Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Замість висновків Код української літератури як код української державності

Після багатократної втрати державності єдиним благом, яке залишалося для українців, була література. Вона давала змогу символічно осмислювати минуле державотворення і творити модель майбутньої Держави, щоразу нагадуючи, що на початку державності, як і людської цивілізації, стоїть Велике Слово. Тому кодом української літератури став код державності. Код класичного психоаналізу З. Фройда полягає в тому, що це — стратегія дослідження, яка спрямована на єврейську державність і на органічний для європейського національного світу код державності. Це дає змогу природно поєднати українську літературу як художній пошук коду державності з психоаналізом як теорією дослідження цього коду. Закономірно, що на основі спільного в історичному часі пошуку державності у 1928 р. К. Сосенком як дослідником автохтонного характеру українського народу було висловлено гіпотезу про спільне філогенетичне походження обох народів: «Чи не виходило би з цего, що Українці мають в собі дещо з семітської раси, як це твердять деякі етнольоги, а заразом, що Українці суть одним з найстарших народів?»[1397]. Поєднання української літератури з класичним психоаналізом дає змогу розкодувати приховану національну стратегію фройдизму і розпочати розбудову психоаналітичної теорії на основі розрізнення імперського і національного суб’єктів у дзеркалі психоісторій літератур. «Психоаналіз протягом мого довгого життя, — писав З. Фройд, — проник повсюди, але ще не має батьківщини, яка була би для нього ціннішою, ніж те місто, де він народився і виріс»[1398]. Є всі підстави передбачити, що батьківщиною психоаналізу на нашому порубіжжі стане Україна, цілісний процес самоусвідомлення якої тільки розпочався.

Психоаналіз є національною стратегією дослідження, тісно пов’язаною з аналізом материнсько-батьківського коду. Тому він дає змогу розрізнити національні психотипи і виявити імперського суб’єкта як прихованого варвара-політеїста. Принципова відмінність онтогенезу і філогенезу імперського і національного суб’єктів дає змогу провести психоаналітичне розрізнення російської і української літератур. Як показує психоісторія української літератури, національний характер виявляє себе через різновиди мазохізму від його нижчої до вищої форми: інфантильний мазохізм постає як ерогенний мазохізм і розвивається на основі десексуалізації і сублімацій через наївний мазохізм, моральний мазохізм, соціальний мазохізм тощо. Батьківський (мужній) психотип національного характеру постає як філософський мазохізм, що об’єднує український характер з європейським на основі загальнолюдських архетипів духовної мужності, які проявлялися в історії через Сократа, Платона, Мойсея, Христа.

Імперський характер формується як садомазохістська ерогенність на основі розщепленого материнсько-батьківського коду. Його сутність несе в собі семантику виродження національного через порушення табу та різноманітні перверсії.

Найяскравіше розрізнення імперського і національного суб’єктів виявляється у ставленні до табу: імперський суб’єкт спрямований на порушення табу, яке відкриває йому шлях до символічної злочинності (на рівні слова) та до соціальної злочинності (на рівні історичних перверсій, за аналогією до більшовизму); національний — має стійку психологічну перешкоду щодо порушення табу, оскільки в його психології активізується агент символічного закону через архетип праотця. Лише національна несвідомість дає змогу імперському суб’єкту плутати національний характер і спонукати його до перверсій. Яскравим прикладом для порівняння імперського і національного суб’єктів є Марко Вовчок і Леся Українка. Так, батьківський комплекс Марка Вовчка відкриває їй шлях до успішного розмноження батьківських фігур різних національностей. Батьківський комплекс Лесі Українки закриває шлях не лише до розпусти, але створює проблему в еротичній поведінці, яка позначається конфліктом між любов’ю і сексуальністю, витісненням сексуальності, що створює болісне істеричне метання у пошуках гармонійного аристократичного еросу, який індивідуалізується, фіксується на трансцендентному батькові, врешті українізується у своєму конкретному виборі, що й дає змогу утвердити національну мужність.

Три найбільші злочини залишила в Україні після себе Російська імперія — це спустошені родоводи, що призвело до втрати національної мужності, спустошене християнство, що зумовило втрату державності, і антисемітизм, що не дає змогу усвідомити монотеїстичну традицію, яка об’єднує два народи, — український і єврейський. Психоаналіз цієї колоніальної спадщини дасть змогу витворити незалежний державницький світогляд в Україні на основі пророчих текстів української літератури.

Код української літератури творять архетипні письменники. Характерною ознакою архетипної творчої психології є цілісна любовна інтроекція батьківсько-материнського коду, що у психічній матриці відсилає до архетипу Бога-Отця, а з погляду психоаналізу складає єдність несвідомого (материнського інстинкту) і свідомого (батьківського спадку мужності). Архетипні письменники, будучи носіями монотеїстичної релігійної традиції, орієнтують народ на духовні інтереси, адже зміцнення духовності веде до зміцнення національного характеру. Монотеїзм як релігія праотця впливає на творення національного характеру на основі батьківського коду мужності, який проникає в материнську матрицю, або материнське несвідоме, захищаючи її від імперських перверсій.

Монотеїстична релігійна традиція за час колоніалізму переживає потужне витіснення в неусвідомлене, тому перед тим, як повернутися до свідомості й зогранізувати народ на побудову власної держави, вона повертається з допомогою українських письменників-пророків, які в епоху романтизму розпочинають епоху відродження українського монотеїзму. Символічний прообраз праотця відображається в архетипних особистостях І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, які стають на захист українського материнського світу.

Повернення від материнського несвідомого українського світу до батьківського свідомого, розпочате класичною українською літературою, означає перемогу духовності над чуттєвістю, десексуалізацію і націотворчу сублімацію. Прообразом духовності є чистота. Божественний Дух, писав Фройд у праці «Мойсей і монотеїзм», запозичує своє ім’я від дихання вітру, є ідеалом етичної досконалості, тому дає людині знання цього ідеалу і бажання піднести до нього власну істоту. Закономірно, що архетипний письменник прагне піднести до нього свій народ. Початок української літератури означає народження інфантильного синівського характеру (образ Енея в Котляревського), який стає на шлях нарощування духовної мужності. Класична література динамічно розгортає проект формування батьківського коду мужності.

Якщо українську класичну літературу визначали архетипні письменники, які вибудували аристократичний проект літератури з кодом державності, то XX ст. постає як ера опустошення аристократичного проекту української літератури на основі модернізації імперських механізмів розщеплення та їх наслідку — потужного вторгнення маргінала-імітатора. Перемогу несвідомого маргінала репрезентує у першій половині XX ст. О. Гончар своїм мілітаристським епосом «Прапороносці», орієнтуючи народ на мускульну силу, маскулінізацію, перверсію монотеїзму. Далі відбувається нарощування маргінального проекту в епосі соцреалізму. Зрештою, архетипним письменникам опонують маргінальні письменники, які тотально деконструюють код літератури на основі часткової інтроекції онтогенетичного коду, неподоланого едіпового комплексу, одержимості кастрацією. Маргінальні письменники розгортають свої тексти на основі неусвідомленої психології заздрості до архетипного творця, тобто вони імітують творця, орієнтуючи народ на несвідоме, сексуальні інстинкти і деконструкцію державності.

У психоісторії національної літератури виявляється провідний батьківський психотип як визначений аристократичний характер, який у філогенезі долає різні стадії випробування, їм відповідають певні цикли, пов’язані з онтогенетичними фіксаціями, які проявляють часткову синівську спроможність, а також різні відхилення у розвитку, обумовлені маргінальною несвідомістю. В імперській літературі домінує невизначений множинний суб’єкт, який у своєму становленні імітує різні національні психотипи, а тому вражає своєю незбагненною сутністю і незбагненною імітаційною спроможністю, що постає на основі порушення різноманітних табу. Так, моделюючи психоісторію російської літератури, І. Смирнов звертає увагу на те, що порушення психогенезу означає насамперед порушення табу, внаслідок чого певна стадія психогенезу є абсолютизованою і виступає як ціле, що означає народження патології та історії. Синтез патологічності й історичності Смирнов вважає закономірним явищем психоісторичного розвитку. Із цим імперським проектом психоісторії неможливо погодитися як з універсальним, адже українська класична психоісторія, що розвивається на органічній основі, навіть у колоніальних умовах демонструє потребу філогенетичного розвитку, що відповідає онтогенетичній послідовності, пов’язаній з нарощуванням свідомості. А символічне порушення табу на матеревбивство, батьковбивство і братовбивство в українській психоісторії веде до самознищення літературного покоління як цілком реалістичної розплати.

Принципова відмінність між духовним монотеїзмом, що формує код національної літератури, і ерогенним політеїзмом, що формує код імперської літератури, яскраво фіксується в пошуковому мовленні провідного національного психотипу, який відповідає за символізацію не лише коду національної, але й загальнолюдської культури. В історії української літератури за символізацію коду відповідає психотип філософського мазохіста, який виявляє європейську українську націю з яскраво вираженим фемінним елементом. Тому єдиним шляхом для її виживання є нарощування свідомості, розбудова власної інтелектуальної традиції. В іншому разі (за національної несвідомості) цей психотип стає ерогенним мазохістом, соціальним мазохістом, наївним моральним мазохістом, що забезпечує його колонізацію, а опинившись перед смертельною загрозою, він може стати одержимим садистом, ризикуючи наблизитися до національного фашизму. В історичному сусідстві з яскраво вираженим імперським суб’єктом, яким є російський садомазохістський психотип, загроза української колонізації, національного фашизму на основі національної несвідомості є хронічною. Тут благодатною для психоаналізу є німецька література, яка формувалася на минулому порубіжжі у невротичній ситуації, коли активізувався російський імперський суб’єкт, а в німців «здали нерви».

Психоаналіз відкриває можливості для «археологічних» розкопок у людській психіці, пов’язаній з національною архетипністю, що неминуче виводить дослідника на конфлікт з безликим європоцентризмом, який сформувався в українському постколоніалізмі, зокрема в українському літературознавстві, внаслідок відродження репресованого більшовизмом модерністського дискурсу в працях С. Павличко, Т. Гундорової, В. Агеєвої та ін. Безликий культовий європоцентризм перегукується з американським мультикультуралізмом, характерною ознакою якого є амбівалентність, породжена «пограничною свідомістю», або такою творчою свідомістю, яка застрягає на межі й противиться вкоріненню у певну сутність[1399]. Загроза психологічного мультикультуралізму, в якому зацікавлена імперська культура, постає перед українською культурою через відсутність інтенсивного наукового пошуку власної іманентності. Як зазначає С. Жижек, «сучасний мультикультуралізм може виникнути лише в такій культурі, де своя власна традиція, спадок спільноти, виглядає випадковою; себто в культурі, що байдужа до самої себе, до своєї власної специфічності»[1400]. У зв’язку з сучасною культурною ситуацією, позначеною такими явищами, як постмодернізм, мультикультуралізм, фемінізм, гендерне помежів’я та ін., актуальним є усвідомлення специфіки української культури, яка вибралася з імперського полону у світовий контекст, вражений інтелектуальним імперіалізмом в образі постмодернізму.

Якщо єгипетський монотеїзм в образі Сонця виразив символ божественної сутності, енергія якої променями сходить на землю, то український троїстий монотеїзм зберігає в собі образ праотця, який тримає три Сонця, символізовані державним гербом. Троїстий сонячний архетип відсилає до архетипу Батька, архетипу Матері й архетипу Сина. Закономірно, що Сімейне Трисуття органічно поєднується з християнською Трійцею, яка відсилає до материнсько-батьківського коду на основі єдності земної матері з Богом-отцем та символічного прояву цього синтезу — Синівської реалізації як благословенної форми людського життя, або Особистості, створеної за образом вічного і трансцендентного аспекту Бога-отця.

Новітня українська література розпочинається епохою романтизму, яка активізує несвідомі процеси, передусім, материнський код, а відповідно до нього — свідомі процеси: пошуки батьківського коду. Специфіка українського романтизму полягає в тому, що він постає у двох формах — низькій, яка зберігає в собі релігійну традицію у формі химерного бароко, та високій, яка на основі аскетичного християнства дошукується Великого Слова. Ця особливість національного романтизму відсилає до ієрархії жанрів в античній естетиці, з якою пов’язана в українському антиколоніальному проекті актуалізація генетичної пам’яті про аристократичну Трою. Проблема Касандри в психоісторії української літератури як проблема одержимого (несвідомого) романтичного патріотизму і недостача свідомого патріотизму на основі втраченого батьківського коду мужності, а також троїстий державницький архетип дає підстави висунути гіпотезу про генетичну спорідненість України і «нептунської» Трої (невипадково з осмислення загибелі Трої починається новітня українська література).

На основі психоісторичного дослідження української літератури виявлено, що для пошуку коду національної літератури визначальною сутністю є не мова, а мовлення. Тобто якщо у колоніальній епосі вибір української мови означив відмежування української літератури від російської, то у постколоніальному періоді вибір української мови не може визначати статус українського письменника як носія коду цієї літератури (творчість О. Ульяненка, О. Забужко та ін. у сучасній літературі яскраве тому підтвердження; або проза Вал. Шевчука, який несвідомо руйнує український код, опонуючи М. Гоголю, що утвердив у своїй творчості цей код російською мовою; російськомовна філософія В. Соловйова, який світоглядно продовжив Г. Сковороду, тощо). Це актуалізуватиме у державницькій Україні не проблему української чи російської мови, а проблему українського (філософсько-мазохістського) чи імперського (садомазохістського) мовлення. Цілком ймовірно, що аристократичний проект української літератури буде творитися двома мовами — українською і російською, все залежатиме від того, чи нестиме в собі індивідуалізоване мовлення динамічні, тобто відповідні духу часу й перспективі майбутнього, пошуки традиційного релігійно-світоглядного коду.

Історико-літературне мовлення формується національним психотипом, що дає привід розробляти психоісторію літератури на основі структурного психоаналізу, засновник якого Ж. Лакан актуалізував психоаналітичну проблематику мови і мовлення. Актуальність мовлення для пошуків коду має активізувати у вітчизняному літературознавстві розгортання українського формалізму, що займатиметься проблематикою розрізнення національного й імперського мовлення. Адже свого часу російський формалізм виявив садоавангардистську імперську теоретичну психологіку, що проявилася у вигнанні національних духовно-психологічних цінностей. На цю логіку правомірно звернув увагу Г. Грабович, актуалізувавши проблему розрізнення українського формалізму і російського[1401]. Явна сутність російського формалізму, за Грабовичем, виявила в ньому завуження цілого явища до одного прийому, загальну пріоритезацію «принципа отстранения», що моделювала імперську «заангажованість в інтелектуальному й літературному житті своєї епохи»[1402]. Імперську традицію наукового мислення по-новому (на основі актуальності психоаналізу) переймає сучасне російське літературознавство, що культивує постмодернізм, деконструює код класичного психоаналізу, переводячи його у шизоаналіз.

В орієнтації М. Хвильового на психологічну Європу в 20-х роках було вперше усвідомлено вирішальне значення психологічного аналізу для несвідомої себе України. Адже основою психоаналізу є механізм нарощування свідомості, що може стати визначальним не лише для літературознавства і літератури, але й для національного світу загалом: стаючи свідомішим на кожному рівні організації тіла і душі, національний суб’єкт виявляє вищу здатність бачити глибинні явища у внутрішньому і зовнішньому світі. На нашому порубіжжі М. Хвильовий постає як Агент символічного закону, що нагадує про порушення батьківського коду літературним поколінням 20—30-х років. Все це дає підстави критично ставитися до розбудови психоаналітичного дискурсу в російському літературознавстві. Адже амбівалентність імперського аналітичного мислення несумісна з національним трактуванням едіповості як чітко усвідомленого морального закону, що забороняє батьковбивство на всіх рівнях — свідомому і несвідомому, а головне — символічному, оскільки на початках людської цивілізації було Слово.

Психоісторію національної літератури формує боротьба психохарактерів, серед яких перемагає найпотужніший у свідомості національний психотип — той, хто має перевести національне Его на нову стадію розвитку, — так історизується перспективна національна історія літератури. Саме найпотужніші у свідомості національні письменники створюють архетипну основу психоісторії літератури (І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко, В. Стус, Л. Костенко, П. Загребельний, Є. Пашковський). Історія літератури формується у своєму аристократичному проекті (на архетипі Бога), а маргінальні проекти (на основі архетипу диявола) намагаються зліквідувати історичність, пропонуючи різні побічні шляхи розвитку. У кризових епохах випробовується аристократичний проект літератури, коли агресивне маргінальне прагне зайняти центральне місце. Тому на порубіжжі народжуються антиісторичні концепції. Яскравим зразком ідеологічного маргінального антиісторизму є на сучасному порубіжжі розбудова концепції психоісторії російської літератури І. Смирновим: «Боротьба характерів, які намагаються перемогти один одного і тим самим історизуючих культуру, передбачає їх спільну поразку — смерть психоісторії»[1403]. Така модель психоісторії означає, що, коли на світову арену може ввійти потужна українська Его-свідомість, російське літературознавство ставить питання про анулювання психотипів, про те, що культура виживатиме як безхарактерна, як щось спільне для всіх психотипів, як Воно, загальнолюдська несвідомість, котра більше не буде історизувати національну особистість. Українська психоісторія, вийшовши за межі імперського «комунівського» соцреалізму, потрапляє у ситуацію, де розгортається новий грандіозний інтелектуальний імперський експеримент зі злиття національних психоісторій, тобто їх переходу в тотальну безхарактерну культуру. Тобто українському характеру, який прямував до свого світоглядного незалежного існування, вибираючись із тіні російського тоталітаризму, у ситуації несвідомості загрожує постмодерністська модель інтелектуального тоталітаризму, який прагне проковтнути несвідому жертву, або цих «щирих мазохістів», за словами Ю. Андруховича.

В епоху першого розпаду Російської імперії, яка невротизується і шукає механізмів самозбереження з допомогою психоаналізу, особливо актуальною є розбудова психоісторії української літератури. У цей час європейські постмодернізми у масках «світової забави» також розгортають інтенсивне самопізнання власних ресурсів національних психоісторій. У невидимому світі відбувається динамічна духовно-психологічна війна. Тому в романі У. Еко «Ім’я троянди» (1980), що став класикою західноєвропейського постмодернізму, вигаданий твір Арістотеля про комічну художність гине в пожежі тоталітарної монастирської бібліотеки, що є унікальним пророцтвом для свідомої «світової забави», в «сюжет» якої потрапляє український хронічно маскувальний суб’єкт, щоб остаточно позбавившись фатальної невротичної театралізації, сприяти початкам оновлених психоісторій в постапокаліптичній європейській цивілізації. Закономірно, що моделюючи похмурий проект російської психоісторії на основі імперського механізму розщеплення (з позиції шизонарциса як порушника коду людської цивілізації), І. Смирнов не бачить психоісторичної перспективи, що відкривається в Європі з появою тут веселого українського суб’єкта у масці шизонарциса, яка нарешті знімається, щоб духовно утвердити код української культури у загальноєвропейському сюжеті.

В українській психоісторії вийти з тіні російської означає вийти з тіні психологічного комплексу батьковбивць, що зобов’язує до неухильного дотримання коду психоаналізу, адже едіпів комплекс — не просто код психоаналітичної теорії, а пароль для європейської цивілізації, яка оберігає національну державність. Тому розвиток психоаналітичної парадигми в українській науці можна розпочати лише на основі класичного психоаналізу. Так відбувається найперспективніша розбудова психоаналітичної теорії у другій половині XX ст. (структурний психоаналіз Ж. Лакана; словенська школа психоаналізу, зокрема С. Жижека; мікропсихоаналіз С. Фанті, що поєднує класичний психоаналіз, молекулярну біологію, атомну фізику, астрономію та ін.). Кляйнівський психоаналіз, що актуалізує материнський код як органічне доповнення до фройдизму як батьківського коду, дає змогу цілісно прочитати психоісторію антиколоніальної української літератури в її головній сутності — лібідозному материнському проекті і в головній недостачі — батьківського закону, що має стати символом Держави. «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?» — це українське державницьке запитання сформував Т. Шевченко як погляд у майбутнє.

У психічній матриці Україна, як про це свідчить її символічне відображення в аристократичному проекті літератури, — це трансцендентна духовна мужність, яка у соціальному світі проявляється через архетипний духовний патріархат. Цю сутність України одержимо виявила у пророчій драмі Леся Українка. Основою імперського фемінізму, до якого неправомірно зараховують Лесю Українку, є неусвідомлений комплекс вбивці, що проявляється в архетипі Клітемнестри. Явна ідея фемінізму «всі жінки — сестри» прикриває психічний механізм імперського розщеплення національної жіночості і національної мужності, що породжує комплекс сестровбивства за аналогією до комплексу братовбивства. Імперську «банду сестер» об’єднує символічне вбивство Бога-отця та ідеї національної державності.

Психоаналіз феномену любові в його лаканівському варіанті науково відкриває жінці вікно до Бога як трансцендентного праотця, виявляючи, що чоловік як об’єкт жіночої любові є лише частиною потойбічного Реального. Однак, спричиняючи любов, чоловіча частковість, як правило, може закрити цілісність Реального для жінки, видаючи себе за це Ціле. Тому психоаналіз дає змогу виявляти символічну помилку української Касандри, яка наголошується на порубіжжі у драмі Лесі Українки у троянському сюжеті, коли пророчиця зрікається трансцендентної мужності (символічно — бога Аполона) заради іманентного еросу. Любов без трансцендентного стає одержимим еросом, що тотально спрямовується до іманентного об’єкта (чоловіка або вітчизни) і стає смертоносною. Аполон до Христа символізував «божий Геліос», трансцендентну силу світла і життя, або «відроджене сонце»[1404], що втілює божественну усвідомленість. Тому патріотизм, позбавлений «божого Геліоса», прирік одержиму Трою, а відповідно й Україну, на самознищення. Несвідоме романтичне принесення в жертву монотеїзму під впливом амбівалентного російсько-імперського Над-Я, що плутає національного суб’єкта, постане основою одержимого українського патріотизму. Романтична одержимість проявиться в психоісторії української літератури як пророча загрозлива символізація на минулому порубіжжі у драмі Лесі Українки, її реалістичними наслідками стали символічне матеревбивство у 20-ті роки, що призвело до тоталітаризму у 30—50-ті роки XX ст. Оскільки одержимість, постаючи на основі несвідомого романтизму, тісно пов’язана з демонізацією, то привид фашизму поетизується на сучасному порубіжжі на цій неусвідомленій психології (поезія В. Цибулька). Романтичний інфантильний характер є найбільш схильним до маскулінізації, яка несвідомо ним ідеалізується (архетип Дон Жуана, який прямує до архетипу Командора).

Код як поняття мікропсихоаналізу діє в літературі як багатократно повторений закон. Оскільки українська література розвивається на органічній материнській матриці, а твориться на основі батьківського психотипу філософського мазохіста, тобто психотипу філософів і поетів, які мають потужну спрагу трансцендентного (відповідно найбільшою цінністю для них є не ерогенне, а духовне життя), то код української літератури має відродитися як аристократичний закон свідомої любові, що ґрунтується на монотеїзмі й любові до матері. Адже, як розмірковував Платон, свідомий патріотизм — одна з головних рис аристократичної особистості[1405]. Інфантилізація української мужності у XX ст., спричинена жорстокими психологічними експериментами, обумовлює феномен несвідомого патріотизму. Колоніальне існування є наслідком порушення інфантильним національним суб’єктом головного символічного закону, про що свідчать багатократна символізація братовбивства в українській літературі, відступ від духовного монотеїзму, принципу реальності на основі культивування ерогенного принципу насолоди.

Аналіз української літератури на сучасному порубіжжі дає підстави вважати, що національний світ ризикує застрягнути в ерогенному трикіллі і не мати власного переходу: бути на переході і не знати, куди перейти, означає перейти туди, куди переведе потужна імперська культура. Щоб подолати цю зацикленість і відновити історію, необхідно усвідомити психологічну спадщину колоніального періоду, що відобразилася у дзеркалі літератури. Самопізнання дасть зміцнення власної психотипності і відкриє перспективу розвитку. Поза формуванням потужного у своїй свідомості національного суб’єкта існує реальна загроза розчинення в імперському, розлитому в Європі, контексті. Знову актуальним стає едіпів заповіт «Мойсея» І. Франка, в якому пророк попереджає свій Ізраїль:

Символічним предтечею новітньої української літератури був Г. Сковорода як яскраво виражений батьківський архетип філософського мазохіста. На зорі новітньої української літератури заявили про себе архетип Котляревського і архетип Шевченка як низька і висока форми українського романтизму, синтез яких забезпечує виживання національного організму в найнесприятливіших обставинах. Усвідомлення минулого означає втрату ним минулості. Як писав О. Мандельштам: «Я хочу знову Овідія, Пушкіна, Катулла. І мене не задовольняють історичні Овідій, Пушкін, Катулл»[1407]. Наше порубіжжя потребує сучасних Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської — всієї української літератури. Символічне завершення давньої української літератури батьківською фігурою Сковороди і символічний початок новітньої української літератури в образі інфантильної синівської мужності (Еней Котляревського) передбачили шлях нарощування свідомості символічної Дитини, розвиток якої адекватний нарощуванню свідомості в онтогенезі. Отже, символічною Дитиною вважається новонароджений національний характер як органічна єдність національного свідомого і національного несвідомого. Адже основною передумовою психоаналізу є умовний поділ психіки на свідоме і несвідоме, а також те, що свідомість означає не сутність, а якість психічного[1408]. Аналіз покликаний усунути опір на шляху наближення до несвідомого[1409], тобто зробити пасивне несвідоме активним з допомогою усвідомлення. Подібний механізм усвідомлення є основою художнього пророчого мислення.

Індивідуальний розвиток життя людини у фройдівському тлумаченні Д. Мітчелл метафорично представляє в такій моделі: «Життя — це подорож через вузлові „станції“ (або залізнична колія): оральний, анальний, „фалічний“, латентний, генітальний, репродуктивний періоди, смерть… Завдання життя зводиться до того, щоб залишити кожну стадію позаду — як осадову породу в скелі, що і має стати нашим життям. Ми методично будуємо пам’ятник самим собі, живучи в цій системі»[1410]. Подібним є розвиток національного характеру в історії літератури, який, прагнучи уникнути смерті, рухається по спіралі, переходячи з одного завершального циклу в інший. На кожній філогенетичній стадії з’являються знакові твори («Енеїда» Котляревського, «Великий льох» Т. Шевченка, «Чорна рада» Куліша, «Мойсей» І. Франка, «Касандра» Лесі Українки, «Я (Романтика)» М. Хвильового, «Україна в огні» О. Довженка та ін.), які стають її «силовими точками», що сигналізують про нові досягнення і вичерпаність певної моделі розвитку. Через аналіз знакового твору можна збагнути провідну психосемантику і психопоетику певного етапу розвитку, пізнати феноменальність художнього тексту, через який промовляє епоха.

З допомогою психоаналізу як вчення про фантазії можна дізнатися про психіку як креативну силу. Психізми (психічні уявлення), як відомо, не зважають на емпіричну дійсність і, як правило, з’являються всупереч їй. У 1974 р. Ю. Крістева стверджувала, що центр планети пересувається на Схід[1411]. Прорив української свідомості на двох зламах віків означає потужні спроби виходу на світову сцену давньої автентичної, але згніченої української культури. Психоісторія дає змогу не тільки прочитати сутність згнічення, а й можливі перспективи сучасного звільнення.

Кожен етап психоісторії української літератури необхідно розглядати як «діалектичне поєднання слабкості і сили»[1412], на що у пошуковій історіографії звертає увагу Г. Грабович. З погляду психоаналізу це означає, що на кожному історичному етапі важливо виявити необхідність нової позиції у розвитку національного характеру (його силу) і негативні потенції застрягання на цій позиції, що створюють передумови для формування психологічного комплексу як загрозливої фіксації (його прогностична слабкість). Передумовою потужного розвитку національного характеру має стати тісна взаємодія між регресією і рухом вперед, тобто досягнення й утримання його фундаментальних аспектів розвитку, якими є «архетип Котляревського», «архетип Шевченка», «архетип Куліша», «архетип Івана Франка», «архетип Лесі Українки» й «архетип В. Винниченка» та ін. Однак процес інтеграції та синтезу не може бути єдиним процесом, тому постійно порушується, модифікує тривогу, але рух вперед повинен переважати над регресією (поверненням назад). У нашому часі це означає народження потужного національного характеру, здатного долати у своєму розвитку раніше не подолані тривоги переслідування і депресивні тривоги, найнебезпечніших зовнішніх і внутрішніх переслідувачів.

Котляревський і Шевченко — перші українські геніальні актори, які зіграли на сцені імперського театру, повносило вивівши із небуття український суб’єкт. Маскування Котляревського було особливо успішним. Як зазначає Грабович: «Для сторонніх легко було думати, що українська муза народилася п’яною, і не диво, що й для сучасників (наприклад, Куліша) й істориків літератури (не тільки Чижевського, а й Зерова та Айзенштока) котляревщина була літературною хворобою, що компрометувала можливості, перспективи української літератури»[1413]. Перша стадія психоісторії української літератури, пов’язана з активізацією материнського коду, постала як свідома котляревщина, або свідома театралізація, яка з погляду психоаналізу сформувалася як структура «оральність — анальність», тобто оральність творення переважала над анальністю спрощення. Несвідома котляревщина, що розгортається вслід за свідомою маргінальними письменниками, культивувала блазнюючий симптом, поставши як структура «анальність — оральність». Тому залежно від того, чи анальність спрощення чи оральність творення фігуруватимуть у центрі структури, можна розпізнати не лише рівень свідомості тексту, але й потенційно національного чи потенційно імперського суб’єкта. Перевага анальної фіксації вказує на очевидну імперську перверсивність (як це має місце у прозі О. Ульяненка з його гомосексуальною зацикленістю).

Істинна творчість у філогенезі (відповідно до онтогенезу) пов’язана зі здатністю до репарації (оживлення, відновлення пошкодженого або знищеного материнського об’єкта та його символічного замінника — вітчизни), розширення її діапазону, що визначається потужністю сублімації. Таку репаративну потужність виявляє творчість Т. Шевченка в епосі європейських романтизмів, коли активізується національний страх смерті, аналогічний чоловічому страху кастрації. Актуалізований страх смерті у національному світі породжує установку на Велике Слово. «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю Слово», — писав Шевченко, виявляючи, аналогічно Мойсею, фатальну недостачу батьківського коду в національному світі епохи колоніалізму.

Після універсального Слова, що об’єднує свідомого пророка і його несвідомий народ, закономірно прийшов перший український аналітик і реаліст — П. Куліш, який зробив унікальний аналіз української історії в романі «Чорна рада», наголосивши, що успішною суспільною структурою в Україні має бути не демократія, а влада національної аристократії. Так, як державність відображається у динамічному формуванні релігійних уявлень національної аристократії, вона має відображатися у духовно активної верхівки, яка творитиме Велике Слово.

Психоаналіз З. Фройда, структуруючи свідоме і несвідоме, порівнював свідомість з елітарним салоном, що символізує в державній структурі національну аристократію. Характерною ознакою аристократичного світогляду є знання того, що Бог має з народом заповіт на основі дотримання символічного закону. На цій сутності української аристократії акцентував П. Куліш в «Чорній раді» через протиставлення аристократа-державотворця Якима Сомка і демократа-імітатора Іванця Брюховецького. Водночас він попереджував українську аристократію: чорна рада як несвідоме народне зібрання символізує психологічну загрозу анархічної України. Цим зумовлені духовні пошуки національної аристократії, яка намагалася дати своєму народу аристократичну свідомість, духовно обняти «найменшого брата». Аристократичну перспективу українського символічного державницького моделювання перехоплює імперський імітаційний суб’єкт, що символізує роман Достоєвського «Брати Карамазови». Його небезпечне пророцтво збулося: більшовизм зімітував чорну раду, спровокувавши анархічний маргінальний комплекс братовбивства на основі ліквідації монотеїзму.

Шевченко, виражаючи мужню українську архетипність у Великому Слові, сприймався несвідомими себе «великоросами» як ерогенний мазохіст, а тому вони не побачили маскуючу загрозу його глибинно національного пророцтва. Всі, хто йшов за Шевченком, мав модернізувати й витончувати національну гру з непередбачуваним імперським переслідувачем, успадковуючи й розвиваючи тотальне бажання: утверджувати національний характер в його прагненні до державного буття. Однак ерогенність садомазохістської структури, закладена у провідний російський психотип, прагнула до злиття українського психотипу з російським, тому імперською ідеологічною настановою було нерозрізнення українського та російського. Провокація українського психотипу до мазохістської перверсії — такою була психологічна програма російського імперіалізму щодо колоніальної української нації, потенційно невичерпної своєю історичною пам’яттю. Тому в психоісторії української класичної літератури XIX ст. відбувся потужний процес українсько-російського розрізнення, що подолав головні стадії в психорозвитку духовної мужності.

Психоісторію української літератури необхідно витлумачувати на основі лаканівської концепції бажання, за якою джерелом національного існування є бажання повноцінного буття. Цілісне державницьке бажання, замасковане І. Котляревським у химерному бароково-романтичному проекті, сформоване Шевченком у високому романтичному проекті, у Кулішеві виявило своє яскраве аналітичне продовження, а в творчості І. Франка увиразнилося як завершальне пророцтво на класичній стадії. На основі інтуїтивного аналізу національної маргинальності М. Гоголь виявив демонічну перспективу українського братовбивства як пророчої ситуації «страшної помсти»: на основі порушення символічного закону в національному світі народився імперський суб’єкт. Українські класики інтуїтивно вжахнулися від внутріпсихологічного механізму національного саморуйнування, що проявилося у їх символізації. Дискурс класичної української літератури постав як пророчий дискурс, який аналізує минуле і бачить майбутнє.

Якщо провідний український характер як філософський мазохіст вербально діє у напрямі солідарності національно-державницького світу, то провідний російсько-імперський садомазохіст ідеологічно проектувався у революційне народництво, закликаючи несвідомий народ до класової помсти, яка на рівні потужних несвідомих сил мала роз’єднати український рід, що рухався до власної держави. На основі марксизму формувалася імітаційна революційна ідеологія, спрямована на модернізацію і збереження імперії. У літературній психоісторії це означало зсув принципу реальності. Якщо органічна єдність реалізму і романтизму завершує класичний цикл психоісторії української літератури, то російсько-імперська психополітика була спрямована на роз’єднання романтизму (дерева життя) і реалізму (дерева знання). Українська одержимість комунівським світоглядом як соціальною істиною (на ґрунті несвідомої романтики) вивела національну людину з психічної рівноваги, зруйнувала розсудливість, перекрутила принцип реальності. Саме національна несвідомість остаточно відсунула лібідозні імпульси щодо материнського об’єкта і його символічного замінника. Більшовизм як імперська психополітика активізував садистські, деструктивні потяги, утверджуючи у соціальному світі монструозного братовбивцю.

Перед психоісторією української літератури XX ст. постало завдання нарощування принципу реальності і маргіналізації принципу ерогенної насолоди заради самоусвідомлення як самозбереження. Це мало би активізувати зсув з першозначущості кастраційного синівського романтизму на користь батьківського реалізму, що повернуло б втрачений принцип реальності, необхідний для духовного змужніння національного характеру. Однак такого процесу не потребувала імперська структура.

Романтизм і реалізм є основоположними художніми системами, в яких образно й аналітично самоусвідомлюється код національної літератури. Закономірно, що Старий і Новий завіти відображають метафізичну єдність реалістичного Отця і романтичного Сина. Шевченко, як писав Є. Маланюк, «був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві — НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ», а «Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ»[1414]. Органічна єдність романтизму і реалізму — як психопоетичний і психосемантичний підсумок класичного циклу в психоісторії української літератури мала би отримувати оновлення на кожному модерному витку. Роз’єднання романтизму і реалізму є наслідком колонізаторської програми російсько-імперської психополітики у XX ст. Романтична колоніальна спадщина стає особливо небезпечною, коли несвідомий себе український характер потрапляє у перехідну кризову ситуацію порубіжжя, проявляючись через демонічну одержимість.

Аналізуючи канон як внутрішній центр, офіційну лінію української літератури, з погляду його жанрів і стилів С. Павличко висунула гіпотезу, «що серед жанрів української літератури поезія (романтизм) займає центральну позицію, а проза (реалізм) — маргінальну; за духом романтизм (який відповідає поезії) є центральним по відношенню до реалізму (прози)»[1415]. Психоісторичний аналіз виявляє колоніальний механізм цієї переваги: втрата принципу реальності і провокація принципу насолоди спричинюють маргіналізацію аналітичної прози, якій сприяє витіснення психологічного аналізу протягом XX ст., а також імперська зацікавленість в комічних, блазнюючих жанрах, що мали спустошувати високе національно-державницьке бажання.

За психологікою російського класичного канону, що сформувався на основі кастраційного імперського романтизму О. Пушкіна, витворилася колоніальна канонізація-міфологізація в українській літературі Т. Шевченка, що мала приховувати усвідомлення динамічного психорозвитку української літературної свідомості у класичному циклі. Крім того, несвідоме українське народництво, перебуваючи в ідеологічній тіні російського, накинуло на образ Шевченка небезпечно загрозливу маску печального кастрата. Міфологізація Шевченка несвідомо фіксувала ерогенний мазохістський комплекс в українському світі, бажаний для садомазохістської російської імперської психополітики. Імперська фіксація на кастраційному романтичному комплексі батьковбивця створила модель колоніального розуміння історії української літератури.

З допомогою більшовизму імперська система мала на меті знищити основу української державності — аристократичну монотеїстичну традицію як релігію праотця. З цим механізмом колонізації була пов’язана руйнація української сім’ї. Адже, як зазначав З. Фройд, релігійний феномен є поверненням в національну пам’ять давнозабутих подій в праісторії загальнолюдської сім’ї. Відповідно національна сім’я (через духовну авторитетність батька і матері) захищала код традиції.

У зв’язку з проблемою принципу реальності в психоісторії української літератури потрібно зробити актуальний для духу часу зсув нашого національного самоусвідомлення з «архетипу сина» на «архетип батька». Тому пропонується такий проект психоісторії, який тісно пов’язаний з цим зсувом в бік подоланої едіповості. Адже у структурі основоположних систем романтизму і реалізму в психоісторії української літератури наявний традиційно центрований романтизм і маргіналізований реалізм, що відображає колоніальний статус української літератури через центрування материнського начала і маргіналізацію батьківського. Недостача батьківського коду мужності у національній психоісторії веде до колоніального статусу і відповідної перверсивності за актуалізованого імперського психологічного експерименту як маскулінізації суспільної структури, коли виникає потужна загроза для існування імперії з боку творчого національного суб’єкта. У зв’язку з едіповою синівсько-батьківською проблематикою можна виокремити такі цикли у психоісторії новітньої української літератури:

1) класичний цикл, який завершується класичною едіповістю;

2) модерний цикл, який починається на минулому порубіжжі і деформується на основі історичного імперського постмодернізму у формі більшовизму, формалізму й соцреалізму, завершуючись псевдоедіповістю;

3) постмодерний цикл, який починається репараційно-депресивним шістдесятництвом і вступає в епоху свідомого західноєвропейського постмодернізму з власною театралізованою державністю, актуалізуючи модель реалістичної державності, інтеграцію в творчому характері батьківсько-материнського коду, що відображає синтез реалізму (символізованого як батьківський код духовності) і романтизму (символізованого як материнський код інстинкту життя).

До вияву іманентності психоісторії української літератури потрібно залучити не лише психофольклористику, а й Києво-Руську епоху і XV—XVIII ст., що символізує потужне українське пробудження та самоусвідомлення на основі дискурсу філософського християнства, підсумком якого стала творчість Г. Сковороди. Обмеження класичним, модерним і постмодерним циклами пов’язане з яскраво вираженим антиколоніальним проектом, що розпочинається з епохою романтизму. Психоісторія української літератури з прадавніх часів, від фольклору до сьогодення, дає матеріал, який свідчитиме про втрачену у віках націю філософів і поетів, яка робить численні спроби відродитися у своєму органічному динамічному самобутті.

Із декількох теоретичних проблем, які можуть створювати актуальне поле психоісторичної інтерпретації в сучасному українському літературознавстві і розвивати її, головною є проблема національної іманентності літератури у її єдності з трансцендентним. І традиційне літературознавство (з погляду традиційної герменевтики, що прочитує літературу через явні смисли) і нетрадиційне (з погляду психоаналізу, що прочитує літературу через приховані смисли) мають на меті виявити принцип самоорганізації літератури, її іманентно-циклічного розвитку на основі трансцендентного коду. У кризові, перехідні (невротичні) періоди активізується процес критичного самоусвідомлення (підсумок пройденого циклу) і його перспективна модернізація. Кожний такий цикл мав би завершуватися модернізацією едіповості, що відбиває перспективну сутність національно-соціального розвитку. У психоісторії української літератури відбулися психотичні зсуви, які призвели до позиції псевдоедіповості, що стримує репараційні тенденції. Однак цій псевдоедіповості протистоїть потужний класичний цикл, який надихає потенційні репараційні можливості. Адже у психоісторії української літератури «Енеїда» Котляревського активізувала архетипне світобачення (архетип українського троянця), творчість Шевченка — релігійно-міфологічні побудови (архетип українського демократичного християнина), творчість Куліша — аналітично-релігійні побудови (архетип українського аристократичного християнина), творчість Франка — науковий світогляд (архетип українського вченого-монотеїста). У цих іпостасях український характер заклав потенційні основи репарації. А творчість М. Гоголя як живе українське мовлення у застиглому імперському дискурсі російської мови є прикладом успішного підриву імперської садомазохістської структури, яка самоусвідомлюється завдяки гоголівській деконструкції в талановитій імітації Достоєвського.

Аристократичний національний характер народжується на основі синтезу духовної мужності з духовною жіночістю. Суть його пов’язана з інтроекцією любовного об’єкта, якому належить важлива роль у формуванні характеру: потреба в любовному об’єкті означає потребу в цілісності й передбачає психічне вкорінення його в індивідуальне Я. У любовному переживанні характер зміцнюється на основі синтезу мужності й жіночості. Однак чоловіче донжуанівське і жіноче повійне відношення до перебору об’єктів закладають шизоїдну суперечливу конфігурацію особистості, в якій втрачається національний характер, трансформуючись в імперського суб’єкта як множинну невизначену особистість. Тому феномен любові є одним з головних проблематичних об’єктів дослідження у психоаналітичній теорії та в моделюванні психоісторії національної літератури.

Модернізація класичного циклу почалася з усвідомленням українського жіночого характеру. «Моя ти доне!», — романтично привітав народження українського жіночого мовлення Т. Шевченко у поетичному звертанні до Марка Вовчка, не добачивши садомазохістську імітацію як символічну відповідь на деконструкцію імперської системи М. Гоголем. Тобто на рівні несвідомих сил виявилося втручання українського суб’єкта в російську культуру, а російського — в українську. Однак лише у творчості Лесі Українки жіноче Я вперше усвідомилося на повну силу в національному світі, поставши як істеричне материнство, що прагне відродити в колоніальних умовах національну мужність. Її пророча драма відкрила новий етап психоісторії української літератури, виразивши потребу цілісного національного характеру на основі синтезу національної мужності і національної жіночості. Отже, магістральна течія модерної національної літератури почала формуватися як цілісне пророче письмо, тобто з активізованим голосом жіночого інтуїтивного прозріння, скерованого на пошуки національно-державницької структури на основі архетипного бачення.

Порубіжна епоха у дискурсі імперської суб’єктності породила «Антихриста» Ф. Ніцше під опосередкованим впливом Ф. Достоєвського (через еротичну інтроекцію Лу Саломе), що обумовило потужну психологізацію Європи. Пропсихоаналізувавши себе у дзеркалі античності, європейська свідомість дійшла до закономірного висновку, вираженого в таких словах Г. Гессе: «Так діється з усякою культурою: ми не зможемо знищити первісних поривів — цього звіра-в-собі — оскільки разом з ним знищили б і себе, але ми можемо до певної міри керувати ними, спрямовувати на „добро“ і якось приборкувати, як норовистого коня загнуздують і змушують возити віз зі збіжжям. Щоправда, візія цього „добра“ з часом блякне, пориви втрачають віру в нього і не бажають більше йому підкорятись. Тоді культура занепадає, зазвичай повільно, як століттями занепадало, щоб врешті померти те, що ми називаємо тепер „античністю“»[1416].

На минулому порубіжжі психоаналіз став ясною свідомістю для психічно стомленої європейської цивілізації, яку провокувало російсько-імперське Его до самопізнання (для свідомих національних суб’єктів) і до перверсій (для несвідомих національних суб’єктів). Закономірно, що слабкий у власній самосвідомості український суб’єкт був перверсивно спокушений, що обумовило продукування блазнюючого симптому на основі переваги ерогенного принципу насолоди, культивованого інстинкту, який виганяв з національної структури аристократичну мужність і жіночість.

Психологічний механізм духовності полягає в тому, що на основі потужних інстинктивних імпульсів робиться вибір на користь вищих цінностей, що й передбачає визнання морального батьківства більш важливішим, ніж чуттєве материнство. Цей шлях аристократичного вибору підтвердив у своїй творчості В. Винниченко, виразивши заодно пророчий батьківський страх перед несвідомим сином. Адже основою психології маргінального письменника-блазня є неподоланий едіпів комплекс, що передбачає одержиму кастрацію батьківського коду мужності.

У соцреалістичну епоху українська література, попрощавшись з психологізмом, розійшлася з процесами самоусвідомлення. Садоавангардизм як психологічний стрижень російсько-більшовицької політики передбачав мазохістську ерогенну перверсію для українського колоніального суб’єкта, який втрачав власну суб’єктність, перетворюючись на об’єкта неусвідомлених імперських сил. На основі національної несвідомості продукувалася масова посередність як розмножена «банда романтичних братів-батьковбивць».

Імперський суб’єкт формується на основі різноманітної імітації творчості, використовуючи художні тексти. Так, І. Смирнов доводить, що вплив роману Захера-Мазоха «Венера у хутрі» (1869) з його образами молота-жінки і кувадла-чоловіка на російську культуру XIX ст., зокрема на становлення соцреалізму, був досить значним[1417]. Російсько-імперський ерос, як свідчить проза Достоєвського, постає на виразних перверзіях садизму і мазохізму, що відсилає до імітації, з одного боку, французького письменника Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада, а з іншого — австрійського письменника Леопольда фон Захер-Мазоха. У творчості Сада проблематика концентрується передусім на інстинктивній сфері, тобто на грубій, агресивно-жорстокій сексуальності, що перебуває по ту сторону добра і зла й відповідає, за аналізом Сада, імперській сутності суб’єкта. А художнє дослідження Мазоха, що формувався в умовах українського колоніального середовища (народився у Львові, писав образи з галицьких психотипів), втілило протилежну колоніальну перверсію. На основі цих символічно втілених сексуально-психологічних досвідах З. Фройд охарактеризував дві провідні перверзії — мазохізм і садизм[1418], на яких моделюється імперський російський суб’єкт у новітньому періоді.

Сексуально-жорстокі психологічні експерименти Сада в ігровому (фантазуючому) полі свідчили про індивідуальну апробацію постмодерного стану для імперського суб’єкта, а сексуально-«рабські» експерименти Мазоха в подібному фантазійному полі свідчили про індивідуальну апробацію постмодерного стану для мазохістського колоніального суб’єкта. Тобто Захер-Мазох добудовував психологічну структуру, вербалізуючи перверсивну форму сексуальності з боку ерогенної «жертви». Творчість Мазоха наочно продемонструвала, як нетиповий дитячий досвід перверсивного тілесного задоволення обумовлює патологічне відхилення від нормальної сексуальної мети, пов’язуючи задоволення з ерогенним переживанням тілесного і душевного болю з боку сексуального суб’єкта. Однак там, де перемагає духовність, тобто свідома любов, вдається повністю уникнути цих перверсій. Психологічне підтвердження цієї особливості українського світу, який постійно уникав перверсій, виявляє українська література.

Екзальтована чуттєвість руйнує ідентичність національного суб’єкта, що й відсилає до психологічної проблематики постмодернізму, яка хронічно повторюється у психоісторії. Так її символізував Л. фон Захер-Мазох у своїй фемінній сутності: «Мене приймали вже майже за всіх: за єврея, угорця, богемця і навіть за жінку»[1419]. Подібно сучасний український письменник, спрямований в бік постмодерністської ерогенної чуттєвості, символізує українського маргінала (роман Ю. Андруховича «Перверзія»).

Художнє зображення автобіографічної психології еросу в романах Сада (розігрування імперського суб’єкта) і Мазоха (розігрування колоніального суб’єкта) разом з аналітичною творчістю Достоєвського (символічне попередження майбутньої епохи більшовицького садомазохізму) підтверджує думку В. Моренця про те, що в кожній епосі існують різні стани художньої свідомості[1420]. Відповідно і постмодернізм як психотичний стан може поставати як художньо змодельоване явище на основі історичної реальності. Якщо у час Сада і Мазоха психотичний стан характеризував окремо взяту індивідуальну символізацію, але він не мав масового поширення, то у 20-ті роки в українській психоісторії літератури психотичний стан постав як імперська і національна психологічна реальність в Україні. Тобто в певній епосі виявляються латентні психотичні стани в творчій психології окремих особистостей, а згодом вони можуть набути розгорнутого вигляду там, де психологія народу схильна до перверсій, як це сталося у Російській імперії, коли пророцтво Сада у романі «Жюльєтта» підтвердило схильність російсько-імперської психології до перверсивного садомазохістського еросу і відповідної для нього ідеології.

Французьке порубіжжя XVII—XVIII ст., що перебувало під впливом Сада, спричинило появу у XX ст. модернізму і постмодернізму, явищ, які зачинаються у французькому символізованому просторі літератури з явним імперським симптомом. Закономірно, що Сад, виходячи з чоловічої сексуальності, пов’язав сексуальну насолоду з пристрастю до панування, вважаючи, що жодна пристрасть не може зрівнятися з бажанням влади. Мужчина (Сад мав на увазі передусім маскулінного імперського суб’єкта) є носієм імпульсу до влади. Тому імперський ерос є передусім агресивно сексуальним, на що наголосив П. Кіньяр у праці «Секс і страх», протиставляючи імперській античності з культом вовчиці недолуге, на його погляд, християнство з образом «розіп’ятого раба»[1421]. Невипадково французьке сексуально-анархічне письмо Сада вважають «еквівалентом програмної наративності постмодерну», котра уникає осудження символічної злочинності[1422]. Розігруючи звільнення від табу на вбивство, Сад моделював імперську психологію, для якої така гра може стати реальністю, тобто там, де закінчувалася ігрова брутальна сексуальність в літературі, повинно було народитися реалістичне масове вбивство в історичній реальності.

Садомазохістська модель як пустопорожня імперська матриця остаточно деградувала в російській державницькій культурі XX ст., коли письмо національного маргінала авторитарно формувалося за створеною в ідеологічному центрі установкою, відгукуючись на накази, стало старанним імітатором спущеної зверху ідеологічної установки. Імперська культура соцреалізму, висунувши на перший план виконавче мистецтво, перекодування чужого замислу, прагнула втягнути національні літератури в постмодерний процес мазохістської саможертовності, автонегації, спустошення, тобто остаточно знищити національного суб’єкта. Але таке імперське бажання привело до спустошення імперської культури, яка, втративши національного суб’єкта як своє органічне джерело живлення, зіткнулася з власною пустотою.

Епоха сталінізму нанесла відчутного удару по статі, зокрема, по національній мужності, адже тоталітарна садомазохістська культура формувала національну чоловічу установку на ерогенну фемінізацію. За цих умов національний суб’єкт мав стати безвольним, слабким, творчомалоспроможним. В епоху соцреалізму до влади прийшли маргінали донжуанівського аморального психотипу, які фіксувалися на ерогенному потязі до авторитарного патріарха (на основі неподоланого едіпового комплексу, перверсивної мужності з латентним комплексом матері). Неприродність такої фіксації для українського суб’єкта передбачала блазнювання, імітацію, видавання себе за іншого. На основі несвідомої масової посередності й імітованого обожнювання Сталіна проявилося у літературі відчуття небезпечних перверсій, що вело національного поета до божевілля (В. Сосюра). Оскільки на зміну синам-батьковбивцям (злим блазням, за романом Достоєвського) приходять сини, які імітують батьколюбство (добрі блазні), то багато російських сталінських романів, як зазначає І. Смирнов, були «латентно гомосексуальними текстами»[1423]. Аскетичність соцреалістичної епохи приховувала гомосексуальну імперську перверсію. Перший аналіз національної мужності, яка вийшла психічно травмованою з тоталітарної культури, спробували здійснити шістдесятники, виявивши головний страх українського наївного мазохіста — бути самим собою (роман «Люди зі страху» Р. Андріяшика щодо цього особливо прикметний). Однак репресивні заходи не дали змоги повністю усвідомитися національному травмованому суб’єкту.

Епоха сталінського соцреалізму стала втіленням такої національної ситуації, коли страх переслідування був занадто сильним, а втеча до ідеалізованого об’єкта набула надмірних шизоїдних масштабів, оскільки ідеалізований материнський об’єкт став символічно спотвореним замінником: не Україна як вітальне материнське тіло, одухотворене трансцендентною мужністю (архетипним Богом-отцем), а сталінський Радянський Союз як маскулінізована патріархальна структура, що у своїй глибині приховує імперський матріархат. Як відомо, «при втечі до неасимільованого ідеалізованого об’єкта стають неминучими подальші процеси розщеплення всередині Его. Відбувається це тому, що одні частини його намагаються злитися з ідеальним об’єктом, у той час, як інші намагаються справитися з внутрішніми переслідувачами»[1424]. Тому український соцреалізм розгортався як пригнічений психоз, що проектувався через псевдоедіповість, тобто патологічну едіповість, яка обожнювала батьківські фігури Леніна і Сталіна на основі архетипної потреби монотеїзму. На цій неадекватній основі за імперського тоталітаризму гальмується розвиток національного характеру, оскільки суб’єктно-об’єктні моделі набули патологічного прояву, коли національне лібідо переносило своє архетипне державницьке бажання на ідеалізованого диктатора. Тому в епосі соцреалізму національний характер пережив себе перверсивно підкореним і залежним. У цей час сосюринське «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну» сприймалося як божевільний прорив національного характеру, що одержимо прагне віднайти втрачену національно-державну істину. Отже, імперський тоталітаризм і його символічна проекція соцреалізм паразитували на національній архетипній монотеїстичній традиції, з допомогою якої міфологізувався соціальний світ. Антипсихологізм соцреалізму мав означати, що в національному світі неможливий психорозвиток незалежного характеру. Тому інтерес фокусувався не на самопізнанні, як моделював пізнання національний філософ Г. Сковорода (за логікою: пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ), а на химерній реальності, яка видавала бажане за дійсне. Відповідно динаміка розвитку українського суб’єкта не осмислювалася наслідком психорозвитку характеру, як це відбувається у повноцінній творчості з активізованою суб’єктністю, а відсилала до нереальних подій, які формували соцреалістичний епос.

Сталінізм виявив батьківський комплекс української інфантильної маргінальності: у «Прапороносцях» Гончара національно-державницьке бажання постало у формі спотвореного замінника, яким може стати національний тоталітаризм або фашизм на основі національної несвідомості.

Відсутність авторитетного батька на кризовій стадії психоісторії може проявлятися у творчого суб’єкта по-різному: через садоавангардистську боротьбу з класиками, зокрема з авторитетністю Шевченка, або через пошук духовної самоідентифікації — цим шляхом пішов З. Фройд. На початку самоусвідомлення він зрікся не тільки батьківського прізвища (З. Шломо), а й фемінного батька, однак у його світогляді нарощувався принцип реальності, а не принцип насолоди (як в українських романтиків), що дало йому змогу збагнути небезпеку національного батькозречення, тому Фройд віднаходить ідеального «батька» в національному релігійному світі й ідентифікує себе з духовною мужністю Мойсея. Подібним шляхом іде свідомий український суб’єкт, що проявилося у творчості П. Куліша, І. Франка, В. Винниченка, В. Стуса, які відновлювали батьківський код мужності на основі потягу до трансцендентного.

Контингент синів-анархістів (садоавангардистів), одержимих кастраційним комплексом, виявляючи символічне безбатьківство, що відсилає до онтогенезу байстрюків, є несвідомим ґрунтом для тоталітаризму і фашизму. Отже, несвідома Україна, де відсутність духовного авторитетного батька у національній сім’ї відіграє апокаліптичну роль, є основою творення штучного батька на зразок Сталіна. Тому Сталін в українському світі став несвідомою трансцендентною батьківською ілюзією, що виражала колоніальну інфантильну потребу батьківства у масовій свідомості. Символічно, що Шевченка як скинутого українськими садоавангардистами духовного «батька» замінив у літературі Сталін, символізувавши потребу безвольної української посередності, яка формувала бажаний для сталінської імперії психотип перверсивного ерогенного мазохіста. Продукування в національного суб’єкта шизоїдності (розщеплення його архетипної структури) та намагання перезібрати навколо фігури Сталіна було закономірним імперським механізмом, адже під тиском страху і тривоги національний характер не міг отримати доступ до свого несвідомого, щоб інтегрувати його, тобто ставав нездатним до збереження зв’язків між різними психічними частинами самості. Ситуація переслідування продукувала національний параноїдний психотип письменника, який перебував на межі божевілля, трагічним втіленням його є життя і творчість Т. Осьмачки.

Ідеологія імперського постсоцреалізму (садомазохістського шістдесятництва) мала зафіксувати в українському характері кастраційний комплекс, болісне усвідомлення провини, остаточне розчарування у незалежній репарації материнського об’єкта, яким є Україна. У зв’язку з цим відбулося перемоделювання імперського ідеологічного дискурсу навколо романтизованого вождя Леніна на противагу «кастрованому» Сталіну.

Аналізуючи Гітлера і йому подібні міфічні об’єкти, Л. де Моз зазначав, що такий лідер — «це не так батьківська фігура в едіповому смислі, як щось на зразок головного смітникаря, який уповноважений тими, хто біля нього, справлятися з могутньою кількістю емоційних проекцій, стримувати які засобами звичайних інтрапсихічних захисних механізмів люди не можуть»[1425]. Після Сталіна «головним смітникарем» в українській реальності залишався Ленін як останній імперський лідер групових фантазій масової посередності. Він став символічним місцем для викиду величезної кількості емоційних проекцій маргінальної суб’єктності з неподоланим едіповим комплексом. Цю імперську перверсію, зафіксовану в психоісторії української літератури, підготували дві психотичні стадії, позначені комунівським і мілітаристським психозами. Маніакальний романтизм, що формував ці стадії, означав також цілковиту втрату принципу реальності. Лише реалістичне висвітлення могутньої масової фантазії могло зумовити прозрівання органічної національної мужності, як це сталося у творчості М. Хвильового. Натомість масова фантазія, спрямована на потребу в антихристі, виразником якої був несвідомий себе письменник (ситуація О. Гончара), несла загрозу передусім для аристократичного національного світу, що мав протилежну потребу Бога. Відчуття небезпечної психічної реальності, що формується у несвідомій масовій психології епохи сталінізму, виокремлює митця, робить його у своєму часі реально самотнім (ситуація О. Довженка, коли він творив всупереч сталінській масовій маргінальній культурі).

Оскільки український характер як ворог імперії змушений приховувати своє бажання, то в імперського суб’єкта формувалася хронічна потреба постійно виявляти його і знищувати. У зв’язку з цим імперська психополітика прямувала до абсолютного стирання відмінностей між символічними першозлочинцями і їх романтичними послідовниками, тут мало бути «все однаково — і мучителі, і мученики»[1426], тобто мала відбутися вигідна імперській моделі сатанинська мішанина — всі мали стати причетними до несвідомої злочинності, а з такою «спільною» історією і злочинний імперіаліст, і злочинний колоніальний суб’єкт мусили прямувати далі лише разом.

Психоісторичне тлумачення акцентує увагу на тому, що літературний текст є не об’єктом осуду або прославлення, а лише об’єктом для аналізу. Український психоаналіз на основі свого страхітливого минулого повинен прийти до того, що будь-які тексти не можна знищувати, виправляти відповідно до духу часу, адже тексти — єдине свідчення епохи, тому їх потрібно читати так, як вони написані у своєму часі, й усвідомлювати заради майбутнього. Чим більше психотипності проявить художня література, тим потужним буде процес національного самоусвідомлення. Тому, аналізуючи інфантильні проекції сталінізму у прозі О. Гончара, імперську перверсію у творчості О. Ульяненка, імітацію творчості у О. Забужко, є змога побачити у дзеркалі мови ці симптоми в українському світі. У їх вербалізації — заслуга текстів О. Гончара, О. Ульяненка та О. Забужко. Але жоден з них не може формувати культурну стратегію в Україні, яка має бути аристократичною, тобто високосвідомою, а не базуватися на обожнюванні інстинкту. Маргінальне повинно зайняти своє місце, що відповідає його сутності в людському вимірі.

Коли Байрон, одержимий власним несвідомим, зі своїм інфантильним донжуанівським психотипом і туманною меланхолією посягнув на англійську аристократію, свідома Англія позбавила його батьківщини, незважаючи на його дивовижний талант. Адже Байрон поставав як небезпечна психічна інфекція, що маргінально символізуюється в літературі, претендуючи на центральне місце в суспільстві. У наш час до подібної ізоляції суспільство не може вдаватися, тому єдиним способом уникнути духовно-психологічної загрози від розмноженої імперіалізмом маргінальності є надання їй видимості у світлі загальнонаціональної усвідомленості.

«З чим можна порівняти Бога? Звісно, з жіночою піхвою…»[1427] — так рефлексує головний герой роману «Платформа» (2001) французького постмодерніста М. Уельбека, заохочуючи українського маргінала до принципу цієї постмодерної насолоди. Французькі мислителі-постмодерністи як апологети шизоаналізу і як новітні карамазови дають підстави критично реагувати на маргінальну французьку культуру з неперетравленою тут спадщиною імперського комплексу, який протягом двох століть потужно провокував російського садомазохіста.

Порівнявши рефлексії навколо проблематики статі на порубіжжі XIX—XX ст., а також взявши до уваги сучасне порубіжжя та звернувшись до архетипного порубіжжя античності напередодні пришестя християнства (тоді це було бунтуюче місто з жіночо-чоловічим карнавалом, з активізованою агресивною сексуальністю, що освячувалася в містеріях Артеміди й супроводжувалася спалахом жіночого інтелекту[1428]), можна побачити, що кожне порубіжжя готується багатьма модерними явленнями, щоб проявити їх у повному вияві. Тому психопорубіжжя має свої типово-психологічні ознаки, пов’язані із світоглядною кризою, активізацією несвідомого, проблематикою статі і вербалізацією приватних біографічно-психічних досвідів, що веде за собою відповідний етап підсумкового самоусвідомлення. Такі злами епох з активізованим інтересом до статі мають бути об’єднані спільним знаменником і стати особливим об’єктом психоісторичного дослідження.

Аналізуючи рубежі епох давнього світу, Е. Вардіман звертав увагу, «що з психологічної точки зору» еллінізм відкриває жінку[1429]. Епоха еллінізму з активізованою сексуальністю породила і своєрідну деструктивну перебудову релігійного світогляду: богинею емансипації була проголошена Ісіда, до якої зверталися у молитвах: «Ти дала жінкам таку саму силу, що й чоловікам». «Ісіда, — зауважує Вардіман, — стала покровителькою тодішнього жіночого руху, у неї було багато фанатичних поклонниць»[1430]. Подібно проявилося наше порубіжжя як кризова епоха, що винесла на поверхню символ імперського фемінізму — Марію Деві Христос з комплексом вбивці Бога-отця. Однак деструктивна жіночість передбачає конструктивну опозицію. Тому в Римській імперії серед перших, кого захопило духовне вчення Христа, також були жінки. Навернених у нову віру жінок було більше, ніж чоловіків, до них звертав свої проповіді Христос, а згодом — апостол Павло[1431]. Тобто на кожну імперську «банду сестер», одержимих комплексом символічного боговбивства, завжди з’являється національна потужна духовна компенсація, про що й свідчить сучасна проза Г. Пагутяк, Г. Тарасюк, Є. Кононенко та ін.

У 1991 р. антиколоніальна психоісторія офіційно завершилася з проголошенням української державності. Однак офіційне проголошення державності не означає духовної державності, адже національний характер зберігає в собі потужну психологічну колоніальну спадщину. Тому повернення літератури до «реальних проблем реальної України»[1432] є надзвичайно важливим завданням, особливо на тлі активізованої пост-модернізації культури. Постмодерністський підхід до літератури озвучено російським дослідником В. Набоковим у «Лекціях із зарубіжної літератури»: «Не запитуйте, чи правда те, про що написано в романі або поезії. Не будемо себе обманювати; будемо пам’ятати, що ніякого практичного значення література не має в принципі — за винятком того абсолютно особливого випадку, коли людина збирається стати викладачем літератури»[1433]. На подібній імітації чужорідного наукового мислення рефлексує нове літературне покоління в Україні (С. Жадан, І. Карпа та ін.). Однак літературний твір навіть у своєму постмодерністському ігровому полі, що ігнорує психологізм, містить психологічну істину про того, хто пише, а тому література має безпосереднє практичне значення не лише для пізнання і самопізнання, але й державобудівництва або державоруйнівництва. Словом можна зруйнувати Трою, як несвідома Касандра, а можна створити Грецію — як свідомий Гомер.

Спокуслива «енергетика незрілості», якою, наприклад, захоплюється Ю. Андрухович, подаючи нову книгу І. Карпи «Перламутрове порно»[1434], формує бажаний масмедійному варварству психотип повії і донжуана. «Імперські нації, — як зазначає О. Пахльовська, — виробляють міцні системи культурного захисту, в яких чітко зафіксована ієрархія репрезентативних пріоритетів»[1435]. Природним фундаментом захисту імперії в кризові епохи є культивування агресивної сексуальності при знецінюванні любові, що й виражає епоха постмодернізму. Але цей постмодерністський (цілком політичний) символічний механізм, що зміцнює імперію, руйнівний для українського світу. Українській новітній літературній свідомості притаманне бажання виходу з імперсько-колоніального простору в європейську культуру. Однак лише формування органічно духовного світогляду може відкрити цю перспективу й можливість психологічного очищення не лише для інфікованої колоніалізмом української нації поетів і філософів, але й для європейської свідомості загалом.

Один з героїв В. Петрова-Домонтовича, доктор Серафікус, типовий постмодерний персонаж, стверджує: «Я — ніхто, але хочу бути людством. І тому моєю сповненістю хай буде моя відсутність». Переймаючи таке імперське, постмодерне й космополітичне бажання як опустошення сутності національного характеру, національне Я, маючи іншу (не-імперську) природу, втратить бажання як основу природного, органічного існування, оскільки природне бажання перейде в абстракцію на зразок загірної комуни. Постмодерний комплекс як романтичний комплекс «загірної комуни» після національних трагедій XX ст. має викликати у свідомої нації, що орієнтується на принцип реальності, страх апокаліптичного самознищення. Нація поетів-романтиків повинна трансформуватися у націю філософів, що підкорить вітальний інстинкт, успадкований від матері (принцип насолоди), батьківській духовності і принципу реальності.

Пізнання коду національної літератури тісно пов’язане з інтроекцією материнсько-батьківського коду. Так, інтроекція материнського коду в О. Кобилянської веде її в німецьку культуру, яка витісняє український батьківський код мужності, продукуючи потребу його символічного замінника (в образі перверсивного Ф. Ніцше), що спричинює у психології письменниці духовну втрату — здатність любити, виявляючись через феміністичне розділення мужності та жіночості, гомосексуальні імпульси, меланхолію. На розщепленні батьківсько-материнського коду закладається латентний психотип Проститутки, яка на рівні неусвідомлених сил не може об’єднати батька з матір’ю, а тому мріє про акторство, вдається до театралізації, лише повернення в структуру цінності батьківського образу робить Кобилянську свідомою українською письменницею.

Перевага материнського образу над батьківським у психобіографії Лесі Українки зумовлена материнським істеричним вихованням, яке формує істеричний протест Лесі Українки і дає змогу проявити в її психології творчості архетип Касандри з материнським комплексом одержимого патріотизму та символізувати не менш одержиму потребу батьківського коду мужності. Потужний порив до цілісності через любовне переживання закладає основи архетипної української письменниці.

Розрізнення психотипності О. Забужко і Лесі Українки яскраво проявляється через їх архетипні відповідники. Будучи носієм розщепленого материнсько-батьківського коду, О. Забужко втілює собою маргінальний архетип Клітемнестри з проблематикою імітаційного патріотизму та неусвідомленого каструвального імперіалізму. Сучасне тлумачення цієї творчості на зразок: «Незважаючи на егоцентризм… Забужко завжди підпорядковує себе — національній ідеї. Це її манія, ідея-фікс, її пафос і предмет найглибших, найщиріших вболівань»[1436] є характерною ознакою аналітичної помилки, що дає змогу відстежити психоаналіз. Найбільша заслуга психоаналітичної стратегії дослідження історії літератури виявляється в тому, що є змога провести розрізнення між націотворчим і імітаційним суб’єктом у літературі. Адже ці розрізнення дають змогу змоделювати аристократичний проект української літератури та її маргінальну опозицію, оскільки код національної літератури відтворюється в аристократичному проекті, а руйнується — в маргінальних. Однак такий проект унеможливлює ігнорування маргінального, оскільки воно є виразником несвідомої сфери, масової потреби. Тому чим більше буде виявлено і проаналізовано подібної деструктивної психотипності на всіх рівнях суспільних структур, тим потужніше формуватиметься національний суб’єкт у своїй державницькій творчості.

Моделювання психоісторії має завершуватися прогнозом на майбутнє. З огляду на необхідність національного самоусвідомлення на нинішньому етапі розвитку психоісторії української літератури, можна вести мову про найближчу стадію як епоху читання і тлумачення, смислом якої має бути інтенсивне повернення принципу реальності на основі психологічного аналізу, що обумовить аналітичний перегляд всієї історії української літератури. Прогноз такої психоаналітичної революції в Україні здійснила С. Павличко у статті «Сто років без Фройда» (1998). Ця духовна революція глибинного самоусвідомлення має підготувати прихід давно очікуваної у національній психоісторії епохи Українського Відродження, бо лише цілковите відновлення історико-літературної пам’яті може стати її основою. Епоха Відродження означатиме прихід повносилого літературного покоління, яке матиме потужний репараційний світогляд на основі знання українського коду.

Масовий прихід у сучасну українську літературу імітаторів і блазнів, перверсивно заздрісних, аморальних, патологічних особистостей з різноманітними регресіями, інфантильними фіксаціями, агресивними потугами є тимчасовим тріумфом маргінальності, спровокованим порубіжною кризою імперії. Адже основою імперії є язичницький політеїзм, тобто вона базується на архетипі диявола, що викрадає живі душі різних народів, спокушаючи їх до перверсій, тобто до збочення з власного шляху.

Головною стратегією Мойсея у створенні потужного народу була заборона на змішування з іншими народами-язичниками, які на генетичному рівні руйнували архетипний монотеїзм. Тому кожний провідник-державотворець, який прагнув відновити закон Мойсея як пошук «Господа Бога, Бога батьків своїх» передусім відновлював родоводи на основі материнсько-батьківського коду[1437]. Щоб зруйнувати архетипний монотеїзм, який продукує ідею національної державності, Російська комунівська імперія у XX ст. провела надзвичайну мішанину народів не лише на основі репресій, переселень, а також через символізацію, тобто на рівні текстів, породивши імітаційне слово, яке посягає на Велике Слово, що несе в собі код національної державності. У зв’язку з цим варто розгорнути тлумачення пророчих текстів архетипних українських письменників, адже новітня українська література розпочалася на основі глибинного розрізнення національного та імперського суб’єктів, визначивши його як головну державницьку стратегію.

Як виявляє психоісторія української літератури, Російська імперія протягом двох останніх століть формувала власний світогляд, маніпулюючи перетлумаченим християнством, яке стало «церквою-домовиною» України. «Церков-домовина / Розвалиться… І з-під неї встане Україна. І розвіє тьму неволі»[1438], — це Шевченкове пророцтво означає народження свідомої себе аристократичної України і її незалежного державотворчого пізнання Бога-отця.