Кобзар 2000. Soft

Розділ 3 ЯК УМРУ, ТО…

- Темно, - сказала Ліка й глибоко затягнулася цигаркою. - Як ти щось розрізняєш?

Вона почала мене дратувати ще тоді, коли ми вирушили у “подорож”. Не знаю чому. Раніш наче все було гаразд, та й став би я з нею заводитись інакше. А сьогодні… По-перше, вона палила в салоні, чого я терпіти не можу. По-друге, вона розпитувала мене про дружину - це вже просто збочення. По-третє… по-третє, чого це взагалі пертися у вихідні невідомо куди? Їй набрид “флірт удома”, як вона це називала, мені ж - навпаки, бо післязавтра мала повернутися моя законна. Ну та врешті байдуже. Роздратування моє зростало з кожним кілометром.

- Може, зупинимось все-таки? - спитав я.

Ліка посміхнулася:

- Серед поля?

Сипав дощ. Двірники старанно проганяли з вітрового скла рясні крапельки, але ті вперто поверталися на місця. “Як я щось розрізняю”. І чого було не послати її до дідька з цією поїздкою? Ми вже лишили за спиною понад п’ятдесят кілометрів, а я так і не зрозумів, чого хоче моя супутниця. Секс на природі, в машині - це чудово, але ж задля цього не треба їхати так далеко. Бабські примхи, одне слово.

- Давай заночуємо в селі, - раптом запропонувала Ліка, припалюючи нову цигарку.

Я був згоден на все.

- В якому?

- У будь-якому. Я хочу в просте ліжко, під рушники, під ікону, розумієш? Я хочу в сіно.

- Під ікону, - гмикнув я. Баби - вони баби і є. Як це можна одночасно хотіти в ліжко і в сіно? От я, наприклад, хочу додому. І все.

Але у першому ж селі, що трапилось на дорозі, я пригальмував.

- Добрі люди, не скажете, де тут у вас можна заночувати? - гукнув я двом постатям, що стійко мокли на автобусній зупинці.

- Га? - відгукнулася одна з них чоловічим голосом, а друга спитала:

- Закурити не буде?

Я видобув з кишені почату пачку “Космосу” і кинув у пітьму. Там впіймали, не подякували, але порадили:

- У фізика спитайте. За клубом третя хата.

Я теж не подякував, здається, навіть не вилаявся. Просто хряснув дверцятами і натиснув на газ. Ліка запалила нову цигарку. В машині вже сміливо можна було вішати колінвал.

Третя хата за клубом світилася вогниками вікон. Фізик там хазяїн, чи хімік - аби ночувати пустив.

- Агов! Є хто живий?

Сіра мжичка на вулиці дратувала мене не менш ніж дим у салоні. Собака у дворі не забрехав - або його не було, або це був лінивий собака. Рипнули двері. Хтось з’явився на ґанку.

- Добрий чоловіче, не пустите переночувати?

- Я? - перепитали з пітьми. Ідіотське питання, чи не так?

- Ми б хотіли трохи відпочити, бо пізно вже і дощ! - гукнув я.

Той, на ґанку замислився.

- А чом до мене? - спитав він.

- Нам сказали, - пояснив я. - Порадили на зупинці. Ми заплатимо.

Здається, останній аргумент його переконав.

- Скільки вас?

- Двоє.

Він щось бовкнув і зник у хаті. Чи то була згода, я не присягнуся, але нітитись не годилося. Я витяг з машини Ліку та сумку. Зараз будуть і рушники, і ікона.

- Можна? - я прочинив двері і зупинився, заглядаючи до кімнати.

Хазяїн стояв біля вікна. Це був досить молодий, за тридцять, чолов’яга з невеликою, на професорський лад борідкою, що дуже кон-трастувала зо всім його виглядом - з сірою куфайкою, незграбними штанами та битими чоботами, з виразом його обличчя - похмуро-селянським, без жодної живої іскорки в очах.

- Ви з міста? - спитав він.

- Ага, - підтвердив я і пройшов уперед, ведучи за собою Ліку. Хазяїн ковзнув по ній байдужим поглядом. Більш він не сказав жодного слова. Мовчки провів нас до кімнати з ліжком, дійсно з рушниками та іконою в кутку, мовчки приніс білизну. Ми здивовано стояли, не знаючи, що робити, а хазяїн так само мовчки вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

- Тю-у, - сказала Ліка, покрутивши пальцем біля скроні. - Він з якимось прибабахом. Може, він не фізик, а шизик? Її жарт не здався мені дуже вдалим, хоча поведінка хазяїна справді здавалася дивною. Ліка заходилась розбирати речі, витягла банки з пивом, витягла рушники.

- Цікаво, в нього можна десь помитися?

- Сама спитай, - знизав я плечима. - І спитаю, - вона взяла рушника і вийшла услід за хазяїном. Я лишився у кімнаті сам.

Тут було помітно занедбано. Наче все стояло на своїх місцях, та ладу не було. І рушники висіли, і завіси, і чисто все, але знаєте, не відчувалося хазяйчиної руки. Складно це пояснити. Мабуть, чоловік за природою своєю не здатен зробити в хаті затишок. Я зняв куртку і заходився розстеляти білизну. Цей фізик-шизик сам живе - зі всього видно. Ну та дідько з ним.

Ліка повернулася хвилин за десять, кинула мокрого рушника у куток і стала повільно роздягатись.

- Помилася? - спитав я.

- Ти уявляєш, у нього навіть є гаряча вода.

Вона скинула білизну та жбурнула її до рушника, потім вляглася на ліжку горілиць і закинула руки за голову. Очі її сяяли.

- Знаєш, тут все зовсім як я хотіла, - вона лежала, хизуючись своїм тілом. - Колись, після дев’ятого класу мене послали до баби, в село, от там у неї була точнісінько така кімната, ну і… - вона посміхнулася.

Зрозуміло, колись там її вперше відпердолили, і от через це я повинен був у мряку їхати бозна-куди. Бабські примхи. А втім, роздратування моє потрошку зникало. Ліка лежала на ліжку під іконою, призовно виставивши свої принади. Одна рука її лишилася під головою, а друга наче самохіть погладжувала молоде гнучке тіло, чіпляючи перса з рожевими сосками, блукаючи животом, крутими стегнами.

Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є.

- Ну, - сказала Ліка.

А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись.

Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися.

- Не знаєш, котра година? - спитав я, аби щось спитати.

- Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя.

- Тоді все було як зараз, - сказала вона.

Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже…

- Що це? - спитала раптом Ліка.

- Га? - не зрозумів я.

Вона злякано дивилася кудись у бік вікна.

- Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася.

- Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона.

Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним.

- Хто там? - стурбовано спитала Ліка.

- Нікого, - збрехав я. - Тобі треба звернутись до сексо-патолога.

- Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася.

- Зараз побачимо! - я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка.

Треба було починати все спочатку. І щойно я…

- Ой! - вигукнула злякано Ліка. - Хто це?

Я миттю обернувся. У вікні нікого не було.

- Ти можеш зосередитися на тому, що робиш? - роздра-товано спитав я.

- Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка.

- Хто?

- Не знаю… біла…

Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів.

- Хочеш пива? - запропонував я, закриваючи завісу.

Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо.

- Давай.

Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок.

- Ти вибач, - попрохала Ліка. - Я й справді її бачила.

- Може, просто поспимо?

- Ні, - вона пригорнулася до мене. - Я зараз заспокоюсь.

Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати.

- Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе.

- Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки. - Що за ідіотство підглядати попід вікна?

Але настрою вже не було.

- Погладь мене, - сказала вона.

Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою.

- Так, - вирішив я. - Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю.

- Що там? - спитала Ліка.

- Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи.

Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі.

Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав:

- Хто це?

- Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись.

- А чого в білому?

- Так поховали, - сказав він.

Я вдихнув повні груди повітря, потім обережно видихнув і зрозумів, що вже нічого не розумію.

- Хочеш пива? - спитав я і, не чекаючи на відповідь, пішов до кімнати.

Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові:

- Пий.

Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись.

- Добре пиво, - похвалив хазяїн.

- Ага, - погодився я. - “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав:

- Хто вона?

- Марійка? - перепитав хазяїн. - Моя дружина.

Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку.

- А чого тебе фізиком звуть? - на “ти” цієї ночі було легше розмовляти.

Хазяїн посміхнувся:

- Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”.

Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш.

- А тут чого?

- Нічого, - він знизав плечима.

Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді.

- Ти місцевий?

- Угу, - гмикнув хазяїн.

- Одружився тут?

- Одружився ж.

Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь.

Дощ лінькувато тьохкав по калюжах.

- Палити будеш?

Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати.

- Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав?

Він стусонув бляшанку і спокійно відповів:

- Померла вона.

Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує.

- Довго прожили?

Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання:

- Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею.

- Нема такого звичаю, - вихопилось у мене.

- У вас нема, - відповів хазяїн. - У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули.

Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це.

- З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив.

- Від чого вона померла?

- Сказали: серце.

- Ти її любив?

Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.

- Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам…

Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.

- Принеси цигарки, - попрохав я.

- Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди.

- А ти прийдеш?

- Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду.

Вона нарешті зникла за дверима.

Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.

- А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?

Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.

- Цікаво.

- Що цікаво?

- Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.

Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.

- Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село?

- Що?

- Визирни, кажу…

- Га?.. А там уже не видно…

Тьху на тебе.

Я обернувся. Таблички дійсно видно не було. Але на в’їзді до села стояла прикмета - старий трактор на постаменті, і під ним чітко вирізнялося велике, намальоване вапном непристойне слово.