Конґо. Реквієм

І Червоне серце землі

Аеропорт Лубумбаші,[1] Конґо-Кіншаса.[2] Посадка в нашвидкуруч пофарбований літак нагадувала війну всіх проти всіх. Повітря отруював сморід гасу. Під літаком вирувала суміш із чорних облич і білих клунків. Галас. Розмахування руками. Бубу.[3] Коробки. Чи входили ці баталії до звичайних місцевих традицій? А може, то просто приголомшливий приклад соціальної деградації? Ґреґуар Морван уже давно не ставив собі таких запитань. Він знав, що в кінці злітної смуги продають шматки людського м’яса для сімейних трапез. Що пілот перед зльотом у кабіні консультується зі своїм чаклуном. Що більшість запасних деталей давно поцупили й продали тим, хто їх сяк-так переробить і залатає ними «ліві» двигуни. Що ж до пасажирів…

Морван мав летіти іншим рейсом. Прийшов уточнити останню інформацію стосовно власного відльоту — з цієї нагоди на завтра спеціально винайняли «Антонов», за який він сплатив із власної кишені. «Підмазав» митникам, агентам імміграційної служби, військовим посадовцям, а також «протоколістам», цим незліченним паразитам, які тиняються аеропортом і харчуються виключно з хабарів. Надав усі необхідні документи: план польоту, свідоцтво про реєстрацію, страхові поліси, посвідчення, дозволи… Усе, звісно, підроблене. Та це нікого не обходило: у Конґо не переймаються оригіналами, досить і копій.

За два дні до цього вони з сином Ерваном приземлилися в Лубумбаші після пересадки в Кіншасі. Дев’ять годин польоту до столиці Демократичної Республіки Конґо, ще чотири, аби дістатися головного міста Катанґи, найбагатшої провінції ДРК, над якою постійно нависала загроза війни. Нічого нового.

Вони подорожували разом, але з різних причин. Ерван хотів розворушити попіл минулого. Детально відтворити розслідування, що його сам Морван вів сорок років тому: серійний убивця нападав на білих дівчат у Лонтано, шахтарському містечку на півночі Катанґи. Син вважав, що Ґреґуар припустився помилки: сьому жертву, яку приписували Людині-цвяху, Катрін Фонтана, убив хтось інший. Але на Бога, що ти про це знаєш?

Морван зробив усе, аби завадити синові в його марному хрестовому поході, але коли той узяв на Ке-дез-Орфевр, 36[4] неоплачувану відпустку й купив квиток на літак, зрозумів: його ніщо не зупинить. Тоді й вирішив летіти з сином: урешті-решт, і сам також мав деякі справи в Катанзі…

— Поїхали, шефе?

Він озирнувся. Мішель стояв на краю майданчика перед ангаром, стискаючи в руці велику в’язку ключів, ніби цілий аеропорт належав йому. То був маленький хирлявий чорний чоловік із жираф’ячою шиєю, на прізвисько Кущ — через величезну копицю кучерявого волосся. На ньому красувалися штани з терґалю й сорочка з пістрявим візерунком. Мішель був повіреним Морвана — втім, у Лубумбаші це поняття можна вважати відносним.

Під нещадним сонцем Морван пішов слідом за тим чоловіком. Із усіх відчуттів тут залишалися самі задуха та нестерпно біле світло, що пригнічує всі думки, всі надії.

Техніка стояла в ангарі, замкненому на два оберти, під охороною солдатів. Кущ відімкнув двері й штовхнув їх убік, вони від’їхали рейками.

— Ну ось!

Із темряви виринули два самоскиди «Renault», три позашляховики «Toyota» 4 х 4 зі знятими пасажирськими сидіннями — усе, минулого місяця викуплене в інших шахт. Морван змусив установчі збори «Coltano», гірничодобувної компанії, яку сам і створив у 90-х, проголосувати за цю статтю витрат під приводом необхідності ремонту обладнання в Колвезі.[5] Насправді ж йому спало на думку непомітно експлуатувати нові поклади, відкриті його експертами-геологами. Справжня манна небесна. Морван підійшов перевірити, чи досі на місці колеса, керма та двигуни.

— Пальне?

— Ондечки.

Він не пішов перевіряти барила: мав справи важливіші.

— А решта?

Мішель зі змовницьким виглядом кивнув на ящики з військовим маркуванням, вишикувані в кутку. Далі старанно підібрав ключа з в’язки й відкрив один. Там лежали близько сорока автоматів, обойм і короткостволів. Чорні хлопці з савани не вміли користуватися такою зброєю, але Кросс мав їх навчити.

— Де ти це знайшов?

— МООНДРК.

Місія Організації Об’єднаних Націй за стабільність у Демократичній Республіці Конґо. Тисячі блакитних беретів,[6] які бабралися в цьому лайні вже понад п’ятнадцять років. Військові з’єднання, задіяні заради мізерного результату. У цьому сум’ятті час від часу зникали зброя чи амуніція, і все осідало в отаких ящиках у глибині подібних ангарів…

Ґреґуар узяв один «FAMAS»[7] і різко клацнув затвором. Цей простий звук здійняв із дна густу жовч спогадів. Роки битв, завоювань, насильства в самім серці Африки, водночас любої та ненависної.

Він обрав 9-міліметровий «Glock», який заклав ззаду за пасок, і напхав кишені штанів обоймами — подарунок Ервану. Хотів завадити синові просуватися далі, але не збирався залишати його напризволяще. Звісно, ні.

— Є ще обойма М43, 7,62 міліметра.

Набої для АК-47. Класику забути неможливо: старий добрий калаш у руках сучасного африканця.

— Чудово. Скількох хлопців беремо з собою?

— Вісьмох.

— Ти в них упевнений?

— Як у собі самому.

— Ти починаєш непокоїти мене.

Мішель коротко зареготав, але Морван говорив серйозно. За секунду промайнув спогад про те, як він у двадцять п’ять був солдатом, одним із перших, хто прийшов у цей новий світ. Але тепер почувався ніби на межі цвинтаря. Принаймні, виснажувала вже сама думка про те, що доведеться вести крізь хащу, на пошуки схованих родовищ цю банду лобуряк.

— Босе, я обирав хлопців, які служили в ЗСДРК[8] і…

Морван уже не слухав. Якби ж усе сталося так, як він передбачав, — а в Африці таке неможливе — якби шахти за тисячу кілометрів на північ були викопані, а до злітно-посадкової смуги за якихось двадцять кілометрів від родовища проклали дорогу… Тоді можна було б вантажівками перевезти перші тонни колтану[9] до літака, й це блискавично дало би прибуток. Він кілька місяців перевозитиме руду контрабандою через Руанду, а тоді, натоптавши кишені, нарешті попередить своїх партнерів: державні органи Катанґи, конґолезьких акціонерів, європейських співвласників… І лише по тому ділитиметься залишками із золотого дна.

Такі в нього склалися плани. Але останні новини — лаконічні мейли із запевненнями, що все йде як слід, — не викликали особливого оптимізму.

— Чудова робота, Мішелю.

Він оглянув зброю і знову повеселішав. Подумав, що навіть у шістдесят сім років може ще погратися в африканського Фітцкарральдо.[10] Ще одним копняком для прискорення стала несмілива синова спроба відновити справедливість. Так він сподівався убити відразу двох зайців… Збагачуватися, водночас тримаючи малого під контролем.

— Влаштуй так, щоб завтра до обіду ми злетіли.

— Без питань, босе.

Морван знову вийшов під нестерпне сонце. Він був у простій сорочці з синього льону та полотняних штанях тілесної барви, — цього разу поступився кліматові, хоча за будь-яких інших обставин обирав ідеально випрасуваний чорний костюм.

Десь віддаля гули турбіни літака, хоча до трапу, який уже прибирали, ще чіплялися грона людей. Всесвітня метушня. Білий негр Морван почухав свою кучеряву копицю й жестом відігнав малих жебраків, щойно ті його помітили.

Ця подорож буде його останньою брехнею.

Батько приєднався до Ервана, який зібрався повечеряти на терасі готелю. Незадовго до сьомої каменем упала ніч.

— Вилітаємо завтра зранку! — тоном тріумфатора оголосив Старий.

— Ми вже сто разів про це говорили, — син не підняв погляду від меню. — Я не їду з тобою.

Морван важко опустився на пластиковий стілець. Ерван зауважив, що в Падре цілком конґолезькі пропорції: сто кілограмів на метр дев’яносто.

— Нам в один бік, користуйся нагодою.

— Ні. Я хочу діяти самостійно.

Ґреґуар пирснув:

— Сподіваюся, ти не збираєшся звинуватити мене в державній корупції!

Ерван глянув на співрозмовника, чиї широкі плечі різко вимальовувалися на тлі освітленого басейну. Над лазуровою водою метушилася хмарка комашні й підкреслювала їх контур чимось подібним до мерехтіння живого ореолу.

— Я не хочу, щоб ти плутався у мене під ногами, — кинув син. — Я маю самостійно добувати інформацію. Бути незалежним. Об’єктивним.

— Ти говориш як журналіст.

— Розкопати справу за сорок років після події — радше робота історика.

Він поїхав до Катанґи, не знати на що сподіваючись. Інколи підозрював, що батько свого часу прикрив справжнього вбивцю Катрін Фонтана. А часом йому спадала думка, що Старий міг мати й чесні наміри та, як і всі інші, починав уже вірити в злочин Тьєрі Фарабо. Насправді Ерван погано уявляв хід цього розслідування без жодних помічників чи технічної підтримки, без підказок або свідків.

Підійшов офіціант. У сутінках (терасу освітлював лише басейн і протимоскітні ультрафіолетові лампи) біліла тільки його сорочка, у V-подібному вирізі жилета вирізнявся галстук-метелик на ній. Офіціант погойдувався з п’яти на носок і цим нагадував безголову примару.

— Два пальцепери, два! — владно вигукнув Морван.

— Знову?

— Тут більше нічого нема. Найкраща риба в річці. Додай рису — і наїсися на два дні наперед. Можна цілий день не срати!

Він так само жартував і вчора, й позавчора. Таким харчуванням Ерван міг заробити собі місяць закрепу.

— Я хочу дізнатися правду, — повторив він пафосно. — Це логічно, чи не так?

— Звичайно. Але що є, власне, об’єктом твого розслідування? Злочин, скоєний сорок років тому? Зникла дівчина, про яку ти нічого не знаєш, у місті, якого більше не існує? Як ти можеш бути впевнений, що її вбив не Чоловік-цвях?

— На момент убивства він був за вісімдесят кілометрів від Лонтано.

— Що ти про це знаєш? — не вгавав Старий, спираючись ліктями на стіл. — Думаєш, в Африці можна довіряти датам? Відстаням? Свідченням? Я бачу, тебе розпирає від бажання глянути на мої власні записи про те, що відбувалося задовго до твого народження.

Ерван заздалегідь вирішив, що не гарячкуватиме: це вже був енний раунд у протистоянні батька й сина, який не передбачав жодного результату. Доводилося шукати шляхів до примирення.

— Авжеж, — кивнув він. — Ти взяв слід по гарячому. Крутився у вирі подій. Може, тепер, з перспективи прожитих років…

Морван розтулив рота, щоб вибухнути лайкою, але передумав. Відкинувся на спинку стільця, посміхнувся.

— Ти флік.[11] Тобі, як і мені, відомо, що факти не завжди збігаються з логікою чи хронологією. Попри всі невідповідності, хіба менша ймовірність того, що малу порішив маніяк, до того вбивши в такий самий спосіб ще шість жертв?

Ерван узяв жменьку арахісу: щовечора пальцеперів готували так довго, ніби чекали, поки вони піднімуться річкою проти течії.

— Якщо це так, я віднайду докази на підтвердження, й справа буде завершена за кілька днів.

— Але де ти їх розкопаєш, ті докази?

— У повних архівах суду над Фарабо.

— Їх уже не існує.

— Вони існують. Я їх відшукав.

Батько напружився:

— Де?

— За два кроки звідси. В коледжі Сен-Франсуа-де-Саль.

— Ти їх бачив?

— Піду туди завтра зранку. Мене запевнили, що вони зберігаються там.

— Тебе надурили.

Ерван розвів руками з виразом фаталіста. Його флегматичні жести розлючували батька; він це відчував і робив так навмисно.

— Побачимо, — завчено відповів Ерван.

Морван грюкнув по столі. Підстелені паперові серветки приглушили брязкіт посуду.

— Ми в Конґо, чорт забирай! Сліди зникали за дві години, звіти — за два дні, архіви — за місяць. Тут є лише три речі, що тривають довше: дощ, болото й савана. Про все інше — забудь.

Ерван не міг не погодитися. Напередодні він оббігав ціле місто в пошуках старих газет. Нічого. Обшукав судові й адміністративні установи. Нуль. Сьогодні він ходив у мерію, в архієпископство Лубумбаші, в офіси гірничовидобувних компаній. Марно. Залишався тільки Сен-Франсуа-де-Саль.

— Припускаю, ти почнеш розшукувати свідків тих часів? — знову заговорив батько.

— Спробую.

— Ти знаєш, яка середня тривалість життя в Африці?

Ерван не відповів. Зрештою, стомившись воювати, кучерявий гігант підняв келих — коктейль з екзотичних соків: він ніколи не вживав алкоголю.

— Хай там як, удачі тобі!

Вони доторкнулися краями келихів, закопуючи сокиру війни.

— Якщо без жартів, — доброзичливим тоном вів далі Старий, — як розраховуєш дістатися до Лонтано?

— Є регулярний рейс на Анкоро, що на західному березі озера Танганьїки.

— Він не літає вже місяць. Навіть злітної смуги вже нема.

— Хлопці з аеропорту інше сказали.

— За хабар пообіцяють відвезти тебе туди верхи на гіпопотамі!

Ерван стенув плечима. Узяв ще горішків.

— Припустимо, ти туди дістанешся, — Морван удав, що поступився. — Лонтано ще за сто кілометрів на північ.

— Попливу річкою на баржі. Я дізнавався: так селам постачають харчі. Навіть китайські торговці користуються цим транспортом.

— Ти усвідомлюєш, що опинишся у Північній Катанзі?

— І що далі?

— А далі те, соколику мій, що в цьому регіоні війна.

Ерван чекав на це від самого прибуття: лекція про конфлікт у Конґо. Чом би й ні? Перед відльотом він прочитав усе, що зміг знайти на цю тему, та мало второпав.

— Дозволь мені ще раз пояснити ситуацію, — лекторським тоном правив своєї Морван.

Два місяці тому він уже намагався все розповісти синові — обоє прилітали на похорон Філіпа Сезе Нсеко, колишнього директора «Coltano». Ерван майже не слухав: тоді він і гадки не мав, що повернеться сюди.

— Конголезький бедлам не має ні початку, ні кінця, але треба ж із чогось починати, тож візьмімо геноцид у Руанді 1994 року. За кілька днів представників племені хуту вколошкали за допомогою мільйона ополченців із тутсі.[12] Сране божевілля по-африканському. На цьому не затримуюся: це й так усім відомо.

Але то був лише початок різанини. Коли тутсі знову захопили владу в Кіґалі, хуту втекли до Великих озер на сході Конґо. За кілька днів у Ківу прибули мільйони біженців. Населення міст за одну ніч збільшилося вдвічі, втричі, в чотири рази. Нашвидкуруч облаштували табори. Не знали, що далі робити з хуту, та й боялися, що тутсі прийдуть і помстяться.

Поль Каґаме, новий президент Руанди з народу тутсі, не забарився послати навздогін хуту свої війська й навіть скористався цим, аби усунути з посади старого Мобуту.[13] Після геноциду тутсі він міг би стратити маршала — на Заході йому тільки аплодували б. Проте лише для того, щоб надати легітимності своєму вторгненню, він підняв фальшиве конґолезьке повстання, об’єднавши кілька колишніх бунтівників у псевдо-коаліцію. Серед них був Лоран-Дезіре Кабіла, старий солдат, смалений вовк із 60-х, уже з десяток років на пенсії.

— І так почалася перша конґолезька війна… — урвав його мову Ерван.

Ґреґуар зітхнув. Вважав себе єдиним, хто може говорити про африканські справи. До речі, саме тому й утримувався від таких розмов. На його погляд, там не можна було знайти ні коренів проблеми, ні рішення. Лише неймовірна плутанина, з якою довелося б наново морочитися що не день.

— Ця перша війна тривала лише кілька місяців. Ішов 1997 рік. Щойно отримавши владу, Кабіла по-своєму віддячив Каґаме: виступив проти нього й вигнав з країни тутсі, цих «брудних загарбників».

Рибу досі не принесли. Напередодні вони чекали понад годину. Коли замовлення нарешті подали, пальцепер захолов, і їсти вже не хотілося.

Ерван одночасно слухав і батька, й навколишні звуки, що долинали з савани. Це приховане життя, що кишіло в темряві, трохи заспокоювало його. Час від часу лунало соло очеретяних жаб.

Йому кортіло ще раз пограти відкрито.

— Я читав усе це. Каґаме замислив помсту, переозброїв свої війська та знову вдерся в регіон Великих озер. Друга конґолезька війна.

— Авжеж, — стримано підтвердив Морван. — Але карти у гравців змінилися: Кабіла встиг зібрати собі війська, славетних кадоґо, дітей-солдатів. Він озброїв також хуту, тих самих, яких намагався винищити на сході країни. Це не рахуючи нових союзників — Анголи та Зімбабве. Каґаме зі свого боку об’єднався з Уґандою та Бурунді.

У серці Африки спалахнула така собі континентальна війна, викликавши ланцюгову реакцію: в битву вступило ополчення. Міліційні загони Май-май, баньямуленґе,[14] інші повстанці… Але всередині регулярної конґолезької армії виник конфлікт між колишніми бойовиками Збройних сил Заїру та кадоґо, дітьми-солдатами… Якби перерахувати всіх, список був би нескінченним.

— Зважаючи на те, що я читав, ситуація зараз спокійна, хіба ні?

— Скажеш таке! Було вже хтозна-скільки перемовин, договорів про припинення вогню, альянсів. Щоразу — наша пісня гарна й нова… Щиро кажучи, ніхто не знає, чого очікувати.

— Окрім тебе.

— Я на це не претендую, але можу сказати тобі дві речі, й це не якісь газетні сенсації. По-перше, ця війна давно закінчилася б, якби не точилася на одному з найбагатших гірничовидобувних майданчиків світу. По-друге, розплачуються завжди цивільні. Наразі ці конфлікти спричинили щонайменше п’ять мільйонів смертей. Більше, ніж разом у Югославії, Афганістані та Іраку. У першу чергу, звичайно, жінки й діти. Епідемії, недоїдання, насильство, відсутність медичної допомоги викосили їх удесятеро.

Немов у призначену годину принесли пальцеперів. Цього разу, попри очікування й похмуру тему розмови, вони «викинулися» на тарілки. Запанувала тиша. Не припиняючи жувати й не відчуваючи жодного смаку, Ерван міркував. Батько підтвердив те, що він читав, але факти, викладені його громовим голосом, здавалися реальнішими. За кілька хвилин Ерван перепитав:

— Ти не відповів мені: сьогодні там спокійніше? Так, чи ні?

— Блакитні берети трохи дали їм прочухана, це правда. Ватажків усе-таки заарештовують, укладаються угоди, але махінації зі зброєю тривають, шахти безперевно видають руду на-гора, й кожна фінансує свій «загін самозахисту». Центральний уряд не має там жодної влади…

— Згідно з моїми джерелами, на півночі безпечно. Війна йде в Ківу і…

— Ти чуєш, що тобі кажуть? Повторюю: ніколи не можна знати, що станеться, а особливо в регіоні Танганьїки. Не сьогодні-завтра туди можуть вдертися угруповання тутсі й знову розпочати бойові дії проти ЗСДРК.

— У тебе там усе гаразд…

— Це мій бізнес.

Ерван знав, що Морван збирається потай експлуатувати нові шахти, розташовані вище за течією від Лонтано. Слід було визнати, що в свої майже сімдесят років Падре досі мав повні яйця пороху.

— У будь-якому разі, — підсумував той, — нам із тобою в одному напрямку. Тож скористайся моїм літаком. Я висаджу тебе в Анкоро й повернуся по тебе туди само за тиждень-два. Матимеш купу часу для свого розслідування.

На даному етапі пастку в цій пропозиції розгледіти було неможливо, але Ерван знав, що в батька нема жодних причин для того, щоб йому допомагати. Якраз навпаки. Він швидко розміркував. Урешті-решт, цей політ допоможе заощадити дорогоцінний час, а Ґреґуар матиме купу іншого клопоту, йому нема коли особливо наглядати за сином.

— Я буду готовий не раніше другої пополудні, — заявив Ерван, не збираючись так швидко здаватися. — Спершу маю піти в Сен-Франсуа-де-Саль.

— Я зачекаю на тебе, — пообіцяв Морван і подав йому руку.

Ерван потиснув її з таким відчуттям, ніби затягував собі на шиї петлю.

Під пекучим сонцем Ерван крокував безлюдним містом.

Білим містечком із широкими проспектами, позначеними пунктиром пальм і будівель із дахами-терасами. Він знав, що снить, але цей сон — замкнений усесвіт, звідки неможливо вирватися.

Просувався важко, відчував, як ноги вгрузають у землю. Але то не асфальт прогинався — його тіло саме просідало мов глиняне. В ньому не стало ні кісток, ані м’язів. На додачу, Ерван розпливався у світлі, танув у спеці…

Під накриттями ґанків він помічав розпливчасті коричневі плями, схожі на силуети людей. Та коли підійшов ближче, побачив почорнілі масні шкіри, прибиті до дверей, якими від цвяхів розповзлися метрові тріщини.

Людська шкіра…

Він пригадав, що це особливість міста: чинбарі, які працювали лише з людською шкірою.

Почувся крик, далі ще й ще. Ерван спробував пришвидшити крок, але ноги дедалі більше танули від дотиків асфальту. Він не втікав, він сповзав… у себе самого.

Завивання стало нестерпним, він нього череп тріскався, наче мушля. Ерван розплющив очі. Крізь москітну сітку мерехтіли стіни його кімнати. За вікном лунали цілком реальні зойки. Усе заповнив запах горілого. Ерван підвівся й зрозумів: десь почалася пожежа.

Він продерся крізь муслінову завісу й нарешті вибрався з ліжка, стікаючи потом. Непевною ходою побрів до вікна, за яким вирували строкаті відблиски.

Вулицю заступали дерева, але галас було чутно здаля. Мешканці й працівники готелю метушилися в саду. Видовжувалися, змішувалися тіні на газонах. Ерван глянув на годинник: четверта ранку.

Він натягнув штани, сорочку, схопив ключ і вийшов. Немає сенсу йти будити батька, який, мабуть, уже на місці. Старий ніколи не спав — принаймні, так, як інші люди: щоб відпочити тілом і зняти розумову напругу.

Надворі Ервану здалося, ніби він голий пірнув у казан. Двір. Вулиця. Чад виїдав ніздрі й гаром осідав у легенях. Червоне небо потріскувало мов гігантський комин. Люди кудись бігли, кричали, штовхалися. Він здогадався, що натовп не розбігався від місця катастрофи, а навпаки — біг туди.

Ерван приєднався до юрби й відчув дивне пожвавлення — щось подібне до збудження під час грози, яке відчував у дитинстві. Здавалося, всіх навколо підганяло те саме двозначне відчуття: неможливо було зрозуміти, налякані ці люди, приголомшені, чи радісно збуджені. Діти також мчали в той бік, охоплені справжнім шаленством.

Вони звернули в бічну вуличку — Ерван зауважив, як легко ці люди вискочили з дому серед ночі. Лубумбаші: місто, де стіни зроблені з вітру. Із думки не йшло містечко з його сну: проспекти, світлі фасади, масні шкіри… Нічого подібного до цих темних тунелів без ліхтарів, але сповнених метушні.

До горла підступала нудота.

Юрба досягла неасфальтованої площі, накритої куполом диму. Тією сизою банею снувалися мідні прожилки, пурпурові волокна. Тут панувало сум’яття. Чоловіки й жінки сновигали то туди, то сюди, стикалися, перегукуючись, тягли мішки й різні речі. То розбігалися мешканці кварталу, поки вогонь не пожер усе.

Але палала тільки одна будівля. Вікна чотириповерхового будинку плювалися помаранчевими спалахами й потоками чорної сажі. Пожежа ніби насолоджувалася власною міццю, п’яніла, шаленіючи у чорній нічній лазні.

Ервана охопило незрозуміле передчуття. Він схопив за рукав жінку, яка пробігала повз, стискаючи під пахвою дитину, в іншій руці тягнучи якесь начиння.

— Що це за будівля?

Утікачка витріщила на нього очі, схожі на болотяні вогники. Вона не розуміла запитання — радше його абсурдності.

— Що це зараз горить? — повторив він.

— Сен-Франсуа-де-Саль! Коледж!

Він відпустив нещасну й глянув на будинок, на який покладав усі надії. Тепер це був лише червонястий кістяк, чиї стіни обвалювалися, мов підталий цукор. Йому сяйнула думка про учнів школи, але всередині вочевидь нікого не було.

Ерван оглядівся й лише тепер помітив, яке сміховинне обладнання мали пожежники — прості хлопці в шортах і тенісках, які перекидалися відрами з водою, мішками з піском, лопатами землі. За ними наглядали солдати МООНДРК, тобто, здавалося, опустивши руки, очікували наказу невидимого командира.

Ерван скам’янів. Мабуть, у цьому коледжі не було особливо чому горіти, окрім тих архівів, на які він так розраховував. Імена свідків, факти, дотичні до злочинів Чоловіка-цвяха, протоколи допитів і судових слухань у нього на очах відлітали з димом.

Його розслідування закінчилося, так і не розпочавшись.

Цієї миті він згадав про батька. Довго шукати не довелося, досить було просто озирнутися: старий сидів ззаду, спираючись на стіну. Його обличчя, замурзане попелом, нагадувало посмертну маску. Здавалося, Старого не цікавили ні пожежа, ні метушня навколо: він щось креслив паличкою на землі.

Раптом відчув на собі чийсь погляд, підняв очі й побачив сина. Розвів руками, ніби вибачався, й Ерван зрозумів, хто підпалив колеж Сен-Франсуа-де-Саль.

— Проблему вирішено, тепер можеш полетіти зі мною опівдні.

— Та насрати мені на тебе.

Сьома ранку. Ерван сів навпроти батька, за тим самим столиком, що й напередодні, — хоч би де вони були, для усталення звички вистачало двох днів. Він так і не зміг знову заснути: нетямився від люті й власної безпорадності. Відмовитися від розслідування? Нізащо. Він мусив перейти просто до наступного етапу, але наосліп. Відшукати останніх свідків у справі, не маючи ні їхніх імен, ані координат. Відтворити факти, дати, місця без жодної зачіпки.

— Якщо ти думаєш, що я до цього якось причетний, то…

— Я нічого не думаю, я знаю.

Морван налив йому кави. Через чорні окуляри вираз його обличчя залишався ще більш невизначеним, ніж зазвичай. На ньому були сорочка з рожевого льону та бездоганні кремові штани. Поряд із батьком Ерван завше почувався одягненим ніби жебрак.

— Переконання юності… — промимрив Ґреґуар.

У тоні звучала іронія: Ерванові було вже за сорок. Він теж надягнув темні окуляри — варто бути зрівняти шанси в цій битві — і випив каву: без смаку, ледь теплу. Хоча круасан виявився смачнішим.

— Вихід у тому, — вів далі Ерван, — щоб ігнорувати один одного. Їдь до своїх шахт, а я сам виплутаюся.

— Ти знову за своє сплавляння річкою? «Apocalypse Now»[15] у Конґо? Ти повертаєшся до оригінального роману Конрада, який…

Ерван не слухав. Він думав про дивовижне видовище, яке відкрила вранішня злива. З вікна милувався тим, як розлітається ця шрапнель іскор, що засівають землю, а запах гару й далі розливався в повітрі. Можливо, цей дощ і загасив пожежу, але ніхто не дав собі праці накрити гойдалки чи прибрати столи зі стільцями: тут не зважали на вогкість.

Ще один круасан. Що більше говорив старий, то більше Ерван відчував, як відроджується його бойовий дух. Ненависть до батька завжди виявлялася найпотужнішим стимулом.

— Ти все ж таки дозволиш дати тобі кілька порад?

— Годі вважати себе королем Конґо.

— Моє царство обмежується самим Лубумбаші: там ти ліпше голови не вистромлюй. На півночі моє ім’я не принесе тобі жодної користі.

— Я й не збирався ним користуватися.

— А про дозволи ти подумав?

Ерван вилаявся. Одержимий своїм розслідуванням, він нічого не підготував для самої мандрівки.

— Які? — таки мусив запитати.

— Від начальника провінції, від Міністерства туризму, від МООНДРК, від служб відновлення інфраструктури, від управління шахтами… Кандидатів у рекетири багато.

— Я ще нічого не зробив, — знехотя визнав Ерван.

— Бери вище, аби заткнути їм горлянки. А головне — не кажи, куди точно прямуєш.

— А на місці?

— Заплатиш: просто буде дорожче, ось і все. — Морван поклав долоні на стіл, мовби розгортаючи на ньому мапу Катанґи. — Припустимо, ти дістанеш папірці та знайдеш літак, який довезе тебе до Анкоро… Тоді сядеш на славнозвісну баржу. Усе правильно?

— Авжеж.

— Ти вже бачив ці баржі?

— Ні.

— Зазвичай вони плавають по дві разом. Довжелезні, кількасот метрів. І на них вантажать усе, що можна: сім’ї, худобу, харчі, сировину, пальне, солдатів, священиків, повій… Дуже колоритно.

— Скільки плисти до Лонтано?

— Кілька днів. По-різному виходить. Зараз, із загрозою війни, на кожній станції зупиняються всього на кілька хвилин. Висаджують людей, вивантажують поклажу, ліки від громадських організацій, іноді зброю — і відразу відчалюють, перш ніж їх помітить міліційний загін…

— А зворотній шлях? Коли баржі повертаються?

— Вони не повертаються. Принаймні не до цього берега.

— В Анкоро повертається чимало човнів, хіба ні?

— Можливо, але якщо залишишся в Лонтано, твої шанси на виживання нульові. Доведеться завершувати свої розслідування за кілька годин, які баржа там простоїть. Далі ти повертаєшся на борт і дякуєш Богові, що досі цілий.

— Учора ти запропонував висадити мене там на тиждень чи два.

— Разом із моїми охоронцями. Сам не протримаєшся й дня.

— Це безглуздя.

— І це не я сказав. Усі ці пригоди — лише на годину чи дві, поки стоїш на місці…

Ервану на думку спало запитання початківця:

— Річка — це вже Конґо?

— Її верхня течія, Луалаба. Ти вживав хінін?

— «Ларіам».

— Даремно: мефлохін[16] може дати жахливі побічні ефекти. Я бачив, як хлопці з’їжджали з котушок, втрачали зір чи заробляли інфаркт через це лайно.

Ерван не відповів, але вираз обличчя означав: «Мені вже не десять років».

— Ти вже подорожував такими проблемними країнами? — не вгавав татко.

— Я їздив до Індії по Лоїка.

— Це зовсім інше.

— Я також брав участь у місії в Гвіані та…

— Це Франція.

— Що ти намагаєшся мені сказати?

Морван нагнувся через стіл, ніби старий пірат у таверні:

— Що Конґо-Кіншаса живе в кам’яній добі. Остерігайся поранень: здохнеш від інфекції за два дні. Ніколи не пий неочищеної води. Мастися репелентом: головний збудник хвороб у савані — комахи.

— Я взяв із собою цілу аптечку.

— Тож бережи її так, ніби це твій зворотний квиток. Звичайно, не торкайся до чорної жінки.

Морван підняв з підлоги свій наплічник «Eastpak» і поклав собі на коліна. Дістав з нього якусь річ, загорнуту в тканину, й поклав між кавою і круасанами.

— Ти не зможеш сказати, що я про тебе не думаю.

Ерван відгорнув краєчок тканини й побачив прилад із чорного полімеру з логотипом «GLOCK», у якому «G» обрамлювала решту літер.

— Набої в наплічнику, — уточнив Ґреґуар, ховаючи зброю назад. — Надійне знаряддя, поцуплене у сил МООНДРК.

Ерван намагався приховати, що нітрохи не здивований.

— Дякую, але не думаю, що він мені знадобиться.

— Помиляєшся, тож мусиш мене вислухати. — Морван знову сягнув рукою до наплічника й цього разу витяг мобільний телефон, більший за звичайні, увінчаний чималою антеною. — Це «Iridium».[17] Із ним ти зможеш набрати мене будь-звідки, навіть із найглибшої сраки в лісі, він для цього й призначений.

— Ти хочеш сказати — у разі виникнення складнощів?

У батьковому голосі забриніла нотка іронії, але ця провокація вочевидь була зайвою.

— Я буду кілометрів за п’ятдесят вище за течією, матиму літак, готовий до відльоту впродовж доби. Мій номер уже забитий у пам’ять.

Ерван заприсягнувся ніколи не набирати батькового номера. Розмірковував про неоднозначність свого розслідування: він шукав убивцю Катрін Фонтана, потай сподіваючись загнати в глухий кут власного батька, і попри це сьогодні саме батько знову його захищав.

Старий застібнув наплічник на змійку та подав синові. Ерван схилив голову на знак вдячності.

Ще по філіжанці кави. Далі остання порція порад — «на коня»:

— Зрозумій, вояки, які тобі трапляться, не мають нічого спільного з тими, яких ти бачив на Ке-дез-Орфевр, 36. Більшість із них — канібали з божевільними віруваннями в макітрах. Май-май думають, що кулі від їхнього доторку перетворюються на краплі води. Тутсі вештаються з повними клунками людських геніталій. Хуту ґвалтують жінок на тельбухах їхніх щойно вбитих чоловіків.

— Нагадую: я працюю у відділі кримінальних розслідувань.

— Саме це я тобі й кажу. Тут уже не йдеться про чоловіка, який убив свою благовірну, і навіть не про психопата, на рахунку в якого кілька жертв. Я говорю про шизанутих, у яких на лічильнику сотні смертей: вони здатні змусити жінку зжерти власних дітей, оббілованих та засмажених у неї на очах. Коли зіткнешся з такими хлопцями, запізно буде гратися у фліка-вільнодумця.

Ерван удав, ніби засвоїв урок. Насправді ж він у це не вірив. Подібні жахіття походили з легенд про савану, спотворених, роздмуханих усною традицією.

Хай там як, а військових він уникатиме. Не має на меті порятунок світу: просто мусить знайти свідків, освіжити їхню пам’ять і дізнатися, що ж насправді сталося в квітні 1971 року в Лонтано. І баста.

— Я піду пакувати речі, — підсумував Морван і підвівся. — Не шкодуватимеш?

— Усе гаразд, тату: не наполягай.

Ґреґуар по-дружньому поплескав його по плечі:

— Я повернуся ще до твого від’їзду.

Посеред холу Морвана погукав консьєрж: на нього чекали за готелем, у дворику з химерною назвою «атріум». — Хто такі?

Чорний жестом вибачився: він не знав або не міг нічого сказати. Ґреґуар стиха вилаявся та обійшов стійку, повертаючи в коридор для персоналу. Ранок починався кепсько.

Атріумом намотував кола велетень у темному костюмі, з окулярами «Ray-Ban» на лобі — такий здоровенний, ніби здатний заповнити собою весь вільний простір. Бригадний генерал Трезор Мумбанза власною персоною, разом із силовиком, таким само високим, але худорлявим і в однострої.

— Ну, здоров був! — закричав гігант, розкриваючи обійми.

— Я збирався тобі зателефонувати, — збрехав Морван. — Сподіваюся! Ніхто не попередив мене про твоє прибуття!

— Сталася помилка.

Попри лихе передчуття й те, що він був у кепському гуморі, обстановка Морвану подобалася. Це був один із тих затишних куточків, що навіюють відчуття, ніби ви потрапили за куліси Африки. Під ногами лежали руда тирса, її вкривало листя, що нападало за ніч. Трохи далі, в занедбаному саду, стиснутому ґратчастою огорожею, світилося кілька попелястих дерев із грубезним корінням. Така собі оранжерея під відкритим небом, пробник тропічного лісу.

«Охоронець» схопив пластиковий стілець і посунув до Морвана: то був радше наказ, ніж ввічливий жест. Він сів, тимчасом як двоє співрозмовників і далі стояли.

— Я приніс тобі твої дозволи. На подорож до Танганьїки.

Мумбанза передав йому картонну теку, вже побрижену від вогкості. Близько кілограма папірців, підписаних, проштемпельованих і завірених армією слухняних чиновників.

— Хто тобі сказав, що я зібрався на північ?

— Тс-с, тс-с, тс-с… Ти добре знаєш, що мені відомо все, братику. Кущ знайшов транспорт у доброму стані, пальне, зброю, людей. Не можна було просити його ще й зберігати це в таємниці.

— Я їду на розвідку, — ухилився від відповіді Морван.

— Мені здається, що ти радше везеш техніку для транспортування руди.

Мумбанза з відомим у Лубумбаші прізвиськом Бос був суверенним правителем Катанґи. Він очолював провінційні армійські угруповання й не дозволяв війні поширитися на найбагатшу частину Конґо. Коли вбили Філіпа Сезе Нсеко, місцевого директора «Coltano», генерал, природно, посів його місце й очолив компанію. Він не мав жодної кваліфікації в гірничодобувній промисловості, але міг забезпечити порядок довкола родовищ — а це головне. Нові обов’язки не заважали йому домагатися інших посад: усі знали, що він хоче стати губернатором Катанґи.

— Ти розвідуєш для «Coltano»?

— Ні. Для Кабіли.

Чорний насупився:

— Відколи ти працюєш на нашу країну?

— Звідтоді, як Кабонґо попросив мене про це, — зімпровізував Ґреґуар.

Ім’я сірого кардинала гірничодобувних ресурсів ДРК справило належне враження. Навіть за півтори тисячі кілометрів від Кіншаси негоже зачіпати центральну владу. І за менше тут опускалися на дно — навіть зникали.

— То ти гаруєш понаднормово?

— У регіоні Танганьїки все заспокоюється: подивлюся, що там можна експлуатувати.

— Де саме відбуватиметься ця розвідка?

Морван усміхнувся, та не відповів: непомітно для співрозмовника знову брав віжки собі до рук. Той, мабуть, і справді не вірить у його брехні, але як би він зміг їх перевірити?

— Сподіваюся, ти не збираєшся встромити ніж у спину власній компанії…

— Навіщо це мені?

— Бо минулого місяця ти продав усі свої акції.

Ґреґуара завжди дивував рівень поінформованості конґолезців. Після смерті Нсеко все в «Coltano» перевернулося догори дриґом: курс акцій раптово піднявся внаслідок таємничих закупівель паперів. Морвану, проте, аж ніяк не хотілося, щоб його компанією хтось зацікавився, або щоб стало відомо про існування нових родовищ. До того ж, були певні побоювання: а раптом його африканські партнери запідозрять, що саме він стоїть за купівлею тих акцій. Зрештою вдалося «загасити пожежу» за рахунок продажу власного портфеля собі в збиток.

— Це вже геть інша історія… Сподіваюся, все уже в минулому.

Чорний сплеснув руками — знову відчув колишній запал і вказав на свого супутника:

— Познайомся, це полковник Лоран Бісінґ’є, новий командувач операційного сектора Північної Катанґи. Тепер він опікується рядовими, поки я граюся з цивільними!

Чоловік зробив крок уперед і легко вклонився. Зросту він, мав, напевне, більш ніж метр дев’яносто, але здавався легшим за мертве листя під ногами. Морван упізнав його. 1994-го хуту з моторошною жорстокістю вбили сотні тисяч ні в чому не винних тутсі, але інші представники цього народу, озброєні й виведені в Уґанду, нічим не поступалися ініціаторам геноциду. Бісінґ’є був із тих. Він створив загони ополченців у Ківу і заробив собі страхітливу репутацію винаходами нечуваних тортур, зокрема тим, що плавив пластик у вульві малих дівчаток і немовлят. Усе це не заважало йому ревно вірити в Бога: якби не став військовим, то був би священиком. У небесному царстві не знайшлося би місця для хуту.

Його зовнішність цілком відповідала заняттю. Обличчя, подібне до леза ножа й типове для його народності, вкривали шрами. Не порізи мачете, а сліди бойових поранень. В Африці дуже тонка межа між тавром страждання й доказами звитяги.

— У разі виникнення проблем на місці можеш завжди звернутися до нього, — додав Мумбанза.

Проблеми в Морвана таки мали б виникнути — щонайменше із союзниками Бісінґ’є. У такому разі він мусив би звернутися до посадовця. Послання було таким: там, у глушині, білий може легко перетворитися на стовп вогню.

Він підвівся й потиснув курячу лапку полковника:

— Радий познайомитися.

Ні слова від ката, ні посмішки. Ґреґуар сів назад. Усе, що він міг, — це поринути в похмурий фаталізм. Щоб експлуатувати нові шахти, мусив укласти з Кабонґо угоду за спиною в державної влади. За найменших ускладнень довелося б також укладати угоду і з Мумбанзою, за спиною в Кабонґо…

За таких умов його здобич розтане, мов сніг на сонці.

Генерал завів мову на тему нинішньої ситуації, попереджаючи про можливі зіткнення між руандською та конґолезькою арміями по обидва береги річки. Подейкують навіть про постачання зброї…

Морван не надто вірив. До того ж, цієї миті йому було начхати — заколисувала затишна атмосфера. Гігантські дерева, задрапировані ліанами, золоті порошинки в сонячних променях, комахи, що вимальовували мінливі арабески в ранковому серпанку. У повітрі пливла суміш пахощів грибів і кори, й це нагадувало про дуже далеку чарівну місцину, в якій ти вже побував. Щось на кшталт печери, куди з гори пробиваються промені божественного світла.

— Ти мене слухаєш, чи ні?

— Вибач, — Морван змусив себе знову зосередитися на розмові. — Що ти казав?

— Я запитував, що тут з біса робить твій син.

Ерван був його Ахіллесовою п’ятою, особливо тут, у Лубумбаші. Коли доведеться ділити пиріг, малий стане легкою мішенню.

— Моїх справ це ніяк не стосується. Він приїхав зібрати факти для одного розслідування, яке веде в Парижі.

— Катанґа — це р-реально далеко від Панами,[18] чуваче.

— Минулого вересня у Франції скоєно кілька вбивств у стилі Людини-цвяха.

Вимовляти це ім’я в Конґо — все одно, що згадувати Джека-Патрача в Англії чи Ландрю[19] у Франції. Серійний убивця всім відомий. Мало не національна гордість. Мумбанза повільно похитав головою: він щось чув про цю справу.

— Ерван зупинив злочинця… — вів далі Ґреґуар.

— Ти хотів сказати, убив його.

Морван удав, що не дочув:

— Він приїхав, щоб ознайомитися з архівами суду над Фарабо та закрити власну справу.

Гїгант повільно міряв кроками дворик, час від часу підкидаючи носаком листя.

— Я так і думав… Уся ця історія з пожежею в коледжі якось не пасує католикам…

Він засміявся з власного жарту й втупив у співрозмовника важкий погляд.

— Мені казали, то був нещасний випадок.

— Уся Африка — нещасний випадок.

— А ти що про це думаєш?

— Думаю, хтось узявся до прибирання. У Сен-Франсуа-де-Саль зберігалися старі папери. Нікому не треба, щоби хтось длубався в багні минулого.

Морван подумки подякував небесам, що цей мудак народився вже після тих подій — він міг лише здогадуватися, які прірви відкривалися під фактами.

— То він скоро поїде? — перепитав чорний, тримаючи руки в кишенях.

— Він розраховує щось нарити, перш ніж повернеться у Францію.

— Тут нарити?

— У Лонтано.

— Він не отримає дозволів.

Морвана вже почали дратувати ці вихваляння власною всемогутністю.

— Хіба що я цим займатимуся.

Мумбанза став перед Морваном. Осяяний промінням, що проникало крізь крони дерев, здавалося, народжених разом зі світом, він став мовби на межі міфічного виміру: гігант із космогонії Центрального Конґо, тієї самої, що надихала Людину-цвяха.

— Ти справді цього бажаєш? Може, добрий білий татусь не надто зацікавлений у тому, щоб синочок докопувався до його минулого?

— Ти мене задовбав, — буркнув Морван і підвівся. — Я мушу готуватися до відльоту.

Трезор уклонився, ніби вибачаючись. Розіграв це аж надто театрально, з гримасами в'їдливої пантоміми. Комедія дель арте під соусом пілі-пілі.

— Понтуазо ніколи не дозволить твоєму синові туди їхати.

— Хто?

— Новий командувач МООНДРК. P-реальний зануда.

Морван пригадав, що перетинався в аеропорту з тим канадцем; у нього ще ззаду з-за пояса стирчала гвинтівка «FAMAS». Ерван точно довго паритиметься, перш ніж виїде з Лубумбаші.

Він вирішив завершити розмову прийнятною для всіх темою:

— А як там Нсеко? Чи посувається розслідування?

— Яке розслідування? — генерал знову вибухнув сміхом.

Цього чоловіка з народу бемба знайшли на його власній віллі з розкритою грудною клітиною без серця. Убивця або вбивці скористалися циркулярною пилкою. Ніхто не намагався дізнатися щось про виконавців. Запам’ятався лише символ: Нсеко схибив і був покараний. Майже банальне повідомлення в країні, впродовж двадцяти років охопленій війною.

— Бажаю тобі гарної подорожі, брате, — сказав генерал. — Присилай звістки.

Морван замислено спостерігав, як він віддаляється. Хто вбив Нсеко? Тутсі, конкуренти на ринку колтану? Партнери-контрабандисти? Сам Мумбанза? Можливо, настав час по-справжньому поставити собі це запитання.

Нсеко був одним із тих небагатьох конґолезців, які завжди в курсі нових покладів: чи заговорив він, перш ніж померти? Якщо так і сталося, то на пагорбах на Морвана вже чекатимуть незворушні хлопці з електропилкою.

Ніби на підтвердження його підозр, перш ніж зникнути з поля зору, Мумбанза обернувся та обійняв за плечі свого моторошного цербера.

— Та головне, — гукнув він глузливо, — пам’ятай: у разі неприємностей відр-разу ж зв’язуйся з полковником Бісінґ’є!

— Давно я вас не бачив.

— Це ви мене запросили.

— Я хвилювався.

— Знаю, що ви збираєтеся мені сказати.

— То скажіть за мене.

— Терапія має бути регулярною. Відмовившись від неї, я все зіпсувала. Жодного шансу на одужання.

— У цій сфері не можна говорити про… одужання.

Ґаель зітхнула:

— Не минуло й п’яти хвилин, а ви вже виїдаєте мені мізки своєю погордою. Не доколупуйтеся до дрібниць.

— Присядьте.

— Я ліпше на канапу.

— Як забажаєте.

Вона лягла, схилила голову на подушку з непальським вишиванням, на подив знайому. Із підліткового віку в зв’язку з рецидивами анорексії побувала в багатьох психіатрів і психоаналітиків — Ерік Катц був найсвіжішим. Минулого травня вирішила припинити лікування в нього — просто без попередження.

Цей чоловік вплинув на неї глибше за інших, але страшні події вересня все звели нанівець. І ось він сам їй зателефонував, аби запитати: «Як ваші справи?». Домовилися про зустріч без жодних зобов’язань, і ця перспектива зігріла їй серце. Хто не був закоханий у свого психолога?

Ґаель дозволила тиші заповнити кімнату. Пригадувала всі сеанси, впродовж яких не промовила й слова. Ціла епоха… Вона возз’єднувалася з кожною дрібничкою. Тріщинки на стелі. Книжки Фройда та Лакана — їх видно, якщо підняти голову. Запах кедра плив кімнатою. Складалося враження, ніби вона лежить у теплій ванні, й це поволі руйнує всі захисні бар’єри.

Мовчанку порушив Катц:

— Я все-таки чув дещо про ваші справи.

— Від кого?

— З лікарні Святої Анни.

— Ви просто ніби в Штазі[20] служите.

— Ну, ви маєте медичну карту, оце й усе. Я ваш психолог, і…

— Вам зателефонували?

— Так, наступного дня.

— Вам розповіли?

— У загальних рисах, але я хотів би обговорити це з вами детальніше.

Чари возз’єднання розтанули. За кілька секунд канапа перетворилася на розжарену пательню. Дівчина мовчала. Психолог теж не озивався. Можна було подумати, ніби він вислизнув потаємним ходом.

— У мене був план… — зрештою зважилася Ґаель, — … знищити батька.

— Ми часто про це говорили.

— Ні. Тоді в мене був конкретний спосіб стерти його на порох.

— Як ви збиралися це здійснити?

— Я випадково отримала доступ до конфіденційної інформації про родовища колтану в Конґо.

— Що таке колтан?

— Рідкісний мінерал, який видобувають у Центральній Африці. Його використовують для виробництва мікросхем, зокрема в мобільних телефонах, ігрових консолях. Мій батько заробив на цьому цілий статок.

— Я думав, він начальник поліції.

— Служба йому не завада. Паралельно з кар’єрою фліка він завжди мав якісь справи в Конґо.

Вона зробила паузу. Лікар заговорив не відразу. Можливо, робив нотатки…

— Що за інформація?

— Минулого року розвідувальна група відкрита значні поклади в місцевості, яку контролює батькова компанія, і їх, незважаючи на війну, можна було б експлуатувати. Про це знав тільки він.

— Ви продали ці дані?

— Ні. Я безкоштовно передала їх знайомим банкірам.

— Як ви з ними познайомилися?

— Ви самі знаєте.

Знову мовчання, жодного докірливого слова.

— Яким конкретно був ваш план?

— Не знаю, нічого не тямлю в фінансах, але інтуїтивно відчула, що ця інформація могла б наробити галасу. Я свого домоглася. Ті банкіри масово скупили акції «Coltano». Це спровокувало непередбачене зростання курсу, і батько опинився по вуха в лайні. Його конґолезькі партнери подумали, що то він купив акції, аби прибрати все до рук.

— Усе аж так серйозно?

— Бачу, ви їх не знаєте. Я, до речі, теж. Але зважаючи на те, що говорить батько, вони не жартують.

— Але якщо то був не він…

— Чорні також почали міркувати, чого б це раптом хтось купував акції «Coltano», якщо старі шахти компанії спокійно собі працюють. Батько боявся, що вони дізнаються про нові родовища.

— Він їм не сказав?

— Ви не розумієте? Він планував тихцем експлуатувати шахти, натоптуючи собі кишені за спиною у партнерів. Про все це я довідалася вже згодом…

— То вони дізналися правду?

— Ні. Батько, як завжди, виплутався. Аби знизити курс, він продав власні акції собі в збиток. Мої банкіри врешті-решт перепродали свої, бо подумали, що мої дані — фейк. Конголезці забили на це. «Coltano» повернув собі статус темної компанії.

— Ви знищили батька?

Вона коротко зареготала, але захлинулася мов потопельник.

— Пролетіла. Він загріб цілу купу бабла та зрештою все викупить, я впевнена. Тим часом, згідно з планом, він почне експлуатацію своїх сраних родовищ. До речі, поки ми тут говоримо, він там, напевне, вставляє пістони хлопцям, які гарують у тісних норах.

— За це ви його ненавидите?

— Звісно, ні.

Знову пауза. Цього разу вона була впевнена: чоловік записує.

— Але сталося щось набагато страшніше, чи не так? — нарешті озвався він.

У горлянці ніби наждак — не дає ковтнути.

— Коли він дізнався, що я зробила… — промимрила жінка, — він приперся до мого брата, Лоїка. Я сиділа з його малими. Побачила, як він заходить, і… запанікувала… Хоча знала, що так буде… Навіть очікувала сутички… Хотіла потішитися, подивитись, як він надриває свою брудну горлянку… Я…

Вона замовкла. Головне — не плакати.

— Що сталося?

— Я вистрибула у вікно. Лоїк живе на четвертому поверсі.

Вона витримала хвилинну паузу. Така собі німа епітафія. Примудрилася провалити навіть власне самогубство.

— Я вижила, — сухо вела вона далі, — чи то зачепилася за гілля дерева, чи впала на дах якоїсь тачки, вже не пам’ятаю. Головне, що вижила й зрозуміла: ніколи не зможу нормально жити.

— Поясніть, будь ласка.

— Я можу ненавидіти свого батька, намагатися знищити його — це все виверти. Єдине почуття, яке мною керує, — страх. Примітивний, неконтрольований страх.

— Чому?

Вона сперлася на лікоть, мов пацієнт, який останньої миті відмовляється від ампутації.

— Невже необхідно знову все це викладати?

— Ви зцілюєте себе власними словами. Не має значення, скільки разів ви пережовуватимете ті самі спогади. При цьому вивільняється щось інше, й це приносить вам полегшення.

Катц говорив металевим, безстатевим голосом. Цей тембр мав свідчити про його безсторонність. Ні чоловік, ні жінка, просто вухо…

— Усе життя цей козел бив нашу маму, — вона знову лягла. — Я виросла в цьому жахітті. Ніколи не цілувала його. Ніколи не дозволяла йому наближатися до мене. Якщо коли-небудь я до нього торкнуся, то лише для того, щоб убити.

Ось що вона сказала собі, коли підвелася між двох машин після падіння. Але це рішення вартувало не більше за інші. Старий уже мчав їй на допомогу. Забули про все й починаємо спочатку.

Вона пошукала в сумочці серветку, висякалася, тоді так само лежачи витерла очі. Потрібно було знову стати Ґаель Гордовитою, Ґаель Цинічною. Щоб її слова були не слізьми, а отрутою.

— А лікарня?

Вона зайшлася сміхом, як маленька дівчинка — щоб не розплакатися.

— Ви хочете добити мене?

— Потрібно очистити рану.

— Після падіння мене відвезли в Американський шпиталь для клінічного обстеження, а тоді помістили в лікарню Святої Анни за ШКТО.[21]

— Бо ви ще були вразливі.

— Вразлива? — вона підвищила тон. — Я щойно з вікна вискочила. Думаєте, мені справді потрібно було опинитися серед тих, хто зі своєю депресією ще божевільніший за мене?

Психолог не відповів. Вона почувалася зануреною в подушку, мов у каламутну калюжу між двох чорних скель.

— Наступної ночі, — нарешті знову заговорила жінка, — у лікарні на мене напали. Мене намагався вбити якийсь чоловік у латексному комбінезоні. Він убив санітара й фліка, які мали мене охороняти. Мені вдалося втекти. Для вчорашньої самогубці це було не абищо. Мабуть, ще не настав мій час.

— Принаймні чогось навчитеся.

— Згляньтеся, облиште цей поблажливий тон.

— Нападника ідентифікували?

Вона вилаялася, закричала:

— Ви що, газет не читаєте?

— Припиніть ці виверти, Ґаель. Не так важливо, що я читаю, що мені відомо. Мета цього прийому — ваша добровільна розповідь про все, що сталося.

Вона гучно видихнула — ніби пательня зашипіла.

— Тієї ночі приходила Людина-цвях. Ні, радше вбивця, якого надихала перша Людина-цвях, серійний убивця. Його мій батько заарештував у Катанзі в 70-х. Попереджаю вас: не розповідатиму жодної з цих двох історій.

Вона почула легке зітхання, можливо, ним супроводжувалася посмішка.

— Як закінчилася та справа?

— Розслідування доручили моєму братові Ервану. Він усе-таки знайшов убивцю.

— Він убив його, чи не так?

— Це я його вбила.

Цього разу її приголомшило власне відкриття. За офіційними даними, Ерван Морван, командувач Кримінальної бригади, знищив злочинця, який з’явився у його домі. Ніхто не знав, що ніж був у руці Ґаель, яка ночувала в брата.

Можливо, вона прийшла сюди, щоб скинути з себе цей тягар. Або просто їй подобається провокувати доктора Катца. Вона уявляла його розширені зіниці, ледь розтулені губи. Ненавиділа його зовнішність: жіночне обличчя, нездорова худорлявість, надто манірний вигляд.

Жінка рішуче підвелася й сіла на канапі; очі в неї палали, вона безтямно обіруч вчепилася в свою сумочку.

— Більше нічого вам не скажу, — видихнула вона. — На сьогодні досить.

— Все одно наш час уже сплив.

Завжди за ним останнє слово. Вона відвернулася, здогадуючись, що лікареві теж більш ніж достатньо. Ледь не спокусилася й не добила його двома-трьома додатковими подробицями — наприклад, про 9-міліметровий «Glock», подарований батьком, що завше носила в сумочці, або про двох охоронців, які чекають на неї внизу, на вулиці Ніколо.

Могла б також додати, що справа Людини-цвяха насправді не доведена до кінця, бо залишалися сумніви щодо її особи й мотивів, що брат поїхав до Африки, аби розгадати загадку, приховану в цій справі. Та слід приберегти набої до наступної зустрічі. Вона вже вирішила, що знову почне відвідувати психотерапевта.

Ґаель перекинула ноги набік так незграбно, ніби вони паралізовані, й ступнула на підлогу. Власне, просто шукала гроші, коли прозвучав голос, який наказав:

— Ходіть-но, сядьте сюди.

Вона всілася на стілець навпроти письмового столу й на кілька секунд втупила погляд у Катца. Все одно дивовижно. Заворожує, як і всі чоловіки з жіночною зовнішністю. Він не намагався виправити це враження одягом. Навпаки: носив сорочки з високим коміром, створені, здавалося, для ілюстрацій до слів «високий комірець».[22]

Серце в неї стиснулося: Катц виписував рецепт. Цей рецепт жахав ще дужче, бо вона досі трималася на лікарняних транквілізаторах. Лікар збирався накрити її ще одним шаром дурману. Так свідомість онкохворих притлумлюють морфіном.

— Я вже й так купу всього ковтаю, — кинула вона.

— Просто я даю вам контактні дані одного мого колеги.

Ще гірше: її психолог більше не хоче працювати з нею…

— Ви не маєте права мене вигнати, — попередила вона тремтячим голосом.

Катц закрив ковпачком авторучку з металевим пером, склав папірець удвічі й посунув столом до неї.

— Я не можу одночасно займатися з вами як із пацієнткою і бути вашим другом, — промовив примирливо, не відвертаючи погляду.

Щось стиснулося в голові на рівні потилиці — ніби мозок зсудомило. Вона вже не могла міркувати, не могла навіть збагнути сенсу його слів.

— Що… що ви хочете сказати?

— Я запрошую вас повечеряти.

О третій пополудні все було готове. Непогано як на те, що планували злетіти опівдні. Морван волів лічити час запізнення не годинами, а днями.

На майданчику перед аеропортом він відчув приплив гордості: «Антонов», АН-32, був напоготові. Його величезний корпус двигтів у заповненому пилом повітрі, немов космічний корабель на мисі Канаверел.[23]

Морвану вдалося винайняти цей літак за три дні — у Лубумбаші справжнісіньке диво.

Біля літака товклися люди. Морван погодився взяти на борт пасажирів — тих, хто попри всі ризики хотів дістатися на північ, до своїх родин. Мотивувала його аж ніяк не доброчинність: чиновники забирали собі гроші за місця й натомість крізь пальці дивилися на політ, не зафіксований у жодних документах.

Вже аж перед тим, як зачинили багажне відділення, з’явився Мішель із кількома чоловіками, які бігли підтюпцем, штовхаючи поперед себе завантажені коробками візки з супермаркету. Знову африканський гротеск. Зненацька «Антонов» постав перед Морваном таким, яким був: допотопне вантажне судно, пожмакане, мов гігантська консервна бляшанка. А навколо трапу юрмилися чорні, ці волоцюги, ладні летіти на вірну смерть.

Морван підійшов до Мішеля й відкрив одну з коробок: у них лежали збляклі, сяк-так пошиті однострої.

— А це що?

— Це для них, шефе.

Кущ кивнув на здорованів, які весело обступили його, всі в шортах і футболках.

— Це наші солдати, батечку. Їх треба в щось одягти.

Кабонґо пообіцяв йому військову підтримку, але це була суто африканська підтримка. Пан Копальня просто дозволяв перевдягти в солдата будь-якого лобуряку.

Морван погодився: їх лише з десяток, але після приземлення можна набрати решту з пасажирів літака. Після того, як Морвану спала ця ідея, він пригадав ще дещо: досі не отримав жодної звістки від Жако — свого партнера на місці. Останній мейл від нього приходив понад десять днів тому. Чи завершено роботи? Чи всі вшилися звідти разом із екскаваторами?

Коли нарешті опинився в літаку, не втримався від приголомшеного вигуку: «От срань!». Салон мав метрів двадцять завдовжки: жодних сидінь, пасків безпеки, нічого, що нагадувало б про туристичний рейс. Усередині тіснилася юрба — поміж кіз, свиней, лантухів усіх розмірів, кошиків, повних фруктів і зелені, валіз і скринь, а зовсім ззаду за благенькими ґратками стояли його власні вантажівки та позашляховики, прикріплені абияк.

Зате справжня розкіш кольорів бубу, хусток, тканин. Ілюмінатори, мов театральні прожектори, увиразнювали кожен відтінок. Чорні обличчя, кістляві потилиці, голі плечі жінок, усе ніби викарбуване на темному блискучому камені. Сяйливий мінерал, у відблисках якого криється таємниця походження людини.

Морван підійшов до командира, росіянина на прізвисько Шепік, аби привітатися. Той працював за старою схемою: три-чотири роки виживання після аварій, війн і хвороб — і додому з повними кишенями. Чолов’яга з туманним поглядом; від нього вже тхнуло горілкою; здавалося, він не зрозумів останніх вказівок. Морван не наполягав — мовчки повернувся до салону.

Йому зарезервували трон — садовий стілець, що височів над пасажирами, які розмістилися на підлозі. Морван проігнорував плетене крісло та й собі вмостився між сімей із худобою. Поклав наплічник під стіну й сперся на нього. Його здолав напад кашлю: у повітрі змішалися пилюка й пахощі маніоку.[24] Мішель і далі морочився з нотатниками: не вмів ні читати, ні писати, але записник вважав неодмінним атрибутом ролі керівника.

Ґреґуар не мав жодних ілюзій. По прибутті може виявитися, що бракує половини техніки — забули, поцупили, продали. Не страшно: найліпший спосіб вирішувати проблеми в Африці — ігнорувати їх. Невизначеність була ключовою складовою будь-якого плану. Якщо поставитися до цього з належною повагою, можна гідно поцінувати справжню поезію цієї країни, незбагненну, ірраціональну.

Турбіни ще тільки починали гудіти, а Морван уже провалювався в сон, одурманений очікуваннями від цієї мандрівки. Тепер залишалося тільки дозволити перенести себе до власного царства за більш ніж тисячу кілометрів звідси. Він знову відчув трем справжнього підкорювача незнаних земель. А він був саме таким: у нинішньому хаосі ця земля знову стала незайманою і жоден білий не ризикував заглиблюватися в її серце.

Двигун заглух, завівся знову, заглух ще раз, у відповідь в салоні чулися то нажахані зойки, то вибухи сміху. Нарешті він рівно загарчав і почав набирати обертів. Деяких пасажирів уже нудило. Інші спали. У салоні панував смиренний фаталізм. Розбитися на літаку — всього-на-всього один зі способів померти.

Дітлахи бавилися, ігноруючи будь-які правила безпеки. Тимчасом запис французькою і мовою суахілі повторював вказівки з офіційного переліку правил авіакомпанії: про паски безпеки, про кисневі маски, рятувальні жилети, яких тут від початку не було.

Морвана завжди дивувало, що французькій мові та бюрократичним процедурам на чорному континенті приписували магічні властивості: папери, ручки, штемпелі — це вже був крок до ідеалізованої реальності. Коли нічого не маєш, просторікування дарує надію.

Він подумав про Ервана, який цієї миті, певно, нидів у якійсь залі очікування в Лубумбаші. Морван мав потужного союзника в реалізації свого плану — африканську бюрократію. Хоча й ужив заздалегідь певних заходів, та знав, що син не має жодного шансу в боротьбі з усезагальною інертністю.

Він заплющив очі й відлетів до власних мрій.

— Це прикол?

Ерван уже не мав сили на відповідь. Цілий ранок шукав літака до Анкоро. Оббігав контори приватних перевізників, громадських організацій, гірничовидобувних компаній: жодного польоту не передбачалося. Та якби вони й планувалися, йому потрібні були офіційні дозволи. Нарешті він зрозумів, що без цих паперів шукати транспорту безглуздо. Тому подався до різних міністерств, до регіональної Палати депутатів, до Управліннях вод і лісів та відомства, що регулювало діяльність кар’єрів і шахт. «Уповноваженої особи» не зустрів ніде. Слід було призначати зустріч, і навіть для цього доводилося приходити вдруге.

Зрештою виявилося, що супроводжувати його на північ могли тільки представники місії ООН у ДРК. Ось чому тепер він сидів у цьому бунгало з бляшаним дахом, тобто в штаб-квартирі МООНДРК на авеню Мама-Ємо, в центрі міста.

— Це що, прикол?

Командувач Данні Понтуазо, новий керівник місії, у зсунутому набакир, на ліве око, блакитному береті, вперся кулаками в стегна. Білявий, рожевий і свіжий здоровань — таких нечасто побачиш на ринках Лубумбаші.

Він прибув із Квебека, його французька дуже віддалено нагадувала мову Вольтера. Після слов’янського або китайського акценту в мові інженерів, з якими Ерван перетинався в залах очікування, та суржику конґолезьких чиновників дика говірка цього блакитного берета добила його остаточно.

— Звідки це взявся т’кий проект? Хто т’бі підкинув ідейку?

— Я мушу провести розслідування і…

— Яке розслідування?

Ерван укотре завів свою історію від самого початку, але Понтуазо різко перебив:

— У тебе є письмовий наказ від твоєї д’ржави? Шось офіційне?

— Ні. Я веду особисте розслідування.

Канадець міряв кімнату кроками. Цей кабінет сяяв пофарбованими бетонними стінами. Кондиціонер, бездоганні меблі, кавоварка… В ООН уміли приймати гостей.

— Про це й мови нема, май френд. Зона не зачищена.

Йому було, певно, не більше сорока, й він вочевидь виконував накази вищих офіцерів, які перебували там, де справді гаряче, наприклад, у Ківу. Але хоч би де в Конґо розмішувалися сили ООН, вони виявлялися фактично безпорадними й наражалися на постійну критику. Цього самого ранку на радіо Окапі один конґолезький депутат звинувачував МООНДРК у тому, що вони тут — звичайні туристи…

Понтуазо енний раз повторив свою доповідь на тему ситуації в Катанзі, конфліктів, які, на його думку, назрівали на півночі, озброєних угруповань, що їх уже й не злічити, біженців, яких селити нема куди…

Ерван розумів десь одне слово з п’яти, але не наважувався попросити говорити англійською — офіцер походив із країни, де кажуть «швидка ресторація» замість «фастфуд» і «автівка для відпочинку» замість «трейлер для кемпінгу».

Він задовольнився тим, що стежив за мімікою Понтуазо. Той у своєму однострої мав хвацький вигляд. У нього були приплюснутий ніс і світлі очі, що нагадували маленькі кульки з матового скла. З-під берета вибивалися біляві пасма, що здавалися приклеєними.

— Зачекай ось це! — вигукнув він, вказуючи на мапу на стіні.

Понтуазо схопив указку та заходився описувати Ерванові різні зони конфлікту, що назрівав довкруж Анкоро. Поступово перебрався до сусідніх країн, які заробляли на контрабанді руд — Руанди, Уґанди, Бурунді… Нарешті дійшла черга й до міжнародних угруповань, торговців зброєю, сумнівних бізнесменів, усіх тих, хто наживався на колтані, танталі, каситериті, золоті чи діамантах, а також, певна річ, на війні.

— П’ять мільйонів жертв, це т’бі шось говорить?

Без жодного переходу він обернув свій гнів проти громадських організацій, які розважаються цими інтригами, опосередковано допомагаючи ополченцям, далі обплював держави, що відрядили їх у це багно, тих дрібних чувачків із МООНДРК, які, на додачу, заборонили будь-що тут робити.

— Я т’бі скажу як усе буде: війна скінчиться тіки т’ді, коли всі повмирають! Холєра! Всьо, крапка.

Ерван підвівся, навіть не намагаючись сперечатися. Було вже близько п’ятої вечора, скоро мало споночіти, а він не просунувся ні на крок. Подякував командувачеві й попрямував до дверей, але той перепинив його біля порогу.

— Ти син Ґреґуара Морвана, ’ге ж?

— Так.

— Чому ти щойно з ним не поїхав?

Тож батько успішно злетів — треба було приймати його пропозицію.

— Нам було не по дорозі.

— Куди він к’нкретно летить?

— Не знаю, але мені треба до Лонтано.

Понтуазо по-ковбойському підняв берет вказівним пальцем.

— Ти тямиш, шо вже на’ть не існує т’го міста?

— Я знайду свідків у довколишніх селах.

Здоровань зробив крок уперед, Ерван мусив позадкувати. Канадцеві здалося замало цього загрозливого руху й він уперся обома кулаками в пояс, мов на арені цирку.

— Нічо ти не знайдеш, бо залишаєшся в Лубумбаші.

Це починало набридати Ервану.

— Ви намагаєтеся мені завадити?

— Та нічо я не намагаюся. Або в тебе є дозвіл від твоєї держави, від ООН чи хоч від ’когось органу і я організовую т’бі тріп з ескортом, або в тебе дуля з маком і ти зостаєшся тут. Я відповідаю за цю територію, вдуплився?

Ерван удав, ніби погоджується, бо саме цієї миті подумки пішов у підпілля. Мусив нишком виїхати. Але до кого звернутися? Йому вже бракувало Старого.

Понтуазо тим часом по-дружньому поклав йому руку на плече.

— Вибачай, — він говорив уже спокійніше, — сьогодні просто жах якийсь коїться. Ті хріни собачі, шо правлять мені за солдатів, приносять самі проблеми. А коли я к’жу «хріни собачі», я саме це й маю на увазі, бо через цих йолопів у мене вже більше десяти скарг на зґвалтування! І, наче цього лайна недостатньо, ще жменька їх згоріла в лікарні під час учорашньої пожежі. — Він відчинив двері, але перекрив прохід рукою. — Твій батько т’бі шось казав про Нсеко?

— Не багато.

— Шо ти про це знаєш?

— Його вбили, так?

— Йому вирізали серце. Клянуся т’бі, у ційво країні не нудьгуватимеш. Нсеко був начальником «Coltano», контори твого батька. Ти про це знав?

— Мене ця історія не обходить. Пробач. Адже ведеться розслідування?

Понтуазо похмуро, коротко зареготав.

— Цим займається НПК. Національна поліція Конґо. Іншими словами, ніхто. А з генералом Мумбанзою ти знайомий?

Здавалося, ніби згадки про всю цю ватагу змушують командувача по-справжньому страждати.

— Я нікого не знаю в Лубумбаші.

— Самі виродки… — крізь зуби просичав канадець. — Ти знаєш, шо твій батько перевозив у своєму «Антонові»?

— Техніку, мабуть. Для дослідження родовищ.

— А про зброю він нічого не казав?

За спиною в Ервана досі був наплічник, який зранку дав йому Ґреґуар. 9-міліметровий «Glock» раптом здався багатотонним.

— Мій батько не цікавиться таким бізнесом, — сухо відповів він.

— У нас вкрали рушниці, пістолети, — Понтуазо мовби й не чув його.

Геть із цього кабінету. Скористатися сутінками й обміркувати решту варіантів. Але командувач не випускав за поріг.

— Якшо тобі запропонують гвинтівку чи шось таке, ти мене попередиш. Це ясно?

— Цілком.

Командувач нарешті відступив з порогу й уже зовсім пом’якшав:

— Шо робиш сьогодні ввечері? Можна було б випити чо’сь холодненького.

— Я… Мабуть… Просто я виснажений і…

— Ти в ‘кому готелі оселився?

— «Grand Karavia».

— Уночі на мене чекає літак, але я спробую забігти. Нам із тобою ще треба побалакати.

— Це що за херня?

Навіть уночі, ще до приземлення, Морван міг констатувати, що жодних робіт не було. Ані натяку на просування в савану. Жодного сліду вирубування лісу чи розкопів на видноколі. Чорт забирай.

Коли «Антонов» сяк-так приземлився на посадковій смузі, освітленій гасовими ліхтарями, Морван вибіг із салону мов навіжений, розштовхуючи африканців з їхніми коробками — більше не міг зносити присутності цих людей.

— Може, поясниш мені все? — заволав він до білого, який чекав біля підніжжя трапу.

— Виникли проблеми.

— Та що ти кажеш!

Жако сягав його плеча — та й те, якби став навшпиньки. На ньому було поло «Lacoste» із портретом Мобуту замість крокодильчика. Конголезький гумор. Він дістав руки з кишень гігантських шортів і кивнув туди, де вздовж смуги стояли екскаватори:

— У нас вкрали пальне.

— Хто?

— Точно не відомо. Можливо, май-май.

Жоден загін ополченців не мав транспорту, але тут усе працювало на бензині, включно з електрикою.

— Коли це було?

— Десь два тижні тому.

— А Крос та інші?

— Вони вже давно на шахтах. Там від них більше користі.

Морван погодився: коли в тебе крадуть пальне, то одне, й зовсім інше — якщо вийдуть з-під контролю родовища. Крос, військовий старої школи, раніше служив у Збройних силах Заїру: на нього можна було розраховувати.

— Я відіслав обладнання два місяці тому, — Ґреґуар махнув у бік темної савани. — А ви ще не починали?

— Мусили відкласти.

— І чим звідтоді займаєтеся?

— Чекаємо на тебе. Голіруч вирубуємо ліс під дорогу.

Морван махнув Мішелю, щоб той починав розвантаження. Вибору не було: «Антонов» не залишиться на землі більш ніж двадцять хвилин. Пасажири, пістряві примари, навантажені своїми лантухами, тягли за собою сухоребру худобу. Невідомо звідки взявся цілий натовп зустрічальників. Поцілунки. Вибухи сміху. Кози й свині долучили до загальних веселощів свої мекання і вереск.

— Чому не зателефонував?

— Телефон вони теж забрали. — Жако сплюнув. — І бабки. Я встиг лише відіслати тобі мейл з мобільного.

«Усе гаразд…», — пригадав Морван. Жако не втратив почуття гумору. А ще — інстинкту самозбереження: якби він написав правду, Старий не приїхав би.

— Жертви? — Морван мовби щойно згадав: у цьому лайні замішані й люди.

— Жодних.

Ніч, сповнена пахощів, вологи, чуттєвості, тиснула кількатонним тягарем. Морвану не обов’язково було роздивлятися навколо: він і так усе знав. Дерева, ліани, чагарники, налиті водою і смертю. Ні дороги, ні села, ні найменшої будівлі.

— Ти хоч пального привіз? — занепокоївся Жако.

Морван кивнув.

— Тоді від завтра зможемо взятися до роботи.

Почулося жахливе скреготіння: відчинявся задній люк багажного відділення. Загули двигуни. Сталевим пандусом поволі з’їхали вантажівки й легковики. Ці машини так і застрягнуть тут, непотрібні, безглузді. Він сам відчував, що приїхав абсолютно марно. Бідолашний білий дурень з тоннами залізяччя за спиною, загнаний у бозна-яку діру.

Жако не вгавав:

— За тиждень шлях дотягнемо до родовищ.

Африканський синдром: бельгієць просто перейшов від недолугих виправдань до абсурдних обіцянок. Морван усміхнувся. Підіграй йому. Вдай, ніби віриш. Навколо галасували ті, хто нарешті дочекався зустрічей. Новоприбулі знали, що потрапили до пекла. Їхнє село зруйнували, сім’ї вбили, і на них самих, можливо, чекала та сама доля — але це був їхній рідний край, їхня земля.

Жако стояв біля літака, поки автівки розверталися, а з багажного відсіку вивантажували ящики. Добув десь гнучкий прутик, аби шмагати носіїв і прискорювати процес. Немає гіршого рабовласника за негра…

Нарешті бельгієць повернувся і з виглядом експерта мовив:

— Гарна техніка. Гарантую тобі, що вже за чотирнадцять днів робитимемо по три рейси на тиждень.

Він дістав баклажку з віскі й зробив добрячий ковток, не пропонуючи шефові — знав уже багато років: той не визнає жодного алкоголю.

Жако уособлював стару Африку. Фламандське коріння, такий гострий акцент, що хоч обчищай ним бараболю, хирлява статура, ще дужче висушена всіма хворобами, які лишень можна підхопити на цьому континенті. «Самі кістки зостаються!», — казав він сам, мацаючи свої охлялі стегна. Сьомий десяток і тільки легка сивина — справжня школа виживання за плечима: найманець в Анголі, пілот за Мобуту, директор лісових пилорам для бельгійських компаній, директор шахт для південноафриканців. Справжнє ім’я — Жак де Бенарт чи щось подібне. Усе бачив, усе пізнав, усе витримав. Не раз його могли вбити люди, хвороби, тварини чи природні стихії. Його труїли, катували, засуджували до смерті, але він досі живий, причому жвавий мов рибка в річці. «Я не заплатив ні копійки податків!», — виголошував він, підсумовуючи свій життєвий шлях.

Морван дивився на нього в світлі електричного ліхтарика, якого тримав у руці. Розглядав це обличчя, зроблене мовби з сирого м’яса, постать, що нагадувала обшарпаного грифа, і йому подобалося те, що ця особа ніяк не асоціюється з офіційними звітами міжнародних корпорацій, що займаються закупівлями колтану. Ці компанії мріяли мати чистий чорний мінерал, видобутий за допомогою футуристичних машин і працівників, які є членами профспілок. Реальна картина виявилася б не надто привабливою для них: камінюки, що підіймаються із шурфів на джутових полотнищах, раби під землею і такі ось Жако на поверхні.

— Нагорі вже почалися роботи?

Шахти розташовувалися на пагорбі кілометрів за двадцять звідти.

— Відповідь ствердна.

— Присягаюся, якщо ти мене дуритимеш…

— Жодних проблем. Тут легше знайти хлопців, ніж протягнути тачки.

— Скільки копачів? Скільки генеральних?

Так називали шахтарів і їх керівників.

— Близько чотирьохсот. Генеральний один на команду з десяти.

— Сов?

Совами звалися ті, хто приймав естафету й працював уночі.

— Близько половини.

— Штолень?

— Не менше сорока. Дістаємо тонну за день. За тиждень-два перейдемо до трьох.

Непогано. Доправивши руду в Руанду, Морван сам займатиметься очищенням і експортуванням. Зрештою контрабанда принесе йому кілька мільйонів евро, звільнених від податків, — а-ля Жако.

Але справа ризикована й обмежена в часі. Це триватиме, поки йому на голову не впаде один із міліційних загонів або поки цієї місцевості не дістанеться та чи інша армія. Якщо пощастить, війна, навпаки, віддалиться, і Морван поступиться місцем власній конторі. У такому разі він зароблятиме менше, але й далі зароблятиме.

— Банди працювати не заважають?

— Поки що, — Жако коротко зареготав, показав свої гострі зуби. — Ті тупаки на тебе чекають. Хочуть побачити, хто за цим усім стоїть!

— Мені розповідали, що до Луалаби рухаються війська…

— Це чутки. Кажуть, один тутсі, який називає себе Духом Мертвих, створив новий ополченський загін, ФЗВК: Фронт звільнення Верхньої Катанґи. Вони спустилися з південного Ківу шукати земель для загарбання…

У другій конґолезькій війні незмінними залишалися принаймні безглузді абревіатури та цілковито схиблені військові ватажки з сюрреалістичними прізвиськами.

Ґреґуар знав Духа Мертвих. Він, колишній член НКНО[25] та М23,[26] колись уже лютував на кордоні Ківу. Чому він долучився до Катанґи? Невже почув про нові шахти?

Морван мимоволі пошукав очима власне військо — не профі, але й не з тих, що плутають затвор із коркотягом. Їм видадуть однострої та рушниці, аби перетворити на якусь подобу солдатів. Дай їм черпак і фартух — стануть кухарчуками. Як казав Жако: «В Африці треба вміти пристосовуватися».

Ґреґуар також це вмів. Просто зараз — відійти подалі від злітної смути й розбити табір. Вирушити на світанку. Пішки, отаким ландшафтом, з його солдатами й носіями ті двадцять кілометрів до шахт можна здолати за дві доби.

Тоді він запустить масштабні роботи. Спершу колтан транспортуватимуть на людських спинах. П’ятдесят кіл на душу за кілька доларів. Постачання через день. Тим часом Жако розчистить дорогу: вже за якихось кілька тижнів можна буде використовувати вантажівки. Щодня літак доправлятиме руду в Руанду, а звідти везтиме готівку.

Мішель уже набирав носіїв з-поміж волоцюг, які юрмилися довкола літака. Коли Антонов злетів, валка вже була готова — складалася з двох груп, велетні з одного боку, «коротуни», як тут казали, з іншого: солдати й носії. Попри всі очікування найхирлявішими виявилися шерпи. Найвигіднішою посадою вважалася солдатська, тож ця роль дісталася здорованям.

Роздали зброю (поки що без амуніції), Морван схопив пояс із кобурою і заклав туди 9-міліметровий — він більше любив напівавтомат, але не збирався вередувати. Кущ дав йому ще й автомат і прикріпив довкола талії патронташ: ніби зброєносець готував лицаря. Уся та сцена видавалася лиховісною і романтичною водночас. Морван подумав про щось подібне до небезпечного наркотика: і п’янить, і створює значний ризик бед-тріпу.

Рушили: два десятки солдатів, за ними — тридцятеро носіїв, переважно тонших за мішки й легших за ящики в них на головах.

Морван пропустив їх уперед і замилувався конвоєм, освітленим ліхтарями лише спереду. За кілька годин він остаточно повернеться в добу «пальчикових» батарейок. Без жодного моторно-транспортного засобу чи сучасної технології вестиме сотні хлопців, готових закопатися живцем за жменьку конґолезьких франків (чудові банкноти, нічогісінько не варті). Якщо знадобиться, битиме їх, як і будь-який інший військовий ватажок, або просто погрожуватиме.

Чи був він колись іншим?

Це запитання зігріло серце: навіть покидьки полюбляють послідовність.

Запала ніч, а Ерван ще не дістався готелю. Після зустрічі з канадцем повернувся до аеропорту в пошуках згаданих тим контрабандистів. Усі знали якогось пілота, якусь компанію, якийсь літак, готовий злетіти. Його скерували на інший кінець смуги, а звідти послали туди, звідки прийшов. Провели непевними місцями, ґетто, острівцями савани. Він так нічого й не знайшов — принаймні того, чого шукав.

Коли повернувся до Лубумбаші, здалося, що вночі місто кипить ще дужче. Причаївся на веранді ліванського ресторанчика, намагаючись залишатися якомога непомітнішим. Білий, чужинець, цілковито загублений у цьому людському морі. Відколи батько поїхав, у нього не було тут жодного знайомого. Не просунувся в своїй справі й на міліметр і не напав навіть на приблизний слід. Пророцтво Старого починало збуватися.

— Шефе?

Перед ним стояв офіціант у футболці «Primus».

— Чаю.

— У нас тільки пиво.

— Давай пиво.

Від самого прибуття він дізнався єдине: в Африці день рахується за два, а то й за три чи більше. Здавалося, він тут уже місяць. Не лише спека, а й будь-що могло нокаутувати. Від звичайного запаху бензину стискалося горло. Від кольорів — серце. Кожен смак збивав звичний метаболізм, мучив нерви, вселяв відчуття близької смерті — у шкірці фрукта, у приправі соусу, у літеплі дощу… За кілька годин тут підсідаєш на все, що може допомогти це витримати. «Щоб знайти Африку, — попереджав його батько, — треба в ній загубитися».

Цілий день чиновники мовби страждали від сонної хвороби, дітиська на вулицях верещали, сновигали навколо, розмахуючи руками, лізли до кишень. Фліки в ультрамариновому однострої з червоними свистками теж наїжджали зі своїм рекетом. Очманілий від утоми, Ерван не пручався. Почувався переповненим кров’ю і потом, рухи були скуті, кроки сповільнені — на нього тиснула власна вага.

Єдиним приємним сюрпризом було саме Лубумбаші. Залите сонцем, продуте свіжими вітрами, поцятковане будівлями пастельних відтінків, «місто поглиначів міді»[27] нагадувало курорт.

Принесли пиво. На вулиці засвітили ліхтарі. Лампочки, навмисне неяскраві, барви згірклого масла, ніби виринули з хворобливих марень людини, що видужує після лихоманки. Ерван надпив пиво, тепле й без піни. Його не полишало загадкове передчуття: має статися щось жахливе, прекрасне, варте всієї біганини. То був дощ.

Спершу задвигтіла земля, далі здійнялися пориви пекучого вітру. Небо раптом розверзлося з гуркотом безодні, й почався потоп. Злива цього ранку була тільки преамбулою. Тепер здавалося, що в дахи шпурляють каміння. Землю поливало мов з водомета. На вулицях вирувала тепла нестримна повінь. Світ потріскував червоними ріденькими іскрами природного феєрверку.

— Шукаєш човна, аби доплисти додому, патроне?

Ерван підняв погляд: перед ним стояв здоровань у жовтогарячій майці та шортах-велосипедках. Він змок від тім’я до п’ят, тож одяг обліпив торс, мов трико супергероя з кінофільму.

Ервану знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти гумор.

— Можна сісти?

Ерван кивнув на стілець без надмірної люб’язності: черговий жебрак. Прибулець стрепенувся, перш ніж вмоститися. Понад метр вісімдесят, рельєфні м’язи — Ерван помітив маленьку Біблію в кишені шортів.

— Сальво, — чорний подав руку. — Мене ще звуть Жовтою Майкою.

Ерван відповів на рукостискання, називаючи себе.

— Така собі погода, брате.

— Цей дощ — перша гарна подія на сьогодні.

— Увечері Африка повертається до джерел!

Чорний пирснув з власного жарту; Ерван вирішив, що від такого дотепника не варто чекати нічого лихого.

— Шо забув у Лубумбаші, патроне?

— Маю на північ їхати, — похмуро кинув француз.

— Хочеш, аби пришили, так? І куди тебе несе?

Як я знаю…

— Анкоро, звідти до Лонтано.

Сальво недовірливо гмикнув, закотив очі.

— Ніхто тебе туди не доправить: це р-реально так. До громадських організацій ходив?

— У них не передбачається ніяких польотів. Та якби й передбачалися, вони не повезуть без дозволів.

— То в тебе ше й паперів нема? Діло труба, патроне.

— Ти хотів мене підтримати?

Сальво знову вибухнув своїм сміхом а-ля «карти на стіл»:

— Навпаки, сьогодні тобі пощастило.

— Я це чую від самого ранку.

— Ні, р-реально. Бо мені теж туди.

— Літака немає.

— Є мій.

Того дня Ерванові навішали на вуха стільки локшини, що він навіть не мав сили, щоб нервувати.

— У тебе є літак? У тебе?

— У моєї компанії. Я працюю на імпорт-експорт.

— Імпорт-експорт чого?

— Перевожу то те, то се, та й годі. З півночі на південь. З півдня на північ.

— Хочеш сказати, що знаєш регіон, який мене цікавить?

— Патроне, я з баньямуленґе.

Ерван знав це слово: іммігранти з народу тутсі, які живуть переважно в Південному Ківу, просто над північним кордоном Катанґи. Він почав дослухатися уважніше.

— Де ти зазвичай приземлюєшся?

— Є кілька аеродромів. Найчастіше в Кабве.

Ерван досі розглядав свого співрозмовника: талановитіший за інших дурисвіт, чи диво, послане зливою?

— Звідти можна дістатися Лонтано?

Сальво, він же Жовта Майка, потер великим пальцем вказівний. Подушечки пальців у нього виявилися на диво блідими.

— Усе залежить від твоїх можливостей.

— Забудь, — Ерван підкликав офіціанта.

Сальво застромив руку до кишені й кинув на стіл банкноту:

— Це для мене. Що ти думав? Що можеш подорожувати на шару?

— Коли ми могли б вилетіти?

— Кажу тобі: питання грошей.

— Припустимо, у мене є все, що треба. Коли виліт?

— Завтра.

— Точно?

Чоловік здійняв рожеві долоні й знову розсміявся:

— Патроне, це Африка…

Єдина можлива відповідь.

— Скільки в один кінець?

— Три тисячі доларів.

— Тисяча.

Сальво похитав головою, усміхнувся.

— Хлопче, коли йде війна, ціни можуть лише рости. Три тисячі доларів, і я подбаю про папери.

— Що ти перевозиш?

Жовта Майка схопив зі столу порожню пляшку з-під пива, зазирнув у неї, мов у підзорну трубу й націлив на Ервана.

— Якщо ми співпрацюємо — жодних запитань.

Ервану спала інша ідея — він трохи збадьорився поряд із цим катанзьким Фіґаро:

— Доїдеш зі мною до Лонтано?

— Якщо доплатиш іще тисячу.

Він не торгувався, бо щойно дещо збагнув:

— Ти приперся сюди, бо вже знав, що мені треба їхати.

— Лубумбаші наскрізь пронизують протяги… Вітер розносить чутки!

Ерван перехилив свій келих. Усе це починало набувати сенсу: Сальво хотів полетіти до Танганьїки, його попередили, що туди намагався дістатися якийсь білий, француз платить за все. Що й варто було довести.

— Я зупинився в «Grand Karavia». Приходь туди завтра зранку, о десятій. Із пілотом і детальною картою.

— А мій аванс, патроне?

— Покажи хоча б, що можеш прийти вчасно.

Сальво й собі підвівся:

— Буду на місці, шефе!

Забираючи ключі в консьєржа, Ерван почув сміх. Озирнувся й помітив незвичного персонажа, який говорив з фламандським акцентом. Його шанобливо обступили працівники готелю.

Старигань — мабуть, уже за вісімдесят — був у парусиновому капелюсі барви хакі, дощовику, взутий у гумаки. Низенький, худий, мов скелет, висушений сонцем, він стояв, виструнчившись, попри наплічник за спиною. Якщо в когось ще міг виникнути найменший сумнів стосовно його занять у серці чорної Африки, про них виразно свідчив великий хрест на грудях.

Ерван прислухався: чоловік прибув із Фунґуруме, одного з міст на шляху до Анкоро. Спершу Сальво, тепер цей священик… Може, удача нарешті повернулася до нього?

Він знову глянув на старого. Обличчя зжовкле й зморщене. Білки очей за окулярами з відтінком нікотину, та зіниці блискали, мов крихітні перламутрові мушлі.

— Доброго вечора, отче, — сказав Ерван, коли чорні пішли.

Відрекомендувався й отримав у відповідь широку посмішку, натреновану за десятиліття християнської доброчинності. Кількома словами пояснив причину свого перебування в Лубумбаші. Отець Альберт не розумів.

Ерван не відступався, назвав імена Ґреґуара Морвана й Людини-цвяха.

— Отакої, юначе! Та ваші історії старі як світ! — з ще помітнішим акцентом відповів пастор.

— Ви на той час були в Конґо?

Місіонер у своєму обвислому плащі завмер, мов глиняна скульптура, яку поставили сохнути.

— Так, але я рідко піднімався вище від Анкоро, хоча й належу до єпархії Калеміє-Кірунґу, а це ще далі на північ. Трохи складно. Треба знати тутешні звичаї. В будь-якому разі, нині…

Ерван вказав на канапи й низькі столики біля бару.

— Можна вас пригостити?

Священик насупився, поправив окуляри на орлиному носі.

— Що ж… Якщо бажаєте… — він глянув на годинник. — Гаразд.

Старий обережно зняв наплічник і віддав його лакеєві, до якого звернувся на суахілі. Тоді скинув плащ і чоботи та виявився вбраним, як справжній білий у савані: поло з короткими рукавами, полотняні шорти, сандалі.

Вони сіли, й Ерван кивнув офіціантові.

— Що вам замовити?

— Чай.

— Не хочете чогось… міцнішого?

Отець Альберт стулив збляклі повіки, поміркував кілька секунд і мовби проказав латинську молитву:

— Келих «Cinzano».

Собі Ерван замовив ще одну пляшку теплуватого пива.

— Що саме ви хочете знати? — отець Альберт перейшов у наступ.

— Ви пам’ятаєте Лонтано?

— Бував там після будівництва й навіть раніше…

— Раніше?

— Коли воно було маленьким селом, заснованим італійською спільнотою. А далі прийшли Білі Будівельники.

— Це хто?

— Так називали бельгійських колонізаторів, які заполонили Катанґу наприкінці 60-х, після відкриття марганцевих родовищ. Сім’ї, які колись жили на заході, в Нижньому Конґо, займалися продажем пального та вирощуванням цукрової тростини. Ці клани походили з Лукули, з Канґу, з Тшели, з міст Майомбе, розташованих більш ніж за дві тисячі кілометрів.

Корисний факт: перша Людина-цвях також походила з цього регіону й практикувала магію Майомбе. Зв’язок між убивцею і цими сім’ями?

Принесли напої. Отець Альберт обережно взяв свій келих. Із задоволеним виглядом радше змочив губи, ніж ковтнув.

— Розкажіть мені про те нове місто. На що воно було схоже?

— Воно було дивовижне. Таке собі міні-Бразиліа. Просто посеред савани — асфальтовані дороги, будівлі з широкими фасадами, розставлені вільно, не впритул, паперті храмів, прикрашені сучасними скульптурами. Блискучий зразок архітектури заморських департаментів!

Ерван пригадав власний сон: сучасне містечко зі шкірами, прибитими до дверей. Карл Юнг згадав би про «синхронічність»…

— Невдовзі місто стало важливим економічним центром, — вів далі священик. — Шахти працювали на повну потужність, потяги перевозили руду…

— Там була залізниця?

— Звісно! — на обличчі старого позначився гнів. — Але нічого цього вже нема.

— Не розумію. Мобуту відомий тим, що вигнав колонізаторів і проголосив емансипацію чорної людини. Як він міг підтримувати створення міста з бельгійським керівництвом?

Отець Альберт засміявся надто голосно як на священика. Щоразу, коли вираз його обличчя змінювався, зморшки скручувалися довкола вуст, мов клубки дроту.

— Із прагматичних міркувань. Лише люди з Заходу могли експлуатувати родовища. Він вдав, ніби населення міста буде змішаним, але, як завжди, білі планували, а чорні копали…

— А про вбивства ви пам’ятаєте?

— Як можна забути таку історію? Свого часу вона наробила багато галасу. Біла жінка, Господи, хто міг насмілитися торкатись до неї? А особливо, до такої жінки!

— Що ви маєте на увазі?

— Першими жертвами були дочки Білих Будівельників. Де Во, де Момпер, Корнетт… Це було, в певному сенсі, подвійне блюзнірство.

Нова інформація. Фарабо, можливо, мав таємну причину для нападів саме на цих багатіїв. І причину цю слід шукати не в Лонтано, а в долинах Нижнього Конґо…

— Вам знайоме ім’я Катрін Фонтана?

— Ні.

— Це була сьома жертва.

— Звучить не по-бельгійському.

— Вона була француженкою.

— Ви впевнені? Мені завжди казали, що вбивця накидався лише на бельгійців. Були навіть не надто дотепні жарти про це.

Священик зробив маленький ковток. На його знекровлених губах вермут набував медвяного відтінку, нагадуючи якусь священну рідину.

— Що ви ще можете пригадати?

— Пам’ятаю в основному політичну ситуацію. Ці вбивства стали іскрою. Перші лінчування чорних, переслідування конґолезців. Місто було на межі громадянської війни. Мобуту відрядив туди війська, але це лише посилило безлад. Один молодий французький військовий вирішив узяти на себе розв’зання ситуації…

— Жан-Патрік ді Ґреко?

Старий кивнув і тихо повторив:

— Авжеж, Ді Ґреко, саме так…

То Морван покликав на допомогу офіцера флоту — вони познайомилися в Порт-Жантіль,[28] на бурових платформах.

Ервану відомий цей факт.

— Згідно з моїми джерелами, заворушення ледь не привели місто до економічного краху.

— І це ще м’яко сказано! Бельгійці в поспіху виїжджали звідти, чорні відмовлялися працювати. Подейкували про якісь прокляття. Духи буцімто послали Людину-цвяха, аби вигнати білих. Знаєте, в Конґо є одне зло, яке перевершує всі інші: булозі, забобони…

Завелика спокуса.

— А ви самі стикалися з магією йомбе?

— Не часто. У Катанзі не поширені ці практики.

— А чи могли б ви щось додати стосовно мого розслідування?

— Нічогісінько. У місцевих газетах Фунґуруме читалися лише статті аматорів сенсацій. Не мене слід розпитувати, я ж кажу…

Він промовив це так, неначе підбив підсумок, і поставив на стіл порожню склянку.

— У Лонтано працювали білі священики? — запитав Ерван.

— Деякі — так. Але їх уже немає на цьому світі. Хоча, здається, є дехто… Дайте-но поміркувати…

Він знову стулив повіки. Коли розплющив очі, у зіницях вигравали веселки.

— Сестра Гільдеґард! У ті часи вона була зовсім юною. Працювала в диспансері.

— «П’ятий кілометр»?

Назва лікарні, де працювала Катрін Фонтана, вирвалася в Ервана мимоволі, хоча й цілком природно.

— Я вже не пам’ятаю, але думаю, вона досі в тих краях, хоча там і точиться війна.

— Де саме?

— На півночі, звісно. Але не раджу туди їхати. Це може бути небезпечно.

Обидва чоловіки синхронно підвелися.

— Ви зупинилися в «Karavia»? — запитав Ерван спантеличено.

— Ні, я заходив, аби передати пошту із Фунґуруме хлопцям, які тут працюють. Я ночую в благодійному центрі біля собору Святого Петра й Павла.

— Можна запитати, навіщо ви приїхали до Лубумбаші?

Низенький священник знову натягував свої чоботи.

— Я супроводжую одного з моїх старих товаришів, який повертається до Бельгії.

— Засумував за домівкою?

— Можна й так сказати: він помер. Хотів, щоб його поховали в Монсі, його рідному місті.

— Від чого він помер?

— Від старості. Йому було дев’яносто два роки. — Старий знову глянув глузливо, як на початку розмови. — У цьому сила білих священиків. Ми спокійно собі згасаємо, поки нас не задмухали, мов свічки!

Наразі Ґаель жила у Лоїка. Не те щоб вона боялася — із двома церберами і Glock’oM почувалася впевнено, — але то він її попросив. Братик нарешті вирішив злізти з кокаїну та, як він сам висловлювався, потребував коуча.

Ніхто не зрозумів цієї різкої заяви. Спроба отримати нову няньку після розлучення, щодня закидаючись кількома грамами? Небезпека з боку серійного вбивці? Погрози, пов’язані з батьковою гірничовидобувною компанією? Або ще й таке — зобов’язання продати акції Старого в збиток йому?

Можливо, всього потроху. Навала проблем подіяла мов електрошок.

Ось уже три тижні Лоїк примушував себе до серйозних фізичних навантажень (біг, французький бокс, йоґа…) і дотримувався протикислотної дієти на основі фруктів та овочів. Не зрадив свого кредо: чисте, здорове, органічне. У офісі «Firefly Capital», власної компанії, сказав, що хворий.

Перші катастрофічні результати. Жити з ним було направду нестерпно, але Ґаель трималася мужньо: лікарі попереджали про десять-дванадцять «важких» тижнів. Сама вона також «зав’язала»: припинила гонитву за ролями, яких ніколи не доможеться, поклала край тарифікованим прийомам. Після того, що вона пережила, усе це більше не мало жодного сенсу.

Опівночі, нарешті вклавши брата спати за допомогою «Стілнокса»,[29] вона тинялася просторим помешканням на авеню Президента Вілсона — того самого, з вікна якого вистрибнула два місяці тому. Небезпечно гратися з пігулками, коли намагаєшся злізти з кокаїну, але в неї не було ні часу, ні терпіння, аби покладатися на психологію та альтернативну медицину.

Відчинила французьке вікно й всілася на балконі. Крижаний вітер. Сигарета. Перша затяжка, авеню зі шпильками ліхтарів. Вона перехилилася і знайшла поглядом своїх охоронців, які міряли кроками тротуар перед Токійським палацом,[30] через дорогу. Чого так боявся її батько? Нового нападу? Нової спроби самогубства? Повторення колишніх вибриків?

Ґаель дозволила думкам повернутися до головної події дня: запрошення Еріка Катца. Цілковите безглуздя, і все-таки, Бог свідок, вона про це мріяла. За мить пережила свої стосунки з психотерапевтом упродовж року. Спочатку його ненавиділа. Він уособлював усе, що викликало відразу: думку про потребу лікування, той факт, що ця нова терапія рекомендована, чи то пак пояснюється наказом її батька, перспективу ще раз розповідати свою історію — спустошувати себе перед незнайомцем… Та й фізично він був не на її смак: надто худий, андрогінний. У своїх завужених костюмчиках нагадував підстаркувату пані. Ґаель довго вважала його гомосексуалом, перш ніж виявила, що він має дружину й двох дітей. Лише в його очах — світлого кольору, але з похмурим поглядом — було щось привабливе.

Потроху вона піддалася його чарам. Зовсім гидко. Сеанси психоаналізу перетворилися на сеанси спокушання. Спершу вона зробила ставку на свою історію. Насильство батька над матір’ю. Анорексія. Спроби самогубства. Психічні зриви. Проституція. Подібний ланцюжок мав би зворушити фахівця. Дідька лисого. Не було драми на вулиці Ніколо. Тоді вона почала міняти вбрання (то шльондра, то черниця), розводитися про свій фах акторки, звертала увагу на його чоловічі досягнення, переходила до інтимних зізнань… Все одно нічого. Він вислуховував її історії, ніби міняв оливу в двигуні. Вона перемкнула коробку передач, згадавши свою роботу в ескорті. Зустрічі з великими людьми, приховані таланти. Вдавалася до подробиць, найчастіше вигаданих, втішалася нездоровими, провокаційними мареннями. Час від часу він ставив якесь запитання, щось уточнював, коментував, але завжди лише аби підштовхнути її до подальшого самовпливу. Він досконало володів мистецтвом мовлення: говорив і нічого не казав, втручався ненабридливо, нічого не нав’язував.

Тоді вона перейшла до дій… фізичних. Відверто заводила його — без жодного результату, тому щоразу зчиняла істерику. Погрожувала вдарити його, вчинити самогубство, зателефонувати дружині. Не байдужість до її жіночих чар породжувала це божевілля, а зовнішня незворушність. Неможливо було зрозуміти, що він думає, що відчуває. Лише інколи обличчя психолога на мить змінювало вираз — коли він вважав, що влучив у ціль, тобто щоразу, коли вона плакала, ревла й вила. Тоді він здавався задоволеним і м’яко вимовляв: «Дуже добре, продовжуйте…». Їй хотілося вчепитися нігтями йому в серце.

Нарешті все вляглося. Перемога через відсутність суперника. Третій акт розгортався в атмосфері виснаження і байдужості: вона все говорила, говорила, говорила… Очистити рану, аби підготувати її до операції. Можливо, найліпший етап терапії: вона висловлювалася, як випорожнялась: без роздумів, без емоцій — для цілком нейтрального слухача. Лікування, однак, не дало результату. Жодних ознак полегшення. Гірше — Ґаель знову зірвалася. Лікар мусив виписувати їй нові антидепресанти. Врешті-решт вона закинула пігулки й повернулася до своїх страждань. Воліла ще раз зіткнутися зі своїми демонами замість того, щоб марнувати час на тій бісовій канапі…

Зустрівшись із ним знову, розчарувалася. Як вона могла закохатися в цього худого мов тріска п’ятдесятирічного чоловіка? Цього жирафа в сорочці з комірцем а-ля Карл Лаґерфельд? Він був таким само байдужим: сплутав її нерви в клубок і зондував рани своїм агресивним мовчанням.

Певно, жінка помилялася, адже сьогодні він виліз зі своєї діжки. Під костюмом усе-таки ховався чоловік. Можливо, навіть сексуальний. Розпалена, заціпеніла, невдовзі вона визнала, що досі сохне за психологом. І це ніяк не стосується ні почуттів, ані психоаналізу.

Ґаель ненавиділа переконання парижан, що кохання — це лише форма неврозу, що наша карта Країни Ніжності[31] є всього-на-всього переліком травм. Попри свою психологічну неврівноваженість, ця жінка належала до старої школи: кохання має бути спонтанним, незбагненним, феєричним. Вона, яка завжди плювалася від згадки про сентименти, як палка феміністка, звинувачувала в сексизмі навіть жінок, виявилася не менш чутливою за інших. Навпаки, глибоко в душі залишилася справжнісінькою ідеалісткою.

Якийсь звук за спиною змусив її повернути голову.

Із пітьми ходою сновиди виступив чоловік з обличчям, спотвореним гримасою. Ніби зомбі з фільму жахів або навіжений, накачаний препаратами, яких вона стільки бачила в психлікарні.

То був лише її брат, якому наснилися жахіття.

Вона кинула сигарету з балкону й повернулася до помешкання — виконувати обов’язок.

Зазвичай у Катанзі переважає типовий краєвид савани: чергування рівнин і чагарників. Сьогодні їм не пощастило: від самого світанку борсалися в тунелі з рослин, який вів то вгору, то вниз; бачити щось можна було хіба на відстані кількох метрів. Густий ліс, типовий радше для східних чи екваторіальних провінцій.

Продиралися хащами, як у давнину: білий ватажок, озброєні чоловіки, носії. Морван крокував, похиливши голову: відчував, що паски наплічника впинаються в тіло. Пітнів, ніби віл, і здавалося, що той самий піт змазує змучені суглоби.

Він пережовував ті самі думки, ті самі запитання на кшталт мантр чи сур Корану: хто вбив Нсеко? Хто знав про родовища? Хто чекав на нього там, на його землях? Ця непевність свербіла так, наче він упав у зарослі кропиви. Коли вже мозок стомлювався обертатися у цьому вирі, він витримував секунду й переходив до головного запитання: що син розкопає у його минулому? Чи вдасться йому витягти звідти правду, всю правду?

Нові цівки поту. Морван струснув головою, розбризкав піт, навіть не намагаючись витерти чоло, — заклав великі пальці під паски наплічника. Верхній ярус лісу над ним також пітнів, і це нагадувало теплий дощ, який просочував одяг. Яка гидота…

Однак він не квапився повертатися на рівнину. Принаймні тут вони були захищені — далеко від ворожих поглядів.

За спиною почувся гамір, що свідчив про незрозуміле хвилювання, далі військо зупинилося.

— Що відбувається?

Мішель пройшов до нього вздовж колони й жестом покликав за собою. Ґреґуар скинув наплічник і глянув на годинник: восьма. Якщо вірити його GPS, вони здолали вже чверть шляху, запланованого на сьогодні. Непогано. Кущ тихо сказав йому кілька слів, яких він не розібрав.

Спустилися схилом до кінця процесії. У багнюці лежав підліток, причавлений вагою свого спорядження.

— Що це за історія? — запитав Старий, не звертаючись ні до кого конкретно.

Жодної відповіді. Він підійшов і відсунув полотняний мішок. На литці в хлопця гноїлася рана, з нижнього краю прихована черевиком. Нога вже набула страхітливого зеленавого відтінку. Гангрена. Потрібна термінова ампутація. Він трохи підняв теніску хлопця й зрозумів, що запізно. Гниття поширилося скрізь. Малому залишалося кілька годин, не більше.

— Хто найняв цього дурня? — ревнув Морван, звертаючись до Куща.

— Патроне, він сам захотів іти.

Смертник спробував підвестися, показати, що може рухатися далі. У їхній аптечці був пеніцилін, але на цій стадії… Нести його до самих шахт? Розвернутися й доправити хлопця назад, до посадкової смуги? Літак буде лише за тиждень. Покинути його тут? Хай що він обере, хлопчисько помре, а єдиними наслідками буде втрачений час, змарновані ліки, вдвічі більше проблем…

Морван повернувся до Мішеля й різко кинув:

— Беріть його мішок і йдіть далі. Я вас наздожену.

Бригадир стиха віддав розпорядження. Ліс немовби стиснувся довкола них, виявив свою справжню природу — він був могилою.

Хлопець, який уже знову лежав на землі, дивився на Ґреґуара й тремтів.

— Я тобі допоможу, — сказав Морван мовою суахілі.

Він узяв хлопця під пахви й одним рухом підняв.

— Як тебе звати?

— Жільбер.

— Скільки тобі років?

— П’ятнадцять.

Морван штовхнув його поперед себе донизу схилом, віддаляючись від групи. Підліток кусав губи, аби не виказувати болю. Він хотів вірити: його проведуть до посадкового майданчика, його вилікують, його врятують…

Морван вистрілив лише раз — у потилицю. Він завжди тримав у набійнику єдиний патрон, як образу на серці. Хлопець покотився схилом і врешті-решт заплутався в петлях ліан. Ґреґуар наблизився й побачив, що голова небіжчика спочила на подушці з червоної куряви: обличчям уже бігали мільярди мурашок.

Йому пригадалися рядки з Леопольда Седара Сенґора:

«До того, як заздрісна Доля перетворить тебе на попіл, щоби живити корені життя…»[32]

За кілька годин труп зникне без сліду.

Морван, лаючись, почав сходити пагорбом назад. Постріл міг привернути увагу грабіжників, що нишпорять околицями. Fuck. Відчув, що очі починає пекти від сліз; його здивував цей напад сентиментальності.

Оплакував не малого — у лісі тривалість життя незначна, — а самого себе. Жорстокість, що загартувала його, тепер, недоторкана виринула назовні, в усій своїй мерзенній чистоті.

Він закинув наплічник за спину й рушив далі на чолі своїх людей. У їхніх очах не було жодного докору, жодного осуду. Він припустився помилки, не перевірив свого загону. Всі разом вони схибили, найнявши такого хлопця, й хлопець сам вчинив дурницю, коли забажав приєднатися до цієї каторги.

Справу закрито.

Попри поширену думку, Африка не спонукає до співчуття.

ДВАДЦЯТЬ ДВА ДНІ БЕЗ КОКАЇНУ.

Перша думка після пробудження.

Він здригнувся: усвідомив, що простирадла скручені, мов його намагалися задушити джґутами. Піт на потилиці, на руках і в паху охолов за єдину мить. Він знову здригнувся. Йому подобалося це спітніння. Просякнути потом — значить, позбутися токсинів. Позбутися токсинів — наблизитися до одужання.

Спальню заливало денне світло. На годиннику 9:50. Лоїк не мав жодних зустрічей, жодних невідкладних справ. Єдиний спосіб боротьби — дозволити часові спливати й не насипати собі доріжку. Уже не абищо.

Він відразу зацокотів зубами, затремтів від спазмів. Кістки боліли, немов уві сні його били палицями. Спробував виплутатися з простирадл і відчув гострий біль у животі. Його кишечником струмувала печія, вимагаючи очищення запальним вибухом: пронос.

Бігом до сральника, поки не пізно. Він устав і втратив рівновагу. Наступної миті вже лежав долілиць, носом у паркет. Підвівся й помітив на дереві криваву пляму. От срань. Зламав носа, або ж титанові пластини врізалися в носові перетинки — сльози заливали очі.

Він скорчився й кілька секунд полежав у позі ембріона, аби віднайти хоч краплю сили волі. Інколи думав, що підхопив дуже серйозну хворобу — якусь тропічну фігню від чорних, які викрали його два місяці тому. Правда була набагато простіша: синдром «холодної індички», cold turkey, як кажуть англомани — бо коли зав’яжеш із наркотою, починаєш труситися мов старий гиндик.

Він розігнувся, притиснув ніздрю долонею і навкарачки поповз до ванної. Якщо сфінктери не витримають, він обкаляє все навколо й ніколи не оклигає від такого приниження.

Прохолода кахлів принесла йому полегкість. Сперся на край унітаза та всівся in extremis.[33] Коли печія роздерла йому нутрощі, в голові зблиснув чорний спалах. Надлишок крові. Або, навпаки, нестача кисню. Він…

Очуняв на підлозі: почувався вже ліпше. Неможливо було дізнатися, скільки пролежав тут непритомний — годинник залишився в спальні. Йому здавалося, що судини на обличчі вибухнули, а ніздрі — немов обліплені сухою грязюкою: то просто кров запеклася.

Дихаючи ротом, схопився за раковину й підвівся — у кишках теж усе нібито заспокоїлося. Він злив воду в унітазі, запалив свічку «Індійський ліс» і роздягнувся. Сидячи в душовій кабіні, ввімкнув воду й більш-менш відрегулював температуру. Під теплими струменями все одно тремтів.

Схопив губку й почав натиратися так, ніби хотів обдерти шкіру. Потроху поверталися більш-менш виразні думки. Єдиною гарною новиною було те, що він поспав. Уже тиждень жив на «Моґадоні». Якщо здавалося замало, закидався «Мепронізином». Цієї ночі проковтнув ще й «Транксен», а тоді прийшла на допомогу сестра зі «Стілноксом».[34] Але закидатися пігулками, щоб злізти з кокаїну, — це як дрочити, аби більше не спати зі шльондрами.

Він більше не працював. Дістав сімку зі свого телефона. Молився й медитував згідно з ученням Ваджраяна.[35] Щойно перестало ламати, почав займатися спортом. Мочився в раковину, бо унітаз викликав умовний рефлекс: «Де моя доріжка?».

Замкнувся вдома зі своєю хворобою. З такого ближнього бою завше виходив переможцем, адже попри страждання, миті відчаю, напади тривоги, час спливав — а важило тільки це. Повернення не має бути.

Вода й далі крапала на голову. Потрібно було попередити свого психіатра та пройти справжній курс лікування й реабілітації. Або долучитися до програми на кшталт «анонімних наркоманів». Його гордість розпорядилася інакше: він захотів зіскочити самостійно, потай, відродитися з попелу, неначе фенікс.

Вийшов із душу, але й далі трусився — вже від холоду. Та думки нібито проясніли. Подумав навіть про гоління, але руки так тремтіли, що перерізав би собі горлянку. Дзеркало. Свинцевий відтінок і запалі щоки. Він не сміявся й навіть не посміхався вже не один тиждень. Більше не відчував жодного задоволення чи смаку. Зникли всі бажання — залишилося тільки блякле, похмуре відливання.

Він натягнув труси й футболку і попрямував у кухню, покликав Ґаель. Жодної відповіді. Майже полудень: мабуть, пішла. Після тих убивств вона стала іншою. Помолодшала на десять років. Перестала фарбуватися й носила лише найкрутіше своє шмаття — радше гіпі, ніж it-girl. Стала стрункішою, але не худою (усі скаженіли, коли йшлося про вагу Ґаель). У Бретані листопадове сонце обпалило, відшліфувало її — в найкращому сенсі цього слова.

Лоїка приголомшувала його сестра. З її невдалою кар’єрою акторки й пригодами в ескорті могла б скотитися до цілковитого лузерства. Хибні прогнози: Ґаель була доктором філософії, могла без упину базікати про будь-якого вченого-схоласта XIII століття. Вважав її найвродливішою дівчиною з тих, кого будь-коли бачив — після Софії або, скажімо, на одному рівні з нею. Але попри це в неї ніколи не було серйозних стосунків. Її особисте життя обмежувалося крижаними перетрахами й темними маніпуляціями.

Приготував собі тибетський чай із сіллю, ячменем, маслом і молоком. Від цього пійла могло знудити просто на капці, але воно нагадувало про єдиний щасливий період — роки, проведені в монастирі, в Чжундяні.[36]

Сів на диван під триптихом Ансельма Кіфера, викупленого в збанкрутілого колекціонера, подумав про дітей — і настрій миттю погіршав. Поки що він відмовлявся бачитися з ними. Насправді ж — під кайфом чи в зав’язці — завжди почувався з дітьми незатишно. Чужий їхньому всесвітові, їхній мові, їхнім іграм, у практичному плані він також ніякого дідька не вмів. Не міг ні зварити їм яйце, ні вдягнути їх. Цієї миті, з нервами, напруженими, як струни фортепіано, в їхній присутності не витримав би й години.

Уникав днів, відведених на опіку над дітьми, під приводом проблем зі здоров’ям. Софія, мабуть, сприйняла це з іронією — подумала, що в нього передозування кокаїном. Тим ліпше. Наркотик був основною причиною їхнього розлучення, і він точно не хотів, щоб італійка уявила, ніби чоловік зіскакує, аби знову зблизитися з нею.

Давився вже третьою чашкою чаю з маслом, бо перш ніж узятися до вправ, слід було поблювати, — аж тут у двері подзвонили. Певно, Ґаель забула ключі: він ні на кого не чекав, а будинок був справжньою фортецею з консьєржем і купою кодів.

Повернув замок і натиснув на ручку, не глянувши у вічко.

Це була не Ґаель, а Софія.

— Papà è morto,[37] — безбарвним голосом вимовила вона.

Перетравлюючи приголомшливу новину, Лоїк впустив жінку, приготував їй пійло, гідне цієї назви: японський обсмажений зелений чай — хоздітя, — який діставав лише за особливої нагоди. Його знову почало сильно трусити. На відкритій кухні, повній начиння зі сталі, що не іржавіє, він своїми безладними рухами зчиняв більший грюкіт, ніж виконавець соло на перкусії.

Софія на це не зважала. Непорушно сиділа на табуреті по інший бік стійки. Ні на її білому, ідеально гладенькому обличчі, ані в трохи косо поставлених очах не відбивалося жодної емоції.

Лоїк вагався, чи слід промовляти звичні банальності.

— Що сталося? — обережно запитав він зрештою.

— Його вбили.

Він застиг із заварником у руці.

— Що?

— Знайшли його тіло, страшенно понівечене.

Навіть якщо з цим типом не все було чисто, такого Лоїк не очікував. Джованні Монтефіорі на прізвисько Кондотьєр торгував металобрухтом. Почав з нуля, але зумів побудувати цілу імперію. Якщо зважати на чутки, справи в нього посувалися рівно, особливо в тому, що стосувалося зв’язків із мафією білих комірців та Сільвіо Берлусконі, але Лоїк наївно вважав, що на восьмому десятку тесть нарешті помудрішав.

Він повернувся до заварника.

— Що ти знаєш напевне?

— Це було жорстоко… Це… — вона замовкла на мить і продовжила вже твердішим голосом: — За попередніми даними поліції, йому розрізали тулуб циркулярною пилкою. Тоді йому… — Софія знову завагалася; Лоїк ніколи не бачив, щоб вона затиналася на якомусь слові, —…вирвали серце.

Чоловік знову завмер. Уже не вперше він чув про подібне вбивство. У вересні в Лубумбаші так само вбили Філіпа Сезе Нсеко. Попри значну відстань, яка розділяла ці два вбивства, вони, без сумніву, пов’язані. Особливо, якщо врахувати, що «Heemecht», люксембурзька компанія Кондотьєра, володіла вісімнадцятьма відсотками акцій «Coltano».

Чашки. Судомні рухи. Я себе опаную. Ґреґуар Морван — наступний у списку? Він якраз був на місці — в пащі звіра. Лоїк перекинув свій чай. Губка. Нова чашка.

— Що тобі ще відомо?

— Нічого. На світанку він поїхав на роботу, як зазвичай. Його тіло знайшли близько десятої в околицях Сіньї.[38]

— У нього там була зустріч?

— Ти ж його знав.

Монтефіорі мав одну особливість: заледве вмів читати й писати, до чого додавалася одержимість таємничістю. Лише він один знав свій розклад. Ні щоденника, ні мобільного телефона. Його секретарка теж нічого не знала. Фліки добряче розважаться, намагаючись відтворити його останній день.

— Ти спілкувалася з поліцією?

Софія презирливо знизала плечима, мовляв, що вони можуть зрозуміти в справах Монтефіорі? За мармуровою стійкою (тією самою, яка прикрашала їхню кухню на площі Єна) вона здавалася такою, як колись. Золота доба початку стосунків. Незліченні кафешки в Нью-Йорку, Флоренції, Парижі. Сповнені ентузіазму вечері водночас із просуванням Лоїка у сфері фінансів. Крик їхнього первістка. Квартира, яку вони купили, виходила вікнами на Ейфелеву вежу та Токійський палац і була їхнім святилищем…

Занепокоєний виглядом колишньої дружини, Лоїк запропонував їй перейти до вітальні.

— У них є певні здогади? Підозрювані?

— Я нічого не знаю. Розслідування тільки почалося. Віддали розпорядження про розтин. Завтра їду до Флоренції.

— Де діти?

— Удома. Я ще нічого їм не сказала.

Він відчув, що зобов’язаний згадати про тещу.

— А твоя мати?

— Жодної реакції. Вона збільшить дозу ліків і якийсь час буде ще більш задурманеною, ось і все.

— Твої сестри?

— Вони накинулися мов гієни, демонструючи свої організаційні навички. Уже зазіхають на крісло президента імперії.

Нереально пригадати їхні імена. Менш вродливі за Софію незаміжні сестри вибороли собі серйозні посади в компаніях Кондотьєра. Порівняно з ними Софія здавалася безтурботною, легковажною принцесою. Дарма: яскравіша за сестер, вона, як і мати, змалку ставилася до будь-якої роботи з аристократичною зневагою. Жодне серйозне заняття не дотягувало до її рівня, а не навпаки.

Він одним махом випив чай. Хоздітя не мав жодного смаку після того пійла з маслом і сіллю. Пішов налити собі ще — Софія не доторкнулася до своєї чашки. Став за стійкою, знову глянув на неї. Жінка сиділа на канапі спиною до нього. Її гладеньке чорне волосся стікало мов японське чорнило. Стільки разів потай милувався нею…

Лоїк стрепенувся, аби прогнати це розчулення. Не втрачати пильності. Вона прийшла розставляти пастки на нього. Іншого пояснення не було.

— Мені справді дуже шкода твого батька… — він підійшов ближче, — але навіщо було повідомляти мені про це особисто? — Не міг стриматися, щоб не провокувати її. — Це щось змінює в плані розлучення? Треба підписати якісь документи?

— Ну ти й придурок. Я прийшла через похорон. Я хочу, щоб ти поїхав із нами.

— З вами?

— Зі мною і дітьми.

Це прохання не в’язалося з процесом розлучення.

— Я не розумію… — кинув він. — Ми гриземося багато років, твої мати й сестри воліли б мене бачити у в’язниці або в психлікарні. Що ж до решти твоєї сім’ї, то вони…

— Ти їдеш, чи ні?

Він зробив маленький ковток.

— Звісно.

Найперше, що можна було сказати про Сальво — він працює ефективно. З’явився опівдні — для зустрічі, призначеної на десяту, це було цілком прийнятно. І мав серйозне виправдання: цілий ранок телефонував, стукав у всі двері. Офіційна писанина скінчилася, літак зафрахтовано, тривають останні приготування.

Сальво був уже не в своїй жовтій майці, а в футболці з зображенням Стіва Джобса, стилізованим під знаменитий портрет Че. Вони сіли в фойє та пройшли всіма пунктами подорожі. Злетять увечері, вночі приземляться в околицях Кабве, за сто п’ятдесят кілометрів від Анкоро.

— Чому не в самому Анкоро?

— Неможливо.

— Чому?

— Неможливо.

Ерван не допитувався. Та й батько наголошував, що там більше немає посадкової смуги. Далі вони позашляховиком їхатимуть до Анкоро, де сядуть на баржу й попливуть Луалабою.

— За скільки часу будемо в Лонтано?

— І гадки не маю.

Чорний зауважив недовірливий погляд Ервана й вибухнув своїм неповторним сміхом.

— Там не можна нічого передбачати. Лаве в тебе?

— Треба заплатити зараз?

— Половину авансом, братику.

Ерван, як справжній продукт сучасного суспільства, ніколи не мав при собі готівки більше, ніж двісті євро. Утім, тепер він спорядився для подорожі поясом зі схованкою для банкнот, де лежали десять тисяч євро — дві третини цієї суми в доларах. Того ж ранку в центральному банку Лубумбаші Ерван поміняв кілька пачок на конґолезькі франки — давати дрібні хабарі.

Він пішов до вбиральні й повернувся з тисячею доларів.

— Іди подзюркай ще, брателло. Половина трьох тисяч доларів — це півтори.

— Це якщо до Анкоро.

Сальво посміхнувся, поклав гроші до кишені й провів Ервана останнім колом організаційних питань. Балаканина як французькою, так і суахілі зводилася до мінімуму. Ервану залишалося єдине: діставати свої грошики на те, що баньямуленґе називали «маленьким заохоченням». Кілька штемпелів, один підпис — і вперед!

Близько другої пополудні настав час довгоочікуваного відльоту. Ерван почувався дуже легко. То був якийсь замріяний настрій: він починав думати про Софію, свою «майже колишню невістку», з якою за два місяці до цього пережив коротку ідилію. Бліцкриг — і ніч кохання. Імператорське пробудження в помешканні графині з вікнами на Ейфелеву вежу. Ще одна ніч обіймів у лікарні, коли його поранили, а більше нічого. Софія тим часом дізналася, що його батько маніпулював нею, аби змусити вийти заміж за Лоїка, й саме відтоді, як гадав Ерван, проклинала обидві сім'ї.

Для такої справи знадобився б ювелір, віртуоз, тимчасом як він у цій царині на рівні незайманого. Подумки почав довге послання, що його напише, піднімаючись Луалабою. Це було би круто, але згодом відмовився від цієї ідеї — вирішив, що Софія мала залишитися такою, якою завжди: незбагненною п'єтою.[39]

Сальво з'їхав з головної дороги (він сидів за кермом Toyota Land Cruiser, що незбагненним чином залишилася новенькою і блискучою). Будівлі траплялися дедалі рідше, крізь гілля садів виднілися червоні дахи вілл, дерева вздовж дороги були підстрижені. Вочевидь житловий квартал.

Чорний повернув на ґрунтівку, яка ніби кашляла їм у обличчя. Вітрове скло вкрилося червонястими піщинками.

— Куди ми їдемо?

Чорний не відповів. Щосили стискаючи кермо, намагався об’їздити вибої, ранкові калюжі, гілки, якими була всіяна дорога. Вони проминули озеро з темною водою, звернули праворуч. Раптом попереду вигулькнув фантастичний будинок, що стояв, здавалося, на поверхні води.

Величезна бетонна конструкція на палях, за якою виднілися тераси, заґратовані лоджії, зовнішні східці. Вигляд усе це мало такий, ніби фасад відірвали, щоб показати інтер’єр. Славнозвісна архітектура заморських департаментів — бездоганні лінії, вікна з ґратчастими козирками, — доведена до рівня чистої абстракції. Це був уже не будинок, а геометрична скульптура, щось між святилищем і літнім павільйоном.

Тропічний клімат цілковито знищив цю скульптуру. Високі трави роз’їдали опорні колони, плющ душив стіни, коріння розривало тераси. Унизу застояна вода ніби готувалася поглинути будівлю як нічим не примітну руїну.

Сальво припаркувався за сто метрів від будинку й заглушив мотор.

— Якщо я правильно зрозумів, ти цікавишся всім, шо стосується Лонтано та історії Людини-цвяха, еге ж?

Ерван устиг поділитися з ним деякими подробицями щодо свого розслідування.

— Ласкаво прошу до де Момперів, — вискалився Жовта Майка й відчинив дверцята.

— Це про Маґду де Момпер?

Березень сімдесятого, третя жертва Людини-цвяха: двадцятирічна студентка геологічного факультету. Ерван вийшов із машини й рушив за своїм гідом.

— Перш за все йдеться про Філіпа, архітектора Лонтано. Батька Маґди. Усе це він сам вигадав, намалював.

— Вони тут живуть?

— Лише молодша сестра Маґди, Філе.

— Скільки їй було років на момент тих подій?

— Не знаю: мабуть, десять-дванадцять. Ти йдеш, чи ні?

— Звичайно!

Сальво зупинився й перегородив йому прохід:

— П’ятсот доларів.

Ерван дав йому двісті, навіть не намагаючись торгуватися. Це вперше він вів платне розслідування і з такими темпами мав невдовзі збанкрутувати.

Зі сліпучого світла надворі вони увійшли просто в пітьму. Спершу Ерван нічого не бачив, далі очі потроху звикли. У величезній кімнаті на них ніби вже чекала жінка. Вона спиралася на мітлу: висока, чорна… Здавалося, її долала незрозуміла млость. На фартусі криваві плями — просто латерит.[40]

Сальво звернувся до неї мовою суахілі, авторитарним, майже образливим тоном. І оком не змигнувши, служниця кволо махнула рукою в бік подвійних дверей у себе за спиною. Двері вели надвір. Скидалося на те, що будинок — щось подібне до коридору в гущі зела. Перетинаючи вітальню, Ерван у напівтемряві помітив підголівники, тонко вирізьблені маски, дуже низькі крісла. Суто африканський стиль, усе пошарпане й запилюжене.

Вони вийшли в сад. На порожньому газоні під масивним деревом стояв стіл зі стільцями з фарбованого заліза. У дальньому кінці садка росли водяні гіацинти, очерети монструозних розмірів. Рослини тут неначе підживлювалися загадковим наркотиком.

Ерван не відразу помітив жінку, яка сиділа на гойдалці поруч зі столом і стільцями: чорні окуляри, бубу кольору індиґо, прикрите хусткою волосся. Зірка шістдесятих.

Вони наблизилися. Філе де Момпер не мала віку, радше зупинилася на межі. Безвідносно до справжньої смерті вона, здавалося, належала до статичного світу мавзолеїв і мумій. Молодшій сестрі Маґди не могло бути й сімдесяти років, але з вигляду вона мовби пережила кілька століть. Жінка стиха погойдувалася в ритмі легкого порипування, негнучка, мов язичок дзвона. Матерія, з якої пошили бубу, — бомбазин, — лише підкреслював цю урочистість. Темна шорстка тканина, відтінена золотими нитками, огортала її мов саван.

Ерван назвався і без будь-яких особливих преамбул розповів про мету візиту. Людина-цвях. Лонтано. Ґреґуар Морван, його батько…

— Ви дуже на нього схожі.

Ця ремарка здивувала його: в ті часи Філе була дівчиськом.

— Ви пам’ятаєте його?

— Він був дуже близький з нами. Лимонаду?

То Старий підтримував стосунки з сім’єю однієї з жертв. Ерван дивився, як жінка наповнює склянки, й подумки готувався до інших несподіванок. Випили мовчки. Перший по-справжньому крижаний напій після його прибуття в ДРК.

Урешті-решт він наблизився до Філе — вони сіли на садові стільці навпроти гойдалки — й заговорив:

— Він приходив до вас у зв’язку з розслідуванням?

— Спершу, гадаю, так, потім із дружніх почуттів. Він дуже любив «Саламандр».

Ця назва щось невиразно нагадувала. Ерван відчув стурбований погляд Філе з-за темних скелець: він нічого не знав. Вона ж, навпаки, здавалося, схильна була до того, щоб його поінформувати.

— Моя старша сестра, як і Анн де Во, Сильвія Корнет та Моніка Верховен належали до «Саламандр». Винятково жіночий рок-гурт. Зірки Лонтано… Щосуботи вони грали в Променистому містечку.

У Філе де Момпер залишився дитячий голос. Це було ще більш моторошно, бо зараз вона переповідала спогади про свої підліткові роки.

— Променисте містечко, — Ерван дістав записника, — що це таке?

— Ґранд-готель Лонтано. Саме там відбувалися концерти, бали, бенкети. Мій батько охрестив так цю будівлю на честь роботи Ле Корбюзьє[41] в Марселі. Він обожнював цього архітектора.

Знову його сон. Він був упевнений, що «бачив» цей готель уві сні.

— Мені не дозволяли піти послухати їх, — вела далі Філе, — але я все одно побувала на одному чи двох концертах. Меґґі мала справді блюзовий голос.

— Хто? — здригнувся Ерван.

— Меґґі де Крефт. Вокалістка гурту.

Дівоче прізвище його матері. Як він переконався, його власне коріння в Лонтано. Відтворити всю цю історію від початку.

— Ви пригадуєте, коли Ґреґуар з’явився у вашому житті?

— Точно — ні. Мені було дванадцять. Уся моя сім’я була в жалобі…

Ерван пам’ятав дати: Морван прибув до Катанґи в травні сімдесятого, за два місяці після вбивства Маґди.

— Мати хотіла поїхати, але батько вагався: Лонтано було його творінням. Якщо місто має загинути, казав він, доведеться померти разом із ним, як капітану з кораблем, що тоне. Я ж особливо яскраво пригадую, що життя зупинилося. Я більше не ходила до школи. Мені навіть не дозволяли виходити з дому. Місто охопили вогонь і кров.

Своїм голоском персонажа мультика Філе почала описувати жахіття тих кривавих років. Ерван записував — мокрі від поту пальці прилипали до сторінок. Сальво всівся під парасолею — можливо, спав…

— Ваш батько… власне, він погоджувався із… заходами, яких вживали проти чорних?

Ерван висловлювався обачно, не знаючи, за кого грала Філе.

— Він сам керував тими операціями. Можна сказати, він їх добряче розгромив, тих негрів… У той час усі були переконані, що вбивця — чаклун йомбе. Батько зі своїми людьми цькував іммігрантів із Нижнього Конґо. Але вони досить швидко заспокоїлися…

— Чому?

— Йомбе — мисливці. Вони об’єдналися в міліційні загони й накинулися на білих із собаками й сітками. Атмосфера була… наелектризована. Жертви з обох боків.

Ерван повернувся до факту, який не в’язався з рештою:

— Ви кажете, що Ґреґуару подобалися «Саламандри», але коли він приїхав, група вже розпалася, хіба ні?

— Ні. Це може здатися дивним, але Меґґі казала, що не можна дозволяти залякати себе, що вони мусять і далі грати на знак пам’яті про зниклих. Вона знайшла інших виконавиць. А ще створила асоціацію для захисту чорних. Неабищо.

У цьому Ерван упізнав одну з рис вдачі своєї матері: галаслива гіпі, яка завжди на чолі хрестового походу. Він уявляв тогочасну атмосферу: Peace & Love, революція та куріння трави щовечора. Попри довколишній жах, «Саламандри» не знизили обертів.

— Меґґі й інші були бунтівницями… невиліковними, — підтвердила його думку Філе. — Вони боролися проти власного коріння, проти шахт, проти всього цього бабла, заробленого на горбах чорних людей. Заради задоволення, а більше, мабуть, для провокації, більшість їх навіть спали з африканцями, й це доводило наших батьків до божевілля… Я ж захоплювалася ними. — Вона простягнула руку й взяла одну «Мальборо». — Ви курите?

— Ні.

— Припаліть мені.

Ерван узяв зі столу запальничку. Філе видихнула довгий струмінь диму, і йому здалося, ніби між запаленою сигаретою і засушливим повітрям відчувається той самий зв’язок, який він вловив між пожежею в Сен-Франсуа-де-Саль і нічною спекою напередодні.

— Нарешті, — почав він знову, — Тьєрі Фарабо викрили, і виявилося, що він сам походив із Майомбе. Чи міг він бути пов’язаний із вашими сім’ями?

— Ні. Він навіть належав до іншого покоління.

— А його батьки?

— Ніколи про них не чула. Мотив Фарабо був з іншого світу.

Філе дотримувалася офіційної версії: інженер, натхненний жерцями-фетишистами центрального Конґо, білий нґанґа, одержимий власними віруваннями… Наполягати на власній версії марно.

— Повернімося до Ґреґуара, — запропонував він. — Я не розумію ще однієї деталі: якщо Маґда померла, у нього більше не було причин для таких частих відвідин вашої родини.

— Я ж вам сказала: Ґреґуар любив «Саламандр». — Жінка махнула рукою в бік саду. — Там, у глибині садка, стояло бунґало, де дівчата й далі грали. Він бував на репетиціях. Ще він вдавав, ніби захищає нас.

Ерван нарешті зрозумів мотиви Морвана:

— Саме тоді він зблизився з Меґґі?

Ще одна усмішка на обличчі жінки. Її збляклі губи зливалися з блідою шкірою. Обличчя, здавалося, пливло за сонцезахисними окулярами, ніби вона привид.

— Ця дівчина була найвродливіша… Вони відразу вподобали одне одного…

Ерван із братом і сестрою виросли в подружньому пеклі. Він був не готовий — ну геть не готовий — слухати історії про якусь ідилію між батьками.

— А ви знаєте, — втрутився він у спогади Філе, — чи ваша сестра та інші… — він завагався, й далі стримуваний принципом обачності, — вживали наркотики?

Філе сором’язливість фліка по-справжньому розсмішила.

— Вони ходили обдовбані з ранку до вечора. Це було частиною гри.

— Що за наркотик?

— Канабіс, звичайно, але й пігулки, й такі собі марки, які вони клали на язик…

Амфетаміни, кислоти: арсенал тієї доби.

— Ви знаєте, де вони їх діставали?

Філе похитала головою. Ерван підкреслив останні записані слова. У нього народжувалася думка: чому в цьому місті, нажаханому серійним убивцею і зануреному в громадянську війну, ці дівчата й далі гуляли собі?

А тепер — ключове запитання:

— Ви пам’ятаєте Катрін Фонтана?

— Катрін усі ненавиділи.

Ервана аж підкинуло від цієї відповіді. Готувався в кращому разі до невиразних спогадів. У гіршому — до відсутності будь-якої реакції. А виявилося, що Катрін, француженка, медсестра, не відповідала профілю «Саламандр».

— Чому?

— Бо вона відбила Ґреґуара в Меґґі.

Друга сенсація. Морван не просто знав Каті, але й спав із нею! Його батько й словом про це не обмовився — дивовижно…

— Що ви можете мені про неї розповісти?

— Небагато. Я знаю лише те, що казали люди. Вона підчепила Ґреґуара на святкуванні Нового 1970 року в Променистому містечку. «Саламандри» торочили, що це найгірша шльондра, яку будь-коли носила земля…

Філе досі говорила своїм кислим голоском, постійно перериваючись на довгі затяжки цигаркою. Ні тіні будь-якої емоції: ні жалю, ні співчуття.

— А що ви пам’ятаєте стосовно власне її вбивства?

— Нічого. Ще одне ім’я в списку, оце й усе. Але журилися вже не так… Дівчата казали, що ця лярва отримала по заслузі, що ніхто не жалкуватиме за нею. Усяке таке.

— Меґґі й далі очолювала гурт?

— Хоч як це дивно, смерть Каті цілковито зламала її. Вона навіть поїхала до Кісанґані. Й чути більше не хотіла про Лонтано.

— А Ґреґуар?

— Його ми теж більше не бачили. Він день і ніч займався розслідуванням — без жодних результатів. Жертви множилися, а в нього не було ніяких підказок. Мої батьки казали, що все марно. Більшість вважала, що Чоловік-цвях — невловимий демон. Прокляття Лонтано.

Ерван і далі записував — Філе вживала дуже точні визначення, — але нічого більше не аналізував.

— Мартіна Дюваль, четверта жертва, також була француженкою. Ви її знали?

— Так. Вона входила до банди.

— Анн-Марі Нювеланд?

— Так само. Вони обидві приходили на репетиції як ґрупіз.

— Тож Катрін Фонтана була першою жертвою, яка не належала до клубу?

— Казали, що Людина-цвях провокує Морвана. Усі знали, що вони були разом.

— Ніхто не запідозрив, що це міг бути інший убивця? Що хтось міг скористатися загальною серією, аби прикрити власний злочин?

Філе втупилася в нього з-за димчастих скелець. Уперше її брови поповзли догори: як можна про таке думати? Йому й самому стало зле: а що, як це його помилка? Ці історії з днями й годинами, що збігли понад сорок років тому, — чи достатньо їх, аби підтвердити божевільні сценарії, складені в його голові?

— А наступні жертви? — заговорив він, аби розвіяти власні сумніви. — Ви їх пригадуєте?

Жінка клацнула пальцями й недопалок полетів у калюжу. Близьке озеро заразило вогкістю весь газон — він нагадував губку.

— Людина-цвях розширювала свої мисливські угіддя, та й по всьому. Тепер вона накинула оком не лише на «Саламандр». Після Катрін заскочив матір сімейства в її власній віллі. Увігнала жінці в тіло десятки цвяхів, поки її немовля плакало за кілька метрів.

Ерван читав про ці епізоди в зведених звітах. Немає сенсу ні розводитися на таку тему, ні повертатися до останньої жертви маніяка — двадцятирічної черниці.

— А його арешт?

— Святкували кілька днів і ночей. Місто було звільнене. Ґреґуар став нашим героєм! Якби він забажав балотуватися на мера Лонтано, його без роздумів обрали б.

— Що ж було далі з Меґґі?

— Вона так і не повернулася. Ґреґуар поїхав до неї в Кісанґані. Вона завагітніла і…

Філе замовкла. Крики птахів, шелестіння трав мовби миттю поголоснішали. Жінка щойно усвідомила, що дитиною, на яку тоді чекала Меґґі, був Ерван.

Він підвівся, аби зупинити можливі запитання. Продовження історії він знав — це було його власне дитинство. У голові гуло: надто спекотно, забагато слів, забагато несподіванок. Відчував, що більше витримати не зможе.

— У вас часом не збереглося вирізок із преси тих часів? — поцікавився на завершення.

— Ні. Це важкі спогади.

— Я шукав слідів ваших сімей у Лубумбаші, нічого не знайшов. Ви після тих подій залишили Лонтано?

— Це Лонтано покинуло нас. У вісімдесятих копальні виснажилися. Трохи згодом почалися грабежі. Солдати Мобуту, яким не платили вже сто років, скористалися іншими джерелами. Останні білі втекли. Хтось деінде в Африці, хтось у Бельгії…

— А ви залишилися.

— Це моя країна. Тут я навчалася, зробила кар’єру.

— У якій галузі?

— У Катанзі галузь єдина: копальні. Промислова інженерія, екскаватори, методи видобування. Я оселилася в Колвезі, а потім тут, серед поглиначів міді…

Останнє запитання — як то мовиться, на коня:

— Ви не вийшли заміж? Не мали дітей?

— Ліпше здохнути. Тут немає майбутнього для наступних поколінь.

— Для білих, чи для чорних?

— Ні для кого.

Коли внизу заманячіло Кабве, уже запала ніч.

Літак — «Cessna 182», що вже на ладан дихав, — щойно вимкнув сигнальні фари. Усередині стояло лише двоє крісел — Ерван сів просто позад них на підлогу. Салон від усього звільнили, певно, щоби перевозити більше руди, але нині він залишився порожнім. Що ж тоді постачає Сальво? Чи все навпаки — він збирався забрати вантаж? Узяв лише кілька клунків, перев’язаних пасками для перенесення, й ті клунки здавалися картонними.

— Ні в ЗСДРК, ні в руандських повстанців немає ракет земля-повітря, — прокричав Жовта Майка впівоберта, — але варто стерегтися! Кажуть, тутсі отримали зброю…

Літак спікірував у темряву. Усе було таким ірреальним, що Ерван навіть не боявся. Радше відчував, що ніби переходить у паралельний вимір. Раптом в ілюмінаторі помітив подвійну лінію вогнів, що тремтіли в пітьмі. Це більше нагадувало рештки врожаю на випаленій ділянці, ніж посадкову смугу.

На висоті п’ятдесяти метрів «Cessna» знов увімкнув фари. Попри всі очікування, сісти вдалося без проблем. На високій швидкості вибої не відчувалися, й пілотові вдавалося сяк-так зберігати рівновагу. Ерван гадки не мав, де вони. Мав єдиний прилад для орієнтації — годинник: кілька хвилин по шостій вечора.

— Ласкаво просимо до Кабве, патроне.

Ерван ні на що не сподівався, й зовні на нього, власне, ніщо не чекало. Цілковита темрява, важка, липка атмосфера, неначе мокре пальто. Було видно лише консервні бляшанки з запаленим бензином, які позначали межі посадкового майданчика. Запах пального змішувався із випарами вогкої землі, лоскотав ніздрі. Мурини, розчинені в пітьмі, розглядали їх виряченими очима.

— Ночуємо… тут? — занепокоївся Ерван.

— Ні, в машині, яка повезе нас до Анкоро. Якщо виїдемо зараз, прибудемо завтра вдень. Якраз вчасно, аби встигнути на баржі.

— О котрій?

— Отакої! Хоч би ті баржі там взагалі були! — Сальво заговорив діловим тоном: — Тисяча євро, шефе.

— За кілька кілометрів?

— Можеш пройти їх пішки.

Ерван розстібнув свій пояс.

— Де тачка?

— У кінці доріжки, — відповів чорний, ховаючи гроші в кишеню, — не бійся.

«Cessna» вже летів назад. Поки віддалявся гуркіт мотора, потріскування й шурхотіння ночі немовби наближалися. Сальво залишалося тільки перерізати йому горло й забрати кеш. Ерван інстинктивно ковзнув рукою до рюкзака, намацав там свій 9-міліметровий і запхав його ззаду за ремінь.

Вони крокували коридором із гілля. Баньямуленґе йшов попереду, присвічував собі ліхтариком і тримав під пахвою один зі своїх клунків, Ерван — за ним. Замикали колону обшарпані примари, які несли решту вантажу.

Невдовзі в снопі світла з’явилася обляпана болотом біла «Тойота». Ні будинку, ані найменшої ознаки життя навколо. На них чекав лише водій у шортах, із сигаретою в зубах. Справжнє диво, що коштувало тієї тисячі евро.

— Останні приготування — і вирушаємо.

Ерван присів на пеньок, побоюючись знайти там павука чи змію, але натомість на нього напала втома. Отупів від денної спеки, струсів у польоті, безпросвітної німоти, яка тепер їх обступила. Усе, що в нього залишалося до цього вечора, — заощадження, та й ті танули на очах. Плюс цілковито невідоме власне майбутнє й щеміння у животі, який погрожував проносом.

Утім, щось він таки мав: розповіді Філе де Момпер. Він уже намагався впорядкувати їх, аби склепати нову теорію. Ні, ще зарано. Натомість не завадив би один дзвінок батькові. Ерван покопирсався в наплічнику й дістав звідти «Іридіум». Після кількох безплідних спроб почувся сигнал виклику. За дві секунди там підняли слухавку.

— Це я, — повідомив Ерван тоном тріумфатора. — Сиджу в околицях Кабве.

Падре захоплено свиснув, але нічого не запитав. Він по-своєму поважав синові зусилля. Було щось сюрреалістичне в цій розмові крізь ніч між двома точками савани.

— Привіт тобі від Філе де Момпер, — Ерван відразу перейшов у напад.

Морван не виказав жодного подиву: здогадувався, що може виявити його син і з ким він поспілкується перш за все.

— У неї все гаразд?

— Вона здалася мені… пошарпаною.

— Африка, юначе! Що вона тобі розповіла?

— Розказала про «Саламандр».

— Ціла епоха!

— Чому ти нічого не розповідав мені про це?

— Я казав, але ти не звернув уваги. І недарма: жодної користі для твого розслідування.

— А про твій зв’язок із Катрін Фонтана?

Зітхання, більш схоже до буркотіння:

— Не бажаю порпатися в цьому, синку. Фарабо вбив її, аби показати мені, хто тут хазяїн, — Ґреґуар невиразно вилаявся. — Це я своїм звичайним фліртом привернув до неї увагу.

Ерван вирішив на час цієї бесіди визнати провину Фарабо в тому вбивстві.

— Чому ти не розповів мені цього, коли ми говорили вперше?

— Щоб не заплутувати. Ці деталі нічого не додали б до твоєї спеціалізації на паризьких убивцях.

— Це вирішуватиму я.

— 6 й інша причина, — додав Старий тихіше. — Коли Фарабо вбив Каті, він цілковито знищив мене. Цієї осені нова Людина-цвях намагалася зробити те саме через Анн Сімоні. Я мовчав через забобони, боявся потрапити в ту саму, добре знайому коловерть і знову пройти всією спіраллю…

Попри відстань і перешкоди, Ерван вловив натяк на щирість у батьковому голосі: може, він від початку був хибної думки про старого?

— Розкажи про неї.

— Вона приїхала до Лонтано наприкінці 1970-го. Я познайомився з нею на Новий рік у Променистому містечку, готелі, який…

— Мені про нього вже розповіли.

— Вона працювала в диспансері, відкритому для чорних, а це в ті часи було справжнім подвигом віри. Що я можу ще тобі сказати? Наші стосунки не встигли зайти дуже далеко…

— Достатньо, аби ти покинув Меґґі.

— Авжеж, достатньо.

Ерван вловив звукове тло: приглушені крики й скреготіння, що здалися відлунням у навколишній тиші. Бівуак Ґреґуара, певно, був не ліпшим за його власний.

— «Саламандри» ненавиділи її.

— Меґґі їх очолювала: вони стали на її бік. Казали, що Каті звабниця, що наш зв’язок скандальний. То була неправда. Просто жінка скромного походження, стримана й віддана. Ревна й трохи наївна католичка. Антипод цих татусевих доньок, які завжди доводили мене до відчаю…

— Мені сказали, що ти, навпаки, прилип до них як муха до лайна.

— Я захищав їх. Ну, намагався… Тоді я був зовсім не тим Морваном, якого ти знаєш. Я й сам був таким собі гіпі. Лівак із довгими патлами й власною думкою про все.

Щиро кажучи, складно уявити. Навіть молодий Морван, маоїст чи бітник, уже мав бути фліком у душі, пронозою, нишпоркою.

— Я виявив, що всі «Саламандри» — дочки Білих Будівельників.

— Ти так говориш, ніби це сенсація. І що далі?

Настав час висунути нову підозру:

— Можливо, Фарабо мав інший мотив.

— Що ти патякаєш?

— Білі Будівельники походили з Нижнього Конґо, як і він. Можливо, він знав їх ще там.

— Дати не клеяться докупи. Коли ці сім’ї оселилися в Лонтано, він ще не народився.

— Щось із його батьками? Або чаклунство?

— Ти просто мариш. Цей мерзотник обрав «Саламандр», бо ці дівчата найчастіше були в Лонтано в усіх на видноті. Перетворюючи їх на талісмани, він отримував більше могутності… ось і все. Ти марнуєш мої час і гроші. Знаєш, скільки коштує такий зв’язок?

Ерван не зупинився на досягнутому.

— Філе сказала мені, що дівчата постійно були обдовбані.

— То й що?

— Вона говорила про кислоти, про ЛСД. Де вони їх діставали?

— Мали свої канали. Лонтано було сучасним містом. До чого ти хилиш?

— Можливо, вони йшли на ризик заради…

За його спиною грюкнули дверцята. Ерван озирнувся. Клунки лежали в багажнику, водій сидів за кермом, Сальво — на передньому пасажирському сидінні. Чекали тільки на нього. Він здригнувся. Мабуть, уже підхопив якусь болячку в цьому вогкому кліматі.

— Я впевнений, ти копав у цьому напрямку.

— Вони ходили по наркоту вечорами, — зізнався батько по нетривалій паузі. — На інший берег річки. Власне, так він їх і ловив. Задоволений? Що це дає тобі сьогодні?

— Моя думка…

— Яка думка, врешті-решт? — вибухнув Морван. — Я ще тоді опитав усіх наркодилерів, спостерігав за переміщеннями кожної дівчини в чорних Гетто, цілі ночі проводив у засідці на поромі, все марно. Жодного разу не вдалося заскочити його. Тепер Фарабо мертвий. Друга Людина-цвях — також. На Бога, навіщо ти намагаєшся переписати цю історію? Аби полити мене лайном через сорок років після тих подій?

Ерван не знав, що відповісти. Батько невдоволено підсумував:

— Не використовуй більше супутниковий телефон для подібних дурниць. Я дав тобі його, щоб ти телефонував у разі потреби, а не щовечора падав мені на вуха.

«Penasar»— індонезійський ресторан, розташований у 8-му окрузі, просторий і пітьмавий. Свічки, приховане світло, від бронзи й міді на столи й обличчя падають скупі відблиски. Маріонетки ваянґ за полотняними завісами вздовж стін відкидають бентежно елегантні тіні. Поступка жіноцтву — світлотінь милосердно ретушує зморшки й інші вади зовнішності. Перевага чоловіків — передчуття перемоги: це вже ліжко, або майже ліжко.

Ґаель обрала таке місце з іншої причини: рідко розставлені столики гарантували по-справжньому інтимну обстановку. Не хотіла надокучливих свідків за першої зустрічі. Хоч як це дивно, почувалася комфортно. Натомість психолог здавався спантеличеним. Жінка насолоджувалася цим видовищем: упродовж року стояла ніби на сходинку нижче від нього. Сьогодні саме час для маленької помсти.

— Ви спеціалізуєтеся на Індонезії? — він незграбно почав розмову.

Вочевидь новачок. Але в якій справі? Навіщо він її запросив? Клеїв? Проводив новий експеримент — психоаналіз за столом?

Вона вмочила шматочок курячого шашлика в соус сате, пережувала, недбало повела плечем.

— Як і всі: була на Балі.

Катц усміхнувся, теж узяв шматочок.

— Ми, певно, з різних світів.

— Тільки не кажіть, що ваші друзі їздять на відпочинок до кемпінґа в Палавас-ле-Фло.

[42]— Ви, мабуть, здивовані. Хоч я й практикую в 16-му окрузі, та маю доволі заможних клієнтів. Я походжу зі… скромного середовища.

Ну гаразд, їй доведеться мати справу з людиною, яка викладатиме свою біографію в стилі Золя. Нічого. Байдуже, як розгортатимуться події цього вечора. Справжній смаколик — спостереження за своїм психологом у такому середовищі.

— А ваші дружина й діти? Що вони роблять сьогодні ввечері?

— Ну… — він зі збентеженим виглядом рефлективно витерся серветкою. — Вони вдома.

— Жінка знає, що ви вечеряєте зі мною?

— Та… звичайно.

— Жодних ревнощів, жодних сварок?

Він коротко засміявся:

— У нас не такі стосунки.

Ґаель здивувалася: що б це означало? Але вирішила й далі грати у вікторину:

— Скільки років вашим дітям?

— Старшому, Юґо, одинадцять. Його братові Ноа — вісім.

Підійшов офіціант, готовий прийняти замовлення. Ґаель вирішила за обох, обрала кілька страв на двох.

— Мушу вас попередити, — заговорила вдавано владним тоном, — тема вечора сьогодні — ви.

— Чому?

— Бо про мене ви вже все знаєте.

Вона помітила, що чоловіка мучив нервовий тик: він потирав долоні, мовби хотів їх зігріти. Звук, схожий на шурхіт сухого листя, нагадував Морвана з його зміїною шкірою. Геть усе недобре.

— Катц — це чиє прізвище?

— Єврейське, якщо ви про це.

— Я зовсім не про це!

— Моє прізвище має німецьке походження, — заспокоїв він її ще однією усмішкою. — Мій батько в шістдесятих збирав автівки в Західному Берліні. Потім перейшов до «ворога», якоїсь французької марки, вже й не згадаю, якої саме, а тоді емігрував до Франції.

— Ви народилися у Франції?

— Майже: в Ельзасі. Я жив там, поки не вступив до вишу.

— Чому ви обрали цей фах?

У неї вихопилося це запитання, хоча й клялася собі, що уникатиме його: надто банально. Фах психолога інтригує так само, як професія фліка чи шльондри. Донька начальника поліції, яка вбиває свій час ескорт-послугами, могла б знайти щось ліпше.

— Я хочу дати вам просту відповідь… Для мене це найкраща в світі професія.

— Як би ви її визначили?

Чоловік сперся ліктями на стіл — вогник свічки осяяв його кістляве обличчя; воно здалося занепокоєним.

— Я механік. Лагоджу чоловіків і жінок. Очищую їхні душі, поширюю позитивну енергію. Я підтримую любов у боротьбі проти смерті.

— Ви ідеаліст.

— Гадаєте, я мав би перерости подібні ідеї?

— Не знаю скільки вам років.

— Сорок шість.

Принесли замовлення. Перші відповіді виявилися відвертими й цілком задовільними. Після невеличких пояснень до кожної страви (вона вдавала знавця, хоча була тут лише вдруге) Ґаель знову почала розпитувати, й досі з ноткою агресії в голосі:

— Вас не виснажує вислуховування цих скарг, цих нездорових думок?

— Якщо вас послухати, то я просто смітник.

— Трохи схоже, хіба ні?

— Я не слухач, а лише ключ. Мої пацієнти звертаються до себе самих.

— Ви протрималися п'ятнадцять хвилин.

— До чого?

— До того, як почати молоти вашу психоаналітичну херню.

Він підняв келих — точніше, чашку: вони замовили чай зі спеціями.

— Ви несправедливі, бо самі керуєте допитом.

Вона у відповідь теж підняла чашку й також надпила чай.

— Це правда, але ж ви мене знаєте, чи не так? Якщо я не цинічна, то стаю агресивною. А коли ні та, ні інша, значить, плачу. Ліпше б ви сказали, навіщо запросили мене на вечерю.

Ще одне запитання, яке мала би притримати.

— Скажімо, я хочу бути вашим другом.

— Я розчарована… — манірно вимовила вона.

— Дарма: це швидше доводить мої великі очікування.

Вона не наполягала — побоювалася нарватися на нескінченну промову про те, що дружба сильніша за любов. Ліпше повернутися до прагматичних запитань про його будні, про роботу. Тут її очікування не справдилися. Чоловік не викладав в університеті, не працював у психіатричній лікарні: нічого блискучого чи особливо видатного. Він говорив про свою практику мов про маленьку крамничку.

Водночас Ґаель не відриваючись дивилася йому в обличчя — під час прийомів голос Катца завжди асоціювався з порожнечею і потрісканою стелею. Тепер вона могла споглядати це створіння з плоті й кісток — переважно з кісток.

З деяким запізненням жінка усвідомила, що вже не контролює своїх слів, випалює перше, що спаде на думку. Сама собі здавалася хмільною, як завжди, коли хвилювалася. Голова крутилася, мов тибетський молитовний бубон.

Раптом психолог зупинив її жестом. Він дивився на тарілку Ґаель: вона не доторкнулася до їжі. Глибоко в душі жінка також складала іспит. Десять років анорексії — все, що Катц знав про її проблему з її ж таки слів.

— Це не те, що ви думаєте, — вона занурила ложку в насі-ґоренґ. — Я говорю, говорю, тому забуваю про їжу.

— То дайте мені поговорити. Я хочу, аби ви зрозуміли: те, що я вам пропоную, набагато цінніше за сексуальні зв’язки.

Вона поклала ложку до рота — смакота.

— Саме це чоловіки говорять теличкам.

— Ґаель, я дуже добре знаю вас. Цей образ батька, якого ви ненавидите…

— Це не образ, це реальність. Паскудна…

— Ви підтримуєте з чоловіками лише один тип стосунків — війну, а ваша зброя — тіло. Це ваш хрестовий похід, і цим ви заробили невроз…

— Я маю заплатити за консультацію?

— Послухайте. Сьогодні я пропоную вам інший тип підтримки, хочу втішити вас. Можу допомогти вам розірвати асоціацію, яка визначає вашу особистість: чоловік/ворог. — Він усміхнувся. — Я хотів би бути, скажімо, першим помилуваним…

Вона зробила ще ковток чаю — вже холодного.

— Мені більше подобалося, коли ми говорили про вас, — напружилася вона.

— Ми говоримо про нас. Я не мушу більше бути ні вашим психологом, ані одним із чоловіків, тобто сексуальною жертвою. Я просто буду вашим другом, ось і все.

Жінка відчула, що очі наповнилися слізьми. Не розуміла намірів Катца, але його доброзичливість викликала огиду. З усіх почуттів, які вона могла збудити, найгіршим вважала би жалощі.

— Перепрошую.

Ґаель вибігла до вбиральні, аби виплакатися як слід. Чорт, лайно, паскудство… За кого він себе має? Цілий рік мордував її своїм мовчанням, а тепер ось говорить як священик.

Коли стала перед дзеркалом над раковиною, відчула, що вже опанувала себе. Глянула на себе в цьому червонясто-коричневому інтер’єрі (та сама нотка Балі): маленька, спустошена, на межі. «Вечеря просто жахлива, — подумала вона. — Повний провал. Жодного бажання зривати з себе колготки». Забула сумочку: не зможе поправити макіяж. Поплескати водичкою на чоло, пощипати щічки — й можна повертатися… Піднімаючись сходами, передумала. Потрібно дати йому шанс. Уперше чоловік подає руку замість чогось іншого.

Вона перетнула залу, ніби вийшла на театральну сцену, розрівнюючи долонями свою маленьку чорну сукню.

За кілька метрів від столика зупинилася, приголомшена. Ховаючись у тінь від столу, Ерік Катц порпався в її сумочці.

На той час, коли жінка зробила ще крок до столика, він уже помітив її, посміхнувся. Сумочка лежала на місці, на вільному стільці. Можна було подумати, що їй здалося, але ж ні. Що він шукав? Яка справжня мета цієї вечері?

Ґаель сіла й знову стала собою — тобто до неї повернулися колишні гнів і презирство. Й досі посміхалася, навіть здавалася щирою: цю роль знала краще. Катц говорив, а вона відповідала, дотепно й жваво. Все на автопілоті, й більше ніщо за цим столиком її не цікавило.

Скрижаніла до мозку кісток, постановила: провести його стежкою бажань і вирвати секрет.

Цей чоловік чогось дошукувався — вона дізнається, чого саме.

«Turned a whiter shade of pale…»

Лонтано, 1970. У святковій залі Променистого містечка лунали акорди «Procol Harum», тимчасом як довкола готелю мовчазно плакав ліс.

Морван досі пригадував гармонійне продовження пісні («Канон» Пахельбеля) і хрипкий тембр органа «Hammond». Голос любові й смерті. На майданчику синхронно кружляли кілька пар, одурманених цим хрипким диханням церкви в ритмі диско.

Меґґі в коротесеньких шортах і білих чоботях шепотіла йому на вухо, що навіть у таку спеку мусить носити колготки, бо ця сволота, москіти кусаються навіть крізь них… Її дзвінкий сміх і хрипкий голос. Він ледь відхилявся, аби помилуватися веснянками, що нагадували вітамінний порошок, який давали йому в сиротинці — один із нечисленних приємних спогадів про дитинство.

А тепер цей порошок так близько від губів. Його вітамін на все життя…

На тлі шепотіння Меґґі він вловлював слова пісні: жінка з примарним обличчям, стеля, що злітає, мірошник розповідає свою історію, чоловік плине серед гральних карт… Дослухаючись до слів, Морван думав про власну долю: в пісні переповідали і його історію, історію чоловіка, переслідуваного мертвотно-блідою жінкою, однією з тих істот-привидів, якими повняться вірші Верлена. Що йому пророкувала ця музика? Він ніколи не втече від прокляття, й бліда дівчина завжди його знаходитиме.

І справді, того вечора вона з’явилася на порозі бальної зали.

Її силует чітко вимальовувався проти світла. Вона стояла спиною до неонових вогнів на краю танцмайданчика. Морван перестав дихати. Час зупинився. Сміху Меґґі, як і закинутого в незвідані краї нецікавого минулого, більше не існувало.

Його сьогодення стояло за кілька метрів від нього.

Меґґі простежила погляд Ґреґуара й теж помітила новоприбулу. Вона здавалася здивованою, розгубленою і вже переможеною. Напад відбувся без її відома, сто років чи всього секунду тому, але все було вирішено, поки орган із «А Whiter Shade of Pale» грав свій реквієм.

Морван відпустив Меґґі й повернувся до іншої. Низенька й надто худа дівчина. Обличчя ромбоподібне, з гостро окресленими щелепами, що не надто гармоніювали з пухкими губами. Її витончену постать, мов камею, огортала ніжність. У Лонтано була мода на довге пряме волосся — Каті Фонтана постриглася коротко. «Саламандри» вважали нормальними лише рудих і білявих — вона виявилася шатенкою.

— Ти її знаєш? — запитала Меґґі, й далі намагаючись здаватися веселою.

Морван важко ковтнув, пробурмотів вибачення й залишив її зі словами:

— Усе життя…

Раптом піднялася запона:

— Патроне, ходи сюди.

Він підвівся з матраца — заховався був у наметі, аби швидше здолати демонів, розбуджених сином.

— Що сталося?

— Ходи-но.

Морван побачив, що солдати з носіями налякано з’юрмилися довкола вогню.

— Вони чули якісь звуки, дядьку.

— На що схожі звуки?

— Незрозумілі.

Він прислухався. Нічого особливого. Не думав, що це тварина — війна розігнала великих хижаків. Радше то ополченці. «Ті навіжені чекають на тебе…», — жартував Жако. Тепер, коли Ґреґуар завалив того малого, всім відоме місце його перебування.

— Що робити, патроне?

— Лягаймо спати. Цієї ночі вони нічого не зроблять.

— Ти впевнений, патроне? Бо…

— Спіть. Завтра побачимо.

Кущ зник. У цій зоні Морван припускав присутність май-май, традиційних конґолезьких воїнів. Утім, складно знайти істот, забобонніших за тих засранців. Вони ніколи б не напали вночі: ніч — то царство духів.

Не відразу повернувся до свого намету, а кілька хвилин постояв: насичувався пітьмою, ловив її різкі подихи. Вже забув про загрозу — цю малу данину сплачує кожен охочий по-справжньому проникнути під шкіру Африки. Ні, він знову міркував про єдину небезпеку, якої остерігався: про те, що може виявити його син Ерван. Чи дійде він аж до Променистого містечка й кошмару тієї ночі?

За дві години по виїзді вони загубили колесо. Пошукали, знайшли, прикріпили, після півночі поїхали знову. Трохи згодом ще на годину дорогу заблокував стовбур, потім позашляховик загруз. Ерван допомагав своїм поплічникам підкладати бляху під шини, поки злива періщила їх по спинах. Решту часу намагався поспати на задньому сидінні — без успіху: надто горбкуватий шлях, забагато струсів, забагато поту. Зрештою вирішив не стуляти повік, аби вдосталь намилуватися красотами цієї примарної мандрівки.

Тепер сходило сонце, кабіною гуляв свіжий протяг, а Сальво щойно повідомив, що вони заледве здолали половину шляху.

— Зупинимося в Муюмбі, поповнимо запаси! — вигукнув він.

— Хіба ми не в Анкоро мали це зробити?

— Ліпше перестрахуватися.

Ерван зрозумів його натяк:

— Скільки годин до Анкоро?

— Щонайменше день.

Тож він, зрештою, втрапив у це. В бедлам, про який так часто говорив батько. Ні розкладу, ні дороги, ні орієнтирів. Сприймай події як належне і, головне, правильно розумій сенс пригоди: це Африка колесує тебе, а не ти б’єш її колесами.

— А… баржі?

Сальво безтурботно махнув рукою, мовляв, сьогодні шансів прибути на місце не більше, ніж завтра.

Ерван відчинив своє вікно та замилувався краєвидом, залитим світлом ранку. Безкраї рівнини, долини, що губляться в променях сонця, перетворених на смуги пилу, дерева з кронами, втопленими в тумані. Усе неначе повертало до незапам’ятних часів. Зелені рисові плантації, червоні копальні, жовтий серпанок: кольори народилися тут.

Він подумав про людей, які завоювали — й експлуатували — цю землю. Про італійців, які встановили табличку з написом, що їхньою мовою означав «далекий», і про бельгійців, які прийшли слідом за ними та відкрили багатства земних надр.

— Ти знаєш історію Білих Будівельників?

— Патроне, — сказав Сальво таким тоном, ніби йшлося про очевидне, — я закінчив психологічний факультет.

Ерван не бачив зв’язку, але чекав на продовження.

— Усе почалося з Леопольда, короля Бельгії, — далі торочив чорний. — Він відіслав своїх хлопців, суворих хлопців, аби ті експлуатували африканські землі, збирали слонову кістку, вирубували дерева, будували першу залізницю і, звичайно, приборкували негрів… Спершу ті білосніжки жили як тварини. У них не було будинків, дядьку, ані їжі, та взагалі ні хріна не було. Вони мусили прокурювати собори-термітники, аби вигнати комашню й самим туди вселитися.

Підстрибування на нерівній дорозі, гул мотора, акцент Сальво, від якого судомило щелепи, завадили Ерванові все розчути як слід, і він перепитав.

— Вони жили під землею?

Сальво, сміючись, ляснув у долоні — він устигав ще й безперестанку штовхати й копати водія, не дозволяючи тому заснути — а іноді й щоб розбудити його.

— Патроне, собори-термітники — це конструкції по кілька метрів заввишки під відкритим небом! Зруйнувати неможливо. Коли будують дорогу, мусять їх обминати, такі вони міцні. Білі жили в них і голіруч длубали скелі, аби знайти копалини…

Ці факти здавалися Ервану вельми сумнівними.

— Сім’ї Лонтано були з тих, найперших?

— Це вони побудували залізницю в Нижньому Конґо! Кидали тіла мертвих робітників до кюветів неподалік тих місць, де клали рейки, убивали чаклунів, які опиралися прокладанню шляхів…

Знову легенди, але Ерван добре уявляв собі цих білих, які шукали багатств й влади. Це вони були дикунами. Кров його матері. Його власна кров. Він ніколи не зустрічав жодного члена родини Меґґі. Морван запевняв дітей, що вони померли в Африці. Чи це справді так?

— Після війни 1914-го, — вів далі Сальво, — Європу відбудували завдяки Конґо, його олову, цинку, міді…

Отець Альберт розповідав йому, що Білі Будівельники осіли в Катанзі в шістдесятих.

— Ти знаєш, чому ці сім’ї переїхали в той регіон? На заході справи посувалися кепсько?

— Там шось сталося, — озвався Сальво моторошним голосом. — Їх вигнали з Майомбе. Якісь історії з магією… У Майомбе чаклуни дуже сильні. Р-р-реально дуж-же сильні! Цих білих прокляли!

Скидалося на те, що в такі чутки вкладався радше символічний сенс: стався певний інцидент, злочин, а може, хтось прокрутив свої політичні махінації, а все це обросло дикунськими забобонами. Словом, ці сім’ї вигнали із західних країв.

— У Катанзі нікому вони не були потрібні, — правив своєї баньямуленґе. — Бельгійці, які вже там жили, мали зиск у Колвезі й не бажали ділитися. Тоді Будівельники подалися на північ, у справжню глушину. Вони знову мусили жити в термітниках, шеф, і довбати червону землю своїми білими ручками… Конґо здобули незалежність, і всі заходилися чубитися між собою. Але вони копали й копали… Під ними були кобальт, марганець, золото! Мобуту мусив до них прислухатися… Може, вони й вважалися паріями, але в своїй галузі залишалися найкращими…

Ерван подумав про Людина-цвяха, дитину, яку забули в Нижньому Конґо. Зрештою, не так багато років минуло від його народження до міграції цих проклятих королів…

— Патроне, в’їжджаємо до Муюмби.

Крізь заляпане багнюкою вітрове скло Ерван помітив мотузку, натягнуту між двох діжок з-під бензину, за якими буцімто наглядали ледачі солдати. Обіч ґрунтівки сиділи жінки з мисками та ящиками для фруктів, ховалися під парасолею.

Сальво розвернувся й простягнув руку. Уночі вони вже проминули кілька подібних блокпостів. Щоразу доводилося показувати дозволи, а головне — кілька банкнот. Ерван розстібнув свій пояс і дав йому пачку.

— Не наближайся до них. Говоритиму я, — Жовта Майка швидко перехрестився, тоді поцілував свою Біблію. — Бережи нас, Боже!

Мірою просування на північ Сальво дедалі більше нервував. Наказав зупинити позашляховик за сто метрів від блокпоста. Поки він крокував до солдатів, затиснувши теку з документами під пахвою, ніби страховий агент, Ерван скористався нагодою, щоб розім’яти ноги.

Коли сходиш із корабля, хитавиця довго мучить тебе й на суходолі. Його ж діймали вибої, ями та калюжі, що досі вібрували в ногах. Невпевненим кроком він попрямував до парасолі, бо помирав з голоду.

Сніданок довелося відкласти. Тут продавали бензин у 75-мілілітрових пляшках, шапочки для душу, вкрадені в бозна-якому готелі, гусінь у мисках. Інші товари були більш загадковими: тюбики без розпізнавальних знаків, бурі рідини в прозорих пакетах, маленькі брудні бідони…

За спиною з’явився Сальво, широко посміхаючись: контроль пройшли без проблем.

— Тобі зле, патроне?

— Ні, а що?

— Бо це аптека.

Ерван ще раз глянув на потворні замурзані ємності:

— Це ліки?

— Зубна паста — то від геморою. Глина — від карієсу, — пояснив чорний тоном досвідченого лікаря. — Від опіків найчастіше застосовують яйця гусені. Треба в цьому шарити!

— А… це? — француз вказав на крихітні кубики, загорнуті в сріблястий папір.

— Косметика.

— Яка?

— Бульйонні кубики. Жінки використовують їх як свічки в дулу, щоб мати більші сідниці!

Муюмба — це занесене піском село між пагорбів.

Усе тут червоне: латерит, цегла з саману, іржаві покрівлі. Ерван подумав про хірургів, які носять зелені сорочки, аби дати відпочити очам, стомленим від вигляду крові, — мешканці Муюмби мали б одягатися в зелене.

Водій з'їхав із головної дороги й запетляв вуличками, схожими на лабіринт. Усе тут ніби збудували нашвидкуруч і ненадовго. Варто лише знайти родовища деінде, і все тут розвалиться.

— Солдати на блокпосту, — запитав Ерван, — з регулярної армії?

— Більш-менш.

— Як це «більш-менш»?

— Вони носять однострій ЗСДРК, але це нічого не значить. Кожне угруповання воює саме за себе. Вони відвоювали собі окраєць землі й експлуатують його: копальня, плантації… Кабіла далеко, а виживати треба.

Вони просувалися далі пурпуровим лабіринтом. Ерван не розумів, навіщо заглиблюється в це ґетто.

— Куди це ми ідемо?

— Питання ось у чому: чи є в тебе ще бабки?

— Ти починаєш мене стомлювати, Сальво. Я більше не башлятиму за те, щоб перетнути ниточку.

— А щоб поговорити зі свідком?

Ерван не встиг відповісти. Сальво обернувся й поставив лікоть між двох сидінь.

— У мене є тітка, яка колись давно жила в Лонтано. Працювала на якусь велику сім’ю, не пам’ятаю прізвища. Вона живе в Муюмбі. Я й подумав: можна навідатися до неї…

Ерван розстібнув пояс — він ще встигне перейти до інших методів, зокрема фізичних погроз і зброї. Сальво поклав до кишені сто доларів і щось наказав водієві.

Після кількох поворотів опинилися на витолоченому подвір’ї. Його обступали прибудови П-подібної оселі. На даху стриміла цистерна для дощової води. Пісок мовби підточував стіни й заповнював кутки. Скидалося на те, що огорнуті запиналами жінки, які сиділи на землі, окопалися тут у смерті за життя.

Баньямуленґе попрямував до входу, завішеного тканиною. Спека накопичувалася в цьому патіо, ніби в грубці. На саморобній табличці пензлем було написано: «Жіночий опікунський центр».

Сальво обернувся й раптом посерйознішав:

— Мою тітку, патроне, звати Муною. Тут її дуже поважають. Вона піклується про зґвалтованих жінок із півночі. Тож будь ввічливим, згода?

— Ну звичайно, я…

— Ті жінки… Вони опромінені, розумієш?

Сальво майже шепотів, а довкола них завивав вітер, здіймаючи червону куряву.

— Чим опромінені?

— Соромом, стражданнями, брудом… — чорний схопив його за руку. — Насильство — це наша власна атомна бомба, шариш? Ці жертви заражені навіки й потроху згасають…

Ерван вивільнив руку:

— Я зумію стриматися.

За завісою панувала темрява. У першій кімнаті не було жодних меблів, лише килимки. Жінки, закутані так само, як ті, надворі, застигли без руху. Ерван пішов далі. Нечисленні віконця були заліплені картонками. Переносні лампи й свічки відкидали на земляні стіни рожеві відблиски, але не стільки освітлювали, скільки наповнювали приміщення тінями.

Це була вже не Чорна Африка, а Червона, ісламська пустельна Африка. Крім темряви, пригнічувала ще й тяжка задуха — жодного ковтка свіжого повітря. Сама думка про температуру, нижчу за сорок градусів, здавалася утопічною.

Сальво звернувся до примар діалектом, якого Ерван досі не чув. Одна жінка кивнула й підвелася. Маленька, згорблена, вона сягала його пояса. Без жодного слова жінка пішла, а Сальво з Ерваном — за нею. Перетнули кілька кімнат, зонованих за допомогою клаптів полотна, ще якихось ганчірок, розвішаної на мотузках білизни. За цими завісами, що ніби пливли в густому повітрі, Ерван помічав силуети підлітків, дівчаток, які сиділи нерухомо або повільно й обережно виконували хатню роботу. Інколи чувся крик немовляти. Вочевидь то були плоди сексуального насильства — чи, може, жертва ґвалтівника. Деякі жінки кульгали або насилу пересувалися.

Під час своїх досліджень у Парижі Ерван натрапляв на звіти про сотні тисяч зґвалтувань, що коїлися в цій країні ледь не щохвилини. Він знав, чому ці жінки скалічені, але відмовлявся пригадувати подробиці з тих звітів.

В останньому приміщенні з десяток привидів сиділи довкола жаровні, на якій готували чай. Тінь нахилилася й заговорила до старої жінки, яка сиділа серед них.

— Мама Муна, — пробурмотів Сальво.

Жінки посунулися, аби звільнити їм місце. Господиня цього дому, загорнута в кармінову бавовну, вишиту золотими нитками, кумедно схиляла голову набік. Копицю її сивого волосся, не кучеряву, а просто хвилясту, частково приховувало темне запинало, що спадало на плечі. У світлі вогника обличчя жінки здавалося вирізьбленим на пні дуже міцного чорного дерева. Дві глибокі зморшки позначилися на вилицях, мов лещата, зімкнені довкола губів.

Відрекомендувалися. Сальво говорив французькою. Муна посміхалася якось відсторонено, майже очужіло. Її напівзаплющені очі, здавалося, вдивлялися в порожнечу, мов у сліпої.

— Вона згодна поговорити з тобою, — повідомив баньямуленґе, й подав Ерванові чашку чаю. — Я все правильно пам'ятаю: вона працювала в Білих Будівельників.

— Інші знають французьку?

— Ні.

Тим ліпше. Йому не потрібна публіка. Ерван зробив ковточок — ніколи не куштував такого гіркого й водночас солодкого напою, — а далі незграбно пояснив, чим займається. Історія, якій уже сорок років, небагато важила поряд із цими жертвами сьогодення. Стара все вдивлялася в якусь загадкову точку, схиливши голову, наче зламана лялька. Ерванова вступна фраза, здавалося, її розважила — це було щось не схоже, на промови журналістів і представників громадських організацій.

— Я працювала на Верховенів, — нарешті відповіла вона французькою, майже без акценту. — Іменита сім'я в Лонтано. Батько керував Гірничовидобувною спілкою, він був головний у місті.

— Чим ви займалися в них?

— Хатнім господарством, звичайно. Але й не тільки цим… Керувала кухнею, виконувала домашні завдання з дітьми…

— Тому… Власне, ваша французька ідеальна.

Вона засміялася з ледь відчутною кокетливою ноткою:

— Я дочка «розвинених».

— Що це значить?

— Бельгійці знайшли для нас це слово. Так у них називалася ланка, якої бракує між мавпою, тобто африканцем, і цивілізованою істотою, білим. Розвинений — це означало мунделе-ндомбе: білий із чорною шкірою. Ми вміли читати й писати французькою, їли виделкою, спали на постелі. Це давало нам право купувати червоне вино! Мобуту все це знищив. Більше не можна наслідувати мзунґу…

Ерван запитав про вбивства.

— Першою була дочка де Бо, тоді мала Корнет, потім іще Маґда де Момпер і Мартіна Дюваль. Коли вбили Моніку… Верховен збожеволів. Він усе повторював: «їх усіх треба підсмажити!».

— А вас? Він не відносив вас до цієї категорії?

— Ні. Мзунгу завжди захищає тих, хто працює в його домі. Так наче ми вже були не чорні…

— Ці сім’ї приїхали з Нижнього Конґо, як і вбивця.

Вона шанобливо кивнула: приїжджий знає свою справу.

— Вони визнали магію йомбе. Прокляття переслідувало їх до самої Катанґи. Людину-цвяха прислали духи!

Ерван кинув погляд на Сальво, який жадібно ловив кожне слово. Нагадував дитину, якій розповідають на ніч казку про відьом.

— Ви маєте на увазі, що Білі Будівельники вірили в духів?

— Вони провели в Майомбе не один рік: хіба інакше можна було вижити?

Ерван заховав цю інформацію десь у куточку свідомості.

— Кажуть, що вони припустилися помилки, ви знаєте, якої?

— Про такі речі не говорять.

— Серія вбивств була покаранням?

— Якщо й так, то несправедливим: їхні дочки ні в чому не винні.

Чудова нагода повернутися до «Саламандр». Муна повторила вже відоме йому, аж поки нарешті запропонувала дещо неочікуване: світлини жертв.

— Я обожнювала фотографію.

Вона кинула в пітьму якийсь наказ. Кілька секунд панувала тиша. Ерванові подали вже нову чашку чаю — ще міцнішого й такого само солодкого.

Принесли світлини.

— «Саламандри»! — мовила Муна з трішки кумедною гордовитою інтонацією.

Це було фото групи — не лише музикантки, а й цілий десяток молодих жінок, дивовижно подібних між собою. Біляві й руді, всі худорляві, деякі навіть сухоребрі, в африканських туніках, індійських блузах, міні-спідницях, обвішані тонною прикрас у стилі етно.

Муна відібрала інші світлини й показала французові: Анн де Во, Сильвія Корнет, Маґда де Момпер, Моніка Верховен крупним планом… Усі з блідими й сухими обличчями, поцяткованими ластовинням. Риси витончені, але подекуди майже суворі. Кістки випинаються під шкірою, подібною до пергаменту.

— Вони такі схожі між собою… неймовірно.

Муна засміялася, прикриваючи рота хустинкою:

— Це тому, що вони сестри.

— Що?

— Ну, чи майже сестри… Білі Будівельники уникали будь-яких змішувань із місцевим населенням і навіть із європейцями інших національностей. Не одне покоління цього клану було поєднане кревною спорідненістю. Вони одружували двоюрідних братів і сестер, іноді навіть рідних, і постійно ходили чутки про інцест…

Ерван розглядав фотографії, уявляв собі тих, кого на них не було: авторитарних батьків, які ревнували свою збіднілу кров, відсторонених матерів, анемічних, виснажених королев-маток. Ці колонізатори по-своєму відтворювали прокляті роди Стародавнього Єгипту й Риму, які гнили в безумі чи ниділи від генетичних хвороб, спричинених ендогамією.

Раптом він помітив фото, від якого тьохнуло в серці: пара на тлі призахідного сонця. Чоловік, високий, м’язистий, мав зачіску «афро» а-ля «Jackson Five». Ґреґуар Морван на піку своєї молодості. На цьому знімку він радше нагадував аніматора «Club Mediterranee»,[43] ніж нишпорку, який узяв слід серійного вбивці. Але по-справжньому його приголомшила друга людина: струнка молода жінка, чия врода текла між чоловічих рук струменем світлого піску. Меґґі. У ній одній сконцентрувалася бліда краса решти дівчат. «Вона була найвродливіша…», — сказала тоді Філе.

— Ви пригадуєте Меґґі де Крефт? — запитав Ерван захриплим голосом.

— Вона керувала гуртом. Усі сходилися до нас, аби влаштовувати свої «sit-in»,[44] як вони казали, — жінка засміялася від згадки про ті дитячі витівки. — Я готувала їм мікате, бананові пундики…

Як і Філе де Момпер, Муна немовби лише тепер раптом усвідомила очевидне:

— Ви сказали, ваше прізвище Морван?

— Так. Як у Ґреґуара Морвана, мого батька.

Уперше з обличчя старої зникла її блаженна посмішка. Очі на кварцовому обличчі засяяли дужче.

— Ґреґуар Морван… Герой Лонтано. Ви дуже схожі на нього.

Жодного бажання знову слухати хвалу Старому.

— А Катрін Фонтана? Це ім’я вам знайоме?

— Ні. Хто це?

Зміна курсу.

— Певно, всі ці дівчата вживали наркотики.

— Це було модно. Вони діставали те все з іншого берега річки, від чорних. Сен-Поль, Лагуна, Джамбо, Coco… Я казала їм… я їх застерігала…

— Як вони туди діставалися?

— Велосипедом, поромом. Убитих завжди знаходили на тому березі. Біля малюнка.

Ерван здригнувся:

— Якого малюнка?

Муна підняла голову й пошукала поглядом Сальво. Ерван зробив те саме й помітив, що чорний зник. Час від’їжджати.

Він нахилився до жінки. Від неї пахло сумішшю спецій і ладану.

— Убивця креслив схему на землі, — видихнула вона. — Як ті, що демонструють склад руди.

Жодного слова про це під час процесу!

— Ви маєте на увазі схему атомарної будови?

— Напевно… Я ж на цьому не знаюся. Інколи схеми змивав дощ, але кілька разів, мені казали, їх ще було видно. Поліцейські фотографували їх.

Де були ті знімки? Ервана здолала мігрень: неначе пил, який літав у повітрі, просотався в мозок. Пахощі, запинала, білі очі… Він приїхав заради Катрін Фонтана — окремого вбивства, — а зіткнувся з новими деталями, що стосувалися Людини-цвяха.

— Що це була за руда?

— Дайте мені спокій… Я стомилася…

Він схопив її за зап’ястя. Інші жінки скочили на рівні, приголомшені цим знаком насильства. «Вони опромінені», — згадалися слова Сальво.

— Що за руда? — повторив Ерван і відпустив її руку.

— Схему вивчали геологи… Вони так і не дізналися…

Кроки за спиною: Сальво повернувся:

— Треба йти. Попереду дорога.

Ерван важко підвівся. Його мозок ніби підсмажували на розжареній пательні.

— Я можу залишити собі кілька світлин?

Джованні Монтефіорі вбили.

І він дізнався про це лише тепер. Майже за добу після злочину. От лайно. Меґґі вдалося зв’язатися з ним телефоном на світанку. Обставини вбивства не потребували коментарів: розрізаний тулуб, вирване серце. Як у Нсеко. Як і в нього за якийсь час…

Як можна залишатися таким безтурботним? За два місяці не виказав жодного зацікавлення смертю свого директора в Лубумбаші, відніс це вбивство до широкої категорії «негритянських справ». Сплата за старими рахунками, племінні чвари, зрада, корупція, ритуальні жертвоприношення, любовна пристрасть — чому б і ні, скільки він бачив такого в Конґо… Але в жодному разі не хотів допускати щонайменшого зв’язку з «Coltano».

А зв’язок цей доведено в найжорстокіший спосіб із усіх можливих — циркулярною пилкою.

Дев’ята ранку. Із цією загрозою, що звалилася на голову, Морван майже забув про іншу, набагато ближчу: май-май. Ці паскуди не забаряться. Залежно від ситуації доведеться або грати дипломата, або організовувати серйозну баталію.

Він рефлективно озирнувся круг себе долиною. Кут огляду — сто вісімдесят градусів. Переломлені промені розмили лінію обрію, плато розчинялися в розжареному повітрі. Нікого. Він натягнув на скроні панаму — тропічний варіант головного убору морських котиків[45] — і знову поринув у власні думки.

Із двома вбивствами, одним у Лубумбаші, іншим у Флоренції, ситуація раптово перейшла з розряду локальних злочинів до категорії фінансової змови. Щодо мотиву сумнівів немає: захоплення влади в «Coltano».

Однак ця бляшанка не варта таких зусиль. Хіба що зловмисник дізнався про нові родовища…

Отже, йому наступали на п’яти. Щойно все буде залагоджено, йому теж розпорють черево, як іншим. Він тихо крекнув і пришвидшив крок. Це золоте дно — лише для своїх. Ніхто не зашкодить його дітям. Ця думка, мов рикошетом поцілила в іншу: про його клан, залишений у Парижі без захисту. Чи накинуться чорні на його близьких, аби натиснути на нього? Поки що цього не сталося…

Морван стрепенувся. Навіть не виділив хвилинки на скорботу. Вони з Монтефіорі не були друзями в звичному сенсі. Компаньйони, партнери, іноді навіть суперники. Але замість прихильності один до одного відчували повагу: взаємні побоювання зовні виявлялись у стриманості. Сорок років спільних справ — це не абищо. Він сумуватиме за їхньою пастою con le sarde[46] у Флоренції. Із ким тепер обговорювати все, що накипіло в душі? Із ким по-товариському помовчати? Коли обоє прожили як негідники, балаканина зайва…

Повий тунель крізь ліс — ідеальний для засідки. Лихе передчуття. Він зараз далеко від своїх земель (офіційні копальні «Coltano» розташовані південніше, між Колвезі та Фунґуруме), не знає місцевих ватажків. Єдиний козир — він білий: усяк чорний знає, що зачіпати мзунґу небезпечно. Найліпший спосіб привернення уваги міжнародної спільноти. А в часи війни спокій цінується особливо.

Вони заглибилися в прорубаний прохід. Тут розливався той самий солодкавий запах сирого м’яса — ніби на місці злочину. У цій переплутаній гущавині гнилі випари притлумлювали всі відчуття. Те саме зачарування, той самий наркотичний ефект…

Він озирнувся: усі йшли за ним. Мішель походжав уздовж вервечки, роздавав накази й удари шомполом.

Солдати з незарядженими рушницями замикали колону. Час роздати їм набої? Навіть зі своєї чільної позиції Морван відчував їхню знервованість, занепокоєння — чорні ненавиділи ліс.

Коли обернувся, перед ним стояли май-май.

Вояки обеззброїли загін без жодного пострілу. Також не хотіли, аби про них дізналися. У цій місцевості тинялися й інші угруповання. Морван і пальцем не поворухнув — нападники не помітили пістолета, закладеного ззаду за ремінь, але й мови не було про те, щоб ним скористатися. Без жодного слова май-май жестом покликали їх за собою на галявину, оточену ліанами й папороттю. Четверо бійців обступи їх, двоє інших пильнували ззаду. Ті хлопці смерділи смертю.

Попри свої вірування, вони були готові будь-якої миті померти. Один день життя — ось що залишалося незмінним трофеєм. Один вояк у червоному береті, з почепленим на шию мавпячим черепом, підійшов до Морвана — білий вочевидь був головним.

— Усе гаразд, патроне?

— Усе гаразд.

— Куди ж ви оце йдете?

— На мої землі.

Велет розреготався. Інші не поворухнулися: не розуміли французької. Морван роздивився їх за кілька секунд. Більшість мали патронташі на манір мексиканських бандитів, деякі скотчем приліпили мачете до магазина рушниці. Один малий носив стрічку з набоями, пов’язану довкола голови, якийсь колос мав дреди з вплетеними мушлями каурі. У всіх були амулети: курячі лапки, бубонці, пір’їни… Якщо придивитися, можна було помітити й людські вуха чи висушені долоні, прикріплені до поясів. Жодної системи в одязі, ані сліду однострою. Єдина подібність: фірмовий «Калашников».

Май-май були не просто небезпечні, вони були божевільні. Морван бачив, як деякі з них підривалися на міні, горлаючи, аби захиститися від неї: «Май мулеле! Май мулеле!». Ці заклинання мали зробити їх непереможними чи невидимими, у різні дні по-різному. Розповідали, що в шістдесятих роках вони відрізували своїм ворогам стопи, а потім змушували їх бігти: переможцеві буцімто дарували життя. Психи.

— На твої землі? — повторив чорний. — Отакої, маленький. Ох ти ж і розігнався…

— Хочеш побачити мої папери? У мене є документи про концесію, підписані Кабілою.

— Кабіли тут нема. Паперів теж. Тут є лише це.

Він клацнув затвором свого АК-47 — Морван помітив, що на прикладі вирізьблено напис латиною «Vae victis» («Горе переможеним»). Африканці завжди його дивуватимуть.

— І шо ж ти там робитимеш, га?

— Осяду там.

На плечі в одного з вояків сиділа мавпа — такий собі клубок шерсті, причепурений у футболку й підперезаний ременем із ножиком, подібним до мачете. Талісман банди.

— Осісти посеред савани, в такі часи?

— Я й не таке бачив.

Колос наблизився: він зрозумів, що має справу не з посланцем ООН і не з журналістом, який тут заблукав. І точно не з місіонером або мучеником із якоїсь громадської організації.

— Спершу поглянемо, що ти несеш, — мовив він і кивнув на клунки та ящики, поставлені носіями на землю.

— Почувайся як удома.

— Я і є вдома.

Навіть якщо май-май залишать їх живими, все одно заберуть зброю та все інше. Морвану залишиться тільки повернення до Лубумбаші з голою дупою. Але він сумнівався, що хтось виживе. Вбити заручників — і швидше, й чистіше. Зарізати мачете чи задушити, головне — безгучно.

Почався трус поклажі. Морван у пошуках виходу аналізував кожну подробицю. Ватажок і його помічник схилилися над ящиками, троє інших уже відволіклися й бавилися з макакою, останні двоє нерухомо застигли в кінці процесії, націлили дула на його людей. Носії та солдати трималися обіч стежки, досі вишикувані вервечкою. Мабуть, сподівалися втекти, коли почнеться різанина, — один чи двоє точно врятуються від куль.

Морван спокійним кроком наблизився до тріо з мавпою в футболці. Тварина почала вистрибувати, ледь побачила білого. Вояки хором засміялися. Важко було повірити, що ці веселі й по-дитячому безтурботні телепні ґвалтували дівчаток і поїдали смажену плоть немовлят.

— Це також май-май? — запитав він у них мовою суахілі.

Сміх припинився. Вирячені очі заблискали від суперечливих почуттів. Ненависть, недовіра, шаленство. А ще, замість оливи у вогонь, — гарячка від алкоголю чи наркоти.

— Це ваш ватажок, так?

Мавпа викаблучувалася й далі.

— Авжеж, дядьку! — пирснув нарешті один здоровань. — Так і є. Це наш ватажок!

Інші знову розреготалися. Хвиля веселощів переросла в загальний вибух сміху, посилений пустощами мавпи.

Морван зиркнув через плече: Червоний берет порпався в одному з ящиків.

— Це справжній май-май, еге ж? — не вгавав Морван.

— Найліпший, патроне! Найліпший!

Легковажні горлорізи аж за боки хапалися. Тварина, збуджена галасом, оскаженіло качалася в сухому листі.

— То чому тоді в неї нема калаша?

Це запитання змусило їх замислитися. Увагу Ґреґуара привернув короткий свист: ватажок наказував йому підійти. Він неквапно рушив у той бік — кожна виграна секунда — це чергова деталь його плану.

— Ш-шо тут таке?

Чорний копнув один із ящиків — якщо Морван правильно пам’ятав, у ньому лежало чотири десятки напівавтоматів.

— Обладнання для розвідки. Я геолог.

— Відкривай! — скомандував чорний.

Морван озирнувся: один із вояків нібито намагався дати свою рушницю мавпі, якій не вдавалося її схопити, бо май-май щоразу відсмикував руку, викликаючи нові вибухи реготу.

— Я не пам’ятаю, куди поклав ключі.

Ця слабенька брехня чорного не зупинила:

— Відчиняй.

— Я ж кажу: не знаю, де…

— Відчиняй, брателло. Якшо ні, я обшукаю тебе мертвого.

Морван поплескав по кишенях. Ще раз озирнувся: мавпа таки схопила АК-47. Морван був переконаний, що ці гівнюки не поставили зброю на запобіжник.

— Клянуся тобі… — пробурмотів він, — я…

Його перервала автоматна черга.

— Бляха, що це… — заволав Червоний берет.

Мавпа, тримаючи палець на спусковому гачку, вклала трійцю май-май. Усі кинулися на землю, крім остовпілого ватажка. Куля влучила йому в голову: Морван дістав зброю і прицілився перший. Обернувся та ввігнав ще по одній у серце обом вартовим, поки ті намагалися прицілитися в нього. Тридцять років спортивної стрільби дають свої плоди.

Він озирнувся, збираючись завалити мавпу, але та, налякана власними пострілами, вже кинула зброю, аби втекти й заховатися. На лихо, її лапки заплуталися в ремені «калаша», і бідолашній ніяк не вдавалося виплутатися. Справжній номер у стилі Чарлі Чапліна.

Африканське божевілля: більше нічого.

Один чорний досі ворушився. Морван підскочив і розніс йому череп. Обережно наблизився до мавпи, яка й далі крутилася навколо власної осі, дістав ножа й розрізав лямку автомата. Тваринка відбігла й причаїлася за деревом за кілька метрів від своїх охололих хазяїв.

Усе стихло.

На перший погляд, усі члени його групи залишилися неушкодженими. Справжнє довбане диво. Вони простяглися на землі, неначе готові закопатися в сухе листя.

Сім мертвих, командна робота з допомогою шимпанзе.

Мішель підвівся. Він так тремтів, що не міг вимовити й слова. Морван почувався не ліпше, але таки спромігся віддати наказ:

— Заберіть їхню зброю та провізію.

Війну оголошено. Постріли виказали їхню присутність іншим грабіжникам. Роздати солдатам набої. Прискоритися. Якнайшвидше дістатися копалень — а там Кросс і його натреновані хлопці. Так поталанити може тільки раз.

Вкладаючи пістолет у кобуру, Морван кивнув на мавпу за вкритим ліанами стовбуром:

— Дайте їй кілька шматочків цукру. Ми завдячуємо їй життям.

До сімейної оселі у Ф’єзоле на околицях Флоренції він завше приїздив без жодного задоволення. Досі думав, що ноги його там більше не буде. Мусив оселитися в спальні Д’Аннунціо — кожна кімната носила ім’я котрогось італійського письменника. Майже неписьменний власник, Царство йому Небесне, вбачав у цьому певну родзинку.

Приїхали всією родиною — Софія з дітьми була з ним, тому він весь час почувався страшенно незатишно. Що подумають Міла й Лоренцо? Що їхні батьки знову разом? Що смерть nonno[47] стерла всі сварки, всі образи?

Під час польоту він удавав гарний, розслаблений настрій. Те, чого так бракувало, відколи зав’язав із коксом. Ламало, як і раніше, тремтіння не припинялося. Сидів біля Лоренцо, допомагав йому розмальовувати фломастерами, на які й виливав свій гнів.

Тепер він був сам. Нарешті. За вікном його спальні плинула мрія, припорошена золотом і завуальована туманом. У далечіні — куполи й дзвони Флоренції, червоні й рожеві дахи, крихітні вулички, переповнені архітектурними шедеврами. Трохи ближче — схили пагорба, поцятковані мирними палацами, які починали насичуватися сонячним світлом — увечері цей бенкет світла завершиться чарівними медовими або золотими сутінками, залежно від настрою.

Він опустив погляд на парк: тераси з піщанику, басейн без бортів, зело живої огорожі, столітні дерева… Цей краєвид уже досяг вічного ідеалу, квінтесенції Італії. Навіть цербери, які походжали туди-сюди, вочевидь озброєні, відповідали певній національній традиції: мафія, махінації, насильство.

Лоїк знав лише одну людину, яка оточувала себе такими самими карикатурами: свого батька. Не намагався з ним зв’язатися, але Меґґі його попередила. Старий, мабуть, приголомшений. Лоїка насправді не шокувало відкриття: їхні з Софією батьки дружили вже десятки років і навіть тихцем влаштували шлюб своїх дітей. Ці каїди[48] хотіли об'єднати свої сім'ї, як свого часу робили монархи для злиття королівств. Лоїк трохи погарячкував — навіть погрожував батькові пістолетом, — і заспокоївся. Урешті-решт, Предки вчинили так лише для об’єднання своєї вотчини, тобто спадку, який мали залишити своїм нащадкам-невдахам.

Він зняв чорні окуляри, аби ліпше роздивитися парк. Ніколи не здогадався б, що за мурами товчуться папараці — убивство Монтефіорі стало сенсацією тижня. Під кипарисами графиня роздавала накази домашнім, які накривали на стіл — у листопаді тут ще можна було пообідати надворі. Висока, тонка, затиснена в сукні від «Prada», ця жінка нагадувала скульптуру Джакометті. Біля неї почувався так, ніби потрапив у сповідальню. Вона випромінювала похмуре світло й завжди говорила тихо.

Обидві сестри Софії теж були тут — походжали вздовж басейну. Можливо, займалися організацією похорону. Нервові кар'єристки з вищою освітою, вони жили, скорцюрблені над своїми айфонами, впродовж багатьох годин цокали в них своїми пофарбованими в червоне нігтиками. Сестри завжди ненавиділи Лоїка: надто гарний, надто крутий, надто обдовбаний. Але тепер, коли він вільний, можливо, змінять думку…

Найбільше дивувало те, що ніхто не здавався приголомшеним або нажаханим смертю Кондотьєра. Невже його дружина й дочки очікували подібної жорстокості? Чи були стосовно чогось у курсі? Ці запитання відсилали Лоїка до його батька. Важко повірити, що старий ніяк не пов’язаний із цим типовим африканським методом — викрадення серця, канібалізм — нарешті знайшли покусані шматки… Чи не міг він виступати в ролі потенційної жертви, або, навпаки — замовника вбивства? Чому б і ні?

Перед від'їздом набрав номер матері. Впродовж цих останніх місяців Меґґі виявлялася набагато кмітливішою за звичайну домогосподарку, жертву чоловікових утисків, — можливо, насправді була навіть альтер еґо свого чоловіка в його африканських справах. Вдала розгубленість і заприсяглася: по телефону Морван говорив так, що це вселяло надію. Комедія тривала.

Лоїк, зі свого боку, теж мав на думці своє: провести власне розслідування вбивства Монтефіорі. Він не в найліпшій формі, аби збирати факти й відтворювати графік Кондотьєра в його останні дні, але ідеально говорить італійською. Обшукати особистий кабінет торговця брухтом. Визначити його зустрічі. Ідентифікувати конґолезців-курортників у Флоренції — неможливо, щоб «натуральний» італієць або француз, хай навіть професійний убивця, взяв до рук циркулярну пилку. Ось які в нього були плани на наступні дні.

— Ти пам’ятаєш, коли востаннє тут був?

Софія. Не постукала. Він не обернувся, але пригадав ту вечерю, під час якої, цілковито обдовбаний, розвинув таку думку: що вродливіша жінка, то менше вона здатна до роботи. Суща провокація стосовно сестер Софії, які успадкували батькову справу. Софія по інший бік столу посміхалася.

— Ще й як пам’ятаю! Того вечора я побив усі рекорди.

Вона всілася поряд, обличчям до вікна, почала спостерігати за слугами, які натягували накриття від падолисту. Перевдяглася. Легка сукня з темно-синього шовкового мусліну мовби шепотіла від кожного її поруху. Лоїк замилувався профілем жінки. Лінія чола й носа, підкреслена вертикальною лінією чорного волосся. Дуже красиво, але це вже його не обходить.

Від їхньої пристрасті в Нью-Йорку в нього залишилося єдине почуття: плину часу. Секунди для них двох пролітали, мов розмітка траси, коли мчиш на повній швидкості. Саме це відчуття — можливо, навіть не кохання, — сп’янило, одурманило так, що вони втратили контроль. Потрапивши в яму, стали заручниками розбитої бляшанки й мали доста часу, аби зненавидіти одне одного.

— Скільки днів? — раптом запитала вона.

Лоїк, завмерлий і схований за своїми чорними окулярами, здригнувся:

— Про що ти?

— Скільки днів, як ти припинив це?

— Звідки ти знаєш?

— Бачу.

— Двадцять три.

Він очікував, що жінка вибухне сміхом, але вона не відвернула погляду від тераси й вдовольнилася запитанням:

— Тобі щось потрібно?

— Твоєї допомоги точно не треба.

Вона мовчки всміхнулася. Пролунав дзвоник — ним зазвичай кличуть слуг, але Монтефіорі так запрошували всіх до трапези. A tavola![49]

Як хтось, за ким стежать, може простежити за іншим?

Перш ніж узятися до своєї спостережницької місії, Ґаель пошукала в інтернеті інформацію про Катца. І знайшла те, що могло найбільше здивувати: порожнечу. Жодного згадування його імені. Зв’язалася з асоціаціями психоаналітиків: нічого. Із ради Спілки медиків відмовилися надати відповідь. Пошукала з боку медичних факультетів: жодного студента, а тим паче викладача з таким прізвищем…

Після тієї вечері він висадив її з таксі перед будинком. Жінка ще почувалася ошелешеною після сцени в ресторані. Що він шукав у її сумочці? Ключі? Документи? Якусь річ? Інформацію про особисте життя? Від псевдопочуттів до психолога не лишилося й сліду. Тільки тривожний клубок у горлі. І добряча порція допитливості. Вона хотіла знати, хто цей тип насправді. Шахрай? Один із тих психів, які розігрують із себе лікарів і вішають мідну табличку біля входу в під’їзд? Шантажист? Детектив?

Ніяк не могла пригадати, де його відкопала, — може, в довіднику чи на якійсь вечірці: провал у пам’яті підтверджував версію з бухлом або наркотою. «Ось моя візитівка». Окрім того, його бізнес процвітав: це було перше, що вона перевірила. На Жовтих сторінках знайшовся запис: «Ерік Катц, психіатр, психоаналітик». Чому його ніде більше не згадували?

Не менше запитань виникало і в зв’язку з його сім’єю. Дружина, двоє дітей. Що, власне, з ними? Не знайшла його домашньої адреси. Жодного Еріка Катца в Іль-де-Франс. Квартира чи будинок записані на дружину?

Цього ранку Ґаель прийняла рішення. Він порпався в її сумочці? Вона перериє його кабінет. Проблема полягала в двох сторожових псах, які мов прилипли до неї. І мови нема про те, щоби зайняти пост для спостережень навпроти його під’їзду. Янголи-охоронці негайно відішлють Старому звіт, а того це занепокоїть.

Нарешті вирішила розіграти сцену: всілася в ресторанчику навпроти будівлі, де розташовувався офіс Катца, дістала ноутбук і заходилася вдавати з себе письменницю в припливі натхнення — із тих, хто пише в кафе. Насправді ж очікувала, поки об’єкт вийде з кабінету. Цербери, які стерегли її, не бачили обличчя психолога: знали тільки, що вона вже приходила до цього будинку.

Нарешті, о 18:30 Катц вийшов. Загорнутий у плащ-дощовик, який робив його схожим на шпигуна в повоєнному Берліні, проминув ресторан і не помітив Ґаель. Вона розплатилася за каву та перейшла дорогу. Уперед, на обшук. Навіть не глянула на тих двох, набрала код і зайшла в під’їзд. На сходах пригадувала останні хвилини того вечора. Катц гнув свою лінію: дружба. Нічого не домагався.

Пообіцяв дуже скоро їй зателефонувати. Чесний, як дупа черниці.

На потрібному поверсі вона подзвонила. Жодної відповіді. Вхідні двері не були броньовані — впродовж року їй двічі на тиждень доводилося чекати на свою чергу в крихітному вестибюлі навпроти входу. Спосіб, у який вона збиралася відчинити замок, нагадував дурнуватий жарт: простромити рентгенівський знімок між дверима й одвірком та піднімати його, поки не вискочить язичок. Одного вечора вона забула вдома ключі й бачила, як це робив слюсар. Її вразила простота методу. Вранці пошукала в інтернеті. Цей класичний спосіб навіть мав назву: «by-pass».

Ґаель почала маневр: пропхнула пластиковий аркуш у щілину й водночас струснула двері. Жодного результату. Повторила, доклавши більших зусиль і з більшим завзяттям. Знову жодних зрушень. Їй здавалося, що гуркіт чутно в усій будівлі. Хтось із сусідів от-от запідозрить нахабне пограбування й вистромить носа. Вона…

— Що ви тут робите?

Ґаель встигла лише запхати знімок під пальто й озирнутися: перед нею стояв Ерік Катц у своєму френчі з поясом.

— Я… я прийшла поговорити з вами, — пробурмотіла перше, що спало на думку.

— Навіщо?

— Впустіть мене, я поясню.

Психолог з виразом недовіри на обличчі зробив крок уперед, дістав ключі та знехотя відімкнув двері. Вона могла цілу вічність намагатися крізь них пробитись: насправді двері виявилися броньованими, а замок мав щонайменше три язички.

Переступаючи поріг, відчула себе останньою дружиною Синьої Бороди — тією, яка хотіла увійти до забороненої кімнати.

У савані вечеряють о 18-й, як старигані.

Морван сидів у багнюці з увімкненим ліхтариком на лобі й наминав свій чікванґве, зеленавий рулетик з маніоком, що тхнув лайном. Аби проковтнути таке, треба додати смаку: томатний соус, перець, спеції, пальмова олія, — будь-що, аби лишень забити смак коров’ячого млинця. Більше в меню не було нічого: мисливці облизня спіймали.

Їм не вдалося дістатися копалень засвітла, тож найрозумнішою радою був табір на галявині з виставленою вартою. Згідно з планами Морвана (він тримав на колінах відволожену мапу, бо GPS віддав Богові душу), вранці мали дійти до потрібної точки.

Він відломив ще шматочок — маса, подібна до желе, їдка від соусу. Попри все це, чоловік пишався собою, адже переміг май-май і в цій глушині не зганьбився перед своїм загоном. Під невблаганним сонцем, у болотистих ґрунтах, де вони грузли по пояс, продираючись крізь непролазні чагарі, подібні до колючого дроту, він усе-таки просувався вперед.

Зникли кілька носіїв: деяких налякала пригода з май-май, один утік із ящиком ліків. Та все-таки вісімдесят відсотків вантажу вціліли. Гідний результат як на дві третини шляху.

Морван зиркнув на Мішеля, який скрутився клубочком біля підніжжя гігантського дерева. Чорні в Центральній Африці часто страждають від хронічної малярії, що час від часу долає їх нападами лихоманки.

— Малярія… Малярія… — стогнав скорцюрблений Кущ.

Залишалося тільки чекати, поки це мине.

Морван міркував над проблемою з май-май: неможливо уникнути зустрічей з іншими бандами. Або ж із грабіжниками іншого походження. Постріли прозвучали мов заклик до бою: всі місцеві хижаки тепер узяли їхній слід. Морван не боявся ні тутсі з іншого берега річки, ні ЗСДРК, які не насмілилися б на них напасти, — дозволи від Мумбанзи й перепустки від Кабонґо загасили б їхній запал. Залишалися окремі банди: Інтерагамве,[50] кадоґо, загони повсталих тутсі…

Не виключав він і можливості ліпше організованого нападу з боку вбивць Нсеко та Монтефіорі. Але був переконаний, що ті дочекаються встановлення місця розташування родовищ, перш ніж завдадуть удару. Тож користувався своєрідним відтермінуванням вироку — до завтра.

Насправді він мало переймався цими небезпеками. Усе життя голова його лежала на колоді під сокирою. Розплата за дозвіл убивати — постійний смертельний ризик. Та одне — закінчити життя тут, у цьому багряному пеклі, згоріти від лихоманки чи виявитися нанизаним на рожна повстанцями, які вміють перетворюватися на леопардів, і зовсім інше — вирушити до прабатьків на Бреа, малюючи акварелі або запихаючи в пляшки іграшкові кораблики.

У його герметичній валізці задзвонив телефон. Морван трохи здивувався, що він досі працює. Відчинив валізку: син.

— Ти де? — запитав швидко, не залишаючи Ерванові часу, щоб заговорити.

— Кайомбо. Скоро знову в дорогу. Завтра буду в Анкоро.

— Хай щастить.

Запитав він суто про людське око: Ерванів «Іридіум» мав супутниковий маячок, тож батько відстежував його переміщення в режимі реального часу.

— Що далі я просуваюся, — різко відрубав малий, — то більше дізнаюся. Ти забув розповісти мені купу всього.

— Не починай.

— Я вже почав. Що це за історія зі схемами, накресленими вбивцею на землі?

— Дурня. Фарабо був навіжений. Якщо застрягатимеш на кожній дрібниці, то…

— Не думаю, що це дрібниця. Людина-цвях залишав підказки. Її жертви були не просто мінконді. Це її засоби для передавання повідомлень.

— Адресованих кому?

— Білим Будівельникам, їхнім батькам. Ці чоловіки скоїли таке, за що Фарабо мстився, і…

— У котре захоплююся твоєю балакучістю. Це ти з висоти сорока років пояснюватимеш мені, що я чогось не догледів?

— Не думаю, що ти чогось не догледів: у цьому й проблема. Я радше вважаю, що…

Гуркіт грому струснув землю й заглушив останні його слова.

— Щось сталося, — вів далі Ерван, — я впевнений. І ти точно знаєш, що то було. Чому ці сім’ї прокляті?

— Чекай-но: хто наплів тобі такої маячні?

— Спершу мій гід, потім Муна, жінка, яка довго працювала у Верховенів.

Ґреґуар невиразно пригадував служницю, навчену гарних манер. Наполовину чорна, наполовину біла, покірлива на сто відсотків. Попри його молитви, мертві не всі мешканці Лонтано. Скільки їх ще відкопає його син?

— Що накоїли ті бельгійці? — заволав Ерван, намагаючись перекричати грозу й перешкоди в ефірі.

— Наприкінці XIX століття саме вони побудували залізницю та…

— Розкажи мені, чим вони завинили.

Морван зітхнув. Це надто застаріла частина історії: все одно, що кинути синові кістку.

— Тобі, певно, розповідали, що будівництво було найкривавішою подією того століття, що трупи робітників змішували зі сплавом, з якого виготовляли рейки, що заповнювач складався з перемелених людських кісток.

— Авжеж, щось таке.

— Дурниці. Проте одне вбивство бельгійці тоді таки скоїли. Проти прокладання залізниці повстав якийсь чаклун йомбе. Будівництво відбувалося на його території. Ворожбит ліг на дорозі й більше не поворухнувся. Кидався прокльонами, насилав вроки на робітників: нічого не можна було вдіяти. Бельгійці підірвали пагорб у нього над головою і поховали його живцем. Бульдозери все прибрали.

— Це і є їхній перший злочин?

— Були, певно, й інші. Але поховати живцем знахаря в Нижньому Конґо — погана ідея.

— Мені, власне, сказали, що білі боялися магії йомбе.

— Це правда, але вони вважали себе найсильнішими. У цих сімей було дуже особливе уявлення про інтеграцію. Якби вони мали на те повноваження, то ввели б апартеїд, як у Південній Африці.

— Мені також розповідали про інцест.

Морван вибухнув реготом:

— Я впевнений, що ти бачив фото «Саламандр». Справді, впадає в око: ці дівчата були однієї крові. Коли я зустрів твою матір, вона вже страждала від гіпертиреозу, спадкової хвороби, її брат був божевільним, а сестра помирала від розсіяного склерозу. Ось прокляття Білих Будівельників: ланцюгова реакція зіпсутих генів, які вони передавали від покоління до покоління. Добре, що я влив хоч трохи свіжої крові у ці сцяки!

Грім поближчав. Він відчував, як вібрує земля під ногами. Син мовчав. Морван навіть не був упевнений, що той вловив загальну ідею його висловлювання. А, це не так важливо.

— Урешті-решт, Білих Будівельників вигнали з Нижнього Конґо в шістдесятих, — заговорив Ерван за кілька секунд. — Що там сталося насправді?

Морван щось пробурчав собі під ніс, але, зрештою, про це він також міг розповісти:

— Ще одне вбивство. Одна з їхніх дружин спала з чорним. Це їх вибісило. Вони здерли з нього шкіру живцем, а тоді пропустили крізь машину для подрібнення цегли.

— Хто саме це зробив?

— Невідомо. Але де Крефт мали таку можливість.

— Ти маєш на увазі…

— Твоїх дідуся й бабусю. А після цього хтось іще дивується, що я розірвав стосунки з ними.

Ерван не зреагував, чи потріскування перешкод заглушило його.

— Ця справа дійшла до вух Мобуту, — вів далі Морван. — У Північній Катанзі щойно виявили родовища: винних відіслали туди. Інакше їх силоміць викинули б із країни. Білі Будівельники почали все з нуля й побудували Лонтано. То були мерзотники, але сповнені запалу. Ліпших гірників не знайшлося б у всьому Заїрі.

Ще за кілька секунд голос Ервана набрав сили:

— Чим можуть бути пов’язані ці вбивства й схеми, які Людина-цвях креслила там, де залишав трупи?

Морван здригнувся. Без сумніву, син рано чи пізно про це дізнався б.

— Звідки я знаю? — спробував він ухилитися від відповіді.

Ерван недобре розсміявся:

— Годі видрючуватися, татку. За більш ніж сорок років я по вуха наковтався твоєї одержимості, твого натиску, твого завзяття. Ти ніколи не кидав справи, не докопавшись до найменшої дрібниці. Розкажи — й заощадиш мій час.

— Думай, що хочеш. Завтра сідаєш на баржу?

Відповіді не почув: небо розпоров пекельний тріск.

— Стережися, — додав він. — Ходять чутки про постачання зброї. Якщо це правда, бздітиме саме там, де ти зараз.

— Я мушу продовжити розслідування.

— Ти справді такий дурний, що триндець.

Він розлючено натиснув кнопку. Наступної миті вдарила злива. Рясна, подібна до теплуватого, прозорого бомбардування. Морван поквапився до свого невеличкого намету й заліз у нього навкарачки. Прив’язав намет до дерева, аби його не знесло вітром чи потоком болота. Застібнув блискавку на двошаровій завісі й ляпнувся на землю.

Ото сміху: втиснений під полотняний купол літній добродій з вагою понад сто кіл, який досі бавиться в героя зі своїми набійниками та ковбойським капелюхом. Він нагадав собі тих stragglers, японських солдатів, які й далі воювали у Філіппінах навіть за тридцять років після капітуляції Японії.

За кілька секунд йому пригадалися синові слова. З такими темпами він за день-два викриє правду. Морван схопив свій «Іридіум»: час прикликати головного повіреного.

— Сальво? Морван.

— Так, шефе.

— Можеш говорити?

— Так.

— На Бога, що ти коїш?

— Просуваємося вперед. Будемо в Анкоро завтра зранку.

— Що за гру ти почав? Я тобі сказав: влаштуй йому екскурсію лісом і поверни додому!

— Шефе, я професіонал, і…

— Стули пельку. Або ти бігцем повертаєшся в Лубум, або, присягаюся, роздеру тобі сраку.

— Але…

Баньямуленґе грає як справжній африканець. Прибрав до рук Морванові бабки й тепер гребе потроху грошики Ервана. І, мабуть, користується мандрівкою для якихось власних махінацій…

— Якого дідька ти поперся з ним до де Момпер? А тепер і до Муни?

— Шефе, просто трапилася нагода, і…

— У мене таке враження, ніби ти не тямиш, чого від тебе вимагають. Я тобі плачу, аби ти гальмував Ервана, а не стелив перед ним килимову доріжку. Що ж, продовжуй — і, присягаюся: підісру тобі репутацію в усьому Лубумбаші!

Сальво не відповів: зважував усі варіанти. Бабло в найближчій перспективі, безробіття — в далекій.

Гроза не вщухала. Двошаровий намет провисав під масою води.

— Яка ситуація з повстанцями? — знову закричав Морван.

— Поки що жодних проблем.

— ЗСДРК?

— Звичайні блокпости.

— А постачання зброї для тутсі?

— Тільки про це й торочать.

— Про що конкретно?

— Гранатомети, ракети, кулемети.

— Це Дух Мертвих там керує?

— Він зі своїм військом вочевидь рухається від Південного Ківу до нас. Але може, це самі побрехеньки…

Хто продав цю зброю ФЗВК, «повстанцям серед повстанців»? Хто був зацікавлений у підживленні цієї зони конфлікту?

— Завтра зранку повертаєшся в Кабве.

— Ми майже в Анкоро!

— Ти французьку розумієш? Ерван не повинен просунутися далі.

— І що мені йому сказати?

— Якось викрутишся.

— Так, шефе.

Намет і далі колихався під потоками, ніби чиясь гігантська рука, сплетена з ліан і коріння, намагалася вирвати його з ґрунту. Крізь залите водою склепіння Морван бачив, як пальми на диво повільно гойдаються на вітрі, ніби монструозні водорості на дні болотистого моря.

— А головне, не залишай його ні на мить, зрозуміло?

— Так, шефе.

— Завтра ввечері чекаю на звіт.

— А що з літаком?

Той, хто планував повернення в Лубум, мав би відіслати в савану літак.

— Тримай мене в курсі, я поміркую над цим.

Він роздратовано відімкнувся. Ця справа вже вислизнула з його рук. Ерван робитиме лише те, що йому заманеться. Баньямуленґе дбатиме виключно про власні інтереси. Що ж до збройного конфлікту — тут не знаєш, що станеться завтра…

— Патроне?

Злива вщухла, так само раптово, як і почалася. Крізь намет Ґреґуар розгледів силует Мішеля, зігнутого навпіл, — інші в нього за спиною, під накриттям із гігантських крон уже розводили вогонь за допомогою бензину й деревного вугілля.

— Уже ліпше? — запитав Морван, коли Кущ простромив носа в щілину між двох полотнищ. Очі в нього були червоні, мов у кролика-альбіноса.

— Я вживав ліки.

— «Нівакін»?

Мішель показав йому джойнт завбільшки як лійка.

— Тебе сам Господь послав! — вигукнув Морван, простягаючи руку.

На площі Іль-де-Сен, на перехресті бульвару Араґо та вулиці Сен-Жак, щовечора взимку збирається натовп із сотні осіб. Жодного світла, жодного прихистку, жодних пояснень. Схоже на маніфестацію, але без будь-яких вимог чи транспарантів.

Ґаель часто проїздила повз них на таксі, орендованому великому «Velib» чи навіть у татовому «седані». Ця темна, застигла юрба, що ніби стояла в черзі, й цівки диму, що здіймалися над головами людей, завжди інтригувала її. Сьогодні вона крокувала просто туди. Ніч чорна й важка, тротуар укритий блискучою слюдою, в очах відбиваються зблиски ліхтарів. «Les Restos du coeur»[51] Вона лише чула назву, що невиразно асоціювалася з жалюгідними спектаклями вар’єте. Тепер опинилася в самому серці організації.

Тут роздавали талончики, простягали руки, простягали тарілки й келишки, а кожен жест неначе зависав у запаху дешевого їдла й згірклого жиру. Вона ненавиділа себе за таку реакцію — нащадок дрібних буржуа, народжена в шовках і презирстві. «Така моя природа…» — казав скорпіон із байки.

Ґаель обійшла чергу й відшукала поглядом потрібну людину, ту, яка стояла за прилавком з ополоником у руці. Біляве волосся, полотняна куртка барви хакі, безстатевий силует: вона легко могла б перейти в іншу команду, на бік злидарів.

— Вітаю, — озвалася Ґаель з-під свого каптура, облямованого хутром.

— У чергу, як усі, — відповіла жінка, навіть не глянувши.

— Я дочка Ґреґуара Морвана, Ерванова сестра.

Дівчина скоса зиркнула на неї і, здавалося, відразу впізнала:

— Що ти тут з біса робиш?

— Я хотіла б із тобою поговорити.

Та не відповіла, озирнулася: шукала, певно, двох церберів, які мали б ходити за Ґаель назирці. Все вона знає.

— Почекай отам. Буду за десять хвилин.

Звертання на «ти» — дуже красномовне: навряд це дівчисько набагато старше за Ґаель, але приймає за дівчисько саме її. Точніше, вона має Ґаель за татусеву доньку, яка щодня підсирала братові життя своїми вибриками, втечами й спробами суїциду.

Ґаель послухалася без жодних заперечень. Відійшла й закурила цигарку поруч із лавою, на якій мовчки їли кілька ненажер. Повітря, здавалося, от-от трісне, ніби тонка крига. Двоє здорованів тупцювали за сто метрів звідти. І досі ховаючись під каптур, Ґаель зробила кілька кроків, насолоджуючись дивним приємним відчуттям.

Ще не оговталася від недавнього переляку. Коли її заскочив Катц, послалася на панічну атаку, якою виправдала свій прихід. Психолог нібито проковтнув цю брехню й порадив звернутися до його колеги. Сам відтепер не вважав себе її психотерапевтом.

Ця історія стала уроком для неї. Якщо хоче продовжити розслідування — потребує допомоги. І не абиякої: допомоги фліка, звичного до неделікатних вторгнень і зламування таємниць. Копів вона знала багато: виросла серед них, жила поряд із ними, навчилася їх розуміти. Щороку на Різдво до її батьків приходили зо двоє нікчемних поліціянтів, які через розлучення з дружиною чи конфлікти з начальством не знали, куди цього вечора поткнутися.

Ґаель відразу подумала про Одрі, п’яту з групи Ервана. У тих рідкісних випадках, коли брат розповідав їй про свою команду, завжди спливало її ім’я: «Мій найкращий хлопець — це жінка».

Вона набрала номер, який Ерван дав «на випадок надзвичайної ситуації», і за кілька спроб зателефонувала такому собі Кевіну Морлі. Флік пояснив їй, де знайти Одрі Вінавскі: щосереди вона працює як волонтер у «Les Restos du coeur».

— Чого тобі треба?

Флікиня стояла перед нею, скручувала цигарку. Тон агресивний: вона присвятила цій дівці час свого перепочинку.

Ґаель почала говорити, але дівчина перебила:

— Я знаю, хто ти. Що ти тут робиш?

Далі трохи м’якіше:

— Я знаю, що з тобою… сталося.

Напад у Сент-Анн, сутичка в Ервана. Ґаель скористалася паузою.

— Ось чому я хотіла з тобою зустрітися… — вона теж перейшла на «ти».

Переповіла події останніх днів. Поновлення зустрічей із Катцом. Запрошення на вечерю. Пригода з сумочкою.

— І що?

— Психологи так не поводяться.

— Цей, може, інакший.

— Ти не розумієш: це робота з дуже строгими правилами. Терапевт потрібен не для того, щоб длубатися в твоєму житті, а щоб ти сама це робила. Він не може втручатися. Запрошення на вечерю — це вже був дзвіночок. Але обшук сумочки виявив інший факт: Катц щось шукає.

Одрі затягнулася, й далі оглядаючи безхатьків, які жували, порозсідавшись у різних кутках площі. Інколи зиркала й на охоронців; а тих, здавалося, заінтригувала ця жіноча змова.

— Про що ви говорили під час вечері?

— Про все й ні про що.

— Він розпитував тебе про життя?

Ця флікиня ніколи й носа не потикала до психолога.

— Я бачилася з ним двічі на тиждень упродовж року. Він і так усе знає про моє життя.

— Він до тебе клеївся?

— Запропонував свою дружбу. Це ще більше дивує.

Одрі кивнула, її очі захоплено блиснули — врода Ґаель не завжди викликала роздратування в інших жінок. Часто це була мовчазна повага, смиренний фаталізм.

— Ну, розродися вже, — кинула вона за кілька секунд. — Скажи, що придумала.

— Я хочу знати, чого він шукає. Чому він намагається зблизитися. — Ґаель припалила ще одну цигарку. — Я все життя провела у психологів. Ніколи їм не довіряла. Холодні маніпулятори, збоченці, завжди спраглі унікальних випадків. Можливо, Катц хоче додати мене до своєї колекції.

— У такому разі він залишив би тебе собі як перспективну пацієнтку, хіба ні?

Одрі мала рацію. Ґаель потупцяла довкола ліхтаря. Їй здалося, що плямкання й гамір клошарів погучнішали.

— Можливо, хотів спостерігати за мною з іншого боку…

— Що конкретно ти про нього знаєш?

— Нічого, тобто майже нічого. Він практикує лише в своєму кабінеті, на вулиці Ніколо. Жодних консультацій у лікарні, ніяких інших фахових занять.

— А в особистому плані?

— Начебто одружений і має двох дітлахів, але мені не вдалося це перевірити.

— У тебе є ще якісь відомості?

Ґаель пояснила, що нічого не знайшла в інтернеті — це неймовірно, — на мить завагалася, перш ніж розповісти про свій невдалий обшук.

— Ти знаєш, чим ризикувала?

— Ударом ножа між ребер.

Одрі розсмішила багата уява Ґаель, але вона раптово обірвала регіт: трохи зарано забула передісторію співрозмовниці.

— Цього, може, й не було б, але він міг заявити на тебе.

— Він нічого не помітив. Я вигадала привід — панічну атаку. Він порадив піти до іншого психолога й безцеремонно виштовхав за двері.

— Ви планували ще одну зустріч?

— Поки що ні, але…

— Але?

— Побоююся, що він стежить за мною, спостерігає… Відновив зі мною контакт, коли дізнався про історію з клініки Сент-Анн. Сказав, що йому зателефонували з тієї психлікарні. Упевнена, він брехав: за документами цього чувака просто не існує.

Одрі присіла на лаву, з якої нарешті встали ті бридкі типи й почала крутити в пальцях ще одну цигарку. Добрий знак.

— А ті двоє? — кивнула на сторожових псів, які тупцяли віддаля.

— Каторжанам чіпляли до ноги ядро, а в мене їх двоє.

— Вони ж тебе охороняють, чи не так?

Ґаель стенула плечима. Перед нею постала значно страшніша загроза. Психологічне втручання, зараження, проти якого такі накачані парубки не могли нічого вдіяти.

— Ти так і не сказала, чого чекаєш від мене.

— Щоби ти накопала чогось на нього. З твоїми повноваженнями…

— І більш нічого?

Ґаель нахилилася до обличчя дівчини в полотняній куртці: її дістала пиха цієї Одрі.

— Я перевірила все, що могла. Повторюю: цього чувака ніде не існує. Він ніде не вчився. Не працював у жодній клініці. Не зарахований до жодної спілки психологів.

— Але він є в довіднику?

— На Жовтих сторінках як психолог, але не в каталогах власників нерухомості.

— Це нормально для профі, авжеж?

Дівчина неохоче погодилася.

— Як ти з ним познайомилася?

Ще один слабкий пункт у її справі.

— Уже й не пам’ятаю.

— Як це?

— Думаю, на якійсь вечірці. Це найімовірніше пояснення. Я, мабуть, була обдовбана, або ж під пігулками. У мене були періоди, коли… скажімо, я не дуже ясно мислила.

Одрі запалила свою цигарку. Скидалося на те, що вона вагається: чи підписуватися на таку дивну справу. Жодного слова ні про Ервана, ні про Падре: вона знала, що ті в Африці.

— Після всього, що я пережила в останні місяці, — не вгавала Ґаель, — мені не бракує приводів для занепокоєння, чи не так?

— Дай мені його ім’я та адресу. Я наберу тебе, коли матиму новини.

— У тебе є мій номер? — Ґаель подала флікині заздалегідь приготовані дані.

— Усі в групі його мають, — Одрі розвернулася й заклала руки в кишені.

Ось тобі, маєш.

— Можна ще запитати? — вслід їй гукнула Ґаель.

Одрі обернулася:

— Що?

— Чому ти займаєшся, ну… оцим щосереди?

Офіцер кримінальної поліції Вінавскі кинула веселий погляд на горопах, чиї тіні змішувалися з парою від баняків і контейнерів.

— Бо тут моє коріння. Якби не твій брат, і досі тут була б.

Після розмови з батьком вони рушили далі в напрямку Анкоро. Відстані й години більше нічого не значили. Шляху, який мали пройти опівдні, не здолали й до вечора, і Сальво передбачав ще п’ятнадцять годин у дорозі.

Ерван більше ні на що не реагував. Двадцять годин в автівці цілковито виснажили його. Вибоїстий шлях заколихував, і він поринув у прострацію, з якої ледь випливав лише на блокпостах: готівка, харчі — й рушили… Злигодні шляху з його місця на задньому сидінні здавалися галюцинаціями: червоні калюжі, листя, яке сікло шибки, камінці, що відскакували від капота, жирна багнюка, в якій без кінця загрузали колеса…

Усі виходили, щоби підкласти бляху під колеса, штовхнути, потім обтрушували з себе землю, яка нагадувала пошматовану плоть. Ще треба було обрізувати, піднімати й розсовувати гілки, тонкі стовбури, ліани… Коли нарешті знову рушали, на кожнму пагорку починало знову ламати, і, звичайно, навіть мови не було про годинку сну.

На додачу вийшов з ладу кондиціонер у машині. Їхали з відчиненими вікнами, запрошуючи на борт різноманітну комашню. Москіти, ґедзі, оси та інші невідомі комахи, всі монструозних розмірів… Укритий репелентом і кремом від подразнення, француз більше нічого не відчував і думав, що одна з цих тварюк уже заразила його. Хапаючись за ручку дверцят, уявляв паразитів, що кишать у його крові й знищують червоні тільця.

Тепер вони їхали в пітьмі. Злива змусила зачинити вікна. Усередині все торохкотіло, мов у ящику з інструментами. Дощ періщив так, ніби сама ніч розбилася об дах «Тойоти» на міріади часточок. Десь далеко вибухали блискавки, подібні до прожекторів гігантських вартових веж, немовби хтось там, нагорі перевіряв, чи добре виконана робота, чи зрозумів світ, чиї тут мають виконуватися накази.

Подумки прокручуючи розмову з батьком, Ерван увімкнув лампочку над головою, аби роздивитися фото «Саламандр». Дівчата в солом’яних капелюшках, із квітами у волоссі своєю андрогінною статурою нагадували муз під соусом seventies.[52] Ніби завдяки ефекту накладання кадрів бачив суцвіття цвяхів, увігнаних у їхні тіла, зблиски люстерок, застромлених в очні яблука, рани на животі, звідки вбивця виймав органи й куди натоптував волосся й нігті іншої жертви…

Ерван приїхав сюди, аби знайти вбивцю Катрін Фонтана, але можливо, медсестра таки й справді стала сьомою жертвою Людини-цвяха. Утім Фарабо мав таємницю, про яку флік ніколи не здогадувався. Мотив помсти… Якщо так, то навіщо змінювати свою мету й починати з Каті? Ні Колетт Блокc, мати-домогосподарка, ні Ноорче Ельскамп, черниця, не належали до клану Білих Будівельників. І чому Фарабо не вбив Меґґі де Крефт, дочку одного з наймогутніших очільників Лонтано? Годі знайти потужнішого символу, аби допекти засновникам гірничого містечка.

Був також малюнок, накреслений на землі. Будова молекул руди? Ерван був переконаний: Людина-цвях залишала знак для тих, хто господарював у місті. Щоб її ідентифікували? Заарештували? Чи просто нагадував комусь про давні гріхи? Ервана переслідувала думка про мету помсти: слід було виявити мотив Фарабо. Не сумнівався, що батько знає правду, але він був останнім з-поміж людей, здатних допомогти в цьому. Що пов’язувало між собою всіх дійових осіб трагедії?

Морван співав, ховаючись під сплетінням пальм, біля підніжжя величезного моабі. Він доконав свій косяк — чудодійні ліки від Куща — й розпалився мов павук на полюванні. За кілька метрів потріскували дрова у вогнищі. Чорні натягли водостійкий оонівський брезент і збилися під ним у купку. Останні краплі плюскотіли в темряві навколо них. Десь далеко ще гуркотів грім — ніч прочищала горлянку.

Навколо його чола, в світлі ліхтарика роїлася комашня, між гілля ворушилися павуки розміру крабів, дощові хробаки зі зміїними манерами, швидко миготіли тіні не знати чого… Ця біла гарячка нагадувала свято. Дощі в Африці не бувають сумними: вони пробуджують природу, живлять землю, проголошують початок параду.

Напередодні він убив пацана. Цього ранку завалив трьох чоловіків. Залишалася висока ймовірність нового нападу, перш ніж вони досягнуть копалень, які вже, можливо, потрапили до рук інших повстанців. Що ж до Ервана, то він невблагано наближається до істини. Куди вже гірше? Морван підгорав з обох боків, і серединка вже коптилася. Але цього вечора, під дією конопель, ніщо не здавалося йому надто страшним.

Цей димок нагадував дещо інше. Його син порушив тему дилерів, але не затримав на ній увагу. І правильно: шукати слід не там. Але сам Морван свого часу взяв був цей слід. Допитуючи продавців травки, він, зрештою, потоваришував з ними, зокрема з Джиммі, головним постачальником ґанджі у тій місцевості. Навідуючись до нього, він ніколи нічого не вивідував. Аж до одного вечора…

Квітень 1969

У бараку великого Дж. цілу ніч горіло світло. Аби прискорити цвітіння плантацій, він мусив підтримувати освітлення понад шістнадцять годин на добу. Його барліг у ґетто нагадував гігантську лампу посеред сміттєзвалища.

Морван ніколи не підозрював цього чорного в убивствах: одурманений смоляними випарами, він був не набагато активніший за свої рослинки.

— «Саламандри», — запитував він тієї ночі, — що ти про них думаєш?

— Від них смердить. Білі шльондри, які хочуть спати з чорними, — що може бути гірше?

— Завдяки їм твій бізнес процвітає…

— Ось чому я відчиняю їм свої двері…

— А Людина-цвях?

Джиммі походив із тутсі. Два метри зросту, така маленька голова, що здавалося, ніби вона росла в щипцях для горіхів, руки, подібні до плавців, очі, які немовби вилазили просто зі скронь.

— Це демон, патроне… Проти нього нічого не вдієш.

Уже кілька тижнів Ґреґуарові навіювали подібні забобони, такі потужні, що його власні переконання вже стали доволі хисткими.

— У Coco нічого не чути? Щось конкретне?

— Татусю, там тіки про це й базікають, і самі тіки дурниці… Історії про диявола, про чаклунів, які можуть перетворюватися на…

— А серед твоїх білих клієнтів?

— Ніхто більше сюди вночі ні ногою… Увесь цей гармидер дуже шкодить бізнесу. Тіки твоя ціпочка…

Меґґі єдина ще наважувалася перетинати річку.

— Не називай її так.

Джиммі затягнувся й знову зареготав. Вони сиділи на землі серед буяння листя, зігрітого лампами.

— Вибачай, дядьку…

— Хто продає ЛСД, кетамін?

— Я тобі вже казав, я туди не лізу, я…

Ззовні долинув дивний звук. Щось на кшталт дерев’яних бубонців.

— Що це?

— Сезон полювання.

— Якого полювання?

Новий перестук, ніби хтось ударив у маримбу чи дерев'яну коробочку.

— Ліпше тобі піти, бо схоплять. Це облава.

— Сьогодні облава? Просто посеред житлового кварталу?

— Це особливе полювання, патроне. Полювання на мзунґу.

Ходили чутки, що шахтарі планують виступити проти білих. Невже це і є той Великий Вечір?

— Але що то за звук?

— Йомбе полюють за старими звичаями, із собаками, які не валують, коли заганяють дичину. Тож їм на шию надягають дерев'яні бубонці, які її лякають. — Чорний у хмарах диму знову засміявся. — Але цього вечора бубонець на шиї носить здобич…

Морван підвівся — голова йому йшла обертом. Забагато лайна, забагато дурниць. Жоден європеєць не попреться в ґетто серед ночі. Він ледь не впав, та схопився за пластикову перегородку. Мерехтіли лампочки, шелестіло листя. Він був у гігантських легенях, просочених галюциногенними міазмами.

— Тобі на користь, якщо знайдеш когось білого раніше за йомбе! — гукнув Джиммі йому навздогін.

Морван усвідомив, що куріпкою цього вечора може стати Меґґі.

Після тепличної задухи ніч здалася майже прохолодною. Порожній квартал, ані лялечки. Дрібна мжичка. Червоні завулки, затиснуті між халуп, дощаних огорож і звалищ шин, вузькі мов штольні.

Із пістолетом у руці він пробирався вздовж штахетників, хатин із земляним порогом. За кілька секунд уже й заблукав. Був упевнений у єдиному: бубонці чулися вже ближче; мисливець також пересувався лабіринтом, хода в нього була нерівна, невпевнена, мовби конвульсивна… Образ Меґґі й далі пульсував у скронях.

Він повернув ліворуч. Стук-стук-стук. Тепер праворуч, по кісточки в багнюці. Стук-стук-стук. Здобич за кілька вуличок від нього. Крокуючи, він переконував себе, що то ляпає підошвами королева «Саламандр», і вже зовсім недалечко. Яка дурепа. Він хотів покликати її, аж тут почулися крики, а за ними — посвист і страхітливе скреготіння. Мисливці зчепилися мачете. Так він і сам стане здобиччю…

Раптом дерев’яний перестук почувся зовсім поряд. Ґреґуар стрибнув туди й помітив тінь: хтось скорчений під альтанкою. Він увімкнув ліхтарик і оглянув жертву: хлопець, років із двадцять п’ять, худющий, мов жердина, довге волосся, англійський одяг. Він задихався, руки в нього були зв’язані за спиною, з обличчя стікали краплі дощу й крові, на шиї, мов кольє, теліпався великий бубонець.

Ніколи не бачив його в Лонтано.

— Як тебе звати?

— Мішель… Мішель де Пернеке.

Бідолаха почав швидко шепотіти, але розібрати слова було неможливо. Охоплений панікою, він благав забрати його, врятувати. Спершу Морван обшукав хлопця: у підкладці куртки лежали пігулки, згортки з промокального паперу, сірі палички, схожі на стержні олівців. Амфетаміни, кислоти, кетамін… Він знайшов дилера, якого шукав уже кілька тижнів. Барига цих панянок.

— Де ти це дістав? — запитав він, перш ніж звільнити парубка.

Той похилив голову, не відповів, лише схлипнув. Мачете скреготіли щораз ближче. Свист роздирав цю вогку ніч.

Морван схопив молодика за горло:

— Де ти взяв цю наркоту?

— Благаю вас, звільніть мене!

— Відповідай.

— Я… я сам це роблю… я психіатр.

— Де?

— У клініці Стенлі. Підзаробляю, щоб на життя вистачало. Штовхаю все чорним і…

Морван розв’язав його й поставив на тремтячі ніжки. Обоє бігцем кинулися геть вуличками Coco. Морван кілька разів вистрілив із пістолета, аби вгамувати запал мисливців. Ніхто не відповів: певно, ті хлопці мали тільки холодну зброю.

Поза зоною досяжності, на пірозі, яку він використовував аби пересуватися між двох берегів, Морван опитав свого підозрюваного. Ескулап влаштував собі підпільну лабораторію в підвалах клініки для білих Лонтано. Попри останні «події» щотижня приносив партію в Coco й отримував щедру платню від анонімних бариг.

Флік зважив імовірність того, що цей психіатр і є Людиною-цвяхом. Ні: надто бельгієць з вигляду, надто боягуз, недостатньо навіжений.

— Як… як я можу вам віддячити? — почав заникуватися де Пернеке, коли вони опинилися на іншому березі.

— Вилікуй мене безкоштовно.

Тієї миті ця думка здалася Ґреґуару вдалою — у нього досі траплялися періоди тривоги, що паралізувала, жахливі галюцинації, неконтрольовані напади жорстокості.

Насправді ж та ідея виявилася найгіршою.

Мішель де Пернеке. Справжній посланець пекла.

Ciascuno pensi ed open a suo talento: e anche la morte non manchera di fare a suo modo.

«Хай кожен міркує та діє на свій розсуд: так само й смерть неодмінно чинитиме по-своєму». Лоїк упізнав цитату з Джакомо Леопарді, поета з Реканаті. Це промовляв за пюпітром обіч родинного склепу один із директорів Монтефіорі — такий собі «полковник».

Чоловік почав свою промову з цієї цитати, аби нагадати, що небіжчик усе своє життя був «вільною людиною», тобто діяв, не зважаючи на мораль, закон, людяність та багато інших цінностей, які завадили б йому перемагати всіх інших. Лоїк знав цей твір Леопарді. Те, що цього проповідника доброти й чуйності процитували в такому контексті, було дивовижним парадоксом — або ж прихованим плагіатом. Але, врешті-решт, що важила ще одна брехня на порозі могили?

Меса в базиліці Сан-Міньято-аль-Монте тривала годину й добряче пригальмувала реакцію присутніх. Далі довелося воювати з журналістами, аби дістатися автівок. Того ж ранку на перших сторінках щоденних газет з’явилися найсуперечливіші відомості, найхимерніші гіпотези стосовно смерті Кондотьєра. Ні сім’я, ні поліція не дали жодних коментарів.

І не без причини: ніхто нічого не знав.

Попри свій стан (у нього боліло горло й заклало ніс), Лоїк милувався навколишньою красою. Монтефіорі побудував собі на цвинтарі Аллорі склеп із чорного ґольциннського[53] мармуру в ренесансному стилі. Ці правильні лінії нагадували ранні шедеври Брунеллескі. Торговець брухтом завжди вважав себе одним із Медічі. Він був першим у склепі: предків графині ховали в крипті одного з флорентійських палаців, а прадіди Монтефіорі лягли в землю десь у широкому світі.

Зимове сонце благословляло церемонію. Ранкові промені нагадували золотаве мирро, яким мажуть чоло хворим «в ім’я Господа». Усі були в темному вбранні, це додавало урочистості всьому зібранню та робило його одноманітним, хоча від початку нічого такого не було й близько. Поряд зі старими мафіозі хизувалися жінки в кричуще модному вбранні, молодші за них на тридцять-сорок років. Були й інші, врівноваженіші аристократичні пари. Особливо Лоїк милувався дружинами, яким ішов сьомий десяток: вони міцно причепилися до своїх чоловіків, змогли зробитися незамінними для них, або так їх залякати, що до кінця залишаться в їхніх обіймах — цих нічим не проб’єш…

Тривали промови. Картина, позмагалася б за помпезністю з груповими портретами галереї Уффіці, а італійська мовців — із мелодійністю симфонії Ґабріелі. Усе це здавалося надзвичайним, але бракувало об’єктивності. Напередодні, накачаний снодійним, він провів пообіддя біля басейну зі своїми дітьми. Цей банальний момент сповнив його щастям, бо був справді винятковим: ось уже кілька місяців він не проводив із ними більш ніж годину. Їхня життєва енергія компенсувала похоронну атмосферу вілли — сестер, які то сиділи, втуплені в телефони, то театрально ридали, тінь матері, яка блукала садами, пихату Софію… Вона досі не обрала належну позу з огляду на цю трагедію…

— Cosa stai faсеndo?[54]

Лоїк підскочив:

— Що?

Софія штовхнула його ліктем. Церемонія добігала кінця. Слід було покласти померлому троянду. Він узяв квітку й зайшов у будівлю. Чорні стіни випромінювали неочікуване тепло. Ця строгість не пасувала Кондотьєру. Він радше заслужив поховання по-єгипетськи — зі страченими рабами, скарбами, фресками на стінах, які ілюструють легенди про виняткову долю небіжчика.

Лоїк кинув троянду на труну і згадав про свого батька, який зараз десь там, в Африці. Яка загроза над ним нависла? Може, вбивці вирішили і йому вирвати серце?

Коли він вийшов на світло, Софія, тримаючи дітей за руки, розмовляла з напомадженим білявцем, який не вписувався в стиль публіки. Лоїк миттю збагнув: флік. Софія з напруженим обличчям жестом підкликала його. Починаються бісові проблеми…

— Познайомся, це Массімо Сабатіні, ispettore superiorе.[55]

Лоїк уже й не пригадував, що це за звання — капітанові дорівнює, чи майору. В будь-якому разі достатньо високе, аби очолювати кримінальне розслідування. Чоловік підтвердив, що він веде справу Монтефіорі. Світле волосся напомаджене, років за сорок, якийсь безбарвний вигляд; такий інколи мають італійці з півночі, ті, що з німецьким корінням.

Софія доручила Мілу та Лоренцо одній зі своїх сестер і повернулася до них:

— Месьє Сабатіні хотів би кілька хвилин поговорити з нами.

— Зі мною теж? — Лоїк вдав подив.

— Багато часу ми у вас не відберемо, — флік легко вклонився.

Процесія вже прямувала до виходу з кладовища. За огорожею зблискували фари. Іспетторе вказав на тіняву алею, що вела в протилежний бік. Монтефіорі організували обід для п’яти десятків найближчих — Лоїк туди не квапився.

Вони крокували мовчки. Алеї нагадували вулички Помпеїв. Час, раптово зупинений лавою і попелом. Суворі хрести, масивні стели, шарудіння листя під вітром… У бездоганній блакиті дерева здавалися синіми, а склепи — сріблястими.

Поки що судмедексперти й поховальна служба побили всі рекорди швидкості: транспортування, розтин і повернення тіла родині зайняли менш ніж дві доби.

Софія нарешті спитала:

— У вас є певні зачіпки, іспетторе?

— Ще ні. Жодного свідка, ані найменшої підказки, і ми не знаємо, де на вашого батька… скажімо так, напали. Місце, де знайшли тіло, ні про що не говорить: наші техніки-науковці впевнені, що його перевезли.

Сабатіні здавався сором’язливим і нерішучим. Його масне волосся створювало враження, ніби чоловіка пропустили крізь машинку для вичавлювання соку.

— Наразі, — провадив він далі так само невпевнено, — ми зіткнулися зі значними складнощами, намагаючись відновити його графік і…

— Мій батько був дуже потайливий.

— А ви самі не знаєте, куди він міг поїхати того ранку?

— Я вже багато років живу у Франції. Запитайте ліпше в його дружини. Або в моїх сестер: вони працюють у його компанії.

— Справді? Гаразд.

У кінці кожної фрази Сабатіні вклонявся, мовби вибачаючись. Його окуляри затуляли біляві брови, стирали будь-які виразні риси. Утім, поки вони крокували алеєю, Лоїк відчув ще дещо. Цей тип грав роль. Стратегія в стилі Коломбо, аби приспати їхню пильність.

— Чи мав він у своєму кабінеті щоденник — електронний або паперовий? Тобто, чи був такий на віллі Ф’єзоле? При ньому нічого не знайшли. Навіть мобільного телефона.

— Мій батько ніколи не користувався ні паперовими записниками, ні комп’ютерами, — монотонним голосом пояснила Софія. — Певно, ви не знаєте однієї деталі: він ніколи не вмів нормально читати й писати. У нього була добра пам’ять на цифри.

Графиня теж бездоганно грала свою роль: зверхня, крижана, недоступна.

— Ви знали, що він має двох охоронців? — знову заговорив італієць.

— Так, я їх дуже добре знаю.

— У вівторок ваш батько відпустив їх на цілий ранок.

— Інколи він волів сам їхати на зустріч.

Це була гра в котика-мишки, й Софі даремно сподівалася виграти — Лоїк тепер був у цьому впевнений.

— Перепрошую, мадам, але ви помиляєтеся.

Кіт випустив кігті.

— Ми вже перевірили: це вперше вони не супроводжували його. Упродовж щонайменше десяти років Джованні Монтефіорі ніколи нікуди не їздив без них.

Вони дійшли до кінця алеї. Не змовляючись, повернули праворуч. Лоїк уявляв, як поміж могил, у тиші й на просторі гасають пустотливі привиди, мандрівні вогники.

— Ви чули про компанію «Heemecht»?

Лоїк здригнувся. Тепер Сабатіні звертався до них обох. Кіт бавився не з однією, а з парою мишок.

— Це одна з контор мого батька, — зізналася Софія.

— Одна з найбільших, — підтвердив флік. — Підприємство зі збирання, переробки та повторного використання металобрухту. Це також фірма з фрахтування, транспортування, логістики, а ще — велика фінансова група, що базується в Люксембурзі й володіє акціями багатьох міжнародних компаній.

Іспетторе перелічував ці факти нейтральним, але твердим тоном. Він випередив їх на крок, аби не зупиняючись бачити очі обох співрозмовників.

— Можливо, це новина для вас, але ваш батько вже кілька років був центральною фігурою в справі, що розслідується Фінансовою поліцією, зокрема через доволі… темні угоди з імперією «Mediaset»[56] і корупційні схеми, в яких задіяні депутати з Тоскани та Ломбардії.

Софія зупинилася. Нарешті починала розуміти: вступ піанісимо був лише приманкою. Вони от-от опиняться на пательні — вона та її чоловік-фінансист. Сабатіні досі скромно всміхався, ніби не усвідомлював потужності своїх фактів.

— Уже за кілька тижнів йому мали висунути обвинувачення, — вів далі він. — Якби не такі варварські обставини вбивства, найпершою гіпотезою стало б самогубство.

Софія здавалася приголомшеною. Лоїк і флік застигли поряд із нею. Усе сходилося до бійки трьох на цвинтарі — в стилі спаґеті-вестерна.

— Насправді повні дані про його компанії, мандрівки та пересування Італією вже лежать у моєму кабінеті. Хай там що розповідають, а поліційні служби працюють ефективно й можуть бути дуже оперативними. Серед компаній, акціонером яких є «Heemecht», зазначено «Coltano». Це вам про щось говорить?

— Так собі, — видихнула жінка й стиснула губи. — Кажу вам, я не займаюся справами мого батька.

Навіть не йшлося про її нещодавнє несподіване відкриття: двоє чоловіків одружили дітей саме для об'єднання своїх африканських акцій.

— А вам? — запитав Сабатіні й втупився у Лоїка так, ніби запрошував його до гри.

— Припиніть ставити запитання, відповідь на які вже знаєте, — озвався той бездоганною італійською.

— Джованні Монтефіорі спільно з вашим батьком володів значною часткою в цій гірничовидобувній компанії в Конґо. Думаю, його вбивство пов’язане з цим фактом.

— Чому?

— Тому що Філіпа Сезе Нсеко, директора «Coltano» з Катанґи, два місяці тому вбили точнісінько в такий самий спосіб.

— Вважаєте, що мого батька вбили африканці?

Ця фраза вихопилася в Софії мимохідь, і вимовила вона це таким гидливим тоном, що могла б здатися расисткою. Лоїк сам цього не усвідомлюючи, взяв її за руку, ніби хотів утримати на небезпечному схилі.

— Італійці не поступляться жорстокістю й варварством жителям будь-якої іншої країни, — правив своєї Сабатіні, — але справді все вказує на те, що це вбивство пов'язане з Африкою і «Coltano». Йдеться, можливо, про… радикальне захоплення влади всередині групи.

Софія нервовим рухом вихопила сигарету з дна сумочки.

— На сьогодні я єдина спадкоємиця цих акцій, — оголосила вона, затягнулася й видихнула дим у сонячний промінь. — Мені теж, можливо, загрожує небезпека.

Флік відкинув цю підозру легким змахом руки:

— Не бійтеся. Справжній мотив інший. Насправді ваш батько на цей час володів лише кількома акціями «Coltano».

— Що ви таке говорите?

Було трохи запізно втаємничувати в це Софію, та Лоїк видихнув:

— За останні кілька тижнів він усе продав. Я поясню тобі…

— Я також хотів би почути ваші пояснення…

Лоїк відсахнувся: Сабатіні несхибно дивився йому просто у вічі.

— Причини цієї операції дуже заплутані, — ухильно почав він, — треба кілька годин, щоб…

— То домовмося про зустріч.

— Без проблем, — погодився Лоїк, не виказуючи свого збентеження, — ось мій номер.

Задоволений Сабатіні взяв його візитівку. Ще раз уклонився й запропонував повернути на іншу стежку. Софія курила так, мовби її тіло підживлювалося димом.

— Ізидор Кабонґо. Знайоме ім’я? — запитав іспетторе, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Ні, — очужіло сказала Софія. — Хто це?

— Пан Копальня Конґо-Кіншаси. Багато разів був міністром копалень, гірничої промисловості та геології. Зберігає за собою роль експерта при уряді Жозефа Кабіли.

— Ніколи про нього не чула.

— А про генерала Трезора Мумбанзу?

— Теж ні.

Лоїкові були знайомі ці імена, але він не міг пригадати, як конкретно вони пов’язані з Ґреґуаром.

— А полковник Лоран Бісінґ’є?

— Це ви могли б нам пояснити, чи не так? — втрутився Лоїк.

— Ці особи задіяні в експлуатації копалень і торгівлі колтаном у Конґо. Я ще не маю всіх подробиць, але одне знаю точно: Бісінґ’є, помічник Мумбанзи, нового директора «Coltano», — військовий злочинець.

— Це ваш підозрюваний? — запитав Лоїк.

— Треба спершу довести, що він був в Італії на момент скоєння злочину.

Думки Лоїка знову повернулися до Морвана.

— Мій батько також може бути в небезпеці?

— Хай там як, а він не надто обачний. Згідно з моїми джерелами, він зараз там.

— Так і є.

— Ви щось знаєте про причину його подорожі?

— Ні. Мій батько поділяв із небіжчиком Джованні смак до таємничості.

Сабатіні знову посміхнувся, вдаючи, ніби милується краєвидом: могили, верби, небеса… Ніби ненавмисно він привів їх до воріт. «Седани», катафалк, фургони державного телебачення вже зникли.

— Я попрошу вас поки що не виїжджати з Флоренції.

— Ви справді починаєте мене дратувати, — раптом вибухнула Софія. — Ви розмовляєте з нами, як зі злочинцями. Здається, забули, що вбитий мій батько!

Лоїк став перед фліком, загородив йому прохід:

— Чого конкретно ви хочете?

— Щоденника Джованні Монтефіорі.

— Вам сказали, що…

— Ви помиляєтеся. Згідно з нашими свідченнями, він записував конфіденційні зустрічі в нотатник, який зберігав на віллі. Вигадав примітивний алфавіт, яким користувався лише він, аби записувати в фонетичній транскрипції назви місць та імена людей, із якими мав там зустрітися.

Лоїк ніколи про це не чув, але з виразу обличчя Софії зрозумів, що флік казав правду. Він подумав про свого батька, який також мав пристрасть до кодів, секретів, шпигунських штучок. Бісові старі мавпи…

— Знайдіть цей нотатник, синьйоро, ми будемо дуже вам вдячні. Попри фінансові розслідування довкола справ вашого батька, ми поки що не можемо робити обшук у палаці Ф’єзоле…

— А якщо ми його не знайдемо?

Сабатіні знову зігнувся вдвічі — солодкаві манери з іншого століття.

— Смерть вашого батька не скасовує слідства, об’єктом якого він був. Обвинувачення, яке йому загрожувало, перейде на вашу матір, задіяну в справах свого чоловіка, і на двох ваших сестер, яким спала на думку невдала ідея прийняти посади в його конторі.

Софія підкурила ще одну цигарку. Видихнула дим із безсилою люттю.

— Можливо, в інші часи зв’язки вашого батька захистили б його, але ті часи минули, — не вгавав флік. — Італія змінилася, синьйоро. Принаймні, мені подобається сподіватися на це.

Нарешті Сабатіні зняв маску: дрібний буржуа, який обожнює свою роль борця за справедливість і почувається безмежно щасливим від можливості обіграти аристократичну сім'ю з Флоренції, пов'язану з кланом вискочок, розбагатілих у часи Берлусконі.

— Даю вам добу.

Флік востаннє обвів їх поглядом, розвернувся і не озираючись вийшов з брами.

Софія, не рухаючись, курила й кусала губи. Зрештою, двоє перезирнулися, і раптом ожили всі роки, коли вони вважалися спільниками. Вони знайдуть щоденник торговця брухтом, але точно не для того, щоби передати його цьому фліку, масному як бутерброд.

Анкоро. Ця мета врешті-решт почала здаватися недосяжною. Вони їхали цілу ніч з дедалі більшими муками. О десятій вечора, після енного блокпоста, водій почав стогнати: страждав від лихоманки, підчепив інфекцію. Сальво копняком викинув його з автівки і сам сів за кермо. За годину позашляховик перекинувся в рівчак. Ніби за змахом чарівної палички з пітьми зринуло кілька чоловіків, які допомогли їм вибратися. Ерванові знову довелося розстібати пояс… Попри втому, попри укуси комах, він був зачарований: відчував, як під ногами б’ється червоне серце землі.

Сальво був гарним водієм. Хоча дорога обмежувалася двома пучками світла від фар, у яких зринали патьоки бруду й листя, налипле на вітрове скло, він пірнав у пітьму спокійно, ковтаючи струси, удари, перетворюючи їх на подолані кілометри.

Ерван сів спереду, пристібнув пасок, стиснув рукою верхню шлейку. Метлявся на сидінні, мов мішок з картоплею. Інколи зісковзував у напівдрімоту, бився підборіддям об груди, його різко підкидало. Просто труп, який перевозять автівкою…

Коли ж він по-справжньому засинав, бачив усі сні одне й те саме. Він жив у термітнику, в парі з маткою, гігантською та прозорою. Він обіймав її, стискав, запліднював, відчував її тіло, запруджене тисячами личинок, які ворушилися від його пестощів. Раптом його звільняли Білі Будівельники з їхніми смолоскипами, що чаділи кіптявою. Терміти розбігалися. Коли він зі слізьми на очах вибирався зі свого сховку, рятівники чекали на нього серед мертвих тіл, розвішаних на деревах…

На світанку вони побачили рівнину, що купалася у власному соку. Велике зелене тіло млосно розляглося під ковдрами дощу. Все мерехтіло у світлі сходу. Природа немовби проростала з ночі. Народження світу, не інакше — під багряним небом, що теж постало з міфологічних копалень…

Тепер, опівдні, вони перетинали Анкоро. Тут не було кольорів: лише іржа днів і сірість річки. Малярійна глушина, яка перемелювала людину з рослиною, плоть із корою, пластик із суглинком.

Сальво припаркував позашляховик у гаражі — чи, радше, під накриттям, яке охороняли місцеві жителі.

— Що в тебе конкретно за справа? — запитав Ерван, не відвертаючи погляду від валізи, яку баньямуленґе завжди тримав при собі.

— Імпорт-експорт, я ж тобі казав.

— Із якими країнами?

— Із тими, які дають нам ніштяки.

— Не доганяю.

— Коли люб'язні розвинені країни відправляють нам бандеролі, їх потрібно переспрямувати.

— Тобто вкрасти, а тоді перепродати.

— Вони в будь-якому разі зникають. Ліпше взяти все собі до рук. Я забираю запаси та сортую все поштучно… Перетримані ліки, розпаровані черевики, зламані машини.

— Не вдавай із себе скромнягу: є ж іще ООН, громадські організації.

Сальво вибухнув реготом:

— У вдалі дні! Ми мурашки, патроне. А мурашки живуть із крихт…

— А ця валізка?

Він поклав на неї долоню, ніби щоб завадити Ерванові дивитися:

— А це офф зе рекорд.[57] — Він не дав співрозмовникові часу на те, щоб наполягти на відповіді, й пірнув у залюднену вулицю. — Далі йдемо пішки.

Вони з труднощами перетнули решту містечка разом із носіями, відбиваючись від дітей, вуличних торговців, хихотіння жінок, які сиділи на порозі своїх бараків. Ближче до води посилилося враження, ніби халупи збудовані зі сміття. Усе забивав запах гнилої риби.

Справжнім видовищем була річка. Буро-помаранчеві потоки ніби всотали в себе стародавні метали — ще живі жаринки з давно забутих часів. Цей краєвид залишав у роті присмак заліза. Інший берег ледь виднівся: зеленава стрічка, загублена у випарах спеки.

Брьохаючись по воді, вони продерлися крізь ліс очерету й випнутого коріння, вийшли на узбережжя. Шалена колотнеча. Подорожани з клунками на спинах і головах, з повними руками поклажі, просувалися наосліп. Ятки, сховані між кореневищ, які стирчали з води, пропонували найхимерніший крам. Уздовж берега хлюпотіли діжки, клунки, човни. Кожен по коліна провалювався у грузький намул, але ніхто не сповільнював кроку. Не можна запізнюватися на відправлення.

Ерванові знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що саме він бачить за очеретами: дві зчеплені баржі утворили міст метрів двісті завдовжки, без жодного натяку на будь-яке обладнання чи пристрої, просто заюрмлені пасажирами. Із цієї відстані вони мали вигляд колосальних звалищ на воді, або плавучого села з кількома тисячами мешканців, уже готових до переїзду. На боці однієї гігантської дошки для прасування було намальовано білим: «ВЕНТІМІЛЬЯ».

— Пощастило, вони тут! — Сальво розсікав натовп ударами палиці, неначе махав мачете в джунглях. — Поквапся, шефе. Треба зайняти каюту першого класу!

Ерван пішов швидше — радше поплив: вони борсалися по пояс у воді, тримаючи сумки над головою. Неможливо було відвернути погляд від палуби, де роїлася юрба. Чоловіки з голим торсом, залиті сонячним промінням, ніби скручували м’язи у вузли. Пралі метушилися, присідаючи біля своїх ночов. Діти з волосінню в руках ловили рибу. Кози, свині, кури в загорожах. Намети, брезент, ганчір’яні накриття, парасолі, впритул одне до одного. Жаровні, зі струмочками диму, білизна, розвішана на мотузках, музичний гурт у розпалі репетиції…

Дошка замість трапа. Ерван працював ліктями, аби встигати за Сальво. Хтось товк маніок, хтось гучно лаявся, хтось закріплював ящики під пластиковими чохлами. Люди, байдужі до гнітючого сонця, намагалися всістися, знайти собі місце серед величезних клумаків.

Сальво без перестанку волав, командуючи своїми носіями. Вони дісталися другої баржі. Усе задом наперед, пояснив Жовта Майка. «Вентімілью» штовхають, а не тягнуть.

— Штовхають чим?

— Ну й запитаннячко! Штовхачем, чим же ще! Три тисячі кінських сил, чотири гвинти! Танковий мотор, поцуплений у ЗСЗ!

Ерван нарешті помітив самохід. Каюта першого класу розташовувалася на палубі. Носії передали вантаж на баржу: їм аж ніяк не хотілося й самим відплисти. Ерван заплатив їм, і вони просоталися в юрбу, споглядати матч-реванш посадки.

Він оглядівся довкола. Човен-штовхач обмежувався міцним корпусом з форштевнем, прикріпленим до першої баржі сталевими тросами, які затискали лебідки. Рульова рубка розташувалася згори, на підвищенні, — аби капітан бачив усю конструкцію. Унизу, в трюмі, гули мотори. Між рубкою і трюмом влаштували каюту першого класу: лист бляхи, розжарений до білого, смердів дизельним паливом. Не факт, що їм дісталося найліпше місце: підлога вібрувала, бо внизу був машинний відсік, а згори падали плювки капітана. Єдина перевага: брезент, натягнутий над головою.

— У тебе є зброя? — запитав украй збуджений Сальво.

— Є.

— Нізащо не діставай. Не втрачай голови, брателло. Бо ті, хто просто хотів пограбувати, матимуть привід тебе вбити.

Ерван кивнув, але йому не вдавалося сприймати цей базар-вокзал серйозно.

— Головне — ніколи не забувай тут правила номер один.

— Якого правила?

— Хоч би де ми спинялися, не можна там залишатися.

Батько вже пояснив йому цей принцип: так залишалося замало часу на пошуки й допит свідків.

— Максимум годину, — Сальво підняв палець, а потім вказав на річку, вгору за течією: — Там іде війна. Залишишся на суші — помреш.

— А… інші? Ті, хто пливе з нами?

— Із ними все інакше. Вони зробили свій вибір. Вони їдуть до своїх сімей, у справах, вони знають, що роблять. Якщо такого хлопця, як ти, залишити тут, його порішать.

У перегрітому повітрі завис гучний гудок. Це ревів плавучий обоз, який готувався підняти якір.

Увесь ранок Одрі копала на Катца, але знайшла не більше за Ґаель. Психолога не існувало. Ні записів цивільного стану. Ні страхування. Ні водійських прав. Ні, тим паче, участі в Спілці медиків чи реєстрації в Національному переліку психологів. Коди, вписані в його рецепти, належали іншому лікареві.

— В Іль-де-Франс є кілька Еріків Катців, — уточнила флікиня, — але вони не мають жодного стосунку до медицини, якщо не рахувати терапевта на ім’я Мішель Катц, який помер 1991 року. Він працював у Парижі в 6-му окрузі.

— Родичів нема?

— Серед лікарів — нема. Твій чувак — самозванець. Я довідалася про цей тип шахрайства: трапляється частіше, ніж можна було б подумати.

Ґаель цілий рік лікувалася в ошуканця… Почувалася приниженою, майже зґвалтованою. Як жінка, яка сотні разів роздягалася перед несправжнім сліпим.

Домовилися про зустріч у кафе на вулиці Ніколо. Психолог скоро мав вийти на обід, і вони могли б простежити за ним — принаймні Одрі, адже за Ґаель досі ходили назирці її men in black.[58]

— Ти його заарештуєш?

— Йой, ціпочко, не так швидко. Спершу треба довести, що він справді працює як лікар і отримує з цього незаконний прибуток.

— Біля входу в під’їзд висить його табличка.

— Хочеш обвинуватити його в неправдивій рекламі?

— Я платила йому цілий рік.

— Готівкою, чи не так?

Ґаель уже передчувала труднощі, але в неї мали зберегтися зо два рецепти, підписані його рукою. Вона також подумала про колегу, якого порадив їй Катц. Ще один шахрай? Навіть не зберегла його даних.

— Головне — дізнатися, хто він насправді, — зауважила вона. — І чому захотів знову зі мною побачитися.

— Мабуть, хоче дізнатися, чи не можна витягти з тебе ще трохи бабла.

— Тобто з моєї сім’ї?

— А з кого ще?

Ґаель не відповіла. Це нормально, що Одрі спрощує історію до грошової афери, але сама вона відчувала тут іншу мету. Щось на кшталт… ментального вуаєризму. Катц прозондував її, обстежив, проаналізував. Тепер вимагав чогось ще.

— Слухай-но, — пробурмотіла поліціянтка і взяла її за руку, — цей чувак — аматор. Коли він має справу з пацієнтами…

— Ти маєш на увазі зі схибленими…

— Із вразливими людьми, які йому довіряють, він може виплутатися, але коли фліки схоплять його за сраку, він іншої заспіває. Дай мені тиждень, і я спіймаю його на гарячому, тобто на зловживанні довірою.

— Це справа не твоєї компетенції, так?

— Так, — визнала Одрі, — я з кримінального відділу й нічого тут не можу вдіяти. Але ми знайдемо спосіб наїхати на нього і…

— Ось він.

З будинку виходив Катц. Жінки розрахувалися й поквапилися до виходу з кафе. Базовий план: Одрі простежить за ним, а Ґаель просто собі піде додому в супроводі своїх янголів-охоронців.

Але флікиня не рухалася, спостерігаючи, як чоловік віддаляється.

— Що ти з біса робиш?

— Зміна планів.

Ґаель зрозуміла її думку:

— Ти б на це пішла?

Одрі посміхнулася. Заклала руки до кишень куртки, закинула торбу на плече та попрямувала до під’їзду психолога:

— Трохи побабраємося.

Коли зійшли на потрібний поверх, флікиня дістала з сумочки в’язку ключів різноманітних конфігурацій. Уважно оглянула шпарину замка й вибрала ключ зі своєї колекції.

— Що це таке?

— «Bump key», — прошепотіла Одрі й поволі встромила його в замок.

У її руці матеріалізувався маленький молоточок. Вона різко вдарила по ключу й відразу легко повернула його. Двері клацнули й відчинилися. Ґаель зрозуміла, що поліціянтка передбачила цей крок.

— Як ти це зробила?

— Ударний ключ, — відповіла дівчина і ввійшла до приймальні. — Це трохи складно пояснити, але, скажімо, його зубчики на дуже коротку мить створюють вакуум між рухомими й нерухомими штифтами. За цю частку секунди достатньо лише повернути ключ, аби відімкнути що завгодно.

Поряд із цією дівчиною Ґаель почувалася в безпеці, якої не могли надати їй охоронці. На думку спадало єдине слово: профі.

— Не стовбич там. — Одрі безгучно зачинила двері, далі дістала інший ключ і вставила в шпарину. — Якщо він повернеться, то не зможе відімкнути двері. Це дасть нам змогу змитися через вікно.

— Але він знатиме, що хтось приходив…

— Так навіть краще: нехай замислиться.

Одрі простягнула дівчині хірургічні рукавички. Ґаель мовчки натягнула їх із тремтінням чи то від страху, чи від збудження.

Вони перетнули межу. Без вороття.

— Я пошукаю в столі. Іди подивися, що там, — скомандувала Одрі.

Ґаель ніколи не заходила в іншу кімнату — звичайну комірчину, де Катц зберігав архіви, чи спальню, де він міг перепочити. Перший здогад виявився правильним: це була кімнатка два на три метри, захаращена етажерками й теками, розставленими за абеткою. Здавалося, Катц мав сотні пацієнтів. І всі такі самі йолопи?

Не надто знаючи, що має шукати, вона вирішила знайти власну теку. Від думки про заглиблення в нотатки психолога накочувалася нудота, адже вона побоювалася, що діагноз Катца — хай навіть і самозванця, хай навіть абсолютно нелегітимний — виявиться серйознішим, ніж вона очікувала…

— Іди глянь! — гукнула Одрі з-за стіни.

Флікиня сиділа за лакованим столом і тримала в руках розгорнутий швидкозшивач із газетними вирізками в файликах. Ґаель упізнала їх із першого погляду. Статті й світлини стосувалися справи Людини-цвяха версії 2012 року. Вісса Савірі. Анн Сімоні. Людовік Перно… Одрі гортала сторінки, їхні думки плинули паралельно.

Новий прихильник убивці-фетишиста. Псих, який поклонявся горлорізові й цікавився сестрою того, хто його викрив…

— Щойно ми проникли в сферу моєї компетенції, — задоволено прошепотіла флікиня.

Ґаель не відповіла: її думки ніби розбивалися об стіну. Одрі продовжила обшук: підняла шкіряний бювар, переглянула натоптані теки, читала розкидані стікери. Зрештою вона погортала сторінки відривного календаря на кутику столу.

— Чорт.

Ґаель підняла очі й побачила, як вона обережно відриває два аркуші з календарика, один датований липнем, інший серпнем. На кожному була написана адреса, без імені чи будь-яких інших даних.

— Це адреси Анн Сімоні та Людовіка Перно, — прокоментувала Одрі.

Ґаель мужньо сприйняла цю нову несподіванку: за кілька тижнів до вбивств Ерік Катц занотував у своєму календарику адреси двох жертв Людини-цвяха. Звідки він знав Сімоні та Перно? Чи був він спільником злочинця? А може, взагалі справжнім убивцею?

«Не кажи гоп, поки не перескочиш», — постійно примовляв батько. Іншими словами, слід було почекати кілька місяців, аби зрозуміти, що справа таки вдалася — тобто завершилася. Сьогоднішня знахідка свідчила, що батько мав рацію, бо вочевидь справу Людини-цвяха ще не закрито — Ерік Катц пов’язаний із вересневою різаниною і ним жодного разу не поцікавилися.

Вони знялися з місця о четвертій ранку та відразу рушили в дорогу, охоплені страхом, — носії казали, нібито цілу ніч вони чули підозріле потріскування, ще кілька парубків зникли. Морван, попри те, що тяжко було оговтатися після вживання допінгу, завдав високий темп. Носії згиналися під поклажею, солдати клацали гумовими чобітьми, Мішель хилитався, обвішаний позиченим лахміттям, і досі трусився.

Ґреґуар просувався навмання. На його мапі множилася плутанина, вказівки геологів могли б бути й точнішими, а сам він бачив лише незаймані простори — савану без жодних орієнтирів чи осель, нескінченне чергування червоних боліт і порослих зелом пагорбів. Він уже ні про що не міг розмірковувати: ні про Монтефіорі, ні про май-май, ні про несподіванки, які чекали в кінцевому пункті. Навіть сина з його розслідуванням запхав у дальній закапелок мозку. Крок за кроком, згинаючись під цими біблійними небесами, він зносив двоколірність, що доводила до божевілля: зелене, червоне, зелене, червоне…

До полудня так і не виявили жодного сліду копальні.

О 15-й стало очевидно, що вони заблукали. О 16-й, коли Морван уже збирався збочити з курсу, долинули віддалені звуки, що їх він упізнав би серед тисячі: удари кирок об скелю, гомін, гул генераторів…

Ще один пагорб, далі долина, дуже вогка, радше схожа на озеро. Усі пришвидшили крок — останній кидок, і життя врятоване. Вони знову заглибилися в густий ліс і тепер ступали неуважно, стараючись розгледіти між крон червоні стіни шахти.

Довелося зупинитися перед першим військовим блокпостом. Родовища оподатковувалися в різний спосіб, і за один-два кілометри від зони розкопок починався рекет. Стілець, мотузка, гроші осюди. Уряд збирав податок на місці. Своєї частки хотіли Національний дорожний комітет та Управління водами й лісами. Префект регіону й собі збирав десятину…

«Митники» наморщили носи, ледь запримітили кремезного Морвана й копицю кучерів Сальво. Жоден з них ніколи не бачив його, але всі на нього чекали. Попри свою лихоманку, Мішель побіг уперед, аби не сталося якогось конфлікту. Мзунгу зі зброєю в руці, ліпше його не дратувати.

Другий блокпост. Цього разу їм запропонували чаю, мавпятини й маніоку. Довкола сновигали люди. Копачі поверталися до своїх сіл. Інші, навпаки, прибували. Рух від усіх кінців світу, контингент перших відкривачів, шибайголів, злидарів, вибір яких — таке життя або смерть.

Морван не гаяв часу. Перепочине біля копалень, нарешті милуючись своїм останнім творінням. Ритмічні удари кирок переросли в глухе бухкання, пульсацію під верхнім ярусом джунглів. Обіч шляху продавці під парасолями пропонували телефонні картки, в’єтнамки, вирізані з шин, пальчикові батарейки…

Зиркнув на Мішеля: той поділяв з ним і збудження, й запаморочення. Після всіх кілометрів, на яких їм не траплялося жодної живої душі, після годин варіння й викисання у первісних соках — цей мурашник, на який вони зненацька наштовхнулися, приголомшував мандрівців. Головне Морван виснував із самого лишень потоку людей: експлуатація таки почалася. Соуза, господар цих місць, і Кросс, головнокомандувач війська, заклали підвалини королівства.

Тепер вони крокували під високим сіро-зеленим склепінням, шурхотіли килимом з мертвого листя. Краєвид вирізнявся якоюсь пронизливою ніжністю, урочистістю. Раптово Морван помітив те, що йому зовсім не сподобалося: мертві тіла навзнак, без голів, стоп і кистей. Задня частина стегон повністю зрізана: по два кіло доволі м’якого м’яса. Світилися голі кістки.

— Що це за херня?

— Я проведу розслідування.

— У себе я такого не терпітиму.

Усі знали, що стегна — ласі шматочки. Як померли ці чоловіки? Канібалізм тут не був способом виживання чи анімістичним ритуалом. Просто звичка…

Вони перестріли перших шахтарів, які вилазили з тунелів із голими торсами, однотонно-червоні. Вони мали тільки ліхтарики на чолі (звичайні кишенькові ліхтарики, прикріплені до голови ремінцем), та ще тримали кожен кайло і молот. У білки їхніх очей набився латерит. Вигляд мали цілковито обдовбаний. Морван заборонив алкоголь і травку, але ці парубки накачалися пітьмою та колтаном. Сказати, що вони становили єдине ціле з землею, було б плеоназмом: вони були землею.

Морван роздав накази. Вивантажити техніку, встановити варту біля зброї. Насправді хотів зустрітися зі своєю горою сам-на-сам. Вийшов із лісу й обвів поглядом багряний схил, подовбаний колодязями — кожен тунель охороняв чоловік із «калашем». Світ троглодитів. У дірах, на пагорбі, біля підніжжя масиву все гуло. Робітники з мішками на плечах збігали сходами, висіченими в скелі, інші піднімалися навкарачки, чіпляючись за кущики, які замінили їм поруччя. Усе заволокло пурпуровою курявою. Варто було тільки оглянути цю картину — й починало щипати очі, пекти в горлі. Після передозування вогкістю починалася інша доба: доба засушливих скель.

Ці потаємні шахти, не позначені на жодній карті, не внесені до реєстрів, належали Морвану. Він став польовим командиром, одним із работорговців. Не відчував ні гордості, ні докорів сумління. Його привів сюди обов’язок, він був готовий зіткнутися з повстанцями, обвалами й хворобами, щоб заробити ще кілька мільйонів, які впише у свій заповіт.

Повернувся Мішель у товаристві високого мурина в баскетбольній майці по коліна. Постать, подібна до меморіалу жертвам Першої світової: ідеально кругла голова, вдавлена, ніби миска, великі очі, повні смішинок. Соуза, архітектор цього собору. Походить із племені луба, перший досвід здобув у Колвезі, а досконалості в ремеслі досяг у «Gecamines».[59] Сам-один виконував обов’язки геолога, інженера, фінансового керівника, наглядача.

— Патроне! Ми чекали на тебе до вечері ще вчора!

— Радий тебе бачити, Соуза. Чудова робота.

— Часу ж бо в нас не так і багато, татусю.

Прозорий натяк на невідворотні напади ополченців.

— Скільки копачів?

— Близько шести сотень.

Жако говорив лише про чотири сотні парубків. Шахта розростається.

— Прибувають звідусіль, — підтвердив Соуза. — Саваною поширилися чутки. Скоро перейде за тисячу, якщо братимемо дітей і…

— Ніяких дітей. Скільки тунелів?

— Поки що тридцять.

— Штольні стабільні?

— Ми поспішали, — скривився луба.

За кілька днів слід очікувати перших нещасних випадків. Морван міг би вимагати укріплення ходів, але навіщо? Ніхто б його не послухався. Тут важив лише колтан. Ліпше здохнути в цих кишках, намагаючись заробити на життя, ніж марно втратити його в своєму селі. В Африці більшого сенсу набуває смерть.

— На якому ми етапі?

— Під землею.

— Який потенціал?

— Дуже високий. Ельдорадо.

Ґреґуар мимоволі посміхнувся: його геологи не помилилися. Червона гора мала перетворитися на купу грошей. Меґґі з цього приводу зацитувала йому Бодлера: «Я глину замісив і золото добув». Вона мала рацію. І все це з такими жалюгідними початковими даними. Африканське диво.

— Що на виході?

— Щодня мішок на копача.

За очищену руду можна буде сторгуватися до тисячі евро за п’ятдесят кілограмів. Підрахунок простий: шістсот мішків на день означали дохід приблизно в шістсот тисяч евро залежно від курсу; віднімаємо витрати — мінімальні: кожен копач отримує щоденну зарплатню в чотири долари. Отримуємо прибуток близько п’ятисот п’ятдесяти тисяч евро на день. Морван звик до таких результатів — значною новацією було те, що він один займався експлуатацією і що весь цей статок мав упасти просто йому в кишеню.

То невже й справді все скінчиться красиво?

Він не стомлювався від цього грандіозного видовища. Тунелі плювалися димом, а тіні, які в них пірнали, нагадували грішників у пеклі — ще жар, але вже наполовину вуглина. Над усім цим здіймалася курява, домішувалася до тьмяного світла й переходила від червоного до рожевого, неначе в небі щось пеклося.

— Їдло? — він повернувся до теми витрат.

— Є кози, птиця. Мамці біля пічок. Поля вже засіяні. Скоро проросте маніок.

Морван подумав про знівечені тіла з відрізаними стегнами. Пізніше.

— Із сіллю проблем нема?

Сіль до цього регіону доводилося завозити. Одним із найпростіших способів захоплення шахт було отруєння солі, що до них постачалася. Тоді зненацька всі починали помирати чи розбігатися. Залишалося тільки пірнути в покинуті штольні й вдовольнитися тим.

— Хлопці Кросса охороняють день і ніч. Є також дегустатори.

— Шпиталь?

— Сподіваюся, ти привіз його з собою, — засміявся Соуза.

Морван мав достатньо пігулок і пеніциліну, аби створити необхідну ілюзію. Африканська медицина майже повністю ґрунтувалася на ефекті плацебо.

— Шльондри? — нарешті перейшли до другорядних тем.

— Скоро будуть.

Один із його ящиків був натоптаний презервативами — він забороняв алкоголь і наркотики, але не жінок. Як казав ще Карл Маркс, самими обіцянками військо не втримаєш.

Удари молотків чулися безперервно, ніби розбиваючи кожну секунду на тисячу скалок. Морван вдихнув сповненого пилу повітря й відчув справжнє сп’яніння. Якщо май-май не стануть скапкою в сраці, якщо тутсі не бомбардуватимуть їх, якщо регулярна армія не повернеться проти нього, якщо хлопці Мумбанзи не прийдуть красти в нього запаси, якщо він переживе хвороби, змови, спогади і, нарешті, якщо вбивці Нсеко та Монтефіорі не вирішать, що підійшла його черга, він зможе спочити в Бозі й не залишити дітей без копійки.

— Де мішки?

— Я тобі покажу.

Вони попрямували до селища, що складалося з тимчасових бараків: каркаси з гілля накрили пластиком. Це був перехід від горла землі до людських горлянок. Тут пили, їли, розмовляли, але брутально, налякано, майже присоромлено. Морван пригадав село прокажених у «Бен-Гурі», фільмі, який показували вихованцям християнських притулків, у яких він зростав. Насправді ж ці чорні вважали себе благословенними. Прийшли нізвідки, працюють під захистом Кросса і його людей, невдовзі повернуться до своїх злиднів ледь багатшими за будь-яких інших селян.

Соуза вказав на хижку, натоптану запорошеними мішками, яку охороняли двоє чоловіків із «калашами» під пахвою. Кожен мішок був заповнений славнозвісною рудою: тим, що тут зветься колтаном, але ще не є ним. Морван розгорнув один із них і занурив руку в чорний гравій. Славнозвісний коломбо-танталіт, який містить водночас танталіт, каситерит, ніобій, цинк і золото… Наріжний камінь сучасного світу, що уможливлює найскладніші технології. Усе починалося звідси: з цього важкого піску в його долоні.

Жако знадобиться щонайменше десять днів, аби прокласти шлях. Морван не міг дозволити цьому багатству накопичувати тут без вжитку.

— Від завтра відсилаємо мішки з пішими носіями.

— Там нема літака, патроне.

— Це мій клопіт.

— А якщо в дорозі нападуть?

— Я привів підкріплення. Супровід хлопцям.

Соуза зі скептичним виразом похитав своєю круглою головою:

— Хочеш побувати в штольнях?

Морван оглянув подірявлені скелі. Дзвін заліза нагадував хрипіння почорнілих від туберкульозу легенів. Від думки про те, щоб зануритися туди, йому скрутило шлунок. Ще з дитинства — насправді через своє дитинство — страждав від клаустрофобії. Не приховував цього: навпаки, це була єдина його фобія, про яку міг зізнатися. Лякало не саме те, що ти замкнений, а те, з ким…

— Не зараз, — відповів Морван. — Сформуй команди. Я хочу, щоб носії з мішками рушили ще засвітла.

— Патроне, ніхто не піде сьогодні ввечері.

— Подвоюю плату. Заради Бога, це терміново!

День сплив як річка. Довгий, повільний, монотонний.

На борту всі спали, заколисані гудінням мотора. Окрім зондувальників, які стояли на носі й занурювали у воду свої довгі жердини та загадковими жестами повідомляли капітанові про глибину.

Тепер, коли посутеніло, всі заворушилися: плакали діти, хропла худоба, жінки взялися до господарських справ. Лише чоловіки ще дозволяли собі не знати від чого спочивати біля самої води.

Ерван і сам потроху прокидався та рахував свої синці. Перше, що він побачив, випроставшись під накриттям, була юрма на палубах. Друге — поверхня Луалаби. Хвилі змінювали колір в межах того самого спектру: червоний, вохряний, жовтий, бежевий, шоколадний… Після відплиття береги розсунулися, ніби великі зелені завіси, й річка стала такою само широкою і сліпучою, як небо. Можна було уявляти, що пливеш у відкритому морі. Але тепер краєвид укотре змінився. Вони пропливали повз болота, порослі папірусом, такі собі земноводні хащі, чиї береги спліталися в непроникні лабіринти.

Ерван уявляв тварин, які там ховаються, рої комашні, рептилій, що ковзають між пеньків і ліан: тисячі невидимих очей, непорушних, ніби виступи кори чи бруньки рослин, — і всі вони спостерігають за тими, хто пливе річкою.

Раптом він розгледів дещо нове: голих чоловіків, які зливалися зі стовбурами й листям так, що виник сумнів — чи він справді їх бачив. Відображення? Оптична ілюзія? Він поторсав Сальво, який ще спав, і вказав на ці тіні:

— Хто це?

Баньямуленґе приклав козирок долоні до брів:

— Нудисти.

Примари спостерігали за просуванням баржі й далі без руху.

— Тобто?

— Біженці. У них усе відняли. Спалили їхні села. Їм більше нема куди йти. Вони їдять мух і п’ють із ліани. Чекають, поки їх виріже чийсь загін.

Ерван знову пошукав поглядом ті постаті, але вони вже зникли з поля огляду. Цієї миті світло змінилося: склисте, мерехтливе, воно залило краєвид сяйвом, ніби все занурилося в акваріум. Тепле повітря стало липким. Ерван підняв очі й помітив крізь верхівки дерев когорту чорних хмар, готових от-от прорватися блискавками. Вечірні зливи. Немовби відлунням посилилися запахи: все навколо ніби стиснулося. Так борці перед поєдинком притискають лікті до тулуба. Баржі заглиблювались у вечір, мов у смердюче болото.

А життя на борту тривало. Пралі розвішували білизну. Солдати котили палубою діжки. Хтось вставав, хтось кричав, хтось перегруповував свої війська — діти, кози, кури, свині… Нарешті Ерван зрозумів, що вони мають причалити.

— Тутечки, — підтвердив Сальво. — Перша зупинка.

Баржі проходили так близько до берега, що очерет шерхотів об борти, коріння тріщало, ламаючись об них. Ерван не розумів, що може тут вижити, окрім крокодилів і змій. Жодної ознаки хоч якоїсь хатини.

Утім, коли обігнули відріг, порослий високими травами, стало видно юрбу; люди стрибали по стегна у воді, горлали, реготали. Активні зустрічальники.

Сальво потер ноги, аби розім’яти:

— Ти ще маєш бабоси, мосьє мзунґі?

— А в тебе є що мені продати?

— Товар той самий: свідок.

— Годі брехати.

— Я не приколююся. В Туті є муґанґа. Ну, доктор. Довго працював у Лонтано. «П’ятий кілометр», шеф! Дуже відомий у ті часи!

Диспансер Катрін Фонтана. Знову пощастило.

Почали маневрувати в пошуках місця для стоянки. Мотор гудів. Гвинти оберталися то в один, то в інший бік, здіймали шалені хвилі торфу й твані. На палубі нікому не вистачало терпцю. Люди стрибали просто у воду, ризикуючи потрапити під баржі чи наштрикнутися на коріння, кидалися в піроґи, які прослизали поміж водяних гіацинтів.

— Вона справді зупиниться?

— Трохи далі є пристань.

Сальво щосили притискав до себе свою валізку. Клуби диму. Страхітливий тріск. Нарешті попереду заманячіло нагромадження дощок.

— Скільки стоятимемо?

— Я тобі вже казав: не більше години. Капітан підпише маршрутний лист — і пливемо далі.

— Де твій лікар?

— Де твої гроші?

Ерван застромив руку в свій наплічник, схопив пістолет і, не криючись, тицьнув ним Сальво в ребра.

— Я тобі казав: не діставай зброю!

— Ще ти не радив мені гарячкувати. Якщо не припиниш своє штукарство, є ризик, що я й справді рознервуюся. Побачимо твого хлопця. Заплачу чи ні — залежить від результату.

Чорний розреготався:

— Пішли, дядьку. За деревами, за п’ятсот метрів, починається Тута. Там є диспансер, і в ньому порядкує доктор Фуамба. Він починав свою кар’єру в 70-х, у Лонтано.

Зненацька капітан дав задній хід, так що кількасот пасажирів попадали, ніби імітуюючи хвилю на стадіоні, тільки навпаки. Ерван вчепився за щось, аби дочекатися кінця маневру, й спостерігав за юрбою на березі, оточену хмарою мух. Усі вбрані не набагато краще за «нудистів». Чоловіки з голими торсами, забрьохані по пояс, махали руками пасажирам, вантажникам, а особливо йому: білий на баржі обіцяв незвичні прибутки.

— Let’s gо[60] — гукнув Сальво, який раптом став двомовним.

Вони пірнули в натовп, причому Сальво знову працював своїм дубцем, аби проштовхатися в натовпі охочих зійти на борт. Ерван не відставав, чіплявся за його плече, не дивився під ноги. Спирався на свого гіда, поки не опинився на суходолі — насправді в багряному болоті, — а далі прослизнув у лабіринт стежок-жолобів, які нагадували величезні кровоносні судини. Усі брьохалися ними, зіштовхувалися, штурхали одне одного уздовж стіни з гнучких трав.

Навколо було до нестями красиво. Жіночі бубу, їхня чорна шкіра, вкрита патьоками поту, тремке зело… Водночас помічалися й дрібні ознаки занепаду. На більшості облич позначилася війна — трагічні гримаси жінок з пакунками на голові, дітьми за спиною, полотняними мішками в руках створювали відчуття безвиході.

— Скоро виберемося на сушу, — попередив Сальво. — Це за п'ять хвилин.

Ерван подивився на годинник: збігло вже десять хвилин. Він підрахував: п’ятнадцять на зворотній шлях, тридцять на допит лікаря. Це буде найбільш стислий протокол допиту свідка за всю його кар’єру.

Диспансер доктора Фуамби уже взяв у облогу натовп чоловіків і жінок, які горлали, штовхалися, грюкали в двері, чіплялися за вікна. До входу ніяк не вдавалося дістатись.

— Що відбувається?

— Хочуть ліків, перш ніж попливуть далі.

— Забираймося: ми не встигнемо його розпитати.

— Хіба якщо даси мені сто доларів.

Урок для білого: з Африкою не граються. Він простягнув Сальво купюри. Той, і далі тримаючи свою валізку під пахвою, заклав до рота пальці й свиснув. Санітари в ролі служби забезпечення порядку розчистили їм прохід. За кілька секунд опинилися всередині.

Там побачили те саме, що й зовні: ті самі цементні стіни, вкриті мохом і лишайниками, та сама земляна долівка, практично багнюка, той самий запах болота. На щастя, Анатоль Фуамба виявився жвавим і кмітливим. Він миттю зрозумів, що привело сюди цього мзунґу, але не намагався цим скористатися, аби розжитися баблом. Проте спершу звернувся до Сальво на суахілі.

— Що відбувається? — запитав Ерван.

— Тебе це не стосується.

— Все одно скажи.

— Питає, чи є в мене ящики з пеніциліном на борту. Він уже півроку на них чекає. Я пояснив, що доведеться ще почекати.

Ерван узяв стільця й сів навпроти столу Фуамби — шкільної парти, заваленої купами паперів. Повторювати запитання не довелося.

— Я дуже добре пам’ятаю Катрін, — почав лікар, не відриваючись від паперів, які підписував різкими розчерками. — Її називали Француженкою.

— Ви пригадуєте її хлопця, фліка, який розслідував справу Людини-цвяха?

Ще одна тека, ще один підпис.

— Ґреґуара? Та ж я його дуж-же добре знав! Високий хлопчина, міцний! Схожий був на вас.

— Це мій батько.

Фуамба насупився. Він був низенький, огрядний, із сивим кучерявим волоссям, носив великі окуляри, неначе водив мотоцикл чи якийсь інший швидкісний засіб. На ньому була біла сорочка з червоними плямами й стетоскоп на шиї — форма медика, якої він, певно, не скидав уже п’ятдесят років. Він говорив і черкав перші сторінки в своїх підмоклих теках.

— Ґреґуар… — замріяно повторив він. — У нього були проблеми з Каті.

— Які саме?

Лікар кинув швидкий погляд з-понад скелець:

— Він її бив. У неї руки були вкриті синцями…

Демони в Морвані жили вже тоді.

— Чому вона його не покинула?

— У цих двох була давня історія.

Повний задній хід:

— Стривайте. Ви хочете сказати, що вони були знайомі ще до Лонтано?

— Каті попросилася в Конґо, аби відшукати його. Здається, вони заручилися в Ґабоні.

Ерван пирхнув від подиву й спробував відновити загальну картину. Перемотаймо. Африканське вигнання Ґреґуара почалося в Лібревілі та Порт-Жантилі. Він познайомився з Каті. Тоді подався в Лонтано вести розслідування. Наречена приїхала до нього й посунула Меґґі. Тож справжня історія цілком перекреслює засвоєну ним раніше: третьою зайвою була «саламандра», а не навпаки.

За кілька секунд він переглянув смерть Каті в світлі нових відомостей. Мотиви, схеми, підозрювані кружляли перед очима. Морван ударив надто сильно? Меґґі захотіла позбутися своєї суперниці? Гіпотеза про неналежність цього вбивства до серії знову набувала сенсу.

Фуамба закрив останню теку й скочив на ноги:

— Ходімо. Я мушу йти в дозор. — Його сміх вибухнув петардою. — Я хотів сказати: на обхід!

Ерван кинув оком на годинник: минуло більш ніж чверть години. Сальво з напруженим виглядом сунув за ними. Рани пацієнтів не залишали жодних сумнівів. До того ж, у клітці з навішеним замком були звалені рушниці — арсенал пацієнтів.

Поранені лежали рядком на двох десятках ліжок у задусі, приперченій сильним запахом дезінфектора. Безногі чи безрукі, скривавлені й сліпі, деякі стогнали, але більшість мовчали й не рухалися. У пошматованому однострої, в брудних бинтах, поряд — порожні стійки для крапельниць. Запах антисептика перебивав усе, наче тут лікували виключно жефіром чи жавелем.

— Катрін, — знову заговорив Ерван, просуваючись за Фуамбою, — вона говорила з вами про свої… негаразди?

— Ні. Але я говорив із Ґреґуаром. Так тривати більше не могло. Він мав справжні… проблеми з психікою. У Франції його давно б уже замкнули!

— Що він відповів?

Муґанґа переходив від одного ліжка до іншого, піднімав компреси, перевіряв графіки температури, потискав руки — всі називали його «татком».

— Що він лікується, що один психіатр його вилікує.

— Психіатр? У Лонтано?

— У клініці Стенді… Так, звали його Пернеке. Мішель де Пернеке. — Знову короткий сміх. — Він знав усі таємниці білих!

Ніколи не чув цього імені. Ще одна частинка пазла?

— Розкажіть мені про Катрін.

Фуамба прослуховував молодика, який втратив обидві ноги. Голий торс каліки, чорний і м’язистий, болісно контрастував із двома куксами, перев’язаними білим. Схилившись над ним, лікар слухав його серцебиття через стетоскоп — цей інструмент, здавалося, був його єдиною зброєю у боротьбі зі смертю. Він випростався й посміхнувся солдатові, чиї очі блищали від гарячки.

— Докторе, — не вгавав Ерван, — будь ласка… Вона мала родичів?

Фуамба відповів із зажуреним виглядом, наче сам до себе:

— Каті… Маленька Француженка… Жодної рідні… Сирітка…

— А друзі?

Лікар став обличчям до зали й розкинув руки з колишнім веселим виразом:

— Ось її друзі! Вона весь час проводила в диспансері… Тільки те й робила, що працювала… Перепр-рошую…

Він обігнув Ервана та вийшов до наступної зали. Там було ще більше людей, але самі жінки й дівчата. Ерван подумав про Муну і її «центр захисту», який насправді був місцем для зцілення. Тут перебували щойно зґвалтовані жертви.

Фуамба зупинився перед дівчинкою, яка сиділа на ліжку без простирадл, охопивши голову руками. Вона здавалася крихітною і ніби дрейфувала на великому залізному човні. Фуамба хотів оглянути її перев’язку — у неї було перебинтовано між ногами, — але передумав. Уперше його обличчя смикнулося. Ерван дивувався: як він усе це витримує.

— Патроне, — пробурмотів Сальво, — треба йти: баржа відчалить.

Лише кілька хвилинок, аби вирвати останні таємниці.

— Каті, — запитав він, — боялася Ґреґуарa?

— Ні. Вона казала, що він хоче врятувати її… Я турбувався. Я навіть ходив до того психіатра… До клініки для білих!

Він засміявся, опустив голову, ніби від болісного спогаду.

— Що він вам сказав?

— Те саме, що й Ґреґуар: він знав, як його вилікувати. Він навіть стверджував, буцімто знає причину його хвороби.

— Яку причину?

Тепер Фуамба прослуховував дівчину-підлітка, обличчя якої виказувало страшне божевілля, ніби спрямоване всередину. Цей вираз ніби замикав обличчя в клітку.

— Що це була за причина, лікарю?

Муґанґа стенув плечима й нічого не відповів. Цієї миті почувся звук сурми.

— Братан, — не вгавав Сальво, — ми спізнимося на баржу!

— Спробуйте пригадати, лікарю, що сказав вам де Пернеке?

— Що він знав, чому Ґреґуар б’є Каті… Він розкрив його таємницю… Він мав на нього досьє…

Лікар знімав марлевий компрес із нижньої частини живота непритомної хворої — на щастя, зеленавий квадратик пластиря затуляв рану від Ервана. Із вуст Фуамби не сходила посмішка, він не зводив погляду з рани, ледь відліпивши пластир. І сам нагадував божевільного.

— Це досьє — що в ньому містилося?

Фуамба ніби згадав про існування Ервана. Вийняв стетоскоп із вух і повернувся до нього. Знову втратив свій веселий вираз.

— Поговоріть із сестрою Гільдеґард. Ми тоді працювали разом.

Ім'я, згадане білим священиком у Лубумбаші.

— Вона так і не рушила з місця, — пробурмотів лікар і знову посміхнувся. — «Що старіший цап, то міцніший ріг»… Так кажуть бельгійці.

— Їй відомо щось про це досьє?

— Не знаю, але їй тоді дістався кабінет де Пернеке в клініці Стенлі.

— Коли він поїхав із Лонтано?

— Уже й не пам’ятаю… 1971-го… Він зник. Нікого не попередив і залишив усе як є. Можливо, сестра Гільдеґард щось знайшла…

Ще один гудок.

— Ґреґуар, — видихнув Ерван, — ви бачилися з ним після вбивства Каті?

— Звичайно.

— Який він був?

— Розбитий. Здається, його навіть шпиталізували…

— Куди? У клініку Стенлі?

— Не знаю.

— Вам спадало на думку, що він міг убити Каті й приховати вбивство?

— Ніколи в житті!

— Ви знали Меґґі?

— Ні. Хто це?

Просурмили знову. Ерван озирнувся: Сальво зник. Він не був упевнений, що зможе самотужки віднайти шлях до баржі.

— Лікарю, ще одне: у вас часом немає фото Каті?

Лікар зітхнув, уперше виказуючи своє роздратування:

— У мене в столі. Є ще світлини на стіні. Там зазначені дати. Ви також знайдете групову світлину персоналу «П’ятого кілометра». Маленька шатенка поряд зі мною — це Каті. Забирайте, якщо хочете, у мене є інші.

— Дякую, лікарю.

Не було жодної можливості уникнути обіду після похорону. Лоїк і Софія сиділи мов на голках, а дивний бенкет тривав. У ньому поєднувалися жах, скорбота й новий приплив життєлюбства: сміх і апетит вступали в права, щойно всі опинялися за межами цвинтарної огорожі.

Нарешті, ближче до четвертої пополудні вони поділили між собою сфери діяльності. Софія копирсалася в батьковому столі — вона знала його до найдальших закапелків, — а Лоїк шукав у інтернеті імена, які називав Сабатіні: Ізидор Кабонґо, Трезор Мумбанза, Лоран Бісінґ’є.

Перший був чистим луба з Катанґи. Він починав від самого низу, в шахтах, далі піднявся на найвищий щабель, аж до оточення Мобуту, став міністром копалень, гірничої промисловості та геології. Самоук, який зміг стати таким незамінним, що пережив усіх попередніх урядовців. Нині, коли він став радником при Кабілі, жодного рішення в справі експлуатації родовищ не могли прийняти без його згоди. Чи знав він про існування нових покладів?

Із Трезором Мумбанзою справа набирала обертів. Ще один луба, молодший, кровожерливіший. Жодних даних про походження чи освіту. Військовий, з’являється 1996 року, в період Першої конґолезької війни. Тоді Джеймс Кабаребе, офіцер із Руанди, який діяв за наказами Поля Каґаме, сформував Альянс демократичних сил за звільнення Конґо (АДСЗ) з метою усунення Мобуту від влади. Пізніше Мумбанза підтримав Лорана-Дезіре Кабілу, коли той виступив проти руандців, і став полковником. Він повернувся до Катанґи й зібрав там збройні сили. У 2000-х роках дослужився до генерала й стримав конфлікт, який назрівав з боку Ківу та Північної Катанґи. Далі створив міліційні загони, які мали наглядати за родовищами, зокрема за тими, що належать «Coltano».

Саме через це йому запропонували посаду директора після смерті Філіпа Сезе Нсеко. Він погодився. Чи не цей тип убив попередника, щоби зайняти його місце?

У жодних описах свавілля Мумбанзу не згадували: Катанґа — це не Ківу чи Ітурі; але його солдати, ефективніші за середній рівень ЗСДРК, не були безневинними янголятками. Нескладно в будь-який час знайти серед них аматорів циркулярної пилки чи канібалів.

Зокрема його поплічник — що найцікавіше — тутсі, полковник Лоран Бісінґ’є. Із ним не було жодних загадок: десять років керував нечувано жорстокими загонами. Продав свої послуги найщедрішим. Воював одночасно в обох Ківу, Ітурі, потім у Північній Катанзі, де зрештою почав працювати на Мумбанзу. Цей тутсі був першим підозрюваним у вбивствах Нсеко та Монтефіорі. Від фотографій, знайдених Лоїком, кров застигала в жилах. Видовжене пошрамоване обличчя, погляд із найтемніших глибин чорної душі. Полковник нагадував чистий згусток негативної енергії.

Лоїк знову розглянув ці три пики; здалося, що він грає в страхітливий «Доказ».[61] Хто вбив Кондотьєра? Чому Сабатіні назвав їх? Чи приїздили вони в Тоскану? Хто був наступний у списку? Морван-старший? Він сам? Софія?

Лоїк чув, як вона вовтузиться в сусідній кімнаті, й уже збирався приєднатися до неї, коли його знову здолав напад лихоманки. Спітнілий, він зайшов до ванної кімнати й застиг, намагаючись здолати тремтіння й встояти на ослаблих ногах. Руки й тіло конвульсивно корчилися. Депресивне відчуття безмежної туги розливалося, неначе цистерна розтопленої смоли. Дежа-вю. У таких випадках навіть суїцид здавався йому чудовим виходом…

— Тобі зле?

На порозі стояла Софія. Він усвідомив, що б'ється чолом об дзеркало, ніби псих із Сент-Анн чи Мезон-Бланш. Не відповів, на повну силу відкрутив кран із холодною водою й підставив голову під струмінь.

— Усе гаразд, — вимовив нарешті, змоклий, спантеличений.

Судоми трохи попустили. Дивився у дзеркало й не впізнавав різких рис свого тремтячого обличчя. Краплі скочувалися зі щік, ніби з мармуру. Попри всі ризики він мусив довести до кінця це розслідування. Воно врятує його, наркомана, боягуза… «Герой, — казав йому батько, — це той, хто був надто нажаханий, аби втекти». Дотепер Лоїку завжди вистачало яєць, щоб дременути.

Він підійшов до Софії, помітив записник у неї в руці.

— Ти знайшла?

Жінка погортала перед ним сторінки, вкриті знаками, що нагадували письмена законів Гаммурапі, одного з перших зразків клинопису, створеного близько чотирьох тисяч років тому.

— Усе своє життя тато записував свої зустрічі цими паличками й символами.

— Ти знаєш, як розшифрувати ці… штуки?

— Без проблем.

Вона розгорнула сторінку, відповідну тому вівторкові: чисто.

— Того дня він не мав жодних зустрічей?

— Точніше, зустрічався з людьми, чиїх імен не хотів записувати навіть і своїм кодом. І передбачав довгу розмову: на цілий день.

— Повертаємося туди, звідки вийшли?

— Не зовсім.

Жінка показала йому попередню сторінку: понеділок, сторінка всипана позначками, а внизу справа — химерний значок, схожий на літеру «К».

— Час познайомити тебе з Кено.

Відтоді, як знайшлися адреси двох жертв Людини-цвяха в календарі Еріка Катца, Одрі здійснила поворот на сто вісімдесят градусів. Досі допомагала Ґаель з таким відчуттям, ніби перевіряла кімнату дитини, якій наснилося жахіття. Але тепер зрозуміла, що будуть погані новини.

Перш ніж залишити кабінет, вони перевірили в Катцових архівах, чи немає там справи з іменами Анн Сімоні чи Людовіка Перно. Тека цієї жінки була, але про чоловіка — нічого. Пошукали за іншими іменами. Жодних даних про Філіппа Кріслера, або ж Кріпо, справжнього винуватця подій вересня — того, хто дитиною допомагав першій Людині-цвяху в її злочинах і виявився новим убивцею. За сорок років він імітував свого вчителя у Парижі. Нічого не знайшлося й на Жана-Патріка ді Ґреко, Іво Лартіґе, Себастьяна Редліха чи Жозефа Ірісуанґи, перших підозрюваних у справі, які вкололи собі клітини Тьєрі Фарабо, аби «стати» міфічними втіленнями відомого горлоріза. Нарешті вони забрали свої дорогоцінні знахідки та дбайливо замкнули двері офісу психолога.

Одрі не виказувала того, що її приголомшило: як подібний персонаж вислизнув від їхньої слідчої групи у вересні? Вони перелопатили життя Анн Сімоні до найменших дрібниць і жодного разу не запідозрили того, що вона лікувалася у психотерапевта. У її справі нібито не було нічого особливого — Анн Сімоні, колишня грабіжниця, колишня ув’язнена, протеже Морвана-старшого, почала ходити до психолога минулого року, в лютому, не для подолання своїх збочених смаків (вона була прихильницею медичного фетишизму), а, навпаки — для цілковитого їх прийняття. Вочевидь її незвичні нахили коренилися в травматичному минулому, про яке не те що важко було говорити — вона взагалі не могла відновити спогади.

Дивний факт: згідно з нотатками, психолог ніколи не розпитував її про першу Людину-цвяха — поліційне розслідування виявило, що жінка була послідовницею культу африканського вбивці. Проте зв’язок Еріка Катца з обома Людьми-цвяхами (1970 року й другого — вересневого) тепер був беззаперечний. Чи не психолог заманив Анн Сімоні у пастку? За яких обставин він почав цю терапію (в нотатках — ані слова)? Звідки він знав адресу Людовіка Перно?

Одрі обрала принцип максимальної обачності: заборонила Ґаель виходити з дому до нових вказівок. За цей час флікиня мала переглянути свою копію справи. Відтепер для Катца можна було знайти набагато серйозніше обвинувачення, ніж шахрайство та нелегальна медична практика.

Ґаель відчувала, що попри її вдавану холоднокровність Одрі в сум’ятті. За відсутності Ервана вона опинилася сам-на-сам із цим приголомшливим відкриттям. Чекати на його повернення? Потроху просуватися самостійно? Повідомити начальству? Неможливо: вона отримала ці дані нелегально, незаконно вдерлася до кабінету Катца.

Поки що вона пообіцяла Ґаель обговорити все ввечері. Остання прокручувала подумки ті кілька фрагментів пазла, які отримала. Намагалася зібрати їх докупи, але без жодного результату — забагато білих плям між частинами.

О шостій вечора від Одрі ще не надійшло жодних новин. Ґаель вийшла до своїх сторожових псів, які досі тулилися у вестибюлі. Карл грав у «Candy Crush». Ортіс, набагато розумніший, читав «На Фінляндський вокзал» Едмунда Вілсона. Авжеж, зверніть увагу.

— Кави?

Чоловіки підняли очі. Насправді це була не пропозиція: вона вже розштовхала їх (обидва сиділи на підлозі), аби дістатися до своєї італійської кавоварки. Кілька хвилин поралася, відчуваючи їхні погляди, схрещені на ній. Повернулася з тацею і запропонувала:

— Ходіть до моєї спальні.

Обидва найманці завовтузилися, вочевидь ніяковіючи. Велике повернення Ґаель «лягай он там»? Чи, навпаки, отруєна кава? Карл і Ортіс почекали, поки жінка надіп’є свою, і ніби ледь розслабилися.

— Що ви робите цього вечора?

Охоронці перезирнулися — якщо це був жарт, то не смішний. Ґаель уже достатньо їх знала: попри своє заняття (й кров на руках), то були непогані хлопці. Навіть важко було поєднати їхню щиросердність, майже наївність, зі звірствами, які вони, певно, чинили в похмурих країнах Африки чи Близького Сходу.

— Я вам скажу, чим ми займатимемося, — вона з брязкотом поставила тацю на журнальний столик, — ми всі втрьох підемо гуляти.

— Але…

— Нагадати вам, у чому полягає ваша робота?

— Одрі сказала нам…

— Вам Одрі платить? Вас найняв мій батько і наказав скрізь ходити за мною. Andiamo![62] — вона зиркнула на годинник. — Почнемо з вулиці Ніколо…

У владних людей на кшталт Кондотьєра, за винятком Морвана, таємна коханка — необхідне коліщатко у механізмі. З Морваном усе було інакше… У машині Софія лише кілька слів зронила про загадкову жінку, яку заборонено згадувати. Доказом найбільшої таємниці Монтефіорі було те, що Лоїк ніколи раніше про неї не чув.

Кено, себто Андреа Бушемі, була справжньою дружиною Монтефіорі. Ані секретаркою, на яку заскочив начальник, ані потай фінансованою лялечкою. Ця знана журналістка з «Corriere della Sera» висвітлювала численні конфлікти, зокрема на Близькому Сході, й вважалася авторитетною репортеркою. Ніколи не була заміжня, дітей не мала — і все-таки ніхто не подумав би, що ця пані все своє життя чекала на Кондотьєра.

Софія неохоче згадувала про неї. Не з поваги до матері — радше її шокувала думка, що Монтефіорі міг стільки років жити з графинею. Це було щось подібне до жалю, ніби за зустріччю, що не відбулася, за шляхом, якого не зміг обрати її батько.

Вони припаркувалися неподалік від площі Республіки, у кварталі Санта-Марія-Новелла, далі пройшли пішки вулицею Строцці, звернули праворуч, загубилися в лабіринті провулків. Цього вечора вже не припікало: насувалася ніч, укривала місто крижаним холодом. Поряд із Софією Лоїк почувався незатишно. Мовчки поринули в ці скам’янілі століття. Часто робили це й раніше, але тепер їх розділяла стіна образ. Ще два місяці тому італійка шантажувала його й радо викинула б із вікна. На Бога, що вони роблять разом?

— Це тут.

Не вагаючись, жінка набрала код.

— Ти… ти добре її знаєш? — запитав Лоїк, поки піднімалися сходами.

Софія не відповіла: обережно ступала нерівними східцями, ховала обличчя у тінь. Старі лампи відкидали на стіни відблиски у формі ромбів і зірок.

Перед дверима вона поправила пальто й пасок сумочки на плечі, ніби прийшла на співбесіду чи до директора школи їхніх дітей. Лоїк скоса спостерігав за нею: щось середнє між італійською мадонною та азійською статуєю, синкретизм, який нагадував еллінсько-буддистські скульптури з Ґандгари. Ніколи не бачив її такою зніченою.

— То ти її знаєш, чи ні? — роздратовано повторив він.

Софія подзвонила, посміхнулася чарівливо й водночас зверхньо, зумисне підкреслюючи своє шляхетне походження:

— Це моя хрещена мати.

Лоїк не встиг більше нічого запитати, бо двері вже відчинялися.

— Софія? Міа cara[63]…

Лоїк увійшов до передпокою, де жінки обіймалися, тішилися зустріччю. Поки ніхто не зважав на нього, розглядав Андреа: десь за шістдесят, низенька, худенька, видовжене обличчя а-ля Модільяні. Великі овальні очі, тонкий ніс, чіткий малюнок вуст із виразом пристрасної ніжності, попри це доволі жорсткий. Обличчя з ікони обрамлювала зачіска «каре» з перламутровим відтінком сивини. Певно, звабливість Кено виявилася й ствердилася не за один десяток років. Попри зморшки й сухість шкіри, початковий образ, накреслений на свинцевому овалі, залишився незмінним — тендітним, але впевненим.

Софія відрекомендувала свого супутника. Жінка миттю звернулася до нього французькою з шорстким акцентом, від якого спиною бігли холодні струмочки:

— Лоїк… — жінка невимушено розкошлала йому волосся. — Мій маленький Лоїк… Джованні часто говорив мені про вас.

Ось і дізнайся тепер, що він міг сказати. Лоїк заледве знав свого тестя, і єдиним, що будь-коли відчував до італійця, був страх.

Андреа провела їх до вітальні з бетонними стінами, пофарбованими вохрою та прикрашеними сузір’ями дрібничок із кутого заліза. Обстановка справляла враження жорсткості, суворості, близької до атмосфери церкви.

Вони сіли на диван і, поки господиня ходила варити каву, мовчали: Софія — вочевидь розчулена тим, що опинитися тут, Лоїк — досі приголомшений відкриттям. Після стількох років, прожитих разом, — цілком новий бік життя колишньої дружини.

Повернувшись із тацею — срібло, мідь, порцеляна, — Кено налила три чашки й запитала французькою:

— Похорон пройшов як належить?

— Кено, я не могла…

— Знаю, люба моя… — далі жінка пробурмотіла, мовби сама до себе: — Оgni cosa a suo tempo, ciascuno al suo posto e un posticinoper ogni cosa…

Ця італійська приказка означала приблизно: «Для всього свій час, і кожному своє місце». Інцидент вичерпано. Коханка зайва на офіційному похороні.

— Якщо вірити його записникові, — почала Софія, — останньої ночі він був із тобою.

Андреа посміхнулася — її скорбота ховалася десь глибоко в крипті, за замкненими дверима.

— Ти ведеш розслідування?

— Ми просто хочемо зрозуміти…

— Ти розкажеш поліції?

— Звісно, ні. Хоча вони все одно дізнаються.

— Хай там як, твоя мати їм донесе.

Жодної ворожості в голосі. Софія не повторювала запитання. Якщо Кено захоче сказати, зробить це з власної волі.

Лоїк скоса поглядав на неї: темна спідниця, чорний гольф, кольє з перлами. Італійська жалоба. Дорогою він запитав Софію про походження її прізвиська, яке означало гру в казино. Колись Джованні стверджував, що донька була його джекпотом. Простота, наївність цього пояснення ще більше здивувала його — таке не відповідало образові торговця брухтом, лукавого вбивці.

— Тієї ночі він так і не заснув, — нарешті тихо заговорила Андреа. — Він був стурбований.

— Ти знаєш, чому?

— Його дуже непокоїла зустріч, запланована на наступний день.

— Із ким?

— Я нічого не знаю про це. Він ніколи не говорив зі мною про свої справи.

— Він говорив із тобою геть про все.

Кено всміхнулася, мов Піфія, загадково й мудро.

— Ім’я Ізидор Кабонґо вам про щось говорить? — дозволив собі запитати Лоїк.

— Ні.

— Трезор Мумбанза?

— Теж ні.

— Лоран Бісінґ’є?

— Ніколи не чула цих імен. Це африканці?

— Авжеж, конґолезці.

Софія перехопила естафету:

— Підозри поліції стосуються татових справ у тих місцях.

Кено повільно похитала головою, опустила погляд до своєї чашки. Все це, здавалося, не надто її цікавило.

— Ти знаєш хоча б, де в нього була та зустріч?

— І гадки не маю.

— Ви знали, що він продав усі свої акції «Coltano»?

— Так. Джованні стомився… — жінка невизначено махнула рукою.

— Гадаєте, він збирався викупити свої частки?

Кено ніжно глянула на Софію:

— Він, як завжди, зробив би все, щоб захистити тебе й твоїх сестер.

Запала мовчанка. Лоїк раптом замислився про те, що Кондотьєр залишив їй… У своїй роботі він нерідко стикався з тим, що чоловіки навіть не згадували в заповіті про коханок, побоюючись посмертного розголосу.

— Він більше не вірив у африканський колтан, — нарешті пробурмотіла Кено. — У ЗМІ висувалися звинувачення до «Heemecht» стосовно фінансування конґолезької війни. Великі компанії зрештою почали б діставати сировину деінде. Навіть китайцям усе це починало здаватися заскладним.

Жінка виказувала своє справжнє становище: вона — єдина, з ким Монтефіорі говорив про свої справи, Софія мала рацію. Журналістка спеціалізувалася на міжнародних конфліктах, зналася на механізмах молодих ринків та добре уявляла собі крихку світову рівновагу.

— Сеньйор Монтефіорі згадував про нові родовища в Північній Катанзі? — Лоїк вирішив, що вона, певно, в усе втаємничена.

— Він був налаштований скептично. Вважав, що ваш батько плутає мрії з реальністю.

— І проте він підтримував батькові плани експлуатації родовищ.

— Через дружбу.

Софія втрутилася; її голос виказував нетерпіння:

— Кено, з ким тато зустрічався у вівторок?

— Я не знаю імен. Із людьми, пов’язаними з Конґо.

Колишні чоловік і дружина перезирнулися: вони перестали будь-що розуміти.

— Але ви щойно сказали, що він більше не цікавився колтаном… — зауважив Лоїк.

— Він започаткував інший бізнес. — Андреа зітхнула. — Набагато небезпечніший. У цьому й уся іронія: він критикував вашого батька, але обрав ще ризикованіший шлях.

Лоїк нахилився до неї зі свого крісла:

— Каситерит? Золото? Діаманти?

Жінка повільно перевела на нього погляд своїх сірих очей — із того самого кутого заліза, що й химерні дрібнички навколо.

— Ви добре знаєте Конґо-Кіншасу?

— Ні.

— Там є можливості для значно прибутковішої торгівлі.

Голова порожня, ніби виїдене яйце.

— Я справді не розумію… — почала Софія.

— У країні, охопленій війною, яка коштувала життя п'ятьох мільйонів осіб? — не вгавав Лоїк.

— Я… — знову подала голос Софія.

— Зброя, ragazzo,[64] — мовила Кено. — Джованні узявся до контрабанди зброї в Конґо. Він щойно відіслав чималу партію в Катанґу.

Ерван розглядав обличчя Каті Фонтана у світлі ліхтарика, прикріпленого на чолі. На цьому груповому фото, датованому лютим 1971, біля доктора Фуамби стояла маленька шатенка. Єдина біла. За два місяці по тому її вбили. Ерван позичив окуляри у священика, якого знайшов на борту: якщо покрутити скельця, їх можна використовувати як лупу. Він хотів розшифрувати це обличчя. Прозондувати батькові почуття. Чому він її бив. Чому її вбили. Чому Морван ніколи не говорив про неї.

Котяче обличчя: мигдалеподібні очі, маленький ротик, густі брови, красиво вигнуті. Серед цих чорних чоловіків вона здавалася крихітною, тоненькою мов ниточка. Плюс коротке волосся: просто підліток. Ерван знав смаки Старого: він любив молодих, незайманих, цнотливих. Каті мала все, аби його причарувати: від неї, напівпрозорої, зворушливої, ніби линули пахощі небесної височіні, жодним чином не пов’язані навіть із думкою про секс чи хіть. До цього додавалися загадкові обставини втечі, чогось прихованого. Сну, який заледве пригадуєш.

Морван у ролі жорстокого чоловіка, який став душогубом? Меґґі в ролі гарпії-убивці? Ерван без вагань долучив до цього танцю де Пернеке, психіатра. Лікування Ґреґуара, — це досьє на нього…

Він загасив ліхтарик і спробував заснути. Пірнув спершу в полотняний спальник, потім у ще один, тепліший, аби захиститися від комах, і прихилився спиною до рубки. Досі відчував свій натужний біг, зусилля останньої миті, коли насилу встиг заскочити на баржу. Сальво був уже на борту: Ерван не дотримується правил, то хай здохне.

Тепер Жовта Майка зник разом зі своєю валізою. Цілий вечір він клеївся до мсішани з патлами, схожими на гілля сосни. Вона щохвилини вибухала сміхом і в своїй червоній сукні нагадувала жаровню. Сальво умів спокушати. На одному з блокпостів устиг шепнути кілька слів жінці, яка продавала гусінь, і завершити спілкування за стіною зі шлакоблоків.

Капітан зупинив двигуни. Щось пов’язане з течією, заощадженням пального чи заходами безпеки. Будь-яке світло на палубі заборонялося. Ніхто не хотів, щоб його помітили. Тож цей згусток пітьми ковзав тінню в оглушливій тиші. Набридливе сюрчання цвіркунів поступилося жаб’ячій какофонії в супроводі хлюпання води чи швидких сплесків. «Крокодильчики, — гиготів Сальво, — полюють уночі. У воду зараз ліпше не падати».

Тепер Ервана гризло інше: баржами ширилися чутки. Новий загін самозахисту тутсі перейшов кордон Південного Ківу й готувався перетнути Луалабу. Боротьбу за звільнення Верхньої Катанґи очолив такий собі Дух Мертвих, самопроголошений генерал, найпомітніший з-поміж особливо скажених польових командирів. Дехто навіть розповідав, ніби розбійники облаштувалися просто в руїнах Лонтано й отримали значну партію зброї.

— Якщо це правда, — підсумував Сальво, — «Вентімілья» там не зупинятиметься.

Завтра все з’ясується. Поки що вони набрали гарного темпу. Ніщо не виходило з ладу, ні перешкод, ні аварій. Після пригод під час подорожі на автівці, Ерван дивувався, що подорож річкою така спокійна.

Раптом кінці москітної сітки, прикріпленої до накриття, розійшлися — ніби відсунулася завіса в театрі маріонеток. До каюти заскочив Сальво. Валізка під пахвою, очі налиті кров’ю, шкіра блищить від поту.

— То ти ніколи не спиняєшся?

— Це по-афр-рриканському!

Він схопив пляшку очищеної води й миттю вижлуктив. Здавався виснаженим, ніби його викрутили мов ганчірку — і, певна річ, спорожнілим.

Слушна нагода, щоб заскочити його зненацька:

— Сальво, у мене є запитання.

— Слухаю, шефе.

— Що в твоїй валізці?

— Таємниця нацоборони, шефе.

— Ми збираємося податися в небезпечну глушину, я хочу знати, з ким, радше з чим подорожую.

Жовта Майка зиркнув на нього скоса, ніби зважував, чи може довіритися. Зрештою лукаво всміхнувся:

— Не бійся, шефе, це наше страхування на час подорожі! — сказав він і заклав руку під футболку.

Сальво витягнув ключа на ланцюжку. Розігнав з-перед очей усіх, хто стовбичив найближче, по-змовницькому глянув на Ервана й відімкнув валізу. Вона була напхана пачками доларів, загорнутих у пакети для заморожування. Геть новенькі сотки, ціла купа. Разом із цим скарбом там зберігався «Іридіум», така сама модель, як і в Ервана, з батареєю та антеною.

— Скільки тут? — запитав Ерван по хвилині остовпіння.

— Триста тисяч.

— Що ти робиш із таким статком?

— Говори тихіше. Доправляю це, шефе.

— Кому?

— Тутсі.

— Яким саме?

— Із ФЗВК.

Ерван подумки зважив усю попередню брехню чорного.

— Тим, які нібито зараз у Лонтано?

— Вони там, шефе.

— І їм привезли зброю?

— Привезли.

— Вони збираються перетинати річку?

— Хочуть спробувати.

— Ти з ними на зв’язку?

— З таким вантажем ліпше бути на зв’язку.

— Ви з ними зустрінетеся?

— Дай то Боже.

Сальво мав рацію: ці гроші справді були страхуванням, але водночас і неабияким ризиком у майбутньому.

— І ти не озброєний?

— Це гроші Духа Мертвих. Ніхто не торкнеться до них.

Ерван мимоволі похитав головою: мабуть, то він пристосовувався до середовища.

— За що конкретно це бабло?

— Ліпше тобі не знати, патроне.

— Плата за колтан?

— Або за каситерит. Або за золото. Тутсі вже експлуатують кілька копалень. Вони постачають товар у Лубум, я плачу.

Що ж, ні хріна не вдієш. Ерван простягнувся на спальниках і заклав руки за голову. Зрештою, ця валізка — непогана новина. Із таким товаром він міг не сумніватися, що пройде останні блокпости й зустрінеться з сестрою Гільдеґард. Зворотний шлях, певно, буде складнішим.

Відпочинок для слабаків. Шахти працюють цілодобово.

«Сови» гарували. Стукотіли кирки, тріщало каміння, гуркіт відлунював у штольнях, тріщав кістяк гори. Морван і оком не змигнув, як уже почав журитися за своїми найстрашнішими часами.

Його переслідували спогади, й це було найгірше.

Клініка Стенлі, березень 1971.

— Лікарю, йдеться про мої галюцинації… Я більше не можу…

— Опишіть їх мені.

— Ми вже не раз про них говорили. Я казав, що…

— Почніть спочатку.

Простягнувшись на циновці, Ґреґуар важко ковтнув і пробелькотів:

— Я бачу її обличчя.

— Яке воно?

— Його врода… знівечена. Риси красиві, але шкіра жовта, у виразках. Обличчя худе, різкіше виступили вилиці, очні западини провалилися.

— І все? Чи ще щось псує цю вроду?

Ці запитання змушували його зосередитися на ній — ліпше розгледіти її в глибині свого мозку.

— Голова виголена. На шкірі видно порізи від леза.

— Хто її так поголив?

— Я.

Морван заплющив очі, дихати стало важко. Він подумав про «strong and hard punishment», «покарання жорстким тягарем» в англо-саксонських країнах п’ятнадцятого-шістнадцятого століть: засудженого придушували важким камінням.

— Що ще ви бачите?

— Лікарю, ви й самі добре знаєте.

— Відповідайте.

Спогади тиснули йому на груди. Він сконає під цими плитами. Перші роки його дитинства.

— Свастику.

— Де?

— У неї на лобі.

— Опишіть її мені.

— Я… я не можу.

Психіатр мовчав. Ні щипців, ні анестезії: пологи будуть болісними. Морван, двадцятип’ятирічний, наполовину божевільний, ніколи б не подумав, що в Африці йому нададуть хоч якусь… психологічну допомогу. Упродовж років він страждав від галюцинацій, нападів жаху. Чорний континент, який і сам був тривимірним божевіллям, виявився водночас і ліками…

Він розплющив очі: під стелею обертався вентилятор, розміряно й безгучно. У Конґо це розкіш. Зазвичай лопаті рухалися з жахливим скреготінням, неначе саме повітря волало, поки його розрізували на шматочки.

— Ви збагнули природу цих видінь? — запитав де Пернеке.

— Немає причин. Вони завжди в мене були, я…

— Але вони почастішали, відколи ви тут, у Лонтано.

— Не тільки: відколи я в Африці.

— Тож це ніяк не пов’язано з вашим розслідуванням? Із цим убивцею, яким ви одержимі?

— Ні. Я впевнений, що ні. Це пов’язано з… цією землею, цими народами.

— Що ви маєте на увазі?

— Не знаю.

— Ви міркували про це?

— Я тільки про це й думаю…

Загіпнотизований невтомними лопатями, він почувався ліпше. Говорити, дихати, говорити, дихати… Він виборсався з кам’яної пастки, почав віддалятися від обличчя, свастики, порізів бритвою…

— Гадаєте, ці зриви небезпечні?

— Для мого мозку — точно! — він спробував пожартувати.

Психіатр устав зі свого крісла. Схилився над ним.

— Ви нічого не виграєте, якщо ухилятиметеся. Небезпечні для чого? Для кого?

Знову навалилося каміння. Задушлива спека в кімнаті. Переривчасте дихання. І цей голос, підвішений у задусі…

— Небезпечні для кого? — наполягав психіатр.

— Для неї, — нарешті відповів він, і здалося, ніби ці слова ріжуть йому рота.

— Хто вона.

— Катрін.

— Ви знову поводилися з нею брутально?

— Мені не подобається це слово.

— Воно не відповідає реальності?

Тепер каміння не давило йому на грудну клітину, а забивало горло зсередини.

— Відповідає, але…

— Але що?

— Це трапляється зі мною в ненормальному стані.

— Як визначаєте свій нормальний стан?

— Це коли я не зриваюся. Перепочинки. Я тоді відчуваю умиротворення.

Мовчанка. Психіатр міркував. Ні, все було інакше: він давав Морванові час на роздуми.

— Чи могли б ви сказати, що ці зриви становлять частину вас самого?

— Вони належать до зони темряви, яка присутня в мені, до зони хвороби…

— Ви знаєте, що їх викликає?

— Ні.

— Поміркуйте.

— Та не знаю я! Вони трапляються… ось і все.

— Але жертвою завжди виявляється Катрін.

— На що ви натякаєте?

— Чи могли б ви сказати, що зриви викликає її присутність?

Він не міг відповісти. Не міг навіть обдумати це запитання. Мабуть, тому, що відповідь уже крилася в самому запитанні.

— Я попереджав її… — пробелькотів він. — Я… я наказав їй не їхати за мною.

— Ви становите для неї загрозу?

— Моя темна частина, демон, що живе в мені…

— Чому ви говорите про «демона»?

— Не знаю.

— Ви казали мені, що Людина-цвях намагається захиститися від своїх демонів, убиваючи жінок.

— Мені треба когось убити, щоби почуватися ліпше?

— Кожен по-своєму переживає катарсис.

Що конкретно радив йому зробити цей псих? Убити Каті?

— Подумайте про це, Ґреґуаре. Ви мусите знайти спосіб очиститися від вашого страху, вашого гніву.

— Це ви маєте мене вилікувати! Це ви маєте мене зцілити!

— Ні, Ґреґуаре. Ви єдиний, хто може це зробити.

Морван скочив на ноги. Де Пернеке, наляканий, позадкував. Флік, укритий потом, посміхнувся. Просто зараз пережити той катарсис: розбити щось у цьому колоніальному кабінеті — бажано пику молодого бельгійця.

Він ступнув уперед. Психіатр відступив далі. Раптом усе захиталося в Морвана перед очима. Сонячні промені, що проникали крізь жалюзі, білі стіни, плетений килимок на підлозі. Психіатр тримав у руках світлину: так до обличчя вампіра підносять розп’яття. Морван миттю впізнав жіночі риси, й серце підстрибнуло в грудях із силою розжареної гільзи, виштовхнутої з набійника.

— Зві… зві… звідки у вас це фото?

— Не має значення.

— Катрін…

Де Пернеке забився в куток кімнати, але тепер була його черга посміхатися:

— Це не Катрін, ви чудово знаєте.

Морван упав на коліна й розридався.

— Катарсис, — повторив психіатр, — ви мусите пережити свій катарсис.

Зненацька спогад вибухнув, ніби склянка в руці. Він підвівся й побачив свою «оселю»: сяк-так натягнутий брезент, під яким поставили похідне ліжко, табурет, кавоварку. Від гори досі долинав грюкіт. Ніч повнилася гомоном копачів. Морван гірко плакав.

Наосліп пошукав чай, приготований Кущем. Абетка тропічних країн: напої мають бути гарячіші за саме повітря. Побити Африку на її ж території.

Він знову присів на кушетку й зробив кілька ковтків, витер очі. Катарсис… Пригадав, як того вечора виривав із рук психіатра фотографію, ніби гієна — шмат гнилого м’яса. Бісів психіатр… За весь цей час нічого так і не поліпшилося…

Усе це синова провина. Цей гівнюк розворушив багно минулого. Його розслідування, його запитання, його затяте викопування трупів. Морван передчував своє падіння. Сорок років ходив тонкою линвою, і ось тепер знову втрачає рівновагу. Цього разу — напевне.

Він ковтнув ще, обпік горлянку.

Не треба було взагалі повертатися до Африки.

— Тату? Це Лоїк.

Його ще тільки й бракувало. Морван дав номер свого телефону кожному члену сім’ї, але останнім дзвінком, якого міг очікувати, був саме цей.

— Якісь проблеми?

Морван розчув далекий синів сміх. Визнав несправедливість такої репліки. Шоста ранку: Ґреґуар майже не спав і вже встиг проковтнути свій ранковий маніок.

— Ти все-таки в курсі стосовно Монтефіорі?

— Телефонувала твоя мати.

— Я їздив у Флоренцію на похорон. Софія попросила.

— Де лихе, там і добре.

— Не вигадуй. Я телефоную не через це.

Морван відійшов подалі від копалень — у штольнях оглушливо стугоніло. Він заглибився в чагарники, які вже за кілька кроків від вирубки перетікали в непролазні джунглі. Здаля чувся голос екзальтованого священика, який вітав новий день:

— Господи, присвячуємо тобі цей день, захищай усіх нас, даруй кожному з нас Твоє благословення!..

— Смерть Джованні, — вів далі син, — що ти про це думаєш?

Цього ранку він не мав сили на вигадування нових байок:

— Вочевидь це пов’язане з «Coltano», але більше нічого не знаю.

— Хтось хоче прибрати значних акціонерів?

— Нсеко не мав акцій, а Монтефіорі не встиг викупити своїх.

— Гадаю, тут є певний зв’язок із новими родовищами.

Морван теж так думав, але не варто було тривожити своїх. Він ухилився від відповіді.

— Що кажуть італійські фліки?

— Розслідування веде такий собі Сабатіні. Ти знаєш, хто це?

Морван посміхнувся. Лоїк став алкоголіком у тринадцять років, підсів на героїн у сімнадцять, перетворився на буддиста в двадцять п’ять, у тридцять він уже мільйонер і при цьому залишився хлопчиськом. Малим хлопчиком, який досі вважає, що батько знайомий із усіма фліками в світі.

— Ні. На якому вони етапі?

— Ні на якому, але в пріоритеті африканський слід.

Не дивно. Будь-який нишпорка, гідний цього звання, передовсім зацікавився би справами Монтефіорі й дослідив його останні фінансові маневри. Масовий продаж «Heemecht» акцій «Coltano», певне, привернув їхню увагу. Поліціотті взялися спершу до гірничодобувної компанії, а тоді вже — до обставин страшної смерті її директора в Лубумбаші…

— Він розпитував мене про Кабонґо, — сказав Лоїк.

— Що ти йому сказав?

— Те, що знав, тобто нічого.

— Він називав інші імена?

— Трезор Мумбанза. Лоран Бісінґ’є.

Італійці вже ідентифікували мерзотників, які крутилися довкола колтану. Логічно: вони зосередилися на африканцях, достатньо могутніх, аби полетіти до Флоренції й там звести з кимось рахунки.

— Я дізнавався, — додав Лоїк. — Бісінґ’є міг бути вбивцею.

Ну, приїхали, і молодший завів цієї пісні.

— Убивство справді сталося у вівторок зранку? — запитав Морван.

— Так.

— Тоді це не він. У понеділок зранку ці двоє були зі мною в Лубумбаші.

— Він міг дістатися Флоренції за добу.

— Мені здається, не встиг би. Із Лубума треба долетіти до Кіншаси, тоді сісти на рейс до Парижа чи Брюсселя… Щось мені не віриться.

— Мумбанза міг найняти місцевих убивць.

Усе можливо. Та зрештою не варто чіплятися за це тріо. Свій мотив могли мати руандці. Хуту теж. Так само й інші угруповання, які займаються видобуванням колтану чи інших копалин у Катанзі. Врешті-решт, Ґреґуару небагато відомо про махінації Нсеко чи Монтефіорі.

— Я пошукаю конґолезців, які останніми днями бували у Флоренції, — мовив Лоїк.

— Що ти таке верзеш? Дай змогу поліції виконати свою роботу.

— Тепер ти довіряєш флікам?

— Я занадто добре тебе знаю, тож не вплутуйся в це лайно. Не наближайся до цієї справи!

Коротка мовчанка. Лоїк перейшов у контратаку:

— Я зустрічався з Кено.

— Вона була на похороні?

— Звісно, ні. Ми ходили до неї з Софією. Монтефіорі провів у неї останню ніч. За її словами, наступного дня він мав зустріч, яка його непокоїла.

— Із ким?

— Із конґолезцями, або ж із чуваками, замішаними в цих справах. Імен вона не знає.

Морван заглиблювався у хащу. Раптом помітив, що топчеться в людських екскрементах — мабуть, це нужник його власного підприємства. Хмарки мух харчувалися фекаліями, а далі летіли посмоктати його подряпини на руках і шиї.

— Що ще вона сказала? — викрикнув він, стрибками втікаючи з того лісочку.

— Казала, що він започаткував інший бізнес.

— Який?

— Торгівлю зброєю.

Морван ледь не завив — від сміху чи розпачу — вже й сам не знав. Незбагненно! Як старий торговець брухтом міг пристати на таку банальність? Ще з часів Лонтано вони поклялися один одному, що ніколи не торкнуться зброї — достатньо вже посприяли зростанню рівня смертності в Конґо, не варто додавати. Але на схилі віку цей макаронник піддався спокусі легкого бабла. Поміркувавши, Морван вирішив, що особливо нема чого дивуватися: Джованні займався металом, то чому не міг перепродувати кулі, гармати, снаряди?

— Із ким він торгував?

— Кено більше нічого не знала, але він щойно постачав зброю в Катанґу.

Тутсі. Тож чутки небезпідставні. Фронт звільнення озброївся до зубів, і той старий паскуда дав добро. Це були й не надто кепські новини. Колтан зникав із загальної картини, а разом із ним і Морвани. Нсеко — це були не перші його дурощі — певно, контролював транспортування товару. Виникла проблема, і замовники розв’язали її по-своєму.

Зворотний бік медалі — це те, що річка скоро закипить і стане пеклом. Саме там, де бовтається Ерван зі своїм розслідуванням, неначе йдеться про вбивство у стані афекту в 6-му окрузі. Бісове лайно. Скільки ще він має підтирати їм сраку?

Ліс раптом постав перед ним у вигляді порнографічної картини. Пагорби й западини, випари, спека. Будь-який виступ, укритий крапельками нудотної рідини, здавався живим, напруженим від жаги. Будь-яка заглибина — волога й тепла. Блискучі вульви, волокнисті залози, набряклі пеніси…

— Гадаєш, хтось із цих трьох африканців міг бути замішаний у контрабанді як посередник чи клієнт? — запитав Лоїк.

Морван пригадав видовжену пику Бісінґ’є, посмішку людожера Мумбанзи. Чи могли вони виступати посланцями ФЗВК? Ні: у цих хлопців інші амбіції. Колтан, володіння Катанґою…

— Я подивлюся, що зможу дізнатися, — підсумував він, — але тобі забороняю в це встрягати.

— Ти не припускаєш можливості, що у Флоренції проходили перемовини, які погано закінчилися?

Пригнічений Ґреґуар шукав дороги назад.

— Ти людську мову розумієш? Ти сідаєш у машину й повертаєшся до Парижа зі своєю сімейкою.

— Я хотів…

— На Бога, послухайся! Тут, де я зараз, мені й так не дуже легко, повір. У мене на руках твій братик-халамидник, і я хотів би знати, що бодай у вас там усе добре.

— Підемо пакувати валізи, — здався Лоїк. — Проблеми з Ерваном?

У полі зору виникли шахти. Морван вдихнув на повні груди. Смертоносна атмосфера копалень подобалася йому більше за вологу піч джунглів.

— Я це з’ясую. Повертайся в Париж. У тебе немає жодних причин для занепокоєння.

Лоїк, здавалося, вагався:

— Я тут думав…

— Що?

— Ця історія зі зброєю… ти до цього ніяк не причетний?

— Лоїку, — пробурчав батько, — ти наркоман і боягуз. Спробуй не додавати до списку ще й дурість.

Карл і Ортіс повелися порядно. Навіть дуже люб’язно. Ґаель попросила супроводжувати її в операції зі стеження на вулиці Ніколо й нічого більше не пояснила. Вони всі втрьох чекали навпроти кабінету Еріка Катца. Психолог вийшов о 19:15 пішки піднявся авеню Поля Думера, далі вулицею де ля Тур до номера 38, де зайшов до якоїсь модерної будівлі. Мабуть, його помешкання.

«Чекаємо», — вирішила вона. Керування загоном її надихало. О дев’ятій вечора Ортіс притяг їжу з китайської забігайлівки й вони повечеряли в машині. Більше за ніч не зрушили з місця. Справжня засідка — як у найкращі часи Бригад із пошуку й втручання, про які розповідав Ерван. Ґаель відіслала Карла, щоби перевірив прізвища на поштових скриньках: жодного Катца. Може, прийшов до когось на вечерю? Чи винайняв помешкання під іншим іменем?

Єдина варта уваги подія сталася близько десятої вечора, але це жодним чином не стосувалося Еріка Катца. Зателефонувала Меґґі, аби повідомити про те, що всі інші, мабуть, уже знали: вбили Джованні Монтефіорі, батька Софії. Вбивство з особливою жорстокістю, з викраденням органів.

Тепер Ґаель розуміла, чому Лоїк напередодні поїхав до Італії, не сказавши й слова. До неї досі ставилися мов до вразливої молодшої сестрички — при тому, що саме вона зіткнулася з Людиною-цвяхом другого покоління. За словами Меґґі, поки що нікого не затримали, італійська поліція спантеличена — хоча, може, від неї знову приховують інформацію, щоб не налякати…

Ґаель бачила італійського торговця брухтом усього раз чи двічі; звістка не викликала в неї жодних почуттів. Подумала про Софію, свою історичну суперницю, яку ця нагла смерть, мабуть, заскочила зненацька: трагедія сталася саме тоді, коли вона заприсяглася помститися батькові…

Пізніше, тієї ж таки ночі, Ґаель раптом спало на думку: а чи не могло це вбивство бути пов’язаним, хай навіть опосередковано, з Людиною-цвяхом і її кривавою історією? Ні, це абсурд. Найбільш вірогідно, що Монтефіорі поплатився за якусь мерзенну фінансову аферу в Африці — за кілька місяців до того директора «Coltano» в Конґо вбили в такий самий спосіб. Зрештою, вона вирішила більше про це не думати. Це мене не обходить.

Опівночі зателефонувала Одрі, аби запитати, як у неї справи. Ґаель відповіла, що все гаразд, не згадуючи про те, що вона не вдома. Зі свого боку Одрі не мала жодних новин — це, власне, й було її новинами. Запити до бюро реєстрації шлюбів не дали жодних результатів. У Франції жили кілька Еріків Катців, але жоден не відповідав описові їхнього клієнта. Не існувало також неповнолітніх з іменами дітей психолога: Юґо й Ноа. Що ж до дружини, пошуки теж виявилися марними. Доводилося виснувати: психотерапевт не лише носив чуже ім’я, а й вочевидь вигадав собі сім’ю. Хто ж тоді був на фото з кабінету?

Ґаель нічого не сказала про власну знахідку: нову адресу Еріка Катца. Вона хотіла дочекатися ранку, попрацювати з консьєржкою та визначити його помешкання. Може, тоді вона покличе Одрі для нового зламування… О першій по півночі заснула, поки сторожові пси чатували. Тепер було трохи по сьомій ранку, й гучно хропли вже вони. Браво, солдати.

Ґаель захотілося розім’яти ноги, й вона безгучно відчинила свої дверцята. Одна сигаретка — й у очах розвиднілося. Насправді ж досі було темно, й вона з головою поринула в непрозорий, холодний, свинцево-синій кокон.

Зненацька їй довелося заскочити за ґанок: із будівлі щойно вийшов Катц. Довгоочікувана нагода завітати до його помешкання? Але передумала. Головним питанням було інше: куди він ішов так рано? Глянула на «Мерседес»: найманці досі спали. Навіть не розмірковуючи, що робить, вона пішла назирці за Катцом. Його тонка й хистка постать, як і зазвичай, нагадувала шпигуна шістдесятих, що блукає повоєнним Берліном.

На площі Коста-Ріка, на зупинці, він сів у таксі. Ґаель пришвидшила крок та й собі зловила машину.

— Їдьте за тією автівкою!

Ніколи не думала, що одного дня промовить подібну фразу. Водій послухався й оком не змигнувши — він закінчував нічну зміну й здивувати його було непросто. Із міркувань безпеки натягнула шапку — з такою прозорою гривою білявого, майже білого волосся її не складно помітити. Втиснулася в сидіння. Час від часу витягувала шию, аби відшукати поглядом інше таксі, новенький, аж блискучий седан марки «Шкода». Тремтіла від хвилювання. Трепетне передчуття пригод. Але й збочена радість: тепер шпигуном була вона.

Розв’язка Порт-Майо, окружна дорога в бік виїзду Порт-де-Кліньянкур. Вона подумала про пики двох церберів після пробудження. Заторів на дорогах не було, досі стояли сутінки. Різка й холодна сірість паризького ранку, каламутне повітря окружної, повне токсичних газів — усе це здавалося їй загадковим шляхом, чимось на кшталт казкового лісу, тільки в тьмяній і брудній версії.

«Шкода» повернуло на розв’язці Порт-де-Ліля.

— Та куди ж він іде? — запитала вона у водія.

— А мені звідки знати?

На площі Макі-дю-Веркор — Ґаель бачила назву на екрані GPS-навігатора, — на цій еспланаді, оточеній багатоповерхівками з червоної цегли та скляними будівлями, таксі повернуло на авеню Федерб, а далі зникло в тісному клубку безіменних вуличок. Невдовзі вони вже їхали вздовж глухого муру, вкритого брудно-бежевим тиньком. Ґаель починала боятися, що її викриють, — о цій порі тут не було жодної іншої тачки.

«Шкода» зупинилася. Катц вийшов і відразу попрямував до квіткового магазину. Дивовижно, що крамниця відчиняється так рано, подумала Ґаель.

— Ви знаєте, де ми? — запитала вона, розраховуючись із таксистом.

— На кладовищі Ліля.

Вона заметушилася. Катц із великим червоним букетом уже пройшов крізь браму поруч із малою будівлею з невеличкими віконцями. Ще кілька кроків — і за ґратами воріт їй відкрилася безліч могил і пам’ятників на широкій рівнині.

8:30. Сам-на-сам із Катцом і тисячами мертвих.

Нарешті засвітився ясний день, і непомітно стежити за об’єктом стало складно — довкола ані лялечки. Психолог зупинився перед темним склепом, покопирсався в кишенях, відімкнув двері з кутого заліза. Він зник там, ніби привид пройшов крізь стіну.

Ґаель натягнула шапку до брів, підійшла ближче, обираючи найвищі надгробки, аби за ними ховатися. За п’ятдесят метрів зупинилася й почала чекати. І мріяти не могла про ліпші декорації для серіалу про власне життя: тьмяний ранок, постать у тренчі, цвинтар — і чого ще треба? Тільки й бракувало, щоб він вийшов із валізкою в руці. Вже починала подумки прокручувати різні сценарії: можливо, Морван причетний до смерті когось із його близьких, можливо, Катц намагався помститися його дочці…

Він вийшов із порожніми руками, пройшов алеєю і ніби розчинився в повітрі барви сланцю. Ґаель ще десять хвилин почекала на морозі й наблизилася до склепу. Хвилювання гріло її під пальтом.

Споруда мала строгі лінії. У стіну над дверима була вставлена табличка, на якій золотими літерами вибили імена й дати:

Те саме прізвище, той самий рік смерті: сімейна трагедія. Нещасний випадок? Злочин? Колективне самогубство? Як були пов’язані Філіпп Юссено та Ерік Катц? Чи мав психолог якусь справу в цьому склепі? Чи був Юссено пацієнтом, глибини розпачу якого психолог не зміг розпізнати? І чи могла сама вона виявитися причетною до цих смертей?

Раптом їй спала інша ідея, доволі чудернацька: можливо, ці двоє чоловіків були коханцями. В уяві негайно змалювався ескіз: Філіпп спав із Еріком, дружина Філіппа дізналася про зраду та всіх убила. Ні, це психотерапевт спав із дружиною, а чоловік пожертвував своїми дітьми заради помсти. Або ж… Заспокойся, Ґаель: ти перегрілася.

Вона сфотографувала на телефон табличку, перевірила, чи замкнені куті двері, й дрібними кроками пішла геть. Заклала руки в кишені й заприсяглася, що нічого не вигадуватиме, поки не поговорить з Одрі.

Другий день на Луалабі.

Жодних подій. Ерван уже зрозумів, що ця мандрівка без кінця множитиме однакові години, однакові краєвиди, однакові відчуття. Майже весь час до обрію збігала низька рослинність савани кислотно-зеленого кольору. Інколи траплявся ліс: дерева з високими стовбурами, переплетені ліани, затоплені корені. Далі знову рівнини, причавлені спекою; час від часу вони перетікали в безлюдні ґрунтівки.

Коли баржі підходили ближче до берега, там неодмінно буяла та сама рослинність, залита водою, ніби зшита на болотяній воді ниткою з кори. Мертві дерева кишіли комахами, крокодили лежали так незворушно, що здавалися менш живими за повалені стовбури, піроґи грузли в намулі… Де-не-де з’являлися покинуті хижки — їх, здавалося, збудували з глини й патичків, ніби пташині гнізда. Або мешканців краю звідси вигнали, або цей вид вимер сам по собі.

Баржі борознили порожній континент, ніби перетоплену мішанину трав і багна. Пекло самотності, байдужості без кінця-краю.

Коли Ерванові робилося надто моторошно, він повертався до пасажирів. Уже відзначив непорушний цикл життя на борту. Уранці, по пробудженні — всезагальне пожвавлення, колотнеча, в якій прихований певний порядок: кожен має своє місце, ніхто жодного разу не випав за борт. Решту дня всі пеклися, мов шкварки на пательні. Пасажири, які сиділи з напівзаплющеними очима, не мали навіть сили, щоб захищатися від сліпучого сонця. Надвечір життя відновлювалося й починалися веселощі, які вщухали вночі, коли страшно було привернути увагу ополченців, а тим паче — духів.

Восьма ранку: перший етап. Ерван вирішив розшукати капітана. Засмагле обличчя, гарячі очі, безладно посічене зморшками й шрамами обличчя. Мовчазний чоловік ні з тутсі, ні з хуту, ні з луба. Він стояв на вершечку своєї рубки в оточенні навігаційних карт XIX століття, бортового журналу й талісманів. Виходив зі своєї клітки лише аби сплюнути за борт темною мов терен слиною. Ерван розлучився з кількома купюрами, але зміг витягти з нього лише невизначену обіцянку: капітан зробить усе, що може, аби пристати до берега в Лонтано, але за найменших ознак присутності ворогів поведе баржі просто до наступного причалу.

Тепер у рожевувато-сірому світлі Ерван перечитував свої нотатки — плоди нічних роздумів, — але ніяк не міг сконцентруватися. Від самого світанку його не полишали думки про інше: Софія. Жодних новин від часу його від’їзду. Щиро кажучи, не обов’язково було втікати на край світу, аби домогтися цієї мовчанки: він уже понад місяць ніяк не зв’язувався з нею. Заприсягнувся собі, що зателефонує їй, щойно повернеться. Подумав про це й із жахом усвідомив, що таке рішення свідчить про інше: насправді він не вірить, що повернеться…

Із цих думок його вирвав гучний тріск.

Капітан повернув у притоку річки, певно, щоб уникнути якоїсь перешкоди чи порогів. Тепер вони ковзали тунелем із гілок і ліан. Світло змінювалося, мов у шаленому калейдоскопі, неначе сонце розбили на тисячу іскринок, що тепер пробивалися крізь вершечки дерев. До бортів барж чіплялися гілки, розхитували їх, ловили людей і тварин у свої пазурі. Кілька кіз упали у воду, і їх миттю поглинула твань барви какао. Ніхто не встиг ні поскаржитися, ні застогнати. «Вентімілья» уже знову штовхала свої баржі в сліпучому ранковому світлі. Всі розійшлися на свої місця в пошуках прихистку перед нерівною битвою нового дня: чорні тіла проти білого сонця.

Ерван знову поринув у свої думки — аж раптом усвідомив, що навколо панує аномальна тиша. Таке траплялося не вперше: часто без жодної очевидної причини весь ліс замовкав. Але цього разу палубами перекотилося шепотіння. Усі перевели погляди на берег з правого борту.

Вони були там.

У гущі рослин вздовж узбережжя стояли бійці, незворушні, ніби кам’яні вартові, з «калашами» в руках. Ерван приклав руку козирком до чола: це вперше він бачив солдатів у робочому режимі — не п’яних чи сонних на блокпосту. Цим з вигляду було не більше двадцяти. Злиті з довкіллям, вони нагадували дивні створіння з мангрових лісів, частинки рослинного пазлу.

— Кадоґо, шефе. Лишається тіки молитися.

Ерван прочитав купу книжок і статей про дітей-солдатів. У Конґо вперше їх завербував Лоран-Дезіре Кабіла, і вони ж його згодом убили. Під час Другої конґолезької війни їх почали використовувати систематично. Ополченські загони забирали хлопчаків із сіл, змушували вбивати власних батьків чи братів та сестер для хрещення вогнем — і кроком руш. Обдовбані, п’яні з ранку до вечора, вони мусили повторювати, що не мають іншої сім’ї, окрім свого «калаша». Неписьменні, аморальні, вони росли з голодним черевом і потрощеними мізками та переживали пубертатний вік у насильстві й душогубстві. У зрілому віці виявлялися приреченими на смерть привидами й остаточно губилися, якщо припинялася війна.

Ті, хто стояв там по пояс у воді, мали гумові рукавички. Ерван придивився. Вони кришили своїми мачете трупи, що плавали довкола.

— Що вони коять?

— Пропорюють їм черева, — глухо сказав Сальво.

— Навіщо?

— Аби тонули й не спливали.

— Хто ці вбиті?

— Мабуть, селяни. Хлопці, у яких вкрали жінок і врожай.

Нажаханий Ерван втупився в хлопчаків, які виривали органи з розпанаханих животів. Їхні обличчя нагадували маски з чорної шкіри. Навіть із цієї відстані було чутно плач дитини, яку залишили прив’язаною до трупа її матері з відрубаною головою.

— Чому вони стараються заховати тіла? Хіба їм не байдуже?

— Бояться рейдів ООН, Блакитних беретів, які час від часу оглядають цю місцевість із вертольотів. Єдине, що їх лякає, — це Гаага.

— Нащо рукавички?

— Щоб не підхопити СНІД.

Поки Ерван оговтався від шоку, баржі вже проминули тих солдатів. Жодного пострілу: пощастило. Сальво розповідав, що інколи кадоґо стріляють по човнах просто для тренування або на спір.

Ерван наскрізь просочився потом, але пітніло саме повітря навколо. Збиралося на грозу. На баржах уже готувалися до зливи. Усі залізли під брезент. Обійшлося без пострілів — буде вам дощ. Вдарив грім, але з неба поки не впало й краплинки. До того ж, гуркіт звучав не так, як зазвичай. Він неначе долинав із самої землі, пробивався на поверхню рівнини тривалими вібраціями.

Усі дивилися вдалину. Там, на обрії, щось спалахувало на чорному тлі. Спалахувало в одному ритмі з вибухами. Здаля все зливалося, але тут могло йтися про єдине. Не гроза. Міномети. Тутсі — якщо ЗСДРК не вирішили їх випередити.

На підтвердження звідкілясь почулося тріскотіння — короткі черги, у яких вгадувалася сухість смерті від автомата: він не схибить. У юрбі здійнявся галас, усі кинулися на землю чи побігли шукати сякого-такого прихистку.

Ерван не поворухнувся: вже зрозумів, що стріляють далеко — щонайменше за кілька кілометрів.

— Хто це нападає? — запитав він здавленим голосом.

— Гадки не маю, але про Лонтано р-р-реально можеш забути.

— Твій брат мене попереджав: ти реально скіпка в сраці.

— Не говори зі мною так.

— Як ти могла таке мені втнути? Я незрозуміло висловилася?

Після вилазки на цвинтар Ґаель зателефонувала Одрі. Прийняли її далебі не як тріумфаторку. Передовсім флікиня набрала номери Карла й Ортіса, аби заспокоїти їх, — професійна солідарність, — а тоді покликала Ґаель на сніданок у ресторан поряд із № 36, «У дальнобійників». Ця місцина з сірою антресоллю та бірюзовими диванчиками жодним чином не нагадувала старомодного бару для фліків — радше була схожа на лігвисько заможних богемних вегетаріанців. У меню — прочухан і тепла кава.

Ґаель дозволила бурі пролетіти над собою. Очікувала перших результатів полювання на інфу: поки вони доїхали до Нового мосту, поліціянтка вже встигла запустити пошук за іменем Філіппа Юссено.

— Історія протилежна байкам Катца, — нарешті почала вона, відкриваючи ноутбук. — Цього дядька нітрохи не складно знайти. Він навіть був відомий у своєму середовищі.

— Якому це?

— Психіатрія та нейробіологія.

Ґаель надкусила свій круасан. Почувалася так, наче була в поході й до сніданку здолала двадцять кілометрів.

— Народився 1959 року, місце народження — В’єнна, департамент Ізер, — Одрі почала своє резюме. — Колишній інтерн у Лікарнях Парижа.[65] Очолював клініку медичного факультету Ліонського університету. Інтернатура — у вісімдесятих. Я знайшла його сліди в ліонській лікарні Сен-Жан-де-Дьє, потім у клініці Дессо в Монпельє. Наприкінці дев’яностих він також володів приватним кабінетом і практикував як психіатр. Далі відкрив власну клініку в Шату, спеціалізація — лікуванні депресії та різних типів залежності. Водночас виступав експертом у суді високої інстанції Нантерра.

Ґаель урвала її:

— Як називається його клініка?

— «Феянтін». Ти її знаєш?

— Була там у вересні, недовго.

Обидві замовкли. Збіг? Прихований зв’язок? Єдине, що могла пригадати Ґаель, — її батько також колись там лікувався.

— Від чого помер Юссено?

— Автомобільна аварія. Він розбився з двома своїми дітлахами під час відпустки в Греції.

— Звідки ти знаєш?

— Просто телефонувала в Шату.

— У тебе є фото?

Одрі розвернула свій «Мас»: велика, квадратна голова, пронизливий погляд, відверта посмішка. Жодної подібності до Еріка Катца, витонченого й неоднозначного. І без будь-якої морфофізіології зрозуміло: ці двоє ніяк не клеяться докупи. Теорія про коханців розвалилася.

— Поки що не знайшла його колишньої дружини, — Одрі начебто хотіла остаточно поховати чудернацьку гіпотезу Ґаель. — Щось тут незрозуміло. Юссено був розлучений, але про його пані немає жодних даних.

— А в бюро реєстрації шлюбів?

— Нічого.

— Витяги зі свідоцтв про народження дітей? Свідоцтв про смерть?

— Із цього боку теж глухо.

— Гадаєш, решту його сім'ї накрили гасилом?

— Про це говорити зарано.

Усе своє дитинство Ґаель чула про маргінальні розслідування, що стосувалися «делікатних» особистостей чи сфер. У такому випадку ніхто не має доступу до даних, пов’язаних зі слідством.

— Це могло б стосуватися засекреченої справи? — наважилася-таки запитати.

Одрі посміхнулась — яка наївність! Ґаель цього не помітила: тепер намагалася вписати у свої сценарії загадкову дружину. На даному етапі можна було уявити що завгодно.

— Як, по-твоєму, пов’язані між собою двоє психологів?

— Катц — не психолог.

— Скажімо, двоє чоловіків.

Ще одна посмішка, така само поблажлива — Ґаель встигла викласти всі свої теорії.

— Забудь вигадки про гомосексуалів.

— Але чому Катц ходив до цього склепу?

— Можливо, він їхній родич. Або ж Юссено був його пацієнтом.

— Несправжній психолог, який лікує справжнього? Це вже занадто, тобі так не здається?

— Ти мене цим заразила, — засміялася Одрі. — Ось і твої янголи-охоронці. Іди поспи. По обіді наберу, якщо будуть новини.

Чутки підтвердилися, тутсі з ФЗВК отримали зброю минулого тижня. І не кілька рушниць, які випали з вантажівки, а справжній арсенал із мінами, ракетницями-установками, мінометами. Дякую, Монтефіорі. В обмін на кілька ложок колтану люди Кросса заговорили, а їхні канали були надійними: вони бачили, як везли вантаж, знали солдатів із цього фронту. Товар надходив із самого Конґо, а не з Руанди.

Як той макаронник вплутався в це лайно? Якими каналами? Від самого світанку Морван перебирав у голові паскуд, які могли укласти таку угоду. Вони з Кондотьєром мали один і той самий перелік адрес у Катанзі.

Морван опитав також і своїх хлопців, аби більше дізнатися про ФЗВК: кількасот людей, але всі — досвідчені горлорізи, справжні бандити в пошуках нових територій. Як казали в Конґо, де полюбляли вправлятися в мистецтві евфемізмів, передбачалися численні «небезпечні випадки».

Йому варто було боятися за свої шахти — та боявся він в основному за сина. За кілька годин Ерван опиниться в самій коловерті. Рано вранці вони вже чули глухий гуркіт. Можливо, це почалося свято — хіба якщо то не звичайна гроза: надто далеко, аби зрозуміти. Але ні Ерван, ні Сальво не відповідали на його дзвінки. Залишалося тільки молитися…

Якщо дійде до сутички, Ґpeґyap не матиме іншого рішення, як їхати витягати сина за резинку трусів. Він уже зв’язався із Шепіком, російським пілотом, аби той зафрахтував двомоторний літак. Проблемно буде приземлитися. На захід від Лонтано ще збереглися рештки посадкової смуги, але в тій зоні надто небезпечно. Доведеться вдовольнитися аеродромом Конґоло або — в найгіршому випадку — Калемі, біля озера Танганьїка. Не синок, а сраний йолоп.

Від світанку Морван зважував власні можливості; сидів під брезентом, який слугував йому за штаб-квартиру. Саме зібрався зробити собі ще кави, коли пролунав грім. Ні: надто різкий звук. Міномет? Надто близько. До намету простромилася голова Соуза, пласка, ніби вінілова платівка.

— Обвал, патроне, обвал!

Морван схопив шарф, дощовик і вискочив надвір. Пагорб нагадував мурашник, який хтось копнув носаком: чоловіки розбігалися від штолень, сторчголов котилися з червоних укосів. На середині схилу, з лівого боку, одна з печер плювалася рідким багном і шахтарями, які вставали й брели, похитуючись.

Старий з розгону почав збігати скелею, за ним хекав Соуза.

— Скільки їх там?

— Гадки не маю, шефе. Треба було б знайти виконавчого директора, але…

Їх зупинив новий гуркіт. Морван усім тілом відчув вібрацію ґрунту. Встиг лише ухилитися, аби його не знесло новими потоками. Ще кілька секунд — і знову вгору. Далі він ліз навкарачки. З-під ніг мовби викочувалися тисячі батарейок. Утікачі в пошматованому об каміння одязі стрибали просто в нього по спині, перескакували й мчали донизу.

Нарешті майданчик перед штольнею. З неї досі вибігали примари, виблискуючи багном на тлі уламків. Морван жестом зупинив одного з цих глиняних адамів, у якого людськими залишилися тільки очі.

— Хлопці застрягли? — запитав він на суахілі.

Замість відповіді той вражено, майже презирливо скривився.

— На якій глибині обвалилося?

Чоловік сплюнув землею:

— Недалеко, але ґрунтом усе завалено, ти й трьохсот кроків не пройдеш.

Морван підійшов до входу: скривавлене горло.

— Дай сюди свій ліхтарик, — наказав він Соузі й відкинув геть плаща.

— Я… я маю піти з тобою?

Чорний тремтів у багряній пелені куряви. Не відповідаючи, Морван закріпив на лобі ліхтарик, обмотав голову шарфом:

— У тебе є карта штолень?

— Карта?

— Забий.

Морван підібрав із багна кирку та обценьки й застиг на краю діри в своєму тюрбані тауреґа. У тебе клаустрофобія. Шквал спогадів. Фермерський будинок у Шампено. Свастика. Kleiner Bastard![66]*. Усміхнувся: він розумів, що відбувається. Чому він тут стоїть по кісточки в смерті. Чому його син невтомно докопується його таємниць. Чому він збирається поховати себе живцем… Час платити за рахунками.

Він пірнув у штольню. Усе червоне. Підлога. Стіни. Люди. Перші ознаки дискомфорту. Страх. Нудота. Задуха. Він замружився, нахилив голову й побіг тунелем. Коли розплющив очі, денного світла вже не було. Пітьму краяли лише промені ліхтариків. Вцілілі ще втікали, брутально його відштовхуючи.

Морван увімкнув свій ліхтарик і ніби півзахисник у сутичку,[67] пірнув у натовп, зосереджуючись на перешкодах — зустрічному натовпі, — аби не думати про те, що робить: віддалявся від світла, від повітря, від життя. І що не крок гостріше відчував, як гора всією масою тисне на хребет. Тюрбан заважав відновити ритм дихання, очі ніби натерли наждаком.

Щоб не задихнутися він страху, він подумки роздвоївся, спостерігаючи за сценою збоку. То інший Морван продирався тунелем, який виник із задухи в цьому замкненому просторі. А він, справжній, залишився на поверхні.

Спустився ще глибше. Тут ходи не укріплювалися. Інколи траплялася крута сходинка, далі — знову схил. Стеля чимдалі нижчала, стіни зближувалися…

Та не тут. Це лише твоя свідомість спостерігає здаля…

Від спеки паморочилося в голові. У нічному коридорі — полуденна африканська піч. Він кашляв, відригував під шарфом, просувався наосліп, бо ліхтарик відкидав лише кволі промінці. Задушливий потяг-привид, повний посічених тіл, спотворених облич, відірваних кінцівок… Морван і гадки не мав, що штольня така глибока — кілька тижнів експлуатації, а копачі вже спорожнили скелю на сотні метрів углиб, вичищаючи її найменший вигин, вигрібаючи колтан, увесь до крихти, петляли тут химерними відгалуженнями вузьких коридорів.

Він опинився перед таким лабіринтом. Нікого вже не було видно. Далі шахта просувалася, ніби восьминіг, що занурює мацаки в скелю. Морван обрав найширший хід, спіткнувся, вирівняв крок. Попри шарф на обличчі запах газу, що виділявся в процесі ферментації, отруював кожен подих. Спека посилилася ще на кілька градусів. Із нього потоками струмував брудний піт. Морван крокував до розжареного серця землі, до горлянки пекла, до…

— Є тут хтось?

Він бився головою об склепіння, терся плечима об стіни. Ліхтарик відкидав мерехтливе коло світла, яке, здавалося, вело в нікуди.

Ти з праху народився й повернешся у прах.

Морван знову подумав про ферму свого дитинства, про свою в’язницю, про свої нічні жахіття.

Поголи мені голову… і поцьку теж!

Що саме він шукав? Поранених? Уцілілих? Трупи? Чи просто намагався раз і назавжди покласти цьому край? Він, велет, який заледве влазить у ці штольні, напівбожевільний із клаустрофобією, білий чоловік, зачарований цими нутрощами світу…

Шлях заступили уламки. Далі ніяк не протиснутися.

— Є тут хтось? — повторив він під зливою з пороху.

Стогін. Морван прослизнув у щілину й упав у яму. Більше нічого не бачив, не дихав, але знову повернувся у власне тіло. Він прийшов сюди боротися. Ноги грузли в мулі.

Мимоволі нахилив голову, опустився ліхтарик, прикріплений до чола. Трупи. Розтовчена голова, пробиті груди. Кілька секунд, аби зрозуміти, що це його власна нога втрапила в грудну клітину мерця. Він заволав, висмикуючи її.

Ще далі. Не дивитися на обличчя, очі, роти.

Знов уламки, цього разу щільні, мов зумисне складена стіна з пісковику.

— Ти де? — загорлав він на суахілі.

Такий самий стогін по інший бік кам’яного завалу. Жодної можливості розчистити шлях. Утім Морван уперся коліном у підлогу, пошукав щілину. Тягар гори більше не змушував страждати. Не стало задухи. Залишилася єдина думка: він запхався аж сюди не для того, щоб дозволити якомусь бідакові здохнути за кілька метрів від нього.

Тріщина. Обценьки. Кирка. Йому вдалося прокопати прохід, достатньо просторий для широких плечей. Протиснувся туди, сподіваючись, що решта брил не обвалиться. Справжнісінький тобі «strong and hard punishment». За тим завалом у тунелі можна було тільки повзти. Єдиним промінчиком світла залишався ліхтарик. Без нього Морван міг би вважати себе мертвим або живцем похованим. Він поповз, працюючи ліктями, стиснутий рудною породою, просуваючись сантиметр за сантиметром.

Коли спогади почали повертатися, він зосередився на стогонах, що наближалися. Спогади: як плазував у нечистотах, аби ухилитися від ударів. Бився головою об стіни й забиті дошками вікна, сподіваючись, що його власний череп здатний проломити дерево.

Намагався втекти в будь-який спосіб, поки п’яний голос кликав його: «KLEINER BASTARD!».

І він вив, схлипував, горлав.

Поранений лежав у штольні, ніби приліплений до скелі. Вкритий пилюкою хлопчисько, ногу якому причавила каменюка. Не більше дванадцяти років. Ще одне порушення його наказів. Він збирався підняти уламок, коли згадав про травматичний токсикоз. У причавленій кінцівці більше не циркулювала кров і відразу вироблялися смертельні токсини. Коли кінцівку вивільняють, водночас випускають і отруту місцевого виробництва, яка миттєво заражує кров і м’язи, виводить з ладу спинний мозок і, певно, якісь інші органи. Про жертву можна не турбуватися, ви щойно її вбили.

Своїми знаннями про невідкладну допомогу він не користувався кілька десятків років, але перш ніж відсунути брилу, таки зняв із себе ремінь і джгутом перетягнув стегно малого. Рішення прийняте: він врятує цього й тільки цього. Затягнув джгут — ніби загвинтив колесо до межі. Копач знепритомнів. Запізно?

Він вивільнив малого з цілком розтрощеною ногою і потягнув його назад. Не знав, скільки триватиме зворотний шлях і чи живий ще його тягар. Ні думок, ні відчуттів. Лише власний важкий подих крізь пил. Він заощаджував дихання, захищав його, ніби вогник свічки. Нарешті зміг підвестися на повний зріст і звалив пацана собі на спину.

Ще трохи далі впав на коліна. Ще один крок. Кожна секунда здавалася останньою. Коли ліхтарик підвів Морвана, він і цього не усвідомив. Став машиною, яка наосліп просувалася до денного світла…

Злива вщухла. Африканське сонце зустріло Морвана феєрверком. Він передав пораненого добровольцям, які зголосилися подбати про малого, й повалився на землю. Лежав обличчям у багні й думав, якого прочухана отримає в нього дехто: наказ є наказ, жодної дитини під землею. А потім вибухнув реготом: хай що він зробить, останнє слово буде за чорними.

Морван підвівся й видудлив кілька пляшок очищеної води, але з особливим задоволенням великими порціями ковтав прогріте сонцем повітря. Відчував: кров насичується киснем, повертає собі таємничу первісну енергію. Зі світлом спалахнув і біль. Рани, гематоми, порізи… Не страшно: він вижив і переміг.

Місію виконано, Kleiner Bastard.

За два дні до цього він пришив одного хлопчака. Сьогодні врятував іншого. Це підтверджувало його теорію: хоч би що ти робив, неможливо вплинути на закон рівноваги в Африці.

Від самого ранку вони бігали найрозкішнішими готелями Флоренції.

Лоїк із Софією сходилися на такій версії подій: зранку, в день своєї смерті Монтефіорі зустрічався з партнерами чи покупцями у зв’язку з контрабандою зброї в Конґо. Виникли проблеми, Кондотьєр розплатився за це життям. Сама зустріч відбувалася не за бранчем у флорентійському готелі — зброєю торгують не так, як металом чи пальним, — але злочинці в котромусь ночували.

Ось що вони шукали: африканців, які оселилися в п’ятизірковому готелі, — певно, генерали, міністри або дипломати. Утім ні Кабонґо, ні Мумбанза чи Бісінґ’є не могли брати участь у вбивстві. Вони перевірили — жоден із цієї трійки не приземлявся в Тоскані.

Зрання прочесали відреставровані палаццо в центрі міста, вілли XV століття, у яких відкрили розкішні спа, старовинні монастирі, перероблені на гавані комфорту й гастрономії: за останні дні жодних ознак африканського гостя.

Вони вели незвичайне, неофіційне розслідування, але перед ними відчинялися всі двері. Адже одним із двох детективів була сама графиня Софія Монтефіорі, яка належала до відомої родини Бальдуччі. Місто спостерігало за тим, як вона, всіма обожнювана, зростала, — яскрава представниця тосканської аристократії. Усі флорентійці за глянцевими журналами відстежували її подорожі, одруження, народження Міли й Лоренцо… До того ж, дитиною Софія гралася в садках цих готелів, поки її батько залагоджував справи в приватних салонах, давав прийоми чи обідав зі своїм сімейством.

Попри все це, вони не домоглися нічого.

О першій пополудні майже зібралися здаватись, аж тут пощастило. Лоїк вийшов з туалету фойє останнього готелю — холодної водички в обличчя й пігулки, бо наближався напад, — і побачив, що Софія розмовляє з офіціантом старої школи: кремовий піджак, чорний метелик, статура така, що весь ніби накрохмалений. Чоловікові було десь за шістдесят, але він здавався вічним, як ті статуї на площі делла Синьйорія.

— Познайомся, це Марчелло, — посміхнулася Софія. — Він працював у нас, у Ф’єзоле понад двадцять років.

Лоїк привітався для дотримання правил пристойності, їхнє розслідування збилося на манівці родинних спогадів, тимчасом, як усі думки йому заступав біль.

— Марчелло дещо бачив, — додала жінка.

Не говорити, не рухатися. Нехай недуга розчиниться, поки не подіють ліки. Він не розумів, у чому полягає сенсація: адміністратор готелю щойно підтвердив, що вже кілька тижнів не бачив жодного африканського відвідувача.

— Не тут, — Софія ніби прочитала його думки. — Розкажи, Марчелло.

— Була восьма ранку, — почав італієць ідеальною французькою. — Я виїжджав зі свого села, з Комеани, за п’ятнадцять кілометрів від Флоренції. Я там живу.

— І що? — нетерпляче буркнув Лоїк, замість полегшення відчуваючи наближення нападу.

— Неподалік від Сіньї я помітив у підліску кілька машин.

— Їх було видно з дороги?

Марчелло всміхнувся й водночас ледь вклонився — у його генетичній програмі ці дії зберігалися в комплекті.

— Навпаки, вони були сховані. Я говорю про короткий шлях, яким зрізую кут, коли запізнююся.

Кивок: «Продовжуй».

— Біля автівок стояли моцні типи, схожі на особистих охоронців. Трохи далі розмовляли чоловіки в костюмах. Доволі дивна сцена: ці гарно вбрані типи щось обговорювали під деревами. Тоді я помітив знайому машину: «Мазераті» сіньора Монтефіорі. Я не міг помилитися, бо багато років дбав про неї. Тоді я придивився й крізь листя розгледів Кондотьєра!

Лоїк тримав руки в кишенях, аби не виказати тремтіння. У горлі пересохло, здавалося, ніби ковтнув вогню. Серце билося під ребрами — тук-тук-тук… Опануй себе, блядь. Тримайся!

— Усе гаразд?

Це Софія поклала руку йому на плече. Закортіло дати їй ляпаса.

— А що може бути негаразд?

Він повернувся до Марчелло й наказав йому тоном фліка, який звертається до мерзенного злочинця:

— Розказуй далі. Серед них були чорні?

На обличчі метрдотеля відбився подив:

— Ні. Чому чорні?

— Тих, інших чоловіків ти вже колись бачив?

— Так, одного я впізнав.

Лоїк вигнувся: його хребці ніби перемелювали міксером. Обличчя сіпалося — відчував, як воно викривлюється, спотворюється. Поставив запитання навмання, бо не очікував ані найменшої прийнятної відповіді.

— Хто це був?

Марчелло посміхнувся: попри неприязне ставлення француза й присутність графині, яка його бентежила, він говорив натренованим шанобливим тоном.

— Флоренція — невелике місто. Я тут народився, тут і помру. Зрештою перезнайомишся з усіма…

— Хто це був, хай тобі всячина?!

— Заспокойся, Лоїку.

Лоїк витер піт із чола й відступив на крок назад, ніби промовив до супутниці: «Твій хід».

— Хто це був, Марчелло?

— Джанкарло Балаґіно.

— Той тип із пунктів приймання брухту?

— Авжеж.

Софія повернулася до Лоїка: він потребував пояснень.

— Балаґіно дуже відомий у Флоренції, і репутація в нього кепська. Він зринув у 80-х, заробив цілий статок на збиранні відходів. Відсидів кілька років у тюрмі, найняв колишніх зеків збирати сміття й працювати на переробних заводах. Напозір — чудовий приклад реінтеграції, але ніхто достеменно не знав, ні чим займалися ті чуваки, ні який стосунок Балаґіно мав до міської влади. Постійно подейкували про хабарі, махінації з бюджетом, рекет… Звичні речі для Італії.

Усе це не в’язалося ні з Конґо, ні з продажем зброї.

— Він був другом Джованні?

— Ні.

— Ворогом?

— У мого батька не було ні друзів, ні ворогів. Лише партнери.

Тепер, коли торговець брухтом лежав у могилі, ці кліше видавалися особливо пласкими.

— Ти вже бачила його у Ф’єзоле?

— Ніколи. Від цього типа смердить нечистим, і хоча мій батько янголом не був, із такою поганню він ніде не показався б на люди.

— За що він сидів?

Тут втрутився Марчелло — він, здавалося, був щасливий, що раптом увійшов до команди найрозкішніших слідчих Флоренції.

— Дозволю собі відповісти, — видихнув він. — Балаґіно належав до РОО, Революційних озброєних осередків, одного з ультраправих італійських мілітаризованих угруповань у «свинцевих сімдесятих».[68] Мав прізвисько Іль Націста. Заарештований за збройне пограбування. Потім на нього хотіли звалити й інші злочини, наприклад, убивство журналіста й терористичний напад на Болонський вокзал, але його виправдали. В Італії нереально відділити правду від легенд.

Лоїк почувався розгубленим, але принаймні його судоми й тремор нарешті потроху вгамувалися. Можливо, зрештою, ліпше було б піти подрімати в кріслі у фойє…

— Хто ще там був того ранку, крім мого батька й Балаґіно? — допитувалася Софія.

— Лише один чоловік. Кремезний. Років сорока. Білявий, дуже блідий. Схожий на шведа чи щось таке…

— Ти колись уже бачив його?

— Ніколи.

— Що ще ти можеш сказати?

Марчелло посміхнувся солодкаво, як лакей, здатний завжди випереджати прохання:

— Я записав номер його машини.

— Звідки ти знаєш, що це його машина?

— Коли я проїздив, він ходив до однієї автівки, щоб узяти теку. «Фіат Мареа». Усе це здалося мені дуже… дивним.

— Даси нам номер?

Марчелло дістав аркушик, складений учетверо, ніби тримав його в піджаку від того самого ранку й чекав на графиню.

— Ти щось розкажеш флікам? — запитала вона, ховаючи папірець до кишені.

— Ні, ви це чудово знаєте.

Софія всміхнулася й глянула на Лоїка: він відчував, що засинає. Мусив навіть спертися на пересувний столик, аби втримати рівновагу.

— Дякую, Марчелло.

— Заради вашого батька…

Метрдотель хотів був уже зіпсувати все якоюсь затертою фразою, але передумав: пригадав, мабуть, дівчинку, яка гралася в садах Ф’єзоле, — вже тоді вона була не такою людиною, що здатна пожаліти хоч себе, хоч будь-кого іншого.

Жінка цьомкнула його в щоку. Лоїк помітив, що якоїсь миті той худющий, мов тріска, чоловік ладен був розплакатися. На завершення сцени він сухо попрощався з метрдотелем — кивнув, зі зверхнім виразом якогось каїда. Просто смішно.

Вони вийшли з готелю, порипуючи гравієм, попрямували до машини. Попри нездужання перед очима в Лоїка далекими обрисами на обрії змалювалися феєричні миттєвості, пережиті в Тоскані, коли вони вдвох насолоджувалися цим античним спокоєм, якого не знайдеш більше ніде в світі.

Відчиняючи дверцята, Софія сказала, ніби виплюнула:

— Ти або заспокойся, або знову підсядь на кокс, але більше не підводь мене, як сьогодні.

— Сам собі не вірю, що я це зробив, патроне.

— Тобі це також підходить, чи не так?

— Шефе, ми тут ризикуємо життями всіх пасажирів.

Друга пополудні. Після блискавичної ранкової атаки під баржами спливло чимало води. Стрілянина тривала лише кілька секунд, і ніхто не зрозумів, що сталося. На думку солдатів, які перебували на борту, по правий борт барж були тутсі, по лівий — регулярні війська ЗСДРК і хуту. Постраждають знову ж таки цивільні, які опиняться між ними, й передовсім ті, хто на баржах, що є справжніми скарбницями: харчі, всіляка поклажа (відносно вартісна), її можна розтягти… Нарешті безборонні жертви для знущань. Капітан «Вентімільї» оголосив: жодних зупинок у Лонтано. Наступна зупинка — за п’ятдесят кілометрів на північ.

Ерванові спало на думку єдине: саботаж. Сальво стверджував, ніби достатньо знається на механіці, аби спричинити вихід чогось із ладу й змусити цей плавучий потяг зупинитися неподалік від Лонтано. Він прослизнув у машинне відділення та вийшов звідти за годину з нажаханим виразом.

— Не подобається мені це, патроне. Ми повелися несерйозно, і демони…

— Баржі зупиняться, чи ні?

— Я перекрив мастило. Перегріється двигун. Навряд на цьому кориті ввімкнуться датчики. У будь-якому разі сморід буде пекельний. Капітан сам заглушить мотор і піде туди, щоби подивитися.

— Скільки часу потрібно на ремонт?

— З охолодженням двигунів — приблизно три години.

— Баржу не віднесе?

— Ні. Лонтано відоме підводними течіями: доведеться кинути якір. Не подобається мені це, татусю. Ой як не подобається…

— Годі скиглити. Ти ж маєш дещо доправити, хіба ні?

Сальво неохоче погодився. Ерван непохитно стояв на своєму. Його батько ні миті не вагався б: ризикнути життям кількох людей, чи довести до кінця розслідування, успішно завершити операцію. Та сама безжальність і в його крові.

Зчинився галас. Пасажири, які ховалися від пострілів під брезентом, побігли на край палуби. Вони кричали й показували на щось пальцями, прикладаючи долоні до очей, щось роздивляючись. Ерван приєднався до них і втупився в берег, у те, що викликало таке збурення. Нічого особливого. Узбережжя мало вигляд безкрайої зеленої стрічки з чорними смужками.

І раптом він побачив.

Над очеретом здіймалися кілки. На них були насаджені голови. Скривавлені шиї завершувалися страхітливими китицями — ніби гофрованими комірами часів Генріха IV. Посеред кожного кілка були прибиті геніталії. Тіла ворогів, спрощені до елементарного зображення…

— Тутсі, — промимрив Сальво тремтячим голосом. — Ми заходимо на їхню територію.

Запізно було відмовлятися від підлого плану з причалюванням. Ерван підняв погляд на іржаву бляшанку — капітанську рубку. За склом виднілася «личина горгулії». Очі виблискували від задоволення. Зараз капітан, певно, як ніколи тішився тим, що відмовився від зупинки — адже не знав, що на нього чекає. Мабуть, він здогадається, що все влаштував білий, але буде пізно цим перейматися. Перш за все капітан муситиме заглушити двигуни, впоратися з течією, відремонтувати штовхач.

Ерван, як і всі, повернувся на своє місце. За кілька хвилин Африка з її розжареною піччю знову запанувала над усім. Сіре пекельне небо. Обм’яклі монотонні береги. Ніби й не було тих кілків, ніби пасажири пережили колективну галюцинацію. Невдовзі все здолав гіпнотичний вплив річки. Хто заснув під своїм брезентом, хто поринув у похмуре збайдужіння. Монотонна мандрівка та неймовірна спека заглушили навіть думку про те, що цій юрбі загрожує небезпека, що тутсі зовсім поряд і, можливо, вже взяли їх на приціл.

Ерван прокинувся ніби від якогось передчуття й помітив ознаки наближення до залишеного людьми міста. Каркаси літаків, затоплені в болоті. Кістяки вілл, укриті ліанами й засохлим багном. Узбережжя, всіяне здохлою рибою, подертими сітками. Він ладен був побитися об заклад, що рибалки з сім’ями втекли за кілька годин до їхнього прибуття.

Сальво й досі ще спав.

— Прибуваємо! — закричав Ерван йому на вухо, й поторсав за плече.

— І що? — чорний розплющив одне око.

— А те, що жоден механізм не вийшов з ладу.

— Ти не відчуваєш запаху?

Упродовж двох днів вони жили в задушливих випарах дизельного палива: Ерван не вловив би й запаху напіврозкладеного трупа під самісіньким носом. Але Сальво мав рацію: чад від пального вже перебив сморід горілого. Розпечені до білого мотори, певне, от-от мали вибухнути. Він вийшов з-під накриття й поглядом пошукав капітана: нема. Мабуть, уже в машинному відділенні, намагається разом із механіком визначити проблему.

Цієї миті двигун загудів, увесь обоз сповільнив хід — саботаж вдався.

Люд заворушився — ніхто не знав, чи врешті-решт баржі зупиняться, але всі трималися насторожено. Капітан з напруженим виразом повернувся до штурвалу. На цьому розгніваному, пошрамованому обличчі Ерван прочитав дві думки: по-перше, доведеться кинути якір у Лонтано, по-друге, пізніше слід розібратися із мзунґу.

Понтон на болоті. Усе те саме: напіввода, напівтінь, гниле дерево й поїдені палі, сім’ї в очікуванні своїх, піроґи, з яких торгують всякою всячиною. Жодного зв’язку між цими побутовими сценами й навислою загрозою.

— Ти знаєш, де диспансер? — запитав Ерван, застібаючи наплічник.

Сальво ще міцніше, ніж досі, притискав до грудей свою валізку.

— Ти, здається, не врубаєшся, шефе. Лонтано — це купа руїн. Диспансер у лісі. Тобто нам треба перетнути місто, вести перемовини з тутсі, потім…

— У нас є твоя валізка, чи не так?

— Ніколи не знаєш напевно. Доводиться лише сподіватися, що там вистачить, що вони не налигалися бозна-чого, що духи з нами…

15:10. Вони просоталися крізь натовп тих, хто сходив на берег, поки інші вже намагалися видертись на борт. Цілими купами розвантажували харчі, діжки, ящики, мішки. Ніхто, здавалося, не боявся, що його візьмуть на приціл. На цьому етапі вже неможливо сховатися. Їхню долю вирішать тутсі. Африканська рулетка: майже повний набійник.

Нарешті вони зістрибнули на берег. Усе купалося в казковому зеленому світлі. Стовбури, земля, дошки понтона, — все ніби налилося смарагдовими, самоцвітними, люмінесцентними рослинними соками.

Перед Лонтано, мертвим містом, розташовувалося інше, цілком живе: містечко на палях, збудоване з шин, шматків дощок, пластикових накриттів, населене людьми-амфібіями. Серед них були кілька солдатів у гумових чоботях: митниця. Уникнути огляду неможливо, проте Сальво виплутався з мінімальними збитками й сховав свою палицю: вони вступали у всесвіт «калашів».

Ерван рефлекторно озирнувся на «Вентімілью». Неможливо точно передбачити тривалість ремонту, але щойно можна буде відплисти, капітан дасть газу й ні на кого не чекатиме. Якщо білий не повернеться — байдуже. Так навіть ліпше.

Вони скинули взуття, закотили штани й разом з іншими поринули у звивини болотистих стежок. Сміття дряпало литки, хлюпотіла вода, тепла мов сеча. Крокували так десь чверть години, а їхні супутники зникали один за одним, неначе привиди, прослизали крізь стіну очерету й листя. Нікого не цікавили руїни містечка попереду, окуповані кровожерливим військом.

На височині з’явилися солдати з рушницями через плече та біноклями біля очей. Сальво заметушився, почав кричати й показувати свою валізу. Ерван ішов за ним. Зринув абсурдний спогад: Лоїк у своїх буддистських мареннях часто повторював, що ми, можливо, є лише чиїмось сном.

Цієї миті Ерван здавався собі істотою з нічного жахіття.

Їм дозволили пройти й не взяли жодного долара. 3-під зела виглядали рештки будівель. Плющ душив стіни, дахи-тераси обвалилися, усе вкривало листя. Різьблені ширми нарізували сонячне світло квадратами й ромбами, залишки дахів ще зберігали збляклі від дощів кольори: блідо-рожевий, зеленавий відтінок морської хвилі, небесно-блакитний…

Ерван думав, що вони віддаляються від річки, та знову опинився на березі: затиснута між деревами й очеретами стежка виявилася набережною. Джунглі з шурхотінням нависали над ними, ніби в гігантському вольєрі.

— Сюди, шефе.

Сальво вже не говорив на повний голос. Від голосу, як і від хоробрості залишилася тоненька цівочка. Дивно, але цією no man’s land вони просувалися самі. Інколи перед ними виростали примарні вілли: колишні оселі Білих Будівельників. Від них зосталися самі підточені стіни: жалюзі, труби, меблі, рами — все, що можна було вкрасти, зникло. Поцупили навіть кондиціонери — на фасадах досі виднілися їх сліди, ніби вицвілі однотонні картини.

— Остання хвиля пограбувань прокотилася в дев’яностих, — пошепки пояснив Сальво, — коли Мобуту перестав платити своїм солдатам. Вони забрали все…

Між прядива ліан звивалася стежинка.

— Тут досі живуть люди? — тихо запитав Ерван.

— Нема нікого, крім тутсі. В усіх будинках встановлені пастки. Заходиш — і потрапляєш до клітки. Інколи доводиться повзти, щоб пройти, і на півдорозі застрягаєш. Якщо не сподобаєшся тутсі, який стоїть по той бік, він тебе задушить.

Почувся звук барабанів.

— Це що? — запитав Ерван, у якого пересохло в горлі. — Жінки тутсі. Прикликають духів перед боєм.

— Я думав, вони християни.

— Це тут нічого не змінює. Такий ритуал перед битвою.

Почулися крики, пронизливі, ніби свистки, подібні до сахельських «ю-ю!»[69] Неможливо було розрізнити, що це: зойки відчаю чи радісні вигуки. Над ними зімкнулися дерева, залишили тільки тьмяне мерехтливе синьо-зелене світло. Ерван уже й забув про годинник. Довкола буяли рослини. Вони пробивалися з найменших щілин, з-під кожного підмурівку.

Нарешті вони їх побачили.

Жінки сиділи колом перед стіною листя, наспівуючи свою молитву. Обличчя ховалися під чорними тюрбанами. Африканська версія макбетівських відьом. Ерванові уявлялося, ніби їхні руки — це коріння, обличчя — павуки.

— Бабоси маєш, мосьє?

Він озирнувся: їх тримали на прицілі троє бездоганних солдатів. Високі, худі, в однострої барви хакі, підперезаному ременями, на кожному — патронташ, пістолет і ніж. Кожен у червоному береті й завеликих гумових чоботях, що змушували посміхнутися.

Але їхні обличчя гасили будь-які веселощі: кістляві вилиці, сповнені ненависті, налиті кров’ю очі, що буквально вилазили з орбіт. Ці типи або обдовбані, або до божевілля фанатичні. У будь-якому разі, вони перетнули точку неповернення.

— Де бабоси, мосьє?

Ерван більше не чув молитов жінок. Знову його свідомість відпустила реальний світ, зірвалася, мов альпініст зі скелі. Він більше не відчував ні москітів, ні гнітючої спеки, не чув ні голосів солдатів, ні гудіння комах, які накривали все навколо куполом.

— Мосьє…

Нарешті в глибині його мозку загорілася лампочка сигналу тривоги. Картині бракувало одного елемента, однієї надто важливої частини: Сальво зник.

Солдати не слухали його пояснень: у нього забрали рюкзак і паспорт, зв’язали руки, з перебільшеною ввічливістю попросили рушати. Ерван намагався оцінити власне становище — марно. Сальво накивав п’ятами разом із грішми. Навіщо чекати нападу тутсі, якщо можна втекти? Певно, його план визрів уже давно, а сам Ерван так чи інакше був його частиною.

Він зиркнув на годинник — руки зв’язали спереду: майже четверта. Та хіба тепер це важливо? Чи має він бодай єдиний шанс на те, щоби виплутатися? Якщо Жовта Майка хотів його пришити, ліпшої нагоди годі й шукати.

Вони дійшли до галявини, яка вочевидь була центральною площею Лонтано. По центру стояв розмитий негодою постамент без жодної скульптури. Довкола — монументальні руїни, високі ґанки, до яких вели широкі сходи, галереї з квадратними колонами… Руїни античного міста, перефарбовані в зелене. На одному фасаді рожевими літерами було написано: «Променисте містечко». Це тут його батько щосуботи танцював із його матір’ю, тут серійний убивця тероризував спільноту. Ерван був просто на місці злочину, але запізно.

З’явилися кілька десятків худющих, мов тички, солдатів зі зброєю в руках. В своїх одностроях вони здавалися відточеними бруском. Тонкі постаті, орлині носи, крем’яні вилиці. Очі займали всю верхню половину обличчя. Дивна деталь: вони тримали рушниці МК 12 «Special Purpose Rifle», типові для солдатів флоту США.

Ерван пригадав жахи, про які читав на сайті радіо «Okapi»[70] чи в творах, присвячених конґолезьким війнам — насильство, тортури, канібалізм… Ці солдати нагадували вихованих учнів, але були здатні на страхітливі вчинки, надзвичайно далекі від будь-яких уявлень про людяність. Чистісінькі психопати в напрасованому однострої.

До нього наблизилися двоє офіцерів і чоловік у джинсах і сорочці в стилі вестерн, із нотатником у руці.

— Де мої гроші? — французькою запитав офіцер, найкрутіший з вигляду.

— Вони у Сальво, — не подумавши, відповів Ерван. Тутсі повільно похитав головою, на його вустах заграла посмішка. На плечах він мав погони полковника і, певно, здобув ґрунтовну вищу освіту. Дух Мертвих власною персоною. Скільки горлорізів навчалися в Сорбонні чи в Оксфорді?

— Сальво… — пробурмотів він. — От як довіряти банья-муленґе? — він повернувся до ковбоя. — Скільки він нам винен, Джеймсе?

Бухгалтер розгорнув свій записник:

— Триста чотири тисячі доларів, пане полковнику.

Знову хитаючи головою, Дух Мертвих повільно гортав паспорт Ервана, ніби то була книжка з дивовижними малюнками.

— Як ти збираєшся повертати нам гроші, французьке падло?

— Я ніяк не причетний до цієї історії. Сальво був моїм гідом, ось і все.

— І куди він тебе вів?

— До диспансера сестри Гільдеґард.

Полковник вибухнув реготом, хоча його люди залишалися серйозними, ніби єпископи під час великого собору. По галяві купами були звалені довгі металеві ящики, схожі на домовини. З однієї, ледь відкритої, виглядав корпус барви хакі й ручка для перенесення. Ракетна установка. Навіть з такої відстані Ерван упізнав специфічний вигин FGM-148 «Javelin»,[71] американської машини для знищення, яка добре зарекомендувала себе під час ліквідації іракських танків.

— Хочеш навідатися до Старої?

— Якщо ви її ще не вбили.

Невідомо нащо Ерван намагався спровокувати його. Не вгадав: Дух Мертвих здавався дуже розслабленим. У його зовнішності не було жодної особливої риси. Звичайний тутсі, не худіший і не адекватніший за решту.

— Ми її захищаємо. Вона лікує нас після бою. Та жінка свята. Щонеділі я прошу свою паству молитися за неї.

— Ви… ти священик?

— Пастор адвентистів сьомого дня, — відповів той, широко всміхаючись. — Тому ми й змогли так просунутися, що з нами Бог.

Ерван кивнув на ящики:

— Це він прислав цю техніку?

Полковник поклав паспорт до нагрудної кишені й уперся кулаками в стегна — пластиковий солдатик завбільшки як людина. В його погляді кристалізувалися очужілість і злість, упевненість людини, яка тримає цей світ у своїх руках.

— Чому б і ні? Ми йдемо хрестовим походом, аби відвоювати свої землі.

— Ти маєш на увазі, свої копальні.

Дух Мертвих не зреагував на чергову провокацію і зробив кілька кроків спочатку в один, тоді в інший бік, ніби вчитель, що міркує, як найкраще покарати свого учня.

— Що конкретно ти шукаєш? — поцікавився він.

— Я флік, — Ерван відповів швидко, вирішив грати відкрито. — Я розслідую історію, що сталася сорок років тому просто тут, у Лонтано.

Горлоріз втупився у співрозмовника, намагаючись збагнути, де тут брехня. Таким казочкам не можна вірити. Або ж мзунгу божевільний.

— Мені начхати на вашу війну, — вів далі Ерван. — Я просто хочу дійти до диспансера, розпитати сестру та якомога швидше повернутися на «Вентімілью».

Жодної реакції з боку ватажка тутсі. Його зіниці блискали під напівзаплющеними повіками. Часу в Ервана залишалося небагато, і цей поспіх заважав йому думати про будь-що, крім теперішньої миті. Ні спогадів, ні жалів на порозі безодні.

— Де Сальво, мосьє Морван?

— Гадки не маю, кажу ж тобі. Можеш мене катувати, я більше нічого не знаю.

Дух Мертвих коротко кивнув. Його поплічник в уніформі миттю дістав пістолет і націлився в чоло французові — Ервану здалося, що це Heckler & Koch USP. Хто продав таку зброю цим серійним убивцям?

— Ти приїхав із Тути? — й далі допитував пастор.

— На баржах, так.

— Ти бачив хлопців із ЗСДРК?

— Ні.

— Май-май?

— Ні.

— Когось іще?

Ерван вирішив забути про кадоґо з їхніми трупами.

— Жодного солдата від самої Тути.

Очільник тутсі вищирив два ряди білих зубів. Ясна були червоні, мов м’якуш кавуна. Зміни настрою, порваний ритм: Ерван починав пристосовуватися.

— Бони нас шукають, патроне… — прошепотів полковник із несподіваним селюцьким акцентом. — Вони нас шукають, але Бог нас хова… — він знову посерйознішав: — Востаннє тебе питаю: де Сальво? Я тут не маю часу жартувати: мусимо готуватися до нападу.

— Ви не збираєтеся скористатися «Джавелінами»?

Ерван щойно про дещо здогадався. Ця армія ступала стежкою війни — і в хід ішло все, що могло стріляти й знищувати. А проте ракетні установки залишалися в своїх ящиках. Тутсі не вміли ними користуватися.

Дух Мертвих підняв одну брову. З тієї чи іншої причини вони отримали техніку без інструкції з використання — або ж не зрозуміли її.

— Ти знаєшся на цих штуках? — він підійшов ближче.

— Перш ніж стати фліком, я був військовим.

У Французькій Ґвіані він брав участь у тренуваннях із залученням цих FGM-148, які запускали ракети «Javelin» з інфрачервоною системою самонаведення.

— Де служив?

— Парашутист, 6-ий повітряно-десантний полк морської піхоти.

Полковник, здавалося, замислився — можливо, Ерван зміг вибороти собі ще кілька хвилин життя. Раптом тутсі схопив його за комір і штовхнув до ящиків:

— Ти знаєш, як це працює?

— Так.

— Покажи мені.

— Що я за це отримаю?

— Ти не в тому становищі, щоб торгуватися, братан.

— Я міг би вирішити померти, нічого вам не пояснюючи.

Дух Мертвих підкреслено зітхнув:

— Покажи нам, як користатися цими установками, і зможеш повернутися на свою баржу. Нам не треба, щоб під час наступу ти плутався під ногами.

Ерван зрозумів: тутсі завалить його, щойно зрозуміє, як стріляти, але він може виграти ще кілька секунд. Він кивнув на знак згоди. Дух Мертвих жестом наказав розв’язати його. Ерван став на коліна та вийняв окремі деталі. Не був упевнений, що пригадає бачене колись, але ставив на свій здоровий глузд.

— Спершу приєднати CLU, «command launch unit»,[72] до роз’єму FGM-148…

Збираючи корпус, що нагадував великий фотоапарат, він твердо вимовляв свої пояснення. Перетворився на ланцюжок рефлексів, кожен рух перетікав у інший. Він показав, як зарядити ракету, як зняти установку з запобіжника, нарешті — як прицілитися в CLU.

— Це ракети типу «fire and forget», «вистрілив і забув». Із самонаведенням. Бачиш ціль у видошукачі, фіксуєшся на ній ось тут і стріляєш. Тоді активуються кілька систем: інерціальне наведення, GPS, радар та інфрачервоне наведення. Одним словом, можеш забути про це й бігти ховатися.

— Їх можна використовувати вночі?

— Без проблем. Екран CLU має нічний режим. Ось.

Він збирався продовжити свою доповідь, коли Дух Мертвих приставив йому пістолет до потилиці.

— Ну, гаразд, братан. Тепер ми й без тебе розберемося.

— А наша угода? — голос уже не слухався Ервана.

— Як ти там сказав? «Вистрілив і забув»…

Раптом голос тутсі заглушив гуркіт. Усе накрило вибухом, що продірявив час і простір. Відразу по тому почувся свист, хоча, можливо, все було навпаки. Купол з листя довкола галявини зненацька взявся брижами, а підземна хвиля здійняла дощ із багнюки, який ударив знизу вгору.

Ервана підкинуло в повітря, ніби пташку, й він із подивом подумав про те, що смерть така безболісна.

Струс від приземлення змусив його розплющити очі.

Навкруги все тонуло в багряному тумані. Дерева потрощило вибухом. У повітрі літали гілки. З вершечка до вершечка перестрибували мавпи. Від Духа Мертвих залишилося тільки дві ноги над калюжею крові: понівечений тулуб лежав за кілька метрів. Ерван чув лише роздвоєний свист, ніби десь фонив мікрофон. ЗСДРК випередили тутсі. Атакували мінометом з іншого берега.

Тутсі розбігалися хто куди, їх дощем обсипали шматочки латериту, змішані з листям, кілька десятків солдатів уже лежали без руху. Ерван усвідомив, що цілиться в них із полковникового 45-го калібру. Не тямив, коли і як підібрав його біля осиротілих ніг. Усім було байдуже. Ніхто не зважав на нього.

Один тутсі плентався, похитуючись і щось невиразно бурмотів — йому відірвало руку від самого плеча. Інший, із якого вибуховою хвилею зірвало одяг, намагався сховатися між ліан. Він нагадував їжака: у спині стирчали металеві уламки. Ще один у схрещених руках тримав свої нутрощі, а на штани йому стікала бура рідина.

Ерван досі не рухався, обіруч стискаючи пістолет. Інстинктивно став у позу для стрільби. Запах паленого м’яса і зораної землі лоскотав ніздрі. Він не почувався нажаханим. Усе це відбувалося деінде, вище за його свідомість, із його нервами чи мозком ніщо не взаємодіяло.

Нарешті зважив небезпеку. Безгучний дощ шрапнелі не вщухав. Ерван упав між ящиків з ракетницями. Не знав, що в тих боєголовках, але написи на кшталт «кумулятивний заряд», «горючий газ», «вогняні дротики», «К-kill»[73] дещо значили. Якби міна влучила в один із «Джавелінів», його самого розкидало б у радіусі кількох сотень метрів.

Рятуйся! Хутко оглянув себе — жодних очевидних поранень. Він пішов геть. Слух потроху повертався. До розсіяного гуркоту долучилися переривчасті автоматні черги — тутсі відстрілювалися. Безперервна тріскотнява. Тут у них позиції для нападу, важкі кулемети на триногах.

Мерщій звідси. Перетнути площу. Відшукати шлях до річки. Капітан «Вентімільї», певно, завів двигуни, щойно пролунали перші постріли. Бігцем Ерван ще може наздогнати баржі, якщо рухатиметься вздовж берега. Земля під ногами похитувалася, небо загрозливо хилилося, але він не зупинявся. За кілька метрів помітив рожеві літери ПРОМЕНИСТЕ МІСТЕЧКО, які ніби підморгували. У голові щось клацнуло.

Він круто розвернувся й побіг назад. Померти? Так, але коли зробить те, для чого приїхав. Схопив свій наплічник і спинився біля решток торса Духа Мертвих. Затримав подих, помацав його нагрудні кишені, просякнуті кров’ю, знайшов свій паспорт. Прихопив заразом автомат і пірнув у джунглі, повернувшись спиною до річки.

— Ти поранений? — запитала жінка, яка стояла на порозі.

Вона була така низенька й худенька, так вороже налаштована, що нагадала Ерванові ляльку, змотану з колючого дроту. Сукня й шкіра, власне, були саме такого кольору. Замість відповіді він сплюнув — горло забило мокротинням з чорнотою.

— Мені треба ввійти, — він відштовхнув жінку з проходу. Ерван дістався сюди, перебігаючи від лісочка до лісочка, оминаючи вирви від бомб, дослухаючись до посвисту куль. Натрапляв на інші руїни, інші галявини, зісковзував у вибоїни, котився на дно, знову підводився, а тоді, нарешті, побачив на краю міста голу бетонну будівлю з намальованим хрестом.

Жінка замкнула за ним двері. Він зігнувся навпіл, вперся руками в коліна. Легені горіли, у голові бахкало. Уздовж правої ноги пульсував біль, із губи текла кров, ліва рука, здавалося, не слухалась, але нічого серйозного — він не сумнівався. Нарешті підняв голову й почекав ще кілька секунд, поки очі звикли до темряви.

У кімнаті стояли з десяток порожніх ліжок. На підлозі сиділи троє чи четверо муринів у білих халатах. Будь-які відчуття, будь-які думки тут глушила задуха. Вона все тут опанувала, підкорила могутньою силою. Захиститися можна було тільки… розчинившись у ній.

— Ти поранений? — повторила жінка.

Вигляд сестри Гільдеґард відповідав її фаху. Тендітна, але міцна постава, крихітне личко, посмуговане зморшками, ніби Африка без кінця сікла його. Певно, жінці перейшло за вісімдесят. «Остання з Могікан», — сказав отець Альберт. Попри все Ерван почувався тріумфатором. Він зміг. Він дійшов до кінця свого розслідування.

— Усе гаразд, — нарешті буркнув він. — Ви справді сестра Гільдеґард?

— Хто ж іще? — розпачливо вигукнула вона. — А ти? Хто ти такий?

— Мене звати Ерваном Морваном. Я працюю фліком у Парижі… Я син Ґреґуара Морвана.

— Це жарт?

— Я схожий на жартуна?

— Щиро кажучи, так, — жінка оглянула його. — До того ж, кепського.

Знадвору чулися то вибухи, то уривчасте тріскотіння.

— Дай огляну тебе.

— Усе гаразд, кажу я вам!

Сестра Гільдеґард зупинилася. Здавалася розлюченою: вона пропонувала допомогу, він її відкинув, тож другого шансу не буде. Жінка відійшла до столика на коліщатках, де були розкладені вкриті іржею хірургічні інструменти.

Ерван хотів був наблизитися, але вона зупинила його поглядом:

— Зніми черевики.

— Що?

— Зніми свої засрані черевики!

Він послухався — слабенький асептичний захід у залі, що нагадувала велосипедний гараж. Він скористався нагодою: скинув із себе автомат і наплічник.

— Як ти сюди дістався?

— Баржами.

— Що там надворі?

— ЗСДРК почали стріляти.

— Ходили такі чутки, — сказала вона мовби сама до себе, — але я не була впевнена… Конголезці придбали нову зброю.

Через германський акцент сестри Гільдеґард кожен склад, вимовлений нею, ніби марширував, та ще й у важких чоботях. Скидалося на те, що пані походила з Нідерландів.

— Ви помиляєтеся: техніку отримали тутсі.

Жінка щиро розсміялася. У неї були ідеальні зуби, що контрастували з сірою маскою обличчя. Ерван подумав, що такі чудові зуби — результат німецької гігієни. Ранкові купання в річці, зарядка в лісі.

— Контрабандисти постачають товар обом арміям. Один рейс, подвійний зиск. За будь-яких обставин вони з виграшем.

Тепер він розумів, чому зустрічна атака була така потужна.

— Хто продає?

— Неможливо дізнатися. Тут диму без вогню не буває. Ти зустрів тутсі?

Ерван кивнув, досі відсапуючись. Жінка взяла пляшку вайт-спіриту, сполоснула інструменти.

— Вони залишили тебе живого?

— Мене врятував обстріл.

— Повертайся на свої баржі. Дух Мертвих не дасть тобі спокою.

— Забудьте про нього. Ніколи ще це ім’я не пасувало йому більше.

Сестра чиркнула сірником і кинула його на інструменти, які миттю зайнялися. Вогники асоціювалися з аутодафе.

— Чого ти хочеш? Ти страшенно невчасно.

— Я приїхав поставити вам кілька запитань.

— Про що?

— Про Людину-цвяха, вбивцю сімдесятих років.

Жінка схопила ще кілька скальпелів і голіруч поклала їх у помаранчево-синій вогонь, ніби зовсім не відчувала опіків. Вона мовчала, тож Ерван заговорив знову:

— Я здолав сім тисяч кілометрів заради ваших відповідей і не маю часу на пояснення своїх мотивів.

Сестра відчинила старий автоклав і кинула туди інструменти, що потріскували, мов банани гриль. Ніби справді не відчувала болю.

— Слухай-но, дорогенький. Ти чуєш, що там коїться? За кілька хвилин диспансер тріщатиме від поранених. Гадаєш, у мене є час на ці давні історії?

— Кілька відповідей, сестро, й мене тут не буде…

Вона схопила пилку. Сірник. Автоклав. За інших обставин усе це могло б насмішити: маленька бабуся, яка миє свій пекельний посуд… Знеможений Ерван повалився на похідне ліжко. Кров і багно, змішані з його потом, перетворювалися на органічний торф.

— У вас немає жодного хворого? — здивувався він, оглядаючи залу.

— У дні консультацій перед моїми дверима від п’ятої ранку стоїть кількасотметрова черга. Тут усі хворі, всі поранені, як у диспансері, так і за його межами. Але я нікого не тримаю тут довше, ніж один день. Ця війна — величезна троща. Після корабельної аварії вичерпують воду, затикають діру. Наступного дня з’являється наступна пробоїна, і цю відкладають на потім.

Ніби крапка в кінці речення, пролунав вибух, від якого здригнулися стіни.

— Ви не ховаєтеся в укриття? Не боїтеся?

— Я ввіряю себе Богові. Він доручив мені роботу, я мушу її скінчити.

Здавалося, сестра Гільдеґард не в курсі: Бог давно полишив Конґо.

— Тутсі вас не чіпають?

— Як? — вона зареготала. — Що може мені загрожувати? Зґвалтування? Убивство? Я їх лікую. Це від мене варто їм очікувати загрози.

Вона закрила автоклав і витерла руки об сукню. Зрештою зітхнула й ніби впокорилася з присутністю Ервана. Ще кілька вибухів, пунктир автоматних черг.

— Хочеш кави? — зненацька запитала жінка, вже приязніше.

Можливо, це запрошення до розмови…

— Хочу, дякую.

Вона поставила італійський кавник на пальник Бунзена, який запалила різкими й точними рухами. Чорні в халатах, які досі тулилися в темному кутку, ніби очікували на знак, щоб заворушитися. Сестра підійшла до француза з двома покоцаними металевими келишками.

— Цукру?

— Сестро…

Вона сіла на ліжко навпроти — двоє контужених на війні намагалися вести світську бесіду.

— Що ти хочеш знати?

Він вирішив почати з Морвана.

— Я не знала його… особисто, — відповіла жінка й зробила ковток. — Лише бачила кілька разів у диспансері, ось і все. Усе, що я про нього знала, розповідала мені Катрін. Він був дуже хворий. — Сестра постукала вказівним пальцем по скроні. — У нього були такі собі… зриви. Лихоманка, тремор, а головне — напади жорстокості.

— Це під час тих зривів він її бив?

Сестра запалила товсту цигарку — певно, з темним тютюном.

— Каті стверджувала, нібито його треба лікувати.

— Чому «нібито»?

— У неї був синдром жертви. Вона постійно знаходила йому нові виправдання, патології… За її словами, у нього траплялися галюцинації, він чув голоси.

— Мені розповідали про одного психіатра.

— Мішель де Пернеке. Я отримала його кабінет у клініці Стенлі, але ніколи його не бачила. Каті йому не довіряла. Казала, що він небезпечний, що він маніпулював Ґреґуаром, що він усе Лонтано тримав у руках…

Ерван мало не обмовився про складене психіатром досьє, залишене ним у клініці. Ні, ще зарано. Спершу слід встановити довірчі стосунки з сестрою милосердя.

— Можливо, вона сподівалася самостійно його вилікувати?

— Вона найменше для цього підходила.

— Чому?

— Дівчина в певному сенсі була його хворобою.

— Не розумію.

— Ви знаєте історію вашого батька?

— Яку саме?

— Його народження, дитинство, його походження.

Ерван збирався відповісти ствердно, й раптом усвідомив, що знав лише кілька епізодів: сирота, народився у Кот-д’Армор,[74] батько — моряк-рибалка, загиблий у кораблетрощі, мати померла від сухот за три роки після його народження, 1948-го. Можливо, це була суцільна брехня, але хоч як дивно, Ерван ніколи не ставив під сумнів цю частину міфу Морвана. До того ж, Старий ніколи про це й не говорив. «Нічого цікавого», — відмахувався він.

— Мій батько ніколи не розводився про свої дитячі роки. Він…

Сестра підвелася й пошукала чогось у металевій шафці, напханій запилюженими паперами, спорохнявілими теками. Дістала звідти одну підшивку, обгорнуту тканиною і перев’язану мотузкою, та поклала її на залізне ліжко біля Ервана.

— Не гаймо часу: усе тут. Де Пернеке замовив у Франції розслідування щодо вашого батька.

Ерван не міг відвернути погляду від досьє: у цьому було щось дивовижне. Глибоко в його душі завжди крилися побоювання, що таких документів уже не існує.

— Не має зараз часу, щоб усе прочитати, — пробелькотів він.

— Забирайте. Урешті-решт, ви член його родини.

Ерван поклав руку на обгортку. Скринька Пандори.

Сестра Гільдеґард не присіла більше.

— Тепер залиште мене. — Вона підняла догори вказівний палець: — Чуєте? Тихо? Вечірка скінчилася. Зараз повалять.

— Хто лікує тих, з іншого берега річки?

— Уявлення не маю.

— Якась громадська організація?

Жінка гидливо скривилася, оголила ідеальні зуби. Ерван трохи запізніло усвідомив, що вона, певно, мала незвичайну вроду. Нордична білявка, жорстка, крижана лялька. Зовнішність у стилі Лені Ріфеншталь у часи, коли вона була водночас найгарнішою жінкою Німеччини та офіційною режисеркою нацистів.

— Тут більше нема ні громадських організацій, ані будь-якої іншої допомоги. Цієї миті ми єдині білі в радіусі тисячі кілометрів.

Ця ремарка нагадала Ервану про його власне становище. Куди він подасться, коли вийде за двері? Подумав про батька — сестра Гільдеґард не знала, що в околицях є ще один європеєць, — але відразу відкинув цю думку. Не йшлося про те, щоби кликати його на допомогу.

— Як гадаєте, — запитав він і підвівся, — хто вбив Катрін Фонтана?

— Усі це знають: Людина-цвях.

— Це не міг бути Морван у нападі гніву?

— Не розумію, до чого ви ведете. Бідолашну Каті… Ну, її понівечили, як інших.

— Хтось міг замаскувати цей злочин. Ви не пригадуєте чогось підозрілого з обставин убивства? Або з подій, які передували тій ночі на 31 квітня?

Сестра, здавалося, замислилася.

— Ні. Пригадую її останній день: вона пішла з диспансеру ввечері й… Господи Боже, це було сорок років тому!

Зовні оживали джунглі. Какофонія: крики, шерехи, цвірчання — все знаменувало пробудження тварин і комах. Просто як після дощу.

Сестра дістала з іншої шафи цератовий халат, який надягла спереду.

— Допоможіть мені його застібнути.

Ерван виконав прохання не без зусиль — руки досі тремтіли.

— Є один чоловік, який, мабуть, міг би вам допомогти, — пробурмотіла жінка замість подяки. — Його звати Фостеном Муньясезою, він із хуту.

Ерван біг естафету: свідки змінювалися, а фініш залишався недосяжним.

— Яким чином він може допомогти?

— У ті часи він був нічним сторожем Променистого містечка. Казали, ніби він щось бачив.

— Як це пов’язане з Каті Фонтана?

— Це була дуже потайлива жінка. Ніхто не знав, де саме вона живе або чим займається за стінами диспансеру. Вона зустрічалася з Морваном у цьому готелі.

— Ви маєте на увазі, що вони зустрічалися в ніч убивства?

— Думаю, що так. Я нічого не знаю напевне: це було так давно…

Дещо не клеїлося: у медсестри й фліка-початківця точно не було коштів на Променисте містечко. До того ж, зважаючи на тодішні жахіття, Морван ніколи не відпустив би Каті додому саму серед ночі. Чи вона не дозволила себе провести?

— Той Фостен залишився в цих місцях?

— Ще й як.

— Де я можу його знайти?

— По той бік річки, але наблизитися до нього буде важко.

— Чому?

— Тому що він керує Інтерагамве, союзниками ЗСДРК. Оці міномети — то був він.

Ерван зрозумів: нізащо не виплутається. Цей конфлікт, який його не стосувався, який його жахав і в якому він анічогісінько не розумів, постійно ставав перед ним стіною. Які в нього шанси відшукати човен, аби перетнути Луалабу?

— Цей Фостен має позивний?

— Із його іменем довго шукати не довелося: він назвався Мефісто.[75]

— Ви з ним знайомі?

— Він зростав на моїх очах.

— Цей чоловік відповість на мої запитання? Пригадає ті часи?

— Якщо наркота й ті жахіття, які він коїть щодня, не знищили йому мозок, а головне, якщо у вас буде достатньо грошей.

Ерван подумав про свій пояс, який щораз худнув, і про валізку Сальво. Відшукати падлюку, завалити й забрати бабло. Ерван збирався поставити ще одне запитання, аж тут розчахнулися двері.

Увійшли двоє чорних, тримаючи третього з пробитою грудною клітиною. Ерван ніколи такого не бачив: з-під шкіри в нього стирчали ребра, плевра,[76] пошматована, звисла над стегнами, пульсували нічим не прикриті нутрощі, а довкола рани стриміли шматки заліза.

Сестра Гільдеґард підскочила й наказала щось на суахілі. Медбрати вже заворушилися. Новоприбулі струснули з ніг чоботи, поклали пораненого на операційний стіл.

Ерван розштовхав солдатів і медбратів, аби наблизитися до жінки, яка вже натягала хірургічні рукавички.

— Сестро, ще одне слово, благаю вас…

Гільдеґард узяла пляшку зі спиртом, бризнула ним на рану й відкрила свій автоклав.

— Сестро!

— Дайте мені спокій!

Вона могла ще дещо йому розказати, Ерван це відчував. Подумав про інший слід — другу загадку Чоловіка-цвяха.

— Ви були знайомі з сім’ями, які керували Лонтано?

Жодної відповіді. Чоловіки тримали пораненого, який корчився від болю.

— Чому Фарабо накинувся на них?

Досі жодної відповіді. Черниця робила ін’єкцію в руку пораненого.

— Чому він малював схеми на землі?

— Генеалогічні дерева.

— Що?

З’являлися компреси, якими вимочували кров, витирали обгорілу плоть, передавали їх із рук до рук, ніби карти в смертельній грі.

— Ваш батько збагнув загальний сенс. Тьєрі Фарабо був пов’язаний із кланами Лонтано. Можливо, навіть мав із ними кревний зв’язок…

— Ви маєте на увазі, що він був сином однієї з цих родин?

— Забирайтеся звідси. Дайте мені зробити операцію!

Сестра дістала інструменти з автоклава. Тутсі на столі знепритомнів. Або ж помер. Двоє інших спостерігали за ним із виряченими очима. Це вже була не операція — анімістичний ритуал, магічна церемонія.

Ерван поклав підшивку до наплічника, схопив автомат і попрямував до дверей. Надворі тепле повітря здалося йому майже прохолодним порівняно із задухою операційної палати. Інші ополченці несли пошматованих товаришів на імпровізованих ношах, купалися в мішанці з крові й землі.

Ерван закинув свої речі на одне плече, МК12 — на друге, готуючись знову блукати лісом, аж тут почув останнє, на що міг очікувати.

Сигнальний гудок «Вентімільї».

Звички зберігаються і в хаосі: штовхач збирався відпливти й сурмив, аби сповістити про це всю савану.

Ерван щодуху помчав до річки.

Час.

Він міг перетнути Лонтано й наздогнати «Вентімілью» за десять хвилин. Уже заходив до міста з плюща й ліан, коли все навколо знову спалахнуло. Ерван устиг лише кинутися на землю. Вибух ледь не роздер йому барабанні перетинки. Він обхопив голову руками, відчуваючи, як згори дощем сиплються латерит і пошматоване листя, — усе спочатку.

Не роздумуючи, Ерван підвівся, схопив наплічник і побіг далі. Усі звуки — тра-та-та-та автоматів, сухе клацання поодиноких пострілів — здавалися йому приглушеними. Картина також невиразна — ніби чиїсь гігантські руки зіжмакали реальність.

Лонтано, зелене місто, стало червоним від купи латериту, скопаного снарядами — жменьки землі на домовину. Жодного тутсі на видноколі: де ж вони? З таким понівеченим слухом нереально визначити, звідки долинають постріли.

Черговий вибух. Ще ближче.

За кілька метрів від Ервана загорілася будівля. ЗСДРК насолоджувалися розмаїттям, переходили від міномета до запалювальних ракет. Ерван побіг далі, ще трохи оглушений, ошелешений, сподіваючись, що не збився зі шляху. Безперестанку повторював собі: Берег, я можу добігти до берега за п’ять хвилин, берег…

Площа Променистого містечка — трупи, вирви, покинута зброя. Ще один вибух. Град із каміння й кори. Де ж тутсі? Якийсь солдат стріляв навмання, з очима залитими кров’ю. Лише побачивши його, Ерван усвідомив, що загубив свій МК12. Дістав 45-й, зарядив, одним пострілом зніс голову сліпому та похитуючись пішов далі.

Де ж вони, на Бога? Усі повтікали? В кінці площі він упізнав стежку, що вела до узбережжя. Ще кілька кроків — і Ерван застиг, не в змозі повірити власним очам.

Лінія фронту проходила там, уздовж ріки, під прикриттям природного насипу. Сотні солдатів пліч-о-пліч без упину стріляли, обпікаючи руки об «калаші», а закамуфльовані пости ховали важкі кулемети, з яких так само швидко, як і кулі, вилітали гільзи. Все затягнув дим.

Неймовірним видовищем виявився протилежний берег: однотонна зелена стрічка, якою Ерван удосталь намилувався за останні два дні, тепер перетворилася на суцільні потоки полум’я та диму. Там без кінця вибухало — тутсі били у відповідь. Жодних шансів на те, щоби проскочити. Ерван змусив себе повалитися під дерево. Ладний от-от розридатися, усвідомив, що вже сутеніє. Можливо, це той шанс, на який він уже й не сподівався…

Він укотре підвівся й побіг далі, забувши про свої поранення, ігноруючи солдатів, які сиділи до нього спиною. Сподівався проскочити між зустрічних куль. Сутінки створювали ілюзію захисту, ніби зробили його невидимим.

Ще п’ятсот метрів до пристані. Ерван спотикався об поламані рушниці, зашпортувався в завалах тіл. Помітив напівзатоплений «калаш» і підібрав його. Схопив і набої, запхав до кишені, відчуваючи патьоки теплого багна між пальців. Тепер він рухався повільніше, користуючись спалахами снарядів, аби зорієнтуватися та приблизно визначити подолану відстань. ЗСДРК перейшли до ракетних установок, відомих з часів Афґану, якими поливали весь берег.

Темне густе повітря розпоров дикий свист, почувся вибух, на якусь частку секунди все навколо залило сліпуче світло від спалаху, й Ерван побачив двох тутсі, які зі зброєю в руках ішли просто на нього. Він пірнув у кущі праворуч, проломився крізь стіну очерету й зісковзнув у воду, тримаючи над головою наплічник.

Солдати проминули його, не помітивши. Міг би їх порішити, але паралізувала природна втома, передозування крові й смерті. Ерван затиснув наплічник та АК-47 між головою і плечем, поплив на боці, тримаючись берега. За сто метрів вийшов на сушу й обмазав обличчя латеритом: червоне на чорному — тутешня маска. У вухах гуло, але розум здавався вигостреним як ніколи. Адреналін підсилював життєві функції, здебільшого — рефлекси…

Скільки метрів залишилося? Ерван натягнув наплічник, перекинув через плече пасок автомата й поповз уздовж насипу. Нарешті, переконавшись, що шлях вільний, знову подріботів мишачим кроком. Тепер він май-май, невидимий дух.

Нарешті зрозумів, що небесне склепіння смугують уже не вибухи, а блискавки. Перші краплі затарабанили так сильно, ніби ними стріляли конґолезці з протилежного берега.

Нарешті відчув під ногами дошки пристані. Пришвидшив крок, аж раптом щось ударило просто в груди. Дихання збилося, він упав навзнак, підстрибнув на наплічнику, вдарився потилицею об підгнилі дошки.

Це кінець. Він здохне між деревом і болотом, його пожеруть крокодили. За кілька секунд відчув, що біль вщухає. Підняв руку до грудей, помацав: крові нема. Дощ періщив по обличчю, краплі летіли межи очі, мов іскри з кресала. Ерван перевернувся, ніби черепаха, що впала на спину, й нарешті зрозумів: це просто пасок його автомата зачепився за палю настилу й зупинив його нетерпляче поривання.

Знадобилося кілька секунд, аби виплутатися, й він, хитаючись ще дужче, пішов далі. «Вентімілья»… Один крок, тепер ще один і ще…

Він побачить баржі.

Він кинеться на палубу.

Він…

Ерван завив, піднявши обличчя назустріч зливі.

Пірс був порожній: «Вентімілья» попливла до Тути, залишила його самого в цьому пеклі.

II Kleiner Bastard

Цього разу не було жодного сумніву: на річці, кілометрів за п’ятдесят на південь, знову почалася війна. Тобто в Лонтано. Морван спробував зателефонувати Ервану: жодної відповіді. Так само, як і від Сальво. Він негайно прийняв рішення: вирушати на пошуки сина, який опинився там, під бомбами. За роки Старий збагнув: із людьми завжди можна домовитися — особливо, коли ти білий, а вони чорні. Але ніяк не домовишся зі снарядами чи ракетами, що падають навмання. Ерван мав усі шанси стати їх випадковою жертвою.

Морван послав Мішеля по моторний човен. Зателефонував Шепіку, аби той якнайшвидше підібрав їх у Конґоло чи Калемі, адже про приземлення в Лонтано і мови бути не могло, — росіянин поставився до пропозиції без ентузіазму й подвоїв ціну. А наостанок Морван попередив Кросса: «Погуляємо Луалабою, що скажеш?». Базальтовий титан із племені луба в бездоганному камуфляжі (кілька жінок займалися його пранням) і береті, мовчки кивнув. Йому можна було довіряти. Колишній легіонер, колишній солдат ЗСЗ мав смак до смерті, але ніби сидів на дієті, лише змочував губи, аби пригадати насолоду.

Морван нетямився від гніву. Навіщо дозволив Ервану вплутуватися в цю марудну справу? Ці пошуки правди — цілковитий абсурд, а вже здохнути в Лонтано від сліпої кулі — просто дурість.

Поки що Ґреґуар у світлі переносної лампи вивчав карту Луалаби, виготовлену в часи Елізабетвіля[77]: карикатурне зображення місцевості. Відстані, течії, перепони, які слід врахувати… Щойно Мішель відкопає пірогу, він вирушить. Не братиме з собою нічогісінько, хіба що кількох солдатів. П’ятдесят кілометрів річкою: десять-п’ятнадцять годин у дорозі. Але швидкість пересування залежить від човна, плюс усі халепи, які можуть трапитися в Африці, найперша і найдрібніша з яких — звичайнісінька аварія. Зважуючи свої шанси, Морван подумав про Сальво: чим він там знову барижив? Чому перестав відповідати?

Задзвонив «Іридіум». Ерван? Лоїк.

— Є свідок, — оголосив молодший, навіть не вітаючись. — Дехто бачив, як того ранку Джованні розмовляв з якимись чоловіками…

Морвану знадобилося кілька секунд, щоб згадати, про що мова:

— Я що тобі сказав? Я висловився незрозуміло? Садови свою сім’ю в літак і…

— Ти хочеш отримати інфу, чи ні?

— Розроджуйся своєю інфою, — зітхнув батько, із великим зусиллям зосереджуючись на розмові.

— У вівторок о дев’ятій ранку Джованні розмовляв із двома чуваками в підліску на околицях Сіньї.

— Чорними?

— Білими. Наша людина впізнала одного з них: Джанкарло Балаґіно. Фашик, замішаний у корупційних схемах і…

— Я в курсі.

Усе це не мало жодного сенсу: Монтефіорі ніколи не злигався б із виродками, що розкрадали його місто.

— Хто твій свідок?

— Служник в одному флорентійському готелі «люкс». Він двадцять років пропрацював на Монтефіорі у Ф’єзоле.

На людину, яка так довго користувалася довірою Кондотьєра, можна було покластися.

— Другого він не впізнав?

— Ні. Лише розповідав, що то був кремезний білявець, років за сорок. Довкола них стояли охоронці.

Що то було за таємне зібрання? Це стосувалося продажу зброї? Чогось іншого? Балаґіно завше влазив у все, що пахло війною, але якби він хотів позбутися Монтефіорі, то зробив би це тихіше — ванна з кислотою чи залізобетон. А якби, навпаки, захотів перетворити його на яскравий приклад помсти, обрав би відрубування голови, повішення або — теж класика мафіозі — мисливську рушницю зі спиляним стволом.

— У нас із Софією ідея, — вів далі Лоїк тоном, гідним «Славетної п’ятірки»[78]. — Цей чоловік записав номер однієї з машин. Автівка, як він припускає, орендована. Софія планує завдяки своїм контактам дізнатися, у кого її винайняли.

Ґреґуар не знав, сміятися чи плакати. Татів синочок і графиня йдуть слідами пожирача сердець. Зрештою, приводи для занепокоєння точно були.

— Здається, я все-таки недостатньо чітко висловився, ти…

— Я знаю, що треба робити. Ми можемо працювати ефективніше за самих фліків.

Зв’язок був кепський, але Морван відчував, що Лоїк надто захопився. Він сподівався, що Софія нарешті за яйця спустить його на землю, але помилився. Можливо, смерть макаронника мала зіграти свою роль… Навіть Лоїк, певно, зберіг у собі те чорне, тверде й незнищенне осердя, що його називають «волею», але в Морванів це лише гординя.

— Зателефонуєш, коли будуть новини, — нарешті здався він.

Не встиг покласти слухавку, як «Іридіум» задзвонив знову. Кущ.

— Маю човен, патроне. Зі шкіпером.

— Серйозно?

— Укр-рай сер-рйозно!

— Двигун?

— «Enduro», 40 кінських сил.

— Пальне?

— Треба взяти з собою.

— Скільки людей поміститься?

— Троє включно зі стерновим.

Мішель брехав. Він це казав, сподіваючись залишитися на суші. Морван не поїде без Кросса, його озброєної охорони й без досвідченого керманича.

— Скільки часу добиратися до тебе?

— Якщо вирушиш негайно, будеш тут о десятій вечора.

В «Іридіумі» збереглася інформація про місце перебування Мішеля. Ґреґуар усе зважив: він зможе досягти Лонтано до полудня. Якщо Шепік не прилетить, просто залишиться в облозі зі своїм сином, але принаймні вони будуть удвох. І ще зможуть повернутися річкою. Треба взяти запас пального.

— Тобі вдалося щось дізнатися про ситуацію на місці?

Позаяк пересування джунглями практично неможливе, поширення звісток про рух військ стало тут оновленою версію зіпсованого телефону.

— У нас був феєрверк, шефе. Міномети, ракетні установки. Тут такого ще не бачили.

— У кого зброя? Це ФЗВК?

— У обох сторін, патроне. У хуту важка артилерія. Так звані 120-міліметрові. У тутсі є ракети з самонаведенням. Зараз, патроне, тут…

Морван відпустив думки у вільне плавання. Контрабандисти озброїли обидві армії. Ще більше божевільних… Якщо це триватиме, він може попрощатися зі своїм бізнесом. Переможець, хай хто це буде, річкою підніметься на запах колтану зі своєю зброєю.

— Підсумок?

— ЗСДРК порішили тутсі.

Морван запитав це, хоча в достовірності інформації дуже сумнівався: Мішель, який походив із народу луба, діставав відомості від конґолезького фронту; якби запитав інших, із протилежного табору, отримав би й протилежний результат.

— Баржі проходили?

— «Вентімілья» зупинялася в Лонтано. Дехто каже, вона поламалася.

Збіг чи саботаж, справа рук Ервана? Цей малий здатний на все. Хай там як, він досягнув своєї мети, зійшов на сушу. Ґреґуар відчув приплив гордості: Морвани завжди домагаються свого.

— Хто командує ЗСДРК?

— Є два фронти, шефе. Конголезцями керує генерал Етьєн Еґбакве, силами Інтерагамве — Мефісто.

— Фостен Муньясеза?

— Атож, саме він.

Цього разу Морванові справді захотілося заревти: як цей привид із минулого міг саме зараз опинитися на лінії фронту?

— Є новини про мого сина?

— Я дізнавався, шефе. Розпитував. Ніхто не в курсі.

Ще одне марне запитання. Ерван був на березі тутсі, там, де Лонтано. Серед конґолезців новина про його присутність розлетілася б, немов звістка про з’яву архангела Гавриїла — як про рідкісну здобич. Яйця білого у мішечку в дар головнокомандувачу — першокласний трофей.

— Маю дані про твою локацію. Скоро буду.

— Не забудь про пальне.

Морван поклав слухавку і віддав кілька наказів. Глибоко в душі він тішився передчуттям нічного круїзу. Африканська ніч сягає таких вершин, що решта світу раз і назавжди блідне й перестає будь-кого цікавити.

Він подумав про Фостена, тобто про Мефісто: цей хлопака неабияк піднявся після Променистого містечка. Він єдиний знає правду про смерть милої медсестрички. Залишалося тільки молитися, щоб Ерван не забрав собі в голову, що варто шукати й допитувати цього типа. В усякому разі Ґреґуар був упевнений, що син уже обробив сестру Гільдеґард. Стара шкапа, мабуть, усе вибовкала…

Негайно вирушати.

Відшукати сина.

І за потреби вбити того хуту.

О десятій північний схід 8-го округу — мертва зона.

Більшість будинків порожні або заселені можновладцями. Єдині перехожі — кур’єри, автівки — лише з дипломатичними номерами чи кольорів національної поліції. Щоночі ці квартали ніби під накривкою терпляче очікують початку дня, мовби тут діє комендантська година.

Ґаель вдавала з себе спостерігача на щоглі. Зайняла позицію біля свого слухового вікна. Цілий вечір курила перед тим віконцем, споглядала цинкові дахи, мовчазні й похмурі, ніби могили. Такий день, що можна померти з нудьги. Після її втечі Одрі та янголи-охоронці узгодили нові умови: жодного виходу з квартири без дозволу, жодних зустрічей, дзвінків чи CMC без негайної перевірки.

Опівдні телефонувала Одрі: нічого нового. Пообіцяла зв’язатися ввечері. А потім з’явилася особисто, з жирним кебабом у руці та ноутбуком під пахвою. Зауважила радість Ґаель і відразу її загасила: досі жодних результатів.

— Спершу Катц. Я ще раз пройшла скрізь. Центральний директорат внутрішніх даних, центральні управління кримінальної поліції, бригади з 36-го — ніхто ніколи не чув цього імені, жодний флік не відреагував на нього. Перевірила кримінальні провадження, у яких фігурували психіатри, — теж нічого. Переглянула бази даних страхових компаній, зателефонувала в раду Спілки, в університети: є кілька лікарів із таких прізвищем, але вони не мають жодного зв’язку з нашим. Я скористалася програмою візуального розпізнавання й проаналізувала фотографії психологів, які входять до різних асоціацій: ніфіга.

— А мобільний?

Одрі вкусила свій соковитий сандвіч, і лише потім відповіла:

— Відсутні законні підстави. Я отримала детальний список дзвінків за останні дні лише тому, що маю добрі зв’язки в офісі його оператора.

— Записи є?

— Катц не прослуховується, і ми ніяк не можемо це ініціювати. Для цього знадобилося б особливе клопотання, тобто заява і звернення до суду. Я перевірила номери: мабуть, пацієнти, з якими він домовлявся про зустрічі. Жоден дзвінок не тривав довше, ніж хвилину.

— А його жінка, діти?

— Теж нічого.

— А помешкання по вулиці де ля Тур?

— Він винаймає його на своє ім’я. Не знаю, як викрутився з паперами. В будь-якому разі ім’я він собі оформив так, що комар носа не підточить.

— На поштових скриньках не було прізвища Катц.

— Хоче залишатися в тіні. Тебе це дивує?

Ґаель здавалося, що перед нею постала гладенька й рівна стіна без жодної тріщинки.

— Юссено?

— Можу лише підтвердити те, що сказала тобі вранці. Завершив свою кар’єру в клініці в Шату. Керував нею на той час, коли розбився в машині з двома своїми хлопчиками.

Ґаель замислилася про цю деталь: її батько лікувався у «Феянтін», можливо, знав Юссено, але й мови не могло бути про дзвінок Старому в Африку.

— Жодних проблем із законом?

— Niente.[79] Я перевірила витяг із історії судимостей: жодної, ані найменшого порушення. Юссено був чистим, як його білосніжний халат. Проблема в його сім’ї.

Одрі відкрила «Мас», і далі тримаючи у вільній руці своє огидне їдло. Ґаель побоювалася масних плям на журнальному столику, але не час було вдавати з себе берегиню домашнього затишку.

— Хоч би що я робила, взагалі нічого не можу знайти про його дружину чи синів. Ні дати одруження, ні свідоцтв про народження дітей. Знайшла єдиного лікаря з клініки в Шату, який пригадав, що Юссено розлучився в 2000-х роках, ось і все. За його словами, він ніколи не говорив про свою дружину, але той хлопець почав працювати там лише за кілька тижнів до його смерті. Я також пошукала серед архівів суду в сімейних справах, але теж нічого не нарила. Таке враження, ніби хтось закрив доступ до інформації з того боку.

Одрі висміяла Ґаель, коли та заїкнулася про «засекречену справу», але сама вочевидь починала переконуватися в її теорії. Заохочена цим, дівчина наважилася озвучити один зі своїх потаємних сценаріїв:

— Можливо, його дружина давала свідчення в якійсь кримінальній справі. Вона скористалася програмою захисту свідків і…

— Ти передивилася фільмів, любонько. Відколи працюю в поліції, ще не чула про подібні програми.

— А що з аварією?

— Усе кошерно, якщо можна так висловитися. У серпні 2006 його тачка вилетіла за межі проїжджої частини на маленькому острівці архіпелагу Кігслади, Наксосі. Тіла перевезли й поховали в Парижі.

Одрі відкусила ще шматок. Її пальцями стікав жир. Ґаель спостерігала за краплями, які от-от мали скотитися їй у рукав.

— Хто займався склепом?

— Не знаю.

— На свідоцтвах про смерть має стояти ім’я матері, хіба ні?

— Ні. Усе сталося в Греції, і особи батька виявилося достатньо. Вони вже були розлучені.

— Ти робила запит на рапорт про аварію?

— Я сконтактувала зі зв’язковим офіцером Греції в Парижі. Він займається цим. У тебе нічого немає попити? Пивка якогось?

Ґаель підвелася й пішла по пляшку пива з тих, які берегла для Ервана. Заразом прихопила кілька серветок.

— Ти, здається, не надто квапишся щось нарити, — дорікнула вона Одрі й поклала на столик квадратні папірці.

Одрі неуважно ляпнула на них сандвіч, витерла пальці, як механік на перерві.

— А ти людську мову розумієш? За відсутності мотивів для обвинувачення більше нічого не можна вдіяти.

— Я напишу на Катца заяву за нелегальну медичну практику.

Одрі притиснула накривку пляшки до рогу столика й ударом долоні зірвала її, подряпавши краєчок дошки. Це навмисно. Флікиня ковтнула пінистої рідини й відригнула. Навіть не дала собі праці відкинути пропозицію Ґаель. Субтитри не знадобилися. Вона була не в тому становищі, щоб писати заяви: кілька випадків шпиталізації, нестабільне психічне здоров’я… До того ж, поліціянтка хотіла притиснути Еріка Катца у справі Людини-цвяха, а не через якусь там нелегальну психіатричну практику.

Але це не головна причина: єдині докази, що пов’язували Катца з убивцею-чаклуном, — дбайливо зібрані вирізки з преси, справа пацієнтки на ім’я Анн Сімоні, координати жертв, записані до їх убивства, — отримані під час незаконного обшуку зі зламуванням замка. Ліпше про них забути, якщо двоє Фантометт[80] не хотіли самі стати обвинуваченими.

— Я можу ще раз зустрітися з ним і зібрати зразки ДНК.

— Реально, мала, кажу тобі: ти дивишся забагато фільмів.

— Завдяки цим зразкам, — не вгавала Ґаель, — ми могли б ідентифікувати його.

— За умови, що вони є в НАКГВ.[81] А в цьому я дуже сумніваюся.

— Цей чоловік змінив усі свої дані. Має бути причина.

Одрі підвелася, ще раз витерла руки й закрила ноутбук.

— Я пішла. Спробуй поспати.

Ґаель скочила:

— Оце і все? На цьому все скінчено?

— Я продовжу завтра. Поки що нікуди не виходь і нікому не телефонуй.

Від перспективи провести ще один день у чотирьох стінах Ґаель охопила туга.

— А якщо він збрехав? — на ходу придумала вона нову зачіпку.

— Нам і так відомо, що він бреше.

— Я говорю про Юссено. Що, як він не помер у тій аварії у Греції? Він міг би змусити підставного лікаря підписати фальшиве свідоцтво про смерть. Міг би перевезти тіла своїх дітей, а для себе замовити порожню труну.

Одрі розреготалася. Ґаель здалося, ніби їй надавали ляпасів.

— Послухай мене! — закричала вона. — Він повертається у Францію, змінює ім’я та розпочинає практику.

— Ми бачили його фото: Катц фізично не має нічого спільного з Юссено.

— А пластична хірургія?

— Іди спатоньки, — порадила Одрі. — Я тебе завтра наберу.

— У нього є ключ від склепу!

Флікиня попрямувала до дверей, але Ґаель перегородила їй шлях:

— Їдьмо негайно, разом.

— Куди?

— На кладовище Ліля. Вломимося в склеп. Одна труна порожня, я впевнена.

— Ти реально схиблена. Дай мені пройти.

Ґаель не зрушила з місця:

— Якби тут був Ерван, ми б уже були в дорозі.

Одрі через голову начепила свою поштарську сумку й здалася:

— Ти конкретно задовбуєш. Надягни джинси замість своєї пов’язочки на стегнах, бо там холоднеча.

Італійська ніч.

Лоїку вона не принесла жодних спогадів. Навпаки, щоразу це було нове зачарування, без будь-якого зв’язку з минулим. Цей вечір теж обіцяв диво. Він сидів на балконі своєї спальні й не пропускав нічого — ні шелесту кипарисів, ні пахощів ялівцю, лаванди, оливкових дерев, ні тисячі звуків природи. Пітьма шкряботіла, попискувала, посвистувала, — Лоїк відчував навіть тепло дня, що затрималося на краю басейну. Байдуже, що він всього-на-всього наркоман у зав’язці, одержимий своїм бігом навперейми дням. Цей чоловік змушений голодувати, йому бракує десяти кілограмів, але нині він, незворушний, пливе за потужною течією, в її шепоті й пахощах — мабуть, ще й під анестезією цілої жмені пігулок, якою закинувся після вечері.

Вони зверталися до пунктів прокату авто в пошуках білого «Фіат Мареа», яке описав Марчелло. Працівникам навіть не доводилося перевіряти: цієї моделі не випускали від кінця 2000-х, і мови нема про те, щоби пропонувати клієнтам такий брухт. Лоїк із Софією мусили дійти гіркого висновку: не може кожен бути фліком, і вони сягнули власної межі навіть як на королеву Флоренції. Мабуть, контрабандисти орендували машину в одній із компаній Балаґіно. Basta cosi.[82]

Проте домовилися, що зранку ще раз об’їдуть найдорожчі готелі, бо мають новий об’єкт пошуків: кремезного блондина, який супроводжував мафіозі, хоча в них не було ні фото, ні особливих прикмет. А в розкішних готелях повно сорокарічних бізнесменів, які могли відповідати цьому описові. Вирішили, якщо нічого не знайдуть, того ж вечора повернутися в Париж.

— Ти спиш?

На порозі спальні стояла Софія. Ох, ця її манера заходити, не постукавши. Перший здогад нажахав його: вона прийшла кохатися. Другий був не ліпший: дружина хоче миритися. Він більше не міг насолоджуватися близькістю з нею. Їхні сварки, розлучення, їхня війна за дітей зруйнували колишню ніжність, перекреслили будь-які спільні переживання. Єдине, що вони ще могли поділяти, — це любов до Міли й Лоренцо, але мусили залишатися на значній відстані одне від одного, як на дуелі.

Насправді ж, після смерті Монтефіорі навіть їхня взаємна ненависть поступилася місцем порожнечі, у якій був свій шарм. Буддистське зречення? Атараксія[83] давньогрецьких філософів? Вони вже нічого не відчували одне до одного, і це, можливо, було єдине, що могло довго тривати в майбутньому.

— Я міркувала про ту «Мареа», — Софія сіла біля нього й поставила ноги між колон парапету.

Вона неквапно запалила цигарку. Лоїк зітхнув із полегшенням: просто невеличка нарада між розмовами зі слідчим.

— Автівку не орендували, й Балаґіно вона не належить.

— Звідки ти знаєш?

— Кожен приїхав на зустріч власним транспортом: мій батько, Балаґіно, той невідомий.

— І що?

Запах тютюну змішувався з пахощами ночі. Лоїк подумав про гіркий дим сільських вогнищ, що повзе долиною. Це тремтіння розжареного повітря завжди викликало в нього дивну радість. Запах смерті…

— Машину йому позичили в готелі. Безкоштовна послуга. У Флоренції її іноді пропонують клієнтам, чиї автівки поламалися. Завтра вранці обійдемо готелі, щоб це перевірити.

Запала тиша, яку порушувало ритмічне скрекотіння жаб. Серйозні, похмурі звуки, дисонанс. Тепер Лоїк побоювався, що Софії спаде на думку вдатися до спільних спогадів про все, що колись відбувалося в цій великій віллі, або — ще гірше — якось виказати приязнь. Інший варіант, не менш виснажливий: вона може почати співчутливо розпитувати про відчуття після «зав’язки».

Софія ж, цілком у своєму стилі повідомила останнє, що він міг би передбачити:

— Я спала з твоїм братом.

Лоїк здригнувся й нарешті глянув на неї. Незворушний, бездоганний профіль, ніби намальований однією лінією. І ці бісові азійські очі, що за будь-яких обставин надавали їй неоднозначності, загадкового й колючого виразу.

Лоїк відразу пригадав: його братик-мачо завжди нерівно дихав до своєї недоступної невістки. Вона втілювала все, чого він не мав: шляхетність, витонченість, снобізм. Але Софія — чим її міг привабити брутальний флік? Власне, досі Лоїк так і не дізнався, що їй насправді подобалося.

— Коли? — запитав він, як усі на землі рогаті чоловіки.

— Минулого вересня.

— Просто в розпал подій із Людиною-цвяхом?

Її мовчанка означала ствердну відповідь.

— Довго це тривало?

— Ні.

— Усе скінчено, чи ви ще не вирішили?

Вона тихо засміялася. Спосіб донести, що вона й сама не знала відповіді.

Лоїк не мав чого додати. Вони розлучилися. Софія вільна, і він не відчуває нічого подібного до ревнощів. Урешті-решт, волів уявляти свою колишню в обіймах брата, ніж з одним із тих блискучих галасливих сорокарічних чоловіків з італійської еліти. У першу чергу він думав про своїх дітей. Якщо все обернеться серйозно, Міла й Лоренцо просто частіше бачитимуть свого дядька, завжди незграбного в спілкуванні з ними, але доброзичливого.

Головне, що Ерван уособлював надійність, сімейність — усе, чим сам Лоїк не володів. В ім’я своїх дітей він був готовий передати естафету. Сама думка про цей зв’язок заспокоювала його, так само, як його завжди тішило те, що Ерван поряд із Ґаель, що він стежить за її витівками, захищає її, поки сам Лоїк затято обдовбується в якомусь сквоті чи торгує сракою в надії підчепити СНІД.

Раптом він зрозумів, що насправді відчуває, і від цього його занудило. На борт піднявся брат, тож Лоїк міг кинутись у воду.

Нарешті померти.

Давно вона так добре не проводила вечір.

У нічній мандрівці її захоплювало все. Таємна вилазка разом із цією дівчиною, яка вдягалася в «Emmaüs».[84] Безлюдне передмістя, що нагадувало залитий бетоном мурашник. Вулиці, якими вона ще цього ранку проїздила в таксі слідами Катца. Це давало їй фору перед Одрі. Навіть машина флікині, роздовбаний «Хюндай», пропахлий макдаком, у її очах огорнувся екзотичним шармом. Єдиним мінусом було те, що цербери досі ходили за ними хвостом, але, врешті-решт, їм могло знадобитися підкріплення.

Її вбрання також було винятковим: чорний спортивний костюм, який надягала тільки в спортзал. Вона була Ірмою Веп, героїнею «Вампірів» Луї Феяда, яка прослизає в оселі, аби сіяти там хаос і смерть.

А ось і цвинтар.

Вони проїхали повз браму, припаркувалися неподалік. Потім повернулися й без труднощів перелізли паркан, ігноруючи янголів-охоронців Ґаель, які остовпіло спостерігали. За кілька секунд уже були по той бік муру — ніби пірнули у великий басейн, повний каменю й тиші.

— Туди, — прошепотіла Ґаель.

Уночі одноманітні картини кладовища особливо впадали в око. Сотні могил того самого бляклого кольору, майже ідентичні. Вічний спальний район.

— Тобі весело, еге ж? — трохи роздратовано запитала Одрі.

— А тобі ні?

Поліціянтка не відповіла. Нарешті наблизилися до склепу Юссено і натягнули хірургічні рукавички. Будівля здалася Ґаель масивнішою, ніж зранку, — і набагато похмурішою.

Двері з кутого заліза, просто з фільму про античні часи, подовбані великими чорними заклепками. Одрі відкрила свою сумку. Там лежала купа всілякого залізяччя, яку ця тендітна тридцятирічна жінка досі тягала на собі без жодних нарікань.

— Пильнуй, чи нема охоронця і чи ніхто не йде.

Ґаель послухалася й почала вдивлятися в алейки, тіняві зони між хрестами. Кам’яний ліс відповів їй байдужим крижаним поглядом. Тим часом Одрі порпалася в замку, стиха лаялася, дедалі більше нервувала, тож врешті майже забула про обережність: з гучним брязкотом жбурляла непотрібні інструменти на дно сумки. Ґаель ці звуки здавалися гуркотом, що долинає аж до окружної дороги.

Нарешті поліціянтка хрипко зітхнула, й двері відчинилися — Ґаель подумала, що так само вона, певно, зітхає під час оргазму. За дверима, за кілька сходинок, передпокій закінчувався ґратками з незвичайним візерунком — силуети й символи нагадували єгипетські ієрогліфи. Перед ними лежали ранкові квіти, досі свіжі. Ґаель пригадала постать Катца з букетом. Від усієї цієї історії сильно тхнуло таємницею на межі з безумством.

Ґрати були замкнені. Одрі знову почала гратися своїми інструментами. Ґаель заволоділа ліхтариком і намагалася крізь куту огорожу зазирнути в поховальну залу.

— Бля, посвіти мені! — прогарчала Одрі.

Ґаель спрямувала промінь на замок. Невдовзі почулося клац. Петлі не зарипіли, й вона майже здивувалася: так потужно в цьому місці працювали стереотипи. Вони пройшли далі й побачили три труни на триногах — дві маленькі, дитячі, й одна для дорослого. Жінки перезирнулися. Чому мерці не були поховані під кам’яною плитою?

Аналой навпроти входу натякав на години заглиблення в думки, в прірву самотньої печалі, й це підтверджували сліди від колін на оксамиті підніжки.

Ґаель старалася, щоб ліхтарик у її руках не надто тремтів. Підійшла ближче й помітила, що домовини не дерев’яні — радше з матового, нешліфованого каменю. На етажерці рядком стояли три чорні урни, що в зменшеному масштабі повторювали домовини. Моторошно. Утім Ґаель поклала руку на більшу труну. Перша несподіванка: вона все-таки була з дерева, але вкритого темною фарбою. Другий шок: віко піддалося.

— От лайно, — видихнула вона ледь чутно, — труна не забита.

Не роздумуючи, Ґаель затиснула ліхтарик у зубах і штовхнула віко: у труні таки лежало тіло, обмотане сірими бинтами. У цьому було щось таке божевільне, що вона позадкувала, рефлективно взяла ліхтарик у руку. Коли знову повернула його промінь до труни — не повірила власним очам. Там лежала справжнісінька мумія, ніби з Лувра. Ті самі почорнілі бинти, ті самі стиснуті обриси, й під ними вгадується здушене, сповите тіло, якому ніби завадили рости.

Обидві жінки завмерли. Незвична знахідка, містична атмосфера склепу, загрозливий вигляд трупа — усе це приголомшувало. Оговтавшись від подиву, Ґаель повернулася до своєї початкової ідеї — в труні лежить не Юссено. Не вагаючись, почала обмацувати обличчя. Біля скроні вибився кінець бинта: вона схопила його й розгорнула. Здогадувалася, що це вкрай збентежило Одрі, застиглу по інший бік труни, але та не сказала й не зробила нічого, щоб її зупинити: флікиня також хотіла дізнатися правду.

Ґаель розгорнула пов’язку на лобі — посірілу шкіру розгладили бинти, — далі очі: два запалі тьмяні кола зі зшитими повіками на дні. Нахилилася: передчуття підтвердилося — яблука очей видалені. Незворушна, як і сама мумія, вона далі розмотувала обличчя. Коли дійшла до підборіддя, мусила визнати очевидне: це справді був чоловік із фото. Там лежав Філіпп Юссено у своїй зеленавій, зашкарублій версії. Хто це з ним зробив? Катц? Колишня дружина? Інший родич?

Ґаель підняла очі на три урни, вишикувані на високій поличці. Коли побачила їх уперше, подумала про попіл. Але насправді вони містили органи. Давні єгиптяни складали нутрощі забальзамованих тіл у вази, що називалися «канопами». Пригадала й інші деталі (підлітком пережила «фараонську» манію): як бальзамувальники гачком витягали мозок загиблого через ніздрі, як вимивали спорожнілий живіт пальмовим вином, перш ніж заповнити його перемеленою миррою, корицею та іншими ароматичними речовинами…

Вона відступила назад. Тепер переконалася. Увесь цей цирк — витвір Катца. Уявляла його в масці Анубіса, з чорною собачою головою, на якій стирчать довгі вуха. Такі надягали давні танатопрактики.[85] Ось він вмочає бинти в камедь, перш ніж загорнути тіла загиблих.

Навіщо він це зробив?

Як він був пов’язаний із Юссено?

Жінки, обличчя яких знизу підсвічував ліхтарик, перезирнулися. Зрозуміли одна одну без слів. Не могли піти звідси, не перевіривши й саркофаги дітей.

Коли зійшло сонце, Ерван був уже іншою людиною. Скорчений у трухлявому пеньку, вкритий листям, він більше не відчував ні укусів комарів, ні комашні, яка роїлася в штанях. Загорнутий у свій плащ-дощовик — незамінну річ в Африці, — перетворився на органічну частину навколишньої драговини.

Коли зрозумів, що «Вентімілья» зникла й надії нема, знову побіг, намагаючись якнайдалі втекти від тутсі, відшукати затишний куток, аби зализати рани. Більше ні про що не думав, ні на що не сподівався: йшлося про режим рептилії — вижити, ось і все. Таким чином він просувався понад годину, а тоді забився у стовбур між коріння й очерету, прикрив отвір гілками. Постріли, вибухи, трупи, вібрації страху й смерті — усе це досі циркулювало, потріскувало в його кінцівках, ніби електричні розряди. Він згорнувся клубочком, просто очікуючи припинення цього трему, щоб нарешті запрацював мозок.

Упродовж кількох годин не зрушив ні на міліметр, побоюючись, що його витягнуть з нори. Сподівався злитися з довкіллям, але сталося навпаки — то болотисті джунглі влилися в нього. Вони просочили, всотали, розчинили його. Він став виділеннями, тванню, гнилизною, а дух його тим часом набув відносної автономії.

Посеред ночі, переконавшись, що навколо немає жодного людського створіння, він нарешті замислився про своє становище. Мав за будь-яку ціну знайти спосіб вийти із зони конфлікту. Але спершу слід було дістати човен, перетнути річку й поговорити з Фостеном, або ж Мефісто, колишнім нічним сторожем Променистого містечка. І мови не було про те, щоб поїхати, не отримавши остаточних відповідей.

Він намагався зв’язатися з батьком — мережа недоступна. Тоді його осяяло: Данні Понтуазо, канадський командувач МООНДРК, який приймав його в себе, аби попередити, щоб він у жодному разі — «курча!» — не потикався до Верхньої Катанґи.

Близько півночі Ервану вдалося зв’язатися з ним. Замість привітання почув лише зойки, лемент і канадську лайку. Коли офіцер нарешті заспокоївся, Ерван зміг описати йому ситуацію.

— Гаряче там? — запитав Понтуазо.

Світ навиворіт. Про різанину йому розповідає Ерван, цивільний, молокосос. Поновлення вогню було для офіцера поганою новиною.

— Що зі зброєю?

Ерван описав, що бачив (або про що чув) з арсеналу: міномети, ракетні установки «Javelin», РПГ,[86] автомати — серед іншого МК 12. Понтуазо також розпитав про ФЗВК та стан особового складу після сутички. Ерван назвав приблизну цифру. Промовиста тиша в слухавці: квебекець отетерів. Ерван скористався нагодою, аби повернутися до своєї проблеми: більш ніж кілька годин він не протягне.

— Я маю на увазі, не проживу.

— Ну тоді кабздець тобі, холера!

— Але це ваш обов’язок…

— Обов’язок, срака-мотика! Втрапив ти в халепу зі своїми дурощами, але гадаєш, у мене інших справ нема, га?

Ще одна тирада. Військовий горлав так, що їх могли почути.

Коли вже Ерван перестав на щось сподівався, Понтуазо вимовив магічну фразу:

— Не рипайся, ми вирушаємо.

— Вам передати мої координати?

— Я їх маю: «Іридіум» визначає твою локацію.

Отакої. Значить, його батько від самого початку точно знав, де він перебуває. Яка наївність: Старий весь час за ним стежив. Трохи запізно обурюватися. Навпаки: він міг перетнути річку, перейти на територію хуту, Понтуазо все одно його знайде.

Оонівець сипнув ще жменю лайки й нарешті пообіцяв подати сигнал вранці. О першій по півночі, досі зіщулений у своїй брудній дірі, Ерван ущільнив листяне покриття, яке слугувало за дах, і наважився ввімкнути ліхтарик на чолі. Час переходити до другого акту: досьє про походження Морвана.

Ось чому за шість годин Ерван уже був іншою людиною.

Нарешті він знав, ким був його батько.

На початку 1971 року психіатр Мішель де Пернеке провів у Франції розслідування стосовно пацієнта, який дуже його інтригував. Певно, він заплатив детективу, попросив якогось колегу або ж дав завдання команді студентів — хай там як, а розслідування провели вичерпне. Поліційні рапорти, вирізки з газет, свідчення, витяги з бюро реєстрації шлюбів, висновки експертів: досьє містило все, щоб до найменших подробиць відтворити страхітливе дитинство Ґреґуара Морвана.

Усе почалося з Другої світової війни. Не з тієї провальної війни, яку Франція так кепсько намагалася вести проти Німеччини, не з висадки військ у Нормандії, навіть не з підпільної боротьби Опору. Просто з похмурого, безликого і, можна сказати, банального періоду окупації. Чорний ринок і зелені уніформи, колаборація і компроміси. Дія відбувається в Шампено, що в Пікардії,[87] поблизу Нуайона: сім тисяч жителів на той час. Нічого особливого, якщо не враховувати окупації від 1940 року, після прориву фронту Вейґана. Упродовж чотирьох років там ходять під німецьким ярмом (у Комп’єні, за тридцять кілометрів звідти, розташовується перший штаб німецького високого командування) і знаходять спільну мову з ворогом: адміністрація не висовується, сільське господарство годує фріців, місцеві лояльно ставляться до завойовників. Після Визволення усі віддаються веселощам. Із війною провалилися, з миром не провалимось. Ті, хто досі гнули спину, відкривають у собі несподівані запаси патріотизму — і реваншистського духу. Тож Шампено посідає сумне перше місце за числом поголених жінок на душу населення, тих, які «спали з фріцами».

Серед них — Жаклін Морван, двадцять два роки, секретарка у штабі Вермахту в Нуайоні. Після Визволення її затримують за «змову з ворогом» та «горизонтальну колаборацію», як тоді казали. У вересні 44-го її витягають із камери, аби судити на шкільному подвір’ї. Публіка казиться. Її роздягають, голять голову. Кілька чоловіків вирізують їй ножем свастику на лобі, далі групка ентузіастів (включно з жінками) веде її до межі міста, щоб закидати камінням. Коли від нещасної залишається суцільна відкрита рана, ті хлопці мочаться на неї і залишають помирати на узбіччі.

Її злочин: молода друкарка впродовж двох років підтримувала романтичні стосунки з офіцером Гансом Юрґеном Гергоффером — головним заняттям якого було письменництво, капітаном, прикріпленим до господарчого відділу Вермахту, керівником служби постачання німецьких військ у Пікардії. Іншими словами, фріц як фріц, ні кращий, ні гірший за решту, але Жаклін у роки ідилії ні на що не скаржилася.

Навесні 44-го Гергоффера відрядили на російський фронт — більше про нього ніхто не чув. За кілька місяців Жаклін дорого заплатила за свій гріх, але не померла. Вона доповзла до фермерського будинку, успадкованого від батьків. Історія замовчує, як вона вилікувалась і прогодувалася, але щойно звелася на ноги, щільно забила двері й вікна своєї оселі та замкнулася в ній.

Час ішов. Змучені докорами сумління, мешканці Шампено щотижня приносили їй харчі, одяг, цигарки, дрова, передавали все це крізь кватирку. Її Жаклін погоджувалася відчиняти, щоб отримувати все необхідне для життя. Ніхто її не бачив. Ніхто з нею не розмовляв. Вона — таємниця цього села. Предмет сорому та каяття. Годуючи її, селяни намагалися спокутувати свою провину.

До її присутності звикли. Про неї говорили як про жебрачку, вигнанку, потвору. Її будинок стояв у місцині, майже зусібіч оточеній лісом, і всі обминали його — 1947-го навіть проклали інший шлях, аби ще більше віддалитися від неї. Інколи на посиденьках біля каміна про неї розповідали моторошні історії. Подейкували, що вона з'їхала з глузду, що досі голить собі голову, шрамує себе ножиком, подібним до серпа, який подарував її фріц. Казали, що інколи можна почути, як вона марить у своєму лігвищі, співає німецькою, сміється, плаче, виє.

А найчастіше розповідали про її дитину.

Ця чутка зринула ще 45-го: завагітнівши від свого німця, Жаклін вочевидь народила сама у своєму свининці — від будинку ширився запаморочливий сморід. Дехто згадував крик немовляти, інші розповідали, що бачили силует: щось маленьке хутко оббігало будівлю на світанку. Стверджували також, ніби жінка просила хлопчачого одягу.

Із роками проблема пані Морван поглиблюється. На кожному засіданні ради регіону на порядку денному стоїть питання Жакі — всі й далі називають жінку так, як у ті часи, коли п'яти їй лизали за свіже масло: чи варто вдертися до її бараку? Чи слід повідомити соціальним службам? Долучити сили підтримання правопорядку?

Нарешті муніципалітет вирішив діяти… 1952 року жандарми вибили двері та знайшли силу-силенну сміття. Увесь будинок забитий відходами. В одній кімнаті біля матері, померлої вже кілька тижнів тому, сидить німий, напівроздягнений хлопчик. Тіло Жаклін розпухле, зеленаве, пошрамоване свастиками. Дитина худа мов скелет, укрита струпами й рубцями. Цього разу Шампено не вдається приховати скандал. Регіональні ЗМІ лютують. Фотографують. Друкують статті.

Це, мабуть, була найтяжча для Ервана частина підшивки: пожовклі вирізки з преси, обкладинка газети новин «Хто? Детектив». Цілу ніч він повертався до цих знімків: тіло матері, хлопчик, загорнутий у ковдру, бридка халупа. При світлі ліхтарика змушуючи себе вдивлятися в ті знімки, він намагався переконати себе, що напіврозкладений труп належав його бабусі, що диким дитинчам, яке блискало з-під ковдри божевільним поглядом, був Ґреґуар Морван, Падре.

Шпик чи шпики де Пернеке запопали звіти соціальних служб, психіатричні висновки. Таким чином можна було відтворити перші роки життя того, кого ще не звали Ґреґуаром — сам він знав себе лише під іменем, яке дала мати, «Kleiner Bastard», німецькою «маленький виродок», «маленький байстрюк».

Під час зустрічей із лікарями психічно травмований малий з натугою висловлювався французько-німецьким суржиком. Він по краплині вичавлює з себе подробиці: мати, яка блукала будинком у своєму вічному страшенно брудному халаті, її поголена голова (вона й далі голилася, а пізніше почала змушувати малого голити її), свастика на лобі, вкрита шкоринкою засохлого гною, їхнє тваринне життя серед екскрементів.

Жаклін жила в іншому світі — марення про помсту селянам, божевільне кохання до її фріца, огида до дитини, яку вона мучила, але яку часом ототожнювала зі своїм коханцем. Між рядків проглядало сексуальне насильство. Деякі пасажі з протоколів виявилися нестерпними: як вона припікала його цигаркою, різала, ганяла крижаним будинком, серед сміття, намагаючись «дещо з ним зробити».

Дитину віддали під опіку держави. У документах не вказано, чому його назвали Ґреґуаром. Після кількох місяців у дитячому психіатричному інституті його помістили до сиротинця неподалік Суассона, потім до інтернату в Бове, а далі хлопця всиновила сім’я з паризького передмістя. У досьє були згадки про ці роки інтеграції: Ґреґуар соціалізувався, але так і не наздогнав однолітків у навчанні.

Ерван міг уявити, що могло діятися в мозку хлопчини, який витримав таке: травми, психічний розлад, фрустрація — і все це неодмінно виливалося в божевільну жорстокість. Власне, записи з навчальних закладів вказували на різні негаразди — лайку, крадіжки, бійки.

Зрештою, отримавши атестат про освіту, Ґреґуар пішов до війська та став патрульним — тоді ця посада ще називалася «охоронець правопорядку». Він ступнув на шлях істини. Завдяки уніформі й дисципліні повернувся до нормального життя, принаймні напозір.

Тепер Ерван міг оцінити брехню, яку все життя чув від Старого: той придумав собі бретонське походження, втішався вигаданою належністю до шляхетного роду, він, маленький байстрюк, дитя зради й ганьби. Не менше непокоїло й дещо інше: до Ервана ці сторінки вже читав де Пернеке, і він помережив їх нотатками, підкреслив певні абзаци, додав коментарі на берегах. Психіатр був зачарований цим хрестоматійним випадком: він зробив Ґреґуара, юного фліка, заблуканого в тропіках, своїм піддослідним кроликом, об’єктом вивчення — та експериментів.

Решта досьє вже менше цікавила Ервана: він упізнавав батька, яким завжди його знав. Спецагент-початківець, спраглий влади, готовий використовувати здобуту інформацію на користь різних сторін. Звіти служби безпеки та інших спецслужб свідчать, що в травні 68-го юний революціонер уже виступав як потрійний агент між троцькістами, СГД[88] та фліками-соціалістами, перш ніж ствердитися у власній ролі — під амфітаміном накинувся на демонстрантів-фашиків під час спільної акції з його нібито колегами з СГД. Тоді його ледве не звільнили з поліції — врятували дані, зібрані під час паралельної поліційної операції. Але Морвана вислали до Ґабона, щоб сформувати коло прихильників Омара Бонґо. Так народився легендарний Морван, гроза вбивць і таємний агент.

До світанку Ерван міркував над цією інформацією, постійно повертаючись до самого початку, до Kleiner Bastard перших років. Поки що він не думав про наслідки свого відкриття, але зробив просто приголомшливі висновки й по-іншому глянув на свого батька, монстра, материного ката, виродка над виродками…

Саме обмірковував усе це, коли завібрував телефон. Знадобилося кілька секунд, щоб це відчути, — у позі ембріона руки й ноги затерпли, втратили чутливість, — він повільно дістав пристрій зі змоклого наплічника й глянув на екран: батько.

Уже збирався прийняти виклик, та усвідомив дві речі.

По-перше, зійшло сонце.

По-друге, він плакав ридма.

Цілу ніч Морван спускався річкою на моторному човні разом із Кроссом та мовчазним капітаном — про нього легко можна було забути, якби не його вміння обходити пастки течій і порогів. Близько третьої Ґреґуар помітив, що син намагався зателефонувати — і він пропустив виклик! До світанку телефонував сам, але марно. Нарешті Ерван озвався.

— Яка там ситуація? — загорлав Ґреґуар без будь-яких преамбул.

— Гаряче. Тут суцільне лайно.

— Ми чули постріли.

— Зараз усе тихо.

— Ненадовго. Де Сальво?

— Ти знаєш Сальво?

— А сам як гадаєш? Що я збирався відпустити тебе саменького?

Виникла пауза, ніби Ерван зважував, на що купився. За цим Морван не жалкував: за своїми завжди слід наглядати. До того ж, його теж намахав цей баньямуленґе.

— Зник. Із купою бабла у валізці…

— Чийого?

— Духа Мертвих.

Не дивно: Сальво, напівконґолезець, напівтутсі, завжди був кур’єром, посередником між цими народностями, які ненавиділи одна одну. Так він одним пострілом убив трьох зайців: узяв грошики в Морвана за супровід його сина, в Ервана — за допомогу в розслідуванні, ще й дістався до Лонтано, аби доправити гроші за якусь контрабанду й забрати свій відсоток. Сюди можна було додати й четвертого зайця, адже він змився з купою бабок.

Ерван підтвердив — голос у нього був схвильований і водночас виказував цілковите виснаження.

— Не знаю, що собі думав той гівнюк… Проїхати зі мною такий шлях, аби зрештою останньої миті зникнути. Він запросто міг би від початку сісти зі своєю валізкою на літак до Європи.

Морван же розгадав план Сальво: смерть Ервана мала слугувати йому за димову завісу для зникнення — ніщо не відверне увагу ліпше за смерть француза. Що ж до тутсі, вони мали б зарахувати це бабло до бюджету витрат. Срані негри… Якийсь африканський Сунь Цзи неодмінно мав би ще написати «Мистецтво окозамилювання».[89]

— А що з «Вентімільєю»?

— Не дочекалася.

Морван недобре засміявся:

— Ну, курчатко моє, тобі пощастило, що я вже пливу по тебе.

— Що?

— Думаєш, я дозволю, щоб ці дикуни тебе вколошкали?

— Не надсаджуйся марно. Я телефонував Понтуазо, начальнику штаб-квартири МООНДРК у Лубумбаші. Мене витягнуть звідси за кілька годин.

Непогано: у катанґзьких джунглях сили ООН, хоча їм і платили мільйони, щоб не робили зайвих рухів, були єдиною організацією, якій можна було довіритися. Морван бачив квебекця лише раз: міцний, ніби сейф, із рисовим пудингом на голові, говорить незрозумілою мішанкою. Нема змоги дізнатися, чого він вартий: доведеться зважувати реальні справи.

Міркуючи про все це, він милувався краєвидом. Моточовен розсікав хвилі, вимальовуючи обабіч носа двоє крил із золотавої піни. Морван цілу ніч очікував цієї миті — світанку. Савана до самого обрію жевріла в казковому розсіяному світлі.

— О котрій вони вирушають?

— Уранці. Гвинтокрилом. Мають мені зателефонувати.

Понтуазо не братиме «Пуму» — заважкий, надто гучний. «Апаче» або «Тигр» надто агресивні. Радше «Дельфіна», бо тоді його місія буде схожа на рятувальну операцію у відкритому морі. Хай там як, а коштуватиме це дорого, і все через дурника, який подався у зону бойових дій. Це ще не рахуючи того, що якийсь навіжений із РПГ може взяти їх на приціл — на катанґзьких теренах і не таке траплялося.

— Де саме ти окопався?

— У пні.

Морван пирснув — не слід відмовляти собі в такому задоволенні, коли з чувака глузує сама Африка.

— Не ворушися. Я буду в Лонтано вранці.

— Батьку, я ціную твої зусилля, але можеш повертатися, звідки приплив.

— Як на мене, ти не в тому становищі, щоб викаблучуватися.

— Я ж тобі сказав, що Понтуазо…

— Незайве, якщо ми обоє підітремо тобі сраку. Сиди, де сидиш, і спокійно чекай на мене.

— Ні. Я ще маю де з ким зустрітися на тому березі.

Фостен Муньясеза.

— Якби ти був песиком, давно б отримав по морді. Коли ти вже заспокоїшся, Господи Боже? Думаєш, можеш гратися собі в маленького Меґре, шукати, блядь, вітра в полі під свист снарядів? Поки по тебе летять гвинтокрили, що коштують кілька мільйонів євро за штуку, й поки твій старий батько пливе до тебе на сраній довбанці?

Настала Ерванова черга сміятися: здавалося, його потішив контраст між засобами МООНДРК і його батька.

— Кажу ж, що ціную твою турботу й…

— Хто твій свідок? — запитав Ґреґуар, уже знаючи відповідь.

— Мефісто, шеф Інтерагамве. Гадаю, це ім’я тобі щось говорить.

— По-твоєму, з нього можна щось витягти? — батько й оком не змигнув.

— Варто спробувати.

— І як збираєшся його шукати?

— Орієнтуватимуся за трупами.

— А перетнути річку?

Ерван не відповів, вочевидь усвідомлюючи власну безпорадність. Але на цю останню перешкоду Морван не надто розраховував: цей упертюх знову щось вигадає.

— Раджу тобі не вистромлювати носа з твого пенька, — повторив він. — Не випробовуй удачу. Ти й так уже давно вичерпав ліміт.

Раптом човен сповільнився. Вони запливали під склепіння з листя. До гуркотіння мотора домішувалися крики мавп, посвист птахів. Господь розвів перед ними руки й запросив до себе: вони проникали в храм. Стрілчасті арки, вітражі на верхівках крон, пахощі ладану, що линули від гнилої кори. Коли Африка переходила ось так від безкрайого до інтимного, від бездонних небес до світлотіні сповідальні, її могутність стискала горло. У Європі майбутнє читали за лініями долоні. Тут — за прожилками на листі.

— Я прочитав твоє досьє, тату…

Ерван говорив серйозним, майже урочистим тоном.

— Яке досьє?

— Складене де Пернеке.

Ґреґуар завжди знав, що цей документ існує, — шукав його тижні, місяці після втечі того виродка. Врешті виснував, що бельгієць прихопив досьє з собою. Ще одна помилка…

— І що? — запитав він безбарвним голосом.

— Я прочитав історію про Шампено.

Морван зосередився на краєвиді, щоб більше нічого не чути. Човен знову виплив на сонце. Він, здавалося, летів до світла, ніби на картині Шагала. Ґреґуар мружився від гарячих променів мідної барви. І раптом відчув, що син замовк.

— Не потикайся нікуди зі свого сховку, — ще раз наказав він. — Я тебе заберу.

Він відімкнувся й стулив повіки, щоби порожнечу в ньому заповнили стакато двигуна й шурхотіння хвиль. Відчував вібрацію нервів, запах бензину мовби проникав крізь шкіру, піна летіла в обличчя… Сальво отримає на горіхи. Одним пострілом убити щонайменше двох зайців: забрати сина й знищити Мефісто — на згадку про старі добрі часи. Той хуту не просто небезпечний свідок: він рідкісний покидьок із сотнями смертей на сумлінні. «На одного хуту менше — на одну квітку більше», — кажуть тутсі.

Він також відчув, що річка змінилася. Тепер її води були чорні, мов потоки теплої паркої смоли. Брудно-бежева піна заляпувала очі. Морван підняв голову: надходили ранкові грози, повільний кортеж темних думок і пророцтв у стилі Кассандри.

Смерті він не боявся. Лише суду.

Ерване, що саме ти знаєш?

Ерван знайшов іншу стежку вздовж річки, так само захищену щільними стінами високих трав. Інколи він чвалав по кісточки в болотистому намулі, інколи — в червоному слизькому латериті. Дихати доводилося туманом з краплями води. З-під опущеного каптура він уважно видивлявся, куди ступнути. Часом відволікали краплі, що коли-не-коли зблискували в повітрі й падали на поверхню води.

Звідтоді, як залишив свою схованку, він не бачив жодного човна й нікого не зустрів. Сальво розповідав, що колись з одного берега на інший можна було переправитися поромом, але то ще до війни. Як можна тепер сподіватися перетнути річку? Ерван пережовував свої вбогі припущення, коли з-за очеретів долинули якісь звуки.

Він інстинктивно стиснув свій «калаш». Безгучно наблизився й помітив щоглу легкої піроґи, видовбаної зі стовбура й оснащеної новісіньким «Enduro» Yamaha 45. Саме те, що треба. Ще один крок — і він на кілька секунд застиг, перш ніж збагнув, що бачить.

Якийсь чорний завершував приготування, перевіряв вантаж, гвинт двигуна, запаси пального. Він щойно натягнув помаранчевий рятувальний жилет — ідеальна мішень між двома фронтами. Мабуть, бідолашний не вмів плавати.

Старий добрий Сальво, цілком готовий вирушати у велике плавання…

Ерван упритул наблизився до човна й рвучко перезарядив зброю. Баньямуленґе підскочив і ледь не гепнувся у воду.

— Патроне, — простогнав він і підняв руки.

— Стули пельку.

— Я не міг інакше, я…

— Замовкни, кажу.

Залізти в пірогу; не послизнутися. Човен хилитається, але необхідно втримати рівновагу. Не спускати ока з мурина.

— Патроне, — благав той, не опускаючи рук. — Я можу все пояснити.

— Розкажеш дорогою.

— Дорогою?

Ервану вдалося залізти в довбанку.

— Пливемо на той берег.

— Патроне, там геть недобре. Знову запустять міномети, або ж…

Ерван усівся серед мішків Сальво. Там лежала й славнозвісна валіза. Помахом руки наказав йому зайняти своє місце — біля штурвалу.

— Заводь.

Сальво, без кінця щось бурмочучи, заметушився. Перед Ерваном зненацька заманячіла можливість успішного завершення справи.

Щойно двигун завівся, чорний почав виправдовуватися:

— Я не збирався кидати тебе, патроне, я…

— Звідкіля бабки?

— Я не знаю імен, присягаюся. Великі компанії хочуть колтану.

— Це ніяк не пов’язане зі зброєю?

— Нє. У ці справи я не лізу.

— Але ж про постачання зброї ти знав.

— Почув у дорозі. Так у мене й з’явилася ідея.

— Що за ідея? Покинути мене, щоб здох у лапах тутсі?

— Патроне, на війні як на війні. Коли второпав, що пахне смаленим, я подумав: Сальво, час уже стати самому собі начальником.

— Тобто?

— Замутити власну шахту, найняти власних генеральних.

Ось у чому лихо Африки: ніхто не мріє змінити систему, закони якої — жорстокість, корупція, варварство на всіх рівнях. Навпаки, кожен мріє використовувати її, аби вибороти собі місце під сонцем.

— Брешеш. Навіть ця піроґа доводить, що ти передбачив такий розвиток подій.

— Я купив її вчора. Зуб даю!

— Із таким двигуном?

— Поцупили з шахт, шефе.

— Чому ти не відплив уночі?

— Дозорні, татусю. Вони досі пильнують з обох боків…

Аби надати більшої вірогідності своїм словам, Сальво серйозно морщив лоба.

— А я? Тебе не турбувало, що ти залишаєш мене з порожніми руками серед цих довбаних різників?

Баньямуленґе відчайдушно замотав головою — волів пливти якомога тихіше. Тепер човен, нічим не захищений, вийшов на середину річки: ідеальна мішень. Ерван втиснувся в дно довбанки, намагаючись бути якомога непомітнішим. Сальво згорбився, ніби хмари, що ніяк не хотіли розходитися, всі лягли йому на спину.

— Патроне, білий завжди виплутається. А ми… як у нас кажуть, Бог створював нас уночі…

Завалити його просто посеред річки, решту зробить течія. Але звук пострілу приверне увагу до човна. Власне, проблема в іншому: Ерван не міг холоднокровно вбивати, радше всі ці криваві події повільно вбивали його поступово, від самого початку подорожі…

— Які в тебе плани? Конкретно.

— Кажу ж тобі: найняти солдатів і захопити шахту. Невеличкий, тихий-мирний бізнес.

— У цьому хаосі? — здивувався Ерван.

— Одного дня війна скінчиться, а в мене будуть повні кишені.

До Сальво повернулася впевненість, і він підкріплював свої слова гримасами, які, мабуть, замінювали знаки оклику.

— Мій батько тобі заплатив?

— Небагато, шефе. Зовсім трохи. Я лише мав тобі допомогти.

— Допомогти, чи зупинити?

— Патроне, — у Сальво вихопився короткий регіт, — я зробив усе, що міг…

Ерван урешті-решт посміхнувся. Можна подумати, що в цьому приреченому світі кожна мить особливо насичена. Навпаки: життя тут бентежно легке — це валюта, яка щосекунди падає в ціні.

— Нащо тобі їхати на той берег? — раптом занепокоївся Сальво.

— Треба з деким зустрітися.

— З ким?

Досі скорчений серед мішків і каністр із пальним, Ерван схопив бінокль і оглянув протилежний берег: жодного поруху. Він бачив лише розтрощені укріплення, вирвані з корінням дерева, пошматовані джунглі. Тутсі зі своїми ракетами теж завдали супротивникові чималих збитків. Під цими задимленими руїнами вгадувалася інша частина Лонтано — колишні шахтарські нетрі, що, здавалося, наполегливіше опиралися рокам і джунглям.

— Із Фостеном Муньясезою, — нарешті відповів він і опустив бінокль.

— Мефісто? Нереально! Це ж шеф Інтерагамве!

Небо проясніло, той гігантський лазуровий просвіт між хмар несподівано заспокоїв Ервана. Він зрозумів, що зігрівало йому серце: батькове досьє, стільки разів перечитане вночі. Це позначене жахом дитинство давало останнє, що Ерван, на його думку, міг визнати за батьком: пом’якшувальні обставини.

Після розмови з сином Морван заціпенів. Небо ще не очистилося після зливи, хмари стиснули атмосферу так, що все розігрілося до пекельного градусу. Згідно з розрахунками Кросса, невдовзі вони мали прибути до Лонтано.

Не можна сказати, що Ґреґуар упізнавав ті місця: десятки років укрили все монотонною рослинністю. Місцевість просто повертала до початку: ці джунглі завжди були тут, як до, так і після нетривалого втілення загарбницьких мрій білих. Чорні з їхніми війнами, грабежами, насильством становили певну частину незрушного природного порядку: тут не мало рости нічого, крім цього буйного лісу, цього ніжного зела, що саме себе живило.

Шампено… Він бурмотів цю назву, не пригадуючи конкретних деталей. Тепер це слово з трьох складів нагадувало застиглу магму, перемішану й скам’янілу масу звірств, з якими він мусив сяк-так упоратися за час свого життя. Один із його хлопців зумів зрушити цю брилу, побачити почвар, які метушаться під нею, — ось що його непокоїло. Невже доведеться вбити і його? Невже дійшов крайньої межі? Завжди нищив усе, здатне пробудити минуле. Тепер до цього взявся ще й син і поклав край титанічним і водночас жалюгідним зусиллям батька в його намаганні перекреслити власне походження.

Піроґа й далі спускалася річкою. Морван провів ніч із цим двигуном під сідницями й відчував, як вібрують уже навіть труси.

У кишені задзвонив «Іридіум». Ерван? Лоїк.

— Ти в літаку? — відразу ж запитав Морван, зосереджуючись на флорентійських проблемах.

— Ні.

— Я ж тобі казав, що…

— У мене є новини.

Від молодшого Морван теж нічого доброго не очікував. Якщо Ерван копав надто глибоко, то Лоїк пробивався не в тому напрямку.

— Другий чувак, — який був на останній зустрічі Джованні, — знову почав малий, — це спільник Балаґіно.

Морвану знадобилося кілька секунд, щоб знову уявити собі ту неймовірну сцену: торговець брухтом на таємній нараді в підліску з мафіозі та кількома здорованями веде бесіди про контрабанду зброї в Конґо. Усе заради цього…

— Ну і..? — буркнув він.

Лоїк заходився щось плутано пояснювати: в його історії фігурував якийсь метрдотель, безкоштовно надана готелем автівка через…

— Коротше.

— Рано вранці в понеділок, 12 листопада, готель «Villa San Marco» надав клієнтові «Фіат Мареа». Ми перевірили: це ті самі номери, які помітив метрдотель у підліску.

Зрештою, Морвану було глибоко начхати на цю історію з постачанням зброї. Ті самі мерзотники, та сама сміховинна гонитва за бабками…

— Кому? — все ж таки запитав він.

— Такому собі Данні Понтуазо. Досить дивно, що він дав адресу в Нью-Йорку, хоча, за словами консьєржа, говорив англійською із сильним французьким чи якимсь подібним акцентом.

Зненацька Морван перестав чути двигун чи помічати сяйливу луску бриж на поверхні води. Його ніби засліпила чорна блискавка.

— Ти зараз кажеш мені, що Понтуазо замішаний у постачанні зброї до Катанґи?

— Ти його знаєш?

Зрештою, нічого дивного: канадець мав найвигідніше становище, аби озброювати воєнних ватажків у Північній Катанзі. Він сидів тут, на місці, був озброєний до зубів, тож вочевидь поцупив кілька партій. У цьому африканському лайні не складно…

— Хто це? — загорлав Лоїк у слухавку.

Через перешкоди та гудіння двигуна Ґреґуар більше не чув його — або не хотів більше будь-що сприймати. Балаґіно, Понтуазо… Як іронічно зауважив би Монтефіорі: «Із такими друзями і ворогів не треба»…

— Піддай газу! — наказав він керманичу.

Ерван покликав на допомогу останню людину на планеті, готову йому допомогти. Або Понтуазо залишить його здихати від бомбами, або особисто полетить на це завдання. Зрештою, Ерван саме вів розслідування в центрі його бізнесу й допитував його основних клієнтів: Духа Мертвих і Мефісто.

Якщо врахувати всі «за» і «проти», офіцер МООНДРК обере найнадійніший варіант. І мови нема про те, щоб ризикнути через цього французика, який скрізь пхає свого носа. Понтуазо прилетить гелікоптером прибере того, хто може підвести його під трибунал. І який же Ерван дурень, що зв’язався з ним своїм «Іридіумом», передав власну локацію…

Поки Лоїк нервово кричав у слухавку, Морван, розлючений на себе за те, що не подумав про це раніше, поквапливо відтворював ланцюжок подій. Убивцею з циркулярною пилкою був Понтуазо. Певне, уклав угоду з Нсеко, директором «Coltano» (той постійно встрягав як не в один шахер-махер, то в інший). Усе обернулося невдало, і квебекець прибрав його так, щоб усі повірили в порахунки між чорними. Суперечка дійшла до самого Монтефіорі, Понтуазо продовжив свою серію, і цього разу заручився підтримкою Балаґіно himself.[90] Мабуть, якщо розгорнути ланцюжок ще далі, Мумбанза, наступник Нсеко, також під загрозою, як і його помічник-тутсі, Бісінґ’є. Ґреґуар вочевидь живий лише завдяки недостатній проникливості. Поки він сидів ніби страус, застромивши голову в свої шахти, його життя було в безпеці…

— Тепер я думаю відшукати цього типа і…

— Лоїку, бігцем паняй до літака та повертайся до Парижа.

— Ти замахав мене своїми наказами. Я виріс із того віку, коли мене необхідно контролювати.

— Ти й не уявляєш, на яку територію зайшов.

— Хто такий Данні Понтуазо?

Морван зітхнув:

— Керівник штаб-квартири МООНДРК, відповідальний за мир у Верхній Катанзі. Можна сказати, має смак до парадоксів.

— Це він продає зброю?

— Забий. Бери своїх дітей і дружину…

— Колишню дружину.

— Валіть звідтіль і не повертайтеся. Якщо Балаґіно дізнається, що ти під нього копаєш, втрапиш у халепу. У серйозну халепу.

Звук мотора зірвався на суцільний вереск. Не ідеальне звукове тло для батьківських повчань, проте Лоїк мусив збагнути все в загальних рисах. Як доказ прозвучала його відповідь, абсолютно не в тему:

— Твоя проблема, тату, в тому, що ти помилився епохою. Часи «Хрещеного батька» минули. Є закони, фліки, державні структури. До того ж, Монтефіорі недоторканні.

— Спитай у Джованні, що він про це думає.

— Я збираюся…

— Повертайся в Париж і дивися, щоб твоя родина була в безпеці. Якщо хочеш погратися в борця за справедливість і ворога мафії, виходь на арену сам.

Аргумент, здавалося, влучив у яблучко, але голос Лоїка загубився в перешкодах. Залишалося тільки молитися, щоб малий згріб дітей в оберемок та мерщій сідав на свій літак.

Морван відімкнувся й гаркнув до керманича:

— Я сказав тобі піддати газу!

Ерван: немає зв’язку. Ще одна спроба: нічого. Бісове лайно… З таким темпом він допливе до Лонтано майже за сорок хвилин. Чи встигне відвернути найгірше?

— Африка, — пробурмотів він, — люба моя Африка…

Вона приходила сюди, коли була малою, — до батька.

Вже коли стала старша — по брата. Славетний будинок № 36 — нічого такого особливого, щоб із штанів вистрибувати. Тісні коридори, кабінети, схожі на шафи, грона кабелів, прикріплені до стелі. Заберіть легендарних фліків і справи, оброслі міфами, — зостанеться сама лишень нудна адміністративна будівля.

Вона подалася до Кримінальної бригади — сходи А, четвертий-п’ятий поверхи — й пошукала кабінет Одрі. Та звеліла зайти ближче до полудня. Ґаель прийшла пішки з 8-го округу, змусивши двох своїх колосів іти назирці й на значній відстані. Вони могли б підвезти, але їй хотілося провітритися після моторошних нічних подій.

Ніяк не вдавалося знайти комірку Одрі. Нарешті її скерували до спільного офісу, де та на неї чекала. Короткі привітання, жодної посмішки: поліціянтка сиділа спиною до світла й обличчям до свого ноутбука в тривожному ореолі з відтінками дощу й граніту.

Ґаель вмостилася навпроти, відмовилася від запропонованої кави, завмерла в очікуванні. Одрі вивчала техніки бальзамування, матеріали, якими користуються танатопрактики, компанії, спеціалізовані на цій справі. Вочевидь віднині вона присвячувала цьому розслідуванню весь свій час.

Але чому досі не заарештувала Еріка Катца?

— Загалом, — почала флікиня, — у тіло через сонну артерію впорскують біоциди, такі як формалін, змішані з бальзамувальними рідинами. Це не дуже складно і…

— Що ти робиш? — перебила її Ґаель. — Щойно в нас з’являється підказка, доказ, ти даєш задній хід. Ми вже два дні збираємо якісь дебільні факти про Еріка Катца, а розпочинати справжнє розслідування ти й не думаєш.

Одрі підвелася, відчинила вікно й дістала сигарету.

— Скільки разів тобі повторювати? Щоб розпочати належне розслідування, потрібна судова постанова, а перед цим — заява чи виявлений злочин. Поки що в мене нічого нема.

— Ти можеш прив’язати цю історію до іншої справи. Усе своє життя я бачила, як це робив батько, а потім і брат.

— Ти забуваєш про одну важливу річ. Відколи Ерван поїхав до Африки, нас, членів його групи, розкидали іншими командами. Нічого підтасувати не вийде.

— Якщо ти шукаєш злочину Катца, — почала Ґаель, нітрохи не переконана цим аргументом, — чому так затято длубаєшся в історії з бальзамуванням? Це геть нічого не дасть.

— Помиляєшся. Я вже намагаюся дізнатися, хто міг це зробити. Я телефонувала в спеціалізовані заклади, поховальні бюро в Парижі та довкола Ліля, спираючись на дату репатріації тіл. Ще я зв’язалася з кладовищем, але це конфіденційна інформація. Поки що жодних результатів.

— Наша пісня гарна й нова…

Одрі вдала, ніби не почула. Запалила свою сигарету й видихнула струмінь диму в напрямку Сени.

— Є й інший можливий сценарій, — вела вона далі. — Досвідчений аматор. У такому разі він мав самостійно купувати матеріали. Я зв’язувалася з постачальниками такої продукції та попросила переглянути замовлення після дати аварії в Греції. Загалом вони працюють лише з професіоналами.

Пригадалися двоє дітей, почорнілих і висохлих під бинтами. Вони розмотали лише верхню частину маленьких облич, не в змозі продовжувати.

— І що?

— Я знайшла одного-єдиного клієнта — приватну особу, такого собі Тома Санзіо. Він купив формалін, бальзамувальні речовини та інші біоциди у вересні 2006, розкидавши покупки на кілька компаній, напевне, щоб це не надто впадало в око.

— Катц?

— У кожному разі, для бюро запису цивільного стану цього Санзіо не існує. Хлопці, з якими я говорила, жодним чином із ним не спілкувалися, за винятком телефонних розмов і отримання грошових переказів від нього.

— Банківський рахунок?

— Чекаю на довідку з банку, але нічого суттєвого не очікую.

— Адреса, на яку надсилали товар?

— Кладовище Ліля.

Ще один спогад змусив Ґаель здригнутися: перш ніж піти зі склепу, вони ще перевірили урни та знайшли в них невпізнавані органічні рештки — потрібен фахівець, аби відшукати серед них останки дітей загиблого психіатра.

Коли вона йшла звідти, перед очима постійно крутилося одне: Катц, який щоразу відкриває труни, віддає шану муміям навколішки перед вівтарем. Просто моторошна картина.

Вона вирішила прискоритися:

— Не гаймо часу. Запитаймо про все в самого Катца.

— Я тобі вже казала: аби притягти його до…

— Я говорю про себе. Допит за приємною вечерею.

— Ти збираєшся йому телефонувати?

— Це зайве. Уночі він залишив мені повідомлення: цього вечора хоче зі мною зустрітися.

Переправа виявилася складнішою, ніж передбачав Ерван. Сальво намагався впоратися з течією, але, зважаючи на все, експертом у цьому не був. Що вже й казати про цілковиту відсутність ентузіазму: він анітрохи не поспішав дістатися берега хуту. Ох, цей Сальво…

Нарешті причалили під крутим схилом, у проораному течією яру. На березі валялися трупи. Руки, ноги перемішалися з корінням, що звисло над водою, та гострим пальмовим листям. Тіла без голів, у гротескних позах, плавали при березі. Була там і техніка, надто важка, аби її забрати, — напівзатоплені в твані гармати, загрузлі снаряди, покорчені уламки металу.

— Що робимо? — занепокоївся Сальво.

— Сходимо на берег. Хапай свою валізку.

Сальво стрибнув у воду, скривився, пришвартував піроґу, старанно обминаючи трупи. У нудотному запаху змішалися свіжість зела й гнилизна розкладених людських тіл.

Вони видряпалися на латеритову стіну й рушили стежкою вздовж берега.

— Де, на твою думку, зараз Фостен? — запитав Ерван, заряджаючи свій АК-47.

— Після кожної сутички ЗСДРК відступають до своєї бази в тилу. Інтерагамве ж залишаються в занедбаних шахтарських селищах. Зараз вони, певно, цуплять зброю в убитих із регулярної армії.

— Вони хіба не союзники?

Сальво не стримав сміху. Союзи тут тривали лише на час бою, а про те, аби відмовитися від «калаша» чи пари чобіт, не було й мови.

— Уперед, — похмуро наказав Ерван.

За стіною високих трав відкрилася простора галявина. Усе було чорне: дерева, чагарники, трупи, латерит. На місці вибухів залишилися кратери. Пальми стояли без листя. Жодної живої душі. Лише небіжчики, деякі в однострої, інші в різнобарвному одязі. Близько сотні в полі зору. Над ними темними хмарами кружляли мухи, але першість належала падальникам, які вже почали бенкет з очей і геніталій.

Трохи далі натрапили на живих, чи майже мертвих. Зомбі з непевною ходою, які штовхали поперед себе тачки, куди складали зброю, набої, чоботи, уніформу. Крали й обереги, талісмани з шиї мертвих — утім, як на стороннього спостерігача, не надто ефективні.

Ніхто не зважав на Ервана з Сальво. Нарешті вони дісталися селища. Бляшані дахи переливалися відтінками іржі та лишайників. Стіни з дощок, шлакоблоків і саману якимсь дивом трималися купи. Тут життя пожвавішало. Із лазаретів лунало завивання, звідти виринали чоловіки з голим торсом або в подертих хірургічних халатах, вихлюпували кров із мисок. Жінки в каптурах, подібні до ворожок з іншого берега, носили інструменти — пилки, топірці, мачете, які свідчили про брутальну хірургічну боротьбу з одним-єдиним ворогом — гангреною.

Жодного натяку на однострій. Самі лишень хуту, ніби мексиканські бандити, з патронташами й босоногі. Вони самі перев’язували собі рани, з порожніми поглядами курили чи пиячили. Їхня втома здавалася чимось більшим за недосипання або фізичне виснаження — такою собі душевною кровотечею, якої ніщо не зупинить. Утім, у глибині їхніх зіниць жевріло й дещо інше: воно змушувало боятися ще одного вибуху просто перед носом.

— Спитай у них, де Фостен, — наказав Ерван.

— Патроне…

— Виконуй.

— Вони оглухли, патроне. Від бомб.

Ервану зненацька захотілося розсміятися.

— Треба просто говорити гучніше, — сказав він, пристосовуючись до обставини.

Сальво звернувся до групки чоловіків. Вони почали горлати суахілі чи якимсь іншим діалектом. Ерван, тримаючи палець на спусковому гачку, подумки, ніби мантру, повторював своє рішення: востаннє ризикнути власною шкурою — можливо, й намарне — аби скласти докупи останні фрагменти правдивої картини подій. Запізніле світло давно згаслої зірки часом таки вдається побачити на Землі.

— Кажуть, він отам, — переклав Жовта Майка. — Кажуть, учора багато жертв було. Мефісто стррашенно злий. Не дуже гарна ідея його…

До них підійшов хлопчина років дванадцяти в береті й із «калашем». Напівзаплющені очі, змарніле обличчя, цілковито обдовбаний вигляд.

— Малий може нас відвести, — пояснив Сальво.

— Ходімо.

Шахтарське селище поки не так потонуло в рослинності, як місто на іншому березі. — вочевидь тут досі жили люди. Тісні вулички, благенькі бараки, відходи біля порогу — все це нагадувало нетрі в будь-якому куточку світу.

Ервана опанувало відчуття нереальності: озброєні воїни, обвішані талісманами, стовбичили на ґанках, ніби ледачі торговці. Багниста земля, всіяна гільзами й сміттям, сморід трупів, що змішався із запахами природи, мовчання вцілілих, які більше не чули пташиного співу, криків мавп на вершечках дерев…

Кілька хвилин йшли цим лабіринтом — добровільно просто у вовчу пащеку, — поки опинилися на площі, оточеній халупами зі збляклими дерев’яними табличками.

— Це що таке?

Групка солдатів з готовністю розступилася, й вони побачили чоловіка — без сумніву, Фостена Муньясезу — ледь Ерван поставив запитання. Фостен сидів за дошкою, покладеною на триноги, заваленою мапами, заставленою пляшками з пивом. Мабуть, це й була штаб-квартира кампанії.

Вигляд Мефісто цілком відповідав його діяльності: куций зріст, тільник і штани від якогось спецодягу, обвішаний золотими прикрасами й талісманами з кісток або мушель. Сірчані очі, пошрамована пика. Важко визначити вік, але точно за п’ятдесят. У цих краях людина з іміджем безсмертного. Тривалість життя тут здебільшого не перевищує двадцяти років.

Мефісто ніби слугував за протилежність Духові Мертвих. Тутсі був високим і тонким, цей — кремезним і широкоплечим. Очільник ФЗВК мав обличчя гостре, мов лезо дротика, а голова у цього — ніби з пом’ятої бляхи. Перший виріс у долині, другий дозрівав у норі. Обидва втілювали найгірші стереотипи стосовно своїх народностей.

Ерван ішов крізь мовчазний стрій ворогів. До Фостена залишалося всього кілька метрів. Ніхто не забрав у нього зброю: він тримав автомат дулом донизу, щоб показати свої мирні наміри.

— Шо він хоче, тойво мзунґу?

Погана французька, акцент такий, ніби склади пропололи. Це теж не схоже на ватажка тутсі.

— Я прийшов поставити тобі кілька запитань.

Фостен захоплено свиснув. Очі в нього були такі червоні, ніби купалися в підливі з-під ростбіфа.

— Ти журналіст?

— Ні, флік. Із Парижа.

— Гарне місто!

Голос чорного гуркотів, ніби бетонозмішувач.

— Я прибув із того берега, — вів далі Ерван, не виказуючи розгубленості. — Кілька разів ризикував своєю шкурою, аби дістатися сюди. Тепер я хочу відповідей.

— Яких?

— Променисте містечко й смерть Каті Фонтана.

Ерван готувався до вибуху сміху, але чорний диявол замислено насупив брови. За мить у його вампірських очах загорівся вогник.

— Ти син Морвана?

Навіть у такому хаосі його подібність до батька була найліпшою запорукою довіри.

— Старший. Я народився в Лонтано.

Вуста Мефісто скривила глузлива посмішка. Цей військовий ватажок мав два козирі: жвавий розум і здатність до пристосувань.

— Нащо мені відповідати?

Ерван вказав на Сальво і його валізку.

— За бабки Духа Мертвих. Ми принесли їх тобі.

— Того тутсі вже немає.

— Скажемо так: це його спадок.

Фостен розреготався, сміх відразу підхопили галасливі мавпи в кронах дерев.

— Ох, братику, ну ти р-реально…

Зненацька він замовк: у небі почувся гуркіт гвинтокрила.

— Понтуазо… — пробурмотів Ерван.

Він майже забув про своє прохання. Гелікоптер не нагадував машину рятувальників. Корпус, оснащений кулеметами й ракетницями, схиляв до іншої думки: сто відсотків знищення, нуль відсотків уцілілих. «Апач», озброєний до зубів.

— Біла паскуда… — верескнув Мефісто, задираючи голову.

Він націлив свій 45-й на Ервана, який устиг лише позадкувати й сховатися за Сальво. Перша куля влучила баньямуленґе в торс. Його люди взяли з Фостена приклад і від стегна випустили кілька черг із «калашів». Сальво, не випускаючи з рук валізки, просто на очах розпадався на шматки. Ерван простромив свою зброю під пахву Жовтої Майки та смалив навмання. Тієї ж миті гелікоптер почав обстрілювати галявину. Вона перетворилася на велетенський фонтан багна.

Ніби цього виявилося ще замало, валізка Сальво розчахнулася й виплюнула кілька тисяч банкнот у пропахле порохом повітря. Раптом збайдужілі до куль «Апаче» хуту кинулися згрібати їх цілими жменями.

Ерван позадкував і відпустив Сальво. Він не вірив своїм очам: солдати плазували у власній крові серед торфу й доларів, а Фостен Муньясеза щодуху втікав у лабіринт шахтарського містечка.

Ерван кинувся йому навздогін у нетрі халуп і саморобних бараків. Не видно було ні солдатів, ні місцевих, навіть жодного пораненого. Лише вузькі вулички, схожі на каналізаційні стоки, завалені шинами, пластиковими кульками, будівельними відходами, гільзами… Мефісто біг ними, ніби щур своїми трубами, — отже, їх було двоє: «Takes Two to Tango»,[91] як у пісні. Ерван досі тримав у руках АК-47 й відчував, як наплічник теліпається в ритмі бігу. Заспокійливе відчуття: «Іридіум», паспорт, підшивка…

— Фостене! — заволав він, але гуркіт гелікоптера свідчив про переслідування.

Ерван, переконаний у тому, що його прилетів витягати сам Понтуазо, боявся лише одного: що канадець знищить ватажка хуту.

— ФОСТЕНЕ!

Гуркотіння лопатей заглушили кулеметні черги. Командувач МООНДРК точно вирішив захерачити Мефісто. Після загибелі Духа Мертвих це був найліпший спосіб відтіснити конфлікт до інших земель.

— Фост…

Між стін просвистіла ще одна низка куль. Ерван кинувся в якусь халупу. Мав допомогти Мефісто зрозуміти, що нині є його єдиним шансом на виживання. Якщо чорний дозволить себе наздогнати, то буде врятований: Понтуазо не ризикуватиме й не підстрелить чоловіка, по якого прилетів.

Та коли він вийшов зі свого сховку, потрапив під черговий обстріл. Стало цікаво: де цей кулеметник учився стріляти. Фостен мов крізь землю провалився. Ерван не встиг зробити й трьох кроків, як ударив ще один залп. Він упав на землю й озирнувся: від хатини до хатини зиґзаґами перебігали тіні. Вашу бісову маму. На нього відкрили полювання вірнопіддані Його Світлості.

Ерван випустив чергу, підвівся, перебіг на сусідню вуличку. Фостена не видно. Він інстинктивно повернув праворуч, оббіг халупу, що розвалилася просто перед ним. Переліз уламки й прискорився, досі сподіваючись помітити диявола в тільнику. З неба почулася ще одна черга. Або хлопцям із МООНДРК потрібні окуляри, або вони цілилися саме в нього…

Він помчав далі. Стріляли в усіх напрямках, квартал наповнився димом і смородом пороху… Таке собі дежавю з невеличким додатком: відчуття, що ти загнаний у пастку. Ерван покотився вбік, сховався під бляшаним дахом. Кулі переслідували його, дірявили ненадійний прихисток, місили землю, мов тісто…

Цього разу жодних сумнівів: ціллю був він. Чому? Ерван спробував вийти. Негостинний прийом просто з порогу. Позадкував і остовпів, стискаючи в руках автомат: його сховок протримається недовго. Треба вийти звідси, треба…

Усе розв’язав вибух. Ерван вилетів крізь гіпсову стіну. Розгублено підвівся у хмарі пилу. Не міг визначити, звідки стріляли — з неба чи з землі, — але на його шкуру полювали всі. Чергова вуличка. Швидше тунель із шин, ганчір’я та гілля. Кілька секунд у сховку. Лихо не без добра: Мефісто в полі зору, за п’ятдесят метрів.

— Фостене! — загорлав він і отримав два постріли у відповідь. — Зачекай на мене!

Ерван мчав тими вуличками, наче спринтер, ухилявся від куль згори, від пострілів знизу, від вибухів звідусіль. Мефісто зник. Хуту мовою суахілі перегукувалися від одного рівчака до іншого: Ерван нічого не розумів, але приблизний переклад звучав, певно, як «Убийте білого!». Над ними, неначе гігантський джміль, зависла лапата тінь.

— Фостене! — ще раз гукнув навмання Ерван. — Я маю поговорити з тобою!

Безглуздя: яку угоду він тепер може запропонувати? Який захист надасть Фостену справжній винуватець усього цього бедламу? Не міг збагнути, як перетворився з потерпілого, якого треба рятувати, на мішень.

Праворуч виринув Мефісто з мокрою від поту спиною. Ерван круто повернув, наштовхнувся на купу дощок, зашпортався й опинився перед кількома хуту. Один із них тримав ракетницю, двоє інших — «калаші», четвертий цілився зі снайперської гвинтівки. У цих дулах, націлених на нього, була частка справжнього комізму — ніби сцена з коміксу, — але Ерван, переможений, упав на коліна.

Затулив обличчя руками й почув власне схлипування, а далі все змело оглушливим ревінням. Він глянув угору й побачив, що гелікоптер перейшов до завершального етапу операції: заряджені кулемети, пілот і стрілець на піку зосередженості. Він навіть помітив білясту мавпячу пику Понтуазо за броньованим склом кабіни.

Один за одним пролунали два вибухи: один на землі, інший у повітрі. Самі вони розділилися на два етапи: біла куля, потім багряний спалах. Ніби чийсь пекучий подих знову відкинув Ервана назад. Коли підняв голову, перед ним відчинилися двері пекла. Хуту з ракетницею хилитався біля кратера, охопленого вогнем, а трохи віддалік ніби на сповільненій кіноплівці падав гелікоптер.

Зіткнулися два снаряди: чоловік із РПГ цілив у «Апаче», який саме випустив свою ракету. Ерван відповз подалі від вогнища. Боявся, що вибухнуть снаряди на борту гвинтокрила. Селище, покроплене гасом, зайнялося. Його сірі халупи зливалися в одне слово: річка. Добігти до неї, поки тебе не підхопила розжарена хвиля. Трохи ширша вуличка, за нею ще одна. Укритий болотом, із комірцем, задертим до губів, він став Ґолемом, празьким велетнем, глиняною статуєю, породженням людської магії.[92]

Спробував бігти швидше, аж тут за сто метрів попереду вкотре зринула спина Мефісто. Останнє зусилля. Не наздогнати його, а просто бігти за ним: хуту точно знав, де Луалаба. Так вони мчали кілька секунд або століть; Фостен жодного разу не озирнувся.

Раптом хуту, мабуть, інстинктивно, розвернувся в бік Ервана. Той став мов укопаний. За спиною в чорного вже виднілася річка — спокійна, багниста, байдужа до пожежі.

Мефісто вже випростав руку й наступної миті натиснув на гачок. Пістолет лише клацнув.

Порожній магазин, соколику.

Хуту рефлективно помацав пояс, але Ерван націлив на нього свій автомат:

— Облиш, Фостене.

Той не вагаючись пожбурив зброю подалі й підняв руки, як дитина піднімає великий палець, аби зупинити гру.

— Кажи правду, — задихаючись, викрикнув Ерван. — Після цього можеш повертатися до своєї війни.

— Яку правду?

Хуту ледве дихав, але його розпашіле обличчя, залите кров’ю, засипане попелом, промовисто свідчило, що він може витримати й гірше. Це змалечку було роботою.

— Ніч 30-го квітня… — зі свистом прошепотів Ерван. — Променисте містечко…

На них замикалося смертельне коло. З охоплених вогнем хиж чулося завивання — поранені горіли живцем. Навіть на річці довкруж піроґ розливалися й спалахували маслянисті калюжі, коріння й корпуси човнів тріщали мов кістки.

— Ти таки справді син свого батька… — видихнув чорний. — Ти…

Куля пройшла крізь його сонну артерію, і з обох боків шиї бризнуло по фонтанчику. Фостен упав долілиць, руками стискаючи горло. Небо розітнула блискавка. Хмари почали плюватися мрякою, яка відразу загойдалася на вітрі, ніби завіса з нанизаних намистин. Шок скував Ервана. Гудіння двигуна. Із полум’я виплив човен. На борту — Морван у бронежилеті зі снайперською гвинтівкою в руці.

— Якщо маєш запитання, — загорлав він до сина, — став їх мені!

Ґаель не розуміла сенсу цього побачення.

Уявляла собі інтимну зустріч із Катцом, віч-на-віч, але Одрі наполягла на залученні до рандеву її колег. Флікиня побоювалася, що психолог помітив обшук у своєму кабінеті й запідозрив співучасть Ґаель. На додачу до всіх пересторог вона мала ще двох вірних охоронців. Хотіла романтичного побачення, та постала перед ризиком облави у стилі Бригад із пошуку та втручання.[93]

Простора еспланада поряд із Національним центром Жоржа Помпіду,[94] давала змогу згори бачити все й залишатися непоміченою, навіть коли там товклося багато люду. Ґаель змусила Одрі пообіцяти не втручатися — почувалася спроможною самостійно розговорити Еріка Катца. Планувала запропонувати йому спокійний ресторанчик у завулку, перпендикулярному вулиці дю Ренар, просто за музеєм.

Чатувала на розі вулиці Сен-Мартен, спираючись ліктями на парканчик біля краю тротуару, тремтіла, але налаштована була рішуче. Її бентежив лише мікрофон, прикріплений на грудях. По-перше, тому що довелося вдягнутися ледь не черницею — біла водолазка, чорний пуловер, — а по-друге, тому що її сеанс зваблювання мали прослуховувати.

Ще одна сигарета. Чи прийде взагалі той психолог? Чи помітить її почет? Люди Одрі, так само як і її улюблений тандем, розмістилися зусібіч від неї. Ґаель фліки здавалися не менш помітними за республіканських гвардійців.[95] Гнітило її те, що неподалік, у цегляній будівлі колишніх муніципальних купалень розташувався поліційний відділок.

Катца досі не було. Ґаель заходилася розглядати пістрявий фасад музею. Обожнювала цю дивну будівлю, подібну до чудернацького заводу з комунікаційними трубами, що виходять із землі, та косими хрестами, розцяцьковану, ніби іграшка.

І раптом помітила його. Катц, заклавши руки в кишені, зупинився біля головного входу, під величезною рекламною афішею виставки Сальвадора Далі.

Вона викинула недопалок і попрямувала до Катца. Він був, як завше, в своєму нетрадиційному шматті, водночас застарілому й стильному, яке носив по-своєму. Пояс тренча надто затягнутий, талія мов у оси, вигляд гестапівця.

Як він міг з таким іміджем сподіватися спокусити якусь it-girl? Але чи справді він збирався її спокушати?

Коли до чоловіка залишалося всього кілька метрів, у неї перед очима промчали кадри: він длубається в її сумочці, він карбує крок цвинтарем. За асоціацією пригадалися мумії в склепі, таємничий Том Санзіо, покупець матеріалів для бальзамування, непевна особа психіатра. Кивнула йому з думкою: Хто ж ти такий, сучий сину?

— Доброго вечора. — Ні поцілунку, ні рукостискання. — Дякую, що прийшли.

— Дякую за запрошення.

— Ви запропонували зустрітися тут: бажаєте піти на виставку? Вона зачиняється лише за годину.

— Я вже її бачила, дякую. Ми лише трішки погуляємо. Тоді повечеряємо.

— Як скажете, — погодився він, розвів лікті, але не витяг рук із кишень, тому здався ніби кремезнішим.

Ґаель знову опанувало дивне відчуття. Зараз бачила його ось таким, живим чоловіком, тимчасом як понад рік він залишався самими лишень голосом і постаттю за столом. Але Катц не виграв від цієї зміни: здавався непристосованим до сьогодення, зайвим у паризькій метушні.

Щоб надати собі серйознішого вигляду, Ґаель знову закурила, й вони попрямували до фонтану Стравінського. Катц роззирався довкруж. Невже вона себе виказала? Чи він зачув пастку нюхом?

— Ви зв’язувалися з моїм колегою? — запитав він не дуже впевненим тоном.

— Це вас більше не стосується, месьє психолог.

— Ваша правда.

— Я ще не телефонувала йому. Треба звикнути до думки, що доведеться змінити слухача.

— Але… як ви почуваєтеся?

— Гадаю, кілька тижнів ще протягну.

— Чудово.

Його тон заперечував твердження. Чи в неї параноя? Була переконана: психологам, як і дилерам, подобається відчувати, що пацієнти на них підсіли.

— Як справи у вашої сім’ї? — вона рішуче пішла в наступ.

— У моєї сім’ї? — здивовано повторив він. — Та… дуже добре.

Механічні скульптури фонтану вимальовувалися в темряві глянцевим полиском. На жаль, резервуар був порожній, вони стояли на сухому.

— Не можу пригадати, — не відступала Ґаель, — ваша дружина працює?

— Так… Тобто, ні… — пробелькотів Катц, уникаючи її погляду. — Вона має освіту психолога. Час від часу веде семінари.

— Скільки років ви вже одружені?

— Так давно, що я перестав лічити. Років із двадцять, думаю…

Вона ледь не кинула: «Чому ти брешеш, сволото?». Натомість жартівливим тоном поставила вже зовсім провокативне запитання:

— І вона дозволяє вам вечорами гуляти з молодою жінкою?

— Я вам уже казав, у нас не такі стосунки.

— А які у вас стосунки?

Катц замахав руками, ніби захищаючись — його андрогінне обличчя, яке вирізнялося на тлі модерних скульптур і готичних вікон церкви Сен-Меррі, здавалося справді дивним.

— Прошу вас, — запротестував він зі сміхом, — я прийшов не на допит!

Замість того, щоб збавити оберти, вона дала новий залп:

— Ви пам’ятаєте, як почалися наші сеанси?

— Ну… здається, ви зі мною зв’язалися.

— …бо я не пам’ятаю.

— Справді? Це може бути блок, який…

— Будь ласка, не сьогодні.

Він знову засміявся, щораз більше напружуючись, пришвидшуючи крок.

— Можливо, ми познайомилися на вечірці, — правила своєї Ґаель, — і тоді я була обдовбана чи п’яна, так?

— Не думаю, що ми з вами ходимо на одні й ті самі вечірки.

— А на які вечірки ходите ви?

Вона поставила це запитання таким агресивним тоном, що Катц став як укопаний.

— Ви впевнені, що бажаєте мене сьогодні бачити?

— Вибачте, — відповіла вона трохи спокійніше.

Ще одна сигарета. Дим, який вона видихнула, раптом здався їй дуже білим. Легше, дівчинко.

Ґаель обрала новий курс і запитала тоном, який мав би звучати легковажно:

— Ви стежили за справою Людини-цвяха?

— Чому ви запитуєте? — Катц здавався напруженим до межі.

— Вам відомо, до якої міри я замішана в цій історії.

— І що?

— Мені цікава думка психолога про цього вбивцю.

— Спершу скажіть, яку Людину-цвяха ви маєте на увазі? 1970 року? Чи ту, яка тероризувала Париж два місяці тому?

Принаймні він не вдавав, ніби нічого не знає. Раптом Ґаель зрозуміла. Катц цікавився нею через причетність до обох справ. Зрештою, вона дочка фліка, який заарештував першого вбивцю, і сестра ще одного фліка, який знайшов другого. Але вбила його я, — повторила вона подумки, ніби хотіла себе переконати, що в разі потреби зможе захиститися.

Психолог ішов тепер такою нерівною ходою, що здавався кульгавим.

— He знаю, що вам сказати. Я читав достатньо всякого в пресі і…

-- І?

Він промовчав. Ґаель перехопила його погляд, і цього разу сумнівів не залишалося: він помітив Одрі. Сама вона розвернулася й ледь не завила: флікиню, переодягнену жебрачкою, щойно зупинили патрульні в однострої. Ще до того, як вона показала свій значок, Катц усе зрозумів.

— Це була помилка, — пробурмотів Катц.

— Еріку, — мимоволі вимовила вона благальним тоном, — я…

Він повернув до вулиці дю Ренар. Ґаель якусь мить вагалася. До неї поквапилася Одрі, її люди — слідом. У загальному сум’ятті до них приєдналися фліки в уніформі.

Не роздумуючи, Ґаель кинулася за психологом. Цієї ж миті він озирнувся через плече й побіг. Ґаель погналася за ним.

На вулиці дю Ренар Катц завагався — перехожі зацікавлено поглядали на довготелесого молодика, який ніби втікав від власної тіні, — далі помчав знову й вискочив просто на дорогу. Кілька машин різко загальмували, загуділи клаксони, хлопець на скутері ледь не збив його.

Наступної миті Катц був уже на протилежному боці й підтюпцем біг у напрямку вулиці Ріволі. Ґаель, яка теж зупинилася була просто перед проїжджою частиною, рвонула й собі (на щастя, взула туфлі без підборів), викликала нову серію гудків. Опинилася перед басейном Сен-Меррі, далі побігла вздовж парапету підземного тунелю Лє-Аль, а навперейми Катцу їхала поліційна машина з увімкненими сиренами.

Фургон викликав у Катца справжню паніку. Він розвернувся й пірнув у тунель, звідки на повній швидкості вилітали автівки. Тієї миті, коли Ґаель і собі оббігала парапет, із бетонної пащеки почулося скреготіння гальм — чи людський крик?

Вона зрозуміла, що все скінчено.

Дівчина раптово зупинилася перед машиною, яка заїжджала в тунель, водій різко загальмував. Ґаель збігла донизу, вже задихаючись. У тунелі зупинилися кілька машин. Між загиджених стін висіла хмара диму й смороду паленої гуми. Асфальтом струменіла цівка крові з-під бампера якогось джипа. Катц лежав за десять метрів від авто, просто під ногами в Ґаель, яка з розгону ледь не перечепилася об нього.

Вона зойкнула, так здавлено, ніби гикнула. Психолог у своєму плащі ніколи ще не здавався їй таким тендітним. Голова неприродно вивернута, без сумніву, перелом шийних хребців.

Ґаель опустилася на коліна. Водії виходили зі своїх автівок наближалися, вона чула, як навколо збираються фліки, мабуть, зі зброєю напоготові. Секунди, здавалося, важко гупали, залишали відтиски на серці, в думках, на всьому її житті. Попри всі приписи першої допомоги, вона підклала руку під потилицю психолога — липку від крові, на диво легку — й підняла йому голову.

Катц намагався говорити, але спромігся лише виплюнути червонястий слиз. Ґаель пригадала перші консультації на вулиці Ніколо, кохання до цього загадкового лікаря, яке тоді лише народжувалося. Хитрощі, до яких вона вдавалася, аби спокусити його. Напади хандри, викликані його холодністю. Вона гірко плакала.

Фліки, водії, Одрі з її агентами вже оточили їх кільцем, але ніхто не наважувався підійти.

Катц і далі щось белькотів. Від його рота залишилася темна діра, в якій зблискували розтрощені зуби. Ґаель нахилилася ще нижче й почула тільки ці останні слова:

— Людина-цвях жива…

Другу половину дня Ерван перебував у прострації.

Після апокаліпсису в селищі хуту Морван схопив сина за барки, силоміць надягнув йому бронежилет з рятувальним шаром і кинув до своєї піроґи. На борту за стерном був чорний із пикою зарізяки, а прикривав їх озброєний велет — перші обличчя місцевих, на яких Ерван не помічав ні страху, ні божевілля. Він зіщулився на дні човна й відімкнувся від зовнішнього світу. Корпус лизали язики полум’я, річка пожирала саму себе, корчилася в сліпучих конвульсіях, згори періщила злива, й він просто чекав, коли їх нарешті поглине останній катаклізм кінця світу.

Пілот завів двигун, Морван залишився на носі, готовий зробити кілька залпів у вцілілих, які могли спробувати звести з ними рахунки. Вже не йшлося про зліт у цій місцевості, залитій кров’ю, охопленій полум’ям. Батько стверджував, що треба повертатися просто на північ, у загадкову зону шахт, де погодився сісти Шепік — пілот, як зрозумів Ерван.

Після цього — жодних спогадів. Мабуть, по обіді знову виглянуло сонце. Певно, він заснув. Нічого не чув і не бачив. Розплющував очі й втуплювався завжди в одне й те саме: непорушний батько з МК12 в руках. Білий воїн у світі чорних — Старий ніколи ще не здавався йому таким реальним і до такої міри на своєму місці.

Шоста вечора: час гасити світло. Ніч із її дивовижною м’якістю заскочила їх зненацька, ніби підступна хвороба. Ерван досі чекав виходу власної свідомості з провалля. Поки що в мозку зринали тільки спалахи паніки, а в тілі — судоми.

— Переночуємо тут, — оголосив батько, й човен пристав до темного берега. — Ми вже на півдорозі.

— На півдорозі до чого? — нарешті спромігся вимовити Ерван з таким зусиллям, ніби намагався зібрати слину в пересохлому роті.

— До посадкової смуги. Назва не потрібна. Та її в тій місцині й нема. Якщо все піде за планом, будемо там завтра опівдні й Шепік візьме нас на борт. Вечірка скінчилася, хлопчику мій.

Падре наказав своїм людям розбити табір на березі, біля човна. Передав синові чисті лахи й дістав із наплічника підшивку. Швидко погортав і пожбурив у річку, яка її миттю поглинула.

Ерван навіть не мав сили на протест. Тепер він уже не розслідував, а жебрав правди. Віднині прийматиме все, що милостиво погодяться йому дати.

— Ходімо зі мною, — наказав Морван.

Двоє чорних розпалювали вогнище під накриттям із листя — починалася вечірня злива.

— Ми з ними не залишимося?

— Ходімо, кажу тобі.

Насилу підвівшись, він почвалав за батьком: Старий узяв із собою строгий мінімум, аби розбити другий табір у лісі. Вочевидь VIP-зона. Вони зупинилися на затишній галявині. Морван пішов збирати хмиз, а Ерван сів, сперся на ризофору, інстинктивно намагаючись прийняти таку саму позу, як і попередньої ночі. Навколо невблаганно стискалося кільце дощу.

Зі свідомістю повернулися імена й обличчя. Сальво, померлий під зливою доларів, Мефісто, вбитий за інформацію, якій уже сорок років, Понтуазо, який з невідомої причини намагався прибрати його, перш ніж загинув у підірваному гелікоптері, всі ті безіменні поранені, підсмажені в розпалених гасом нетрях. Величним переможцем цієї баталії був Морван. Він повернув собі контроль над власним минулим.

Ерван розплющив очі. Падре вже розвів багаття й поставив на нього казанок без ручок. Він саме перевертав у казанок бляшанку з томатним соусом. Справжній сюрреалізм.

— Що на вечерю? — без жодної іронії запитав Ерван.

— Мавпятина. Але доведеться варити її добрі півгодини, щоб розм’якла.

Морван узявся нарізувати цибулю. Ерван укотре впевнився: джунглі — природний біотоп його батька. Це завжди було помилкою — приписувати йому певні складні амбіції, хитромудрі розрахунки. Макіавеллі з площі Бово,[96] ну-ну. Старий був диким звіром, хижаком, який любив самоту, волю й безсторонність тваринного існування. Вижити — так. Пам’ятати — ні.

Шеф-кухар поставив лише одне варте уваги запитання:

— Що конкретно ти хочеш знати?

Під дощовиком від Ервана залишився лише голос у пітьмі:

— Хто вбив Каті Фонтана?

— Я.

Розчарування. Уже давно він здогадувався, що життя медсестри забрала батькова жорстокість — та сама звіряча лють, яка отруїла життя йому, його братові, сестрі, а особливо матері. Але він передбачав, що ця історія обов’язково виявиться набагато збоченішою.

Морван, здавалося, відчув його сумніви й додав:

— Я був зброєю, а замислили цей злочин Меґґі й де Пернеке. Вони скористалися моїм божевіллям для власної мети. — Старий підкинув хмизу в багаття, далі в його світлі по-театральному комічно подивився на свої мідно-червоні руки. — Та все одно: справу зробили ці брудні лапи вбивці…

Ерванові кортіло засміятись, але надто боліли голосові зв’язки: щосили дер горло у шахтарському містечку, наковтався болота, надихався диму.

— Де Пернеке був молодим психіатром без нормальної практики в Лонтано, — вів далі Старий. — Я ніколи не розумів, як він опинився в цій дірі, але, на мою думку, через якісь проблеми в Бельгії. Він працював із пацієнтами в дуже своєрідний і доволі ефективний спосіб. Але той псих прагнув відплати — не лише бабками: владою, жінками, кров’ю. Він також хотів розширити свої знання: ми всі стали його піддослідними кроликами. Він тримав Лонтано в жмені: зізнання дружин, які трахалися з ким попало, мегаломанія, що переслідувала чоловіків докорами сумління, або ненависть до чорних, невротики всіх сортів, психопати, одержимі… Він із кожного витягував таємниці, займався своїм дрібним шантажем, збивав грошики, домагався впливу. Так само контролював молодше покоління — особливо «Саламандр», адже сам постачав їм психоделіки, виготовлені у підвалах клініки Стенлі. Він і безкоштовно їх роздавав — корчив із себе просунутого психіатра, спав із усіма вдячними дівчатками. Але віслюк завжди йде за морквою, яку не може з’їсти. Цей мудак упадав за Меґґі, а та тільки про мене й марила…

— А коли ти повернувся до Каті…

Морван не відповів — поринув у власні думки, та раптом стрепенувся й продовжив:

— До цього я ще дійду. Ситуація була така: Меґґі хотіла мене, де Пернеке хотів Меґґі, а я залежав від милості психіатра. Ти собі не уявляєш мій тодішній стан: я страждав через галюцинації, чув голоси. Навіть Травень 1968-го відкинув мене, ніби скаженого собаку. У Ґабоні я трохи заспокоївся, але коли зустрів Каті, напади поновилися й посилилися. Я не тямив, що роблю. Я її бив, душив, хотів пошматувати. Я водночас любив і ненавидів її. У Порт-Жантіль не раз втручався Ді Ґреко, аби запобігти катастрофі.

Ді Ґреко: Ерван майже забув про цього старого привида. Утім, він також по-своєму належав до жертв із батькової історії.

— Людина-цвях ніби запропонувала мені вихід. Я зібрав валізи й утік до Конґо, аби віднайти спокій і врятувати кохану жінку. «Саламандри» ніби сприяли одужанню. Спершу Меґґі, потім де Пернеке: він давав мені пігулки, слухав мою маячню… Навіть розслідування, яке застрягло на місці, віддаляло мене від цієї хвороби: я був одержимий убивцею, і це відволікало від власного божевілля. Аж до новорічної ночі 1970-го.

— І повернення Каті.

Морван кивнув і вкинув цибулю в казанок.

— Утікаючи, я хотів врятувати її, захистити від своїх зривів, а вона взяла й приїхала. Ще сподівалася мене вилікувати. Навіть не знала, що сама була моєю хворобою…

Сестра Гільдеґард уже вимовляла цю дивну фразу. Що вони обоє мали на увазі?

— Коли Каті приїхала до Лонтано, я був щасливий, що кохана зі мною, але боявся знову зробити їй боляче. Та невдовзі знову почав її лупцювати.

— А лікування де Пернеке?

Морван повільно мішав своє вариво. Лапки мавпи з кігтиками час від часу спливали серед червоних пухирців.

— Цей гівнюк знав свою справу, але я й далі відмовлявся розповісти про своє дитинство. Воно так глибоко закопане в мені, що відкопати можна лише екскаватором. Але ж, за його словами, неможливо хоч трохи просунутися в лікуванні, якщо не відпустити це минуле, де закорінені всі причини. До пігулок і сеансів психоаналізу він додав гіпноз, але нічого не виходило. Тоді він звернувся до когось у Франції, аби той провів розслідування. Той хлопак прислав йому повне досьє. Насправді там не було нічого таємного. Я ж навіть імені не змінив. Вивідавши всю історію, де Пернеке легко второпав, як можна нею скористатися…

Ерван жестом зупинив його:

— Якось не врубаюся. Що конкретно він міг використовувати з історії твого походження? І для чого? Як це пов’язано з Каті?

— Це тому, що в теці бракує головного документа.

— Якого?

— Того, що я вкрав у де Пернеке ще тоді.

Старий заклав руку в нагрудну кишеню й дістав звідти фото з посвідчення особи — знімки у профіль і анфас з антропометричними даними, зроблені вочевидь із часів зачисток після Визволення.

— Познайомся: Жаклін Морван…

Ерван остовпів, глянувши на обличчя своєї бабусі: двійник Катрін Фонтана. Те саме овальне обличчя, ті самі ясні очі. Не потрібно бути Фройдом, аби збагнути, чому Kleiner Bastard водночас любив і ненавидів Каті Фонтана. Вона була воскреслим уособленням жахів його дитинства.

— Найдивніше, — вів далі Падре, — тоді я так глибоко сховав у голові ті гівняні роки, що навіть не бачив цієї подібності. А коли де Пернеке отримав цю світлину, то зрозумів суть моїх пекельних стосунків із Каті. Він навіть зляпав план, а надихнула його Меґґі.

— Який саме план?

— Меґґі була королевою Лонтано. Їй ніколи ні в чому не відмовляли. Вона не могла стерпіти образу, якої зазнала тієї новорічної ночі. — Каті відбила мене без жодних зусиль. До того ж, вона могла попросити в психіатра будь-що в обмін на свої пестощі.

— Ти маєш на увазі…

— Вони уклали угоду: ніч із нею за життя Каті. Де Пернеке спочатку переконав її, буцімто може змусити мене порвати з колишньою. Меґґі спершу хотіла впевнитися. Він посилив тиск на мене під час наших консультацій, накидався з цим фото матері, переконував, що проблема не в мені, а в Каті, що я мушу прогнати цей образ, який роз’ятрює мої давні рани… Коли він, урешті-решт, зрозумів, що не може змусити мене прийняти правду, то перейшов до важкої артилерії: почав підживлювати ненависть, яка мене спустошувала. Він тільки й торочив, що про катарсис. Переконував: я маю знищити це обличчя, відігнати цей образ, перекрити джерело мого божевілля. Я досі пам’ятаю, як він шепотів: «Ти маєш досягти катарсису, Ґреґуаре…».

Старий на кілька секунд замовк, далі продовжив мало не замріяним тоном:

— Ти знаєш, що писав Фройд Сабіні Шпільрайн, коханці Карла Юнґа?

— Ні.

— «Гадаю, що ви досі кохаєте доктора Юнґа, і ще сильніше, бо не здогадуєтеся про свою ненависть до нього». Я не шукаю собі виправдань, але сталося те, що мало статися. Тієї сумнозвісної квітневої ночі у мене був зрив, сильніший за попередні. Я задушив Каті, переконаний, що така ціна мого звільнення. Коли я стиснув пальцями її шию, то почув, як вона волає: «Kleiner Bastard!». Я хотів, аби вона замовкла, хотів завадити їй зробити мені боляче, хотів…

Морван перевів подих і тихесенько продовжив:

— Усе сталося в кімнаті Променистого містечка. Там я влаштував собі штаб. Сусіди почули крик, попередили нічного сторожа.

— Фостена Муньясезу?

— Атож. Він заскочив мене з ножем у руці, коли я вже поголив Каті голову й саме вирізував на лобі свастику. Йому вдалося зупинити мене, і він покликав де Пернеке.

Ерван усвідомив неочікувану деталь цієї справи: Тьєрі Фарабо, справжня Людина-цвях, ніколи не голив своїм жертвам голови, та легенда зберегла цю особливість через убивство Каті. Із цього факту випливав інший: Кріпо, друга Людина-цвях, знав цю деталь — і не дивно, адже дитиною він допомагав убивці під час жертвоприношень. Він знав, що Фарабо не практикував такого ритуалу; і все ж таки минулого вересня поголив голови своїм жертвам, ніби щоб передати Морвану сигнал: йому відомо все.

Батько поринув у задуму, й далі обертаючи ложку в казанку, ніби готував якесь відьмацьке зілля.

Раптом він здригнувся й знову заговорив:

— Де Пернеке припхався до Променистого містечка з Меґґі.

— Чому з Меґґі?

— Він ніколи в житті не розрулив би такої ситуації самостійно. А Меґґі єдина була в курсі.

— Було би простіше, якби тебе заарештували.

— Тобі реально треба мізки прочистити. Де Пернеке хотів переспати з Меґґі, а вона хотіла повернути мене. Тож слід було повісити це вбивство на єдиного можливого підозрюваного: Людини-цвяха.

— Як ви винесли тіло?

Ґреґуар підвівся. Своєю кучерявою чуприною і пончо-дощовиком він нагадував міфічного шукача пригод. Чоловік, який вирізьбив свою легенду мачете й золотом.

— Продовжимо завтра. Зараз жери свою мавпу та лягай спати. ЗСДРК мають повернутися вже вранці. Вони подумають, що сьогоднішню різанину влаштували тутсі. За кілька годин звідси все полетить до бісової мами. На світанку треба рушати далі.

Ерван узяв свою порцію: шматки м’яса плавали в соусі, від якого різало очі. На поверхню випливла зашкарубла пика макаки, ніби хотіла схопити ковток повітря. Жодних проблем: зараз він і шину проковтнув би. Ерван їв, як первісна людина, руками, а потім заснув, навіть не встигнувши обміркувати батькового зізнання.

Третя по півночі. Відділ реанімації в лікарні Отель-Дьє.

Після аварії в Бобурі Ґаель з Одрі їхали за фургоном швидкої допомоги до самої лікарні на острові Сіте, по інший бік Сени. За ними хвостом причепилися інші поліційні машини, натоптані фліками, які не розуміли, що ж насправді сталося і яких проблем тепер очікувати.

Ґаель була розлючена й приголомшена та звинувачувала у цьому провалі Одрі. Чому не можна було дозволити їй провести зустріч самостійно? На це флікиня заперечувала, що привела Ерванову команду — здорованя, якого всі звали Тонфа, й напомадженого понторіза на прізвище Фавіні — з міркувань безпеки. Все інше — патрульні фліки, фургон, причетний до аварії — нещасливий збіг обставин.

Вони в авто весь час кричали одна на одну, але до внутрішнього дворика лікарні ввійшли, зберігаючи статус-кво. Згодом їх вигнали медики — туди нікому не можна було заходити, — дівчата всілися надворі в залишені там інвалідні візки й курили сигарету за сигаретою.

Ґаель мовчки молилася — не Богові, а долі: Ерік Катц мусив вижити. Звісно, аби відповісти на їхні запитання, але ще й тому, що не міг так безглуздо померти. Попри сумніви, які обсіли Ґаель, в неї досі залишалися своєрідні почуття до того химерного типа. Відмовлялася навіть самій собі зізнатися, що сеанси з ним, — якщо не враховувати її сентиментальних марень, — принесли певну користь. Тепер думала про них як про регулярні відпливи, що дарували полегшення та спокій.

Лікарі не вселили їм надії. Психолог щосили гепнувся об решітку радіатора джипа. Удар викликав кровотечу в грудній клітині й черевній порожнині. Хребці також пошкоджені, а життєві показники далекі від норми.

Упродовж тієї ночі Ґаель та Одрі не розмовляли ні з ким із лікарів і не отримали жодних новин. Їм залишалося тільки курити в лікарняних шезлонгах, спостерігаючи за прибуттям фургонів швидкої допомоги. Їх суботнього вечора побільшало. Затриманих везли до відділу судмедекспертизи Отель-Дьє.

О другій по півночі Ґаель наважилася розкрити таємницю, яку тримала на серці, — те, що прошепотів їй на вухо Катц: «Людина-цвях жива…». Одрі ніяк не зреагувала. Мабуть, це лише підтвердило її здогади: Катц безпосередньо пов’язаний зі справою минулого вересня, а може, навіть і з убивствами, скоєними в сімдесятих роках. Про кого, власне, говорив Катц? Про Філіпа Кріслера, чи про Кріпо, якого визнали винним у вбивствах цієї осені? Чи про привида Лонтано, Тьєрі Фарабо, який від 1969 року лютував у Верхній Катанзі? Жодне з цих припущень не мало сенсу. Фарабо 2009-го помер від інсульту в інституті психіатрії. Що ж до Кріпо, то 20 вересня Ґаель власноруч перерізала йому горлянку.

Нарешті до них вийшов худий мов скелет чоловік у паперовому зеленому халаті. Він опустив маску, відкрив овальне обличчя з сумними очима. Воно змарніло після кількагодинної операції, та попри це випромінювало якусь темну енергію, суміш втоми й збудження.

— Мені шкода, — сказав він і дістав пачку сигарет, — усе скінчено.

— Він помер? — тупо перепитала Ґаель.

Медик скривився й неквапно запалив цигарку.

— Серце не витримало. Кров залила всі органи. Ми намагалися зробити неможливе, але битва була від початку безнадійною.

— Він нічого не сказав, перед смертю? — запитала Одрі.

Хірург кинув на неї косий погляд — у його стомленому обличчі був якийсь гіпнотичний шарм.

— Усе відбувалося під анестезією.

Жінки позадкували до поліційних машин і фургонів швидкої допомоги. Уже збиралися йти геть, коли лікар гукнув їм:

— Ви заповнили документи про шпиталізацію?

— Ми про нього нічого не знаємо.

— Номер соціального страхування? Родина?

— Вам же сказали, ми нічого не знаємо! — нервово повторила Ґаель. — Я просто мала зустрітися з ним цього вечора. Він запанікував із причин, які надто довго пояснювати, побіг і кинувся під колеса джипа.

Лікар зробив крок їй назустріч. На його вродливому обличчі можна було прочитати нічні переживання.

— Ви з мене знущаєтеся, чи як?

— Що? — перепитала Ґаель ще гучніше. — У чому річ?

Чоловік отетеріло витріщився на дівчат.

— Чому ви кажете «він»? — запитав знову, підкурюючи ще одну «Мальборо» від попередньої.

Ґаель зиркнула на Одрі, й на неї зійшло осяяння: вони лише заплутали цю історію.

— А як треба було б казати?

Медик виплюнув дим із глухою злістю.

— Жертва, яку ви нам привезли, була жінкою.

— Виспався?

Шоста ранку. Ерван спробував підвестися, але застряг між коріння, що слугувало за ліжко. Рідке багно засмоктало його, а бронежилет стискав тіло під плащем, ніби панцир скарабея. Нарешті, після кількох спроб вдалося виборсатися із тієї зеленавої щілини.

Світанкова злива вже вщухла. Якби знайти правильну позу, можна висохнути менш ніж за годину. Він скинув дощовик і бронежилет та потягнувся. Після вчорашнього катаклізму був майже здивований тим, що сонце знову в небі. Світло, запахи, гамір живої природи: усе було на місці. І цього разу світ народжувався наново, щойно Ерван розплющив очі.

Морван розпалював багаття — а може, навіть підтримував його цілу ніч.

— Сніданок.

Ерван не пригадував жодного сновидіння. У голові плинули тільки слова, почуті напередодні, — батькове зізнання, убивство в тіні решти вбивств, божевілля, яким маніпулювало інше божевілля… Морван готував чікванґве, ті маніокові котлетки з запахом екскрементів, які Ерван уже куштував на баржах.

— Сідай.

Ерван умостився на камінь. Галявину смугували сліпучі промені, в яких проступала вся тканина лісу: порох, пилок, комахи… Далекий перегук птахів і мавп складався в контрапункт,[97] від якого, прислухавшись, нескладно й збожеволіти.

— Я чекаю на фінал історії, — сказав Ерван, відриваючи шматочок чікванґве та вмочаючи його просто в розігрітий учорашній соус — він і сам уже перетворювався на африканця.

Морван усміхнувся. Обличчя мав розслаблене, ніби завдяки зізнанню від чогось звільнився. За сорок років, прожитих із цією таємницею, знайшов єдиний спосіб поговорити про неї — побити дружину на згадку про старі добрі часи.

— Уже й нема чого особливо розповідати, — він і собі підніс шматочок до губів. — Тієї ночі де Пернеке зробив мені укол і я заснув у машині Меґґі. Прокинувся наступного ранку, там само, на задньому сидінні автівки, на березі річки.

— Де саме?

— Де Крефти мали ангар для човнів, за три кілометри від Лонтано. Там і зачинилися Меґґі й де Пернеке, аби понівечити тіло.

— І Меґґі також?

— Особливо Меґґі. Де Пернеке був страхопудом. Він не витримував ні фізичного насильства, ні вигляду крові. Можу тебе запевнити: то справа її рук. Вона ввігнала цвяхи, скельця, вирвала печінку й хребет, порізала вульву. Вона досконало знала modus operandi Людина-цвяха: була завжди в перших рядах, разом зі мною.

— Думаєш… ну… їй це сподобалося?

— Ти маєш на увазі, вона від цього потекла?

Друга котлетка з маніоку. Тільки не блювати. Ерван уже відчував, як глина в нього під ногами нагрівається й застигає. Опівдні вона стане твердою, ніби асфальт.

— А що з де Пернеке? Вона виконала… свою обіцянку?

— Меґґі отримала, що хотіла, тож вони переспали тієї ж ночі в одному з човнів у ангарі, скинувши тіло Каті на якомусь узбіччі. Я спав у тачці за кілька метрів звідти, накачаний наркотою до мозку кісток. Подобається тобі твоя сім’я, синку?

Ерван мав би жахатися, але відчував лише виснаження. Із болем так само, як і з усім іншим: за певним порогом тобі все байдуже, ніби під наркозом.

— Як ти відреагував, коли прокинувся?

— Меґґі блискуче зіграла свою роль: вдала, буцімто замаскувала тіло, щоб мене виправдати, але я не хотів жодних махінацій. Вирішив піти здатися. Але спершу мав зустрітися з де Пернеке, щоб зрозуміти, як він домігся, щоб я зовсім злетів з котушок.

Він запанікував, коли побачив мене, й виклав усю правду. Як маніпулював мною, вселяв упевненість, що смерть Каті стане моїм звільненням, як за допомогою ключового слова, «катарсис», заклав мені в голову вбивчий наказ. Щоби врятувати свою шкуру, він також розповів, що за всім цим стояла Меґґі: це вона спланувала смерть Каті. Я в це не вірив. Тоді він поділився подробицями: про їхню таємну угоду, про ніч, яку вони провели разом, коли залишили тіло в лісі. Я відлупцював його мало не до смерті, але все-таки не вбив. Хотів для нього не смертної кари, а щоб він довго мучився.

Я повернувся до Меґґі, щоб і в неї все випитати. Вона й не виправдовувалася. Тоді я пішов у джунглі, просто побрів навмання. Моє життя тієї ночі скінчилося: я був приречений на животіння в пітьмі провини й невгасимої люті…

Я хотів накласти на себе руки, але мав місію: зупинити справжньої Людини-цвяха. Ніхто інший не міг цього зробити. Це був мій борг перед жертвами, навіть перед Каті. Скінчити цю справу, а тоді вже порішити й себе. Я знову взявся до розслідування, вдав, ніби відношу смерть Каті на рахунок маніяка. Де Пернеке зник назавжди, а Меґґі по-тихому поклали в лікарню.

Я був сам не свій, сидів на пігулках, але почалися ще серйозніші проблеми — з боку де Крефтів… Коли батько Меґґі дізнався, в якому стані я залишив його дочку, то запропонував винагороду за мою голову. Я не встиг описати тобі того, хто пізніше став моїм тестем, але він належав до серйозної породи: жорстокий, владний садист, прихильник помірного інцесту з метою збереження раси. Чорних у шкалі еволюції ставив трохи нижче за мавп і вів на своїх землях феодальну, криваву політику… Справжній мерзотник. Коротше, у протистоянні з Білими Будівельниками, які от-от мали схопити мене за сраку, я не мав жодних шансів. Вони були мисливцями, озброєними до зубів, і знали савану не згірш за чорних. Моя доля вирішувалася ними.

Ерван слухав, ніби дитина, заворожена казкою, — та й далі машинально ковтав шматки їдла з запахом кізяка.

— Як ти з цього виплутався?

— У мене були два козирі. У першу чергу, длубаючись у їхньому минулому, я дізнався чимало таємниць про ці сім’ї — звірства, яких ліпше було не розкривати ні Мобуту, ні міжнародній пресі. Іншою моєю перевагою було знання справи Чоловіка-цвяха. Я тоді ще не викрив його, та ніхто не сумнівався, що тільки я здатний його схопити. Білі помилували мене в обмін на дві обіцянки: по-перше, стратити вбивцю, коли знайду його; по-друге, взяти шлюб із дочкою де Крефтів, щойно справу закриють. Оголошення про це мали надрукувати кров’ю чаклуна.

Ерван перестав жувати: історія, хай навіть цілковито збочена, дотепер мала свою логіку, але на цій точці механізм застряг.

— Чому вони хотіли, аби ти одружився з Меґґі?

— Бо вона цього прагнула, а для батька бажання доньки були наказами. Що ж до Людини-цвяха, то знадобилося ще два вбивства, аби я викрив цього психа, який робив собі щеплення від правця після кожного злочину. Вбивство Каті розлютило Фарабо до оскаженіння. Він почав убивати абикого — Колетт Блоке і Ноорче Ельскамп не належали до сімей Будівельників — і ще в більш варварський спосіб, якщо можливо його уявити.

Коли глибоко в джунглях я віч-на-віч зіткнувся з Фарабо — не зміг його вбити. Може, якась солідарність скажених псів. Я пожалів цього нещасного навіженого. Як і я, він виявився лише покинутим хлопчаком, над яким дорослі чинили фізичне й сексуальне насильство. Глибоко в душі я не вважав себе кращим за нього. Я передав його органам Лубумбаші, аби не допустити самосуду, та одружився з Меґґі.

Білі Будівельники відмовилися від своїх планів страти, коли дізналися, що Фарабо нічого про них не розповість. Чи, принаймні, що йому ніхто не повірить. Нґангу мали або стратити, або на все життя замкнути в божевільні, що одне й те саме. Залишалося тільки влаштувати гучне весілля.

Морван замовк і припав до пляшки очищеної води. Поки він говорив, голос у нього змінювався, поступово робився хрипким. Старий залпом видудлив добрі півпляшки.

— У мене ще є запитання, — ризикнув озватися Ерван.

— Пробач, хлопчику мій, але доведеться почекати. Треба кров з носа висуватися вже зараз, якщо хочемо потрапити на літак Шепіка.

— Ти впевнений, що він прилетить?

Старий узяв казанок і присів, аби помити його в калюжі. Справжній зберігач домашнього вогнища.

— Побачимо.

— А потім?

— Потім? — повторив він і п’ятами затоптав багаття. — Сідаємо на перший-ліпший літак до Кіншаси, і я закидаю тебе в інший, до Парижа. Ти хотів правди? Маєш. Вибір у тебе такий: або «припинити ці дурощі», або «повернутися до початку».

Ерван подумав про гру в «гусака»:

— І не заходити на клітинку «в’язниця»?

— Заради кого? Заради мене? Спробуємо оминути «колодязь» і «лабіринт»,[98] — батько підморгнув йому, — це вже буде непогано.

Після спільної наради вирішили, що Софія з дітьми вранці вилетять до Парижа. Старий достатньо налякав Лоїка, аби той забронював їм місця на рейс о 9:45, але замало, щоб він погодився припинити розслідування. Лоїк хотів більше знати про роль Балаґіно й Понтуазо в контрабанді зброї та вбивстві Монтефіорі.

Прокидатися було важко. Попри снодійне він цілу ніч боровся з бажанням піти в спальню до Софії та виплакатися в її обіймах. Не час для слабкості. Те, що він зав’язав з кокаїном, додало йому балів у очах графині, й навіть якщо він байдуже сприйняв її зізнання, це могло зашкодити їхнім діловим стосункам.

О 8-й валізи вже лежали в багажнику, а Софія з дітьми попрощалися з королевою-матір’ю та сестрами-сирітками. Їм довелося виходити ворітьми для персоналу, щоб одурити репортерів, які досі чатували перед віллою. Із цього боку до підніжжя пагорба спускалися вузькі звивисті вулички, що виходили до урвища: коли назустріч їхала інша автівка, Лоїку доводилося здавати на тротуар, аби пропустити її. Часто навіть мусив заїжджати на відкрите подвір’я чиєїсь вілли.

Він був дуже знервований і жалкував, що не прийняв пігулок до кави. Обтяжлива обставина: їхали одним із «Яґуарів» Кондотьєра. По-перше, автівка мерця. По-друге, коштовне авто. На кожному маневрі Лоїк відчував, як у матні стискаються яєчка. Бур’яни шкрябали кузов, з одного боку мури, з іншого — урвище, звужений простір, у якому ледве могли роз’їхалися дві автівки. Він обливався холодним потом. Здавалося, ніби Монтефіорі сидить на задньому сидінні та спостерігає за найменшим рухом.

Краєвид, утім, здавався безтурботним. Сіра стрічка дороги, парки на терасах, кипариси вздовж урвища замість захисної смуги від вітру, вілли, вищі за ті кипариси, відкриті шквалам — улітку тут жадали прохолоди. Внизу, ніби сонний солдат, клубочком згорнулося містечко Ф’єзоле із дзвіницею Дуомо[99] замість рушниці.

Досить цієї вульгарної поезії — Лоїку було непереливки: машина, кепське самопочуття, перспектива невдовзі опинитися самому між двох істеричних відьом і депресивної тещі. Водночас результати розслідування додавали запалу. Ті, кого завжди сприймали як безтурботних дітлахів, народжених із платиновою ложкою в роті, знайшли убивць Кондотьєра й вирахували їхній мотив!

— Мене нудить… — застогнав Лоренцо на задньому сидінні.

— Мене теж, — «заспокоїв» його Лоїк.

Рістрето, яке він випив перед виходом, стояло в горлі.

— Я пересяду назад, — вирішила Софія.

Вона відстібнула пасок, зігнулася й просковзнула між передніх сидінь. Залишила по собі шлейф пахощів, який щось нагадував Лоїку, але що саме — збагнути не міг. В сраку спечені мізки.

На крутій петлі шляху з’явилася чергова автівка. Ніяк не розминутися. Машина здала назад, але не стала заїжджати у відкриті ворота праворуч. Значить, це мав зробити Лоїк. Він викрутив кермо, затримав подих, і з завмиранням серця в’їхав на подвір’я, тимчасом як інша тачка в нього за спиною рушила далі.

Він увімкнув задню передачу, але побачив у дзеркалі, що до брами підбігли двоє чоловіків і замкнули її.

— Що за…

Наступної миті один зі здорованів постукав у шибку, відгорнув полу куртки й показав пістолет у кобурі. Лоїк наївно припустив, що це поліція.

— Виходь, — наказав чоловік італійською.

Лоїк не рухався. Батько знову мав рацію. До нього все доходить запізно.

— Вилазь, кажу…

Чоловік говорив тихо, але сицилійський акцент додавав його словам прихованої загрози. Ніби з його вуст повівав дошкульний, кривавий вітер південних земель. Лоїк послухався. Інший мафіозі відчинив задні двері й забрав у Софії телефон. Міла з Лоренцо схлипували, тулилися до матері, яка й сама ледь стримувала сльози.

— Не займайте їх, — пробелькотів Лоїк.

Чоловік усміхнувся й узяв його ззаду за шию, мов браконьєр спійманого зайця. Якщо пощастить, він відбудеться лупцюванням. Коли його поставили на коліна перед решіткою радіатора «Яґуара», Лоїк зрозумів: зараз пристрелять на очах у дружини й дітей.

Традиційна страта, яка має слугувати за урок сімейству Монтефіорі.

Лоїк устиг лише помітити, що Софія на задньому сидінні змусила дітей нахилитися, аби не бачили, як батькові мізки заляпають вітрове скло. Цей останній вияв турботи розчулив його до сліз.

Він готувався побачили чорне дуло пістолета, але чоловік лише розстібнув ширинку.

— Ми дізнавалися про тебе, garrusu,[100] — мовив він і дістав зі штанів ерегований член. — Здається, ти полюбляєш таке…

Ізабель Баррер, екс-Юссено. Сорок сім років, розлучена, за фахом психіатр. Померла в неділю 18 листопада 2012 року о 2:47 в лікарні Отель-Дьє, Париж.

Загиблу ідентифікували в найпростіший у світі спосіб: за відбитками пальців. У 2000-х роках її заарештували за порушення правопорядку в громадських місцях і хуліганство та звідтоді затримували ще не раз — отже, й вносили в базу.

Якщо почати з цього, розмотати клубок легко. За кілька годин Одрі встигла зібрати повне досьє на ту жінку. Бюро записів цивільного стану. Витяг з історії судимостей. Суд у сімейних справах. Ранні свідки. Одрі не дбала ні про обережність, ні про законність своїх дій. Вона погрожувала, лаялася, використовувала зв’язки. І взагалі — в усі доступні способи намагалася якнайшвидше зібрати максимум інформації про пані, яка після сорока років стала чоловіком.

Це була гра на випередження: за кілька годин її виштовхають за двері. Відразу по прибутті до № 36 вона вже отримала дві догани: спершу від Жана-П’єра Фітуссі, начальника карного розшуку, потім від Патріка Абре, керівника її нової групи. І це були тільки закуски перед основною стравою від Генеральної інспекції. Десертом стане дисциплінарна комісія, яка відсторонить її від виконання обов’язків на невизначений термін.

Ґаель поїхала додому, щоб кілька годин поспати. Забагато суперечливих думок, докорів сумління, втоми. О десятій Одрі розбудила її, аби перед брифінгом ще раз покликати до № 36. Ґаель заскочила в таксі. Що не день її дужче вражала ця жахливо вбрана панянка, яка, здавалося, присвячувала роботі все своє життя, що й без того не можна було назвати щасливим.

Цього разу звіт Одрі виявився повним і докладним.

Ізабель Баррер народилася 1965 року в Клермон-Феррані, в заможній родині (ще від XIX століття Баррери володіли мережею сервісних пралень, розташованих у різних куточках Франції). Блискуче закінчила школу, вступила на медичний факультет у Парижі, 1992 року отримала диплом, обрала психіатрію. Інтернатуру проходила в лікарні Сент-Анн, де зустріла Філіппа Юссено, старшого за неї на п’ять років. У 1994-му вийшла за нього заміж. Перша дитина — Юґо, 1995 року народження. Ноа — 1998-го. Розрив, офіційне розлучення 2002 року.

На перший погляд — класична доля подружжя в західній столиці. Кохання з першого погляду, шлюб, робота, діти, далі втома, нудьга, образи… аж до того, щоб розбігтися. Отримуєш свободу й починаєш усе наново, трохи запізніло, трохи старіший. Але історія подружжя Юссено виявилася ще складнішою.

З підліткового віку Ізабель страждала через психічні розлади: агресивна поведінка, публічні скандали, манія переслідування… Її кілька разів шпиталізували в Мезон-Бланш, психіатричному інституті для мешканців північно-східної частини Парижа (під час навчання вона жила на площі Сен-Жорж).

Одрі вивчала звіти експертів. Ішлося про шизофренію, параноїдальні нав’язливі думки, біполярність — звичайний набір, але в дуже інтенсивній формі. Лікарі вже й не рахували психотичних симптомів Ізабель: галюцинації, внутрішні голоси, жорстокість…

Попри все це, молода жінка вдало склала в Парижі іспит, отримала ліцензію на медичну практику — й це схоже на диво. Під час ремісії вона зустріла Юссено й зуміла ввести в оману — як на психіатра він виявився не надто проникливим. У ті часи дівчина трималася на нейролептиках: саме завдяки їм не потрапила до клініки ad aeternarn.[101] Ближче до кінця 90-х, коли вона працювала в лікарні Поль-Ґіро в містечку Вільжуїф, Юссено попросив розлучення — не міг далі зносити зривів дружини. Але сталося навпаки: народилася друга дитина. Це не допомогло: за два роки пара все-таки розлучилася. У суді точилися запеклі суперечки. Про мирне розлучення не йшлося. За результатами психіатричної експертизи Юссено отримав виключне право на піклування про дітей — Ізабель дозволили бачити синів лише двічі на місяць.

На той час вона вже не працювала й ночувала переважно в ЦЗП (центрі психіатрії префектури поліції) 14-го округу як пацієнтка. 2002 року її заарештували в уніформі нацистського офіцера (тоді вона вже стриглася коротко, вдягалася в чорний плащ). Трохи згодом її затримали під вікнами Філіппа — жінка кричала, що він ні на що не здатен і не є батьком її дітей. Того ж року її спіймали на спробі підпалу гуртожитку для іммігрантів в 20-му окрузі (вона не любила цього району Парижа після лікування в Мезон-Бланш). Адвокати, експерти, клініки: Баррери зам’яли скандал.

Після захоплення ідеологією фашизму Ізабель взялася вивчати японську каліграфію: цілковито віддалася новому хобі, через це зіпсувала зір. Далі жінка оселилася на Фобур-дю-Тампль. На вулицях лаяла тих, хто походив із Магрибу, чорних іммігрантів. Стверджувала, буцімто незаймана, що не є матір’ю своїх дітей — начебто Юссено купив їх в Албанії та проводить медичні експерименти над ними. 2003 року, виснажена, в розпачі, вона перерізала собі горло ножем — її врятували in extremis, але голосові зв’язки виявилися безнадійно пошкодженими. Голос набув безбарвного, металевого звучання.

Зрештою жінка повенулася в Овернь і нібито заспокоїлася — менше контролю, більше пігулок, — але 2006-го в автомобільній аварії загинули Філіпп із дітьми. Ізабель зникла з радарів.

Хоч як старалася Одрі, далі не могла відшукати жодного її сліду — ні записів у відділеннях соціального страхування, ні проблем із законом, жодної кредитної картки чи хоча б якоїсь помітної діяльності. Ізабель Беррер більше не існувала — у певному сенсі. Де тоді вона лікувалася? Коли стала Еріком Катцом? Відкрила кабінет на його ім’я 2009 року. Після Отель-Дьє Одрі ще раз туди навідалася, оглянула архіви, зазирнула в деякі теки: з того, що встигла побачити, випливало таке: Ізабель забрала більшість пацієнтів свого колишнього. Це підтверджувало її таємний мотив: змінивши стать і особистість, колишня мадам Юссено сама привела себе до катарсису. Вона стала втіленням колишнього чоловіка.

Цій метаморфозі особливо посприяла одна подія: смерть батька, що сталася 2008-го. Ізабель втратила останню моральну підтримку й водночас успадкувала неабиякий статок. Відтоді її божевілля ніщо не стримувало — в усіх сенсах.

Осмислюючи ці подробиці, Ґаель не зводила погляду з антропометричного знімку Ізабель Баррер, зробленого з десяток років тому під час котрогось арешту. Попри коротку зачіску, тоді її жіночність ще не викликала сумнівів. Згодом риси пожорсткішали — аж до появи маскулінних ознак.

— Кави?

— Ні.

Була неділя, й Ґаель з Одрі вже не мали про що говорити. Жаль через безглузду аварію. Зневіра. Вони знову опинилися на початку шляху. Розчарування. Безліч запитань без відповідей. Як пов’язані Ізабель Баррер і Чоловік-цвях? Про якого саме вбивцю йшлося? Африканського? Паризького? Чому Анн Сімоні ходила до неї як пацієнтка? Чому в неї також були відомості про Людовіка Перно? Чи заманила вона до себе Ґаель і як це зробила? Чи виконувала накази когось, хто волів залишатися невідомим?

Людина-цвях жива…

Вони мусили починати з нуля. Дізнатися, про що хотіла поговорити психолог. Поки що — жодної причини для перегляду результатів Ерванового розслідування, в ході якого доведено провину Кріпо. Радше слід вписати в цю історію божевільну психіатриню. Чи знала вона Філіппа Кріслера? Або ж когось із чотирьох підозрюваних, кожен з яких вважав себе Людиною-цвяхом після введення її кісткового мозку? Розслідування виявило купу психів, які йшли слідами нґанґи…

Окрім цих запитань, Ґаель також глибоко тривожив ще один факт. Майже фізичний біль. Усвідомлення, що вона понад рік звірялася самозванцеві — як виявилося, ще й жінці. А та вислуховувала її історії, її відверті зізнання: неначе павук, затягувала жертву в свої липкі тенета. Тепер Ґаель роз’ятрювала власні рани, пригадуючи жіночні риси, які завжди дивували її в Катці. Незвичайне обличчя, високі комірці, ніби в старомодного бухгалтера, які, певно, ховали шрами, що залишилися після невдалого самогубства. Задовгі пальці, що нагадували рачині клешні, голос без будь-якого тембру, змішування відкритих і закритих складів… Як Ґаель могла виявитися такою сліпою? Ерік Катц завжди був трансвеститом, тільки справжня й вдавана стать тут мінялися місцями.

Намагалася уявити собі таємне життя Ізабель Баррер — за кулісами її безуму. Немов бачила, як та заходить до склепу Юссено на цвинтарі Ліля, витягає тіла з домовин, дістає нутрощі, бальзамує мерців, замотує в бинти, просочені смолою, поєднуючи знання медика з інформацією про поховальні ритуали в Стародавньому Єгипті. Уявляла ту жінку на колінах біля аналою, до якого вона ставала, спершу зазирнувши до кожної труни.

Найгірше, що Ґаель почувалася в чомусь подібною до тієї схибленої. Вона також кілька разів потрапляла до Ц3П, потім її переводили до лікарні Анрі-Е з кімнатами-ізоляторами й ліжками, які оснащувалися ременями. Батько також відвозив її до найпрестижніших клінік, зокрема й до «Феянтін».

А тепер?

Ситуація розв’язалася швидко. Одрі більше не мала жодних засобів для розслідування, а Ґаель вказали її місце: виперли за двері. Вона сподівалася лише на дві події: на повернення брата або на чергову катастрофу, хоч би що то було. Страх схожий на мороз: потрібно рухатися, діяти, аби він тебе не заполонив.

Хай що мало статися, Ґаель була згодна.

Опівдні, як і очікувалося, вони досягли зони копалень.

Цілий ранок піроґа розсікала бурі хвилі, ніби ґріндер — шишки канабісу. Ерван сушив собі мізки батьковими зізнаннями. Про те, щоб заарештувати його за юридичною процедурою, не було й мови. Усе відбувалося на території Конґо-Кіншаси. Та й минуло вже сорок років: тобто з точки зору закону — кілька століть. А головне — ані найменшого доказу, окрім зізнання, якого Старий не повторюватиме.

Справжня проблема полягала в іншому: винний, чи не винний? Ерван був єдиним його суддею, водночас уособлював суддю, прокурора, адвоката й присяжних. Коли починав цю рольову гру, голова, здавалося, от-от мала вибухнути. Найнесподіваніше, що весь процес перевернувся догори дриґом. Його батько, ниций убивця й шпигун, кат їхньої матері, перетворився на жертву — свого дитинства, психічних розладів, дуету схиблених збоченців… Винний, чи не винний?

— Скоро прибуваємо, — оголосив Морван. — Натягуй бронежилет.

Ерван, уже вбраний у рятувальний жилет, вмирав від спеки, тому не поворухнувся. Насправді він більше не мав сили, аби турбуватися бодай про щось.

— Надягай, — наполягав Ґреґуар. — Не час розслаблюватися.

— У цій місцевості також бачили війська?

— Не ті, що ти знаєш. Май-май, кадоґо не менш небезпечні, але не такі помітні. Вони радо зустрінуть нас на пристані…

Ерван підняв погляд, передовсім побоюючись нового гелікоптера МООНДРК. Блакитні берети, безперечно, мститимуться за смерть свого командувача.

Ця думка потягла за собою інше запитання: чому Понтуазо хотів його вколошкати?

— Квебекець торгував зброєю, — пояснив Морван, похмуро всміхаючись. — Це він організував різанину останніх двох днів, озброївши тих дикунів. Не знаю, як він це прокрутив: викрав частину свого ж таки майна, аби перепродати озброєним угрупованням. І це він убив Монтефіорі, замішаного в схемі. Ти покликав на допомогу свого найзапеклішого ворога. Для нього ти був лише свідком, якого необхідно прибрати.

Доводилося прийняти й цю сагу з хаотичним сюжетом, у якій поступово спадають маски.

— Звідки ти все це знаєш?

— Від твого брата. Він відкопав сенсацію за десять тисяч кілометрів звідси.

Ерван не бачив жодного зв’язку між пеклом на річці та Лоїком, але не допитувався. Урешті-решт, цікавило його інше.

— Скільки часу до прибуття? — запитав він.

— Півгодини.

Достатньо, аби повернутися до теми Людини-цвяха:

— Розкажи мені решту.

— Що саме?

— Цього ранку ти сказав: «Білі Будівельники відмовилися від своїх планів страти, коли дізналися, що Фарабо нічого про них не скаже». Що конкретно він знав? За словами сестри Гільдеґард, він сам належав до кланів засновників…

— Я тобі вже казав, — зітхнув Морван. — Тоді я добряче покопав у історії цих сімей. Гідно поцінував їхню кровожерливість. А ще я дізнався, що ті психи вірили в магію йомбе. Вони всі задурили собі голови анімістичними забобонами, вважали себе проклятими. Виїхавши з Нижнього Конґо, уклали угоду з чаклунами, щоб їм дали спокій на новому місці.

Ерван відчував щось подібне до сп’яніння. Ця справа діяла мов наркотик чи алкоголь. Що більша доза, то важче втриматися на ногах… І прагнеш більшого. До чого дійде ця історія?

— Яку саме угоду?

— Вони мали віддати дитину. Класична вимога жерців-фетишистів. Ворожбити беруть данину живою плоттю.

— Ти маєш на увазі…

— Перш ніж виїхати з Майомбе, вони залишили там одного зі своїх малих. Майбутнього Тьєрі Фарабо.

— Чий це був син?

— Я так і не дізнався. Перевернув архіви, що стосувалися всіх родин, але в Конґо…

— Як ти це вивідав?

— Завдяки де Пернеке. Тієї ночі, коли я його відмудохав, він намагався викрутитися, тому виклав серед іншого й це. Жінки клану страждали через докори сумління й усе йому розповіли. Вони думали, що привид хлопчика повернувся по них. І мали рацію, але в іншому сенсі.

— Чаклуни не вбили пацана?

— Навпаки, вони втаємничили його в свій культ. Подробиці я дізнався значно пізніше, коли розпитував Фарабо в тюрязі. Усі вважали його оповідь нелогічною. Це було не так. Він був божевільним, але спогади залишилися недоторканими й точними. Чоловіки з кланів покинули його з велосипедом посеред лісу, ніби в дитячій казці. Пацан катався собі стежками, нічого не підозрюючи. Коли він повернувся, родичі зникли. Він почав кликати їх, горлати, аж голос зірвав — усе даремно. Споночіло. По нього прийшли нґанґи. Фарабо нічого не розповідав мені про вишкіл, але ти вже знаєш про це достатньо, щоб уявити його страждання. Він мав таланти, які в навчанні лише розвивалися. До підліткового віку хлопець уже став грізним чаклуном.

Ця історія була схожа на самого Фарабо: логічна, але божевільна. До параноїдального психозу біснуватого додалася холоднокровна цілеспрямованість покинутої дитини.

— Як він утік від чаклунів?

— Не знаю. За якийсь час у Західному Касаї його підібрали й охрестили єзуїти. Він отримав ім’я Тьєрі Фарабо й можливість наздогнати шкільну програму. Під цим іменем він і вступив до університету Лонтано на факультет геології, мінералогії та гірничої справи. Насправді ж він стежив, як кажуть, за єдиною своєю сім’єю, єдиним своїм ворогом… Вже після першого вбивства він залишив поряд із жертвою схему — генеалогічне дерево. Знак, адресований засновникам міста: заблуканий син повернувся.

— Вони зрозуміли послання?

— Ні. Вони думали, що жерці з Майомбе не дотримали слова й вивільнили демона, що вселився в якогось робітника. Ось чому вони хотіли вбити всіх іммігрантів із Нижнього Конґо. Вірили в чорну магію, але ще більше вірили в білу, тобто в 375 Holland & Holland Magnum.[102]

Раптом до гулу двигуна додалося ревіння мотора в небі.

— Шепік, — прокоментував Морван і глянув на крихітний силует двомоторного літака, що завис угорі. — За п’ятнадцять хвилин будемо на борту.

Щойно досягнуть суходолу, вже не можна буде далі розпитувати батька. Старий закриється, ніби вовчий капкан. Це останній шанс зібрати все докупи.

— Де Пернеке, — Ерван заговорив гучніше, щоб перекричати ревіння двигуна «Enduro», — ти зустрічався з ним після цього?

— Ні. Він здав Білих Будівельників, тому вже не мав чого ловити в цих краях. До того ж, хлопець боявся, що випливе його зв’язок з убивством Каті.

— Чому він не доніс на тебе?

— Ти дурень, чи що? Він сів би разом зі мною за співучасть.

— Про нього більше нічого не відомо?

— Ти маєш на увазі, чи не надсилав він листівок? Ні. І я ніколи не намагався з ним зв’язатися. Знаю, що він працював психіатром десь у Валлонії. Помер кілька років тому. Рак із метастазами.

Залишалася тільки Меґґі. Ерван міг припустити, що Морван зглянувся на неї, що він боявся гніву бельгійців, але навіщо було з нею одружуватися? Засновувати сім’ю з гарпією, яка ним маніпулювала? Бо вона цього хотіла? Справді? Бо він боявся Білих Будівельників? Щось не клеїться.

Берег наближався: Кросс уже тримав у руках швартови, Морван скинув рятувальний жилет і схопився за клунки, готовий до виходу на суходіл.

— Ти не все мені розповів, — Ерван вчепився йому в руку.

— Чого тобі ще?

— Чому ти одружився з Меґґі? Чому не здався після арешту Людини-цвяха? У тебе багато недоліків, але ти ніколи не уникав би відповідальності.

Морван зупинився й нагородив сина широчезною посмішкою. На його буйволячому обличчі читалися водночас полегшення й тріумф. Зрештою він скинув з душі тягар і врятував сина. Чого ще просити?

— Я знав, що почавши цю історію, її доведеться так чи інакше закінчити…

— Відповідай: навіщо знадобився цей шлюб?

Старий заніс ногу над бортом човна й ступнув у воду: Кросс уже був на березі, керманич щойно заглушив двигун. Вони стягли з себе помаранчеві нагрудники, але залишилися у бронежилетах.

Морван подав синові руку й допоміг ступнути на тверду землю.

— Каті жила у віллі на околиці, куди ніхто ніколи не ходив. Наступного дня після вбивства, ще до того, як знайшли тіло, я нарив її адресу й пішов туди. Хотів перевірити, чи не залишилося якогось доказу, що свідчив би проти мене.

— Усі знали, що ви зустрічаєтеся.

— Я говорю про свої… негаразди. Я хотів упевнитися, що в неї нічого не залишилося на кшталт щоденника, не знаю… І недарма.

— Що ти знайшов?

— Дитину. За два місяці до того Каті народила хлопчика, і батьком був я. Ось чому вона приїхала до Лонтано: щоб мені повідомити.

— Ди… дитину?

— Вона так і не дочекалася слушної нагоди, щоб зізнатися мені, а може їй забракло наснаги. Це могло б усе змінити… Я завжди думав, що тієї останньої ночі вона призначила мені зустріч у Променистому містечку, аби нарешті розповісти. Але моє шаленство перемогло.

— Дитину?

У Ервана мовби платівку заїло. Очерет довкола нього колихався, ніби театральна завіса. Спектакль скінчився, але актор постійно повторював одну й ту саму репліку.

— Коли я знайшов немовля, у мене була приблизно така сама реакція, як і в тебе, — вів далі Морван. — Тоді все сталося дуже швидко. Певним чином ця дитина знімала всі сумніви, всі запитання. Це був мій син: я збирався прийняти його. І хай би яким божевіллям це могло здатися — Меґґі, яка підбурила мене до вбивства його матері, відразу зголосилася його виховувати. У мене й досі перед очима та картина: вона з розбитим писком, перебинтована, з тією крихіткою на руках пропонує мені цю збочену угоду: якщо одружуся з нею, вона піклуватиметься про дитину до самої смерті, як про рідну.

Кросс відволік їх від розмови, гукнув французькою з-за озерних заростей:

— Ворушіться! У мене кепське передчуття.

Морван ніби й не почув.

— Вона поїхала до Кісанґані, до Великих озер, під приводом лікування від стресу. За дев’ять місяців оголосила всім, що народила хлопчика. Тимчасом ми одружилися. До Лонтано більше не поверталися.

Ерван стояв мов укопаний, стирчав на березі як забита паля.

— Хто та дитина?

Морван м’яко поклав долоню йому на потилицю:

— А сам як гадаєш?

Цієї миті пролунали постріли. Усі кинулися на землю.

— Ni nani? — загорлав Морван до Кросса, який і досі був попереду, в чагарниках.

— Май-май.

Здавалося, ніщо не могло схвилювати цього найманця зі зброєю напоготові. Ерван повернув голову й помітив, що керманич, розпростертий поряд, також тримає МК12. Мабуть, із партії Понтуазо. Сплата податку просто біля джерела отримання прибутків. Щоб не пасти задніх, він дістав свій «Glock» і вставив патрон у набійник. Намагався вгадати, що накаже батько: стріляти у відповідь, чи спробувати проскочити між кулями.

Поки що панувала тиша. Замовкли навіть птахи, не ворушилася комашня. Саме ревіння «Cessna», що наближався. Прибув їхній літак — але як до нього дістатися?

— Скільки ти їх бачиш? — запитав Морван, цього разу французькою.

— Мінімум десяток.

Старий вилаявся, хоча й не здавався здивованим. Це навіть не щаслива нагода для тих злодюжок — Морван, майже сам, на річці, на борту піроґи, — це пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Ерван зважив батьків ризик заради його порятунку.

Знову залпи. Щільніше притиснулися до землі, ввіткнулися носами в глину. Ґреґуар без кінця роззирався, мабуть, побоювався нападу з тилу, з боку річки. Свистіли кулі, зносили голови очеретам, розчинялися у блакитній емалі неба.

Ерван відчув приплив натхнення і підняв голову. Це був його третій бій, і він починав пристосовуватися. Ні, навіть насолоджуватися. Блискуча луска річки, зелена стрічка берега на лазуровому тлі, гаряче, мерехтливе повітря, насичене вологою та незчисленними формами життя, навіть постріли з їхнім синкопованим, контрапунктним ритмом, перкусія в гімні смерті, — усе це раптом здалося йому прекрасним і на диво безгрішним. Але можливо, це він був безгрішний, ніби очищений цими двома днями, впродовж яких тільки те й робив, що помирав…

— Кроссе, — зрештою розпорядився Морван, — прикриватимеш нас, поки не заскочимо в літак. Ти, — керманич, здавалося, не мав імені, — ти повертаєшся на піроґу та даєш газу. Підійдете до копалень із півночі. Протримаєтеся з хлопцями кілька днів. Я повернуся з підкріпленням.

Його підлеглі не відповіли — певно, таким у сухопутних військах Морвана був знак згоди. Замість крапки в кінці речення пролунали нові постріли, в повітря злетіли пошматоване листя й уламки кори, а багнистий ґрунт і собі почав пострілювати маленькими жвавими гейзерами.

Ерван не орієнтувався на місцевості, але раптом ревіння літака почулося надто близько, ніби з-під землі. Тож вони опинилися за кілька метрів від посадкової смуги. Пробігти між кущів — реально. Проскочити відкритий майданчик — справа значно ризикованіша.

— За мною!

Морван закинув наплічник, скочив і побіг до стежки, якої Ерван і не помітив. Побіг за батьком. Дрібні кроки, шалена спека, світло, посічене листям. Двигун «Cessna» гуркотів над лісом дедалі ближче. Ерван із подивом відчув надію. Залишити цю прокляту землю. Повернути собі здоровий глузд. Скористатися порадами ба…

Він не помітив загрози: Морван випустив чергу в чагарники. Солдати в камуфляжі, здригаючись від куль, попадали всього за кілька метрів, і зненацька відкрили картину, на яку Ерван уже й не сподівався: посадкову смугу на латериті. «Cessna» вже двигтів на ній, мовби з нетерплячки — мерщій відірватися від землі.

Морван дійшов до краю лісу, оглянув усе навколо й прошепотів:

— Ходімо.

Вони кинулися до літака. Ерван готувався будь-якої миті зловити кулю. Що ближче літак — то вища ця імовірність. Перед ними красувався пом’ятий двомоторник, що ніби побував в усіх конґолезьких війнах.

Сто метрів. П’ятдесят. Тридцять…

Двері літака відчинилися. Залишалося тільки заскочити. Морван підсадив сина, який сторчголов закотився всередину й відразу, ще стоячи навкарачки, повернувся, щоби подати батькові руку. До них уже бігли кілька май-май, стріляли з кулеметів, не цілячись.

Старого важко було підняти: справжній мамонт. Ерван скорчився дужче й смикнув з останніх сил; випари гасу буравили повітря розжареними вихорами. «Cessna» почав рухатися, хоча ноги Морвана досі теліпалися в повітрі.

— Двері! — заволав пілот.

Ерван перекинувся навзнак, аби цілком затягнути батька в літак. Вони разом покотилися кабіною: ні пасажирських сидінь, ні навушників із мікрофонами, нічого, крім підлоги, встеленої ребристими листами жерсті, помосту для мішків із колтаном. Ерван не встиг перевести подих — мусив кинутися до дверей. Витягнув руку й таки зачинив їх. Устиг востаннє глянути на смугу, яка бігла під літаком.

Він заблокував механізм дверей і озирнувся: батько вставав, не відвертав погляду від типа, який сидів поряд з пілотом, — тутсі в уніформі, повернутий до них профілем, вузьким і довгим ніби шабля.

— Бісінґ’є? Якого хріна ти тут робиш?

— Вітання від Мумбанзи.

Військовий випустив дві кулі крізь сидіння. На стелю бризнула кров, а Ґреґуар без жодного звуку скорчився на підлозі. Ерван досі тримав свій 9-міліметровий. Він випростав руку й натиснув на гачок — мізки тутсі розлетілися вітровим склом.

— СУКА! — заволав росіянин.

Ерван підклав ліву руку під шию батькові, який булькав кров’ю, а правою притиснув дуло пістолета до потилиці пілота:

— Злітай, заради Бога! Злітай, або нам усім хана! «Cessna» й далі набирав швидкість; нарешті він відірвався від смуги. Ерван опустив погляд на батька і все зрозумів. Він повалився на підлогу, притискаючи до себе нерухоме тіло, поки літак рвався у безкраї небеса.

Зґвалтування тривало недовго.

Кожен мудак дочекався своєї черги й, на щастя, в жодного не виникло проблем ні з ерекцією, ні з еякуляцією. Обскубли півника по повній.

Лоїк пережив цю сцену якось очужіло — можливо, досяг нарешті незворушності, яку проповідував Будда? Радше глибинний жах: перед ним відступила свідомість. Упродовж усього дійства він чіплявся за єдину думку: діти не повинні цього бачити. Софія бездоганно відіграла свою роль: не дозволяла їм піднімати голови й пошепки заспокоювала.

Сицилійці відпустили його: це було лише попередження. Увесь запльований, він, похитуючись, повернувся за кермо й поїхав далі звивистим шляхом, що вів до аеропорту. Софія подавала йому серветки. Їхнє розслідування щойно завершилося контрольним пострілом. Про заяву з приводу інциденту не було й мови, так само, як і про публічні скарги на цю варварську країну. Він придбав квиток на той самий літак, яким летіла сім’я, і всі вони повернулися в Париж.

За час польоту ніхто й словом не озвався. Та сама мовчанка в таксі, яке довезло їх до площі Єна.

— Хочеш залишитися в нас? — запитала Софія біля під’їзду.

Лоїка судомило, він загортався в пальто, щоб це приховати, а колишня дружина намагалася перед дітьми вдавати, ніби все гаразд. Цієї миті діти й тільки діти давали змогу — ні, змушували — триматися на ногах.

— Ні, дякую.

— Усе гаразд?

Квола посмішка, мовляв: «І не таке бачив». Це була водночас правда й неправда. Він кілька разів ледь не вмирав за жахливих обставин, не ліпших за ранкову зустріч. Але це завжди було після наркотиків, у прострації. Наркоман завжди сподівається, що нова доза стане фатальною і все скінчиться назавжди. І знає: коли це станеться, він навіть не усвідомить власної смерті. Не помре, а відлетить.

— Я зателефоную тобі ввечері, — пообіцяв він і не поцілував дітей.

Прополоскав рота в машині, потім в аеропорту Флоренція-Перетола, далі ще двічі в літаку й нарешті по прибутті в Париж. Мабуть, уже ніколи не змиє цього приниження, що всоталося йому в ясна, у шкіру, в душу. Тепер не можна баритися. Мерщій залишитися сам-на-сам із цим нестерпним спогадом. Часом кортить швидше пережити все найнеприємніше, неминуче.

Він проїхав угору авеню Президента Вілсона без поклажі (не схотів навіть повертатися до вілли у Ф’єзоле по свої речі), неквапно, майже безтурботно. Крокував між масивних будівель початку XX століття й ще респектабельніших споруд часів Всесвітньої виставки 1937 року, ніби персонаж картини де Кіріко, загублений у світі, невідповідному до його зросту. Нагадував того Лоїка, яким був у своєму буденному житті. Ніби й плинув у сонячних променях, але насправді повертався додому іншою людиною. Крихітною, знівеченою, спустошеною.

Набрав код і ввійшов до будинку поряд із Французьким інститутом Далекого Сходу. Його огорнула спека вестибюля, а ще — знайомий запах пилюки з килимів. Це було заспокійливе відчуття, але ще більше заспокоювало прийняте рішення. Знадобилася лише мить, аби воно визріло всередині.

Наступний етап після того, як ти зав’язуєш із наркотиками, — діяльність. Зробити щось. Завдати удару. Ствердитися на території насильства.

Уроком цієї подорожі стало не те, що Монтефіорі був не менш гнилим за його батька, якщо не гнилішим, і не те, що лихо, яке віднині об’єднувало його з Софією, створювало між ними «дивний та інтимний» зв’язок, як писав Верлен,[103] віднині міцніший за будь-яке почуття включно з любов’ю та ненавистю. Мораль флорентійської пригоди полягала в тому, що час настав.

Час стати справжнім Морваном.

Усе почалося тут, на аеродромі Лубумбаші. Сьогодні все тут і закінчиться: останнє коло пекла замкнулося. За час польоту Ерван здолав своє заціпеніння й узяв ситуацію під контроль. Він опустив сидіння тутсі, відтягнув його труп назад, відчинив бічні двері й виштовхнув його в повітря. Потім усівся біля росіянина, аби змусити його заговорити ударами прикладом по писку. Не відпускаючи штурвала Шепік довго белькотів своєю мовою, поки зрештою зізнався й сяк-так сформулював досить вірогідні відповіді.

Нсеко, Понтуазо, Монтефіорі та ще один мафіозі, чийого імені Ерван не запам’ятав, організували контрабанду зброї, спершу до Ківу, потім до Катанґи, за спиною в МООНДРК. Шепік займався перевезенням. Досить було провести кілька ризикованих операцій у савані, щоб ніхто вже не міг з’сувати, що в розпалі бойових дій загубилося, що поцупив ворог. Вигадані атаки, корумповані офіцери, домовленості на всіх рівнях — і рибка в ятері. У зони бойових дій одна перевага: ніхто не бажає пхати туди носа. Ці легкі гроші вдарили Понтуазо в голову, і він вирішив грати сольну партію на своїй території, співпрацюючи з флорентійськими мафіозі. Він кокнув Нсеко, а потім і Монтефіорі, вдавшись до старого доброго африканського дикунства, аби обдурити своїх.

Унаслідок цих інтриг білих зайд Трезор Мумбанза очолив «Coltano», водночас балотуючись як кандидат на посаду губернатора провінції. Цей луба, також одурманений владою, вирішив, що зі своїми військами й технічними засобами компанії може експлуатувати нові копальні Морвана на користь власної кишені… Якщо тільки ці копальні існують.

Прибуття Ґреґуара до Лубумбаші підтвердило його здогад. Достатньо було простежити за ним, аби визначити місце розташування родовищ. Експедиція Старого виявилася вигідною і ще з одного боку: Морван наражався на небезпеку. Мабуть, Мумбанза сподівався, що він загине через збройний конфлікт у тій зоні.

У регіоні, де повно тутсі, хуту, май-май, кадоґо, сліпу кулю можна схопити швидше за пронос чи малярію. На жаль, мзунгу був товстошкірий. Він пережив усе, навіть операцію з порятунку сина-гівнокопа у вирі бойовиська. Мумбанза відрядив свого вбивцю, який стабільно отримує платню за таку роботу, Бісінґ’є. Той мав завершити справу. Шепіку доручили привезти труп француза до Лубумбаші — байдуже, що Морван сідав на літак ще живим. Офіційна версія мала бути такою: через жадібність він пішов на зайвий ризик і загинув через якусь засідку.

Упродовж польоту Ерван чіплявся за цю історію, за імена, обставини, приховані наміри кожного учасника — що завгодно, аби лишень не усвідомлювати загибелі батька. Якби зупинився на цій думці хоч на секунду — зірвався б у безодню, ніби під його сидінням відкривався люк. Хоч би які почуття викликав Морван — захоплення, ненависть, відразу, повагу, синівський обов’язок, — саме цей велет завжди тримав його на плаву.

Ерван не мав ні дружини, ні дітей. Лише улюблений фах, який, однак, був жахливим. І взірець для наслідування — батька.

Не має значення те, що він усе в житті робив не тільки наперекір старому негідникові, а й наслідуючи його. Підвалини зруйновано, колони храму розсипалися: як тут викрутитись? Весь залитий кров’ю, він тремтів, знову й знову пережовуючи ці думки, водночас дослухаючись до белькотіння кацапа, вдивляючись у вітрове скло, заляпане бризками мізків та уламками кісток Бісінґ’е, і не наважувався навіть повернути голову в бік тіла Морвана.

«Cessna 310» долетів до Лубумбаші менш ніж за дві години. Ерван доручив Шепіку знайти в аеропорту труну, навіть якщо для цього доведеться викинути з неї чийсь труп. Він також пригрозив підпалити його літак і донести на нього за державну зраду, якщо той не принесе пристойного одягу для батька. Росіянин не змусив просити себе двічі.

Наступний етап: зателефонувати послові Франції — номер його мобільного лежав у Морвановому наплічнику. Ерван знав процедуру репатріації тіла громадянина Франції — йому, майорові поліції, кілька разів доручали наглядати за цим процесом. Дипломат спершу не повірив йому, тоді розхвилювався і, нарешті, почав панікувати. Ґреґуар Морван загинув на території ДРК — нічогенький подаруночок!

Ерван не дав йому часу на спроби ухилитися від виконання обов’язку:

— Я хочу, щоб ви склепали свідоцтво про смерть за кордоном, щоб особа загиблого була чітко встановлена. Офіційна причина смерті — інсульт.

На цю брехню його надихнув Тьєрі Фарабо, який помер від інсульту в інституті Шарко в листопаді 2009-го.

— Але ваш батько помер не в Кіншасі!

— Байдуже: знайдіть потрібні печатки. Труна буде закрита.

— Мені потрібен висновок про смерть, підписаний лікарем!

— І його теж знайдіть. У Конґо все можна купити.

— Я не можу цього зробити.

— Звичайно, можете. Пам’ятаєте Дьєлеве?

— Стуліть пельку.

Філіпп де Дьєлеве був французьким телеведучим, який зник 1985 року на річці Конґо. Ще й за тридцять років загадка його смерті породжувала найхимерніші чутки.

— Але цим займаються консульські слу… — кволо запротестував посол.

— Домовтеся з ними.

— А розтин?

— Через інсульт? Моєму батькові було шістдесят сім років: у такому віці смерть не викликає зайвих запитань. Знайдіть лікаря, який підпише дозвіл на поховання. Зареєструйте смерть у французькому бюро записів цивільного стану. Я буду в Кіншасі під вечір. Зустріньте мене на аеродромі Нджилі з копіями офіційно завірених актів і дозволом на перевезення небіжчика. Я хочу сісти на літак до Парижа о 22-й разом із тілом батька. Більше жодної ночі не проведу в ДРК. Ніхто не зацікавлений у зволіканні з цією справою.

Дипломат мовчав, але ця пауза свідчила про згоду.

— Не пропустіть наш літак і будьте біля трапу, — підсумував Ерван.

Уже бачив, що кацап повернувся з двома чорними, які несли такий собі криво збитий з дощок довгастий ящик. Він мав слугувати за труну.

За свою кар’єру Ерван багато разів стикався з мерцями й точно знав етапи розкладання тіла: підвищення кислотності крові, автоліз тканин, задубіння, потім трупні плями, тимчасом внаслідок бенкету бактерій і грибків виробляються гази, а це спричинює зеленувате забарвлення, здуття трупа й навіть бродіння гнилизни. Це якщо не враховувати легіонів смерті — трупоїдних комах, які пришвидшують усі процеси.

Він здогадувався, що за такої спеки все відбуватиметься з карколомною швидкістю. В аеропорту Лубумбаші марно шукати прохолодного приміщення. Тіло помістили у склад для органічних продуктів — викладену кахлями та встелену червоним пилом комору з потрісканими стінами, де тхнуло гнилими фруктами. Ерван поклав дошку на дві порожні діжки з-під пального, й попросив кілька відер води та засіб для миття підлоги.

— Валіть звідси, — наказав Шепіку й муринам, коли вони поклали небіжчика на дошку.

Роздягнув його й узявся до роботи з губкою в руці. Не знав, навіщо це робив — брудна вода могла посилити процес гниття, а хімікалії — роз’їсти батькову плоть.

Лише в одному Ерван був упевнений: потрібно стерти засохлу кров, перш ніж класти тіло в труну.

Почав зі стоп, піднявся до колін. Тер і подумки виголошував некролог. Ніхто ніколи не здогадувався про приховані мотиви Морвана. Усе життя в ньому щомиті протестував і боровся Kleiner Bastard. Це вбивця Каті все життя бив свою дружину, яка таким чином знову й знову розплачувалася за ту ніч 30 квітня 1971 року. Це флік-психопат, який страждав через голоси в голові й галюцинації, маневрував між політичних мілин, занурюючись у найтемніші води Франції та Африки, аби виловити з них гроші, призначені його дітям.

Торс. Ерван оглянув кожен сантиметр, але не бачив загальної картини — сіра обвисла шкіра, брезкла маса зі слонячими складками. Він рухався на автопілоті. Справжній Ерван відпустив свої думки, намагаючись осягнути інші відкриття цього дня. Нелегко. Отже, матір’ю була не Меґґі, а медсестра, вбита його рідним батьком, підбурюваним гіпі-істеричкою та схибленим психіатром, який жадав її. Ой як нелегко.

Руки, плечі — він боявся дістатися самих ран, проваль із чорними краями на шиї. Ерван виріс поряд із убивцями його матері — як діти в країнах з диктатурою на кшталт аргентинської, виховувані катами їхніх батьків. Глибоко в душі він не дивувався з цієї неймовірної історії — в кожному разі, вона пояснювала хаос, що звався його дитинством. Жорстокість батька. Покора його дружини. Відмова Морвана розкривати найдрібніші подробиці свого походження і водночас його претензії на бретонське коріння. Байдуже, вірив Ерван в інтуїцію чи ні, цікавився підсвідомим чи чхати на нього хотів — він завжди здогадувався, що за їхнім сімейним пеклом криється страшна таємниця. Від початку приїхав сюди не лише дошукатися правди про смерть Катрін Фонтана, а й відстежити власне коріння. Пробудження виявилося жорстким. Справжнісіньке похмілля.

Шия. Ерван занурив губку в цебро з каламутною водою, заплющив очі й почав обмивати запечені рани. Змусив себе подумати про повернення до Парижа. Не розумів своїх почуттів. Ніби йому на плечі лягла не правда, а крижана брила. Почувався, мабуть, так, як ті альпіністи: після обвалу вони не відчувають болю, вважають, що уникли найгіршого, а насправді їх перерубало навпіл.

Небіжчик помитий. Непогано. Тепер слід не зволікаючи покласти його в коробку: скидалося на те, що в тісній комірчині спека посилилася вдвічі. За асоціацією спливла думка: чи буде багажний відсік у літаку — рейс на Кіншасу о 17-й — загерметизований. Якщо ні, тіло могло замерзнути чи вибухнути. Ерван не хотів уявляти собі цю картину.

Наскрізь промоклий від поту, він роздягнувся, але не мився: вода в цебрі почорніла від крові. Натягнув сорочку й джинси, які приніс Шепік. Для батька залишилися закороткі штани з кепського терґалю й теніска з африканськими мотивами. Він незграбно одягнув небіжчика, але «поєднати Поля з Жаком», як казала Меґґі, коли він був маленький, вдалося тільки з другої спроби.

Попри те, що час спливав, він не поспішаючи роздивився цю нечувану картину: його батько з заплющеними очима та блідою шкірою, в сяк-так натягнутому шматті, босий. Пеон,[104] жертва південноамериканської революції. А точніше, Ерванові пригадалися фотографії трупа Че в Болівії: голий торс, відсутній погляд, — поки йому не відрубали руки, щоб довести, що він мертвий. Морван — герой-революціонер?

Ерван втупився в труну на підлозі. Грубі, косо збиті дошки, ніби щойно з джунглів. Данина шани жертві війни, що так пасує його батькові. Проблема в тому, щоб помістити туди тіло — щонайменше сто кіло неживого м’яса. Пошукати помічників? Ні: приватна справа. Він поставив труну паралельно дошці й почав штовхати труп, аби той покотився і впав у ящик.

Щось глухо гупнуло, почувся тріск. Ерван закашлявся у хмарі червоного пилу, помахав руками й глянув, що сталося. Цвяхи не витримали: довкола каркасу розсипалися дошки. Єдиний плюс: Падре таки перевернувся на 360 градусів і тепер знову лежав на спині. Справжній Ерван, мабуть, розплакався б, почав молитися чи принаймні кілька секунд збирав би докупи думки, але інший, на автопілоті, просто схопив цвяшки й молоток, залишені Шепіком, міркуючи, чи достатньо їх, аби підлатати ящик.

Не заощаджував сили. За кілька хвилин усе запечатав, припасував дощане віко. Віднині лише його версія буде головною до самого Парижа — інсульт, і край. Іншу він висуне перед керівництвом у будинку № 36, у безпеці — ще не продумав її до кінця, але вона буде ближчою до реальності: посвист куль і насильницька смерть.

Тепер потрібно було підмазати кільком людям, підписати папери, потім покласти ящик у багажне відділення. Тоді, нарешті, він сяде в літак. Ерван зацікавлений у тому, щоб опинитися далі, ніж на відстані пострілу, коли Мумбанза дізнається, що він досі живий.

Але найскладніше було попереду: повідомити іншим.

Ерван зателефонував лише їй. Ґаель це майже полестило б (вона — найсильніша), якби це не означало, що їй доведеться повідомляти Меґґі та Лоїку.

Ґреґуар Морван мертвий… По телефону вона не змогла до кінця оцінити масштаб катастрофи. Ерван обмежився мінімумом інформації: їхнього батька вбили під час стрілянини в конґолезьких джунглях. Ні слова більше. Ґаель ще встигне допитати брата, коли той повернеться. Власне, новина її не здивувала. Від самого початку ця пригода в Катанзі здавалася безглуздям.

Вона часто мріяла про цю смерть і завжди думала, що святкуватимуть її всією родиною. Аж ніяк. Ця несподіванка була в стилі Старого. Він скував їх жахом; так було, поки він жив. І завдаватиме їм болю після смерті.

Ґаель зателефонувала Лоїку, й вони поквапилися повідомити новину Меґґі. Пізніше Софія приєдналася до них на авеню де Мессін. Тепер усі мовчки розсілися в просторій вітальні по колу, ніби компанія колишніх п’яничок на зборах анонімних алкоголіків.

Справжні жалобні посиденьки, з тією невеличкою відмінністю, що в центрі не було тіла.

Ґаель не могла прогнати думку: неділя, отже, їхня традиція певним чином продовжилася. Обіди, які мати змушувала їх витримувати попри побиття, сварки, запеклу ненависть, замикалися на цьому вечорі, в цій вітальні, де ніхто не наважувався ввімкнути світло. Розгублені, приголомшені новиною, всі вони перебирали спогади й обмірковували власне майбутнє.

Ґреґуар Морван був останнім мерзотником. Але водночас відігравав роль опори сім’ї, стовбура дерева, в яке влучила блискавка. Він виконував функції ментора для старшого сина, протектора для молодшого і… Ґаель не знала, ким саме він був для неї. Батько завжди хотів виховати її, виставити їй певні межі, захистити. Провал по кожному пункту, але цей контроль зрештою виховав її від протилежного. Вона сформувалася у протидії батькові — всупереч його порадам, бажанням, надіям.

Вона була тим голубом Канта, який, «розтинаючи повітря у вільному леті й відчуваючи його опір, міг би уявити, що в безповітряному просторі літати було б значно легше»[105] — хоча, навпаки, птах має змогу вільно ширяти лише завдяки опору вітрам. Ґаель завжди боролася проти свого батька, і саме ця боротьба дала їй змогу вижити.

Але хіба вона колись злітала в повітря?

Відмовлялася їсти. Намагалася накласти на себе руки. Стала шльондрою. І все це на його честь. Їй вдалося отруїти йому життя, але й саму себе вона знищила. Тепер усе стане тільки гірше: немає вже орієнтиру, від якого прагнула б віддалятися. Її зворотна навколосвітня подорож завершена.

Похмура втіха: іншим доведеться зіткнутися з такою самою порожнечею. Її мати — бузкова туніка й зелений шовковий шалик, — найімовірніше, не набагато переживе свого чоловіка. Морван був для неї водночас божеством і демоном, тотемом і катом. На авеню де Мессін подружні стосунки заміняв стокгольмський синдром. Меґґі, яка сиділа зі складеними на колінах веснянкуватими руками й виряченими очима дивилася в порожнечу, вже здавалася мертвою.

Із Лоїком усе інакше. Він намагався підмінити батькову тиранію іншим рабством: спершу алкоголь, далі наркота. Батько помер саме тоді, коли він намагався злізти з коксу. Його життя стане зовсім порожнім.

Але цього вечора Ґаель розгледіла ще дещо. У півмороку вродливе обличчя Лоїка, бліде й напружене, здавалося осяяним особливим ореолом.

Вона знала свого брата від А до Я. Найрозумніший, найчутливіший, найстражденніший у сім’ї. Проте він не здавався ні зломленим, ні приголомшеним. Навпаки, він був натхненним, до чогось спрямованим. Знову підсів на кокс? Ні, досі помітні симптоми скасування препаратів: тремтіння, гарячка, тривожний стан. Чи вбачав він звільнення у батьковій смерті? Чи, навпаки — думав про помсту? Ґаель сумнівалася, що він вирішив озброїтися й оголосити війну Конґо…

В Італії щось сталося.

За кілька днів померли обидва патріархи, й обидва — насильницькою смертю. «Жив як пес, а здох як собака», — сказав би Морван. Чи були ці два вбивства пов’язані? Невже Лоїк у Флоренції щось дізнався?

Ґаель мимоволі повернулася до Софії. Присутність італійки була підтвердженням. Вона приїхала не заради Морвана, а через Лоїка — підтримати його, підставити плече у зв’язку з якимось планом чи випробуванням, що жодним чином не стосувалося Падре. Ґаель відчувала в ній ту саму рішучість із домішками страху.

Що сталося у Флоренції? Що вони відкопали?

Раптом Ґаель пронизав біль, який розбив її, ніби шибку. Вона завовтузилася на стільці, неначе відсовуючись від місця, в яке вдарила блискавка.

«Людина-цвях жива». Безбарвний голос Ізабель Баррер-Юссено, чи то пак Еріка Катца звучав у голові. А що, як це було попередження? Що, як загроза досі не минула? Невже щось пов’язує всі ці смерті й призведе до інших? Ґаель обвела всіх поглядом і нарешті усвідомила справжню катастрофу: Старий більше не може їх захистити.

Заснути під «Стілноксом». Прокинутися від амфетаміну. Доїхати до Руассі. Почекати перед виходом для новоприбулих. Жодних проблем, якщо тільки не думати й не планувати нічого на майбутнє. Усе по черзі, будь ласка.

Пасажири рейсу Кіншаса-Париж проходили й проходили повз нього, а Ервана досі не було — мабуть, затримався, підписуючи документи на тіло. Лоїк силкувався відволіктися, зависнути — відпустити думки й не усвідомлювати головного: Ерван повертався з тілом їхнього батька в багажі.

Нарешті він вийшов. Блідий, аж сірий, геть схудлий: скелет, обтягнутий шкірою. Комічна деталь: на ньому була пістрява сорочка в конґолезькому стилі. Сорокадворічний дрищ, підстрижений «їжачком» і гладенько виголений, який повертається з невдалої гуманітарної місії. Це недалеко лежало від правди, навіть якщо Лоїк і досі не второпав, за яким хріном його братик поперся в Конго.

В Ервана не було жодних речей, окрім наплічника. Він вибачився за затримку й підтвердив, що мусив підписати на митниці кілометрові сувої.

— Що тепер буде? — запитав Лоїк. — Я маю на увазі… з тілом?

— Його помістять на карантин, тоді відвезуть до судмедінституту. Після цього одна контора, яку я знаю, почне підготовку до поховання.

Слово «контора» здалося йому недоречним, але він відігнав думку про це.

— Цвинтар, поховання… Як ми це вирішимо?

— Я поговорю з мамою. Ліпше буде його спалити, і якнайшвидше.

— Розтину не буде?

Ерван глянув братові просто у вічі. Обличчя в нього так схудло, що очі здавалися величезними.

— Буде, але це дурість. Я був свідком його вбивства. Жодної потреби розпанахувати йому черево, аби дізнатися, що сталося.

Ерван говорив спокійно, але кістки його черепа рухалися під шкірою, ніби механізм дивної зброї. Напруження ще більше загострювало його риси, надавало незбагненної прихованої жорстокості — аж боляче дивитися. А головне, він тремтів від холоду — так дрижав, що Лоїку довелося віддати йому своє пальто.

— Як саме все сталося?

— Поясню в машині. Де ти припаркувався?

Лоїку хотілося пожартувати, щоб розслабити брата, — нічого не виходило.

— На паркінгу, — просто відповів він, бавлячись ключами.

Дорогою Ерван розповів усе; голос у нього хрипів, тремтіння досі не вляглося. Здавалося, голосові зв’язки от-от порвуться. Спершу він спробував коротко описати конфлікт у ДРК — принаймні ту його частину, що розгорталася довкола Лонтано. Лоїк швидко загубився в цій інформації. Зосередився на дорозі, на бігові хвилин. Жодного коксу, жодної паніки.

Брат перейшов до ключової події. Втеча на пірозі, засідка повстанців, біг до літака, стрілянина в кабіні… Усе це могло б стати пригодницьким романом, але в Ервановому поданні радше скидалося на репортаж. Подробиць більшало, дедалі важче було слідкувати за подіями. Він перераховував персонажів, імена знайомі й незнайомі: Бісінґ’є, Мумбанза, Понтуазо, Сальво; міста — Муюмба, Тута, Анкоро, Лонтано… Нереально все це запам’ятати.

Лоїк заїхав на окружну дорогу з думкою про те, що ці розповіді добре в’язалися б із образом їхнього батька: темні обставини, таємні махінації, неприкрашені факти. Після в’їзду до Аньєра в автівці запанувала тиша. Лоїк нічого не питав. Йому хотілося ліпше обміркувати частинки пазлу, не намагаючись поєднати їх, — ніби вдивлявся в абстрактний малюнок.

— Куди ти їдеш? — раптом запитав Ерван на розв’язці Порт-Майо.

— До Меґґі. Ні?

— Ні. Маю заскочити до № 36.

Лоїк повернув на авеню де ля Ґранд-Арме. Певно, треба терміново скласти офіційний звіт про події — у такій формі братик мав би висловлюватися чіткіше, ніж у машині.

Натомість Ерван вимовив неочікувану фразу:

— Я маю дещо перевірити. Ґаель розповідала про одну дивну штуку.

Лоїк здогадувався, про що йдеться, — йому сестра також шепнула зо двоє слів напередодні: якась історія з психіатром-андрогіном, жінкою, яка вдавала чоловіка. У суботу ввечері через невдалу операцію зі стеження її збила машина. Так само нічого не зрозуміло.

Від самого повернення з Італії Лоїк більше, ніж будь-коли, почувався дурником у сім’ї, але йому було байдуже. Навпаки: подобалося це невиразне, притлумлене враження, ніби світ долинав до нього самим лише невиразним леготом.

Коли в’їжджали на набережну, він все-таки вирішив перейти до нападу:

— Де ти вправляєшся у стрільбі?

— Що?

— Усім відомо, що ти чемпіон: ти точно десь тренуєшся.

— Ти теж хочеш? — недовірливо спитав Ерван.

— І якнайшвидше.

— Сподіваюся, ти не плануєш помсти чи ще якихось подібних дурощів.

— Я зліз із коксу. Мені потрібно так чи інакше розслабитися.

— Ліпше тобі знову почати грати у сквош.

— Ти знаєш, куди можна піти, чи ні?

— Дай телефон.

Лоїк послухався, не відпускаючи керма. Ерван записав номер йому в контакти. Вони їхали Новим мостом, який ніби застиг від холоду. Кам’яні парапети вкрила паморозь — неначе їх притрусили порошком.

— Це в Епіне-сюр-Сен. Центр спортивної стрільби. Директора звати Жерар Комб.

— Ти не пошлеш мене до тренувального тиру для поліції?

— Нащо? Хочеш собі значок і пістолет?

Лоїк мовчки сховав телефон, тоді повернув ліворуч на Ке-дез-Орфевр. Вони приїхали, і їм вдалося головне. Вони протрималися весь цей час, жодним словом не виказали свого болю — ба навіть власного душевного стану — в цій жалобі. Хоч би що вони робили, залишалися всього-на-всього двома самітниками, відлюдьками, й оця віддаленість від світу найпевніше зближувала їх.

Єдиний спосіб існування Морванів — бути самотніми серед людей.

Ерван почувався щасливим від повернення до № 36.

Атмосфера офісу, колеги, кавоварка, звичні для понеділків жарти. Те, від чого зазвичай нерви йому скручувалися клубочком, тепер заспокоювало й зігрівало душу. Новина про смерть Морвана вже пролетіла коридорами. Не йшлося про те, щоби розповідати комусь про мандрівку, але саме ця трагедія захищала його від нападів ззовні. Достатньо було потиснути руки, прийняти співчуття, зиркнути похмуро а-ля no comment — і піти далі без жодного слова.

Він замкнувся у своєму кабінеті. Справа першої необхідності: теплі лахи. Відколи ступнув на рідну землю, його трусило від холоду й мучив біль у животі. Видобув із шафи два светри й натягнув їх обидва; молився, щоб це не виявилося малярією чи ще якоюсь африканською гидотою на кшталт амебіазу чи шигельозу.[106]

Приземлення у Франції було жорстким. Проблеми почалися ще в Руассі: трохи наївними виявилися сподівання, що йому не доведеться відкривати труну Морвана й вдасться дотриматися версії з інсультом. Лицем до лиця з митниками Ерван миттю збагнув, що все значно складніше. І мови не було про дозвіл на ввезення на територію країни трупа без медичних аналізів. Тим паче — про уникнення карантину. А значить, марно наполягати на своїй брехні, якщо тіло виявиться продірявлене кулями.

Ерван сховав свої липові свідоцтва, стисло описав обставини смерті батька й визнав, що збрехав конґолезьким органам, аби якнайшвидше покинути ДРК, — з цим він розбереться пізніше на Ке-д’Орсе.[107] Поки що домігся єдиного: розтин проведе Рібуаз у паризькому судмедінституті.

Тепер потрібно спільно з керівництвом відшліфувати офіційну версію загибелі Ґреґуара Морвана — некролог розмістять у ЗМІ вдень, а Ерванове керівництво тим часом прикриватиме його перед Міністерством закордонних справ: утеча з ДРК з трупом у ящику викличе дипломатичне цунамі.

У машині намагався стисло викласти всю історію Лоїку: повний провал. Але особливо мучила Ервана інша проблема: Меґґі. Він ще не вирішив, яку стратегію обрати. Стиснути її в обіймах? Надягти на неї кайданки? І те, й інше? Або ніколи більше з нею не бачитися.

Він приготував собі кави, ввімкнув мобільний. На автовідповідачі вже ціла пачка повідомлень. Після третього він перестав слухати, лише читав імена людей, які їх залишили. Еліта кримінальної поліції, значні особи з площі Бово, заступники міністрів, радники, префекти… Навіть Отель де Брієнн — Міністерство оборони — розщедрилося на дзвінок. До вечірки долучилися поліційні профспілки, керівники Групи втручання національної жандармерії, підрозділу RAID,[108] цілий сонм різних бригад…

Ерван не знав, що в його батька було стільки друзів. У вхідних смс-повідомленнях така сама штовханина: журналісти, блоґери, гівнокопи всіх сортів згадували його незлим тихим словом. Він дивувався, звідки весь цей люд узяв його номер. Деякі особи називали себе «союзниками», інші — «старими компаньйонами». Ніколи про таких не чув.

Уже вирішив, що нікому не телефонуватиме. Підняв слухавку офісного комутатора й розпитав телефоністку: там теж почався цирк. Навіть не попросив списку повідомлень, натомість надав інструкції: він не повертався, ніхто не знає, де він, його лінія закрита на цілий день.

Далі глянув на чорний екран комп’ютера: жодного бажання перевіряти поштову скриньку, певно, так само повну, заходити в соцмережі чи на сайти новин, які патякатимуть казна-що й розпускатимуть найбридкіші чутки. Залпом допив своє Nespresso, глибоко вдихнув і вийшов, аби відбути єдиний свій обов’язок перед зустріччю з командою: Фітуссі.

Комісар чекав на нього в товаристві керівника Центральної дирекції Кримінальної поліції. Ерван привітався, вислухав стислі співчуття й почав молоти дурню: не згадував ні про шахти, ні про контрабанду зброї, ні, тим паче, про Каті Фонтана, лише про розвідувальну мандрівку для «Coltano», до якої він вирішив приєднатися, аби дізнатися більше про цю сферу батькової діяльності. Морван загинув від пострілу тутсі з неуточненим статусом. Він виголошував цю казочку нейтральним тоном, використовував адміністративну лексику та спостерігав за сценою, як сторонній глядач із-за дзеркального скла.

Фліки мовчки вислухали й запропонували ще власну софт-версію. Сліпа куля через стрілянину між ополченцями, без уточнень конкретних загонів, яких і так ніхто не знає. Головним завданням було зняти з уряду Кабіли будь-яку відповідальність: зараз не час псувати дипломатичні стосунки з ДРК — в першу чергу треба змусити їх проковтнути втечу Ервана з труною. Важливо також натякнути, що Морван грався в шибайголову, — аби ніхто не думав, ніби Франція не може захистити своїх громадян. У підсумку — якомога менше подробиць, особливо дражливих слів: колтан, МООНДРК, допомога французів хуту, назв етнічних груп тощо.

Говорив Великий Бос, Фітуссі ж із серйозним виглядом кивав. Володар цих місць не був здатний до прийняття бодай дрібних рішень. Будинком 36 ходив жарт: «Якщо ви зустріли когось на сходах і не розумієте, піднімається він чи спускається, значить, ви натрапили на Фітуссі».

Ерван погодився з варіантом історії, який йому пропонували. Хай там як, а на похороні віддаватимуться почесті, виголошуватиметься купа пустих промов, побрехеньок, які не дадуть ані найменшого уявлення про те, ким насправді був Морван. Нічого. Старий завжди ставив себе, справедливо чи ні, понад — або поза — законами й людьми. Навіть із могили він відповість усім цим чиновникам презирством.

— Вам потрібно кілька днів для організації поховання?

— Я ліпше відразу візьмуся до роботи.

Фліки перезирнулися: якщо Ерван цього бажає, нехай повертається до своїх обов’язків. Пряма дія. Він віддав честь співрозмовникам, ніби справжній солдатик, і пішов до своєї групи, в залу для нарад відділу карного розшуку. Зайшов, не постукавши, й побачив Одрі, Тонфу та Фавіні, які активно перешіптувалися.

А ще в куточку сиділа Ґаель.

— Що ти тут забула? — запитав він з порогу.

— Я чекала на тебе.

Ерван обвів колег запитальним поглядом. У їхніх очах відбилося лише потрясіння — таким схудлим і мертвотно-блідим він ще ніколи не був.

— Хотіла поговорити про цю історію з психологом? — він повернувся до Ґаель.

— Ні, дізнатися ім’я вбивці мого батька.

Жестом він наказав: «Залиште нас». Ніхто не встиг висловити свої співчуття. Тим ліпше. Ерван зачинив двері й перевів погляд на свою сестричку, яка зіщулилася на стільчику. Порівняння з Лоїком давало невтішні результати — для нього. Молодший здавався пожмаканим, ніби алюмінієва фольга, а Ґаель виявилася кутою з криці й гартованою, зміцненою кадмієм. Скульптура Бранкузі, тонка, блискуча, відполірована й загострена, на дотик така само приємна, як і небезпечна.

— Хто вбив тата?

— Винуватця вже нема живого, якщо тобі від цього легше.

— Ти порішив його?

— Так.

— Хто це був?

— Один полковник, тутсі, з боку конґолезької армії.

— Як його звали?

— Що тобі це дасть?

— Назви мені його ім’я.

— Лоран Бісінґ’є.

— Під чиїм був командуванням?

Ерван зітхнув і взяв собі стілець. Лоїк, який хоче навчитися стріляти, сестричка, яка планує бліцкриґ проти Катанґи. Певним чином цей прийом грів йому душу: такі самі схиблені.

— Усе це відбувалося за сім тисяч кілометрів звідси, зітхнув він. — У розпал війни, у світі, про існування якого ти й не підозрюєш.

— Хто стоїть за тим тутсі?

— Кілька століть ненависті, два десятки років війни та п’ять мільйонів жертв.

— Відповідай на моє запитання.

Він втупився у Сену за ґратами вікна (після самогубства Рішара Дюрна в 2002-му ґрати поставили на всіх вікнах). Порівняно з чорними хвилями Луалаби паризька річка нагадувала йому радше стічний жолоб у центрі Бріансона.

— Думаю, Бісінґ’є діяв від імені такого собі Трезора Мумбанзи, — нарешті поступився він. — Катанґзький генерал, луба, який став директором «Coltano» після смерті Нсеко. Чоловік із високими амбіціями стосовно фінансів і політики.

— Чому він наказав убити тата?

— Щойно ж сказано: бабло, влада. Нсеко був замішаний у контрабанді зброї, але щось пішло не так. Його прибрали минулого вересня. Мумбанза посів його місце на чолі «Coltano». Водночас він щось почув про нові поклади. Подумав, що може вбити одним махом двох зайців: позбутися історичного засновника фірми й загарбати собі родовища.

Ерван помітив тінь докорів сумління в сестриних очах барви синявої паморозі. Саме вона здала інфу про копальні, викликала катастрофічну ланцюгову реакцію, що змусила Морвана поїхати в Катанґу раніше. Усе це її провина. Принаймні так вона, певно, думала…

Насправді ж вона тут ні до чого. Не більше винна, ніж він сам. Ніхто не міг вплинути на долю Морвана — особливо в його останній версії: шістдесят сім років, сто з гаком кіло, сорок років африканських шахер-махерів і кривавих таємних операцій. Броньований потяг, навантажений похмурими думками, на повній швидкості полетів до конґолезького пекла.

— Тато був причетний до торгівлі зброєю?

— Аж ніяк. Мумбанза, до речі, також. Це все збіг обставин.

Ґаель, здавалося, реєструвала кожен факт в окремій комірці мозку. Що вже собі намислила?

— Мумбанза буває в Парижі?

— Я краще не відповідатиму.

— Буває, чи ні?

— Ти хочеш його розпитати? Випустити йому кишки? Подякувати?

Вона не відповіла, тільки наїжачилася. Ерван підвівся й почав крокувати вздовж вікон. Почувався пригніченим і, попри два светри, досі тремтів.

— Він регулярно буває в Брюсселі, — нарешті відповів сестрі. — Тато казав, він хтивий аматор білих поцьок і знає всі борделі в Європі. Хтозна, можливо, ти зустрічалася з ним по роботі.

— Козел.

Ерван пожалкував про останню ремарку, але Ґаель завжди мала хист до того, щоб його бісити.

— Вибач, — сказав він уже спокійніше. — Але не лізь у ці історії.

— Замала, щоб зрозуміти?

— Це інший світ. Світ, який тато добре знав і правила якого мовчки приймав. Я покинув це жахіття й збираюся зробити все, аби стерти з пам’яті спогади про нього.

— Мумбанза полюбляє кубла в Парижі? Так, чи ні?

Ерван став перед нею, заклавши руки до кишень.

— Бляха, коли ти вже зупинишся? — вибухнув він. — Тобі ще не набридло підсирати нам? Тільки й спочиваємо, коли ти в психлікарні!

Запізно — вкотре не стримався. Як це щоразу відбувається? Слова назад не повернеш.

— Ти так і не відповів на моє запитання, — процідила вона крізь зуби.

— А я звідки знаю! До того, як поїхати в Катангу, я навіть не знав про його існування.

Цієї миті він зрозумів, що відбувається. У цій кораблетрощі кожен Морван намагався схопитися за якийсь уламок. Він — за найдрібнішу справу, яку зможе відкопати в будинку № 36. Його брат — за те, що зав’язав і буцімто за тренування зі стрільби. Ґаель — за таємний план пошуку Мумбанзи. Усе це — щоб не здохнути. Лише Меґґі дозволить собі каменем піти на дно.

— Не хвилюйся, — він сів перед сестрою навпочіпки. — Буде розслідування. Мумбанзі кінець: Кабіла за нього не заступиться. Його позбавлять посади в «Coltano». Він не матиме жодних шансів на політичній арені. Його заарештують і навіть видадуть Франції, чому б і ні. У такому випадку суд найвищої інстанції підсмажить його за купу інших злочинів. За татовою смертю ховаються гори трупів.

Ґаель мовчки дістала сигарету. В залі не можна було курити, але що Ерван попускав убивцям на межі зізнання, те міг дозволити й своїй молодшій сестричці.

— А ти, — знову заговорила вона після затяжки, — ти так і сидітимеш, склавши руки?

— Це вже не твій клопіт.

— Тобі там яйця відрізали, чи що?

Він підвівся й роздратовано помахав рукою, аби відігнати дим. Зона особливого захисту в стилі Морвана: образи, провокації, але жодного натяку на співчуття, жодного лагідного слова.

— Розкажи ліпше про Ізабель Юссено, — він спробував змінити тему.

Ґаель коротко стенула плечима, тоді випустила ще одну хмарку диму, ніби бульбашку для слів у коміксах, і в ній — усе власне виснаження, відразу й гіркоту.

— Я знала її під іменем Еріка Катца. Вона вдавала з себе психотерапевта.

— Як ти з нею познайомилася?

— Не можу пригадати. Я ходила до неї близько року, від 2010-го до 2011-го.

— Нещодавно знову до неї звернулася?

— Ні. Він сам, тобто вона… сама мені зателефонувала. Хотіла, мовляв, дізнатися, як у мене справи.

Далі Ґаель розповіла йому дивну історію, перебиваючи її нервовими жестами й сигаретами «Мальборо». Психолог запросив на вечерю, а в ресторані щось шукав у її сумочці, потім на світанку ходив у склеп… Нема чого панікувати.

Разом з Одрі — а ця вже отримала на горіхи — вони вдерлися в його кабінет і знайшли підшивку з усіма статтями про паризьку Людину-цвяха, а також контактні дані Анн Сімоні та Людовіка Перно, записані в календарі під датами ще до вбивств. Анн навіть сама була пацієнткою цієї справжньої-несправжньої психологині. Насамкінець сталася трагедія в районі Бобур, коли перевдягнена жінка кинулася навтьоки і її збила автівка. Помираючи, Ізабель Баррер-Юссено прошепотіла: «Людина-цвях жива».

Це що за херня? Ні факти, ні їхнє значення — можливе повернення вересневих жахів — не переконували його, проте привід для занепокоєння був.

У будь-якому разі він щойно знайшов свою соломинку, за яку міг вчепитися. Взятися до цієї справи — принаймні кілька днів не думати про смерть батька.

— Я кличу інших, — підсумував він.

Чудова команда, завжди незмінна.

Одрі: безбарвне волосся, тиха й сумирна, хоч у вухо бгай, у своїй бавовняній куртці. Фавіні: марсельський бабій на прізвисько Сардина, вочевидь перезбуджений присутністю Ґаель. Тонфа, незворушний, серйозний і статечний, у чорному костюмі, мов уособлення меча правосуддя.

Ерван кількома словами переповів свою мандрівку — розповідаючи те саме по черзі Лоїку, Фітуссі й сестрі, він поступово пристосовувався. Почав говорити стисло, крижаним тоном та опускати деталі. Виклав обставини смерті Старого, але й словом не обмовився ні про справжню причину власної подорожі, ні про своє відкриття — справу Каті Фонтана, назавжди заархівовану в пам’яті.

Коли перейшов до дивного випадку з доктором Ізабель Баррер-Юссено, настала черга підлеглих. Вони використали неділю, аби «нарити інфи» на додачу до перших знахідок Одрі. Ерван вислухав їх, гортаючи вже складене командою досьє.

— З родиною зв’язувалися? — запитання не адресувалося нікому конкретно.

— Батьки померли, але я знайшла старшого брата, Олів’є, — відповіла Одрі. — Він живе у Клермон-Феррані, керує компанією «Domanges».

— Що за компанія?

— Родинна справа. Мережа сервісних підприємств з хімічного чищення. Близько сотні філій по всій Франції, з франшизами й усім таким. Гарний бізнес.

— Що він тобі сказав?

— Нічого. Він розірвав будь-які стосунки з сестрою багато років тому.

— Причина?

— Її психічні розлади. Від самої лише згадки про ті проблеми для родини, хлопець, здавалося, блювати хотів. Якщо я правильно зрозуміла, були ще й негаразди з успадкуванням, але він не вдавався до подробиць.

— Вона мала частку в фірмі?

— Нічого не знаю. Хай там як, її ніколи не оголошували недієздатною і не призначали їй опікунів.

— Чудово. Я пізніше зателефоную тому хлопцеві.

Одрі скривилася: не зносила, коли щось переробляли після неї.

— Що буде з тілом?

— Олів’є приїхав у Париж учора ввечері. Підписав згоду на вивезення. Він хоче відвезти її до Клермон-Феррана й поховати в родинному склепі.

— Ти з ним бачилася?

— Ні.

— Він має намір подавати на нас до суду?

— Немає жодних причин…

— Він міг би подумати, що є, — відрубав Ерван. — І навіть не одна. Перевищення службових обов’язків. Втручання в приватне життя. Незаконне розслідування. — Він переводив погляд з Одрі до Ґаель, яка ніби прикипіла до свого стільця. — Якщо він має клепку, то навіть може додати до цього пограбування зі зламуванням…

Над залою зависла багатотонна мовчанка.

— Якщо він це зробить, — дозволила собі озватися Ґаель, — то виявить скелет у шафі: його сестра практикувала під несправжнім іменем. Це я тут жертва її…

Ерван зупинив її погрозливим жестом. Щоб розрядити обстановку, втрутилася Одрі:

— Після нашої телефонної розмови в мене залишилося враження, що він давно списав свою сестру з рахунків. Вона отримувала ренту. Робила зі своїм баблом, що хотіла, та й по всьому.

— Ти можеш щось додати? — Ерван втупився в сестру.

— Ні.

— Тоді забирайся.

— Але…

— Тобі тут нема чого робити: це нарада офіцерів карного розшуку. Зникни, поки я не пробігся всіма твоїми дурощами за час моєї відсутності.

Ґаель більше не протестувала.

— Проведеш мене?

Це було радше твердження, ніж запитання. Вони спустилися сходами й мовчки вийшли на подвір’я.

— Щодо моїх янголів-охоронців, — запитала врешті-решт Ґаель, зупиняючись перед пропускним пунктом, — що робитимемо з ними?

— Не розумію, про що ти.

— Тато знову приставив до мене хвоста з двох типів.

— Де вони?

— Надворі, — вона кивнула на набережну Орфевр по той бік пропускного пункту.

— Вони знають, що тато помер?

— Звісно. Я вже казала їм, щоби йшли додому, а вони ані руш. Справжні вівчарки. Очікують наказів, та не знають, від кого.

— Стій тут.

Ерван вийшов на ґанок, розмірковуючи, чи й справді Ґаель досі в небезпеці. Вона, здавалося, залишила свої суїцидальні наміри, але поява на сцені Ізабель Баррер була ще одним тривожним дзвіночком. Людина-цвях жива…

Зрештою він вирішив відпустити двох церберів, але поки проводив їх поглядом, устиг пожалкувати. Неможливо довіряти цьому напівбожевільному дівчиськові. Щоб заспокоїти себе, постановив, що зайде до неї ввечері, після неминучого візиту до Меґґі. Потім попросив одного поліціянта відвезти Ґаель додому на машині без розпізнавальних знаків і поквапився до своєї команди.

— Бедлам починається з нуля, — оголосив він у залі для нарад. — Я хочу знайти зв’язок між Ізабель Баррер і Людиною-цвяхом. Деталь із адресами жертв більш ніж тривожна, а вже про той дивний факт, що вона крутилася довкола Ґаель, — що й казати.

Одрі задоволено всміхнулася: значить, вона не помилилася й випадок справді серйозний.

— Закривайте справи кожен у своїй групі, — вів далі Ерван, — і візьмемо собі кілька поточних: щоб займатися чимось офіційно. Даю вам добу, щоб доповнити досьє на Баррер. Фавіні, ти відтвориш історію подружжя й надаси детальний звіт про всі хвороби тієї схибленої. Тонфа, ти зосередишся, по-перше, на її фіктивній лікарській практиці, а по-друге, на Клермон-Феррані та підприємствах з хімічного чищення. Я хочу знати, звідки взялося кожне євро, отримане тією жінкою.

— А я? — запитала Одрі.

— А ти вестимеш наші поточні справи. Достатньо наробила дурниць.

— Але…

— Неофіційно залучити колег до розслідування? — раптом загорлав Ерван, вивільняючи гнів, стримуваний від самого прибуття. — Задіяти їх у справі, якої не існує? Спричинити смерть свідка? Зламувати його двері? Красти документи? Не кажу вже про те, що ти поставила під загрозу мою сестру, яка й самотужки легко може вляпатися в якесь лайно.

— Я…

— Стули писок. Будеш тихенько собі чекати на виклик до Генеральної інспекції. Після гармидеру в Бобурі неймовірно вже те, що тебе не викинули звідси негайно.

Одрі хотіла була ще щось відповісти, але опанувала себе. Ерван поклав руку на теку з даними про Ізабель Баррер.

— І останнє, — сказав він, перш ніж піти. — Ґаель говорила щось про «засекречену справу»: хто про це бовкнув?

— Вона сама, — прошипіла Одрі. — Скидається на те, що їй знайомий цей термін.

— Це спеціалізація мого батька. Звідки в неї виникла така ідея?

— Нам не вдалося знайти деяких відомостей.

— Яких саме?

— Усього, що пов’язувало Філіппа Юссено з Ізабель Баррер. Жодних даних про їхнє одруження чи розлучення. Навіть немає свідоцтв про народження дітей. Після аварії Юссено в Греції — жодного слова про їхню матір. Навіть у звітах страхувальників її не згадують. Схоже на те, ніби хтось не бажав, щоб ці два імені бодай якось пов’язувалися.

Така інформація не могла зникнути без чийогось серйозного втручання. Після відкриття справи лише прокуратура, слідчий суддя чи офіцер, відповідальний за розслідування, могли прийняти рішення про її делікатний характер і вдатися до подібної секретності. У такому разі вже неможливо дізнатися, хто займався цією справою і чи вона взагалі існувала.

— Фавіні, шепни зо два слова у коридорах і побачимо, які чутки ти збереш на цю тему. Зустріч сьогодні о сьомій вечора.

— А як… ну… поховання?

Ерван усвідомив, що забув про свій особистий пріоритет: похорон батька.

— Ще не знаю. Триматиму вас у курсі.

І він пішов, грюкнувши дверима, аби завадити виявам співчуття.

Шоста вечора, бар готелю «Meurice». Інтимна обстановка, розсіяне світло, велюрові завіси й старовинні картини. Усе розкішне, приємне, тепле: гніздечко миру й затишку, де можна випити кілька коктейлів, потеревенити про важливі події в світі чи знайти собі партнера на ніч.

Повернувшись до себе, Ґаель негайно зв’язалася з Мішелем Пайолем, сутенером із 16-го округу. На неї чекав холодний прийом: цей чоловік із верблюдячими зубами не забув допиту в Ервана, який коштував йому пальця.

— І тобі вистачає нахабства дзвонити мені. — Він надто близько тримав слухавку біля рота, а важке дихання натякало на щось непристойне. — Мені нема чого робити зі схибленими багачками, які вдають із себе шльондр! Я більше звик до того, щоб усе навпаки.

— Ми можемо поговорити про справи?

— У жодному разі.

— Тоді я розкажу старшому братові, що було в шкільному дворі на перерві.

Після короткої паузи він призначив їй зустріч. Місце обрала вона. Ґаель заздалегідь вмостилася в куточку, пірнула в шкіряне крісло й замовила келих шампанського. Трохи зарано, але це був особливий день.

Почувалася зболеною, зсудомленою нещодавнім землетрусом. Ґї світ, терпляче вибудуваний із ненависті, гніву й ще не знати чого, щойно розвалився. Вона почувалася бідолашною сицилійкою, яка усвідомлює себе як живу під руїнами після землетрусу, але більше не має причин для того, щоб жити.

Ну що ж, принаймні мені залишається…

Цієї миті на порозі з’явився Пайоль: двобортний піджак, червона хустинка в нагрудній кишені, лофери з китицями… Його кричуща елегантність контрастувала з приглушеною атмосферою бару. Треба було призначити йому зустріч у «Costes». Він сів напроти Ґаель без посмішки, зі стурбованим виглядом. На середньому пальці правої руки бракувало двох фаланг, і тепер він носив звичайну перев’язку.

— Чого ти хочеш? — різко запитав він.

— Спершу зроби замовлення.

Трохи повагавшись, він жестом покликав офіціанта і попросив еспресо. Ґаель не поспішала. Смакувала знервованість цього мудака, у якій прослизав чистісінький, ледь стримуваний страх.

— Трезор Мумбанза, — нарешті вимовила вона.

— Що — Мумбанза?

— Пригадую, ти постачаєш дівчат багатим африканцям.

— І що?

Вона надпила ковток — шипучий холод десь у горлі, смакота. Ніби побачила себе збоку як цілковиту протилежність перегрітому візаві.

— Мумбанза регулярно користується твоїми послугами, коли буває в Парижі.

Ґаель блефувала, але Пайоль не заперечив. Він так і сидів: голова одногорбого верблюда, вузьке набундючене обличчя, випнуті щелепи з зависоко посадженими зубами.

— Він якось пов’язаний зі смертю твого батька?

ЗМІ вже розтрубили новину, а Пайоль умів скласти два і два.

— Що ти про нього знаєш? — не вгавала Ґаель, ігноруючи запитання.

Пайоль підвівся:

— Не розумію, навіщо я сюди прийшов.

Вона відкрила сумочку, взяла телефон, поклацала в ньому й націлила на сутенера, ніби зброю. Той машинально нахилився, поправив окуляри й придивився до мерехтливого екрана.

— Що це?

— Дівчата, якими ти займаєшся у 8-му. Одне слівце — і цей список уже лежить на столі в директора Відділу боротьби з сутенерством за підтримки мого брата. Він щойно повернувся з Африки, наш батько помер, тож він не в гуморі.

Пайоль знову сів. Принесли каву. У його довгих вузлуватих пальцях чашечка здавалася крихітною.

— Чого конкретно тобі треба?

— Спершу дай відповідь: Мумбанза — що за тип?

— Африканський диктатор старої школи, — Пайоль знизав плечима. — Купа кешу, постійна тічка, ні грама совісті.

— Розкажи щось конкретне.

Пайоль поклав руки на стіл і витягнув шию, схожу на гармоніку.

— Кажуть, він ВІЛ-позитивний, але любить лише «bareback», незахищений секс. Платить удвічі, навіть утричі більше, тим, хто готовий ризикнути.

— І все?

Пайоль скорчив злобливу пику: його червоні ясна нагадували відкриту рану.

— Ходять чутки, ніби він замочив усіх шльондр, які могли його заразити. А ще він передає повій своїм охоронцям тієї ж ночі й слідкує, щоб їх видрали в усі діри. Називає це «заткнути пробоїни».

— Чудово.

— Що чудово?

— Цей хлопець мені подобається. Наступного разу, коли він тобі зателефонує, даси мені знати.

— У жодному разі. Не знаю, що ти намислила, але я не втручатимуся в якусь вендетту.

Ґаель ще кілька секунд смакувала цей ватяний затишок. Приглушене світло, тихе дзвякання ножів і виделок, м’яка шкіра й лаковане дерево. Особливо їй подобалася близькість номерів — прямо над головами відвідувачів. Складалося враження, ніби мірою насування сутінок нижче опускалася стеля. Широкі крила зіпсутості…

— Мумбанза ніяк не причетний до смерті мого батька: ідеться про спадок.

— Який спадок?

— Мій. Моїх братів і матері. Мумбанза керує «Coltano», фірмою, яку заснував Морван і яка експлуатує колтанові родовища. Я не хочу проблем зі вступом у спадщину.

— Чому не відішлеш туди своїх адвокатів?

— Значна частка того, що він нам винен, не зазначена в офіційних документах. Ти, певно, гадаєш, що мій старий передбачив наслідки власної смерті. Я маю зустрітися з цим типом і пояснити йому деякі умови.

Брехня скидалася на правду, але достатньо розмиту, аби Пайоль спіймався на гачок. Він якусь мить замислено дивився на неї.

— Ти якраз вчасно, — кинув він і надпив своєї кави.

— Мумбанза в Парижі?

— У Брюсселі. Завтра буде в Лозанні. Шукає товариства.

Його приїзд — не випадковість. Певно, генерал перевозив бабло до Швейцарії, поки Морвани з їхніми адвокатами не впали йому на голову й не запхали носи в бухгалтерію «Coltano». Водночас він обачно віддалявся від скандалу, який має викликати в Катанзі смерть Падре.

— Він хоче натуральну білявку, поголену від голови до п’ят.

Ґаель забрала телефон, підвелася.

— Можеш сказати, що мене прислав сам диявол.

Він присвятив усе пообіддя батькові й проблемам, пов’язаним із його смертю. Узяв службову машину в 36-му, особисто поїхав до моргу, аби переконатися, що розтин робитиме саме Рібуаз. Попросив патанатома не зупинятися надовго на відстані пострілу — Бісінґ’є був менш ніж за метр від Морвана, й це не в’язалося з версією сліпої кулі в розпал сутички. Рібуаз запевнив: у деталі не заглиблюватиметься.

Далі він помчав на Ке-д’Орсе. Термінова нарада в Міністерстві закордонних справ. Конголезький уряд не оцінив акуратної втечі Ервана з трупом у багажі. А ще менше йому припали до смаку повідомлення у французьких ЗМІ — здійнявся великий лемент: радіо, ТБ, інтернет, а назавтра буде в усіх газетах… Ерван мусив скласти офіційного листа, належно покаятися. Це йому повинні були продиктувати міністерські фахівці з африканських справ, майстерні в плетінні тонких дипломатичних мережив. Лист мав адресуватися послу ДРК: бульвар Альбера І, 8-й округ. Залишалося чекати, поки вгамуються пристрасті.

Та й похорону він також не міг дати ради. Ідею кремації довелося забути. Церемонія мала пройти на найвищому рівні: відспівування в соборі Сен-Луїдез-Інвалід, військовий парад у курдонері з промовою від міністра оборони (або внутрішніх справ, ще не вирішено), поховання на цвинтарі Монпарнас у сімейному склепі. Велика гра. Ервана вже нудило від думки про хвалу, яка там звучатиме. Герой Франції. Суперфлік. Видатний держслужбовець. Нікого не засмутила його смерть, але кожен побоювався її наслідків — з’яви горезвісних досьє. Усі забобонно прагнули загасити цю іскру позолотою та промовами. Марні перестороги. Ерван достатньо знав батька, аби не сумніватися, що той нічого не залишив за собою. Забагато честі всім тим нікчемам. У очах Морвана людина взагалі була ницою, жалюгідною твариною, а клас політиків — найнікчемнішим з-поміж її підвидів.

Що ж до ЗМІ, Ерван поки що обрав проміжний варіант, на який отримав згоду керівництва: не цілковита мовчанка, але й не прес-конференція, просто лаконічний реліз в AFP.[109] Надіславши його, він перевів телефон на автоматичний режим і нарешті наважився глянути на годинник: сьома вечора. Далі відкладати візит до Меґґі неможливо. Andiamo.

Перш ніж вирушити, він тихцем зайшов до Одрі, яка наприндилася й сховалась у своєму кабінеті. Ерван нагримав на неї в присутності товаришів, але вже сумнівався, чи правильно вчинив. Він був упевнений, що п’ята з його групи — найліпша її ланка. Він мав завдання для неї. Вибачився крізь зуби й доручив їй від «а» до «я» переглянути дані розслідування у справі другої Людини-цвяха, Філіппа Кріслера. Сім уже заархівованих підшивок, у яких до найменших подробиць описана серія вбивств минулого вересня.

Ерван не міг визнати, що вони під час слідства жодного разу не натрапили на ім’я Ізабель Баррер чи Еріка Катца. Та ненормальна була психотерапевтом Анн Сімоні. Мала адресу Людовіка Перно. Нишпорила мисливськими угіддями Людини-цвяха. Чи була вона знайома з Кріпо? Чи контактувала з тими чотирма, які забажали стати Людиною-цвяхом і наважилися на пересадку спинного мозку? Одрі мала до найменших подробиць розібрати найдрібніші протоколи та знайти між рядків тінь цієї постаті.

Він також довірив їй одне делікатніше завдання: покопати в квартирах Катца — на вулиці Ніколо й на вулиці де ля Тур, — розпитати сусідів, продавців у крамничках, спробувати відтворити повсякденне життя психіатрині й — чому б ні? — її діяльність безпосередньо в період убивств. Одрі погодилася без заперечень. Завтра буде новий день.

Ерван узяв таксі, забрав свою автівку з паркування на вулиці Бельфон та нарешті вирушив на авеню де Мессін — страх стискав йому нутрощі. Він досі не знав, яку лінію поведінки обрати з Меґґі. Не міг зрозуміти, що відчуває до неї.

Увійшов службовими ворітьми, аби уникнути фотографів, які чатували перед дверима. Лоїк дав йому ключі від помешкання. Надзвичайний захід. Квартира була занурена в пітьму. Він перетнув кухню, повернув у коридор, що вів до парадових кімнат.

— Меґґі?

Жодної відповіді.

— Меґґі?

Очі поступово звикли до темряви. Жінка сиділа за круглим столиком в одній із віталень. Ерван удень кілька разів намагався їй зателефонувати. Марно. Його це не стурбувало: Меґґі не була фанаткою мобільних телефонів: забагато шкідливих хвиль, забагато зайвих слів. А сьогодні вона, певно, відімкнула навіть стаціонарний апарат.

Важкі запнуті штори, ще важча тиша. Непорушні речі й тіні. Запах мастики асоціюється з навощеними церковними меблями. Ерван спіймав себе на відчутті задоволення таким могильним спокоєм. Сюди не проникав гомін знадвору. Неприйняті дзвінки політиків і журналістів, телеграми, термінові новини, наелектризована атмосфера у Твіттері, Фейсбуці… Сюди не долинало нічого.

Ерван узяв крісло, поставив його навпроти Меґґі, по інший бік столика, прокашлявся. Навіть не був упевнений, що вона не спить.

— Хочеш чогось випити?

Від цього запитання він підскочив. Її голос звучав налякано, як зазвичай, коли Морван був неподалік.

— Ні, дякую, — він знову сів.

— Точно?

Ерван розрізняв лише обрис її обличчя: матовий овал, маску, ніби розплавлену над вогнем. Якби Меґґі нічого йому не запропонувала, це означало б, що її остаточно втрачено.

З чого почати?

Він обрав факти — як справжній флік:

— Я можу розповісти тобі, як усе сталося. Новий директор «Coltano» в Лубумбаші…

— Я не хочу знати.

На їхні плечі знову впала тиша.

— Можна ввімкнути світло?

Жодної відповіді. Ерван досі тремтів: якщо він не зміг зігрітися в своєму старому доброму офісі, в оточенні колег, які стали його справжньою сім’єю, то тут, у цьому склепі, точно не відтане.

— Церемонія відбудеться на Бреа, — раптом кинула вона.

— На Бреа? Але торочать про похорон на національному рівні й…

— Твій батько хотів на Бреа. Він має право обрати собі кладовище. Він завжди хотів бути похованим там, у тісному колі.

— А склеп на Монпарнасі?

— Фальшивка. Хитрощі Ґреґуара. Спробуй, дізнайся причину.

Одного дня в нападі безуму Морван зачинив Меґґі там на цілу ніч.

— А… ти знаєш, із ким треба зв’язатися? — машинально запитав Ерван.

— Із парафією Пемполя: вони призначать священика для служби. Я не хочу ніяких гостей: будемо тільки ми.

Її слова здавалися вогкими від надміру слини — мабуть, нейролептики, якими вона запихалася від учора. Зазвичай ці пігулки сушать, але у Меґґі, хоч як це дивно, вони провокували слиновиділення.

— Звичайно, це не має просочитися в пресу.

Ерван уявив собі всю сім’ю, похмуру, ніби з граніту, під рясним зимовим дощем довкола могили — й затремтів удвічі дужче.

— Він тобі розповів? — знову заговорила вона за кілька секунд.

Досі кидала фрази так, ніби вночі в крижаних хвилях підіймалася за течією.

— У нього не було вибору, — щоб не виказати слабкості, Ерван раптом вирішив вдавати з себе фанфарона. — Моє розслідування смерті Катрін Фонтана…

Він затнувся: Меґґі залилася реготом.

— Тобі це здається кумедним?

— Вибач… — пробурмотіла вона. — Я сміюся, бо правди не існує. Або ж, скажімо, вже не існує…

— Ти помиляєшся. Я щойно…

— Я виховала тебе як свого сина, Ерване. Я любила тебе, як Лоїка й Ґаель. Може, навіть трохи більше. Я завжди вважала, що заборгувала тобі…

— Бо організувала вбивство моєї матері?

Меґґі зненацька підняла голову. Її вирячені очі в темряві зблиснули до нього.

— Твій батько розповів тобі тільки те, що знав сам…

— Твій батько був сильним, хоробрим, вольовим, — почала вона безбарвним тоном, — але глибоко в душі він залишився наляканою дитиною. Обличчя Каті жахало й водночас вабило його. Воно символізувало для нього найбільшу небезпеку, але й те, чого він ніколи не мав та завжди бажав: материнську любов. Одна частина його єства прагнула її ніжності, її турботи. Інша хотіла знищити її.

Ерван прийшов не заради дилетантського психоаналізу.

— Ти не мусиш його захищати, — мовив він. — Я знаю про нього достатньо, щоб скласти власну думку.

— Ні. Не знаєш. Ти…

— Ти бачилася з де Пернеке після цього?

У нього вихопилося це запитання. Щоб закрити справу, слід було звести рахунки з кожним її персонажем — тобто помістити кожного по цей або по той бік життя.

— Сонечку, — лагідно мовила Меґґі, — ти маєш зрозуміти… Це не приємні спогади.

Та ти що…

— Ти бачилася з ним, чи ні?

— Ні. Але не раз зв’язувалася без відома твого батька.

— Навіщо?

— Власне, через Ґреґуара. Пернеке був єдиним, хто знав причину його психозу.

Ервану важко було уявити це лікування на відстані під керівництвом спільника у вбивстві.

— Тож він лікував тата через тебе як посередницю?

— Ні. Я говорю про кілька дзвінків на пару десятиліть. Коли Ґреґуар відмовлявся піти до лікаря в Парижі, я телефонувала де Пернеке, щоб спитати поради…

— Скільки тривала ця твоя маленька гра?

— Я обірвала всі зв’язки з ним у 90-х.

— Ти знаєш, що з ним сталося?

— Він продовжив професійну діяльність у Бельгії. Помер 1997-го в Намюрі. Але важливий не він.

Ерван був згодний. І все ж таки не міг облишити цю тему:

— Ти кохала його?

Вона моторошно, коротко зареготала: у пітьмі цей звук нагадував булькання якоїсь почвари в похмурому болоті.

— Отже, ти нічого не зрозумів… Мені важив тільки Ґреґуар. Де Пернеке був лише засобом повернути його.

Світанок 1-го травня 1971 року. Морван, накачаний психотропами, лежить у машині під зливою. Меґґі начиняє тіло Каті цвяхами й скельцями, працює сама, ніби шкуродер на бійні. Разом з де Пернеке вони йдуть до лісу, викидають тіло, а потім кохаються в ангарі для човнів. У Міжнародний день праці ця маленька бригада не байдикувала…

— Після всіх цих років, — вела вона далі, ніби подумавши про те саме, — я й досі не спокутувала свого злочину.

Шосте чуття фліка підказувало, що Меґґі от-от вивалить на нього щось страхітливе.

— Вона була жива, — промимрила жінка. — Я маю на увазі, в ангарі…

Ерван відрізав свої відчуття від зовнішнього світу. Так затримують подих під водою. Почекав кілька секунд, перш ніж дозволити голосу диявола знову пробитися до його свідомості.

— Я довго дивилася на неї. Мене зачарували це тіло, це обличчя. Ти, мабуть, знаєш, що твій батько поголив їй голову. Він почав вирізувати їй свастику на лобі. У нападі божевілля він перетворив Каті на Жаклін Морван. Невідомо, що ще він із нею зробив, поки вона була непритомна, але припустити можна що завгодно…

Морван, який кохається з непорушним тілом — тілом обожнюваної коханки й ненависної матері, — ніби серійний убивця з книжки для криміналістів. Як такий чоловік міг вести напозір нормальне життя? Як він міг керувати поліційними службами, вести кримінальні розслідування, командувати операціями державного значення?

— Ти її вбила? — зненацька запитав він.

— Я могла б сказати, що не мала вибору, що Каті свідчила би проти Ґреґуара, але це неправда. Вона знову йому пробачила б, я впевнена. Я порішила її суто з ревнощів. Коли я побачила, як вона приходить до тями, у мені зринули ненависть і лють. Ця курва ніяк не хотіла здохнути. Вона збиралася вкрасти моє життя, дітей, яких я мала народити Морванові… Я схопила молоток і вдарила її по голові. У груди. У ребра. Цього разу вона вже не поворухнулася. Я взяла кілька цвяхів і ввігнала їй у скроні. Вона знову заворушилася. Я зв’язала її, заткнула їй рота кляпом і…

Вона замовкла, ніби щоб перевести подих, але насправді шукала свій втрачений глузд. Від згадки про ту ніч жінка знову божеволіла.

— Позбавлю тебе всіх подробиць, — зрештою закінчила вона. — Я зробила те, що було потрібно…

Вона простягнула руку й почала гладити Ервана по голові, ледь відчутно, ніби павучиха лапкою. Він уже не реагував: нерви ніби посікли на шматочки.

«Позбавлю тебе всіх подробиць»… Він, однак, пригадав уривки звіту про розтин, складеного якимось лікарем із клініки Стенлі. Через увіткнуте скло в Каті витекло ліве око. Один цвях розірвав праву щоку до ясен. Нутрощі були цілковито вийняті, а поріз живота доходив аж до отвору сечівника. Меґґі де Крефт перевершила Тьєрі Фарабо на його ж території. У відповідь Людина-цвях зірвалася з ланцюга: Колетт Блоке, Ноорче Ельскамп… Страхітливі торги.

— А дитя, — раптом озвався він, — як ви з ним викрутилися?

Нереально співставити це «воно» з якимось «я».

— Це було не дуже складно. По тому, як Морван мене відгамселив, я переїхала до Кісанґані, в регіон Великих озер. Зараз це важко уявити, але тоді це було мирне місто з широкими дорогами, квітучими садами. Я забрала тебе з собою. Морван продовжив своє розслідування і зрештою спіймав Людину-цвяха. Усе якось владналося. Ми одружилися й змогли оголосити про твоє народження, підтасувавши дати. Це була не та чарівна казка, про яку мріють дівчатка, але я пристосувалася.

Меґґі висловилася майстерно. Дитина, народжена від божевільного батька, вихована вбивцею матері, на тлі серії вбивств. Знайомтеся, Ерван Морван. Сорок два роки моторошних таємниць, сяк-так стиснутих між 9-міліметровим калібром і їжачком чуба.

Він спробував підвестися. Все в нього ломило, й це нагадало, що він досі існує в фізичному світі — загіпнотизований цим розчиненим у пітьмі голосом, він цілковито перестав усвідомлювати себе живим.

— Прошу: не суди мене.

— Ти забуваєшся, Меґґі. Тут не йдеться про суд чи покарання. Ти просто вбила мою рідну матір!

— То були інші часи.

Він своєю чергою вибухнув сміхом — регіт, мов бритва, порізав йому рота.

— Тобі потрібне лікування.

Жінка забрала свою павучину лапу, й він нарешті зміг стати на ноги. Тепер уже виразно бачив Меґґі з її застиглою в повітрі кистю. Кострубатий силует худої постарілої гіпі, такої само висушеної, як і ті ідеї, що їх вона нібито відстоювала. Ерван не знав, що flower power включає ще й убивство з варварською жорстокістю…

— Ти не зрозумів, що я маю на увазі, — видихнула вона, відвертаючись. — Я говорю про конкретне місце й час. У Лонтано нас закрутило у вирі. Людина-цвях стала каталізатором усіх прихованих безумств. Африка, прокляття нашого клану, гроші з копалень, насильство, расизм…

Ерван здався. Він спорожнів. Ні гніву, ані краплини сили щоб засуджувати Меґґі, звинувачувати або пробачати. Перш ніж поїхати в Африку, він сказав батькові: «Термін давності існує для суддів, не для злочинців». Він помилявся. Термін давності — всесвітній закон. Це забуття. Не пам’яті, а тіла: у ньому не лишалося гормонів чи адреналіну, аби бунтувати.

— Чому ти говориш мені це зараз? — запитав він нарешті, цілковито виснажений. — Бо заговорив батько? Остаточні рішення приймає він — аж до скону?

Жінка мовчала, не піднімала голови. Можна було подумати, що вона плаче або намагається себе опанувати. Ерван здогадувався, що вона радше сміється з його наївності.

— Тепер, коли його нема, ніщо вже не має сенсу. В кожному разі — я… більше не маю сенсу…

Удома — білі стіни, запах жавелевої води, порожній холодильник: домогосподарство в його стилі. Він досі не відчував жодної емоції: був у тому самому стані, що й в аеропорту Лубумбаші. Задурманений, отупілий. Намагався пробудити в собі інтерес хоча б до чогось: зателефонував своїй команді. Жодних новин. Набрав Одрі — автовідповідач. Фавіні працював із лікарнями, до яких шпиталізували Ізабель Баррер, — перелік був довгим. Тонфа зв’язався з пацієнтами Еріка Катца, які зустріли його холодно. Тепер він розшукував інформацію про родину Баррер і їхні філії. Кожен пообіцяв за ніч написати звіт, але Ерван уже зрозумів, що чекати завтра зранку особливо нема на що.

Зробив собі кави, й перед очима неочікувано застрибали картинки: Африка. Не Африка Каті Фонтана й Меґґі де Крефт, а його власна — події останніх днів. Поставив чашку й повалився на стілець, витримуючи перший залп спогадів: багряно-коричнева річка, двоколірні червоно-зелені береги, кадоґо в гумових рукавичках розпорюють животи своїм жертвам, Дух Мертвих, розірваний надвоє, ґетто Coco, охоплене полум’ям…

Він сподівався залишити позаду ці травми. Втішав себе ілюзією, що повернення в цивілізацію зітре їх, ніби з магнітної дошки. Сам собі нагадував хворого на малярію чи дизентерію, якому здається, що хвороба минула, бо він почувається ліпше, але не здогадується, що заражений на все життя і в його нутрощах ховаються яйця паразитів. Віднині темні сили Африки ніколи не перестануть нагадувати про себе, як напади болотяної лихоманки, що долають самих чорних.

Коли видіння начебто поблякли, перед очима зринуло батькове тіло з пошматованим горлом на підлозі літака. Ерван зігнувся навпіл. Не плакав — задихався. Не почувався приголомшеним — боровся з бажанням знепритомніти. Африканські спогади — радше жорстока сутичка, ніж замріяна меланхолія. Дивно, але свідомість зосередилася на колтановій пилюці в жолобках підлоги. Цей крупний план підказав йому вихід: спадщина. Він досі жодного разу про це не подумав. Звісно, цілий статок, але, без сумніву, приперчений таємницями та неприємними сюрпризами — його батько вмів майстерно випікати в диявольских печах паскудні несподіванки.

Кому відійдуть акції «Coltano»? Лоїкові, як передбачалося за часів їхнього з Софією подружнього життя? Чи Старий переглянув заповіт і перерозподілив своє майно з огляду на їхнє розлучення? Ні. Ерван пригадав, що минулого вересня він продав усі акції, щоб виплутатися з фінансової скрути, в якій сам нічого не зрозумів. Залишалося бабло. І, певно, чимало іншого «добра, що погано лежало», як кажуть у Конґо.

Ерван завжди присягався, що відмовиться від своєї частки, але ситуація змінилася: він побачив батька в дії, зміг оцінити ризики, на які він ішов у катанґзькій глушині, аби ще більше передати своїм дітям. Ішлося не про спадок, а про справу всього життя… Побачимо. Але від думки про те, щоб зв’язатися з нотаріусом, заглибитися в ці питання бабла й успадкування, йому знову крутило в животі.

Лоїк чудово з цим упорається. Ерван набрав номер брата, але той послав його в дупу. Ерван підвищив голос і доручив йому ще й організацію похорону на Бреа. Усе-таки це він у сім’ї мав виконувати «морський закон». Лоїк побурчав і зрештою погодився — його поведінка здавалася Ерванові щораз більш чудернацькою. Найдужче дивувало те, що він, здавалося, не боявся, хоча насильницька смерть Монтефіорі та вбивство Морвана мали б паралізувати його. Лоїк завше надавав перевагу принципу «Робімо ноги!». Що намислив ще цей малий?

До речі, про страх: не зайве було б подбати й про власну безпеку. Після всього побаченого й пережитого в Катанзі він став свідком, якого треба терміново прибрати. Кого боятися? Мумбанзи? Спільників Понтуазо? Інших невідомих убивць?

Задзвонив телефон: Одрі. Саме вчасно.

— На якому ти етапі? — відразу ж запитав він.

— Перечитую справу Кріслера.

-- І?

— Два місяці тому все було туманно, й досі нічого не змінилося.

— Жодного зв’язку з Ізабель Баррер?

— Нуль. Кріпо багацько лікувався у психіатричних закладах, перш ніж став фліком. У мене є список. Треба було би порівняти його зі списком Баррер, але сумніваюся, що вони перетиналися в гамівних сорочках. У ті часи панянка ще жила в Клермон-Феррані…

— Коли ви вдерлися до його кабінету, нічого підозрілого не знайшли?

— Тобі добре відомо, що ми знайшли.

— Окрім вирізок із преси та адрес.

— Була також справа Анн Сімоні.

— Де вона?

— У теці, яку ми передали тобі.

— Більше нічого?

Одрі кілька секунд подумала, й знову озвалася:

— У її бібліотеці було кілька книжок про африканську магію.

— Про нґанґ?

— Ми нервували, — флікиня мовби вибачалася. — Я не заглиблювалася в деталі.

— А що з сусідами — на Ніколо, на де ля Тур?

— Завтра вранці. Я не можу зробити все й відразу.

Одрі знала свою справу: вона ввіллється в повсякденне життя цих кварталів, кафе, консьєржів, крамничок, коли вся громада тільки прокидатиметься.

— Тоді працюй, — підсумував він.

— Хочеш, щоб я знову туди залізла? — запропонувала дівчина.

— Куди?

— До Катца.

— Ти ненормальна?

Одрі не відповіла. Вона й справді була ненормальна й саме тому найкраща.

— У жодному разі, — додав він, мовби переконуючи себе самого. — Надто ризиковано. І далі переглядай архів. Мусимо працювати з тим, що маємо. Завтра прочеши той район, але я більше й чути не хочу про зламування. За тобою стежить уся поліція, Господи!

Він поклав слухавку й зробив собі ще кави. У животі пекло від шлункового соку, але збирався гарувати цілу ніч. Усівся на диван і нарешті вирішив розгорнути досьє Ізабель Баррер.

Його фліки провели ґрунтовну роботу. Відкопали все, що могли, про цю психіатриню, не менш, а то й більш схиблену за її пацієнтів. Слідкуючи за її пригодами (Ізабель зналася на божевіллі), Ерван думав про Отто Ґросса, одного з найкращих учнів Зиґмунда Фройда, психа й токсикомана, який зрештою помер, замерз на вулиці. Ервана зачарував образ божевільного психіатра — у ньому він бачив ту саму логіку, що й у власній професії: чи можна бути гарним фліком, якщо ти не потенційний злочинець? Слід було знати ці безодні, щоб їх досліджувати, або принаймні максимально до них наблизитися. Морван завжди казав: «Вони — хвороба, а ми — вакцина: у нас ті самі мікроби».

У підшивці було кілька фотографій. Ізабель мала похмуру й тривожну вроду. Змінювалися одяг, зачіска, макіяж, але в ній залишалася та сама загадкова грація. Вона пройшла шлях від юної студентки — наелектризовані пасма, неспокійний погляд і лялькові риси обличчя — до мертвого андрогіна наприкінці свого шляху, Еріка Катца. Особливо вражала фотографія, зроблена під час одного арешту: Ізабель мала коротке волосся й нацистський однострій (з-під чорного плаща виднілися нашивки). Цей знімок нагадав йому фільм 70-х років «Нічний портьє» про стосунки садо-мазо між німецьким офіцером і єврейкою, колись ув’язненою в концтаборі. Ізабель, здавалося, грала обидві ролі. Вона була одночасно Шарлоттою Ремплінґ та Дірком Боґардом, жертвою і катом. Чого ця психопатка хотіла від Ґаель? Як вона була пов’язана з Людиною-цвяхом? Чому і як Анн Сімоні стала її пацієнткою? Де вона нарила адресу Людовіка Перно? Найманець-фашик, час від часу таємний агент і вбивця, був не з тих людей, яких знаходять у довіднику.

Перейшов до загальних даних. Баррери в Клермон-Феррані були відомою родиною. Власники пралень, а потім підприємств з хімічного чищення упродовж не одного покоління. На сьогодні вони керували імперією — сотня закладів по всій Франції. У кількох вирізках із газети йшлося про їхні чвари з громадськими організаціями екологів та профспілками через перхлоретилен, розчинник, що використовується на таких підприємствах, канцерогенний і небезпечний для довкілля.

Ерван уже клював носом — усе це було не надто захопливо, — коли згадав, що брат Ізабель, Олів’є, якраз приїхав до Парижа по тіло. Він погортав папірці та знайшов номер його мобільного, нашкрябаний на кутику одного з протоколів.

Ерван сподівався зустрітися з тим чоловіком особисто, але з тону співрозмовника зрозумів, що доведеться вдовольнитися кількома відповідями по телефону. Він назвався, пояснив, що потребує деякої інформації для закриття справи про смерть Ізабель, і отримав неохочу згоду. Значно пом’якшив запитання, продумані заздалегідь.

— Скільки ви не бачилися з сестрою? — почав турботливим тоном.

— Десять років. Її хвороба… Ми, можна сказати, обірвали всі зв’язки.

Скандал після смерті батьків, який згадував Фавіні, певно, через спадок.

— Ізабель завжди мала частку у вашій компанії?

— Вас це не стосується. Що саме ви шукаєте? Вам замало того, що ваші дії призвели до її загибелі? Запитуй конкретніше: твій час добігає кінця.

— Перед смертю, — Ерван заговорив твердіше, — Ізабель дещо сказала, й це може пов’язувати її з однією нашою справою.

— Моя сестра страждала через серйозні психічні розлади. Те, що вона могла чи не могла сказати, не має жодного… раціонального пояснення.

— І все-таки, вона володіла точними даними, пов’язаними з однією кримінальною справою, що саме по собі викликає занепокоєння. Я хотів би уточнити у вас кілька фактів.

Приречене зітхання можна витлумачити як згоду. Олів’є Баррер завжди очікував катастрофи з боку сестри. Її смерть на вулиці дю Ренар під колесами авто в чоловічому вбранні була тільки одним із варіантів.

— Вона втратила чоловіка й обох дітей 2006 року… — вів далі Ерван.

— Філіпп тоді вже не був її чоловіком. Вони розлучилися за чотири роки до нещастя.

— Але вам повідомили про аварію?

— Звісно. Уся родина була на похороні. Бідолашні хлопчики…

Якась нотка в його голосі змусила Ервана запитати:

— А Ізабель там була?

— Ні, — трохи повагавшись, зізнався чоловік.

— Чому?

— Невідомо.

Ерван уявив собі кладовище Ліля, склеп, де психіатриня забальзамувала свого колишнього чоловіка й дітей за давньоєгипетською традицією. Вона не була на похороні, але прийшла вночі, щоб викопати тіла й поховати їх по-своєму. Поки що про цей бік справи ніхто не знав.

Зміна курсу:

— Ви знали, що вона поновила свої… консультації?

— Ні.

— Що вона практикувала під вигаданим іменем?

— Уперше чую.

— Що це ім’я було чоловічим?

— НІ! Якою мовою з вами ще говорити? Ні я, ні будь-хто інший з нашої родини більше не підтримували з нею зв’язку. Вона відмовилася від нас. І чути про нас не хотіла…

— Чому?

Чоловік знову зітхнув:

— Параноя. Вона думала, що ми хочемо її вбити, викрасти, покласти в лікарню, у різні дні по-різному. Моя сестра була… хвора. Жахливо хвора. Уже пізно, майоре.

Директор мережі закладів з хімічного чищення говорив з легким овернським акцентом, але переважно завдяки його тону складалося враження, ніби він говорив з вершини котрогось вулкану в своєму регіоні.

— Ви заходили до її кабінету? — Ерван зробив ще одну спробу.

— Ні. Поки що я приїхав лише для узгодження умов перевезення тіла. Ми наполягаємо, щоб Ізабель, попри все, поховали в нашому родинному склепі в Клермон-Феррані.

— Ви не ходили оглянути квартиру по вулиці де ля Тур, де вона жила? Забрати її речі?

— Я повернуся після похорону. Добраніч, майоре.

— Заждіть.

— Що ще?

— Останнє. Ваша сестра винаймала і кабінет, і помешкання на ім’я Еріка Катца. Однак враховуючи статки вашої сім’ї, я припускаю, що вона успадкувала нерухомість у Парижі або купила квартиру після розлучення.

Поміркувавши кілька секунд, Олів’є визнав:

— Є будинок у Лувесьєннi,[110] який належав моїм батькам. Ізабель отримала його в спадок. Після розлучення вона трохи пожила там. Сподівалася приймати там дітей, але… не вийшло.

— Можна запитати у вас адресу? Просто щоб доповнити справу.

Ця брехня ні з чим не в’язалася, а його співрозмовник не був дурником:

— Ви розповідаєте казна-що. Ізабель стала жертвою ваших брутальних методів, а тепер ви намагаєтеся витягти з мене інформацію приватного характеру? У вас немає жодного права, ваші дії незаконні. Якщо й треба порушувати справу, то проти вас!

Фліки не мають суперсили, але в них завжди на руках козир — погрози:

— Я прошу адресу радше для того, щоби позбавити вас від проблем.

— Прошу?

— Ваша сестра винаймала квартиру на вулиці де ля Тур під іменем Еріка Катца, на фальшиві документи. А це правопорушення. Вона також винаймала приміщення для професійної діяльності на вулиці Ніколо…

— Ізабель не виключали з ради Спілки!

— Вона практикувала не під своїм іменем. Друге правопорушення, набагато серйозніше. Ніхто не зацікавлений у посмертному порушенні справи. Якщо її пацієнти дізнаються правду, то накинуться на вашу сім’ю через моральні й матеріальні збитки…

— Як це пов’язано з Лувесьєнном?

— Я волів би вписати у звіт офіційну адресу.

Усе це було маячнею — у Франції неможливо подати в суд на померлого. Але п’ятдесят відсотків могутності фліків ґрунтуються на невігластві середньостатистичних цивільних стосовно карного законодавства.

— Вулиця де Домен, 82, на березі Сени, — виплюнув нарешті Олів’є. — Навіть не думайте…

— Не бійтеся: це лише для паперів. Але коли ви знову приїдете в Париж, я хотів би зустрітися з вами і…

— Побачимо.

Баррер поклав слухавку, навіть не запитуючи його контактів.

Ервана долала спокуса негайно вдертися до вілли: Ізабель, мабуть, залишила там якісь вирішальні докази. Припини цю дурню. Подібна вилазка означала вторгнення в приватну власність, незаконний обшук, крадіжку майна та документів… У кожному разі, нічого корисного з огляду на закон, хіба що проти самого карного розшуку.

І все-таки ця ідея не полишала його. Насправді для подібної операції підходила тільки Одрі.

— Ти, бляха, з мене приколюєшся? — аж захлинулася вона, коли Ерван телефоном пояснив їй свій план.

Цього разу Ерван таки мусив скласти їй найщиріші вибачення. Одрі тільки на це й чекала, щоби вирушити в нову злочинну експедицію — у ній було більше від нічного хижака, ніж від службовця поліції.

— Але я не зможу прикрити тебе в цій справі… — попередив Ерван.

— Жартуєш! Я лише кину оком. Передзвоню завтра вранці.

Ерван поклав слухавку, охоплений невиразною тривогою. Нарешті наважився переглянути вхідні листи — чи, принаймні, їх відправників. Така сама купа. Мертвий Морван викликав одностайну реакцію навіть за межами Франції. Італійські міністри (які за кілька днів до того були на похороні Монтефіорі), німецькі, англійські, американські дипломати і, звісно, значна когорта африканських діячів…

У цій вервечці Ерван помітив ім’я Трезора Мумбанзи — той покидьок не посоромився йому написати. З самого лишень мазохізму він відкрив листа — єдиного з усіх отриманих. Луба красномовно висловлював свою скорботу й захоплення Морваном, засновником імперії «Coltano». На якусь коротку мить Ервана опанувало бажання повернутися туди й просто пришити мерзотника. Але в цих жовчних словах крилося й інше значення: якщо Ерван дотримуватиметься офіційної версії, чорний здоровань дасть йому спокій. На могилі Падре можна й домовитися.

Він закрив поштову скриньку, подумав, що слід якомога швидше змінити адресу — ця розлетілася швидше за ЗПСШ. Меґґі мала рацію: необхідно поховати батька «в найтіснішому колі». Так вони випередять усіх цих фальшивих гівнюків. Картинка, яка донедавна його жахала, — Морвани під бретонським дощем біля краю гранітної могили, — несподівано його заспокоїла.

Пролунав специфічний рингтон — CMC від когось із підлеглих. Це Фавіні надіслав повний список закладів, у яких від 90-х років лікувалася Ізабель Баррер-Юссено. Один клік, один погляд: після 2003-го — нічого. Доволі дивно: на момент розлучення Ізабель мала б опуститися на самісіньке дно. Де вона лікувалася? Ерван викинув із голови сценарії кепських трилерів — таємна клініка, насильницьке ув’язнення…

Натомість він зосередився на іменах, датах і адресах закладів. Психіатриня провела за глухими стінами психлікарень третину дорослого життя. Це якщо не враховувати часу, впродовж якого вона працювала, — так би мовити, з правильного боку. Її брат стверджував, ніби її не виключали з ради Спілки. Треба перевірити, але цілком імовірно. Вона була медиком, який постійно змінював команду: то за лікарів, то за пацієнтів…

Ерван здригнувся: впізнав одну адресу. Клініка «Феянтін» у Шату. Туди Морван відіслав Ґаель після ночі вбивств у Сент-Анн. Та й сам Старий лікувався в ній. Чи могли вони з Ізабель там перетинатися? Дати. Жінка лежала там тричі: місяць навесні 1996-го, п’ять тижнів з листопада 1997-го, понад два місяці на початку 2000-го. Усім його тілом пробігли морозяні струмочки. Ерван не знав, коли саме там перебував батько, але мусив перевірити. Якщо припустити, що вони познайомилися там, Морван стає ланкою, якої бракує у зв’язку між параноїчкою, переодягненою на нацистського офіцера, й нґанґою, убивцею жінок. Повний фарш.

У будь-якому разі Баррер і Морван лікувалися в одних і тих самих психіатрів — це могло означати інший зв’язок, хай і непрямий, віддалений, але Ерван намагався врахувати кожну деталь.

Він набрав номер клініки й натрапив на чергову медсестру — перейшло вже за північ. Сухо назвався й попросив негайно передали список лікарів, які працювали в «Феянтін» у ті часові проміжки, що його цікавили.

— Це неможливо, майоре, — манірно протягнула медсестра, яку цей несподівано дзвінок відволікав від справ. — Я нічого не можу надати вам телефоном, ви самі знаєте. Раджу зателефонувати завтра вранці й поговорити з директором…

— Скоро буду.

Tpaca D13, мов сіра річка до смарагдового моря, під дощем котилася до лісу Сен-Жермен-ан-Ле. Здавалося, ніби він це вже переживав. Можливо, коли шукав сестру в глибинах Б’євра, у розпалі сатанинської оргії. Або коли поспішав до клініки де ля Вале в Швейцарії слідами фанатиків, які пересадили собі кістковий мозок Людини-цвяха.

Уже не думав ні про розслідування, ні про Африку. Сили не лишилося. Наче боксер у роздягальні, так одурманений втомою, що навіть не пам’ятає, виграв він чи програв. Не згадував більше й про загибель батька. На це енергії ще менше. Поки що в його голові пролітали самі тіні. Тривоги, передчуття, невиразні здогади. Знову їхав батьковими слідами. Знову його ім’я послугує ключем до нового прориву…

За межами досяжності двірників прямовисні струмені зливи рівняли стовбури дерев обіч шляху. Ерван мало бачив і слухався вказівок свого GPS, ніби сліпий, що чіпляється за собаку-поводиря. Віднедавна його мучив голод. Він зупинився на заправній станції, залив повний бак і купив шоколадний батончик. Від солодкого по-справжньому запаморочилося в голові: принаймні перестав рухатися згальмовано.

Знову GPS. За Руей-Мальмезоном він з’їхав із траси національного значення й піднявся вздовж Сени аж до лабіринту оздоблених коштовною деревиною павільйонів і садів. Клініка «Феянтін» розташовувалася на вулиці де л’Азіль. Ніби навмисно обрали.[111] Він зупинився перед брамою — суцільними листами чорної бляхи з фризом із гострих шпичаків. Ерван інстинктивно припаркувався за межами закладу, щоб опівночі не гратися в довгожданих гостей.

Подзвонив біля хвіртки поряд із подвійними стулками воріт — для тих, хто прибуває з почестями, автівкою або швидкою. Ввімкнулося різке світло, з переговорного пристрою почувся жіночий голос:

— Ви той флік, який телефонував?

Ерван пригадав солодкий тон медсестри і вирішив погратися у звабника.

— Я завжди дотримую обіцянок, — прошепотів він, показуючи на камеру свій значок.

Жінка захихотіла й відчинила хвіртку. Крокуючи алеєю, освітленою захованими в газоні лампами, Ерван готувався переконувати дівчину з домофону — мабуть, вона тут сама, якщо тільки не встигла покликати фліків із Шату. Його посвідчення з триколором тут замало: з огляду на клієнтуру, клініку, без сумніву, часто атакують папараці, а серед них і фальшиві фліки. Додатковим аргументом був лише його природний шарм.

У кінці алеї відкрилася масивна вілла з піщанику. Фасад відтінку тенісного корту з ґрунтовим покриттям, ряди білих вікон.

Інтер’єр контрастував з вохряними зовнішніми стінами: все бездоганно чисте, блискуче, сліпуче. Жінка в халаті за стійкою — суцільна посмішка:

— Що саме вам потрібно?

— Зазирнути у ваші реєстри 90-х років.

— У вас є судове доручення? Що-небудь?

Ерван усміхнувся. Цивільні завжди використовують некоректні терміни, запозичені з телефільмів. Інколи це може насмішити, але часто втомлює. Граємо відкрито.

— Нема в мене жодного офіційного документу. Це навіть не офіційне розслідування. Єдине, що я можу вам гарантувати: воно жодним чином не стосується ваших нинішніх пацієнтів. Події, які мене цікавлять, датуються дев’яностими-двотисячними роками.

— Які саме події? — жінка, сперлася на стійку, демонструючи масивні груди під низько розстібнутим халатом.

Жодного настрою для пустощів: він вирішив повернутися до найліпше вивченої ролі — жорсткого фліка, який часу не марнує.

— Щонайменше дюжина вбивств, із тортурами, понівеченими трупами, випатраними черевами й викраденням органів. Убивця використовує цвяхи й скельця, аби перетворити жертв на африканські талісмани. Якщо хочете дізнатися більше, буду змушений покликати вас до № 36.

Жінка страшенно зблідла й притулила руки до грудей. Ще трохи підкрутити гайки — й вона готова.

— У вбивці, про якого я говорю, з’явилися послідовники, й не виключено, що хтось із них лікувався у вас. Ще раз кажу: я кину оком на ваші реєстри й зникну.

Медсестра вже підвелася: принаймні, вона швидко метикувала.

— Зайдіть за стійку. Усе можна переглянути з мого комп’ютера.

Він запустив спільний пошук «Ізабель Баррер-Юссено, Ґреґуар Морван». Жодного результату. Спробував ще раз «Ізабель Баррер», тоді «Ізабель Юссено». У поєднанні з батьковим іменем це нічого не давало. Падре й психіатриня ніколи не перебували в «Феянтін» одночасно.

Тоді він перевірив госпіталізації Ізабель. Дати Фавіні підтвердилися: травень 1996-го, жовтень 1997-го, липень 2000-го. Ерван порівняв їх з історією подружжя. Перша ШКТО (шпиталізація за клопотанням третьої особи: Ізабель привезли сюди силоміць) трапилася за кілька місяців після народження Юґо, старшого сина. Наступна, знову ж таки силоміць, — за рік після народження Ноа. Останнє лікування свідчило про цілковитий крах шлюбу — за два роки до офіційного розлучення.

Ерван перейшов до Ґреґуара й помітив, що комп’ютер підказує інші збіги з прізвищем «Юссено». Не серед пацієнтів, а серед психіатрів. Як він міг забути? Філіпп був директором «Феянтін». Начхав на всі приписи професійної етики й поклав у клініку власну дружину. На цьому етапі Ерван мав вибір: співчутливий лікар, який тримає жінку поряд, чи доктор Мабузе,[112] який ув’язнює її через садизм, ревнощі або параною.

Але досі жодного зв’язку з Людиною-цвяхом.

Перш ніж поїхати, він ввів прізвище батька й отримав лише два результати: Морван лікувався тут у 2004 й 2007 роках (Ерван не пам’ятав, чи був батько відсутній у ці періоди), уже після Баррер-Юссено. Вони ніяк не могли перетинатися в Шату.

Перша по півночі. Цієї миті Одрі всього за кілометр чи два звідси, в Лувесьєнні, обшукує віллу Баррерів. Може, слід приєднатися до неї? Поміркованість порадила дати їй спокій: це як довіритися природі…

Останній пошук, «на коня». Ерван повернувся на домашню сторінку, шукаючи інформацію про саму клініку: історія, власники, діяльність. Одне з посилань вело на сторінку, присвячену засновникам. Ерван клікнув по ньому й аж підскочив. У житті фліка бувають миті, коли він відчуває радість фізично, — зусилля винагороджуються. Засновниками «Феянтін» 1994 року стали ніхто інший, як Філіпп Юссено і… Жан-Луї Ляссе.

Ерван і мріяти не міг про певніший зв’язок: Жан-Луї Ляссе, нинішній директор ЗПП[113] Шарко, в якому провів свої останні роки Тьєрі Фарабо. Вимальовується сценарій. Ляссе знав Філіппа Юссено, а також його дружину, Ізабель. Вони, певно, зберегли зв’язок після того, як перший пішов — про нього у списку співробітників не було записів з 1998-го. Ізабель Божевільна чула про Людину-цвяха від самого Ляссе.

Перед очима в Ервана сплив образ директора ЗПП, ставного плейбоя; попри добрі шістдесят років у нього й досі манери англійського студента. Не думав, що невдовзі знову зустрінеться з ним. Не очікував, що в машині вже шукатиме на мобільному ранкові рейси до Бреста.

Позаяк Філіпп Юссено та Ізабель Баррер померли, єдина жива душа на землі могла дати йому відповіді: сам Ляссе.

— Щоб зручніше було тримати, я встановив цівку типу «бобровий хвіст» і розширив роз’єм для магазина. Пістолет підійде й шульзі.

Жерар Комб призначив йому зустріч о восьмій ранку на паркінгу Епіне-сюр-Сен. Лоїк насилу встав — насправді, ледь заснув. Перед першим уроком стрільби він не вживав пігулок, щоб зрання бути в формі. Як наслідок, подрімав лише годинку-дві й почувався так, ніби запхав голову в пінопласт.

Тренер поводився з напівавтоматичним пістолетом так, ніби це було восьме диво світу. Він не уточнив моделі, а Лоїк не наважився спитати. Його порекомендував брат, тож від нього очікували бодай мінімуму знань.

— Я начистив кожну деталь, — вів далі Комб, — наждаком, просоченим мастилом, аби механізми рухалися м’якше…

Лоїк слухав неуважно. Та й слова, які він вловлював, не зачіпали свідомості: «гашетка», «подавач магазина», «хвіст спускового гачка»…

Нарешті, Жерар глянув йому просто у вічі, ніби збирався повідомити таємницю Святого Грааля:

— Головне — обробити кожен виток спіралі. Після цього — змастити, відкоригувати, вистріляти тисячі патронів, знову змастити… І лише тоді можна починати говорити про м’якість механізму…

Щоб уникнути будь-яких непорозумінь, Лоїк продемонстрував масштаби свого невігластва:

— А скільки патронів можна вистріляти з такої зброї за раз?

Очі в експерта покруглішали. Він зненацька усвідомив, що весь цей час говорив мовою, якою співрозмовник не володіє.

— Перейдімо до практики, — сухо кинув Комб.

Вони стояли в довгому бункері з низькою стелею та стінами з голого бетону. Саме таке місце й уявляв собі Лоїк: кілька десятків метрів завдовжки, мішені у формі людських силуетів, чорні на білому тлі, в загрозливій позі, ніби готові стріляти.

Комб тепер уже не розводився перед Лоїком. Кількома рухами показав учневі, як подавати набої в набійник, як цілитися, стріляти, а коли магазин спорожніє, — як безпечно передати йому зброю.

Тримаючи пістолет у руці, Лоїк нарешті побачив те, що його цікавило: логотип на руків’ї з літерами «Р. BERETTA» знизу, написи на стволі — «US 9 mm М9-Р BERETTA», «65 490», значить, 9-міліметровий «Парабелум». Вага підказувала, що він має справу з крицевою, а не полімерною зброєю, — пушка важила понад кіло. Її зовнішній вигляд миттю нагадав численні бойовики, які він дивився малим. Насправді ж він знав цей ствол з інших причин: саме такий батько ховав у свій стіл перед вечерею. Був ще один варіант: часом він діставав його просто за обіднім столом, погрожуючи вбити дружину, якщо вона не стулить пельку. Навіює спогади…

Лоїк відмовився від звуконепроникних навушників і став у «позу очікування». З того, що він зрозумів, Комб колись входив до бригад втручання типу RAID. Його лексикон ніяк не стосувався спорту: йшлося лише про «ворожий контакт», «рішення про втручання», «танкову башту». Ідеально: саме те, за чим він прийшов.

Скерувати пушку на сорок п’ять градусів до підлоги. Повернутися в напрямку ймовірної стрільби. Зняти з запобіжника й покласти вказівний палець на скобу. За сигналом Жерара він пересмикнув затвор і націлився на мішені. Поза Вівера. Найліпша для НТБС (Нових технік бойової стрільби). Зброя в обох руках. На три чверті в анфас. Рука, що веде, витягнута вперед, друга — для підтримки.

Тренер ще не закінчив інструкції, а Лоїк уже натиснув на гачок. Не дотримався жодних вказівок Комба. Ні переривчастого дихання. Ні напруженої пози. Навпаки: він м’яко приймав віддачу й розслабляв руки, перш ніж вистрілити ще раз. Кожен постріл ніби розбивав реальність і залишав у ній чорну задимлену діру. Він був у захваті. Ця лазівка нагадувала йому наркоту. Змитися звідси раз і назавжди через вихід для митців…

Лоїк був набагато міцнішим, ніж здавалося. Десять років інтенсивного вітрильного спорту викували йому тіло атлета. Будь-кого іншого ці героїнові пригоди залишили б скелетом чи Бібендумом,[114] він же зберіг м’язовий корсет в ідеальному робочому стані.

Зброя між його пальців пульсувала, і він уже й не знав, у що насправді цілиться. Несправедливість, яка вбила його батька? Точно ні. Пронизливий біль після скасування кокаїну? Теж ні. Мерзенне насильство, яке над ним вчинили на очах — чи майже на очах — його дітей? Навіть не це. Він стріляв у своє становище молодшого брата, свою вічну другорядну роль, яка годиться для марудних справ і не надто важливих завдань. Він стріляв у свого старшого брата, який зателефонував напередодні ввечері й доручив йому зв’язатися з нотаріусом та організувати похорон на Бреа. Лайно.

Його сім’я більш ніж будь-коли стала йому нестерпною. Ерван уже прийняв роль голови клану. Мати, змушена все життя терпіти побиття, готувалася до ролі невтішної вдови. Лише сестричку Лоїк зволів помилувати — вродливу, неврівноважену, сповнену ненависті й водночас єдину, згодну сидіти біля його ліжка, поки він блював у зав’язці та завивав від жадання коксу.

Клацання порожнього набійника зупинило його лють. Лоїк стояв, напружений, зібраний, уважний. Він нахилився вперед, права рука пряма, ніби лом, ліва — трохи зігнута в лікті. Усмішка. Він почувався так, ніби займався цим усе життя.

Запала тиша, усе навколо досі вібрувало від вибухів. У повітрі розливалася невиразна загроза — запах гарячого пороху. Руки досі відчували віддачу. Лоїку стало тепло, він почувався порожнім, як його магазин, він почувався добре. Лише за кілька секунд усвідомив, що Жерар стоїть з роззявленим ротом, і ще за кілька нарешті збагнув причину його остовпіння. Лоїк увігнав усі кулі — не менше п’ятнадцяти — в центр мішені. Від торса картонової фігури залишилася тільки обвуглена діра.

— Ще один, — наказав новачок.

Комб обережно взяв пістолет, витягнув магазин і вставив новий. Лоїк спостерігав за ним: поза маестро впала йому до ніг, ніби шкірка; колишній боєць, мабуть, міркував, чи цей хирлявий молодик не глузує з нього, — ще один Морван, натренований батьком. Але Старий ніколи не говорив про пушки зі своїм другим сином і не спонукав його ними користуватися — хоча й був одним із найкращих стрільців у своєму поколінні, та ненавидів вогнепальну зброю. Іронія в тому, що Лоїк успадкував сімейні таланти — це був перший з них.

Комб недовірливо зиркнув і простягнув «Беретту». Лоїк схопив її лівою рукою і всміхнувся. Тепер він дасть урок. Із різким звуком пересмикнув затвор правою та вистріляв патрони в нову мішень ще швидше, не зупиняючись, шістнадцять разів поспіль натискаючи на гачок. Він більше не думав, навіть не цілився. Дослухався до свого тіла, яке зливалося зі зброєю. Рука горіла. У вухах гуло. Його тіло спіраллю огорнулося круг леза нищівного вогню. Грім, який лунав усередині, не вмістився в крихку людську подобу та вирвався назовні.

Він, колишній алкоголік, наркоман, яппі, буддист, був створений для цього. Спрацювали гени Морванів, які виявляли справжню його природу.

Витягнув магазин. Центр мішені був пошматований. Розлючений Жерар вирвав у нього з рук «Беретту»:

— Я не дуже люблю, коли з мене роблять дурня.

— Я не насміхаюся з вас.

Маестро перевірив пістолет, поклав його в кофр з чорного пластику й підняв голову:

— О, справді? І ти ніколи не стріляв, так?

— Ніколи.

— І ти щоразу влучаєш у ціль? Як з правої руки, так і з лівої?

— Я амбідекстр.

— Ага, а я — Спайдермен.

Лоїк поклав руку на кофр із логотипом «Беретти».

— Скільки за пістолет, валізку й кілька обойм?

Ерван попередив керівництво, що похорон Ґреґуара Морвана все-таки відбудеться в Бретані й що він полетів туди для узгодження деяких деталей. Насправді не дуже добре знав, для чого їде в Інститут Шарко. Але перспектива зустрічі з професором Ляссе вартувала цієї поїздки — аби ж тільки його прийняли.

На вузькому сидінні в салоні літака, втупившись в ілюмінатор, він розмірковував про зовсім іншу проблему. Софія. Від моменту повернення не отримав жодної звістки. Ні дзвінка, ні повідомлення зі співчуттями. Рефлекторно дістав телефон і глянув, як дивляться на пластиковий кейс із детонатором. Чи має він зробити перший крок? Ще трохи повагався, а далі на допомогу прийшла стара добра й гірка чоловіча гординя, яка добиває більшість невдало початих стосунків. У жодному разі. Врешті-решт, це його батько щойно помер.

Він уже збирався сховати мобільний, коли усвідомив, що Софія теж втратила батька, й раніше за нього. А він не висловився з цього приводу. Ні слова, ні дзвінка. Йому таке навіть на думку не спало. Звичайно, в нього були поважні причини — «Джавеліни» й чорні горлорізи. А після повернення?

Знову сумніви. Не запізно ще? Де таке бачено, щоб у його віці забивати голову питаннями, гідними прищуватого підлітка? Та насправді він так і не переріс цього етапу в стосунках із жінками.

Прийняв таке собі фаталістичне рішення й сховав телефон, ніби замів пилюку під килим. Подумки перерахував усе, що могло слугувати за відмазку: смерть Старого, нові загадки довкола Людини-цвяха, травматичний досвід у Конґо, відкриття свого справжнього походження… Будь-що, аби тільки не простягати руку, яку можуть відштовхнути.

Щоб закрити цю тему, він пішов гортати ранкові газети, розкладені біля кабіни пілота. На кожній першій шпальті пика Морвана. У статтях описували його кар’єру, згадуючи відданість Франції, малювали ореол бунтівника довкола його імені. Точні обставини смерті журналісти оминали — ніхто їх не знав, слово «Конґо» слугувало за димову завісу. Натомість усі зупинялися на його останньому бойовому подвигові — локірекському «форті Шаброль»,[115] де він сам у свої шістдесят сім років убив трьох схиблених, озброєних, як цілий загін спецпризначенців.

Ерван читав ці рядки зі змішаними почуттями. Несправедливо по відношенню до його сім’ї — Морван був лише схибленим мудаком, який усе життя мучив дружину й залякував дітей. Неправдиво в плані того, ким він насправді був для своєї країни, адже більшість його подвигів — махінації, шантаж, убивства. Що ж до героїчного захисту національних інтересів, то все це зберігалося в суворій таємниці. Він забруднив собі руки, рятуючи честь Франції. Він качався в багні, щоб спокутувати гріхи політиків, їхні злочини, їхні брехні й оборудки. Морван, безумний гігант, маніпулятор-убивця, вважав себе мучеником П’ятої республіки.

Про це, звичайно, в газетах не було й слова, і таке замовчування припало б Старому до вподоби. Щоб самопожертва була повною, про неї ніхто не має знати. Ґреґуар сплатить за рахунками в потойбіччі, хай який суд там на нього чекає. Власне, його найбільшим злочином (принаймні єдиним, за який він погодився б відповідати) було вбивство Каті Фонтана. І при цьому не він його скоїв.

— Поверніться на своє місце, месьє. Ми йдемо на посадку.

Ерван послухався, усміхнувся. Він насолоджувався цією віддаленістю від Парижа, своїм статусом інкогніто серед пасажирів-бізнесменів, на яких чекають у залах для нарад із пластиковими стінами й пошарпаним килимовим покриттям. Офіс, що чекав на нього, вартував не набагато більшого.

Струс від дотику до посадкової смуги. Надворі — дощ, холод, мокрий асфальт. Похмуре повернення. Він ніяк не міг переконати себе, що вже вчетверте приземлюється в Бресті. Як і решта пасажирів, схопився за свій телефон і перевірив повідомлення — нічого важливого. Принаймні від команди жодних дзвінків. Нема новин і від Одрі… Ця мовчанка непокоїла його. Вона нічого не знайшла в Лувесьєнні? Чи навпаки — зіткнулася з певною проблемою? Чи просто продовжила розслідування зранку, негайно подавшись на вулицю де ля Тур?

Він збирався набрати її номер, коли помітив за склом зали прибуття розгублене обличчя підполковника Верні. Шия під комірцем у нього досі була перев’язана — поранили в Локіреку, куля влучила в горло просто над коміром бронежилета.

Коли Ерван побачив Верні ось таким, у вічному чорному дощовику, його миттєво пронизав гострий жаль. Останній із трьох мушкетерів: Аршамбо вбили під час штурму, Ле Ґен зі штабу Керверека мав тепер інший клопіт. Лише жандарм не зрадив свій пост. Ерван швидко написав Одрі CMC — «Зателефонуй», — і поклав телефон до кишені.

Із неспокійної посмішки офіцера Ерван зрозумів, що той готувався до найгіршого (він не пояснив причини свого візиту). Коротке рукостискання. Банальні фрази про політ і погоду. Цього разу не йшлося ні про каву, ні про «Золоті булочки». Брифінг пройде в машині, дорогою до ЗПП.

Ерван пам’ятав сіро-зелений краєвид, а сьогодні побачив його зимову версію: сіре на сірому. На рівнини, які, здавалося, затерлися аж до скелястої основи, залізними ошурками падав дощ. Після осінньої іржі зимова картина мерехтіла під зливою, ніби на відполірованому металі.

Кількома словами Ерван описав справу Катца-Баррер. Водночас усе й нічого. Тінь, яка постійно зринає на невиразній картині. Варто детальніше вивчити це питання. Верні не протестував, не зводив погляду з двірників, які танцювали під дощем. Нарешті на тлі змоклих ланів вималювалися глухі стіни Інституту Шарко, оточені мурами й ровами.

— Ви попереджали їх про наш візит?

— Ні, — відповів Верні. — А мав?

— У жодному разі.

На першому пропускному пункті вони пройшли контроль, здали зброю та показали документи, й лише по тому опинилися в самому ЗПП.

Нарешті, перед дверима з гартованої сталі, Верні подолав свою німоту:

— А що саме шукаємо?

— І гадки не маю. Але сподіваюся, це буде не просто відповідь, а остання крапка.

— Як ви познайомилися з Філіппом Юссено?

— Я був у нього викладачем курсу «Поведінкова та коґнітивна психологія» в Університеті Париж-Декарт.

— Якого року?

— 1986-го чи 1987-го, вже й не пам’ятаю.

— Скільки вам було років?

— Сорок із чимось.

Жан-Луї Ляссе змусив їх очікувати близько години. Чесний бій: адже Ерван приїхав до психіатра просто собі «з дружнім візитом». Вони всілися в його тісному кабінетику, напханому теками й книжками, якими були заставлені стіни, антресолі й колони в усіх кутках кімнатки.

Лікар не зрадив свого стилю англійського студента: під білим халатом виднівся жилет у стилі «преппі» й оксфордська сорочка, що доволі незвично поєднувалося з його сивим волоссям і фізіономією старого плейбоя. Із незрозумілих причин психіатр залишив Верні за дверима.

— За кілька років ви разом заснували клініку «Феянтін» у Шату. Звідки ви отримали гроші?

— Фінансування проекту взяв на себе Філіпп. Завдяки моєму досвідові в цій роботі вдалося долучити банки.

— Звідки в нього взялися гроші? Від дружини, Ізабель Баррер?

Обличчям Ляссе промайнула посмішка: саме лишень це ім’я пояснювало новий допит — уся ця буча зчинилася через неї.

— Авжеж, в Ізабель… Спершу вона входила до адміністрації клініки.

Іронія долі: двоє психіатрів відкрили свою клініку завдяки баблу жінки, яка пізніше стала її постійною пацієнткою.

— Вони вже були одружені?

— Так.

— Наприкінці 90-х ви пішли з клініки. Чому?

— Наші думки щодо напряму роботи розійшлися. Філіпп перетворював «Феянтін» на притулок для багатих невротиків. Мене не цікавив подібний… бізнес.

Ерван кивнув на вікно — за межами зеленого газону було видно огорожу з колючого дроту. А ще ці броньовані двері, заґратовані вікна…

— Надаєте перевагу злочинцям?

— Саме так.

— Ви продали свої акції?

— Коли я йшов, «Феянтін» небагато коштувала. Нині це авторитетний заклад.

— Ви відразу перейшли сюди?

— Ні, я керував кількома психіатричними відділеннями в державних закладах. 2005 року мені запропонували цю посаду. Справжня удача.

В Ервана мало не вихопилася дошкульна ремарка про навіжених убивць. Не грай агресивного мудака.

— Розкажіть мені про Ізабель. Ви добре її знали?

— Так. Ми товаришували наприкінці 80-х.

Невідомо чому Ерван подумав про шведську сім’ю.

— Ви одружений? — не стримався він.

— Ні. Не розумію, що ви намагаєтеся дізнатися.

— Повернімося до Юссено. На початку в них були добрі стосунки?

— Не можу так сказати. Вони кохали одне одного, але психічне здоров’я Ізабель створювало забагато проблем. Ізабель, на жаль, відповідала стереотипу психіатра, не менш хворого за своїх пацієнтів. До чого, власне, всі ці запитання?

Прийняв його Ляссе без жодних ознак невдоволення, тож Ерван вирішив повідомити:

— Ізабель Баррер загинула в ніч з 17 на 18 листопада.

— Убита?

— Чому ви про це подумали?

— Ви ж служите в карному розшуку, чи не так?

— Її збила машина неподалік від Бобура, що в Парижі.

— Суїцид?

— Ні. Просто нещасний випадок.

— Ви впевнені?

— Так, і приїхав я не для цього. — Ерван мимохіть повертався до тону жорсткого фліка. — Поговорімо про психічне здоров’я Ізабель. Згідно з моїми даними, вона кілька разів лікувалася в «Феянтін».

— Я був проти. Мені здавалося, що це, ну… всупереч професійній етиці. Філіпп переконав мене. Він казав, що лікування буде успішнішим, якщо вона залишатиметься в нього на очах. Він завжди сподівався, що дружина зможе повернутися до медичної практики.

— Але нічого не вийшло.

— Ізабель страждала через різні вияви психозу, але основною проблемою була шизофренія в поєднанні з нападами параної.

— Як у Тьєрі Фарабо?

— Чому ви згадали про нього?

— Ми до цього ще повернемося. Продовжуйте.

— Лікування давало сумнівні результати. Та й більшість часу вона не дотримувалася приписів.

— Як на психіатра, Юссено був не надто проникливим, коли одружувався.

— На що ви натякаєте? Що кохати можна лише цілковито здорових людей?

— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Філіпп мав би здогадатися, що щасливе сімейне життя з Ізабель неможливе.

— Він вірив у неї… — смиренно промовив психіатр. — Людям завжди хочеться вірити…

— Під час нашої першої зустрічі ви сказали, що психічні захворювання невиліковні.

— Так і є. Можна лише сподіватися на певне… поліпшення.

— Тоді чому він мав із нею дітей?

— З тих самих причин: сподівався, що все налагодиться.

— Він вважав, що материнство вилікує її?

— Звісно, ні. Ми психіатри. Нам платять, щоб ми не вірили в подібну маячню… — заперечив Ляссе з дивною злістю, ніби й сам колись давно став жертвою таких переконань. — Ні, він вважав, що їм удвох вдасться створити сім’ю, він…

Чепурун затнувся.

— До чого, врешті-решт, цей допит? — раптом закричав він, схопив зі столу записник і почав нервово крутити його в руках. — Ви збираєтеся розповісти мені, чому приїхали й витягуєте з мене історії людей, яких я не бачив понад десять років?

Ерван хотів уникнути будь-яких пояснень, але почувався не в найсильнішій позиції, а запитань залишалося ще багато. Він відкашлявся й наважився на невеличкий брифінг:

— На момент аварії Ізабель називала себе Еріком Катцом і працювала психотерапевтом у Парижі, вдаючи з себе чоловіка. Вона забрала пацієнтів Юссено. Можна припустити навіть, що вона так чи інакше вважала себе його продовженням. Це вас дивує?

— Ні.

— Як можна залишати таких людей за межами лікувальних закладів?

— Я відмовляюся обговорювати з вами подібні речі, — відрубав Ляссе з колишніми зверхніми нотками в голосі. — Ви зараз піддаєте сумніву ціле століття досліджень, досвіду, психіатричної науки і…

Ерван усміхнувся — він мав чим захищатися:

— До того ж, ми виявили, що Ізабель, яка не прийшла на похорон колишнього чоловіка та дітей, пізніше повернулася на кладовище й викопала їхні тіла.

— Що ви таке кажете?

— Вона витягла з них нутрощі, забальзамувала тіла за рецептами єгипетських танатопрактиків, за допомогою мастил і бинтів. А потім регулярно навідувалася до них у склеп на цвинтарі Ліля.

Психіатр трохи театрально обхопив голову руками.

— Навіщо ви мені це розповідаєте? — він знову пильно глянув на Ервана.

— Коли ви востаннє бачили Ізабель Баррер?

— У двотисячних… під час процесу з їхнього розлучення.

На якусь частку секунди Ляссе завагався, перш ніж відповісти, й Ерван це помітив. Психіатр брехав, і саме в цій брехні крилося те, по що він приїхав.

— Де вона лікувалася на той момент?

— Та… не знаю я.

Ерван раптом здогадався, що сталося: після лікування дружини Юссено в його власній клініці Ляссе приймав її у своєму ЗПП.

— Все ви чудово знаєте, — загорлав він і ляснув долонею по столі, — з тієї простої причини, що ви самі займалися нею, просто тут, в Інституті Шарко!

Ляссе втиснувся в своє крісло й побагрянів. Ерван знайшов невловимий досі зв’язок між схибленою нацисткою і білим нґанґою.

— Це Філіпп попросив мене подбати про неї після розлучення, — нарешті промимрив лікар. — Вона становила небезпеку для дітей.

— Коли жінка опинилася тут?

— У 2003-му.

— Скільки вона тут пробула?

— Здається… років зо три.

Ерван був приголомшений: не дивно, що вся ця тусня перезнайомилася.

— Вона бачилася з Тьєрі Фарабо?

— Звісно, ні!

Ляссе випростався, ніби вкрай обурений. Психіатр таки надто розхвилювався. Збігли кілька секунд — у мовчанці, яку можна було б назвати жалюгідною.

— Я вже вам казав, — почав він знову, вже спокійніше, — Фарабо не контактував з іншими пацієнтами. До того ж, Ізабель не лікувалася разом з небезпечними хворими. Вона весь час залишалися власне в лікарні: там, де ми зараз.

Ще одна брехня. Закручуй гайки.

— Докторе, ми маємо докази, що Ізабель була знайома з Тьєрі Фарабо. І, можливо, з чоловіком, який убивав людей у Парижі минулого вересня.

— Цього бути не може.

— Що раніше ви скажете мені правду, то швидше ми ліквідуємо наслідки.

Ляссе знову зіщулився у своєму кріслі, майже сховався за стосами тек.

— Докторе, — повторив Ерван голосніше. — Рано чи пізно я отримаю інформацію. Дайте мені змогу виграти час, та й ліпше, якщо я дізнаюся про це від вас. Продемонструйте власну добру волю.

— У чому, власне, мене звинувачують?

— Поки ні в чому, але якщо й далі морочитимете мені голову, я можу пришити вам співучасть у вбивствах…

Чоловік розгублено похитав головою:

— У нашій сфері дослідження інколи просуваються дуже швидко. Різні речовини…

— Не ухиляйтеся від теми.

— У цьому й полягає історія. Завдяки лікам Ізабель демонструвала ознаки поліпшення, і я… я врешті-решт узяв її до себе.

Ерван не приховував подиву:

— Вона працювала з вами в Шарко?

— Неофіційно… Але її співпраця давала блискучі результати. Ізабель була талановитим психіатром. Її підхід…

— Саме так вона познайомилася з Фарабо?

— Я не завжди був поряд, — психіатр знов ухилився від прямої відповіді. — Випадок Тьєрі був особливий, і дуже обмежене число співробітників мало право наближатися до нього. Під приводом оглядів, можливо…

Ляссе намагався запудрити йому мізки, та Ерван не зважав. Лікар поводився нерозважливо, надто ризикував. Посприяти зустрічі Баррер і Фарабо означало чиркнути сірником на пороховому складі.

Відтоді можна було припускати що завгодно. Захоплення Ізабель Людиною-цвяхом. Пробудження чудовиська від спілкування з красунею. Ознайомлення з магією йомбе. Змова фетишистів за колючим дротом Шарко. Можна навіть піти ще далі. Можливо, Кріпо зв’язувався з нею, щоб передавати повідомлення в’язню? Чи навпаки? Можливо, через посередництво Ізабель Людина-цвях спланувала нову серію вбивств. Вересневу? Ні. Фарабо помер 2009-го. Але Баррер все одно була відчиненим вікном у нові жахи. Помилуйтеся краєвидом.

— Скільки часу вона залишалася з вами?

— До 2006 року. Коли Філіпп з дітьми загинули в аварії, вона зникла.

— Ви не намагалися зустрітися з нею?

— Звичайно, намагався. Я хвилювався. Кажу ж вам: завдяки особливій процедурі вона почувалася ліпше, але після смерті синів припинила лікування. Я телефонував їй, шукав її, робив усе, що міг, аби поновити наше спілкування. А вона так жодного разу й не відповіла…

Ерванові спав на думку ще один очевидний факт:

— Як довго ви спали з нею?

Ляссе підскочив, ніби його катапультували з крісла. Затремтів з люті й стиснув кулаки. Здавалося, він шукав щось, аби його розбити. Водночас лікар цієї миті здавався вкрай вразливим. Ерван зачепив чутливу струну.

— Я… я забороняю вам… — забелькотів психіатр.

— Я просто запитав.

Лікар заходився міряти кроками свій маленький кабінет: три кроки в один бік, три в інший…

— Не знаю, вже не пам’ятаю.

Ерван не наполягав. До того ж, Ізабель віддалася Ляссе вочевидь лише з певною метою. Але з якою?

— Після смерті Фарабо вона не з’являлася?

— Ні. Повірте: я робив усе, щоб відшукати її. Повторюю: я був стривожений і… також дуже прихильний до неї.

Флік теж підвівся. У горлі пересохло. Вологість — нуль відсотків. Він приїхав сюди, щоби поставити крапку в кінці історії, але щойно почався новий абзац, і це буде нова історія.

— Чому ви не розповіли мені про це за першої зустрічі?

— Це було багато років тому: я про це не подумав…

— Хоча шукали вбивцю, який наслідував Фарабо?

— На що ви натякаєте? Що то Ізабель вбивала людей у вересні?

Ерван стомленим жестом відкинув цю гіпотезу: його ідея полягала в іншому. Між шизофренічкою і нґанґою стояла ще одна людина — Кріпо, або й хтось інший…

На завершення розмови він повернувся до офіційного тону:

— Підполковник Верні та його люди опитають ваших пацієнтів і медперсонал. Я хочу дізнатися, з ким Ізабель мала дружні стосунки, чи помітив тоді хтось певну аномалію, чи…

— Аномалію? Ви забуваєте, куди прийшли.

— За роки по тому, як Ізабель поїхала з Шарко, попри її божевілля, смерть дітей, присвоєння чужої особистості, вона не забула Фарабо. Можливо, мала тут спільників. Якихось пацієнтів могли випустити й…

— Я вам уже казав: наші пацієнти невиліковні.

— Вони всі тут помирають?

— Або їх переводять до іншого закладу, але ваша ідея з Інтернаціоналом Людини-цвяха сміховинна.

Насправді Ерван бачив Ізабель посередницею. Фарабо не розмовляв ні з ким, окрім цієї психіатрині, яка своєю чергою спілкувалася з іншими. Врешті-решт вона залишила заклад і, можливо, зберегла зв’язок з іншими пацієнтами, які — хоч би що там стверджував Ляссе, — свого часу вийшли на волю. Або навпаки, її знайшли послідовники Людини-цвяха з зовнішнього світу. Ерван подумав про ді Ґреко, Лартіґе, Редліха, Ірісуанґу, але з цього боку не вловлював жодного зв’язку. Ще хтось? Страхітливе видовище: заражені злом послідовники поширюються людством. Така собі секта, що може себе виявити… і завдати удару.

Ляссе відчинив двері: розмову скінчено. Скидалося на те, що плейбой, уже не гнівався, радше почувався виснаженим. Усі ці здогади, певно, й раніше спадали йому на думку, але приїзд Ервана раптом зробив їх загрозливо реальними.

— Ви так і не сказали мені головного, майоре. Як смерть Ізабель пов’язана з убивствами Людини-цвяха?

Не було жодної причини не поділитися цієї загрозою з Паном Оксфордом:

— Її останніми словами були: «Людина-цвях жива».

— Вона говорила не про саму людину, — без вагань заперечив Ляссе, — а про його дух, його вплив.

— Можливо, але це все-таки погана новина. — Ерван ступнув на поріг. — Утримуючи тут Фарабо, ви дозволили вірусу розмножитися, й він безперервно поширюється.

Психіатр сполотнів:

— Ви маєте на увазі… що вбивства триватимуть?

Ерван не відповів. Спрага вкрила нутрощі опіками.

Перед очима промчало моторошне видіння. Нічний потяг, розгойданий швидкістю, з надто яскравим світлом у купе. Усередині — легіон психів із кишенями, повними цвяхів та скелець, і головами, затуманеними віруваннями йомбе.

Ґаель уже бувала в Лозанні — на виставці, присвяченій Арнольду Бекліну, автору картини «Острів мертвих». Зустріч із Мумбанзою мала відбутися в кварталі Уші, в Шато Раппаз, величній будівлі XIX століття в неокласичному стилі. То був один із тих розкішних швейцарських готелів, у яких найспритніші персони перечекали обидві світові війни, аби потім повернутися, ніби нічого й не сталося. Палац пропонував спокій і умиротвореність у швейцарському стилі: завширшки як озеро Леман, заввишки як Альпи, загублений у туманах. Залишалося тільки дозволити заколисати себе теньканням вітрильників із курортного комплексу, які погойдувалися під вікнами.

Батько часто перефразовував Едґара Аллана По: «Найліпший спосіб зробити так, щоб тебе не помітили, — не ховатися». Вона сіла на швидкісний потяг до Лозанни о 8.02 й за три години вже була на кордоні. У неї перевірили паспорт, зазирнули в наплічник. Жодних проблем. Ґаель позичила документи в подруги, схожої на неї, вдяглася як звичайнісінька паризька it-girl: ультрамариновий плащ, джинси й шапка, плюс сонцезахисні окуляри від Тома Форда, прошу пані. Сюди щодня приїздили по півсотні таких дівчат. Хвойди на прогулянці чи молоді дружини, які перевозили кеш своїх чоловіків-мільйонерів.

11:30, таксі. 11:45, заселення до готелю. Поїздки машиною вистачило, щоб вона пригадала це пласке, прямолінійне місто. Хоча воно й спускалося пологим схилом до озера, завжди зберігало свій крутий і зверхній вигляд і ніщо не могло його пом’якшити. Ґаель любила Швейцарію. В її очах ця країна вирізнялася певною чистотою: бабло, висоти, всезагальний закон еґоїзму. Вона вбачала в цьому щирість, чесне визнання людської натури, закарбоване в камені й сланці.

Навіщо зупинятися в одному готелі з тим паскудою? Знову ж таки, батько завжди казав: «Найліпший спосіб зробити так, щоб ніхто не помітив твого приїзду, — вже бути на місці». Опинившись у своєму номері, вона відпустила носія з купюрою в п’ятдесят швейцарських франків — майже стільки ж у євро — й відчинила вікно, щоб на повні груди вдихнути свіжого швейцарського повітря.

Вона пообідає в кімнаті, потім робитиме шопінг у кварталі Флон, новій модній зоні міста. Далі відвідає спа в готелі, де хизуватиметься обновками перед косметологинями. Ніжна, намащена оліями, безневинна. Насамкінець трохи заблукає в коридорах і переплутає поверхи, щоб визначити, де висять камери.

А тоді проб’є шосту вечора.

Час для підвечірку, золотко…

Дорогою назад Ерван так і не зміг розтиснути зціплені щелепи. Обмірковував нову інформацію, намагався співставити її зі своїм вересневим розслідуванням. І все марно. Філіпп Кріслер якось непомітно випадав із загальної картини. Невже цієї осені він помилився? Людина-цвях жива.

— Приїхали.

За вітровим склом змалювався аеропорт: хвилястий дах нагадував великого сірого ската. Досі дощило — краплі стукотіли з невтомною розміряністю секундоміра. Перш ніж вийти з машини, Ерван дав інструкції Верні: знайти команду жандармів, розпитати пацієнтів і санітарів Інституту Шарко про їхні зв’язки й контакти з Тьєрі Фарабо та Ізабель Баррер.

— Ляссе згоден?

— Він дозволив працювати в своїй клініці психіатрині, не менш схибленій за його пацієнтів, можливо, спільниці вересневого вбивці. Якщо й цього недостатньо — він із нею спав. Доктор не в тому становищі, щоб вдавати з себе велике цабе.

Верні не здавався переконаним.

— Ви знаєте, я завжди погоджувався вам допомагати, — ризикнув озватися обачний офіцер. — Навіть коли ми вийшли за межі легітимності…

— І що? — нетерпляче перепитав Ерван.

— Тоді ми все-таки вели справу. Тепер у нас нічого немає. Ні правопорушення, ні слідства. Яким чином я маю залучати людей? Відкласти поточні справи?

— Ви мені довіряєте, чи ні?

— Звичайно, але…

— Відберіть ваших найліпших парубків: поверніться до ЗПП, потрусіть персонал, пацієнтів. Витягніть із них інфу. Перегляньте також дзвінки, історію в інтернеті. Які дані виходять з інституту, кому вони адресовані. У цих стінах коїться щось нечисте, і ми маємо виявити, що саме, поки воно не бздонуло у нас під носом.

Вони стояли перед аеропортом, ховалися від дощу під виступом даху. Верні повернувся обличчям до вітру, заклав руки в кишені плаща й неохоче кивнув.

— Головне — не відпускайте Жана-Луї Ляссе.

— У чому саме ви його підозрюєте?

— Він або дурень, або щось від нас приховує.

Верні під каптуром підкурив цигарку.

— Ви приписуєте цьому закладові забагато інтриг.

— Диму без вогню не буває, а Шарко весь у диму. Вони утримували в себе особливого вбивцю, такого собі… — Ерван пошукав правильних слів, боявся вжити якесь кліше з телесеріалів, але врешті обрав найгірше, — ґуру зла.

Жандарм не поворухнувся; вираз обличчя мав той самий — скептичний. Однак він, певно, не забув сутички в Локіреку, тим паче — загибелі Аршамбо. Думка про джерело темних сил у цій місцевості, мабуть, таки здавалася йому резонною.

— Зробіть усе, що зможете, — підсумував Ерван і по-дружньому поплескав його по плечу. — Наберу вас увечері. В будь-якому разі невдовзі мені знову доведеться повертатися в Бретань.

— Навіщо?

— Аби поховати батька.

Він зайшов до фойє аеропорту, прямуючи до пунктів реєстрації, дістав телефон і набрав номер. Щойно згадав ще одного можливого учасника прихованих інтриг у Шарко — просто супер-персонажа.

— Тонфа? Ерван. Як у тебе справи?

— Мене посилає під три чорти буквально кожен пацієнт Катца.

Глухий кут. Цих людей захищає конфіденційність психотерапії — рада Спілки називає це «непорушною професійною таємницею».

— Облиш це. Ми й так по вуха в лайні. Що з родиною Баррер?

— Теж не дуже захопливо. Ти, певно, бачив у Парижі вивіски «Domanges». Це мало не вони самі в середині XIX століття винайшли сухе хімічне чищення, використовуючи спершу гас, а згодом — трихлоретилен.

Тонфа, здавалося, на кожному слові придушував позіхи. Ерван розумів його: навіть весь ентузіазм новачка не зарадить із такими оце відомостями.

— Єдиний цікавий факт: Ізабель Баррер завжди була акціонером компанії.

— З якою часткою?

— Неможливо дізнатися: це анонімне товариство. Але її рішення брали до уваги.

Це не клеїлося ні з поведінкою психіатрині, ні зі свідченнями її брата, який стверджував, ніби вже не має з нею жодного зв’язку. Думка про те, що вона могла брати участь у певній сімейній нараді чи установчих зборах, перевдягнена чоловіком, здавалася абсурдною.

Ерван перейшов до справді нагальних питань:

— Я маю завдання для тебе. У вересні ми заарештували одного з санітарів ЗПП Шарко, такого собі Хосе Фернандеса.

— Плага? Чудово пам’ятаю.

Другорядний спільник у справі пересаджування спинного мозку. Той, хто до кремації Тьєрі Фарабо зібрав клітини з його трупа.

— Я хочу знати, досі він сидить, чи його випустили. Останнє, що я чув, — що його до суду перевели у Флері.

Ерван був переконаний: Плаг власноруч убив Тьєрі Фарабо в листопаді 2009, задушив у ліжку, аби всі повірили в інсульт. Але доказів не мав і мусив задовольнитися притягненням його до відповідальності за «незаконну крадіжку клітин з мертвого тіла» — а це невеликий злочин. І знову ж таки, позаяк зізнання в підсудного вирвали силоміць, адвокат міг перетворити всі обвинувачення на пшик.

— Є новини з цього боку? — Тонфа ніби враз прокинувся.

— Не знаю. Ізабель Баррер провела три роки в Шарко. У цьому кублі сам чорт ногу зломить. Знайди мені того придурка та придумай щось, аби я міг допитати його якомога швидше. Є новини від Одрі?

— Ні. Сьогодні вранці не з’явилася. Але після того промивання мізків, що ти їй вчора влаштував…

Ніхто не знав про Ерванове доручення Одрі цієї ночі. Невже там щось пішло не так? Він довіку собі цього не пробачить.

Із Тонфа варто було грати відкрито. Кількома словами Ерван пояснив йому історію з віллою в Лувесьєнні. Може, то й дрібничка, а може — таємне лігвисько Катца-Баррер.

— Я відіслав її туди сьогодні вночі, — зізнався Ерван.

— Саму?

Він не відповів. Чистісінькі дурощі. Ніхто не знав напевне, якої межі могло сягати божевілля психіатрині та чи мала вона спільників. Ерван штовхнув Одрі вовкові в пащу, тієї миті, коли вона, сповнена ентузіазму, хотіла довести свою безмежну відданість…

— Записуй адресу, — нарешті видихнув він. — Вулиця де Домен, 82. Кидай усе та мчи туди й поглянь, що там.

— Узяти когось із собою?

— Фавіні. Відразу мені повідомите.

— О котрій ти приземлюєшся?

— О 17:40.

— Ми приїдемо тебе зустріти. Разом з Одрі, — додав Тонфа, певно, щоб розрядити атмосферу.

Відмикаючись, Ерван помітив нове повідомлення. Рібуаз. Він завершив розтин Падре. Підтвердив Ерванову версію. Можна ховати.

16:00. Пасажири з його рейсу пішли на посадку. Він поквапився за ними, думаючи про те, що повернеться сюди за два дні з тілом Морвана. Старий завжди годував їх байками про нібито кельтське коріння. Через усі ці трупи Ерван скоро й справді стане бретонцем.

Шато Раппаз, шоста вечора. Службовими сходами Ґаель піднялася на два поверхи до номера Трезора Мумбанзи. Ніякого марафету: справжня краса — внутрішня. Чорна стрейчева сукня-олівець, високі підбори, сріблясті кучері, сумочка зі стразами.

На ній також було пальто: ні Мумбанза, ні його люди не мали запідозрити, що вона живе в готелі. Мала ввійти до палацу, проминути рецепцію, не назвавшись, і піднятися просто до його номера. Візит конфіденційний — ніхто й не здогадувався, до якої міри.

Із того, що вона бачила (з її вікна було видно парадовий вхід готелю), Мумбанза зі своєю зграєю приїхав близько четвертої пополудні. Пан подорожував із помпою: дружина чи дві, кілька дітей, няньки, служниці, цілий кагал охоронців, двоє з яких — луба, — за словами Пайоля, не відходили від нього ні на крок. Увесь почет зупинився на другому поверсі, там само, де й Ґаель: вона чула, як цей натовп з радісним галасом заселявся в номер. Генерал, проте, зайняв кімнату на четвертому, № 418, з панорамним краєвидом озера й Альп.

Між Ґаель і Босом (таке прізвисько він мав у Лубумбаші) не було жодного зв’язку. Пайоль заплатив Ґаель у Парижі половину з домовлених трьох тисяч, решту мала отримати після повернення. Якщо її послугами будуть задоволені, завжди можуть виплатити особливий гонорар.

Четвертий поверх. Не почувалася ні знервованою, ні пригніченою. Багряні відтінки коридору нагадали їй інтер’єр у «Крику й шепоті» Інґмара Берґмана: шведський режисер казав, що червоний — це колір «душі зсередини».

Номер 418 зайняв західний кут поверху й розташований близько до службових сходів. Жодної камери на її шляху. Біля дверей вартували двоє велетів; скидалося на те, що вони помирали з нудьги. Поява дівчини їх розважила. Охоронці безцеремонно обшукали її, довго й жадібно обмацуючи — врешті-решт, мали ж вони перевірити товар.

Один із церберів розстібнув її сумочку й дістав звідти пластиковий пакет.

— Сказали ж: ніяких презиків.

— Це гумові рукавички.

— Навіщо?

— А ти як думаєш?

Чорний реготнув. Повернув їй клатч, постукав у двері, їх відчинив особисто Мумбанза. Тримаючи в руці телефон, мовчки впустив Ґаель. Здавалося, був не в гуморі. Дівчина так само мовчки скинула пальто.

Шукала інформацію про генерала й бачила в інтернеті його фото. Тривимірна версія виявилася набагато страшнішою: щонайменше метр дев’яносто, сто двадцять чи сто тридцять кіло. Знайомий типаж — таким був її батько, — і мимоволі відчула щось подібне до поваги. Все здавалося таким спокійним: готельний номер, здоровань у темному костюмі, приглушений шурхіт тканини від кожного руху й тихе подзвякування — мабуть, ключі від цілої купи валіз, величезні туфлі з гострими носаками.

Мумбанза клацав щось у телефоні, не звертаючи на Ґаель ані найменшої уваги. На його базальтовому обличчі мерехтіло світло від екрана. Дівчина не змогла втриматися від провокації:

— Якщо вже так, можна мені подивитися фільм?

Чорний ніби згадав про неї. У такі миті Ґаель дякувала небу, що довго ненавиділа власне тіло. Крок за кроком перемогла цю хворобу й почала себе цінувати. Нині вже любила всі свої форми, кожен їх міліметр. Ні, радше, була в них упевнена, як солдат — у своїй зброї. Усвідомлювала їхню принадність, могутність, їхню жорстоку звабливість.

Гадала, що генерал почне кричати, але його обличчя скривилося в гримасі, яка, мабуть, слугувала за посмішку.

— А тобі не бракує зухвальства.

— У нас не вся зима попереду, еге ж?

Гиготіння. Ну ось, африканець зрозумів, з ким має справу. З нахабною білою хвойдою, яку треба приборкати. У нього вже слинка потекла.

— Хочеш чогось випити? — він поклав телефон до кишені.

— Шампанського.

Мумбанза кивнув на журнальний столик перед оббитою оксамитом канапою: там із відерця з льодом стирчала пляшка, вкрита іскристими росинками. Далі виднілося ліжко, величезне, мов арена.

— Я візьмуся до нього, — Ґаель зауважила рік на етикетці.[116]

Клієнт, здавалося, поцінував її манери, але в глибині його зіниць зблиснула іскорка садизму. Жорстокість, підживлювана століттями рабства, презирства, расизму. Ґаель з її м’якеньким тілом молочної барви заплатить за пиху білих. Мумбанза був не з тих, хто бореться за свій народ. Він лише хотів обернути домінування білих собі на користь. Погляд ніби промовляв: «Я відтрахаю тебе в сраку, мала, причому з палким привітом від ООН».

Вона розмотала дріт навколо корка, вдала, що їй весело.

— А твої сторожові пси озброєні?

— Звичайно.

— Їх пускають з пушками через кордон?

— Я конґолезець, кралю.

— А ти озброєний?

Мумбанза поклав руку собі на член:

— Сумніваєшся, ціпочко?

— Ні. Я маю на увазі… по-справжньому.

Зайве запитання. В очах чорного спалахнув дивний вогник.

— До чого ти хилиш, кицю?

— Мені сказали, що ти генерал.

— І що?

— Не носиш однострій? Не маєш брязкалець?

Він відгорнув полу піджака й продемонстрував шкіряну кобуру з самозарядним пістолетом.

— Тебе це збуджує? Течеш від цього?

Ґаель облизала губи.

— М-м… Обожнюю… — проворкотіла вона й вистрілила корком.

Їй подобалось опускатися до найтупішої, наймерзеннішої вульгарності. Особливо сьогодні. Щоразу думала про батька. Про зусилля цього деспота зробити з неї виховану, витончену дівчинку. Зруйнувала його надії, знищила мрії. Прагнула найгіршого, стискала зуби, впевнена у своїй помсті. Сьогодні все було навпаки: вона прийшла не знущатися з його пам’яті, а віддати йому шану. Просто збиралася помститися. Тож усі шляхи ведуть до батька…

Шампанське полилося в келихи. Мумбанза стягнув піджак і поклав зброю на крісло, подалі від Ґаель. Щоб остаточно його здолати, вона спустила з плеча бретельку сукні. Щоби спокусити чоловіка, не потрібні мудровані розрахунки. Знання про чоловічу стать — точна наука. Передбачуваність тут — стала величина.

Мумбанза й далі стоячи з насолодою споглядав її. Тримав келих у правиці, лівою масажував пеніс крізь штани й нітрохи не соромився.

Ґаель дзвінко засміялася: ніби гральні кості застрибали в срібному келишку; підморгнула йому. Та у вени крижаною ін’єкцією починав просотуватися страх.

Вона стискала корок у долоні.

Знаряддя вбивства.

За кілька хвилин, замкнувшись у ванній, Ґаель готувалася до маленької оргії Його Світлості.

Згідно з однією живучою легендою, під час алжирської війни сільські жінки, щоб захиститися від французьких військових-ґвалтівників, вставляли лезо в картоплину й запихали її до вагіни. Правда то, чи ні, але такі чутки мігрували в Азію: під час в’єтнамської війни місцеві жінки теж нібито робили те саме. Казали, що вже не так давно, в ДРК — 2007 року зґвалтування там відбувалися щохвилини, — жертви застосовували цю техніку, користуючись плодами з твердою кісточкою: блокували лезо під час акту.

Варто було подумати, як додати до списку Швейцарію. Ґаель дістала з пудрениці половинку леза від бритви. Швидкими поступальними рухами загнала її в корок, плюнула собі на руку, щоб зволожити піхву. Заплющила очі, вставила своє знаряддя, що знайшло там ледь не природне місце, й натягнула трусики.

Кілька кроків, щоб перевірити свободу рухів. Ідеально. Глянула на себе в дзеркало й помітила, що страх завойовує щораз більшу територію: вона сполотніла. На тілі виступили крапельки поту, вже пощипувало шкіру. Вся легко тремтіла, та напружила м’язи: не дозволить страхові захопити її цілком. Тільки не це.

Вийшла з ванної напахчена, в білому комплекті із блискітками (те, чого й хотів Мумбанза: розкіш, блиск, секс у стилі Cristal Roederer[117]), — демонструвала цілковиту розслабленість і хтивість. Здоровань задоволено закректав. Не скинув сорочки й брюк, але дістав свій монструозний член, задертий догори, ніби мисливський ріжок. Цією рожевою голівкою, що стояла сторч, він нагадував ґоллівоґа, чорних ляльок XIX століття з велетенським ротом; було ще й печиво такої форми.

Він наказав:

— Відсмокчи мені, курво.

Скляний погляд, тремтливі губи, білки в очах буквально залиті кров’ю. Ґаель відчула, як страх вгризається їй у живіт. Одним рухом відкрила свою поголену, набряклу вульву.

— А може, поміняємося ролями? — відповіла глузливо. — All you can eat,[118] любчику мій.

Він заліпив Ґаель ляпаса й пожбурив її на ліжко. Крекчучи, перевернув на спину й зірвав трусики, розвів їй ноги, ніби на репетиції балерин-стажерок в опері.

— Брудна біла хвойдо, — ревів він, — зараз ти скуштуєш мого СНІДу…

Він рвучко вдерся у неї, відразу завмер, ніби захлинувшись власним криком. Ґаель щосили відштовхнула його обома ногами. Мумбанза відскочив до стіни, вдарився головою об плазмовий екран. Тепер він верещав, ніби недорізане порося, обома руками тримаючись за пах. Охоронці вже грюкали в двері.

Кілька секунд.

Ґаель побігла в ванну, натягнула гумові рукавички і, повернувшись до спальні, схопила з крісла пістолет Мумбанзи, досі скорченого на підлозі, з закривавленим пенісом. За якусь частку секунди вона — як безглуздо! — прочитала літери на стволі: НК USP.[119]

Тепер цербери намагалися вибити двері — бам, бам, бам! Ще кілька ударів — і замок не витримає. Вона зняла 9-міліметровий із запобіжника, пересмикнула затвор — з минулого вересня вчилася користуватися такими штуками — й побігла до дверей, які двигтіли на петлях від кожного поштовху. Стала ліворуч від одвірка, випростала вільну руку й повернула замок.

Обидва луба ввірвалися в кімнату зі зброєю в руках, ледь не перечепившись об журнальний столик. Ґаель вистрілила в голову першому. Не встиг другий розвернутися, як і йому ввігнала кулю просто в обличчя. Усе затихло — чи, принаймні, їй так здавалося. Чорна діра в часі й просторі.

Опанувала себе й оцінила збитки. Двоє здорованів у бездоганних костюмах валялися біля застеленого квітчастим накривалом ліжка в мішанці з роздроблених черепів і мізків, розбитих келихів і розкиданих кубиків льоду. У дальньому кутку кімнати плазував Мумбанза, мов слимак, притискаючись до стіни.

Ґаель кинула НК USP на ліжко, сіла верхи на найближчого до генерала охоронця. Обома руками в рукавичках узяла мерця за кисть, у якій він досі стискав ствол. Підняла мертву руку, переконалася, що зброя заряджена, а запобіжник знято, й поклала вказівний палець на скобу. Запах пороху та крові п’янив її, ніби кокс.

Мумбанза благав поглядом червоних очей. Корчився, ніби величезний хробак, розрубаний навпіл; його блискуче від поту обличчя неприродно вищирялося.

Вона посміхнулася й прошепотіла, націлившись на нього:

— Я дочка Морвана, паскудо…

Ошелешений вираз на його чавунному обличчі варто зберегти в пам’яті, мов коштовний талісман. Ґаель натисла на гачок. Перший постріл — щоб знести йому член. Удруге — прошити кулею серце. Й востаннє — аби спотворити обличчя. Відпустила руку трупа, взяла НК з ліжка, вклала в руку генералові й вистрілила ще раз, не цілячись — рештки паленого пороху на руці конґолезця свідчитимуть, що стріляв він — і тричі.

Ґаель заскочила до ванної кімнати, вмила обличчя, забризкане кров’ю, натягнула свою чорну сукню без будь-якої застібки — все передбачила — забрала свої речі й вибігла в коридор, стягуючи гумові рукавички.

Нікого. У цих стінах досі панувала приголомшлива тиша. Вона вийшла на службові сходи, хутко збігла на два поверхи донизу. Знала, що не потрапила на жодну камеру. Сцена злочину нагадуватиме порахунки між паном і рабами. Її можна запідозрити не більше, ніж будь-кого іншого в цьому готелі.

Або навіть і менше.

На другому поверсі вже почалася метушня. Дівчина теж вдала налякану. Деякі клієнти перемовлялися на порозі своїх номерів, коридорами сновигали хлопці з обслуги. Ґаель дісталася своєї кімнати, не привернувши ані найменшої уваги. Нажаханий натовп дивиться в усі боки одночасно, але не помічає нічого конкретного.

Вона зачинила двері, прихилилася до них спиною, зачекала, поки заспокоїлося серцебиття. Між ніг досі був корок з-під шампанського. Залишалося тільки молитися, щоб не підхопити вірус.

Повернення до Парижа перетворилося на кошмар.

Із тих снів, де все навколо мчить повз тебе, а ти не можеш нічого втримати. У залі прибуття Тонфа зі спустошеним виразом обличчя повідомив приголомшливу новину: у Лувесьєнні, в будинку № 82 по вулиці де Домен, він знайшов труп Одрі Вінавскі. Перерізане горло, виколоті очі. Мабуть, її заскочив уночі мешканець вілли. Навіть не встигла дістати пістолет — до речі, її «Glock» зник.

Відтоді Ерван більше нічого не чув. Ні ревіння поліційних сирен, ні безперервних дзвінків від керівництва, ні коментарів, які на останньому подиху додавав його колега. У голові пульсувала одна-єдина думка: він сам послав Одрі в пастку. Поставив її життя під загрозу, відрядив на незаконний обшук. І цього ще замало: приблизно в той самий час він перебував усього за кілька кілометрів. Якби приїхав на віллу, чи міг би її врятувати?

Будинок Ізабель Баррер стояв у кінці плаского недоглянутого парку, над ставком. Довгаста будівля нагадувала трейлер, поставлений на газон. І колір мала такий — брудно-білий. Здавалася надто благенькою з вигляду. Щось тут нагадувало архітектуру стилю Тріанона[120]: всього два поверхи, плаский дах, оточений італійською балюстрадою. Фасад де-не-де потріскався, а довкола вікон оселився плющ, готовий задушити все, що трапиться в нього під корінням.

— Ми ні до чого не торкалися, — попередив Тонфа, коли вони вже їхали вздовж алеї, натоптаної поліційними машинами. — Чекаємо на заступницю прокурора. Рібуаза теж попередили.

Припаркувалися на газоні й попрямували далі пішки: будівля була обгороджена по колу радіусом приблизно метрів із п’ятдесят. Світло ксенонових ламп пульсувало під деревами з невідступною розміреністю серцебиття. В мереживі цих спалахів танок техніків у білих комбінезонах відбивався на сітківці, а все інше зливалося з темрявою.

Ерван помітив Левантена, координатора команди криміналістів, який метушився у своєму паперовому спецодязі. Інші знайомі пики. Фліки з 36-го, жандарми, працівники поховального бюро «Pompes funèbres générales». Звична нічна варта.

— Ми впевнені лише в одному, — сказав Тонфа, перш ніж вони зайшли до будинку, — тут хтось жив.

— Ізабель Баррер?

— Ні. Швидше за все, якийсь сквотер.

Одрі натрапила на волоцюгу, який перерізав їй горло? Щось не трималося купи. Вона сама жила на вулиці й мала відповідні рефлекси. Її ніколи б не заскочили зненацька. До того ж, такий збіг у будинку підозрюваної — радше з розряду неможливого.

У вестибюлі натягнули бахили й латексні рукавички та пішли основним коридором: на кожен одвірок було хрест-навхрест приліплено захисну стрічку, люстри, лампи й інші світильники в старих, запилюжених приміщеннях ніби оточували бляклі німби. Меблі, недбала підробка стилю Людовіка XV, облущена ліпнина, потерті килими й штори. Усе це посилювало гнітюче враження від зовнішнього вигляду будинку: занепала, занедбана місцина. Не обжита, але й не забута остаточно.

— Вона далі, — мовив Тонфа, який ішов попереду.

— Ти попередив Фітуссі?

— Мусив: ти був у літаку.

— Як ти пояснив те, що ми так швидко її знайшли?

Флік посміхнувся через плече — на коротку мить розтягнув губи в нещасну посмішку людини, яка врятувала від пожежі скриньку з фотографіями, тимчасом як у вогні загинула її сім’я.

— Коли я приїхав, увімкнув її мобільний і вдав, ніби відслідкував геолокацію.

Ця брехня дасть змогу врятувати Ерванів зад — якщо ніхто не прискіпуватиметься й не домагатиметься точного хронометражу подій. Офіційна версія: Одрі, як завжди, вперта, виявила таємну адресу Ізабель Баррер і забажала самостійно поїхати туди й усе оглянути.

Ерван прийняв рішення за секунду. Відпустити ситуацію й хоча б на якийсь час зняти з себе будь-яку відповідальність: це єдиний спосіб провести розслідування за всіма правилами. Якщо скаже правду, в нього миттю заберуть справу й замість того, щоб іти слідами вбивці колеги, він муситиме зносити тривалі допити в Генеральній інспекції.

Вони зайшли до кімнати, де відбувся злочин. Стіни заставлені книжками, шкіряні крісла й маленький секретер із лакованого дерева відсунуті в куток. Дивно, але перш за все Ерванові впало в око, що ця кімната, в якій відбулася реальна насильницька смерть, нагадує знімальний павільйон. Прожектори, кабелі на підлозі, криміналісти, які метушаться зі своїми затискачами й піпетками, — усе це нагадувало атмосферу кіностудії.

Другий факт, зафіксований ним першої ж миті: хтось тут отаборився: у кутку скручений спальний мішок, просто на паркеті догнивають рештки їдла, на крісла накидано якогось сміття.

Але найжахливіша деталь картини розміщувалася у центрі композиції: тіло Одрі, на спині, в бордовій калюжі. Підняті руки зі стиснутими кулаками — поза сонного немовляти. І лише ліва нога, вигнута під немислимим кутом — стопа на рівні стегна, — свідчила про агонію.

За двадцять років убивств, трупів і садизму в усіх можливих формах нерви стають крицевими. Майор підійшов і оглянув рану біля підборіддя — від вуха до вуха. Рука вбивці не здригнулася. Холоднокровний експерт різницької справи з упевненими, вивіреними рухами.

— Знаряддя є? — запитав Ерван, і ніхто цієї миті не впізнав би його голосу.

— Ні.

Він уявив собі ніж, який міг прислужитися до такого. Без сумніву, той самий, який використали для очей. Ну ж бо, це твоя робота… Він зосередився на пошкоджених очницях і ледь не знепритомнів. Від вигляду порізаних, переораних, пошматованих повік, очних яблук і м’язів у нього стиснулося серце.

Сама лишень кількість крові давала підстави для здогадів: Одрі була на той момент ще жива — серцебиття, хай і сповільнене, вичавило те, що лишалося в артеріях, через ці діри, що зяяли на місці очей.

Але було й дещо гірше.

Один натяк на збоченця: убивця через рану витягнув язик. Мертва жінка ніби скорчила жахливу, моторошно саркастичну гримасу.

Ерван вийшов із кімнати й пошукав туалет. Двері, закапелки, глухі кути. Нарешті знайшов сортир, оббитий оксамитом, неначе будуар. Але тхнуло там каналізацією. Жовч підскочила йому аж до носоглотки й обпекла весь стравохід.

Він застромив голову під струмінь води — інтер’єр доповнювала мініатюрна раковина — й глянув на себе в дзеркало. Побачив, як там пульсує червоне відображення — уособлення провини. Ще одна пригорща крижаної води — й він себе опанував. Заборгував малій із поштарською сумкою об’єктивне розслідування фахівця високої кваліфікації. Коли він знайде цього виродка, то визнає свої помилки й візьме на себе відповідальність за злочин різника.

Повернувшись на місце вбивства, він знову став майором Морваном, керівником групи з № 36 із рекордним відсотком розкриття справ упродовж останніх трьох років. Постійно стикаючись зі світом злочинності, він звик до зла. Приречений на одні й ті самі жести, одні й ті самі слова. Мусить ловити горлорізів, хоча й не може повернути втрачене.

Ерван обвів поглядом приміщення, і його увагу знову привернули деталі побуту якихось дикунів. Загиджений і обшарпаний спальний мішок. Запліснявілі рештки їжі — чипси, шинка, камамбер… Огидне подерте ганчір’я. Урешті-решт, він погодився з Тонфа: тут жив якийсь безхатько. Сквотер, чи протеже Ізабель Баррер? Може, вона надала притулок божевільному волоцюзі-садисту? Колишньому пацієнтові? Старому приятелеві з психлікарні? Навіщо йому було селитися в бібліотеці?

— Ви знайшли якісь сліди в інших кімнатах?

— На кухні. Ізабель Баррер мала свою хату, але, зважаючи на пилюку, що вкриває меблі, вже сто років і носа сюди не потикала.

Ерван майже впевнився: вона пустила постояльця у віллу, на якій більше не жила.

— Біля спального мішка знайшли ще ось це, — Тонфа взяв із секретера, що слугував технікам за робоче місце, пластиковий пакет: у нього складали речові докази.

У кульку були сотні пігулок, капсул, флакончиків, без жодних написів чи етикеток. Безіменні ліки, які дають у шпиталях. Мабуть, псих покинув це в поспіху, коли втікав. Сценарій уже вимальовувався в уяві Ервана. Божевільний, якого намагаються накачати препаратами, аби вгамувати й зупинити в його жаданні чинити зло…

ХТО?

Відповідь дав Ерік Катц: «Людина-цвях жива».

Ерван форкнув, щоб відігнати першу гіпотезу: Тьєрі Фарабо досі живий і від вересня переховується у психіатрині. Він відвернувся від пакета з пігулками, тому що цієї миті інтуїція підказала: «гість» сам обрав бібліотеку. За книжки. Вимальовувався його суперечливий образ: чоловік, який жив у розкішній віллі, але гніздився в одній-єдиній кімнаті, дикун, який руками запихав їжу до рота, але жадібно читав, психопат, який перерізував горлянки непроханим відвідувачам, але розмірковував над «Пробами» Монтеня.

— Перегляньте всі книжки, — наказав він. — Проаналізуйте кожен відбиток, який на них знайдете.

Новий умовивід: Ізабель перестала приходити — вона померла за три дні до того, — і коли з’явилася Одрі, псих запанікував. Він забув про обережність: нейтралізація ворога за допомогою ножа, вправи різника й ритуально знівечена жертва.

ЛЮДИНА-ЦВЯХ ЖИВА.

Невже вони помилялися від самого початку?

Існує єдиний спосіб дізнатися:

— Обшукайте всю халупу.

— Ми вже…

— Hi, переверніть тут усе догори дриґом, від підвалу до горища. Розбирайте на дрібні шматочки, поки не знайдемо те, що маємо знайти.

— Що саме?

— Мінконді.

Тонфа, стріляний горобець, поцікавився:

— Ти маєш на увазі африканські штучки?

— Підірвіть цей сраний будинок і відкопайте мені ті фігурки.

Кремезний флік зашарудів своїми бахилами:

— Це передбачає купу писанини. Не впевнений, що…

— При тому, що тут перерізали горло флікові? Якщо потрібно, отримаємо дозвіл прочесати весь квартал!

Фавіні, який щойно підійшов до них, поклав руку Ерванові на плече, змушуючи повернутися:

— Зараз сам про це поговориш. Приїхала заступниця прокурора.

— Ми збираємося забити труну. Можете поглянути на небіжчика востаннє.

Лоїк не хотів ризикувати:

— Вигляд нормальний?

— Звісно. Ну, є плями…

Судмедексперт, Ів Рібуаз, споглядав Меґґі, яка сиділа в холі судмедінституту. Лоїк машинально простежив за його поглядом. Зсутулена, у своїх гіпівських лахах, жінка обіруч стискала сумку з джутової матерії. Справжня безпритульна жебрачка.

Ось ким вона була насправді вже цілу добу. Заблукана душа, вигнана з власного життя. Усі ці роки мала одну-єдину точку опори: Морвана. Із його смертю втратила все.

Лоїк зателефонував їй вранці, пообіцяв заїхати, коли можна буде побачити тіло. Приїхавши, знайшов її на дивані в пітьмі, із запнутими шторами. Певно, вона від учора й не поворухнулася.

Зате сам цілий день провів у метушні. Клопіт із перевезенням тіла. Перемовини з мерією Бреа. Дзвінки до парафії Пемполя. Призначення зустрічі з нотаріусом на наступний тиждень. У першу чергу — складання некролога для газети «Le Monde». Усе це зі злістю на серці. Він на побігеньках у свого клану. Попихач у сімї.

— Ви підтверджуєте версію мого брата?

— Цілковито. Я відіслав йому повідомлення. Дві кулі в шиї. Балістичний аналіз уточнить калібр. Кулі продірявили сонні артерії, викликали зовнішню кровотечу та враження внутрішніх органів, несумісні з життям.

Слова Ервана. Кабіна «Cessna». Тутсі на передньому сидінні. Постріли з-за спинки крісла. Лоїк навіть і не пам’ятав, чи пришив брат убивцю.

— Ви виписали дозвіл на поховання?

— Ось.

Рібуаз, не виказуючи жодних емоцій, подав йому аркуш. Лоїк зрозумів: цей медик часто працював з обома Морванами, батьком і сином. Байдужість? Професійна флегма? Мабуть, радше втома. Патанатом зрештою почав дивитися на фліків як на звичайних клієнтів.

Це був низенький, але кремезний шістдесятирічний чоловік у зеленому паперовому халаті. Носив масивні окуляри й галстук-метелик. Лоїк чомусь подумав, що ці аксесуари пасують його установі так само, як альпійський берет із алебардою — швейцарській гвардії Ватикану.

— Вона витримає?

Рібуаз досі дивився на Меґґі, застиглу на своєму сидінні. В одному ряду з бюстами колишніх директорів судмедінституту, вона ніби належала до їхньої когорти. Ще одна гіпсова маска.

— He хвилюйтеся, — заспокоїв його Лоїк із цинічною думкою: «Вона й не таке бачила».

Підійшов, аби її покликати, й відразу пожалкував через свою ремарку. Тепер боявся, щоб вона не обм’якла в його обіймах. Після трагедії мати постарішала на десять років — роки самотності й занепаду, виплачені наперед. Обоє пішли за Рібуазом на диво прохолодним і провітреним коридором. Не те, що в лікарні з її задухою: тут атмосфера більше нагадувала алеї кладовища Аллорі, де їх із Софією допитував ispettore superiore Сабатіні.

Цієї миті Лоїк не думав ні про загибель батька, ні про смерть Монтефіорі. Не думав і про материну скорботу. Його думки заполонило недавнє заняття зі стрільби. Ця міць, що вибухнула в його руках, ця вправність, яку, виявляється, зберегли його пальці. Як обернути на користь цю нову силу, цей новий образ? Повернутися до Італії, вколошкати Балаґіно? Забагато честі. Мотнутися до Африки й помститися за батька? Якщо Ерван повернувся, значить, справу зроблено — або це більше не має значення. Чекати далі. Прокляття його клану ще, без сумніву, подарує йому нагоду стати вбивцею.

— Після вас.

Рібуаз відчинив двері холодильної камери. Лоїк із Меґґі прослизнули до приміщення, обкладеного білими кахлями. Посередині на металевих ношах лежало тіло, вкрите простирадлом. Патологоанатом дбайливими, мало не побожними рухами відгорнув матерію і відкрив Морванів писок переможеного лева.

Жодної реакції. Лоїк дивився на це обличчя, ніби взятий у лещата — на скроні тиснули страх, занепокоєння, незрозуміле хвилювання. Меґґі стояла непорушно, з виряченими очима, й цим нагадувала насторожену ящірку.

— Даю вам кілька хвилин, — Рібуаз, зазирнув у телефон. — Я пропустив чийсь дзвінок.

Лоїк дивився на батькові голову й плечі: вони мали такий вигляд, ніби їх укрили лаком, що швидко висихає.

Так у крамничці з різним мотлохом поспіхом лакують запліснявілі меблі. Намагався подумки оживити його велич. Марно. Разом із життям цю оболонку полишили шляхетність, величавість, сила й пиха. Залишився нічого не вартий труп без будь-якої харизми.

Урешті-решт його таки здолала скорбота. Голкою проштрикнула ватяні шари мозку. Ладен був розридатися, аж тут глухий стукіт змусив його підняти голову. Меґґі зникла. Він обійшов стіл і побачив її на підлозі, біля ніжок нош: мати билася в судомах.

Цього ще тільки й бракувало. Лоїк підбіг і поклав руку на материну зморшкувату шию. Відчув, як гупає кров у її венах: ніби вдаряють боксерські рукавички. Він нахилився над нею: серце вискакувало з грудей.

Лоїк випростався й покликав на допомогу, заволав у порожній залі. Він знав, як надавати невідкладну допомогу лише в одному випадку: передоз. Нічого спільного з цим нападом епілепсії. Меґґі задихалася, губи в неї тремтіли, ніби язички в свистку.

Він кричав і кричав. Ніхто не відгукнувся. Боже, яке лайно. Лоїк звівся на ноги й кинувся до дверей, ударився об ноші, схопився за ручку, але двері не піддалися. На якусь коротку мить він уявив себе замкненим на цілу ніч із матір’ю, яка б’ється в корчах, та холодним, порцеляновим тілом батька.

Моторошне memento morі.

Нарешті йому вдалося відчинити двері.

— Є тут справжній лікар для живої людини? — загорлав він у коридор.

Жодної відповіді. Ані лялечки навколо. Спітнілий, захеканий, Лоїк схопив телефон, натиснув останній номер, який міг би набрати: Софіїн.

Суперечки з заступницею прокурора тривали понад годину і обернулися неочікуваним поворотом: позаяк жертва працювала в групі Ервана, пані посадовець бажала призначити іншого слідчого, аби уникнути упередженого ставлення. Ерван протестував, наводив вагомий аргумент: не має значення, він розслідуватиме цю справу чи хтось інший — ставлення все одно буде упередженим. «Господи Боже, завалили фліка!». Будь-яка жива душа в уніформі з Іль-де-Франс забажає підсмажити вбивцю тридцятидворічної Одрі Вінавскі, загиблої під час виконання службових обов’язків. Заступниця прокурора, молода жінка з доволі невиразною зовнішністю, дивно схожа на Одрі, ще вагалася. Всупереч своєму звичаю Ерван покликав на допомогу Фітуссі, а той, своєю чергою, зв’язався з впливовими людьми на вищому рівні: Кримінальною поліцією Парижа, Центральною дирекцією КП в Нантеррі, площею Бово.

Зрештою заступниця прокурора здалася перед силою аргументів майора Морвана, але заявила: якщо він планує розслідування, зосереджене довкола Ізабель Баррер та її минулого в ролі психіатра, пріоритетним для неї буде варіант облави. Превалювала гіпотеза про безхатька, який жив на віллі й заскочив Одрі зненацька. Поки що ніхто не зупинявся на мотивах вторгнення флікині до будинку померлої Баррер та незаконного обшуку. Це наразі нікого не цікавило. Необхідно було терміново заарештувати шизоїдного типа, який, на додачу, ще й украв пістолет жертви.

Для облави розподілили ролі й завдання. Лувесьєнн уже оточили: від Пор-Марлі на півночі до траси N186 на заході та від дороги D913 й Сени на сході аж до державного лісу на півдні — цю зону ретельно прочесали. Собакам дали понюхати лахміття, знайдене в бібліотеці. Мобілізували також місцевих поліцейських, членів Антизлочинної бригади, фліків у різношерстій уніформі, загони пересувної жандармерії… Для комівояжерства — збирання свідчень сусідів, допиту місцевих торговців, перегляду записів із камер спостереження — виділили офіцерів карного розшуку комісаріатів Руей-Мальмезона, Сен-Жермен-ан-Ле та Нантерра.

Усі уявляли радше клошара-вбивцю, такого собі Франсіса Ольма,[121] що подався в мародери з ножиком «Оріпеї» у кишені, а не цивілізованого кілера, який зіллється з натовпом і вкраде машину, щоб утекти. І все ж таки на головних транспортних артеріях в усій окрузі встановили блокпости — на автомагістралях, трасах національного й окружного значення… В західному передмісті, від Версаля до Сен-Жермен-ан-Ле, чатували патрулі. На підкріплення прислали територіальні бригади, загони спостереження та втручання Національної жандармерії (PSIG) — їхні гелікоптери трималися неподалік. Навіть Річкова бригада патрулювала Сену на випадок, якщо звір спробує втекти вплав.

Ерван утратив контроль над ситуацією. Комісари, майори, підполковники жандармерії юрмилися в саду довкруж вілли, що перетворилася на штаб кампанії. Дехто хотів оголосити пошук свідків — але свідків чого? Інші пропонували проаналізувати заяви до місцевих відділків поліції за останні тижні — їхня майбутня здобич, можливо, вже наробила шкоди в околицях. Що ж до прокурора республіки, який врешті-решт приїхав особисто, то його турбували самі лишень проблеми комунікацій: скласти прес-реліз для ЗМІ, обмежити чутки в інтернеті, організувати вранішню прес-конференцію…

Ерван гриз вудила. На його думку, вся ця метушня була марною: убивця завдав удару напередодні ввечеpi, тобто за добу до цього, і зараз уже далеко. Ключ до його викриття крився в минулому Ізабель Баррер. Ніхто не вдирався до її халупи. Сама психіатриня, вона й тільки вона оселила божевільного в цих стінах. Ерван уже мав одну ідею — Людина-цвях жива — але ця гіпотеза видавалася надто збоченою, тож не йшлося про її викладення без ґрунтовних доказів. До того ж, їхній об’єкт міг усе-таки потрапити в тенета поліцейських — без грошей і зв’язків, із нестабільним психічним здоров’ям і виглядом безхатька: таку пташку можна сподіватися спіймати швидко.

Минули дві години, а Рібуаза досі не було. Ніхто не розумів, чому Ерван відмовляється залучити звичайного лікаря, аби той виписав свідоцтво про смерть. Ні: він хотів, аби Рібуаз і тільки Рібуаз підтвердив, що смерть Одрі була «миттєвою». Він також розраховував, що той помітить на місці злочину ще якісь деталі. Ерван вимкнув прожектори й зупинив роботу криміналістів: побоювався, що спека в кімнаті прискорить розпад і точний час смерті встановити не вдасться.

О дев’ятій усі посадовці розсілися по своїх машинах, пообіцявши одне одному цілу ніч зв’язуватися телефоном, — Ерван погоджувався з ними, але йому вже було начхати. Він передав естафету окружному комісару Версаля, П’єрові Сандовалю, який знав свою справу.

Ерван потиснув усім руки, позаписував номери, попрощався з усіма, ніби після барбекю. Більше не тремтів, але це якраз і віщувало недобре: він перейшов до стадії внутрішнього охолодження — температура падає на один градус кожні три хвилини, серцебиття сповільнюється, кров недостатньо живить кінцівки, настає параліч та обмороження. Інтуїція підказувала, що надворі не так уже й холодно, та це лише погіршувало стан Ервана. Не ніч була йому ворогом, а власне тіло.

До того ж, у голові свердлила мігрень, очі палали. Уже дві години сад освітлювали тільки миготливі LED-ліхтарі, йодові лампи та фари тачок і поліційних фургонів.

Зрештою, він зібрав своїх людей під дубом біля ставка й аж тепер зміг організувати особисту партизанську війну. Його сили віднині обмежувалися Тонфа й Фавіні, зате вони вже знали життєпис Ізабель Баррер. Могли знову перерити його, перевірити, чи не випускали психічно хворого пацієнта з котроїсь клініки, де вона працювала або сама лікувалася, — особливо з «Феянтін», адже Шату за якийсь кілометр від Лувесьєнна.

Але спершу Ерван хотів розв’язати одне суттєве питання:

— Хто повідомить родичам Одрі?

— У неї нікого не було, — сказав Фавіні. — Принаймні, вона про це ніколи не говорила.

Марселець мав рацію: слов’янка за походженням, Одрі завжди називалася сиротою і ніколи не приховувала темного періоду свого життя на межі жебрацтва.

— І все одно перевірте.

Чоловіки похмуро кивнули. Довкола них тремтіло листя й тонкі гілочки чагарників на березі ставка. Ноги зав’язли у вогкій глині.

— Які результати обшуку? — знову заговорив Ерван.

— Поки нічого, але вони й далі шукають.

Він мимоволі глянув на будівлю: уявив, як вона перетворюється на купу уламків — і в хмарі пилу постає розкрита таємниця.

— Повертайтеся на вулицю Ніколо. Вибийте двері, заберіть усі справи пацієнтів. Зайдіть також на вулицю де ля Тур. Згрібайте все, що може дати хоч якусь інформацію про Катца. Щоразу беріть із собою слюсаря та людей для підкріплення, заходьте з зарядженими пістолетами. Більше жодних ризиків. Я не виключаю, що наш клієнт заникався в одній із тих квартир.

— Не зрозумів, — втрутився Тонфа, — у нього можуть бути ключі?

Ерван утримався від відповіді — жодної певності.

— Також уважно перегляньте її виклики, повідомлення.

— Ізабель Баррер уже не мала контракту з оператором, — відповів Фавіні.

— Я говорю про номер Катца.

— Ми перевіряли: всі дзвінки стосуються пацієнтів.

— Ви що, людської мови не розумієте? Убивцею може бути один із них! Я впевнений, що вона лікувала цього ненормального.

Фавіні насупився. Тонфа наважився заперечити:

— Ми не маємо ордера на…

Біль пронизує голову дедалі глибше. Ці лампи, Господи Боже…

— Запам’ятайте раз і назавжди: наш ордер — це термін давності вторгнення.[122] Досить застережень. Заходимо, куди потрібно, перериваємо все, що потрібно.

— Тоді родина Баррер…

— Насрати мені на них. Ізабель переховувала божевільного, і його ім’я — у тих підшивках.

Цієї миті підійшов один із фліків з бригади Руея в латексних рукавичках, стомлений з вигляду, простягнув Ерванові якусь річ:

— Ми знайшли це в підвалі, у сховку під бойлером.

Ерван натягнув інші рукавички і взяв ту річ. Глиняна статуетка сантиметрів із двадцять заввишки в наївно-експресіоністському африканському стилі. Талісман утиканий іржавими цвяхами й уламками скла.

Нконді просто з рук творця. Фігурка, що слугувала за підпис.

На знахідку зреагували вбивчою тишею. Тонфа й Фавіні ніби знову поринали в жахіття, які вже два місяці намагалися забути.

Для Ервана все було інакше: він і не прокидався.

Якщо потребував доказу найгіршого — саме його й тримав зараз у руках. Ще один перспективний послідовник катанґзького вбивці. Або ще страшніше божевілля — сам Тьєрі Фарабо, який повернувся з того світу.

— Закинь мені це в герметичний пакет, — наказав він флікові з Руея.

Офіцер зник. Обидва чоловіки з групи Ервана мовчали. Їхні обличчя вкарбовувалися в пітьму з кожним спалахом сигнальних вогнів: синє, біле, помаранчеве…

— Дайте мені секунду.

Ерван відійшов і набрав номер підполковника Верні. Не встиг жандарм підняти слухавку, як Ерван уже запитав про результати допитів персоналу й пацієнтів ЗПП Шарко.

— Поки нічого. Вислухали близько половини…

— Ви досі там?

— Ні, всі роз’їхалися по домівках. Уже за дев’яту. Повернемося туди завтра. Професор Ляссе співпрацює доволі охоче й…

— Бігцем туди, затримайте його. Негайно.

— Що? За який злочин?

Ерван божевільно зареготав:

— Скажімо, приховування доказів, перешкоджання слідству, викрадення людей і трупів.

— Нічого не розумію, що ви таке кажете?

— Не страшно. Посадіть у холодну, щоби був свіженький.

— Ви приїдете?

— Схопіть його цієї ж ночі. Я зателефоную зранку, попереджу, коли буду. На Бога, за ґрати його!

Він поклав слухавку, розмірковуючи над тим, що попри численні невідповідності в історії певна логіка вже вимальовується. Усе веде до ЗПП Шарко. Ізабель Баррер лікувалася там на початку 2000-х, а далі почала працювати. Тьєрі Фарабо нібито помер там 2009 року. Четверо психів викрали звідти — чи вважали, що викрали — зразки клітин серійного вбивці. Колишній учень нґанґи — Кріпо — вештався довкола цієї місцини, аж поки сам не уявив себе своїм наставником.

Фарабо мав неабияку репутацію всередині ЗПП. Чорна діра, довкола якої оберталися всі інші планети. Злиття примітивних інстинктів і вбивчих нахилів, яке притягувало зло, ніби магніт — залізні ошурки.

Десь дуже глибоко в душі Ерван розумів цю принадність. Темний магнетизм, який керував усім цим жахіттям.

Спотикаючись об груддя, повернувся до своїх людей. Почувався так, ніби вийшов із симулятора польоту.

І все-таки відшукав якісь рештки самовладання, щоб запитати в Тонфа:

— А Хосе Фернандес? Ти з ним бачився?

— З ким?

— Із Плагом, санітаром клініки Шарко.

Флік ляснув себе по лобі з щирим скрушним виразом:

— Чорт, забув! З цією історією Одрі я…

— Знайди його. Просто зараз. Я хочу поговорити з ним завтра зранку, хоч би де він був — у тюрязі, в Бретані чи на Марсі.

Згідно з офіційними даними, Тьєрі Фарабо помер від інсульту вночі 23 листопада 2009 року. З «Білої кобилиці» прибув лікар, аби виписати свідоцтво про смерть. На світанку Хосе Фернандес із колегою перевезли тіло до крематорію в Бресті, неподалік від промислової зони Берна. Просто перед спаленням Плаг зібрав зі стегон трупа фібробласти для пересаджування кісткового мозку. Після цього Людина-цвях перетворилася на попіл.

Усе це було неправдою.

Ключовий момент справи крився в проміжку кількох годин. Потрусити Плага. Повернутися до Бретані. Допитати Ляссе. Знайти лікаря, який підписав дозвіл на поховання. Почергово відшукати дійових осіб цієї п’єси.

Схрестивши руки на грудях, Ерван бурмотів, ніби схиблений, і потирав собі плечі, аби зігрітися, коли нарешті приїхав Рібуаз із портфелем. Майор зробив крок у його напрямку і гаркнув, не вітаючись:

— Бляха, що за херня? Ми вже дві години на тебе чекаємо!

Судмедексперт не відповів. На його обличчі, подібному до морди бульдога, відбився подив.

— Не розумію, — сказав він. — Ти не в курсі щодо матері?

Диявол зі мною.

Це їй довів кожен крок після пострілів у номері 418. Спочатку адміністрація Шато Раппаз попросила клієнтів залишатися у своїх кімнатах, поки їх не покличуть до конференц-зали готелю. Працівники кількома словами пояснювали «нещасний випадок» на четвертому поверсі.

Ближче до сьомої вечора її повели на перший поверх. В атмосфері стримуваного жаху вона пішла, чергуючи сором’язливі розпитування зі звинуваченнями (зрештою, вона була клієнткою готелю й не розуміла причини цього галасу). Ґаель зосередилася на своїй ролі, щоб більше не думати про вчинений жах. Ніби опинилася в реанімації. Нічого ще не ясно, свідомість повертається, але вона тримає її на відстані.

Допит обмежився звичайними формальностями. Фліки, не більш зацікавлені за митників аеропорту, поставили традиційні запитання, навіть не підняли очей від анкети, в якій старанно щось креслили. Паспорт. Мета приїзду. Стислий опис усього, чим того дня займалася в місті й у готелі.

Дівчина, в якої Ґаель позичила паспорт, окрім схожості на неї, мала ще одну перевагу: виявилася членкинею кількох екологічних асоціацій, одна з яких, зосереджена на захисті деяких видів тварин, що вимирають у європейських лісах, базувалася у Лозанні. Ґаель сказала, що між сеансів шопінгу (вона дала адреси кожного магазину й точний час відвідування) зайшла в офіс асоціації, щоб презентувати свій проект захисту грифа-ягнятника «Не можна припиняти боротьбу!». На підтвердження цієї брехні дістала з сумочки брошурку про того хижака на межі вимирання, роздруковану напередодні. Фліки перезирнулися: таткова донечка, яка не має інших справ, окрім захисту хрін зна яких хижаків. Клацання ручки. «Дякуємо, мадемуазель».

Ґаель знахабніла до того, що попросила дозволу якомога швидше виїхати з готелю. Фліки погодилися. Розслідування було абсолютно рутинною справою. Усе вказувало на те, що замах на Трезора Мумбанзу, впливову особу з Катанґи, майбутнього кандидата на пост губернатора провінції, обернувся різаниною. З якого б це дива підозрювати якусь вертихвістку?

Диявол зі мною.

Вона встигла на швидкісний потяг о 20:45. Усе відбулося за сприятливих обставин, і вже могла б уявити себе професійною кілеркою з дивовижними перспективами. Але в потязі підвели нерви. Тепер вона плакала, ніби джерельце Петрарки, а потяг летів крізь швейцарську ніч зі швидкістю понад триста кілометрів за годину.

Що вона, власне, оплакувала? Точно не трьох покидьків, яких замочила, не тямлячись від люті. І не Падре, за якого з незрозумілих причин забажала помститися. Радше оплакувала саму себе. Дотепер її тримала на ногах ненависть до батька. Коли Старий помер, вона змусила себе зненавидіти тих, хто його вбив. Who's next? На лінії прицілу залишилася тільки вона сама.

Ґаель притиснулася до вікна. Шапка, натягнута аж на брови, і шарф, замотаний до підборіддя, нібито давали змогу ридати скільки завгодно. Та раптом вона усвідомила, що привертає до себе увагу всього вагону — нечисленні пасажири кидали швидкі роздратовані погляди або з жалісливим виглядом проходили повз.

Розім’яти ноги. Випити кави у вагоні-ресторані чи просто вмитися в туалеті. Вона підвелася і, щоб мати поважніший вигляд, узяла телефон. У тамбурі наважилася його ввімкнути. Те, що побачила, миттю змусило забути про сльози: дванадцять викликів, із яких три — від Лоїка менш ніж за годину. Чорт. Вона забула про свою роль братового коуча.

Зважаючи на все, він зірвався — або на межі.

Ґаель відкрила смс-повідомлення й отримала зовсім іншу відповідь: у судмедінституті близько сьомої з Меґгі стався напад. Вони саме прощалися з Командором біля його смертного ложа. Матір помістили до відділення інтенсивної терапії лікарні Жоржа Помпіду. Лоїк писав про реанімацію, миготливу аритмію, проблеми зі щитоподібною залозою…

Сльози миттю висохли. Вона набрала номер братика й прокашлялася. За кілька секунд знову стала залізною панною. Єдина перевага клану Морванів: неможливо розслабитися навіть на дві години.

Прокляття — це робота з повного зайнятістю.

— У вашої матері тиреотоксична криза.

— Що це таке? — запитав Лоїк.

Ерван міг би йому відповісти. З Меґґі це траплялося вже двічі. З волі випадку молодший брат не був при тому.

Він же, навпаки, виявлявся у перших рядах: аритмія, конвульсії, гарячка… Після другого випадку на початку 2000-х лікарі порекомендували часткове видалення щитоподібної залози. Напевне, вирізали недостатньо.

— Надмір гормонів Т3 і Т4 викликав сильну миготливу аритмію, — пояснив лікар. — У неї вочевидь хворе серце… Ми ледь-ледь врятували його. Серце могло зупинитися.

Щойно Рібуаз попередив Ервана, він набрав номер Лоїка. Меґґі поклали в Помпіду. Старший не сварив молодшого брата — із цим ще можна зачекати, — а рвонув просто туди.

Він уже й не знав, як із усього цього виплутатися — навіть не міг знати, чи виплутається взагалі. Батька вбили. Одрі він послав на вірну смерть. Новий убивця — чи той самий — на волі. А тепер Меґґі…

— Конкретніше, — перебив він медика, — яка ситуація на даний час?

— Ми провели інтубацію та кардіоверсію.

— Говоріть французькою, будь ласка.

Ерван анітрохи не намагався бути люб’язним, але лікар не ображався. На порозі смерті ніхто не дбає про ввічливість.

— Ми стабілізували серцебиття і знизили температуру. Поступово зменшуємо надлишок гормонів щитоподібної залози, а також вводимо антибіотики широкого спектру, щоб запобігти інфекції.

— Але в якому вона стані?

Ерван знову підвищив тон. У кожному слові вчувалася знервованість. Цього разу лікар сіпнувся. Запакований у свій халат, він оглядав Ервана не те щоб із шокованим виглядом — просто це був погляд фахівця. Тремор, почервоніння, спітніння: Ерванові також не завадила б невідкладна допомога.

— Мусили ввести її в кому.

— У кому? — луною озвався Лоїк.

— Це зворотний стан, — заспокоїв лікар. — Інакше не вдасться стабілізувати життєві показники. Проблема не тільки із серцем… Усі процеси обміну речовин догори дриґом. Знадобиться щонайменше тиждень для нормалізації рівня тиреогормонів і заспокоєння організму. Пацієнтка неодмінно мусить залишатися тут, у відділенні інтенсивної терапії.

Ерван прихилився до стіни. На них із братом теж були паперові халати, одноразові шапочки, бахили. Вони втрьох стояли в типовому лікарняному коридорі. Тамтешні білі стіни навіювали чорні думки. Тепло, ні, радше майже задушливо. Усе дезінфіковане, але ніби заражене смертю. Єдина гарна новина: Ерван більше не мерзнув.

— Чекаємо на її медкарту, — вів далі ендокринолог. — Їй уже робили тиреодектомію, так?

— Часткову. 2002 року.

— Побоююся, що доведеться знову оперувати, коли їй стане ліпше. Більше жодним чином не можна ризикувати…

Ерван кивнув, але його думки вже були далеко. Мучило інше: коли він приїхав, Лоїк із Софією, зіщулені, обіймалися на диванчику, ніби дві перелякані тваринки. Він би жодного євро не поставив на те, що вони знову зійшлися, але в одному був упевнений: пара добре почувається разом. Вони, ці зіпсуті діти, ніколи не мали інших проблем окрім створених самотужки. Картина зворушила його: він завжди наглядав за ними, був їхнім охоронцем, ледь не янголом. І так триватиме ще довго.

Італійка навіть не глянула на нього. Ніяких драм. Глибоко в душі він уже поставив хрест на цій дрібній історії. Але чому Лоїк не зателефонував йому? Чому зв’язався з пихатою красунечкою, з якою давно розлучений? Ерван відчував, що його статус головного в сім’ї починає руйнуватися.

Думки перекочували до Ґаель. Лоїк намагався зв’язатися з нею — марно. Куди поділася та дівка? Що вигадала нового? Чи загрожував їй убивця з Лувесьєнна?

До його слуху нарешті долинув голос лікаря:

— Ми шукаємо причини кризи. Перевірили глікемію. Жодної ознаки діабету — він міг би слугувати ключовим чинником. До того ж, набір ліків, які вона регулярно вживає, здається нам дієвим. Я тут думав… — він переводив погляд з одного брата до іншого. — Чи не переживала вона останнім часом якогось потрясіння?

Лоїк не встиг пояснити обставини нападу.

— Її чоловік, — підтвердив Ерван, — наш батько, позавчора помер. Вона саме прощалася з ним у паризькому судмедінституті.

— Зрозуміло. — Медик скинув паперову шапочку і скуйовдив своє сиве волосся. — Я також хотів би поговорити ще про дещо… Мої колеги розповідали про численні шрами на тілі вашої матері. — Йому, здавалося, було незручно говорити про це. — Я й сам їх помітив. Вони свідчать про жорстоке поводження впродовж багатьох років. Щось на кшталт самокатування…

Обидва Морвани мовчки дивилися на лікаря. Мовчанка здавалася ледь не ворожою.

Нарешті Ерван порушив тишу:

— Чоловік усе життя лупцював її. Припікав, мучив, принижував. Тепер, коли він нарешті відкинувся, було б непогано, якби жінка змогла його пережити. Хоча б трішечки насолодитися життям і…

Лоїк штовхнув його плечем, аби перервати цинічну тираду:

— Можна її побачити?

Об одинадцятій вечора обидва брати ще сиділи біля материного ліжка.

Похована під трубками й дротами, оточена хитромудрими пристроями з підсвіченими екранами, вона здавалася вдвічі меншою. Видно було тільки жовтаве чоло й жахливо запалі очі, бо нижню частину обличчя затуляла маска, яка ніби дихала за жінку.

Лоїк з Ерваном не розмовляли. Їм було гаряче, хотілося їсти, обом усе набридло. Але вони чекали: нарешті Ґаель відповіла на дзвінки й пообіцяла приїхати ближче до півночі. Звідки вона їхала? Жодних уточнень.

Щочверть години Ерван виходив у коридор потай прослухати повідомлення — у лікарні забороняли користуватися мобільними телефонами. Облава застрягла. Опитування сусідів дали суперечливі дані. Пошук свідків приніс поки що лише брехливі чи безглузді заяви. Блокпости тільки створили затори. Ерван знав, що від завтрашнього ранку операція піде на спад: ніхто не збирається без кінця мобілізувати сили поліції, щоб вистежити вбивцю без жодних прикмет.

Пошуки його групи також нічого не дали. Хворі, яких Ізабель Баррер лікувала під час роботи в психлікарнях, досі залишалися там, або ж їх контролювали за допомогою хімічних препаратів. Пацієнти «Феянтін» — чиї імена нереально було дізнатися — спокійно спали, і до того ж, Ерван сумнівався, що хтось із них міг би стати вбивцею. Що ж до клієнтів Катца, вони також жодним чином не були пов’язані ані з найменшим насильством. Стандартний невроз класу люкс.

Залишалася Людина-цвях, кремований убивця, привид із Шарко.

Цим Ерван збирався займатися з самого ранку: повернутися й ще раз допитати Ляссе. Перед від’їздом він також сподівався притиснути Хосе Фернандеса, або ж Плага, але Тонфа досі його не знайшов.

Окрім цього, хлопці зайшли до помешкань на вулицях Ніколо й де ля Тур. Жодних слідів сквотера, ані найменшої підозрілої діяльності в околицях. Ерван помилявся: убивця, певно, не мав ключів від квартир Ізабель, ба навіть інших її адрес. Але куди він міг подітися?

У ці невтішні дні він отримав інший тривожний виклик: Жерар Комб із клубу стрільби в Епіне-сюр-Сен попередив його, що Лоїк забажав купити в нього «Beretta 92», підготовлену ним власноруч. Міряючи кроками коридор, Ерван крізь прочинені двері поглядав на брата, який дрімав біля ліжка Меґґі.

— Сподіваюся, ти відмовив йому?

— Ну…

— Що?

— Він запропонував цілу купу грошей.

— У нього немає дозволу.

— І все ж таки це один із найкращих стрільців, яких я будь-коли зустрічав.

— Лоїк?

— Кожна його куля влучила в яблучко, та ще й з обох рук.

Брат був амбідекстром, але звідки в нього досвід стрільця? Що він собі намислив? Що збирався робити з пістолетом Лоїк, який переміщувався досі виключно між авеню Матіньйон і Трокадеро?

— Я заберу ствол, — підсумував Ерван. — Якщо не вдасться, склепаю тобі обвинувачення в незаконній торгівлі зброєю.

— Морване, я…

Повернувшись до палати, він допитав брата, але без жодного успіху. Лоїк ухилявся від пояснення причини і відмовлявся повернути пістолет. Вони півголосом накричали один на одного біля материного ліжка — не найліпше місце для армреслінгу.

За годину — ще один дзвінок, ще одна причина для тривоги. Фітуссі повідомив найсвіжіші новини: Трезора Мумбанзу, напідпитку, близько шостої вечора в готельному номері пристрелили двоє його охоронців із Лубумбаші, але й самі загинули в сутичці. Фітуссі був не надто проникливий, але достатньо обізнаний — «Coltano», Катанґа, вбивства Нсеко й Монтефіорі, — щоби пов’язати цю стрілянину зі смертю Морвана. Перш ніж поспілкуватися з Ке-д’Орсе, він хотів дізнатися думку Ервана, який залишився на своїх позиціях: ані слова про відповідальність Мумбанзи за вбивство батька чи про махінації довкола «Coltano» й нових родовищ.

Насправді Ерван нічого не знав про цю смерть, що сталася так вчасно. Щиро кажучи, аж занадто швидко. Балаґіно й далі замітає сліди? ООН закручує гайки по смерті Понтуазо? У «Coltano» вийшли на нове коло гри в стільці? «Негритянські мутки», як казав Морван?

Щойно поклавши слухавку, він почув цокіт підборів у холі. Крізь шибки в дверях побачив Ґаель — рожеві щічки й чорна шапка.

— Де ти була? — Ерван зробив крок їй назустріч.

— У Швейцарії.

— Господи… — просичав він крізь зуби.

— Як почувається мама?

Брат схопив її за плече й штовхнув до службових сходів.

— Що таке? — скрикнула вона.

— Іди вперед.

Ерван змусив сестру збігти донизу, і вже за кілька секунд вони були надворі, далеко від задухи, запаху дезінфектора, облущеної фарби.

— Тільки не кажи мені, що це ти кокнула Мумбанзу.

— І що далі?

— Ти вже геть здуріла?

— Це ж він убив тата, хіба ні?

Ерван, приголомшений, затулив обличчя долонями.

— Ти вирішила вбити людину своїми маленькими ручками, навіть не знаючи, винний той чоловік, чи ні, не цікавлячись, ким він був?

— Ти сам сказав мені…

— Я виклав тобі найімовірнішу гіпотезу. Цього не достатньо, щоб його судити, а тим паче — страчувати. Ким ти себе уявила? Мечем правосуддя?

Замість відповіді вона гордовито скривилася.

— Ти усвідомлюєш ризики? Ти остаточно схиблена!

Сестра демонстративно відкрила сумочку й дістала сигарету.

— Він усе одно був покидьком, — видихнула, припаливши.

— Що ти про це знаєш?

— Принаймні з жінками.

Ерван раптом подумав, чи нормально циркулює кров у його мозку, — відчув запаморочення, ніби щойно рвучко скочив на ноги. Від думки про те, що цей мудак міг торкатися до його сестри, пожалкував: уже не можна його воскресити, аби вбити власноруч.

— Як ти все влаштувала? — зрештою запитав він.

Ґаель розповіла про свій план — у тій божевільній історії перемішалися паспорт подруги, корок від шампанського, лезо бритви, фокуси з пістолетами. Він, флік, приречено подумав: вони з колегами все життя бігають за вбивцями, і ось що їм тепер пропонують — химерний план, щось середнє між коміксом і диявольським казаном.

Найбільше божевілля полягало в тому, що Ґаель усе вдалося. «Що нахабніший план, то ліпше він спрацьовує», — стверджував Морван. Розслідування вже, певно, близьке до завершення. Траєкторії куль підтвердять гіпотезу зведення рахунків. Швейцарські фліки не копатимуть глибше. Тим паче, що 2001-го Лорана-Дезіре Кабілу, президента ДРК, уже завалили його власні охоронці. Ерван був упевнений, що Ґаель це відомо.

Перш ніж завершити розмову, він пройшов списком ідеального злочину:

— Камери спостереження?

— У тому кутку коридору їх не було. Номер біля службових сходів.

— Упевнена?

— Абсолютно. Мене ніхто не бачив. Ніхто не знав, що він чекає на повію, окрім його охоронців.

— Через кого влаштувала побачення?

— Пайоль.

Ну звісно. Жодного ризику: цей люкс-сутенер не заговорить. Навпаки, він навіть мав би перестрахуватися — ніщо не повинне вивести на нього.

— Вокзал, прикордонники?

— Я взяла квиток на ім’я подруги.

Єдиною деталлю, яка могла привернути увагу швейцарських фліків, було прізвище Морвана, вбитого за два дні до того у вотчині Мумбанзи. Але, позичивши паспорт, Ґаель ідеально оминула цей підводний камінь. Що глибше Ерван копав, то красивішою йому здавалася справа.

Він стиснув щелепи й підсумував:

— Мені важко повірити, що ти вийшла сухою з води в такій історії.

— Везіння новачка.

— Тобі це здається смішним?

Ґаель підкурила ще одну сигарету: її обличчя знову сполотніло.

— Ти мене смішиш, — вона стиснула цигарку губами. — Урешті-решт, я виконала твою роботу.

— Не дратуй мене.

— Ти повертаєшся з Конґо із трупом нашого батька і навіть пальцем не хочеш поворухнути, щоби помститися за нього?

— Нагадую: я пристрелив його вбивцю.

— А я пристрелила того, хто віддав наказ.

Ерван стомлено махнув рукою. Жодного бажання виправдовуватися чи навіть продовжувати цю розмову.

Утім, за інерцією він додав:

— Тебе я теж не впізнаю. Ти завжди ненавиділа тата, а тепер ось ідеш на невиправданий ризик, щоб за нього помститися? Ти мала б радше подякувати Мумбанзі, чи не так?

— Ерване, — озвалася вона з хмари диму, — не вдавай із себе більшого козла, ніж є насправді.

Брат відступив. Вони з Лоїком і Ґаель мали б ненавидіти батька, але після його смерті ніхто не зрадів і не відчув полегшення. Навпаки, з плином часу в кожному з них підіймається з глибини безмірна, потужна й незбагненна скорбота, ніби цунамі, що наростає на обрії. Невже вони завжди помилялися у своїх почуттях?

Ерван єдиний мав право переглянути свої судження про батька по тому, що дізнався на болотах Лонтано. Але інші? Чи здогадувалися вони про «пом’якшувальні обставини» Старого? Чи завжди глибоко в душі відчували, що Ґреґуар вартий більшого, ніж удари, якими частував свою дружину?

А він — чи має він розповісти, про що дізнався в Конґо? Досі йому це навіть на думку не спадало. Особиста справа. Але насправді Ґаель і Лоїк також мали право знати й про походження Падре, й про справжні обставини вбивства Каті Фонтана. Стоп: очорнити Меґґі, щоб відбілити Морвана, — не варіант. Та й ствердитися у статусі «знайди» в сім’ї — теж не найліпший крок.

Він уже збирався промовити якусь пусту фразу, аби змінити тему, та Ґаель уже викинула недопалок і зайшла до будівлі.

— Піду до мами, — оголосила вона, холодніша за крижану скульптуру.

Ерван пішов за сестрою. Не встиг зайти у хол, як телефон знову завібрував: Фавіні.

— Я наздожену, — буркнув він сестрі, розвертаючись. — Знайшовся Плаг, — повідомив флік.

— Де він?

— На Південному кладовищі, бульвар Дьє-Люм’єр, Реймс.

Відповідь нагадувала невдалий жарт. Ерван знову вийшов на холод, і йому полегшало — старий ворог повертає бажання битися.

— Поясни.

— Йому випустили кишки цього жовтня в центральній в’язниці Конде-сюр-Сарт. Сутичка між затриманими. — Він чекав на суд у центральній в’язниці?[123]

— Атож, дивно. Треба перевірити, чому. Тіло переправили до рідного міста небіжчика, де досі живуть його батьки.

— Особу злочинця встановлено?

— Такий собі Патрік Бенабдаллах. Історія судимостей довга, як мій член. Зважаючи на досьє, чистісінький психопат. До речі, відтоді перебуває в ЗПП.

Це вже не розслідування, а якийсь корабель шаленців.

— Тільки не кажи, що його відіслали в Шарко.

— Ні, але він там лікувався. Як я вже сказав, Бенабдаллах уже мав яскраву історію. Убивства. Зґвалтування. Тортури. Інцест. Як і зазвичай, експерти не дійшли однозначної згоди й він якийсь час провів у Шарко, перш ніж його остаточно помістили в Конде-сюр-Сарт.

— У яких роках він лікувався в Шарко?

— Від 2005-го до 2007-го.

— Тож він знав Плага?

— Мабуть. Можна уявити собі зведення рахунків, на згадку про старі добрі часи.

— Де він тепер?

— Пожди-но…

Фавіні часто імітував різні говірки, й такі жарти не завжди вирізнялися високою якістю. Але цієї ночі годилося все, що могло розрядити обстановку. Смерть Одрі — трагедія, до якої нелегко звикнути.

— Анрі-Колен у Вільжуїф. Сектор 94D00, інтенсивна терапія. Ти розумієш, що це таке…

Ерван знав. Найстаріший ЗПП Франції, такий собі взірцевий заклад галузі. Було вже за північ, він міг повернутися додому, поспати кілька годин і рвонути туди на сніданок.

— Попередь їх, що я приїду з самого рання. В Лувесьєнні так нічого й не знайшли?

— Левантен із хлопцями досі трусять хату.

— Я мав на увазі опитування сусідів, блокпости.

— Ніхріна. Чувак уже далеко. Це все до сраки дим.

Ерван збирався попрощатися, коли Фавіні додав:

— Маю для тебе ще дещо. Філіпп Юссено. Ти просив мене пустити чутки про можливу засекречену справу…

Марення Ґаель, роздмухане до того, що стало інформацією для перевірки.

— І що ж?

— Один мій приятель із відділу боротьби з наркотиками знає це прізвище. 2006-го, коли він ще працював у відділі крадіжок, його попросили зв’язатися з нашим офіцером у Греції через автомобільну аварію… Це була справа Юссено.

— Хто його про це попросив?

— Його тодішній начальник, Паскаль В’яр.

Погана новина. В’яр — блискучий, амбітний флік. Працював колись у карному розшуку й побудував кар’єру, розчавлюючи своїх колег, ніби беники на асфальті. Неоднозначний тип: створив собі образ богемного, екосвідомого симпатичного чоловіка з розумом, гострим, ніби гартоване кремнієве лезо.

— То що ж далі?

— Оце й усе. Більше мій приятель нічого не знає. Але якщо хтось і приховав відомості про сімейний стан Юссено, то це В’яр.

Кілька років тому цей бобо[124] переїхав із Ке-дез-Орфевр на Бово. Ерван не знав, яку посаду він обіймає, але то був би найліпший потенційний наступник Морвана на посту керівника відділу «афер, шантажу й маніпуляцій».

— Знайди мені його домашню адресу. Віднесу йому круасанів на сніданок.

Ерван поклав слухавку, ще раз вдихнув холодного повітря. На асфальтоване подвір’я безперервно прибували карети швидкої допомоги. Недосипання починало даватися взнаки. Він міг от-от заробити серйозне переохолодження. Після африканської задухи — Париж із дощем та інеєм…

Ерван зиркнув на мобільний, перш ніж піднятись нагору й попрощатися з сімейкою. Пропущений виклик: Сіріль Левантен. Чорт. Координатор бригади криміналістів, якого він помітив за роботою на віллі в Лувесьєнні.

— Його відбитки скрізь, — радісно повідомив той.

— Чиї?

— А сам як гадаєш? Тьєрі Фарабо, воскресного Лазаря!

Різкий біль у ділянці сонячного сплетіння. Принаймні Левантен знав справу від «а» до «я».

— Не приколюйся.

— І не думав. У вересні отримав його пальчики. Порівняння їх із відбитками, зібраними сьогодні, не залишає жодних сумнівів. А якщо ти досі не віриш, маю чимало зразків ДНК, які все підтвердять. Можу запевнити: чаклун твій живий-здоровий, прочитав десятки книжок у бібліотеці й запихався камамбером, який хапав руками.

Отже, здогад нині підтверджено офіційно: конґолезький убивця живий. Вони феєрично промахнулися в своєму розслідуванні. Ні Кріпо, ні ті четверо реципієнтів не вбивали вересневих жертв.

Ерван попросив Левантена якомога швидше скласти детальний звіт.

— Далі, — знову заговорив експерт, — щодо язика…

— Що?

— Рана Одрі.

Левантен заговорив незвично серйозним тоном. Перед очима в Ервана спалахнув кадр: язик, звішений з-під підборіддя вбитої.

— Ти знав, що так класично калічать у Колумбії? Називається «corte de corbata», «поріз у формі краватки».

Ерван знав про це, але не пов’язав із Одрі. Цей випадок ніяк не стосувався Колумбії: це радше був різновид африканських звірств, із якими він уже стикався, або ж нове збочення Людини-цвяха. Фарабо не встиг виконати повний ритуал. Він просто спробував надати своїй жертві подібності до мінконді з Нижнього Конґо. Великі чорні очниці, язичок, висолоплений із вищиреного рота…

Ерван пробелькотів щось і поклав слухавку, забувши попрощатися. Сперся на фургон і спробував зробити перші висновки з новини. Підміна трупа в Шарко вночі 23 листопада 2009 року. Переховування Фарабо до 2012-го. Втеча хижака в ланди в п’ятницю, 7 вересня 2012 року й убивство Вісси Савірі. Потім псих утік й оселився в Ізабель Баррер.

Біль із грудей піднявся до горла. Як вони могли аж так прорахуватися? Величезна помилка слідства. Кожен гідний свого звання флік боїться припуститися такої в своїй кар’єрі. Вони переслідували, підозрювали, зупиняли не зовсім безневинних людей, але й не справжніх винуватців.

Дражливим спогадом перед очима зринув Ляссе, директор Шарко. Так чи інакше, усе вело до нього. Він дивився крізь пальці на інсценізацію смерті Фарабо або ж організував її. Переховував нґангу всі ці роки. Який у цьому сенс? Чому відпустив убивцю за три роки? Чи Фарабо просто собі втік? Чи підтримували зв’язок Ляссе і Баррер?

Уранці заскочити в літак. Загнати психіатра в кут. Допитати гестапівськими методами й вирвати правду. Цього разу Ерван повезе туди власний талісман: тіло батька. Одним пострілом двох зайців. Він вивідає у плейбоя всю історію та поховає Ґреґуара на морському узбережжі.

Знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, що телефон у руці теленькає. Особливий сигнал — смс від його команди. Особиста адреса Паскаля В’яра в 12-му окрузі. Чемпіон бобо жив поряд із подібними до нього, неподалік ярмарку Аліґр.

Ерван вирішив не підніматися до палати Меґґі й побіг до своєї тачки. Уже не йдеться про те, щоб чекати світанку, аби навідати ще одного покидька. Ні круасанів, ані пристойної години для гостей. Відтрахати його у Морванів спосіб — зі жменькою гравію замість вазеліну.

— Ерване?

Він озирнувся й побачив Софію, загорнуту в чорне пальто, — квінтесенція кількох століть вишуканого стилю. Графиня вочевидь поверталася з вечері й вирішила ще раз зайти до Меґґі. Її видовжені очі неприродно блищали у світлі вуличних ліхтарів. Або забагато випила, або плакала. А може, просто розлючена.

А можливо, й усе разом.

— Скільки потрібно смертей, аби ти наважився мені подзвонити? — запитала вона й підняла комірець.

III Фармакон

Ерван їхав автомагістраллю до східних районів Парижа. Витратив ще кілька годин у товаристві Софії, але слово «витратив» таки неточне. Радше він щось здобув, навіть якщо поки не знав, що саме. Утіха — надто сильно сказано, спільництво — заслабко.

Вони вирішили обійти будівлю лікарні Помпіду й рушили до парку Андре Сітроєна. Проминали газони й оранжереї, що зблискували у світлі місяця, та все говорили й говорили. Не як коханці, навіть не як друзі. Як члени сім’ї, що розпадається на шматки, притискали лікті, щоб не відірватися й не спричинити остаточного краху. Ніхто не мав рішення, і неможливо було відмотати час назад, скасувати моторошні смерті. Але загибель батьків могла подіяти як попіл після пожежі: повернеться родючість, здоровіша, чистіша.

Ерван не насмілився згадати про небезпеки, які досі на них чигали. Але в кожному власному промовленому слові, у кожній фразі, яку шепотіла жінка, йому ввижався збочений зв’язок. Мов плювок, скаламутила всю воду фраза, що крутилася в мозку: «Людина-цвях жива…». Не варто було ще більше лякати Софію: вона вирішила змінити ставлення до Лоїка й поховати ненависть до обох їхніх сімей.

Зрештою ці двоє сіли на лаву, але не торкнулися одне до одного. Побачимо, що робити з тілом і душею, коли цей жах скінчиться.

Натрієві лампи у тунелі під набережною чергувалися зі слюдяними зблисками чорної Сени. У цих різких переходах — то спалах, то темрява — Ерван слухав повідомлення Левантена: усі зразки ДНК належали Фарабо. А якщо так: якийсь інший убивця так само, як вересневі підозрювані, міг пересадити собі кістковий мозок Людини-цвяха й відтоді залишати генетичний підпис чаклуна — та Ерван у це не вірив. По-перше, швейцарський лікар, який виконував операцію, нічого не казав про п’ятого реципієнта. По-друге, самі обставини вбивства Одрі — безхатько, дикунство, засідка — не в’язалися з образом заможного фетишиста.

Тож усе поверталося до старого знайомого — Людини-цвяха. Варварське вбивство Вісси Савірі у ландах: Фарабо. Анн Сімоні й Людовік Перно теж убив він за допомогою Ізабель Баррер. Нападник на Ґаель у Сент-Анн менше вкладався у версію: атлет у комбінезоні зентай апріорі не міг бути шістдесятирічним божевільним, втікачем із психлікарні. Так само, як і бігун, із яким сам Ерван зіткнувся в баластному відсікові контейнеровоза в порту Марселя.

Це нічого. Він знайде пояснення. Ірраціональне, якщо взагалі можливо щось пояснити. Бо наразі логіка виводила на самі лишень хибні стежки. Сконцентруйся, налаштуй свої струни в унісон із цим привидом. За всім цим вгадувалися певні махінації, в яких задіяні Жан-Луї Ляссе, Ізабель Баррер, Філіпп Юссено — а тепер і Паскаль В’яр, тобто власне французька влада. Чому той бобо з площі Бово засекретив справу Юссено? Навіщо приховувати зв’язок між психіатром і його колишньою дружиною?

Ерван матиме відповідь за кілька хвилин. Порівнявся з Ліонським вокзалом, з’їхав із набережних та повернув ліворуч до бульвару Дідро. Щоб розвантажити мозок — уже виснажений прокручуванням запитань без відповідей, — дозволив собі перепочити й зосередився на покидьку, якого збирався підняти з ліжка.

Історичний ворог Ґреґуара Морвана, Паскаль В’яр належав до наступного покоління, того, що нахапалося ілюзій міттеранізму. В очах Падре він уособлював усе те гібридне й ненависне, що соціалізм вніс у лівацтво: суміш лицемірно чистого сумління й лукавої буржуазної логіки. Для Морвана ліпше було щиро помилятися, як маоїсти чи троцькісти, ніж двоєдушно користатися з системи. Паскаль В’яр був карикатурою на вдаваного інтелектуала, соціаліста, екоактивіста, альтерглобаліста… Пан Добрі Наміри власною персоною. У поліції, де домінує принцип реалістичності, його випадок становив справжню екзотику: флік в оксамитовому піджаку, майстерно скуйовджений і неголений, у хустці, пов`заній на шиї та стоптаних мокасинах. Він вживає лише органічні продукти, їздить на велосипеді, виголошує пишні промови, смокче свою електронну сигарету, — справді, є на що подивитися.

У 36-му всіх ще більше збивало з пантелику те, що в роботі цей добродій був рідкісним гівнюком. Авторитарний флік, адепт хитрощів і підступів, він видерся кар’єрними сходами й залишив по собі чимало трупів, як буквально, так і в переносному сенсі. Колись один із найліпших стрільців кримінальної поліції, майор менш ніж у сорок років, цей чоловік спирався як на власні досягнення, так і на зв'язки. Він пустив паростки під Міттераном, намостив собі гніздечко під Шираком, проігнорував будь-які закиди при Саркозі й вистрілив із приходом Олланда. Не домагався прихильності колег: і без того подобався людям в особистому житті.

Ерван їхав довкола Липневої колони — о третій по півночі в кварталі ще світилися останні вогні. Повернув праворуч просто за Оперою, на вулицю де Шарентон. Йому не потрібен був GPS: адже мав одну «sex friend»,[125] яка мешкала на перехресті цієї вулиці з авеню Ледрю-Роллен. Не зберіг жодного спогаду ні про той секс, ні про дружбу. Зате міг би зорієнтуватися в цьому районі з заплющеними очима — стільки часу тут витрачав, намагаючись десь припаркуватися.

Повернув праворуч, на вулицю Траверсьєр, перетнув сквер Труссо й дістався площі Аліґр. У сонному кварталі шикувалися брасери у старовинному стилі, ліхтарі, ніби з вірша Превера, м'ясні та хлібні крамнички; їхні вивіски обіцяли досхочу «органічних продуктів місцевого виробництва». Усе це здавалося не реальнішим за ярмаркові декорації. Нарешті Ерван знайшов крихітний глухий кут, де мешкав Паскаль В’яр. Майстерні художників, відреставровані ремісницькі крамниці, садочки, вишикувані «струнко».

Ерван вийшов із машини, усвідомлюючи очевидне: якщо вбивця з Лувесьєнна й справді Фарабо, в тих хлопців є його прикмети. Він зв’язався з Сандовалем, комісаром із Версаля, відповідальним за облаву, й спробував дещо пояснити. Складно: йшлося про африканського вбивцю, якого понад тридцять років тримали ув’язненим і кремували три роки тому, про його повернення до життя. Буцімто він тут никає передмістям у пошуку нових жертв. Ерван пообіцяв за кілька годин вислати оновлене фото цього нереального підозрюваного. Сандоваль поклав слухавку, так нічого й не второпавши.

Ерван відразу набрав номер Тонфу й попросив зайти до нього додому (ключ схований на паркінгу, до якого можна ввійти, набравши код). Надав підлеглому точні вказівки, де лежить підшивка зі світлиною Фарабо, зробленою двадцять років тому, але спершу стисло описав новий напрям розслідування.

— Що мені робити з фото? — доволі розгублено запитав флік.

— Зателефонуй у відділ захисту неповнолітніх та в Інститут криміналістських досліджень Національної жандармерії, в них є програми для зістарення.

— Ти віриш у ці штуки?

— Тут не йдеться про твою чи мою думку. Зроби це негайно і скинь результат на номер, який я зараз тобі надішлю есемескою.

Він роздратовано поклав слухавку. Кілька секунд намагався пригадати обличчя Людина-цвяха — один-єдиний знімок з арешту, янгольська пика, сором’язливий вигляд, відсутній, надто розфокусований погляд…

Він ніколи не намагався уявити цього чоловіка згорбленим шістдесятирічним старим у комбінезоні з Інституту Шарко.

Ерван вирішив не тупотіти на всю околицю, ніби глухий, а набрати В’ярів мобільний. Три гудки — і той підняв слухавку: непогано як на пізню годину.

— Алло?

— В’яре, це Ерван Морван. Треба терміново поговорити.

— Що сталося?

— Філіпп Юссено. Ізабель Баррер. Жан-Луї Ляссе. Тільки не кажи, що ці імена тобі не знайомі.

— Нічого не розумію. Ти бачив, котра година?

— Я перед твоїми дверима.

За хвилину флік відчинив двері; правицю тримав за спиною. Уся довіра, на яку він здатен: ствол замість рукостискання.

— Якого хріна ти тут робиш? Обдовбався, чи що?

— Дай мені ввійти.

В’яр позадкував, але спершу кинув оком у провулок. Спросоння бобо мав точнісінько такий самий вигляд, як серед білого дня в офісі: скуйовджений, неголений, неохайний мов чортяка.

— Мої малі сплять, — попередив він. — Розбудиш мені хоч одного — все скінчиться бійкою.

Ерван, усміхаючись, зайшов до студії. Лофт так само його не здивував: грубий, стиль індастріал, вторсировина. Одне спільне приміщення, шість десятків квадратних метрів. Ліворуч — відкрита кухня. У дальньому кутку — металеві сходи на горище, розділене на кімнати. Посередині — стіл для сімейних трапез у стилі 30-х років. На стелі — неодмінні нью-йоркські лампи з полірованого металу. Усе як в «Elle Déco».

Ерван не розмірковуючи попрямував до бару — єдиної освітленої частини приміщення, та й те — в економному режимі.

— Даю тобі п’ять хвилин, — кинув господар йому в спину. — Мені й своїх проблем вистачає, тільки й бракувало, щоб до мене вдирався сраний Морван і…

Договорити він не встиг: Ерван імпульсивно схопив з газової плити вінтажний чайник, розвернувся й щосили зацідив йому в писок. В’яр відлетів на середину кімнати, його пістолет закотився під диван. Наступної миті Ерван уже сидів на ньому верхи, за плечі притискав до підлоги.

— В’яре, — тицьнув йому під ніс власну пушку, — мого батька щойно завалили в Африці, а мою найкращу флікиню вбили з особливою жорстокістю. Зараз не час зі мною жартувати.

Чоловік замахав руками, мовляв: «Здаюся». Щока в нього потроху наливалася фіолетовою барвою.

— Що ти хочеш знати? — видихнув він і підвівся.

— Філіпп Юссено був психіатром, — почав розповідати В’яр, готуючи каву. — Він загинув 2006 року в автомобільній аварії у Греції.

— З двома своїми малими. Розкажи щось, чого я поки не знаю.

— Він працював на нас.

Ерван підійшов до стійки. Флік не скористався кавоваркою — надто гучна, натомість узяв чайник — з дрібкою уяви на ньому ще можна було побачити відбиток щелепи. — «На нас»? Ти себе за кого маєш? За ЦРУ?

В’яр потирав щоку в очікуванні, коли закипить вода.

— Ти добре розумієш, що я маю на увазі: він був судовим експертом.

— Як психіатр?

— Ні. Як соліст балету.

— Їх там десятки, тих експертів.

— Не таких. Він працював там, де йому казали. Це давало нам змогу потай керувати справами, які… турбували нас.

Підтасовані експертизи: багато галасу з нічого. Префект поліції порався з кавником, ніби першокласний шеф-кухар. Тепер синець розливався його щокою, ніби калюжа чорнила.

— В’яре, ми ж із тобою знаємо, що все відбувається не так. Якась херня від одного психіатра нічого не варта. Повторна експертиза — і можна знехтувати нею. Ну, й таке інше.

— Ти не знаєш свого клієнта, комраде: Юссено був одним із найвидатніших у своїй справі. Такому нелегко заперечити.

Усе це не в’язалося з описом Ляссе: психіатр, який мав собі прекрасну дружину й перетворив свою клініку на притулок для багатіїв із депресією.

— У справах якого типу він вам підсобляв?

В’яр дістав свою електронну сигарету. Ніколи не пізно трохи попихкати парою.

— Ти, мабуть, знаєш, що статті 122-1 і 122-2 стосуються здорового глузду обвинуваченого на момент здійснення злочину?

— Народжуй уже.

— Юссено дозволяв нам протидіяти стратегії деяких адвокатів, коли вони хотіли «знедієздатнити» своїх клієнтів. Але ще частіше він відігравав протилежну роль.

— Не врубаюся.

— Прокуратура чимдалі більше старається прикрити свій зад, вимагаючи термінового обстеження під час затримання або негайного прибуття до суду…

В’яр говорив правду: тепер не можна заарештувати вбивцю чи ґвалтівника без виклику психіатра. Перш ніж розпочати вечірку, слід переконатися, що підозрюваний психічно здоровий, або виявити, що він потребує лікування, — тобто визначити його місце: в камері, чи в палаті.

— У ті часи я займався антитероризмом. Схопивши одного такого бороданя, ми відразу кликали Юссено, який складав звіт, що давав нам змогу обробити його. Ці грьобані екстремісти витримують які завгодно побиття й погрози, але не хімічні препарати.

Він і далі смоктав свій вейп, ніби соломинку від мате. Нарешті майстерно зварганив по філіжанці кави — шедевр для знавців напою.

— Ти маєш на увазі, що Юссено оголошував їх недієздатними? Цих парубків переправляли до відповідного закладу, де ви їх накачували?

— Авжеж. Юссено підписував висновок — і вперед. Хлопцям вводили всіляку херню, щоб розговорити. Таким чином ми зібрали чимало даних.

— Такі відомості не використаєш у суді.

— А хто говорить про суд? Ми намагалися не засудити цих виродків, а просто дізнатися імена спільників.

Софтова версія сумнозвісних таємних в’язниць ЦРУ, закладів поза будь-яким законом, де джихадистів катують, серед іншого і з використанням хімічних препаратів.

— Дай-но вгадаю: ліки виписував Юссено?

— Тих бороданів навіть клали до одного з відділень його власної клініки.

— «Феянтін»?

— Бачу, ти глибоко копнув. Інститут був пристосований для «лікування» затриманих у закритій лабораторії. Найчастіше ми мали всього кілька днів до повторної експертизи, але це давало нам час для послаблення нервів магрибця, аби змусити його вибовкати все, що він знав. Абсолютно безкарно.

Уся ця історія набувала на диво логічного звучання й відповідності чуткам, що кружляли довколо В’яра: за його позою гуманіста крився флік, упевнений у своєму хрестовому поході, без жодних докорів сумління.

Перевести розмову на інше.

— Я прийшов не викривати твої темні справи, — відрубав Ерван. — Хочу знати, чому ти стер всі офіційні дані про Ізабель Баррер, його колишню дружину, і його дітей.

— Вона чинила безлад. Цукор?

Ерван мотнув головою — цей флік розлючував його своїми салонними манерами.

— Що ти маєш на увазі?

— У 2005-му нашою маленькою системою почали цікавитися журналісти. Проти нас також об’єдналися деякі адвокати. Не можна було дозволити, щоб хтось помітив, що наш головний психіатр одружений із причинною з Шайо.[126]

— Це було не так і страшно, і хай там як, Юссено потрапив у ту аварію в 2006-му.

— Ти зовсім тупий? Ті срані адвокати могли б знову повідкривати справи, що ґрунтувалися на звітах Юссено, або скасувати вироки, засновані на зізнаннях наших бороданів, якби на картині з’явився новий елемент у вигляді міс Оглашенної. Головною перевагою нашого добродія була його репутація. Ти довіряв би снайперу, який прострілив собі ногу?

Ерван досі не був переконаний: роль психіатра у схемі В’яра здавалася йому туманною, як і значення його особистого життя в очах суду. Почекати, щоб упевнитися.

— Ти так і не сказав мені головного, — В’яр димів, ніби вождь племені сіу. — Звідки це раптове зацікавлення сімейкою Юссено?

Жодної причини приховувати від нього цей бік справи:

— Ізабель Баррер минулого тижня загинула в Парижі під колесами автівки.

— Ти тепер займаєшся ДТП?

— У останні роки вона працювала як психотерапевт під вигаданим іменем, вдавала з себе чоловіка.

— Як це пов’язане з твоїм профілем?

Ерван завагався на мить і нарешті поступився — найважливіше витягти з нього всю правду:

— Маємо вагомі причини для підозр щодо її зв’язків із Людиною-цвяхом. Вересневим серійним убивцею.

— Що за причини?

— Убивство моєї п’ятої в групі сталося в одному із її помешкань, у Лувесьєнні.

— Я в курсі.

— Злочинець може бути нашим вересневим клієнтом.

— Я думав, ти його кокнув.

— Мабуть, то був не він.

— У поліції досі такі самі дебіли.

Раптом Ерван зрозумів, по що сюди приїхав:

— У тебе є досьє на Ізабель Баррер. Спецслужби мали б серйозно покопати в її житті.

— Можливо, але я ніколи не бачив цього досьє.

Префект поставив чашку й попрямував до дверей.

Консультацію скінчено. В’яр мав вигляд нічної пташки, якого врешті-решт набувають усі фліки. Такий собі розрив у часі між ними й іншими людьми та загалом із усім банальним світом.

— Я й так забагато тобі розповів. Усе це в минулому. Юссено мертвий. Ти щойно мені повідомив, що ще одна божевільна відкинулася. Наступна! Ми вже давно перейшли до інших методів роботи з бороданями. Вони тепер не встигають опинитися в камері — відразу телефонують своїм адвокатам.

Ерван застиг біля бару. Не торкнувся до кави.

— Ти знав, що Баррер муміфікувала Юссено й двох їхніх хлопчиків у склепі на цвинтарі Ліля?

В’яр теж завмер у світлі своїх нью-йоркських люстр із долонею на ручці дверей.

— Ні.

— Знав, що вона лікувалася в ЗПП, де роками гнив Тьєрі Фарабо, перша Людина-цвях?

— Ні.

— Знав, що потім вона стала однією з лікарів того інституту?

— Нічого не тямлю в твоїй маячні. Після смерті Юссено ми трохи прибрали, ось і все. Усе, що його жіночка могла накоїти по тому, — не моя справа.

Нарешті Ерван поворухнувся — поки що він залишав цьому В’ярові таку перевагу, як сумнів.

— Знайди мені те досьє, — погрозливим тоном озвався він. — Інакше потягну тебе за яйця в 36-й.

Співрозмовник усміхнувся й випустив нову хмарку пари. Якщо він і здрейфив, то заслуговував на Оскара за приховування страху.

— Вгамуйся, — сказав він нарешті. — Ти, здається, не в тій ваговій категорії, щоб мені погрожувати. Не думай, ніби через смерть батька можеш дозволити собі що завгодно.

— Що далі я просуваюся, то більше думаю: Ізабель по самі вуха замішана в убивствах цього вересня.

— І що це значить для мене?

Ерван вирішив блефувати — й водночас молився, щоб це виявилося правдою:

— Я можу притягти тебе до відповідальності за перешкоджання слідству й приховування доказів. Ваші махінації завадили нам заарештувати справжнього злочинця.

В’яр не відповів, відчинив двері, досі дмухаючи в свою водяну флейту.

— Чекаю від тебе новин, — кинув Ерван з порогу. — Інакше, присягаюся, організую обшук на площі Бово.

Він пішов геть під сміх бобо, але цього разу в ньому звучали фальшиві ноти. Флік-лівак наклав у штанці — точно не менше за Ервана.

Ерван отримав повідомлення з Помпіду: лікарі поступово вивели Меґґі зі штучної коми, і її організм природним чином заспокоївся. Наразі вона ще не могла говорити, проте за кілька годин мала цілком отямитися. Та ендокринолог радив якнайшвидше її прооперувати. Ерван подумав, чи варто зайти до неї, перш ніж їхати додому переодягатися. Не на часі.

Вулиця Сент-Антуан. Площа Шатле. О шостій ранку над Парижем ще висіла темрява, але вже відчувалися натяки на прийдешній день: гомін сміттярів, вогні пекарень, згорблені постаті вранішніх робітників, які поспішали до станції метро… Ерван уже прийняв рішення: зібрати свою команду в 36-му для з’ясування деталей, а потім летіти до Бреста. Ляссе мав іще чимало йому розповісти…

Він повертав до Опери, коли усвідомив, що геть випустив з уваги іншу невідкладну справу — Патріка Бенабдаллаха, вбивцю Хосе Фернандеса, який чекав на нього, надійно замкнений у закладі для проблемних пацієнтів Анрі-Колен у Вільжуїфі. Допит цього психа, який колись перебував у Шарко, міг би дати йому додаткову зброю проти Ляссе — можливо, Бенабдаллах убив Плага з помсти за жорстоке поводження з пацієнтами. Не зайве спробувати. Ерван різко звернув на авеню Опера та проїхав до кінця, до самого Лувра. Напрямок — лівий берег, прямо на південь.

Якраз перетинав 13-ий округ, коли відчув голод. Можна було дати собі перепочити, перш ніж атакувати Вільжуїф. Помітив кафешку біля станції метро Мезон-Бланш. Ця іронічна назва, здавалося, ще більше підкреслювала потворність району.[127] З-за платанів виднілися незугарні будівлі, ніби цей квартал намалювали на пожмаканому папері й звели з матеріалів, знайдених на звалищі.

Ерван усівся в глибині зали й замовив кави з круасанами. Та коли їх принесли, не зміг проковтнути й шматочка. Нудота після безсонної ночі. Клубок у горлі. Тривожна перспектива зустрічі з божевільним — ще одним. Брудно-бура кава тільки й того, що обпекла язик. Почувався виснаженим, але тілом ніби пробігав слабкий електричний струм — усередині вібрувало.

Розраховував зробити тут кілька дзвінків, але в кафе було так тихо, що передумав. Кинув кілька евро на стіл і вийшов. Перший дзвінок Верні: переконатися, що Ляссе досі у своїй камері.

— Його тут уже нема, — відповів жандарм.

— Що?

— Він мав право на адвоката і на один дзвінок. До того ж, ви не надали мені реальних підстав для…

— Кому він телефонував?

— Не знаю, але за півгодини прокурор наказав мені відпустити його. Усе, що я виграв від цієї історії, — нагінка від керівництва.

Ервану слід було б вибачитися, але не мав на це ні бажання, ні часу.

— Визначили номер?

— Він захищений.

— Киньте мені есемескою.

— Кину, щойно закінчимо розмову. Коли ви прибуваєте? З огляду на ситуацію, не знаю, чи…

Скидалося на те, що Верні здався. Ерван нічого не зробив для його заохочення й жодним словом не згадав про свої останні відкриття — тінь живого Фарабо, що набувала реальних рис.

— Я зателефоную, аби повідомити час прибуття.

— Ви впевнені? Ляссе вас не…

— Я вже вам казав: є й інша причина, щоб приїхати. Я маю поховати батька.

Не встиг він покласти слухавку, як уже отримав номер, на який телефонував психіатр із Шарко після затримання. Жодної потреби відсилати на ідентифікацію. Він сам набирав цей номер дві години тому: мобільний Паскаля В’яра. На противагу тому, що розповів йому Мсьє Бобо, ця історія виявилася не такою вже й давньою, а до Юссено додався ще й Ляссе. Кубло, де сам чорт ногу зломить, перетворювалося на гадюче гніздо.

Ерван відклав усе це в дальній куточок мозку й поїхав у напрямку розв’язки д’Італі. Зосередитися на Патріку Бенабдаллаху. На мотивах його помсти. Спогадах про Фіністер. Можливо, завдяки цим деталям вдасться стулити докупи загальну картину.

Кремлен-Бісетр. Вільжуїф. Ерван плинув крізь ніч, ніби пілот на борту космічного корабля. Жодної думки, ані краплини енергії. Нарешті на авеню Республіки побачив лікарняний комплекс Поля Ґіро. Громіздка конструкція в формі підкови, бежеві стіни й червоний дах, стара архітектура середини XIX століття. Так будували всі світські школи, які тепер носять ім’я Жуля Феррі чи Жана Масе.[128]

Перед відчиненим віконцем будки показав посвідчення та вислухав пояснення охоронця, не бадьорішого з вигляду, ніж сам Ерван. Він не запам’ятав жодного слова, але довірився своєму інстинкту старого нишпорки. До того ж, уже бував тут під час кримінальних розслідувань. Поїхав уздовж низьких будівель із пісковику. У повітрі ще тримався нічний холод, це відчувалося навіть крізь вітрове скло.

Нарешті відкрилася низка освітлених вікон їдальні, а далі з’явилися робітники в білих халатах, які штовхали поперед себе металеві візки. Сніданок. Ерван залишив машину на паркінгу — далі проїхати не міг. Ґрати, замки, камери: він на місці.

Саме глушив двигун, коли в голові щось клацнуло. Знівечені очі Одрі. Язик, що стирчав із рани в горлі. Цей моторошний образ, виліплений зі справжньої плоті, імітував наділені чарами об’єкти з Майомбе. Ті різники вкладали в це своє значення. Фарабо, якщо то все-таки він, залишив їм повідомлення ударами ножа. Ерван знав єдину особу, здатну допомогти в розшифруванні подібних знаків: отця Фелікса Крауса, бельгійського психіатра й етнолога, першого, хто розмовляв із Ноно — Арно Луаєном, також відомим як Філіпп Кріслер…

Жодного ризику розбудити місіонера з Білих отців о цій порі. Голос його звучав ясно й бадьоро. Кількома словами Ерван описав ситуацію і перейшов безпосередньо до причини свого дзвінка:

— Учора в паризькому передмісті сталося вбивство. Дещо жахливе, й це могло б стосуватися африканської магії. Або ж, принаймні, тих статуеток.

— То вбивцю не спіймали?

— Отче, послухайте мене. Я переконаний, що рани, залишені вбивцею, мають прихований сенс.

— Хочете мені передати фото?

Отець Краус давно розміняв восьмий десяток, але розум у нього залишився кришталево чистим.

— Питання в тому, чи витримаєте ви розгляд цих світлин. Вони… нестерпні.

— Не так давно я об’їздив Конґо просто в розпал війни. Можете уявити собі, що я бачив, і то були не фотографії.

Ерван ледь не сказав, що й сам щойно звідти, але вирішив не відхилятися від теми.

— Пересилаю вам знімки. Скажіть, що ви про це думаєте. Ми також знайшли на місці злочину статуетку.

— Мінконді?

— Вона трохи відрізняється від тих, які ви мені показували, і тих, що належали вересневому вбивці. Надсилаю вам також кілька світлин з нею.

— Якнайшвидше вам перетелефоную.

— Дякую. Перепрошую, що потурбував вас.

— Ви не потурбували мене: я все одно збирався вам телефонувати.

— Чому?

— У Північній Катанзі знову спалахнула війна. Нашу місію терміново евакуюють. Ми вже понад століття базувалися в єпархії Калемі-Кірунґу…

Ерван пригадав іншого місіонера, отця Альберта в дощовику й гумових чоботях — він також належав до цієї єпархії. Чи ще живий? Ерван утримався від запитання. До ґанку ЗПП кийком кинути. Клади слухавку.

— Ми репатріювали наших священиків, — вів далі Краус, — разом із їхнім майном, а також із архівами. З цікавості я занурився в ці документи та знайшов серед них пачку старих фотографій із Лонтано. Подумав, що вони можуть вас зацікавити…

Ерван ледь не відповів, що більше не хоче нічого чути про це бісове місто. Нині його цікавить лише те, що відбувається тут і тепер. Але отець уже пояснював, що зробив для нього копії та підготував посилку.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — неохоче озвався майор. — Можете відіслати їх мені додому.

Продиктував свою адресу (взагалі не збирався відкривати бандероль) і ще раз нагадав священикові про єдине, що його турбувало:

— Подивіться на знімки, отче, й зателефонуйте мені.

За кілька секунд він уже стояв на ґанку, виструнчений перед переговорним пристроєм. Натискаючи кнопку, раптом подумав, чи програмісти вже зістарили фото й отримали новий портрет Фарабо, який у сімдесят років повернувся з царства мертвих. Який вигляд він може мати зараз?

— Ви нічого з нього не витягнете.

— Я все одно вдячний, що ви мене прийняли. Черговий лікар, високий чоловік із сивою чуприною, міцною шиєю і похмурим поглядом, спробував зустріти Ервана посмішкою і не виказав ані найменшого невдоволення його проханням про ранковий допит без жодних пояснень чи судових доручень. Чоловік назвав себе, але Ерван не запам’ятав імені: прізвище мало слов’янське звучання, відповідне до різкого акценту.

Поки йшли коридорами сектора 94D00, Ерван подумки порівнював цей ЗПП з Інститутом Шарко. Нічого спільного. Звичайна лікарня: безлюдні коридори, тьмяні світильники, пожовклі, ніби воскові стіни. Місцина вочевидь кишіла моторошними психозами, але їй далеко було до тюремної атмосфери клініки в Бретані, де попри всі спроби комфортного облаштування кожна деталь нагадувала пацієнтові, що він замкнений тут назавжди.

Лікар відімкнув двері — не карткою, а старим добрим ключем. Його важке дзвякання пронизувало до кісток. Ще один коридор. Тут вікна заґратовані. Сяйво нового дня у поєднанні з електричним світлом перетворилося на ядучу суміш. На додачу — задушлива спека.

Психіатр без упину вибачався за пошарпане приміщення й торочив про майбутній ремонт. Його слов’янський акцент нагадував Ервану похмурі часи комуністичної окупації, коли санітари психіатричних лікарень ховали під білими халатами міліційний однострій.

Ерван брутально перебив лікаря:

— Розкажіть мені про Патріка Бенабдаллаха.

Психіатр здригнувся від його авторитарного тону, та знову змусив себе усміхнутися.

— Він опинився в нас після інциденту в Конде-сюр-Сарт.

— Вам передали подробиці вбивства?

— Патрік перерізав жертві горло, а потім розітнув грудну клітину й перемішав плоть, м’язи, нутрощі. Він уже відбував покарання у вигляді позбавлення волі на сімнадцять років за подібне вбивство.

— Що він використав замість зброї?

— Ніж власного виробництва. Здається, курячі кістки, зібрані під час трапез і заточені. Тюремна класика. Але в його справі я не знайшов ні рядка, який підтвердив би цей факт.

— Де це сталося? На подвір’ї?

— Ні. В їхній камері.

— Вони сиділи в одній камері?

— Мабуть, так.

Це не могло бути випадковістю. У контексті того, що відкрилося Ерванові, з поліцаями на всіх рівнях і В’яром у ролі ляльковода, можна було припустити, що Бенабдаллаха навмисне помістили якомога ближче до Плага. Особливий контракт, підписаний психічно хворим, який прагне помсти. До того ж, Фернандесу, якого лише затримали за наругу над трупом, не було чого робити у в’язниці для засуджених на тривалі терміни. Все сплановане.

— Який у Бенабдаллаха психіатричний анамнез?

— Нам знадобився б цілий день. Його справа товстіша за «Vidal»![129]

— Резюмуйте мені.

— Від підліткового віку його час від часу тримали в психіатричній клініці, випускали, й знову лікували. Щоразу завдяки медикаментам він недовго тримався — до наступного зриву. Незліченні психози, напади маячні. Патрік страждає через параноїдальну шизофренію. Інколи йому вдавалося заплутати лікарів, але потім наставала гостра декомпенсація.

— Перепрошую, не розумію цього терміну — «декомпенсація».

— Це слово, запозичене з органічної медицини. Коли ви на щось хворієте, ваш організм упродовж певного часу компенсує дисфункції, аж поки баланс не порушиться остаточно і не з’являться очевидні симптоми. У психіатрії те саме: хворому вдається стримати своє божевілля, притлумити голоси, які він чує, а потім система раптом дає тріщину, вияви стримуваної досі хвороби посилюються.

— Ви казали, що він уже сидів за вбивство…

— 2007 рік, двадцятирічний хлопець неподалік Осера. Метод той самий: перерізане горло, розчленоване тіло, випатрані нутрощі, усе це з особливою дбайливістю. Я бачив фото. Вивертаючи шкіру, м’язи, нутрощі, він виготовляє таку собі… страхітливу квітку. Він уже вдавався до такої різанини з тваринами. Називає це «показати внутрішню красу».

Наступний коридор. Знову брязкіт ключів. Ще відчутніше нависає атмосфера невідступного божевілля. Металеві двері камер гримотять, ніби обладунки.

— Як із такою історією він потрапив до звичайної в’язниці?

— Експертиза, як завжди, дала суперечливі результати. Урешті-решт, перемогли міркування безпеки. Усіх за ґрати! Психічно хворого воліють відіслати в звичайну тюрму, а не ризикувати, поміщаючи його до закладу, де заходи безпеки не такі жорсткі.

Лікар зупинився, постукав у двері. Знову брязкіт, але цього разу зсередини.

— Він небезпечний?

— Не бійтеся. Він під «Соліаном». Це транквілізатор, який…

— Я знаю.

— Маєте на увазі…

— У моєму житті були різні періоди, — кивнув Ерван.

На порозі з’явився санітар. Кремезний тип: схрещені руки й фізіономія злочинця. Ерван мимохіть позадкував.

— Патрік зв’язаний, — усміхнувся психіатр. — Від самого прибуття він стверджує, що хворий на СНІД, і намагається всіх покусати. Але зараз, у цей час він завжди спокійний: щойно поснідав.

Переступаючи поріг, Ерван замислився, чим міг снідати такий монстр: людським карпаччо, чи яєчнею-бовтанкою зі снодійним.

Передусім його увагу привернув запах. Звісно, вічний сморід ліків, але ще й накип самотніх днів, нудьга порожніх годин, душевний пил, якого ніхто й ніщо не зможе стерти. Здавалося, ніби цей відчай всотався в самі стіни, підлогу, стелю.

Потім він побачив чоловіка, який сидів посеред кімнати у кріслі на коліщатках. Насправді він був прив’язаний до крісла складною системою ремінців і застібок. Груди перехопили паском і двома бретелями, приєднаними до спинки сидіння, руки затиснули шинами, що слугували за підлокіття, ноги припнули до ніжки полотняними бинтами. Так, ніби цього було недостатньо, пацієнтові через голову надягнули ортопедичний комір, який сягав тім’я.

Попри все це, в’язень у піжамі без кінця вовтузився, намагаючись послабити пута, здавалося, звивався кожним міліметром свого тіла.

— Добридень, Патріку, — весело сказав психіатр, — у тебе сьогодні гість. Знайомся, це Ерван. Він поліцейський і хоче поставити тобі кілька запитань.

Чоловік застиг. З першого погляду Ерван запам’ятав його на все життя. То був низенький вузлуватий магрибець, який уже почав лисіти. Неможливо визначити вік, але на обличчі помічалися сліди старіння. Він скособочився, стиснув кулаки, зігнув коліна, розвернувшись набік. До цієї пози пасував загрозливий погляд чорних, моторошно косих очей — вважається, що саме такі очі в прибічників диявола чи одержимих.

— Я відійду, — пробурмотів слов’янин. — Санітари залишаться з вами.

Ерван сподівався зав’язати якомога більш розслаблену розмову. Стіни були абсолютно глухі: ні день, ні ніч.

— Як справи? — поставив доволі безглузде питання.

Жодної відповіді. Лише ці очі з непевним поглядом свердлили його, ніби два дрилі.

— Це через тебе вони мене зв’язали, — нарешті вимовив божевільний і покрутив зап’ястками.

— Мені шкода.

— Зазвичай мене загортають у мокрі простирадла й зирять, як я ними душуся.

— Патріку, заспокойся.

Ця ремарка належала одному з санітарів, який стояв за спиною в Ервана.

— А ше буває, — вів далі араб, — мене б’ють електрикою в дупу. Вони це звуть «клізмами Магнето».

— Патріку!

Бенабдаллах зіщулився в своєму утримувачі для голови, ніби ракоподібна істота в панцирі. На його обличчі виблискувала тонка плівка поту, ознака чистого божевілля. Ерван збагнув, що справді нічого не зможе витягти з такого типа. Знову неправильний вибір.

Він подумав про те, як би повівся Старий, і різко наказав:

— Скажи мені, чому ти вбив Хосе Фернандеса.

— Він це заслужив.

— Ти хотів його покарати?

— Х’тів показать, шо в нього в череві…

— Внутрішню красу?

Бенабдаллах реготнув і відразу стулив рота в горизонтальну риску.

— У нього то радше пекельне паскудство…

Плаг був шафою із м’язів, мав зросту понад метр вісімдесят. Як цей недомірок спромігся перетяти йому горло?

— Що конкретно зробив тобі Хосе? Він щойно прибув до Конде…

— То було не в Конде. Я знав його раніше.

— Де?

— У Шарко. Я трохи там лікувався.

— Плат був одним із наглядачів?

Бенабдаллах завмер. На його обличчі з’явився дивний вираз, ніби він не вірив власним вухам.

— Звідки ти знаєш його прізвисько?

— Я знаю той заклад.

— Звідки?

— Я флік, Патріку. Я привозив туди в’язнів.

— Значить, у тебе немає серця.

— Принаймні там вас лікують.

— Ти нічо не знаєш… — прошепотів Патрік. — Не знаєш, шо з нами там робили.

— Поясни мені.

Бенабдаллах плюнув під ноги Ерванові.

— Плаг займався качиним ставом.

— Що це таке?

Божевільний насупився. Його підборіддям стікала цівка слини, соталася вздовж коміра.

— У Шарко, — нарешті пробурмотів він, — є дві будівлі. Одна навпроти одної: тюряга й лікарня.

Ерван пригадав дві модерні споруди, розділені широким газоном.

— У кінці території є ставок… Коли нас вели з камер до шпиталю, ми мали пройти містком просто над водою. Там живуть лебеді, чаплі, качки…

Ерван не помітив такої деталі під час своїх візитів, але ця обставина добре в’язалася з іншими декораціями. Він уявляв, як доктор Ляссе годує птахів, ставши на одне коліно серед очеретів і бамбуку — в японському стилі.

— Плаг змушував вас ходити цим шляхом?

— То був кат. Він вів нас на смерть.

Ерван втупився поглядом у рахітичні кінцівки психа, його кволі плечі, курячу шийку, що теліпалася в утримувачі. Божевілля виїло йому всю плоть, як людожер, обсмоктало кісточки.

— Що саме з вами робили в цій будівлі?

Бенабдаллах забився головою об свої лещата. Губи в нього тремтіли. Ерван підійшов і взяв його за руку. Один із санітарів спробував втрутитися:

— Ви не маєте торкатися до нього.

— Патріку… Що з вами там робили?

Очі Бенабдаллаха бігали під опущеними повіками, здавалося, погляд не міг ні на чому зупинитися.

— Патріку…

Схиблений ніби прокинувся від своїх думок і втупився у фліка.

— Ти не можеш мені помогти… — з відразою виплюнув він.

— Патріку… — Ерван нахилився до нього, але санітари більше не наважувалися завадити. — Я тут, щоб тобі допомогти. Якщо твоя ласка, розкажи мені, що в тебе на серці…

— У мене нічо нема на серці, — раптом загиготів божевільний. — А той Плаг багато чого мав на серці… Бачив би ти його труп…

— Що з вами робили в тій лікарні?

Хворий з упертим поглядом нахилив голову.

— Ти не можеш мені помогти. Я вже мертвий. Мене вбили там…

— А хай тобі всячина, Патріку: скажи, що вони з тобою зробили!

Цього разу один медбрат схопив його за руку, щоб змусити відпустити зап’ясток пацієнта: Ерван усвідомив, що стискає надто сильно, аж кісточки побіліли. Санітар відчепив кожен палець по черзі — так розтискають востаннє скорчену кисть трупа. Флік відступив назад і витер чоло рукавом.

— Він убив нашого Хазяїна, — видихнув в’язень.

Бенабдаллах висловлювався як Ренфілд, маніяк-убивця з роману «Дракула», пожирач мух, поневолений духом графа-вампіра.

— Плаг нікого не вбивав.

— Ти нічо не знаєш…

Коли Ерван заарештував Хосе Фернандеса, він був переконаний, що санітар задушив Тьєрі Фарабо, щоб украсти в нього стовбурові клітини й продати їх четвірці фанатиків, кожен з яких прагнув стати Людиною-цвяхом. Тепер він знав, що помилявся: Плаг просто зібрав із тіла фібробласти й інсценізував кремацію.

Він збирався поновити спроби, коли за його спиною відчинилися двері.

— На цьому я змушений припинити вашу розмову, — сказав психіатр. — Він починає нервувати.

Ерван кивнув, і собі намагаючись заспокоїтися. Знову марно втрачений час. Він жестом попрощався з ув’язненим, який, здавалося, вже поринув у неврастенію, і вийшов за лікарем у коридор.

— Чому ви погодилися на цей допит? — запитав Ерван за кілька кроків від палати. — Ви навіть не запитали в мене, про що йдеться. У звичайних умовах довелося б два тижні битися за дозволи, щоб наблизитися до Патріка, і те без жодної впевненості в результатах.

— У мене є свої причини.

— Які?

— Я читаю газети. Знаю, що ви розслідували справу Людини-цвяха, пов’язану з ЗПП Шарко.

— І що?

— Ви не чули, що каже Патрік? «Качиний став»… Психіатрія може вдаватися до будь-яких крайнощів, і я переконаний, що в Бретані відбуваються дивні речі.

Ерван не довіряв критиці в межах однієї сфери діяльності: заздрощі, конкуренція, недовіра… Але слова психіатра могли б підтвердити свідчення чоловіка з утримувачем голови.

— Що конкретно вам відомо?

— Нічого. Але мені здається, що одержимість Бенабдаллаха Інститутом Шарко ледь підіймає завісу над правдою.

— Він і про ваших санітарів розповідає всілякі жахи.

Вони вийшли надвір. Уже був день, але споруди закладу від цього не вигравали.

— Ви маєте рацію. Біля пацієнтів я і сам стаю параноїком, — сказав лікар.

— Ви знаєте Жана-Луї Ляссе?

— Не особисто. Дуже гарна репутація.

-- І?

Психіатр глянув на годинник і жваво потиснув Ерванові руку:

— Мушу повертатися до роботи. В кожному разі, сподіваюся, ця зустріч вам допоможе.

Ерван пішов до машини. Сухе листя шурхотіло під ногами. Перевірив повідомлення й виявив, що з ним двічі намагався зв’язатися Фавіні. Набрав його номер.

— Може, тобі начхати, — сказав підлеглий, — але я знайшов батька Одрі.

Ерван не зволікаючи вирішив заїхати в Нуазі-ле-Сек і повідомити старому, що його дочка «загинула під час виконання службових обов’язків». Хотів сказати, яким винятковим фліком вона була. Як її не вистачатиме йому та його колегам, принаймні в професійному плані — в усьому іншому ніхто насправді не знав цієї потайливої офіцерки. Так, Брест міг зачекати.

Він їхав, розмірковуючи над щойно отриманими повідомленнями. Жодних новин про втікача. У розслідуванні теж нічого. Загадка Баррер замкнулася, ніби склеп. До речі, про склеп — він ще зателефонував братові, який планував перевезення тіла на завтра. Відразу по тому має відбутися похорон, о 16-й, на кладовищі Бреа.

Уже добрих п’ятнадцять хвилин він споглядав типовий краєвид передмістя — чергування старезних споруд і кварталів будівель із пісковику. Нарешті — вулиця де Роменвіль. Він готувався до найгіршого, але побачив будиночок, оточений доглянутим садком. Старий Вінавскі вочевидь не був клошаром, на якого завжди натякала Одрі.

Ерван збирався вийти з машини, коли отримав смс від Тонфа. Фото незнайомця з коментарем: «Леді Франкенштейн виростила в пробірці ось це. Перекидати Сандовалю?». Якусь мить він не міг второпати, про кого йдеться, аж поки згадав: Тьєрі Фарабо на сьомому десятку. Гармонійні риси інженера цілком упізнавані, але посічені часом і обвислі. Рідке волосся, примружені очі. Чого вартував такий портрет? Які саме роки врахувала програма? Поклацав клавіатурою: «Перекидай».

Наблизився до глухого паркану й подзвонив. Ні гавкоту собаки, ні волання телевізора — нікого немає вдома? Батькові Одрі мало би бути за сімдесят. Трохи запізно гарувати на заводі. Трохи зарано лягати в могилу.

Раптом хвіртка відчинилася — за нею стояв довготелесий тип із білою чуприною, зав’язаною у хвіст. Ерван очікував зустрічі зі стариганем, отупілим за десятиліття пиятики, але господар будинку швидше нагадував вікінга на піку життєвої мудрості.

Заскочений зненацька, він рефлективно показав посвідчення. Перша помилка.

— Це щодо чого?

Чоловік говорив басом, гідним арії Йоганна Себастьяна Баха під склепінням собору. На ньому був темний жакардовий светр, короткий замшевий піджак, широкі велюрові штани. Гіпі, життя якого зупинилося на Вудстоку.[130]

— Я приїхав поговорити з вами про Одрі.

— Не знаю такої.

— Про Одрі, вашу дочку.

Здоровань кілька секунд розглядав Ервана. Кліпав так швидко, що здавалося, ніби його повіки тремтять.

— Її звати Едельтруда, — зітхнув нарешті він. — Це польське ім’я.

Ерван навіть не завдав собі праці зазирнути в досьє загиблої колеги. Друга помилка.

— Мене звати Пйотром. — У рукостисканні старого відчувалася досі не розтрачена сила, привезена сюди з соляних шахт Верхньої Силезії чи доків Ґданська. — Заходьте.

Він відступив, щоби пропустити гостя, й зачинив за ним хвіртку: залізні ґрати навіть не рипнули. Під ногами — не гравій, а кольорова гума, як на тенісних кортах.

Папаскі[131] любив тишу. I чистоту: опинившись у вітальні, Ерван завагався, перш ніш сісти, такими охайними виявилися крісла й канапа. Кімната оформлена в слов’янському стилі: кольори, тканини, меблі — все нагадувало інтер’єр помешкання в робітничому містечку найкращих часів «Солідарності».[132]

— Кави?

Ерван подякував і обрав шкіряне крісло. Поляк зник на кілька секунд. На стінах — розп’яття, портрет Леха Валенси, папи Івана Павла II. Жодної світлини Одрі. Лампа з абажуром та скупе світло знадвору наповнювали кімнату червонястими відтінками іконостасу.

Ерван почувався дедалі більш незручно: не бачив способу повідомити новину цьому чоловікові, якого уявляв абсолютно інакше.

— Вона померла, чи не так?

Чоловік стояв на порозі вітальні зі срібною тацею в руках — на ній чашки, кавник і порцелянова цукорничка, все схоже на статуетки з хлібного м’якуша.

Від подиву Ерван знову встав.

— Я… — він перевів подих і здався. — Учора ввечері, під час виконання службових обов’язків.

— Яких саме обов’язків?

— Вона працювала в моїй слідчій групі в карному розшуку Парижа. Була моїм найліпшим працівником.

Гігант без жодного брязкоту поставив тацю на журнальний столик. На його чуприну падав промінь світла голова світилася сріблястим ореолом. Ерванові спало на думку, що цей чоловік — білий удівець на кшталт тих, кого раніше називали «білими емігрантами». Вигнанець, який втратив усе, але зберіг свою шляхетність.

— Ви все ж таки вип’єте кави? — тепер поляк сидів навпроти Ервана і наливав напій, не чекаючи на відповідь. — Дякую вам, що приїхали особисто оголосити мені цю новину, але не вважайте себе зобов’язаним витирати мені сльози.

— Зовсім ні, я…

— Де зараз тіло?

— У СМІ. Тобто, в судмедінституті. Це на набережній де ля Pane, біля однойменної станції метро.

— Я знаю. Що сталося з моєю дочкою?

Ерван сів назад і схопив своє горня, щоб зайняти руки.

— Одрі стала жертвою… особливо жорстокої людини.

Я…

Він відчув, як слова вивітрюються. Співрозмовник спокійно поглядав на нього з-за своєї чашки. Шкіра старого здавалася надто білою і сухою: торкнися — й на пальцях залишиться вапно. Зморшки на обличчі звивалися й перепліталися в складні візерунки; вони мовби дивовижно змінювалися, ніби борозенки на піску.

— Я мушу поїхати й упізнати її?

— Ні. В цьому нема потреби. Ми… Ну, ми не знали, що в Одрі ще є родичі в Парижі.

Запала мовчанка. У повітрі ніби вібрувало німе запитання.

Пйотр порушив тишу:

— Відразу після народження Едельтруди я поїхав до Франції. Не для того, щоб уникнути відповідальності. Навпаки. Я хотів підготувати ґрунт, щоб вона з матір’ю приєдналися до мене. Десять років гарував як чорний віл на будівництві, жодного разу не приїздив до Польщі, бо не мав документів. Коли ж нарешті отримав посвідку на тимчасове проживання, то повернувся до Кракова. Моя жінка помирала. Рак із метастазами. Ця дурепа нічого мені не писала, боялася, що я ризикну повернутися без документів і цим перекреслю всі роки своєї праці. Коротше, я опинився сам-на-сам із дівчам, якого не знав, яке геть не говорило французькою, та й взагалі відмовлялося зі мною говорити. Я привіз її сюди. Вибив для неї громадянство. За кілька років вона вивчила мову, закінчила школу, але без кінця втікала… Урешті-решт одного разу вона зникла остаточно. Я не намагався її шукати, чи хоча б зв’язатися з нею. Знав, що вона живе з молодими безхатьками, яких ви звете «панки-собачатники», біля вокзалу Монпарнас. Пізніше знову щезла. Я не хвилювався: Едельтруда була сильною дівчиною. Я залишився сам зі своїм болем і почуттям безмежної порожнечі. Усе, що я робив, — заради мети, яка втратила сенс, яка взагалі від початку не мала сенсу. Тепер ви кажете мені, що вона мертва. Я пам’ятаю лише німе створіння з ненавистю замість хребта. Я католик: не знаю, чому Господь призначив мені це випробування, але відчуваю, що моя донечка тепер вільна.

Ерван подумав про лувесьєннський труп з виколотими очима й витягнутим язиком. Старий поляк правильно обирав небесний шлях, але Ерван мусив помститися за Одрі в земному світі. Куля в лоб або тюряга до скону для злочинця.

Він не міг дібрати слів, але глибоко розумів почуття Одрі. Подумав про себе, про Лоїка, особливо про Ґаель. У Морванів кожна дитина теж росла під знаком ненависті.

— Одного разу, — вів далі поляк, — вона прийшла до мене. Думаю, тоді вже працювала з вами. Хотіла подякувати за те, що я їй дав. Я відповів, що нічого їй не дав, що не мав нагоди. Саме так, сказала мені вона, її спадок — лише чорна діра. Діра, яку вона щодня намагалася заповнити. Це було сенсом її життя.

Ерван кивнув, так само мовчки. Цей колодязь ілюзій, це провалля химер теж давно йому знайомі. Він наповнював цю діру злістю, образою, огидою, аби нині зрозуміти нарешті, що всі його зусилля були марними: прірва без дна.

— Зателефонуйте мені, повідомте про дату й місце поховання, — сказав він і підвівся. — Ми всі прийдемо.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але прошу, не треба.

— Ви…

— Залиште мені принаймні цю останню мить удвох із нею. — Пйотр посміхнувся, й на його обличчі змалювалися нові арабески зморшок. — Він же буде й першим, у повному сенсі.

Ерван пішов до машини. Уже за одинадцяту. Цей день нагадував течію, що постійно відносила його від берега, до якого він хотів пристати, — Бреста. Водночас ключ до всього цього бедламу був там, і…

Коли він відмикав дверцята, задзвонив телефон. Сіріль Левантен. Координатор групи криміналістів. Правитель лабораторій.

— Я телефоную з приводу ліків.

— Яких ліків?

— Тих, що ми знайшли в Лувесьєнні, в пластиковому…

— О’кей, згадав. Що там?

— Невідомо. Мої хіміки не впізнають цих речовин. Це не ті препарати, які можна купити на ринку. Радше якась експериментальна фігня.

Качиний став. Справа наближалася до гіпотези, що вже якийсь час вимальовувалася в голові Ервана: клінічні експерименти в закритому закладі. ЗПП як постачальник піддослідних кроликів…

— Ви навіть не знаєте дії цих пігулок?

— Відомо, що це синтетичні аналоги.

— Говори французькою.

— Замінники нейромедіаторів, які дають змогу блокувати чи стимулювати нервові рецептори.

Ерван анітрохи на цьому не знався й не мав часу на поглиблений курс.

— Як вони впливають на мозок?

— По-різному. У деяких випадках його функції блокуються. В інших — посилюються в десятки разів.

— Значить, цей тип препаратів належить до сфери психіатрії?

— Радше нейрології. Але їхній ефект подібний до дії психотропів, якими лікують психічні розлади. Загалом, це новий спосіб керувати настроєм і…

Теорія потроху вибудовувалася: таємні випробування на схиблених злочинцях під приводом лікування. Хто це помітить? Хто цим перейматиметься?

— Твої хлопці ще працюють? — перебив Ерван.

— Звісно.

— Є надія дізнатися щось конкретніше?

— Шанси незначні. Щоб розвідати більше, потрібна назва лабораторії, де це виготовили. Усе, що можна припустити: або наш клієнт діяв під такими пігулками — у такому разі ця херня посилює жорстокість, — або, ще гірше, вживав їх, щоб заспокоїтися, й тоді я не насмілююся уявляти собі, що він міг робити зі своїми наступними жертвами без ліків…

Справа першої необхідності досі та сама: знайти божевільного. Не має значення, хто він: потрібно зупинити його за будь-яку ціну. Ерванові спала ідея: посилити спостереження за ЗПП Шарко, адже той псих міг повернутися туди по ліки.

— Перетелефонуй, коли матимеш новини. Дізнайтеся про пігулки все, що зможете.

Ерван виїхав на автомагістраль з твердим наміром податися просто в Орлі й сісти на перший-ліпший літак, що наблизить його до Бреста, Ляссе та його сраних експериментів. Але цієї миті він усвідомив, що вся схема була б неможливою без згоди державних органів.

Ну от, Паскаль В’яр заслуговував на ще один візит.

Течія відносила його щораз далі.

— Можу тобі сказати, що він тоді не міг втримати член у штанях…

Біля неї гиготіли двоє дівчат в ультракоротких спідницях. Вони вмостилися на розкладених стільчиках, ніби готувалися катапультуватись просто до вершин слави. Ну-ну, вірте в це, дівчатка…

Щоб не викликати жодних підозр, Ґаель намагалася вести своє звичне життя. Воно включало участь у всіх кастингах, які їй пропонували. Ось чому опівдні опинилася в цій задушливій залі, в районі Плен-Сен-Дені, в оточенні дівок свого профілю. Маскувальна операція проводилася з метою доведення самій собі, що життя триває.

Але спочатку ризикнула й призначила зустріч Пайолю. З безглуздою впертістю наполягала на виплаті другої половини гонорару.

— Ти хвора, чи що? — люкс-сутенер аж захлинувся й обвів усе довкола зацькованим поглядом.

Вони сиділи в «Chez Francis» на площі Альма. Попри холод Ґаель обрала терасу. Ладна була перетворитися на бурульку, але нізащо не відмовитися від сигарет.

— Віддай мені моє бабло.

— Я взагалі не мав посилати тебе на цей виклик.

— Моє бабло.

Пайоль приголомшено витріщався на неї з-за масивних окулярів у черепаховій оправі.

— Повірити не можу, що ти причетна до цього вбивства.

— Забудь усе це й заплати мені!

Вона сама обрала кафе на честь одного уривка з «Сигналу про капітуляцію» Франсуази Саґан, яку обожнювала. Вимагати гроші за трах, який закінчився стріляниною, у місці з літературною конотацією — ось що називається «міксом жанрів».

Пайоль пхнув їй у долоню півтори тисячі евро.

— Ви у вашій сімейці всі бахнуті. Я більше ніколи в житті не хочу бачити твою пику.

— Навзаєм.

Сутенер зник у пащеці метро Альма-Марсо, що проковтнуло його, ніби кит — велику риб’ячу кістку. Наступної миті Ґаель дістала зі своєї старої сумочки другу половину гонорару й замислилася: що робити з бабками. Віддати останню шану батькові. Вона пройшла до авеню Монтень і купила собі відпадний прикид а-ля «Black is black»[133] з огляду на похорон.

Коли промайнула ця швидкоплинна мить радості, Ґаель закинула сумки додому та неохоче попленталася на свій кастинг. Більше нічого не хотіла, почувалася цілковито спустошеною. Почалося найгірше: вона нічого не їла від самої Лозанни. Для інших брак апетиту є симптомом тривоги чи печалі, або взагалі депресії. Для неї це була ознака рецидиву. Її тіло знову взяло гору й повернулося до режиму, який знало найліпше: чудовий процес самознищення.

Скільки вона протрималася? Щонайменше років із десять. Перемогла анорексію, ніби кінцівку собі ампутувала. Позбулася частини себе самої, зараженої, небезпечної частини. Але ось тепер пролунав той сигнал. Вона знову тішитиметься виснаженням, тремтітиме від мук голоду — аж до непритомності.

Знову стане кістлявою, крихкою, колючою. Це потворне тіло покаже всім, ким вона була в душі: пошматованим створінням з гострими кутами. Схованкою для маленьких крихких кісток, які так і просили: «Розчавіть нас».

— Ти знаєш директора кастингу?

Ґаель підскочила: якась панянка в азійському стилі дивилася на неї з-під накладних вій.

— Ні, — насилу спромоглася на відповідь.

— А я колись давно спала з ним. Може, це стане в пригоді, а може, й ні, — короткий регіт цієї дівки нагадував відригування. — Хай там як, мені начхати. Я й інші плани маю.

Ґаель перевела погляд на свою співрозмовницю. Та мала блискуче й густе чорне волосся, певно, фарбоване. Хизувалася ним, мов нувориш, який у ресторані дістає пачки купюр. А ще вона вирізнялася надмірною засмагою, яка безпомилково вказувала на Лазуровий берег із його неробами-багатіями. Що ж до азійського коріння, то натяки на нього обмежувалися стрілками, наведеними аж до скронь.

— А чим займатимешся, якщо не допоможе?

Ґаель запитала, щоб не говорити про себе — не мала сили навіть на те, щоб змусити свою сусідку замовкнути. В її випадку це свідчило про надзвичайну кволість.

— Мистецтвом…

Ґаель не завдала собі праці слухати далі. Та дівчина вимовила це слово так, як могла б сказати: «Ковбасними виробами». Швидше за все, вона гадала, що Ле Корбюзье — це марка коньяку, що музика почалася з The Beatles і закінчилася Шакірою, що живопис — це вкладення грошей, а Пазоліні — назва італійської пасти. «Мистецтвом…»

Ґаель почувалася цілковито загубленою. Її власна кар’єра зайшла в глухий кут — насправді вона вже давно в ньому сиділа. Не мала жодних інших перспектив чи навіть сили, щоб знайти собі клієнта на годинку задля кишенькових грошей. І на додачу — жодного натяку на партнера чи хоч якусь подругу.

Вона була сама. Сама зі своїми кістками. Своїм голодом. Своїми спогадами.

— А ти?

— Що — я?

— Чим займаєшся окрім цього?

Мізки конґолезців на стелі. Останні слова Еріка Катца в тунелі. Кров Кріпо, що затікає їй у рукав, поки вона вганяє ножа йому в горло. Листя платанів, крізь яке вона летить з четвертого поверху…

— Та нічим особливим.

Коли Паскаль В’яр відчинив двері свого кабінету, на порозі чекав Ерван із пістолетом у руці.

— Прийшов запросити мене на обід?

— Впускай.

— Тобі все мало? Ти…

Ерван зацідив йому пушкою в писок і ногою зачинив двері. В’яр осів на письмовий стіл. Поки він вставав, Ерван уже обеззброїв його. Із носа в Паскаля текла кров. Цей струмочок і синець від удару чайником на щоці — просто зимовий макіяж альтерглобаліста.

— Закричиш, поворухнешся, спробуєш хоча б щось зробити — я тебе завалю.

— Ти що, хворий? Принаймні усвідомлюєш, де ми?

— У вовчій пащі, — Ерван коротко зареготав, схопив Паскаля за комір піджака та штовхнув до крісла (майже втратив контроль над собою, передав куті меду, намагаючись всадовити гівнюка за стіл). — Ти намахав мене зі своїми казками про терористів. Зараз розповіси все, що знаєш про Жана-Луї Ляссе, ЗПП Шарко, Ізабель Баррер, Філіппа Юссено. І гляди: ніяких дурниць, бо вранці я їх наївся по самі гланди.

— Твоїй кар’єрі хана, поц, — прошипів В’яр, намагаючись зупинити кров аркушем паперу, який схопив зі столу.

— Яка кар’єра? Тут хоча б свою роботу скінчити. Я тебе слухаю.

— Не розумію, про що ти торочиш.

Ерван прицілився в нього, обіруч стискаючи зброю:

— Сказав же, годі молоти дурню. Ляссе. Юссено. Баррер. Розповідаєш, як вони пов’язані, я стуляю пельку та йду собі.

— Ти реально не врубаєшся.

— Тому й прийшов.

— Ти промахнувся, чуваче. Правосуддя на моєму боці.

— Поки що я бачу перед собою лише мудака, який плете інтриги.

— Знайома історія, так?

Менше за все Ерван хотів дозволяти затягувати себе в царину особистого: легендарна ненависть між В’яром і Морваном, махінації, яких вистачає з обох боків. Загалом, Ерван не тягнув руку ні за того, ні за того.

Він обрав наживку, щоб підсікти цю щуку:

— Учора ввечері Жан-Луї Ляссе телефонував тобі під час затримання. За годину прокуратура Кемпера підписала наказ про його звільнення. Поясни мені це диво.

В’яр зітхнув. Аркуш, скручений і увіткнутий у ніздрю, затуляв йому півобличчя. Сміх та й годі. Урешті-решт він підвівся й попрямував до свого столу.

— Не туди. На канапу.

У цьому доволі просторому приміщенні був куток для нарад із круглим столом, кількома стільцями й диваном. В’яр упав поміж подушок, закинув голову на спинку. Його сорочка й светр були заляпані кров’ю.

Мовчанка. Ерван, і далі тримав господаря кабінету на мушці. Схопив стілець і всівся по інший бік столу. Це протистояння фліків просто в будівлі Міністерства внутрішніх справ побило всі на світі безглузді рекорди. Ерван подумав, що десь дуже глибоко в його душі завжди жила мрія про це. Убити батька. Порушити останнє табу. Зчинити безлад у святилищі. Але його гнів уже стискався в клубок скорботи. У мертвих не стріляють.

— Ляссе працює на нас, — нарешті виплюнув В’яр і втупився Ерванові у вічі.

— Ти вже говорив те саме про Юссено.

— Це довга історія.

— Часу в нас доста.

Паскаль розплився в посмішці.

— У дев’яностих роках Ляссе та Юссено відкрили клініку в Шату.

— Про це ми теж уже говорили.

— У ті часи вони співпрацювали з фармацевтичними лабораторіями та керували випробуваннями на пацієнтах-добровольцях.

— Добровольцях? У психлікарні?

— Розумію, на що ти натякаєш. Насправді ж вони вели власні дослідження. Я про це нічого не знаю, але в ті часи в моді були нейромедіатори.

— Цього ранку ти намагався впарити мені байку, буцімто «Феянтін» — таємна в’язниця, де допитували бороданів. Тепер хочеш, аби я проковтнув побрехеньку про передову лабораторію? Це всього-на-всього притулок для світських левів і левиць із депресією.

— Клініка була водночас і тим, і тим. Але недовго. Від початку двотисячних Юссено геть відбився від рук. Чимало витратив на процес із розлучення й думав тільки про бабло. Почав розвивати свій бізнес. Урешті-решт він розбився в Греції зі своїми хлопчаками.

— А Ляссе?

— Ляссе не хотів припиняти дослідження. Звертався до державних закладів на кшталт Шарко, але там йому не довіряли: фахівцем з нейрології у цій парі був Юссено.

Нарешті В’яр витягнув із ніздрі ту подобу паперового ріжка й підвівся. Ерван пересмикнув затвор. Цей звук завжди справляв враження навіть на таких, як В’яр.

— Я зроблю кави, можна?

Той самий номер: бобо претендує на витонченість смаку. Що може бути страшнішим за фашика в однострої? Фашик із прищіпками для холош на велосипеді.

— Хочеш чашечку? — він зупинився біля кавомашини.

— Я хочу продовження історії.

— Рістрето Інтенсо, будь ласка…

— Заливайся хоч сцяками лами, якщо тобі смачно, але доведи до пуття свою балачку. Над чим працювали Ляссе з Юссено?

В’яр узяв філіжанку й сів на канапу: він повертався до свого образу. Ерван, зі свого боку, вирішив сховати пушку. Вже створив відповідний настрій, не потрібно більше гратися в ковбоя.

— Подробиць я не знаю. Контроль жорстокості, здається. Те, що називають «інгібітором». Вони планували розробити щось на кшталт вакцини від агресії. Програму назвали «Фармакон».

— Що це означає?

— Гадки не маю. У технічному плані я ніколи точно не знав, як це відбувається. Знаю лише, що в підсумку нічого насправді не працювало. Програма остаточно заглухла по смерті Юссено. Мене просто попросили прибрати за ним.

— Яка була роль держави?

— Фінансування й підтримка обох Німбусів.[134] Якби їхня робота дала успішні результати, то мала б дивовижне застосування. Спосіб заспокоїти злочинців у в’язниці чи вгамувати рецидивістів — раз і назавжди.

— А приватні лабораторії — який був їхній інтерес?

— Те, що спрацювало б із правопорушниками, в інших дозах могло б стати корисним для агресивних індивідів або тих, кому важко впоратися зі своїми імпульсами.

Досі Ерван стежив за логікою подій і міг здогадатися, що трапиться далі:

— Насправді Ляссе не припинив досліджень 2006 року. Він продовжив експерименти й випробовував свої препарати на пацієнтах Шарко.

— Якщо й так, то без дозволу держави. Ніхто не прикривав би його махінації. Кажу ж: Юссено був головним. Без нього Ляссе — лише звичайнісінький псих.

В’яр увімкнув дурника — вочевидь набагато більше знав про самостійні дослідження Ляссе в Шарко. Нічого: Ерван попросить звіт у самого науковця.

— Що сталося з Фарабо?

— Та я нічого не знаю, ну скільки можна! Мабуть, він став одним із піддослідних кроликів у «Фармаконі». Відкинувся 2009-го. Ляссе, мабуть, перевищив дозу… Справу зам’яли: у Фарабо не було родичів, він уже десятки років жив на утриманні держави. Поталанило.

— Фарабо живий. Це він скоїв убивства у вересні. Він убив п’яту з моєї групи.

— Ти мариш.

Прокручуючи в голові всю історію, Ерван, навпаки, впевнився у своїх здогадах:

— Ляссе всіх надурив. Він інсценізував смерть Фарабо, щоб і далі ставити на ньому експерименти. Одна проблемка: піддослідний кролик змився минулого вересня і тут-таки вбив людину. Із допомогою Ізабель Баррер, яка також лікувалася в Шарко, він знайшов схованку й зміг повбивати людей, наближених до мого батька. Фарабо здавна плекав жагу помсти. Хотів знищити того, хто заарештував його сорок років тому. Переховувався на хаті в Лувесьєнні. Одрі Вінавскі заскочила його там, і він її зарізав.

В’яр іронічно свиснув, у такий спосіб висловлюючи своє ставлення до цієї спроби відтворення подій. Мсьє Бобо достатньо довго працював фліком, щоб знати: реальність часто банальна й не так логічно все в ній пов’язане, як у сценарії фільму.

— Тобі складно буде це довести, — підсумував він і підвівся, щоб зварганити собі ще кави.

— Не збираюся нічого доводити, хочу лише зупинити цього психа. Фарабо втік, але забув пігулки, які мають його заспокоювати. Зараз це спраглий крові шаленець, якого слід будь-що-будь знайти.

— Ти зірвав ці слова просто в мене з язика. Забудь про свої дикі казки та повертайся на землю. В будь-якому разі це не Фарабо. Фарабо мертвий і спалений, повір мені. Скільки мороки лише з тим, щоб замовчати причину смерті й закрити справу просто на очах в адміністрації лікарні й тюрми… Повертайся до роботи з фліками, які риють землю носами. Ви схопите цього чувака за допомогою пошуку свідків, блокпостів і…

Ерван збирався перебити його, коли в кишені завібрував телефон. Лоїк. Бери слухавку.

— У мами щойно стався інфаркт.

Такого він зроду не бачив. Меґґі обклали квадратними пластинками, що нагадували великі плитки білого шоколаду. Ці дивні бинти вкривали тулуб, живіт і ноги. Відкритими залишилися тільки руки й обличчя.

— Охолоджувальні подушки, — пояснив лікар. — Вони дають змогу знизити температуру тіла на кілька градусів. Ми призначили вашій матері терапевтичну гіпотермію. Зараз загальна температура тіла складає тридцять чотири градуси.

— Навіщо? — запитав Лоїк.

Вони з Ерваном прибули одночасно й застали в головах ліжка заплакану Ґаель.

— Це сповільнює біохімічні процеси в організмі, — відповів лікар, — зокрема споживання кисню. До того ж, холод захищає мозок від потенційних внутрішніх пошкоджень, які могли б призвести до ускладнень чи завадити вашій матері отямитися. Якби я мусив вдатися до порівняння, то сказав би, що ми помістили її в стан гібернації…

Ерван трохи запізно усвідомив, що перед ними не той лікар, який був напередодні. Мабуть, фахівець з реанімування.

— Нічого не розумію, — знову втрутився Лоїк. — Ви помістили її в штучну кому, тоді вивели з неї, а тепер вона сама знепритомніла, так?

— Ходімо зі мною. Поговорімо ліпше в коридорі.

Вони вийшли за медиком, залишили Ґаель, застиглу на стільці. Ерван пригадав термін, використаний психіатром із Вільжуїфа, «декомпенсація». Уже кілька тижнів сестра своєю незворушністю компенсувала травми, які мусила витримати. Тепер вона знову з головою поринала в свою хворобу: анорексію та хронічну кволість.

Вони стали в коридорі, загорнуті в паперові халати, ніби цукерки в фантики.

— Я казав вам по телефону: загальний стан вашої матері стабілізувався, і ми вирішили, що можемо реанімувати її. На жаль, невдовзі в неї на кілька секунд зупинилося серце й вона впала в постаноксичну кому.

— Це невиліковне?

Таке дурнувате запитання цього разу вихопилося в Ервана.

— Перші аналізи невтішні. Рахунок за шкалою Ґлазґо дуже низький. Зіниці не реагують на подразнення. Завтрашня електроенцефалограма покаже нам шанси на видужання.

— Вона може вичухатися, чи ні?

— Не розповідатиму вам байки: стан критичний…

Лоїк заговорив ще агресивніше:

— Як міг статися серцевий напад під вашим наглядом?

Він сказав це так, ніби вже тримав у руці телефон з набраним номером адвоката. Лікар розпачливо розвів руками.

— Проблеми з щитовидною залозою виснажили організм. Тиреотоксична криза теж не на користь… Та все ж таки, ніщо не вказувало на це ускладнення…

Ерванові кортіло сказати йому правду: Меґґі не бажала повертатися, світ без Морвана її не цікавив.

Раптом він усвідомив, що Лоїка немає поряд. Попрощався з лікарем і побіг службовими сходами, перескакуючи по чотири сходинки за раз, кулею пролетів холом.

— Лоїку! — помітив брата між машин, які зблискували на сонці. — Куди ти? Зачекай на мене!

Коли наздогнав Лоїка, той укотре вразив його своїм виглядом. Щось у ньому затверділо. Поки Ґаель танула кілограм за кілограмом, посилюючи нервову напругу, ніби трансформатор, Лоїк набував сили й упевненості. Механіка флюїдів у Морванів. Ґаель вдалася до криміналу, що ж утне молодший братик?

— Як із похороном?

Лоїк гірко всміхнувся, похитав головою, мовляв: «Отже, тільки це тебе й цікавить».

— Вилітаємо завтра вранці. Труна полетить з нами до Ланніона. Тоді її повезуть фургоном до мису Арквест.

— Хто займається перевезенням?

— Контора, координати якої ти мені дав.

— А на місці?

— Труну відвезуть на Бреа катером.

Батька кидало від літака до катафалка, з автівки до човна, щоб нарешті люди на спинах внесли його до церкви. Ерван пригадав його між чотирьох дощок, в африканському шматті, босого, в аеропорту Лубумбаші. І все заради цього.

— Його вдягли?

— Я привіз їм один із його костюмів і сорочку «Charvet».

Ґреґуар Морван уже кілька десятиліть носив один і той самий одяг: костюм, пошитий на замовлення в «Ermenegildo Zegna», блакитну сорочку з білим комірцем, підтяжки. Поховати його слід було так само: генерал у своїй уніформі.

— Я приєднаюся до вас на Арквесті.

— Не полетиш із нами?

— Ні. Мушу відлетіти раніше. Маю там зустріч. Особисті справи.

Лоїк недовірливо глянув на брата: він нікого не знав у тих краях і впродовж двадцяти років їздив на Бреа з примусу.

— Поясню пізніше, — промимрив Ерван, щоб відкараскатися від Лоїка. — Повертайся до палати й побудь з Ґаель. Її не можна залишати в такому стані.

— А ти?

— Вибач: невідкладні справи.

Ніби на підтвердження його слів у кишені завібрував телефон. Зиркнув на екран. Краус, священик-психіатр з Лувен-ля-Нева.

— Іди, — наказав він, перш ніж узяти слухавку. — Перетелефоную вам пізніше. Подбай про неї.

— Немає жодних сумнівів стосовно природи цих ушкоджень, — заговорив отець Краус без жодних преамбул, за що Ерван був йому вдячний. — 3 погляду магії йомбе, вони мають потужне значення. Спершу очі. Ми припускаємо, що вбивця вважає свою жертву ритуальною статуеткою. У такому разі він «відкрив» їй очі, щоб бачити крізь неї потойбіччя. Це має вирішальне значення, але перехід може відбутися лише раз… Через очі нконді вбивця отримав доступ до світу духів.

Ерван щосили намагався зрозуміти. Один дотик до кнопки — й провалився в інший світ, світ чаклунів і нґанґ.

— А язик?

— Інший характерний символ. У світі духів він символізує слова, магічну мову. Тому дуже часто статуетки показують язика, щоб заявити про свою силу. Пригадуєте, нґанґа обсмоктує цвяхи й скельця, перш ніж увігнати їх у талісман. Слина посилює прохання цілителя і…

Краус, здавалося, забув, що йшлося передусім про спробу збагнути мотиви вбивці.

— Конкретніше, — перебив його Ерван, — нащо витягати язика крізь рану в горлі?

— Не можу сказати вам напевне, але, мабуть, убивця провів зі своєю жертвою сеанс… потужної магії. Він розраховує на її підказку: що він має робити. Це талісман символічно «облизуватиме» кожен його вчинок, підтримуватиме його зусилля, поки він втікатиме. Ця рана — ніби примножене закляття. Ушкодження тіла зробили його сильнішим. Віднині він володіє зором і мовою, очима й словами. Дві суперсили духів.

Усе це нагадувало цілковите божевілля, але шосте чуття фліка підказувало, що вбивця, хай то Фарабо чи хтось інший, діяв за такою логікою. Ерван мав прослідкувати за ним до самих глибин його вірувань, як зробив його батько, налаштувавшись на хвилю безуму Людини-цвяха.

— Ворожбит повернувся! — вигукнув місіонер.

Старого, здавалося, схвилювала ця новина, та Ерван був не в тому настрої, щоби поділяти його ентузіазм. Він у жодному разі не танцюватиме на могилі Одрі.

— Не забувайте також, — етнолог заговорив спокійніше, — що саме жорстокість ран визначає гнів нконді. Що глибша рана, то жахливіша реакція талісмана. Убивця таким чином намагався викликати страхітливу лють. Зокрема, таке пошкодження очей надзвичайно рідко трапляється у статуетках йомбе: це означає провокувати дух на його священній глибині.

Ерван пригадував незвичайний ритуал нґанґ: ображаючи свою статуетку, плюючи на неї чи встромляючи цвяхи в її тіло, вони пробуджували дух, що міститься всередині. Називали це «поглибленням помсти». Жодних сумнівів щодо намірів убивці…

— Убивця кидає вам смертельний виклик, — підсумував Краус. — Наступна сутичка буде останньою.

Без жартів… Усе це чудово клеїлося з образом Фарабо і помстою, яку він виношував упродовж сорока років.

— Дякую, отче, я…

— Стривайте. Ви надіслали мені й інші фото: знімки мінконді, виліпленої з глини.

— Так, слухаю вас.

— Не можу сказати нічого особливого саме про цю статуетку, окрім того, що її творець добре знає традиції йомбе. Припускаю, ви відіслали її на аналіз…

Ерван не подумав про це, затурканий зразками ДНК і загадковими ліками.

— У процесі, — зімпровізував він. — А що?

— Де, на вашу думку, ваш підозрюваний знайшов цю землю?

— У парку, де була його засідка.

— Там є водойма?

Ерван пригадав ставок неподалік будинку в Лувесьєнні. Він добре пам’ятав, як ноги затягувало в багнюку, поки він інструктував свою команду.

— Там є ставок.

— Можу посперечатися, що нґанґа взяв матеріал із цієї водойми.

— Чому?

— Це оселя духів мертвих. Вони там мешкають. Фігурка з такої землі подвоює його сили. Віднині ваш підозрюваний використовує… зброю масового знищення.

— Дякую вам, отче.

— І останнє: я надіслав вам документи звичайною бандероллю і…

— Які документи?

— Фото нашої місії в Лонтано сімдесятих років.

Краус починав по-справжньому діставати його своїми архівами. Ерван ще раз подякував йому й поклав слухавку.

Кроки за спиною: Лоїк.

— Що ти тут робиш? Я ж сказав тобі…

— Ґаель послала мене в сраку. Хоче залишитися біля Меґґі.

Ерван зітхнув. У руці знову завібрував мобільний. Цього разу Тонфа.

— Маю дещо, — зважаючи на голос, флік почувався пригніченим. — Дещо гаряченьке. Я подумав, чи не мала Баррер інших квартир у Парижі, де той псих міг би засісти.

— І що?

— Квартир нема, але я згадав про заклади з хімічного чищення. Ізабель, певно ж, мала адреси філій мережі. Скільки пралень, стільки й можливих сховків.

Непогано, Тонфа. Інтуїція підказувала Ервану, що здогад може бути правильним.

— Я склав перелік філій, розташованих в Іль-де-Франс, промислових пунктів франшизи. Уже за другою адресою на дещо натрапив. У Женнвільє, в гігантському центрі, де перуть лікарняний одяг. Два дні тому працівники помітили дещо дивне. Підозрюють, що там оселився якийсь сквотер.

— Замки не зламані?

— Цілі.

— Вони повідомили флікам?

Тонфа коротко зареготав:

— У них, мабуть, добра половина персоналу — нелегали. Скидається на те, що там самі китайці. Молодчаги «Domanges»!

— Чому вони погодилися з тобою спілкуватися?

— Сказав їм, що мені насрати на їхні проблеми з посвідками, що я працюю в карному розшуку, й це їх вразило. Та що там, це зробило їх ще поступливішими. Вони готовенькі. Дозволять нам обшукати заклад. Їдемо?

Ерван замислився. Пан або пропав. Чи то банальна історія з безхатьком, який шукає теплого місця, чи вони й справді знайшли те чудовисько. Час спливав, а новин від груп, які мали схопити втікача, не було. Нема чого втрачати.

— Гайда, — зважився він. — Тільки ти і я.

— Упевнений?

— Я можу бути там за півгодини. Надішли мені точну адресу. Головне, хай хлопці працюють і далі, ніби нічого не сталося.

Він бігцем кинувся до машини, та кутиком ока помітив, що Лоїк стоїть без руху.

— Його знайшли, так? — запитав він.

— Я лише гляну.

— Я їду з тобою.

— Ти взагалі нормальний? Я ніколи не повезу тебе на таку справу, ти…

— Ти не зрозумів, Ерване. Ця історія — сімейна справа.

— Якщо це знову твоя наркоманська маячня, я…

— Я чистий уже місяць.

Ерван якусь мить вагався, та нарешті рвучко відчинив дверцята.

— Якщо вийдеш із тачки, підстрелю не його, а тебе.

Промислова зона Маре в Женнвільє, розташована між автомагістраллю А86 і Сеною, не мала нічого спільного зі старовинним індустріальним містечком із цегляними димарями на гострокутних дахах. Це був сучасний комплекс із охороною, бездоганно доглянутий, захований між дерев. Тонфа чекав на в’їзді, стояв біля своєї машини, вочевидь знервований — після трагедії в Лувесьєнні перспектива нальоту без підкріплення й ордера не додавала йому ентузіазму.

Помітивши тачку Ервана, він пішов назустріч.

— Поїдеш за мною? — нахилився до вікна. — Заїдемо службовими ворітьми.

— Чому?

— Директор каже, щоб не так помітно.

При цьому поліціянт не зводив погляду з Лоїка на пасажирському сидінні. Ще один привід для занепокоєння. Та він мовчки повернувся до своєї машини: не насмілився нічого запитувати в шефа. Охоронець біля шлагбаума виявився дуже проханим. Поки Тонфа сперечався з ним, Ерван вийшов і з роздратованим виглядом подався до будки: потай — гаразд, але зі спущеними штанцями — в жодному разі.

Він приклав своє посвідчення до віконця й змусив сторожа вголос прочитати, що там написано: «Прохання до цивільних та військових органів влади давати власникові цього посвідчення змогу ВІЛЬНО ПЕРЕСУВАТИСЯ ТА…»

Вони розпитали, куди їхати, й рушили головною алеєю. Скеровуючи своє авто слідом за машиною Тонфа, Ерван розглядав вервечку різнокольорових кубів, у яких містилися фабрики. Що могли виробляти в цих гігантських деталях леґо?

Будівля 2F — хімічне чищення «Domanges» — виявилася найбільшою. Тут уже все свідчило про певну промислову діяльність: димарі випльовували хмарки білого диму, на задньому плані виднілися хромовані діжки з хімікатами, біля пункту приймання вишикувалися кілька фургонів з логотипом компанії. Фліки об’їхали будівлю й припаркувалися поряд із вантажівками.

Біля дверей курили кілька робітників у халатах. Самі китайці. З їхніх напружених облич і неспокійних поглядів ще здаля можна було легко виснувати: нелегали. Ерван не очікував від Баррерів такого недбальства. Особливо після розмови з братом Ізабель, який вдавав із себе шляхетного капітана.

— Не рипайся звідси, — наказав він Лоїкові та вийшов із машини.

Братик, прямий, ніби струна, зі стиснутими щелепами розглядав китайців. Коротко кивнув. Йому, здавалося, можна було вірити не більше, ніж гієні, що поглядає на заражену гангреною ногу. Нащо ти взяв його з собою, Господи Боже?

Разом із Тонфа вони підійшли до групки робітників. Тепер Ерван помітив у їхніх очах не просто звичний страх нелегалів. Вони боялися чогось іншого. Ерван сподівався, що ці дебіли не покинули своїх робочих місць в очікуванні їхнього прибуття. Якщо Фарабо ховався в цих стінах, він не мав ні про що здогадатися.

Їм назустріч вийшов високий хлопець: кремезний, невизначеного віку, під розстібнутим халатом — джинси й світшот із зображенням PSY, автора пісні «Gangnam Style». Вочевидь він тут старший.

— Я сказав, щоб ви не зупиняли роботу, — буркнув Тонфа.

— Це лише частина персоналу, — посміхнувся чоловік. — Решта на місці.

— Скільки вас тут? — запитав Ерван.

— Близько сотні.

Фліки перезирнулися: ризик дуже високий. Ерван подумав про «Sig Sauer» Одрі. Людина-цвях має п’ятнадцять набоїв плюс один у патроннику, і якщо вона справді ховається тут — відстрілюватиметься.

— Ідіть за мною, — скомандував китаєць і щиглем відкинув недопалок.

— Заждіть, — зупинив його Ерван, — скільки тут виходів?

— Ці двері та передні, плюс п’ять аварійних.

— Ви можете їх замкнути?

— Це неможливо.

— Лише на той час, поки ми прочісуємо будівлю. Заблокуйте їх ззовні. Ніхто не повинен вийти.

— А мої люди всередині?

Зачинити працівників хімічного підприємства з убивцею — теж ідея не супер: Ервану спало на думку інше.

— Не бійтеся, — він уявив, як Фарабо стріляє в натовп, — ми так уже робили. Евакуюємо їх по черзі через головний вхід: передайте їм. Нехай виходять по одному, не поспішаючи, якомога спокійніше.

Чоловік розреготався: він, здавалося, єдиний тут не нервував. Віддав наказ китайською — голос нагадував дзижчання електричного лобзика.

— Обійди будівлю і спостерігай за головним входом, — шепнув Ерван своєму помічникові. — Переконайся, що всі вшиються звідси без галасу. Телефони тримаємо на зв’язку. Перший, хто помітить нашого клієнта, кличе іншого. Ніякої самодіяльності. В жодному разі не користуйся зброєю, ясно? Якщо він нас підстрелить, кличемо підкріплення.

Здоровань кивнув і підтюпцем побіг до рогу.

Ерван ще раз оглянув будівлю з площею, певно, понад тисячу квадратних метрів, — робітники вже підкочували діжки до кожного аварійного виходу. Мишоловка простора, але якщо псих там, він виявиться надійно замкненим.

— Ті звуки, про які ви розповідали моєму колезі, — майор звернувся до старшого над китайцями, — що саме ви чули?

— Сам я не чув. Вони долинають із підвалів, де ми зберігаємо розчинники.

— Це не може бути один із ваших робітників?

— Ніхто ніколи не затримується у складах із хлоркою. У нас цю зону називають «залою мерців».

Перхлоретилен. Речовина для сухого чищення плюс канцерогенні реагенти. Значить, компанія «Domanges» досі використовує речовину, від якої мала би давно відмовитися, адже вона спалювала людей на повільному вогні. Усе починалося з подразнення дихальних шляхів і очей, а завершувалось у відділенні хіміотерапії. Була навіть радикальна версія: 1997 року, коли на одному підприємстві з хімічного чищення в Шату стався витік, директор поквапився витерти калюжу шваброю і помер за десять хвилин.

— Ви перевіряли, що там?

— Нічого не знайшли, але, можливо, той чувак хитріший за нас. Є різні сходи й інші потаємні закапелки. Він може перебігати з одного до іншого.

— Скільки часу це триває?

— Усе почалося вночі з вівторка на середу.

Час збігався: якщо Фарабо після смерті Одрі втік просто в Женнвільє, то міг саме тоді прибути сюди.

— Сторожі комплексу нічого не бачили?

— Та вони повні нулі.

— Окрім цих звуків щось може вказувати на чиюсь присутність?

— У роздягальні тирили хавку.

Ерван чомусь уявив собі качку по-пекінському, яка щодуху втікає. Він нервово, безглуздо засміявся і спробував замаскувати цей сміх силуваним кашлем. Ти з глузду з’їхав.

— О котрій ви зачиняєтеся?

— Ми не зачиняємося. Працюємо змінами. Займаємося білизною половини лікарень і їдалень в О-де-Сен.

— Відведіть мене до складських приміщень.

Вони зайшли до першого кубу з навощеного бетону зі стелею понад три метри заввишки. Стіни й підлога сяяли, ніби вкриті калюжками рідкого срібла. Труби над головою сплелися в картатий візерунок, утворили складний лабіринт із повітря й води. Усе акуратне та нейтральне — можна було б сказати «холодне», якби з кожним кроком не посилювалося невловиме тепло. У залі було повно вішаків з одягом: уздовж перекладини, прикріпленої до стелі, їздили халати, куртки, комбінезони.

— Відділ пакування, — прокоментував менеджер, вказуючи на жінок біля конвеєра, які надягали на кожну річ пластиковий чохол, перш ніж та злітала догори.

Він передав жінкам вказівки. Одна за одною робітниці залишили робочі місця й зникли.

— Наближаюся до його сховку, — сказав Ерван у слухавку. — Все чисто. Доповідай.

— У мене теж. Хлопці починають виходити.

Наступний цех виявився відділом прасування. Свист, сичання й шипіння розтинали насичене парою повітря. Чоловіки й жінки в масках метушилися, ніби хірурги, озброєні прасками, дроти яких петлями вигиналися в них за спинами. Інші працювали за пресами, що випускали білясті струмені пари. Ерван подумав про дімсам[135] просто з печі. Знову кулінарний гумор абсолютно не в тему. Бляха, зберися!

Чергові вказівки. Робітники не змусили себе просити двічі й вервечкою попрямували до виходу.

— Ще тільки наближаюся, — передав Ерван Тонфа. — У тебе все гаразд?

— Усе добре. Все чудово.

Робітники в шапочках і паперових масках недовірливо поглядали на майора. Косо поставлені очі підкреслювали їхню ворожість.

— Нехай поскидають маски, — наказав він помічникові.

— І як це сказати китайською?

— Забий і перевіряй кожну пику.

Ерванів гід на ходу пояснював йому розклад, який не дозволяв підприємству простоювати. Обшук перетворювався на екскурсію. Ерван уже вкрився потом. Пара випала в конденсат і просякнула його сорочку. Принаймні тепер не холодно.

— Де підвал? — перебив він китайця.

— Трохи далі.

Герметичні двері.

Тут на повну силу оберталися барабани гігантських машин. У віконцях вирувала буря тканин і піни. Вертикальні візки, до краю наповнені білизною, чекали на свою чергу. Пральня…

— Ще тільки підходжу, — повідомив Ерван помічникові. — Усе чисто?

— Китайці чогось панікують. Піду гляну.

Голос офіцера змінився: тепер він був напруженим, ніби той задихався.

— Блядь! — загорлав Ерван. — Стій надворі! Де ті срані склади? — звернувся до китайця.

Той тицьнув пальцем:

— Ще один цех і…

Цієї миті пролунав постріл.

Ерван дістав ствол і побіг у напрямку пострілу, тимчасом робітники втікали в протилежний бік, заплутувалися у простирадлах і перекидали візки. Не потрібно більше шукати підвал: сквотер сам вийшов нагору. Біля наступних дверей флік притиснувся спиною до стіни й усвідомив, що досі тримає в лівій руці телефон.

— Тонфа? — прошепотів він.

Жодної відповіді.

— Тонфа?

Тиша. Ерван поклав телефон до кишені й пересмикнув затвор пістолета. Цієї миті йому здалося, ніби він пальцями відчув, як набій під тиском інших куль піднімається в патронник. Смертельний процес розпочався.

Він заскочив до наступної зали, просуваючись вздовж лівої стіни. Сушильня: автомати з косого патрубка випльовували чистісінькі простирадла. Кілька робітників відступали навкарачки, ще хтось пробирався поповзом. Ерван схопив одного за халат. Переляканий китаєць тицьнув пальцем у металеві двері праворуч.

Ерван рвучко їх штовхнув і побачив заповнений пітьмою коридор: голі стіни, скрізь труби. Він примружився, щоб зорієнтуватися — з темряви виринали самі червоні аварійні лампи. Оглушливо гула вентиляційна система.

З мокрим від конденсату обличчям він обережно просувався вперед, і далі відмовляючись визнати найгірше: ще одна незаконна операція призведе до катастрофи. Ще одні двері. За кілька метрів лежав на боці скорчений третій з його групи. Пістолет валявся далі, поза зоною досяжності.

Ерван підбіг, остаточно забувши про обережність. Очікував побачити калюжу крові: нічого подібного. Тонфа перевернувся й показав бронежилет під піджаком. Цього разу найхитріший виявився найщасливішим.

— Піймав кулю в черево, але гадаю, все гаразд.

Навіть цьому здорованеві складно витримати кінетичну енергію 9-міліметрової кулі. Це те, що скромно називають «побічною дією». Куля не прошиває тіло, але травмує, ніби добрячий удар, залишає ушкодження від кількох зламаних ребер аж до легеневої кровотечі.

— Біжи! — видихнув Тонфа, вказуючи на двері в себе за спиною. — Він повернувся назад. Він у пастці.

Ерван дістав мобільний, щоб набрати номер швидкої допомоги.

— Біжи, кажу тобі! — повторив поліцейський. — Я виплутаюся.

— Я про нього подбаю, — почув Ерван.

Це був китайський бос, який прийшов слідом за ним. Він тремтів. Риси його обличчя ніби вилили з гарячого воску, але вигляд він мав такий само рішучий. Цієї миті пролунали ще два постріли.

— От лайно, Господи!

Ерван зірвався з місця, побіг уздовж задимлених машин, здоровенних, кожна як ціла парова лазня. Заскочив до наступної зали саме вчасно, щоб помітити супротивника, який намагався зачинити двері по той бік цеху. Утікач зробив кілька спроб, поки зрозумів, що заважає голова щойно пристреленого ним робітника. Він вистрілив наосліп і зник.

На сітківці в Ервана відбився силует у чорному спецодязі, в каптурі, ніби злочинець доволі кремезний і в чудовій фізичній формі. Нічого спільного зі стариганем, виснаженим десятками років у психлікарні. Стовідсоткова подібність до покидька з закритим обличчям із гонитви у Фосі. Цього разу в тілі Ервана вибухнув страх, ніби луснула скляна пляшка, вганяючи скельця у вени й нерви. Хто цей хлопець?

Він проминув прасувальні машини, схожі на ткацькі верстати, пригальмував за кілька метрів до прочинених дверей. Можливо, за ними чекав убивця. Ерван став на коліна перед робітником, простягнутим на підлозі. У грудях дві великі дірки, ніби потовчені помідори. Ще теплий, але мертвий. Ерван легко штовхнув двері й переступив труп. Глянув ліворуч, праворуч — нікого, окрім кількох голів у шапочках за порожнім конвеєром, який рухався марно.

Ерван схопив наповнений білизною візок і пішов далі, прикриваючись ним, ніби щитом. Ні пострілів, ні найменшого звуку, окрім вогкого шипіння. Підошви прилипали до підлоги, піджак приклеївся до тіла, страх сотався крізь пори, ніби він всотував у себе навколишній бруд. У мозку пульсувала одна-єдина думка: зупинити цю різанину в будь-який спосіб.

Ще одні двері. Ще одна зала. Великі пронумеровані полотняні мішки, підвішені до конвеєра, плинули один за одним і перед останнім поворотом відкривалися, вивертаючи свій вміст у баки, що від’їжджали іншими рейками. Відсутність працівників у цьому механічному відсіку посилювала його сюрреалістичний вигляд.

Приміщення закінчувалося не дверима, а сходами, що вели до складів. Ерван підійшов, цього разу крокуючи в ритмі руху баків. Спуск до підвалу нагадував срану бійницю. Утікач, певно, влаштував засідку на сходах і готовий поцілити в нього, як у тренувальну мішень.

Усього кілька метрів… Він затримав подих, обіруч стиснув пістолет і вийшов на сходи. На нього щось стрибнуло. Ерван, який уже тримав палець на гачку, вчасно зупинився: звичайний хлопець, охоплений панікою, який лаявся своєю мовою.

Утім, Ерван розчув у його словесному потоці одне повторюване слово:

— Хлорка! Хлорка!

А потім відчув запах. Від робітника страшенно тхнуло етером. Він наважився глянути вниз. Біля підніжжя сходів у світлотіні виблискувала калюжа. Намагаючись втекти аварійним виходом, убивця забарикадувався у своїй норі й продірявив барила, щоб зупинити супротивника. Чистісіньке самогубство. Затиснутий унизу, в пастці, він перший і стане жертвою хімікатів.

Затуляючи ніс і рот рукавом, Ерван спустився, не ховаючи ствола. За сходами — ще одні двері. Він став просто навпроти й вибив їх різким ударом ноги, а потім притиснувся спиною до правої стіни, очікуючи залпу замість привітання. Нічого. Швидко зазирнув за двері: у темряві виднілися лише розставлені ряди барил.

Ерван прослизнув до приміщення, ховаючись за контейнерами. Очі звикали до темряви, але предмети починали двоїтися. Біль уже стискав череп, і вдихаючи — ротом, маленькими ковтками повітря — він кашляв і плювався.

— Фарабо! — закричав він хрипко. — Виходь звідти, якщо не хочеш здохнути!

Жодної відповіді. Ерван просунувся далі, міркуючи, чи не ліпше просто вийти й замкнути вбивцю в пастці. Але чи справді він там?

— Фарабо! Вечірка скінчена. Кинь пістолет і покажися.

Анічичирк. У приміщенні, здавалося, були самі барикади з діжок. Взуття прилипало підошвами до підлоги, токсичні випари били в голову. Ерван думав лише про одне: про батька, який вистежив Фарабо у глибині джунглів. Він має бути таким само сильним. Має загнати вбивцю в кут. Це його борг Старому, Одрі й ще…

Звук праворуч. Він обернувся й знову рефлективно обіруч стиснув пушку, підставляючи обличчя смертельним випарам. Нічого не видно. Навпаки, всі відчуття притупилися. З очей струмують сльози. В горлі пече. Від болю розколюється череп, ніби сокирою шматуючи свідомість. І жодного сліду втікача.

Тепер він стояв посеред приміщення в оточенні барил. Віддалився від дверей, як плавець віддаляється від берега. З Фарабо чи без, він більше не мав дна під ногами. Кожен подих отруював сильніше…

Пригадав, що перхлоретилен небезпечний також для хребта й нервової системи, викликає психічні розлади, зокрема шизофренію… Так, ніби Фарабо й без цього не був божевільним. Він…

Ерван круто розвернувся: в освітленому прямокутнику дверей стояв чоловік у каптурі й цілився в нього. Думки й рефлекси заклинило. Він мав би кинутися на підлогу, але це означало вірну смерть. Мав би прицілитися в супротивника, але рука заніміла. Мав би вистрілити, але не міг пригадати, чи легко займистий перхлоретилен. Загалом, він уже нічого не бачив і не міг чітко мислити. І перед очима, й у голові все пливло.

Нарешті підняв пушку, але запізно: привид вистрілив, задкуючи до сходів. Ерван уже готувався померти, але куля загубилася в пітьмі. Картинка почала змінюватися. Сутичка на межі світла й темряви. Якийсь чоловік накинувся на іншого. Суперники втратили рівновагу й гепнулися в розчинник.

Неможливо прицілитися з обпеченими очима — особливо в розпалі бійки. Хитаючись, Ерван спробував підійти. Черговий напад кашлю змусив його впасти на коліна. Відображення власного обличчя в калюжі хлорки ніби запрошувало зануритися в неї остаточно.

Два постріли. Він примружився, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але все попливло. Цієї миті чиясь рука схопила його й потягла до виходу. Він пручався, засліплений, і кричав, у агонії шукаючи хоч ковтка повітря. Світло. Сходинки перелічили йому хребці. Далі вощений бетон прослизнув під спиною.

Раптом барабанні перетинки сколихнули інші звуки: туалет. Щойно він розпізнав ці звуки, з’явилося ще одне відчуття. Крижана вода. Йому хотілося кричати, але вона заповнила рот. Спробував підвестися, та чиясь рука твердо тримала його в унітазі.

Нарешті йому підняли голову. Він рефлективно вивільнився й протер очі. Не орлиний зір, але достатньо, щоб упізнати обличчя рятівника.

— Що треба сказати, братику?

Він переміг смерть. Стиснув її руками і майже взяв гору.

Ця думка не полишала Лоїка від самої сутички в підвалі. Дивовижна інверсія давно знайомого співвідношення сил. За двадцять років кайфу саме його завжди колисала Жінка з Косою — приходила смоктати кров і нашіптувати солодкі слова після кожної доріжки чи ширки.

Сьогодні він почав нове життя.

І мимохідь врятував життя братові.

Ніщо не могло зруйнувати його тріумфу. Ні втеча вбивці — він все-таки вирвався, піднявся сходами й побіг до виходу, вистріливши ще кілька разів, — алілуя — ні в кого не поцілив. Ні перхлоретилен, який всотався в кожну щілинку кожної порожнини тіла його й братового. Ні трансфер до лікарні Лярібуазьєр, такий поквапливий, що можна було подумати, ніби вони вже приречені. Ні шокова терапія, яку їм довелося терпіти до вечора: ретельне купання, повне обстеження (кров, бронхи, сітківка тощо), шквал ліків…

Протягом цих темних годин Лоїка не полишив його переможний настрій. Він перейшов Рубікон: він, боягуз у сім’ї, торчок, педик, кинувся в битву й переміг. Не Фарабо, а самого себе. І це вже чимало.

Вечірній діагноз підтвердив його перемогу: аналізи негативні. Він не отруївся і не зазнав жодних уражень. Титанові пластини, вставлені колись у носову перетинку, — дякувати коксу — забезпечили несподіваний захист. Його брат, натомість, мав пройти ще кілька аналізів — добряче нанюхався на складі.

О шостій вечора Лоїк повернувся на авеню Президента Вілсона. Обдертий, пом’ятий, спустошений — і щасливий. Хімічне чищення — ось що він пережив, воскрес і виринув зі свого темного попелу, ніби Фенікс.

Змінився навіть його погляд на реальність. Власне помешкання здавалася тепер казковою скринькою, повною скарбів, з блискучою підлогою й розкішними картинами. Вигляд Сени та Ейфелевої вежі з вікна тішив його. Усе було те саме, але віднині він володів здатністю поглядом трансформувати побачене — або ж просто відновлювати картину: Лоїк ніколи не бачив цієї чудової обстановки, засліплений наркотиком, а потім — одержимий його відсутністю.

Він ще раз прийняв душ, аби позбутися запахів лікарні. Під струменем води пригадував свої бойові подвиги. Ще в машині на паркінгу в Женнвільє його охопило дивне передчуття. Швидко перебігаючи в пелені пари, він дістався сходів і збіг ними саме тієї миті, коли той покидьок цілився в брата. Він кинувся, не розмірковуючи. Момент істини: вистачило кількох секунд, щоб остаточно розірвати будь-який зв’язок із колишнім Лоїком.

Вийшов з душу, подивився на себе, голого, в дзеркало над раковиною. Здавалося, що мутація помітна й на фізичному рівні. Шар сала, яким він обріс за час роботи в офісі, згорів. Обвислі м’язи знову зміцніли. Плечі розправилися. Він знову став сухим, жорстким, вискобленим. Повернулися його сила, його енергія — та тілесна конституція, що дала змогу п’ятнадцять років тому виграти кілька престижних регат і стати одним із найвидатніших шкіперів свого покоління.

Він натягнув труси й футболку та приготував собі міцного еспресо — нашвидкуруч, забувши раптом таку важливу колись церемонію. Тепер вважав себе крутим… Ну ж бо, до дна.

Раптом його охопило інше почуття. Хотів кричати про свою радість, поділитися з кимось цим торжеством. Але з ким? Брат досі в лікарні або ж виплутується з цієї нової халепи в офісі (вони домовилися просто собі викреслити будь-яку згадку про роль Лоїка у подіях). Сестрі не потрібні додаткові переживання. Що ж до Софії, то й мови нема про те, щоб іти шкребтися в її двері. Ще подумає, нібито він прийшов шукати розради після зґвалтування у Ф’єзоле.

Залишалися друзі, але які? Одні жили тільки заради кайфу, інші — заради бабла, причому ці дві категорії часто перетиналися. Як пояснити їм, що він відчув неймовірний кайф від напруги, лихоманки, яка його опанувала саме тієї миті, коли він ризикував головою?

Лоїк глянув на годинник — уже по дев’ятій, — і йому сяйнула одна ідея. Жерар Комб щовечора організовував стрільбища у своєму клубі в Епіне. Інструктор упізнав його голос у слухавці й розреготався — але доволі силувано. Лоїк здогадався: Ерван з ним поговорив.

— Я думав, одного сеансу тобі вистачило, — натужно жартував власник тиру.

— Усе тільки починається.

— Де Лоїк?

— Я думав, ти зателефонуєш, аби дізнатися про мої справи.

— Найслабші в пріоритеті.

— Сьогодні він не здався мені таким уже слабким…

— Що сталося? — тон Софії став жорсткішим. — Ґаель сказала, що ви зникли на півдня.

— Ми зіткнулися… Ну, е-е-е, з однією проблемою.

— Між вами?

Ерван зітхнув у слухавку. Їх із Софією завжди єднала домовленість: захищати Лоїка від зовнішнього світу і його власних демонів. Він узяв молодшого на небезпечну операцію, не дотримав слова.

— Ні, в мене на роботі.

— Ти брав його з собою?

— Він був зі мною і…

— Ви в своїй сімейці всі пришиблені. Скільки разів я тобі казала…

Облиш. Урешті-решт, вона мала рацію. Загалом, Софія не могла на цьому зупинитися. Та Ерван виснажився остаточно. Вийшов із Лярібуазьєр і спробував повернути собі контроль над розслідуванням. Марно. Його не просто відсторонили. Віднині місце Ервана — на лаві підсудних.

Перший дзвінок, ще в лікарні, він отримав від Фітуссі. Ерван цілком заслужив такого гніву начальника. Безглузда операція, проведена всупереч здоровому глузду, цілковито незаконна. Убитий робітник, поранений поліцейський (кілька синців, але жодного перелому), сотня цивільних під загрозою. І, звичайно, вбивця досі на волі.

Шеф не приховав жодної подробиці колотнечі, яку спричинила маленька Ерванова примха. Фітуссі телефонували всі значні посадовці з Міністерства внутрішніх справ. А що вже казати про ЗМІ, які залюбки обсмоктуватимуть цю історію. І все через дурника, який завжди чинить по-своєму і нікого не слухає!

Ерван випив цю чашу до дна, але його захищала одна вагома обставина: жалоба за батьком. По катафалках не стріляють. Він скромно визнав свої помилки, оголосив, що готовий прийняти всі наслідки, але попросив дозволу на те, щоб спершу поховати батька. Фітуссі кашлянув і щось пробурчав. Ерван нагадав, що вони з сім’єю хочуть відмовитися від помпезних паризьких церемоній і поховати Командора в тісному колі на острові Бреа. Фітуссі не міг не дозволити йому сісти на літак наступного ранку (увечері рейсів більше не буде: Ерван усе-таки полетить з братом і сестрою). Після повернення вони матимуть час, аби взятися до іншого поховання — його кар’єри.

По тому Ерван зателефонував комісару Сандовалю, який керував новою облавою. Природно, війська з західного передмістя ринули на північ, густим гребінцем прочісувати Женнвільє та околиці. Кожну живу душу в уніформі поінформували, проінструктували та випустили на місце подій із зарядженою пушкою в руках. Єдиний наказ: ніякого милосердя. Поки що — жодних результатів. Ні слідів, ані доказів. Ані найменшого натяку на бодай єдиного свідка. Убивця мав дар розчинятися в повітрі.

До того ж, сценарій, за якого Тьєрі Фарабо, досі живий, утримувався в підвалах Шарко, далі переховувався в Ізабель Баррер, а тепер утікає, провалився. Нині Ерван зіткнувся зі справжнім убивцею з Лувесьєнна, тим, хто хапав камамбер руками та вкрав службову зброю Одрі, — о шостій вечора балістична служба винесла свій вердикт: кулі й гільзи із Женнвільє справді випустили з Sig Sauer SP 2022 мадемуазель Вінавскі — він мусив визнати, що супротивник аж ніяк не схожий на стариганя, якого впродовж сорока років годували психотропами. «Раджу знайти собі версію, ліпшу за прикутого до ліжка шизика, кремованого 2009 року», — сказав Фітуссі. Злочинець із пральні радше нагадував утікача в балаклаві з порту Фос або вбивцю в комбінезоні зентай у Сент-Анн.

Поки Ервану робили рентген і забирали кров на аналіз, Сандоваль приїхав до Лярібуазьєр особисто.

— Ти бачив його обличчя?

— Ні. Він був у масці, щоб не надихатися перхлоретиленом.

— Фоторобот, який ти мені перекинув, досі актуальний?

— Не впевнений.

— Мені брати його до уваги, чи ні?

— Ні.

— Значить, це не Фарабо?

— Не знаю.

— Я нічого не тямлю в твоїй справі.

— Ласкаво прошу до клубу.

Сандоваль був статечним, досвідченим, методичним фліком. Ідеально підходив для гонитви за божевільним на дорогах Іль-де-Франс. Але зіткнувшись із лихою змовою, коріння якої сягає на сорок років углиб, аж до історії, що сталася тоді в Заїрі, а нині загрожувала кланові Морванів, із привидом чаклуна в ролі головного підозрюваного, вважав за ліпше переглянути концепцію.

Ерван зосередився на об’єктивних фактах:

— Той тип був у светрі з чорним каптуром.

— А нижче?

— Спортивні штани зі смужками з боків.

— Скільки смужок?

— Це прикол?

— Три смужки — «Адідас». Одна — «Пума». Дві…

— Я не роздивився, — видихнув Ерван. — Хлопець у збудженому стані, ви зобов’язані його спіймати.

Флік засміявся, коротко й похмуро, та пообіцяв тримати його в курсі.

О сьомій вечора лікарі оголосили Ерванові добру новину: вони не знайшли ні дерматиту, ні будь-якої ознаки інтоксикації. Утім, для профілактики доведеться кілька днів приймати вугілля «Веііос» та препарати від кашлю, а також користуватися краплями для очей. Повернувшись додому, він негайно склав рапорт про невдачу в Женнвільє, намагаючись належно виправдати свої дії чи принаймні сяк-так відмазатися. Перекинув документ мейлом «тим, кого це стосується» і тепер чекав на другу хвилю шквалу прочуханів. Поки що відповіді не було.

Хай його викинуть геть чи притягнуть до відповідальності, але єдине, що він міг наразі зробити, — це назавтра вшитися й допитати Ляссе. Це його вирішальний бій: якщо нічого не доможеться з цього боку, втратить сенс боротьба проти усунення від справ. Він сподівався, що силами поліції вдасться схопити втікача, а інші профі перехоплять естафету, щоб закрити справу.

Голос Софії досі звучав у телефоні. Він не слухав її вже добрих десять хвилин. Знав цю тираду напам’ять: їй начхати, якщо Лоїка переїде потяг чи його самого зжеруть ополченці з Верхньої Катанґи. Їй важать лише діти. Але двійко малят також Морвани, і Морванів-старших просять угамуватися, хоча б для того, щоб у Міли та Лоренцо були батько й дядько в презентабельному вигляді.

Ерван посперечався для проформи. Ця розмова мала на меті лише емоційну розрядку — для Софії. Дарма, що вона народилася графинею і за будь-яких умов демонструвала незворушність на межі презирства. Нервуючи, ця пані перетворювалася на істеричну неаполітанку. Раптом вона ніби усвідомила, що марно монополізувала слухавку.

— Розкажи мені, що сталося.

— Не зараз. Не по телефону.

— Сьогодні ввечері, — відрубала вона. — Чекаю у себе вдома.

Софія повісила слухавку, перш ніж він устиг відповісти. Ерван узяв з холодильника банку пива, усміхаючись: графиня завжди може почекати. У нього всього кілька годин, щоб відновити сили, перш ніж знову злетіти — і мови нема про те, щоб змарнувати цей час.

Він збирався лягти спати, коли відчув останнє, на що очікував: голод. Це здалося жалюгідним. Зміг втратити батька, бачив, як згасає мати — телефонував до лікарні Жоржа Помпіду: новин немає, а це вже кепська новина… Він спричинив смерть безневинних людей і просрав справу свого життя, але у певні години шлунок так само нагадує про його нікчемну органічну природу. Хоча востаннє він думав про їжу чотирнадцять годин тому, та й тоді все-таки не попоїв.

За нормальних обставин пішов би в МакДак або до китайського ресторанчика в своєму будинку, але нині не мав сили на те, щоб вийти з дому. Думаючи лише про смерть, відчинив дверцята холодильника та знайшов там — о диво — яйця, молоко й ще якісь базові продукти. Мабуть, їх купила прибиральниця після його повернення. Без жодного ентузіазму взявся готувати тортилью по-іспанському.

Почистив і порізав кілька старих картоплин, які валялися в глибині шафи, далі — не набагато свіжішу цибулину. Цибулю — кільцями, картоплю — дрібними кубиками. Усе це — в пательню, на якій закипіла олія, і відразу накрити. Збиваючи яйця, побачив у цій суміші точний образ своєї невдачі: волів би брати участь у облаві на вбивцю, або, перечитуючи свої нотатки, виявити деталь, яка дала б змогу його викрити, але дійшов до краю. Нема чого вже копати чи обмірковувати. Самі обличчя мертвих у безладному кружлянні: Морван, Одрі, Сальво, Бісінґ’є, голова китайського робітника, що застрягла в герметичних дверях…

Залишив картоплю й цибулю тушкуватися під накривкою та пішов до вітальні з наміром зробити ще кілька дзвінків. Спершу Тонфа: флік уже був удома. Накачаний знеболювальним, готувався до сну. Далі Сандоваль: досі нічого. Як убивця міг щоразу прослизати крізь поліційне оточення? Чи йому й далі допомагали? Щоб затулити всі дірки, Ерван набрав номер Верні й попросив потай розставити людей навколо Шарко: урешті-решт, звір міг також повернутися до рідного лігва.

Запах горілого перебив його на півслові. Картопля! Ерван поклав слухавку й кинувся на кухню — все згоріло. Збирався схопити пательню, коли задзвонив інтерфон.

На порозі під’їзду стояла Софія в пальто й чорних замшевих чобітках, загорнута в об’ємний багряний шарф: таке просте вбрання, що не відразу впадала в око надзвичайна вишуканість. Деталь: жінка, яка ніколи не фарбувалася, цього вечора мала червоні губи, ніби торкнулася ними до свого шарфа. Софія нагадувала свято, але Ерван сумнівався, що його туди запросили.

— Не варто було турбуватися.

— А хто ще потурбується?

— Завтра рано вставати на ранковий рейс…

— Власне, про це й маємо поговорити. Не впустиш мене?

Він поступився без посмішки. Поки жінка піднімалася, відчинив вікна, щоб вивітрити запах гару, й натягнув джинси. Усе-таки глянув на себе в дзеркало у ванній: очі альбіноса, набрякла червона пика, шкіра підсмажена в пригодах цього дня. Жахливо.

Але побачивши її, таку прекрасну, таку недосяжну, Ерван подумав, що це не страшно. Їхні стосунки так чи інакше неможливі, й кожен мусить дотримуватися своєї ролі. Красуня і чудовисько. Королева і мавпа.

— Про що? — повторив він, зачиняючи двері. — Про що ще ми маємо поговорити?

— Ти намагався щось приготувати? — Софія ухилилася від відповіді, кивнула на сліди його невдалої спроби.

Ерван не відповів, натомість підійшов до місця злочину й увімкнув вентиляцію. Не запитуючи, дістав дві коли «Зеро». Софія поділяла його пристрасть до таких підсолоджених напоїв. Бляшанки зашипіли, ніби два затвори.

— Ти хочеш, щоб я полетіла на Бреа? — нарешті запитала вона, сідаючи.

— Що? — перепитав Ерван, почуваючись ошелешеним. — Ні. Зовсім ні. Ми… Ну, Меґґі хотіла, щоб на похороні були тільки…

— Меґґі хотіла б, щоб я поїхала.

Ерван зробив ковток і всівся на табурет навпроти неї. Опануй себе.

— Чого ти, власне, домагаєшся? — запитав він. — Ти ненавиділа мого батька. Уже два роки воюєш із Лоїком, і я досі не знаю, як ти вирішила питання зі мною. Якого хріна тобі робити на Бреа? Ще тиждень тому ти хотіла знищити обох наших старих, а…

— Ще тиждень тому вони були живі. Просто зараз усе відбувається надто швидко. Намагаюся пристосуватися.

Софія підвелася й скинула пальто. На ній була дивна сукня, темна й пряма, ніби з губчастої тканини. Справді чудернацька, але водночас незбагненно елегантна. Настрій в Ервана змінився. Присутність цього створіння в його квартирі — це знак. Хай там що станеться, він мусить продовжити своє розслідування. Провести ніч над нотатками. Не здаватися, поки не впаде від виснаження. І, можливо, навіть кохатися з цією феєю в нічній сорочці, поки вона не піде.

— Софіє, — він заговорив примирливим тоном, — ми всі стараємося, але не наближайся до цього лайна, не треба. Поки що нічого не ясно.

Вона підійшла до нього й стала на одне коліно, щоб виявитися на рівні обличчя. Завше вдавалася до найменш очікуваних жестів, але це виходило природніше за схід сонця.

— Щось тебе палить і скоро пожере цілком, — прошепотіла вона, тицяючи пальцем йому в груди.

— Ти маєш на увазі картоплю?

Софія не відповіла на його жарт, просто поцілувала й поклала руку йому на потилицю. Ерван ледь не впав зі стільця. Поки намацував свою колу на журнальному столику, на думку спала єдина фраза:

— Думаю, Лоїк досі тебе кохає.

Ще одна надзвичайно вдала репліка.

Софія зі сміхом підвелася:

— Ти реально нічого не зрозумів.

— Чому? — він поквапливо сьорбнув з бляшанки.

— Він більше не може мене кохати. Більше не хоче бути тим, ким був, коли кохав мене. Розумієш?

Ще один ковток. Бульбашки, холод, цукор, або принаймні його замінник. Ерван невпевнено кивнув.

— Лоїк останніми днями змінився. Не знаю, чи це через смерть Старого, але…

Жінка сіла на кутик столика, щоб знову опинитися з ним лицем до лиця.

— Маю дещо розповісти тобі про Лоїка.

Нарешті він зрозумів, чому графиня прийшла. Вона обхопила його руками — не обійми коханки, просто відновлення їхньої колишньої коаліції для захисту малого — й глибоко вдихнула:

— Це сталося у Флоренції.

До Ланніона їх віз маленький літак на сорок місць, ATR 42-300, і це надавало мандрівці атмосфери інтимної вилазки. Нічого спільного з урочистою процесією, тим паче з масовим чартером.

О восьмій ранку Ґаель ще не до кінця прокинулася — навіть не була впевнена, що спала. Супутники її, навпаки, почувалися на піку бадьорості. Ерван із телефоном у руках чекав на посадку, міряючи кроками залу з таким виглядом, ніби проковтнув аварійну сигналізацію. Лоїк із директором аеропорту залагоджував останні проблеми, пов’язані з перевезенням тіла. Він, здавалося, останньої миті пригадав, що має вдягтися в чорне, та схопив дурнуватий костюмчик а-ля італійський денді, сяк-так зав’язав краватку, що нагадувала петлю на шибениці. Обидва братики були схожі на охоронців з похмілля.

Політ пройшов у тій самій атмосфері — наполовину похорон, наполовину сімейна подорож. Ґаель добре почувалася в товаристві братів: це нагадувало дитинство, коли вони зі змінним успіхом, але обов’язково її захищали.

Коли шасі літака торкнулося до посадкової смуги, вона здригнулася й зрозуміла, що спала. Ніби маленька дівчинка, взяла Ервана під руку й скуйовдила волосся Лоїкові, який сидів попереду. Саме на краю прірви найбільше цінуєш свою точку опори.

Не здавали речі в багаж, щоб не чекати на них по прильоті. Марно: зі своїм особливим вантажем аеропорт залишили таки останніми. Поки Ерван і Лоїк наглядали за транспортуванням труни до паркінгу, Ґаель вийшла покурити. Аеропорт був такий маленький, що нагадував залізничний вокзал, загублений у якійсь долині. Біля підніжжя диспетчерської вежі вона скрутила собі цигарку — придбала тютюн і папір, щоб усе було по-бретонському. На жаль, ця деталь нагадувала їй Одрі. Мусила кілька разів починати наново — так тремтіли руки.

Підпалюючи самокрутку, зрозуміла, чому їй так подобалася ця похмура подорож. Брати вирвали її з небезпечної самоти. Ліпше ховати батька на краю скелі, ніж сидіти вдома самій і нічого не їсти. Ніхто не зміг би змусити її бодай щось проковтнути, але принаймні брати були поруч і могли подбати про неї, якщо знепритомніє. Біля них вона погоджувалася здатися, як під час шпиталізації. Більше не думати, не вирішувати, не боротися. Анорексик в усьому бачить зайву вагу включно з тягарем власного життя.

Катафалк рушив з місця, обидва Дюпони[136] не забарилися. Хоч як це дивно, вони виринули в неї з-за спини. Ґаель з першого погляду зрозуміла, що брати знову погиркалися. Ерванове обличчя набуло барви швейцарського Червоного Хреста, Лоїк сполотнів, ніби підсвічений екран. Справді ефектна парочка.

— Візьміть таксі. Маю одну справу, — оголосив старший.

— Що?

— Цей гівнюк нас кидає, — виплюнув молодший. — У месьє рандеву.

Ґаель перевела погляд з одного до іншого:

— Приколюєтеся?

— Я орендував тачку, — Ерван показав їй ключі. — Приєднаюся до вас о другій.

Вона так здригнулася, що цигарка випала з пальців. Уже не мала достатньо сили для боротьби з холодом.

— Ця зустріч якось пов’язана з татом?

— Забудь.

Її черга вибухнути гнівом:

— Не викаблучуйся перед нами. Куди ти їдеш?

— Маю розпитати одного психіатра для свого розслідування.

— Ти не думаєш, що в нас сьогодні є важливіші справи?

— Якийсь псих досі бігає на волі.

— Я знаю ще одного такого.

Ерван підійшов до сестри впритул, і її налякала його подібність до батька. Ніби вивітрилися всі його власні риси. Залишився тільки голий скелет, викопні рештки Старого. Ця схожість усе-таки дивним чином її заспокоїла.

— Ліпше не запізнюйся, придурку.

— Зачекайте на мене. Я зараз.

З інтерфона на першому пропускному пункті ЗПП почувся голос Жана-Луї Ляссе. Ерван не так усе уявляв. Після затримання та кількох допитів він би добре подумав, перш ніж погоджуватися на ще одну розмову.

Чекав на паркішу, обмірковуючи новину, що стала сенсацією минулої ночі: історія з оральним зґвалтуванням його брата на пагорбах Ф’єзоле. Макаронники можуть зачекати. Зараз головне — слідкувати за Лоїком. Його раптове захоплення вогнепальною зброєю не обіцяло нічого доброго. Після Ґаель, яка погралася в поборницю справедливості в лозаннському готелі, Лоїк вочевидь готувався зробити те саме з флорентійськими мафіозі. Це вже гра не семи родин, а семи самураїв.[137] Коли вже вона скінчиться?

Софія на ніч не залишилася: згадка про італійське жахіття вбила будь-яку пристрасть. Ерван відмовлявся уявляти собі цю виставу з його племінниками в перших рядах. Не міг і дозволити цьому новому болю себе заполонити — намагався позбутися його, переконуючи себе, що Лоїк, урешті-решт, був бісексуалом, часто бавився з вогнем, себто з коханцями, хворими на СНІД чи гепатит С. Накачаний заспокійливим, і не тямив, мабуть, що з ним відбувалося. Дурниці.

Ерван цілу ніч промивав собі очі й ковтав активоване вугілля. Попри осоружну загальмованість (лікарі попередили: перхлоретилен має ще й наркотичну дію), так і не зміг поспати. О третій по півночі зібрав зошити з нотатками про обидва розслідування, вересневе й конґолезьке, додав до них фотографії, звіти, протоколи, прикріплені до справ, заклеїв усе це в пакети для заморожування та сховав свій скарб на паркінгу поряд із будинком. Готувався до гучного обшуку від В’яра (або ж таємного трусу — на вибір) для конфіскації всього, що могло стосуватися їхньої таємничої програми й участі держави в цьому лайні.

— Чого вам іще?

Жан-Луї Ляссе стояв за парканом ЗПП, тримав руки в кишенях свого дафлкота. З-під нього визирали ультрамариновий блейзер і тонка смугаста краватка: прекрасний Ж.-Л. у всій своїй оксфордській красі.

— Маю ще кілька запитань.

— Ви вже й так мені їх чимало поставили.

— Я говорив із Паскалем В’яром.

Жодних ознак подиву: високе чоло, брови-батоги й чуттєві губи. Мабуть, цьому психіатрові часто казали, що він схожий на Домініка де Вільпена або Річарда Ґіра. Кожен комплімент він, певно, сприймав без подиву, майже скрушно.

— Усього цього для мене більше не існує.

Ерван став перед ним. Наближалися охоронці з пропускного пункту, готові захистити господаря. Через мряку все довкруж нагадувало пап’є-маше.

— Послухайте мене уважно, Ляссе, я не повторюватимуся. Три дні тому якийсь псих в дикунський спосіб зарізав лейтенантку з моєї групи. Учора ввечері він поранив ще одного мого підлеглого і вбив робітника, який став у нього на шляху.

Ляссе це помітно вразило: вочевидь він був не в курсі.

— За кілька годин я ховаю батька, — вів далі Ерван. — Його дружина от-от до нього приєднається, — він більше не міг вимовити слів «моя мати», — а я, певно, вже втратив роботу. Повірте, якщо ви просто зараз не погодитися бодай на якусь співпрацю, падаючи, я захоплю вас із собою, і падати буде боляче.

Старий чепурун трішки потупцяв на вогкій землі — мало не танцювальні па. Нарешті він підняв комір свого пальта й кивнув на паркувальний майданчик.

— Візьмімо мою машину.

Ані пари з вуст під час поїздки. Краєвид за двірниками плив переплетеними патьоками. Ерван міркував, чи не збирається Ляссе скинути його з урвища, віддати одному зі своїх створінь, розлюченому шизикові, по горло напханому невідомими речовинами, — або ж просто собі здати жандармам.

Вони проїхали пласкими, як футбольне поле, ландами всього з кілометр чи два. Нарешті на обрії з’явилася смуга моря, сіра й похмура. Тут не було жодних скель: земля заходила в море обачно, камінь за каменем. Удалині височіли сосни, здаля схожі на групку броколі, ввіткнутих у пісок.

Вони вийшли з машини й попрямували до берега. Ерван уже зрозумів, що Ляссе збирався все розповісти з честолюбства науковця й відчуття непереможності — але точно не через докори сумління.

— Інколи я організовую тут прогулянки зі своїми пацієнтами, — сказав нарешті психіатр.

— Саме так Фарабо дав драла?

Цього разу лікар коротко посміхнувся, знову ніби силувано. Дощ не проникав у його чуприну. Зачіска waterproof.[138] За будь-яких обставин професору вдавалося буквально вийти сухим із води.

— Ви дуже далекі від правди. Ідіть за мною. Там є стежка вздовж берега. Сподіваюся, у вас не слизькі підошви.

— Уже багато років, — почав Ляссе, — діє державна програма з дослідження причин насильства. Є офіційна частина, що включає статистику, інформацію від поліції, відомості про політичні спекуляції, судові постанови — усе це ні до чого не веде. І є таємна частина, що ґрунтується на дослідженнях науковців, і конкретні об’єкти цих досліджень — злочинці.

— Ті, хто сидить за ґратами?

— Інших вивчати не просто. Наш набір складається зі, скажімо, класичних убивць і ґвалтівників у французьких в’язницях, а також із психічно хворих з небезпечними нахилами, на кшталт тих, кого лікують у Шарко. Ми проводимо тести, аналізи, дослідження з метою глибшого розуміння механізмів агресії.

— Ви пішли далі: створили «Фармакон».

Ляссе кивнув, віддав належне знанням Ервана:

— Бачу, ви прийшли не з порожніми руками.

— Розкажіть про свою роботу разом із Юссено.

Ляссе перевів подих. У пелені дрібної мряки він зі своїм ретельно зачесаним волоссям і профілем переможця нагадував сучасного трибуна.[139]

— Юссено володів знаннями в галузі нейрології, чого бракувало мені. Це він підкинув таку новітню ідею: певні нейронні мережі в мозку відповідальні за агресію. Поступово нам вдалося локалізувати зони, залучені до процесів насильства, а далі — й контролювати мережу цих нейронів у людському організмі. Тоді Юссено зробив ще один крок. Він винайшов «Фармакон».

— Розкажіть мені про це.

Вони брели узбережжям до сосен. Попри завісу дощу, місцина нагадувала Лазуровий берег і ласкаве Середземномор’я. Бракувало тільки сюрчання цикад. Його замінили зойки чайок, схожі на шкрябання ножа об кістки.

— Це доволі складно.

— Я не такий уже дурний. По-перше, назва: що вона означає?

— Це слово походить із давньогрецької мови. Так називали жертву, яку на знак спокути вбивали на околиці міста, щоб символічно очистити його від будь-якого насильства. Поступово це слово почало означати водночас «ліки» й «отруту». Така сама двозначність закладена і в нашій програмі.

— Тобто?

— Ви знаєте, як працюють нейрони?

— Більш-менш.

— Для кожної емоції, кожного рішення, кожного руху потрібен імпульс, що виникає в мозку та запускає ланцюгову реакцію в усьому тілі, поширюючись певною мережею. Від найпершого стимулу кожен нейрон електричним розрядом вивільняє нейромедіатор, що досягає рецепторів наступного нейрона, а той своєю чергою відіграє таку саму роль, і це триває аж до фізичного виконання наказу. У нас виникла ідея блокування рецепторів одного чи кількох нейронів у мережі, відповідальній за насильство.

— Конкретніше: як це мало діяти на людину?

— Наказ, відданий мозком, не зміг би дійти за адресою. Повідомлення згасає дорогою.

— Як заблокувати ці рецептори?

— Наситивши їх замінником, нашим жаргоном це зветься «аналог». Він не допомагає справжньому нейромедіатору передати повідомлення.

«Аналоги» — слово, яке використав Левантен. Речовини, що містяться в безіменних пігулках монстра з Лувесьєнна.

— Уявіть собі мікроскопічні порожнини, які можна заповнити, — вів далі Ляссе. — За допомогою цього препарату нейронні рецептори забиваються, і це стримує агресію пацієнта, яка не може перевищити певний поріг.

— Що це за замінники?

— Хімічні речовини, які виробляють у великих лабораторіях.

— Вони співпрацювали з вами?

— Звичайно. Те, що працює зі справжніми злочинцями, у менших дозах може бути корисним для пацієнтів з агресивною поведінкою або з труднощами в стримуванні деяких імпульсів. Лабораторії постачали нам аналоги, а ми ставили досліди, щоб визначити дозування, адже це найголовніше.

Усе це звучало на диво актуально. У часи, коли людська психіка регулюється, лікується, стимулюється купою пігулок і юрбою фахівців, можна припустити, що й правоохоронна система цим зацікавиться. У суспільстві більше не буде вбивць, принаймні рецидивістів, а лабораторії відкриють свою золоту жилу: від спорадичного використання для «слабких нервів» до всезагального приборкання народу з метою встановлення диктатури. Кінець хімічним війнам, ласкаво просимо в хімічне ярмо.

— Ця вакцина вже існує, чи ні?

— Існує: ми її вдосконалили. Юссено зі своєї клініки в Шату працював безпосередньо з лабораторіями. Я ж випробовував аналоги на своїх пацієнтах… добровольцях.

Качиний став. В інституті Шарко справді проводилися темні експерименти, а так звані волонтери вочевидь мали не більше бажання перетинати подвір’я, ніж солдати 1914-го року — лінію фронту.

— Ці випробування були болісними для пацієнтів?

— Проблема такого типу лікування полягає в тому, що спершу треба ввести чимало речовини, щоб наситити рецептори відповідних нейронів. А це означає, що спочатку рівень агресії зростає вдвічі, перш ніж усе остаточно вгамується.

Ерван уявив собі страхітливу картину: агресивні божевільні, яких зробили ще агресивнішими, хворі, чию хворобу посилювали, аби пізніше придушити. Гамівні сорочки, ізолятори, транквілізатори: заходи пригнічування й стримування, певно, не були рідкістю в підвалах «фабрики монстрів», якій ця назва ніколи ще не пасувала більше.

— Назвіть мені дати.

— Наш проект остаточно вималювався в двотисячних. Результати були значущі й свідчили, що ми на правильному шляху. На жаль, на Юссено вже не можна було покладатися.

— Тобто?

— Він охолов. Думав лише про розлучення, був просто одержимий цим. Більше нічим не переймався, крім своїх малих, своєї клініки та способу змусити її приносити прибутки. Раптом втратив будь-який інтерес до наших фундаментальних досліджень. Тоді втрутилася доля: він разом зі своїми хлопчиками загинув у автокатастрофі.

— Ви продовжили роботу самостійно?

Ляссе глибоко вдихнув вологого повітря, розкинув руки, повернувшись обличчям до моря. Сміховинний жест, але Ервана це не потішило. На цьому манекені з його пафосними позами лежала відповідальність за вбивства, які множилися від самого вересня.

— У мене вибору не було. Наші дослідження могли змінити світ!

— Ви усвідомлюєте, скільки крові на ваших руках?

Психіатр скорчив скептичну гримасу:

— Історія поступу науки…

— Факти, мать вашу, — нетерпляче перебив його Ерван.

— Держава залишила мене напризволяще: вони довіряли в основному Юссено.

Він вимовив ці останні слова з відразою, ніби до горла підступила шлункова кислота. Ерван був радше здивований: історія про «Фармакон» вся до останнього слова збігалася з розповіддю В’яра. Хоча б раз продажний флік з ярмарку Аліґр зіграв чесно. Можливо, він був переконаний у своїй безкарності, як і сам психіатр.

— Я мав аналоги. Мав усі записи. Але мені бракувало грошей, і я розумів, що все от-от накриється через брак бабла…

— Ви могли фінансувати свої експерименти з фондів ЗПП…

— Нереально. Нам допікають перевірки, а влада без кінця врізує наш бюджет.

Раптом Ерван збагнув, що сталося:

— Саме тоді прихильники Людини-цвяха постукали у ваші двері.

— Авжеж. Це було 2009-го. Лартіґе зі своїми спільниками запропонували мені цілий статок за кістковий мозок Тьєрі Фарабо. Це було несподівано. Я відразу погодився.

— Скільки вони вам запропонували?

Психіатр відповів не відразу. Його, того, хто працював із найнебезпечнішим матеріалом — людським мозком — і чия діяльність призвела до десятка вбивств, раптом опанувала безглузда сором’язливість через тему грошей.

— Скільки, Ляссе?

— П’ять мільйонів евро.

— І все це без податків.

— Прошу вас. Усе, що я робив, було…

— Було заради науки, я зрозумів. Що сталося потім?

— Я зміг знову розпочати випробування. Мені знадобилися ще два роки, щоб вивірити дозу, техніки введення, аналізи побічної дії, але минулого року «Фармакон» був готовий.

Ерван і цього разу здогадався про приховану логіку всієї історії:

— І тоді ви взяли того, завдяки кому отримали бабки: самого Фарабо.

— Це, мабуть, була найгірша ідея в моєму житті.

Мряка припинилася. Тепер вони йшли бухтою, всіяною потрощеними мушлями й сміттям, якого нанесли хвилі: клаптями рибальських сіток, шматками пластику, уламками скла… Відходами моря.

Сміття не заважало насолоджуватися красою краєвиду: маленька бухта, яку обступали круглі, мов бульбашки, валуни, мінилася рожевими й бузковими відтінками, а сосни й папороть на задньому плані складалися у фриз насичено-зеленої барви.

— Мені потрібен був хімічно чистий убивця, — Ляссе заговорив гучніше, перекрикуючи гомін моря, до якого вони підійшли надто близько — без будь-якого іншого мотиву, крім смаку до крові.

— Це не відповідає профілю Фарабо.

— Ні. Його агресію живили страх і вірування. Він не відчував задоволення від самого вбивства чи нівечення тіл.

— Чому тоді ви обрали саме його?

— Бо мав його під рукою. А ще тому, що за документами він помер у 2009-му. До того ж, він усе-таки був убивцею… першої категорії, якщо можна так висловитися. Його нахили до насильства залишилися недоторканими. Агресію цієї людини ніщо не стримувало — ні мораль, ані жалощі. Дія «Фармакону» на такого індивіда могла б остаточно все пояснити.

Не дивно: здатний до найбільшого зможе зробити й менше.

— Одне маленьке уточнення: хто підписував свідоцтво про смерть Фарабо?

— Один старий місцевий лікар. Він майже не глянув на тіло. Звик до смертей у Шарко.

— Але хто згорів у крематорії Верна?

— Ніхто. Плаг сам забив труну. Одна купюра розпорядникам — та й у вогонь.

— Де ви ховали Фарабо?

— В одному закладі у Валлонії, який я добре знав. Я платив за його перебування там: жодних проблем. Коли «Фармакон» був готовий, у лютому 2012-го, я повернув його. Помістив до ізолятора й змінив персонал у тому відділенні. Лише один чоловік був уповноважений займатися ним.

— Плаг.

— Атож. Навесні я розпочав лікування. Фарабо відреагував досить добре. Проблема полягала в побічній дії. Хоча в цьому випадку доцільніше говорити про основний ефект. Його жорстокість стала… некерованою.

— Ви довели його божевілля до краю.

На обличчі Ляссе з’явився скрушний вираз — він, певно, відпрацьовував його перед дзеркалом, перш ніж повідомити родичам пацієнтів про смерть нещасних, або спонсорам — про відсутність результатів. За спиною в нього знову збиралися хмари. Небо нагадувало безкрає сіре плоскогір’я, перевернуте вершинами до звивистого чорного обрію.

— Скільки тривала ця… прелюдія?

— Я не знаю.

— Як це?

— Фарабо втік ще до кінця лікування.

Тепер усе зрозуміло: цей дурень роздражнив звіра препаратами й дав йому змогу втекти з піною сказу на губах. Як казав Морван: «Від найгіршого ніхто не застрахований».

— Фарабо ніби трохи вгамувався. Напади люті порідшали. Я помилково подумав, що в нього починається друга фаза: приборкання. Одним словом, у вересні йому вдалося вислизнути і вкрасти «Зодіак», який належить лікарні.

Ще одна помилка. Ерван не перевіряв, чи був у Шарко хоч якийсь плавзасіб, хоча інститут мав вихід до моря.

— Господи, чому ви не розповіли мені про це?

— Я… я боявся арешту. До того ж, хотів продовжувати досліди.

Страх, провина й божевілля науковця нероздільно переплелися в цьому хворому мозку. Статті 122-1 та 122-2 з усіма їхніми положеннями цілком відіграються на такому пожежникові з піроманією. Попри професійну діяльність, його, мабуть, визнають… недієздатним.

— Фарабо подався до Керверека, — вів далі лікар. — Причалив у околицях ланд і натрапив на Віссу Савірі. Перетворив першого-ліпшого зустрічного на нконді.

Коло замкнулося: історія поверталася до першого вбивства. Понівечене тіло бідолашного курсанта відкривало моторошну вервечку.

— Щось не клеїться. Де він міг узяти цвяхи, люстерка? Як зумів вийняти органи?

— Ви не зрозуміли: нґанґа повернувся. Аналоги не лише посилили його нахили до насильства, а й відточили розум. Людину-цвяха опанували її колишні страхи, й вона вдалася до своїх радикальних методів, аби захиститися. Поцупив усе необхідне на складі: інструменти, цвяхи, залізяччя.

Ерван пригадав посвяту курсантів-новачків — їх називали пацюками, — та лисів, які переслідували їх у ландах із приладами нічного бачення. Як Фарабо міг залишитися непоміченим? Де він скоїв свій злочин?

Ляссе ніби прочитав його думки:

— Гадаю, він діяв на покинутому крейсері на узбережжі…

— На «Нарвалі»?

— Не знаю його назви.

— Припустимо, він натрапив на Віссу і йому вдалося затягнути хлопця на крейсер, або ж заскочити його вже там. Навіщо людині, яка переховується, після цього ризикувати й перевозити тіло на острів Сірлінг?

— Тіло перевіз не він, а ми з Плагом. Коли помітили його зникнення, вирушили на пошуки. Знайшли тільки труп, і я відразу вирішив його сховати. Хотів, щоб тіло знайшли значно пізніше. Тимчасом планував відшукати Фарабо.

— Що було далі?

— Ми шукали його всіма околицями. Потім перестали. Я сподівався, що він повернеться сам.

— Чому?

— Через нейромедіатори. Я не знав точних наслідків раптового їх скасування, але Фарабо мав страждати, його, мабуть, ламало.

Погода остаточно зіпсувалася: так на дно опускається важкий каркас судна після трощі. Море перекочувало свої гіркі хвилі. Темна маса води розбивалася об скелі й пінистими батогами опадала між кам’яних зубів.

— Приходили жандарми, запитували, чи не втікав котрийсь із наших пацієнтів. Я все заперечував і більше не бачив жодного поліцейського. Не забувайте, що Фарабо нібито помер 2009-го. Знову запанікував я вже згодом, коли ви ще раз приїхали щось винюхувати…

— Як Фарабо міг цілком зникнути з радарів?

— Завдяки Ізабель Баррер-Юссено. Він ніколи не організував би втечу без спільника на волі. Не знаю всіх подробиць, але вона, певно, звідкись забрала його. Можливо, навіть брала участь у вбивстві: ця жінка була справді…

Катц-Баррер підготувала ґрунт, забрала Фарабо з ланд, організувала вбивство Анн Сімоні, Людовіка Перно, напад на Ґаель — від якого остання врятувалася, але через це загинули інші… Зубчики всіх шестерень історії досі ще збігалися не повністю: чому Фарабо зупинився в розпал убивств? Після інциденту в Сент-Анн звірства припинилися. Цей період тиші підтвердив провину Кріпо.

Ерван запитав про це в Ляссе.

— Відповідь проста: саме тоді Фарабо знову почав лікуватися. Нейронні рецептори нарешті виявилися заблокованими. Його агресія вгамувалася.

— Звідки він дістав ці препарати?

— Наприкінці вересня до мене прийшла Ізабель Баррер. Фарабо вийшов з-під контролю. Я був ще більше шокований. Мене приголомшила її участь у цій історії. Тим паче, що та, кого я раніше знав, тепер була чоловіком. Ізабель усе зрозуміла: мої досліди, «Фармакон», його катастрофічні наслідки. Вона попросила транквілізаторів і аналогів.

— Ви не бажали зустрітися з Фарабо?

— Ізабель і слухати про це не хотіла.

— Ви дали їй препарати?

— Я не мав вибору. Слід було вгамувати Фарабо, а вона ще й погрожувала розповісти все флікам і журналістам. Ізабель зникла разом із пігулками, і я ніколи більше її не бачив.

Нарешті вони дійшли до соснового бору. Зелена глиця, сіра кора, червоний пісок: усе здавалося абстрактним, непроникним, як тоді, коли надто близько підходиш до картини.

— Коли Одрі заскочила Фарабо на хаті в Лувесьєнні, — заговорив Ерван, — він був не надто спокійний. Ваші пігулки його не втамували.

Ляссе розпачливо розвів руками.

— Ізабель на той час уже два дні лежала мертва. Фарабо не знав, що саме вживати й за якою схемою. Без мене й Ізабель він не міг лікуватися.

Ну нехай. Перемикаємо швидкість:

— Останніми тижнями Ізабель Баррер-Юссено під іменем Еріка Катца відновила спілкування з моєю сестрою Ґаель. Вона хотіла заманити її в пастку?

— Можливо. Фарабо не завершив своєї помсти, він, мабуть, вимагав ще однієї жертви.

Ерван уявив Ізабель у ролі учениці, готової на все, аби догодити своєму хазяїну, постачаючи йому жертв.

— Де, на вашу думку, він зараз?

— Гадки не маю.

— Якщо він повернеться до рідного гнізда, ви…

— Не бійтеся, попереджу вас. Я зроблю все, щоб зупинити різанину. Мене виснажили ці смерті, це насильство, ця нескінченна втеча… Я готовий відповісти, як ви кажете. Якщо не довіряєте мені, можете поставити своїх людей довкола ЗПП.

— Уже поставив. — Ще одна деталь не сходилася. — Я за цей час кілька разів стикався з Фарабо: він у неймовірній фізичній формі як на свій вік. Нагадує радше колишнього атлета, ніж пацієнта психлікарні, накачаного медикаментами.

— Це ще один наслідок лікування. Принаймні в першій фазі. Кажу ж, його нейронні рецептори перевантажені. Фарабо працює в посиленому режимі, якщо можна так висловитися.

— А ви самі його не боїтеся?

— Ні. Він усім зобов’язаний мені. Цей чоловік ніколи не підняв би на мене руку.

Доктор Франкенштейн, певно, думав так само, поки створений ним монстр не вбив його наречену. Але ці тонкощі Ерван уже помітив під час їхньої суперечки на тему Плага: прекрасний Ж.-Л. володів неабиякою фізичною силою. Він, можливо, боявся тюрми чи провалу, але не зіткнення з надто збудженим психом.

— Ви мене заарештуєте? — він мовби відстежив думку майора.

— Наразі ні: ви ще можете мені знадобитися. Але я не забуду про вас, коли настане час підбиття підсумків. Ви потонете, попри всі ваші зв’язки. Навіть раджу вам попередити своїх друзів: я дістануся й до них.

— Зрозуміло.

— Вам уже якийсь час нічого не зрозуміло. Ви закінчите життя пліч-о-пліч зі своїми пацієнтами, за ґратами.

— Ви не збагнули, що залежить від…

Психіатр не договорив: Ерван схопив його за лацкани дафлкота і притиснув до стовбура сосни.

— Стуліть писок, поки я й справді не розсердився! — заволав він зненацька. — У цій історії мене дивує тільки те, що я досі не розтрощив вам череп об камінь, мов крабовий панцир, отут, просто зараз.

Ляссе вистачило сміливості, щоб навіть посміхнутися.

— Ви цього не зробите, — прошепотів він. — Ось у чому різниця між людьми на кшталт вас і Фарабо. Приборкання, яке я намагаюся здійснити за допомогою…

Ерван з відразою відпустив психіатра й відступив на кілька кроків, щоб не чути його слів.

— У моменти просвітління, — Ляссе йшов за ним, — Фарабо часто говорив про вашого батька. Казав, що з нього вийшов би видатний нґанґа.

Ерван став як укопаний: не очікував такого підлого удару під дощем, під кронами сосен.

— Він розповідав мені про Променисте містечко, — не вгавав психіатр, — і про квітневу ніч, коли Ґреґуар Морван потрапив до іншого світу. Він згадував молоду жінку, свастику, яку ваш батько вирізав на…

— Стуліть, блядь, пельку!

Ерван підняв кулак і зупинився саме тієї миті, коли в небі загуркотів грім, відлунюючи ніби зусібіч одночасно.

— На вашому місці, — незворушно підсумував Ляссе, — я не переймався б так через Фарабо.

— Чому?

— Гадаєте, що шукаєте його, але насправді це він іде вашими слідами. Він вистежить вас за кілька годин.

Ерван проминув Пемполь і повернув у напрямку мису Арквест, а далі поїхав уздовж узбережжя, дивуючись, куди могло заховатися море. На Лазуровому березі неможливо ігнорувати близькість Середземного моря. А тут нереально помітити Ла Манш, поки він не вигулькне у вас під носом. Затоплена зелом сільська місцевість, якою він проїздив, могла бути й Лімузеном чи Альзасом.

Більше не хотів міркував про розслідування — забагато інфи, забагато божевілля. Поки що Ервана турбувало єдине: як не запізнитися на похорон. Уже 14-та, а він навіть не знає розкладу поромів на Бреа.

Як і передбачалося, море зринуло, коли він був лише за кілька метрів від Арквеста. Один поворот — і зненацька перед ним розгорнувся весь обшир. Ліворуч — грифельні хвилі до самого обрію, праворуч — шорстка мов напилок гранітна скеля. Захмарене небо, дрібний дощ: усе чисто, мій капітане. І все ж таки, дещо виділялося: пристань, яку обступили бар, готель і сувенірна крамничка, взяли в облогу кілька фургонів жандармерії та фліківських тачок із розпізнавальними знаками. Крюшо,[140] здавалося, очікували наступного порому чи то пак найпершого ворога суспільства на його борту.

Ерван залишив машину вгорі, на паркуванні, й пішки, дрібними кроками спустився до берега з рюкзаком на плечі. Що знову сталося? Чому тут стільки людей в однострої? Наблизившись, здивувався ще дужче: всією цією тусовкою керував Паскаль В’яр власною персоною. Нема чого розвідувати далі: ця почесна варта призначалася йому. Паризький префект вочевидь гадав, що похорон уже скінчився й що Ерван не забариться з поверненням на континент.

— Це ти по мене приїхав? — загукав він до В’яра.

У погляді бобо прочитав підтвердження власної гіпотези.

— Я боявся тебе пропустити.

— Якого хріна ти тут робиш?

— Надані мені владні повноваження дають підстави для твого затримання о… — він зиркнув на годинник, — чотирнадцятій сорок. Згідно зі статтею 603-2, ти можеш повідомити про це одній людині. Ти також можеш зв’язатися з адвокатом…

У своїй стьобаній китайській куртці, тибетській шапочці та полотняних штанях кольору хакі з бічними кишенями В’яр нагадував професора, який розмовляє з кимось на сходах університету. Ерван розумів, чому він узяв з собою купу людей: щоб надати бодай трохи серйозності великій сцені арешту.

— З яким обвинуваченням?

— Якраз їх, — Паскаль ледь нахилився вперед, — мені вистачить на всю зиму. З чого б його почати? Із твого дружнього візиту до мене додому? В офіс? Побиття й завдання тілесних ушкоджень офіцерові поліції? Твоя спецоперація у пральні «Domanges»? Нелегальний допит Патріка Бенабдаллаха? Можна сказати, що після повернення з Африки ти часу не гаяв.

Єдина добра новина: жодного слова про його ранковий візит до Жана-Луї Ляссе.

— Усе, що я робив, — Ерван заговорив спокійно й дуже серйозно, — в межах розслідування вбивства п’ятої з моєї групи, і…

— Залиш своє красномовство для протоколу. А поки що віддай мені значок і зброю. Зроби ласку, не опирайся і не грайся з нами в «героя самотнього хрестового походу».

Ерван відчепив кобуру від ременя, дістав посвідчення й передав жандармам. Марно посилатися на територіальні повноваження: В’яр завжди виходив сухим із води.

— Ти приїхав сюди тільки заради мене?

— Морван у кайданках — воно того варте.

За його командою підійшли двоє копів у цивільному. Здаля наближався пором, синьо-білий — просто як на квебекському прапорі.

— Зажди. Ти не подумав, що я тут взагалі роблю?

— І так знаю: ти щойно поховав свого старого.

— Ні: я саме туди збирався. Похорон о 16-й.

В’яр насупився. Гудіння двигуна порому вже лунало неначе з неба.

— Він ще не скінчився? — Паскаль дістав із кишені мобільний телефон і глянув на екран. — Труну привезли на острів три години тому.

— У тебе точні відомості, — посміхнувся Ерван, — але я спершу мав заїхати до нотаріуса. На мене чекають, щоб розпочати церемонію.

В’яр приклав руку до грудей і вклонився:

— Приношу свої вибачення. Ми тебе супроводжуватимемо.

— Ти останній, чию пику Старий хотів би бачити на своєму похороні.

Флік дістав свою електронну сигарету й заходився випускати пару.

— Мені б теж не хотілося, щоб Морван приїхав посцяти на мою могилу.

— Ось що я пропоную: ти відпускаєш мене на острів, я ховаю батька і ночую там. Уранці сідаю на перший пором і їду з тобою до відділку.

— А дулі з маком не хочеш?

— Я серйозно. Як, гадаєш, я можу звідти втекти?

— А човни?

— Сьогодні вночі відплив. Це останній пором, до завтра їх більше не буде. Я виявлюся в’язнем на острові.

Насправді Ерван не мав жодної гадки про чергування припливів та відпливів, і до того ж, біля Бреа вода ніколи не відступала повністю. Утім, його аргумент, здавалося, справив враження.

— Гаразд, — виплюнув В’яр із клубами пари. — Даємо тобі спокій до ранку. Маєш моє слово.

Пором причалював до берега.

Несподівано Ерван по-дружньому взяв свого супротивника за плече й прошепотів йому на вухо:

— Твоє слово? Як можна довіряти чувакові, який курить воду?

Архіпелаг Бреа завжди навіював тривогу: Ерван там задихався. Йому здавалося, що всі ці острів’яни, попри свій крутий вигляд, скупчилися на окрайці землі, ніби жертви кораблетрощі в очікуванні порятунку. Єдина втіха на сьогодні: у середині листопада острів безлюдний.

На борту задзвонив телефон: Ґаель. Уже п’ятий виклик від полудня. Ерванові здавалося, що вібрація дедалі більш знервована, агресивна, бо передає лють сестрички. Він не взяв слухавку, але попередив її есемескою: «Я на поромі».

Човник перетинав канал Ферля всього за п’ятнадцять хвилин. Він встигне на церемонію. Лоїк достатньо дорослий, щоб усе вирішити зі священиком і гробарями. Поховання відбудеться за заповітом Старого, хоч би чого це їм коштувало. Шкода, що сьогодні не неділя…

Дощ посилився, але Ерван усе-таки вийшов з-під накриття й став на носі. Сперся ліктями на огорожу борту й викинув з голови спогад про В’яра і його потовчену пику. Він подумає про це завтра вранці, коли поховає батька.

Усе-таки перевірив листи й повідомлення. Жодного слова від Сандоваля, отже, Фарабо досі втікає. Ерван пригадав пророцтво Ляссе: «Це він іде вашими слідами». Твої слова та дияволові у вуха… Якщо вбивця знайде їх, Ерван завалить його без подальших церемоній. А якщо його затримають деінде, Ерван дістанеться до нього, щоб знищити — хоч би якою була версія, ніхто не розпочне провадження проти нього. Скаженого пса потрібно пристрелити.

Він підняв голову й підставив обличчя дощу. Жодного пасажира на борту. Цей масивний пором повертав людину до стихій: повітря, моря, заліза. Накриттям за спиною в Ервана торохкотіли краплі. Хвилі під ногами тріщали, ніби він плив на криголамі. Фарбований металевий бортик був холодним і твердим, як і цей вітер, натоптаний водяним пилом.

Подумати тільки, Морван свого часу пожалів Фарабо… Ерван не поводитиметься так поблажливо. Фарабо, можливо, й був жертвою експериментів Ляссе, але Ерван покладе всьому цьому край. В ім’я Одрі Вінавскі, Жака Сержанта, Вісси Савірі, Анн Сімоні, Людовіка Перно та інших…

Потім він візьметься до Ляссе. Щодо цього Ерван ще сумнівався. Притягнути його до відповідальності, попри вогонь В’яра і його людей у відповідь? Або просто на тлі рожевого граніту ввігнати йому в довбешку три кулі?[141] Можна було б… Ерван зупинив себе в цих роздумах. Насправді, все, що він може зробити після похорону, — повернутися на континент, підставити руки під кайданки й вислухати купу накопичених обвинувачень.

Знову задзвонив мобільний. Лікарня Жоржа Помпіду. Ерван повернувся до накритої палуби й підняв слухавку. То був лікар, із яким вони бачилися напередодні.

— Ну? — брутально рикнув Ерван.

— Недобрі новини. Ми сьогодні вранці зробили додаткові аналізи й електроенцефалограму. Активність мозку майже на нулі…

Ерван був неспроможний визначити, що відчуває. І до кого саме. До жінки, яка його виховала? До вбивці Каті Фонтана? До жертви Морвана, якій судилася довічна спокута?

— До того ж, — вів далі медик, — крива має патерн спалаху-пригнічення… Зазвичай усе це свідчить про найгірше: незворотну кому.

— Скільки в неї часу?

— Що ви маєте на увазі?

Краплі дощу, які приніс вітер, наздогнали його в цьому прихистку: Ерван відчував, як вони колють у потилицю. З-за сірої завіси насувався Бреа.

— Скільки вона може прожити в такому стані?

— Неможливо визначити, — у голосі лікаря почулися підбадьорливі нотки. — Але не варто втрачати надію. Завжди є можливість того, що вона отямиться.

— У якому вона буде стані?

Лікар завагався, але Ерван відчував, що він не боїться сказати правду. Коли цілий день борешся зі смертю, перестаєш боятися живих.

— Проблема в неврологічних ускладненнях. Є серйозний ризик глобальної дисфункції мозку…

Ерван не уявляв себе в ролі доглядача Меґґі в стані овоча — й ще менше вірив, що на це погодяться Ґаель або Лоїк.

— Але на вашу думку, — заговорив він, щоб відігнати думку про це, — найімовірніший розвиток подій — це смерть мозку?

— Так.

— У такому разі ми матимемо право відімкнути її?

Ерван поставив це запитання лише про людське око: він кілька разів проводив розслідування вбивств під приводом евтаназії. Знав, що в таких ситуаціях закон дає зелене світло.

— Так, можна буде розглядати подібне рішення.

Ерван поквапливо розпрощався з лікарем — пором от-от мав причалити. Пояснив, що саме зараз ховає батька в Бретані й повернеться завтра. Наразі домігся від лікаря обіцянки зателефонувати, якщо будуть новини. Пусті слова, майже такі само механічні, як і апарати, що тримають Меґґі на цьому світі.

Він поклав слухавку та знову перейшов на ніс порому. До Пор-Кло, головної пристані Бреа, залишалося всього кількасот метрів. За стіною зливи бовваніли сосни, що колихалися на вітрі, перші сірі дахи, маленький готель «Bellevue» зі скляними стінами й двома синіми зірками. В Ервана раптом змінився настрій: він відчув приплив ніжності до цієї обстановки, у якій зростав. Урешті-решт, Бреа не був тим жахіттям, яким йому подобалося уявляти цю місцину. Щоразу він прибував сюди з чорними думками, а відпливав із сіруватими — певно, острів таки мав свої переваги.

Цієї миті він упізнав силует Ґаель на пристані. Тендітніша, худіша, ніж зазвичай. Попри дощ і наскрізь промокле небо складалося враження, ніби її палить розжарене сонце. Те саме сонце, яке гіпнотизувало героя з «Пісень Мальдорора»,[142] коли він розпанахував черево своїм жертвам, або те, яке сліпило Мерсо в «Сторонньому»,[143] коли той натиснув на гачок. Велике біле сонце смерті. Вона спізнала цей вогонь, коли замочила Мумбанзу і його людей. Тепер він пожирав її зсередини.

Видіння зникло, й Ерван помітив, що Ґаель посміхається. Він із подивом зрозумів, що сестра не гнівається на нього. Під ногами в неї застигло червоне каміння берега, і вона була прекрасна, ніби вирізьблена діва — неначе свята покровителька островів.

Ерван, як завше, готувався бовкнути якусь гидоту, щоб захиститися від її докорів, але зненацька залишився зовсім голим — просто стисне свою молодшу сестричку в обіймах і поведе до церкви.

«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють і не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них».[144]

Лоїк не знав, з котрого Євангелія взяті ці слова, але вони були б доречні й у буддистській сутрі. Те саме прославляння простоти, та сама байдужість до зовнішності. Священик — похмура іронія — мав африканське коріння. Лоїк лише кількома словами переповів йому долю Морвана, але заборонив згадувати про конґолезьке минуле. Тож отець залишився в царині натяків, універсальних істин, перемежованих цитатами з Апостолів.

Тепер він пояснював, що ревність Ґреґуара, його віра в моральні цінності «одягли» його багатше, ніж будь-яка гонитва за грішми чи владою. Померти зі сміху — священик навіть не здогадувався про всі ці двозначності. Утім, хоч як це дивовижно, він казав правду: Морван помер під час ще однієї спроби перетворити болото на золото, але він теж прожив усе життя в чистоті, «не працюючи, й не прядучи» — з любові до своїх дітей.

Лоїк почувався на диво добре. Кладовище Бреа розташувалося недалеко від церкви Нотр-Дам, оточене невисоким парканом, з-за якого виднілася маленька бухта, тісна й вогка, схожа на озеро. Дощ дозволив їм перепочити, зате знову здійнявся вітер.

Із трьох дітей Морвана він єдиний був бретонцем у душі. Здобув цю ідентичність ціною регат, морських вилазок, пиятик у барах. Усе це його світ — тріпотіння вітрил перед очима, присмак солі на вустах. Це найпрекрасніше з усього, що він будь-коли мав. Ще сьогодні, під вечір, коли він бачив, як сім’ї повертаються з прогулянки на човні або з пікніка у відкритому морі, помічав на їхніх обличчях особливе сяйво, яке дарує людям лише море.

Він також спізнав цей розкішний шлях, що веде додому, ці сріблясто-рожеві сутінки. Проблема в тому, що на той момент він уже встигав добряче накидатися й не тямив, чому саме слід завдячувати цим емоціям. Милувався усім крізь денце пляшки. У ті часи він думав, що поривається до життя, тимчасом як насправді вже спіймався в пастку.

Від роздумів його пробудило похмуре рипіння: труну опускали в могилу. Лоїк підійшов. Лаковане віко поринало в тінь: Лоїк досі нічого не усвідомлював. Він подбав про кожну деталь похорону, і хоч як це парадоксально, клопіт його тримав на певній відстані, не допускав до суті. Це якщо не враховувати неоціненної підтримки сім’ї: матері в комі, братової спецоперації…

Досі цей дерев’яний ящик був лише синонімом проблем з логістикою. Навіть сьогодні довелося шукати добровольців, щоб відвезти його на кладовище, — Має, старого мешканця Бреа з Північного острова, який наглядав за їхнім будинком, та ще кількох непоганих хлопців. Вони несли труну на плечах вузькими вуличками містечка — і, звісно, під дощем. Справді, кінець спіткає все суще.

— Чи бажаєте промовити кілька слів?

Священик звертався до Ервана — Лоїк і Ґаель уже попередили, що не казатимуть нічого. Старший похитав головою, похмурий мов грозова хмара. Усі відійшли від могили без найменшого натяку на прощання. Лоїк передбачав, що кожен кине по квітці агапантуса на труну — він дістав їх з оранжереї, — але Ерван не погодився: «Давай без пафосу». Вибухнула сварка. Як зазвичай, молодший здався. Урешті-решт, чи хотів би Морван квітів на своїй могилі? Точно ні.

З’явилися гробарі. Могилу закидали землею. Про що думали інші? Вони, певно, як і Лоїк, були в зміненому стані, відчували лише той самий мінімум: вітер, нудьгу, порожнечу. Велика вода надійде пізніше. Або ні.

Особливо уважно Лоїк придивлявся до сестри. Сьогодні вона мовби втратила своє сяйво. Сіруватий відтінок обличчя нагадував про сумні часи брудних простирадл, а очі, досі прозорі мов крига, потьмяніли. А надто зіниці, зазвичай гострі, ніби дрібні діаманти, — нині геть розмиті. Не слізьми, ні, якимсь водянистим упокоренням. Але врода на місці: риси ніби ще пронизливіші через те, що вона схудла. Неможливо вгадати, що сестра думає чи відчуває, та він і намагатися не хотів. Капкан, засипаний снігом.

Для Ервана все було значно простіше. Він не носив уніформу, але перейнявся її ідеєю. Чорне пальто, костюмчик, ніби в службовця поховального бюро. Його звичне вбрання для місць злочину. Не відчував у собі войовничого духу, та коли обставини виштовхували за межі його можливостей — наприклад, змушували висловлювати власні почуття, — заповзав у свій панцир і не вистромлював носа. Його манери й вираз обличчя пасували б до будь-якої офіційної церемонії. Такий собі меморіал загиблим, стандартний, безособовий. Утім, Лоїку ввижався інший образ: його брат, випростаний під дощем, нагадував громовідвід, що всотує блискавиці родини та заганяє їх під землю.

— Ходімо?

Лоїк стрепенувся: біля нього стояла Ґаель у шапці й каптурі. Накладаючись одне на одне, вони утворювали над її чолом подвійну діадему. Він роззирнувся навколо: гробарі пішли, пам’ятник уже поставили на місце, на цвинтарі крім них не лишилося ні лялечки. Вони все-таки здійснили цей подвиг: на похороні славетного Ґреґуара Морвана не було нікого, крім трьох дієздатних членів сім’ї. «Хай усі вони йдуть до сраки!» — сказав би Старий.

Варто було б вигравіювати цю епітафію на його могилі.

Двоє братів і сестра, які борознять архіпелаг Бреа на велосипедах, — те ще видовисько. Вони перетнули містечко до мосту Ар Прат, щоб дістатися Північного острова, далі проїхали вздовж бухти Кордері до маяка Розедо на заході. Мовчки крутили педалі, а рипіння коліс прорізувало ніч, яка насувалася. Здаля було чутно звуки прибою: роздратовано накочувалися важкі хвилі.

Після Південного острова, його середземноморської рослинності та поставлених упритул будиночків, вони опинилися в чистих ландах: гранітні блоки, вишикувані «струнко», флуоресцентні рівнини, де розвіваються лише коси папороті. Це була улюблена зона Ґаель, дика й забута людьми: там відкрите море плюється різкими вітрами й холодом, від якого так цокотять зуби, що можна прикусити язика.

Мандрівка (три кілометри, з яких чимала частина — узбережжям) зігріла їх. Коли підкотили велосипеди до родинного будинку, їх зустрів старий Має, типовий бретонець, ніби прямісінько з краєзнавчого музею, зі скорботним виглядом. Навіть він, вікопомний сторож їхньої домівки, не наважився залишитися на церемонію.

Старий розпалив для них вогонь у каміні, й це надало сільської атмосфери зовсім не сільському інтер’єрові. Ґрегуар ненавидів село й облаштував свою оселю як паризький лофт, із кухнею в американському стилі та побутовим приладдям останнього покоління. Усі були йому вдячні за таке рішення: ні запаху плісняви, ні цвілі по кутках, ні крижаних протягів чи вологої постелі. Технічних приписів Морвана тут дотримувалися строго: тепло й сухо.

Що ж до декору — тут він, навпаки, поступився бретонській простоті: перестінки з фарбованого дерева, старовинні малюнки й світлини краєвидів острова з висоти пташиного польоту, купа дрібничок, які нагадували про відкрите море й корсарів. Ґаель більше не звертала на них жодної уваги — вона виросла серед цих наївних оздоб. Вбачала в них радше щось зворушливе: вперте батькове бажання переконати всіх у своєму мореплавському корінні — як тоді, коли він керував своїм моторним човном «Boston Whaler» та вдавав із себе морського вовка.

Після гарячущого душу Ґаель всілася у вітальні, в кріслі, обличчям до полін, які тріщали в каміні, ніби кістки. Хотіла посидіти в спокої, але брати на кухні знову почали гиркатися. Чергова причина: продаж будинку. Ерван, не добираючи слів, стверджував, що треба якнайшвидше позбутися цього «лайна з блакитними віконницями», а Лоїк пояснював, що Міла й Лоренцо люблять проводити тут канікули.

— Може, ти хочеш, щоб вони ще й бретонську вивчили?

Ґаель встала й натягла дощовик: їй набридло слухати, як ці двоє півнів чубляться, щоб не давати волі скорботі. Вийшла, навіть не попередивши їх, і потрапила в морську ніч, напоєну пахощами жавелю.

Сходив повний місяць, і на небі кольору індиґо можна було розрізнити посічені контури чорних сосен. Під таким кутом Бреа нагадували японський краєвид. Вона ще не бачила, але передчувала відплив. Невеличка бухта за будинком уже розливала в повітрі запахи йоду й водоростей. Хвилі відступали, стиха посміюючись.

Ґаель перетнула сад, зашпортуючись об трали для молюсків та клітки для крабів (Старий полюбляв ще й риболовлю), піднялася на пагорб і обвела поглядом широку арену з вологого піску й розкиданих де-не-де калюж, які зблискували в світлі місяця. Лише діти любили відплив — довгоочікуваний час риболовлі на суходолі. Але вона — вона завжди цінувала його: цей краєвид із ламінаріями, викинутими на берег, і зяючими дірами заток здавався якимось оголеним, і це їй подобалося. Ґаель обожнювала цей час: море відкланяється та залишить по собі тільки запах мокрого дерева, випари сумного сексу…

Вона сіла на вершині пагорба й скрутила собі цигарку; це знову нагадало Одрі та її жахливу смерть. Наступної миті перед очима промчала кімната в швейцарському готелі, де вона завалила трьох поганців. Усе це здавалося їй абсолютно нереальним — і марним. Стільки крові на краю прірви — і що залишилося, крім порожнечі? Навіть не палала бажанням арешту чи страти Фарабо — як прагнули цього обоє братів.

Запалила цигарку й швидко занудьгувала. Завше вдавала з себе мізантропку, мало не соціопатку, але нудилася, щойно опинялася на самоті — й особливо на природі. Підвелася й для дотримання ритуалу обійшла бухту, далі пройшла вздовж сосон, що колихалися на вітрі. Найбільше дивувала тиша: море відступало, залишалося саме каміння. Ґаель пожбурила недопалок і вирішила повернутися — не лише засумувала, а й задубіла.

Коли увійшла до будинку, брати саме накривали стіл, а Має метушився на кухні. Вона прослизнула туди, щоб випити теплого чаю — завжди його заварювали в термосі. Старий бретонець влаштував у раковині справжню різанину: на дні були звалені молюски-венерки, ножі, відкриті мушлі, а він саме розбивав панцири крабів.

— Якщо не хочете морепродуктів, — мовив він, навсібіч розбризкуючи сік, — я ще купив кров’янки.

Ґаель відмовилася від чаю і пішла блювати до ванної на першому поверсі, поруч із її спальнею. Прополоскала рота. У горлі досі пекло від жовчі, а стінки шлунку ніби вичистили ацетоном, але вона почувалася легкою, спустошеною, безтурботною. Глянула на себе в дзеркало: обличчя розслаблене, радісне. Анорексикові більше нічого не треба: дематеріалізуватися, відлетіти на краплинці дощу, як відлітають крихітні феї з дитячих книжок.

Похмура вечеря. Братики досі приндилися один на одного, а їй не хотілося грати роль посередниці. Рідкісні репліки оберталися довкола історії з човном: Має, невідомо навіщо, витягнув «Boston», Лоїк згадав проблеми з мотором, які почалися взимку, Ерван відповідав односкладними реченнями, Ґаель нічого не могла второпати.

Гадала, що всі збираються лягати, але коли встали з-за столу, Ерван наказав таким тоном, ніби накладав закляття:

— Ходімо до вітальні, маю з вами поговорити.

Ґаель закусила губу, Лоїк забурчав. Ерван, певно, збирався порушити тему спадщини: лаве, заникане у Швейцарії, акції в темних компаніях, частки шахт, ціною тяжкої праці видовбаних у скелях, — причому найтяжче вимовити назви регіонів, де вони розташовані, — й усе це на ґрунті незаконних махінацій. Не кажучи вже про те, що Морван залишив по собі стільки ж ворогів, скільки й бабла, — за спадок доведеться боротися.

Утім, вони завжди погоджувалися: не йшлося про те, щоб торкатися до цього статку. Жоден не хотів жити за батькові гроші — гроші мертвого ненависного батька. Але цього вечора Ґаель уже не була налаштована так рішуче. Прослизнула в крісло, в якому сиділа до вечері. Наразі могла тільки муркотіти біля вогню й слухати.

Раптом — ще один острах: говоритимуть про кому Меґґі. Відмикати? Не відмикати? Дилема вимагала розкриття справжніх почуттів, а на це вона не мала сили. На цвинтарі мелодрами вдалося уникнути. Чи матимуть вони на це право сьогодні ввечері?

Звичайно, Ерван приготував їм дещо на десерт:

— Ви так і не знаєте справжньої причини мого від’їзду до Африки.

Ґаель раптом зрозуміла, що похорон був лише формальністю — справжні потрясіння заплановані на цю мить. Брат сів біля каміна й заговорив монотонним, майже очужілим голосом, без упину підкидаючи поліна у вогонь, ніби розігріваючи великий казан правди.

Дві години в тиші, під ритмічне крапання за вікнами й потріскування вогню, він розповідав їм божевільну історію походження батька. Усі завжди здогадувалися, що Падре не був ні бретонцем, ні спадкоємцем династії шуанів,[145] але ніхто не сподівався дізнатися про жінку, поголену після Визволення, маленького хлопчика-в’язня, лиху матір з вирізаною на лобі свастикою, яка вдається до сексуального насильства над власним сином, а потім вмирає та гниє біля свого Kleiner Bastard’a.

Ґаель була приголомшена, розривалася між розпачливим усвідомленням того, що ніколи не розуміла свого батька — навіть не здогадувалася про правду, — і соромом за те, що все життя на щось скаржилася, вона, татусева донечка. Водночас гнівалася на Старого, який ніколи їй нічого не розповідав, і на брата, який мав би повідомити правду відразу по приїзді — принаймні вона поховала би батька з цим знанням.

Лоїк — ані пари з вуст. Він звик до цього — під час їхніх сімейних обідів аж так відсторонювався, що засинав у своєму куточку. Утім, цього вечора Ґаель була впевнена: він не спав. Відчувала його напруженість, ніби бурю, що мала от-от пронизати кімнату блискавкою.

Ерван перейшов до другого акту. Лонтано, 1969. Ще дикіша історія, якщо це взагалі можливо уявити. Про Людину-цвяха Ґаель уже знала. Про жахіття, які вона коїв у шахтарському містечку в Катанзі — також. Істина була складнішою. Сьому жертву, Каті Фонтана, коханку їхнього батька, убила не Людина-цвях, а сам Морван. Принаймні, він розпочав справу, яку пізніше довершила Меґґі з якимось темним психіатром на прізвище де Пернеке. Цієї миті Ґаель хотіла була підвестися, але Ерван, який уже стояв, жестом показав їй: «Не рипайся».

Він перейшов від моторошних жахіть в ангарі для човнів, де їхня рідна мати катувала невинну медсестру, до мелодрами. Каті Фонтана мала дитину, про це ніхто не знав. То була Морванова дитина. Тією дитиною був Ерван.

Цього разу Ґаель скочила зі свого крісла.

— Сядь на місце!

— Ні. З мене досить.

— Ти не хочеш знати продовження?

— Продовження ми всі вже пережили. Ти козел.

Вона втекла до своєї спальні, впала на ліжко, не вмикаючи світла. Тепер не існувало не лише майбутнього, а й минулого. Воно завжди було фальшивкою, підробкою, маніпуляцією. Ґаель недарма була дочкою таємного агента. Їхнє життя виявилося лише тривалою дезінформацією.

Вона втиснулася обличчям у подушку, неначе бажала задихнутися. Скорчена під ковдрою, усвідомила, що перейшла в режим нападу плачу, який передвіщав наступний етап: мертвий сон. Але ні: жодних схлипувань, ані найменших ознак втоми. Вона вся перетворилася на електричний розряд страждання й відчувала страшенну нудоту. Ніби лягла п’яна в дим і все навколо йде обертом. Тепер не підлога гойдалася в неї під ногами: то було її життя. Усі точки опори, і так ненадійні, перекинулися. Брат виявився не зовсім її братом. Батько перетворився на жертву. Мати — на вбивцю…

Ґаель щосили стиснула повіки, щоб відігнати загрозливе запаморочення. Глибоко в душі зяяла величезна прірва, в неї затягував сухий пісок. Безодня без жодної краплі вологи. Лише спрагле падіння, яке ніколи не закінчиться. Накривши голову простирадлом, вона ревла, ледь не зривала голосові зв’язки.

Отримала довічний термін, і помилування не буде.

Його вирвав зі сну різкий стукіт.

Якусь коротку мить Ерван не міг зрозуміти, де він, — чи навіть хто він. Потім спогади повернулися: похорон, будинок на Бреа, сімейні збори довкола каміна. Але окремі елементи залишалися розмитими, уривчастими, невпорядкованими.

Глянув на годинник: 6:40. Він спав цілу ніч без сновидінь і роздумів. Тепер докучав холод: крізь щілини у віконницях залітав легкий вітер.

Знову стукіт.

Віконниця на першому поверсі. Ерван вирішив устати — радше аби зробити собі кави, ніж іти й зачиняти відкинуту вітром стулку. Все одно більше не засне. Він сів на ліжку й потер обличчя. У ніздрях досі тримався запах диму, в горлі дерло, бо він учора забагато говорив. Чи добре він вчинив, виваливши все це на інших?

Схопив з тумбочки телефон і ввімкнув на ньому ліхтарик. Пошукав свої тімберленди та взувся, не зав’язуючи шнурків, із телефоном у зубах. У коридорі помітив, що надворі тихо. Ні вітру, ні дощу, така собі порожнеча, нетипова для Бретані, ніби червоні береги самі по собі вгамувалися, щоб дати людям перепочити.

Але віконниця й далі грюкала. Його охопив незбагненний страх, який водночас піднявся до голови й зв’язав у вузол нутрощі. Ерван спустився сходами. У пітьмі на обшитих деревом і побілених стінах виднілися примарні марини та фотографії.

Знову той стукіт. Різкий, ніби постріл. Вітальня, чи кухня? Ні: з того боку все зачинено. Ерван помітив, що вхідні двері зліва прочинені. Стало страшно. Він сам замкнув їх, перш ніж іти спати. Лоїк? Подумав про братове безсоння й проблеми із «зав’язкою».

Ерван став на порозі: все чисто. Неквапно насолодився краєвидом. Надворі було світліше, ніж у будинку. Ланди під місяцем, жовтим, ніби кружальце лимона, випромінювали фосфорне сяйво. Ніч усе впорядкувала, змела геть дощ і хмари, відкрила порцелянове небо кольору індиґо, поцятковане мільйонами зірок. Трохи далі, над скелями, які в цьому світлі нагадували брили білого мармуру, розкинулося гладеньке, лаковане й ніби потріскане по всій поверхні море.

Ерван замкнув двері, уже зледенілий, і повернувся в кухню. Не встиг увімкнути світло, як знову почувся стукіт. Fuck. Він повернувся назад і помітив, що двері до спальні сестри відчинені. Утекла на світанку?

— Ґаель? — покликав він півголосом.

Ліхтарик на телефоні досі був увімкнений, але скерований донизу.

— Ґаель?

У її кімнаті Ерван побачив синій квадрат відчиненого вікна. Повільно перевів промінь світла вгору: у ліжку нікого не було. Машинально посвітив навколо і…

Ерван завмер. Серце зупинилося. Кров застигла в жилах. Навіть мозок відмовлявся працювати. Його заклинило на одній думці.

Ґаель була мертва.

Йому вистачило одного погляду на її тіло на підлозі біля ліжка. Після двадцяти років роботи він був із трупами на «ти», жодного сумніву не лишалося. Змусив себе скерувати світло на тіло. Ґаель лежала під кутом до ліжка, головою до дверей ванної. Поза як у Одрі в Лувесьєнні — підняті руки, зігнуті лікті, — але все було покручене, ніби зиґзаґом блискавки.

Їй перерізали горло. Чіткий удар ножа в шию, одна чи кілька сонних артерій проколоті — й серце вилило з його сестри на кахлі все життя. Калюжа, в якій вона плавала, ніби розлита туш, окреслила її ореолом смерті.

Ерван запізніло усвідомив, що кусає руку, аби не кричати, — не хотів будити Лоїка. Не зараз. Не відразу. Подивися ще.

Убивця спрацював швидко, вправно, ніби мисливець. Оголив живіт, упевненим рухом зробив посередині вертикальний надріз сантиметрів на тридцять і розширив краї рани. Вочевидь бабрався в крові й нутрощах — навіщо? Аби щось туди покласти? Провести страхітливі ритуали? Вийняти органи?

— Що відбувається?

За спиною в нього стояв Лоїк. Ерван відразу опустив ліхтарик і повернувся до дверей.

— Не заходь!

Лоїк відштовхнув брата. Місячного світла було достатньо, щоб розгледіти тіло, але він вирвав у Ервана телефон і посвітив на труп. Промінь кілька секунд здригався, тоді зник: Лоїк упав на коліна.

Зараз. Ерван знав, що треба робити, цієї миті він дуже чітко це усвідомлював. Він був фліком. Він був слідчим. Натягнув рукав на долоню, аби не залишати відбитків, і пошукав телефон. У світлі ліхтарика зринув труп. Лоїк завив, затулив обличчя руками, щоб не бачити цього.

Напису, який убивця зробив на білій стіні кров’ю Ґаель.

Ці червоні літери були адресовані їм: братам, приреченим, тим, хто щойно втратив усі причини, з яких варто було жити. Окрім помсти.

«Ви думаєте, що шукаєте його, але насправді це він іде вашими слідами», — сказав йому Ляссе. Ерван не звернув особливої уваги на його попередження. Вважав Фарабо загнаним звіром, якого вб’ють за першої ж нагоди. Знову ж таки, він помилився.

Загнаним звіром виявився він. Він і всі, хто залишився від його сім’ї.

Ерван повернувся в теперішню мить, а решту зробив профі, який жив у ньому. Літери на тиньку ще зблискували, кров на підлозі не встигла висохнути: цей покидьок випереджав їх лише на кілька хвилин.

— Ти взяв із собою пістолет? — запитав він у Лоїка, який досі стояв на колінах.

— Щ…що?

— Я питаю, чи ти взяв із собою 9-міліметровий, який недавно купив.

Ерван не зводив погляду з жахливого напису. Убивця був добре поінформований — певно, вважав, що Меґґі вже відійшла у небуття.

— Він у моїй спальні.

— Піднімися по нього й виходь до мене надвір. Покажемо цьому виродку.

Коли Лоїк приєднався до Ервана, той оглядав землю під вікном спальні Ґаель (узяв потужний ліхтар із кухонної шафки). Жодного сраного сліду. Мерзла земля затверділа, ніби в зоні вічної мерзлоти.

— Послухай! — видихнув Лоїк.

Ерван прислухався й розчув гудіння двигуна, ніби вмерзле в лід. Та паскуда залишала острів на своєму човні. Не змовляючись, брати кинулися до маяка Розедо. За кілька секунд стояли біля підніжжя вежі на південно-західному березі.

Саме вчасно, аби помітити «Зодіак», що вимальовував мереживо піни під небом, усіяним зорями.

— Хана, — прошепотів Лоїк.

Ерван подумав про Ґреґуарів «Boston Whaler», але човен стояв щонайменше за десять хвилин пішки звідси, тобто за цілу вічність, особливо якщо вбивця вирішив причалити до континенту на мисі Арквест.

Подумавши про це, він знову підняв погляд і нічого не побачив: «Зодіак» зник під повним місяцем — а це означало, що він прямує на захід, а не до Південного острова.

— Дурень… — промимрив він, — повертається в рідний дім, у Шарко.

Ця думка наштовхнула його на іншу. Він вийняв із кишені телефон. Перш ніж вийти з гри, хотів ще востаннє стати до бою.

Сьома ранку: в рядових сніданок. Ерван набрав номер школи пілотів морської авіації при базі «Керверек», «К-76». Коротко назвався капралу, який підняв слухавку, вимовив чарівне ім’я: Бруно Ґорс.

Нарешті його зв’язали з лейтенантом «Зростай-або-помри», найобдарованішим третьокурсником на потоці.

— Це Ерван Морван.

Нетривала пауза, далі довгий свист, суміш захвату й іронії.

— Отакої, пташенятко…

Ерван, цілковито розбитий, все-таки мимохіть усміхнувся: впізнав гівнюка, який намагався вбити його копняками сабо в душових «Керверека». Справжній військовий, який бачив життя в кольорі хакі, а смерть — у триколорі. Хірургічна машина для знищення, прикрашена кількома золотими галунами на плечах — аби на сонці блищало.

— Хочеш домовитися про матч-реванш?

— Пропоную здати тобі вбивцю Вісси Савірі.

— Нахріна це мені?

— Цей чувак підштовхнув Ді Ґреко до самогубства.

Знову затяжна пауза. Ервана опанували сумніви. Кинув погляд на екран: досі на зв’язку.

— Хто це? — нарешті запитав військовий.

— Надто довго пояснювати. Один псих, на чиєму рахунку понад двадцять убивств, половину з яких скоєно вже після вересневих.

— Чому ти сам цим не займаєшся?

— Моє керівництво мене кинуло.

Ґорс вибухнув реготом:

— Маєш на увазі, намагається будь-що тебе заарештувати!

— Точно.

— І з якого б це дива я тобі допомагав?

— Бо здобич усього за кілька кілометрів від твоєї бази.

— Де саме?

— Спершу заїдь по нас. Ми біля маяка Розедо на Бреа.

— «Ми» — це хто?

— Я з братом.

Знову гиготіння. Якби Ґорс стояв перед ним, Ерван, мабуть, зацідив би йому в пику, але відстань давала змогу обійтися без найгіршого і, можливо, знайти спільну мову.

— Я вже не в тому віці, щоб підтирати сраки новачкам.

Ерван закусив губу, аби проковтнути образу. У сяйві місяця все нагадувало не проявлену плівку. Земля зблискувала, море мерехтіло. Вітер пронизував до кісток. Усе тіло пропекло їдкою гіркотою.

— Ґорсе, він щойно вбив мою сестру. У нашій сімейній хаті, на Бреа. Він ледь устиг втекти від нас на «Зодіаку». Думаю, прямує до Локірека. Він спробує проникнути до ЗПП Шарко.

— До фабрики монстрів? — моторошним тоном поцікавився лейтенант.

— Звідти він і втік. Там його… створили.

Ґорс заговорив чистим, дзвінким голосом — як на ранковій перевірці під прапором:

— Недоречно казати, що тобі щастить, але в нас зараз є «Super Puma» для тренувальних маневрів. Будеш мені винен, довбню. Умієш брати — вмій і віддати.

Удари лопатей шматували нерви. Кабіна з голими стінами, металевою підлогою і лавою по центру, оснащеною ременями, більше нагадувала «Cessna», в якому вбили його батька, а не шкіряний VIP-салон. Машина вміщала дюжину солдатів, але зараз їх було тільки восьмеро (разом із двома пілотами на передніх сидіннях): спиною до спини, в бойовому спорядженні, готових до битви.

Ерван і гадки не мав, як Ґорс зміг підняти в повітря цю монструозну машину — «AS332 Super Puma» — під носом у вищого керівництва, але дякував за це Богові. А ще — за оперативність цих хлопців. Від його дзвінка до появи гелікоптера над Boston’oM не минуло й двадцяти хвилин.

Якщо вони не помилилися в розрахунках, ще встигнуть схопити Фарабо або на морі, або на землі, перш ніж він дістанеться ЗПП.

Лоїк не був упевнений щодо точної моделі «Зодіака», як і щодо потужності його двигуна, але втікач мусив подолати кілометрів із п’ятдесят, а це зайняло б щонайменше годину. Тож залишалося менш ніж півгодини, аби знайти і завалити його — щодо кінцевої мети їхньої місії усі дійшли згоди. І мови не було про те, щоби спіймати Фарабо й дозволити йому в теплі й добрі доживати віку в інституті, на гарячих бульйонах перед телеком.

Ґорс, який оглядав узбережжя з-за ілюмінатора, облишив свій бінокль і сів біля Ервана. Відслонив один навушник і прокричав:

— Хлопці, яких ти бачиш, — найкращі пілоти на своєму курсі. На землі це найнадійніші бійці, на яких я міг би покластися. Вони за мій зад руку собі відрізали б.

— Вони й так мають це зробити, хіба ні?

В Ервана вихопилася ця провокаційна фраза — натяк на випробування «по limit» і самокатування, якого Ґорс вимагав від своїх людей.

— Не починай свої дурощі! — виплюнув лейтенант, повертаючись на пост спостереження.

Ерван мовчки кивнув. Власне, не найкращий час гратися в розумника. Вони з Лоїком були вдягнені так само, як і господарі гелікоптера: куртки й брюки в камуфляжі з водонепроникної та вогнетривкої матерії, тактичний жилет зі спорядженням, радіонавушники на голові… Не вистачало тільки головного: рушниці FAMAS Fi 5.56 х 45 мм з прицілом та самозарядного пістолета НК USP 9 х 19 мм «Парабеллум». Ґорс і чути нічого не хотів: Морвани можуть взяти участь в облаві, але не мають вистромляти носів. Якщо вони натраплять на звіра, то зможуть лише загавкати, тобто попередити інших через радіозв’язок. Усе було й так непогано — і, щиро кажучи, навіть дивовижно.

Вони вже здолали дві третини відстані між Бреа та Локіреком і щойно проминули природний заповідник Сет-Іль, так і не помітивши човна, який міг би належати Фарабо. Ерван засумнівався: можливо, вбивця втік до затоки Сен-Бріє на сході? У такому разі вони подалися в протилежному напрямку.

— Наближаємось до затоки Ланніон! — заволав Ґорс, перекрикуючи ревіння гвинта. — Підлетимо до узбережжя й опустимося. Зараз відплив: далі твій хлопець не просунеться. Щойно помітимо, сернемо йому на голову кількома снарядами й сядемо.

Ерван відчував до лейтенанта глибоку вдячність — і своєрідне захоплення: цей солдат, який намагався вбити його два місяці тому, після першого ж дзвінка забув про всі нарікання. Ерван не міг би знайти ліпшого партнера: він мав виняткові здібності військового ватажка й миттєву реакцію в надзвичайних ситуаціях, байдуже в ролі керівника, чи в якійсь іншій.

— А якщо ми його не помітимо? — вже не вперше він озвучив свої побоювання.

— Це означатиме, що навіть як на фліка ти тупий мов пень.

— І все?

— Ні. Це може також означати, що він доплив швидше, ніж ми розраховували, і йому вдалося причалити до берега поблизу Локірека. Тоді ми облетимо цю зону і накриємо його в ландах.

— А якщо він уже в ЗПП?

— Підемо й пошукаємо там.

— Навіть якщо будуть заручники?

Ґорс розреготався:

— Ти впевнений, що хочеш схопити цього покидька? Якщо ні, можемо відразу повертатися.

Ерван втиснувся у свою лаву. Він не має відступатися чи забивати собі голову сумнівами. Слід узяти за взірець оцих воїнів, які кинулися в таку авантюру без жодних запитань.

Він підвівся й оглянув узбережжя крізь один з ілюмінаторів. Займався день, забарвлював береги у відтінки хакі, цілковито відповідні до ситуації. Чорні скелі, занурені в калюжі намулу, нагадували згустки мазуту. Ламінарії та водорості встеляли вологий пісок.

Ерван намагався уявити собі Фарабо в чорному каптурі та з пістолетом: ось він біжить цим безлюдним берегом. Ідеальна могила. Але скільки куль у нього залишилося? Ніяк не міг підрахувати постріли Фарабо в пральні.

Його повернув до реальності голос капітана:

— Зараз проминемо мис Локірек. Ніхріна не видно…

— Шарко трохи далі.

— Якщо не помітимо човна зараз… Бляха!

Усі повернули голови, куди вказував Ґорс, не відриваючи очей від скелець:

— Він покинув човен…

Ерван вирвав у нього з рук бінокль і скерував його на тридцять градусів на південний захід. У калюжі біля великого жовтого бакена стояв «Зодіак» середніх розмірів — GPS вказував: «Пляж Мулен-де-ля-Рів». Чорна блискуча поверхня надувного човна нагадувала масне тіло тюленя.

На зелених схилах над посіченою лінією скель бігла дорога, а за нею розкинулися сільськогосподарські угіддя. Поміж дерев виблискувала безліч білих будиночків — усі з зачиненими віконницями. Фарабо ніде не видно.

Ґорс сховав бінокль і звернувся до свого загону — у руці тримав GPS-локатор, на екрані якого відображалася їхня позиція та місце розташування ЗПП:

— Є всього три чи чотири шляхи до психлікарні. — Він вказував пальцем на кілька доріг, що чітко вирізнялися на сіро-зеленому тлі. — Сядемо на пляжі й розділимося на групи по двоє. Немає сенсу шукати його з повітря: він може заховатися в садах біля хат, у лісі, під деревами обабіч доріг. Відтепер пересуваємося пішки — полюємо на тигра.

Ерван уявляв собі пики місцевих, коли вони побачать, як поміж жовтих буїв та пляжних прапорців приземляється «Super Puma».

— Ми знаємо, куди він зібрався, й фора в нього невелика. Шість-сім хвилин від сили.

— Як ти можеш бути впевненим? — не витримав Ерван.

— Через відплив, — втрутився Лоїк.

— Твій брат ліпше метикує, — реготнув Ґорс, простягаючи локатор. — Ця штука вираховує припливи й відпливи з точністю до секунди. Якщо ми візьмемо за відправну точку місце розташування «Зодіака», зможемо визначити точний час, коли Фарабо мусив його покинути.

Ерван замовк: він в оточенні людей, які більше вміють, кмітливіших за нього, й Лоїк — один із них.

— Залишається тільки побігти й знайти його, — вів далі Ґорс. — Просуваємося по двоє, вервечкою. Перша пара, яка помітить ціль, попереджає інших. Усе просто, еге ж?

— А ми?

— Ти людську мову розумієш? Ви з братом формуєте тандем: вас відряджають на найвіддаленішу стежку, щоб зменшити ваші шанси натрапити на того виродка. Якщо помітите клієнта, повідомляйте по рації — і ми тут як тут.

— Він озброєний. Нам потрібні…

— GPS і рація, Морване: це все, що ти отримаєш. У жодному разі не дам тобі армійської гвинтівки, щоб ти підстрелив свого підозрюваного.

Наполягай ще — Лоїк попередив його, що пілоти забрали пістолет. Ерван нахилився й втупився в очі лейтенанта, невблаганні, ніби патрони від М16.

— Ґорсе, ти знаєш, хто цей чувак. Він…

Той замість фінальної крапки пересмикнув затвор пістолета.

— Ти мене покликав, я прийшов. Тепер ми тут головні. Я ніколи не дозволю сраному флікові втручатись у військову операцію. Дай профі зробити свою справу.

Гвинтокрил опускався. Краєвид проступав дедалі виразніше. Прибережні ліси. Асфальтована дорога. Поля й дачні будиночки. Справжній лабіринт.

— Приземлюємося, — оголосив Ґорс. — Спустимося та поглянемо зблизька, чи я не помилився.

Він зробив загадковий жест, який викликав метушню на лавах. Солдати опустили забрала шоломів швидко, ніби зарядили зброю. Ерван глянув на брата, який, здавалося, теж набрав кілька балів на своїй особистій шкалі Ріхтера.

Війна починалася. За умови, що ворог там.

За кілька хвилин Лоїк та Ерван уже бігли схилом, ледь не ламаючи собі ноги об каміння, прямували до шляху, що проходив узбережжям. Перетнули асфальтову стрічку — жодної автівки — й пішли стежкою, що вела в гущавину підліску. Ерван мимоволі кинув останній погляд на пляж, де й досі гула «Super Puma», здіймаючи довкола себе стовпи водяного пилу. Солдати вже зникли.

Здолали кілька метрів під прикриттям, знову вийшли на ланди, схожі на ще одне море. Обмерзла трава де-не-де виблискувала масними брижами. З землі, ніби рифи, здіймалися гребні граніту.

Видершись на вершину ще одного горбка, вони озирнулися на сто вісімдесят градусів: ліс, поля, зачинені будинки. Жодної живої душі. Не видно ні солдатів, ні тим паче Фарабо. Захекані, вони перезирнулися. Не мерзли в цьому водонепроникному однострої, — але вже були виснажені.

Брати рушили далі, не перемовившись і словом. Головне — не зупинятися й ні про що не думати. Ерванів GPS давав не більше інформації, ніж звичайна туристична карта. Ні позицій Ґорса та його людей. Ні вказівок щодо маршруту. Їх вела тільки підсвічена точка, що вказувала на розташування Інституту Шарко — вони перебували приблизно за кілометр від ЗПП, на південний схід від цілі.

Ерван прийняв рішення: зійшовши зі стежки й перетнувши поле, вони могли виграти час і наздогнати справжню облаву. Фарабо вочевидь вже всього за кількасот метрів від закладу. Ерван мовчки показав Лоїку на екран і зробив недвозначний жест. Вони побігли, потріскуючи підошвами в жорсткій траві.

Сосняк. Тепер їхні кроки глушила мертва глиця. Дерева стояли на достатній відстані одне від одного, але їхні гілки сплелися в щільне мереживо, яке просіювало світло, ніби павутиння. Цієї миті Ерван пригадав бідолашних новачків, напівроздягнутих і вкритих лайном, переслідуваних у ландах Ґорсом і його мисливцями. Зараз вони з Лоїком опинилися не в набагато ліпшому становищі, тож якби натрапили на Фарабо, усе завершилося б далебі не кількома пострілами з пістолета для пейнтболу. Раптом він зрозумів: Ґорс і не мав наміру їм допомагати. Він не забув своїх думок про помсту. Покинув їх без зброї та підтримки, здогадуючись, що Ерван, неспроможний відмовитися від сутички, якось викрутиться й наздожене Фарабо ще до інституту. Озброєного Фарабо, який пристрелить їх без вагань. Ґорс, військовий стратег, віддав Морванів до рук їхній долі — тобто їхнього вбивці. Всього двоє…

Вийшли з лісу — і краєвид раптово змінився. Перед ними відкрилася лука з високими травами, з чотирьох боків оточена лісом, на якій мирно паслися корови. Цей спокій здався Ерванові поганою прикметою: ще одне запрошення спочити на лаврах. Він пройшов під колючим дротом і зупинив Лоїка жестом, як зупиняють бійців правоохоронних структур.

— Ти залишаєшся тут.

— Але…

Ерван над огорожею передав йому рацію.

— Можливо, Фарабо зачаївся десь тут. Якщо побачиш його, скористайся рацією. А я піду далі.

— Чому сам?

— Бо ми не знаємо, де цей виродок. Він може вискочити бозна-звідки, будь-якої миті. Не варто гратися в мішень на відкритій місцевості удвох. Коли дійду до огорожі навпроти, подам тобі знак, і ти до мене приєднаєшся.

Лоїк з невдоволеним виразом все-таки погодився.

— Залишайся під соснами, спостерігай за галявиною, поки я йтиму.

Не чекаючи на відповідь, він зірвався з місця, залишив брата біля огорожі. За кілька кроків уже забув про море, пляж, скелі. Це могло бути будь-яке пасовисько в центрі Франції. Уся небезпека, здавалося, також зникла. Під синім небом з легкими хмаринками, в оточенні дійних корівок важко себе переконати, що на тебе чигає вбивця-психопат. Поки що Ерван ризикував щонайбільше вступити в кізяк.

Утім, опинившись посеред поля, він сповільнився, знову відчув себе на видноті — навіть здалося, що за ним стежать. Та до лісу залишалося метрів із двісті. З такої відстані його неможливо було дістати.

Він знову рушив до дальнього кінця огорожі, за логікою, наближаючись до потенційної загрози. Але, врешті-решт, які в них шанси натрапити на Фарабо? Жодних. Хіба що вбивця вирішив влаштувати пікнік на їхньому шляху.

Дійшовши до колючого дроту, Ерван втратив усю свою рішучість. Він саме нахилявся, щоб пройти під огорожею, коли куля влучила просто в груди.

Ерван розвернувся навколо власної осі, але, хоч як це дивно, не впав. Він хотів дістатися до укриття, але міг тільки стояти й хитатися. Хто саме стріляв? Звідки? Він подумав про Ґорса і його снайперські таланти. Ні, не Ґорс: кодекс честі не дозволив би йому пристрелити Ервана мов зайця.

Він сперся на колючий дріт: груди стискала задуха й роздирав біль.

Друга куля.

Його відкинуло назад, і він упав на спину. Постріл вібрував у наповненому сонцем повітрі. Лоїк мусив почути його. І що? Усе, що він може зробити, — це попередити Ґорса по рації та чекати у сховку. За скільки часу ті хлопці доберуться сюди? Дві хвилини? Три? П’ять? Десять? Точно достатньо, щоб умерти.

Ерван згрупувався й навкарачки поповз далі. Схопившись за стовп, оглянув узлісся — Фарабо ховався за кілька метрів, він був упевнений. Так і не подивився на рану. Радше намагався пригадати, чи його жилет захищає від куль. Нарешті підніс руку до тулуба. Складки тканини липкі й теплі: кров.

Шелест листя змусив його підняти погляд. Метрів за десять праворуч вигулькнув Тьєрі Фарабо. Його рука була зігнута, лікоть — по-ковбойському відведений назад. Він стріляв, ховаючись у лісі, й точність стрільби свідчила про чималий досвід володіння вогнепальною зброєю — залишки славетного минулого заїрського мисливця.

Ерван рефлективно втягнув голову й побачив, як Фарабо прослизає під колючим дротом. Якоїсь миті промайнула думка про реслера, який піднімається на ринг. Бій століття.

Ерван перекинувся на правий бік, притиснув руку до живота, спостерігаючи, як поволі наближається супротивник. Його пика анітрохи не нагадувала портрета, отриманого завдяки маніпуляціям із програмою зістарення. Він носив окуляри, схожі на спортивні. Праве око, непомірно збільшене, здавалося, от-от вискочить із орбіти. Ліве, навпаки, напівзаплющене, неначе втиснуте всередину ударами кулаків. Обличчя ніби позбавлене плоті, зі шпичастим рельєфом — загострені вилиці, запалі щоки, щелепи, випнуті з-під шкіри. Найгіршим був оскал, через який з-під губів виступали жовтаві зуби.

Ще одна куля.

Цього разу чаклун вистрілив з прямої руки.

Ерван підскочив, голова, теліпаючись, відкинулася назад, у вогку траву. Смерть на лузі[146]… Щойно плечі торкнулися землі, можна було починати відлік. Один, два, три… Втонути в безмірі небес, а тоді згаснути. Чотири, п’ять, шість… Скільки куль залишилося в цього виродка? Сім, вісім, дев’ять… Фарабо з’явився в полі зору Ервана і затулив сонце, цілячись просто йому в обличчя.

Скільки куль у тебе лишилося, мудак?

Фарабо ще раз натиснув на гачок. У відповідь лише клацнуло — заклинило зброю або спорожнів магазин. Він на мить ошелешено втупився у свій пістолет, пожбурив його геть, схопив Ервана за комір і потягнув до огорожі. Кинув його на колючий дріт, переступив і, крекчучи, почав витягати з найближчого кілка верхню дротину. Розгублений Ерван відзначив його силу: Бабадук[147] був схожий на зачуханого безхатька, але вітамінки доброго доктора Ляссе надали йому надприродної моці.

Одним махом Фарабо обкрутив дріт, усіяний металевими шпичаками, довкола Ерванової шиї, вперся коліном у поранені груди й щосили потягнув на себе. Ерван уже не відчував нічого, крім жахливого болю, який пронизав його з голови до п’ят.

Фарабо потягнув сильніше, вчепившись у дріт обома руками. Ерван задихався, ніби рибина в агонії: кров більше не піднімалася до мозку, а виливалася на рівні горла. Він навіть не побачить, як перед очима пролітає життя. Мусив задовольнитися цією мерзенною пикою, навислою над ним.

Колючки дедалі глибше впиналися в шкіру. Ерван більше не міг поворухнути й пальцем. Його до кісток пронизував смертельний холод. Серцебиття сповільнювалося. На поверхні свідомості зринали формулювання, ніби бульки на поверхні лави: «Лезо пройшло крізь гортань на рівні голосової щілини», «Вістря проштрикнуло стравохід і зовнішні яремні вени», «Рана розташована між грудинно-ключично-соскоподібними м’язами»… Звіт про його ж розтин…

А тоді раптом убивці щось розтрощило й знесло в синє небо півобличчя. Плоть, кістки та очі розлетілися в ранковому світлі. Дріт перестав давити. Ерван притиснув підборіддя до грудей. Останнім зусиллям підняв очі й дуже чітко побачив, як на тлі стіни сосен вдалині біжить Лоїк. Ще чіткіше: пістолет у його руці. Той, якого солдати насправді не знайшли і який Лоїк потай узяв із собою, щоб завалити вбивцю сестри.

Ерван силкувався не дихати, щоб заощадити останні краплі крові. Нелегко. Його мозок знову завойовували безглузді слова: «відстань стрільби», «траєкторія кулі», «втрати енергії», «сила вітру» та ще чимало інших балістичних термінів, що їхнє значення він забув. Ціла купа параметрів, через які куля, випущена з такої дистанції, летіла у випадковому напрямку.

Не для Лоїка.

З дивовижною віртуозністю він зміг влучити в ціль з більш ніж двохсот метрів — і не ледь зачепив: те, що він просто розніс убивці череп, означало: максимальна енергія кулі збереглася, траєкторія — не порушена. Лоїк уклав угоду зі свинцем і вогнем.

Просто перед тим, як знепритомніти, Ерван почув ревіння над головою. Він спробував поворухнутися, та не дозволило кольє з колючого дроту, а повіки стали заважкими. І попри те, що серце його відбивало останні удари, щораз повільніше, глухіше, він упізнав «Super Puma».

Їх знайшли. Вони перемогли. Його врятують. Коротко здригнувшись, Ерван розплющив очі й примружився проти сонця. Йому знадобилася ще секунда, щоб зрозуміти, що він бачить у білому спалаху: в траві, яку пригинав вітер від лопатей, Лоїк, впираючись коліньми в тіло Фарабо і горлаючи ім’я Ґаель, шматував те, що залишилося від його обличчя.

На похороні Ґаель був тільки Лоїк. А вона лежала сама у склепі на Монпарнасі.

Лоїк не попередив нікого, крім Софії, яка запропонувала піти з ним. Він відмовився. Це поховання завершувало хресний шлях, яким він ішов на самоті впродовж чотирьох днів, спершу в Бресті, в морзі «Білої кобилиці», тоді в холодильній камері паризького поховального бюро: того самого, де вкладали в труну його батька. Після розтину привіз із Парижа найліпшого танатопрактика, щоб той відтворив вроду Ґаель (довелося повоювати з Клемантом, брестським судмедекспертом, щоб їй не поголили голову). Тоді він сам одягнув її в кімнатці, холодній, ніби капличка, тільки без запаху ладану, а далі взявся до перевезення тіла літаком. Зворотний шлях до того, що він організував для батькової труни, за винятком хіба що кількох деталей.

Після сутички з Фарабо Лоїк став ніби сновидою, ув’язненим у своєму жахітті. Зосередившись на меті — забезпечити тихий, бездоганний похорон сестри, — він жодного разу не подумав ні про що інше, відкидаючи будь-які думки, що не стосувалися цих операцій. Дати волю своїй свідомості означало підірвати її. Ось так він плив, удень і вночі, зі спущеними вітрилами, приглушеним двигуном, у страху перед буревієм відчаю та божевілля, який його переслідував.

Якимось дивом Ерван вижив. Вертоліт переніс його просто до «Білої кобилиці» — на той час він уже був у комі. «Тим ліпше», — сказали лікарі. Щоб пережити втручання, якого вимагав його стан, краще було взагалі нічого не усвідомлювати. Ерван піймав три кулі. Перша влучила під ліву ключицю, пройшла крізь тканини, зрикошетила об лопатку та вийшла з іншого боку. Це поранення, хоч і найближче до серця, було найменш серйозним. Друга куля потрапила в живіт, відхилилася від траєкторії, вдарившись об друге ребро, і застрягла в шлунку. На її вилучення пішло понад дві години. Третє влучання — у праву пахвину: розірвані м’язи й тканини, але не зачеплений жоден орган.

У першу чергу слід було зупинити внутрішню кровотечу й зашити горло. Колючий дріт порвав трахею, гортань, зачепив стравохід. Лікарі наклали шви на ці рани та взялися до голосових зв’язок, щито-черпкуватих м’язів і вестибулярних складок. Ще кілька годин — але хірурги, двоє з яких приїхали з Валь-де-Ґрас, все-таки не були налаштовані оптимістично.

Ще добу довелося почекати, аби впевнитися, що загроза життю минула, але важких наслідків, казали лікарі, уникнути неможливо: постраждала печінка, а ступінь імовірності того, що Ерван зможе говорити, залишався невисоким. Лоїк прийняв цю останню новину фаталістично: головне, щоби брат залишився на борту. Хай там як, отупіло заспокоював він себе, Ерван ніколи не був балакуном.

Лоїк найняв номер у брестському готелі, але й носа туди не поткнув. Окопався в лікарні й у ті години, коли не сидів біля братового ліжка, стовбичив на два поверхи нижче, біля тіла сестри. Не відриваючись споглядав її непорушними очима. Інколи стиха розмовляв із нею або наспівував куплети зі старої пісні Кета Стівенза:

Лоїк стрепенувся. Священик завершував службу. Навіщо священик? Він не мав сили відмовитися від класичної версії. Утім, коли святий отець попросив його описати особистість сестри, відповів: «У ній не було нічого особливого. Головне — якомога коротше».

Що він міг сказати? Що в підлітковому віці вона систематично знищувала себе, морила голодом? Що потім жила навиворіт, граючись у шльондру? Що єдина її мрія — кінематограф — відвернулася від неї?

— Сюди, будь ласка.

Священик запрошував його до склепу, аби став біля труни й кинув троянду, яку йому дали. Дежавю. Ерван мав рацію, відмовляючись від квітів на батьковому похороні. Сьогодні Лоїк мав би зробити те саме.

— Якщо бажаєте, можете побути тут якийсь час наодинці зі своїми думками.

— Ні, — відповів Лоїк і кинув троянду на землю.

Священик прибрав співчутливого виразу, який викликав ще більший розпач. Хоч би що робив цей чоловік, все нагадувало масовий продукт. Годі було чекати чогось щирого чи бодай оригінального.

— Зачиніть тут усе, — сказав Лоїк гробарям, які чекали на порозі. — Дякую вам, отче.

На цих словах він розвернувся й попрямував безлюдними алеями до бульвару Едґара Кіне, щосили змушуючи себе триматися прямо, не піддаватися запаморочливій порожнечі. Тепер, після похорону Ґаель, він більше не мав жодних справ чи думок. Радше не мав більше чим захиститися від напливу відчаю, що загрозливо нависав над ним після інциденту на Локіреку.

Опинившись на бульварі, він вирішив повернутися додому пішки. Більше не їздив на своєму «Астон Мартін». Автівка стояла, покинута на паркуванні, мов іграшка, яка перестала подобатися. Вже понад місяць не з’являвся він і в «Firefly Company», на власній фірмі. Партнери не вважалися геніями, але їм не бракувало клепки, щоб кілька тижнів обійтися без нього.

Бульвар Монпарнас. Орієнтуючись на Будинок інвалідів, далі він пішов набережною до Трокадеро, звідки міг дістатися додому менш ніж за годину. Заблокував будь-які думки про Ґаель і наважився пригадати події останніх днів.

Після вбивства Людини-цвяха слід було зварганити вірогідний сценарій. Смерть — це завжди проблема. Та коли жертва й так офіційно охолола ще три роки тому, це перетворюється на срану головокрутку. Паскаль В’яр, вочевидь замішаний у цьому бедламі, узяв на себе другий похорон Тьєрі Фарабо: вигадав нового вбивцю, який нібито втік з інституту Шарко. Урешті-решт, від обличчя трупа залишилася кривава каша.

Офіційна версія: Ерван Морван уже кілька днів переслідував утікача, який убив одного з його фліків — точніше, дівчину, Одрі Вінавскі. Першого разу, в промисловій зоні Маре, в Женнвільє, злочинець вислизнув із його рук, але флік простежив за ним до Бретані й застрелив у межах законного самозахисту. Що ж до втручання пілотів школи морської авіації «Керверек» (абсолютно нелегального), В’яр вирішив, за висловом Морвана, «взяти нахрапом» і оголосив, що сам терміново викликав військових, які виявилися найближче до місця сутички.

В’яр особисто провів прес-конференцію в Бреа, у суботу 24 листопада, за участі прокурора з Кемпера, підполковника Верні, керівника відділу карного розшуку жандармерії Бреста, командира з бази «Керверек», а також сивочолого довготелесого Жана-Луї Ляссе, очільника інститут Шарко, який весь час просидів зі скрушним виразом обличчя й не вимовив жодного слова. Журналісти мусили проковтнути хитро сплетений клубок небилиць.

Лоїк, який потай завітав на цей спектакль, не вірив своїм вухам. Утім, йому так само не хотілося, щоб спливла правда, — адже це він завалив Фарабо з незареєстрованого самозарядного пістолета без жодного дозволу на носіння зброї.

По тому негайно зосередилися на ЗПП Шарко та заходах безпеки в лікарнях такого типу. Знову постало одвічне питання режиму для небезпечних психічно хворих, як після «трагедії в По»[149] 2004 року. Цікавилися також, чи можливий зв’язок між сутичкою в Локіреку та недавнім інцидентом із «фортом Шаброль», який не сходив з газетних шпальт упродовж двох попередніх місяців, адже обидва випадки трапилися в одній і тій самій місцевості. Прокурор категорично заперечив таку можливість.

Не знаючи насправді всіх прихованих деталей справи, Лоїк все ж таки не сумнівався в двох деталях. По-перше, В’яр і Ляссе були по самі вуха замішані в дивовижному воскресінні Фарабо. По-друге, Ерван виявив їхні темні схеми й став надокучливим свідком. Тож Лоїк особисто спостерігав за крапельницями та уколами, призначеними його братові в «Білій кобилиці», й домагався, щоб Ервана вже в неділю перевезли до Парижа, де обстановка здавалася йому «здоровішою».

Коли він зайшов до Ерванового помешкання, всі підозри підтвердилися. Усе було перевернуте, меблі — випатрані, стіни обдерті, дошки паркету зірвані. Хлопці В’яра нічого не пропустили. Чи знайшли вони, що шукали?

І так, і ні. Так, тому що Ерван кинув їм кістку: залишив свій ноутбук і жорсткий диск, на якому містилися основні дані слідства та деякі докази й свідчення. Ні, тому що справжніх документів, а також зошитів, у яких Ерван детально описав своє розслідування, у квартирі не було.

Усе було сховане в корпусі пристрою керування системи клімат-контролю на паркуванні поруч із будинком. Лоїк ретельно виконав братові вказівки: дорогою відірвався від двох фліків, які сіли йому на хвіст. Вочевидь В’ярові та його нишпоркам кортіло дізнатись, що ж насправді розкопав Ерван.

Лоїк відкрив корпус за допомогою викрутки, забрав зошити й документи — протокол слухання й світлини в додатках до справи, дбайливо розкладені по файликах чи розділені закладками: від погляду на цю шкільну канцелярію в нього стислося серце, — та зачинився у себе вдома. Читав цілу ніч з неділі на понеділок. Ерван записав усе вкрай дрібним почерком, який виказував його одержимість. Двічі по дев’яносто шість сторінок. Лоїк простежив за кожним етапом обох його розслідувань, французького та африканського. До них долучалися свідчення, фотографії, додаткові відомості, до яких за допомогою виносок і номерів відсилали різні пасажі в нотатках. Також слід було врахувати його останню розмову з Жаном-Луї Ляссе за кілька годин до похорону Старого, яку Ерван записав у третій зошит, що його Лоїк знайшов у Бреа. Тоді він нічого не зрозумів із того окремого тексту, але нині деталька ідеально лягала в пазл.

Тепер він повернувся додому, готовий перемотати плівку послідовних розслідувань. Змоклий до нитки, Лоїк відігрівся в душі й відразу поринув у братові зошити. Мимохідь відзначив, що після подій у Бреа жодного разу не подумав про наркотик і не відчув ані найменших симптомів відмови: отруту, яка свого часу йому замінила повітря, воду і їжу, заступила межова нервова напруга. Точніше, його підживлювало бажання помсти.

Страта Фарабо аж ніяк не заспокоїла Лоїка. Йому здавалося, що в Ервановому досьє ховається ще один злочинець. Принаймні він на це сподівався. Це не розслідування не завершене, а він сам. Він хотів більше крові. Хотів знищувати, щоби вгамувати свій гнів. Жан-Луї Ляссе? Паскаль В’яр? Інші імена на найвищих щаблях влади? В жодному разі. Ці покидьки були винні, але не в прямому значенні слова: вони не вбивали нікого власноруч — принаймні в цій справі.

Терпіння… Він обов’язково знайде іншого ворога, щоб втамувати свою спрагу. І лише тоді зможе почати з чистого аркуша, щоб повернутися до світу звичайних людей.

Ерван попросив Лоїка купити два дешеві мобільні телефони з передплаченими сім-картками. Сподівався, що таким чином вони зможуть обмінюватися смс-повідомленнями, сидячи поряд, і створювати ілюзію спонтанної комунікації. Доволі швидко виявилося, що він не здатний нічого надрукувати на клавіатурі телефона — з трьома кульовими пораненнями і пошматованим горлом неможливо віртуозно клацати дрібними кнопками.

Тож повернулися до старої доброї дошки «Velleda», як у школі, — та й тут Ерванові складно було впоратися зі своїм маркером: розмова обмежувалася кількома фразами.

— ЯК УСЕ ПРОЙШЛО?

Лежачи у відділі інтенсивної терапії, продірявлений катетерами й датчиками, оточений апаратами, які стежили за ним, годували, сканували його, Ерван почувався ніби солдат на гауптвахті. Меґґі не позаздриш. Як там у неї справи? Цим він поцікавиться пізніше. Спершу — похорон Ґаель.

— Сумно, — просто відповів Лоїк.

Ерван більше говорити не міг, сподівався, що брат розповідатиме далі. Але ні, знову він зі своїм маркером, тремтливою рукою і загіпсованим морфієм мозком має ініціювати розмову.

— СОФІЯ БУЛА?

— Хотіла прийти. Я відмовився. Бажав побути наодинці з Ґаель.

Він спостерігав за братом з-понад кисневої маски. За якісь дві години Лоїк кілька разів урятував йому життя. Він прибрав Людину-цвяха завдяки пострілу, гідному книги рекордів Гіннесса, і вчинив страшне дикунство: голіруч пошматував обличчя чудовиська. Ця жорстокість поєднувалася з вражаючою сміливістю.

Обдовбаний, боягузливий Лоїк — на вихід. По-зміїному холоднокровний убивця — ласкаво просимо. Ця метаморфоза читалася на його обличчі. Запалі, жорсткі риси, ніби борозни руди, які виявляєш, розбиваючи кам’яну породу.

Коли Ерван прийшов до тями, братик сидів біля його ліжка, вдягнений, ніби космонавт. Заспокійливе видовище й повна інверсія. «Торчок» став опорою сім’ї, а він, уособлення сили клану, — наркоманом із обколотими венами.

Ерван не страждав. Насправді не відчував нічого. Віднині він був лише мозком, геть малесеньким, що плавав у сяк-так залатаному тілі. Не міг він і піддатися скорботі. Щоб прийняти смерть Ґаель, мусив бути у відмінному стані. Що ж до впорядкування матеріалів розслідування, тут він, хоч як це дивно, розраховував, що весь пазл збере докупи Лоїк. Ерван своє відробив. Забажав дізнатися про коріння своєї сім’ї, а в результаті не лишилося більше Морванів, або майже не лишилося.

Бажання помсти теж розчинилося в морфії. Фарабо мертвий. Який сенс карати Жана-Луї Ляссе? Лікар урешті-решт відкладе свої колби та нейромедіатори. Усе це зарахують до графи витрат на таємні наукові дослідження, фінансовані державою. Принаймні, всі ці смерті відкриють правду: досліди прекрасного Ж.-Л. призводять до катастрофічних наслідків.

У цій кривавій історії залишалася єдина не закрита тема: він сам. Він вичухається — Ерван відчував це, але не матиме жодних шансів на відновлення голосу. Із ним уже говорили про штучну гортань, протези, цілу купу речей, нітрохи не привабливих і несумісних із його професією фліка.

— МЕҐҐІ? — із зусиллям написав він на дошці.

— Навідаюся до неї після тебе. Жодних змін. Лікарі кажуть, покращення вже не буде.

Ерван задихався під своїми бинтами. Він раптом почав мріяти про таку саму процедуру, що й у матері, — з пакетами льоду.

Останнє, «на коня»:

— ЗОШИТИ?

— Треба перечитати ще раз.

Лоїк нерухомо стояв біля ліжка, виструнчений, ніби швейцарський гвардієць. Відучора й словом не обмовився про зміст прочитаного, про всі ті подробиці. Ерван хотів, щоб Лоїк це знав. Ця істина була єдиним його заповітом — у будь-якому разі, його найліпшим розслідуванням — і брат, останній Морван, який залишився на ногах, мусив її захищати.

Нарешті Ерван не витримав. Дошка. Маркер:

— ЩО ТИ ПРО ЦЕ ДУМАЄШ?

— Зарано для цього запитання, кажу ж тобі. Я все перечитаю, все обміркую.

Якби Ерван не був одурманений та перебинтований від плечей до вух, то розреготався б. Тепер Лоїк поводився, як мовчазний флік, а він випрохував у нього коментарів. Поки що забив на це, як і на penny. Втратив відчуття часу: жив у розтягнутому часовому вимірі, де шоста ранку не відрізнялася від полудня, де кілька хвилин минали так само важко (або легко, залежно від виписаної дози морфію), як і кілька годин. А вже про сонливість, яка без попередження занурювала його крихку свідомість у довгі ватяні тунелі, — що й казати.

Ерван усвідомив, що брат нахилився до нього. Перша посмішка за весь час цих відвідин.

— Я пішов, — прошепотів Лоїк і поцілував брата (Морвани трохи запізно вчаться гарних манер). — Маю ще дещо зробити.

Ерван схопив свою дошку:

— ЗРОБИТИ ЩО?

— Поприбирати, — знову посміхнувся Лоїк. — У тебе.

— Мсьє Морван! У мене пошта для вашого брата!

Лоїк саме відмикав скляні двері під’їзду, коли його зупинила консьєржка. Він узяв конверти, подякував їй посмішкою. Жінка, чий вік неможливо було визначити, запитала, як справи в Ервана, та Лоїк щось пробурчав і втік сходами.

Першого разу в розгромленій квартирі ні до чого не торкався. Вдовольнився тим, що розпитав консьєржку, яка нічого не чула, й пішов просто на паркування, щоб забрати зошити й документи. Лише тоді повернувся до себе зі своєю здобиччю.

Тепер він збирався навести лад в оселі — повернути її до стану дезінфікованого холодильника, як любив Ерван. Сміттєві пакети на двісті літрів, типу для будівельного сміття, рукавички «Мара», маска проти пилу, ящик з інструментами: Лоїк роздягнувся і взявся до роботи.

Перший етап: прибрати все, що не можна полагодити. Так він заповнив п’ять мішків, з яких два — самі рештки. Ерванові доведеться купувати нову кухню й сантехніку. Другий етап: зібрати більш-менш цілий одяг та білизну і скидати на купу в кутку. Шукачі розпанахали черево матраца, розтрощили ліжко, зіпсували меблі, розбили телевізор: Лоїк зібрав усе це біля виходу й виніс матрац на сходи.

Щоби позбутися пилу від обдертого тиньку, він орендував будівельний пилосос. Після прибирання в квартирі наче розвиднілося. Тепер найскладніше: полагодити зламане. Цей етап його лякав, адже за все своє життя він не забив жодного цвяха.

Спробував припасувати до брусів дошки паркету. Марно. Начепити двері на петлі. Ніяк. Суто символічно прикріпити на місце видерті карнизи, щоби повісити обірвані штори. Де там!

По двогодинних марних спробах він здався. Викличе профі. А для фізичних вправ ліпше знову піде в зал і почне бігати.

Принаймні сьогодні Лоїк втратив кілька літрів поту й три години не думав ні про що, окрім муки з одвірками, тиньком і номерами гвинтів. Споночіло. Лоїк хотів увімкнути світло, але працювала єдина лампа — у ванній. Якщо широко розчинити двері, промінь освітлює вітальню аж до кухні.

Лоїк повернувся до передпокою, побабрався в одному зі сміттєвих мішків, видобув з нього каструлю без ручки й кілька дрібок пряного чаю, який він дарував усім членам сім’ї. У цій дивній світлотіні нагрів води й надибав цілу чашку та навіть ситечко. За допомогою рушника схопив розжарену каструлю й тонкою цівкою перелив воду в повне чаю ситечко, покладене на горня.

Раптом від цієї самотньої церемонії в нього скрутило нутрощі: більше не буде кому дарувати свої чаї з Шанґрі-Ла й капці з вовни яка. Не буде з ким тепер сваритися й миритися. Ці думки нагадали, що він не зайшов до Меґґі. Але який сенс, врешті-решт?

Він неуважно схилився до Ерванової пошти, покинутої на кухні. Увагу привернув конверт із крафт-паперу формату А4: один кутик обліплений різнокольоровими марками з Бельгії. Лоїк узяв конверт, і в нього миттю пересохло в роті — на конверті значилося: «Католицький університет Лувен-ля-Нев». Він добре пам’ятав записи Ервана: цим закінчилося його перше розслідування. Свідчення одного місіонера, психіатра й етнолога, дали змогу ідентифікувати Ноно, помічника Людини-цвяха, травмованої дитини, яка згодом стала Філіппом Кріслером, або ж Кріпо.

Ерван знову зв’язувався зі священиком? Лоїк розірвав конверт і побачив чорно-білі знімки та лист, написаний дрібнесеньким нерозбірливим почерком. Він подався до ванної у пошуках світла.

У листі нагадували, що внаслідок закриття одного з диспансерів Білих отців у Катанзі отець Краус (автор листа) забрав деякі архіви, серед іншого й ці фото, що, можливо, допоможуть Ерванові в його розслідуванні. Психіатр запізнився, але Лоїк все одно переглянув світлини формату листівок.

Більшість стосувалася лікарняних закладів Лонтано в часи його процвітання. Були, зокрема, групові знімки персоналу клініки Стенлі та диспансеру 5-го кілометра. Маленька шатенка між лікарів і санітарів могла бути тільки Катрін Фонтана, рідною матір’ю Ервана. Лоїк тремтів. У горлі пекло вогнем. Він мусив ковтнути холодної води з-під крана, перш ніж присісти на бортик ванни й ще раз роздивитися світлини.

Дотепер ця темна історія народження Ервана обмежувалася незнайомими йому іменами, датами, місцями. Але просте фото дівчини з овальним личком надавало братовій розповіді майже нестерпної реалістичності.

Лоїк перейшов до інших знімків — лікарі клініки Стенлі, «шпиталю для білих», серед яких були й мурини. Він помітив довготелесого хлопця, який вивищувався над усіма — не лише зростом, а й викличним поглядом. Це обличчя когось йому нагадувало.

Так, десь він уже бачив цей писок. Ближче до світла. Жодних сумнівів: це справді той плейбой, з яким він перетинався за кілька днів до того в Бресті, просто молодший. Ерван ніколи не згадував про його минуле в Лонтано… На звороті світлини містився детальний список зображених на ній людей. Лоїк знайшов ім’я психіатра й відчув, як хитається підмурівок усієї історії. Знімки випали в нього з рук і з шелестом розсипалися плиткою. Господи Боже. У цій справі є ще одна потаємна шухляда…

Попри пізню годину він усе-таки вирішив навідатися до Меґґі. Час більше нічого не значив ні для нього, ні для неї. Щоразу Лоїкові здавалося, що він приходить до матері востаннє й що вона прощається з ним своєю німою мовою. Цього вечора попрощатися прийшов він: сумнівався, чи переживе наступні кілька днів.

Похована під переплетінням дротів, оточена моніторами й прозорими пакетами (крапельницями та контейнерами для сечі й калу), мати здавалася розібраною на частини мов робот. Схудле обличчя ніби стиснуте в лещатах між подушкою та кисневою маскою. Чотири кінцівки й тулуб випиналися під простирадлом, неначе скелет, закопаний у піску. Усе це незабаром зникне. Лоїк, у халаті, лікарській шапочці й бахилах, сів на єдиний стілець. Він уже задихався у цьому передпокої смерті.

Які були його справжні почуття до цієї жінки на її смертному ложі? Смуток? Жаль? Байдужість? Полегшення? Жодної відповіді, але за ці два дні простирадло, що вкривало її, ніби саван, стало кіноекраном. Лоїк бачив на ньому концерти «Саламандр»; Меґґі й де Пернеке, які прийшли до Променистого містечка по заціпенілого Морвана; агонію Каті Фонтана; Меґґі, яка маскує її тіло під жертву Людини-цвяха й мимохідь добиває; двох змовників, які кохаються в закривавленому ангарі, поки Ґреґуар спить, накачаний препаратами…

— Я знаю правду, мамо, — прошепотів Лоїк, узяв її руку (суху, ніби порожня зміїна шкіра), — але я тебе не засуджую. Я не в тому становищі. Та й нині це не мало б жодного сенсу. Тато мертвий. Ґаель мертва. Навіть Людини-цвяха більше немає. Проте залишилася ще одна справа… — він підвівся, не відвертаючи погляду від матері. — Маю звести останні рахунки. Бо знаю, що насправді сталося.

Йому здалося, що обличчя матері здригнулося. Ні. Просто гра світла від моніторів і ламп на стелі, світло яких приглушене до мінімуму.

— Повір мені, — додав він, перш ніж вийти з палати. — Кожен заплатить своє.

На паркувальному майданчику лікарні він подумав, чи не слід зайти й попередити Ервана. Не варто. Брат може полежати день чи два без гостей. Або Лоїк особисто розповість йому кінець історії, або ж він дізнається про все з газет.

Ласкаво просимо назад до Коксоляндії.

Єдина перевага наркотика: цей світ непорушний. Квартали, бридкі пики дилерів, ціни, симуляція переховування й підпілля — ніщо ніколи не змінюється. Лоїк тремтів від перспективи знову туди зануритися. Це для доброї справи. Його план спрацює лише з певною кількістю грамів.

Він не скористався телефоном — навіть залишив його вдома — і взяв таксі. Закупитися по-дикунському. Лоїк не втратив смаку до цих похмурих районів, цих темних зібрань на паркуваннях. Попросив висадити його на розі вулиць д’Обервільє та де Кріме. Тунель під залізницею грав роль мінімаркету.

Він обійшов дилерів і пояснив свій випадок. У відповідь отримав лише образи й погрози.

— Ти стаєш на слизьку стежку, чуваче.

Лоїк розреготався. Сам-один, без машини, в костюмі за п’ять тисяч євро, він здавався показовим зразком лоха, якого можна обібрати. І попри це не відчував жодного страху. Радше навіть приємне збудження.

Потаємне бажання, щоб дійшло до сутички — пістолет при ньому.

— Коли мені знадобиться порада, — відповів він, — я до тебе звернуся. Де мені знайти Мікі?

Барига знизав плечима: на ньому був зачовганий літній костюм та панамка, з-під якої вибивалися біляві пасма. Нагадував чорного демона з Гватемали: скелет у хустині й капелюсі з сигарою в зубах. Не назвеш це вбрання непримітним. Особливо в листопаді.

— За залізницею, — буркнув він. — В одному з будівельних вагончиків…

Лоїк пішов, не дякуючи: мабуть, цей чувак, власне, й працював на Мікі. Він піднявся вулицею д’Обервільє, пройшов уздовж глухої стіни, що тяглася кількасот метрів, натрапив на прочинені ворота. Прослизнув туди, залишив позаду не надто заспокійливе світло ліхтарів і пірнув у темряву. Перетнув паркування, де складували габаритні вантажі, відшукав дірку в паркані та вийшов до залізниці. Колії, баласт, покинуті вагони.

Лоїк відчував, як пульсує схвильоване повернення, причавлене тягарем його плану. «Торчок завжди торчок». Найсильніші його емоції вимірюються в грамах. Його спогади лікуються голкою. Хтивість раба, який цілковито віддається отруті, що над ним панує. Моторошна й радісна байдужість наркомана, який уже не чекає ні на що, окрім яскравого спалаху смерті.

Він помітив будівельні бараки. Сморід вогкої глини, змішаний із запахами дьогтю та іржі, подразнював ніздрі. Кілька тіней, ніби від скелетів, але усміхнених, бо з дозою в кишені, брели до своїх нір, щоб ширнутися. Будівельне сміття, калюжі, нечистоти: все якесь особливо щільне, збите в незнищенну масу: не придатні до переробки продукти суспільства, неспроможного все утилізувати. Лоїк ніколи не почувався так добре.

Трейлер Мікі легко впізнати — від решти подібних він відрізнявся відносно непоганим станом, освітленими вікнами, тимчасом як у бараках робітників усі вже спали, а фургончики повій легко розгойдувалися.

Лоїк зайшов, не стукаючи. Можна було б очікувати циганської обстановки чи безладу барлогу, та у вагончику панував порядок, ніби в оселі дрібного бухгалтера, уважного до своїх цифр. Дилер попивав каву й дивився футбольний матч на ноутбуці.

Навіть не здригнувся, підняв погляд, усміхнувся:

— Історії великого кохання не мають кінця.

— Стули писок, — огризнувся Лоїк. — Мені треба тридцять грамів. Найчистішого, що маєш, плюс сода й бонг.

— Ти куди, по-твоєму, прийшов? У центр STEP?[150]

Мікі — якого, мабуть, звали Мішелем — під’їхав до нього на своєму кріслі з коліщатками. Біляве волосся, яке вже почало рідшати, бліде як смерть обличчя, молочно-блакитні очі, пухкі губи. Усе разом нагадувало маріонетку, виліплену з дріжджового тіста. Нарики його звали Білим гноєм — огидним панарицієм, білястим нагноєнням на пальцях.

— Маєш те, що потрібно, чи ні?

— Треба глянути.

Лоїк кинув на стіл три тисячі евро сотками. Він любив цей жест. Любив цей кеш. Справжня сцена з фільму.

— Ого, — Білий гній підвівся і вдав здивованого. — Ти у своїх буржуазних районах забув, як ведуться справи. Тут не витягають бабло ось так…

Лоїк уперся руками в стіл, нахилився до нього:

— Можеш мені продати? Так, чи ні?

Мікі без відповіді позадкував разом із кріслом. Він мав досвід спілкування з торчками. Очікування подовжувало муки, отже, сприяло успіхові перемовин. Але дилер не знав, з якого боку підійти до Лоїка. Його справді ламає?

Чи навпаки — закинувся коксом по самі вуха? А може, це просто пиха через бабки?

Барига вочевидь побоювався і того, що клієнт озброєний, — сам-бо теж мав пістолет, але ніхто не хоче влаштовувати стрілянину серед тихої зимової ночі.

— Що ти робиш? — вигукнув Лоїк, розлючений до нестями.

Дилер щойно дістав телефон.

— Перевіряю, чи наявний товар.

Насправді Мікі, напевне, телефонував своїм поплічникам, які поралися в одному з трейлерів неподалік. Усе свідчило про неминучу катастрофу, але Лоїк хотів дійти крайньої межі, максимально випробувати удачу.

Збігли кілька секунд, перш ніж він запитав:

— То що, маєш товар, чи ні?

— Зараз буде.

Саме цієї миті за спиною в Лоїка відчинилися двері. Його схопили двоє охоронців. Він устиг помітити дивну деталь: один дуже високий, а другий — надто низенький. Здоровань зацідив йому кулаком у живіт. Лоїк зігнувся навпіл, до горла підкотилася кислота. Зблювати він не встиг: просто в щелепу припав удар коліном — від кремезного малого. Справжній сучасний балет.

Біль перетворився на масу свинцю, удар — на чорну діру, яка засліпила його так, що в глибині мозку, десь дуже далеко, посипалися іскри. Утім, він напружив м’язи й відштовхнув двох горлорізів. За мить уже тримав пістолет і цілився в Білого гноя.

— Ти забув, хто я, виродку? — Лоїк сплюнув і пересмикнув затвор 9-міліметрового.

Усі в фургоні завмерли, але Мікі не втратив самовладання. Жестом утримав своїх церберів від зайвих рухів. Так арбітр зупиняє бійців на рингу.

— Твій батько мрець, а брат каліка, — видихнув він, не відвертаючи погляду від пістолета. — Що ти собі думаєш? По-твоєму, в мене телека нема? Якщо вистрілиш, сядеш на двадцять років, як звичайнісінький чувак. Ти вже ніхто, Морване.

Він зібрав гроші зі столу — «на покриття витрат» — і наказав двом покидькам:

— Викиньте звідси це гівно.

Лоїк повів пістолетом: мовляв, хто перший сіпнеться — пристрелю. Том і Джеррі завагалися.

— Мова не про сім’ю, — кинув він, — а про моє бабло. Ти що, відійшов від справ? Три тисячі — лише на закуску.

Заінтригований Мікі витягнув шию, визираючи з-за свого столу:

— Що саме тобі потрібно?

— Документи, включно з карткою групи крові. Заплачу, скільки скажеш.

Дилер ляснув у долоні й розреготався:

— Бля, а Санта Клаус цього року ранувато прийшов!

Трапляється, посеред жахливого сну раптом розплющуєш очі, сподіваючись віднайти день, життя, реальність. Сюрприз: стіни кімнати — ще одні стулені повіки, розплющити їх неможливо, і скрізь тут жах, замкнений з тобою в одній клітці.

З морфієм так само.

Коли йому вже здавалося, що розум витікає з хімічних лімбів і от-от має повернутися виразне мислення, усвідомлював, що сама ця думка — ілюзія, фантазм, породження наркотику. За морфієм завжди приходить той самий морфій із його ватяним сприйняттям, із його непевною логікою.

Де ж Лоїк? Лежачи в темній кімнаті, Ерван без упину ставив собі це запитання. Не міг пригадати, мав брат зайти до нього сьогодні ввечері, чи ні. Немає причин для хвилювання: братик прийде завтра, свіженький мов огірочок, у своєму новому образі опори сім’ї. Але залишалася проблема В’яра і його спільників, та й не був він такий упевнений у психічній рівновазі Лоїка. Після стількох років вразливості це раптове перетворення на залізну людину могло приховувати невідворотну депресію або передвіщати крах психіки. «Декомпенсація», як казали в Вільжуїфі…

Насправді те, що його хвилювало, було закопане глибше. Віддавшись своїм хімічним маренням, Ерван не припиняв обмірковування тієї історії — лабіринту, в якому так часто губився. Усе нібито скінчено, але в думках постійно зринає чиясь тінь. Він пригадував рядки зі своїх зошитів, перелічував факти, аналізував мотиви, а тривога тільки росла. По-перше, опіат не давав змоги мислити чітко. По-друге, він застряг у цьому ліжку. Зрештою, ще одна деталь знову випадала із загальної картини. Елемент, якого він не міг визначити, свідчив про незавершеність.

Ерван із зусиллям поворухнувся. Вже буквально здихав від спеки під бинтами. Де Лоїк? Що він втовкмачив собі в довбешку? Що досі було не так у цьому розслідуванні? Ерван спробував випростатися й відчув укол гострого болю. Можливо, через поранення. Можливо, через усвідомлення: брат, читаючи записи, знайшов деталь, яка гальмувала весь механізм.

І вирішив владнати справу власноруч.

Спиною стекла цівка поту. Перед очима в Ервана пролітали картини вулканів, розплавленої лави, рідкого вогню. Він танув на подушці, і його мозок витікав через вуха. Зосередься. Пригадай кожен доказ, кожне свідчення, кожну подію. Знайди те, що вийшло з ладу…

Думки стали в’язкою масою, і ніяк не вдавалося зліпити з них визначену форму. Тіні, обриси, підозри, але жодного точного факту, жодної помітної деталі. З надлюдським зусиллям він наважився в найменших подробицях відтворити всю історію, але в зворотному порядку, від кінця. Зосередився на останньому допиті Жана-Луї Ляссе — фінальній події перед різаниною в Бреа. Прокрутив у голові зізнання психіатра, його розповідь про вакцину й хімічні досліди на скаліченому мозку Фарабо. Він…

Раптом у глибині печі щось зблиснуло. Під час їхньої розмови Ляссе згадував про вбивство Каті Фонтана, стверджуючи, ніби йому про це розповів Фарабо: «Він згадував молоду жінку, свастику, яку ваш батько вирізав на…». Ерван тоді перебив його і пригрозив ударити, але випустив з уваги головне: Тьєрі Фарабо, можливо, й розповідав йому історію Каті (принаймні те, що знав сам), але в жодному разі не міг згадувати свастику, вирізану на її чолі.

З однієї простої причини: ця деталь була йому невідома.

Ніхто не знав про цей поріз — Меґґі замаскувала його під іншими ранами, яких нібито завдала Людина-цвях. Ніхто, крім Ґреґуара Морвана, Меґґі де Крефт і… Мішеля де Пернеке.

Попри морфій, Ерван ще більше зосередився. Єдина гіпотеза могла пояснити цю невідповідність: Ляссе та Мішель де Пернеке були однією людиною. Після етапу гальмування — ні, неможливо, надто очевидно, надто дивно — на Ервана вилився потік збігів і подібностей між двома персонажами. Вік, зовнішність, професія. Ґреґуар і Меґґі стверджували, що де Пернеке й далі працював у Бельгії та помер у дев’яностих, але що вони насправді знали про це?

Ерван відчув запаморочення. Намагання чітко мислити під наркотиком цілковито виснажило його. Неможливо уявити собі наслідки такого сценарію. Помста в далекій перспективі. Дослідження, які під прикриттям наукового прогресу мали на меті інше: воскресіння Фарабо й знищення клану Морванів.

Ідея звести рахунки з Ляссе завжди спокушала його, але тепер, прикутий до ліжка, що він міг зробити? А головне, що мав на думці психіатр? Якщо Ерван має рацію, якщо де Пернеке і Ляссе — одна й та сама людина, чи передбачало це останній акт? Ще одну пастку?

На цій думці він помітив одну суттєву відмінність між двома чоловіками: де Пернеке був боягузом, який ніколи не наважився б перейти до дії (саме Меґґі пошматувала Каті), Ляссе ж, навпаки, здавався загартованим типом, який не боїться фізичного насильства. Як пояснити цю метаморфозу? Звичка, вік? Вживання якогось наркотику чи препарату, який сам винайшов?

Його тілом пробігли колючі струмочки: прекрасний Ж.-Л. упродовж кількох десятиліть працював над проблемою насильства. Вдавав, ніби хоче навчитися стримувати його — але, можливо, досліджував інші шляхи, наприклад, вивільнення власної агресії…

Найгірше те, що Ерван ні в чому не був упевнений і не міг ні поворухнутися, ні навіть зателефонувати — та ніхто б йому й не повірив. У цій чорній кімнаті він був більш ніж мертвим — живцем похованим. Він заплющив очі — повіка до повіки, пітьма до пітьми — та почав молитися за Лоїка.

Виїхавши після півночі й дотримуючись обмежень швидкості, він дістався Бреста близько сьомої ранку. І мови не було про те, щоб узяти «Астон Мартін»: обмежився «Ауді A3», якою колись їздив на роботу.

GPS. Локірек. Готель на березі моря. Біла будівля на кілька поверхів, сині віконниці, зелений газон. У це міжсезоння заклад працював у послабленому режимі — здавалися лише кілька номерів: Лоїк не вередував. Сказав, щоб неодмінно розбудити о дев’ятій. Поки заселявся, обличчя без перестанку сіпалося й кривилось. Молода жінка на рецепції скоса поглядала на нього: час прибуття, мертвотно-бліда пика, гарячковість — від Лоїка тхнуло проблемами. Навіть запропонувала викликати лікаря — він злісно огризнувся й настирливо повторив:

— Розбудіть мене о дев’ятій! Це дуже важливо!

У своєму номері взявся до роботи: дві години, щоб обдовбатися ледь не до смерті. Стягнув з ліжка накривало й розклав свій арсенал на простирадлі: столова ложка, кокс, сода, запальничка, флакончики з фізрозчином, фольга й бонг. Погнали, шефе.

Наповнюємо ложку: три частки коксу, одна частка соди, трохи фізрозчину. Підігріваємо. Коли рідина починає тремтіти з країв, забираємо від вогню — головне, щоб не кипіло. Відкладаємо. Невдовзі на поверхні з’являється масляниста крапля: кокаїнова основа. Підігріваємо ще, тоді кутиком простирадла вимочуємо рідину. Трохи води, щоб охолодити олію, що застигає. Знову прибираємо рідину, очищуємо згусток: «free base» готовий. Є з чого забити першу трубку.

Із тим, що Лоїк намислив, йому доведеться приготувати собі щонайменше двадцять шматочків. Коли він викурить їх, від мозку залишиться чорна прірва, від серця — мертвий шмат м’яса, а вени перетворяться на свинцеві труби. Якщо все піде добре, саме цієї миті дівчина з рецепції, стурбована тим, що він не відповідає на дзвінки, підніметься сюди та знайде його.

Коли дійшло до другого шматка, кімнату вже сповнював сморід паленої соди. Вогник запальнички обпікав великий палець, Лоїк відчував, як тіло вкривається сиротами. Поклик наркотика. Його план ризикований, але в ньому є і радісна частина: передоз як смертельна зброя — що може бути кращим?

Лоїк продовжив свої маніпуляції: кокс, сода, фізрозчин, вогонь… Усі нарики знають «free base»: коли ваші вени нагадують засушені ліани, а шкіра така поштрикана, що страшно: чи не почнеш сцяти через руки. Тоді переходиш до куріння. Лоїк ніколи не купував крек на вулиці: волів куховарити власноруч. Тоді стаєш маленьким хіміком і переконуєш себе, що куриш очищений продукт. Насправді це те саме лайно, що продають на вулиці, але наркоман любить плекати ілюзії, це всім відомо.

На п’ятому шматку він подумав, що може почати курити й одночасно куховарити. Ні. Після третьої затяжки не зможе думати ні про що, окрім четвертої, і так далі. За кілька вдихань крек підсаджує вас на свій гачок і перетворює ваше життя на пекельну ланцюгову реакцію.

Шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Нарешті він сполоснув останню грудку й оглянув свою здобич на простирадлі. Двадцять кавалків — квиток в один кінець, ніби в Хлопчика-Мізинчика.[151] Мороз у тілі вже викликав тремтіння. «Вільний» кокаїн непереборно манив його, випари наркотика лоскотали ніздрі; так фантомна кінцівка мучить каліку.

Бонг. Фольга. Він розколов перші кілька шматочків і підкурив. Менш ніж за кілька секунд дим потрапив у кров через слизову легенів, тоді кров піднялася до мозку і там вибухнула. БАБАХ! Ейфорія огорнула його, ніби фольга — трубку. Приємне, пекуче, мерехтливе. Він відкинувся навзнак і вдарився головою об підвіконня. Але нічого не відчув.

Невідомо, скільки минуло часу, але його було замало: Лоїк уже знову падав на землю. Швидше, ще один шматок. Розламую, кладу, підпалюю. Це було ніби скінчити ще відразу після еякуляції, чергування насолоди й втрати самого себе. Кожне вдихання стало благословінням, кожне скорочення серця — цівкою щастя. Його єство розтягнулося в просторі: він усе міг, усе знав. У мозку ніби в прискореному темпі жевріли золотаві іскри. В голові зринали геніальні ідеї. Божевільні ставки на біржі — треба записати — вражаюче відкриття у Ваджраяні — треба помолитися — безпрограшні рішення для збереження опіки над дітьми — зателефонувати Софії… Усе вирішено. Усе виправлено.

Ще один шматок. Тепер Лоїк був янголом під високим склепінням церкви. Фрески на стінах зверталися до нього, розпитували про Бога, а він відповідав спокійно і впевнено. Ще одна порція. Наступний поверх. Поверх спогадів, смачних, ласих, огорнутих перламутровим оксамитом, підбитих горностаєвим хутром. Заплющ очі й поринь туди. Він піднімав руки й підтримував небо. Він знюхував хмари й був «на ти» із Всесвітом. Усе гаразд.

Розбив собі голову об кутик якихось меблів. Не страшно. Навпаки: його череп розкрився, вивільняючи космічну змію. Він присвятив їй танець — танок мертвих народу Тараумара, «тих, хто має легкі ноги», мешканців Мідного каньйону в штаті Чіуауа, що в Мексиці. Я марю, я марю, я марю…

Тепер він весь був у крові — потилиця, обличчя, руки. Де поранення? Замість того, щоб піти в ванну перевірити, він підкурив собі ще шматочок. Миттєве зцілення. Коли вкотре попустило, усвідомив, що не може більше рухатися й безперестанку кашляє. Скрізь дим і кров. Скільки шматків залишилося?

Йому ніяк не вдавалося встати й узяти нову дозу. Схопився за ліжко й підтягнувся до рівня матраца. Кашель дедалі дужчий. У горлі пече вогнем, але спраги він не відчуває — крек задовольняє будь-які потреби. Із жахом він помітив, що на простирадлі його власною кров’ю накреслено диявольський знак.

Із надлюдським зусиллям вдалося схопити останній шматок. Ще одна затяжка — але дива не сталося. Лише кашель, від якого очі вилазили з орбіт. Серце билося так швидко, що його стукіт зливався в суцільний протяжний звук. Він зараз помре, він… Раптом — спалах свідомості: уже час — зараз телефонуватиме дівчина з рецепції, і треба її випередити. Глянув на свій годинник і побачив, що стрілки попливли, ніби на картині Далі. Постукав по циферблату, потер очі — катастрофа: 9:20. Час пробудження минув. Дівчина навіть не телефонувала, а отже, точно не прийде грюкати в його двері.

Чи він нічого не чув? Дзвінок. Грюкіт у двері. Можливо, він навіть щось відповів, поки спілкувався з Богом чи обертався в мандалі, ніби хом'ячок у своєму колесі… Йому хана: ядуха, тахікардія, ще кілька секунд — і через десяток годин тут знайдуть його труп.

Він підвівся: стіни розгойдувалися, підлога провалювалася, стеля прогиналася, ніби брезент, налитий водою. Запальничка: він ще міг підпалити кімнату, аби спрацювала пожежна сигналізація. Але він її не знаходив, нічого не бачив, не міг підвестися. Хотів кричати, але з рота, ніби натоптаного піском, не вилітали звуки. Чи все-таки чувся стогін, який роздирав його на шмаття. Схлипування. Лемент. Хрипіння. Вали звідси.

Крізь біль його ніби кілком проштрикнула думка: надто виразне усвідомлення, що кімната на другому поверсі. Усього кілька метрів, газон… Доклади зусиль, встань, пробий вікно. Він кинувся з думкою про Ґаель. У польоті передумав: він уже не хотів, щоб його врятували, а волів померти, возз'єднатися з нею.

Він розплющив очі в незнайомій кімнаті. Бляклі стіни, шафа, тумбочка — крапельниці й монітори. Знав, де опинився. Під час перевезення, попри спечений мозок і судоми в тілі, схопив кілька слів про місце призначення. Його слід було шпиталізувати якнайшвидше, якнайближче. Інститут Шарко, за кілька кілометрів від Локірека…

Отже, його план спрацював. Прорватися в ЗПП за допомогою передозу. Він знав, що Жан-Луї Ляссе ніколи не погодиться прийняти його. Якщо він тільки рипнеться, лікар попередить В’яра і його викинуть у море в полотняному мішку.

Залишалися парадові двері: для хворих. Влаштовуючи собі передоз за кілька кілометрів від фабрики монстрів, Лоїк був упевнений, що його терміново помістять туди, хоча це й не громадська лікарня. Тепер він опинився на місці, живий, свідомий, не надто пошкоджений — і під фальшивим іменем з паспорта, купленого в Мікі. Як казали його поплічники з «Firefly Capital»: «Лишається тіки…».

За словами лікарів швидкої допомоги, він пережив серйозний інсульт. Вени так стиснулися, що крізь них уже ніщо не проходило. Легені зімкнулись, як надміру надуті шини. Його реанімували електричними розрядами дефібрилятора. Провели інтубацію. Поставили крапельницю. Перезапустили машину.

Лоїк не знав, скільки часу проспав. Години. Ночі. Дні. Коли він прокинувся, усе стало значно цікавіше. Він без кінця срав і блював. Перед очима стояла картина: надто білі великі кавалки лайна, він, скорчений на унітазі, випорожняється, а в потилицю молотить мігрень. Тоді його поклали назад у ліжко, й настала черга розгулу судом та конвульсій. Вигнутий дугою, інколи він переходив у режим правця, виструнчувався, ніби вуличний ліхтар.

Укол. Він знову непритомнів, не мав жодного уявлення про час: у нього забрали годинник. Дозволяв живити себе уколами вітамінів, транквілізаторів, різних розчинів, які проходили венами. Прокинувшись, розважався, як міг: напади ламання, панічні атаки, кровотеча з носа, конвульсії, що залишали його змоклим від поту й паралізованим судомами. Єдине, що здавалося незмінним, — відмирання мозку. Спав він чи не спав, а нейрони потроху вшивалися.

Нині Лоїк уперше почувався добре, у відносно робочій формі. Звуки з коридору, запахи ліків у пітьмі. Сприймав реальність, як дайвер під водою сприймає світ над поверхнею.

Попри хисткий стан, він і далі тішився успіхом. Був у лігві диявола, а ворог не знав, хто він насправді. Тож він міг відпочивати, відточувати свої стратегії.

Без кінця прокручував цю радісну думку, уявляв себе якимось Макіавеллі (флешбеки від коксу), коли двері палати м’яко прочинилися. До його акваріуму зайшов високий чоловік, і приголомшений Лоїк помітив у промені світла з коридору пістолет у руці відвідувача.

— Час нам із тобою поговорити, Лоїку.

Макіавеллі ще мав чого повчитися. Мішель де Пернеке, він же Жан-Луї Ляссе, наказав йому підвестися й одягтися. Досі під дією заспокійливого, Лоїк мусив вирвати з руки крапельницю, щоб натягнути светр і спортивні штани. Кожен рух коштував нелюдських зусиль, і кілька разів він ледь не падав. Ляссе показав пістолетом на коридор. Залишається тіки…

Вони мовчки перетнули подвір’я до будівель ЗПП навпроти лікарні. Ляссе подбав про таємність: не зустріли жодного охоронця чи санітара. Психіатр відмикав ґрати, двері — стояла глупа ніч, і Лоїк досі не мав жодного уявлення про час. У нього так пересохло в роті, що піднебіння мовби палало.

Ліфт, спуск до підвалу. Жодного слова в кабіні. Ситуація не потребувала коментарів: де Пернеке-Ляссе, який плекав незгасиму ненависть до Морванів, знав кожного члена сімейства в обличчя. Звісно. Йому подали останнього вцілілого на блюдечку.

Двері ліфта відчинилися. Новий наказ стволом, мовляв, «Після тебе». Лоїк пішов коридором. Голі стіни, відкриті труби, замкнені двері: поверх гамівних сорочок. Він важко крокував. Від усієї історії тхнуло «бригадою заготівлі дрів».[152] Ляссе порішить його в ізоляторі й розчинить тіло в котельній інституту. Та Лоїк міг думати лише про свою спрагу.

Поки вони, мов привиди, йшли цим приміщенням, його непокоїла ще одна деталь. Ляссе, здавалося, не боявся камер спостереження — комендантська година для системи безпеки? Неможливо. Перед черговими дверима Лоїк знайшов відповідь. Психіатр тримав у кишені хромований пультик — вочевидь вимикав камери за власним бажанням. Урешті-решт, він був господарем у себе вдома…

— Стій.

Лоїк послухався. Де Пернеке погрався своєю карткою, і вони потрапили до сліпучо білої камери: чотири стіни, підлога, така сама стеля — і все. Ні вікна, ні меблів, недосяжна люстра, захищена броньованим склом. Попався в мишоловку і став лабораторним щуром.

Лоїк розвернувся і глянув на чоловіка, який усе це спланував: високий, з сивиною у волоссі, але досі вродливий, він, мабуть, з першого погляду міг вселяти довіру. Архетип лікаря, який усе знає. Старий завжди казав: «Перше враження потрібне лише для того, щоби приспати пильність».

— Я розповім тобі історію, — нарешті заговорив психіатр.

Отже, перш ніж порішити його, кат дозволить собі останню розкіш зізнання. Чудово: Лоїк приїхав вислухати його, навіть якщо доведеться забрати правду з собою в могилу.

— Можна сісти?

— Почувайся як удома.

Лоїк опустився на підлогу, спиною до стіни. Обхопив руками зігнуті коліна. У цій порожній кімнатці він цілком міг вважатися божевільним. Чи вийде з нього гарний труп? Знову спрага.

— Історію, — вів далі Ляссе, — чоловіка, сповненого бажань, який, утім, ніколи не міг перейти до дії. Такий собі немічний, якого роздирають власні імпульси. Потроху чоловік знайшов рішення, або, принаймні, думав, що знайшов. Вів своїх пацієнтів, давав їм поради — змушував їх діяти й через них вгамовував власні пристрасті. Це принижувало його, вселяло зневіру, але хоча б створювало ілюзію існування. Я не розповів тобі про одну деталь: бажання цього чоловіка обмежувалися лише насильством і смертю. Він мріяв про вбивства, тортури, людські страждання. Пеніс у нього ставав майже завжди тільки на це, але він не наважувався зробити крок. Не з міркувань моралі, а через боягузтво. Через звичайнісінький страх: страх своєї жертви, поліції, наслідків його злочинів. Євнух від насильства. Він мріяв про жорстокість, але не був здатний послухатися цих інстинктів. Слабак, неспроможний на найменший ризик заради свого збочення. Він виявив це сорок років тому в країні без закону й жалю, в якій намагалися залишити свій слід перші поселенці. У цьому чорно-червоному місті чоловік спершу зустрів жінку. Він відчув до неї… непереборний потяг. Він також зустрів там одного фліка: юного, скаліченого, божевільного. Миттю збагнув, що це створіння володіє тим, чого йому бракувало: силою, відвагою, спроможністю вбивати. Тоді він почав лікувати його і виявив у ньому ще важливішу перевагу: той псих не лише міг убивати, а й мав під рукою готову жертву…

Стіни віддзеркалювали різке електричне світло. Ляссе у своєму білому халаті зливався з інтер’єром.

— Меґґі запропонувала мені своє тіло в обмін на шкуру Каті Фонтана, — вів далі психіатр, — але я так чи інакше підштовхнув би Морвана до цього вбивства.

— Я прийшов не для того, щоб вислуховувати дурню про давно минулі часи…

— Помиляєшся: я говорю про сьогодення. Про основоположні події, які пояснюють усе, що відбулося за останні два місяці. Тієї ночі я зрозумів, хто я насправді…

Він моторошно реготнув, мимоволі підніс руку до свого члена.

— Коли Меґґі шматувала Каті, я стежив за нею крізь щілини між дощок ангару. Для мене це було… відкриттям. Пізніше, коли ми кохалися просто там, де відбулися тортури, її тіло більше нічого для мене не важило. Мене збуджував той факт, що я сплю з убивцею в смороді ще теплої крові…

— До чого ви хилите? — скрикнув Лоїк. — Усе, що вам відтоді вдалося зробити, — це втекти з Конґо й зникнути. Ви змінили ім’я і продовжили свою кар’єру схибленого психіатра в Бельгії. Як це пов’язано з експериментами останніх років?

Де Пернеке-Ляссе зітхнув і на кілька секунд замовк. Світло сповнювало кожну мить. Білий опік, який жеврів у голові Лоїка, під стуленими повіками витягувався в чорну риску.

— Повернувшись до Європи, я почав лікувати неврози інших і спостерігати за ними. Саме через них я намагався глибше зрозуміти себе, проаналізувати, чому я так страждаю, не маючи змоги вбити чи завдати болю.

— Вам ніколи не спадало на думку, що це страх не дозволяв вам коїти злочини?

— Упізнаю обмежене й обтяжливе судження натовпу…

— Я був алкоголіком, героїнщиком, кокаїноманом. Я бісексуал і буддист. Я вбив Фарабо. Власноруч розтрощив йому голову. Не вважаю себе взірцевим представником трудящих мас.

— Ти вбив із помсти. Ти вбив, щоб урятувати брата. Ти вбив із наївним переконанням, що робиш добру справу. Ти нічого не знаєш про залежність від зла, про силу вбивчого бажання, яке затоплює тебе та пожирає.

— Я щойно сказав, що сидів на героїні.

— Підстав ножа замість шприца — й матимеш уявлення про те, що я відчуваю роками.

Після передозу Лоїк не бажав знову зазирати у безодню. Але починав уловлювати зв’язок між дрібним покидьком, який хотів виграти Меґґі в Лонтано, й видатним професором, фахівцем з небезпечних патологій: Ляссе-де Пернеке завжди намагався вилікувати лише самого себе.

— Увесь цей час я мусив до отупіння накачуватися транквілізаторами, хімічно каструвати себе й переживати свої поривання через пацієнтів, які коїли злочини без усвідомлення й запалу.

Лоїк здогадувався, яким було його існування. Життя гієни, шакала, змушеного харчуватися рештками чужих злочинів. Він уявляв, як лікар насолоджувався зізнаннями найнебезпечніших психів, дрочив на звіти про розтин їхніх жертв, спав із злочинницями, витягуючи в них зізнання просто в розпал траху в обмін на кілька пігулок чи сприятливий висновок. Вигнаний з африканських земель, де Пернеке без кінця тинявся довкола чужих звірств — так упирі вночі ходять цвинтарями.

— Зустріч із Юссено все змінила, чи не так?

— Нарешті точне спостереження. Так, цей учень приніс мені неоціненну користь: суто фізіологічний підхід, неврологічний аналіз зла.

— Ви ніколи про це не думали?

— Я не мав відповідної освіти. Юссено був водночас психіатром і неврологом. Він вивчав нейронні мережі агресії. Я підлаштувався. Повернувся в університет. Отримав спеціалізовані знання. Тоді ми змогли об’єднатися й відкрити клініку.

— «Феянтін».

— Так, «Феянтін». Просте офіційне прикриття…

Лоїк знав історію «Фармакону»: що тут додавати. Цікавили його глибинні мотиви Ляссе. До того часу психіатр мав лише два способи притлумлення своїх убивчих нахилів: придушити своїх клієнтів транквілізаторами чи змусити їх перейти до дії. Дослідження Юссено давали йому змогу розглянути третій шлях. Внутрішнє стримування. Ляссе підтвердив цей здогад:

— Я знав, що аналізуючи нейронні зв’язки, відповідальні за людську агресію, ми описуємо мою хворобу — з клінічної точки зору. Я також зрозумів, що мої імпульси замикала інша мережа — мережа страху. Наші дослідження нарешті давали мені рішення. Слід було знищити в мені ті нейрони, що блокували вивільнення нейромедіаторів агресії…

Цієї миті, лише тепер, на Лоїка зійшло осяяння. Він помилявся: де Пернеке-Ляссе хотів не вилікуватись, а звільнитися.

— Ви ніколи не шукали вакцини від насильства. Вам важила тільки перша частина досліду, початковий ефект аналогів: посилення агресивності.

Ще одна посмішка:

— Скажімо, я поступово додумався до цього.

— Усе, чого ви завжди хотіли, — це знищити страх, який вам заважав… — вимовляючи це, Лоїк збагнув останнє, що випливало з такого твердження. — Піддослідним кроликом були тільки ви.

Ляссе наблизився. У цій звукоізольованій кімнаті в Лоїка поступово склалося враження, що він опинився просто в мозку божевільного. Білий замкнений простір безуму. Різке, надто гаряче світло.

— Так, я проводив перші тести на собі. «Фармакон» звільнив мене. Моя жорстокість, роками стримувана страхом і препаратами, вилилася з початковою потужністю. Її вже неможливо було стримати. Доктор Джекілл виконав свою роботу. Ласкаво просимо, містере Гайде.

Лоїку був знайомий цей процес, але без допомоги ліків. Своїм звільненням, своєю сміливістю він був зобов’язаний виродкам на кшталт Ляссе.

— Це ви у вересні катували й калічили Віссу Савірі.

— На той час я вже кілька днів вживав новий препарат. Потрібен час, щоб нейромедіатори наповнили рецептори. Я був ніби в трансі. Дійшов до пристані й узяв «Зодіак». Прихопив ящик з інструментами, який лежав у ангарі для човнів. Думка про Людину-цвяха ніколи не полишала мене. Я збирався продовжити те, на чому зупинився 1971-го, власне, теж в ангарі для човнів.

— Чому Вісса?

— Натрапив на нього. За ним гналися старшаки. Я причалив і запропонував сховати його. Хлопцеві сподобалася ідея: він не боявся їх, а просто хотів показати, що найхитріший. Щойно він ступив на борт, я вирубив його молотком і відвіз на острів Сірлінг. Ми облаштувалися в тобруці й могли бавитися до самого світанку. Я ніколи в житті не отримував такої насолоди. Друге народження.

Коли Лоїк дізнався, що психіатр із Шарко і був Мішелем де Пернеке, то уявляв собі радше довготривалу помсту. Роки досліджень, експериментів лише для того, щоб воскресити справжню Людину-цвяха й пустити її слідами свого давнього ворога, Ґреґуара Морвана. Лоїк ніколи не думав, що Фарабо — лише приманка, димова завіса, яка мала в разі необхідності заплутати поліцію.

Ляссе вів далі. Зізнання — мов кашель: коли у вас дере в горлі, зупинитися неможливо.

— Я залишив тіло там, упевнений, що його шукатимуть кілька тижнів. Ракета сплутала карти, але не мої плани. Я вже вирішив користуватися своєю новою силою, убиваючи близьких Морвана. Я хотів, аби він зрозумів, що минуле повернулося — й що це минуле потопить його в крові.

Лоїк пригадував кожен рядок із записів Ервана. Найменшу обставину, підсвічену червоним у нього в голові.

— Насправді ви передбачили вбивство в «Кервереку». Це доводить волосся Анн Сімоні в тілі Вісси.

— Коли я почав вживати препарат, почувався готовим перейти до дії, але тієї, яку обрав сам. Я просто чекав на вирішальний зрив і завжди носив при собі свої фетиші: перстень Морвана та волосся й нігті Анн Сімоні.

Тепер картина завершена: психіатр із люб’язними манерами, уважний до своїх пацієнтів-убивць, був лише лялечкою майбутнього серійного вбивці, який чекав на пробудження своїх убивчих імпульсів. Тиха вода глибока…

— Людина-цвях: навіщо наслідувати її?

— Фарабо справив на мене незабутнє враження. Лонтано було моєю колискою. А ще я хотів нажахати твого батька, нагадати йому про приниження, яке він опосередковано змусив мене стерпіти. Убивати, щоб потрахатися, — мені!

З точки зору мотивів усе сходилося, але залишалося ще кілька дрібних деталей. Повернемося до пазлу.

— А інші вбивства — як усе сталося?

— Я давно готував свій план.

— За допомогою Ізабель Баррер.

— Звичайно. Коли я розповів твоєму братові, що вона поклонялася Фарабо, він проковтнув цю маячню й не скривився. Це доводить, що гарний флік може нічогісінько не тямити в психології. Ізабель, зачарована цим старим обшарпаним психом? Хто повірив би в таку дурню? Ні, вона була водночас моєю пацієнткою, коханкою і партнеркою. Вона захоплювалася моїми дослідженнями, які стали продовженням роботи її чоловіка.

— З любові?

Ляссе розреготався:

— Ми вже якийсь час говоримо про незміряно складніші речі.

Коханці-вбивці. Зв’язок, цілковито присвячений насильству та божевіллю. Вакцина, яка посилює зло. Точно не пасує до рубрики «Запитай у психолога».

— Розкажіть мені про Анн Сімоні.

— Ізабель лікувала її від лихих нахилів. Нічого не вартувало заманити цю жінку в пастку. Ми взяли її на борт під мостом Арколь. Я знову став Людиною-цвяхом. Нові радощі, нові підтвердження. «Фармакон» зламав мій механізм пригнічення.

Лоїк почувався, ніби в гарячій пустелі: вибілені черепи, забуті тіла, смертельна спека. Пригадував звіт про розтин Анн Сімоні й жахи, через які Ляссе змусив її пройти. Обговорення зайве.

Що ж до подробиць логістики — місце жертвоприношення, використання «Зодіака», зухвале обрання місця, де покинули тіло, — він залишав це флікам, тобто нікому. Ляссе не заарештують. Він або помре, або вийде з води сухим, ніби срака незайманки, але все вирішиться тут, цієї ночі, у цих чотирьох стінах.

— Людовік Перно?

— До нього було важко дістатися. Для такої нагоди Ерік Катц знову став жінкою. Саме вона вколола йому снодійне. Я прибув на жертвоприношення.

— У його крові не знайшли слідів хімічних препаратів.

— Це моя професія. Визнай, я точно знаю характер речовин, які застосовую, і сліди, що їх ці речовини залишають в організмі.

У голові Лоїка один за одним змінювалися кадри. Спокусливий психіатр та його асистент(ка), яка забальзамувала власного чоловіка й дітей. Убивча сила, вивільнена препаратом із протилежною дією. Маніпуляції з нейронами, які в реальному житті призвели до хвилі жаху…

— Ґаель у Сент-Анн, — кинув він, ніби наркоман, який вимагає нової дози.

— Я мав наближатися до Морвана концентричними колами, ніби змія. Убивство твоєї сестри було вирішальним етапом, але я недооцінив це дівчисько. Ґаель справді була дочкою свого батька. Божевільніша й войовничіша за будь-якого фанатика.

Лоїк здригнувся. Ґаель. Її сила, її тендітність — усе це втрачене назавжди. Тепер йому пекло в очах — від сліз. Повернися до фактів. Не марнуй сили. Його завдання полягало в тому, щоб у режимі реального часу співставити нотатки Ервана та зізнання Ляссе. Переходь до Людини-цвяха.

— Якою була роль Фарабо? Навіщо повертати його з Бельгії?

— Коли твій брат приїхав допитати мене, я зрозумів, що йому потрібен винуватець. У мене з’явилася ідея дати йому те, що він шукає.

— Коли саме ви привезли його?

— У суботу 15 вересня, після повернення з Марселя.

— Це були ви у Фосі?

— Кожну жертву слід було принести за всіма правилами, з африканськими цвяхами. Тієї ночі я приїхав зламати контейнер і натрапив на твого брата. Простий збіг. Повернувшись до Шарко, я усвідомив, що можу вбивати й далі за однієї умови — що за рахунками сплачуватиме хтось інший.

— Згідно з нотатками Ервана, нападник із порту Фос — незрівнянний бігун.

— В університеті я був чемпіоном. Тренувався все життя. Не кажучи вже про «Фармакон» і його роль допінга.

Лоїк змінив тему:

— Коли ви випустили Фарабо на пасовисько?

— Я й не випускав. Просто тримав його під рукою в Лувесьєнні, на хаті в Ізабель. Вона займалася тим, що стримувала його в очікуванні моїх вказівок. Урешті-решт, він був мені не потрібен. Твій брат спершу займався чотирма реципієнтами, яким спала чудова ідея зачинитися в будинку й влаштувати стрілянину, в результаті якої вони загинули…

Лоїк подумав про численні збіги, які привели Ервана до помилки: олімпійська форма вбивці з Сент-Анн, яка вказувала на бігуна-чемпіона Жозефа Ірісуанґу, комбінезон зентай, який нагадував фетишистські вечірки Лартіґе… Інші випадковості: Себастьян Редліх — партнер зі стрільби Перно, Анн Сімоні, послідовниця Лартіґе… Так і справді можна збитися зі шляху.

— Сране диво, — прокоментував Ляссе зі свого боку. — І ніби цього було недостатньо, з капелюха вискочив ще один фанатик: Філіпп Кріслер, маленький помічник із тіні. Фарабо, без сумніву, залишив по собі цілий почет зі схиблених.

Лоїк не зводив погляду з цього високого чоловіка з вишуканими манерами й звабливою посмішкою. Якщо придивитися пильніше, можна розгледіти фальш. З-під позолоти спокусника щомиті прозирало божевілля.

— Чому ви не замочили Фарабо, коли справу закрили?

— Через обережність. Я ще не порішив Морванів. Слушної миті мені знадобився б підставний злочинець. Я почекав, поки все вляжеться, і скерував Ізабель слідами Ґаель. Хотів скористатися від’їздом сильних чоловіків клану в Африку, щоб знову взятися до справи помсти.

— Дякую за таку думку про мене.

— Усі знають, що ти слабак і боягуз. Цікаво, чим ти накидався, щоб отак, сторчголов, у вовчу пащеку…

Не можна дозволити йому це обміркувати.

— Але Ізабель Баррер померла, а Ерван повернувся, — правив своєї Лоїк.

— Я міг би викрутитися, але все зіпсувала та флікиня, яка навідалася в Лувесьєнн. ДНК Фарабо була по всьому будинку. З наступного ж дня Ерван повернувся до Локірека. І все почалося знову. В’яр, який боявся, щоб ніхто не дізнався про участь уряду в усьому цьому бедламі, влаштував убивство Хосе Фернандеса, санітара, який забагато знав. Але головною проблемою було те, що Фарабо втік.

Лоїк зрозумів іншу деталь останнього акту:

— Ви йому допомогли?

— Він зв’язався зі мною. Потребував ліків. Це я підказав йому, щоб ішов до пральні в Женнвільє. Я подумав, що він міг би завершити справу. Зрештою, чому б і ні? Справжня Людина-цвях підхоплює естафету…

— Ви повернули його на Бреа?

— Ні. Він сам упорався: його ламало.

— Яке ламання? Його ж лікували!

— Так, але він довго виживав завдяки коктейлю мого приготування.

Отже, препарати, які знайшли в Лувесьєнні, жодним чином не стосуються вакцини. Ще один хибний шлях…

— Якраз тоді, — вів далі психіатр, — В’яр попередив мене, що ви ховатимете Старого на Бреа. Я й мріяти не смів про такий чудовий збіг. І спустив свого пса на залишки вашої сім’ї.

Тіло Ґаель на підлозі в спальні. Він не помре, не помстившись за неї. Лоїк машинально зосередився на пістолеті, досі націленому на нього. Він має бути меткішим… але слушної миті.

— Ви були з ним? — Лоїк силкувався контролювати свій голос.

— Ні. За Шарко стежили. Я мусив дотримуватися своєї офіційної ролі. Лише позичив Фарабо «Зодіак». Він був озброєний. На нього працював ефект несподіванки. Тієї ночі все мало вирішитися. Останні Морвани мертві, злочинець виданий поліції.

Лоїк, скорчений на підлозі, й далі слухав, але його зміїний мозок узяв гору. Він відчував у повітрі тремтіння, напругу, яка позначала початок зворотного відліку. Ляссе збирався вистрілити. Лоїк мав діяти швидше, якщо не хотів бути похованим на городі психів.

— А тепер що? — запитав він, подумки готуючись.

— «Фармакон» почне діяти: скоро я вилікуюся від своєї агресії. Рецептори заблокуються. Мої налаштування будуть обмежені, ніби швидкість автівки.

Лоїк спробував його спровокувати:

— Усе життя вами керував страх, а тепер ви сподіваєтеся, що це зробить хімічний препарат? Не бачу, в чому тут ваш зиск.

— Ти забуваєш про головне. Я винайшов справжню вакцину від насильства. Ми здолаємо перші небажані ефекти й невдовзі зможемо використовувати препарат на злочинцях, щоб уникнути будь-яких рецидивів.

Ну звісно. Ляссе начхати на статистику злочинів, та й потім, держава давно його покинула. Він залишився сам зі своєю вакциною і своїм божевіллям.

— Мої дослідження дали результати, — все-таки підсумував він. — А в особистому плані я здобув перемогу. Я заглибився в нетрі фізичного насильства, у несходжені простори звільненого зла. Як наслідок, клан Морванів знищено. Залишився тільки ти…

Де Пернеке не встиг натиснути на гачок: Лоїк перерізав йому горло. Милуючись бризками крові на білій стіні, а-ля Джексон Поллок, Лоїк позадкував, приголомшений своєю спритністю і здивований наївністю самого психіатра.

Як людина з його розумом могла повірити, що жертва дозволить заманити себе в таку пастку, не маючи зброї?

Колишній нарик, який зважився на ризик передозу, щоб погратися в троянського коня? Уцілілий зі знищеного клану? Син Ґреґуара Грізного? Манія величі лікаря згубила його. Фальшивий паспорт Лоїка був лише обманкою: він ні на мить не сподівався обдурити Ляссе. Знав, що психіатр упізнає його та стратить подалі від чужих очей.

Ляссе впав на коліна; недовірливий оскал ніби прикипів йому до обличчя. Цей нещасний дурень не вірив у те, що сталося. Його пістолет лежав перед ним на відстані простягнутої руки, але він був надто заклопотаний тим, щоб стискати пальцями рану й намагатися продовжити собі життя ще на кілька секунд.

Усі нарики мають план Б, хитрість, яка допоможе викрутитися в разі нападу. Упродовж років секретною зброєю Лоїка було лезо бритви, приклеєне до потилиці під волоссям. Він мав звичку виголювати там прямокутник завбільшки як талончик метро — називав це «зоною бікіні». Достатньо вклеїти лезо в цей прямокутник — і нічого не видно. Можливо, він ніколи не збирався використати його — завеликий ризик, — але це заспокоювало. Він повернувся до цього методу перед від’їздом у Локірек. Лікарі перевозили, реанімували, лікували його, але так і не знайшли зброю. Справжня школа життя — на вулицях.

Ляссе впав головою Лоїкові до ніг. У останніх конвульсіях він підскочив у калюжі власної крові. Лоїк відійшов, оглянув лезо в руці й посміхнувся: після передозу й кількох діб крапельниць його рефлекси анітрохи не постраждали. У цій простій деталі він вбачав обнадійливий знак. Є ще порох у порохівницях. Відродившись після смерті, він мав перед собою ціле життя.

Лоїк став на коліна та вклав лезо в руку покидька. Огидне копирсання в кривавій масі, де перемішалися пальці, кров, метал… Схопив 9-міліметровий і відійшов, щоб оглянути труп. Сподівався, що всі повірять у суїцид — після трагедії із втечею пацієнта директор ЗПП міг вирішити накласти на себе руки. Насправді ж йому було байдуже. В’яр і його поплічники замнуть справу й простежать, щоб ніхто не розворушив не до кінця згаслий жар.

Пошукав пульт від камер спостереження у кишені мерця. Вийшов у коридор, навіть не глянувши на свого переможеного ворога. Був у зміненому стані, в якомусь божевільному трансі, але почувався легким і розпорошеним, здавалося, ніби він не йде, а летить.

Тепер головне — вибратися звідси й втекти ландами. Чудовий план для фінальних титрів.

Запах трав і солі, бузкова тінь великого дуба в кінці саду, приплив. Знову Бреа, за кілька місяців. Скрізь буяє весна. Пучки світла й шалені пахощі. Брат у шезлонгу: нарешті повністю одужав, до нього навіть повернувся голос. Третя пополудні. Лоїк приніс тацю з аюрведичним чаєм у керамічних чашках. Ерван скривився. Їхній сміх розсипався у сонячному промінні, й вони почали мовчки сьорбати напій.

Лоїк зміг безперешкодно втекти з Інституту Шарко. Навіть зайшов до своєї палати, щоб забрати одяг і паспорт, а по тому розчинився в пітьмі. Розслідування підтвердило суїцид Жана-Луї Ляссе, як він і сподівався. В’яр подбав про те, щоб зам’яти всю справу, а потім навідався до молодшого Морвана. Вони домовилися з півслова. Спокій в обмін на мовчання братів. Містер Бобо пішов так само швидко, як і прийшов, бо дуже квапився посісти місце Старого на площі Бово.

Меґґі померла 21 грудня 2012 року. Лоїк знову взяв на себе підготовку похорону. За згоди Ервана він поховав матір на Бреа, поряд із Ґреґуаром — кожен із них був нічним жахіттям іншого, то хай і далі разом додивляються свої сни. Вони залишили Ґаель, свою леді Д’Арбанвіль, у самоті на Монпарнасі, поки самі не приєднаються до неї під землею.

Лоїк так і не повернувся до «Firefly Capital». Клоуни, які гарували там, багато тижнів керували компанією без нього: нехай керують і далі. Він провів ці місяці, доглядаючи брата й потроху зближуючись із дітьми. Софія гідно поцінувала його зусилля та переглянула умови розлучення. Утім, вони ніколи не розглядали варіанту відновлення стосунків: Лоїк зліз із кокаїну, але не став ідеальним чоловіком. До того ж, йому важили тільки Міла й Лоренцо: він хотів зрозуміти їх, увійти до їхнього всесвіту й більше ніколи не нудитися біля них. У це він вкладав усю душу — не можна розпорошуватися на жінку. Коли він був не з дітьми, то займався спортом і читав настанови Діамантової колісниці.[153]

Він до найменших подробиць переповів Ерванові історію своєї останньої вилазки: старший відгукнувся схвально. Віднині передбачалося, що брати ділитимуть між собою силу і владу. Звідтоді вони більше не говорили про цю справу. Інколи неохоче говорили про Ґаель, торкалися ще не загоєної рани. Принагідно згадували й Старого через певну деталь чи історію, але ніколи — Меґґі, яка забрала свою таємницю з собою в могилу. Убивця, жертва, маніпуляторка, підкорена, сповнена любові чи ненависті: неможливо було визначити її справжній образ.

— Ще хочеш?

— Ні, дякую.

Це був уже інший голос іншого чоловіка. Можливо, шорстке сім’я для нового початку, необроблена цілина. Лоїк налив собі ще чашку й насолодився пряним пійлом. Обпікався ним, і кожен пекучий дотик нагадував про вмиротворені години в гімалайському монастирі.

Він сидів на траві, спирався спиною на стовбур дуба й милувався морем, що поєдналося з кривою лінією землі та виблискувало мільярдами сонячних паєток, ніби сито золотошукача.

— Я знаю, що ми зробимо, — раптом він підвівся й став за шезлонгом Ервана. — Ми з тобою поїдемо до Чжундяня.

— Куди?

— До Чжундяня. Це на кордоні, в Тибеті. Там я прийшов до буддизму Ваджраяни. Могли б трішечки підлікуватися духовно.

Ерван не відповів — його не надто привабила така пропозиція.

Лоїк вів далі, щоб заповнити тишу:

— Китайці перейменували місто: тепер воно називається Шанґрі-Ла, як у старому фільмі Френка Капри, «Lost Horizon», y якому американці потрапляють до потаємного міста в Гімалаях. Значить, китайці надихалися америкосами, які самі надихалися китайцями, і…

Він замовк: мовчання брата здавалося важчим за гранітні брили на узбережжі.

Лоїк уже подумав, що наполягати марно, коли Ерван відповів:

— Я згоден.

І додав, голосом, який уже плинув у далечінь:

— Загублений обрій… Просто про нас.