Коханка з площі Ринок

Розділ п’ятий Перший свідок і чоловічі капці

Видовище справді не потребувало додаткових коментарів.

Посеред невеличкої зали помешкання на другому поверсі, вікна якого виходили на похмуру осінню площу, лежала, розкинувши руки, жінка. Обличчя закривали просякнуті кров’ю пасма волосся, яке за життя мало колір стиглого каштану. Кров тут була всюди – довкола голови, на її халаті, на світлій сорочці, що з-під нього визирала, круг тулуба, на стінах, на дзеркалі. Складалося враження – вбивця навмисне розбризкав її, роблячи якийсь, зрозумілий лише йому, останній кривавий акорд.

У кутку валявся важкий підсвічник. Гострі краї його, як і вся основа, теж вимастилися в кров. Віхура миттю повернувся в недалеке минуле, коли опинятися на місцях злочинів та оглядати трупи для нього було ледь не щоденною справою та неодмінною частиною роботи.

Відтак відразу пожвавився. На його обличчя навіть повернувся звичний червоний колір. Безцеремонно відсунувши плечем Зубова, відставний комісар присів біля знаряддя вбивства, потім став навколішки, оглянув, не торкаючись руками. Розпрямивши спину, витяг із кишені футляр із слонової кістки, звідти – рогові окуляри в товстій оправі, начепив їх, знову приглядівся.

– Били цим, – мовив, не повертаючись, ніби в когось були сумніви. – По голові, багато разів. Мозок вибили. Ось, запікся.

Тицьнувши пальцем в основу підсвічника, Віхура, уже ні на кого не зважаючи, обережно, аби не стати в кров, підступив до мертвого тіла. Нависнувши над ним, придивився уважно.

– Вона давно так лежить, – зробив висновок. – Кров загусла. Хоча, думаю, коли б її не знайшли, – не врятували. Так луплять із ненависті, коли охоплює сліпа лють.

Обійшовши тіло, Віхура присів з протилежного боку, над головою, легко торкнувся пучками розбитого черепа.

– Спершу вдарили сюди, отак, – вказівний палець пересунувся до маківки. – Вона не чекала удару, бо напали ззаду. Втім, могло бути інакше.

– Як? – хором запитали Кошовий та Зубов.

– Теж не чекала нападу. Або тому, що довіряла вбивці. Тобто не бачила небезпеки саме від нього, з його боку. Хоча… так чи інакше вона його знала. Вхідні двері ж цілі, сама відчинила, не ламали. Я звернув увагу.

Нічого більше сказати не встиг.

Досі причинені двері в сусідню кімнату, спальну, рипнули. Їх прочинив молодик в офіцерській формі й застиг у проймі, тримаючись за край, аби не впасти.

– Антон Платов, – зітхнув Зубов. – Знайомтеся, панове.

Капітан мав причини для скорботи.

Його молодший товариш був п’яний або вже, або ще не проспався з ночі.

Платов був босий, у розстебнутому кітелі, чорняве волосся стояло сторчма. Правильні риси обличчя псувала нетвереза гримаса – так дивляться напідпитку, коли намагаються розібратися, що вони пропустили і що відбувається з ними, шукаючи своє місце в загальному гармидері.

– Якого чорта! – гаркнув він, упершись правицею в одвірок, лівою рукою далі стискаючи двері.

– Я збираюся запитати це саме у вас, – відчеканив Зубов, насилу стримуючи злість. – Ви, капітане, лишилися тут добровільно. Охороняти тіло й чекати мого повернення. Замість цього… Немає слів!

Не так вибачаючись, як відчуваючи – сторонні не мусять таке бачити, особливо коли йдеться про офіцерів імператорської армії, Зубов повернувся до Клима, говорячи до нього німецькою, та адресуючи слова також Віхурі:

– Пан капітан шокований трагедією. Він мав стосунки з убитою, і ця жінка справді багато значила для нього. Додалися відомі вам делікатні обставини, пане Кошовий. Нерви здали. Я правий? – він глянув на Платова.

– Я її любив, – відгукнувся капітан луною, так само перейшовши на німецьку, потому зовсім недоречно, не відповідно моменту гикнув. – Пардон, панове. Я не повинен… Але я… – знову гикавка, – заплутався.

– У чому ви заплуталися? – швидко спитав відставний комісар, знімаючи окуляри. – Вас лишили тут на якийсь час. Отже, тіло знайшли не тепер, давніше. Коли, нині вночі? Скільки годин тому? Хто виявив – ви, пане офіцере?

– Він не говоритиме з вами в такому стані, – заперечив Зубов.

– Я можу говорити! Я при пам’яті! – вигукнув Платов. – Поки ви десь їздили, мені вдалося поспати. Задля цього знайшов тут коньяк, сам же приніс його сюди раніше. Французький…

– Вижлуктили все?

– Лишилося. Ходімте, я…

Зубов, рішуче обійшовши тіло, став між капітаном та Віхурою.

– Обставини міняються, панове. Вибачте. Поки мій товариш не прийде до тями, розмовляти зі сторонніми я йому не дозволю.

Тепер Клим відчув – його вихід.

– Момент! – промовив голосно, клацнувши пальцями, аби привернути до себе загальну увагу. – Шановне панство, половина з присутніх не розуміє, що до чого і хто тут є хто. Пан Віхура відразу почав діяти, як звик, не з’ясувавши до пуття, в чому справа. Пан Платов не знає, для чого сюди привели двох чужих. Пан Зубов готовий поміняти свої ж плани, але навряд чи це мудро.

– Поясніть, пане Кошовий.

– Дуже просто, пане капітане. За всіма законами, той, хто першим виявив злочин, тим більше насильниць¶кий, й повідомив про те, не важливо кого, є водночас підозрюваним і свідком.

– Хто тут підозрюваний?! – рявкнув Платов, і, аби все відбувалося не поруч із трупом, його п’яний вигук прозвучав би комічно.

– У меншій мірі, в меншій, – поспішив заспокоїти його Клим. – Передусім ви важливий свідок. І якщо зараз пан Зубов почне давати вам раду, клопотатися про залагодження справи перед вашим начальством у Генеральному штабі, тим часом приховувати вбивство його коханки вже стане неприпустимим. Ви даєте справі хід, сюди збігається кримінальна поліція, і право першого допиту матиме слідчий. Моя місія зводиться на пси. Бо щоб успішно, як ви хочете, провадити її, я мушу знати більше, ніж офіційні дізнавачі. І те, що свідок їм із відомих усім причин розказувати поки не буде. А досвід пана Віхури нам узагалі не знадобиться. Словом, або я говорю зі свідком і пан Марек при цьому присутній, або… – він зробив паузу, розуміючи – зараз із рівним успіхом блефує та наривається, все одно завершив: – Або повертайте мене назад у камеру, якщо вам потрібно судити когось, подібного до мене.

Зубов насупився.

Адвокатський довід негайно дав Кошовому підказку: цей капітан із тих, хто терпіти не може, коли хтось замість нього стає на капітанський місток, починає керувати й робить уже правильно.

Хоч віко сіпнулося, проте переможного блиску в очах Клим не стримав.

– Добре, – видушив із себе Зубов. – Я маю бути присутнім при допиті свідка.

– Розмові, – тут же поправив Кошовий. – Допитувати його в нас із паном Мареком нема жодних офіційних повноважень. Навряд чи пан Платов скаже нам таке, про що не говорив вам чи не хоче вас повідомити. Ваша присутність збиватиме його.

– То є так, – ствердно кивнув Віхура. Зубов знову зітхнув, тепер уже приречено.

– Робіть, як знаєте. Але не тягніть. Самі ж кажете – мертве тіло вже й так перележало.

– Зараз трупи можуть лежати довше, навіть на виду в усіх, – вкрутив відставний комісар. – Людей частіше мордують, бо війна. Вам, панове офіцери, не треба додатково тлумачити: вбивство під час війни здебільшого злочином не вважається. А того, хто знищить більше народу особисто чи віддасть відповідний наказ, можуть урочисто нагородити.

Зубов промовчав.

А Віхура ступив до Платова, кивком змусивши його повернутися назад у спальню. Кошовий рушив за ним.

Двері причинилися.

– Ви справді думаєте, що я вбив Божену?

Сидячи на зібганому ліжку, капітан крутив головою, дивлячись по черзі на кожного з присутніх. Схоже, таки тверезів, бо один шок змінив інший. Звернувши раптом увагу на зовнішній вигляд, Платов квапливо привів волосся до ладу, взявши з креденсу черепаховий коханчин гребінь, потому застебнув кітель, обсмикнув краї. Глянувши на босі ноги, поворушив пальцями, додаючи ситуації зовсім недоречного комізму. Кинувши погляд на чоботи в кутку, заховав ступні в домашні капці.

Чоловічі.

– Ваші? – кивнув на них Кошовий.

– Хто? А! – капітан провів долонею по лицю, ніби стираючи щось невидиме. – Перевзувався, як приходив. Божена наполягала. Дуже хотіла, аби по-домашньому. Навіть коли війна… Тобто… Тим більше, що війна… Спершу Антон Платов спробував говорити німецькою, та Клим для зручності свідка перейшов на російську, перекладаючи Віхурі швидко й точно. Відставний комісар поки відсторонився, відсунув у куток фотель, примостився в ньому, не знімаючи пальта й капелюха. Руки спершу схрестив на грудях, потім запхав у кишені, виглядаючи в затісному для своєї статури кріслі незграбно.

– Ваша коханка тримала вдома чоловічі капці, – сказав Кошовий.

– До чого тут… Куди ви хилите, пане… не знаю, як вас…

– Климентій Кошовий, – додав, подумавши хвильку. – Адвокат.

– Мені потрібен адвокат? – капітан почав заводитися. – Звідки ви взялися? Хто вас кликав? Узагалі – якого чорта тут відбувається?!

– Жорстоко вбито жінку, з якою ви мали інтимні стосунки, – спокійно пояснив Клим. – Усупереч усім правилам ваш товариш, капітан Зубов, доручив мені провести дізнавання приватно.

– А?… – Платов кивнув на Віхуру.

– Досвідчений львівський поліцейський. Без його допомоги я не матиму правильних відповідей на деякі питання. Пане капітане, давайте відразу домовимося: друзями ми з вами бути не можемо, ворогувати з вами та всією російською армією не хочемо. Заради власної безпеки, тут і тепер. Проте, з’ясовуючи обставини цього злочину, діяти маємо намір у ваших інтересах.

– Не беріть на себе забагато, – буркнув Віхура польською.

Зрозумів Платов чи ні – хтозна. Ковзнув поглядом на відставного комісара, видихнув, зосередився на Кошовому.

– До ваших послуг. Прошу сідати.

Примостивши навпроти капітана стілець, Клим осідлав його, своє пальто для зручності розстебнув, капелюха збив набакир.

– Почнемо спочатку. У помешканні жінки, з якою ви мали інтимний зв’язок, уже знайшлися чоловічі капці. Бачу, добротні, та не нові. Отже, куплені не спеціально для вас. Одруженою Божена Микульська, здається, не була. Розлученою – так само. Вас не здивували оці капці в оселі молодої панни?

Перш ніж відповісти, Платов підвівся, важко видихнувши при цьому, взяв напівпорожній графин, налив у склянку води, жадібно випив, облизав сухі губи.

– Ні. Чесно кажучи, не сушив цим голову.

– Даруйте за те, що скажу, бо можу образити вас… Ви в панни Божени навряд чи були першим чоловіком.

Капітанові очі блиснули вогнем, та він стримався.

– Це правда. Не бачу тут нічого… розумієте… такого…

– Я теж, – кивнув Клим. – Проте бачу інше: ви в панни Микульської були не першим мужчиною, але й не першим коханцем, котрий отак, запросто, приходить сюди, перевзувається в капці, сидить у фотелі, на ліжку тощо. Мав нагоду вести чимало кримінальних справ побутового характеру. Відставлені чоловіки, екс-коханці, навіть жінки, колишні дружини й коханки, – це надзвичайно ревнива публіка.

При цих словах Віхура заворушився, збираючись щось додати. Та враз мотнув головою, відвернувся до вікна.

– То ви, пане Кошовий, по капцях дійшли висновку, що вбивця – колишній коханець? – стрепенувся Платов.

– Не лише. Жертва відчинила двері та впустила вбивцю без боязні.

– Їй погрожували, – мовив раптом капітан.

Тепер Віхура насторожився, подався вперед, обмінявся швидким поглядом із Климом. Той теж випростався, став урівень із Платовим, не запитав – виплюнув:

– Хто? Коли? Як?

– Божена жалілася. Кілька разів, двічі або тричі за короткий час. Підкидали записки, били вікна. Зволите побачити в залі. Я дивом розшукав у цьому місці скляра, аби замінити потрощене. Не затикати ж подушкою…

– Інші затикають, – кинув Віхура, зиркнувши на капітана з-під капелюха.

Клим і собі не стримався.

– Ви чудово розумієте, чому в королівському місті зараз неможливо знайти не лише скляра, а й іншого ремісника, – і тут же перескочив до ближчої теми: – Записки зберегли?

– Хотів віднести, куди слід.

– Наприклад?

– Поліція. Чи контррозвідка…

– Думаєте, там перейнялися б погрозами, які отримує львів’янка, котра спить з офіцером ворожої армії?

Платов знову спохмурнів.

– Як на людину, котра ходить по линві, ви вже забагато собі дозволили, пане Кошовий.

– Але картина виглядає саме так! – відповів Клим жорстко. – Поки історія не виходить за межі вашого інтимного життя, військова контррозвідка в неї не влізе. Лишається поліція. Чому справді не пішли туди?

– Божена не бачила сенсу. Порвала й спалила, по всьому.

– Нехай так, – повів плечима Кошовий. – Зате маємо дуже цікаву картинку, яснішу, ніж навіть півгодини тому.

– Поясніть, – це сказав Віхура.

– Вбивця мав бути не просто добрим знайомим, а близькою, довіреною особою, аби панна Божена, котрій погрожували вже не раз, впустила його без страху. Маємо доволі вузьке коло підозрюваних, панове.

– Нема ще жодного, – буркнув Платов.

– З’ясуємо, з ким ваша коханка мала тісні стосунки, не конче інтимні, – матимемо кандидатів. Навряд станом на теперішній час їх може бути забагато.

– Чому? – стрепенувся капітан. Клим не стримав посмішки.

– Слухайте, вам кортить, аби в неї чоловіків було більше?

– Ви знову переходите межі, пане Кошовий.

– Я це вже від вас чув. Тлумачу: зв’язок із вами панна Микульська не приховувала. Про це, зокрема, свідчать згадані вами погрози. Тому в пристойному товаристві знатися з нею перестали, хоч до того часу вона напевне оберталася саме в ньому. Розірвати зв’язок, припинити вітатися, переходити на інший бік хідника – ось вони, методи покарання.

– З вашої логіки виходить, потенційний убивця мусив би приховувати факт спілкування з Боженою, – зазначив Платов миролюбніше.

– О, ви теж починаєте комбінувати! – Кошовий клацнув пальцями. – Напрямок визначений вірно. Треба виявити того чи тих, хто старанно приховував свої контакти з убитою. Не лише від вас, пане капітане. Передусім від громади, свого ближнього кола. Звідси питання: вам такі люди не знайомі?

– Ні! – відрубав Платов, та за мить перепитав: – Про чоловіків чи жінок мова?

– Якщо знаєте жінку, ладну отак орудувати підсвічником, аби звести з вашою коханкою рахунки… – Клим розвів руками. – Хіба маєте конкурентку.

– Господь із вами!

– Чудово. Жінок викреслюємо. Можете щось сказати про чоловіків?

– Ні, – капітан говорив уже не так різко, проте не менш категорично.

Кошовий потер руки, зиркнув на Віхуру, ніби перевіряючи, чи правильно веде розмову. Відставний комісар кивнув, зрозумівши погляд саме так. А Клима чимдалі захоплював азарт.

– Божена когось підозрювала? Припускала, хто може погрожувати?

– Конкретних осіб не називала. Хоча я намагався говорити з нею про це.

– Як ви познайомилися? Де, коли, за яких обставин? Платов заповнив чергову паузу, знову хлюпнувши собі води. Вихилив не відразу, покрутив склянку в тонких аристократичних пальцях, для чогось глянув через скло на Клима, потім на Віхуру.

– Я обов’язково повинен розказати?

– Так.

– Що це дасть?

– Може бути важливим, як почався ваш зв’язок. Чия ініціатива, хто першим пішов на контакт?

Капітан нарешті випив воду, далі грався порожньою склянкою.

– Тепер розумію… Тобто… Все якось…

– Сміливіше, – підстьобнув Віхура, звернувшись до капітана німецькою.

– Божена підійшла сама, – вичавив Платов. – Виявила до мене інтерес. Боже, аж тепер доходить, заднім числом: виділила серед інших, пішла просто до мене. Був якийсь прийом в ресторані готелю «Жорж». Здається, граф Бобринський тоді наказав… рекомендував… словом, демонструвати містянам лояльність російської армії. Нас не треба боятися, ми принесли мир… Хто запрошував дам, чи просили їх спеціально – поняття не маю. Сам був серед гостей, Божена зробила знак бокалом з протилежного кута ресторанної зали, я салютував у відповідь… Вона дуже гарно почала розмову.