Кобзар 2000. Hard

Розділ 7 МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Це сталося торік улітку. В той самий час, коли наше місто беруть в облогу орди відпочиваючих, приваблених досить низькими цінами та досить великою, як на такі ціни, кількістю сонця і моря. До речі, приїздіть і ви, у нас все і справді все дуже дешево, а моря - скільки хочете. Звісно, це я так, для реклами.

Того літа наш сусіда, дід Москаль, раптом з’явився на базарі з тачкою, повною-повнісінькою всілякого краму. Тут були і стрейнджі, і легінси, і сукні гумові, і кофти, і спідниці, і якого тільки біса не було. Дід припаркував свою техніку скраєчку, біля прилавка, розстелив ряднинку, розклав добро і почав торгувати, аж гай зашумів.

Всі здивувалися.

Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися - що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж: дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.

До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг - чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.

Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.

А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.

Було з ним, щоправда одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста - а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.

Але, крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний - лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.

- В Турції були? - ввічливо поцікавилася сусідка.

- В Турції, - охоче погодився дід та дрібно захихотів. І під це хихотіння встановив такі ціни на своє добро, що покупці налетіли, як круки.

- Проторгуєтесь, - зауважила сусідка.

- Еге, - знову захихотів дід. - Мені грошей не треба, аби клопіт був.

Не знаю щодо клопоту, проте розпродався він за дві години. Забрав свою порожню тачку, розіпхав по кишенях виручку та почвалав додому, щось мугикаючи собі під ніс.

Другого дня він з’явився знову, і знову припер повно-повнісінько турецького краму.

- Де взяв? - спитали його.

- У Турції, - дідові, певно, сподобалась така відповідь, і він ані на крок від неї не відступав. Більш нічого істотного не сказав, а продав усе дешево та потяг додому порожню тачку.

Люди заінтригувалися. Наче ніхто до діда не приїздив, та й не було кому приїздити особливо. Сам нікуди не рипався - звідкіля ж? У нас, знаєте, всім до всього є діло, тому за кілька днів на діда Москаля було розпочато справжнє полювання - сусіди видивлялися на подвір’ї, зазирали через вікна до хати, весь час розпитували, але той тільки сміявсь і все тут.

Що будеш робити? Проте люди в нас не вчора на світ народилися. І от дідів колишній товариш, колега, на заготзерні разом працювали, взяв пляшку та пішов до діда випивать, та не просто, а з важливою місією. Не знаю, чи багато вони там випили, але повернувся колега із шедевральною звісткою - дід таки справді був у Туреччині. Люди не повірили. Але п’яний колега стояв на своєму. Виявляється, що дід таки докопався. Ота криниця, що він у кухні почав, вивела його не до води а до катакомби, і ця катакомба іде попід морем аж до самого Стамбула. Отож дід бере свою тачку, спускає у колодязь та катакомбою добирається до Туреччини, там накупляє всього, а тоді знов катакомбою додому - на базар продавати.

Люди ще більше не повірили. Отут треба зробити відступ.

Справа в тому, що наше славетне місто за давніх часів було турецькою фортецею, і жили в ньому турки у фесках з туркенями у паранджах. Ну а потім, звичайно, фортецю було зруйновано до останнього камінця, турків з туркенями порізано до останньої особи, і від колишніх жителів нам, сучасним, лишилися тільки старі черепки, люльки, ядра та катакомби. Щодо катакомб: турецькі гастарбайтери завжди славилися своєю працьовитістю, тому земля під фортецею була вщерть покопана підземними ходами та галереями. І кажуть люди, а вони знають, що кажуть, то кажуть, що ці галереї виходять аж по той бік Чорного моря, у Стамбулі, і що там десь сховані величезні скарби. Але кажуть це теоретично. На практиці ж із катакомб, як їх у нас звуть, мають більше неприємностей - то земля обвалюється просто серед двору, то хата осідає, а буває, що діти лазять у ці катакомби, то завалити може, грунт у нас м’який. Одного разу земля провалилася просто під районною бібліотекою, а то якось біля школи розкопали глечик із срібними монетами, а ще було…

Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.

Ну от. Єдина користь від катакомб - це коли у кого в дворі таке провалиться, можна туди, пробачте, каналізацію пустити. Дуже зручно: нічого вивозити не треба, не забивається, не переливається - краса. Але, маючи таке брутальне використання історичної спадщини, наші люди досить стримано ставляться до романтичного минулого та легенд навколо нього, тобто переповідати переповідають, а щодо практики… От чому не повірили п’яному сусідові, колезі діда Москаля, от чому проявили скептицизм. Проте самому дідові нова версія, певно, припала до смаку, бо він почав її переповідати навіть на тверезу голову, ще й ображався, коли з нього сміялися. Однак смійся чи ні, а дід уже третій день вивозив на базар повну тачку краму і дешево його продавав. І що це виходило? Чортзна-що виходило.

Я вчився тоді у школі, тобто не зовсім вчився, бо якраз почалися канікули. А на канікулах розпорядок дня у наших хлопців звичний: зранку - на пляж, опівдні - обідати, по обіді - знову на пляж, а ввечері - дискотека. І так поки набридне, або вода буде надто холодною, щоби купатись. І я, так само, як друг Павло, ретельно виконував цей розпорядок. Нам було абсолютно начхати на старого Москаля, на його ганчір’я, втім як і на решту містечкових новин. На нас чекав останній шкільний рік, і ми мусили оттягнутися як слід.

Але раптом погода зіпсувалася.

Я прокинувся вранці і замість сонця побачив на небі сірі набурмосені хмари. Настрій одразу зіпсувався. Я придивився до обрію і дійшов висновку, що хмарам краю не видно. І щойно так подумав, як у шибки, наче підтверджуючи, дрібно застукав дощ. Тьху ти.

Мати смажила на кухні ляща, що його батько вчора припер з рибалки. Лящ був смачний, але, крім нього, ніщо мене порадувати не змогло. Як чемний хлопчик, я подякував мамі і пішов до кімнати, гадаючи, що би таке зробити, аби не пропасти з нудьги. Ввечері, звичайно, можна було піти у бар, проте до вечора лишалося ще годин із дванадцять. По телевізору, як завжди, показували муть, але я сумлінно дивився, певно, з годину. Потім почитав. Читав детектив, але він скоро скінчився, тому вдалося вбити всього години півтори. Потім ще хвилин двадцять я колупався в зубах кісткою з ляща, для чого видобув із холодильника та з’їв ще шматок. Потім геть не мав чим себе розважити і з півгодини просто тинявся хатою туди-сюди. Поки подзвонив Павло.

- Здоров, Падло, - сказав я. Я його Падлом називаю, щоби смішніше було, а він не ображається.

- Що поробляєш? - спитав він.

- Та от, - чесно признався я. - А ти? - І я. Приходь до мене.

- Дощ, - сказав я. Дійсно, дощ розійшовся, наче виправ-довуючись за свою довгу відсутність.

- По ящику там нічого нема?

- Та!

- У бар підеш?

- А як же! Давай, може, у морський бій зіграємо. І хвилин п’ятнадцять ми грали у морський бій, причому я вколошкав Павла три рази.

- А ти чув про Москаля? - спитав Павло.

- Якого?

- Ну, вашого сусіду.

- А що? І тут він мені розповів всю цю історію з колодязем, катакомбою аж до Стамбула і турецьким крамом.

- Чотко. Еге?

- Брехня це, - компетентно мовив я.

- Ну, брехня. А чотко було б, еге?

- Чотко, - я мусив погодитись.

- Де ж він товар бере? - спитав Павло.

- Не знаю, - сказав я. - Купляє десь. Він же причучурений. Він понарозкаже. Море ж тисячу кілометрів. Він що, їх пішки проходе?

Павло мугикнув:

- Ну, може, якось напрямки.

- Яке напрямки, ти що, здурів?

- А може, там третій вимір, я читав.

- Четвертий, - виправив я. - Дурний ти, Падло, хоч і здо-ровий.

- Ні, справді, чотко було б, га?

Отак ми поговорили. А по обіді, коли припинився дощ, я таки пішов до Павла. І коли виходив з хвіртки, побачив, що сусіда наш сидить на лаві під хатою, зібравши коло себе кількох слухачів. Дід м’яв у руках свого синього кашкета і розповідав з виглядом національного героя:

- А отим, хто спускає каналізацію в катакомби, треба ноги виривати. Самі б походили там з тачкою по коліно в гімні…

Я навіть озиратися не став. У нас сусіди всі дурні, отож дід тепер у них за отамана.

Павло чекав на мене, лежачи на канапі та гортаючи чергову книжку по карате. У нього це прикол такий, він з карате приколюється. Здоровий лобуряка, цеглину і так об коліно ламає, навіщо воно йому? Я оце й кажу. А йому все одно. Кожен зі свого приколюється - я от, наприклад, рибок тримав, поки передохли, а ще на гітарі пробував.

- Дивися, - сказав мені Павло. - Я тобі зараз щось покажу.

Тут він кинув книжку, підскочив і почав крутитися на одній нозі, намагаючись другою дістати лампочку під стелею. Але не дістав.

- Розтяжки не вистачає, - похмуро підсумував він.

Потім ми довго розглядали Павлову нову книжку. Чотка була книжка, після такої цілий день хочеться стати Брюсом Лі. Ми почали пробувать різні кати, в результаті чого я впав і вдарився головою об телевізор, а Павло у якомусь незрозумілому шпагаті дістав-таки лампочку під стелею та розбив її нафіг. Довелося довго вишкрябувати із килима дрібні гострі скельця, аж поки прийшли Павлові батьки. А ми тоді пішли у бар.

Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього - вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці. - Ідеш, - загинав дід без упину. - Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.

- А звідки ти узнав, що воно до Турції?

- А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов - усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.

- Стамбул?

- Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.

- Ну а ти як же?

- На пальцях.

Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:

- Чотко, га? - Іди ти, - сказав я.

Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.

- Де ж він товар бере?

- Яка тобі різниця?

- Що значить, яка? Він же за кордон не їзде? Не їзде.

- Ну, може, привіз хтось.

- Хто? Ти бачив у нього когось?

- Ну і що, може, вони вночі.

- А чого він так дешево все продає?

- Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.

- Ні, а справді класно було б - заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк - і вдома, а потім знову нирк - і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш - і вези. Класно.

Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.

- А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.

- Що б ти казав, якби не це, - відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.

- Ні, ти що, турки ж спраді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.

Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняка, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.

Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.

Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці “з якоюсь курвою”. Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.

- Похмелитися треба, - сказав я йому.

Але він відповів, що вже пробував, ще гірше стало, весь обригався. Павло у нас пити не вміє. Що робити? Я вийшов на ганок, подивився, як там обрій, нічого втішного не побачив, оглянув подвір’я - може, щось таке на думку спаде. І тут під вишнею на шезлонгу помітив книжку, що читав колись та загубив на найцікавішому. Щоправда, вона добряче підмокла, але я перегорнув вологі сторінки і взявся читати з сухого, здогадуючись про себе, що ж там було раніше, де намокло. Дуже захоплює. Я сів просто на ганку і, не зважаючи на цупкий вітерець, просидів майже півдня. Така добра була книжка. У кінці там вони знайшли скарб у великій печері, а ще там був якийсь турецький паша, а тут, як на гріх, винесло надвір сусіду, старого Москаля, вже трошки напідпитку. Тобто все якось так підібралося, що, дочитавши до останньої сторінки, я підвівся і пішов до Павла.

- Слухай, - спитав я його. - Давно дід на базарі став торгу-вати?

- Та вже днів три-чотирі. А може, п’ять.

- А шість?

- Може, й шість, - погодився Павло. - Слухай, може, кави випити, щоби в голові так не крутило, га? Бо якось крутить, і в роті паскудно.

- А де він отеє все бере, га?

- Не знаю. Слухай, а може, в тебе кава є? Бо в мене нема.

В мене кави, певно, теж не було. Павло взявся варити какао. Він вирішив, що какао теж повинне допомогти. Я підійшов до книжкової шафи та почав крутити в руках глиняні люльки, яких там лежало з десяток, ціла колекція. Люльки були різні - великі й не дуже, круглі, довгасті, у візерунках. І всіх їх познаходили в землі - хто на городі, хто у кручах. Наші були люльки. Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.

- Слухай, Падло, - гукнув я до кухні. - А може, поди-вимось, що у нього там?

- Де? - озвався Павло.

- Ну в колодязі.

На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.

- На, - тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав. - Давай подивимось.

Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.

- Ні, справді, - я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, то-му слова виходили якісь квадратні. - Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі - значить знав.

Павло заплющив очі, відкинув голову назад.

- Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У мене є.

Поки їли булку з маслом, Павло сказав:

- А я вже лазив раз у катакомбу.

- Тю, - здивувався я. - А чого не хвалився?

- А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.

- Так треба було мотузкою обв’язатись.

- Еге ж, - погодився Павло. - Ми тоді нічого не сображали.

Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся - я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.

А він її доїв, і какао моє допив, проглот.

- Слухай, - спитав я. - А в тебе мотузка є? - Є, - сказав Павло.

- А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.

От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.

Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.

- До Турції все одно не вистачить, - зауважив я.

Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.

- Слухай, - по-діловому мовив він. - Треба чо-боти такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.

Звідки такий розумний?

Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба - куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.

Дорогою Павла знову поперло на прожекти.

- А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…

- Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?

- А навіщо? - його важко було збити з думки. - Ми по-англійськи.

- Ти по-англійськи? - скривився я.

- Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.

Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:

- Дурний думкою багатіє.

А Павло тільки розсміявся.

- Здоровенькі були! - крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ганку.

- Ти що, здурів? - гаркнув я.

- А що таке?

Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.

Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:

- Диви.

На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.

Дід охороняв свою криницю, немов скарб.

Значить, було що охороняти.

Сіли ми з Павлом на ганку і стали думу думати.

- Слухай, - сказав Павло. - У нього там щось сховане.

Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:

- Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.

Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе - хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.

Павло почухав потилицю і сказав:

- Треба пилку взяти. У тебе є? І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.

- А тачка є? - спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.

- Тачка?

- Ага. Ну щоб везти з Турції все.

- Що-о?

Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:

- Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.

- Що тягнути?

- Ну, з Турції. Магнітофони.

Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.

- Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?

- Сам ти.

Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали надворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло - людина не стійка, може щось бовкнути. Тому я контролював ситуацію і весь час стусав Павла у бік, бо він, зараза, наче прип’ятий, не зводив очей з дідової кухні, хіба не облизувався.

Потім прийшли з роботи мої старі. Дали мені прочуханки за те, що цілий день вдома ледарюю, замість щось зробити, зате потім нагодували вечерею. Після вечері ми з Павлом знову всілися під вишнею, але, врахувавши помилки, цього разу я взяв з собою карти і заходився вчити Павла преферансу, щоб він очима не проїв дідові двері. Ви, мабуть, знаєте, як важко грати у преферанс вдвох, особливо коли один фактично в карти не дивиться. Тому можете поспівчувати. Я хвицався, немов кінь, примушуючи Павла обернутися до столу, і зрештою все-таки переміг, бо в нього заболіли від моїх стусанів литки, і він сів упівоберта.

Пуля лишилася нескінченою, бо сіло сонце, і Павло, аби не викликати підозри, поплентався додому. Йдучи провулком, він весь час оглядавсь на дідове подвір’я, тому запинався й хитавсь, наче п’яний.

Я зайшов до кімнати та всівся біля телевізора. В голові блукали думки одна дурніша за іншу. Було трошки лячно, і не тільки катакомби, бо ж я насправді ріс слухняним хлопчиком і по чужих господах не лазив. Звичайно, було цікаво, але що далі, то менше, і якби не Павло, я б, певно, відмовився від цієї ідеї. У катакомбах низькі стелі та паскудна, непевна порода.

Але дід якось ходить. Питається, чим ми гірші?

Там, певно, коридори ідуть у різні боки, тому треба триматися удвох і лишати за собою мітки, аби на заблукати. А мотузку прив’язувати тільки на початку, коли ще не знаєш, куди хід, бо її справді не вистачить, хоч скільки бери. А ще треба було б, як у спелеологів, такі каски з ліхтариком, тоді можна йти спокійніше, бо руки вільні, а може, лізти доведеться, не тільки йти, - коли так, то ще б якісь гачки, за стіни чіплятись, до речі, у криницю спускатись на мотузці незручно, драбину би, а ще…

Це я вже додумував у ліжку і, певно, задрімав, бо прокинувся від брязкоту шибки. У вікно ломився Павло.

- Чекай, - зашипів я та замахав руками. Ну його, ще старих побудить, нетерплячка.

Я швидко натягнув джинси, футболку і навшпиньки прокрався до виходу. Надворі було хоч в око стрель. Павло стояв під стіною, майже непомітний у пітьмі. Очі його горіли від збудження, голос бринів.

- Спиш, зараза? - засичав він у вухо.

- Ні, - збрехав я.

- Все спокійно?

Все було спокійно. Принаймні так здавалося. І ми, намагаючись не шуміти, прокралися до сараю. Я ввімкнув ліхтарика. Павло поставив на підлогу величеньку торбу, що тримав у руках.

- Двері зачини, - сказав я йому.

Павло не сперечався, певно, від зосередженості.

При жовтому світлі ліхтарика ми взялися натягувати на себе куфайки та взувати чоботи. Це було досить незвично, тим більше що з весни ми рідко мали на собі навіть сорочки. У куфайці я одразу впрів, а чоботи почали тиснути пальці. Павло сопів поруч. Кепку я навіть вдягати не став, а просто засунув до кишені. Туди ж поклав сірники, ножа та свічку - згодиться. Павло взяв мотузку та пилку і запхав до своєї величезної торби.

- Що там у тебе? - пошепки поцікавився я.

- Нічого, - закрутив головою Павло. - Це я так, про всяк випадок.

Який там, у біса, випадок? Знову щось навигадував.

Ми оглянули одне одного, перевіряючи, чи не забули чого. Потім, не змовляючись, сіли, як перед дорогою, посиділи хвилину мовчки, і видихнули:

- З Богом.

Тихенько рипнули двері сараю, і ми, наче дві тіні, ковзнули до дідового паркану. Павло перекинув на той бік свою торбу, стрибнув сам, м’яко гупнувши ногами по землі. Я поліз слідом. Шлях був знайомий - скільки разів у дитинстві лазив по м’яча, намагаючись не потоптати сусідську городину. Кухня стояла трохи далі, у кутку, і ми, озираючись та пригинаючись, попрямували туди. Нас ніхто не міг помітити, ніч була темною, а сірі куфайки маскували краще за маскхалат.

- Дід не в кухні ліг?

- Ні, я бачив, як в хату йшов із горщиком.

Павло гигикнув і дістав від мене по спині. Що смішного? Дід завжди з горщиком іде спати, бо туалет на іншому кінці подвір’я. Нарешті ми дісталися великих дерев’яних дверей. Я став трохи ззаду, на шухері, пильнуючи навкруги і одночасно зазираючи Павлові через плече. Павло поставив свою торбу під стіну та видобув з неї пилку.

- Дивись, - обернувся він до мене. - Зараз може трохи зарипіти.

Я заоглядався на всі боки, і тут воно справді зарипіло. Ні фіга собі трохи! Звук був, наче від циркулярки. Його, певно, почули на тому кінці міста. Я аж присів із несподіванки.

- Вж-ж-ж! - кричала пилка, немов навіжена. Я знову стусонув Павла у спину, але він тільки відмахнувся і продовжував свою справу. Мені здалося, що зараз прибіжить не тільки старий Москаль, а й турки з того кінця катакомби, але, на диво, навкруги ніщо навіть не ворухнулося. Пилка завивала та іржала, змагаючись із замком, і я три рази спітнів, поки, нарешті, завивання припинилося і щось глухо стукнуло по стіні.

Павло розігнувся та махнув мені рукою.

- Ти чого так довго? - люто засичав я йому у вухо.

- Фігня, - засичав він мені у відповідь, - я кільце пиляв. Бо замок може не розпилятись, а кільце все одно старе. Це я ще вдома вигадав, еге?

Еге ж. Вигадник.

- Тільки треба було олією змазати, - додав Павло, і з цими словами прочинив двері та зник у проймі. Я ще раз озирнувся на всі боки, впевнився, що все тихо, і тільки тоді пірнув слідом.

Ми опинилися в низькій невеличкій кімнаті. Кухня дихала назустріч вологим, трохи пліснявим повітрям. Тут було темно, як у могилі, і пахло схоже, і настрій зробився такий самий, замогильний. Мене знову кинуло у піт. Чорт її знає, де ця клята криниця. Ще бракувало впасти та зламати ноги.

- Давай ліхтарик. Двері зачини, - засичав поруч Павло. І тільки тут я зметикував, що у мене й справді є ліхтарик. З полегшенням я видобув його назовні та клацнув перемикачем.

Пітьму прорізав тоненький промінь світла і впав на давно не білені стіни. Чесно кажучи, він не додав мені оптимізму, бо стіни довершували собою могильну картину - вкриті пилом та незрозумілими плямами, з густими гронами павутиння в кутках, вони змикалися над головою в таку саму похмуру та непривітну стелю. А головне, тут не було ніяких меблів, тільки стіни, а на стінах великі полиці, як у склепі, їй-богу.

Я знайшов поглядом широку постать Павла, і мені трохи попустило.

- Тю-у-у. Оце так кухня.

Промінь ліхтарика стрибав по стінах, вихоплюючи з пітьми великі дерев’яні полиці та грудки землі на підлозі, наче хтось недавно копав. А де ж сама криниця?

Павло підійшов до стіни, спробував вивернути з неї залізний гак, але той не піддавсь.

- На совість зроблено, - похитав головою Павло.

- Слухай, Падло, тут нічого нема. Навіщо ж він тоді замок почепив, га?

Павло подивився на мене замислено:

- Значить, щось є.

- Отож я і кажу. Значить, ми правильно полізли.

Я мало не засміявся вголос сам не знаю чому.

- Ну, - мовив Павло, потираючи руки. - Давай шукать. І ми почали шукать.

Хто гадає, що вночі у темній кухні легко знайти хід у катакомбу, та ще й так, щоби самому туди не загриміти, той може сам спробувать. Принаймні ми лазили досить довго, винюхували кожен сантиметр, поки у кутку, під полицями, дійсно побачили накритий дошками отвір.

- Осьо! - гукнув Павло на весь голос, коли жовте коло ліхтарика провалилося у порожнечу. - Є!

Я теж помітив його і ретельно висвітив краї отвору. Він був зроблений на совість, за всіма законами криничного мистецтва. Дошки зверху заважали ретельніше роздивитися, і Павло під моїм чуйним керівництвом відкидав їх убік.

- Клас! - несамохіть видихнули ми, коли побачили чистеньку, рівнесеньку, як по линійці, чотирикутну яму.

Яма була великою, туди справді могла пролізти людина, і навіть проштовхати тачку, якщо треба. Ми обидва, не змовляючись, наблизились до краю і нахилилися, пробуючи зазирнути все-редину. Промінь ліхтарика завзято намагався допомогти нам у цій справі, але тільки ковзав по глиняних стінах всередині отвору. Кінця, чи якогось повороту там видно не було. Наскільки мені вдалося роздивитися, яма далі трохи розширювалася, і доки сягав ліхтарик, йшла углиб, у надра Землі.

- Дивися, драбина, - показав пальцем Павло.

У земляну стінку одна за одною були вбиті залізні скоби, так що утворювали щаблі такої собі драбини.

- Чорт, як у нього все тут влаштовано!

Я насправді не поділяв Павлового захвату, бо, як знаєте, боюся обмеженого простору. Але криниця справді вражала. Це було саме те, чого шукали. Вона виходила, мабуть, на тім боці, у самому Стамбулі, ніяк не ближче. Тепер лишалося тільки пірнути всередину.

Що Павло й зробив.

За мить він перекинув ногу через край і почав спритно перебирати щаблі, так що швидко зник у ямі. Він взагалі поводився, як справжній спелеолог.

- Дай сюди, - висунулась назовні рука.

Я віддав йому ліхтарика, при цьому боляче вдарившись головою об широку дерев’яну полицю, що нависала над отвором. Павло присвітив собі і, ані краплини не вагаючись, продовжив занурюватись углиб, у цю холодну чорну нору. Я чухав потилицю і дивився йому вслід.

- Слухай, - гукнув Павло замогильним голосом. - А тут справжній хід. І далеко.

Від хвилювання у мене почали тремтіти ноги. А Павло вже висунувся назад, тицьнув мені ліхтарика, схопив вільною рукою свою велику торбу і почав видобувати звідти мотузку. Його теж трошки трусило, тому мотузка не слухалась і кінець клубка ніяк не знаходився. Зрештою Павло все ж таки розплутав вузли і тицьнув клубка мені до рук.

- На, прив’яжи десь і дуй до мене.

З цими словами Павло знову пірнув у криницю. Він взагалі став розмовляти як начальник, і за інших обставин це йому просто так не минулося б. Але тепер я мовчки взяв мотузку і почав шукати очима, де б її зачепити. Полиця на стіні виглядала досить авторитетно. Я затиснув ліхтарика між підборіддям та плечем, щоби вивільнити руки, та взявся проштовхувати кінець мотузки у щілину між дошками. Це виявилось не таким простим ділом, бо на полиці лежало щось важке, що не одсунеш рукою. Я кинув клубок, перехопив ліхтарик правицею і присвітив на полицю. Там лежав великий целофановий мішок, на нашому рибзаводі у такі фасують рибне борошно. Я повів ліхтариком сюди-туди, намагаючись роздивитися уважніше, і тут побачив.

З мішка на мене дивилися чиїсь очі.

Двоє великих червоних очей зблиснули у промені світла. Я випустив ліхтарика. Ноги мої підкосилися, в голові запамо-рочилося. Я сів просто на підлогу і, здається, дико заверещав, бо Павло вискочив з криниці, як мавпа.

- Ти чого? - кинувся він до мене.

Але я не міг вичавити з себе бодай звуку і тільки перелякано тріщився на полицю, туди, звідки на мене глянули ці очі.

- Що з тобою? - Павло торсав мене за плече, та я не здатен був говорити. Тоді Павло підхопив з підлоги ліхтарика і обернувся до полиці. За мить я побачив, як постать його зім’якла, а промінь ліхтарика затремтів. Павло притулився плечем до стіни і сказав тихим голосом:

- Т-там лю-удина.

Я знову не відповів. І в цю секунду під стелею спалахнула лампочка, її жовте світло, різонувши очі, затопило кухню.

На порозі стояв дід Москаль. В руці він тримав сокиру.

На деякий час все завмерло. Я сидів на підлозі в кутку. Павло притулився до стіни, а дід зупинився у дверях, уважно вивчаючи нас поглядом. Його очі блищали з-під звичного синього кашкета і перестрибували з мене на Павла. Він трохи похи-тувався, і пальці, що стискали сокиру, тремтіли, наче перебираючи невидимі струни. Мовчанка тривала довго, і раптом старий дрібно захихотів, відлуння заповнило кухню, немов горошини застукали. Від цього сміху нас аж пересмикнуло. Дід сміявся, наче радіючи чомусь, а потім урвав сміх так само раптово, як і почав. Потім він підняв сокиру, і тінь від неї впала йому на обличчя.

- Залізли? - спитав дід і, не діставши відповіді, констатував. - Залізли. А я знав, що залізете. Я знав, що хто-небудь залізе. Я все знав.

Він продовжував вивчати нас своїми блискучими очима. Я не витримав, перевів погляд з нього на полицю, і від того, що там побачив, мало не знепритомнів знову. На полиці у целофановому мішку лежала людина. Мрець. Запакований у целофан. Закривавлений. А за ним, ближче до стіни, визирав ще один мішок, і в мішку було видно ногу.

Дід знову дрібно захихотів:

- Грошей захотілося?

Ми з Павлом не могли ворухнутися. Мій погляд прикипів до жахливого мерця на полиці.

- Грошей захотілося? - перепитав дід. - Грошей. Будуть вам гроші. Будуть вам гроші. Буде золото. Хочете золота?

Я не хотів золота. Я хотів отямитись і бігти звідсіля щосили. Але на порозі з сокирою стояв сусіда, старий Москаль.

- Буде вам золото. Хазяїн дасть за вас золота. Ви йому потрібні. А золота у нього скільки хочете. І все буде ваше.

Я не міг зрозуміти, що це він каже, але мені зробилося зовсім лячно. Павло, здавалося, прилип до стіни. Неначе зачарований дідовим сміхом, він не ворушився.

А той все продовжував хихотіти, повільно наближаючись до нас. Жовта шкіра в електричному світлі здавалася неживою, а губи розтулялися самі собою, без жодного зв’язку з іншими м’язами, без будь-якої міміки, без будь-якого виразу.

- Я вам допоможу знайти гроші. Я вас давно чекаю… А чого ви не спустилися у криницю? Ви би полізли до криниці і самі знайшли Хазяїна. Він любить таких, як ви.

Дід потрошку наближався до нас, дрібно перебираючи ногами і не припиняючи свого божевільного сміху. Сокира грала у світлі лампочки. А старий потрошку наближався, і зброя піднімалася все вище над головою.

- А коли я вас заріжу…

Мені здалося, що серце зупинилося. Моє тіло набрякло свинцевою вагою, дихання завмерло, і навіть думки кудись поділися. Лишився тільки погляд, і він прикипів до блискучого залізного вістря.

Дід на мить припинив бурмотіти і набрав у груди повітря, наче зважуючись. І в цю мить Павло відірвався від стіни та зробив крок вперед. У руці він тримав свою велику торбу. Дід вигукнув щось незрозуміле і кинувсь на Павла, а той щосили вдарив його торбою просто по голові.

Я ніколи не уявляв собі, що від удару звичайнісінькою торбою може бути такий ефект. Сокира вилетіла з дідових рук та глухо гупнула об підлогу. Сам дід похитнувся і схопився за голову. Наступної миті Павло вже тримав дідову зброю в руках і зайняв бойову позицію біля порога.

Дід опустив руки. Очі його бігали сюди-туди, а рот вищерився у невимовній люті. Деякий час все лишалося на своїх місцях, тобто я сидів на підлозі, біля входу стояв Павло, а старий Москаль між нами мовчки поводив очима. А потім дід раптом зірвався з місця, пробіг повз мене і легко, неначе молодий, скочив через край. Руки спритно вхопилися за скоби, і тільки голова його на мить затрималась на верху, свердлячи нас поглядом, але потім зникла і вона. Дідове вовтузіння ще долинало з-під землі, з країв криниці осипалася земля.

Щойно це сталося, я підхопився з підлоги, і ми з Павлом, не змовляючись, дременули геть від клятої криниці, перечіплюючись на порозі, а далі городом, через паркан і до сараю. Моє серце знову почало свій хід і калатало в голові, наче дзвін. Павлові очі, здавалося, вилізли з орбіт. Ми зупинилися тільки в сараї і хвилин десять просто відсапувались, притулившись до стіни. Потім я набрав у груди повітря про запас і спитав, вказуючи на Павлову торбу:

- Що там у тебе?

- Га? - не зрозумів спочатку він, а потім ви-дихнув. - Тачечка.

Він взяв з собою тачечку, щоби було чим везти з Туреччини магнітофони.

Що було далі, ви легко можете уявити. Щоправда міліція довго не погоджувалась приїхати, посилаючись на відсутність пального, але зрештою таки прибула і потрапила до кухні.

З матінкою сталася істерика.

Якби ми тієї ночі заснули бодай на хвилину, то можна було б сказати, що прокинулися знаменитими.

Старий Москаль, пірнувши до криниці, більше не з’явився.

Мерців у кухні виявилось двоє. Молоді хлопці. Порубані сокирою. Голови відрубані і покладені там-таки в мішках. А ще в обох відрубані праві руки, але в мішках їх не знайшли, та й взагалі ніде не знайшли. Хлопців упізнали. Обидва з села. Поїхали до Туреччини по крам і зникли безслідно.

В криницю зазирали, нічого там не побачили, а глибоко лізти ніхто не наважився.

Ну і звичайно, що наші люди все згадали.

Вони завжди все згадують. Опісля. Один згадав, що бачив, як двоє з величезними клумаками вночі просилися до діда переночувати. Другі - що зразу почали щось підозрювать, коли дід вийшов на базар, і що очі в нього були не такі, і голос, і… Треті сказали, що це дід заманив хлопців, аби вирізати серця і печінки на донорські та продати в Туреччину. Але все, крім рук, у вбитих було на місці, а руки, як відомо, донорськими не бувають. Четверті сказали, що дід продався Сатані, а п’яті - що просто збожеволів. Ми з Павлом спочатку охоче розповідали про свої пригоди, але зрештою так замаялись, що почали ховатися від людей. Звичайно, нам перепало і вдома, і в школі, але ореол героїзму до кінця року тримався навколо наших голів, особливо у Павла, бо він же ж у нас каратист, діда з сокирою завалив. До речі, Павло несподівано взявся за навчання, досить пристойно закінчив школу та вступив до університету на історичний.

Оскільки діда Москаля так і не знайшли, якісь бабині родичі оселилися в хаті. У першу чергу, звичайно, закопали криницю, а потім просто зламали кухню - все одно стара. Тепер живуть, чекають, поки мине час, щоби діда оголосити померлим, а тоді офіційно успадкувати майно. Так що в нас нові сусіди.

Я теж вступив до інституту, приїздив на канікули і впіймав себе на тому, що не можу дивитися на дідове подвір’я, особливо туди, де стояла раніше кухня. Батьки кажуть, що це мине. Я теж так гадаю.

А Павло нещодавно прислав мені листа - пише, що прочитав у книжці про скитів, які жили колись у наших краях, ще до турків. Так-от, пише, скити, коли приносили своїм богам людські жертви, одрубали їм голови та праві руки. Точно так, як старий Москаль. А я йому написав, що, певно, дід, перед тим як збожеволіти, теж цю книжку читав - я люблю з Павла приколюваться, а він не ображається.

Ну от, начебто, і все. Так?