Кобзар 2000. Soft

Розділ 10 ВЕЛИКИЙ ЛОХ

Компанія розпивала та грала в азартні ігри за столиком купе, порушуючи правила перевезення пасажирів залізничним транспортом, але то було байдуже. Поки дядьки випили небагато, тому поводилися мирно. Я вирішила не псувати їм компанію, тим більше що книжку в дорогу захо-пила товстеньку, а за вікном тільки-но починало смеркатися.

- Перепрошую, - маленький лисуватий сусіда поліз до себе на верхню полицю, піднявши переді мною вітер давно не праними спортивками. За хвилину він вже спускався назад, тримаючи в руках гаманця. Я завбачливо відсахнулася.

Не знаю чому, але я зовсім не боюся їздити в купе з чоловіками. Напевне, журналістське життя вкінець притупило інстинкт самозбереження. Я була єдиною жінкою у всій компанії і вважала це цілком нормальним. Один з сусідів безбожно дрихнув, розвалившись на верхній полиці, а двоє інших грали в карти, зайнявши половину мого місця і запросивши третім молодика з сусіднього купе. Небезпеки для моєї дівочої цноти поки не було ніякої, бо випивали повільно і небагато. Зате інтенсивно шаруділи картами, розминаючи їх у грубих долонях.

- Ми ж люди серйозні. В борг грати не будемо. Є гроші - сідай навпроти. Нема - вибачай. - Тон за столом задавав молодик з сусіднього купе з довгим волоссям та нахабними очима. Я б із таким в карти ніколи не сіла.

Лисун з верхньої полиці розкрив гаманця і пошарудів купюрами.

- Вистачить і пограти, і потім ще в ресторані знайомство замочить.

Третій, сухий носатий дядько з косуватими очима просто мовчки поляскав себе по кишені. Люди і справді були “серйозні”.

Я не дуже розуміюся на картах, тому спостерігала за всім тільки коли відривалася від книжки, щоб перегорнути сторінку. Поки героїня роману мучилася над питанням, якого кольору білизну вдягти на побачення до коханця, лисун знову поліз нагору і почав порпатись у речах. Гравці за столом змовницьки перезирнулись. Цікаво - от тільки щойно урочисто знайо-милися за чаркою, а вже перезираються за спиною.

- Слухай, може, тобі дружина грошей не дала, так ти скажи.

Лисун зістрибнув на підлогу, затискуючи в товстих пальцях кілька купюр.

- Ти за своєю кишенею слідкуй, - пожмакана жовта майка вилізла у нього зі штанів і справляла на мене дуже негативне враження.

Героїня роману трапила у неприємну ситуацію. Вона любила молодого красивого альфонса, а її любив молодий красивий мільйонер. І всі гроші, які давав їй мільйонер, альфонс педантично програвав у казино.

Лисун знову поліз до своїх речей, а його супротивники знову перезирнулися. Чорт забирай, мені це припинило подобатись.

- Я збираюся лягати. Пересядьте, будь ласка, - звук одночасно захлопнутої книги символізував серйозність моїх намірів.

Носатий озирнувся, і від його погляду, чесно кажучи, мурашки пробігли по спині. Патлатий молодик нахабно вперився в мене своїми безбарвними очима.

- А давайте, ви підете спати на моє місце в сусідньому купе.

Я збісилась.

- Давайте краще ви підете спати на своє місце. А я буду спати на своєму.

Носатий недобре посміхнувся. У повітрі носився запах скандалу.

Ну то хай буде скандал, я готова, хоч насправді це і не дуже приємно.

Лисун важко зістрибнув з верхньої полиці, подивився на мене збудженими очима і захекано промовив:

- Нам ще трошки лишилося. Дограємо, і все.

- Ти гроші покажи, якщо хочеш дограти, - патлатий моло-дик щирився і був схожий на пацюка.

Від гамору прокинувся наш четвертий сусіда, що досі мирно спав на верхній полиці. Він протер очі, видобув з кишені цигарки і став злазити донизу з явним наміром піти покурити. Під таким несподіваним напором я була вимушена сісти у свій куток, а компанія зараз же скористалася цим і відновила свою диспозицію за столом. “Чорт з тобою, - розлютилась я раптом на лисого. - Хочеш програвати, програвай на здоров’я”.

Поки він під жарти і приказки партнерів слухняно слідував моєму побажанню, я спробувала повернутися до читання, але доля нещасної дівчини та двох її коханців здавалася вже нецікавою. Тоді я стала розмірковувати, як краще вчинити - покликати провідника чи одразу піти до начальника потягу.

А карти за столом літали з подвоєною швидкістю. Носатий як-раз неохайно тасував колоду, коли до купе повернувся дядько з верхньої полиці. Він поважно оглянув компанію, потягнув повітря носом і сказав:

- Чую чос.

Щиро зізнаюсь, я не зрозуміла, що він має на увазі. Але за столом зрозуміли. В наступну мить носатий припинив тасувати і подивився на молодика. Той якось нервово смикнувся, а тоді удавано-весело сказав:

- Гайда, в ресторані дограємо. Бо дівчині осьо спати треба.

- Ага, - і собі зрадів носатий. - Заразом знайомство обмиємо.

Компанія миттєво підхопилася і, почекавши в коридорі, поки лисун видобуде зі своїх запасів чергову порцію грошей, ушилася до вагона-ресторану.

В купе зразу стало просторо і якось світліше. Я зітхнула з полегкістю.

- Вам допомогти? - Дядько з верхньої полиці галантно взявся розкладати мій матрац.

- Дякую.

Був він підстаркуватий, сивий - типовий попутник, і очі такі світлі, навіть трошки безпомічні.

- Може, мені вийти, поки ви перевдягнетесь?

- Та ні, чесно кажучи, я поки що спати не збиралася. Просто хотілося припинити це неподобство.

- Яке неподобство?

- Ну, як ці двоє обігравали цього, - я показала пальцем на сусідню полицю. - А ще вигляд робили, що незнайомі.

- Молодь, - презирливо сказав сусіда. - Борзота. Нічого до пуття не вміють.

Цікаво.

Я взагалі не дуже великий психолог, але трошки розуміюся на людях. Тому остання фраза примусила уважніше придивитися до сивого попутника.

Придивилася і нічого особливого не побачила. Дядько як дядько. Навіть приємний. Принаймні викликає довіру. Такого можна лишити в купе самого, не боячись, що залізе до сумочки.

Сусіда витлумачив мій погляд по-своєму.

- Ой, пробачте, я не представився. Федір Іванович, - він трохи підвівся, але одразу ж гепнувся назад, тому що потяг раптово прискорився.

За журналістською звичкою я відрекомендувалася повністю:

- Шпільова Людмила.

Неординарне прізвище, яким нагородив мене батько, завдавало багато клопоту в дитинстві, і в університеті я була Шпилькою, тому вже давно не дивувалася іронічній реакції співрозмовників, але те, що продемонстрував сивий, було занадто. Він спочатку витріщив очі, а потім відкинувся назад і щиро зареготав.

- Чого ви смієтесь? - Образилась я.

- Ой, пробачте, - він так щиро реготав, що аж сльози виступили на очах. І врешті я теж не змогла стриматись і посміхнулася у відповідь.

- Ви, будь ласка, не подумайте, що це я з вас, просто ситуація така… ви й самі не уявляєте.

Поки він одсміювався, я вирішила зробити філософське зауваження:

- Німці кажуть, що мати прізвище Мюллер все одно що не мати ніякого. А для журналіста краще бути Шпільовою, чим Кравченко чи, скажімо, Петренко.

- А ви журналіст? - зацікавився сусіда, оста-точно відсапавшись.

- Так, у мене друга найдавніша професія, хоч це і здається вам смішним.

- Ну що ви, ні в якому разі! - Замахав він руками у відповідь. - Просто шпільовим на-зивають гравця, інакше кажучи, шулера. Це від німецького “шпіль”, тобто гра. А тут якраз гра і відбувалася, і ці, як ви висловились, “двоє”, - при цих словах старий досить дотепно спародіював мій гребливий рух у бік сусідньої полиці, - так ці двоє і є шпі-льові.

- А лисий? - поцікавилась я.

- Лисий якраз ні. Він не шпільовий. Тепер ви розумієте, чому я так сміявся?

- Тепер розумію, - я і сама мимоволі посміхнулася, згадуючи сусідів. - А що ви їм сказали?

- Я сказав? - дядько грайливо посміхнувся. “Ну от, - подумала я. - Зараз почне залицятися. Тільки цього не вистачало”.

Певно, моє обличчя було досить виразним, тому що грайлива посмішка зразу зникла. Хоча очі продовжували веселитися.

- Я дав їм зрозуміти, що бачу, як вони підтасовують карти.

- Підтасовують… - Я зосередилась, намагаючись пригадати. - Коли це вони підтасовували?

Сусіда лагідно похитав головою:

- Ви не могли цього помітити. Є такий зіхер, називається “чос”. Він має дуже характерний звук. Я зайшов до купе і сказав, що чую чос.

- А ви самі хто? - прямо і грубо видала я, напевне від розгубленості.

- Федір Іванович. Пенсіонер. З учорашнього дня.

- А до вчорашнього дня?

- А ви в газеті не напишете? - оченята його знов грайливо звузилися.

- Ні, я по культурі спеціалізуюсь.

- А… по культурі. - Він замислився невідомо над чим. - Хоча… якщо захочете, пишіть. Все одно з учорашнього дня я в зав’язці. Ну так от. Позавчора і багато років до того я був професійним гравцем, який живе з того, що виграє в азартні ігри. Інакше кажучи, шпільовим.

- Тобто ви разом з цими? - розгубилась я.

- Ну що ви. Як ви могли подумати? З такими, як ці, жоден пристойний гравець працювати не буде. Це дешеві гонщики, а мій рівень був зовсім іншим. Я працював всерйоз. Мене весь шпільовий світ знає. Ідіть, спитайте, хто такий Шаляпін.

- Шаляпін?

- Це моє прізвисько.

- Чекайте, чекайте… - і тут до мене справді почав доходити весь гумор ситуації.

Тобто цей Шаляпін насправді виявився шпільовим, і ті двоє, і я… Я щиро зареготала, так само, як щойно реготав сусіда. Це ж здохнути можна! Виходить, що в купе усі, крім лисого, були шпільовими.

Сусіда, що назвався Федором Івановичем, терпляче чекав, поки мине мій напад веселощів. Він взагалі дуже змінився за останні кілька хвилин. У погляді з’явився метал, спина випрямилась і чоло прорізали глибокі зморшки. Сусіда явно про щось думав.

- А знаєте, - почав він, щойно я змогла щось чути. - В принципі, я не буду заперечувати, якщо ви про мене напишете. Я навіть буду вам вдячний. Все одно, як я вже казав, з учорашнього дня в зав’язці.

- Чому? - закинула я, приводячи обличчя до ладу після довгого сміху. - Перекувалися?

- Ага! Оце б ви перекувалися і кинули писати… Катка, серце моє, це фах, і ми можемо ще посперечатися, яка з наших професій давніша. А, до речі, також, хто з нас більш моральний, шпільові чи журналісти.

- Я займаюся культурою!

Терпіти не можу, коли наїжджають на наш фах, хоча, щиро кажучи, є за що.

- Я теж свого часу займався культурою, - несподівано хихотнув мій сусіда. - Цілих два роки бомбив фраєрів з філармонії. Тоді і став Шаляпіним.

- Ну добре, - я примирливо пересіла обличчям до столика. - Мінералку будете?

Федір Іванович завбачливо взяв з моїх рук пляшку, відкоркував, налив півсклянки і посунув воду до мене.

- Дякую, - сказала я, надпиваючи. - А цікаво, чому ви зупинили ваших колег? Це ж виходить не зовсім етично. Вони… так би мовити… при виконанні службових обов’язків.

Сусіда несхвально похитав головою, він знову став абсолютно серйозним:

- Дуже груба робота. Псують мистецтво. Якщо навіть ви помітили, що вони разом. Потім чос - це шанс для громадських туалетів.

- Ви сказали “шанс”? Це що, шулерський прийом?

- Шанс - це спосіб створення переваги у грі. Це те, що примушує богиню статистики повернутися обличчям до вас і дупою до лоха.

- А лох, я так розумію, це той, кого шулер обманює.

- Лох, він же фраєр, він же фуцин, він же сазан, він же пасажир…

- Пасажир, - посміхнулася я. Все це було дуже цікаво, навіть враховуючи той факт, що я дійсно спеціалізуюсь на культурі.

- Пасажир, - підтвердив Федір Іванович. - Це той, хто сам себе обманює. Він сідає грати з професіоналами на гроші, хоч сам не має відповідної кваліфікації. Дилетант. От ви зараз бачили, що лохом був цей лисий з верхньої полиці. А якби за стіл сів я, лохами були б оті двоє сявок. - Здається, він навіть пишався цим фактом.

- Як вони вам не сподобались!

- Не сподобались. - рішуче підтвердив Федір Іванович. - Бо вони порушують головні заповіді. В їхніх діях нема мистецтва. А це гріх. І потім, ви бачили, як вони поводяться з лохом! Це ж просто непристойно. Лоха не можна ображати. Запам’ятайте назавжди: слово лоха - закон! Люби лоха, як самого себе, бо він є невичерпним джерелом грошей. Через таких, як ці двоє, люди погано говорять про шпільових. Справжній професіонал повинен зробити так, що фраєр сам віддасть йому гроші, ще й дякувати буде.

Мій співбесідник так натхненно і переконливо промовляв, що мені на мить і справді стало прикро через низький професіоналізм колег-шпільових. Куди котиться суспільство, скажіть, будь ласка?

Щоб не пирснути вголос, я відкашлялась:

- Ага… Вас послухати, так просто агнці Божі виходять, а не шулери.

- Шпільові.

- Це я, пробачте, Шпільова. А вони - шулери. І, до речі, дуже мало схожі на агнців. А більше на вовків.

- Вовк - санітар лісу, - філософськи зауважив мій співроз-мовник.

Тут я заперечити не могла, тим більше що і лисий мало скидався на ягня, скоріш на барана.

- А щодо агнців, то я вам скажу от що: кожен лох хоче віддати гроші. Він з цього кайфує, він спить і бачить себе обдуреним. І допомогти йому - наш святий обов’язок. От давайте зараз підемо до ресторану, і я вам усе покажу в натурі?

- Це запрошення? - уточнила я.

- Якщо хочете, так. - Федір Іванович раптом підвівся і нахилив голову у гречному поклоні. “Ти ба, галантний!” - подумала я. І щоб не примушувати стару людину стояти у хиткому вагоні, згодилася.

За вікнами тікали від нас дерева та телеграфні стовпи, і ми даремно намагалися їх наздогнати, ідучи вузькими вагонними коридорами до ресторану.

- А може, ви і справді про мене напишете? - Мій супутник майже кричав це мені на вухо у шумному тамбурі. - Напишете про мене книгу. Прославитесь.

- Це точно. Прославлюсь, - я грюкнула дверима і нарешті почала щось чути.

- А чого ви так скептично? Ви думаєте, я гірший за якогось бізнесюка чи політика, що про них усі пишуть?

- Боронь Боже! - я навіть притисла руки до грудей, оскільки він дійсно ніяк не був гіршим, принаймні за тих персонажів, що я їх знала. - Тільки писати про що? Як ви людей в карти дурили?

Федір Іванович зупинився:

- Ага. Бізнесмени і політики дурять людей без карт. І про них пишуть книжки, статті, спогади, аж гай шумить! А я використовую, точніше, використовував карти, значить про мене - ні.

Я знітилася.

- Ви неправильно мене розумієте. Політики дурять людей, і всі про це знають. Просто для книжки потрібен яскравий матеріал. Щоб людям було цікаво. А тут про що писати? Як ви карти тасуєте?

- Дитино моя. - Федір Іванович по-батьківськи обійняв мене за плечі. Я швиденько викрутилася.

Мій супутник подивився на свої руки, наче вперше бачив, потім демонстративно заховав їх за спину.

Цей варіант мене влаштовував значно більше.

- Шановна! Якщо ви думаєте, що все обмежується тільки тасуванням карт, то ви сильно помиляєтесь. От до речі, Котляревський. Це ж якраз по вашій спеціальності. Ви знаєте, що він написав “Енеїду” тільки завдяки грі в карти?

- Тільки?

- Ну, майже. Хто був першими слухачами Котляревського? Картярські партнери. А весь шпільовий фольклор будується на перефразуванні класики, як і “Енеїда”. - Він подивився на мене, явно очікуючи на якусь реакцію, але я назло ніяк її не проявила. - Чи, наприклад, Діма Гайовий.

- Це теж перший слухач Котляревського?

Федір Іванович засміявся:

- Яка ви, справді… Ні, Діма просто дрібний катайло. Він у мене за цигарками бігав, а зараз написав книгу про карти, цілу енциклопедію, отаку тлусту, - він красномовно розвів пальцями, демонструючи грубість енциклопедії, і я звернула увагу на форму його кисті. Тонка і елегантна, як у музикантів, вона повністю контрастувала із своїм володарем.

- Що ви там побачили? - поцікавився мій супутник.

- Пальці у вас… Музичні.

- Ну так я ж недарма називаюсь Шаляпіним.

Ми весело розсміялися. - І співати вмієте?

- А що я оце, по-вашому, роблю? - він хитро підморгнув.

- Картярські співи? Як там, в опері, “три карти, три карти, три карти…” Федір Іванович раптом обурено замахав руками:

- Ну що ви справді “карти-карти”. Зациклилися. Грати можна у все що завгодно, аби бажання було. От наприклад, наші з купе. Мільйон процентів, що вони в ресторані грають не в карти. Можу навіть примазати, що вони грають в шмен. - “Примазати” - це закластися?

- Так. - Він ляснув себе по лобі, неначе щось згадав. - А до речі. Пропоную мазу. Я вам зараз наперед розповім все, як воно відбувається в ресторані. Якщо буде так, як я сказав, то ви напишете про мене книгу. - Він зазирнув мені в очі. - Не задарма, звичайно. Заплачу скільки скажете.

- Прямо скільки скажу?

Федір Іванович стверджуюче схилив голову.

- Мажемо?

Я знизала плечима.

- Ви не сказали, що таке “шмен”.

- Розказую. - Ми продовжували стовбирчити посеред ку-пейного вагона і тільки періодично втискувалися в стіну, про-пускаючи пасажирів. - Вони сидять за столиком у кутку, фраєр - біля вікна. До них обов’язково присів ще один. Це щоб хтось випадково не зірвав гру. І грають без карт. На купюрах. Ма-жемо?

Мимо нас на всіх парах пронісся лисун. Певно, за новою порцією грошей. Я пирснула в кулак.

- Йому все це розкажіть.

- Йому не можна. Він хоче програти все, і ніхто його зараз не зупинить. Крім того, білити лоха - смертний гріх.

Я подивилася у ясні очі співбесідника.

- А мене можна білити?

Він посміхнувся, і вперше у його інтонаціях відчувся відтінок зверхності.

- Ви - жінка. А ігроцький світ для чоловіків.

- Хочете сказати, що жінки не вміють грати в карти?

- Ви не образитесь, якщо я вам один випадок розповім? Тільки навряд чи ви про нього напишете.

- В смислі, слабо?

- Та ні, - Федір Іванович гмикнув. - Навряд чи захочете. Розповісти? Так от. Привели якось одну даму на катран. Я сам був свідком. Ой, пробачте, катран - це місце, де грають у карти… Отож вона захотіла зіграти. Її попереджають, що закони гри суворі. Все, що програє, треба буде віддати. “А якщо нема грошей?” - питає дама. Їй говорять, що це нікого не обходить. А якщо борги не віддавати, то можуть і опустити під гарячу руку. За розрахунок. “Це як?” - питає дама. Я вже перепрошую, пані, розповідаю, як було. “В дупу вграють”, - пояснюють їй. А дама посміхається: “Ну тоді я легко з усіма боргами розрахуюсь”. - Оповідач зробив фінальну паузу і зазирнув мені у обличчя. - Ну що, будете про це писати?

- Не буду, - чесно зізналася я. Не люблю неапетитних історій.

- А от про цього лоха напишіть. - Мимо нас у зворотному напрямку пронісся лисун із затиснутими в руці грошима. - Відповідаю, що це не його бабки. Подивіться, якби свої, він би зразу дістав, а раз носить порціями, то, скоріше за все, чужі везе, ще й від різних людей. Але зараз лох у такій замазці, що маму рідну поставить, аби відігратися. В результаті попаде все до копійки. - І вам його не жалко?

- Ні, - твердо сказав Федір Іванович. - І вам теж його не жалко.

Дивно, але він був правий.

У вагоні-ресторані за столиком сиділа знайома компанія. Лисуна шулери затисли у самий куток, а четверте, потенційно вільне місце зайняв здоровезний дядько у синіх залізничних штанях і засмальцьованій сорочці.

На обличчі мого супутника не ворухнувся жоден м’яз, коли ми пройшли поруч і зайняли столик у протилежному кутку. Він професійно вибрав місце, з якого мені все було видно як на долоні, а сам сів спиною.

Я з цікавістю розглядала гравців.

- Не так відверто, сонечко, не так відверто, - самими губами проказав Федір Іванович. - Ви їх злякаєте.

Я слухняно відвела очі, проте встигла помітити, що не дивлячись на явно активну гру, карти на столику геть відсутні, зате у великій кількості спостерігаються зім’яті купюри.

- От бачите? - Спитав мій гід. - Вони грають на номерах купюр. Це називається шмен. А цей четвертий, залізничник, називається меблі. Він займає вільне місце. Щоб ніхто сторонній не підсів. - Мій співбесідник пальцем покликав офіціантку. - Щось вип’ємо?

- Ні, дякую. Кави.

- Може, якогось лікеру чи шампанського за знайомство?

- Кави, - я безапеляційно закрила дискусію і ще раз підняла очі на гравців.

Щось мені це нагадувало. Дядьки затискували в руках купюри, щось шепотіли, раділи виграшу, зовсім як діти…

- А, згадала! Ми так в дитинстві грали, у кінотеатрі, на квитках.

- Точно. - підтвердив Федір Іванович. - І навіть правила схожі. А хочете, я покажу вам, як грати зовсім без нічого? Без карт, без купюр і навіть без квитків.

- Давайте.

Все це було досить цікаво, принаймні цікавіше, ніж мій недочитаний роман. Принесли каву, і ми по-змовницькому схилились над філіжанками.

- Очко знаєте? Двадцять одне. Правила ті самі, тільки без карт. Викидаємо на пальцях. Спочатку мені, потім вам. Це називається тюремне очко. В камері карти не завжди є…

- А ви сиділи в тюрмі?

- Бог милував. Але не зарікаюсь… - Він дрібно захихотів, потім стиснув кулаки. - Викидаємо? Раз-два-три.

Ця гра нагадувала дитячу “камінь, ножиці, папір”, тільки треба було лічити пальці. Я зразу викинула собі десять, мій партнер - два. - Іще? - спитав він.

- Зачекайте.

Це виходило дванадцять. А треба - двадцять одне. Зараз що не роби, він викидає десять, тоді у мене перебір, і я програла. Хитро.

- Ні, чекайте, я все зрозуміла. Я неправильно зробила. Можна ще раз?

- Можна.

В той вечір в ресторані йшла велика гра. Поки шулери за столиком роздягали бідолашного лисуна, ми по черзі викидали на пальцях. Я реготала від душі. І навіть не відмовилась, коли Федір Іванович запропонував до кави бананового лікеру. Наше знайомство було остаточно закріплене.

- А що, на пальцях теж можна мухлювати?

- Один київський шпільовий на прізвисько Курсант завжди говорив, що при комунізмі карти будуть скляними. Так-от, я відповідаю, що навіть зі скляними картами, на пальцях і в плюванні на довжину можна лоха обкатати.

- В плюванні… - я уявила, як наші гравці за кутовим столиком взялися плювати в довжину, і ще більше розвеселилася.

- А знаєте, звідки пішло його прізвисько - Курсант?

Я знизала плечима.

- Цей хлопець спеціалізувався на військових. Він вступав у військове училище. Там, самі розумієте, золота молодь, всі діти багатих батьків, є де розмахнутися. І за три-чотирі місяці в інтимній атмосфері Курсант неспіхом вигравав у своїх однокашників, а коли була можливість, то й у викладачів тисяч сорок - п’ятдесят, а під Новий рік спокійно звільнювався.

Я не зрозуміла:

- Як це, вступав до училища?

Федір Іванович насолоджувався моєю реакцією.

- Звичайнісінько. Складав іспити, проходив медкомісію. Курс молодого бійця, таке інше. А наступного року - у наступне училище. І так до кінця призовного віку. Хотів підправити собі рік народження і продовжувати, але як на зло зір упав, бо грати доводилось у казармі, у нелюдських умовах…

- Мамо рідна! - я не могла повірити своїм вухам. Мій старший брат колись вступав до артилерійського, то це була ціла епопея - репетитори, аналізи, щеплення, чоботи…

- Так мало того. Найбільший зіхер полягав у тому, що, обігравши всю цю мішпуху, він лишався для них найкращим другом. Проводжали Курсанта всім училищем. У найкрутішому ресторані. І коштували йому ці бенкети аж п’ятихатку. Полічіть, як зараз кажуть, сальдо.

- Слухайте, - я раптом дійсно полічила. - Так це він за рік заробляв сорок тисяч рублів?!

- За чотири місяці. По десять тисяч за місяць. А за наступні півроку він акуратно попадав всі ці гроші в більярдній на Гідропарку. Так що за рік виходив нуль.

- Безумство якесь! - я не уявляла собі, як це можна виграти, а потім водночас програти такі великі гроші. - Жах! Це ж його в більярдній хтось обігрував так само, як він своїх курсантів!

- Точно! Тут він був чистий фраєр.

Все це не вкладалося в голові. Та у старі часи на сорок тисяч рублів можна було жити… зачекайте, скільки можна було жити? Ну, років десять, не менше. Якщо під три проценти в Ощадбанк, то уже більше тисячі на рік. І оце все просадити у більярд? А головне, не один раз. Мучитись з іспитами, чоботами, медкомісіями, а потім знову…

Я не витримала:

- Значить виходить, що шпільові і фраєри - одні й ті самі люди? Сьогодні він шпильовий, а завтра - фраєр? І тут Федір Іванович образився. Він вмить задер голову і процідив крізь губу якомога презирливіше:

- Раджу вам запам’ятати, голубко, що справжні шпільові не бувають лохами ні за яких обставин. - Він зробив театральну паузу. - Вони теж можуть попадати, бо випадок сліпий. Але шпільовий керує процесом гри, а лох грає наосліп. Його засліплює бажання взяти куш. Якщо людина хоче по-легкому заробити, значить, це лох.

- А як же ж цей Курсант?

- Чесно кажучи, Курсант був трохи лохуватим. Тим і прославився. Але винятки тільки підтверд-жують правила.

Мені така сентенція здалася сумнівною, але сперечатися не хотілося.

- А той, хто грає не для виграшу, а просто для свого задоволення, теж може бути лохом? - спитала я.

- Може. Правильно формулюєте. - Мій співбесідник пом’як-шав. - Лох - це життєва позиція.

За такою розмовою я загубила з поля зору гравців, але вони швидко нагадали про свою присутність.

- Ну хлопці! Це ж не мої гроші, - занив хтось раптом противним голосом.

Я підняла очі. Лисун, програвши все, намагався відбреха-тися.

- Запишіть мою адресу, я потім віддам. Це мені люди дали на товар. Поверніть мені ці гроші, а я, чесне слово, віддам.

Патлатий, що якраз складав купюру до купюри, презирливо ощирився, а його носатий товариш почав гугнявити голосом, схожим на пилосос:

- А я скільки попав! Це ж теж гроші немаленькі. Ти ж оце вигравав тільки що, а якби ти виграв, і я у тебе почав гроші назад прохати? Це ж гра така. Давай ще трошки скинемось та відіграємо все назад. Разом поставимо…

- Які претензії? - Патлатий явно збиткувався. - Не треба сідати не у свої гроші. А гра чесна була, от людина підтвердить. Які претензії?

Дядько в залізничній сорочці хитав головою, немов китайський божок - мовляв, я все бачив, гра була чесна. А у лисуна з очей бризнули сльози.

- Як же я без грошей?.. Це ж чужі… Я все віддам. Будьте ви людьми.

Федір Іванович нахилився до мене:

- Це називається арія фраєра. Слова народні.

- Ходімо звідси. - Мені було неприємно дивитися, як дорослий дядько розмазує по обличчю соплі.

- Правильно, - підтримав пропозицію Федір Іванович. - Зараз буде кіпіш. Вони його вчисту укатали, придурки.

Він кинув на стіл гроші за каву і потягнув мене за собою в інший кінець потягу.

- Прогуляємось, добре? Бо не дай Боже повернуться кіпі-шувати до купе, Гаврило прибіжить, тільки нас там і не вистачає.

- А котрий з них Гаврило?

- Гаврило - це так провідників називають… Ви пробачте, може, я іноді незрозумілі слова говорю, так ви перепитуйте, не нітіться.

- А я і не нітюся.

Дійшовши до останнього вагона, ми влаштувалися у тамбурі. За вікном романтично бігли в далечінь рейки та вогники семафорів.

- В старі часи існувало святе правило, - мій супутник продовжував повчати невідомо-кого. - Ніколи не забирай у лоха все. Завжди лиши хоч би на таксі додому.

Я сперлася спиною на вогку залізну стінку:

- Вас послухати, так раніше був суцільний гуманізм.

- Це не гуманізм. Це техніка безпеки. - Федір Іванович видобув з кишені цигарки і гречно простягнув мені відкриту пачку. - Пригощайтеся.

- Дякую.

- Справа полягає в тому, що лоха не можна заганяти у глухий кут. Загнана людина здатна на все. Раніше не гуманізм був, а поняття. Все було спокійно, по-людському. Кожен шпільовий мав на зиму пригодовану компанію лохів, яку бомбив потроху, на прожиття. Хтось грав у преферанс з науковцями, хтось у буру з м’ясниками. А у травні всі підіймалися на море. Там, на пляжі, можна було за сезон влегку взяти тисяч двадцять-тридцять. На зиму верталися до своїх. Раз на два-три роки могли дозволити собі якусь авантюру. Коротше, жили зі смаком. Задоволення отримували від життя. Не те що зараз. Стара школа, і люди поважні. Є що згадати, чорт забирай. - Він глибоко затягнувся, наче розмірковуючи, і сказав. - Ви б записували. Для книжки.

- Нічого. У мене пам’ять професійна.

Книжки! Ти диви, тепер він мене має за власного біографа. Хоча, якщо правду сказати, парі, чи як там, мазу я йому програла, але ж він користувався своїми професійними знаннями. Це все одно що я б сперечалася з ним, які правки зробить у матеріалі наш редактор.

А Федір Іванович випустив у повітря акуратненьке кільце диму і замріяно продовжив.

- В авторитеті у нас, моя люба, були не ті, хто забирав у фраєра останнє, а ті, хто робив щось таке, що решті слабо.

- Наприклад?

- Ну, наприклад, обкатав когось відомого. Якогось космо-навта чи актора.

- А Кашпіровського не пробували обкатати?

Федір Іванович посміхнувся:

- Кашпіровського? Я вам розповім, як один мій знайомий розвів цілу сотню Кашпіровських. З’їзд екстрасенсів. Це було у Ялті.

Вони зібралися туди з усього Союзу. До обіду - засідання, те-се, а потім, звичайно, вільний час, а де у Ялті проводять вільний час, скажіть будь ласка? Зрозуміло, на пляжі. І головне, всі страшенно понтові. Уявіть собі - майбутнє передбачають, лікують на відстані. Карми, біополя, телекінез, хрінокінез. Дивитися страшно.

А у той час відпочивав там один рудий, з Харкова. Шпільовий середньої руки. І ці дешеві понтярщики страшно йому не подобались. І нам, до речі, теж. Ну так слухайте. Рудий підходе до нас одного разу і пропонує мазу, що розведе усю цю екстрасенсну шелупонь прямо на пляжі. Ми ставимо по сто, він - п’ятсот, а у самого очі хитрі, значить, щось вигадав. Ну, сто рублів - гроші невеликі, а розвага обіцяє бути цікавою. Пересуваємося ближче і чекаємо що буде. А він обтрусив пісок з плавок і прямо з підходу до самого авторитетного бровастого дідугана, який виробляє чорт зна що, предмети рухає на відстані, взагалі безпрєдєл. Рудий з понтом прямо в лоба йому викладає, мовляв, так і так, ви насправді не екстрасенси, а діти малі, тому що тут, в Ялті, живе такий екстрасенс, що усіх за пояс заткне.

Вони як зарепетують! Ви б бачили. Понаставляли на нього всі ці свої рамки, паси роблять і кажуть - брехня. Нема в Ялті ніякого екстрасенса.

А рудий сміється і питає, чи вміє хтось з них читати думки по телефону. Ну вони, звичайно, говорять, що це неможливо. А він - я просто зараз вам доведу. Бо є у мене домашній номер того екстрасенса, а телефон-автомат прямо на пляжі за рогом.

Збираються вони всі разом та ідуть до телефону-автомата. Ми за ними. Цей рудий додзвонюється до екстрасенса і питає, хто з громади буде розмовляти. Звичайно, трубку схопив сам дідуган-авторитет. Тут ялтинський екстрасенс, не давши йому навіть промурмотіти, з того кінця прямо у трубку розписує словесний портрет діда з подробицями. У яких той плавках і що тримає в руці, а також де вони стоять і скільки кругом людей. Уявляєте? Дід у відключці, а рудий бере трубку і питає, хто іще хоче поговорити.

З наступним чародієм поговорили - та сама історія, і про татуювання на руці запарив ялтинський екстрасенс. Рудий питає - хто ще? І тут всі ці біоенергетики стали як прибиті і жодного слова не можуть сказати. Рудий подякував у трубочку, і пішов до нас свій виграш отримувати. А екстрасенси більше на пляжі не з’являлися. З’їзд їхній якраз закінчився.

Файний зіхер?

- Не те слово! - Я знову була вражена в саме серце. Ні, все-таки я нічого не знаю про життя, не дивлячись на весь свій журналістський досвід.

- А знаєте, в чім секрет?

- Навіть не уявляю.

- Старий цирковий номер. Цей рудий, коли говорив у трубку, він все шифром переповів.

- Як це?

- Ну так. Наприклад, якщо біля телефону жінка, він говорить “Добрий день”, а якщо чоловік - “Драстуйте”, і так далі. Старі мастирки, вони найбільш надійні.

- Ну, це не зараховується. - Я уявила собі зграю екстрасенсів на пляжі біля телефону. Сміх. З усіма своїми біополями нарвалися на дитячу підколку.

- Чому не зараховується?

- А тому що. По-перше, він їх не обіграв, а розіграв. А по-друге, якби грали на гроші, вони б тоді всерйоз задіяли свої здібності.

- А оце уже ви дарма. Для шпільового часто вже сам факт розводу - справа честі. А якщо лох не ставиться всерйоз до гри, тим краще. - Федір Іванович на хвилину замислився. - Є у шпильовому світі така професія - постановник.

- Режисер?

- Беріть вище! Він організує гру. Не таку, як оце ми бачили. Серйозну гру. Підшукує упакованого карася, наймає виконавця, організує місце, підводки, антураж. І часто все робиться так, щоби гра була наче жартома. Тільки бабки після того живі треба віддавати. - Для підкреслення парадоксальності ситуації мій співбесідник клацнув своїми пещеними пальцями та хихотнув. - Робота серйозна. Бо іноді щоб підготувати постановку, треба кілька місяців працювати. Ну то там і гроші відповідні. А виконавець, власне той, хто сидить за столом, - це простий робітник. Працює за малу долю, а відповідає по повній. Якщо косяка запоров.

- Прямо експлуатація виходить.

Федір Іванович замислився.

- Скоріше розподіл праці. Хоча буває й експлуатація. У цій справі дуже важливо знайти невідомого виконавця. За ними їздять чортзна-куди. От привозить постановник такого самородка звідкись з Крижополя і підставляє його під сильного відомого гравця, наче це лох, якого треба обіграти. Попаде приїжджий - потрапляє в рабство до постановника, поки не відпрацює гроші, які попав, а також штрафи та відсотки. Виграє - тим краще. А ще інколи другого теж грають у темну, мовляв, фраєра взуваємо. Тоді обидва грають гроші постановника. І хто б не виграв, організатор гри отримує ручного виконавця майже задарма.

- Красива історія. - Я не люблю паскудства в будь-яких проявах. - І про таке ви пропонуєте мені писати?

Федір Іванович зробив суворе обличчя:

- Я не пропоную. Ви мазу попали. - І ви думаєте, що тепер я буду на вас ішачити, як той виконавець з Крижополя?

- За все буде заплачено.

- Ходімо краще. Вже пізно.

Федір Іванович скривився, але слухняно посунув за мною мимо дверей сонних купе.

У кутку порожнього вагона-ресторану сиділи знайомі персонажі, тільки тепер без лисуна. На столику знов були розкладені гроші, але вже акуратно, по трьох кучках.

Мій супутник, побачивши це, раптом ввічливо вибачився переді мною і рушив до столика.

- Це що за номера? - Звернувся він до трійці, і в старому голосі раптом задзвенів метал. Всі як по команді обернулися. - Іще лохи пачками ходять, а ви дербан влаштували. Горить вам, чи що? Потім будете скаржитись, що з вами за стіл ніхто не сідає!

Патлатий накрив гроші рукою:

- Дід, а ти хто такий?

Федір Іванович раптово набув солідного вигляду.

- Я тобі не дід. Я Шаляпін. Чув про такого?

Носатий і провідник поважливо захитали головами, а патлатий раптом завівся.

- Ну так і шо? І шо, шо Шаляпін? А я, може, Карузо. Пойняв? Ти що, у доляні? Ми що, тобі жалілися, що з нами не хочуть грати?

Федір Іванович вилаявся крізь зуби, розвернувся і мовчки пішов до виходу, а патлатий усе ще сичав услід.

- Теж мені. Вчитель знайшовся. Шаляпін!

В тамбурі я заспокійливо взяла Федора Івановича за лікоть, а він гірко сплеснув музикальними руками:

- От бачите! Вони не себе, вони всю професію палять.

Я зрозуміла, що хлопці дістали його до самих печінок, і мені чомусь навіть жалко стало старого маестро. Він щось шепотів собі, чимчикуючи вперед порожніми хиткими коридорами, а я йшла слідом і навіть у схиленій спині читала злість і розпуку від того, що ця зграя відморозків псує мистецтво, а зробити з ними нічого не можна, тому що перевага на їхньому боці, і взагалі вже старість підкрадається, он цуценята ці кажуть “дід”… Не знаю, що він там собі думав, але моя версія була настільки жалісною, що я ледь втрималася, щоб не обійняти його за плечі.

Ми мовчки дісталися свого купе. Федір Іванович так само мовчки вибрався на свою полицю і тільки перед тим як вимкнути світло нахилився до мене і сказав:

- Запам’ятайте, дівчинко, це були дешеві майданщики. А справжні шпільові - це зовсім інше.

Прокинувшись, я виявила, що наші сусіди на своїх місцях так і не з’явилися. Мало того. Зникли навіть всі їхні речі.

- Мабуть, зійшли по дорозі, - припустив Федір Іванович.

Після вчорашніх пригод він був у ліричному, я би навіть сказала трохи сумному настрої, тому здебільшого мовчав. Я теж на розмову не наривалася, а просто дивилася у вікно.

Так удвох ми доїхали до самого кінця, і Федір Іванович гречно взяв з моїх рук сумку, щоб допомогти донести до вокзалу. Після поїзда земля трошки хиталася під ногами. Я зупинилася, розмірковуючи, що краще - штовхатися у громадському транспорті чи плюнути на все і взяти тачку, коли біля нас наче з-під землі виріс міліцейський сержант.

- Вибачте. Прошу ваші документи.

Федір Іванович слухняно поліз до кишені, а я вирячила очі.

- А якщо у мене нема документів? Я що, зобов’язана їх носити з собою?

- Не зобов’язані. - Сержант взяв до рук паспорт мого попутника, і тут поруч намалювався лисун, наш сусіда по купе. Його несподівана поява мені, чесно кажучи, не сподобалась.

- Ці? - Лаконічно спитав міліціонер, і лисун жваво закивав головою. - Прошу пройти зі мною.

- Чого це раптом? - Не витримала я.

- Розберемося. Прошу за мною.

Вокзальний відділок міліції був маленьким і смердючим, як усі вокзальні відділки. Біля стіни при вході було вигороджено товстими гратами невеликий куток, посеред якого красувалася дерев’яна лава. Туди і запросив нас сісти похмурий сержант. Щоправда грати не замкнув, і це трохи заспокоювало. Лисун все зазирав сержантові в очі, і той розташував його за одним із столів навпроти, озброївши аркушиком паперу та покусаною ручкою.

- На яких підставах нас заарештовано? - Я не мала досвіду спілкування з нашими органами, але як представник третьої влади планувала з’ясувати все одразу.

Сержант підняв похмурий погляд.

- Вас не заарештовано, а затримано на підставі усної заяви оцього громадянина. Зараз приїде слідчий з райвідділу і буде з усім розбиратися.

- В чому нас звинувачують? - не вгавала я.

- Нічого не знаю. Чекайте слідчого. - Сержант відійшов якнайдалі.

Я аж підскочила від люті.

- За що ви закрили нас у клітку?

- Заспокойтесь, громадяночко. Ніхто вас нікуди не закривав. Просто у нас нема де сісти. Можете вийти звідти, тільки тоді доведеться стояти.

Лисун швидко строчив щось, не піднімаючи голови.

- Коли буде слідчий?

- Слідчий вже виїхав. - З цими словами сержант вийшов за двері.

Лисун оцінив ситуацію, миттєво підхопив свого папірця і, не піднімаючи очей, ушився слідом за міліціонером. Ми лишилися самі за похмурими ґратами.

Федір Іванович за весь цей час не сказав ані слова. Але тільки-но за лисуном закрилися двері, він повернувся до мене і широко посміхнувся.

- Я бачу, що вас ніколи не затримувала міліція.

- Не затримувала. - Я нервово повела пле-чима.

- Сприймайте все спокійніше. Розмови з міліцією вимагають абсолютної рівноваги.

Він явно почувався як риба у воді.

- А що нам інкримінують?

Федір Іванович розвів руками:

- Все що завгодно. Найпростіше, цей ідіот міг підкинути нам щось зі своїх речей і заявити, що його обікрали.

- Навіщо? - Певно, я так виразно вирячилась, що Федір Іванович відверто засміявся.

- Свята простота! Він же програв чужі гроші. А так приїде з протоколом, що його обікрали. Може, проканає за відмазку.

- Господи, який жах! - я відкрила сумку і почала перетрушу-вати речі.

Федір Іванович спостерігав за моїми рухами з мудрою посмішкою. Де й подівся його ранішній сум! Це знову був той самий вчорашній супутник, що вчив мене уму-розуму, і знову в його добрих очах світилася іронія та зверхність до дурного дівчиська. От уже ці чоловіки! Вони впевнено почуваються тільки тоді, коли можуть принизити жінку, ну хоч трошки. А вчора, коли отримав по пиці від цих шулерів, таким веселим не був!

- Киньте ви свою сумку. Навряд чи щось знайдете.

- Чому?

- Тому що скоріше за все він нічого не підкинув. Якби це було так, нам би перш за все обшукали сумки.

Він явно отримував моральну сатисфакцію за вчорашнє приниження, відверто кепкуючи з моєї недосвідченості. І хоч це прямо читалося в його очах, мені було байдуже. Надто незатишно почувалася я у клітці.

- Слухайте, звідки ви все знаєте, ви ж казали, що не сиділи у тюрмі?

- Бути затриманим міліцією і сидіти у тюрмі - це, слава Богу, не одне й те саме.

- А може, хоч вийдемо звідси та сядемо за стіл? - запропонувала я врешті, закриваючи сумку.

Федір Іванович заспокійливо поклав руку мені на плече:

- Там тільки один стілець. Ви жінка, і я не дозволю вам стояти, а сам стояти довго не зможу, бо ноги вже не ті… Та не переживайте ви так! - він зазирнув у очі своїм добрим поглядом, і від цього мені справді трошки полегшало. - Зараз прийде слідчий, ми про все довідаємось. Ви поспішаєте?

- Чесно - не дуже, але хотілося б з дороги помитися трохи…

- Не все так сталося, як гадалося. Давайте краще, я вам для книги нову історію розповім. Ви такої ще не чули.

- Знов якесь паскудство? - не втрималась я від сарказму.

- Та ні. Можна й без паскудства. Як скажете.

- Ну давайте. - Кивнула я. - Все одно сидимо. І він почав.

Трапилось це на пляжі, під час літніх курортних гастролей. Мій хороший знайомий, кликали його, скажімо… Батя. Так. Батя. Він був шпільовим у великому авторитеті, закінчив Академію, як то кажуть. Нічого спільного з учорашніми сявками. Універсал, класний гравець. Зазвичай він працював на пару в двадцяти копійках з одним дрібним каталою. Ой, пробачте, в двадцяти копійках - це з рубля заробленого, зараз це називається двадцять відсотків акцій… Працювали на пляжі. Напарник підкатував до лохів. Слово за слово, туди-сюди, а коли колоду виймали, тут уже Батя підрулював.

Але того дня напарник кудись завіявся. Тим більше що погода була не зовсім пляжною, хмари, а тому курортна публіка роз’їхалась по екскурсіях хто куди. Коротше кажучи, пляж був напівпорожнім і день обіцяв бути пропащим.

Тусується, значить, Батя біля кав’ярні і раптом бачить у самому кутку пляжу щось цікавеньке. Якийсь мажорний тип відпочиває на шезлонгу в компанії двох охоронців. Сидить собі зручненько, ноги випростав, а збоку столик складаний, і на цьому столику бачить Батя нарди. Ну, вам не треба казати, що нарди - це азартна гра, а хто грає в азартні ігри, той може сміливо вважатися потенційним клієнтом. Милить Батя око у бік мажора і бачить, що шпілить той з власним охоронцем, який стовпчиком стоїть навпроти шефа. Другий охоронець при цьому пасеться за спиною. Начебто за якимось мафіозі в кіно. Шеф чорнявий, навіть смаглявий, але не кавказ. Але найцікавіше, що вдягнутий він у чорну трійку. Прямо у жилетці, з краваткою, і застібнутий на всі гудзики. На пляжі. Звичайно, хмарно, погоди нема, але ж не до такого ступеню! А на голові у мажора великий крислатий капелюх якогось закордонного фасону. Охоронці при ньому звичайнісінькі бичари, але теж на всі гудзики. І щоби шефові, попри капелюха, все-таки голову не напекло, задній встромив у пісок здоровезну чорну парасолю від сонця.

Ну як, скажіть, було пройти мимо? Від компанії за кілометр несло грошима. Тут найважливіше те, що лох уже грає. А у такій ситуації можна обійтися без напарника. І хоча нарди не були його спеціальністю, Батя довго не думав, а взяв до рук колоду та попрямував прямо до чорної парасолі.

Він трошки побоювався охоронців, а тому обійшов компанію кругом і наблизився з боку шезлонгу. На диво, бичари і оком не повели на його появу, наче так і повинно бути, і Батя став собі поруч як глядач. З понтом цікаво. А воно і справді цікаво. Нарди були дуже дорогі, інкрустовані. А замість зар, ну тобто кубиків, вони кидали натуральні ашички. Це, я вам скажу, зараз раритет. Я таке востаннє бачив у Середній Азії в молодості. Місцеві бабаї замість кубиків грали баранячими кістками. Мені тоді пояснили, що раніш по всьому світу так грали, брали від барана спеціальну кістку над копитом, вона така наче чотирикутна, і кидали. Пізніше кубики винайшли, але їх все одно костями називають. Так от, ці хлопці грали справжніми кістками, ашичками, трохи жовтуватими з чорним, наче пригорілими з країв.

Грали добре, зі смаком, але ганяли порожняка, з Лисого на Лисого. Ну, тобто без грошей. Зрозуміло - як іще охоронець з босом грати можуть? А Батя дивився, стоячи осторонь. І от коли партія завершилася, Батя робить собі крок вперед і говорить, мовляв, які цікаві зари у вас, туди-сюди, чи не хочете партнера поміняти?

- Це ви мені? - Здивувався чорний.

Він був страшенно пихатий на вигляд. Наче пан. Обличчя тонке, трохи асиметричне, брови зламані, а в очах презирство до цілого світу.

- Ну а чого ж не вам? Вам, певно, нудно весь час з охороною. А я теж на пляжі скучаю. Давайте зіграємо, якщо не в падло.

Охоронець чомусь одразу відійшов від столика, а Батя скористався цим і нахилився до дошки, беручи зари до рук, мовляв, цікаві які. Тоді роздивився їх і каже:

- Тільки давайте хоч по копійці поставимо, щоб азарт був. Бо якось несолідно виходить.

Чорний спостерігав за цим маневром мовчки, і тільки губи кривив у гребливій усмішці.

- Ну то що, зіграємо? - наполягає Батя. І той раптом питає, наче Батя з дуба впав:

- Я вас правильно зрозумів? Ви хочете зіграти зі МНОЮ на гроші?

Ну а Батя взяв і кивнув під простого, наче зовсім дядя Сарай. Чому ж справді не зіграти? Не сидіти ж просто так на пляжі, ще й у трійці, застібнутій на всі гудзики.

Чорний озирнувся на свою охорону, наче збирався порадитись, а потім зіщулив свої і без того невеликі очі:

- Не раджу від щирого серця. Проте якщо ви наполягаєте… - А потім у простір гучно так промовив, щоби охорона почула. - Ми з цим паном будемо грати.

Манери у нього були дивні. Батя навіть менжуватися почав, чи не нарвався на заїжджого гастролера. Але надто несхожою була ця трійця на підставу.

Один з охоронців ушився і за кілька хвилин повернувся зі стільцем. Батя умостився навпроти шезлонгу, а сам крутить в руках ці кісточки, ашички, і робить вигляд, що вперше бачить.

- Як же, - говорить, - на них цифри розбирати? Я такими ніколи не грав.

Чорний показує, мовляв, тут є тільки чотири гра-ні - пук, чик, тава та олчі. І коштують вони відповідно один, два, п’ять та шість.

- А-а, - каже Батя. - А три і чотири нема?

- Нема, - підтверджує чорний.

- Цікаво, цікаво.

Тут охоронці відходять за шезлонг, Батя кидає зари, і покотили вони у хачапурі. Грав чорний кваліфіковано, але Батя сильно не напружувався. Він заплановано програв дві партії, а потім запросився.

- В одні ворота виходить гра. Ви такий класний гравець. Я ж не знав. Хоч би фору запропонували. А то краще давайте в деберц зіграємо, бо зари у вас якісь незручні, з п’ятірки та шістки звалюються.

Говорить він це, а сам колоду дістає.

Чорний покосився на колоду, а потім махнув рукою - в карти, так в карти. Клюнув, значить.

За німим знаком один з охоронців переклав нарди на пісочок, а другий миттєво зганяв кудись і повернувся з новісінькою колодою в руках, прямо з кіоску, ціна згори наклеєна.

- З незнайомими я граю тільки новою колодою, - зверхньо пояснив чорний.

Баті це самі розумієте, по барабану, він і новими, і старими стирками укатає за милу душу, а потім за кілька розкладів кваліфікований шпільовий будь-яку колоду накоцає. Він подумки потирає руки і чекає, поки фраєр поглибше в замазку трапить.

Ким він був, цей чорний? Хтозна. Більш на все скидався на бізнесюка, який раптово збагатів і з бабусиних розповідей відчув себе справжнім аристократом. Слова цідив по краплі, через губу, дивився високомірно. Коротше, поводився як справжній лох. А нам тільки того і треба.

Перші кілька партій вони ставили по маленькій. На перших партіях зазвичай привчають фраєра до тасовки, пробують шанси, чи схаває, але так, щоб лох вигравав. І тільки він трошки виграв, підвищують ставки. Потім ще трохи пропулюють, на заманку, а тоді знов ставки вгору. Батя годував чорного всім підряд, пробував різні шанси, навіть стріху робив. Вкрав кілька карт, а тоді, як той давав йому збити, поклав нагору, на колоду. Нахабний прийом. Виходить, що підтасовуєш на чужій здачі. Але лох схавав і стріху, навіть бровою не повів. Все під чисту їв. І тут Батя вирішує, що пасажир правильний попався, і пропонує даве. Даве - це така домовленість, коли кожен гравець має право подвоїти ставку. Ну а другий, якщо не згоден, мусить здаватися. З лохом так грати простіше і швидше можна все скінчити.

Згодився чорний на даве.

Отут все і почалося.

По-перше, з цієї миті поперла карта фраєру страшно. Просто самі тузи. По-друге, у мого знайомого з’явилась якась непевність у виконанні шансів. Перший раз він подумав, що просто прорахувався по гарячці. Потім стріха не в тому порядку лягла.

Тоді Батя вирішив піти простим перевіреним шляхом. Склав букет під низом колоди і почав здавати лоху згори, а собі з-під низу. Є такий прийом. І розумієте, яка тут покотила зрада. Вся зібрана комбінація опинилася у фраєра. Батя спробував ще раз - знов той самий результат. А чорний раз через раз подвоює ставки.

Тут мій знайомий починає відчувати, що він сам щось хаває. Незрозуміло що саме, але якийсь номер у чорного пролазить. Батя ж не вчорашній, щоби не відрізняти лобову гру від гри з перевагою. Нарвався-таки на гастролера. Розводить його чорний, тільки як? Ви можете мені не вірити, але враження лишалося таке, наче карти почали рухатись в колоді самі по собі і складатися на користь чорного.

Батя заозирався. Охорона стояла далеко і навряд чи могла бути причетною. Чорний був так само застібнутий на всі гудзики, тасував карти в натрус, по-лоховському, тільки посміхався зверхньо, як і завжди. Єдине, що було дивним, це запах. Якимись різкими закордонними парфумами віяло від чорного прямо в носа, і пашіли вони, здається, сіркою. І що цікаво, найбільше Батя попадав на своїй роздачі. Він уже весь свій арсенал перепробував, але обов’язково котила зрада. Чи то цей запах сірки розум відбив, так що не можна було двох карт порахувати, а чи то пальці від нього чутливість втратили. Пробував Батя навіть без шансів грати, так іще гірше. Карти лоху валили безумні.

Сидить оце Батя, думає-гадає, що ж робити, а сам потрошку почина партнеру баки забивати.

Взяв ашички, кістки, з-під столу, в руках покрутив.

- А чого це вони такі великі? Який же це баран був? Це у вас, мабуть, з корови?

А чорний посміхається:

- Ця кістка є і в барана, і в корови, і навіть в людини.

- В людини?

- В людини. Але ця нехай буде з корови, якщо вам так легше. І отут Батя вперше в житті перелякався.

А треба вам сказати, що в ті часи на катранах різні люди тусувалися, блатні, ділові - всякого було. І перелякати чимось професійного катайла було важко. Але тут в один момент все тіло вкрилося потом, і став Батя мокрим-мокрісіньким. Він спробував згадати якусь молитву, та де там! Замість бабусиних молитов на думку спадали лише ігроцькі приказки. І нічого він кращого не вигадав, як просто плюнути тричі в карти.

Тут чорний гучно зареготав.

- А ти забобонний! - це була його перша щира емоція. - Я ж попереджав, що зі мною краще не сідати.

Взагалі треба сказати, що лох поводився дуже дивно. Він охоче подвоював куш, але не показував жодних ознак азарту. Начебто це для нього не сума, і грає він хіба що з нудьги. А на кону, до речі, стояло все, що мій знайомий з напарником набомбили за сезон. Великі гроші на той час. І тут, одсміявшись, цей чорний лох робить номер, вище якого не буває. Він раптом каже “даве”, а це означає, що або подвоюй ставки, або зливай воду, і пропонує:

- Я знаю, грошей більше у тебе нема. Але є одна річ, на яку я б охоче зіграв… - а тоді помовчавши. - Давай зіграємо на твою душу.

Уявляєте собі?

- Як це так, на душу?

Батя пополотнів. Якщо раніше йому було просто страшно, то тут уже в голові виникло одне-єдине бажання: кинути все - гроші, карти, фраєра, і якнайшвидше втекти. Зробити ноги, так щоб і охоронці не догнали. Втекти подалі і заховатись. Як маленькому хлопчиську.

А чорний спокійно так пояснює, що треба буде всього-на-всього написати розписку, мовляв, так і так, передаю свою душу проти картярського боргу, і розписатися.

- Кров’ю? - хоробриться Батя, а сам уже неживий.

- Навіщо? - сміється чорний. - Ніякої крові, це все забобо-ни. Навіть нотаріуса не треба. Просто розписатися, і все. І парфуми його закордонні прямо в носа б’ють, тхне сіркою, хоч респіратора надягай. Просто газова атака. Охоронці за спиною мовчать, наче нема їх. І майже вирішив тут Батя бастувать. Але ігроцька гордість десь заворушилася, і спитав він, проти чого будуть його душу грати.

- Як проти чого? - Питає чорний. - Називай суму.

Батя ковтнув сухим горлом. Руки тремтять, в голові чортзна-що робиться, але пасувати проти лоха просто в падло. І тоді говорить він:

- Граємо мою душу проти твоєї душі. - Сам не знаю, навіщо це сказав. Напевне, з принципу.

- Проти моєї? - у чорного аж очі полізли з орбіт. Він до охорони обернувся. - Він хоче грати свою душу проти моєї.

- А отак-от. - Батю тіпає, але він тримає своє. - Душу проти душі, і ніяк інакше.

Охоронці аніруш. Чорнявий посміявся трохи, а потім заспокоївся, і каже:

- Ти гадаєш, у мене?.. Ну давай, - каже. - Такого я ще не бачив.

А роздача була якраз на руці мого знайомого. І знову здалося йому, що карти в його долонях заворушились. Погода зіпсувалась. Налетіли свинцеві хмари, хоч синоптики зранку обіцяли без опадів. Навкруги в одну мить настав морок, наче зник пляж, кав’ярня, люди. Наче вони вдвох лишилися у всьому світі. І цей запах сірки прямо в носа.

Батя зважив колоду у руці, а тоді так акуратно здає собі зайву карту. Чорний нічичирк. Батя піднімає свої стирки, а зайвої нема. Тут він карти на стіл шмяк!

- Негарно так, пане добродію! Казали, колода нова, з кіоску, а самі підковані стирки заправили.

Чорний спочатку не зреагував.

- Не мороч, - каже, - голову, грай.

Батя на принцип. Мовляв, коцана колода, і все.

Тоді чорний каже:

- Доведи.

Батя спересердя зарядив кулаком по столу так, що ніжки наполовину в пісок вгрузли:

- Мажемо по банку, що розкладу зараз цю колоду по мастях!

Це він, значить, на весь банк ставить, що розкладе масть до масті, тому що, мовляв, карти краплені, і виходить, що партнер мухлює.

Чорний позіхнув картинно:

- Ну давай, розкладай. Якщо не хочеш на одному програти, програвай на іншому. Бо колода новенька. Я знаю, що ти карти мітив, але все одно у тебе нічого не вийшло. І не вийде.

Батя і справді колоду мітив - там зігне, там нігтем надавить, але у цей момент карти на столі знову заворушились, сорочки, де були зім’яті, самі по собі розправились, і колода стала, неначе тільки-но з целофану.

Слово честі, так і було. І тут Батя набирає повні груди повітря, зухвало так бере колоду, перевертає картинками догори і спокійнесенько починає розкладати по мастях. Чорний аж зубами заскрипів. І правда, не було ж домовленості, що сорочкою догори треба розкладати. Так що виходить без кляуз.

Розклав мій знайомий карти по мастях, акуратненько так, щоб усі картинки видно було, і дивиться собі на чорного. Той почорнів ще більше. А робити нема чого. Він всю капусту щойно виграну від себе відсунув, а Батя тоді каже:

- Пиши розписку.

Той заозирався, мовляв, нема на чому, а Батя порожню карту дістає, яка є в кожній новій колоді, і ручкою пастовою клацає.

Чорний зрозумів, що нема де дітися, взяв ручку, і тут як ливане з неба. Пляж в одну мить річками потік. І блискавка прямо поруч - бабах! Знову сірка прямо в носа, певно, від блискавки. Моторошно, хоч і день навкруги. А чорний, що сидів під парасолькою, вже розписану карту простягнув. Взяв Батя карту, гроші почав складати, і в цей момент знову блискавка прямо в море - бабабах!! В кількох метрах від прибою. Правда, справжньому шпільовому такими зіхерами памороки не заб’єш. Батя акуратно зібрав лаве, а коли підняв голову, поруч вже не було ані чорного, ані його охоронців.

- А розписка? - Спитала я.

Федір Іванович розвів руками.

- Розписка лишилася. Де ж вона дінеться? І гроші, і розписка. Все лишилося.

- А чому ви про цього знайомого в минулому часі говорили? Він що, помер?

Федір Іванович здригнувся:

- Та щоб у вас язик відсох. Живий. Пробачте. - Він акуратно поплював через плече. - Живий, слава Богу.

Двері до відділку раптово розчахнулися, і до кімнати увірвався невеличкий сухуватий хлопчина в короткій куртці і джинсах. За ним тупцював похмурий сержант.

Хлопчина, що всім своїм виглядом і короткою стрижкою тягнув на рецидивіста, пробіг прямо у наш куток, але зупинився на порозі і сказав:

- Слідчий районного управління внутрішніх справ Микитюк.

Я ледь стрималася, щоби не зробити у відповідь кніксен.

- Прошу вас. - Він умостився за столом, а ми з моїм партне-ром вийшли з клітки і стали навпроти.

Сержант простягнув слідчому паспорт Федора Івановича.

- А у вас, - той обернувся до мене, - у вас ніяких документів нема?

- Чому ж нема? - я видобула з сумочки редак-ційне посвідчення і документи про відрядження. - Прошу.

Слідчий швидко продивився мої папери, зупинився поглядом на назві газети і промовисто поглянув на сержанта. Той почав бубонити щось під носа, але слідчий демонстративно разом зі стільцем відвернувся в інший бік і підняв обличчя до нас.

- Вас затримано у зв’язку з заявою громадянина Петровського, вашого сусіда по купе. Він заявив, що ви вдвох, разом з вашим третім співучасником, що їхав у сусідньому купе, заманили його грати в карти і виграли у нього п’ять тисяч із застосуванням шахрайських прийомів.

- Ми? - У мене спочатку відібрало мову, а потім я ляснула себе по колінах і почала реготати мов несамовита. На обличчі Федора Івановича теж промайнула посмішка.

Микитюк деякий час сидів мовчки, а потім повернувся до сержанта.

- Ану, поклич цього Петровського.

За хвилину в приміщенні з’явився лисун. Він виглядав трошки прибитим і наближався до столу невпевненою ходою.

- Так роскажіть нам, громадянине Петровський, як ці двоє по-шахрайському вас обіграли? - Розпочав слідчий. - Якщо ви самі пишете, що вони з вами в карти не сідали.

- Ну вони ето. Я ж написав, що грав той, з сусіднього купе. А ці в наші карти підглядали і з ним перемигувались.

- В чиї це наші?

- Ну, Миколай. Вони його теж обіграли, тільки на п’ятсот рублів.

- Ви давно його знаєте?

- Миколая? Та ні, в дорозі познайомились. А чого це ви проти мене питаєте? Це ж вони нас обіграли. Ви проти них питайте.

Слідчий постукав ручкою по столу:

- Я сам знаю проти кого мені питати. - І посміхнувся краєчком рота. - А де ж цей Миколай? Чому він не заявляє?

Лисун розвів руками:

- Та зник десь. Ми до міліції наче удвойом, а потім раз, а його нема.

Тут втрутилася я, відчуваючи мовчазну підтримку слідчого:

- А в ресторані куди ми вам підглядали? Ви ж без карт грали.

- Миколай сказав, що є такі шулерські способи. - Лисун кинув на мене лютий погляд. - Товаришу слідчий, я ж там усе написав. Поки вони не прийшли, я вигравав. А як сіли в ресторані…

Слідчий раптово його перебив:

- А до міліції звернутися це теж Миколай придумав?

- Ну так в тому то і справа. Він же пізнав його. - Лисун вказав пальцем на Федора Івановича. - Це ж відомий шулерюга. Шаляпін його хвамілія. Він же в розшуку.

- Мірошник, до вашої ласки, - ввічливо нахилив голову мій сусіда. - Федір Іванович Мірошник.

Слідчий розгорнув паспорт і сунув лисому прямо в обличчя:

- Дивись. Тобі все зрозуміло? - Він обернувся до мовчазного колеги. - Сержант! А вам все зрозуміло?

Сержант так і лишився уособленням мовчанки, а лисун трагічно похитав головою:

- Переплутав! І тут я знову не витримала.

- Переплутав? Як це вам подобається? Ти що, не розумієш, що це твій носатий Миколай на пару зі своїм патлатим корєшом обіграли тебе, як останнього фраєра, а ти навіть не допетрав своєю лисою головою, що вони знайомі сто років і перед тобою дурня клеять? А провідник з ними третім був, його ти теж переплутав? Переплутав він! А порядних людей через тебе, ідіота, в клітку садять!

Лисун чи то не помітив, чи не образився на “ідіота”. Він на мить замислився, а потім з ляскотом хлопнув себе долонею по голові:

- Точно! Як я одразу не додумався? Товаришу слідчий, давайте я перепишу заяву на тих двох.

Тут зареготав навіть мовчазний сержант.

Відсміявшись своє, слідчий повернувся до лисуна.

- У мене є для тебе два варіанти. Або я затримую тебе на добу, а потім ще штрафую за азартну гру в громадському місці, або ти ушиваєшся звідси на хрін, щоб ми тебе більше не бачили. І ніяких заяв.

Перед тим як остаточно зникнути, лисун все-таки півхвилини подумав. А ми одразу взялися за речі. Микитюк показово простягнув наші документи сержантові, і той, повертаючи їх нам, через силу вичавив з себе:

- Вибачте.

Слідчий задоволено похитав головою і, не сказавши ані слова, зник за дверима відділку. А Федір Іванович раптом взяв з міліцейського столу надгризену ручку та аркушик:

- Можна, я ваш телефончик запишу?

- Навіщо? - Я мала за правило ніколи на давати свого телефона випадковим знайомим.

- Як це, навіщо? Ну добре, давайте для початку кави десь поп’ємо. Треба ж ваш гонорар обговорити. За книгу… І взагалі.

Вже вдруге за останню добу ми сиділи в ресторані, тільки тепер це був невеличкий генделик біля вокзалу. Щоправда за якістю від вагона-ресторану він істотно не відрізнявся.

Чайна ложка в руках Федора Івановича пускала зайчиків у променях весняного сонця. Мій погляд мимоволі зупинявся на них, а потім перескакував на нерухоме обличчя мого супут-ника. Федір Іванович мовчав настільки природно і неви-мушено, що в мене язик не повертався почати розмову пер-шою.

Нарешті, коли я вже вирішила, що час прощатися, він повернув ложку так, що пустив мені зайчика просто в око.

- Десять тисяч вистачить?

- Що десять тисяч?

- Гонорар за книгу. Пам’ятаєте?

- Ви серйозно? - Чесно кажучи, цифра мене вразила.

- Цілком. - І що від мене вимагається за десять тисяч?

- Книгу написати.

- Про оці всі історії, що ви розповідали?

- А вам вони не сподобались?

- Особливо деякі.

- А остання?

- Остання сподобалась.

- Це, до речі, правдива історія. Про мене.

- Я здогадалася.

Весняне сонце продовжувало зазирати до напівпорожньої зали, прикрашаючи її веселими яскравими плямами.

Я відсунула каву і, поклавши лікті на стіл, сперлася підборіддям на долоні. Федір Іванович знов взявся крутити в пальцях блискучу ложку. - І знаєте, що найцікавіше? Я потім питав. Ніхто на пляжі не пам’ятає цього чорного, крім мене. І щоби я з ним грав, ніхто не пам’ятає. - Мій співбесідник піймав мій недовірливий погляд. - Слово честі… Ну що, будете про це писати?

Я знов сконцентрувалася на ложці.

- А далі? - запитала, не підіймаючи очей. - Не може ж бути, щоб не було нічого далі.

- Далі… Далі я якось поставив цю розписку у дрібній грі, для цікавості. І ви знаєте, мені самому стало перти, прямо як тому на пляжі. Щось неймовірне. Я спробував ще кілька разів - той самий ефект. Якась фантастика! І почав бомбити всіх підряд.

- Тепер я розумію, чому ви сказали, що ті поїздні проти вас слабаки.

Федір Іванович з докором похитав головою:

- Таких я зроблю каліками в будь-якому стані і в будь-яку гру без всяких розписок. А тоді я став укатувати в порох найсерйозніших людей! Вся мастирка була в тому, як розвести, щоби грали на розписку. А коли вона опинялася на столі, все вже працювало автоматично. Пам’ятаєте, ви вчора сказали, що шпільові і лохи - це одні ті самі люди? Сьогодні він шпильовий, а завтра - лох.

- А ви це запам’ятали? Образилися?

- Ні, я вам просто хочу ще раз пояснити, як ви помиляєтесь. Якби на моєму місці був фраєр, за два місяці про цю розписку гудів би весь ігроцький світ. А я працював по-тихому і намолочені бабки складав тихенько, щоб ніхто не знав. Чому? А тому що я не вірю в легкі виграші і знаю, що світ створений врівноважено. Статистика, люба моя, її не підманеш. І якщо з’явилася така штука, то потім обов’язково буде відкат назад. Не гарантія, що у грі - може бути зовсім в іншому. І на пенсію я чому вийшов? З тої самої причини. Я їздив до однієї жінки, знайшов таку, що знається на подібних справах, так вона цю карту, на якій його підпис, навіть до своєї хати не дозволила занести, так перелякалася. Сказала, що не можна мені більше грати, а розписку треба якнайшвидше спалити. - І ви спалили?

- Ні, звичайно, але заприсягся на світ Божий не діставати, сам не дивитися і нікому не показувати.

- А я якраз хотіла попрохати подивитись. Дуже мене цікавить, чий там підпис стоїть.

Федір Іванович підняв на мене очі:

- А ви не здогадуєтесь? - І, не чекаючи відповіді, додав. - Не ображайтесь. Не покажу. Та жінка сказала, що це дуже небезпечно, перш за все для мене.

- Чому б тоді її насправді не спалити?

Мій співбесідник подивився, наче я несповна розуму:

- Серце моє, це ж убойний шанс! Як же його спалити? Люди оно радіоактивні мітки використовують у грі. І то нічого. Не бояться. А потім, завжди є вірогідність, що помиляється та жінка.

- А до священиків ви не пробували звертатися?

- Та ви що! Мене тепер у церкву на поріг не пускають. Відчувають якось, не інакше. Священик вибігає, як дьогтем підмазаний, де б не був, і навіть розмовляти ні про що не хоче.

Я зіщулилася.

- Ну а ті кістки, якими ви в нарди грали? Вони справді були людські?

- Так. - Федір Іванович сумно похитав головою. - Я потім навмисне у медінституті перевіряв, там скелет стоїть розібраний. - І цю розписку на карті ви все-таки мені не покажете?

- Не покажу. Нікому не покажу і заховаю так, що ніхто не знайде.

- Тоді книжки не вийде. - Я вдалася до грубого шантажу. - Хто ж повірить у всю цю історію, якщо я напишу, що навіть розписки не бачила.

- А ви напишіть, наче бачили. На те ви і письменниця, щоб вам люди вірили. Дюма оно теж мушкетерів ніколи не бачив.

Його логіка була убивчою.

- Ну добре, а що, крім цієї містичної історії? Як то кажуть, що корисного читач винесе з цієї книги?

- Як це, що винесе? Життя винесе. От ви знаєте, наприклад, що картярі свого часу врятували Богдана Хмельницького? Коли турки вночі напали на Січ, дозорні спали, а картярі, звичайно, ні, бо грали в карти. От вони і підняли тривогу.

Я посміхнулася. Знову починає за рибу гроші.

- Так пробачте, гуси теж колись Рим врятували. Давайте я про гусей напишу.

Федір Іванович не образився.

- Ну, якщо гуси заплатять… А от до речі, ви знаєте, що теорія ймовірності зародилася тоді, коли Паскаль намагався розв’язати задачі, що їх йому підсунув найавторитетніший шпільовий Франції кавалер де Мере. Йому треба було розрахувати, як обкатувати лохів у зари.

Я цього не знала.

- Ну от бачите! Напишіть. Враховуючи складність завдання, я підвищую ваш гонорар до п’ятнадцяти тисяч. Можу одразу видати аванс.

- Не треба. Я подумаю, а тоді вже будемо говорити про аванс. З цього просто може нічого не вийти.

- Вийде. Даю вам місяць на роздуми. Сам я нікуди не поспішаю, вийшов на пенсію. Капусти за останній час намолотив - на сто років вистачить. І вам вистачить на гонорар. Буду в пансіонати їздити, з читачами зустрічатися, мінеральну воду пити… А ви думайте. Через місяць я вас знайду. - Він витяг з кишені ручку, взяв серветку і підняв на мене запитальні очі. - Який у вас номер телефону?

Те літо видалося для мене дуже клопітким. Одне відрядження за іншим. Я майже не з’являлася вдома і, звичайно, той, хто пробував до мене додзвонитися, лише марно витрачав час. І от якось, чергового разу запізнюючись на поїзд, вже на порозі квартири я почула телефонний дзвінок. На тому боці ввічливо спитали:

- Людмила Миколаївна?

- Так, але говоріть швидше. У мене за тридцять хвилин потяг.

- Це райвідділ внутрішніх справ. Ви знайомі були з Мірошником Федором Івановичем?

- З ким?

- Федір Іванович Мірошник. У нього в записнику був ваш телефон.

- Ну то й що?

- Я б хотів вас запросити, щоби поговорити з цього приводу.

- Молодий чоловіче, - сказала я, - у мене за півгодини потяг, я їду у відрядження. Буду тільки в понеділок.

- Нема питань. - Голос на тому боці не виявляв нетерпіння. - Приходьте до райвідділу в понеділок. О восьмій сорок п’ять. Моє прізвище Микитюк.

У понеділок я стояла перед воротами забрьоханої двоповерхової садиби з вивіскою “Районне управління внутрішніх справ”. Міліціонер на вході краєм ока глянув на моє редакційне посвідчення і пропустив у двір. Черговий в коридорі за скляною перегородкою взагалі на документи дивитися не став.

- З газети? До Микитюка? Ліворуч за двері, дванадцята кімната.

Трошки поблукавши тісними коридорами, я нарешті опинилась в маленькій кімнаті з трьома столами, заваленими паперами. Протиснутись між меблями можна було хіба що боком, а на єдиному стільці для відвідувачів красувався панцирний жилет.

- Я можу побачити Микитюка?

Молодий коротко стрижений хлопчина бандитського вигляду підняв на мене очі. Тут я згадала його, і одразу зрозуміла, про якого Федора Івановича йтиметься.

- Ви телефонували мені, домовлялись на восьму сорок п’ять.

- А! - Він чомусь невдоволено поглянув на своїх сусідів і підвівся зі стільця. - Зараз.

Жилет перекочував на підвіконня, а я була запрошена сісти на звільнене таким чином місце. Очі у слідчого були червоними, чи то з недосипу, чи то з перепою.

- Перше питання. Як ви сюди пройшли?

- За редакційним посвідченням. - Я простягнула йому документа.

- Служба… - Микитюк з докором похитав головою і поклав моє розгорнуте посвідчення на стіл перед собою. - Друге питання. Ми з вами раніше ніде не зустрічались?

- Зустрічались. Півроку тому. У відділку на залізничному вокзалі.

- А, точно! Здається, вас обікрали.

- Ну, майже.

Він дістав якийсь бланк і почав ретельно його заповнювати, звіряючись періодично з моїм посвідченням.

Решта населення кімнати не звертала на мене ніякої уваги. Один ліниво крутив диск телефону, додзвонюючись кудись, а другий просто собі тихо спав, поклавши голову на руки.

- От, почитайте, чи правильно я все записав. Якщо правильно, розпишіться внизу.

На бланку ретельно були записані дані з посвідчення.

- Все правильно. - Я поставила автограф, а слідчий вказав на рядок вище.

- Це про відповідальність за неправдиві свідчення. Напишіть прописом, що попереджені.

Я написала, і хлопець поспішно вихопив папірця з моїх рук.

- Скажіть, ви були знайомі з Мірошником Федором Івано-вичем?

- Так, ми познайомились у поїзді. Ви ж теж були з ним знайомі.

- Я? - Здивувався слідчий, і в його очах вперше промайнуло щось людське.

- Ну, так. Нас з ним затримали на вокзалі, а ви ще потім з нами розбиралися. Один тоді на нас заяву написав про карти. Пам’ятаєте, дідок такий солідний? Ми удвох з ним були. А до речі, що сталося?

- Зарізали його.

- Як зарізали? - Я розгубилася, як завжди губляться від таких відомостей.

- Ножем. Прямо на вулиці. А ви добре його знали?

- Та ні, тільки в поїзді тоді бачились, і все. Він навіть не дзвонив потім.

- Ой, слухайте, - раптом зрадів слідчий, - а я його згадав! І вас згадав. Правда, солідний такий дідуган. Ще на нього казали, що він шулер. А я думаю, де я вас бачив?!

- Ну от. - Я була здивована тим, що в такій установі у такої людини з’явилась нормальна емо-ція. - Хто ж це його? Хоча, я так розумію, якраз це ви і з’ясовуєте.

- Та ні, тут якраз майже все зрозуміло. Він же і насправді шулером був.

- Казав, наче зав’язав. На пенсію вийшов.

Микитюк похитав головою:

- Не втримався на пенсії ваш знайомий. Вклав гроші у якусь фінансову піраміду, і коли вона хлопнулася, повернувся, так би мовити, до старої професії.

Слідчий почав щось писати, періодично замислюючись і кусаючи ручку.

- А як же його так?

- Ну звичайнісінько. Вони ж по притонах грають. А тут якраз з’явились відморозки, які в карти програють, а потім в темному кутку все відбирають. У того, хто виграв. Ну а цей, напевне, не хотів віддавати.

Я замислилася.

- Кажете, гроші в піраміду вклав?

- Ну так, хотів по-легкому заробити. “Капусти намолотив - згадалися мені слова мого поїзного попутника, - на сто років вистачить.” Вклав у піраміду. Знайшлися все-таки методи на старого шпільового. Разом з його убойним шансом. До речі…

- А розписку знайшли?

Микитюк здивовано підняв брови.

- Від піраміди?

- Та ні, - я сумно похитала головою. - Талісман у нього такий був. Карта розмальована.

- Нічого не знайшли. Вони його дочиста обібрали. От прочитайте. - Слідчий простягнув мені папірця. - Якщо все правильно, напишіть: “З моїх слів записано вірно” і розпишіться.

Жовтуватий папірець, крім моїх вихідних даних, містив всього дві фрази. “З Мірошником Федором Івановичем я познайомилась випадково в поїзді. Ніяких контактів з ним не підтримувала”.

Я ще раз перечитала: “… випадково… контактів не підтримувала”. Перед моїми очима раптом постала картина, немовби кадр з кінофільму. Він, мій попутник, сивий, старий, самотній стоїть у темряві, а проти нього молоді відморозки. І спина у нього схилена, як тоді в коридорі, коли його образили. Напевне, вони й були схожі на тих, з вагона-ресторану, такі самі нахабні і нездарні. А він виграш свій не віддав. І не тому, що вважав гроші дорожчими за життя. Тут я вже і сама могла поставити “мазу”. Він, старий законник ігрового світу, просто не міг допустити, щоби якісь бандюки ламали святі правила, за якими він жив все життя.

- Ви щось можете додати?

- Що? - Я повернулася зі своїх думок до реалій відділку міліції. Микитюк дивився на мене запитально. - Ні, я зараз. Я просто згадала.

А і справді, що я знала про громадянина Мірошника Федора Івановича? З точки зору закону, та і просто для сторонньої людини. Нічого. Кому розкажеш, що я про нього знала те, чого не знав ніхто? Чому ніхто? Тому що я була певна на сто відсотків - про те, як поставив душу на кон, він нікому не розповів. Ще з самого початку було зрозуміло - нічим хорошим ця історія не закінчиться. “Якщо з’явилася така штука, потім буде відкат назад. Може, і не у грі, а у чомусь іншому”. Це він сам сказав. Він це теж розумів, коли стояв проти бандитів. Господи!

Так, спокійно. Ми познайомилися випадково. Це правда. І контактів не підтримували. Я у відрядженнях була. Півроку. Може, він дзвонив. Навіть напевне дзвонив. А може, й ні, коли зрозумів, що грошей нема і нема чим переді мною хвалитися. Треба заспокоїтись. Усі думки в голові перемішалися. Не виключено, до речі, що насправді розписки ніякої не було. Він просто сплів цю побрехеньку, щоби сподобатись молодій дівчині, журналістці, мріяв щоб я книжку про нього написала. Ну, самі подумайте - гра людськими кістками, на душу…

А я і так про нього написала би. Тільки б він був живим. Я би про нього написала і без цієї історії. Це ж багатий матеріал, мрія письменника! Якби він був живий. І книжка могла вийти цікавою, особливо якщо б він диктував її, сидячи навпроти і пускаючи блискучою ложкою сонячні зайчики мені в очі.

- Що саме ви згадали?

За столом навпроти сидів слідчий райвідділку міліції і уважно вивчав мене своїми холодними очима. Я здригнулася.

- Нічого-нічого. Це емоції. Звичайні жіночі емоції.

Потім квапливо розписалася внизу жовтуватого аркушика і підвелася зі стільця.