...коли один скаже: Слава Україні!

Питання атомової війни й визвольна революція

Розважаючи, чи сучасні досягнення у воєнній техніці, атомні й водневі бомби, міжконтинентальні ракети і т. п., збільшують чи зменшують можливість виникнення світової війни, автор у своїй статті приходить до висновку, що ця техніка не конечно мусить бути причиною тотальної, атомової війни, яка знищить половину або й ціле людство; одначе, можуть бути менші льокальні війни з ужиттям т. зв. конвенційної зброї (порівняй статтю «Третя світова війна і визвольна боротьба»). Які ж шанси для національно-визвольної боротьби українського народу могла б дати евентуальна світова війна, викликана московською аґресією? На думку автора статті, така війна могла б принести користі, але для їхнього досягнення треба великої і спільної підготовки всього українського народу і його еміграції на чужині. Крім того, автор ще раз вказує, якою повинна бути тоді наша постава до Заходу.

Стаття під назвою «Питання атомової війни й визвольна революція» була друкована в чотирьох частинах, за підписом Степана Бандери, у журналі «Визвольний Шлях», Лондон, Великобританія, рік ІУД, кн. 7/43/111 за липень 1957, рік У/ХІ кн. 1/49/123 за січень і кн. 2/50/124 за лютий 1958 р. Довга перерва в публікації окремих частин статті була зумовлена працею автора над підготовою висилки зв’язкової групи в Україну.

Уривок цієї статті був ще раз друкований у згаданому журналі, рік вид. ХІ/ХУІІ/, кн. 10/200 за жовтень 1964 р. під заголовком «Щоб не було ілюзій».

Війни часто викликають великі зрушення та довершують основні зміни в політичній і суспільній структурі як поодиноких держав, так і цілих континентів, і навіть світу. У певних випадках такі зміни створює — так би мовити, цілком механічно — сама війна та її вислід. В інших випадках війни створюють вигідніші умови для розгорнення і завершення тих процесів, які хвилювали суспільство вже перед тим. Саме тому революційні рухи, що змагають до основної перебудови суспільства, часто пов’язуються з розрахунками на війну.

Але такі розрахунки не завжди справджуються. Звичайно, історія записала чимало випадків, де й справді зовнішня війна допомагала революції визволитися з глибин на поверхню і здійснити свою програму. Разом із тим в історії є не менше прикладів на те, що революційні ідеї й почини, заздалегідь обраховані на вибух війни, безвислідно пропадають. Тож для того, щоб пов’язувати революцію з вибухом війни, завжди потрібні передумови, у які мусить бути врахована мета зовнішньої війни, а за тим — її розвиток та можливий вислід. При цьому завваження: хід воєнних подій часто зміняє не тільки характер війни, а й навіть програму політики сторін, що воюють, тому надзвичайно важко наперед передбачити розвиток конфлікту та відповідно до того надати спрямованість проектованій революції.

Коли якась держава зважується реалізувати свою політику методами війни, то, звичайно, вона змагає до того, щоб та війна відбулася на чужій території. Це й зрозуміле: таким способом вона оберігає від руйнації свою власну територію. Як правило, оборонні війни накидає тільки аґресивний противник. Нападений народ мусить воювати, щоб не втратити того, на що посягає ворог і що для нього цінніше за мир. Отож, у нормальних обставинах оборонної війни на своїй власній території не прагне жоден народ. Вийняток у цьому відношенні можуть становити поневолені народи. За умови, що війна може принести визволення, поневолений народ може прагнути війни, навіть якщо вона має відбуватися на його території та навіть загрожує йому жертвами в населенні й спустошенням у майні. Розрахунок простий: ув’язавшись у зовнішній конфлікт, до того зазнавши в ньому поразки, поневолювач утрачає силу контролювати поневолених.

Поневолений народ може прагнути зовнішньої війни проти свого поневолювача з двох міркувань. По-перше, коли його власна визвольна справа тісно допасовується до програми війни (чи навіть і входить у програму) зовнішніх спільників. У такому випадку поневолений нарід може уважати ворога свого поневолювача власне за свого спільника, а війну — за спільну справу; тоді й може координувати свою боротьбу зі спільником, розгортати національну революцію за спільким пляном, у тісному погодженні з фронтовими діями. Друга можливість — та, де програма сторони, що воює, не покривається із цілями визвольної боротьби й просто не має до неї жодного відношення, не підтримує її, хоч і не заперечує. У такому випадку поневолений народ може застосувати неґативну засаду — «ворог мого ворога — мій спільник», і піднести свою справу рівнобіжне до зовнішнього конфлікту. Тоді ворог повинен розділити свої сили надвоє, і це дає вигоду обидвом партнерам. На тій основі може постати навіть порозуміння про співдію — щось вроді тимчасового союзу, посуненого так далеко, як далеко обидві сторони зацікавлені в тому, щоб пов’язуватися умовою про узгіднену дію та взаємну допомогу. Бо — це треба відзначити — сама тактична доцільність такого пов’язання тут не вирішує цілого питання.

Буває так, що держави, які перебувають у стані війни, мають її тісно визначений засяг і, щоб не дати їй перерости за певні межі, не хочуть вступати у формальну спілку з радикальнішим та ширшим у своєму засягу революційним рухом. Така стриманість може бути подиктована державі, що воює, поставою зовсім сторонньої третьої потуги, бажанням виграти настрої противника, а то й власним внутрішнім становищем. Подібно й для визвольно-революційного руху може бути невигідно пов’язуватися політикою сторонньої держави — через політичні суперечності або через незацікавленість у тому, щоб увагу й сили піднятого народу розпорошувати на зайві справи. У таких ситуаціях складається лиш фактичне, бездоговірне союзництво. Революційний рух і воююча на фронті чужа країна використовують себе взаємно, кожне на свій лад і зі своєю власною метою.

Така війна чужої держави проти поневолювача може бути корисна визвольній боротьбі поневоленого народу, але тільки такою мірою, якою вона створює придатні обставини, вможливлює чи полегшує розгорнення національного руху, який — поза тим — мусить змагати до своєї мети власними засобами й силами. Навіть повна поразка поневолювача у війні з чужими державами в такій ситуації не приносить поневоленому народові визволення, якщо він рівночасно не здобуває і не забезпечує своїх інтересів власною боротьбою.

Народи, поневолені московським большевизмом, зустрічали війну Німеччини проти СССР у червні 1941 р. з надією визволитися. Затривоження страхіттями модерної війни не могло переважити радісних почувань, бо ненависне вороже панування перевершувало кожне передбачуване лихо. І сподівання поневолених не випливало з якоїсь однобічної політичної орієнтації на Німеччину. Навпаки, у їх пам’яті залишився з попередньої війни гіркий досвід німецького господарення в окупованих країнах, а деякі, хоч і скупі відомості про істоту гітлеризму, збуджували упередження і застережливість. Ішло передусім про те, щоб покласти край большевицькій неволі, і порівняно із цією метою другорядною справою виглядало й те, котра саме потуга ставала війною проти СССР.

Революційно-визвольні рухи на території СССР — як Організація Українських Націоналістів та подібні організації в інших країнах, зокрема в балтицьких — не обмежилися пасивним спогляданням. Вони потрактували війну як нагоду для того, щоб поневолені народи активно стали формувати свою долю засобом боротьби власними силами.

Досвід минулої війни наочно показав, що принцип «ворог мого ворога — приятель» не завжди мусить бути слушним. Бо якщо такий «приятель» у війні ставить собі за мету відбити від давнього поневолювача поневолені народи лиш на те, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на «приятеля», ні на «приязнь». Тоді й байдуже, котра з воюючих сторін переможе, а котра зазнає поразки. Зміна однієї неволі іншою, дарма що може принести поневоленому народові певні пільги в одному відношенні й збільшити труднощі в другому, однаково суперечить основному принципові: відновленню самостійності! У такій війні поневоленому народові залишається лиш покладати надію та докладати зусиль до того, щоб війни фактично не виграла жодна зі сторін, що воює; щоб обидві, знесилені війною, не мали сили правити тими народами, за які билися. Із тією метою він мобілізує свої сили та розпочинає боротьбу на два фронти, не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з окупантів і не опускаючи погляду з остаточної мети: у слушний момент очистити країну від займанців та приступити до відновлення й зміцнення власної держави. Це й був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви й проти гітлерівської Німеччини.

Згаданий плян справдився лиш до половини. У результаті війни грузами лягла потуга гітлерівської Німеччини, зате залишився при житті й виріс у загрозу для цілого вільного світу старий московський імперіялізм. І хоч яке це трагічне та парадоксальне, але Москві допомогли осягнути перемогу та захопити під своє панування нові країни саме західні потуги, які в страху від сепаратного порозуміння між СССР та Німеччиною Гітлера забули про основне: що не лише поневолені народи, але й вони були кровно зацікавлені в знищенні обидвох.

Питання Третьої світової війни автоматично виринуло з результату попередньої війни, із нового укладу протиставних собі тенденцій і сил. І стоїть це питання відкритим ось уже дванадцятий рік. Розвиток міжнародніх взаємин і подій за той час не наблизив його до розв’язки — позитивної чи негативної — ні на один сантиметр. А та розв’язка наприкінці минулої війни лежала на віддалі простягненого рамени.

Якщо політика західніх потуг розвивалася б була згідно із законами простої логіки, — а ця лінія покривалася з лінією сподівань поневолених Москвою народів, — то вони повинні були шукати вирішальної розправи із СССР зараз по розгромленні Німеччини. Життєві інтереси західніх держав нарівні з інтересами поневолених народів не вимагали розгромлення, а принаймні погамування московсько-большецького загарбництва. Умови для цього були неповторно сприятливі: мілітарна машина Заходу була в повному русі, під зброєю були мільйони досвідчених вояків, тоді як совєтська армія, незважаючи на свою численність, була до краю вичерпана та позбавлена найнеобхідніших боєприпасів. На добавок Захід у большевицькому запіллі міг розраховувати на підтримку розбурханих національно-визвольних рухів, зокрема тих народів, які були в союзі із Заходом і з того титулу мали повне право чекати від нього допомоги.

Одначе політика Заходу пішла проти здорового глузду, далеко поминаючи інтереси не тільки поневолених народів, але й свої власні. І, очевидна річ, у процесі альянтсько-московського братання після війни поневолені Москвою народи перестали орієнтуватися на війну Заходу проти СССР. Ясним стало, що в ім’я сумнівного миру західні потуги свідомо відписали большевикам цілу низку народів Східньої та Центральної Европи, у тому й недавніх спільників проти Німеччини. Правда, у політичних деклараціях західніх урядів усе ще було видно зацікавленість положенням цих народів, а навіть бажання їм допомогти. Але західня прихильність ніколи не наблизилася (тим більше не переступила) до лінії загрози конфлікту з Москвою, воєнного, а навіть дипломатичного. А без конфлікту з большевиками допомога поневоленим народам практично була неможлива.

Більш того, повоєнний розвиток міжнародніх відносин виявив, що західним потугам бракує волі й рішучости навіть для того, щоб, ставляючи греблю перед розростанням большевизму, забезпечити свої власні інтереси.

Час же проминав не конче корисно для Заходу. У початковий період по війні кількісна перевага совєтських дивізій була не тільки зрівноважена, але й перевершена значною технічно-матеріяльною перевагою воєнної машини західніх потуг. І коли ці потуги своєю перевагою не покористувалися (не конче для війни, а, власне, для уникнення війни відповідною пресією на Москву), то тим гірше для них. Із ходом часу відношення сил почало змінятися в користь СССР, і саме тоді почалися балачки про можливість нової війни. Західні держави великою мірою здемобілізували не тільки свої армії, але й воєнну продукцію, переставивши свою індустрію на продукцію мирну. Зовсім протилежно вчинила Москва, де розвиток господарства і, зокрема, індустрії по лінії підготовки до війни йшов увесь час перед тим і де натиск на озброєння ще збільшився. Властивої демобілізації СССР не провів ніколи. Були здійснені тільки певні перегрупування, реорганізація й переозброєння, розреклямовані назовні як частина роззброєння. Мирний час большевики використали для внутрішнього впорядкування, і в програмі того впорядкування — здушення всякого роду «ворогів народу», а насамперед революційно-визвольних рухів поневолених народів. В обличчі змасованих військово-політичних акцій, власних великих утрат, при стабілізації міжнароднього становища на довший час, поневолені народи мусіли припинити війну повстанськими арміями та обмежитися на підпільній дії.

Із другого боку, совєти отримали поважне підсилення свого воєнного потенціялу від свіжо загарбаних країн в Европі та в Азії. Екстенсивно використовуючи матеріяльні ресурси, а також ресурси людські — звичайних робітників, селян і насамперед учених, конструкторів, техніків і фахівців із різних ділянок, — большевики відносно в короткому часі добилися таких успіхів, яких на Заході й не передбачали.

Найбільше ж вплинули на зміну в відношенні мілітарних потенціялів Заходу і СССР совєтські досягнення в ділянці винаходів модерної зброї: ракетної, атомової та водневої. Те, що Москва отримала у своє посідання атомову зброю, дуже фатально відбилося на цілій повоєнній політиці західніх держав, і виглядає, що буде мати неґативний вплив і надалі. Монопольне посідання атомової зброї Сполученими Штатами Америки створило було присипляюче почуття безпеки в цілому західньому бльоці. Бо не тільки американці, але також інші покладалися на те, що атомова зброя може відстрашити від агресії Москву та її мільйонові армії. Розраховувалося, що Москва таємниці розщеплення атома не збагне, а в розвитку атомових дослідів ніколи не зуміє наздігнати Захід. Той же розрахунок виявився хибним. Тепер уже загально відомо, що Москва має й атомову бомбу, і водневу — при тому атомову зброю вводить у звичайне озброєння армії, — і далекосяглі ракетні стрільна, і летунство та фльоту, які принаймні кількісно не залишаються позаду Заходу. Західні калькулятори перерахувалися по-перше тому, що належно не взяли до уваги того підсилення науково-технічними силами та індустріяльним вирядом, яке отримали совєти, загарбавши нові західні країни, зокрема частину Німеччини. По-друге, підвела західня система безпеки, й большевицька розвідка та агентура отримали чимало важливих таємних матеріялів від самих таки західніх потуг. Зрештою, випущено було з уваги також і те, що, хоч рівень розвитку совєтської промисловосте є низький, Москва вміє й може надолужувати та вирівнювати свої хиби методами насильства й натиску в потрібному напрямі.

Попереднє виключне посідання атомової зброї було для західніх потуг тим чинником, яким вони забезпечувалися на випадок крайньої потреби. Вжиття нищівної сили атома входило в гру тільки на випадок воєнної аґресії безпосередньо проти Заходу, конкретніше — проти Західньої Европи. І, можливо, у тому відношенні розрахунки якоюсь мірою справдилися, можливо, що загроза атомового бомбардування стримала большевиків від приманливої аґресії проти Західньої Европи. Але дальше покладання на силу атома не оправдалося та, остаточно, вийшло на користь большевикам. По-перше, прийнявши оборонну поставу під прикриттям атомової сили, як остаточного засобу проти аґресії, Захід зовсім занедбав наступальну стратегію. По-друге (і у зв’язку з першим), із почуття безпеки від посідання атомової зброї той же Захід зредукував мілітарні сили, які орудують т. зв. конвенціональною зброєю. У висліді цього, спроможність Заходу протиставитися Москві самою конвенціональною зброєю, не вдаючись до атомової, неспівмірно змаліла. У свою чергу це стало причиною для того, щоб західні потуги ще глибше, ніж коли, запали в пасивність та в дефензиву.

Визначення умов, за яких Захід був готовий вжити атомову зброю, мало той недолік, що Москва отримала вільну руку для експансії в усіх напрямках, крім західнього. Бо західні держави, забезпечуючись самі безпосередньо вдома, «забули» визначити виразну межу своєї поступливости на континенті, скажемо, Азії. Тим і покористувалася Москва. Завжди дбаючи тільки про те, щоб не викликати поважного зудару, вона опанувала Китай та розпалила низку «льокальних конфліктів» і «громадянських війн», як у Персії, Греції, Кореї, Індо-Китаї, на Середньому Сході тощо. Московському імперіялізмові залишилося поважне поле розросту.

Отож, не заперечуючи припущення, що посідання атомової зброї Заходу відклало вибух Третьої світової війни, можна сміло твердити, що воно того вибуху не унеможливило. Цілком навпаки, Захід без війни програв, тоді як Москва виграла, мабуть, більше, ніж могла була виграти у світовій війні. Справа в тому, що атомова зброя давала західнім державам почуття безпеки неспівмірно більше до сили, яку вона насправді становила. Дуже можливо, що без такого почуття безпеки Захід серйозніше поставився б до загрози та викресав би із себе ще стільки енергії, щоб бути спроможним поставити край московській експансії. Нам здається, що для оправдання такої тези знайшлося б стільки само арґументів, як і для другої, ніби атомова зброя в монопольному посіданні Заходу врятувала світові мир. Обидві тези сходять до теоретизування в площині «що було б, якби було інакше».

Американське виключне володіння атомовою зброєю, поєднане з повним змобілізуванням цілого воєнного потенціялу англо-американського бльоку наприкінці Другої світової війни, давало західнім державам мілітарну перевагу над совєтами. Якщо б тоді ці держави, зокрема ж США, керувалися тими самими морально-політичними засадами супроти большевицького імперіялізму, якими керувалися в трактуванні гітлерівської Німеччини і Японії, то їхня перевага в перші повоєнні роки не була б так змарнована. У тогочасній ситуації вже первісна атомова бомба була дуже сильним засобом офензивної, а не тільки дефензивної політики й стратегії. Успішне застосування цієї зброї у війні проти Японії показало її велике мілітарне значення. Після того вже сама погроза й готовість застосувати її в новому конфлікті були б засобом дуже сильного натиску й могли примусити большевицький імперіялізм до відступу. Таким чином тверда й наступальна політика західніх держав, сперта на мілітарну перевагу, давала вигляди на зменшення большевицької загрози та на довготривале усунення небезпеки нової війни. Залишається історичним фактом, що США навіть не пробували йти по тій лінії.

Дефензивна, а то й просто дефетистична політика західніх альянтів звела атомову зброю до ролі забезпечення Заходу від безпосередньої воєнної аґресії СССР. Але політика відстрашування від аґресивної війни, сперта на однобічне посідання атомової бомби, виявилася дієвою тільки на коротку мету. Большевики вспіли малими, периферійними війнами та під’їзною експансією поширити своє володіння на великі простори в Азії. Одночасно вони могли безпечно й з повною напругою працювати над засвоєнням і використанням термоядерних та інших нових родів зброї.

Усупереч передбаченням і запевненням керівних політичних і військових кіл Заходу, СССР несподівано швидким темпом наздогнав США саме в тих ділянках воєнної техніки, у яких американці вважали себе безконкуренційними першунами на довгий час. Тепер уже нема сумніву, що СССР має не тільки наукові й технологічні ключі до продукції різнородної термоядерної зброї, але вже пройшов стадію початкового експериментування, продукує і нагромаджує водневі бомби та інші засоби далекосяглого й масового нищення. Щоправда, перегони ще не закінчені й продовжуються в силовому, кількісному та різнородному відношенні продукції термоядерної зброї. Але тепер навіть поважні ріжниці в досягненнях однієї і другої сторони вже не мають вирішального значення.

Важливе те, що як Америка, так і СССР має напоготові до вжитку такі бомби і в такій кількості, що ними можна знищити величезні країни. Коли обидві сторони досягли цього рівня, тоді дальші «удосконалення» родів і сили термоядерної зброї мають значення другорядне.

Після приблизного вирівняння спроможностей продукувати термоядерну зброю особливого значення набули проблеми її ужиття й оборони від неї. Здається, що найслабше стоїть справа протиядерної оборони, себто з винахідництвом достатньо успішних засобів і методів активної оборонної протидії. А ці питання стають для Заходу дуже пекучими, бо в руках аґресивної й безоглядної большевицької Москви є страшні засоби масового нищення. Щодо практичної спроможности заатакувати противника різними родами й калібрами термоядерної зброї, то обидва суперники вже далеко заавансовані. Питання баз для воювання цією зброєю в основному розв’язане по обидвох сторонах. Подальша розбудова й удосконалення таких баз можуть скріпити силу й готовість одного чи другого бльоку, але на засадничі зміни в тому відношенні нема виглядів. Західні держави мають перевагу в тому, що вони диспонують опірними й оперативними базами, розміщеними довкола підбольшевицького простору. Однак величина цього останнього значною мірою послаблює значення тієї переваги. Внутрішня й зовнішня стратегії мають свої корисні та від’ємні сторінки в кожній війні. Мабуть, так буде й в атомовій добі. Коли обидві сторони орудують приблизно рівновартими технічними засобами й приготовляються до війни в наперед знаних умовах, тоді для воєнних дій як оточуючих, так і в оточенні, зокрема при величезних просторах, будуть користі й труднощі.

Обидва бльоки, західній і совєтський, мають уже чимало середників, придатних кидати атомові й водневі бомби чи стрільна. Летунські сили обидвох бльоків під оглядом технічним розвиваються менш-більш однаково. Але СССР має перевагу в їх кількості, утримуючи продукцію літаків у найбільшому напруженні. Нема теж підстав припускати, що совєти уступають американцям у конструкції та продукції бомбардувальників середнього й далекого засягу, пристосованих до скидання термоядерних бомб, якщо знані досягнення їхньої летунської продукції виявляють поважний рівень.

Західні держави, напевно, ще мають значну перевагу над СССР на морі. Сполучені воєнно-морські сили Заходу далеко численніші, а також щодо їхньої якости большевикам нелегко його наздогнати. У цьому відношенні багато значить загальний рівень, досягнений великими мореплавними націями впродовж століть, дбайливо плеканий далі. До того ж географічне положення значно погіршує воєнно-морську ситуацію СССР, примушуючи його розділяти свої фльоти у світовій війні на три окремі морські комплекси: північний, південний і далекосхідній. Власне в морській війні географічне положення даватиме догідніші умови західнім державам, які діятимуть з’єднаними морськими силами з усіх боків. Большевики не можуть мірятися з ними своїми розподіленими морськими силами.

Ураховуючи цю ситуацію, Москва намагається вирівняти свою слабість на морі надзвичайно сильною підводною фльотою. Західні експерти твердять, що СССР найбільше має підводних човнів і під тим оглядом далеко перевищує колишню силу гітлерівської Німеччини. Треба враховувати й те, що большевики використали досвід минулої війни, здобутки німецької техніки та застосовують різні нові винаходи. Через це підводні човни можуть бути в атомовій війні дуже небезпечними не тільки для морських, а теж для наземних об’єктів. Коли б в атомовій війні совєти використали свою велику перевагу підводними човнами, то цим вони значною мірою могли б вирівняти недостачу постійних баз поблизу американського континенту, якими розпоряджають американці, для ракетно-атомового обстрілювання противника.

В останніх перегонах озброювання головна увага обидвох сторін зосереджується на ракетній зброї. Не тільки в лябораторіях конструкторів і на дослідних полях з’являються все нові роди ракет, їх є вже чимало в серійній продукції та у військових складах. У парі з продукцією й випробуванням найважчих, далекобійних, чи т. зв. міжконтинентальних ракет, воєнна індустрія вже випускає більшою кількістю різні ракети середнього засягу й близького бою. На цьогорічній жовтневій параді в Москві вже показували великока-ліброву реактивну артилерію, яка, ніби, значно перевищує силу й засяг відомих «Катюш»[4]. Різнородність і широке впроваджування ракетної зброї вказують на загальне переконання в совєтському й атлянтійському бльоках, що саме цього роду зброя може надати остаточну перевагу в цілому озброєнні. Зокрема, ракети середнього й далекого засягу матимуть велике значення для широкопростірного знищування ворожих теренів важкими термоядерними бомбами. Під цим оглядом далеконосні ракети, керовані на віддаль, а ще більше баталістичні, відкривають майже необмежені можливості в бомбардуванні території противника. Оборона від них значно важча, ніж оборона від бомбардування з допомогою летунства й морської фльоти.

Спочатку виглядало, що Америка далеко випередила Москву в конструкції далекобійних ракет. Це й давало Заходові почуття переваги в модерній зброї ще якийсь час після того, як совєти зламали американський монополь на атомову й водневу бомбу. Несподіваним для Заходу було те, що СССР перегнав США запуском «супутників» довкола Землі, зайняв перше місце у виробництві та успішнім застосуванні ракет найдальшого засягу. При цьому дійшло до публічного відома, що совєти мають новий, незнаний на Заході погінний матеріал надзвичайної сили. Це надає їхнім досягненням у ділянці ракет й артилерії ще більшої ваги й тривкости.

Большевики, як звичайно, із великим галасом використовують свою теперішню перевагу в поодиноких ділянках воєнної техніки, збиваючи на тому політично-пропаґандивний капітал для своєї дальшої експансії. Але, розглядаючи справу холодно, не можна вважати большевицьких досягнень такими факторами, які засадничо й настало зміняють відношення сил у користь Москви. Тимчасові досягнення чи навіть довша перевага в поодиноких ділянках озброєнь ще не дають жодній стороні абсолютної переваги, поскільки мілітарні потенціяли складаються з багатьох факторів, а різні роди модерної зброї взаємно доповнюються й вирівнюються.

Переглядаючи головніші досягнення у продукції модерного воєнного виряду, приходимо до висновку, що обидва протиставні бльоки, атлянтійський і совєтський, орудують, приблизно, рівнорядною мілітарною технікою. Безслідно проминув той час, коли США монопольне володіли атомовою й водневою зброєю, яка, хоч і не вдосконалена ще, давала західньому бльокові одноразову перевагу над СССР, і її не можна було вирівняти іншими факторами. Дальший розвиток озброєнь пішов усупереч сподівань Заходу. Він приніс удосконалення термоядерної зброї та іншого різнородного воєнного виряду, від реактивного летунства до ракет, не тільки для США, але й для СССР, уможливляючи таким чином усебічне застосування засобів масового й далекосяглого нищення. Тепер обидва бльоки, США й СССР, менш-більш однаково готові воювати тими модерними найстрашнішими засобами нищення. Можна сказати, що ракетно-термоядерна війна технічно дозріла в обидвох протилежних таборах. Через вирівняння, хоча б приблизне, найновіших технічних засобів масового нищення по одному й другому боці коло замикається. Залишається ще велике розхилення ножиць між: модерною наступально-нищівною зброєю та протиставними їй методами й засобами оборони. Але це розхилення теж однакове для обидвох сторін, тому воно не має вирішального значення, тим більше, що недостачі у власній обороні звичайно не спиняють аґресора від провокування війни.

Такий розвиток надав атомово-водневій зброї цілком іншого значення, ніж вона мала напочатку. Володіючи нею монопольно, США трактувала її як остаточний оборонний засіб від аґресії СССР, як середник відстрашування, що мав не допустити до виникнення третьої світової війни. Американські атомові й водневі бомби мали би бути засобами, спрямованими на придушення великої воєнної пожежі. Тепер же, коли термоядерні бомби й стрільна можуть падати по обидвох боках, вони стають тим матеріялом, який кожну більшу воєнну пожежу може перетворити в плянетну катастрофу цілого людства. Принцип, на якому засновуються конструкція й діяння атомової зброї, себто принцип ланцюгової експльозійної реакції — переноситься теж на наслідки застосування цієї зброї. Якщо б котрась одна сторона почала воювати термоядерними бомбами, то це автоматично викликало б таку саму відповідь противника. Остаточного кінця такої війни не можна докладно передбачити, але її наслідком напевно було б страшне спустошення на територіях обидвох бльоків, що втягнені у бойові дії. У цьому однозгідні теж компетентні політичні знавці.

У нашому розгляді істотне значення має питання: чи сучасні досягнення у воєнній техніці збільшують або зменшують можливість виникнення нової війни й наскільки. Коли американське монопольне посідання атомової зброї зводило її виключно до оборонного засобу від большевицької аґресії, то нема сумніву, що така зброя у виключному совєтському посіданні була б тільки поштовхом і знаряддям большевицької аґресивної війни. Бо рушієм такого чи іншого використання своєї сили та своїх засобів в обидвох випадках було й надалі буде засадниче політично-вольове наставлення даної держави. Зовнішні обставини та спроможність власних сил у порівнянні до сил противника тільки підсичують або погамовують пряме діяння у змислі внутрішнього наставлення.

Розглядаючи це питання на базі реальної політичної дійсности, треба узгляднити постійне діяння фактора домінанти в сучасних міжнародніх відносинах, яким є експансія московсько-большевицького імперіялізму. У своєму нестримному намаганні далі поширювати свої володіння й підкорювати собі нові народи у вигляді їх комунізування червона Москва вживає всіх можливих засобів, які дають їй вигляди на успіх. До них належить теж підступна чи відкрита аґресивна війна, коли большевики сподіваються перемогти, а інші намагання не дають успіху через відпорність атакованого народу.

Якщо атомова зброя у руках виключно американських не спинила московської імперіялістичної експансії, то нема підстав думати, що це станеться тепер, коли нею володіють теж большевики. Навпаки, московський імперіялізм проявить ще більший розмах і гостроту під впливом почуття збільшеної власної сили. Свідомість не гамуватиме цього почуття й ним підштовхуваної експансивности, що й протиставний бльок має рівнорядну модерну зброю. На большевиків сильніше впливає гордість із того, що в деяких технічних ділянках, у яких Захід донедавна мав абсолютну перевагу, тепер він ледве їм дорівнює.

Але можна думати, що посилення й загострення большевицьких імперіялістичних прагнень ще не мусять збільшувати готовости Москви розпалювати війну в ситуації, що склалась. Вона може намагатися здійснювати свої імперіялістичні пляни виключно мирними засобами, уникаючи воєнних авантюр. У тому вирішальне значення повинно б мати не питання відношення сил, а тільки переконання, що атомова війна не може дати нікому жодної користи, лиш мусить принести обидвом таборам — аґресорові й нападеному, переможеному і переможцеві — катастрофічні жертви й спустошення, отже, майже однакову, абсолютну поразку.

Такими, власне, арґументами оперують багато відповідальних і впливових людей на Заході. Не бажаючи війни, вони намагаються доводити, що вона неможлива. Підставою таких розумувань є теза, що вона, світова війна, мусіла б бути атомовою, у ній була б повністю застосована ціла модерна техніка. Це було б жахливе взаємне знищування, яке стало б могилою для обидвох сторін, що воюють, а не тільки для переможених. Отже, ніхто, жодна держава не може розпалювати такої війни, бо ніхто не схоче добровільно йти на самогубство. Таким-то, мовляв, чином, розвиток воєнної техніки зробив війну абсурдною, через те й неможливою.

Цього роду арґументація не позбавлена логіки, й вона, безперечно, відповідає переважаючим настроям людства. Але події не все йдуть по лінії домінантних бажань та логічних передбачувань. Важливіше є вгадати, як розуміє справу і як до неї ставиться той чинник, який має в руках ініціятиву та від якого залежить питання: буде чи не буде нова війна. Іншими словами, що плянує і що робить совєтська верхівка в Кремлі. Щоб мати влучну відповідь, треба дивитися на ті факти, які виявляють справжнє наставлення, характер і спосіб поступовання червоної Москви.

Ми вже згадували, що виключне американське володіння атомовою бомбою не відстрашило большевиків від провокування все нових воєнних конфліктів у різних частинах земного ґльобу. Громадянська війна у Греції, велика комуністична війна в Китаї, війна в Кореї, війни в Індо-Китаї та в Індонезії — усе це кільця нерозривного ланцюга воєнних інтриґ, інспірованих і керованих червоною Москвою. США могли відповісти на них атомовими бомбами, й це, напевно, примусило би Москву зревідувати свою аґресивно-імперіялістичну політику. Чи Москва з певністю розраховувала на те, що США в таких випадках не використають свого найсильнішого мілітарного арґументу? Якщо такий розрахунок був у московській калькуляції на першому пляні, то була теж узгляднювана й друга можливість. Терени та спосіб московського розпалювання малих, периферійних війн виразно вказують, що большевики завжди резервували собі можливість відв’язуватися від розпочатої війни й припинити її, якщо б вона прибирала небажаний і загрозливий для них розвиток. Атомова реакція Заходу, напевно, була зарахована у Москві саме до таких виїмкових і небажаних можливостей, які примусили б її змінити курс своєї політики.

Після такого порівняльного розгляду насуваються поважні сумніви, чи тепер, коли Москва теж має атомову зброю, вона буде обережніша в розпалюванні воєнних пожеж. Вирішальним моментом такої стриманости Москви мало би бути переконання, що при сучасному стані озброєнь обидвох бльоків кожна війна мусить автоматично розвинутися у війну атомову. Але чи московські верховоди теж керуються цим переконанням та чи мають вони такий же самий страх від атомової війни, як Захід? Правда, останнім часом погрози атомовою війною сипляться з обидвох сторін значно виразніше й частіше, ніж колись, але мета цих погроз не однакова.

Під час комуністичних периферійних і льокалізованих війн в Азії західні держави вистерігалися безпосередньо погрожувати атомовими бомбами, хоч мали для цього можливість і поважну причину, бо самі були заанґажовані у воєнних конфліктах. Щойно згодом вони почали заповідати, що на випадок нової аґресії застосують атомову зброю, прийнявши стратегію відстрашування й відплати.

Атомове озброєння західніх держав Москва найперше використала пропаґандивно, прибираючи позу «гуманного» оборонця миру. Коли ж їй вдалося наздогнати Захід у продукції атомової, водневої і ракетної зброї, тоді погрожування нею зробила засобом своєї політики — політики застрашування і шантажів. Тепер совєтська пропаґанда й дипломатія на всі боки послуговуються твердженням, що кожний воєнний конфлікт мусить перейти у всезнищуючу атомову війну. Одночасно Москва виразно підкреслює своє заінтересування, а за цим й неминуче активне втручання в назріваючих конфліктах. Вона заповідає, що обстрілюватиме всезнищуючими атомовими бомбами, ракетами й стрільнами всі частини земного ґльобу. У цей спосіб вона намагається погрозами стероризувати весь світ та примусити всі народи й держави до щораз більших поступок у користь московської загарбницької експансії. Якщо котрийсь народ піддається суґестії й тискові совєтського застрашування та стає на шлях усе дальших поступків і капітуляції, то це приводить його, без бою й спротиву, у московсько-комуністичні тенета, у яких його жде гірша загибіль, ніж у кратерах атомових бомб.

Що ж буде, коли московський наступ погрозами не матиме успіху, коли він натрапить на неподатливість і відпорність західніх держав? Чи й тоді Москва буде керуватися тими самими гаслами, якими послуговується в теперішній ракетно-атомовій дипломатії? Чи зречеться вона дальшої імперіялістичної експансії, якщо для неї не буде інших шляхів, крім війни, чи навпаки — розпалить термоядерний катаклізм?

Попередні міркування приводять до висновку, що ні західній, ні комуністичний бльок не мають виглядів на те, щоб ударами модерної зброї відразу розбити й спаралізувати противника такою мірою, щоб він уже не міг відплатитись такою самою зброєю. Якщо б західні держави заатакували СССР зосередженими силами різних своїх воєнних баз, розкинених довкола підсовєтського обширу, то один такий удар ще не спаралізував би мілітарної сили противника. Очевидно, що того роду воєнна ініціятива ніяк не вкладається в наставлення та політику західніх держав. Отже, у цьому випадку, таку можливість треба виключати. Але тут беремо її під увагу цілком теоретично, щоб мати оцінку чисто мілітарного характеру.

Поки наступ західніх альянтів розторощить наземні й летунські сили совєтського бльоку, ці сили будуть намагатися розпочати наступальні дії в Західній Европі, на Близькому й Середньому Сході та в районах Південно-Східньої Азії. Незнищені першим наступом альянтів воєнні бази термоядерної зброї, зокрема ракетні стрільна, були б негайно використані совєтами в наступі на Захід — водяним і повітряним шляхами. На перешкоді провести блискавичну розтрощуючу противника війну Атлянтійському бльоці стоять величезні простори противника, на яких розташовані його воєнні бази та сили. Ці перешкоди збільшені ще й безпорадною слабістю західньої офензивної розвідки, яка не може дати добрих і точних відомостей про стан совєтських військових сил, їх розміщення та пересування, а теж не має достатніх відомостей про розміщення совєтських воєнних баз.

Але й совєти не мають кращих виглядів на успішність блискавичної атомової війни проти західніх держав. Головною перешкодою для них є розміщення фронтових і запільних сил та баз противника в міжконтинентальному маштабі, так що навіть ліквідація одних фронтів не закінчує війни. Західній бльок зможе завдавати большевикам дошкульні удари з інших боків. Розпалена тотальна війна у ґльобальних розмірах і при застосуванні модерних засобів не була б вирішена початковими успіхами, хоч би вони мали велике стратегічне значення. Коли ж така війна продовжувалася б аж до повного вичерпання й капітуляції котрогось одного бльоку, то при сучасних засобах масового нищення й переможний бльок зазнав би таких великих утрат, що вартість його перемоги була б сумнівною.

Логічний висновок, який переважає, мабуть, по обидвох сторонах, підтверджує переконання, що ні західні держави, ні СССР не плянують атомової війни з розрахунком на її блискавичний і переможний перебіг. Якщо Москва сама не зважується на атомову війну, то одночасно розраховує на те, що у західніх державах страх від війни взагалі, а від атомової зокрема, має значно сильніший, децидуючий вплив. І саме на таких розрахунках можуть засновуватися дуже сміливі й ризиковні спекуляції Москви. Кожний прояв страху від війни на Заході буде ще більше скріпляти московську аґресивну політику застрашування війною. Але, правдоподібно, на тому не закінчиться.

Большевики можуть, усупереч власним твердженням і західній опінії, уважати, що війна в сучасній ситуації формою й розмірами не мусить перетворитися в атомову світову війну, а утримана в певних межах буде далі успішним засобом їхньої експансії. Прийнявши таку засаду, Москва може знову розпочати серію обмежених конфліктів, щоб ними проламлювати опір там, де інші засоби не дають успіху, та ступнево поширювати своє панування над іншими народами.

Які є підстави для такого припущення? Перша — це вищезгаданий розрахунок на те, що західні держави бояться великої атомової війни більше, ніж большевики. Отже, вони будуть за всяку ціну відтягати реакцію атомовою, термоядерною й ракетною зброєю, себто застосують її тільки в крайньо необхідній ситуації. Однак большевики сподіваються, що провоковані ними обмежені війни й такі ж аґресивні наміри не викличуть крайньої реакції Заходу та дадуть їм можливість поширювати свою експансію без особливого ризику. Крайня реакція Заходу на большевицьку аґресивність залежатиме першою мірою від території, розмірів і характеру воєнного конфлікту, себто від тих факторів, що їх большевики можуть регулювати самі, як аґресори. Якщо б вони пішли війною прямо на котрусь із західніх держав на її власній території або почали воювати важкою ракетно-термоядерною зброєю, тоді західній бльок був би примушений до атомової оборонно-відплатної війни. Але вони, мабуть, не рахуються з такою реакцією Заходу в ситуації, коли розпічнуть периферійні війни, обмежені вживанням звичайної зброї, у яких західні держави оборонятимуть свої інтереси й позиції теж в обмеженому розмірі, бо вони не будуть мати для них першорядного життєвого значення. Москва сподівається, що в таких випадках Захід, так як і попередньо, не буде поширювати розмірів і гостроти конфлікту та не вживатиме зброї масового нищення.

Другий фактор, який може штовхнути СССР до обмежених воєнних аґресій, — це відношення у потенціяльній спроможності постійно готових мілітарних сил у засягу т. зв. звичайної зброї. Під цим оглядом совєти мають перевагу над західніми державами. Тому совєтська ініціятива в обмеженій війні, у якій обидва бльоки воювали б тільки конвенціональною зброєю без важких засобів далекосяглого, масового нищення, обіцяє Москві, як аґресорові, початкову перевагу. Вона може рахувати теж на те, що західні держави волітимуть програти в меншій, периферійній війні та знову понести деякі обмежені втрати поза власними країнами, ніж розширювати війну або започаткувати перетворення її у світову атомову пожежу.

Щоб не спровокувати тотально-воєнної реакції Заходу, Москва, правдоподібно, у розпалюванні воєнних конфліктів буде застосовувати тактику прикривання й зменшування їх засягу та гостроти. Така тактика відповідає стратегії ступневої імперіялістичної експансії та підбоїв Москви. У її застосуванні вона має багато можливостей. Типовий зразок такої тактики полягає в тому, що Москва офіціяльно не ангажується у війну, нею спровоковану, а тільки веде її посередньо, руками своїх сателітів чи т. зв. «добровільцями». А безпосередня, одверта участь Москви у війні може бути маскована нібито «гуманними» мотивами збройної інтервенції.

Як бачимо, теперішній розвиток воєнної техніки в обидвох бльоках аж ніяк не є забезпеченням від виникнення воєнних конфліктів обмеженого засягу. Вирішальний вплив має тут політично-вольове наставлення по обидвох боках, зокрема непослаблена динаміка московського імперіялізму, який не натрапляє на відповідну рішучість західніх держав. Домінація совєтської експансії при з’ясованому тут відношенні мілітарних потенціялів дає большевикам головну ініціятиву у формуванні міжнародньої ситуації та дозволяє їм послуговуватися не тільки погрозами війни, але й воєнними розграми.

Основна зміна в питанні війни може прийти тоді, коли зміниться відношення сил між обидвома протиставними бльоками не тільки в ділянці воєнної техніки, але й в ділянці загальної здатносте й готовости до війни. Центральне значення завжди має стан політичної децизії держав та морально-вольової рішучости народів. Можливості застосувати у війні важку модерну зброю зростають тоді, коли один бльок осягне в тому відношенні абсолютну перевагу, або коли матиме відповідні засоби й методи успішної оборони від діяння тієї зброї. Крім того, існує ще можливість очайдушного її застосування в розпачливому положенні.

Коли пишемо про новітню воєнну техніку як про окремий фактор, який впливає на питання війни, то не маємо на увазі всіх воєнних винаходів і технічних удосконалень, а тільки засоби далекострільної ракети. Частина нових воєнних винаходів входить у склад звичайної зброї як її доповнення чи модернізація. Наприклад, атомова й ракетна артилерія, ракети близького бою і т. п. уже уведені в склад звичайної, тактичної зброї. Вони узгляднені й в структурі армій та в нових засадах стратегії і тактики як невідлучні фактори, і цього розвитку вже не можна ні спинити, ні завернути. Тому в кожному новому воєнному конфлікті з безпосередньою чи посередньою участю великодержав, напевно, будуть воювати модерною зброєю легшого калібру й тактичного фронтового засягу.

Також важкі далекосяжні роди термоядерної і ракетної зброї, хоч і не введені у бойові дії, будуть самим своїм існуванням впливати на образ і розвиток війни, на стратегію й тактику. Жоден із бльоків, що ведуть війну, не може мати певности, чи ворог несподівано не заатакує його тією зброєю, і, рахуючись із такою можливістю, мусить відповідно розташовувати свої сили. Загально можна передбачити, що майбутні війни будуть відзначатися великою рухливістю, уривчастістю й незвичайною глибиною фронтових смуг, а тактика буде більш зближена до тактики партизанської, ніж до позиційної війни.

Застановляючись над розвитком модерної воєнної техніки, можна прийти до сумних висновків. Загальний розвиток техніки ставить машину й різнородні технічні засоби на послуги людині, влегшує їй працю, продукційні процеси та опанування різних ділянок життя. Натомість новітня воєнна техніка сповняє протилежну ролю, вона робить людину своїм невільником, об’єктом своєї нищівної сили. Через її розвиток війна щораз більше умасовлюється, втягає у свої безпосередні нищівні дії не тільки величезні армії, але й цілі народи та їхні країни. В образі модерної війни виявляється весь трагізм сучасної цивілізації, причиною якого є те, що в парі з матеріяльно-технічним поступом не йде відповідне духово-моральне піднесення людей і народів. Коли незмеханізована війна мала, побіч неґативних, і позитивні впливи в розвитку народів, вирощуючи героїчні прикмети, то модерна, чисто технічна війна, як процес машинального масового вбивання людей і знищування людських надбань, виродилася в безглузде злочинство. Уже друга світова війна неоднократне прибирала такий характер. Найновіші роди зброї, повністю застосовані у війні, довели б той розвиток до остаточної катастрофи.

Коли держави не потрапили взяти під контролю перегонів озброєнь та втримати розвиток воєнної техніки в розумних межах, то такий стан, що дає вигляди на самовилучення з дії найважливіших родів зброї через урівноваження й взаємне шахування, приходиться розцінювати позитивно. Але цей стан і його гальмуюче діяння не мають ознак певности й тривкости, бо перегони озброєнь йдуть далі. Якщо б Москва здобула абсолютну перевагу в ракетно-термоядерній зброї, тоді пропав би весь гальмуючий вплив рівноваги й небезпеки. Тому її застосування у війні зросли б дуже сильно.

Найновіший розвиток атомової воєнної техніки розбиває оманну орієнтацію західніх держав на незмінну перевагу в модерній техніці, яка ніби запевняє їм безпеку. Коли Заходові не вдасться відзискати тієї переваги й те, що мало бути захисним щитом, обернеться в найбільшу загрозу, тоді в політичному й у стратегічному думанні західніх народів може наступити здоровий перелім, який приведе до власної оцінки всіх факторів, зокрема в підсовєтському обширі.

Протибольшевицька, національно-визвольна революція розраховує на інший, протилежний спосіб дії, ніж модерна змеханізована війна. Вирішальною діючою силою революції є людина, яка в ім’я найвищих національних і вселюдських ідеалів веде боротьбу з московсько-совєтським імперіялізмом і людиноненависним комунізмом. Процес революції має вирвати народ і людську одиницю з-під володіння совєтського режиму та зробити з них свідомих, активних борців за волю й правду. Цей процес має обезвладнити цілий механізм совєтсько-московської сили, у тому числі й мілітарної. Совєтська воєнна техніка буде спаралізована, якщо люди, які продукують і обслуговують її, перестануть виконувати волю совєтського режиму й свої сили, з’єднані в революційному чині, скріплені воєнною технікою, спрямовують на розгромлення командних центрів совєтсько-московських агресорів та відданих їм виконних і бойових з’єднань.

Звичайно, війна сприяє розгортанню революційної боротьби. Якщо механізація війни зменшує безпосередній вплив вояцької маси на розвиток подій, перетворюючи її в об’єкт війни, то зрівноваження технічних засобів і вилучення з дії найтяжчих із них є корисними явищами, бо хоч якоюсь мірою привертають значення людини-вояка.

Можливості виникнення світової війни, викликаної совєтсько-московською аґресією для загарбання чергових країн, не обіцяють найкориснішої ситуації для протибольшевицької визвольної боротьби. Усе ж таки така війна може створити пригожі умови для широкого розгорнення революційної боротьби. Кожна війна розгортає власну динаміку й часто далеко переходить ті межі, які спочатку накреслює ініціююча сторона. Революційна боротьба поневолених Москвою народів своїм самостійним розвитком і своєю енергією може надати війні інший перебіг і вислід, ніж передбачають пляни воюючих сторін.

Щоб так сталося, революційні сили поневолених народів мусять докласти всіх зусиль і своєчасно розгорнути революційну боротьбу в таких формах і розмірах, які можуть мати важливе значення в цілій воєнній ситуації. Для цього необхідна відповідна підготовчо-революційна діяльність серед поневолених Москвою народів — діяльність ідейно-політична, організаційно-оперативна й військова. Найважливіше те, щоб визвольно-революційні сили захопили у свої руки ініціятиву. Звичайно, розгортання широкої революційної боротьби у воєнній ситуації мусить бути пристосованим до розвитку воєнних подій. Але це пристосування ґрунтується на передбачуванні та відчутті надходячих моментів пригожої ситуації, на самостійному скріплюванні революційно-збройної боротьби. Треба використовувати всі труднощі ворога, його поразки, зв’язаність його рук війною й революційними діями, мобілізувати зріст революційних настроїв серед народу й вояцтва.

Ми вже відмітили, що теперішній морально-політичний і мілітарний стан Заходу та відношення сил не дають підстав сподіватися, що в розвитку подальшої міжнародньої ситуації західні держави переберуть ініціятиву у свої руки. Зокрема, в питанні війни із СССР їм важко вийти зі сліпого кута та спромогтися на рішучі кроки. Для цього потрібні поважні зміни. Навіть тоді, коли західні держави будуть втягнені совєтами у воєнний конфлікт, вони намагатимуться обмежити його на найменших розмірах. Це стосується не тільки до територіяльного засягу й гостроти, а так само й до наміченого висліду війни. Західні держави будуть найперше намагатися кожний воєнний конфлікт закінчити компромісом із Москвою, якщо він буде можливий, без надто дошкульних утрат.

Якщо настанова Заходу не зміниться, то на випадок війни між СССР і західніми державами поневолені народи не могли б трактувати цю війну за війну визвольну. Це значить, що революційно-визвольна боротьба не може ставити собі за головне завдання співдію з воєнними діями західніх держав, якщо вони не включать у свою воєнну мету визволення поневолених народів. Тактична співдія в поодиноких справах і ситуаціях, взаємний обмін підтримкою й послугами можуть і повинні мати місце, очевидно мірою доцільности й спроможности, теж і в цьому випадку. Але обмежена співдія не дасть такого ефекту, як може дати узгіднення цілей визвольної революції і війни та спрямування всієї протибольшевицької боротьби, усіх сил і на всіх фронтах, в одностайне змагання.

Якщо держави, які воюють із СССР, не включать справи визволення поневолених Москвою народів у мету й плян війни, тоді революційно-визвольні сили мусять організувати революційну боротьбу самостійно, за власним пляном, а війну трактувати тільки як принагідний, сприяючий міжнародній фактор. При цьому головна увага скеровується на саму війну, на її розвиток, а не на остаточний вислід. Таке розрізнення має істотне значення для плянування визвольної революції. Йде про те, щоб завчасу використати всі наслідки й впливи воєнних подій, корисні для революційного процесу, а зокрема про те, щоб вловити найкорисніший момент для широкого розгорнення боротьби. Для революції істотне значення мають усі ті, зв’язані з війною, явища й події, які захитують внутрішні позиції й силу окупантського режиму та підсичують революційні настрої народу. Однак вони не завжди сходяться з розвитком зовнішніх воєнних подій, що відбуваються на фронтах. Не раз діється навпаки — внутрішні процеси й потягнення режиму, які не відбуваються безпосередньо на фронті, створюють пригожий ґрунт і дають «пальний матеріял» для визвольно-революційної боротьби. Цей внутрішній, запільний аспект воєнної ситуації має більше значення для революції, ніж зовнішній фронтовий, особливо в такій війні, яка не охоплює мети й дії визвольної революції.

За такої війни було б зовсім фальшиво покладати всі визвольні надії на остаточний її вислід чи відмовлятися від самостійної революційної боротьби. У теперішньому міжнародньому укладі сил нема жодних основ для концепцій, які розраховують на те, що в найближчій війні західні держави легко переможуть СССР і будуть за власними плянами встановляти новий лад у звільнених від комунізму країнах. Такої війни західні держави не хочуть і йдуть на всі можливі поступки Москві, щоб її уникнути. Коли ж Москва накине війну Заходові, але залишить можливість вести її в обмежених розмірах та закінчити корисним для неї компромісом, то Захід, правдоподібно, буде далі поступатися та йти шляхом, який веде в сліпий кут. Правда, кожна війна створює іншу, ніж у мирних обставинах ситуацію, а її розвиток не проходить під контролею тільки одного табору, що воює. Розпочата війна може в короткому часі вчинити на Заході глибокий моральний і політичний перелім, який, у свою чергу, може скерувати воєнну політику західніх держав у корисному для цілого протибольшевицького фронту напрямі, у тому й для визвольних змагань поневолених Москвою народів. Така зміна є можлива, але вона не є настільки певна, щоб можна вже тепер на неї покладатися.

У плянуванні революційно-визвольної боротьби треба брати до уваги передусім такі перспективи розвитку ситуації, які мають найбільше реальних задатків. Переставлення на кращі умови й догідне становище завжди проходить легше, ніж навпаки. У кожному випадку рішуче відкидати думки про пасивне вичікування на остаточний вислід війни з надією, що перемога західнього бльоку принесе нам автоматичне визволення. Без самостійної активної боротьби жодна війна, за сучасного міжнародного укладу сил, не принесла б нам визволення.

Обмежені льокальні воєнні конфлікти, розпалювані московською експансією, можуть мати поважне значення для визвольної революції з уваги на внутрішні наслідки, а не через їхній зовнішній, мілітарно-політичний ефект. Від таких воєн не можна сподіватися такої больщевицької поразки, яка захитала б зовнішнє становище СССР. Коли не буде певних виглядів на успіх мілітарної аґресії, Москва поступатиме обережніше, щоб у час невдачі легко відступити й погасити конфлікт. Тож чекати на кінцевий вислід обмеженої війни й сподіватися, що він принесе користі для національно-визвольних змагань, було б необґрунтованим самообманом.

Революційна діяльність мусить бути спрямована на використання внутрішніх наслідків кожної большевицької воєнної авантюри. Розпалювання війни розкриває перед народами забріханість московсько-совєтської політики й пропаґанди, яка «захист миру» використовує у формі обманних кличів. Кожна московсько-совєтська аґресія дає добрий матеріял для революційної протисовєтської пропаґанди, а різнородні воєнні обтяження населення загострюють протикомуністичні настрої. Революційна діяльність має не лише підсичувати напруження настроїв, але й мобілізувати їх до активного спротиву й саботування плянів режиму.

Найважливіша революційна робота під час війни спрямовується до війська, до активних і мобілізованих вояків, до фронтових і запільних військових частин, їх треба закликати не воювати за протинародні, імперіялістичні большевицькі цілі, використовувати добрі нагоди й обернути зброю проти ненависного режиму, щоб здобути волю своєму народові.

Воєнний стан звичайно викликає особливе напруження настроїв і готовість до революційних дій. Організована революційна акція має за завдання урухомлювати потенціяльну революційну енерґію в народі, зокрема серед війська, та створювати кристалізаційні осередки її наростання. Не можна ждати, аж поки визріла й нагромаджена революційна енерґія сама почне проявлятися. Тоді може бути запізно, щоб її схопити й спрямувати на відповідний шлях організованої боротьби. Діючи стихійно, революційна енерґія може, вибухаючи, розтанути в хаотичних, розпорошених спалахах, без більшого значення й ефекту. Тому необхідною є постійна організована революційна робота, яка найпевніше запримічує зростання напруження та спрямовує його в річище плянової визвольної боротьби.

Коли Кремль розпалить аґресивну, загарбницьку війну, тоді гасло «війна війні» буде протирежимним, революційним гаслом. Правда, большевики й тоді не залишать методів брехні й будуть далі намагатися цим гаслом закривати справжню суть свого поступування. Але суперечність між дійсністю і їхньою пропаґандою буде надто очевидна. Вона сама буде дискредитувати большевиків до решти. Коли ж протибольшевицька революція підійме кличі проти війни, надасть їм властивого дійового значення й буде мобілізувати ними народ, зокрема вояцтво, до активного спротиву й саботування большевицьких воєнних плянів, то одночасно це буде урухомлюванням загальної революційної боротьби.

Агресивна війна на чужій території також приносить народові великі жертви й втрати. Тому вона дає пригожий ґрунт для революційної дії, часом не менший, ніж війна на власній території, накинена ворожим нападом, зокрема тоді, коли друга сторона, що воює, неприхильна до самостійницьких визвольних прагнень народу. Новітня зброя теж причиняється до скріплення противоєнних, а тим самим і протирежимних настроїв. Уживання деяких родів тієї зброї у війні надзвичайно збільшує жертви в людях, а відповідальність за це паде на аґресора. Атомові й водневі бомби та далекосяжні ракети під час війни є постійним пострахом для всього населення, навіть тоді, як ними не воюють. Причиною всіх тих лих є московсько-совєтська імперіялістична політика та втручання у війну наперекір бажанням й інтересам народів. Цей факт дає добрий ґрунт для поширення впливів і дії визвольної революції, бо усунення комуністичного режиму й звільнення від московського імперіялізму автоматично закінчать війну, усуваючи одночасно всю неволю й лихоліття, принесені комунізмом.

Ми вже згадували про деякі зміни у способі ведення війни, які накидає атомова, воднева й ракетна зброя. Ці зміни мають чимале значення для революційної боротьби з перевагою корисних, хоч і не однакових моментів. Революційні сили, ведучи збройну боротьбу, мусять застосовувати партизанську й повстанську тактику. Основні засади й форми цієї боротьби неоднократне випробувані в практичній дії і вони й надалі залишаються важливими. Новітня зброя теж і великим, регулярним арміям накидає необхідність зближатися більше до партизанської тактики, ніж до позиційної війни. Зокрема треба буде уникати великих скупчень військ, оперуючи досить усамостійненими військовими з’єднаннями. Нові війни, які стоятимуть під знаком термоядерної зброї, хоча б тільки під її загрозою, не можуть мати фронтових ліній старого типу. Вони будуть відзначатися вривчастими й дуже рухомими, але зате надзвичайно глибокими фронтами. Межа між фронтовою і запільною зонами буде часто затерта, тільки на далеких віддалях, у глибину, будуть помітні ріжниці між ними. Це стосується до групування військових сил й самих бойових операцій.

У таких умовах провадити партизанську боротьбу, а зокрема, революційно-пропаґандивну акцію в армії, буде легше, ніж це було давніше в прифронтових смугах, щільно насичених і докладно контрольованих ворожими силами. Але глибина воєнних зон нового типу має, крім корисних, і некорисні моменти. Усе ж таки, можна сказати, що такі зони будуть догідніші від давніх прифронтових, але трудніші від звичайних зон запільних.

Зміни в способі воєнних групувань та операцій мають найбільше значення для революційної дії в самій армії та співдії із поодинокими її частинами. За накреслених умов буде легший доступ до військових частин і до вояка. Внутрішня контроля МГБ над військом у фронтовій зоні не може бути така щільна, як в іншій ситуації. А найголовніше те, що будуть дещо кращі можливості для революційних дій військових частин і для їхнього переходу на бік возвольної революції.

Нові роди зброї насувають ще одно важливе питання для революції під час війни. А саме: наскільки зможуть воювати новою зброєю теж і революційні сили та якою мірою ворог зможе нею поборювати визвольну революцію? Основним джерелом здобування революційними силами зброї буде совєтська армія — її склади й постачання. Здобування зброї різними засобами є однією з найважливіших і найтрудніших справ у розгортанні революційно-збройної боротьби. Большевики спеціяльними заходами намагаються унеможливити його. У мирних умовах це їм великою мірою вдається, бо з теренів, де оперують повстанські частини, вони можуть відтягнути зброю, зокрема амуніцію, залишивши тільки необхідну для них самих кількість під найщільнішою контролею. Але інакше стоїть справа під час війни, коли військо у фронтовій зоні мусить мати на місці боєприпаси. Зміни у воєнній тактиці, подиктовані новою зброєю й новою механізацією — зокрема незвичайна глибина фронтових зон і широке застосування тилових десантних операцій — не дозволятимуть большевикам застосувати практику з минулої війни, коли навіть фронтові відділи, поза безпосередніми бойовими діями, залишалися без амуніції.

Ця зміна воєнних умов дещо збільшує можливості революційних сил здобувати в прифронтових смугах боєприпаси. Подібні можливості відкриються й на тих теренах, через які проходитимуть шляхи постачання на фронт та на яких будуть розташовані стратегічні резерви й боєприпаси. Коли революційні військові сили будуть здобувати зброю й амуніцію від совєтської армії, тоді можна розраховувати на те, що вони розпоряджатимуть такою зброєю, якою буде виряджена в масовій кількості совєтська армія, тобто модерною зброєю широкого тактичного застосування. Це й буде становити під тим оглядом головну й найпевнішу базу, яку можна передбачити в плянах визвольної боротьби.

Другим джерелом придбання зброї, амуніції та іншого воєнного виряду для революційних партизансько-повстанських сил може бути постачання від воєнних противників СССР. Під технічним оглядом цю справу можна під час війни якось наладнати якщо між революційними силами й відносними державами існує порозуміння й практичний зв’язок. Це питання залежить передусім від цілої воєнної політики. Тому для революційно-визвольних сил таке джерело постачання може бути тільки додатковою, допоміжною базою.

Достава зброї з другого боку фронту має, за відповідних політичних умов, велике значення для революційної боротьби. Найважливіше є те, що ця зброя може бути пристосована до умов і потреб партизансько-повстанських дій, із використанням найновіших воєнних винаходів і вдосконалень. Продукція того роду спеціяльної зброї повинна б входити в зброєневі пляни відповідних держав, оскільки десантні, партизанські й знищувальні операції на тилах фронту матимуть щораз більше застосування в модерній війні. Спеціяльна модерна зброя може надати бойовим діям революційних сил надзвичайної ударности. Такими засобами можна знищити й паралізувати важливі центри большевицької сили. Це мало б велике значення для розвитку й висліду революційної боротьби й війни.

Коли йде про застосування ворогом модерної зброї проти революційних сил, то загально можна сказати, що воно не може мати вирішального значення, бо практичні можливості під тим оглядом досить обмежені. Большевики, напевно, будуть поборювати революційні військові відділи і їхні дії саме модерною зброєю близького бою, яка надається їм для цієї мети. Але застосування проти революційних сил важкої модерної зброї — атомових бомб та великих ракетних стрілен — не входить до уваги, оскільки на теренах, де вони оперують, будуть теж власні сили ворога.

Зброя далекосяжного масового нищення може бути застосована тільки проти цілком ворожих територій. Така небезпека може стати актуальною тоді, коли визвольна революція переможе на певному більшому просторі та очистить його від ворожих, большевицьких сил і перетвориться у визвольну війну. Наступаючи на визволену вже країну новою зовнішньою аґресією, Москва може заатакувати її всіма засобами, якими диспонуватиме. Але це вже питання оборонної війни самостійної держави, а не революційної боротьби.

Модерна тактична зброя, що її большевики вживатимуть проти революційних військових сил, матиме тим ширше застосування й тим тяжчі наслідки, чим більше скупчення цих сил попаде під такий обстріл. Ця обставина заставляє підбирати відповідну тактику в збройній боротьбі. Найменше нараженими на великі нищівні удари ворога будуть революційні сили тоді, коли вони діятимуть малими відділами, які швидко проводять бойові операції і зникають. Значить, удосконалювана партизанська тактика матиме найширше застосування так довго, як довго ворог буде міцний. Перехід на повстанську тактику може бути доцільним тоді, коли є вигляди на втримання опанованої території, на успішну оборону від ворожих нищівних атак чи на швидке поширення повстання на віддалені частини країни й народу. У затяжній ситуації, коли найперше треба підривати силу ворога довготривалою збройною боротьбою та ступнево мобілізувати до революційної боротьби щораз більше людей, найпевнішою буде партизанська тактика — поєднана з широкою політично-революційною дією в одноцілу боротьбу.

Коли самостійницькі сили поневолених народів розглядають питання війни й визвольної революції як два фактори, які при взаємній координації можуть найшвидше повалити большевизм, то в політичних колах Заходу часто трактують ці питання зовсім інакше. Там зацікавлення справою протибольшевицької революції, у зв’язку з питанням війни, зосереджується на тому, чи ця революція може забезпечити Захід від совєтської аґресивної війни. Керуючись бажанням уникнути війни, деякі західні кола дивляться на визвольну боротьбу поневолених Москвою народів тільки як на фактор, що зв’язує большевикам руки та спиняє їх від розпалення великої війни. Гальмуючий вплив може бути наслідком того, що актуальна революційна боротьба вже тепер абсорбує увагу й сили режиму. Гальмуюче діє теж хоч би сама загроза, що у воєнній ситуації в підсовєтському світі розгориться революція.

Правда, революційна акція, між іншим, дає деякою мірою й такі наслідки, але вони не належать до її головної мети. Зацікавлення революційно-визвольною боротьбою поневолених Москвою народів тільки під цим кутом ніяк не можна уважати за справді приязне. Для чинників, яких зацікавлення протибольшевицькою боротьбою є тільки в згаданих рамках, вистачає існування революційної дії, а остаточний її вислід для них справа другорядна. Таке наставлення не раз переходить у бажання, щоб між большевицьким режимом і визвольно-революційними силами постійно існував стан своєрідної рівноваги. Тоді Захід почувався б безпечним від большевицької аґресії.

Ще інші політичні кола Заходу бажають визвольній боротьбі поневолених Москвою народів повного успіху тому, що перемога над большевизмом назавжди усунула б найбільшу небезпеку для Заходу. Але вони бажали б, щоб цілу протибольшевицьку боротьбу поневолені народи вели власними силами й жертвами, без активної допомоги Заходу. Західні держави обмежувалися б тільки на словесних висловах симпатій. Ті ж кола, однак, виключають активне втручання в цю боротьбу — підтримку поневоленим народам, бо революція має для них вартість тоді, коли вона звільняє західні держави від війни, а не тоді, як втягає їх в неї.

Є це й інші, зовсім неґативні наставлення на Заході до протибольшевицької визвольної революції, пов’язані з питанням війни. Дехто із впливових західніх політиків уважає, що всякі революційні процеси всередині СССР можуть бути спричинником большевицької воєнної аґресії проти інших держав, тому вони не бажані. Ці побоювання вони обґрунтовують тим, що, мовляв, диктаторські тоталітарні режими не раз викликають воєнні конфлікти, щоб ними приглушити й прикрити внутрішні труднощі. Над такими тезами немає чого зупинятися, бо вони ґрунтуються на цілковитому нерозумінні природи московсько-большевицького імперіялізму. Аджеж большевики не знають жодних моральних законів і для поборювання внутрішніх противників без розбору застосовують найжахливіший терор і репресії. Для цього вони не потребують будь-якого виправдання воєнною необхідністю чи спрямування уваги на зовнішні події.

Інші західні неприхильники протибольшевицької революції, застрашені війною, уважають, що революційно-повстанські спалахи поневолених народів ставлять перед західніми державами необхідність прийти їм з активною допомогою, а це привело б до воєнного зудару з Москвою. Цього ж вони найбільше бояться. Виключаючи активне ангажування на боці протибольшевицької визвольної революції, вони одночасно усвідомляють собі, що й пасивна постава в ситуації, яка вимагає активного втручання й дії, не виходить Заходові на користь. І власне такого вибору, зумовленого протибольшевицькою революцією, вони собі цілком не бажають. Пасивна політика показала б нездібність західніх держав активно впливати на розвиток ситуації на підсовєтському просторі та подати допомогу тим силам, які можуть скерувати розвиток революційних процесів у СССР у напрямі бажаному для всіх волелюбних народів. Невикористання такої нагоди свідчило б про слабість Заходу, а це ще більше погіршило б його становище супроти большевицького експансивного натиску.

Щоб уникнути ситуації, у якій західні держави були б примушені зайняти чітке становище, речники цього напрямку хотіли б, щоб поневолені народи занехали революційну боротьбу й стали на шлях еволюційного розм’ягшення відносин у совєтському бльоці. Замість революційного усунення комунізму й московського поневолення вони пропонують знайти спосіб співдії з ними, щоб впливати, мовляв на їхню ступневу лібералізацію та еволюцію. Така концепція мала б бути метою політики поневолених народів. Щойно тоді західні держави могли б підтримувати різним способом їхні прямування до ступневої емансипації, не наражуючись на безпосередній конфлікт із Москвою.

Не треба доказувати, що таке наставлення деяких політичних кіл Заходу цілком шкідливе й несприйнятливе для визвольних рухів. Але в користь цього напрямку треба відмітити, що згадані політичні кола відкрито показують своє відношення до долі поневолених Москвою народів, отже не створюють жодних оманних сподівань. Під цим оглядом вони мають чіткішу й послідовнішу лінію, ніж ті політики, що виявляють прихильність до боротьби поневолених народів, але виключають будь-який власний риск чи жертву. Очевидно, самостійницька політика поневолених Москвою народів не може сама змінити неприхильного наставлення до справи визвольної революції деяких західніх кіл. Бо цей напрямок є складовою частиною т. зв. коекзистенційної політики, яка мусить насамперед показати свою недоречність та шкідливість для самих західніх держав у справах, які порушують їхні інтереси ближче й гостріше, ніж справа поневолених Москвою народів.

У нашій статті звертаємо головну увагу на напрямки прихильного наставлення до протибольшевицької визвольної боротьби, для яких питання воєнного конфлікту із СССР є головним рушієм або гальмом. У практиці обидва ці напрямки сходяться в тому, що прихильність визвольній справі поневолених народів не сміє спричинити поважніших жертв для західніх держав, зокрема не може їх наражувати на війну із СССР. Таке наставлення має переважаючий вплив у західній політиці й самостійницька політика поневолених народів має з ним найбільше до діла.

Справжня вартість такої прихильности для визвольних змагань показалась у живій дійсності неоднократне, зокрема рік тому під час мадярського повстання. Самі симпатії і співчуття не вистачають там, де йде про практичну підтримку вільними народами визвольної боротьби народів поневолених. Збройна боротьба з московсько-большевицьким імперіялізмом потребує всебічної допомоги ззовні. Коли ж котрась держава заявляє свою підтримку, але тихцем тримається засади, що ця підтримка не може створювати загрози війни із СССР, то на практиці це означає, що цієї підтримки не буде саме у вирішальній ситуації і в найважливішому секторі, а визвольна революція, яка на неї розраховує, буде підведена й залишена на власні сили. Вистачить, щоб большевики загрозили війною, і прихильність до революційно-визвольної боротьби з боку держав із таким наставленням обмежиться тільки словесними симпатіями. Для народу, який підіймає визвольну революцію, краще відразу знати справжній стан, покладатися тільки на власні сили, ніж розраховувати на нереальну зовнішню допомогу. Відповідно до цього революційний рух розпляновує свою боротьбу на основі власної спроможності або стримується з розгортанням одвертого, збройного повстання до відповідної міжнародньої ситуації.

Страх перед війною із СССР та бажання уникнути її за всяку ціну — це той фактор, що увесь час паралізує західню політику супроти московсько-большевицького імперіялізму, відбирає їй ініціятиву й рішучість у всіх вузлових справах сучасного міжнароднього укладу. Із цієї причини лишаються невикористаними різні можливості співдії між протибольшевицькою визвольною боротьбою поневолених народів і західніми державами в їхніх намаганнях стримати дальшу експансію московського імперіялізму. Співдія зовнішніх протибольшевицьких сил й акцій із внутрішніми силами, котрі діють на теренах СССР, співдія його, себто Союзу, сателітів, при відповідній напрузі призвела б до розгромлення большевизму-комунізму, тобто — до ліквідації неволі для одних, а для других — постійної загрози. Тому спільна боротьба поневолених Москвою народів і ще вільних, але вже загрожених большевицькою аґресією держав є однаково необхідною як для одних, так і для інших. Відхилятися від неї, покладаючись на те, що ввесь її тягар винесе другий партнер спільної долі — шкідливо й невідповідально не тільки супроти спільної справи, але теж і супроти власної долі.

Протибольшевицька революційна боротьба є для західніх держав таким самим важливим допоміжним чинником і доброю нагодою для знищення московсько-совєтського імперіялізму, як була б їхня війна із СССР для визвольної боротьби поневолених народів. Доцільне використання такої нагоди як одними, так і другими полягає насамперед у тому, що, розгорнувши одночасно боротьбу, — розділяємо силу ворога на два фронти, внутрішній і зовнішній. Ні одні, ні другі не потребують тут керуватися альтруїстичними мотивами, вистачає національний егоїзм, як рушійна сила, якщо він поєднаний із правильним розумінням ситуації і неухильної історичної конечности, що наказує прийняти боротьбу з московсько-большевицьким імперіялізмом і вести її з повною напругою своїх сил аж до остаточної перемоги. Коли в західніх народів, а зокрема в їхніх керівних політичних колах устійниться правильне розуміння положення та диктованих ним завдань, тоді прийде теж властиве трактування питання війни й протибольшевицької революції.

Підтримуючи визвольну боротьбу поневолених Москвою народів усіма засобами, західні держави можуть звільнитися від большевицької загрози значно меншою ціною, ніж їм треба буде скласти її тоді, коли сам СССР накине їм вибір: війна або капітуляція. А підтримка від Заходу може бути вповні успішною тільки тоді, коли вона буде наслідком твердого рішення довести до перемоги визвольної справи й до розгромлення большевизму-комунізму всіма можливими засобами. Ризик війни й большевицькі погрози не можуть спиняти активної допомоги революційній боротьбі поневолених народів. Якщо московсько-большевицький імперіялізм ставить перед західніми державами неухильну перспективу збройного зудару, то краще для Заходу прийняти боротьбу у вигіднішій для нього ситуації, коли большевики зайняті ще другим, внутрішнім фронтом, ніж ждати пасивно, поки Москва сама вибере найдогідніші для неї час і обставини, щоб розправитися із Заходом.

Якщо добре застановитися над тим, яким страшним ворогом для всіх волелюбних народів є московсько-большевицький імперіялізм та скільки треба змобілізувати сил й скласти жертв, щоб його побороти, тоді яскраво видно ціле безумство всіх малодушних концепцій тих політиків, які шукають способів викрутитися від своєї частки в тій боротьбі, щоб інші народи самі, без них, перенесли ввесь тягар і жертви протибольшевицького змагання. До таких концепцій, як ми вже згадували, треба зарахувати трактування протибольшевицької революції тільки в пляні забезпечення Заходу від большевицької аґресивної війни, себто — обмежену прихильність, яка кінчається там, де починається ризик конфлікту з Москвою. Такі напрямки цілком фальшиві й шкідливі як для визвольних змагань поневолених народів, так і для правильної політики західніх держав. Тому таким концепціям треба виразно й рішучо протиставитися, що й мусить мати на увазі закордонна самостійницька політика поневолених Москвою народів. На жаль, під цим оглядом бувають дуже поважні схиблення. Часто зустрічаємо задалеке пристосування власної політичної тактики до панівних настроїв серед західніх народів, що приводить до наслідків суперечних із рацією визвольної боротьби. Недоцільно й шкідливо зображувати питання протибольшевицької визвольної революції в невірному насвітленні, пристосовуючи його до бажань західніх народів, щоб з’єднати собі їхні хвилеві симпатії.

Звичайно, західньому суспільству може подобатися надія на те, що поневолені Москвою народи власною революційною боротьбою розгромлять большевизм і звільнять Захід від марива страшної війни. Для нього ж сприйнятливішою є настанова, що вистачить підтримати головно закордонну самостійницьку акцію, а крайовій боротьбі дати тільки таку підтримку, яка не доведе до поважнішого конфлікту з Москвою. Але в той спосіб обминається найголовніше питання: який ефект має дати така політика, яка й кому з неї користь?

Коли наші народи самі мають нести ввесь тягар протибольшевицької боротьби, коли наша визвольна революція мусить розраховувати тільки на власні сили, тоді словесні симпатії західніх держав, пасивних обсерваторів, не матимуть більшого впливу на розвиток ситуації. Очевидно, що й симпатій не треба нехтувати, але їм не можна надавати перебільшеного значення. Зовнішня самостійницька акція мусить бути спрямована насамперед до того, щоб для визвольних змагань осягнути поважніше відтяження, здобути справжніх союзників для спільної боротьби. Цього не можна досягти фальшивим зображуванням справи, бо наслідком такого поступування є тільки взаємне розчарування. Революційні сили лишаються обманеними, якщо вони розраховують на поважну поміч чужих держав, якої забракне саме у найважливіший, критичний момент.

Самостійницькі сили повинні цілком викинути з концепції своєї зовнішньо-політичної роботи тезу, що революційна протибольшевицька боротьба охоронить західні держави від війни із СССР. Це не є завдання визвольної боротьби поневолених Москвою народів, тим більш, якщо воєнна ситуація може створити більш пригожі умови для її широкого розгорнення. Наша зовнішня акція має натомість розбуджувати серед усіх вільних народів усвідомлення большевицької загрози. Вона має вказувати на те, що всі вільні держави стануть жертвами большевицької воєнної аґресії, якщо пасивно будуть ставитися до постійного зростання сили й щораз більшої експансивности московського імперіялізму. Передумовою уникнення большевицької аґресії є рішуча офензивна політика західніх держав та взаємна підтримка всіх протибольшевицьких сил у світі. Визвольна революція може тоді запобігти розпаленню большевиками аґресивної війни, коли західні держави підтримають її всіма силами, трактуючи її як спільну боротьбу. Щоб така підтримка заважила на переможному висліді, вона не може відступати перед ризиком збройного конфлікту із СССР. У цьому питанні самостійницька зовнішня політика не може займати протилежного становища. Зате вона має інші міцні аґрументи, які відповідають рації держав західнього бльоку в питанні війни. Бо конфлікт, який виникнув би з активної, збройної підтримки революційної боротьби, був би для Заходу набагато меншим і легшим, ніж війна, накинена большевицькою аґресією. Зокрема, якщо йде про застосування атомової, водневої й далекосяглої ракетної зброї, то в умовах конфлікту, пов’язаного з протибольшевицькою революцією, большевики не мали б змоги воювати тими засобами. У такій ситуації держави, які активно допомагають визвольній боротьбі, були б трактовані всіма протибольшевицькими силами як справжні союзники. Революційна акція була б спрямована насамперед на забезпечення співдії з ними. Революційними діями в середині ворожого табору можна найуспішніше спаралізувати большевицьку воєнну машину. Під тим оглядом протибольшевицька революція може бути справжнім забезпеченням від большевицької атомової війни, якщо західні держави рішаться дати їй всебічну підтримку — включно до збройного зудару з СССР в необхідній ситуації.

Не легко саме так ставити справу перед чужинцями, але тільки така відвертість і ясність може дати тривкі наслідки, дійсно корисні й вартісні для визвольної боротьби поневолених Москвою народів. Плиткі симпатії, здобуті обманним зображуванням визвольної проблематики під смак короткозорих бажань західньої публіки, не приносять користи визвольній справі. Крім зовнішньо-політичної роботи самостійницьких сил, які намагаються розкрити західнім народам очі на справжній стан ситуації і вказують на вихід із неї, куди сильніший під цим оглядом має вплив розвиток подій, які дають західнім народам щораз болючіше відчути большевицький натиск і загрозу. Наша зовнішньо-політична акція мусить звертатися насамперед до тих кіл, що вже розуміють цілу трудність положення і шукають правдивої розв’язки, як із нього вийти. Вона мусить безупинно пригадувати, що для поборення большевизму треба з’єднання сил незалежних держав і поневолених Москвою народів. Від цієї боротьби ніхто не може ухилятися. Хто не братиме в ній участи, себто — хто відхиляється допомагати іншим народам, які стоять на першому фронті боротьби з большевизмом, той наражується на те, що фронт прийде до його власних кордонів, а тоді боротьба буде багато важча. Поневолені Москвою народи бажають координації своєї визвольної боротьби з протибольшевицькими акціями вільних народів, щоб спільними силами збороти московсько-большевицький імперіялізм, що є ворогом цілого людства.

Якщо західні держави не змінять свого наставлення до протибольшевицької визвольної боротьби поневолених народів, то одночасно відпадає можливість сформувати спільний фронт усіх протибольшевицьких сил. В такому випадку залишилася б ще можливість створити такий спільний фронт під час війни, скоріше чи пізніше накиненої західнім державам большевиками. Тоді на західні держави спаде головний тягар боротьби, а поневолені народи зможуть розгортати свою революційно-визвольну акцію, пристосовуючи її до розвитку воєнних подій згідно з власною доцільністю. Спільний протибольшевицький фронт із державними націями був би найкорисніший для визвольних змагань поневолених народів, хоч сучасна політика західніх держав не сприяє його здійсненню, але майбутній розвиток подій може бути під цим оглядом корисніший. Не раз біда заставляє народи піти необхідним шляхом, який давніше здавався їм надто трудним і небезпечним. Але це питання майбутніх можливостей, а не дійсности, яка тепер існує.

Не зрікаючись заходів творити спільний протибольшевицький фронт із вільними державними народами, поневолені народи мусять провадити свою визвольну боротьбу власними силами в таких формах і розмірах, як це можливо й доцільно в кожній ситуації. Зовнішні умови й зовнішні сили можуть бути важливим фактором, сприяючим революційно-визвольній боротьбі, але вони не вирішують про саму можливість і доцільність боротьби. Під цим оглядом головне значення має внутрішнє становище й внутрішні процеси в підсовєтських країнах. Хоч большевицька система створює дуже важкі умови для визвольної революційної діяльности, проте вона викликає серед усіх поневолених народів та в усіх ділянках життя стільки протибольшевицьких настроїв, прагнень і ферментів, що вибух загальної визвольної революції мусить неухильно прийти.