Кобзар 2000. Hard

Розділ 3 ТАРАСИКОВА НІЧ

Панове, чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте укра-їнської ночі. І Тарасик Петренко її не знав, поки не потрапив у фольклорну експедицію.

А чи знаєте ви, панове, що таке фольклорна експедиція? Ні, ви не знаєте, що таке фольклорна експедиція. І Тарасик цього не знав. Зателефонували йому хлопці з педагогічного, кажуть: “У нас тут літня практика. До села поїдемо фольклор збирати. Давай з нами”. А Тарасикові чого б не поїхати - до війська тільки восени, вступати до інституту нікуди не хочеться, а працювати… хто ж це останнє літо перед військом працює? “Тільки, - попередили хлопці, - з горілкою там, кажуть, напряг, тому треба з собою взяти”. Які проблеми? Хіба що важко нести. Але, як відомо, своє не тягне.

Отож зібралися хлопці, зібралися дівчата, і з ними керівник практики, такий собі український патріот з російським прізвищем Поздняков. Сіли до електрички. З гітарою.

- Далеко їдемо? - спитав Тарасик свого друга Коляна.

- Та ні, - відповів Колян, - не далеко: три дні лісом, а потім ще хорошою дорогою трошки.

- Ну, якщо хорошою дорогою, - розвів руками Тарасик, - тоді ще нічого.

Керівник був невредний і проти Тарасика нічого не мав. Хай їде - харчування своїм коштом, а там хоч роту приганяйте. Але яке там харчування у фольклорній експедиції? Випивання було б, і то добре. До речі, проти випивання керівник теж нічого не мав, не те що, знаєте, ото бувають. Іще в електричці хлопці приклалися до пляшечки - потрошку, щоби шлях був швидшим. Вони теж знали міру і розуміли, що зловживати лояльністю керівництва не варто.

Весело їхали. Дівчата пісню почали, бо воно так, здається, заведено, щоб дівчата в електричці співали, а хлопці випивали. Доїхали до станції Піщана. Там пересіли на автобус, ледве влізли, бо тільки студентів було зо два десятки, а ще й місцеве населення, власне кажучи, об’єкт вивчення майбутніх філологів. Об’єкта було багато, і дихав він на студентів тим самим, чим студенти на нього. Тобто у певному розумінні тут народ возз’єднався з інтелігенцією.

Але до кінця маршруту доїхало їх мало - крім наших фольклористів, у салоні лишилася одна стара баба - дуже далеко заїхали. Та воно й зрозуміло, близько міст весь фольклор уже давно повизбирано, ось і лишається вченим їздити де козам роги правлять.

Та врешті приїхали. Оселилися в клубі, де завжди студенти оселяються, - хоч помідори збирати, хоч фольклор. Ліжка їм там поставили на другому поверсі. Дівчата - в одній кімнаті, у другій - хлопці, у третій - керівник. Проте Тарасикові місця не вистачило, бо ж на нього не розраховували. Ліжка вільного не знайшлося.

- Нічого, - поплескав друга по плечу Колян. - Ми тобі зараз квартиру знайдемо. Ще й луччє за нас будеш жить.

- Та я б разом… - промимрив Тарасик.

Але Коляна було не збити. І дійсно, за півгодини знайшов він Тарасикові гарну хату поруч із клубом, під боком. І хазяйка молода, трохи за тридцять, самотня гарна жінка, Ганною звати. І платня суто символічна, бо в селі воно не так, як у місті - дешевше і людяніше якось, чи що.

Колян підморгнув Тарасикові на багаті хазяйчині форми:

- За свої гроші матимеш всі удовольствія.

На вухо, звичайно, сказав, але Тарасик зашарівся. Він ще з жінками не знався - ну, тобто цілувався потрошку, але щоб теє, так то ні - і тому легко нітився. Взагалі Тарасик Петренко мав тонку душу.

А ввечері були раки. Керівник експедиції з російським прізвищем Поздняков, крім фольклору, мав стійкий інтерес до пива, а тому, поки не випили ще привезене з собою, оголосив мобілізацію серед хлопців, і скоро вже на чолі всіх із штанами через плече лазив рачки у місцевій річечці з прозорою водою, червоний сам, немов той рак. Як споночіло, розпалили вогнище, поставили казан, позичений у їдальні, а до нього води, солі, перцю, лаврового листа, як годиться. Раки ворушили клешнями, хлопці лякали ними дівчат, а ті завзято вищали. Міські ж, де вони бачили? А коли закипіло, бухнули здобич в окріп. І декотрі з дівчат навіть схлипнули - жалко стало, живі ж. Тарасика рак ухопив за палець, треба сказати, боляче вхопив, і хлопець вирішив йому помститися - прив’язав до ноги мотузочка, щоби примітити, а тоді знайшов у казані та з’їв. До речі, всі їли охоче, навіть ті, що схлипували. Керівник пив пиво, решта теж з пива почали, але потім перейшли на горілочку, консерви повитягали, ковбасу - ну звісно, що з них взяти, з молодих, їм аби ужертися, а на мистецтві, як ото пиво з раками чи фольклор, вони не розуміються геть.

З дороги всі були потомлені, тому повпивалися досить швидко. Дівчата голосно сміялися, хлопці притулялися до них, а згодом вже й розповзатися почали по двоє. Тарасик теж хильнув добряче, з’їв зо п’ять раків, зажував ковбасою, потім ще хильнув і не зчувсь, як лишився біля багаття сам. А помітивши це, здивувався. Де всі поділися? Наче корова язиком злизала, тільки керівник сидів, порпаючись у своїх раках та обклавшись штабелем пляшок. Тарасик озирнувся - нікого, тільки ніч та цикади. Начебто не спав, а дивися, якось всіх прогавив. Він не дуже впевнено підвівся, відчуваючи неприємний тягар у шлунку. Лишатися тут не було рації, тим більше що раки в животі, здається, починали бунтувать. Тарасик ще раз озирнувся і, нікого не побачивши, пробурмотів до керівника:

- Піду я…

Той не зреагував. Тарасик потупцяв на місці, прислухаючись до свого організму, шморгнув носом та почимчикував геть, у той бік, де, на його думку, знаходилося село. Повільно пересував ноги, вдихаючи повними грудьми чисте повітря, але в шлунку робилося все гірше. Та гірше. А Тарасик ішов далі, ішов, ішов, поки стало зовсім кепсько, а тоді… Пробачте за вираз, але що було, то було - він виблював усе, що з’їв та випив. Мабуть, раки надто захмеліли від горілки, звикши за своє довге існування до пива, а може, й сам Тарасик захмелів, бо теж не надто призвичаївся до міцного. Проте зараз же йому полегшало - наче й повітря стало іншим, і ніч змінила колір, головне ж - шлунок звільнився від тягаря. І хоч у горлі лишався капосний присмак, голова пояснішала. Тарасик витерся жмутиком трави й озирнувся навколо себе. Там стояла пітьма - ані вогника, ані звука, ані руху. “Куди ж це я зайшов?” - спитав хлопець сам у себе. І сам собі не зміг відповісти, бо погано орієнтувався у сільській місцевості. Звичайно, треба було діставатися до квартири і лягати спать. Але де ця квартира? В якому боці? Тарасик довго приглядався, сподіваючись знайти дорогу, потім плюнув гіркою слиною і вирішив повертатися до багаття - звідти можна спробувати ще раз. Він обернувся кругом себе й почвалав, обережно переставляючи ноги, бо ще не певен був за їхню поведінку. От наче повз це дерево він проходив… Чи ні?.. Ішов уже довгенько, проте багаття видно не було. Тарасик часто спльовував, щоби позбутися гіркоти в роті, але та не відступала. Хотілося прополоскати горло, а ще - лягти та заснути, щоби завтра зранку прокинутись здоровим, тобто тверезим. Багаття не знаходилось, але він уперто йшов уперед, і зрештою доля посміхнулася йому крізь пітьму - десь далеко забрехав собака. Там було село. Безперечно, там було село, і Тарасик прискорив ходу, наскільки це було можливим у його стані. А собака побріхував, немов навмисне полегшуючи пеленгування. Ось уже зовсім близько. Тарасик зупинився у густому чагарнику. Так, здається, знайшов.

Перед ним у пітьмі стояло село, і жоден вогник у ньому не світився - звісно, спробуй помітити. Правду кажуть, собака - друг людини. Але і його голос скоро замовк, немовби виконавши своє завдання. Село стояло тихе-тихе, просто неживе. “Знайшов, - подумав Тарасик. - Тепер тільки дійти до клубу, а там хата поруч, там розберуся”. Він зробив іще крок вперед, щоби роздивитись, де той клуб, і тут побачив, що до нього зліва наближаються темні постаті.

Треба сказати, особливим героїзмом Тарасик не відзначався, і хоча був майже певен, що то “наші”, тобто студенти, все одно про всяк випадок відступив у кущі, знаючи на своєму невеличкому, але болючому досвіді, що в пітьмі легко переплутати “наших” з “ненашими”. А постаті наближалися, і скоро стало можливо розрізнити, хто є хто, і скоро вони підійшли вже зовсім близько.

Першим ішов піп. Справжній. З хрестом. Навіть з кадилом. Він щось собі мугикав - здається, молився. Але не він здивував Тарасика, бо що-що, а попи останнім часом не в новину. Тарасик спочатку закліпав, а зрештою просто вирячився, бо поруч із попом виступали абсолютно голі жінки. Слово честі. Справа в тому, що Тарасик голих жінок бачив тільки по відео у Коляна, ну й іще де-не-де. Але попів поруч з ними… Крім того, жінки, що йшли з боків, мали в руках коси, так, коси, що траву косять. А ті, що йшли ззаду, вчотирьох були впряжені у плуг. Ні, не брешу, ні в якому разі. Четверо тягли справжнього плуга, накинувши на плечі широкі лямки, а п’ята, теж гола, орала ним землю, взявшись за руків’я, неглибоко, щоправда, орала, наче для проформи, але Тарасик цього не розібрав, бо, по-перше, був міським жителем, а по-друге, погляд його дуже рідко зупинявся на плузі, маючи для цього досхочу цікавих місць.

Взагалі процесія нагадувала божевільню - якби-то не блищали так лиховісно широкі вістря кіс на довгих держалнах, якби-то не так суворо дивилися очі навкруги, якби не піп. Здається, він першим і помітив Тарасика.

- Йой! - пронизливо вигукнув хтось.

Піп дивився у бік чагарника. Жінки обернулися.

Тарасик ковтнув слину, зробив крок вперед, намагаючись не хитатися, і п’яно-лагідно посміхнувся. Він всього-на-всього хотів спитати дорогу до клубу.

Але в наступну мить жінки з косами кинулися на нього. Інстинкт самозбереження спрацював у підпитому Тарасиковому організмі, він відчув загрозу в тому, з яким завзяттям ті вимахують косами, тому змусив ноги ступити крок назад, потім ще крок. А жінки бігли, наставивши свою зброю, і щось агресивно вигукували. Ось уже перша добігла до Тарасика і з розгону штрикнула його гострим лезом. Він злякано відступив, хитнувся, не втримав рівноваги, і, здається, це врятувало йому життя.

Жінка схибила. Коса просвистіла в якихось міліметрах від тіла. Тарасик навіть не встиг нічого зрозуміти, а друга жінка вже цілила йому в живіт. Він спробував затулитись руками, знову втратив рівновагу, похитнувся, лезо пройшло поруч, але гострий кінець увіп’явся в ліву ногу нижче коліна. Хлопець зойкнув і впав сторчака на теплу землю. Перша жінка спробувала дістати його ще раз, але сама від несподіванки заточилася, вдарила держалном другу, і вони обидві теж попадали, тягнучи за собою третю. Хтось вилаявся. Тарасик, немов мішок, відкотився вбік, потрапив у якусь яму і там завмер.

- Холєра! - почулося зовсім поруч. - Де він дівся?

Тарасик вмить протверезішав. Жінки підводились, брязкаючи своєю страшною зброєю.

- Де він дівся?

Вони взялися шукати його серед чагарника, штрикаючи землю гострими косами, а він лежав, намагаючись не дихати. Вони лаялись. Тарасик почув, як одна зупинилася просто над ним і сказала:

- Холєра!

Але, зрештою, так і не знайшовши його в пітьмі, жінки пішли геть. Хлопець ще довго лежав, боячись поворухнутися. Потім підвів голову - нікого. Він прислухався деякий час, намагаючись вловити найлегший звук - навкруги, здається, не було жодної живої душі. Тільки ніч. Тарасик посміливішав, почав підводитись, і тут різкій біль під лівим коліном повалив його долу. З горла мимоволі вирвався стогін, сполохавши тишу.

Ліва штанина набрякла кров’ю. Тарасик, зціпивши зуби, став обережно обмацувати поранену ногу. Власна кров на доторк виявилась липкою та неприємною. Так, його добряче зачепили. Вістря коси, прорвавши джинси, увійшло під коліно, трохи збоку і, здається, досить глибоко. Треба було перемотати чимось рану, щоби спинити кров. Потім вже думати. А для цього - стягнути з себе джинси. Перш за все. Але кожен рух пораненою ногою віддавався різким болем, від якого хотілося кричати. Тарасик на мить впав у відчай, та врешті опанував себе. Здається, вперше в житті все залежало тільки від нього, і, треба віддати належне, він це розумів. Посидівши трохи, щоби оговтатись, хлопець зібрав сили і став поволі стягувати важкі джинси зі здорової ноги, а потім, сантиметр за сантиметром, шумно вдихаючи повітря, з пораненої. І коли нарешті скінчив, то відчув, що весь вкритий холодним потом. Але це вже була перемога. Відпочивши трохи, Тарасик зняв свою білу нову футболку і нею туго перемотав рану. В нозі одразу загупав пульс. Футболка вкрилася темними плямами, проте кров ута-мувалася.

Вся ця процедура відібрала стільки душевних сил, що якийсь час Тарасик просто сидів, упершись поглядом в одну точку, не в змозі поворухнути бодай пальцем. Але згодом отямився і підвів голову, озираючись.

Просто над ним стояла жінка. Гола. З косою. І уважно диви-лася.

Тарасик зціпенів. А жінка раптом присіла поруч, поклала руку на коліно і спитала:

- Боляче?

Здається, якби вона штрикнула косою, хлопець менше здивувався б.

- Бідолашний, - лагідно промовила жінка і погладила його по голові. - Що ж вони, курви, наробили! Давай, я допоможу, - вона підхопила його під пахви, піднімаючи, і він слухняно підвівся, намагаючись не спиратися на поранену ногу. Жінка притримала його за стан, а сама підібрала з землі джинси. Взагалі поводилась вона владно і впевнено, і це абсолютно не в’язалося з її одягом, тобто відсутністю одягу, та ідіотською, але страшною косою в руках.

- Тримай, - вона тицьнула йому в правицю джинси, лівицю ж закинула собі на плечі, міцно обхопила поперек і повела потрошку до села стежкою між кущів, озираючись навкруги, немов побоюючись.

Чесно кажучи, від усього цього Тарасик очманів. Так, що навіть почав наступати на хвору ногу і з подивом зрозумів, що це не так вже й боляче. Мабуть, перев’язка зробила своє діло. Він кульгав, міцно притиснутий до теплого жіночого боку, а в голові робилося казна-що. Зрозуміти це, а тим більше щось вирішити, погодьтеся, було просто неможливо, і Тарасик віддався на ласку долі.

Так вони йшли до села, він у самих плавках, стискаючи у правиці закривавлені джинси, вона ж - зовсім гола, з недоречною косою, стурбовано оглядаючись навкруги.

- Звідки ти? - спитала жінка, коли порівнялися з крайньою хатою.

- З міста, - тільки й зміг вичавити з себе Тарасик.

- А-а, - протягнула вона. - Ясно. Мене Ганною звати.

Тарасик підвів очі і тут зрозумів, що знає цю жінку. Так, це була Ганна, хазяйка квартири, та сама, що на неї моргав Колян. Звичайно, її було не впізнати у такому вигляді. Та й його, мабуть, теж.

У селі не світилося жодного вогника, жоден собака не брехав. Немов повимирали всі. Тарасик так зосередився на своєму кульганні, що не помітив, як вони минули клуб, а що минули - це точно, бо скоро зупинилися перед хазяйчиною хвірткою. А може, це з іншого боку?

Вони зайшли до темної хати. Ганна навпомацки посадила свого квартиранта на лаву біля входу і зникла в пітьмі. За кілька хвилин вона повернулася з каганцем у руках. Біла довга сорочка ховала її тіло, а волосся було забране хусткою. Тарасик сидів, притискаючи до себе закривавлені джинси. Жінка поставила каганця на стіл, потім чомусь ретельно завішала обидва вікна в кімнаті ганчірками.

- Як, кажеш, тебе кличуть? - спитала вона.

- Т-тарасик, - чомусь почав заїкатися хлопець. Хазяйка вперто не пізнавала його. Вона забрала джинси, кинула в куток, потім поставила світло ближче і схилилася над пораненою ногою.

- Ай-яй-яй, - похитала головою. Потім звідкись швидко взявся полумисок з водою, і жінка обережно розв’язала рану, обмила, роздивилася уважно.

- Бідолашна дитина! - сказала вона. - Та то нічого, жити будеш. Кістки цілі, а м’ясо наросте. От давай зараз…

Вона робила все вправно і швидко. Принесла якоїсь трави, чисту білу полотнину, прозору мазь, намастила ногу, траву навіщось приклала і полотниною перемотала під коліном, щоби нога вільно згиналася. Тарасик зробився схожим на кавалера Ордена Підв’язки, але нога зразу стала краще рухатись, біль майже вгамувався. А хазяйка знову зникла і за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках якусь сорочку та штани.

- Тримай, Тарасику. Це від мого покійного чоловіка лишилося, - вона поклала одяг на лаву, потім принесла чистої води. - Осьо помийся трохи та вдягай. Давай я допоможу…

- Ні, - Тарасик заперечно закрутив головою.

- Сам? - спитала хазяйка. - Ну то й добре, - вона відійшла у куток. - Що ж вони роблять, курви, га! Та нічого, хлопче, завтра вже бігати будеш. І, обмиваючи кров із рук, Тарасик уперше несподівано для себе запитав:

- А чого це?

Питання було сформульовано не в найкращий спосіб, але хазяйка зрозуміла.

- Та холєра, - відповіла вона і, побачивши, що хлопець не в курсі, пояснила. - Холєра у нас в селі.

Чесно кажучи, про холеру Тарасик знав тільки з батьківських розповідей. Пам’ятаєте останню епідемію? “Хто вино-горілку пйоть, від холери не помрьоть”. А от більш докладно з цією хворобою знайомий не був. Може, тому, а може, через перенасиченість враженнями звістка про неї не справила особливого враження.

Хлопцеві очі не засвітилися вогником розуміння, і Ганна стала пояснювати далі:

- Це в нас так кажуть, що коли холєра, то треба, щоб баби голі з попом оборали все село на собі, а кого стрінуть дорогою, щоби вбили, хоч людина, хоч звірина, бо то є опир, а вся холєра йде від опирів.

Як вам таке почути? Тарасик навіть витиратися припинив. Побачивши його здивування, хазяйка розвела руками:

- Отож я і кажу, курви! Хто ж таке робить? А якщо людина просто собі, ніякий не опир? А якщо дитина? Я ж оце і пішла, щоб коли там щось, то хоч допомогти. Хоч рідним сказати, де могилка. Ну от ти ж не опир, правда?

Тарасик несподівано для себе гикнув. Ну як на таке відповісти? Але Ганна охоче прийняла гикання за згоду.

- Я ж кажу!

Хлопець взявся за штани. Чорні, з грубої тканини, вони не мали гудзиків, ані гумки - замість останньої був протягнутий мотузочок, як ото, знаєте, у спортивних трусах. Фасон (якщо тут можна було говорити про фасон) більш за все нагадував мішок. Так само і сорочка - біла, груба, страшна - одягалася через голову і на шиї мала мотузочок. Але була чистою та сухою, тому Тарасик вдягнув її на себе, спробував заправити в штани, не сподобалось, випустив назовні і став остаточно схожим на опудало.

- Знаєш, як страшно, - вела далі хазяйка. - Всі по хатах сидять, худобу позамикали, курей, гусей, навіть собак. Вікна не світять, нікого на вулицю не пускають. А ми йдемо кругом села… Єдине, що Тарасик не став перевдягати, - кросівки. Хоча лівий і набрався крові, все одно нічого кращого не було. До речі, сама хазяйка ходила босоніж. І тільки коли одягнувся, Тарасик зметикував, що тут десь повинна бути його сумка, а в ній спортивний костюм та капці. Так, сумка повинна буть у сусідній кімнаті. Він вже навіть відкрив рота, щоби запитати, але тут зрозумів, що не знає, як звертатися до хазяйки - чи “Ганна”, чи “тьотя Ганна”, чи на “ти”, чи на “ви”. Насправді це велика проблема, особливо для хлопця, особливо стосовно молодої ще жінки. Тому Тарасик вирішив, що краще сам подивиться пізніше, коли можна буде ввімкнути світло. Бо при каганці тільки ноги поб’єш.

- А ти чого в наші краї забрів? Холєри не боїшся?

Тарасик здвигнув плечима:

- Я не знаю…

- Не бійсь, - заспокоїла хазяйка. - В мене чоловік не від холєри помер - від п’янки. Давно вже. А ти їсти хочеш?

Тарасик їсти не хотів. Шлунок ніяк не міг забути раків - досі в ньому щось буркало.

- Тільки чаю - скромно сказав хлопець.

Хазяйка витріщилась:

- Чаю? Де ж я тобі чаю візьму? Тю. Позвикали в місті… По-сидь, я зараз на стіл зберу.

З цими словами вона вийшла з кімнати, залишивши квартиранта самого.

Тарасик вирішив скористатися цим і пошукати свою сумку. Почав намацувати перемикача на стіні, але чомусь не знайшов, підвівся, став шукати ближче до дверей - марно, вимикач немов провалився.

- Що ти там робиш?

Він озирнувся, немов спійманий на гарячому:

- Та тут… світло…

- Світла мало? Посунься до каганця, - хазяйка поставила на стіл полумиски, чашку і глечика. - Я знаю, що тобі треба, - сказала вона. - Вина тобі треба, ти крові скільки вилив. Осьо я знайшла, сідай.

Про їжу було гидко подумати, про вино - й поготів, але відмовлятись… Не вмів Тарасик відмовлятись, якби вмів - може, й життя б йому по-іншому пішло. За кілька хвилин хлопець вже давився варениками, запиваючи їх червоним терпкуватим вином із глечика. Жахлива комбінація, а надто з перепою.

У хаті було поночі, особливо заважало щось роздивитися блимаюче світло каганця. Хазяйка сиділа навпроти, підпираючи голову руками, і супроводжувала поглядом кожний вареник.

- А ти гарний хлоп. Мені одразу сподобався, -посміхнулася вона. - А чого це ти такий гарний до нас забрів?

Тарасик з огидою ковтнув і шморгнув носом:

- Фольклор.

- Це що за штука? - здивувалася жінка.

- Пісні, - не надто красномовно пояснив він.

- А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.

Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.

- Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.

Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.

- Ганно, відчиняй!

Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.

- Що там?

- Відчиняй, Ганно!

- Та не лізь ти, хату підпалиш! - огризнулася вона. - Зараз відчиню.

На порозі з’явився здоровезний дядько.

- О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.

- По що? - здивувалася хазяйка.

- Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.

- Тьху ти! - плюнула вона.

- Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!

Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.

- Що за один?

- Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.

- З міста, - промимрив хлопець.

На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.

За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.

- Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.

- Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.

Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.

- Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.

На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.

Церква стояла на краю села. Там вже було людно.

- Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.

Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.

Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.

Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.

Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:

- А ти кров пив?

- Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.

Люди похапцем хрестилися.

- А тебе мамка з татком вчили?

- Та вцили з.

- А що вчили?

- Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.

Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.

- А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.

- А холєру наводить вчили?

- Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.

Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:

- А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.

В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.

- Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.

- Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.

- Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.

- Люди добрі! - почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві. - Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги. - Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі? - голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом. - Смерть.

- Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.

Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.

Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.

Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.

- Ну скажи, як опирів пізнавать?

- Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.

Чи сам він розумів, що казав?

- Всім тихо! - владно виголосив сивий. - Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.

- Бачите? - голосно спитав старий та владно наказав комусь за своєю спиною. - Ничипоре! І в цю мить кілька чоловік у різних кінцях церкви сіпнулися до виходу, вони зробили це майже одночасно, наче заздалегідь змовившись, і на кілька секунд натовп розгубився.

- Тримайте їх! - крикнув сивий.

Вони би продерлися до дверей, але люди стояли такою щільною стіною, що будь-який рух губився у ній, немов у перині. І за півхвилини втікачів вже тримали за руки. Двоє заволали.

- Ні! - верещав один, сіпаючись у дужих обіймах. - Ні! Ні! Ні!

Він кричав, немов механічний - з одною інтоацією, без пауз, не набираючи повітря в груди, кричав, поки його витягли на середину та жбурнули просто на підлогу.

- Діточки! - волав другий. - В мене діточки! Люди добрі, у мене ж діточки! Пожалійте, люди добрі!

Але його не збиралися жаліти. Баби хрестилися. Всього втікачів було четверо. Сивий підійшов до першого і різким рухом розірвав йому ліву штанину. Народ зойкнув і замокв. Нога була перев’язана під коліном полотниною.

- Ні! - заверещав бідолаха, але йому заткнули рота влучним ударом. Розірвали штани ще двом - і там біліли пов’язки. Четвертий закачав штанину сам.

- Не опир я, люди добрі, - сказав він.

- А чого ж у тебе нога перев’язана? - спитав сивий.

- То мати моя, - сказав чоловік. - Мати навчили. Проти уроків, проти вовчого ока щоб носити сирівцеве полотно. - І мене… І мене… - загукала решта.

Люди почали перезиратися.

- Брешуть, - впевнено сказав хтось.

- Хлопчик ясно сказав.

- А хто його зна…

Але тут, перекриваючи все, пролунав жіночий вереск:

- Ой, що він робить! Що він робить!

Натовп сахнувся. Кілька чоловіків кинулися вперед. За хвилину вони тримали ще одного. Він все намагався розмотати полотно з-під коліна і скиглив з розпачу. Це був той самий чолов’яга, що вів Тарасика до церкви, старший, зі смолоскипом.

- Та-ак, повільно промовив сивий. - А тепер, люди добрі, кожен з вас має вийти до мене на середину і показати ліве коліно, щоби перевірити, чи не лишився іще хтось. Нечипоре!

Люди по черзі виходили на середину та демонстрували свої коліна. Перев’язаних більш не знаходилось. Уже більшість людей пройшла перевірку, коли сивий помітив під стіною худу Тарасикову постать.

- Гей, хлопче, - сказав він. - А ти чого притулився? Давай сюди.

Тарасик відчув, як стиснула Ганна його долоню. Вона не наважувалась нічого сказати, тільки утримувала біля себе, але це вже було неможливо.

- Давай-давай! - заохочував сивий.

Ганна відпустила долоню. Тарасик повільно, намагаючись не ступати на хвору ногу, вийшов наперед, нахилився і закачав простору штанину. Він нічого не сказав, та все одно ніхто б не послухав. За мить його скрутили, сплутали руки-ноги та кинули в куток.

- Хто там лишився? - запитав сивий.

Опирів вирішили палити вогнем. Всього їх було шестеро разом із Тарасиком. Люди вийшли з церкви, парубки винесли сплутаних бідолах та склали на галявині край лісу. Поруч поставили варту зі смолоскипами. Почали вже розчищати місце біля багаття, та хтось вчасно згадав, що опиря звичайний вогонь не візьме, а тільки терновий. І тут-таки побігли шукати тернових гілок - у лісі, в селі, в тину, може, у когось стирчить. Вони тягли всю тернину до місця розправи, і Боже ж ти мій, ніхто, мабуть, і не уявляв, що тут її стілько. Купа віття росла з неймовірною швидкістю. Носії наче змагалися - хто більше.

Тарасик лежав скраю, ближче до купи і слухав сухий тріск, з яким лягали зверху нові оберемки. Руки йому було боляче заломлено за спину, у ноги віп’ялася тонка мотузка. Хлопець не міг поворушити бодай пальцем, навіть думки в голові принишкли, немов пов’язані. Трава була вологою від вечірньої роси, сорочка та штани швидко набралися водою, і його просто почало трусити від холоду. А коли людину трусить від холоду, вона мало здатна до міркувань.

Принесли довгого залізного ланцюга і кинули поруч. Людей охопив нездоровий азарт, всі наввипередки готувалися до екзекуції. Варта не зводила очей з опирів.

Поруч з Тарасиком лежав той самий дядько, що супроводжував його до церкви, і якби хлопець був у змозі оцінити таку іронію долі, він би хоч трохи втішився. Дядько стогнав крізь зціплені зуби, йому, очевидь, теж було боляче та незручно.

Той, що кричав у церкві, спробував і тут, але його добряче вдарили, і він замовк, кусаючи розбиті губи.

Нарешті на галявині зросла справді велетенська купа тернини - мабуть, цієї ночі спустошили весь навколишній ліс. Один із хлопців тицьнув у віття смолоскипом і відскочив убік. Суха деревина швидко зайнялася, вогонь полихнув під саме небо. Люди навкруги мовчали, немов заворожені. Опирі, що лежали близько від багаття, швидко відчули його великий жар. Тарасикові майнуло вогнем просто в обличчя, він заплющився, бережучи очі. Хтось скрикнув.

- Не подобається сучим дітям, - сказали поруч голосно. Парубки зареготали.

Керував розправою сивий.

- Давай розв’язуй, - наказав він і махнув рукою.

Тарасик відчув, як його почали смикати за ноги. Він розплющився, ховаючи обличчя від вогню. Біля ніг сидів худорлявий парубок і намагався розплутати мотузку. Тарасик сіпнувся, мотузка вирвалась парубкові з рук. Той лайнувся і вдарив Тарасика ногою. Боляче вдарив, але Тарасик все одно продовжував сіпатись, не даючи себе розв’язать.

- Що ж ти робиш, суко, - худорлявий підвівся і замахнувся, щоби вдарити як слід, але його покликали. - Іване!

- Га!

- Та облиш ти його, ми вже одного взяли.

Удар вийшов не дуже сильним, але від нього Тарасик скрутився, неначе хробак, і заскреготав зубами. А коли отямився і підвів очі, побачив, що вся увага прикута до того дядька, що кричав був у церкві “Ні-ні”. Дядька підвели з землі і прив’язали якраз посередині довгого залізного ланцюга. Він ледве стояв, бідолашний, від страху. А хлопці підштовхували його у спину та сміялися. Потім двоє взялися за один кінець ланцюга, двоє - за інший і стали з двох боків від багаття. Вогонь злітав до неба великими червоними язиками, стріляв снопами іскор.

- Ну, - сказав сивий. - Признавайся.

Чоловік на ланцюгу нічого не відповідав, тільки облизував розбиті губи і зачаровано дивився на вогонь.

- Не хочеш, - немовби з жалем сказав сивий. - Як хочеш. Давайте, хлопці, з Богом.

Хлопці, що стояли на тому боці багаття, потягли за свій кінець ланцюга, і тут чоловік заволав:

- Ні! Ні! - він немовби забув інші слова. - Ні-і-і!

А дужі хлопці тягли ланцюга, і чоловік поволі наближався до багаття, хоч і впирався щосили.

- Ні! Ні!

Та ось він уже зайшов у вогонь, так, саме зайшов, неначе у двері. Хлопці смикнули дужче, і чоловік вискочив з іншого боку. Одяг на ньому схопився вогнем, волосся, вуса, все палало, і він уже не волав, він вив по-звірячому страшно та хрипко.

- Признавайся! - владно наказав сивий.

Але чоловік, здається, не був здатен почути.

- Давайте, хлопці, - наказав сивий. І хлопці взялися з другого боку. Чоловік знову зайшов до багаття, але цього разу його вже затримали там надовше, і коли з’явився перед людські очі, він уже навіть не вив.

- Ну, - сказав сивий. І хлопці втретє потягли ланцюга.

Тепер уже чоловік не впирався, він поволі дійшов до самого багаття і тут впав просто обличчям у вогонь. Коли відтягли геть, відв’язали від ланцюга, бідолашний ледь дихав. Його кинули на землі і взялися до наступного опиря.

Наступним був Тарасиків сусіда, той, що вів його до церкви зі смолоскипом.

- Людоньки добрі, не треба, людоньки, ну дорогенькі… - прохав опир, поки йому розплутували ноги, - ну що я вам зробив…

Але його, зрозуміло, не слухали.

- Людоньки добрі, ну людоньки…

Наступна черга була за Тарасиком.

Хлопці потягли ланцюга, дядькові в обличчя майнуло полум’ям, він несамовито закричав і ступив ногами на палаючу тернину.

- Признавайся, - владно сказав сивий.

- Не треба!.. - заволав попеченими вустами дядь-ко.

А сивий вимахнув рукою.

Як опир витримав вогонь вдруге, незрозуміло, але коли витягли на галявину, він захрипів:

- Признаюся, признаюся…

Шкіра у нього димилася.

- Чекай! - крикнув сивий. - Чекай! Води йому.

- Не треба води… - прохрипів опир.

Він ще тримався на ногах, хоча й хитавсь, і дивився навкруги червоними без вій очима.

- Признаєшся? - підійшов до нього сивий.

- Так.

- Розв’яжіть його, хлопці.

Парубки, здається, спочатку просто боялися підійти до паленого, але зрештою хтось наважився і полоснув по мотузці ножем.

- Я все скажу… - наче марив наяву опир.

- Порчу насилав? - суворо спитав сивий.

- Насилав, - хрипів опир. - Я все скажу, все… Там іще є, там… я покажу…

- Веди, - сивий дав знак хлопцям, і ті стали попереду.

Опир важко зрушив з місця. Тарасикові здалося, що з його ніг шматками відпадає шкіра. Нетерплячі хлопці відійшли трохи вперед, і тут раптом опир зупинився, потім несподівано сильно штовхнув сивого, так що той заточився, і рвонув просто в ліс. Люди на мить завмерли, а коли отямились, він вже був далеченько. Опир біг, неначе спринтер. Ось вона, опиряча сила - здається, ладен був впасти, і вже побіг, та так, що молоді не могли дістати.

- Лови! Держи! - кричав сивий.

Всі, хто був на галявині, кинулися навздогін. Хлопці вимахували смолоскипами. Хтось заулюлюкав. А опир уже біг між дерев, так швидко, немов йому і справді допомагав нечистий.

- Коня треба! Коня! І тут Тарасикові здалося, що біля його ніг знову щось заворушилося, і руки його відчули, що їх уже нічого не тримає, і луснула мотузка на ногах.

Тарасик обернувся. Над ним стояла Ганна.

- Давай, хлопчику, давай, - вона схилилася, схопила його під пахви й почала підводити з землі.

Люди гналися за опирем, ніхто не оглядався, ніхто не помітив нової втечі. Тарасик якимось дивом підвівся, ноги важким тягарем волочилися внизу, а руки ладні були відірватися від нестерпного болю. Спираючись на жінку, він ледь докульгав до краю галявини і спинився, неладен рушити далі.

- Ну давай, давай, - шепотіла Ганна у саме вухо та підштовхувала його вперед.

Тарасик зібрав усі залишки волі і, зціпивши зуби, пішов-таки. Але це тільки сказати легко: пішов.

Погоня шуміла десь ззаду, на тому боці.

- Ну будь ласка, ну давай, - благала Ганна.

Але й вона зрозуміла - таким чином далеко не втечеш.

- Що ж мені з тобою робити, га?

Вони стояли метрів за двадцять від краю галявини, сюди навіть долинав тріск багаття.

Жінка розгублено дивилася хлопцеві в очі.

- Що ж робити, га?

Тарасик не знав, що робити. І тут погляд Ганни упав на розлоге старе дерево поруч. Обличчя її одразу ожило.

Десь іззаду ще тривала погоня. Ганна підвела Тарасика до дерева і сказала:

- Лізь.

Хлопець дивився, не розуміючи.

- Лізь, - повторила вона та почала підсаджувати Тарасика, підштовхувати, налягаючи всіма своїми силами. І тут він здався, підвів неслухняні руки, почав чіплятися ними за стовбур, за гілля, потім уперся здоровою ногою, підтягнувся трохи, знову зачепився руками…

Жінка дряпалась за ним, допомагаючи та підштовхуючи, вона важко дихала, але не спинялась ні на мить.

Скільки це тривало, важко сказати, принаймні Тарасикові здалося, що цілу вічність. Руки вже геть відмовилися коритись, голова безвільно хилилася набік, коли нарешті втікачі опинилися досить високо, там, де гілки розходились у різні боки, утворюючи величеньку площадку, на якій можна було поміститися вдвох. Ганна важко одсапувалась над вухом. Тарасик підтягнув поранену ногу і зім’як, обвис, звалившись поперек гілки, наче лантух, самі знаєте з чим.

- Ну, - сказала, витираючи мокре чоло, Ганна. - Ну все, все. І лише тоді з галявини пролунав довгий і лютий скрик. Парубки помітили нову втечу.

На Тарасика цей скрик не справив жодного враження, хлопець зараз уже дійсно нагадував лантух, навіть за розумовими здібностями. Але Ганна зразу заметушилася, підхопивши Тарасика під руки, вона підтягнула його ще вгору, щоби ноги не звисали, спробувала влаштувати зручніше, потім поправила листя, немовби маскуючись, сіла поруч і уклякла.

Люди кинулись на пошуки. Вони, здається, так і не наздогнали першого опиря, тому люто кричали та лаялись. Хлопці зі смолоскипами знову побігли до лісу, інші хапали гілки з багаття та приєднувались до них. Хтось уже лупцював решту опирів, намагаючись з’ясувати, де дівся Тарасик, і, здається, свого домігся, бо закричав, і скоро вся громада, галасуючи, подалася у той бік, де на дереві між зеленого листя ховалися двоє.

Це було дивовижне і водночас страшне видовище - кілька десятків людей з вогнем у руках, просякнутих люттю та стадним інстинктом. Вони заглибились у ліс і розсипались по ньому новорічною гірляндою, і в кожному вогнику гірлянди відбивалося тернове багаття, в кожному стояла смерть.

Тарасик побачив, як вогники наблизились до його з Ганною схованки, зупинилися просто біля стовбура, стало чутно голоси, вогнем заблищали очі. Дядьки лаялись та сипали погрозами. Втікачі на дереві затамували подих, але ніхто голови до них не підвів, та й не побачив би нічого крізь густе листя. І ще кілька їх пройшло під ногами, заглиблюючись у хащі. Ганна сиділа біля Тарасика і міцно стискала його пальці своєю гарячою долонею. Губи її нечутно ворушилися - чи то молилась. Пройшли, люто матюкаючись, ще двоє і зникли між дерев, тільки було чутно, як перегукуються. Від Ганниних рук по всьому тілу почало розливатися дивне почуття, наче от-от все має скінчитися, наче за кілька хвилин…

Під ногами пройшов ще один зі смолоскипом. І в наступну мить Тарасика затрусило, затрусило крупним трусом, немов хворого, немов наркомана. Спочатку Тарасик намагався стримати лихоманку, але це було неможливо - кожен м’яз, кожен суглоб, кожна клітинка почали вибивати свій складний ритм, і хлопця просто закидало по дереву.

- Що з тобою? - злякано зашепотіла Ганна.

Але Тарасик не міг відповісти, його трусило та кидало, і жінка зрозуміла це як могла.

- Змерз, бідолашечка? - вона взяла другу його руку, при-тисла до обличчя. - Боже, які холодні!

Жінка почала дихати хлопцеві на руки, намагаючись зігріти, потім сховала їх собі під куфайку, а потім просто лягла поруч і обгорнула Тарасика полою, міцно притиснувши до себе. Тарасик лежав слухняний, наче лялька, і справді, від тепла людського тіла йому полегшало, трус почав дрібнішати, а зрештою і зовсім вгамувався, тільки іноді здригалися ноги, і тоді жінка ще міцніше притискала хлопця до себе.

У лісі лунали голоси. Внизу пройшли ще троє, стомлено лаючись. А Тарасик дійсно почав отямлюватись, очі стали наводити фокус, і навіть думки закружляли - де й взялися.

Він лежав на товстій гілці, ноги в кросівках трохи звисали донизу. Голова його була притиснута до пишних жіночих грудей, теплі жіночі руки пестили спину, наповнюючи кожну клітинку новою силою і лишаючи за собою приємне відчуття.

Неподалік промайнув вогник смолоскипа. Тарасик ворухнувся, жінка знову притисла його до себе, намагаючись зігріти. Хлопець скосив очі і побачив прямо перед собою викот білої Ганниної сорочки. Мотузочок на ній розв’язався, тканина зсунулась у бік, і назовні визирнули білі груди, несподівано тендітні й ніжні на тлі цупкої тканини. Тарасик трохи обернув голову, і жінка ще міцніше притиснула його до себе, так що обличчям хлопець втрапив просто в ці груди. Рожевий сосок опинився біля самих губів.

Хлопець розгубився. Ми вже казали, що досвіду він з жінками не мав ніякого, то й не диво. До того ж, чесно кажучи, пишні перса просто перекрили йому повітря. Він знову смикнув головою, намагаючись вдихнути, ніс його зачепив за тендітний пухирик соска, потім ще раз - зрозуміло, абсолютно випадково. Але жінка витлумачила цю випадковість по-своєму.

Руки її несподівано опинилися під Тарасиковою сорочкою, почали гладити плечі, пестячи шкіру, опустилися до живота, тонкі, досвідчені жіночі руки.

Тарасик захлинувся.

Несміливо він торкнувся її тіла, сам себе побоюючись.

- Сорочку порвеш, - лагідно посміхнулася Ганна, не припи-няючи ані на мить своїх пестощів.

Серце Тарасика закалатало аж у скронях, тіло стало гарячим та неслухняним, і все зникло - ніч, дерево, вогники смолоскипів та далекі голоси.

Вмить Ганна опинилася зверху, і він обхопив руками її стегна, холонучи всередині і одночасно розпалюючись, наче пічка.

- Здається, ми з тобою зламали дерево, - прошепотіла жінка, нахиляючись і цілуючи його біля вуха.

Руки Тарасика блукали її теплою шкірою. Внизу знову пройшов хтось зі смолоскипом. Листям прошелестів теплий вітер.

- Зігрівся, котику? - лагідно торкнулися його скроні жіночі вуста.

А потім вони лежали, міцно притулившись одне до одного і прислухалися до зоряної ночі, до голосів погоні, що перегукувалась в лісі, до цвіркунів і до співу зірок.

А потім Тарасик заснув.

Прокинувся він, коли сонце стояло вже високо. Зараз же відкинув ковдру, підвівся…

Стоп.

Тарасик очманіло озирнувся. Він сидів на ліжку в кімнаті. Поруч лежала картата ковдра. Одяг висів на стільці, там-таки була сумка. У вікно зазирало сонце, обіцяючи жаркий день.

Наче не довіряючи власним очам, хлопець помацав ліжко, потім раптом схопився за ліву ногу і уважно її обдивився. Нога була чиста. Абсолютно нормальна біла нога. Тільки під коліном збоку можна було розрізнити тонку прозору смужку, наче слід від давньої подряпини. Тарасик схопив футболку - теж нічого, звичайна біла футболка. А джинси? Джинси теж здавалися абсолютно нормальними, тільки ліва штанина під коліном була акуратно і вміло зашита, майстерно зашита, майже непомітно.

Хлопець визирнув з вікна. Поруч височіла брудна халабуда клубу. Там чувся гамір, певно, студенти прокидалися. Тарасик підійшов до люстра біля дверей і побачив там власну пику. Не можна сказати, щоб вона справляла пристойне враження, але чого іще сподіватись після перепою?

Так, все було абсолютно нормальним.

Тарасик натягнув джинси, футболку, взув кросівки, теж, до речі, чисті, і обережно прочинив двері у сусідню кімнату.

- Вже прокинувся?

Хазяйка стояла з рушником у руках.

- Доброго ранку!

- Доброго.

Вона виглядала звичайно, так, як виглядають квартирні хазяйки: халатик, хустка - нічого особливого, нічого такого, що б нагадувало…

- Снідати будеш? Ну йди, вмивайся, а я зараз зберу.

Тарасик вмивався довго і ретельно. Вода приємно холодила шкіру, змиваючи сон та сліди перепою. Але по суті вона нічого не змінила, холодна вода.

Хазяйка вже зібрала на стіл. Тарасик дивився на неї, наче випробовуючи.

- Сідай, - запросила вона, відсуваючи стільця. - Чим багаті.

Ні, вона й справді виглядала так, наче нічого не було.

Тарасик сів до столу і взявся за яєшню зі шкварками, насправді чудову яєшню. Хазяйка з помітним задоволенням дивилася, як він працює щелепами.

- Молока налити?

- Угу, - сказав Тарасик.

Вона схилилася над ним, тримаючи глечика двома руками. Тіло її опинилося зовсім поруч. І тут Тарасик несподівано для себе поклав руку на круте хазяйчине стегно. Руку зігріло тепло жіночої шкіри, стриманої тільки тонкою тканиною. Хазяйка обернула голову до хлопця, не припиняючи наливати молоко. Губи її ледь-ледь посміхалися, а в очах світилася жвава цікавість.

Тарасик поклав другу руку на хазяйчине стегно і одним рухом посадив її собі на коліна.

Хазяйка посміхнулася.

- А ти швидкий хлопець, - сказала вона, ставлячи глечик і зазираючи Тарасикові в самісінькі очі.