Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Замість вступу Пошуки коду як головна проблема постколоніального літературознавства

Історія літератури як історія художнього пізнання розвивається хвилеподібно: то потужно заходить у морок несвідомого, то потужно виходить на світло свідомості. Після епохи класицизму, що ґрунтувалася на просвітницьких ідеалах розуму, на порубіжжі XVIII–XIX ст. настає епоха романтизму, з якої на основі пробудження національної пам’яті починається новітній період в історії європейських літератур. Тому ця епоха є революцією в історії літератури[1]. Далі розвивають «романтичну психологію» — епоха новоромантизму (модернізму) й епоха постноворомантизму (постмодернізму). У дискурсі «романтичної психології» активізуються феномен божевілля і пророчі візії. Божевілля, як зазначає Д. Чижевський, «зазирає (і то дуже часто) у такі глибини, де світлий розум й уві сні не буває»[2]. Ця потужна історичність літератури XIX–XX ст. з періодами активізованого пророчого пізнання дає підстави застосувати психоаналіз до вивчення новітнього літературного процесу.

Новітня антиколоніальна українська література, що також почала формуватися в епоху європейських романтизмів, є унікальним об’єктом для сучасного психоісторичного дослідження в умовах постколоніалізму. Адже саме в епоху романтизму розпочалося усвідомлення колоніалізму в українській літературі. Колоніалізм адекватний нерозвинутій національній самосвідомості, тому передбачає «подолання національного безпам’ятства і повернення до втраченого розуміння своєї культурної окремішності»[3]. Імперська модель слов’янофільства, що сформувалася в епоху романтизму, передбачала химерну політичну стратегію нерозрізнення. За словами Чижевського, «всеслов’янська сутність» і «всеслов’янський характер» були романтичною ідеалізацією, адже реалістична дійсність наполегливо нагадувала, що справжнього єднання між слов’янами немає, оскільки на перешкоді стоїть «їхня приналежність до різних політичних та культурних етноутворень», тому «усвідомлення своєї культурної окремішності» «сприяло дезінтеграції»[4].

Психоаналіз допомагає виявити особливості художнього мовлення імперського творчого суб’єкта, що ґрунтується на невизначеній множинній сутності (на основі вбирання різних національних об’єктів), та особливості мовлення національного творчого суб’єкта, що несе органічний код власного буття.

Поява теоретичної проблеми психоісторії наприкінці XX ст. є одним із варіантів постструктуралістського повороту в літературознавстві, що означає «повернення до історизації, політизації і психологізації філології»[5]. Характерною ознакою порубіжжя є криза імперій, що активізує їхні внутрішні механізми самозбереження, спрямовані на знесилення національних держав. Така проблема є особливо актуальною для України, яка вийшла з імперського полону недостатньо свідомою власної сутності й потрапила у простір нового імперського експерименту, пов’язаного з культурою постмодернізму. Досвід минулого порубіжжя, відображений у дзеркалі української літератури, дає змогу побачити основні психологічні та ідеологічні механізми, задіяні Російською імперією, наслідком чого була втрата Україною державності. Головний з них був спрямований на знищення монотеїстичної традиції, яка зберігалася в коді української культури, адже саме ця традиція давала Україні успішний шанс на державність. Основою імперії є політеїзм, що постає у процесі поневолення різних народів. Цей політеїзм приховується і за маскою християнства. Тому протягом століть Російською імперією спустошувалося монотеїстичне християнство і провокувався антисемітизм, оскільки релігійний геній єврейського народу, як виявив психоаналіз З. Фройда, полягав в тому, що йому вдалося зберегти протягом віків запозичену в Єгипті монотеїстичну традицію, в якій містилася вічна релігійна істина для всіх народів[6]. На матеріалі української літератури зроблені перші спроби психоаналітичного розрізнення імперського і національного суб’єктів, а відповідно до цього — імперської імітації християнства і національного державницького християнства, імперського антисемітизму і національного асемітизму, імперського фемінізму і національного фемінізму та їх наслідків у психології українського характеру.

Розпад багатонаціональної постсталінської імперії означав заодно розпад псевдоеволюційного вчення і теорії псевдопрогресу як провідних аспектів комунівського історизму, згідно з якими найвищою стадією в літературному розвитку було проголошено безликий соцреалізм. У цей період українська історико-літературна думка розпочала подолання догматизму імперського псевдоеволюційного вчення, що означало відмову від соціально-вульгарного історизму в тлумаченні історії літератури.

На початку 90-х років С. Павличко фіксує кризу теорії: «З почуттям свободи прийшло почуття розгубленості, скепсису, а також усвідомлення кризи методологічного характеру…»[7]. Параметри цієї кризи вона формулює у статті «Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві» (1993), пов’язуючи їх з кризою в літературі. У 90-ті роки крива літературознавчої теорії охопила і загальноєвропейський простір. «У нас практично більше немає теорії літератури, — підсумовує в інтерв’ю російський культуролог і літературознавець І. Смирнов. — Теорія літератури може виникати лише у тих умовах, коли література сприймається як автономна сфера діяльності людини. Це й означає кризу літературознавства, тому що без теорії, лише як емпіричні дослідження, наука розвиватися не може. Продукуються різні спроби знайти такі шляхи, які могли би вивести філологію із цієї кризи»[8]. До таких перспективних пропозицій належали культурологічні дослідження, які прийшли на зміну семіологічним і будувалися із суміші досліджень (історії кіно, літератури, культури). Тут літературні тексти означають не що інше як самотлумачення певного культурного середовища. У річищі вітчизняних культурологічних студій такими є дослідження М. Зубрицької, зокрема її найновіша праця — «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (2004). На подібних засадах постають геопоетика, геокультурологія та геолітературознавство, на які сьогодні активно посилається І. Бондар-Терещенко в українській критиці. «Якщо cultural studies — це постсеміологія, то геопоетика — постмімезис, — відзначає І. Смирнов. — Література в геопоетиці розглядається з міметичних позицій — як відображення дійсності, яка виявляється прив’язана до певного політизованого хронотопу»[9]. Сучасна українська література з погляду геопоетики постає як децентрована, множинна маргінальність, що прагне достукатися до центру і звернути увагу на своє існування[10]. На перетині геопоетики і постмодерністських студій проведено дослідження Т. Гундорової «Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005).

Альтернативою для виходу з кризового стану теорії літератури стала також філософія літератури. На філософський аналіз у літературних студіях вплинули праці французького дослідника Ж. Дерріди, який почав застосовувати художні методи пізнання і доводити, що між філософією і літературою немає відмінності. Одне з перших українських філософських досліджень літератури наприкінці XX ст. запропонувала О. Забужко[11], праця якої феміністично деконструювала синтетично методологічні пошуки Л. Плюща та Г. Грабовича.

Ще однією відповіддю на кризу теорії літератури стали гендерні дослідження, що явили собою методологічну суміш, спрямовану на тлумачення «протистояння патріархальних і сучасних уявлень про місце і роль чоловіка та жінки в соціокультурних процесах, про біологічні й соціальні чинники гендерної ідентифікації»[12]. Однією з найновіших пропозицій гендерно-проблематичного тлумачення періодів історії літератури стала монографія В. Агеєвої «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму» (2003).

Історико-літературним варіантом постструктуралістського виходу з теоретичної кризи у сучасному літературознавстві постав новий історицизм, потребу в якому відчула також українська наука про літературу вже в останні десятиліття XX ст. Так, у середині 80-х років Ю. Шерех звертає увагу на те, що у вітчизняному літературознавстві «майже зовсім занедбано дослідження літературного процесу як історичної тяглості»[13]. Актуалізуючи проблему нового історизму, він стверджує про необхідність відновити «розуміння історії літератури як процесу», розрізнивши «інший від радянського історизм, справжній, той, що шукає не вмирущого в творі, а місця твору в літературному процесі, що намагається показати, як література розвивається»[14]. Постструктуралістський поворот означав, що концепція пошукового нового історизму не може претендувати на догматичну авторитетність вчення, а має представити собою множинність самодостатніх теорій, які будуть розроблені окремими авторами. Концепція індивідуальних версій історії літератури набула в українському літературознавстві основоположної засади в історико-літературних пошуках українсько-американського вченого Г. Грабовича[15]. Це сталося закономірно, адже течія нового історизму виникає у другій половині 80-х років у США, а у 90-х переміщується до Європи, зокрема до Німеччини. Саме тут, розробляючи напрям нового історизму, російський вчений І. Смирнов, що проживає у Німеччині, подає його в індивідуальній версії психодіахронологіки або психоісторії російської літератури[16].

Моделювання психоісторії можливе двома типологічними шляхами, один з яких орієнтується на психологію (наприклад, Є. Еткінд), другий — на психоаналіз як вчення про неусвідомлене (наприклад, І. Смирнов).

Психопоетика структураліста і постструктураліста Є. Еткінда вважається «першою авторською версією постструктуралізму в російській філології»[17]. Є. Еткінд досліджує історичні факти літератури на основі співвідношення «думка — слово», в якому думка означає не лише раціональний процес розуміння, але й «внутрішнє життя людини»[18]. Психопоетика постає як метод детального виписування психологічної динаміки всередині художньої мови. Так, у розвідці «Глибинна правда («Анна Кареніна»)» скрупульозно простежується потік свідомості Анни Кареніної та її чоловіка, що дає змогу побудувати модель «внутрішнього світу людини за Толстим»[19].

Об’єднання психології художнього мовлення і концепції художнього образу (поетики) бере свій початок із психолінгвістичної теорії О. Потебні[20], розробки якої, очищені від психологізму, активно використали свого часу російські формалісти, а в художній практиці психологізм надихав російських символістів. Сучасне повернення до психології в російському літературознавсті означає також повернення до психолінгвістичного методу О. Потебні, на актуальність якого вперше в українському літературознавстві наприкінці XX ст. звернув увагу І. Фізер[21]. Російський дослідник Є. Еткінд у розбудові авторської версії психопоетики активно використовує поняття «внутрішня людина», «зовнішнє мовлення», що близькі до концепції О. Потебні про внутрішню та зовнішню форми мови, про пізнання як основну функцію художньої мови. Вважаючи літературу могутнім знаряддям психології, Є. Еткінд не лише піддає критиці антипсихологічний метод формалізму, що зробив велику послугу тоталітарній епосі, але також не поділяє поглядів щодо відмови від соціального аналізу, адже така відмова могла б стати новим спрощенням у посттоталітарному літературознавстві, тому в психопоетиці Еткінда психологічний аспект співвідноситься з соціально-ідеологічним.

Методологічна настанова О. Потебні на пошук концептуальної моделі, яка була б можливою також для позаісторичного пояснення великої кількості художніх творів, використовується у дослідженні В. Топорова «До питання про цикли в історії російської літератури» (1985). Кризу історизму Топоров пов’язав з пошуками позаісторичного, витлумачивши сутнісно найцінніше в літературі як найменш історичне[22]. Ідея циклічності історико-літературного розвитку також характеризує концепцію психоісторії літератури І. Смирнова. І психопоетика Еткінда, і психодіахронологіка Смирнова постають як діалог із психоаналізом Фройда. Так, Еткінд всупереч психоаналітичному значенню усвідомлення критикує надмірний тиск усвідомленості, що не дає змоги в історії російської літератури проявитися неусвідомленому і створює небезпеку для «внутрішньої людини». Наприклад, внутріпсихологічна домінанта творчості Достоєвського, за Еткіндом, означає народження у свідомості ідеї, що неподоланно розростається і підкорює собі всю людину, потім веде до розщеплення особистості — до патологічного «двійництва»[23]. Однак цей випадок патології свідомості, яку ілюструє роман Достоєвського «Брати Карамазови», не має нічого спільного з психоаналітичним процесом нарощування свідомості.

Особливо активними протягом останніх десятиліть були пошуки поєднання психоаналізу й історії літератури в зарубіжному літературознавстві. Так, американський філолог Г. Блум розглядає еволюцію в літературі як послідовність едіпових конфліктів. Психоаналітична теорія літературної еволюції Г. Блума розбудовується як система інтерсуб’єктивних (міжособистісних) стосунків «старшого» і «молодшого» поколінь, аналогічних стосункам батька і сина, спрямованих на подолання «страху впливу»[24]. У своїй праці «Карта неправильного прочитання» (1975) Г. Блум запропонував розглядати історію літератури як історію архетипних письменників.

В українській науці, попри відсутність цілісного проекту моделювання психоісторії, зроблено багато часткових спроб наблизити психологію до літературознавства. Так, вчений Л. Плющ у дослідженні «Екзод Тараса Шевченка» (1986) близький до методологічного експерименту Ю. Лотмана в стратегії об’єднання психології та поетики: в українського вченого йдеться про синтез аналітичної психології в її юнгівському варіанті з формально-структурним розумінням художнього твору[25]. Спорідненість Плюща з Лотманом можна відчитати на основі концепції культури. Протиставляючи культуру хвалькуватому невігластву, Ю. Лотман вважав, що культура завжди весела, відкрита, доброзичлива і скромна, але є не лише радістю життя, але й сутністю, спорідненою совісті[26].

Львівський дослідник Б. Тихолоз, рефлексуючи над сучасним розумінням історії літератури, висновує: «Історія літератури для мене — це насамперед історія особистостей. Не стилів, не напрямів, не угруповань, не ідеологій — особистостей. А вже потім — стилів, напрямів, угруповань, ідеологій….

Тож внутрішнє, душевно-духовне, інтелектуально-емоційне, психологічне життя особистості — мабуть, таки найістотніший чинник життєтворчості (життя-як-творчості). У ньому заломлюються зовнішні впливи й визрівають питомі інтенції, в діалектиці свідомого й підсвідомого народжуються задуми й плани, образи і концепції, вічний полілог ведуть емоції, рації та інтуїції»[27]. Дошукуючись творчого методу для аналізу душевної драми Івана Франка, дослідник послуговується концепцією «психотворчості», що передбачає «творення власної душі» і концепцію творчої індивідуальності письменника — як «психотворчої індивідуальності»[28]. Є всі підстави вважати, що психологічний напрям у вітчизняній філології, розпочатий О. Потебнею, надасть дослідженню літературного процесу нове дихання. Його ідеї принципового історизму процесу мислення, мовної діяльності як творчого пізнання світу, багатозначності художнього образу, неспівмірності плану вираження і плану змісту, тобто потаємності внутрішньої форми слова, можуть бути успішно поєднані з фройдівськими ідеями принципового історизму психосексуального розвитку суб’єкта, сублімованого пізнання, а також вищого духовного подвигу людини, пов’язаного зі свідомим пригніченням власних пристрастей.

Однією з перших пропозицій психотипології у вітчизняному літературознавстві стала структуризація модернізму М. Моклицею[29], за основу якої взята юнгівська класифікація психіки за чотирма сферами: інтуїцією, сенсорикою, емоцією і розумом. Психологічні типи К. Юнг характеризував за домінантою однієї з цих сфер, яка постає в інтровертованій та екстравертованій позиції[30]. Це дало змогу М. Моклиці обґрунтувати типологічні психопортрети модерністської художності — Символіста, Експресіоніста, Футуриста і Сюрреаліста, пов’язавши символізм з інтуїтивним вектором інтенційності, експресіонізм — з емоційним, футуризм — із сенсорним, сюрреалізм — з розумовим[31]. Однак дослідження Моклиці в основному вибудовувалося на російському історико-літературному матеріалі з уникненням психоаналітичної компаративістики, а також — поза пошуком іманентності української літератури.

Юнгівська аналітична психологія з концепцією лібідо як універсальної психічної сили успішно може застосовуватися при моделюванні психоісторії національної літератури. Адже на другому етапі психоаналізу З. Фройд також замінив сексуальну концепцію лібідо на концепцію інстинкту життя, вибудувавши теорію конфлікту інстинкту життя (Еросу) й інстинкту смерті (Танатосу). Ця пізня фройдівська теорія разом з ранньою теорією психосексуальності дає змогу цілісно відчитати антиколоніальний проект новітньої української літератури. Активізація психологізму у вітчизняній філології надає особливої актуальності створенню цілісної національної версії психоісторії на основі класичного психоаналізу. Оскільки пошуки історії української літератури визначають напрям сучасних індивідуальних і колективних академічніх студій[32], доцільно розмежувати історію української літератури і психоісторію української літератури. Історія літератури — це матеріал, який вербалізує все, що відбувалося з національним характером (характер є синтезом національного свідомого та національного несвідомого); психоісторія як мотиваційний аналіз актуалізує проблематичну історичну еволюцію національного характеру.

Механізм глибинної причинності є могутнім законом, який відкриває класичний психоаналіз. Розуміння і застосування його має вирішальне значення для розбудови психоісторії літератури. Причина все одно існує, незалежно від того, чи спроможний аналітик її знайти. Якщо образ, уявлення, ідея, невротичний чи психотичний симптом здаються не пов’язаними зі свідомістю, то вони пов’язані з якимось неусвідомленим процесом. Про причину фантазувань можна судити за її наслідками. У зв’язку з цим аналітик повинен досліджувати підсвідомий розум, щоб розібратися з минулим. Адже національно-психологічне, ментальне життя ніколи не зупиняється, у підсвідомості приховані всі попередні втілення національного характеру. Тому психоісторик, перебуваючи в сучасності, повинен вчитися у минулого, очищаючи заодно своє неусвідомлене і свідоме мислення. Тільки на основі такого самоусвідомлення можна конструювати нову постколоніальну модель української культури. «Аналізуючи теперішнє (яке є наслідком минулого), — як відзначає індійський психолог М. Рамамурті, — людина може точно пізнати своє минуле (яке є причиною теперішнього). Пізнавши своє теперішнє, яке є причиною майбутнього, можна точно пізнати майбутнє. У цьому полягає безпомилковий метод психологічного аналізу»[33].

Для моделювання психоісторії літератури нам прислужилася концепція історичної мотивації американського дослідника Л. де Моза[34]. Психоісторія як наука «завжди зосереджена на проблемі, у той час, як історія — завжди на періоді»[35]. Варто зазначити, що соціальне пояснення проблеми, так само, як і формальне, є частковим, не містить у собі тієї внутрішньої глибини, яку дає психологічний аналіз, залучаючи ці методи пояснення як додаткові. Психоісторія літератури може успішно поєднати теорію літературного процесу, соціологічний аналіз, політичний аналіз, поетику, формальний аналіз, феноменологію окремого художнього твору, що бачиться психоісториком як «силова точка» для вияснення провідної проблеми, структурний аналіз, деконструкцію тощо. Отже, вона не може все звести до психології. Попри використання різних методів для моделювання психоісторії, ведуться пошуки власної методології відкриття[36], з допомогою якої аналітик намагається вирішити проблеми історичної мотивації на основі концептуального поєднання історико-літературних фактів.

Моделювання психоісторії ґрунтується на механізмі, відкритому до наукового пошуку. Цей механізм виражається в теорії таким чином: спочатку визначають актуальні з погляду внутрішнього розвитку психоісторії проблеми (наприклад, ми маємо психоісторію антиколоніальної української літератури, тому одна з головних проблем буде пов’язана з психосемантикою колоніального збочення у розвитку національного характеру); на основі історико-літературного матеріалу формулюють певні гіпотези, з яких вибудовується концепція психоісторії національної літератури; у процесі розширення матеріалу відбувається перевірка сформульованих гіпотез, на підставі чого їх або приймають, або відхиляють і будують нову концепцію.

«Психоісторія, як і психоаналіз, — відзначає Л. де Моз, — наука, в якій особисті почуття дослідника не менш, а може, навіть більш важливіші, ніж його очі чи руки… Розучившись ставити себе на місце об’єктів вивчення, психоісторик виявиться у становищі біолога, який забув, як користуватися мікроскопом. Тому емоційний розвиток психоісторика — не менш важлива тема обговорення, ніж його (її) інтелектуальний розвиток. Само собою, він передбачає як важливу передумову заняття особистим психоаналізом — для психоісторика вони не менш значущі, ніж для психоаналітика»[37]. Самоаналіз для психоісторика означає пошук індивідуального коду, який тісно пов’язаний з національним.

Моделювання психоісторії відбувається на основі дотримання едіповості як головного коду психоаналізу: «совість, що нині є спадковою душевною силою, набута людством у зв’язку з комплексом Едіпа»[38], тобто формується у материнсько-батьківському (сімейному) середовищі. Мати і батько відображають у метафізичному плані цілісну творчу структуру Бога. Символічно прабатьки людства в Біблії Адам (батько) і Єва (мати) відображають свідому людину і несвідоме життя. Едіпів комплекс, який щоразу наново проявляється у ситуації формування свідомості народженої особистості через сексуально-любовну (або інстинктивно-свідому) проекцію на матір і батька, залишається паролем, згідно з яким завжди можна відокремити прибічників психоаналізу та його противників[39].

Психоісторія літератури, як і психоаналіз, має свою теорію і практику. Теоретичні і практичні знання, поєднуючись, породжують інтуїцію, яка вважається істинною сутністю оволодіння будь-яким явищем. Фройдівський психоаналіз, який відштовхувався від материнсько-батьківського коду, постав як національна стратегія дослідження, тому він логічно вивершується обґрунтуванням коду національної державності у праці «Людина Мойсей і монотеїзм». Психологічний аналіз привів Фройда до цієї підсумкової праці, в якій він, уподібнившись Мойсею, передбачив появу державності для свого народу. Отже, психологічний аналіз як психоісторичний підхід є не лише усвідомленням індивідуального життя, але й пізнанням минулої, реальним моделюванням і провидінням майбутньої націотворчості.