Коли впаде темрява

Велотренажер

Через тиждень після обстеження, якого він уникав цілий рік (насправді він відкладав його три роки, сказала б його дружина, царство їй небесне), Річарда Сіфкіца запросив на ознайомлення з результатами аналізів та їх обговорення доктор Брейді. Оскільки в голосі лікаря пацієнт не почув нічого явно зловісного, то і прибув до нього майже без вагань.

Результати обстеження подавалися на аркуші паперу з титулом МЕТРОПОЛІТАН ГОСПІТАЛЬ, місто Нью-Йорк, під яким ішли рядки цифр. Усі цифрові значення й назви аналізів було надруковано чорним шрифтом, окрім одного. Цей єдиний рядок був червоного кольору, і Сіфкіц не дуже здивувався, побачивши там слово ХОЛЕСТЕРИН. Цифра 226 при ньому просто кидалась в очі завдяки червоному чорнилу (звісно, це було зроблено навмисне).

Сіфкіц уже відкрив було рота, щоб спитати, чи дуже це поганий результат, але спершу спитав сам себе, чи варто розпочинати бесіду з безглуздого питання. Він зметикував, що ніхто б не друкував ці цифри червоним кольором, якби вони були гарними. Інші ж цифри, поза сумнівами, були гарними цифрами, або, щонайменше, прийнятними, інакше б їх не надрукували чорним кольором. Але він з’явився сюди не для обговорення. Лікарі — зайняті люди, не схильні до витрачання часу на те, щоб гладити когось по голівці. Тож замість якоїсь нісенітниці він спитав, наскільки є небезпечною цифра двісті двадцять шість.

Доктор Брейді вигідніше відхилився на спинку крісла і сплів пальці на своїх, з біса, худорлявих грудях.

— Сказати вам правду, — почав він, — це зовсім непогана цифра. — Він підняв палець догори. — Зважаючи на те, що ви їсте.

— Я розумію, що маю зайву вагу, — скромно промовив Сіфкіц. — Я збирався щось почати робити з цього приводу.

Насправді він не збирався робити нічогісінько.

— Можу сказати більше, — продовжив доктор Брейді, — що і вага у вас не така вже погана. Знову ж таки, зважаючи на те, що ви їсте. А тепер я хочу, щоб ви вислухали мене уважно, бо такі розмови я проводжу зі своїми пацієнтами лише один раз. Підкреслюю: з пацієнтами-чоловіками, бо коли справа торкається ваги, мої пацієнтки, якщо я їм піддамся, готові надзижчати такого мені у вуха. Тож чи ви готові?

— Так, — відповів Сіфкіц, він спробував і собі зчепити пальці на грудях, та второпав, що не годен цього зробити. Він з’ясував, чи коректніше було б сказати — згадав, що має там пару порядних цицьок. Не цілком, наскільки він це усвідомлював, стандартного розміру для чоловіка під сорок. Він покинув намір зчепити пальці на грудях, і замість того поклав руки собі на коліна. Чим швидше розпочнеться лекція, тим швидше закінчиться.

— Вам тридцять вісім років, ваш зріст шість футів, — сказав доктор Брейді.

— Важити ви мали би близько ста дев’яноста, і приблизно такий же рівень холестерину. Були часи, скажімо, у сімдесяті, коли ви могли перебутися й з рівнем холестерину двісті сорок, але, звісно, у сімдесяті ще й курити можна було у приймальному покої. — Він похитав головою. — Ні, кореляція між високим рівнем холестерину й захворюваннями серця занадто очевидна. Двісті сорок навіть тоді б не пропустили. Ви та людина, яку обдаровано гарним метаболізмом. Зауважте, не чудовим, а гарним. Отже, Річарде, скільки разів ви їсте у «Мак-Доналдсі» або у «Венді’з»? Двічі на тиждень?

— Либонь, тільки раз, — відповів Сіфкіц. Він пам’ятав, що насправді заглядає до фастфудів в середньому чотири-шість разів на тиждень. Не рахуючи обідів, що часом з’їдає по вікендах у «Арбі’з».

Доктор Брейді здійняв руку так, ніби проголошував Хай буде по-твоєму… ця фраза уявилася Сіфкіцу, либонь тому, що була гаслом мережі «Бургер Кінг».

— Авжеж, ви добряче їсте, як про це кажуть нам терези. У день обстеження ви важили двісті двадцять три фунти… знову ж таки, й невипадково, дуже близько до вашого рівня холестерину.

Він відповів кривою посмішкою на гримасу Сіфкіца, але, принаймні, та посмішка не була геть позбавленою співчуття.

— Ось що, мабуть, відбувалося впродовж вашого дорослого життя, — промовив Брейді. — Ви продовжували їсти так само, як робили це підлітком, і до цього часу ваш організм — завдяки своєму, хоч і не чудовому, проте гарному метаболізму — якось встигав за вами. Наразі нам допоможе, якщо ми уявімо собі метаболічний процес як бригадну роботу. Трудяги в робочих штанях і черевиках «Док Мартене».

«Вам воно, можливо, й допоможе, — подумав Сіфкіц, — але мене це не обходить».

А проте його очі не могли відірватися від червоної цифри 226.

— Їх завдання полягає в тому, що все, що ви закидаєте собі всередину, вони тут же хапають і утилізують. Щось вони розподіляють по різних виробничих цехах. А решту спалюють. Якщо ви надсилаєте їм більше того, з чим вони спроможні впоратися, то набираєте вагу. Що з вами й відбувалося, правда, досить повільно. Але незабаром, якщо не запровадите якихось змін, ви побачите, як ця швидкість зросте. Цьому є дві причини. Перша — те, що виробничим цехам вашого тіла потрібно менше пального, ніж вони потребували колись. Друга — те, що ваша метаболічна бригада — ті хлопці в робочих штанях і з татуюваннями на руках — аніскільки не молодшають. Вони вже не такі ефективні, як були колись. Вони вже гальмують, коли доходить до того, що треба розібратися, який матеріал пускати в діло, а що спалити. А інколи вони байдикують.

— Байдикують?

Доктор Брейді, так само не розчіпляючи рук, складених на запалих грудях («Груди сухотника, — подумав Сіфкіц, — певна річ, ніяких цицьок там нема»), кивнув своєю відповідно вузькою головою. Сіфкіцу промайнуло, що голова в нього як у ласки, така прилизана, з гострими очицями.

— Саме так. Вони кажуть собі щось на кшталт: «А чи він бодай колись вгамується?», або «За кого він нас має, ми йому що, супергерої з коміксу?», чи «Йозеф-Марія, та він хоч коли-небудь дасть нам перепочинок?» А хтось із них — підбурювач, у кожній бригаді такий є, — імовірно, каже: «А якого дідька йому за нас переживати? Хіба не він сидить в нас на головах?» Тож рано чи пізно вони зроблять те, що роблять усі роботяги, якщо їм підкидають забагато роботи упродовж тривалого часу, та ще й без вихідних, не мовлячи вже про оплачені відпустки: вони халтурять. Починають огинатися й никатися. Якогось дня один з них зовсім не з’являється на роботі, а потім інший — якщо ви проживете достатньо довго, то взнаєте, що хтось із них не зміг прийти, бо лежить у себе вдома, помер від інфаркту.

— Приємно чути. Вам із цим можна вирушати в турне. Давати лекції. А там і до Опри недалеко.

Доктор Брейді розплів пальці на грудях і нахилився до нього через стіл. Без посмішки подивився на Річарда Сіфкіца.

— Ви мусите зробити свій вибір, а моя робота — довести це до вашого відома, от і все. Або ви зміните свої звички, або за десять років опинитеся в моєму кабінеті з серйознішими проблемами — можливо, з вагою понад триста фунтів, із цукровим діабетом другого типу, варикозними венами, виразкою шлунка і рівнем холестерину, що дорівнюватиме вашій вазі. У теперішньому стані ви ще можете викрутитися без радикальних дієт, абдомінопластики чи інфаркту як крайнього застереження. Пізніше буде набагато важче. Після того як вам виповниться сорок, з кожним роком ставатиме важче. Після сорока, Річарде, зайві фунти в’їдяться у вашу дупу навічно, як в’їдається дитяче лайно у стіни спальні.

— Вишукано, — сказав Сіфкіц і розреготався. Просто не міг утриматися.

Брейді не засміявся, але легку усмішку, принаймні, собі дозволив і відхилився на спинку крісла.

— Там, куди ви прямуєте, нема нічого вишуканого. Лікарі говорять про це не частіше, ніж патрульні говорять про понівечену голову, яку вони знайшли в рівчаку поблизу місця автокатастрофи, чи про почорніле дитяче тільце, на яке натрапили у шафі наступного дня після того, як від свічки на різдвяній ялинці зайнявся будинок, але ми багато знаємо про чудернацький світ ожирілих: про жінок, у яких виростає пліснява між складками жиру, які роками не промивалися як слід; про чоловіків, що всюди несуть із собою хмару смороду, бо десятиліттями не можуть як слід підтертися.

Сіфкіц здригнувся й відмахнувся рукою.

— Річарде, я не кажу, ніби ви прямуєте туди, — більшість людей цього уникають, бо, певне, мають якийсь вбудований у них обмежувач, — а втім, є якась правда у старому прислів’ї про тих, хто риють собі могили виделкою й ножем. Зважайте на це.

— Я намагатимуся.

— Добре. Отака моя промова. Чи проповідь. Або чим би воно не було. Я не кажу вам: ідіть і не грішіть. Кажу лише — «вибір за вами».

Хоча останні дванадцять років до податкової декларації у графу ПРОФЕСІЯ він вписував слова НЕЗАЛЕЖНИЙ ХУДОЖНИК, Сіфкіц не вважав себе вельми творчою особистістю, бо після того, як закінчив «Де Пол», для самого себе не написав жодної картини (ба, навіть рисунка). Він створював обкладинки для книг, плакати до кінофільмів, багато ілюстрацій для журналів, час від часу палітурки для проспекту якоїсь промислової виставки. Він оформив один диск «Слоббербоун», групи, яку сам обожнював, але сказав, що ніколи не візьметься знову за таку роботу, бо в кінцевому продукті неможливо розгледіти деталі без збільшувального скла. Це був єдиний раз, коли він бодай трохи наблизився до того, що зазвичай називають «артистичним темпераментом».

Якби його спитали про улюблений твір, він, мабуть, не зрозумів би, про що йдеться. Та якщо наполягти, то, либонь, сказав би, що це молода білява жінка, що біжить по траві, яку він намалював для прального засобу для тканин з пом’якшувальним ефектом, але й це не було б правдою, просто принагідною відповіддю, щоб зняти питання. По правді, він не був художником, який мав (чи потребував мати) улюблені речі. Минуло багато часу відтоді, як він брав до рук пензля, щоб намалювати щось окрім того, що хтось йому замовив намалювати, зазвичай по детально розписаному в рекламній агенції сюжету або по фотографії (як було у випадку з жінкою, яка біжить по траві, вочевидь радіючи тому, що сукня не липне, бо їй нарешті пощастило перемогти статичну електрику).

Але якщо натхнення відвідує найкращих з нас — Пікассо, Ван Гогів, Сальвадорів Далі, — так само беззаперечно воно мусить відвідувати й решту людей, хоча б раз чи два за життя. Додому Сіфкіц поїхав автобусом (після коледжу машини він собі більше не заводив), він сидів біля вікна й роздивлявся на вулицю (складений навпіл аркуш з результатами обстеження лежав у нього у внутрішній кишені), знову й знову звертаючи увагу на різноманітних робітників і будівельні бригади, повз які віз його автобус: хлопці в касках снували на будівельних майданчиках, хтось із відром, дехто з дошками на плечах; хлопці з компанії «Консолідейтед Едісон» стирчали по пояс чи по шию з люків, обгороджених жовтими стрічками, вздовж яких йшли друковані літери РОБОЧА ЗОНА; троє роботяг зводили риштаки перед вітриною універмагу, а четвертий балакав по мобільному.

Потрохи він усвідомив, що в голові у нього намалювалася картина, яка вимагала для себе місця у світі. Опинившись у СоХо, у своєму лофті, що слугував йому водночас домом і студією, він пройшов просто до маленького кутка, куди лилося горішнє світло, навіть не підібравши пошту з підлоги. Просто скинув на неї піджак.

Він кинув погляд на кілька чистих підрамників, що тулилися в кутку, і забракував їх. Натомість вибрав шматок простого білого картону і взявся працювати вугільним олівцем. Упродовж наступної години двічі дзвонив телефон. Обидва рази з дзвінками впорався автовідповідач.

Він то повертався до роботи з цією картиною, то кидав її. Але повертався з завзяттям, особливо коли з плином часу зрозумів, яка вона гарна, а тоді (через десять днів), відчувши, що це нормально, переніс її з картону на полотно: чотири фути завширшки і три фути заввишки. Це була найбільшого розміру річ, яку він взявся писати за останні десять років.

Картина зображала чотирьох чоловіків — роботяг у джинсах, грубих куртках та величезних робочих чоботях, — які стоять на узбіччі якоїсь не міської дороги, котра лишень виринула з лісової гущавини (він передав гущавину високих дерев зеленими плямами й сірими штрихами, працюючи у швидкій, різкій, енергійній манері). У двох чоловіків були лопати, в одного по відру в кожній руці, четвертий якраз зсував собі на потилицю картуза тим жестом, що ідеально передавав втому кінця робочого дня і зростаюче розуміння того, що цю роботу ніколи не буде перероблено, — тобто те, що роботи, яку треба зробити, завжди наприкінці виявляється більше, ніж було на початку. Цей четвертий чоловік у заношеному, старому — з тих, що їх роздають задарма, — картузі з написом над козирком ЛІПІД, був бригадиром. Він саме балакав по телефону зі своєю дружиною: Їду додому, золотко, ні, нікуди не підемо, сьогодні не хочу, дуже втомлений, а завтра треба рано починати. Хлопці бухтіли проти цього, але я їх поставив на місце. Сіфкіц не розумів, звідки він усе це знає, але він знав. Так само як знав, що чоловіка з відрами звуть Фреді й це йому належить фургон, яким вони приїхали. Машина стояла за межами картини справа, видно було тільки верхівку її тіні. В одного з тих хлопців з лопатами, Карлоса, була хвора спина, і він ходив на сеанси до хіропрактика.

Яку саме роботу роблять ці дядьки, на картині не було видно, вона містилася неподалік за лівим краєм, але добре видно було, які вони всі втомлені. Сіфкіц завжди приділяв велику увагу деталям (те сіро-зелене шумовиння лісу не було характерним для нього), і глядач у кожній рисці облич цих роботяг бачив, наскільки вони виснажені. Це читалося навіть з комірців їхніх потемнілих від поту сорочок.

Небо над ними було якогось ненатурально помаранчевого кольору.

Атож, він знав, що зображено на цій картині, і чудово розумів, що означає збочене небо. Це був кінець робочої зміни тієї бригади, про яку йому наговорив лікар. У реальному світі, під природним небом, Річард Сіфкіц, їхній працедавець, щойно повечеряв перед сном (здається, з’їв шмат пирога або заздалегідь припасеного «Кріспі Кріму») і поклав голову на подушку. Це означало, що вони врешті вільні й можуть уже йти додому. А чи їстимуть вони щось? Авжеж, але не так багато, як він. Вони занадто втомлені, щоб наїдатися, це було написано на їх обличчях. Замість того щоб заправлятися щедрими обідами, вони, ці працівники «Ліпід Компані», позадирають ноги, щоб трохи повтикати у телевізор. Можливо, поснуть перед своїми екранами, щоб прокинутися за пару годин, коли всі регулярні передачі вже закінчаться, а в ефірі перед захопленою студійною аудиторією демонструватиме свій черговий винахід Рон Попіл. Клацнуть дистанційні пульти, телевізори буде вимкнуто, і вони поплентаються до своїх ліжок, по дорозі безсило скидаючи з себе одяг.

Усе це в картині було присутнє, хоча нічого з цього на картині не було. Вона не стала для Сіфкіца нав’язливою ідеєю, не витіснила все інше з його життя, але він розумів — щось нове з’явилося з нею в його житті, щось гарне. Він не уявляв собі, що далі робити з такою картиною, коли її буде завершено, та й не переймався цим. Наразі йому просто подобалося, вставши уранці, дивитися на неї одним примруженим оком, чухаючи собі дупу й виколупуючи зі щілини між сідницями застряглі туди жмуттям сімейні труси. Він гадав, що по закінченні мусить дати картині назву. Отож перебирав і відкидав варіанти: «Кінець роботи», «Хлопці пошабашили», «Берковіц пошабашив». Берковіц був босом, бригадиром, це той, що з мобільником «Моторола», у картузі з написом «ЛІПІД». Жодна з цих назв не годилася, ну й гаразд. Він впізнає правильну назву картини, коли та нарешті спливе йому на думку. В голові тоді мусить прозвучати «дзеньк». А поки що поспішати нікуди. Він навіть не був упевнений, що картина має якесь значення. Малюючи її, він схуднув на п’ятнадцять фунтів. Ось це, либонь, тільки й має значення.

А може, й ні.

Десь — можливо, наприкінці нитки з чайним пакетиком «Салада» — він прочитав, що найдієвіша вправа для людини, яка намагається скинути зайву вагу, — відштовхування від стола. Сіфкіц не сумнівався в правдивості цієї поради, але дедалі йому прояснювалося, що не в схудненні полягає його мета. І не в накачуванні м’язів, хоча і те й інше можна зарахувати до побічних ефектів. Він не переставав думати про метаболічних наймитів доктора Брейді, пересічних мужиків, що намагалися якнайкраще виконати свою роботу, але не отримували від нього ніякої допомоги. Він не міг не думати про них, кожного дня віддаючи годину-дві малюванню їх у трудовій повсякденності.

Його не полишали фантазії на цю тему. Він уявляв собі Берковіца, їхнього бригадира, який вірив, що одного дня матиме власну будівельну фірму. Фреді, хазяїна фургона, що уявляв себе вправним теслярем. Карлоса, що мордувався недужою спиною. Та й Велана, явне ледащо. Це були ті хлопці, чия робота полягала в тім, щоб уберегти його від інфаркту або інсульту. Вони розгрібали лайно, що летіло їм на голови з того збоченого рожевого неба, старалися, щоб тим лайном не завалило дорогу, котра веде до лісу.

Через тиждень після того, як почав малювати (і десь за тиждень до того, як вирішив, що картина готова), Сіфкіц пішов до «Фітнес Бойз» на Двадцять дев’ятій вулиці і, роздивившись тренажер-сходинки та бігову доріжку (привабливі, але занадто дорогі), купив собі велотренажер. Заплатив зайвих сорок доларів за його монтаж та доставку.

— Крутитимете педалі щодня протягом шести місяців, і ваш рівень холестерину знизиться на тридцять пунктів, — сказав накачаний продавець у фірмовій майці «Фітнес Бойз». — Я вам це гарантую.

Підвал будівлі, де жив Сіфкіц, був великим приміщенням з багатьма розгалуженнями, безсистемно розкиданими темнуватими й похмурими закутками, в яких відлунювало гудіння бойлера й знаходилися забиті пожитками мешканців будинку комори, позначені номерами їхніх квартир. Але в дальньому кінці підвалу якимось дивом залишилася порожня ніша. Наче вона весь час чекала саме на нього. Сіфкіц попросив доставників установити його нову веломашину на бетонній долівці лицем до порожньої, бежевого кольору стіни.

— Хочете поставити перед собою телевізор? — спитав один з них.

— Поки що сам не знаю, — збрехав Сіфкіц.

Він крутив педалі велотренажера перед пустою бежевою стіною приблизно по п’ятнадцять хвилин щодня, доки не закінчив картину, розуміючи, що п’ятнадцяти хвилин, либонь, недостатньо (хоча вже краще, ніж нічого), але також розуміючи, що це все, на що він наразі здатний. Не тому, що втомлювався, п’ятнадцяти хвилин було замало, щоб втомитися. Просто в підвалі було нудно. Рипіння коліс у комбінації з гудінням бойлера швидко починало діяти йому на нерви. Він надто тверезо усвідомлював, чим займається, а саме — їде в нікуди у підвалі під двома голими лампами, що відкидають його подвійну тінь на стіну перед ним. Він також знав, що справи підуть краще, коли він закінчить ту картину там, нагорі, і зможе розпочати роботу над новою тут, внизу.

Це була та сама картина, але він намалював її тепер набагато швидше. Тому що на цій йому непотрібні були Берковіц, Фреді, Карлос і ледащо Велан. На цій вони вже пошабашили й поїхали собі, тож він намалював зовсім порожню дорогу на бежевій стіні, використавши техніку накинутої перспективи, й тому, коли сидів на велотренажері, дорога, здавалося, завертає від нього трохи вбік, заводячи його в сіро-зелену темряву лісової пущі. Крутіння педалей вмент стало менш нудною справою, та після двох чи трьох занять він зрозумів, що робота ще не завершена, бо він, як і раніше, всього лише робив вправи. По-перше, треба намалювати помаранчеве небо, втім, це легко, наляпав та й по всьому. Він хотів додати деталей по обох узбіччях дороги на «передньому плані», а також трохи сміття, але це теж була легка (й приємна) робота. Справжня проблема не мала зовсім ніякого стосунку до цієї картини. До жодної з картин. Проблема полягала в тому, що він не мав цілі, саме це-то його й відвертало завжди від вправ, які робляться заради них самих. Такі заняття можуть підвищити тонус і позитивно вплинути на здоров’я, але, коли їх робиш, вони посутньо безглузді. Навіть екзистенціально безглузді. Ці заняття мали єдино вірогідну ціль, наприклад підходить на вечірці якась гарна леді з арт-відділу якогось журналу і питає, чи ви часом не скинули вагу. Така мета й близько не годилася для мотивації. Він не був достатньо пихатим (ані хтивим), щоб такі перспективи звабили його на довге крутіння педалей. Врешті йому це набридло, і на якийсь час він збочив до свого пончикового режиму. Ні, йому треба було визначитися, де пролягає ця дорога і куди вона веде. От тоді він може прикидатися, ніби по ній їде. Ця ідея його схвилювала. Можливо, виглядала вона блазеньською — навіть ідіотичною, — проте для Сіфкіца ота його схвильованість, хоча й поміркована, вже була сильним відчуттям, ніби від реальної справи. До того ж хіба він мусить комусь розповідати, чим саме він тут займається? Аж ніяк. Він навіть може купити атлас доріг «Ренд-МакНеллі» і щоденно позначати на карті подоланий шлях.

За вдачею він не був інтроспективною людиною, але, повертаючись пішки з книгарні «Барнс & Ноббл» з набором дорожніх мап під пахвою, здивовано усвідомив, що запитує себе, що ж його так схвилювало. Трохи завищений рівень холестерину? Малоймовірно. Заява доктора Брейді, що виграти цю битву після сорока йому буде набагато важче? Можливо, це якось і вплинуло, та навряд щоб дуже серйозно. Може, він просто дозрів до перемін? Отут вже трішечки ближче до діла.

Труді померла від особливо хижого раку крові, і Сіфкіц залишався поряд з нею, в шпитальній палаті, поки вона не відійшла. Він пам’ятав, як глибоко вона зітхнула в останній раз, як високо піднялися її змучені, виснажені груди, коли вона востаннє набирала в них повітря. Так, ніби вона знала, що вже кінець, повік і назавжди. Він пам’ятав, як вона видихнула, той звук — шшшаааах! І як після цього її груди залишилися нерухомими. В якомусь сенсі останні чотири роки він прожив у стані отакого бездиханного занепаду. І тільки зараз війнув перший вітерець, почавши наповнювати його вітрила.

Та було ще щось, істотніше, — роботяги, мобілізовані доктором Брейді, котрим Сіфкіц уже сам дав імена. Берковіц, Велан, Карлос і Фреді. Доктора Брейді вони не обходили, для нього метаболічна бригада була лише метафорою. Він виконав свою роботу, дав зрозуміти Сіфкіцу, що відбувається у нього всередині, от і все, ця його метафора не відрізняється від того, як мамуня запевняє своє дитинча, що «маленькі чоловічки» працюють, щоб загоїти йому подряпане коліно.

Натомість Сіфкіц зосереджувався на…

Зовсім не на собі, думав він, дістаючи ключ від вхідних дверей будинку. Аж ніяк.

Мені не байдужі оті роботяги, приречені безкінечно прибирати й чистити завали. І та дорога. Чому вони так вперто намагаються підтримувати на ній чистоту? Куди вона веде?

Він гадав, що вона веде до Геркимера, маленького містечка неподалік канадського кордону. Він знайшов тоненьку непідписану синю смужечку на дорожній мапі північної частини штату Нью-Йорк, яка зміїлася у тім напрямку, починаючись від міста Покіпсі, що лежить трохи південніше столиці штату. Тягнулася вона на двісті, а може, триста миль. Він роздобув детальнішу план-карту північних округів штату і прикріпив той аркуш, на якому починалася його дорога, цвяшками біля своєї імпровізованої… як її назвати, фреска? Ні, ця назва не годилася. Тож він назвав її «проекцією».

І того ж дня, осідлавши велотренажер, він уявив собі, що позаду нього розташувалися не комори, в яких спочиває в мирі старий телевізор з квартири 2-С, штабель труб з 3-Р, закутаний у брезент гірський велосипед з 4-А, а лежить Покіпсі-таун. Перед ним простяглася глуха провінційна дорога, яка в атласі мосьє Ренда і МакНеллі виглядає тонесенькою синьою змійкою, зате на детальнішій мапі називається — Старий Рейнський шлях. Він обнулив одометр на велотренажері, зафіксував погляд на ґрунті, що починався там, де бетонна долівка зустрічалася зі стіною, і подумав: це й справді дорога до гарного здоров’я. Якщо мати це на увазі, то й недивно, що тебе аж так рознесло після смерті Труді.

Але серце билося трішки пришвидшено (так ніби він уже почав натискати на педалі), і почувався він так, як, вважав, почуваються люди перед поїздкою в нові місця, де можливі нові знайомства, а то й нові пригоди. Над рудиментарним кермом велотренажера був держак для поїлки, і він туди вставив бляшанку «Ред Булла», що претендував на роль енергетичного напою. Мав на собі тренувальні шорти й звичайну сорочку, яку надягнув, бо там була кишеня. До неї він поклав два вівсяні коржики з родзинками. Десь він чув, що ніби і вівсяні пластівці, й родзинки — гарні ліпідовловлювачі.

До речі, бригада «Ліпід Компані» вже пошабашила. Еге ж, вони все ще працювали на тій картині, що залишалася нагорі, — намальованій даремно, без усякого зиску, що так не схоже на нього, — але тут вони вже посідали до фургону Фреді і поїхали собі назад до… куди?

— Вони поїхали до Покіпсі, — промовив він. — Вони слухають Каріма по радіо WPDH і п’ють пиво з банок, схованих у паперових пакетах. Сьогодні вони… що ви робили сьогодні, хлопці?

— Поклали кілька дренажних труб, — прошепотів чийсь голос. — Ручай прорвався крізь греблю й розмив дорогу біля Прайсвілла. Атож, ми рано пошабашили.

Добре. Це гарно, Йому не доведеться злазити з велика й тягти його на собі, обходячи вимоїну.

Річард Сіфкіц втупився очима в стіну і почав крутити педалі.

Це було восени 2002-го, через рік після того, як у Фінансовому кварталі завалилися «вежі-двійнята» і життя в Нью-Йорку повернулося до звільна параноїдальної версії нормального… якщо не забувати, що легка форма параноїдальності і є нормою для Нью-Йорку.

Річард Сіфкіц почувався притомним і щасливим, як ніколи. Його життя підпорядкувалося чотиричастинній гармонії. Вранці він працював над тим завданням, виконання якого наразі забезпечувало йому гроші на житло і їжу, а таких замовлень, здавалося, стало більше, ніж коли-небудь. Уся преса волала, що від економіки смердить, але для вільного комерційного художника Річарда Сіфкіца все в економіці було гаразд. Як і раніше, на ланч він ходив до ірландського гриль-бару «Dugan’s» на сусідній вулиці, але тепер, здебільшого, замість масного подвійного чизбургера брав там салат; а після обіду працював над новою картиною, сам для себе: тобто займався деталізацією проекції на стіні у своєму підвальному алькові. Картину з Берковіцем і його бригадою було відставлено під стінку й накрито старим простирадлом. Туди нема чого додавати. Тепер він потребував кращого образу того, що гарно йому прислужилося в підвалі, зображення дороги на Геркимер, з якої вже поїхали роботяги. А чому б їм не поїхати? Хіба не він сам тепер тримає дорогу в порядку? Сам, і робить це, з біса, непогано. Наприкінці жовтня він знову завітав до Брейді, щоб поміряти рівень холестерину, і цього разу цифри були надруковані не червоним, а чорним чорнилом — 179. І Брейді виявив до нього велику повагу, він видався навіть трохи заздрісним.

— Це краще, ніж у мене, — сказав він. — Ви таки поставилися до зроблеми серйозно?

— Напевне, так, — погодився Сіфкіц.

— І пузо ваше майже зникло. Качалися?

— Скільки вистачало духу, — погодився Сіфкіц і більше на цю тему не говорив. На той час його вправи вже стали дещо дивними. Принаймні декому вони б здалися дивними.

— Добре, — сказав Брейді, — Що було потрібно, досягнуто, тож можете вже й кинути. Така моя вам порада.

Сіфкіц відповів лікарю посмішкою, але на цю його пораду не збирався зважати.

Свої вечори — четверту частину Звичайного Дня Сіфкіца — він присвячував або телевізору, або читанню якоїсь книжки, зазвичай сьорбаючи замість пива томатний сік чи овочевий «У-8», почуваючись втомленим, але вдоволеним. Спати він тепер лягав на годину раніше, і додатковий відпочинок був доречним.

Стрижневою була третя частина його дня — від четвертої до шостої. Ці дві години він проводив на велотренажері, долаючи манівці дороги між Покіпсі й Геркимером. На план-карті Старий Рейнський шлях переходив у Водоспадну дорогу, а та в Лісову; на якомусь відтинку північніше Пенністона вона на віть мала назву Звалищна дорога. Він добре пам’ятав, як на самому початку навіть п’ятнадцять хвилин крутіння педалей йому видавалися вічністю. Тепер він мусив іноді себе ледь не силою зганяти з велотренажера після двох годин їзди. Кінець кінцем йому довелося ставити біля себе будильник, заведений на шосту годину. Агресивного його джерготіння вистачало, щоби… ну, словом…

Вистачало, щоб він отямився.

Сіфкіцу важко було погодитися з думкою, що він засинає, коли їде в алькові на велотренажері з постійною швидкістю п’ятнадцять миль на годину, але йому не подобалася й альтернативна думка — ніби він трохи їде глуздом на дорозі до Геркимера. Чи в тому підвалі, якщо хочете. Ніби він марить.

Одного вечора, клацаючи пультом, він на каналі «А&Е» натрапив на передачу про гіпноз. Брали інтерв’ю в одного гіпнотизера, він виступав під ім’ям Джо Сатурн і розповідав, що кожна людина щодня займається самогіпнозом. Це відбувається, коли ми вранці вводимо себе в робочий стан; ми користуємося цим, коли «в’їжджаємо в сюжет», читаючи книгу або дивлячись кіно; ми загіпнотизовуємо себе ввечері, щоби заснути. Останній приклад Джо Сатурн, видно, полюбляв найбільше, оскільки довго розводився про ті маніпуляції, що їх щовечора практикують «успішні соні»: перевіряють клямки на дверях і вікнах або виціджують склянку води, промовляють молитву або злягаються в напівмедитативному стані. Він порівнював ці речі з тими пасами, що їх гіпнотизер робить перед своїми пацієнтами, і з його стандартними замовляннями — рахуванням від десяти до нуля, запевненнями пацієнтів у тому, що вони починають почуватися «дуже сонними». Сіфкіца це зачепило, й він одразу ж погодився, що свої щоденні дві години на велотренажері сам проводить у стані легкої чи середньої глибини загіпнотизованості.

Тому що наприкінці третього тижня він висиджував по дві години вже не перед настінною проекцією в підвальному закапелку. Починаючи з третього тижня він уже насправді перебував на дорозі до Геркимера.

Із задоволенням натискаючи на педалі, він тепер їхав по зашкарублій ґрунтовці, що вилася крізь ліс, і вдихав запах сосон, чув крики ворон та іноді шурхотіння листя, коли долав нанесені вітром його купки. Тренажер тоді перетворювався на трьохшвидкісний велосипед «Рейлі», на якому він катався у передмісті Манчестера, штат Нью-Гемпшир, коли йому було дванадцять років. То був аж ніяк не єдиний велик, що він мав до сімнадцяти років, поки не отримав водійські права, але безперечно найкращий. Пластиковий держак для поїлки перетворювався на незугарне видом, зате надійно зварене металеве кільце, що стирчало над переднім багажником, а замість бляшанки «Ред Булла» там містилася баночка з холодним чаєм «Ліптон». Без цукру.

На дорозі до Геркимера завжди тягся жовтень, і якась година залишалася до заходу сонця. Хоча він і проїжджав по дві години (будильник і одометр велотренажера підтверджували це кожного разу), сонце ніколи не змінювало своєї позиції; завжди відкидаючи ті самі довгі тіні поперек ґрунтового шляху і зблискуючи йому в очі крізь віття дерев під тим самим кутом, а створюваний ним самим зустрічний вітерець здував йому волосся з лоба назад.

Іноді, коли його дорогу перетинали інші, він зустрічав прибиті до стовбурів дерев знаки. На одному було написано КАСКАДНА ДОРОГА. На іншому: ГЕРКИМЕР — 120 миль, цей зяяв старими дірками від куль. Знаки завжди відповідали позначкам на його мапі, що наразі була прикріплена до підвальної стіни. Він уже вирішив, що, тільки-но досягне Геркимера, відразу, не затримуючись навіть, щоб прикупити сувенірів, зануриться в канадську пущу. Дорога там закінчувалася, але проблем не повинно бути; він вже придбав Великомасштабну топографічну карту Східної Канади. Тож просто намалює собі на ній власну дорогу гострим синім олівцем, звивисту дорогу. Звивини додають миль.

Він може доїхати хоч до Полярного кола, якщо забажає.

Одного вечора, вже після того як прогарчав будильник, збудивши його від трансу, він підійшов до проекції і, схиливши набік голову, доволі довго в неї вдивлявся. Хтось інший майже нічого на ній не побачив би, аж так зблизька ефект накинутої перспективи вже не діяв і нетренованому оку лісовий краєвид видався б усього лише скупченням кольорових цяток — світло-коричневих на ґрунтовому шляху, темніших там, де на нього намело купки листя, сіро-синіми штрихами здалася б зелень ялин і яскравою жовто-білою плямою — призахідне сонце на лівому краї, небезпечно близько до дверей бойлерного приміщення. Між тим, Сіфкіц чудово бачив саме картину. Чітко зафіксована в його мозку, вона тепер залишалася незмінною. Звісно, тільки коли він не їхав, ба, навіть тоді він не забував про її засадничу одностайність. Що було добре. Ця одностайність слугувала лакмусовим папірцем, способом нагадування собі, що все це — лише хитромудра гра уяви, якийсь контакт з його підсвідомістю, котрий він може вимкнути коли завгодно.

Він приніс до підвалу коробку пастелі для принагідних підмальовок, тож зараз, не особливо замислюючись навіщо, додав на шляху кілька коричневих плям, поклавши зверху трохи чорного кольору, щоб зробити їх темнішими за купки листя. Відступив назад, поглянув на зроблене і кивнув. Зміни були невеличкими, але по-своєму перфектними.

Наступного дня, їдучи крізь ліс на своєму «Рейлі» (до Геркимера йому тепер залишалося менше ніж шістдесят миль, і лише вісімдесят до канадського кордону), завернувши за поворот, він уздрів посеред дороги добрячого розміру оленя-самця; той дивився на нього своїми сполоханими оксамитовими очима. Майнув білий прапорець хвоста, на дорозі залишилася купка фекалій, і тварина стрибнула в гущавину. Сіфкіц іще раз помітив промельк хвостика, перш ніж олень зовсім зник. Він поїхав далі, обминувши оленяче лайно, не хотілося потім вичищати його з протекторів шин.

Того вечора, вимкнувши будильник, він підійшов до стіни, витираючи з лоба піт видобутою з задньої кишені джинсів банданою. Уперши руки в боки, критичним оком подивився на проекцію. А тоді, як завжди упевнено й швидко, — кінець кінцем, він займався цією справою вже майже двадцять років — він замазав лайно на дорозі, намалювавши натомість купку іржавих бляшанок, які там, радше за все, покинув хтось із мисливців, що на півночі штату ганяються за фазанами чи індиками.

— Ти погано прибрав, Берковіце, — промовив він уголос того вечора, сидячи з пивом замість овочевого соку «У-8». — Я сам завтра приберу той мотлох, але надалі щоб такого не траплялося.

Проте, коли він наступного дня спустився до підвалу, не треба було замальовувати ніяких бляшанок, вони вже зникли з картини. На коротку мить він відчув поштовх справжнього страху, ніби в живіт ткнули тупою ломакою, — як це трапилося, чи не він сновидою з’явився сюди серед ночі, прихопивши з собою вірну банку скипидару й пензля? — а потім викинув все з голови. Осідлав велотренажер і невдовзі вже їхав на своєму старенькому «Рейлі», вдихаючи чисті запахи лісу, із насолодою підставляючи обличчя вітру, що здував йому волосся з лоба. Та хіба не того саме дня почалися зміни? Дня, коли він відчув, що на дорозі до Геркимера він, мабуть, не один. Одне було поза всякими сумнівами: саме наступної ночі після зникнення пивних бляшанок йому наснився жахливий сон, а відтак він намалював і гараж Карлоса.

Це був найяскравіший сон відтоді, як його, чотирнадцятирічного, декілька «вологих сновидінь» ввели у фізіологічному сенсі в чоловічий стан. Це був найжахливіший сон у його житті, певна річ, нічого навіть приблизно схожого раніше не траплялося. Жахливим його робило відчуття неминучої загибелі, що тягнулося крізь нього, ніби червона нитка. Незважаючи на якусь нещільність, сон був правдивим, він усвідомлював, що спить, однак не міг прокинутися. Почувався, наче його закутали в якийсь жахливий саван. Він розумів, що під ним його ліжко, що він лежить на ньому — борсаючись, — але дістатися до того Річарда Сіфкіца, який лежить там, тремтить і сходить потом у своїх довгих трусах «Великий Пес», не вдавалося.

Він бачив подушку й телефон бежевого кольору, з тріщиною на корпусі. Потім передпокій зі світлинами на стінах; він знав, що на них були його дружина і три доньки. Тоді кухню, мікрохвильову пічку, на якій блимали цифри 4:16. Таріль бананів (від них його охопила туга й страх) на покритому пластиком столі. Коридор. І там лежить Пепе, собака, поклавши морду на лапи, але Пепе не підводить голову, коли він проходить повз нього, а лише підкочує вгору очі, блимаючи парою білків з кривавими дужками, і ось тоді Сіфкіц, не прокидаючись, завив, бо зрозумів, що всьому кінець.

Тепер він у гаражі. Чує запах мастила. І ще долітає ніжний запах сіна. Газонокосарка стоїть у кутку, мов якийсь божок передмість. Він бачить прикручені до верстата лещата, старі, потемнілі, навкруг них тирса й трісочки. Далі шафа. Ковзани його дівчат лежать купою внизу, шнурки їхні білі, як ванільне морозиво. По стінах на гачках, акуратно один до одного, висять його інструменти, здебільшого знаряддя для роботи у саду й дворі, його дворі…

(Карлос. Я — Карлос.)

На верхній полиці, подалі від дітей, його рушниця 0.410 калібру, багато років не вживана, майже забута, і при ній коробка набоїв, така потемніла, що мало хто розбере на ній слово «Вінчестер», але ти розбереш, прочитаєш, і отут Сіфкіц дотямив, що перебуває в мозку потенційного самогубця. Він енергійно завовтузився, намагаючись або зупинити Карлоса, або самому вирватися з нього, однак бракло сил, хоча він й відчував під собою власну постіль, зовсім поруч, за шаром савану, що оповив його з голови до п’ят.

Тепер він знову був біля лещат, у них було затиснуто рушницю, і коробка з набоями лежала на верстаті поряд із лещатами, і ножівка, він відпилював дуло рушниці, бо так легше зробити те, що він надумав, і, коли він відкрив коробку з набоями, їх там лежало дві дюжини, товстенькі зелені курдупелі з мідними задками, і, коли Карлос зарядив і заклацнув рушницю, пролунало не «кляск», а КЛАК! А в роті в нього був смак мастила й пилу, смак рушничної олії на язиці, пилу на піднебінні та зубах, а спина йому боліла, і боліла вона, як Ч’ЇБУ, так вони обзивали покинуті будинки (а інколи й ті, де хтось іще мешкав), коли він підлітком у Покіпсі шастав по них з вуличною ватагою, члени якої називали себе Диякони, це було скорочення від ЧОРТИ ЇХ БИ УЗЯЛИ, ось як боліла йому спина, але тепер, коли всі його заощадження закінчилися і Джимі Берковіц не може платити йому, Карлос Мартинес не може більше собі купувати ліків, котрі трохи вгамовували біль у спині, і не може більше дозволити собі візити до хіропрактика, котрий також трохи вгамовував біль у спині, і виплати за будинок — ай, карамба, як то кажуть, жартуючи, але він, звісно, не жартує зараз, ай, карамба, вони втратять дім, а залишилося ж менше ніж п’ять років, але вони втратять дім, сі-сі, сеньйор, і в усьому винний цей сраний Сіфкіц з його сраним ентузіазмом щодо підтримування порядку на шляху, а вигин курка під пальцем, мов півмісяць зведеного ока собаки з його невимовною тугою.

Тут уже Сіфкіц прокинувся, весь в сльозах, ним теліпало, ноги ще трималися на ліжку, але голова звісилася, волосся майже торкалося підлоги. Він виповз зі спальні і, так само повзком, рушив через вітальню. На півдорозі він віднайшов сили підвестися й дійти до мольберта під світловим люком.

На мольберті все ще стояла картина з зображенням порожньої дороги, краща, детальніша версія тієї, що була намальована внизу, на стіні в підвальному закутку. Не затримавшись на картині поглядом, він пожбурив її геть і натомість встановив шмат картону розміром два на два фути. Вхопив перше, яке йому потрапило до руки, придатне для малювання знаряддя (ним виявилася ручка «Юніболл Віжин Еліт») і почав малювати. Малював він кілька годин. У якийсь момент (як потім йому неясно пригадувалося) він захотів помочитися і одразу відчув, як гаряча рідина біжить униз по нозі. Він не переставав плакати, аж поки не закінчив картину. Аж тоді, витерши нарешті сльози з очей, відступив назад і подивився на те, що зробив.

Картина зображувала гараж Карлоса в жовтневому надвечір’ї. Перед гаражем, наставивши вуха, стояв Пепе. Собака прибіг на звук пострілу. На картині не було видно Карлоса, але Сіфкіц точно знав, де лежить його тіло, ліворуч, поряд із верстатом, до якого прикручені лещата. Якщо його дружина вдома, вона мала б почути постріл. Якщо ні — можливо, пішла на закупи, хоча, радше, на роботу — мине ще пара годин, поки вона повернеться й знайде його.

Під зображенням було криво нашкрябано: ЧОЛОВІК ІЗ РУШНИЦЕЮ.

Він не пам’ятав, як писав ці слова, але почерк був його, і ця назва для картини годилася. Ні чоловіка, ні рушниці на ній не було видно, але назва була правильна.

Сіфкіц відійшов і, сівши на канапі, сховав обличчя в долонях. Права рука страшенно боліла від довгого стискання незвично крихітного рисувального знаряддя. Він намагався переконати себе в тому, що йому наснився банальний кошмар, що картина — всього лише наслідок того сну. Що не існувало ніколи ні Карлоса, ні «Ліпід Компані», що все це — вигадки його власної уяви, розбурханої безвідповідальною метафорою доктора Брейді.

Та сни забуваються, а ці образи — бежевого кольору телефон з тріщиною на корпусі, мікрохвильова піч, таріль з бананами, собаче око — не вицвітали. Залишалися яскравими.

Єдине, що в цьому істотне, мовив він собі — це те, що я мушу покінчити з тим чортовим велотренажером. Занадто близько вже підібрався до божевілля. Якщо так триватиме й далі, то скоро дійде до того, що я відріжу собі вухо і пошлю його поштою, ні, не своїй дівчині (в мене її нема), а доктору Брейді, який винен у цьому всьому.

— Годі вже з мене того велика, — промовив він, не відриваючи долонь від обличчя. — Либонь, краще записатися до тих «Фітнес Бойз» чи ще до якогось клубу, але з тим довбаним велотренажером покінчено.

От тільки до «Фітнес Бойз» він так і не вступив і, проживши тиждень без справжнього навантаження (він ходив пішки, але це було зовсім не те — забагато народу на хідниках, а він скучав за тишею дороги на Геркимер), довше не міг протриматися. Він затримався зі здачею останньої роботи, ілюстрації в манері Нормана Роквела для кукурудзяних чіпсів «Фрітос», і йому вже телефонували і його агент, і той хлопець, що займався в рекламній агенції справами компанії «Фрітос». Такого з ним раніше ніколи не траплялося.

А ще — він не міг спати.

Яскравість отого сновидіння трохи поблякла, тож він гадав, що тільки зображення Карлосового гаража, та бісова картина, що дивиться на нього з кутка, освіжає його переживання, як дощик з розбризкувана зволожує напівзасохлу рослину. Він не міг примусити себе знищити картину (надто гарною вона була), але повернув картон і тепер зображення дивилося просто на стіну.

Того вечора він спустився ліфтом до підвалу й осідлав велотренажер. Той ледь не вмить перетворився на старенький трьохшвидкісний «Рейлі», щойно він звів очі на стінну проекцію; так знову було продовжено його поїздку на північ. Він намагався переконати себе, що його відчуття, ніби за ним щось женеться, правдива фікція, просто залишки емоцій із того сну, а після цього — навіжених годин перед мольбертом. Це подіяло на якийсь час, хоча в глибині душі він знав правду. Були ознаки того, що подіяло. Головні з них полягали в тому, що він знову почав спати вночі і поновив роботу над замовленням.

Він закінчив картину, на якій хлопці на бейсбольному майданчику пригощалися з пакета чіпсами «Фрітос» посеред ідилічного пейзажу передмістя, відіслав її з кур’єром, а наступного дня отримав від свого агента Баррі Касселмена чек на десять тисяч двісті доларів і записку. «Дорогенький, ти трохи налякав мене» — було написано в ній, а Сіфкіц подумав: «Ти не один. Дорогенький».

Наступного тижня його неодноразово відвідувала думка, що слід комусь розповісти про свої пригоди під червоним небом, але кожного разу він її відганяв. Він міг би розповісти Труді, але, якби Труді залишалася з ним, до такого б ніколи не дійшло. Сміховинною була думка розповісти про це Баррі; а розповісти про це доктору Брейді він боявся. Доктор Брейді порекомендує йому гарного психіатра раніше, ніж встигне сказати «Мінесотське багатопрофільне».

Того самого вечора, коли він отримав чек за «Фрітос», Сіфкіц помітив зміни в підвальному зображенні. Він поставив ще не заведений будильник і підійшов до стіни (з бляшанкою дієт-коки в одній руці і надійним настільним будильником «Брукстон» в іншій, вівсяні коржики з родзинками безпечно стирчать з кишені старої сорочки). Щось на картині змінилося, еге ж, з’явилося щось нове, але спершу він ніяк не міг второпати, що саме. Полічив до п’яти, заплющивши очі (давній трюк для провітрювання собі самому голови), і різко їх розплющив, так широко, що аж став схожим на людину, яка бурлескно пародіює жах. І вмить побачив зміни. Шатровидна яскраво-жовта пляма понад дверима до бойлерної зникла, зникла й купка пивних бляшанок. І небо над деревами потемнішало, набувши глибокого червоного відтінку. Сонце чи то вже низько схилилося, чи майже зайшло. На дорогу до Геркимера сходила ніч.

Треба це діло припиняти, подумав Сіфкіц, а потім: завтра. Мабуть, уже завтра.

Із цими думками він виліз на сідло й почав крутити педалі. Він чув, як у лісі, що обступив його з усіх боків, вмощувалися на ніч птахи.

І наступні п’ять чи шість днів поїздки Сіфкіца на велотренажері (і трьохшвидкісному велику з його дитинства) видавалися йому чудовими й водночас жахливими. Чудовими, бо він ніколи не почувався краще, тіло було в суперовому стані для чоловіка його віку, і він це розумів. Професійні спортсмени, вважав він, у кращій формі, але, якими б вони не почувалися щасливими від ідеальної роботи свого організму, в тридцять вісім уже наближаються до кінця своєї кар’єри, і згадка про це неодмінно отруює всю радість. А з іншого боку, Сіфкіц зможе творити комерційне мистецтво ще років сорок, якщо це йому не набридне. Хай йому чорт, навіть п’ятдесят. Ще цілих п’ять нових поколінь футболістів і чотири покоління бейсболістів з’являться і щезнуть, поки він мирно стоятиме біля свого мольберта, малюючи обкладинки для книжок, автомобільні продукти чи П’ять Нових Логотипів для Пепсі-Коли.

Втім…

Утім, це не той фінал, на який люди, знайомі з подібними історіями, могли б сподіватися, еге ж? І не той фінал, якого очікував він сам.

Відчуття переслідування сильнішало з кожною поїздкою, особливо після того, як він прибрав останній аркуш план-карти штату Нью-Йорк, а натомість прикріпив перший аркуш з топографічного атласу Канади. Синьою ручкою (тією ж, якою намалював ЧОЛОВІКА З РУШНИЦЕЮ) він накреслив продовження Геркимерського шляху на територію, де перед тим не було позначено ніяких доріг, не забувши про звивини. Тепер він крутив педалі швидше, озирався через плече частіше і завершував поїздки весь спітнілий і спочатку такий втомлений, що несила було злізти з велотренажера й вимкнути тріскучий будильник.

Оце його озирання через плече — теж було цікавим. Спочатку, озирнувшись, він міг бачити лише підвальний альков і прохід, що вів до більших приміщень з безладним лабіринтом людських комірок. Він бачив біля дверей ящик від помаранчів, а на ньому свій будильник, що відлічував хвилини між четвертою й шостою. Потім усе оповилося якимсь рудуватим серпанком, а тоді розвиднілось, і Сіфкіц побачив позад себе дорогу, і обабіч неї яскраві осінні дерева (тільки вже не такі пломенисті в залягаючих сутінках), і потемніле червоне небо вгорі. Пізніше, оглядаючись назад, він взагалі перестав бачити підвал, ані риски. Лише дорогу, що веде на Геркимер, а звідти на Покіпсі.

Він прекрасно знав, що очікує побачити, озираючись через плече, — фари.

Фари фургона «Додж Рем», що належав Фреді, якщо вам ще потрібне якесь уточнення. Бо в Берковіца та його бригади розгубленість і обурення змінилися гнівом. Самогубство Карлоса довело їх до краю. Вони вважали його винним, і вони його наздоганяли. А коли вони його впіймають, тоді…

Що? Що тоді?

Вб’ють мене, думав він, похмуро натискаючи на педалі в сутінках. Нема чого маніжитися. Доженуть мене і вб’ють. Я зараз у таких нетрях, жодного містечка на цій мапі, чи бодай села. Я можу кричати, доки не лусну, і ніхто мене не почує окрім Баррі-Ведмедя, Деббі-Голубки та Руді-Єнота. Отже, якщо побачу позаду фари (або почую звук двигуна, бо Фредді може їхати й з вимкнутими фарами), найкраще, що можна зробити, — це мерщій повертатися в СоХо, задзвонить будильник чи ні. І взагалі, це мені треба було цілком втратити глузд, щоб тут опинитись.

Але тепер він повертався вже не так легко. Іноді дзвінок відторохтить, а «Рейлі» ще секунд зо тридцять залишається старим велосипедом, і дорога попереду не обертається нагромадженням кольорових плям на цементі, а продовжує бути дорогою, та й сам будильник почав звучати начебто звіддалік і вельми лагідно. Він гадав, що врешті-решт чутиме його, як дзижчання реактивного літака високо над головою, якогось «Боїнга-767», можливо, компанії «Амерікен Ерлайнз», що злетів в аеропорту Кеннеді і взяв курс на Північний полюс, щоб дістатися іншого кінця світу.

Він взяв собі за звичку зупинитися, міцно зажмуритися, а потім різко розплющити очі. Це допомагало, але він боявся, що довго цей трюк діяти не буде. А тоді що? Голодна ніч посеред лісу з милуванням повним, схожим на полуду, місяцем?

Ні, вони спіймають його раніше, вважав. Питання тільки в тому, чи не хочеться йому самому, щоб це трапилося. Неймовірно, але в глибині душі він трішки цього бажав. Трішки гнівався на них. Трішечки хотів би здибатися з Берковіцем та рештками його бригади і спитати їх: а що, по-вашому, я мав би робити? Продовжувати пливти за течією, жерти хрусткі пончики «Кріспі», не звертати уваги на вимоїни й забиті дренажні стоки? Ви такого від мене чекали?

Але звучав у його душі й інший голос, котрий промовляв, що така конфронтація була б справдешнім божевіллям. Він у прекрасній формі, це так, але все одно це буде балачка трьох проти одного і хто може поручитися, що місіс Мартинес не позичила хлопцям рушницю свого чоловіка, напутила їх, сказавши: їдьте, спіймайте того сучого сина і провчіть його за мене й моїх дівчаток?

У Сіфкіца був колись приятель, який у вісімдесятих серйозно запав на кокаїн, і він пам’ятав, як той друг розказував йому, що перше, що треба зробити, — це викинути наркотики з хати. Звісно, завжди можна купити дозу, це лайно тепер повсюди, на кожнім розі, але тримати наркотики там, де ти в будь-який момент можеш їх узяти, якщо раптом зірвешся, — неприпустимо. Тож він зібрав докупи всі свої запаси і спустив в унітаз. А коли їх змило, виніс на сміття й свої роботи. На цьому його проблеми не скінчилися, розповідав він, але це стало початком їхнього кінця.

Одного вечора Сіфкіц зайшов до алькова, тримаючи в руці викрутку. Він був серйозно налаштований розібрати велотренажер, тож оминемо той факт, що він, як робив це завжди, ввімкнув будильник на шосту, просто за звичкою. Будильник (як і вівсяно-родзинкові коржики) цілком належав до його системи тренувань, на кшталт гіпнотизуючих пасів, був механічною деталлю його видінь, принаймні так він вважав. Отож, позаяк він вирішив перетворити тренажер на купу непридатних для їзди деталей, то мусив би покласти і будильник до решти мотлоху, як це зробив зі своєю люлькою той його друг, наркоман. Його, звісно, вжалило сумління — вірний старий Брукстон аж ніяк не завинив у цій ідіотичній ситуації, куди він втягнув сам себе, — але все одно це треба зробити. Ковбой, гоп, — як промовляли хлопці одне до одного в дитинстві: мовчи та диш, не рюмсай — ковбой, гоп.

Він з’ясував, що велик складається з чотирьох базових частин і, щоб його геть розібрати, йому ще потрібен розсувний гайковий ключ. Та нічого, для початку вистачить і викрутки. З її допомогою він спершу відкрутить педалі. А потім піде і по той ключ до наглядача їхнього будинку.

Він опустився на одне коліно, встромив жало позиченого інструмента у шліц першого гвинта й завагався. Цікаво, чи його друг викурив наостанок шмат креку, перед тим як вивалити всю решту в унітаз? Тільки один шмат, на пам’ять про колишні дні. Він міг би закластися, що той хлопець так і зробив. Одурманеному хлопаці, з приглушеною жагою, либонь, не так важко було все те викидати. А якщо і йому ще разок проїхатися, а вже потім, накачаним ендорфінами, присісти тут і познімати педалі, хіба не менш прикро було б тоді у нього на душі? Либонь, трохи менш, ніж уявляючи собі Берковіца, Фреді й Велана, що заїхали до найближчого придорожнього бару і замовили перший жбанець «Роллінг Рока», а далі й наступний та випивають за упокій Карлоса, вітаючи один одного з тим, як вони віддубасили того сучого сина.

— Ти збожеволів, — пробурмотів він собі під ніс і знову встромив жало викрутки у шліц. — Роби це зараз же, й по всьому.

Він і справді зробив викруткою один оберт (це виявилось легко, той, хто збирав цю машину у «Фітнес Бойз», явно не вкладав у роботу душу), від цього поруху трохи посунулися у нього в кишені вівсяно-родзинкові коржики, і пригадалося, як вони гарно смакують, коли їдеш лісом. Просто прибираєш праву руку з керма, лізеш нею собі в кишеню й відкушуєш пару разів, запиваючи ковтком холодного чаю. Перфектне поєднання. Так гарно на душі, коли мчиш крізь ліс і влаштовуєш, не зупиняючись, собі пікнік на колесах, а ті байстрюки хочуть його усього цього позбавити.

З десяток обертів викрутки, або й менше, і педаль впаде на бетонну підлогу — дзеньк. Тоді він може продовжити поратись біля другої педалі, а потім якось продовжити і власне життя.

Так несправедливо, подумав він.

Ще одна лише поїздка, просто на спомин гарних часів, міркував він.

Тож, перекинувши ногу через раму і всадовивши гузно (тепер значно міцніше, жорсткіше, ніж у день оприявлення червоної цифри холестерину) в сідло, він подумав: хіба не саме так завжди відбувається в подібних історіях? Саме так вони завжди закінчуються, коли якийсь придурок запевняє себе: це останній раз, більше ніколи такого не робитиму.

Абсолютно так і є, подумав він, але, можу побитися об заклад, у реальному житті люди поводяться так само. Можу закластися, вони поводяться так само повсякчас.

У глибині його душі якийсь голос твердив, що реальне життя зовсім не схоже на те, що робить він (і що переживає), і що абсолютно нічого такого не буває в тому реальному житті, яке він знає. Він відсунув подалі той голос, затицьнув його.

Надходить вечір, чудовий час для велосипедної прогулянки в лісі.

А все ж таки він отримав ще один шанс.

Цього вечора він уперше почув гудіння двигуна в себе за спиною так близько, і за секунду до того, як загарчав будильник, перед ним на дорозі раптом пролягла довга тінь його велосипеда — та тінь, що відкидають речі тільки у світлі автомобільних фар.

Тут звук будильника почав віддалятися, перетворюючись з гарчання на майже мелодійне дзеленькання.

Фургон наближався. Щоб у цьому пересвідчитися, йому не треба було повертати голову (та й хіба хочеться комусь обертатися, щоб роздивитися, як страхітливе зло наступає йому на п’яти, думав Сіфкіц, лежачи пізніше того вечора у своєму ліжку без сну і все ще переживаючи гарячково-крижане відчуття порятунку за дюйм чи секунду від катастрофи). Він бачив, як тінь довшала і темнішала.

Поспішайте, джентльмени, будь ласка, вже час, подумав він, міцно заплющуючи очі. До нього ще долітало скреготіння будильника, але звук долинав ледь не колисковою піснею, був таким же притишеним принаймні; його забивало гудіння двигуна, двигуна машини Фреді. Вони його вже майже наздогнали і, припустімо, не захочуть витрачати зайвий час на порожні балачки. Припустімо, той, хто сидить за кермом, просто втопив до упору педаль газу, щоб переїхати його. Зробити з нього жертву дорожньої пригоди.

Він не розплющував зайве очей, не витрачав час, щоб пересвідчитися, що перебуває все ще на лісовій дорозі, а не в підвальному алькові. Натомість він зажмурився ще міцніше, цілком зосередившись на дзижчанні будильника, і цього разу перемкнув чемний голос бармена в режим нетерплячого реву. Поспішайте, джентльмени, БУДЬ ЛАСКА, вже час.

І раптом, на щастя, тепер звук двигуна почав віддалятися, а скрегіт будильника наростати, і Брукстон несамовито доводив своє, давно знайоме: вставай-вставай-вставай. І цього разу, розплющивши очі, він побачив проекцію дороги, а не саму дорогу.

Але небо на картині тепер було темним, його органічну червонявість приховала ніч. Дорога була яскраво освітлена, на заметеній опалим листям твердій ґрунтівці чорніла тінь велосипеда — тінь його велосипеда «Рейлі». Він міг би переконувати себе в тому, що у своєму трансі зліз з велотренажера і сам намалював усі ці зміни, але він розумів, що до чого, і не лише тому, що на його руках не було слідів фарби.

Це мій останній шанс, подумав він. Мій останній шанс уникнути кінця, якого всі очікують у таких історіях.

Але він був настільки втомлений, його просто теліпало, що не міг зараз подбати про велотренажер. Він займеться ним завтра. Завтра вранці, насамперед, фактично. Зараз йому хотілося одного — забратися з цього жахливого місця, де так потоншала реальність. І з цією міцно затвердженою в голові думкою Сіфкіц зробив непевний крок до ящика від помаранчів, що стояв біля дверей (ноги йому підгиналися, тіло вкрите тонким шаром поту — того, липкого, що виступає радше від страху, ніж від утоми), і вимкнув будильник. Потім він піднявся нагору і ліг у ліжко. Минуло чимало часу, перш ніж до нього прийшов нарешті сон.

Наступного ранку, проігнорувавши ліфт, він спустився до підвалу по сходах, ішов несхибними кроками, гордо несучи голову, міцно стуливши губи. Чоловік зі своєю Місією. Підійшов просто до велотренажера, не звертаючи увагу на будильник на ящику, присів на одне коліно, націлив викрутку. Знову встромив її у шліц гвинта, одного з чотирьох, на яких трималася ліва педаль…

…а наступної миті він уже знову щосили крутив педалі на дорозі і світло фар яскравішало обабіч нього, аж він відчув себе кимось, хто опинився в промені прожектора на суцільно темній сцені. Двигун ревів занадто голосно (щось не в порядку з коробкою або вихлопною системою) і, звісно, надсадно. Навряд чи друзяка Фреді переймався регулярним техоглядом. Куди там, коли треба сплачувати внески за будинок, купувати їжу, дітям на зуби вкрай потрібні скабки, а заробітку катма.

Він подумав: навіщо я це наробив? Навіщо, коли все добре розумів?

Він подумав: тому що вони мене якось змусили. Саме вони.

Він подумав: вони мене задавлять, і я загину серед цього лісу.

Але вони не стали його давити. Натомість фургон обігнав його справа, ліві колеса грюкнули у присипаній листям вимоїні, а тоді різко звернув ліворуч і зупинився, перегородивши йому шлях.

У паніці Сіфкіц забув перше правило, якому його навчив батько, коли приніс додому велосипед: коли ти зупиняєшся, Річі, роби це з педалями, зупиняй заднє колесо одночасно з натисканням переднього гальма. А не то…

Зараз трапилося «а не то». Запанікувавши, він стиснув кулаки, тим самим натиснувши гальмо переднього колеса на лівому держаку керма. Велик брикнув і викинув Сіфкіца просто назустріч водійським дверцятам фургона з написом «ЛІПІД КОМПАНІ» на них. Він встиг виставити вперед руки, вдарившись ними об борт фургона так, що вони враз оніміли. І гепнувся незграбно долі, гадаючи, скільки зламав кісток.

Над ним відчинилися дверцята, він слухав тріск листя, поки чоловіки в робочих черевиках вилазили з машини. Вгору він не дивився. Він чекав, що його вхоплять, змусять підвестися, але ніхто цього не робив. Листя пахло старим сухим цинамоном. Кроки прозвучали обабіч нього, а тоді тріск раптом перестав.

Сіфкіц сів і подивився на свої руки. Права долоня кровила, а ліве зап’ястя вже розпухало, але не здалося йому поламаним. Він оглядівся, і перше, що побачив, — червоний у світлі столових ліхтарів «доджа», лежав його «Рейлі». Яким він був красивим, коли тато приніс його з велокрамниці, але тепер він більше не був красивим. Переднє колесо погнуте, а на задньому шина почасти злізла з обода. Тут він уперше відчув щось інше, замість страху. Нова емоція була гнівом.

Тремтячи, він схопився на ноги. Позаду «Рейлі», там, звідки він приїхав, зяяла діра в реальності. Вона виглядала на диво органічною, ніби він дивився крізь отвір на кінці якогось каналу, що проходить у його власному організмі. Краї того отвору коливались і пінились, вигиналися. Поза ним стояло троє чоловіків, зосереджених довкола велотренажера в підвальному алькові, їх пози були точнісінько як у всіх роботяг, що він лишень бачив у своєму житті. Люди готові робити свою роботу. І міркують, яким саме чином її зробити.

І раптом він усвідомив, чому дав їм такі імена. Це ж до ідіотизму просто. Той, що в картузі з написом ЛІПІД, той, що Берковіц, був Девідом Берковіцем, так званим Сином Сема, постійним персонажем публікацій «Нью-Йорк Пост» того року, коли він приїхав на Мангеттен. Фреді — це Фреді Албемарл, хлопець, з яким він був знайомий у старших класах школи, — вони разом никалися в одній ватазі, але заприятелювали зовсім з іншої, простої, причини: обидва ненавиділи школу. А Велан? Це художник, з яким він познайомився десь на конференції. Майкл Велан? Мічел Велан? Сіфкіц не міг точно пригадати, але пам’ятав, що той спеціалізувався на фантазійному мистецтві, дракони і все таке інше. Вони тоді цілий вечір просиділи разом у барі при готелі, розповідаючи один одному трагікомічні історії з життя кіноплакатистів.

А був же ще Карлос, той, що застрелився в гаражі. Так от, він був уособленням Карлоса Дельгадо, відомого також як Великий Кіт. Роками Сіфкіц переживав за долю команди «Голубі Сойки Торонто», бо не бажав бути схожим на інших фанатів Американської бейсбольної ліги в Нью-Йорку, уболіваючи за «Янкі». Кіт був однією з небагатьох зірок у Торонто.

— Я створив вас усіх, — промовив він голосом, що прозвучав не голосніше за квакання. — Я створив вас зі споминів і запчастин.

Звісно, він створив. І це трапилося не вперше. Наприклад, намальовані в манері Нормана Роквела хлопчаки, що на бейсбольному стадіоні ласують чіпсами «Фрітос», — рекламна агенція на його прохання надала йому фотографії чотирьох хлопців відповідного віку, і Сіфкіц їх просто змалював. Їхні матері підписали всі необхідні папери; звичайний бізнес, врешті.

Якщо Берковіц, Фреді й Велан його навіть і почули, то цього ніяк не виказали. Вони перемовлялися між собою, Сіфкіц чув голоси, але не міг розібрати слів, немов голоси долітали з великої відстані. Хтозна які слова, але після них Велан пішов з алькова, а Берковіц опустився біля велотренажера на одне коліно, так, як перед тим Сіфкіц, підібрав викрутку, і вмить ліва педаль відпала на бетон — дзеньк. Сіфкіц, покинутий посеред лісової дороги, побачив крізь чудернацький органічний отвір, що Берковіц віддав викрутку Фреді Албемарлу — отому, що разом із Сіфкіцем колись так паршиво грав на трубі в їхньому не менш паршивому шкільному оркестрі. З біса крутіше вони грали з рок-гуртом. Десь серед канадського лісу заквилив пугач невимовно самотнім голосом. Фреді присів відкручувати другу педаль. Тим часом повернувся Велан з розсувним ключем у руці. Сіфкіцу боляче було дивитися на це.

Дивлячись на них, Сіфкіц упіймав себе на думці: якщо хочеш, аби щось було зроблено правильно, найми професіонала. Звісно, Берковіц і його хлопці не гаяли часу. Менш ніж за чотири хвилини від велотренажера залишилися тільки два колеса і три секції рами, так акуратно складені на бетонній підлозі, що здаля вони нагадували тривимірну діаграму.

Болти і гайки Берковіц поклав до передньої кишені своїх робочих штанів «Дікіз», і тканина відстовбурчилася, немов там ховалося кілька жмень монет. При цьому він кинув на Сіфкіца багатозначний погляд, від якого в тому знову завирував гнів. Коли бригада пролізла назад крізь той дивовижний кишкоподібний отвір (нахиляючи голови, як це роблять, проходячи крізь низькі двері), кулаки Сіфкіца знову були міцно стиснуті, незважаючи на те що йому достобіса боліло й смикалося ліве зап’ястя.

— Знаєте що, — звернувся він до Берковіца. — Гадаю, ви нічого мені не можете заподіяти. Я гадаю, ви нічого не можете мені зробити, бо що тоді буде з вами самими? Ви ж ніщо інше… як субпідрядники!

Берковіц подивися йому просто в очі з-під гнутого козирка свого картуза з написом ЛІПІД.

— Я вас вигадав! — заявив Сіфкіц, націливши на них вказівний палець правої руки, наче дуло револьвера, і гойдаючи ним.

— Ти Син Сема! Ти ніщо інше, як дорослий фантом того хлопця, з яким я разом грав на трубі в середній школі католицького ордену «Сестер Милосердя»! Ти нізащо в житті не міг зіграти в тональності мі-бемоль! А ти — просто один художник, спеціаліст з малювання драконів і зачарованих принцес!

Ця його промова не справила враження на членів бригади «Ліпід Компані».

— А що, як хтось вигадав тебе? — спитав Берковіц. — Про це ти коли-небудь думав? Чи ти хочеш мене переконати, що десь, поза цим світом, не може бути інший, більший світ? Щоб ти знав, ти сам ніщо інше, як випадкова думка, що майнула в голові якогось безробітного дипломованого й сертифікованого бухгалтера, який читає вранішню газету, сидячи в нужнику.

Сіфкіц уже було відкрив рота, щоби сказати, що це все дурниці, однак вираз очей Берковіца змусив його стулити пельку. Давай, промовляли ті очі. Питай мене. Я розповім тобі більше, ніж ти захотів би знати.

Замість того Сіфкіц промовив:

— Хто ви такі, щоб заважати мені тренуватися? Вам треба, щоб я помер у п’ятдесят років? Господи Ісусе, що вам не до вподоби?

Відповів Фреді.

— Я не філософ, приятелю. Я знаю лише, що моя машина потребує ремонту, а я їй його не можу забезпечити.

— А в мене одній дитині потрібні ортопедичні черевики, а іншій — логопед, — додав Велан.

— Хлопці, котрі працюють на Великій ямі в Бостоні, мають таку примовку, — сказав Берковіц. — «Не вбивай роботу, дай померти їй самій». Лише цього ми просимо у тебе, Сіфкіце. Дозволь нам вмочити дзьоби. Дай нам заробляти собі на життя.

— Та це якесь безглуздя, — пробурмотів Сіфкіц. — Абсолютно…

— Мені начхати, як ти почуваєшся, курвий сину! — заволав Фреді, і Сіфкіц зрозумів, що той ледь не плаче. Ця суперечка давалася їм так само важко, як і йому. Усвідомлення саме цього факту чомусь найгірше його пригнітило. — Мені насрати на тебе, ти ніщо, ти не працюєш, ти тільки те й робиш, що огинаєшся та малюєш свої картинки, але не смій забирати хліб з рота в моїх дітей, чуєш? Не смій!

Він рвонувся уперед, стиснуті в кулаки руки виставлені перед обличчям — абсурдна поза Джона Л. Салівена. Берковіц поклав Фреді руку на плече й відтягнув його назад.

— Не будь таким впертим, хлопче, — промовив Велан. — Живи сам і дозволь жити іншим, о’кей?

— Дозволь і нам вмочити дзьоби, — повторив Берковіц, і Сіфкіц тут же згадав, звідки ця фраза, він же читав «Хрещеного батька» і фільм бачив. А чи знають ці роботяги якісь слова і сленгові фрази, яких нема в його власному словнику? Сумнівно. — «Дозволь нам зберегти власну гідність, хлопче. Чи ти гадаєш, ми можемо ходити на таку роботу, щоб там малювати картини, як ти?» — Він розсміявся. — О’кей, добре. Якби я намалював кота, я мусив би написати внизу КІТ, щоби люди знали, що воно за таке.

— Ти вбив Карлоса, — промовив Велан, і, якби в його голосі прозвучало звинувачення, гадав Сіфкіц, він напевне знову запав би в гнів. Але там чулася лише печаль. — Ми йому казали: «Тримайся, друже, скоро полегшає», але він не був сильним. Він ніколи, розумієш, ніколи не міг заглядати наперед. Він втратив усяку надію. — Велан замовк, подивився на темне небо. Неподалік неритмічно бурчав двигун «доджа» Фреді. — Та, по правді, ніколи її, щоб аж такої, й не мав. Деякі люди, от вони просто такі й є, ну, ти розумієш.

Сіфкіц обернувся до Берковіца.

— Давайте скажемо відверто. Що ви хочете…

— Тільки щоб ти не вбивав роботу, — відповів Берковіц. — Це єдине, чого ми хочемо. Нехай робота помре сама.

Сіфкіц зрозумів, що, можливо, міг би забезпечити цьому чоловіку те, чого він просить. Це навіть зробити неважко. Дехто, якщо вже з’їв один хрусткий пончик «Кріспі Крім», уже не зупиниться, поки не знищить всю коробку. Якби він належав до такого типу людей, отут-то вони мали б серйозну проблему… але він був іншим.

— О’кей, — сказав він. — Чому б нам не спробувати? — І тут йому спало на думку. — Як гадаєте, я можу отримати такого ж картуза від компанії? — показав він на той, що сидів на голові в Берковіца.

Берковіц усміхнувся. Посмішка ледь торкнулася його губ, але вона була справжнішою за той сміх, коли він казав, що мусив би підписувати намальованого ним кота.

— Це можна влаштувати.

Сіфкіц гадав, що тут він простягне йому руку, але Берковіц не простягнув. Він тільки зміряв його наостанок оцінюючим поглядом з-під козирка свого картуза і рушив до кабіни їхнього фургона. Решта двоє рушили за ним.

— Скільки мине часу, допоки я не почну вважати, що нічого цього не траплялося? — спитав Сіфкіц. — Вирішу, що я сам розібрав велотренажер, бо… ну, не знаю… скажімо, мені просто набридло?

Берковіц затримався, взявшись за ручку дверцят машини, й озирнувся.

— А скільки тобі треба? — спитав він.

— Я не знаю, — сказав Сіфкіц. — Ох, а тут же так гарно, еге ж?

— Тут завжди так було, — сказав Берковіц. — Ми завжди підтримуємо тут порядок.

У його голосі прозвучали захисні нотки, які Сіфкіц вирішив проігнорувати. Йому стало зрозуміло, що навіть фіктивне породження чиєїсь уяви може мати власну гідність.

Кілька секунд вони так і стояли посеред дороги, яку Сіфкіц пізніше став називати Великий Транс-Канадійський Загублений Шлях, доволі пишна назва для безіменної лісової просіки, але ж і красива. Вони помовчали. Десь знову заквилив пугач.

— Надворі чи в приміщенні, нам нема різниці, — сказав Берковіц. Відтак відчинив дверцята і одним стрибком опинився за кермом.

— Бережи себе, — сказав Фреді.

— Але не дуже цим переймайся, — додав Велан.

Сіфкіц стояв і дивився, як фургон майстерно розвернувся в три порухи на вузькій дорозі і поїхав туди, звідки прибув. Отвір зник, але Сіфкіца це не злякало. Він гадав, що, коли надійде час, жодних проблем з поверненням він не матиме. Берковіц не зробив навіть спроби обминути «Рейлі», а проїхав просто по велосипеду, завершуючи роботу, що вже була закінчена. Затихли зойки і дзенькіт потрощених колесами фургону шпиць. Блимнули задні вогні й зникли за поворотом. Сіфкіц ще якийсь час чув звук двигуна, але і той невдовзі згас.

Він присів на дорозі, потім ліг на спину, акуратно поклавши собі на груди побиту ліву руку. Зірок на небі не було. Він дуже втомився. Краще не засинати, порадив він сам собі, щось може вийти з лісу — можливо, ведмідь — і зжерти тебе. А тоді він таки заснув.

Прокинувся він на цементній підлозі в алькові. Деталі розібраного велотренажера, вже без болтів і гайок, валялися навкруг нього. На ящику з-під помаранчів будильник Брукстон показував 20:43. Очевидно, хтось із них вимкнув дзвінок.

Я сам розібрав цю машину, подумав він. Це моя історія, і якщо я буду її триматися, то й сам невдовзі у це повірю.

Він видерся по сходах у хол будинку і зрозумів, що голодний. Подумав, чи не сходити йому до «Дангена», з’їсти там шмат яблучного пирога. Яблучний пиріг не найшкідливіша у світі їжа, чи не так? А коли дістався туди, вирішив, що з’їсть пиріг з морозивом.

— Чорти мене забирай, — сказав він офіціантці. — Хіба ми не живемо лише раз?

— Авжеж, — відповіла вона. — Хоча індуси вважають інакше, але тут — усе до ваших послуг.

Через два місяці Сіфкіцу доставили пакунок. Пакунок чекав на нього в холі будинку, коли він повернувся після обіду зі своїм агентом (Сіфкіц їв рибу і парові овочі, але на десерт замовив крем-брюле). На пакеті не було ані поштових марок, ні печаток кур’єрських служб «Федерал Експрес» чи «Ерборн Експрес». Тільки його ім’я, написане кострубатими друкованими літерами, — РІЧАРД СІФКІЦ. Чоловік, який мусив би підписати власноруч намальоване зображення кота словом КІТ, подумав він, але не уявляв, чому саме так подумав. Він виніс пакунок нагору, взяв з робочого столу ніж «Екзакто» й розпечатав його. Всередині, під товстим шаром м’якого паперу, лежав новенький фірмовий картуз із пластиковим ремінцем-регулятором ззаду. Лейбл всередині картуза повідомляв: made in Bangladesh. Над козирком темно-червоним кольором, від якого в голові спливла думка про артеріальну кров, було надруковано одне слово — ЛІПІД.

— Що це? — спитав він у порожньої студії, повертаючи картуза так і сяк у руках. — Це ж якийсь компонент крові?

Він поміряв картуз. Спешу той здався замалим, але після того, як він налаштував задній ремінець, картуз став саме впору. Він подивився в дзеркало у спальні, і вигляд йому не вельми сподобався. Він зняв картуз, зігнув дугою козирок і знову надяг картуза на голову. Тепер було майже гарно. Ще краще він виглядатиме, коли скине з себе формальну обідню одежу й надягне заляпані фарбою джинси. Матиме вигляд справжнього роботяги… котрим він і є, хоч дехто так не вважає.

Через деякий час малювати в картузі ЛІПІД на голові стало для нього звичкою, як і дозволяти собі другу страву в ті дні тижня, назва яких починається на «с», і замовляти на вечерю пиріг з морозивом у «Дангена» по четвергах. Що б там не стверджувала індуїстська філософія, а Річард Сіфкіц вірив, що має лише один шанс. Отакі-то справи, можливо, варто дозволяти собі усього потроху.