Коли кулі співали

Вони повернулися (Переднє слово автора)

Містичні образи гайдамаків, які викликав Тарас Шевченко, бачив і я.

Перед моїм внутрішнім зором також розверталися могили і отамани йшли мені назустріч. Я впізнавав їх, принаймні тих, чиї фотографічні відбитки зберігаються у моєму архіві. Я вітався з ними.

Отамани вже й не сподівалися, що хтось розкаже правду про них, очистить від скверни московської пропаганди. Червона завіса, здавалося, назавжди відгородила їх від хвилюючого блиску очей романтиків-онуків.

І ось отамани знову на конях. Войовничі, як і раніше; вибухові, як сама стихія.

Знову на сонці усміхаються їхні шаблі і весело граються з вітром шлики…

1 жовтня 1917 року на козацькому вічі у Смілі сотник з Великої Яблунівки запропонував обрати черкаським отаманом Вільного козацтва Якова Водяного. Я й зараз чую, як загуло у лавах: «Волимо Водяного на полковника!»

А за два дні козацьке море завирувало вже на майдані у Чигирині перед собором. З усіх боків козаки вигукували прізвище полковника Полтавця-Остряниці. Он він стоїть на застеленому кармазином високому помості біля старих козаків та гостей з Кубані і Дону. Його вкривають прапорами. А він, подякувавши за обрання, кладе пірнач і відмовляється на користь іншого…

А чуєте, як з келії Мотриного монастиря долинає гамір? Раптом щось гримає. Це Василь Чучупак б'є по столу бельгійським браунінгом, вимагаючи тиші. В кімнаті пливе дим дорогих цигарок. Отаман зауважує: «Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом». Що це означало, знав кожний: хто сумнівався у доцільності продовження боротьби, міг опинитися там, де страчували зрадників та полонених.

Поруч з отаманом — осавул Юрко Залізняк (згодом письменник Юрій Горліс-Горський). Саме він донесе до нас героїку гайдамаччини, яка імперативно кличе до зброї…

Темної ночі вдвох з товаришем на тачанці влітає на станцію Фундукліївка отаман Богдан. Лівою рукою він валить москалів з «Кольта», а правою одягає на міномет міни. Візник б'є з «Люїса». Більшовики в паніці розбігаються, лишаючи ешелони з награбованим майном.

А Федір Уваров серед білого дня на чолі кінноти атакує більшовицький бронепотяг неподалік Бобринської. Пилип Хмара з двох рук рубає московських людей під Цвітною. Хлопці Кібця-Бондаренка вже прикопують у сараї калмика-будьонівця, що заскочив на хутір молока напитися.

Он хизується на рудому коні отаман Трохим Голий. В одній руці — «Маузер», в іншій — козацька шабля зі срібним руків'ям. Він затягує улюблену пісню:

Козаки підхоплюють:

Коли пісня стихає, отаман каже: «Брати козаки, гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси…»

Гайдамаки Василя Кваші в одному з сіл влаштовують примусове «харакірі» відділу чекістів. Не втік жоден чортяка. Після тихої ліквідації дід Шевченко вдоволено філософствує: «Прийдуть тепер до села нові чекісти і запитають: «У вас тут «вечека» не було часом?» Дядько почухається: «Атож! Були, ночували. Дуже хароші люди були — усе москвичі та петроградці з китайцями». — «А де ж вони?» — «А хто зна! Зібралися раненько та й пішли у Чуту бандитів ловити. Казали, що аж у Чорний ліс підуть і там усіх бандитів виловлять. Щасти Боже! Дуже хароші люди були…»

А це що за громи?

Це сипле шрапнеллю на московські голови Максим Терещенко, командир гарматної батареї Степової дивізії. Ніби по сигналу, зриваються з місця тачанки Чорного Ворона (Скляра) і летять мостом над Тясмином. Вони, щось вигукуючи, женуться через кучугури за червоними кацапчуками. Меткі, швидкі, безстрашні, нещадні, чи не воронівці породжували степові вихори? Скільки голів знесли їхні шаблі? Скільки кубометрів ворога викосили їхні кулемети?

А он біля хати Явтуха Крячка у Гутницькій походжає могутньої статури отаман Архип Бондаренко. Від його гострого погляду тремтіли не лише вороги, а й свої. Заставши на місці грабунку повстанця, він стріляв, не чекаючи рішення суду. Тільки коротко пояснював причини розставання… 15 жовтня 1921 року в селі Гутницька Архип сказав своїм козакам: «Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам… може залишити нас… А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами…»

А у Цвітній панотець Федір Іванча вже кропить свяченою водою повстанську зброю. Відслуживши молебень, він благословляє гайдамаків на визволення України від чужоземної окупації…

Всі ці хлопці досі в поході. Досі б'ються за Україну.

Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі битви. Тому й пам'ять народна про них не згасла. А наприкінці ХХ ст. пролунали і слова вдячності.

Відкрив очі цілому поколінню Юрій Горліс-Горський, та й мені вдалося ввести в духовний світ сучасників сотні дорогих образів. Але ж скільки героїв залишилися лежати, «листям прикриті», всіма забуті…

Та з кожним роком все більше отаманів збирається у дружнє коло.

Он з-під сосни у Биківні видряпався Яків Водяний і вже поспішає конем до своєї Сміли, щоб знову зібрати Вільне козацтво. А Ларіон Загородній, вбраний у темно-синю чумарку, накульгуючи на ліву ногу, підходить до своєї гнідої, затиснувши у жмені грудочку цукру…

Гортаючи сторінки цієї книги, читач зустрінеться з ватажком звенигородських повстанців Цвітковським, грушківською гайдамачкою Дусею Апілат, яка зрубала не одну московську голову, стріне похмурого Андрія Чорноту і відчайдушного сотника пішої сотні Холодного Яру Сидора Темного, який навіть у лісі не знімав свої Георгіївські хрести. Читач привітається і з Пилипом Хмарою, ім'я якого люди передавали з уст в уста ніби яку святість, з романтиком із Нерубай-лісу Голиком-Залізняком і прекрасним юнаком із Чорноліски Ригузенком. Розгорнувши шовковий національний прапор, заспіває разом з делегатами повстанського з'їзду у Холодному Яру національний гімн.

І розвіється туга, а серця наповнить радість: ці люди були в українській історії! Саме вони дали нам підстави пишатися своїм народом. Важливо, що вони знову в'їжджають у наші села і міста. Ось вже лунає їхня пісня…

Недаремно прорікав Тарас Шевченко: «Кругом святого Чигрина Сторожа стане з того світу».

І не тільки навкруги Чигирина…

Повернуться в Ксаверове брати Блажевські разом з батьком Теофілом. Влетить до рідного Суботова на тачанці Іван Компанієць у сивій шапці з червоним шликом. Завиє вовком у холодноярській землянці Андрій Чорнота, навчаючи козаків нового сигналу-пароля. Прискочить випити за воскресіння звенигородський кошовий Семен Гризло. За чаркою він помириться зі своїм лісовим товаришем Іваном Лютим-Лютенком. А отаман Келеберда гарматною стрільбою з Нагірного узвозу сповістить про відновлення української влади у Вереміївці. Нестеренко-Орел поведе селян Компаніївки «доярмаркувати» у Єлисаветград. А Мамай-Щириця і Савченко-Нагірний — кожний зі свого берега — візьмуться, як і раніше, «регулювати» пароплавство на Дніпрі.

Знову вступить до підпільної української організації «Холодний Яр» штабс-капітан російської армії Григорій Яковенко, щоб почати свій шлях до слави. Здійсниться мрія інженера-підпільника із Золотоноші Леоніда Мушкета, і він передасть свої унікальні винаходи українській владі.

З Чорного лісу виїде Денис Гупало з братами. І знову люди дивуватимуться його довжелезному оселедцю. А у Мельниках з усіх кутків збігатимуться дівчата — бо ж Андрій Чорнота повернувся!

Підніметься на Вовчий Шпиль, щоб роззирнутися на рідну Чигиринщину, отаман Юхим Ільченко.

Напередодні нового бою дістане клаптик паперу отаман Чорний Ворон (Чорноусов) і нашкрябає олівцем біля вогнища:

Чи сподівався отаман, що його вірші будуть опубліковані в книзі, та ще й в Самостійній Україні? А це сталося…

Ні, не спочили вони навіки. Вони живі. Недаремно ж у 1920-х по селах гомоніли люди, що не такі були отамани, щоб дати себе вбити…

Люди не помилилися — он вже іржуть коні добродіїв з лісу. В гриви дівчата вже встигли заплести різнокольорові стрічки.

Лунає й бадьора пісня припорошених пилом доріг степовиків отамана Блакитного.

Що, може, хтось не чує?

Хлопці з Криворіжжя, вклонившись Холодному Яру, йдуть у Мошни. А з куряви визирають усміхнені гайдамаки Чорного Ворона (Скляра).

Чорний Ворон знає: цього разу на нараді в Мошнах він переконає товаришів йти на Київ…

Майже століття забуття не перекреслило віри батьків-отаманів у свій народ. На обличчях вічних повстанців грає зухвала усмішка, а гострі очі звично шукають ворога. Бо що то за життя без ґерцю?!