Коли кулі співали

Василь Шкляр Шабля і слово

Роман Коваль — фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки — від знахідки до відкриття — ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 — 1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої «міжнаціональної толерантності». Ніби та війна за місце під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені.

Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, у 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюшував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґєрасімов, а сьогодні Президент України благає голову «вєтєранов войни» Івана Алєксандровіча Ґєрасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами…

Роман Коваль одержимий любов'ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали — це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом.

Пам'ятаю, як я вперше переступив поріг Романової оселі і завмер під їхніми поглядами. З великоформатних настінних портретів на мене дивилися звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак, витязь Чорного лісу Пилип Хмара, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський… А перед гордим поличчям ще одного лицаря я зупинився найдовше, намагаючись упізнати, хто ж це такий. Тоді Роман Коваль підійшов ближче і голосно відрекомендував:

— Полковник Болбочан!!!

Він сказав це так, ніби полковник стояв перед нами живий й ось-ось мав віддати якийсь особливий наказ. Тоді я помітив, що в Романових очах також спалахують неспокійні вогники, коли мова заходить про гайдамаччину ХХ сторіччя та її отаманів. У той час коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова «отаман» та «отаманія» майже негативний зміст, Роман Коваль повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному ґерці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами — ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня.

Більшість історій, вміщених у цій книжці, мені вже відомі з попередніх нарисів Романа Коваля (хоч кожна із них збагачена новими подробицями), та знов і знов зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: «…Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід… це сіра маса, яка… не здатна й гадати про… свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем… тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся…»

У цих рядках — страшна істина, яку ми із сором'язливою тактовністю, а то й криводушшям, не наважуємося промовляти вголос, хоча подумки й усвідомлюємо, що лише «сіра маса» могла допустити, щоб і в ХХІ сторіччі нею попихали чужинці, ренегати та виродки. Це вона, «сіра маса», відчувши, як під час непу їй попустили віжки, відвернулася від своїх оборонців і стала їм дорікати за власний неспокій.

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… (Зі спогадів Івана Лютого-Лютенка).

У час цілковитої безнадії і розпачу багато хто так і вчинив: піддався на облудну «амністію», пішов… жити і працювати, щоб невдовзі бути знищеним. Ніхто не має права на жодне слово докору цим людям. Фізичне й психічне виснаження за довгі роки лісового життя, арешти і розстріл багатьох провідників, відсутність широкої підтримки з боку селянства після проголошення непу — все це фактично не залишало вибору перед повстанцями. Декому вдалося вирватися за кордон, хтось заїхав чимдалі від рідних місць і легалізувався під чужим ім'ям, а дехто все-таки залишився в лісі, щоб продовжувати боротьбу. Їх так і називали — залишенці. Це про них знаходимо в Горліса-Горського надзвичайно дорогі для нас, зворушливі до чоловічих сліз рядки:

«Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой Гриць, якого з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Обидва прапори на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували… Не хотілося Холодного Яру покидати, ой не хотілося! Все надію колисали: а може, дочекаємося чогось?»

Цим трьом лісовикам також не було місця серед «сірої маси». Як не було його і чотирьом ксаверівським братам Блажевським, котрі, гинучи один за одним, воювали проти окупаційної влади аж до березня 1930-го…

І ось через десятиліття, коли, здавалося б, настали часи, за які вмирали звитяжці, ми знову терпимо нечувану в світі ганьбу: нащадки окупантів та представники «сірої маси», що позасідали в судах і прокуратурі, сьогодні виносять «історичні» вердикти про те, що українські повстанці не підлягають реабілітації, бо вони «злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні». І це вже не іронія долі, а її божевільний регіт — буржуазія, чию владу «поновлено в Україні», не хоче й чути про тих, хто «діяв у її інтересах». Чому? Та тому, що Україна ніколи не мала своєї буржуазії, вона мала лише «буржуазний націоналізм». Того ж «багатія», «куркуля», як називали московські пропагандисти отамана Савченка-Нагірного, мати виколихала в позиченій колисці. Всі вони, ці «куркулі-бандити», народилися в бідних багатодітних родинах і різнилися від «сірої маси» насамперед тим, що замолоду усвідомили, хто вони є насправді. Дуже промовистим з цього погляду є одне зі свідчень про холодноярського курінного отамана Василя Квашу: «Начитався Шевченка і став бандитом». Я не знаю вищої оцінки творчості Тараса, ніж ось цей лаконічний висновок. Такими були ті хлопці. Коли неподалік хутора Розумівки ворожа куля наздогнала головнокомандувача повстанців Херсонщини Кирила Лиха-Бондарука, то, як свідчить протокол огляду, у вбитого не було виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей, а тільки… томик «Кобзаря».

Часом мені здається, що українська маса тоді (як і тепер) поділялася на дві частини — на тих, хто читав «Кобзаря», і на тих, хто ніколи не зазирав до його глибин. Власне, як і до будь-якої української книжки. Нещодавно письменники брати Капранови провели одне напрочуд цікаве дослідження і прийшли до висновку, який заслуговує на статус наукового відкриття. Виявляється, що під час президентських виборів найбільше голосів за Януковича віддавали ті регіони, які мають найменше бібліотек. Тобто навіть у південно-східних областях цей відсоток прямо пропорційно залежав від того, скільки книжок припадає на душу населення. Це, хочеш не хочеш, примушує ще раз замислитися над роллю і значенням друкованого слова, і в цьому контексті, зокрема, над вагою того слова, яке несе нам Роман Коваль. Тим більше що він не є таким собі сумлінним хроністом української революції, — кожну подію, кожен епізод письменник пропускає крізь своє небайдуже серце, аби достукатися до сердець інших. Сердець якщо і не спідлених, то, може, зачерствілих від тривалих років безпам'ятства і мовчання.

«Писати без почуттів немає сенсу», — каже Коваль, наражаючись на закиди рафінованих «вчених», що історик, мовляв, мусить абстрагуватися від емоцій, притаманних белетристам. «Я прикутий до факту», — так само може сказати автор цієї книжки, і тоді вже белетристи закинуть йому в недостатній розкутості і зайвій академічній стриманості.

Але і першим, і другим Роман Коваль має право відповісти однаково: «Чому, шановні, судові справи наших повстанців, які вже півтора десятиріччя відкриті в архівних спецфондах, досі лежать не торкнуті вашими руками? Чому ніхто з вас так і не зміг поговорити з холодноярським отаманом Прокопом Пономаренком, котрий уцілів, симулюючи божевілля, і помер на Чигиринщині в селі Лубенці всього лише кілька років тому? Чому ніхто з вас досі не поїхав у село Гусакове, що на Звенигородщині, де й досі ще живуть сини організаторів Вільного козацтва?» І таким «чому» немає числа.

Я мав не одну нагоду спостерігати за Романом Ковалем у його польових дослідженнях під час подорожей холодноярськими стежками. Бачив, як він уперто шукає давно прохололих гайдамацьких слідів Цвітковського, Гризла, Босого, Голого, Темного… Від самих тільки цих імен струмує така енергія, що здатна когось запалити вогнем, а когось обсипати морозом. Та і їхні сліди не вичахли до решти навіть за довгі роки московських анафем. Роман Коваль їх знаходить постійно. Окрім уже відомих, але тепер розширених біографій отаманів, у цій книзі знайдемо нарешті життєписи Чорного Ворона з-під Товмача, Головного отамана Холодного Яру Нестеренка-Орла, надзвичайно колоритного воїна-одинака Богдана, сотника Сидора Темного, Звенигородського отамана Цвітковського, ватага кінної сотні Холодного Яру Андрія Чорноти, інші надзвичайно цікаві й цінні матеріали.

А нещодавно автор цієї книги показав мені у Холодному Яру зруйновану землянку, де переховувалися матроси-чекісти, які полювали на холодноярців. Тільки вийшло навпаки — «розбійники, які начиталися Шевченка» першими вистежили «смєльчаков в тєльняшках» і, закидавши гранатами, поховали їх у цій же таки землянці. Потім їх звідти, звісно, забрали, але слід залишився дуже глибокий. Ми знайшли там шомпол від австрійського «Манліхера»… А десь же тут недалеко залишенці закопали загвинчені в гарматну гільзу два прапори — жовто-блакитний і чорний, бойовий, на якому написано: «Воля України або смерть». Хочеться вірити, що ми цей священний скарб колись відкопаємо. А поки що на своєму озброєнні маємо тільки слово. Так завжди було, коли ворог вибивав із наших рук шаблю…

Василь ШКЛЯР