...коли один скаже: Слава Україні!

Провідник ОУН[6]

Життєвий шлях майбутнього Провідника був типовим для більшості представників національно свідомої молоді Західної України. Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Дитячі роки пройшли під впливом події Першої світової війни, національно-визвольних змагань 1917—20 рр. та діяльності Української Військової Організації (УВО). Так, почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав проводити над собою такі самі тортури, які застосовувала польська поліція щодо неї. Свій вчинок він пояснював бажанням перевірити свою витривалість і силу волі та підготувати себе до майбутньої боротьби. Також в подальшому він себе підготовляв до майбутніх знущань та катувань. За спогадом Романа Руденського, який мешкав у гуртожитку разом із Бандерою під час навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки, тодішня його поведінка видавалася дуже дивною: «Пригадую собі, як він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: «Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане! Ти собі занадто вже розібрав!» Немов сьогодні бачу того 22-річного юнака, який затискав до крови свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував поміж пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лямпи, Степан кричав до себе: «Признайся, Степане!». І тут же давав собі відповідь: «Ні, не признаюся!...».

У 1919—27 рр. Степан Бандера навчався у Стрийській гімназії. Описуючи гімназію й шкільних товаришів, Ярослав Рак зазначав: «Бандера був найліпшим учнем, найкраще вчився [...] Але всі [польські] професори були проти Бандери, бо він ворожо до них ставився, нікому не хотів придобрюватися, завжди все знав, як кажуть, усіх мав під зап’ятком, і не любив професорів. Отже, вони його війтом (старостою) кляси не вибрали. Хоч засадничо сам Бандера не любив ставати до професора, виступати в обороні всіх чи пискувати [...] Коли професор його запитав, він відважно відповідав, говорив, не ніяковіючи, але ніколи не висувався першим. Але професори Бандеру респектували, бо він був здібний і мав пошанівок у своїх товаришів [...] Ми не раз мали нагоду бачити цього юнака, як ставав в обороні покривдженого товариша чи друга. У нас родився респект (повага) до нього, а в професорів пошанівок. Кожний крок, що його передумував наш друг, був завершений, на дешеву емоцію він не йшов. Бувало, наприклад, що деякі учителі любили ставляти запитання «хто знає», щоб учні підносили руки вгору. Він ніколи цього не робив, хоч запитаний, виявляв, що знає те, про що йшло професорові. З-поміж акцій, які треба було вести в клясі, звичайно такі, що не мали апробати (затвердження) нашого друга, могли не вдатися, а зате ті, що їх він передумав, беручи аргументи «за» і «проти», вдавалися. Не вважав себе «героєм» у часі вдачі й інших остерігав перед такою назвою, але з невдачі вмів витягнути висновок і бачити, що треба поправити».

Через важку хворобу (ревматизм колінних суглобів) його протягом двох років не приймали до «Пласту». Бували моменти, що хлопець зовсім не міг ходити. І лише завдяки надзвичайним зусиллями над собою він переміг біль і здав необхідні для вступу фізичні вправи. 1 жовтня 1922 р. Бандеру зарахували до гуртка

«Вовк» 5-го пластового куреня імені князя Ярослава Осьмомисла в Стрию. Складаючи 26.ІІ.1928 р. пластовий іспит, у графі навпроти ощадливості юнак зробив запис: «За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну». Завданням «Пласту», за словами С. Бандери, було плекати дух братерства серед своїх членів і виховувати їх за програмою скаутингу.

19 грудня 1929 р. у Львові, в Академічному домі, на Другій курінній раді «Загону Червоної Калини» Степана Бандеру було обрано генеральним підскарбієм. Велику ініціативу під час різних свят, імпрез і виступів для здобуття «пластового заробітку» виявляв С. Бандера як скарбник, виготовляючи з іншими невеликі срібні пластові відзнаки, які мали попит та приносили прибуток. Він постійно ходив із пластунами на панахиди, які відбувалися щороку в першу неділю серпня на могилах Січових Стрільців на горі Маківці.

У 1928—34 рр. С. Бандера навчався на агрономічному відділі Львівської політехніки. Під час допитів польської поліції Бандера так описував своє навчання: «У вересні 1928 р. я записався в Українську господарську академію в Подебрадах у Чехо-Словаччині. Однак на початку шкільного року довідався, що академію ліквідували й записи стали недійсними. Записатися до Львівської політехніки я не міг, бо термін запису вже минув, тож поїхав до Кракова, де запис іще тривав. У Кракові я днів зо п’ять жив у свого шкільного товариша Івана Сондея, тоді студента Ягеллонського університету в Кракові, а зараз магістра права в Калуші. Проте зі Львова мені повідомили, що незважаючи на спізнення ще можна буде записатися до Львівської політехніки. Тому я забрав заяву з університету в Кракові й, повернувшись до Львова, записався на сільськогосподарське відділення Львівської політехніки, оселившись в Українському академічному домі. Під час навчання у Львівській політехніці, тобто у 1928—29 і 1929—30 рр., я мешкав переважно на квартирі, а в Українському академічному домі жив тільки на початку або вкінці періоду перед святами або канікулами. На квартирі жив разом із товаришами Осипом Тюшкою, Юрком Левицьким, братом Олександра, і Вациком Василем. У той час я був членом «Пласту», «Просвіти», «Рідної школи», Товариства прихильників освіти, а також «Основи», Товариства самопомочі студентів Львівської політехніки. У цьому товаристві я займався суспільною та освітньою роботою й час від часу їздив із доповідями по навколишніх селах; політичною діяльністю не займався. Я ще належав до філії Науково-педагогічного товариства ім. Петра Могили. Під час святкових канікул я перебував у свого батька в Старому Угринові, де займався освітньою й суспільною працею у «Просвіті» та «Лузі», а крім того, був членом співочого студентського гуртка при філії «Просвіти» в Калуші».

У 1930— 31 рр. начальному році С. Бандера проживав у Дублянах у студентському гуртожитку (тепер № 5 Львівського національного аграрного університету) в кімнаті № 13, однак через вимоги студентів-поляків українців і євреїв насильно звідти виселили. Також шовіністично настроєні поляки домоглися заборонити харчуватися в студентській їдальні українцям, бо з «бидлом (худобою) з одного начиння не будемо їсти». У відповідь українці заявили, що не будуть відвідувати лекції, щоб не сидіти в одному залі з хамами. Адміністрація заставила вибачитися студентів-поляків за цю образу. Однак усе-таки українці влаштували неподалік навчального корпусу свою їдальню в одній із кімнат будинку Йосипа Тушницького, якою керував п. Карафницький та готувала пані Манцова. Хоч харчувалися почергово, групками, за браком місця, але на своєму стояли до кінця. Спочатку Бандера мешкав в одного сільського господаря Івана Шпіка спільно з Романом Руданським, а згодом постійно в Романа Колодія. За свідченнями Ганни Рудницької, Стефан спав на твердому дерев’яному лежаку під тоненьким покривалом, підкладаючи під голову велике каміння. За свідченнями очевидців, Бандера постійно себе вдосконалював у фізичному плані. Його постійні заняття спортом дивували оточення. Плавання, стрибки у воду, щоденні обмивання холодною водою, взимку катання на лижах та влітку гра у баскетбол. Він в прямому значені слова «не давав ногам спокою»: ходив всюди пішки, навіть 9 кілометрів до центру Львова та по довколишніх селах, бігав на довгі дистанції.

У лютому 1932 р. разом із Ярославом Стецьком поселився у Львові на вул. Львівських дітей (тепер Героїв УПА). Після звільнення зі слідчого арешту польської поліції в червні 1932 р. Бандера поїхав до свого батька в Старий Угринів, де пробув до жовтня, а тоді переїхав до Львова й разом із Василем Лопатнюком мешкав на вул. Захаревича, 1 (тепер Архітекторська) у шкільного сторожа Волошина. У Політехніку він записався тільки на ІІ півріччя, бо перше закінчив у 1931 р. Протягом І півріччя 1932 р. ліквідовував академічні заборгованості попередніх років, а крім того, давав приватні уроки. У жовтні 1933 р. Бандера повернувся до Львова й мешкав далі у Волошина. Він готувався тільки до іспитів, відвідуючи деякі лекції та бібліотеку Політехніки. Окрім цього, давав приватні уроки учням гімназії, а також допомагав товаришам у навчанні. Із лютого 1934 р. Бандера перебрався до Академічного дому в кімнату № 56 на вул. Супінського, 21 (тепер М. Коцюбинського), де мешкав разом з Іваном Равликом.

Про спільне проживання в студентському гуртожитку в споминах згадує Григор Мельник: «Зустрічалися ми знову на викладах і на лабораторних вправах, де я не раз виручав його, коли він мусив на той час їхати до Львова. По якомусь часі, коли ми разом верталися з викладів, Степан запропонував мені вступити до його кімнати. Тут він підігрів на машинці (примусі) чай і витягнув дещо закусити, як він казав: «З Угринова Старого». У часі подальшої розмови він, усміхаючись, запитав мене, чи відома мені така-то й така кличка. Це була кличка, яку я отримав був від мого старшого товариша Євгена-Юліана Пеленського, який у той час жив у Конюхові й був близьким товаришем Степана Охримовича. Коли ж ми тепер обмінялись зі Степаном тими кличками, між нами зник останній бар’єр, який ще до певної міри відокремлював нас. Тепер ми почувалися далеко свобідніше й справді по-братерськи обговорювали всі справи. Тоді ж ми вирішили, що я переношуся на помешкання до Степанової кімнати. [...] Наша кімната взимку погано опалена або й зовсім не огріта. У такий час ми спали разом в одному ліжку, бо так було тепліше, і мали подвійне накриття».

Поряд із навчанням Бандера провадив активну громадсько-політичну діяльність, зокрема був членом товариств «Просвіта», «Луг», «Основа», «Сокіл», «Сільський господар» та інших. Про ці роки свого життя Степан Бандера писав: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національно-визвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий плян навіть завершення студій [...] До моїх спортивних занять належали біг, плавання, лещетарство (лижі), кошиківка (баскетбол) і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алкоголю».

Світогляд Степана Бандери, як і всієї західноукраїнської молоді, формувався під впливом націоналістичних ідей, які пропагував «Літературно-науковий вісник». Як супротив польській окупаційній політиці на Західній Україні масово виникають молодіжні організації — Група української державницької молоді на чолі зі С. Охримовичем, Юліаном Вассияном, Іваном Ґабрусевичем, Богданом Кравцівим та Організація вищих класів українських гімназій. У Стрию її очолювали С. Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький та Осип Карачевський. У 1926 р. вони об’єдналися у Союз української націоналістичної молоді. У 1927 р. Бандеру прийняли до лав УВО, де він був зачислений до розвідувального відділу, а згодом переведений у реферантуру пропаґанди. Юний Бандера займався розповсюдженням підпільних видань, бойкотуванням польських товариств проводив організаційно-вишкільну роботу, тощо. За це в Калуші у грудні 1928 р. був заарештований польською поліцією. У 1928—30 рр. С. Бандера був одним із дописувачів щомісячного гумористичного журналу «Гордість нації», який редагував Данило Чайковський — «Мормон». Свої сатиричні статті Бандера підписував псевдонімом Матвій Пардон.

Розростання націоналістичного руху та його неорганізованість спонукали розрізнені структури до об’єднання. Тому цілком логічним й закономірним стало виникнення 2 лютого 1929 р. Організації Українських Націоналістів. Своєї головної мети — незалежності України — ОУН збиралася досягти за допомогою національної революції, тобто шляхом збройного повстання проти польських і радянських окупантів. ОУН відкидала легальні й еволюційні методи боротьби з Польщею, бо за допомогою цієї тактики українським політичним партіям і громадським організаціям не вдалося добитися навіть автономії, не кажучи вже про незалежність України. Тому було вирішено застосовувати радикальніші методи — революцію та конспірацію.

В ОУН Бандеру рекомендував його товариш С. Охримович. Ось як характеризує Бандеру цього періоду відомий історик і діяч Лев Шанковський: «Незабутнього друга Степана я знав від найменших літ. Я пам’ятаю добре Степана з його гімназійних літ, а потім, як студента й завзятого націоналіста. Зустрічав його в славної пам’яті Степана Охримовича, мого кузена, сусіда й приятеля, який часто мені говорив: «Із цього Степанка будуть ще люди!» Зустрічав його в сл. пам. Олекси Гасина в Конюхові й пам’ятаю добре дискусії з цим повним внутрішнього горіння українським націоналістом молодшої генерації, який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост провідника українського націоналізму. Так наші дороги дуже часто сходилися із сл. пам. Степаном Бандерою, сином незабутнього о. Андрія — оцього революціонера в рясі, який своєму синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення».

Спочатку Бандеру призначили відповідальним за загальноорганізаційний стан ОУН у Калуському повіті та роботу студентських осередків. Одночасно він був задіяний у реферантурі пропаґанди. У 1930 р. очолював технічно-видавничий відділ, згодом розповсюдження підпільних видань на західноукраїнських землях. В 1931 р. у відання Бандери передали відділ постачання підпільних видань з-за кордону. Того ж року Бандера був призначений референтом пропаґанди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку на той час очолював С. Охримович, а 1932 р. — заступником Крайового провідника (далі — КП) ОУН. За цей період Бандеру п’ять разів арештовували: 1) 14.ХІ.1930 р. — заарештований разом із батьком за антипольську пропаганду; 2) влітку 1931 р. — затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за спробу переходу польсько-чеського кордону; 3) 1931 р. — просидів три місяці у слідчій тюрмі у зв’язку із вбивством комісара поліції у Львові Е. Чеховського; 4) 10.Ш.1932 р. — затриманий у м. Тешин; 5) 2.УІ.1933 р. — заарештований у м. Тчев під час поїздки зі Львова до Данцига.

У 1931—34 рр. з Бандерою активно співпрацював Ярослав Рак — «Мортек», який керував кур’єрами між КЕ ОУН та Проводом Українських Націоналістів (далі — ПУН). Вони розробляли маршрути переправляння нелегальної літератури через кордони Литви, Чехо-Словаччини, Румунії та міста Данціга. Для провідних діячів ОУН Микола Климишин виробив посвідчення членів польського туристичного товариства, що давали право вільно перетинати польсько-чеський кордон. Із цими документами члени КЕ ОУН могли з 1932 р. безперешкодно приїздити на наради ПУН.

Набагато важче відбувалося транспортування газети «Сурма» у Галичину, що супроводжувалося постійним ризиком потрапити до рук чеської, польської чи румунської поліції. Щоб зберегти в таємниці місце друкування, із Каунаса почергово висилали поштові пакунки до кількох пунктів за кордоном, зокрема до Данціга, Берліна й Праги. Із Данціга часопис переправляли в Галичину, а з Берліна й Праги пересилали до Тешина й далі, на Закарпаття. Було розроблено три маршрути доставки «Сурми» із Чехо-Словаччини до Львова. Перший пролягав через Студене, Лавочне, Стрий; другий — через Воронянку; третій проходив через Карпати. Однак перший напрямок поліція дуже швидко заблокувала, перехопивши майже всі транспорти літератури, які у 1931 р. організував Богдан Кордюк. Із Праги на Закарпаття «Сурму» висилали більшими пакунками на адреси членів ОУН, які приносили їх до кордону й там закопували в умовлених місцях. Через деякий час приходили зв’язкові з Польщі й забирали передачі. Ще один перехід існував у найвіддаленішій частині Ґорґан через Чорноріцький верх. Туди можна було дістатися шляхом з Осмолоди до Дарова попід гору Ґрофу, далі через гору Попадю. Протягом 1931—34 рр. М. Климишин та Ярослав Карпинець — «Циган» займалися переправкою нелегальної літератури з міст Тешин і Бєльско. Ці пункти переправки було організовано за наказом Бандери. За його ж розпорядженням Я. Карпинець — «Циган» організував хімічну лабораторію в Кракові, отримавши на це у 1932 р. 150 злотих особисто від С. Бандери.

Щоб зменшити ризик перехоплення літератури й пришвидшити її прибуття до пунктів призначення, Крайова Екзекутива ухвалила рішення організувати підпільні видавництва на місцях. Наприкінці 1930 р. у селі Завадів Стрийського повіту було створено ще одну підпільну друкарню, яка згодом була перенесена в село Монастирець. Матриці виготовляли в одній із львівських друкарень під наглядом членів редакційної колегії на чолі з Ярославом Старухом, а потім перевозили до криївки. За видання матеріалів відповідав Олекса Гасин — «Сук», який співпрацював із референтом пропаґанди КЕ ОУН С. Бандерою. Їхнім зв’язковим був Григор Мельник, в обов’язки якого входило постачання паперу, фарби, нафти, харчів тощо. Гроші на потреби друкарні й транспортування літератури Г. Мельникові передавав сам Бандера, інколи його заступники Іван Малюца чи Ярослав Стецько — «Березовський». З ініціативи Бандери улітку 1931 р. Г. Мельник привіз друкарську машину. Підпільна друкарня працювала, поки 17 січня 1934 р. її не викрила поліція. Там виготовляли брошури, листівки, відозви, декларації. Листівки приурочувалися здебільшого певним історичним датам, як-от: річниці Листопадового чину, Акту злуки українських земель, смерті бойовиків Біласа й Данилишина, Ярослава Любовича, Григорія Пісецького, Святу могил та іншим. Кожну велику акцію — шкільну, саботажну, відплатну тощо — ОУН супроводжувала виданням відозв і звернень. Наклад листівок і брошур коливався від декількох десятків до 100 тисяч. Тільки під час шкільної акції було розповсюджено 98 тисяч листівок «Український народе», «Українські школярі» та 6 тисяч брошур «У боротьбі за душу української дитини». Інколи за допомогою довірених осіб летючки видавали у державних або приватних друкарнях Львова («Час», «Слово», НТШ, «Вікторія»).

24 грудня 1932 р. у Львові поляки стратили бойовиків ОУН Василя Біласа — «Оса» та Дмитра Данилишина. Референт пропаґанди С. Бандера разом із Романом Шухевичем організував пропаґандистську акцію: о 6 год., у момент повішення бойовиків, по всіх українських церквах Львова били дзвони. По всій Галичині референтурою пропаґанди були організовані служби Божі за упокій душ страчених бойовиків. Також на знак протесту ОУН провела по цілій Західній Україні антимонопольну кампанію, спрямовану проти вживання алкогольних і тютюнових виробів, запропонувавши клич: «Борці за Волю не вживають алкоголю, борці за Україну не вживають нікотину». Крайова Екзекутива ОУН розраховувала, що антимонопольні акції завдадуть державному бюджетові великих збитків і принесуть користь українському населенню. Боротьбу з курінням і пияцтвом Організація проводила передусім серед своїх членів, а на громадськість впливала через легальні товариства «Просвіту» й «Відродження». Кількамісячне утримання від тютюну й алкоголю було масовим явищем, унаслідок чого польська держава зазнала значних матеріальних втрат.

Члени ОУН суворо дотримувалися конспірації, дисципліни та військової субординації. Це давало змогу застосовувати найрізноманітніші методи боротьби проти польської окупаційної влади: масові політичні демонстрації, студентські протести, робітничі страйки, бойкот польських товарів, шкільні акції тощо. Найдієвішими вважалася збройна та революційна боротьба. Із моменту сстворення ОУН бойова активність і вправність молодих націоналістів постійно зростали. У середовищі Академічного дому, яке представляли С. Бандера — «Лис», Степан Ленкавський, Дмитро Мирон — «Орлик», Я. Стецько — «Карбович», Я. Старух, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський — «М. Будзяк» та інші, виробили свою тактику. Вона лягла в основу концепції «перманентної (постійної) революції», згідно з якою український народ міг здобути свободу тільки шляхом збройної боротьби. Тому ОУН мала підготувати суспільство до всенародного повстання. Для цього потрібно було організувати широку пропаганду ідей революції та безкомпромісної боротьби, що мала виховати в народу бажання здолати ворога. Другим напрямом діяльності ОУН було повсякчасне й непохитне протистояння польській окупаційній системі. Кожен метр української землі повинен був горіти під ногами ворога. Це, у свою чергу, мало налаштовувати широкі верстви українського суспільства на боротьбу, гартувати його військовий дух і спонукати до безпосередніх дій. Організація намагалася виховати в учасників революційного руху вольову стійкість, надати добру військову підготовку для успішного проведення повстання проти польської держави.

Якби Польща розпочала війну проти своїх сусідів, ОУН скористалася б цією ситуацією для створення Української держави та потужної армії. У разі потреби ОУН вступила б у конфлікт і боролась би проти польських окупантів усіма можливими способами. Таку позицію націоналісти виробили в результаті зустрічей членів ОУН із Головою ПУНу Євгеном Коновальцем, що, згідно з даними польської поліції, відбувались у серпні 1931 р. у Карлсбаді (Чехо-Словаччина). У них брав участь і С. Бандера. У 1932 р. він був учасником Віденської конференції ОУН, яку з метою конспірації провели у Празі. В 1933 р. у Данцігу та Берліні Бандера мав декілька зустрічей із Є. Коновальцем, під час яких вони обговорювали стратегію й тактику та подальші плани революційно-визвольної боротьби.

Після того як у січні 1933 року, а у червні вже офіційно, КП ОУН став Степан Бандера — «Лис» (також користувався псевдами Степанко, Малий, Сірий, Баба), бойова діяльність Організації зазнала деяких змін. Експропріація державних установ і кас тепер припинилася, а всі бойові акти скеровувалися проти найодіозніших представників польської державної адміністрації і їх прислужників та популяризаторів радянофільства. Він дещо змінив і розширив особовий склад Крайової Екзекутиви. Організаційним референтом став І. Малюца — «Чорний», ідеологічно-політичну референтуру було розділено: політичним референтом залишився Володимир Янів, а його заступником після виходу з тюрми в 1933 р. став Б. Кравців; керівництво ідеологічної референтури перебрав Я. Стецько. У віданні окремої пропаґандистської референтури, яку очолив Ярослав Спольський — «Бір», залишилося тільки розповсюдження підпільної літератури.

Бойова діяльність ОУН базувалася на принципах, сформульованих у 1929 р. й опублікованих у газеті «Сурма». Зокрема, Організація мала застосовувати революційний терор як засіб самооборони. Він був найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації, її останнім і найвагомішим аргументом, коли всі інші були вже випробувані, й був відповіддю на насильство. Безперечно, це був не надто ефективний спосіб боротьби проти польської влади, але достатньо дієвий, коли йшлося про самозахист. Політичне значення терору полягало в тому, що він створював атмосферу напруженості й нестабільності, перешкоджаючи ворожій владі утвердитися на чужій території. Дії оунівців підривали авторитет і силу противника та підтримували дух поневоленого народу. Крім того, українські націоналісти використовували терор і як засіб ідеологічного впливу: а) на власну націю, змушуючи її мислити політично; б) на окупантів, переконуючи в тому, що український народ веде постійну боротьбу й не припинить її, доки не здобуде самостійності; в) на світову громадськість, показуючи таким чином, що він є окремим об’єктом і прагне своєї незалежності.

З ініціативи С. Бандери було проведено резонансну Шкільну акцію, метою якої стало повернення української мови в школи. У 1933 р. заходами КЕ ОУН було надруковано 98 тисяч листівок і відозв та 6 тисяч брошур. У листівці «Українські батьки й матері» КЕ ОУН зазначала: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, то є проти польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, у першу чергу в школах». У відозві «Молоді друзі! Українські школярі!» керівники ОУН зверталися до учнів: «Поляки хочуть через школу і при помочі вчителів зробити з Вас вірних рабів, слухняних і покірливих горожан Польщі; вони хочуть Вас навчити ненавидіти все українське й кохати все польське. Вони хочуть зробити Вас зрадниками Українського Народу [...] Тому не дайте, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України! Перед Вами велика та свята боротьба».

Важливим напрямком роботи КЕ ОУН на чолі з Бандерою було розповсюдження друкованої продукції, без якого видавнича діяльність не мала сенсу. У 1933—34 рр. були створені два додаткові осередки переправки літератури — у Кракові (під керівництвом М. Климишина, Я. Карпинця, Левка Зацного) і на Гуцульщині (під керівництвом М. Левицького та Євгена Онищука). Центром, куди звозилась підпільна література й де проходив її розподіл, був Львів. Тут існувало декілька конспіративних квартир й осередків, власники яких переховували цілі партії нелегальних видань. Завдяки кольпортерам ця література вчасно потрапляла до читача. Певна кількість видань за вказівками С. Бандери переправлялась на Волинь, Холмщину, Буковину, надсилалася на адреси радянських наукових і культурних установ. Окремі екземпляри потрапляли навіть на Кубань.

У період, коли Крайовим провідником був С. Бандера, важливим аспектом діяльності ОУН стали антирадянські агітаційно-пропаґандистські та бойові акції. Маючи фінансову підтримку з-за кордону, Комуністична партія Західної України (КПЗУ) активізувала свою діяльність. У журналі «Розбудова нації» зазначалося, що ОУН буде поборювати ідеологію протилежних політичних угруповань та вживати рішучі заходи проти всіх ворогів, передусім проти своїх найбільш крайніх противників — «угодовців-хрунів» та «радянофілів-ікроїдів». У 1932—33 рр., під час голодомору, організованого комуністичним режимом в Україні, ОУН проводила потужну роз’яснювальну антибільшовицьку кампанію, трактуючи загибель мільйонів українців як наслідок спланованої акції, із допомогою якої радянська влада прагне ослабити націю. КЕ ОУН на чолі із С. Бандерою доручила найліпшим пропаґандистам виголосити в усіх студентських осередках спеціальні доповіді. Користуючись мережею легальних товариств й організацій, ОУН у зазначений час провела політичну кампанію, спрямовану на викриття злочинних дій СССР. Ця акція ОУН ударила по радянофільських позиціях у Західній Україні. Боротьбу за допомогою усного й друкованого слова доповнювали акти індивідуального терору щодо комуністів. Одночасно з поборюванням прибічників комуністичного режиму серед інтелігенції ОУН розгорнула таку саму акцію й на низовому рівні. Про це ставало відомо всій окрузі й зацікавлювало навіть тих, хто був байдужим до того, хто такі совєтофіли-комуністи й чим вони можуть зашкодити. У декількох місцевостях, де КПЗУ мала сильні позиції, дійшло до масових сутичок, зокрема на Дрогобиччині, у Яворові та інших місцях. На знак протесту проти штучного голодомору, влаштованого радянською владою, 22 жовтня 1933 р. Микола Лемик вчинив замах на високопоставленого розвідника НКВД Олєксєя Майлова, який працював на той час із перевіркою в консульстві у Львові. Атентат було здійснено згідно з наказом С. Бандери. 12 травня 1934 р. відома активістка ОУН Катерина Зарицька заклала бомбу під редакцію газети «Праця».

За рекомендацією С. Бандери Є. Коновалець доручив Івану Мітринзі — «Сергію Орелюку» організаційний зв’язок зі Східною Україною. Мітринга очолив референтуру з підсовєтських справ (згодом був призначений спеціальним референтом із соціальних питань) і діяв окремо від основної мережі ОУН. Він особисто підібрав у референтуру помічників, безпосередньо контактував із Коновальцем і Бандерою. Працівники референтури переправляли нелегальну літературу в радянську Україну та отримували звідти потрібну інформацію. Із наказу С. Бандери Я. Карпинець виготовив у Кракові спеціальні повітряні балони для переправляння й розкидання оунівських відозв і летючок над Східною Україною. Також було виготовлено два радіоприймачі для зв’язку з організаційними кур’єрами.

Проти українських націоналістів польська поліція використовувала різні методи, зокрема підсилала своїх агентів, вербувала донощиків та провокаторів. У той час, коли КЕ керував С. Бандера, ОУН розгорнула нещадну боротьбу з «хрунями-угодовцями», тобто тими українцями, які добровільно йшли на співпрацю з польською владою. Особливого розголосу набуло вбивство директора Львівської гімназії Івана Бабія 25 липня 1934 р. Смертний вирок, винесений революційним трибуналом ОУН, виконав Михайло Цар. Значний резонанс у суспільстві викликав замах на Якова Бачинського, вчинений 31 березня 1934 р. Після тривалого стеження суд ОУН виніс вирок, виконавцями якого стали Роман Мигаль і Роман Сеньків. Одним із найгучніших виступів, які виявляли ставлення ОУН до польської влади, було вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, скоєне 15 червня 1934 р. у Варшаві. За наказом Бандери атентат виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко — «Гонта», декілька разів вистріливши в урядовця. Такі акції проводилися з метою привернути увагу світової громадськості до нестерпного становища українців у Польщі.

У 1934 р. діяльність ОУН досягла найбільшого розмаху за міжвоєнний період. КЕ ОУН під проводом С. Бандери ухвалила рішення про організацію «зелених кадрів». Цей план виник у зв’язку з можливістю проведення польською владою пацифікації. Усі розконспіровані члени ОУН мали перейти в глибоке підпілля й вести з окупантами непримиренну боротьбу, об’єднуючись у збройні партизанські загони. На думку М. Климишина, проект Бандери зі створення зелених кадрів, передусім на Волині й в Карпатах, передував створенню УПА. Їхнім основним завданням мало бути визволення заарештованих членів ОУН.

Один із найбільших опонентів С. Бандери в ОУН Лев Ребет так характеризував в спогадах його діяльність на посаді Крайового провідника: «Його організаційний сприт і реалістичний підхід до справ, що особливо корисно виділявся на тлі загального молодечого романтизму середовища ОУН, спричинили те, що (хоч він порівняно короткий час очолював організацію в Західній Україні і не вклав нічого особливо питоменного та основоположного) серед оточення «Академічного Дому» він зумів здобути тривкіше місце. Він попросту став символом піднесення цього середовища, а посередньо всієї молоді того часу, і цю позицію не змогли захитати ні пізніший великий провал апарату, за який він формально відповідав, ні довгі роки його неприявности в роботі ОУН».

У 1933 р. до рук польської розвідки потрапив т. зв. архів Сеника — 418 оригіналів та 2055 копій організаційних документів, унаслідок чого поліція провела масові арешти членів ОУН. Більшість керівного активу організації, у т. ч. і Степана Бандеру, було заарештовано 14 червня 1934 р., о 5—6 год. ранку, в Академічному домі у Львові. Більшість керівного активу організації, у т. ч. і Степана Бандеру, було заарештовано 14 червня 1934 р., о 5—6 год. ранку, в Академічному домі у Львові. Під час поліційних допитів на Бандеру постійно чинили психологічний та фізичний тиск. Так, його допитували з 9 год. 6 серпня до 20 год. 11 серпня 1934 р., не даючи змоги поспати. Але Провідник ОУН поводився гідно й був зразком для інших в’язнів. У зв’язку із вдалим замахом на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького протягом червня — листопада 1934 р. поліція заарештувала понад 800 осіб. У цей же час польська влада створила концентраційний табір у Березі Картузькій, де перебувало понад 120 оунівців.

Судовий процес над членами ОУН викликав жваве зацікавлення в Європі та Північній Америці, яке, до речі, підсилював суд над хорватськими усташами у Франції, котрі 9.ХІ.1934 р. вбили в Марселі короля Югославії Олександра І й міністра закордонних справ Франції Луї Барту. Іноземна преса жваво коментувала співпрацю між ОУН та усташами, називаючи Німеччину ініціатором цих терористичних актів. Польська влада намагалася показати себе перед західним світом демократичною та правовою державою, дозволяючи публікувати у пресі промови підсудних і матеріали процесу. Вона передчувала тріумф остаточного розгрому керівного апарату й структур ОУН та припускала, що промови членів організації, які співпрацювали зі слідством, остаточно знищать авторитет націоналістів в українському суспільстві. Однак процес, який мав стати останньою крапкою в історії ОУН, відіграв зовсім іншу роль. Закордонна й місцева (польська та українська) преса подавала реферовані промови обвинувачених, які зуміли схилити на свій бік ще більше людей і перетворити поразку на перемогу. Саме у 1935—36 рр., після двох гучних політичних процесів — Варшавського та Львівського — почав формуватися певний революційний міф, що дав змогу ОУН на початку 1940-х рр. стати провідною політичною силою в Західній Україні.

У ході Варшавського процесу (18.ХІ.1935 — 13.І.1936) судили 12-х членів ОУН, зокрема Степана Бандеру, Богдана Підгайного, Миколу Лебедя, Ярослава Карпинця, Миколу Климишина, Дарію Гнатківську, Ярослава Рака, Якова Чорнія, Катерину Зарицьку, Івана Малюцу, Романа Мигаля і Євгена Качмарського.

Степан Бандера та його товариші перетворили Варшавський процес на форум пропаґанди ідеї національно-визвольної боротьби. Вони звинувачували Польщу в знущанні над українським народом. С. Бандера був прикладом для інших підсудних, своїми демонстративними виступами надихав їх на активний спротив. За спогадами прокурора Желенського, юнак почав свій виступ такою заявою: «Як український громадянин, не підлягаю польським законам», — і це накинув своїм товаришам. Було видно, що він їхній провідник і вони слухають його у всьому. За це [ заяви] Бандеру силою вивели із зали суду. Від нього била невичерпна енергія та фантастична сила». Газета «Батьківщина» подавала загальне враження, яке підсудний справляв на журналістів: «Він низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пристрижений, одягнений у чорне вбрання. Поводиться свобідно й починає зізнавати зрівноваженим голосом. Думки виявляє у ясній формі, з них видно, що це інтеліґентна людина. Його зізнання роблять помітне враження. Ціла заля із зацікавленням слідкує за зізнаннями Бандери. Відчувається, що ця людина цілком не подібна до більшости підсудних. На запит Бандера відповідає — до вини не почувається, свою революційну діяльність я вважав тільки сповненням мого обов’язку». Своєю чергою кореспондент «Газети польської» («Gazeta Polska») так описував Бандеру: «Він має досить непоказний вигляд, низького зросту, щуплий, мізерний. Виглядає щонайбільше на 20—22 роки. Втягнуте підборіддя, жорсткі риси, неприємний вираз обличчя, бистрі очі з легким жалем, нервові рухи, зімкнуті важкі вуста».

На Варшавському процесі підсудних обвинувачували передовсім у належності до ОУН. За обвинувальним актом, С. Бандера, Крайовий провідник ОУН, наказав убити міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького; М. Лебедь підготував атентат; Д. Гнатківська допомагала Лебедеві в цьому; Я. Карпинець виготовив бомбу, яку мали використати при вбивстві; М. Климишин допомагав Карпинцеві виготовляти вибухові пристрої, розповсюджував підпільну літературу; Б. Підгайний відповідав за координування атентату з боку бойової референтури; І. Малюца, будучи організаційним референтом, пересилав гроші для виконання у Варшаві атентату й влаштував Г. Мацейку втечу; Я. Чорній переховував Г. Мацейка у Любліні; Є. Качмарський допомагав Г. Мацейкові переховуватись у Львові; Р. Мигаль забезпечував організаційний зв’язок Г. Мацейка з І. Малюцою; К. Зарицька і Я. Рак допомогли Г. Мацейкові нелегально перетнути польсько-чехословацький кордон.

Початок процесу М. Климишин у споминах змалював так: «Усі вулиці, якими нас везли на розправу, були густо обставлені «сторожами публічного ладу» — поліціянтами. Нас везли кожного окремо й в будинку суду ізолювали, поки ми не ввійшли до залі. І на лавах обвинувачених нас порозділювано так, що ледве можна було привітатися, і це ми зробили тільки користуючись замішанням. Напереді в першій лаві сидів Бандера, наліво від нього Лебедь, Гнатківська й Карпинець. У другій лаві за ними сидів я, а ліворуч від мене Підгайний, Малюца і Чорній. У третій лаві за мною — Качмарський, Мигаль, Зарицька і Рак. Поміж нами сиділи поліцаї й уважали, щоб ми не говорили й не порозумівалися між собою, ані не оглядалися. Я привітався з Бандерою ще під час того, як входив до залі, і зразу таки нав’язав розмову з допомогою в’язничної азбуки. Я довідався, що і він протягом усього слідства сидів у кайданах, і що його арештовано у Львові... Я пояснив йому, що не хочу мати адвоката й що ввесь час буду ігнорувати суд, але він заявив, що із зарядження Крайової Екзекутиви моїм адвокатом буде д-р Павенський. У судовій залі перед нами сиділи адвокати, а по протилежному боці, звернені до нас обличчям, сиділи журналісти. Їх було дуже багато, тому для них майже не вистачало місця в лавках. По лівому боці залі сиділи батьки й рідні тих, що мали бути суджені».

Перші дні судового процесу були присвячені офіційним заявам та організаційним справам, а згодом суд узявся до допиту підсудних. Їх уводили до зали засідань по одному, щоб вони не могли почути свідчення одне одного. На самому початку процесу всі підсудні, окрім Мигаля, відмовилися відповідати польською мовою, заявляючи, що добре нею володіють, але вважають, що мають право говорити українською. В. Посемкевич, голова суду, заборонив їм це, й надалі відбулося тільки зачитування протоколів поліційних допитів. Право говорити рідною мовою обстоювали й свідки. Наприклад, Віра Свєнціцька привітала підсудних: «Слава Україні!» — і стала відповідати на запитання голови суду українською мовою. За таку поведінку В. Посемкевич оштрафував її на 200 злотих, а за привітання «Слава Україні!» наказав покинути залу суду і покарав однією добою ув’язнення. Виходячи, Віра Свєнціцька попрощалася: «Слава Україні!». Так само повелися й інші свідки — Ірина Хом’як, Рома Чорна, Олена Чайківська, Роман Шухевич, Олександр Пашкевич, Дмитро Мирон, Осип Нидза, Осип Мащак. Їх було покарано, як і Свєнціцьку.

Протягом усього Варшавського процесу головні обвинувачені — Бандера, Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин — поводилися дуже виклично, пропагуючи ідеї та гасла ОУН. Обвинувачених багато разів силоміць виводили із зали, суд карав свідків грошовими стягеннями та тюремним ув’язненням, відмовляв адвокатам, відхиляв їхні пропозиції й питання до свідків і підсудних, тим самим демонструючи свою зневагу та заборону висловлювати власні думки. Свідчити польською мовою погодилися Роман Мигаль та (дещо згодом) Іван Малюца. Перший розповів про атентати ОУН на Якова Бачинського та Івана Бабія. Другий підтвердив свої свідчення, які дав під час слідства. Поліція та деякі українські політичні партії роздрукували зізнання Малюци у великій кількості на циклостилі й за їх допомогою намагалася дискредитувати ОУН в очах суспільства і відвернути молодь від її революційних дій — «самоспалення».

Після двомісячного процесу у Варшаві суд виніс обвинуваченим такі вироки: Степанові Бандері, Миколі Лебедю й Ярославу Карпинцю — смертна кара, згідно з урядовою амністією замінена на довічне ув’язнення; Миколі Климишину і Богданові

Підгайному — довічне ув’язнення; Дарії Гнатківській — п’ятнадцять років ув’язнення; Іванові Малюці, Романові Мигалю та Євгенові Качмарському — дванадцять років ув’язнення; Катерині Зарицькій — вісім років ув’язнення; Ярославу Ракові та Якову Чорнію — сім років ув’язнення. Крім того, суд на десять років позбавив Д. Гнатківську, І. Малюцу, Є. Качмарського, Р. Мигаля, Я. Чорнія, Я. Рака і К. Зарицьку громадянських прав, зарахувавши їм слідчий арешт до 13 січня 1935 р. Усі обвинувачені сприйняли вирок спокійно, а Степан Бандера та Микола Лебедь разом вигукнули: «Хай живе Україна!». За таку поведінку їх було усунуто із зали суду на час зачитування обґрунтування вироку.

У відповідь на вирок ОУН оголосила у Західній Україні траур, який дотримували всі національно свідомі громадяни на знак солідарності з українськими політв’язнями. Заходами референтури пропаґанди КЕ ОУН було видано спеціальні листівки з портретами учасників процесу та їхніми лаконічними висловами, сказаними під час судових засідань.

Протягом двох місяців хід процесу докладно висвітлювався в українській та закордонній пресі. Зокрема, львівська газета «Новий час» зазначала: «Преса цілого світу вислала до Варшави своїх кореспондентів. Як-не-як, а на лаві підсудних було 12-ть здогадних членів широко розгалуженої революційної організації. Усі відчули й зрозуміли, що Варшавський процес — це не тільки сенсація, але й історична подія». Унаслідок проведення Варшавського процесу над оунівцями дещо змінилася думка польського суспільства та преси, які почали значно об’єктивніше ставитися на загал до українців та їхньої діяльності.

Українська емігрантська преса констатувала: «Вбивство міністра й голосний процес над дванадцятьма членами ОУН довели польській спільноті, що українська проблема таки існує, коли молоді люди готові покласти своє життя задля добра українського народу. З іншого боку, терористичний акт проти впливового урядовця продемонстрував рішучість намірів ОУН та продемонстрував, що окрім угодовців є ще Україна повстанських загонів та бойових п’ятірок». На думку діаспорних журналістів, процес показав, що «одним з головних слабких місць Польської держави є українська проблема». Американська газета «Свобода» зазначала, що Варшавський процес мав бути наступом не тільки проти ОУН, але також проти цілого українства. «Але вже тепер, — зазначалось у виданні, — поляки цей процес капітально програли. Бо до діла мають вони із сильним, організованим рухом, в авангарді якого ступає молодь».

Логічним продовженням Варшавського став Львівський процес (25.У. — 26.VI.1936 р.). Щоправда, на відміну від Варшавського, судовий процес у Львові не викликав такого масового зацікавлення суспільства ні у Польщі, ні в Європі й Північній Америці. На Львівському процесі було 23 підсудні: Степан Бандера, Роман Шухевич, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Ярослав Макарушка, Олександр Пашкевич, Ярослав Спольський, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Осип Мащак, Роман Мигаль, Євген Качмарський, Іван Ярош, Роман Сеньків, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька, Анна-Дарія Федак, Осип Феник, Володимир Івасик, Іван Равлик, Семен Рачун. Усім їм інкримінували державну зраду. Крім того, перших дев’ятьох звинувачували у належності до Крайової Екзекутиви ОУН; Б. Гнатевича — у діяльності в ОУН; В. Коцюмбаса — у діяльності в бойовій референтурі ОУН; Р. Мигаля, Є. Качмарського, Р. Сеньківа, О. Мащака та І. Яроша — у причетності до вбивств Я. Бачинського та І. Бабія й до підготовки замаху на тюремного сторожа Кособудзького; Д. Федак, К. Зарицьку й В. Свєнціцьку — у членстві в ОУН та діяльності її розвідувального відділу; І. Равлика — у тому, що він був Обласним провідником ОУН; В. Івасика — у діяльності в реферантурі пропаґанди ОУН, С. Рачуна — у підробці документів для бойовика ОУН М. Царя.

Із першого дня процесу Бандера та інші підсудні у своїх виступах почали викривати злочини польської влади щодо України й українців. Обвинувачені розробили тактику поведінки на процесі: одна їх частина мала зізнатися в належності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропаґандистські постулати, інша повинна була повністю заперечувати свою причетність до ОУН. Через «ґрипси» (таємні листи) Бандера зв’язався з тими, хто дав свідчення поліції, щоб вони відкликали всі свої зізнання та пояснили свою поведінку українському суспільству. На відміну від Варшавського процесу, на Львівському польська влада визнала право підсудних говорити українською мовою. Обвинувачені не мовчали, як на Варшавському процесі, а свідчили, складали відповідні заяви й використовували право останнього слова. Замість оборони прав української мови приводом для демонстративних виступів підсудних стало питання громадянства. Коли на початку процесу заарештованих питали про громадянство, вони заявляли: «Українське». Степан Бандера, крім цього, на запитання про його відношення до військової служби відповів: «Я є членом Української Військової Організації».

Судовий зал на вул. С. Баторого (тепер князя Романа, 1) охороняло 20 поліцейських. Навколо будинку було багато агентів у цивільному: поліція побоювалася, що бойовики ОУН вчинять напад з метою звільнення товаришів. На самому початку процесу останнім до зали ввели Степана Бандеру. Коли він появився, усі підсудні встали з місць і привітали Провідника: «Слава Україні!» За підсудними піднялися адвокати й глядачі, а за ними — судді, присяжні, журналісти й усі поліційні функціонери різних рангів. Ось як описав цю незвичайну подію у своїх спогадах адвокат С. Шухевич: «Вони якось механічно попідносилися в переконанні, що на залю увійшов суд або якийсь високий польський достойник. У цей спосіб ціла заля — як один муж — піднялися, щоб пошанувати молоденького Степана Бандеру, коли той входив на залю. «Пане, пане, — говорив я опісля до судового радника Тиньки, — ви дивуєтеся, що український нарід слухає Бандеру; коли ви самі віддаєте йому такі гонори: усі стаєте, коли він входить на залю судової розправи». У Варшавському процесі за такі вигуки суд карав свідків і підсудних грошовими штрафами або тюремними ув’язненнями. Судді й прокурор спокійно сприймали такі демонстративні вигуки й залишали їх поза увагою.

Члени ОУН, проти яких поліція не мала достатньо доказів (Д. Федак, В. Свєнціцька, К. Зарицька, В. Івасик, І. Ярош, Р. Сеньків, В. Коцюмбас, І. Равлик, О. Феник і Р. Шухевич), повинні були послідовно заперечувати свою належність до організації. При цьому вони заявляли, що за своїми переконаннями є націоналістами. Під час Львівського процесу Мигаль, Малюца, Підгайний, Макарушка та Спольський відкликали свої попередні зізнання, які обтяжували становище інших, і визнали їх не гідними націоналіста. Засуджуючи свою слабкодухість під час поліційних допитів, Р. Мигаль заявив, що тепер у своїх зізнаннях називатиме Бандеру тільки Провідником, бо вважає себе не достойним вимовляти його прізвище.

Степан Бандера виступив на засіданні 5 червня 1936 р. як Крайовий провідник ОУН. Він пояснив розглядувані судом справи, відмовившись при цьому називати прізвища чи псевдо членів ОУН. Підсудний засвідчив, що всі смертні вироки ухвалював революційний трибунал, а він лишень віддавав наказ виконати присуд. Так, за антиукраїнську діяльність були вбиті Бабій, Бачинський, Майлов; планувалися замахи на старшину тюремної сторожі Кособудзького, волинського воєводу Юзефського, шкільного куратора Ґадомського. Під час своїх зізнань Бандера намагався розкрити основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду кожного разу переривав його й не дозволяв продовжувати виступ.

Щодо справи Бандери його адвокат В. Горбовий у своїй останній промові сказав: «Під час не одного політичного процесу УВО чи ОУН прокурор не раз висував закид, що провідники висилають рядових бойовиків, а самі ховаються поза їхні плечі. Тепер став комендант українського революційного підпілля, мужньо відкрив свій шолом та признався, що прийняв на себе обов’язок здійснювати ідею своєї нації шляхом революції. Виринає питання, чи Бандера винуватий за вчинки, що їх закинув йому прокурор [...] Підсудний Бандера прийняв обов’язок провідника із внутрішньої конечности боротися за українську державу. Якщо б ви, панове присяжні судді, вставилися б у його положення, напевно прийшли б до переконання, що він не винен».

У своєму завершальному слові на процесі С. Бандера спростовував основну тезу обвинувачення про те, що «на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб». Він докладно ознайомив присутніх в залі, передусім журналістів, з ідеологією та програмною діяльністю ОУН. Щодо бойових акцій він заявив: «Ні програмово, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі й навіть із життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість. [...] Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика й того, хто вбив Пєрацького». На цьому місці голова суду перервав С. Бандеру і не дозволив йому завершити свою промову.

«Політичні «проступники», — говорив у завершальній промові на судовому процесі адвокат Пилип Евин, — це, звичайно, найкращі члени суспільности, ідейні й характерні люди, що для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя.

І нерідко трапляється, що засуджені за політичні «злочини» вже наступного дня займають міністерські фотелі [крісла]. Перед такими людьми всі ми мусимо схиляти голови. Тим-то в культурних державах політичні в’язні мають різні полегші в тюрмі, щоб пошанувати в них людяність і людину».

Пізно вночі судді оголосили такий вирок: Степан Бандера і Роман Мигаль — досмертне тюремне ув’язнення; Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак — 15 років ув’язнення; Ярослав Спольський — 7 років ув’язнення; Ярослав Макарушка — 6 років ув’язнення; Катерина Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександр Пашкевич та Іван Ярош — 5 років ув’язнення; Роман Шухевич, Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас — 4 роки ув’язнення; Семен Рачун — 6 місяців ув’язнення; Віру Свєнціцьку й Анну-Дарію Федак звільнили. На підставі урядової амністії всім засудженим до 5 років було зменшено термін покарання на половину, а засудженим від 5 років до 15 — на одну третину.

Про Львівський процес провідний діяч ОУН Микола Сціборський так писав у паризькій газеті «Українське слово» від 21 липня 1936 р. у статті «Клонім голови»: «Героїчною поставою своїх представників — Бандери й товаришів — націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість й організаційно-політичний розмах [...] А вже справді гігантською у своїй духовій силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать Провідника ОУН на ЗУЗ — Бандери! Того Бандери, що кинув гасло: «Згинути, а не зрадити!».

Про поведінку Бандери на процесі писав у своїх мемуарах М. Климишин: «Він не мав змоги належно виявитися на варшавському процесі, проте у Львові він виступив у всій своїй особовості, як революціонер-провідник. Це вже не був молодий хлопець. Це був провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й умів це гідно, по-державницькому вияснити, згідно з рацією поневоленого українського народу, який у безкомпромісовій боротьбі з окупантами української землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійности. Він знав, що належить сказати, що промовчати, чого домагатися й від чого категорично відмовитися».

Під час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе й ворогів Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН та УПА здобув позиції безконкуренційного Провідника на майбутнє.

Другого липня 1936 р. Бандеру етапували у тюрму на вул. Раковецького, 37 у Варшаву. Він мав при собі 50 злотих і білий годинник «Schweizaria Ancra Prima». По дорозі Бандера купив продуктів на 20 злотих. Йому постійно пересилали родина й знайомі гроші для купівлі продуктів, газет і книг. Наступного дня його відправили у тюрму «Святий Хрест». Про своє ув’язнення Степан Бандера в автобіографії згадував: «Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях «Свєнти Кшиж» коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, із того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві — індивідуально, у Львові й Бересті».

Про перебування Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: «Досі ми звичайно боролися за права політичних в’язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, із якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас «погостять», без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу. До того дістав я дерев’яні «черевики». Із тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися. Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору. Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на «Святім Хресті». Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був із грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля. Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п’ять метрів довга й так само широка [...]. Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб «оформили», й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте й подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!... Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд волосся. А тепер — це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, із гумором. Коли він ступив на сходи, його «черевики» поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, і ми зачали заміну своїх лахів, щоб хоч дібрати до величини».

На початку в’язням був призначений карантин. Під час нього їх навчали тюремних законів та звичаїв. Найбільшого упокорення в’язні відчували саме тоді, коли відбувався прохід: руки на спині, голова вниз, погляд на пальці ніг. Не вільно було змінювати поставу, бо в такому випадку охоронці сильно били ключами по голові. У камері не було ліжок, в’язні стелили на цементну долівку протерті покривала, а другою половиною спільно накривалися й таким чином спали. Їм було холодно й твердо. Сигналом до підйому в’язнів була мелодія польської пісні «Коли ранні встають зорі», яку виконував охоронець на трубі. Ця страждальна мелодія, протяжно виконувана, нагадувала в’язням, що вони в неволі й тим самим їх пригноблювала. Гігієнічні умовини були поганими через брак води й відсутність паперу. Ув’язнені на снідання діставали каву й ложку цукру та кусень чорного житнього хліба, а на обід діставали, переважно, пшеничну кашу.

Після 10-денного карантину Бандеру разом із Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Ярослав Карпинець, Богдан Підгайний, Євген Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк. Про це Климишин згадує: «Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний із нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова «Українська загальна енциклопедія», яку мав Бандера. Із неї міг я робити такі комплекти, як історія Украйни, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші. Усі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. [...] Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих».

На пропозицію Бандери усі члени ОУН мали посилено вчитися й завершувати свої університетське навчання, а інші мали здобувати знання від початкового рівня. Так Карпинець вчив усіх точних дисциплін, Климишин — історію і філософію, українську і англійську мови тощо. Великий вплив на успішність у навчанні

Бандера мав на Григорія Перегіняка, який згодом став одним із перших організаторів та командирів УПА на Волині.

Перед Різдвом 1937 року Степан Бандера організував хор на чотири голоси, яким сам і керував, для підготовки співаної Служби Божої, перед приїздом капелана українських політичних в’язнів доктора богослов’я, отця Йосипа Кладочного. В’язні співали Службу Божу так чудово, що нею захоплювалися тюремні сторожі. Через нього Бандера підтримував постійний зв’язок із зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці, та розмов під час сповіді. Отець Йосип Кладочний сповідав Бандеру тричі на рік. За спогадами о. Кладочного, Степан Бандера: «був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, — він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на віддалі. [...] Від него била сила волі й стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш, то він власне був такої рідкісної породи — іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе». Отця Йосипа Кладочного поліція підозрювала в передачі/отриманні інформації для/від Степана Бандери під час сповіді, які тривали понад годину, а також від його адвоката Володимира Горбового.

У середині січня 1937 року в польських тюрмах відбулися реформи, відтоді в’язням було обмежено продовольчі посилки від рідних та суворо посилено режим перебування в тюрмі. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-денну голодовку на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останню голодовку Микола Климишин пише: «Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм у рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися». Після неї адміністрація пішла на поступки політичним в’язням, а Бандеру, Климишина, Карпинця, Лебедя і Качмарського помістили у камеру № 17.

У квітні 1937 р. Степана Бандеру відвідав член Крайової Екзекутиви ОУН Осип Тюшка. У присутності тюремного сторожа він повідомив Провідника про долі окремих людей, суспільну-політичну ситуацію, діяльність громадських, молодіжних та спортивних організацій. Бандера в завуальованій формі давав вказівки щодо діяльності ОУН та ймовірного плану втечі.

З 1936 р. ОУН намагалася звільнити Степана Бандеру з ув’язнення. На думку польського історика Богдана Цибульського, ці заходи мали довести, що полійційні арешти не знищили ОУН та заманіфестувати, що Бандера й надалі є Провідником. За даними польської поліційної агентури, в тюрмі «Святий Хрест» під керівництвом Зиновія Матли — Володимир Нидза, Микола Лемик і Григорій Барабаш мали готувати втечу Бандері. Інші два члени ОУН зовні мали переодягтися на монахів та через кляштор отців Облятув, який примикав до в’язниці, організувати втечу. У лісі для прикриття мала бути група бойовиків. В’язнична адміністрація до червня 1937 р. повідправляла в’язнів-оунівців в інші тюрми, а також витратила понад 12 тисяч злотих на будівництво, яке б забезпечило найкращі умови і помішувала Бандеру надалі в камері-одиночці, щоб унеможливити його визволення.

Наприкінці 1937 р. — початку 1938 р. ненадійність тюрми «Святий Хрест» змусила польську адміністрацію перевести Бандеру в тюрму Вронки біля м. Познань. Ще 29 квітня 1937 р. у Львові на вул. Міцкевича, 11 під керівництвом Осипа Тюшки відбулася нарада щодо організації втечі Бандери з тюрми. На ній були присутні Василь Медвідь, Володимир Білас та ще 20 націоналістів, які мали бути бойовиками для виконання операції з визволення Крайового Провідника ОУН.

Про своє перебування у в’язниці спільно із С. Бандерою залишив скупі свідчення поляк Марек Садзевіч з м. Варшави: «Я бачив Бандеру у Вронках. Був це сильний характер. Він дбав про свою фізичну форму, гімнастикувався, читав, сподіваючись, що майбутність ще принесе йому волю. І він не помилився у своїх розрахунках...»

Після вбивства в м. Роттердамі (Нідерланди) полк. Євгена Коновальця 23 травня 1938 р. радянським агентом Павлом Судоплатовим повстало питання, хто очолить ОУН. За ініціативою Зенона Коссака, Івана Равлика, Романа Шухевича було запропоновано організувати втечу Бандері з Вронок Михайлу Куспісю — «Терену». Він 13—16 травня 1938 р. був біля Вронок (9 км. до німецької границі) і збирав дані про тюрму. 23 червня запропонував колишньому тюремному сторожу Петру Заборовскему 5 тисяч злотих за організацію втечі Бандері. Той у свою чергу подав контакт Куявскего, який вимагав 50 тис. злотих за звільнення Бандери. Жінка Куявскего мала поїхати у Львів, отримати 20 тисяч, а згодом отримати ще 30 тис. та бути до певного роду гарантією виконання цієї справи. Також була виготовлена фальшива розписка начальника Вронської тюрми про отримання 20 тис. злотих, щоб тим самим змилити слідство й напрями пошуків. Однак у вересні 1938 р. поліція арештувала 11 учасників підготовки звільнення Степана Бандери — 3-го М. Куспіся і П. Заборовскего, 4-го Йозефа і Марію (15-го повісилася у в’язничній камері) Бялецкіх, Віцента і Яніну Куявских, Чеслава Щірля і його жінку, а у Львові — Тараса Герцюка і З. Коссака, 8-го у Варшаві Яна Йозьвіка. 16—19 грудня 1938 р. у Познані відбувся суд на якому винесено такі вироки: Куспісю — 8 років, Заборовскему і Куявскему — 3 роки, Яніні Куявскі — шість місяців тюремного ув’язнення.

Тодішній провідник КЕ ОУН Лев Ребет у споминах писав, що оточенню полк. Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити під час втечі.

Після цих подій Степана Бандеру було переправлено в тюрму м. Берестя (тепер Брест, Білорусія), де він сидів у камері-одиночці в суворій ізоляції. Дев’ятого травня 1939 р. він отримав 10 злотих від отця Леонтія Куницького зі Львова (вул. Руська 3, пом. 2). У цій тюрмі Бандера провів голодування проти свавілля польської в’язничної адміністрації.

Із початком Другої світової війни, 13 вересня 1939, у воєнному хаосі Степан Бандера втікає разом з іншими в’язнями з польської тюрми з м. Брест через Волинь і Сокальщину. У Сокалі він зустрівся з провідними членами ОУН того терену: Дмитром Маївським — «Тарасом», Іваном Климівим — «Легендою», Василем Вавруком — «Ватюгою» та іншими. Згодом разом із Д. Маївським відправляється до Львова, куди прибув 27 вересня та мешкав в будинках собору св. Юра. Протягом двох тижнів він налагоджує підпільну діяльність ОУН, зустрічається з українськими суспільно-політичними діячами, зокрема, із митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким.

Про цей період свого життя С. Бандера згадував: «Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України й незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ. Я зразу мав плян залишитися в Україні й працювати в безпосередній революційно-визвольній дії ОУН. Але інші члени Організації настоювали на тому, щоб я вийшов за кордон большевицької окупації і там вів організаційну працю. Остаточно перерішив цю справу прихід кур’єра від Проводу з-за кордону з такою самою вимогою. У другій половині жовтня 1939 р. я покинув Львів і разом із братом Василем, який повернувся до Львова з польського концтабору в Березі Картузькій, та з 4-ма іншими членами перейшов совєтсько-німецьку демаркаційну лінію окружними дорогами».

У Кракові у місцевій греко-католицькій церкві, парохом якої був о. П. Хрущ, 3.УІ.1940 Бандера одружується з Ярославою Опарівською, дочкою священика УГКЦ о. Василя і Юлії Ганківської. Їх весілля було дуже скромне, з участю не більш як десяти осіб. Вони деякий час мешкали в одному з таборів на вул. Лютеранській. Після цього в 1940 році, із вимог конспірації, вони виїхали на два тижні до Варшави на винайняту М. Лебедем квартиру під прізвищем Гуцул.

Про цей період згадує М. Климишин: «Після одруження Степана Бандери, якихось особливих змін у його життю не зауважувалося. Жив він дуже скромно. Мав дуже скромну кімнату. Там часто відбувалися наради Проводу, зустрічався він із людьми. Бував я також часто в цій хаті, де жила його сім’я. Одно можна сказати, що в него кімната й вся ця хатня обстановка була просто бідна, скромніша, ніж у кого-небудь іншого. Треба мати на увазі, що ніхто не трактував оті свої помешкання, як щось постійне. Це було просто тимчасове, що він повинен тут деякий час побути й може кождого дня відійти в Україну, і тому те помешкання якось обставляти не було ніякого змісту. Ну, і не було за що, бо всі жили бідно. Із таких різних конспіративних причин і тому, що все-таки аґентура большевицька дуже слідкувала за всіма, і Бандера вже був досить розконспірований, і щоби на нього не виконали атентату, не вбили, Провід порекомендував йому виїхати з Кракова. І він виїхав з Кракова до Варшави».

В 1939—40 рр. Степан Бандера здійснив ряд поїздок в організаційних справах у Піщане (Словаччина), Відень, Рим. У одному з міст північної Італії відбулась зустріч з Андрієм Мельником, на якій обговорювалися концепції подальшого розвитку ОУН. Розбіжності між двома поколіннями в Організації призвели до створення 10 лютого 1940 р. в м. Кракові Революційного проводу (далі — РП) на чолі з С. Бандерою. У його склад увійшли провідні крайові члени ОУН: Р. Шухевич, Я. Стецько, Володимир Тимчій, С. Ленкавський, М. Лебедь, Д. Мирон, О. Гасин, Дмитро Грицай, І. Ґабрусевич, М. Климишин, Василь Турковський, Василь Кук, Іван Равлик, Володимир Гринів. Для полагодження конфлікту в ОУН була створена «Окрема комісія», до складу якої входили Ріко Ярий, Омелян Сеник (від ПУНу) та Р. Шухевич, І. Ґабрусевич та С. Ленкавський (від РП ОУН). Але у червні 1940 р. А. Мельник категорично відхилив її пропозиції, і конфлікт переріс у відкриту конфронтацію.

За спогадами В. Кука: «Засідання Проводу відбувалися у приватних помешканнях: Степана Бандери, Олекси Гасина, Миколи Лебедя. Постанови й рішення приймались колеґіяльно, узгіднені, після всебічного їх обговорення, без голосування. За виконання прийнятих постанов та інструкцій відповідали референти й звітували про це на засіданнях Проводу, а в міжчасі — Провідникові. Діяльність Проводу була завжди дуже ділова, конкретна й тому результативна [...] Під керівництвом Бандери вироблено конкретний оперативний план діяльності Організації. Згодом він доповнювався і уточнювався і на початку травня 1941 року в завершальному вигляді був оформлений як Інструкція РП ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» [...] Провідна ідея цих інструкцій — революційно-повстанська боротьба за відновлення Української держави в оперті на власні сили українського народу».

31 березня — 3 квітня 1941 року в Кракові на Другому великому зборі ОУН Степана Бандеру було обрано Головою Проводу. Бачучи неминучості війни між окупантами Польщі — Гітлером і Сталіном — Бандера вважав, що в цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну його поколінням Українську державність. 23 червня 1941 від імені ОУН за підписом Степана Бандери й Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум до Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням ОУН є відновлення незалежної Української

Держави. У меморандумі зазначалося: «Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися, коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу [...] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньо-европейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію».

Провідник ОУН не пішов на тісну співпрацю з окупантом України — нацистською Німеччиною на чолі з Адольфом Гітлером. Замість зрадницького союзу Степан Бандера — «Сірий» обрав шлях безкомпромісної боротьби. Із тактичних міркувань Бандера і Провід ОУН весною 1941 р. домовився з німецьким військовим командуванням про вишкіл Дружин Українських Націоналістів (батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд»), які мали воювати на території України проти СССР за відновлення державності. Вони створювалися з розрахунком, що у майбутньому зможуть стати базою для формування регулярної української армії. Так, на початку німецько-радянської війни Похідні групи ОУН проголошують створення органів місцевої влади в містах і селах, залишенихи радянською адміністрацією. Німецьку адміністрацію та війська ставили перед фактом, що вже місцеве населення обрало своїх голів міст, сільських війтів, сформували українську поліцію, а у Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності та створено уряд — Українське Державне Правління. Роль і значення Бандери в проголошенні Акту 30 червня була однією з основних: він був співавтором тексту, ініціатором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою.

У планах становлення «Нової нацистської Європи» про таку державу як Україна не могло бути й мови. Уряд на чолі з Ярославом Стецьком ґестапо заарештувало та відправило по тюрмах і концтаборах. Третього липня 1941 р. відбулися двосторонні переговори Степана Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюловом і полк. Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня. На погрози Кундта застосуванням репресій, якщо ОУН не припинить своєї державотворчої діяльності, Степан Бандера заявив: «Ми вступили у бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну й вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї й цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни. Я віддав цей наказ ще перед початком війни».

На подальші запитання Кундта відповів: «Я віддав наказ, будучи головою ОУН, тобто як провідник українських націоналістів, оскільки ця організація знаходиться у проводі українського народу. Я говорю тут від імени ОУН, як провідник українського народу. ОУН — єдина організація, що вела боротьбу, і вона має право, на підставі тієї боротьби, творити уряд».

Кундт: «Це право належить німецькому вермахту і фюреру, який завоював цю країну. Тільки він має право назначати український уряд».

Бандера: «Я хотів би ще раз ствердити й вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, я не покликався на жоден наказ, ані на жодне порозуміння з будь-якою німецькою службовою інстанцією. Даючи усі розпорядження, я не спирався на жодний наказ, ні на жодну згоду німецьких чинників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівництво й організація українського життя можуть бути зреалізовані в першу чергу лише українцями на замешкалій ними території...»

Щоб схилити Степана Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня, 5.07.1941 р. ґестапо арештували його біля Белза і через Люблін відіслали до Кракова. Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду Генеральної Губернії Бюглер та вимагав припинити діяльність УНК і відмовитися від проголошеного Акту. Після негативних відповідей взято під домашній арешт й разом із жінкою Ярославою й дочкою Наталкою відправлено 9 липня в Берлін, де помістили в тюрму ґестапо на Ліхтерфельде-Ост.

У столиці ІІІ Райху із С. Бандерою постійно працювали полковник Абверу Ервін Штольце, СС-штурмбанфюрер Вайнман та проф. Маркерт з ОКВ. 25 липня його перевели під домашній арешт у Берліні на вул. Дальманштрасе № 8. У колишньому польському посольстві професори Ганс Кох і Герхард фон Менде проводили з Бандерою, Стецьком, Стахівим консультації. Бандері й Стецькові запропонували створити підконтрольну Крайову раду, згодом Дорадчу раду при Райхскомісаріаті. У цей час відбулися численні розмови Бандери й Стецька з військовиками та партійними чиновниками багатьох відомств. Вони вільно пересувалися в межах Великого Берліна, але під постійним наглядом. Також Бандера й Стецько написали різноманітні послання, пояснення, комунікати, декларації й меморандуми на ім’я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших діячів нацистської Німеччини.

За дорученням керівництва ОУН літом 1941 р. в Берліні було сформовано спеціальну групу для зібрання коштів й продуктів для С. Бандери, Я. Стецька, В. Стахіва, Осипа Тюшки, Івана Ґабрусевича, Юліана Химинця, Романа Ільницького та інших в’язнів. На ці потреби від Проводу ОУН було передано зв’язковими в Берлін 30 тис. марок, а також на початку серпня продукти передали через Романа Шухевича від старшин ДУН. Ця група допомагала Я. Бандері і її дочці, яка у свою чергу постійно з іншими дружинами Марією Ґабрусевич, Марією Врецьоною і Марією Химинець носили передачі в’язням та передавали ґрипси. Ярослава Бандера два рази на тиждень отримала побачення з чоловіком від ґестапо. Дозволялося при таких зустрічах говорити тільки по-німецьки. Вона передавала їжу, білизну, усе, що було потрібно з речей побутового характеру. Також Іван Равлик за фальшивими документами приїжджав до Берліна і передавав в’язням передачі та дані.

14 серпня 1941 р. С. Бандера, після висловлених вимог проф. Ганса Коха, написав відкритий лист райхсміністрові Розенбергу з неприйнятністю відкликання УДП й призупинення діяльності ОУН. 11—12 вересня проф. Маркерт, проф. Г. Кох, проф. Герхард фон Менде проводили бесіди із С. Бандерою, Я. Стецьком, В. Стахівим і Ріко Ярим, щоб ОУН «віддала долю України в руки Німеччини, конкретно її Фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу», інакше всіх очікують арешти й концтабори.

Після успіхів Вермахту на початку вересня 1941 р. на Східному фронті, коли стало очевидним, що Червону армію буде оточено й доля Києва уже вирішена, у Берліні почали діяти рішучіше щодо українських націоналістів. 15 вересня 1941 р. Бандера був відправлений у центральну тюрму ґестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе. Одночасно з тим було проведено масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі й в ув’язненні опинилися півтори тисячі оунівців.

За спогадами члена Проводу ОУН Петра Дужого — «Дорожа», за долю С. Бандери та інших націоналістів дуже переживали, хоч про це ніхто не говрив. Щоб не нашкодити ув’язненому, керівництво ОУН не пов’язувало з іменем Провідника свою антинімецьку діяльність, але його задуми й плани ще тривалий час активно нуртували в націоналістичному середовищі.

Братів Бандери — Василя (21 липня 1942 р.) та Олександра (кінець липня 1942 р.) було закатовано в концтаборі Авшвіц (Освенцім). У Херсоні ґестапо розстріляло брата Богдана в 1942 р., а у львівській в’язниці також брата дружини. Одночасно з нацистами НКВД розстріляло 10 липня 1941 р. в Києві батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори. Через відмову С. Бандери від співпраці з нацистами його близькі родичі загинули мученицькою смертю, а він сам опинився у концтаборі. У свою чергу український народ розпочав збройну боротьбу проти нових окупантів. Цей рух Опору переріс у справжню повстанську війну не тільки проти нацистського режиму, а й проти радянської тоталітарної системи, розтягнувшись на довгі роки.

На початку січня 1942 р. (в деяких спогадах подається початок 1943 р.) Степана Бандеру розмістили у камері-одиночці № 73 концтабору Саксенгаузен. У ньому був спеціальний блок № 9 (Камерний дім ^еІІепЬаи), українські в’язні його називали «Бункер»). Головний наглядач за блоком Курт Еккаріус підпорядковувався начальникові табору штандартенфюрерові СС Антону Кайндлю. Серед в’язнів блоку були комуністичні лідери з усієї Європи (напр. Ернст Тельман), колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, радянські генерали, німецькі єпископи, українські, польські й румунські націоналісти (генерал Армії Крайової Стефан Ровецький, керівник Румунської «Залізної гвардії» Хоріа Сіма), французькі міністри (Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє), міністр оборони Латвії генерал Дамбітіс, австрійський канцлер Курт Шушніг, офіцери розвідки і пілоти англійських літаків, сини Сталіна, Нансена та маршала Італії П’єтро Бадольйо, представники аристократичних родин Європи (напр. італійська принцеса Мафальда). Усього в ув’язненні перебувало 80—90 осіб. Переважна більшість із них отримувала допомогу від Міжнародного Червоного Хреста власних країн чи від родин.

Згідно з даними німецького розвідника й згодом агента Штазі Отто Зайделя, С. Бандера був у дуже дружніх стосунках із письменником, архітектором та художником Оддом Нансеном (6.12.1901 — 27.06.1973). Цей норвезький велетень взяв його під свою опіку й допомагав усім, чим мав, особливо продуктами. Він, переважно, малював портрети ув’язнених, зокрема Бандери, із гострими й суворими рисами енергійного обличчя. За його спогадами, С. Бандері був відомий досвід його батька Фрітьофа щодо мирного відстоювання незалежності Норвегії від Швеції. На його думку, тюремний досвід показав Бандері, що фізично можна перебувати у неволі, але духовне самовдосконалення й творчість роблять людину вільною навіть у в’язниці.

За спогадами отамана Тараса Боровця — “Бульби концтабір Саксенхаузен був: «окреме царство есесів у царстві Гітлера. Там, у лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для спеціально ізольованих груп в’язнів і навіть домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Европи». Він зазначає, що завдяки С. Бандері й доктору Лапічакові діяла своєрідна пошта, яку називали «кібель-поштою»: під час прогульок в’язні залишали записки у квітнику або закидали в камеру до зазначених осіб. Найбільшим враженням для в’язнів було постійне бомбардування недалеко від них військових заводів авіацією США і Англії.

За свідченнями чільного діяча ОУН-р, теренового провідника Німеччини (1941—42) Василя Безхлібника — «Беркута» й в’язня Саксенгаузену, блок № 10 Степана Бандери в умовах суворого режиму концтабору проявляв чудеса конспірації та був неперевершеним організатором обміну інформації, газет і харчових пайків. Із ним Бандера зустрічався у лікарні блоку № 9, де проходив приписані процедури. Безхлібник інформував Провідника про становище членів ОУН в німецьких концтаборах, ситуацію в Україні та міжнародні події.

Інший в’язень, чільний діяч ОУН-м Євген Онацький, описує режим перебування в даному концтаборі у камері № 70: ніяких розмов з іншими ув’язненими під час прогульок по подвір’ю, підйом уранці о 5.00, застеляння ліжка та прибирання камери, вихід до умивальника. Опісля сніданок, о 12.00 обід, вечеря о 18.00, які завжди приносили у камеру. Якість їжі була дуже поганою, кожен в’язень мав помити свій посуд. Для в’язнів було три категорії харчування, й оунівцям приділялася остання. День завершувався о 20.00 ляганням спати. Онацький із захопленням згадує символічні Різдвяні подарунки 1944 р.: від Я. Стецька та маленьку передачу солодкого печива від С. Бандери. За спогадами провідного члена ОУН-м Дмитра Андрієвського, Степан Бандера, виявляв під час ув’язнення товариськість, допомагав продуктами тим, хто був у скруті. Дізнавшись про смерть Олега Ольжича, він запропонував уночі після другого дзвінка вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання.

22 липня 1943 р. відбулася зустріч Провідника ОУН С. Бандери з Головним комендантом АК ген. С. Ровецьким — «Гротом», який сидів у камері № 71. Зустрітися їм допоміг ще один в’язень, провідний діяч ОУН В. Стахів. Темою їхніх розмов були подальші перспективи українсько-польських взаємин, політика західних союзників та прихід в Україну й в Польщу більшовиків тощо. Згодом свою позицію ген. Ровецький виклав у листі польським в’язням: «[...] уже зараз мусимо рахуватися з втратою наших східних земель на користь українців. Того вимагає політика польської нації».

Про перебування в концтаборі Саксенгаузен полк. А. Мельник писав: «Місцем проходу був трикутник між двома крилами бараку, які прямовисно стояли до себе, і високим муром, що відділював барак від решти табору. Уже попереднього дня завважив я в однім із відхилених угорі вікон знаки хустиною і кінцями пальців. Наступного дня знаки ці повторились, що більше, появились крейдою писані на шибці вікна написи: «Лапичак в шпиталі, Мушинський 26, Тарас Бульба 28» і дальші інформації про розміщення нашої націоналістичної групи в цім «зондербараці». Під кінець на шибці бачу напис, від якого мені в очах потемніло: «Ольжич» і побіч цього хрестик. [...] Мов громом уражений цією вісткою, не видержую і на цілий голос питаю: «Хто ви?» і у відповідь появляється на шибці напис «Степан Бандера». — Ну, і здибались, — подумав я. — Це він перший системою відповідно наставлених дзеркал пізнав мене і перший поміг нав’язати контакт зі співтоваришами недолі: Андрієвським, Мушинським, Онацьким, Ждановичем і Костем Мельником. Це був останній прохід без вартового на цім подвір’ї, отже, і остання нагода того своєрідного зв’язку мойого зі Степаном Бандерою в німецькій тюрмі».

Після довгих консультацій в червні-липні 1944 р. в середині серпня, нацистське керівництво прийняло рішення про звільнення чільних діячів ОУН (близько сотні), які були ув’язнені в концтаборах, однак довго зволікали, не довіряючи Проводу ОУН. На початку серпня 1944 р. Степана Бандеру відвозили на бесіду з групенфюрером СС і генерал-лейтенантом поліції Генріхом Мюллером. У середині вересня в концтабір від Проводу ОУН для розмов із С. Бандерою прибув о. Іван Гриньох. Він передав ґрипс від М. Лебедя щодо повноважень отця, і той одразу ж проковтнув записку. Степан Бандера, за спогадами І. Гриньоха, виглядав дуже вимученим і хворобливим (ймовірно, тоді хворів грипом), бідно одягнутий, але був рішуче налаштований. Упродовж понад годинної зустрічі Бандері було розказано про зміни, які відбулися в структурах ОУН і УПА.

Рішення про звільнення Бандери й Стецька було затверджено 25 вересня 1944 р. на нараді Альфреда Розенберга й начальника головного управління безпеки Райху Ернеста Кальтенбруннера. 27 вересня 1944 р. Бандеру відвезуть із концтабору в околиці Берліна. Будуть утримувати під домашнім арештом, пропонуватимуть співпрацю в Українському національному комітеті (УНК), який мав бути під керівництвом генерала РОА Власова. Такі умови запропонував С. Бандері шеф головного бюро СС, ген. Готліб Бергер 5 жовтня 1944 р. Він відмовився входити в УНК, натомість запропонував замість себе адвоката Володимира Горбового. Після них ген. Бергер зазначив: «Бандера — це незручний, упертий і фанатичний слов’янин. Своїй ідеї він відданий до останнього. На даному етапі надзвичайно цінний для нас, опісля небезпечний. Ненавидить так само росіян, як і німців». Також переговори такого характеру проводили проф. фон Менде, СС-штурмбанфюрер, д-р Фріц Рудольф Арльт і СС-оберштурмбанфюрер Людвіг Вольф. За спогадами Я. Стецька, 28 вересня 1944 р. в його камері появилися СС-штурмбанфюрери Вольф і Шенк, які повідомили про його відправку з концтабору. Тоді ж разом з Бандерою їх відвезли під охороною ґестапо у спеціальну віллу під Берліном, де з ними проводив переговори ген. Г. Бергер. Також він зазначав: «У концтаборах і у підвалах найгірших тюрем — предовгі роки — йому було заборонено писати. Він міг тільки передумувати в постійній непевності, чи будь-коли його думи й ідеї, концепції й пляни зможуть здійснюватися».

Багато ставлять питання, чому Бандеру не ліквідували, як багатьох інших. У 1943—44 рр. була очевидна воєнна поразка Німеччини, нацисти знову хотіли на власну користь розіграти українську карту. Бандеру пробували використати для чергового колабораціоністського проекту, але його принциповість у відстоюванні інтересів українського визвольного руху стала на заваді реалізації ворожих планів.

В Україні Провід ОУН довідався про звільнення С. Бандери наприкінці жовтня 1944 р. з радіопередач і це вже перевірене повідомлення помістив 14 листопада у газеті «Щоденні вісті» її головний редактор Осип Дяків — «Артем».

Наприкінці грудня 1944 р. ґестапо відправляє С. Бандеру в Берлін, де утримує під домашнім наглядом. Також двічі на день він мав зголошуватися у їхньому місцевому відділку. На початку січня 1945 р. віднайшов родину Бандер їх стрийко Осип: «Коли через знайомого удалося мені роздобути його адресу, поїхав я до Берліну, де знайшов його, дружину й доню в скромній, але привітній квартирі. Моя візита по стількох роках розлуки була для нас милою несподіванкою і ми провели ввесь час у розмовах. Він цікавився ближчою й дальшою ріднею, відносинами за більшовицьких і німецьких часів, розказував про своє життя й обіцяв тримати зв’язок».

У середині січня 1945 року С. Бандера декілька днів перебував у м. Кракові, де зустрічався з членами ОУН Юрієм Лопатинським — «Калиною», Дмитром Чижевським — «Демидом», через яких передав Проводові ОУН своє рішення про підпорядкування вибраному Бюрові Проводу та підтримання рішень ІІІ Надзвичайного

Великого Збору ОУН. У середині січня 1945 р. до Бандери прибули чільні діячі ОУН — М. Лебедь, о. Іван Гриньох, Василь Охримович із листами, інструкціями від Проводу ОУН та Мирон Матвієйко, Ярослав Федик із речами побутового характеру. Стараннями М. Матвієйка для родини Бандери було виготовлено фальшиві документи на прізвище Романишиних. 1 лютого 1945 р. Бандера разом із родиною зуміє за допомогою М. Лебедя під час авіаційних бомбардувань, в атмосфері загального хаосу, втекти з-під гестапівського нагляду до австрійського Тіролю, згодом в Інсбрук. Їх цілий час супроводжував спеціальний помічник Андрій Пеленичка — «Плевак». Згодом С. Бандера переїде до Відня, поселиться за підробленими документами в готелі для німецьких військовослужбовців, де його точно не шукало ґестапо й далі продовжить діяльність у керівництві ОУН на еміграції. Потім деякий час він мешкав у Празі на тимчасово вийнятих квартирах.

Степан Бандера активно використовував свої тюремні зв’язки у відстоюванні незалежності України серед європейських громадських і політичних діячів, які пройшли німецькі тюрми й концтабори.

Після завершення Другої світової війни Степан Бандера — «С.А.С» — «В. Тесляр» — «Ярич» — «Донат» — «Власт» опинився в еміґрації у Німеччині. П’ятого лютого 1945 р. на нараді Проводу ОУН біля м. Бережан, Тернопільської обл. Бандеру було обрано разом із Р. Шухевичем і Я. Стецьком до Бюра Проводу. Цей вибір підтвердила конференція Закордонних Частин ОУН у вересні 1947 р. Із моменту виходу з концтабору Бандера активно починає разом з іншими членами Організації налагоджувати роботу української політичної еміґрації, розбудовує організаційний апарат та зв’язки з підпіллям в Україні, проводить активну публіцистичну діяльність, дає інтерв’ю журналістам. Основною фінансовою базою діяльності ЗЧ ОУН у визвольній боротьбі стали внески української діаспори. Степан Бандера був категорично проти повної орієнтації націоналістичного руху на будь-які держави, а виступав за опертя на власні сили та відстоювання національних інтересів. Із метою налагодження контактів та діяльності структур українського визвольного руху Провідник ЗЧ ОУН здійснив ряд поїздок до Англії, Канади, Італії, Бельгії, Голландії, Франції, Іспанії. Також під час перебування в цих країнах Бандера зустрічався й налагоджував взаємовигідну співпрацю з чільними представниками влади та спецслужб.

За спогадами Степана Мудрика — «Мечника», С. Бандера створив так званий «Центральний апарат», який складався із сектору служби безпеки, розвідки і зв’язку з Україною. Вони були повністю законспіровані й підлягали безпосередньо С. Бандері, навіть членам Проводу точніше нічого не було відомо про їхню діяльність. Боротьба з радянською агентурою й спецслужбами та підтримання постійного зв’язку з Україною в діяльності ЗЧ ОУН були одними з найважливіших завдань, але не завжди успішно виконувались. Степан Бандера в загальному займався розробленням стратегічних напрямків діяльності організації, його два заступники — Ярослав Стецько та Степан Ленкавський — відповідали за зовнішню та внутрішню політику.

Про стиль роботи Провідника у своїх спогадах згадує член Проводу ЗЧ ОУН Петро Мірчук так: «На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав пописового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі й дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення. Свій погляд висловлював наприкінці, після того, як висловилися всі інші члени Проводу, і перед дискусією. Свій погляд у дискусії завзято обороняв, але по закінченні дискусії ставив внесок оформленого рішення на голосування, і коли траплялося, що його було переголосовано, він із повагою приймав рішення до відома як обов’язуюче його й ніколи самовільно його не міняв [...] Він кожну важнішу проблему ставив на обговорення Проводу, вимагав остаточної постанови Проводу й кожну постанову цілого Проводу респектував незалежно від того, чи вона була по лінії його погляду чи, навпаки, була переголосованням його думки. Другою додатньою прикметою Бандери був його щирий респект до кожного позитивного критика й нехіть до кожного, хто підлабузнювався [...] «Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик», — пояснював Бандера [...] Урешті, і як Крайовий Провідник ОУН під польською окупацією, і як Провідник ОУН на еміґрації Степан Бандера різко підкреслював конечність розрізнення: усередині ОУН, підпільної організації на військовий лад, — військова побудова й дисципліна, а в громадській праці — щире шанування принципів демократичної побудови й праці».

Якщо проаналізувати суть конфлікту в ЗЧ ОУН між Проводом на чолі із С. Бандерою та опозицією, в основу протистояння, окрім програмно-ідеологічних розходжень, було закладено особисті амбіції й взаємовідносини. У ході внутрішньоорганізаційної боротьби колишні соратники ставали запеклими противниками та направляли всю свою енерґію на поборювання один одного. Такий розвиток подій був на користь і всіляко підтримувався радянськими спецслужбами, які таким чином відволікали увагу від визвольної боротьби проти СССР. На початковому етапі конфлікт розгорівся в 1946—48 рр. по лінії ЗП УГВР і ЗЧ ОУН та був нібито вирішений на Другій надзвичайній конференції ЗЧ ОУН 28—31.8.1948 в українському таборі в Міттенвальді (Німеччина) з представниками опозиції — Дарією і Левом Ребетом, Миколою Лебедем, Василем Охримовичем, Іваном Гриньохом, Мирославом Прокопом, Володимиром Стахівим. Але всупереч домовленостям суперечки розгорілися з новою силою в 1949—54 рр. Після проведення в Мюнхені Третьої конференції ЗЧ ОУН було вирішено для урегулювання конфлікту вислати в Україну представників — опозиції (В. Охримовича) та від Проводу ЗЧ ОУН (Мирона Матвієйка).

22 серпня 1952 року з метою подальшого не розколювання визвольного руху С. Бандера залишиє пост Голови Проводу ЗЧ ОУН та планував перейти нелегально в Україну для продовження підпільної боротьби. Четверта й п’ята конференції ЗЧ ОУН 23—25 травня 1953 та 7—9 травня 1955 років відставку Бандери не приймали. У січні 1954 р. на підставі нібито отриманих з України повідомлень щодо реорганізації ЗЧ ОУН від Василя Кука та В. Охримовича були передані Ребетом Бандері. На їх базі була створена Колегія уповноважених в складі Л. Ребета, Зенона Матли і С. Бандери для полагодження суперечностей. В ході подальших переговорів конфліктуючі сторони не дійшли до порозуміння, і 20 лютого 1954 року була створена ОУН-закордоном.

Цей поділ в націоналістичному русі залишається складним та оповитим різними міфами. За перипетіями конфлікту в ЗЧ ОУН пильно слідкували цілими десятиліттями спецслужби СССР. Вони скеровували його в потрібне русло своїми агентурно-оперативними операціями й радіоіграми: через Мирона Матвієйка — «Травневого» під кодовою назвою «Звєно» та В. Охримовича — «Восьмого» під кодовою назвою «Траса», а також оперативною грою «Рейд» (імітація через агентуру контрольованого зв’язку ОУН через Польщу із ЗЧ ОУН).

Для остаточного вияснення всіх деталей даного конфлікту потрібно відкриття всіх спецархівів в Україні, Росії й на еміґрації. Однак на це, мабуть, потрібно буде чимало десятиліть і самовідданої праці фахівців. До того про вказані події можна лише висувати власні гіпотези та писати стосовно цього суб’єктивні рефлексії, перебуваючи під певним ідеологічно-політичним тиском дуже багатьох сторін даного конфлікту.

Кожен із членів ОУН і УПА чітко усвідомлював, що, воюючи за державну незалежність, на нього чекає певна й неминуча смерть. Тому слова С. Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 р. Головою Проводу ЗЧ ОУН, видаються цілком логічними: «Я приймаю Ваш вирок смерти». Він, як і його сотні тисяч соратників, бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху.

Радянська влада вбачала у Степані Бандері найзапеклішого ворога свого режиму. Шостого лютого 1946 року Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від Заходу видати Бандеру як «воєнного злочинця». Але ці та інші домагання не давали жодного бажаного результату. Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети — фізичне знищення керівника визвольного руху. Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб, сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання. Тимчасовими притулками стають помешкання в Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Брайбруку над озером Амерзе, біля Штарнбеґського озера, Мюнхені та його околицях.

Служба Безпеки ЗЧ ОУН розкривала плани підготовки таких замахів: 1) У 1947 році в Мюнхені з’явився агент МГБ Ярослав Мороз, який мав вбити С. Бандеру; 2) У 1948 року такий план намагався реалізувати агент з Польщі Володимир Стельмащук; 3) У 1950 році вбивство підготовляли агенти МГБ з Чехословаччини; 4) 1952 р. було вислало до Західної Німеччини для вбивства агентів «Лєгуда» і «Лємана»; 5) 1953 р. до Мюнхена був засланий агент «Стефан Ліпгольц»; 6) Весною 1959 агент КГБ Вінцік з Відня робив спробу викрасти сина Бандери, Андрія; 7) У 1959 р. КГБ підготувало агента-поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити С. Бандеру й заявити, що він помстився за співвітчизників, які там загинули. Крім цих агентів, КГБ у Німеччину відправляла кожен рік завжди нових. 15 жовтня 1959 року Степан Бандера поїхав додому сам. Зайшовши у підїзд, він отримує вистріл в обличчя синильнодіючою кислотою від агента КГБ Богдана Сташинського. Через кілька секунд сусіди на сходах знайшли тіло мешканця цього будинку, якого всі знали як «Степана Попеля».

В українському націоналістичному русі ХХ століття яскраво виділяється постать Степана Бандери, з ім’ям якого асоціюється національно-визвольна боротьба. Його громадсько-політична, організаційна та публіцистична діяльність багатогранна й дуже важлива саме сьогодні. Степан Бандера — автор багатьох праць, у яких ґрунтовно розроблено засади українського націоналізму. На жаль, тільки окремі його статті увійшли у збірник «Перспективи української революції».