Коли впаде темрява

«Нью-Йорк Таймз» за пільговими знижками

Вона щойно вийшла з душу, коли задзвонив телефон, і, хоча в домі було ще повно родичів — вона чула їхні голоси внизу, їй здавалося, вони ніколи не підуть, здавалося, ніколи не збиралося так багато, — ніхто не зняв слухавку. Навіть автовідповідач не відреагував, хоча Джеймс програмував його на ввімкнення після п’ятого гудка.

Енн, обгорнувшись рушником, іде до полички коло ліжка, вологе волосся неприємно хляпає їй по шиї та мокрій спині. Бере слухавку, каже «алло», потім своє ім’я. Це Джеймс. У них спільного стажу тридцять років, і вона впізнає його з першого слова. Як ніхто в світі, він вміє вимовити Енні, і завжди вмів.

На мить вона втрачає здатність говорити чи навіть дихати. Він запопав її якраз на видиху, і її легені зараз пласкі, як два аркуші паперу. Потім, коли він повторює її ім’я (нехарактерним для нього нерішучим, невпевненим тоном), їй підламуються ноги. Вони стають мов із піску, і вона осідає на ліжко, рушник спадає, й під мокрими сідницями зволожуються простирадла. Якби поруч не було ліжка, вона б опинилася на підлозі.

У неї клацають зуби і повертається здатність дихати.

— Джеймсе? Де ти? Що трапилося? — Якби вона говорила своїм нормальним голосом, це могло б скидатися на те, як матуся бурчить на свого 11-річного синочка-волоцюгу, який знову не встиг до вечері, але зараз її слова прозвучали страхітливим харчанням. Зрештою, ті родичі, що бурмочуть внизу, зібралися в дім порадитися щодо його похорону.

Джеймс сміється. Дещо розгублено.

— Не знаю навіть, як тобі сказати, — каже він. — Я сам не знаю до пуття, де я.

Першою їй спливає недорікувата думка: це він, либонь, запізнився на літак у Лондоні, хоча й телефонував їй з Хітроу незадовго до відльоту. Далі зринає ясніша ідея: хоча в телевізійних новинах і в «Таймз» повідомлялося, що ніхто не вижив, принаймні одному пощастило. Її чоловік виповз з-під палаючих уламків літака (і палаючих руїн будинку, на який упав літак, не забуваймо про це, ще двадцять чотири жертви на землі, а їхня кількість зростатиме, поки світ не перемкнеться на нову трагедію) та й вештається з того моменту по Брукліні в шоковому стані.

— Джиммі, з тобою все гаразд? Ти… ти не обгорів? — Імовірність тієї правди, що може відповідати цьому запитанню, боляче б’є її, наче важка книга впала на пальці босої ноги, й вона починає плакати. — Ти у шпиталі?

— Чш-ш-ш, — заспокоює він її, як завжди, з притаманною йому лагідністю. І цей давно знайомий звук, крихітна деталь будівлі їхнього подружнього життя, змушує її заплакати ще дужче. — Чш-ш-ш, люба, тихіше.

— Але я не розумію!

— Зі мною все гаразд, — каже він. — 3 більшістю з нас тут усе гаразд.

— З більшістю?.. Там є й інші.

— Окрім пілота, — каже він. — 3 ним не все добре. Чи, може, це другий пілот. Він усе ще ридає: «Ми падаємо, нема тяги, о Боже мій». І ще: «Я не винен, не дайте їм мене звинуватити». І таке він ще примовляє.

Вона захолола.

— Хто ви такий насправді? Навіщо ви так жахливо жартуєте? Я лишень втратила свого чоловіка, ви, гівнюк!

— Люба…

— Не називайте мене так!

З однієї ніздрі в неї звисає прозора шмаркля. Вона витирає її тильним боком долоні, а тоді струшує навмання, такого вона не робила давно, з самого дитинства.

— Послухайте, містере, я зараз натисну зірочку 69, і поліція скоренько приїде по вашу дупу… ви ігнорант, нечуйний придурок…

Проте далі вона не може таке говорити. Це його голос. Безперечно. Те, як прозвучав дзвінок, — ніхто не взяв слухавку внизу, не ввімкнувся автовідповідач — говорить про те, що вона його адресат. І це …люба, чш-ш-ш, як у тій старій пісні Карла Перкінса.

Він зберігав тишу, ніби даючи їй самій впоратися зі своїми почуттями. Але, перш ніж вона знайшла сили заговорити знову, у слухавці почулося «біп».

— Джеймс? Джиммі? Ти ще тут?

— Так, але я не можу довго балакати. Я намагався додзвонитися до тебе, коли ми падали, і, гадаю, це єдина причина того, що мені пощастило вишкрябатися. Чимало інших теж намагалися, цих мобільних телефонів зараз, як грязюки, але марно. — Знову те пікання. — Тільки от тепер уже мій телефон майже висох.

— Джиммі, ти розумів?

Ця думка була найважчою і найжахливішою для неї — що він, либонь, усе розумів, нехай навіть упродовж безкінечних пари хвилин. Інші можуть уявляти собі обгорілі тіла або відірвані голови з вишкіреними зубами; навіть метушливих людців, що з’являються раніше рятувальників і знімають з пальців обручки та діамантові сережки з вух, але в Енні Дріскол сон відбирало видіння Джиммі, який дивиться через ілюмінатор на те, як набрякають, наближаючись, вулиці, машини і брунатні житлові будинки Брукліна. Нікчемні маски метляються, мов шкурки дрібних жовтих тваринок. Із прочинених верхніх шафок починає вивалюватись ручний багаж. Чиясь бритва «Норелко» котиться по нахиленому проходу.

— Ти розумів, що ви падаєте?

— Не зовсім, — відповідає він. — Усе здавалося нормальним аж до самого кінця, можливо, до останніх півхвилини. Хоча у таких ситуаціях важко орієнтуватися в часі, як я завжди й думав.

У таких ситуаціях. Більш того: як я завжди й думав. Так, ніби він побував на борту 767-го «Боїнгу» не в одній, а у півдюжині авіакатастроф.

— У будь-якому разі, — продовжує він, — я дзвонив, тільки щоб попередити, що ми прибуваємо раніше, тож вижени з ліжка кур’єра «Федерал Експрес», поки я не з’явився.

Цей жарт про її нібито флірт з кур’єром повторювався ним віддавна. Вона знову починає плакати. Його мобільний видає нову серію пікань, немов картає її за це.

— Гадаю, я помер за пару секунд до того, як він задзвонив перший раз. Гадаю, тому мені й вдалося пробитися до тебе. Але ця штука ось-ось розрядиться на смерть.

Він сміється, ніби це кумедно. Певним чином, гадає вона, так і є. Вона й сама, можливо, почне цінувати цей гумор — з часом. Дай мені ще років з десять, думає вона.

Тоді тим добре їй знаним голосом, ніби сам до себе:

— Чому я не ввімкнув цього сраного байстрюка на підзарядку минулого вечора? Забув, та й годі. Просто забув.

— Джеймсе… милий… літак розбився два дні тому.

Пауза. На щастя, без піпікання. А тоді:

— Правда? Місіс Корі казала, що час тут дивно поводиться. Хтось із наших погодився, хтось ні. Я був серед незгодних, але, схоже, вона мала рацію.

— Чирва? — питає Енні.

У неї відчуття зараз, ніби її винесло трохи назовні і вона хилитається понад своїм підтоптаним тілом жінки середнього віку, але вона не забула старих звичок Джиммі. Під час довгого перельоту він завжди шукав, у що б зіграти. Годилися хоч кріббідж, хоч канаста, але чирва була його улюбленою грою.

— Чирва, — погоджується він. Телефон знову пікає, немов підтакує.

— Джиммі… — Вона загаялась доволі надовго, питаючи сама себе, чи дійсно їй так потрібно це знати, а потім, так і не відповівши самій собі, вистрілює: — Де саме ти зараз знаходишся?

— Скидається на вокзал Гранд Централ, — каже він. — Тільки більший. І більш порожній. Такий, немов це зовсім не справжній Гранд Централ, а тільки… м-м-м-м… декорація для кіно про Гранд Централ. Розумієш, що я намагаюся сказати?

— Я… я гадаю, так…

— Достоту тут нема ніяких поїздів… і їх не чути й звіддаля… але тут є двері, що ведуть у різних напрямках. О, тут є ще ескалатор, правда, поламаний. Увесь у пилюці, і деякі сходинки виламані.

Він робить паузу, а коли знову починає говорити, робить це притишеним голосом, ніби остерігається, щоб ніхто їх не підслухав.

— Люди йдуть звідси. Дехто поліз вгору по ескалатору — я їх бачив, — але більшість ідуть через двері. Гадаю, мені теж треба йти. По-перше, тут нема чого їсти. Стоїть цукерковий автомат, але він теж поламаний.

— А ти… милий, ти там голодний?

— Трішки. Найбільше хотілося б попити води. Я ладен був би вбити когось заради пляшки «Дасані».

Енні поглянула вниз, на свої все ще вкриті крапельками води ноги. Уявила його, як він злизує ці крапельки, і злякано відчула сексуальне збудження.

— Та попри все я в порядку, — додає він поспішно. — Поки що, принаймні. Проте сенсу залишатися тут нема. От тільки…

— Що? Джиммі, що?

— Я не знаю, в які двері піти.

Знову біп.

— Хотілося б знати, в які пішла місіс Корі. У неї залишилися мої, чорт їх забирай, карти.

— А ти… — Вона витирає собі обличчя рушником, у якому вийшла з душу, тоді свіжа, тепер вся в сльозах і шмарклях. — А тобі страшно?

— Страшно? — перепитує він задумливо. — Ні. Я трохи хвилююся, оце й усе. Головним чином через те, що не знаю, в які двері піти.

Знайди шлях додому, ледь не промовила вона. Знайди правильні двері та знайди шлях додому. Та якщо б він знайшов, чи захоче вона його побачити? Привид — то хай би був, а якщо вона відчинить двері задимленому недогарку з червоними очима і в рештках джинсів (він завжди подорожував у джинсах), прикипілих до його ніг? А що, як з ним з’явиться і місіс Корі з пропеченою колодою карт у покрученій руці?

Біп.

— Я більше не збираюся застерігати тебе проти кур’єра «Федерал Експрес», — каже він. — Якщо, тобі такий дійсно потрібен, хай буде так.

Вона аж лякається власного реготу.

— А втім, насправді я хотів сказати, що кохаю тебе.

— О милий, я тебе теж коха…

— … і не дозволяй хлопцю МакКормаку восени лагодити риштаки, він працює добре, але занадто ризиковий, минулого року цей дурень ледь не скрутив собі в’язи. І більше не ходи до булочної по неділях. Там щось мусить трапитись, і я знаю, що це буде в неділю, але не знаю, в яку саме. Час тут дійсно чудернацький.

Хлопець МакКормак, про якого він згадав, це, певне, син їхнього доморядника у Вермонті… От тільки дім той вони продали ще десять років тому, і тому хлопцю зараз уже, либонь, за двадцять. А булочна? Вона здогадується, що він має на увазі «У Золтана»[70], але який стосу…

Біп.

— Деякі люди тут, мені здається, були на землі. Їм важче, бо вони не розуміють, як сюди потрапили. І пілот не перестає кричати. Чи, може, він другий пілот. Мені здається, він тут ще затримається. Він просто усюди вештається. Він дуже схвильований.

Біпікання звучать частіше, майже підряд.

— Я мушу йти, Енні. Я не можу тут залишатися, та й телефон ось-ось здохне назавжди. — Знову він бурмоче тим голосом, ніби сам до себе (неможливо повірити, що від сьогодні вона ніколи його більше не почує; неможливо не повірити). — А було б дуже просто, всього лише… та годі, не звертай уваги. Я кохаю тебе, серце моє.

— Зачекай. Не йди!

— Я подз…

— Я тебе теж кохаю! Не йди!

Але він уже пішов. У вусі в неї залишилася тільки чорна тиша.

Вона так і сидить там ще хвилину, або й довше, з мертвим телефоном біля вуха, а потім кладе слухавку. Зв’язок з тим світом перервано. Піднявши слухавку знову, вона чує абсолютно нормальний тон перед набором і врешті натискає «зірочку шістдесят дев’ять». За даними робота, котрий відповідає їй, останній вхідний дзвінок був о дев’ятій ранку. Вона знає, від кого: телефонувала її сестра Нелл з Нью-Мексико. Нелл подзвонила Енні, щоб попередити, що її рейс відкладено і тому вона прилетить тільки сьогодні ввечері. Нелл наказала їй триматися. Усі родичі, що далеко мешкають, — Джеймсові та її — вже злетілись. Вочевидь, вони відчувають, що Джеймс вичерпав усі родинні Відмовки, принаймні на якийсь час.

Нема даних про вхідний дзвінок — вона кидає погляд на годинник біля ліжка і бачить, що зараз на ньому 15:17 — приблизно о третій десять третього дня її вдівства.

Хтось коротко стукає у двері, і лунає голос її брата:

— Енні? Енні?

— Одягаюсь, — гукає вона у відповідь. Голос звучить так, ніби вона щойно плакала, але, на жаль, нікому в цім будинку це не здасться дивним. — Прошу приватності!

— З тобою все гаразд? — питає він крізь двері. — Нам почулося, ти з кимось балакаєш. А Еллі каже, що чула, як ти комусь ніби телефонувала.

— Зі мною все в порядку! — гукає вона, а сама знову витирає лице рушником. — За хвилину буду внизу!

— О’кей. Не поспішай. — Пауза. — Ми тут заради тебе. — Він почалапав геть.

— Біп, — шепоче вона і затуляє собі рота рукою, щоб приглушити сміх, емоцію, ще складнішу за журбу, яка, проте, виражає себе єдиним доступним її способом. — Біп, біп, біп, біп, біп. — Вона падає спиною на ліжко, сміючись, а над складеними ківшиком руками блищать її очі, великі й вимиті слізьми, котрі виливаються на щоки і стікають їй до вух.

— Біп-біп-пі-пі.

Вона ще деякий час сміється, потім одягається і сходить донизу, до родичів, котрі прибули розділити з нею її журбу. Тільки їхні почуття відрізняються від її, бо нікому з них він не телефонував. Він подзвонив їй. На краще це чи навпаки, але він подзвонив їй.

Восени того року, коли почорнілі руїни житлового дому, куди врізався гинучий літак, усе ще залишалися відгородженими від решти світу жовтими поліцейськими стрічками (хоча всередині вже побували любителі графіті і хтось із них залишив там зроблений аерозолем напис КРИХКІ ТВАРІ СТОП ТУТ), Енні отримує розсилку з тих, що ними комп’ютерні маніяки люблять засипати широкі кола своїх знайомих. Цього разу мейл надходить від Герти Фішер, міської бібліотекарки у Тилтоні, штат Вермонт. Коли Енні з Джеймсом жили там улітку, Енні часто працювала волонтеркою в бібліотеці, і, хоча обидві жінки ніколи особливо не товаришували, Герта, однак, відтоді тримає адресу Енні у своєму щокварталу поновлюваному списку розсилок. Звичайно її інформації не вельми цікаві, але в цьому бюлетені серед оголошень про весілля, похорони і творчі перемоги членів «4-Н» Енні потрапляє на очі новина, від якої їй перехоплює подих. Джейсон МакКормак, син старого Г’юї МакКормака, випадково загинув на День праці. Прочищаючи ринви й риштаки на даху якогось літнього котеджу, він упав і скрутив собі в’язи.

— Він просто заміняв свого батька, який, якщо ви, можливо, пам’ятаєте, позаминулого року пережив інсульт, — писала Герта перед тим, як перейти до повідомлення про те, що під час традиційного бібліотечного ярмарку на галявині в останній день літа дуже дощило і як це їх засмутило.

Герта не повідомляє деталей у своєму тристорінковому бюлетені, але Енні гадає, що Джейсон упав з даху того котеджу, що колись належав саме їм. Фактично вона певна цього.

Через п’ять років після смерті її чоловіка (і смерті Джейсона МакКормака невдовзі по тому) Енні виходить заміж. І хоча вони переїздять жити до Бока Ретона, вона часто відвідує старі місця. Крег, її новий чоловік, ще не справжній пенсіонер, тому в бізнесових справах кожні три-чотири місяці буває в Нью-Йорку. І Енні з ним майже завжди, бо у Брукліні, і на Лонг Айленді також, живуть її рідні. З якими, як їй часто здається, нема про що говорити. Але вона любить їх з тією запеклою пристрасністю, котра, схоже, так вона гадає, притаманна людям під шістдесят і старшим. Вона ніколи не забуває, як вони всі з’їхалися її втішати, коли розбився літак Джеймса, і робили це зі щирою самовідданістю. Отож-то вона сама й приземлилася тоді м’яко.

У Нью-Йорк вони з Крегом літають. Щодо цього вона ніколи не відчуває тривоги, але, буваючи вдома, вона припинила ходити до сімейної булочної Золтана по неділях, хоча спеченими там бубликами з родзинками — вона не має жодного сумніву щодо цього — пригощають у райській приймальні. Натомість вона ходить до «Фрогера». Вона якраз тут, купує пончики (пончики принаймні пристойні), коли чує вибух. Вона чує його ясно, хоча «Золтан» за одинадцять блоків звідси. Вибух скрапленого газу. Четверо загиблих, у тому числі жінка, яка завжди вручала Енні бублики, прикривши їх зверху, примовляючи при цьому: «Отак і несіть додому, щоб не втратили свіжість».

Люди стоять на хідниках, тримаючи над очима долоні дашком, дивляться у східний бік, звідки прилетів звук вибуху, там здіймається чорний дим. Енні, не дивлячись, поспішає повз них. Вона не бажає бачити плюмаж диму, що підноситься після великого гуркоту; вона і так достатньо часто думає про Джеймса, особливо коли не може заснути. Підходячи до дому, вона чує телефонний дзвінок. Мабуть, усі пішли до сусіднього кварталу, де місцева школа проводить вуличний ярмарок мистецтва, або ніхто не чує цього дзвінка. Окрім неї, як годиться. Але поки вона дістає ключ і відмикає замок, телефон замовкає.

Сара, єдина з її сестер, що ніколи не була заміжня, виявляється, була вдома, але нема навіть сенсу питати, чому вона не відповіла на дзвінок; Сара Бернік, колись королева диско, порається в кухні, в неї на повну потужність ввімкнуті «Віллідж Піпл», вона танцює в парі зі шваброю й виглядає, як кицька з рекламного кліпу. Вибуху в булочній вона теж не чула. Хоча її будинок ще ближче до «Золтана», ніж «Фрогер».

Енні перевіряє автовідповідач, але там у віконці НЕПРОЧИТАНІ ПОВІДОМЛЕННЯ — великий червоний нуль. Само по собі це нічого не означає, чимало людей дзвонять, не залишаючи повідомлень, проте…

Служба *69 повідомляє їй, що останній вхідний дзвінок був о восьмій сорок минулого вечора. Енні все одно набирає той номер, сподіваючись без надії, що десь поза великою залою, котра має вигляд декорації вокзалу Гранд Централ, він знайшов спосіб зарядити свій телефон. Йому може здаватися, що вони з ним балакали вчора. Або тільки кілька хвилин тому. Час тут чудернацький, казав він. Їй так часто снився цей дзвінок, що тепер він здається їй сном, але вона ніколи нікому про нього не розповідала. Ні Крегові, ні навіть власній матері, вже майже дев’яносторічній, але цілком притомній і твердо впевненій в існуванні життя після смерті.

Із кухні «Віллідж Піпл» запевняють, що нема потреби занепадати духом. Авжеж, нема, отож вона й не занепадає. Проте слухавку вона стискає дуже міцно, а номер, який вона отримала від *69, уже відгукнувся одним гудком, потім другим. Енні стоїть у вітальні, притискаючи слухавку до вуха, а вільною рукою торкаючись брошки в себе над лівою груддю, ніби цей рух може притишити тріпотіння серця під брошкою. Тоді гудки припиняються і механічний голос пропонує їй купити «Нью-Йорк Таймз» за спеціальною пільговою ціною, бо такі знижки — неповторна пропозиція.