Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми

ПЕРЕДМОВА

Тепер, коли ця книга надрукована і скоро розійдеться світом, я ясно бачу її вади як щодо стилю, так і щодо змісту. Я тільки можу сказати, що книжка не претендує бути вичерпним звітом про все, що ми бачили і здійснили. Мені дуже хотілося б докладніше зупинитися багато на чому, пов’язаному з нашою подорожжю в Країну Кукуанів, про що я лише мимохідь згадую, як от: розказати про зібрані мною легенди, про кольчуги, які врятували нас від смерті у грандіозній битві при Луу, а також про Мовчазних, або Колосів, при вході в сталактитову печеру. Якби я дав волю своїм бажанням, я б розказав докладніше про відмінності між зулуським і кубанським діалектами, які дають матеріал для серйозних роздумів. І присвятив би декілька сторінок флорі й фауні цієї дивовижної країни [1]. Є ще одна надзвичайно цікава тема, якої я торкнувся лише побіжно. Йдеться про чудову організацію збройних сил цієї країни, яка, на мою думку, значно перевершує впроваджену королем Чакою[2] в Країні Зулусів. Вона забезпечує швидку мобілізацію військ без застосування системи примусового безшлюб’я[3]. І нарешті, я лише мимохідь згадав про сімейні звичаї кукуанів, надзвичайно цікаві, а також про їхнє мистецтво плавки і зварювання металів. Це мистецтво вони довели до досконалості, прекрасним зразком якої є їхні толли — важкі металеві ножі з майстерно привареними лезами з чудової сталі.

Порадившись з сером Генрі Куртісом і капітаном Гудом, я вирішив описати просто і невибагливо тільки наші пригоди, а про все інше поговорити при нагоді, якщо, природно, вона з’явиться. Я охоче поділюся усім, що знаю, з усіма, хто цим зацікавиться.

Тепер залишилося лише попрохати читача вибачити мені мій недолугий стиль. Адже я більше звик мати справу з рушницею, а отже, не можу претендувати на вишукані літературні пишноти, вибагливість викладу, що зазвичай характерні для романів, які я іноді люблю перечитувати.

Можливо, усі ці пишноти стилю є окрасою для поціновувача, але, на жаль, я зовсім не володію цим мистецтвом.

Щиро кажучи, я вважаю, що книги, написані простою і дохідливою мовою, справляють найсильніше враження і їх легше зрозуміти. Втім, мені якось незручно виказувати свою думку із цього приводу. “Гострий спис, — каже кукуанське прислів’я, — не потрібно точити”. Отже, хочу сподіватися, що правдиву розповідь, якою б дивною вона не здавалася, не потрібно прикрашати пишномовними словами.

Аллан Квотермейн

Розділ І Я ЗУСТРІЧАЮСЯ З СЕРОМ ГЕНРІ КУРТІСОМ

Когось, може, й подивує, що, розмінявши шостий десяток, я вперше беруся за перо. Не знаю, що вийде з моєї розповіді й чи вистачить мені снаги завершити її.

Озираючись на минуле, я дивуюся, як багато я встиг зробити і скільки мені випало пережити. Напевно, і життя мені здається таким довгим тому, що я дуже рано був полишений напризволяще. В тому віці, коли хлопчаків уперше ведуть до школи, я вже був змушений працювати, торгуючи всіляким дріб’язком у старій колонії[4]. Чим тільки я не займався відтоді! Мені довелося і торгувати, і займатися мисливством, і працювати в копальнях, і навіть воювати. І лише вісім місяців тому я став багатою людиною. Тепер я став дуже майновитим — я ще й сам до ладу не знаю, чим володію, — але навряд чи я погодився б знову пережити ті пригоди, що випало їх зазнати за останній рік, навіть якби я наперед знав, що все закінчиться благополучно і я так розбагатію. Я скромна людина, не люблю крові й насильства, і, відверто кажучи, мені неабияк набридли пригоди. Не знаю, навіщо я вирішив написати цю книгу: це ж зовсім мені не властиво. Та й освіченою людиною я себе не вважаю, хоча й дуже люблю читати Старий Заповіт[5] і легенди Інголдзбі[6].

Все ж таки спробую осмислити, що спонукало мене написати цю книгу.

По-перше, мене прохали про це сер Генрі Куртіс і капітан Гуд. По-друге, я зараз перебуваю у себе в Дурбані, і робити мені все одно нічого, оскільки біль у лівій нозі знову прикував мене до ліжка. Я страждаю від недуги відтоді, як у мене уп’явся отой триклятий лев; нині ногу розтроюдило ще більше, і я шкутильгаю дужче, аніж зазвичай. Що не кажіть, а в левових зубах, мабуть, є якась трутизна, бо чому ж те, що загоїлося, знову ятриться, причому — завважте! — завжди у певний час.

Упродовж життя я вполював шістдесят п’ять левів, вийшов живісінький з усіх пригод, і на тобі — наостанок отой левисько стеребив мою ногу, як папушу тютюну! Це вже нікуди не годиться, а я, окрім усього, люблю, щоб скрізь був лад, і мені це дуже не до шмиги.

На додачу, я хочу, щоб мій син Гаррі, який нині в лондонській лікарні готується стати лікарем, натрапивши на цю розповідь, хоча б на якийсь час забув про свої юнацькі витівки. Та й хто б не переситився тією роботою в лікарні, та ще й патраючи небіжчиків. В усякому разі, моя розповідь Гаррі нудною навряд чи здасться і хоч на якусь днинку внесе трохи різноманітності в його життя, тим більше що я збираюся розповісти найдивовижнішу історію, яка коли-небудь траплялася з людиною. Дивно, але в цій оповіді немає жодної жінки, за винятком Фулати. Втім, ні! Є ще Гагула, хоча я й досі не певен, була то жінка чи диявол. Але оскільки виглядала вона принаймні сторічною, а отже, як жінка особливого інтересу не викликала, то нею можна знехтувати. В усякому разі, можу з певністю твердити, що у цьому сюжеті немає жодної спідниці.

Але чи не час вже й до діла? Попереду — важкі перелоги, і мені здається, що я захряс у трясовині по самісіньку вісь. Та нічого, впораюся з цим залюбки. Сильна упряжка завжди врешті-решт витягне, із слабкими ж волами, звичайно, нічого не вдієш. Отже, починаю:

“Я, Аллан Квотермейн із Дурбана, що в Наталі[7], джентльмен, складаю присягу і заявляю…” — так почав я свої свідчення на суді щодо сумної кончини Хіви і Вентфогеля, але, мабуть, для книжки це не зовсім вдалий початок. І взагалі, чи можу я вважатися джентльменом? Що таке джентльмен? Мені це не зовсім ясно. В своєму житті я мав справу не з одним ніггером[8]… Ні, я закреслю це слово, воно мені зовсім не до душі! Я знав тубільців, які були джентльменами, з чим ти погодишся, Гаррі, мій хлопчику, перш ніж прочитаєш цю книгу до кінця. Траплялися мені також дуже гидкі та підлі білі, які, проте, джентльменами не були, хоч грошви у них було достобіса. Принаймні, я народився джентльменом, хоча й був упродовж життя всього-на-всього бідним мандрівним торговцем і мисливцем. Чи залишився я джентльменом, не знаю — судіть самі. Бачить Бог, що я старався ним залишитися!

В житті мені довелося убити чимало людей, проте я ніколи не заплямував своїх рук безневинною кров’ю і вбивав, тільки захищаючись.

Всевишній подарував нам життя, і я гадаю, для того, щоб його захищати; принаймні я завжди діяв з цих мотивів. І я сподіваюся, що, коли проб’є моя смертна година, це мені зарахується. На жаль, у світі багато жорстокості й кривди! І ось такий скромний чолов’яга, як я, змушений був заплямувати свої руки кров’ю. Не знаю, чи правильно я суджу про це, але я ніколи не крав, хоча якось виманив у одного кафра[9] стадо худоби. І хоча й він теж підклав мені свиню, я й дотепер відчуваю докори сумління.

Отже, відтоді, як я вперше зустрів сера Генрі Куртіса і капітана Гуда, минуло приблизно вісімнадцять місяців. А було усе це так. Під час полювання на слонів за Бамангватс[10] мені із самого початку не поталанило, та ще й на довершення всього я підхопив сильну лихоманку. Трохи оклигавши, я дістався Алмазних розсипів, продав усю слонячу Кістку разом із фургоном і волами, розрахувався з мисливцями і сів у поштову карету, що прямувала до Капу[11]. В Кейптауні я прожив тиждень у готелі, де, треба сказати, мені добряче витрусили кишені, і оглянув усі його визначні пам’ятки. Бачив я й ботанічні сади, які, на мою думку, дають країні величезну користь, і будівлю парламенту, який, навпаки, невідомо для чого існує. До Наталя я вирішив повернутися пароплавом “Данкелд”. Він на той час стояв у докові в очікуванні “Единбург Кастла”, який мав прибути з Англії. Я сплатив за проїзд, сів на пароплав, і того ж дня пасажири, що прямували в Наталь, пересіли з “Единбург Кастла” на “Данкелд”. Ми знялися з якоря і вийшли в море.

З-поміж нових пасажирів на борту нашого пароплава двоє одразу ж привернули мою увагу. Один з них — джентльмен років тридцяти. Я ніколи не зустрічав такого здорованя. У нього було волосся кольору соломи, густа борода, правильні риси обличчя і великі сірі очі в глибоких очницях. Ніколи досі я не бачив більшого красеня, аніж цей, — чимось він нагадував мені стародавнього данця. Це зовсім не свідчить про те, що я так уже на них знаюся; пригадую лише одного сучасного данця, який, до речі, обчистив мене на десять фунтів. Десь наче я бачив картину, що зображувала кілька таких крем’язнів, які дуже скидалися на білих зулусів. У руках у них були кубки з рогу, і довге волосся спадало їм на спину. Позираючи на цього молодика біля трапа, я подумав: оце б йому довгу кучму та сталеву кольчугу на свої могутні груди, та ще бойову сокиру і кубок з рогу, — ще й як пасував би до цієї картини! І це просто дивовижно (що то — шляхетне походження!): пізніше я довідався, що в жилах сера Генрі Куртіса — так звали цього високого джентльмена — текла данська кров[12]. Він дуже нагадував мені ще когось, але кого — хоч убий, не згадаю.

Чоловік, котрий розмовляв із сером Генрі, був зовсім іншого типу. Найпевніше — морський офіцер. їх чомусь відразу впізнаєш. Мені доводилося з ними їздити на полювання, скажу відверто, що вони завжди поводилися як надзвичайно хоробрі, приязні люди, що не часто буває. Щоправда, дуже полюбляють міцні та солоні слівця.

Раніше я розмірковував: що таке джентльмен? Тепер я відповім певно: це офіцер Британського Королівського флоту, хоча, звичайно, і з-поміж них іноді бувають винятки. Гадаю, широкі морські простори і свіжі вітри, несучи подих самого Бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але повернімося до розповіді. Я-таки вгадав. Справді, ця людина була морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано і всупереч його бажанню він був зарахований до резерву з чином капітана. Ось що чекає людей, які служать королеві[13]. В повному розквіті сил і здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх отак знічев’я викидають у холодний, непривітний світ без копійки в кишені. Можливо, вони якось примиряються з цим; що ж до мене, то я волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти одержиш менше. Його прізвище — я знайшов його в списку пасажирів — було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середній на зріст, темноволосий, міцний, досить оригінальний на перший погляд. Він був надзвичайно охайно вдягнений, ретельно поголений і завжди мав у лівому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав тільки щоб протерти. Я щиросердо думав, що він і спить з ним, але потім узнав, що помилявся. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом із вставними зубами, яких у нього було два прекрасні комплекти, що часто примушувало мене порушувати десяту заповідь[14], отже, своїми я похвалитися не можу. Але я забігаю наперед.

Невдовзі потому, як ми знялися з якоря, звечоріло, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, спустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири сквапно полишили палубу. Наше плоскодонне судно було недостатньо навантажене, і тому його сильно гойдало — іноді здавалося, що ми от-от перекинемося. Але, на щастя, цього не сталося. Стирчати на палубі було неможливо, і я стовбичив біля машинного відділення, де було принаймні тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його поволі розгойдувалася туди й сюди, відповідно до кута нахилу пароплава при кожному крені.

— Ну й кренометр! Та він же не вивірений! — пролунав поряд зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого вже раніше звернув увагу.

— Хіба? Чому ви так гадаєте?

— А тут і думати нічого! Погляньте, — кивнув він на стрілку, коли наш пароплав знову гойднуло, — якби судно нахилилося до того градуса, який показує ця штука, ми б уже давно черпали воду бортом! Але чого можна сподіватися від капітанів торгового флоту! Вони з біса недбалі.

Саме цієї миті пролунав обідній гонг, і я дуже зрадів, бо коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше за це тільки одне — слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися до кают-компанії й там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів із ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном осідлали обопільного улюбленого коника — полювання. Він закидав мене запитаннями, а я охоче відповідав. Невдовзі балачка перекинулася на слонів.

— Ну, сер, — сказав хтось із присутніх за столом, — вам пощастило: якщо хтось може якнайдокладніше розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, при останніх словах аж здригнувся.

— Вибачаюся, сер, — тихо сказав він низьким басом, саме таким, який і мав виходити з таких могутніх легень, — чи ви, часом, не Аллан Квотермейн?

Я кивнув ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо зауважив про себе: “Який успіх!”

По обіді, коли ми простували кожен до себе, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люлечку. Я охоче погодився, і ми з капітаном Гудом пішли до його каюти, що виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Хтось із місцевих франтів затіяв мандрівку на “Данкелді” вздовж узбережжя, отож перегородку зняли, а на колишнє місце так і не поставили. В каюті був диван, перед ним — маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми утрьох сіли і закурили люльки.

— Містере Квотермейне, — звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі і запалив лампу, — позаторік, приблизно о цій порі, ви, здається, були в селищі — Бамангвато, на північ від Трансвааля?

— Так, був, — відповів я, неабияк подивований тим, що цей незнайомий джентльмен так добре поінформований про мої мандри, які особливого інтересу ні для кого не становили.

— Ви там торгували? — жваво поцікавився Гуд.

— Так, я взяв фургон із товаром, зупинився біля селища, аж поки все не розпродав.

Сер Генрі сидів проти мене в плетеному кріслі, спершись ліктем на стіл. Він дивився на мене своїми проникливими сірими очима, і здавалося, що його погляд перейнявся якимось дивним хвилюванням.

— Ви часом не зустрічали там чоловіка на прізвище Невілль?

— Авжеж, зустрічав! Він отаборився поряд із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб воли відпочили, перш ніж податися у глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось стряпчого, той просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.

— Так, — сказав сер Генрі, — він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав з Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джим. Він висловлював намір дістатися Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свого фургона і відправитися далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свого фургона, бо десь через півроку ви бачили його у якогось португальського торговця. А той повідав, що він купив фургон в Айнайті у білого, імені якого він не пам’ятає, і схоже на те, що білий зі слугою-тубільцем подалися у глиб країни на полювання.

— Саме так, — підтвердив я. Запала мовчанка.

— Містере Квотермейне, — несподівано урвав її сер Генрі, — я гадаю, ви нічого не знаєте і не здогадуєтеся про причини, які спонукали мого… містера Невілля здійснити подорож на північ?

— Дещо я про це чув, — відповів я і замовк. Мені не хотілося говорити на цю тему.

Сер Генрі та Гуд переглянулися, і капітан багатозначно кивнув головою.

— Містере Квотермейне, — сказав сер Генрі, — я хочу розказати вам одну історію і попрохати вашої поради, а може, й допомоги. Мій повірений передав мені вашого листа і сказав, що я можу цілком на вас покластися. За його словами, вас добре знають у Наталі, де ви користуєтеся загальною пошаною. Крім того, він сказав, що ви з тих людей, які вміють берегти таємниці.

Я вклонився і відпив трохи розбавленого віскі, щоб приховати своє збентеження, оскільки я скромна людина. Сер Генрі продовжував:

— Містере Квотермейне, я маю сказати вам правду: містер Невілль — мій брат.

— Оце так! — промовив я здригнувшись.

Тепер стало зрозуміло, кого нагадував мені сер Генрі Куртіс, коли я його вперше побачив. Містер Невілль був набагато менший на зріст, з темною бородою, але очі у нього були такі ж проникливі і такого ж сірого відтінку, як і у сера Генрі. В рисах обличчя також була певна подібність.

— Містер Невілль — мій молодший і єдиний брат, — продовжував сер Генрі, — і ми вперше розлучилися з ним п’ять років тому. Досі я не пам’ятаю, щоб ми розлучалися навіть на місяць. Але близько п’яти років тому сталася прикрість: ми з братом посварилися не на життя, а на смерть (це іноді трапляється навіть між дуже близькими людьми), і я вчинив з ним несправедливо.

Тут капітан Гуд, ніби на підтвердження цих слів, енергійно закивав головою. В цей час наш пароплав сильно нахилився, і обличчя капітана Гуда, що відчайдушно кивав головою, відбилося в дзеркалі, яке цієї миті опинилося над моєю головою.

— Гадаю, вам відомо, — продовжував сер Генрі, — що коли людина помирає, не залишивши заповіту, і не має іншої власності, окрім земельної, що в Англії зветься нерухомим майном, все переходить до її старшого сина. Сталося так, що саме в цей час, коли ми посварилися, помер наш батько, не залишивши заповіту. Отож брат залишився без копійки, не маючи при цьому ніякої професії. Звичайно, моїм обов’язком було забезпечити його, але у той час наші стосунки так загострилися, що, на мій сором (тут він глибоко зітхнув), я нічого для нього не зробив. Не те щоб я прагнув вчинити з ним криводушно, ні! Я сподівався, що він перший зробить крок до примирення, але він на це не пішов. Пробачте, що обтяжую вашу увагу всіма цими подробицями, але для вас усе має бути доконечно з’ясованим. Правда, Гуде?

— Авжеж, — відповів капітан. — Я упевнений, що містер Квотермейн нікого в цю справу не втаємничить.

— Звичайно, — запевнив я, — ви можете не сумніватися. Я з тих людей, що вміють тримати язик за зубами.

— Отже, — знову продовжив сер Генрі, — на той час у мого брата було на поточному рахунку кількасот фунтів стерлінгів. Нічого мені не сказавши, він узяв цю мізерну суму і під вигаданим ім’ям Невілля подався до Південної Африки з божевільною мрією здобути собі статків. Це стало відомо мені вже пізніше. Минуло десь років зо три. Я не мав ніяких чуток про брата, хоча писав йому кілька разів. Певно, що листи до нього не доходили. Отож я неабияк потерпав від тривоги за брата. Я збагнув, містере Квотермейне, що таке рідна кров.

— Це справді так, — погодився я і подумав про свого Гаррі.

— Я віддав би половину свого майна, щоб тільки дізнатися, що мій брат Джордж живий і здоровий і я його знову побачу!

— Але на це надії мало, Куртісе, — уривчасто сказав капітан Гуд, поглянувши на сера Генрі.

— І ось, містере Квотермейне, дедалі більше я турбувався, чи живий мій брат, і якщо він живий, то як повернути його додому. Я вжив усіх заходів, щоб його розшукати, і таким чином одержав вашого листа. Вісті були утішливі, оскільки вони свідчили, що донедавна Джордж був живий, але подальших відомостей про нього дотепер немає. Коротше кажучи, я вирішив приїхати сюди і шукати його сам, а капітан Гуд люб’язно погодився мене супроводжувати.

— Бачите, — сказав капітан, — мені все одно робити нічого. Лорди Адміралтейства вигнали мене з флоту помирати з голоду на половинному окладі. А зараз, сер, ви, можливо, розкажете нам усе, що знаєте або чули про джентльмена на прізвище Невілль.

Розділ II ЛЕГЕНДА ПРО КОПАЛЬНІ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Я не квапився відповісти, набиваючи тютюном свою люльку.

— Нумо ж, розказуйте хутчіш про подорож мого брата! — нетерпеливився сер Генрі.

— Знаю лише те, — почав я, — і донині нікому про це жодним словом не прохопився, що він подався на розшуки копалень царя Соломона[15].

— Копальні царя Соломона! — вигукнули разом обидва мої слухачі. — Де ж вони знаходяться?

— Хтозна, — здвигнув я плечима. — Переказую лише чутки людей. Щоправда, якось я бачив верхів’я гір, де буцімто потойбіч знаходяться Соломонові копальні, але між мною і цими горами пролягало сто тридцять миль пустелі, і, наскільки мені відомо, нікому з білих людей, за винятком одного, не вдалося хоч колись подолати цю пустелю. Та може, краще я вам розповім легенду про копальні царя Соломона? Та не розголошуйте нічого з того, що почуєте. Згода? У мене є серйозні підстави прохати вас про це.

Сер Генрі ствердно кивнув головою, а капітан Гуд запевнив:

— Авжеж!

— Отже, — почав я, — ви, певно, знаєте, що мисливці на слонів — зазвичай грубі, неотесані люди, котрих мало що цікавить, окрім побутових справ та кафрських звичаїв. Правда, інколи з-поміж них затісується чоловік, який збирає місцеві перекази тубільців, щоб хоч якось відновити таємничу історію цієї малодослідженої країни. Саме від такого збирача я вперше почув легенду про Соломонові копальні. Було це десь років тридцять тому, я тоді вирушив у перше своє полювання на слонів в Землі Матабеле. Звали цього чоловіка Іванс. Бідоласі не пощастило: наступного року його прохромив поранений буйвол. Його поховали біля водоспадів Замбезі. Якось уночі, пам’ятаю, я розповів Івансу про дивні розробки, на які я надибав, вистежуючи антилоп куду[16] і канну[17] в тій місцевості, яка тепер називається Ліденбурзьким районом Трансваалю. Я чув, що недавно золотошукачі знову натрапили на сліди цих копалень, але я-то побував там значно раніше! Отож уявіть: у суцільній скелі раптом відкривається широка проїжджа дорога, яка зазвичай веде до копальні або галереї. Всередині галереї лежали купи золотоносного кварцу для дроблення. Скидалося на те, що рудокопи з невідомих причин спішно полишили копальню. А десь так за двадцять кроків углиб я виявив поперечну галерею, майстерно викладену камінням.

“Хе! Це що! — увірвав мене Іванс. — Зараз ти, хлопче, почуєш іще й не таке!”

І почав розповідати, як він у африканських нетрях випадково набрів на якісь древні руїни. Він твердив, що це був легендарний Офір, згадуваний у Біблії! Згодом, через багато років, я прочув, що вчені люди підтвердили здогад Іванса. А тоді я слухав як зачарований розповідь про всі ці чудеса, про древню цивілізацію і про дивовижні скарби, що ними збагачувались колись іудейські та фінікійські авантюрники-відчайдухи, коли країна давно вже занепала у стан дикого варварства. О, як це розбурхало мою уяву! Раптом Іванс запитав:

“А чи чував ти коли-небудь про Сулейманові гори? Це отам, на північний захід від землі Машукулумбве[18]?”

Що я міг про це чути, жовторотий?

“Так от, — сказав він, — саме там і залягають копальні, що належали царю Соломону! Та слухай сюди, я кажу про його алмазні копальні!”

“Звідки ти це знаєш?” — ошелешено спитав я.

“Звідки? А що таке “Сулейман”, як не перекручене слово “Соломон”[19]?. Окрім того, одна стара ізанузі[20] в Землі Маніка мені якось про це прохопилася. Вона повідала, що мешканці цього нагір’я — то гілка племені зулусів[21] і говорили вони зулуським наріччям, але ці люди були вродливіші і вищі на зріст, аніж зулуси. З-поміж них траплялися чарівники, які навчилися цієї премудрості у білих людей тоді, коли “весь світ був ще темний”, і вони володіли таємницею чудової копальні, де знаходилося “сяйливе каміння”.

Правду кажучи, тоді ця історія здалася мені настільки ж захопливою, як і малоймовірною, адже алмазні розсипи тоді ще не були відкриті. А бідолашний Іванс невдовзі, як я вже згадував, загинув. Упродовж двадцяти років та давня розповідь поринула у непам’ять. А двадцять років, панове, це неабиякий термін, бо полювання на слонів — то річ украй небезпечна, і рідко кому вдається прожити стільки часу, — так от, десь двадцять років потому я знов почув уже дещо конкретніше про гори Сулеймана і про країну потойбіч гір. Я був у місцині, краалі[22] Ситанді, за межами Землі Маніка. Лихе це місце: їсти нічого, бо дичина майже не трапляється. Мене напосіла лихоманка, і почувався я украй кепсько. Якось туди прибув португалець зі слугою-метисом. Треба сказати, що зазвичай португальці з Делагоа[23] гірші за диявола, вони жиріють на крові і стражданнях своїх рабів.

Але цей чоловік різко відрізнявся від тих, що їх мені доводилось бачити раніше. Уявіть собі іспанця, як ото їх описують в романах — чемний, високий, худорлявий, темноокий, із в’юнкими сивими вусами. Ми побалакали, бо він трохи володів ламаною англійською, а я дещо розумів португальською. Він назвався Хозе Сильвестром і сказав, що у нього є ділянка землі поблизу затоки Делагоа. Наступного дня він уже лаштувався в дорогу зі своїм служкою і попрощався зі мною, знявши капелюха вишуканим старомодним жестом.

“До побачення, сеньйоре, — сказав він. — Якщо нам випаде колись зустрітися знов, я буду вже найбагатшою людиною в світі і тоді не забуду про вас!”

Це мене трохи розвеселило, хоч я був ще надто слабкий, щоб сміятися. Видно було, що вони подалися на захід, туди, де неозора пустеля, я ще подумав: чи не божевільний він? Бо що там можна знайти?

Минув тиждень, я одужав. Якось увечері я сидів перед маленьким наметом і обгризав останню кісточку мізерної пташини, купленої у тубільця за шматок тканини, що коштувала двадцяти таких птахів. Я дивився на розпечене червоне сонце, яке тонуло в безкраїй пустелі, і раптом на схилі пагорба навпроти мене на відстані десь трьохсот ярдів помітив людину. Судячи з одягу — європейця. Спочатку він повз рачки, потім ледве підвівся і, шпортаючись, здолав кілька кроків. Потім знову впав і поповз далі. Укмітивши, що із незнайомцем щось негаразд, я послав на допомогу одного з мисливців. Невдовзі його привели, і виявилося, що це — як ви гадаєте, хто?

— Невже Хозе Сильвестр? — вигукнув капітан Гуд.

— Авжеж, Хозе Сильвестр, але що з ним сталося! Скелет, обтягнутий шкірою, обличчя жовтісіньке, як лимон від лихоманки, і стражденні, глибоко запалі темні очі. Який же він був худий! Кістки різко випирали під жовтою шкірою, схожою на пергамент, кучмате волосся поспіль сиве.

“Води, заради Бога, води!” — прохрипів він, ледь розтуливши потріскані і чорні губи.

Я дав йому води, в яку додав кілька крапель молока, і він спрагло осушив не менше за дві кварти[24] одним духом. Більше я побоявся йому давати. Бідолаху почало трусити, він впав і почав марити про гори Сулеймана, про алмази і пустелю. Я переніс його до свого намету і намагався якомога полегшити його страждання. Та що я міг удіяти? Схоже, він уже дихав на ладан. Десь опівночі він трохи задрімав. Я й собі ліг відпочити. А коли вдосвіта прокинувся, то в сутінках побачив химерну кощаву постать. Він сидів і пильно дивився у бік пустелі. Раптом вранішній промінь упав на широку рівнину перед нами і осяяв далекі верхів’я Сулейманових гір за сотні миль звідси.

“Ось вона! — вигукнув умираючий португальською, простягши довгу, худу руку у напрямку найвищої. — Але мені вже нізащо не дійти до неї, ніколи! І ніхто ніколи туди не добереться! — Він згорьовано замовк, здавалося, щось обмірковуючи. Якась іскра сяйнула в очах. — Друже, — озирнувся він до мене, — ви ще тут? У мене темніє в очах”.

“Так, — озвався я. — Ляжте краще і відпочиньте”.

“Відпочиньте! — відлунив він. — У мене для відпочинку — ціла вічність. Я вмираю! Ви були щиросерді до мене. Тож… є в мене дещо для вас. Може, ви дістанетеся туди, якщо здолаєте подорож по пустелі, яка згубила і мене, і мого бідного слугу”.

Він вийняв з-за пазухи щось схоже на кисет для тютюну зі шкури антилопи, міцно зав’язаний шкіряним паском, який тут називають “римпи”. Вмираючий спробував розв’язати його, але не зміг. “Розв’яжіть це”, — попрохав він. Я вийняв клапоть якоїсь пожовклої полотнини, на ній проступали іржаві букви[25]. Всередині був паперовий згорток.

Голос шелестів ледь чутно, сили його вочевидь слабшали:

— На папері написане те ж саме, що і на клаптеві матерії. Я витратив чимало років, щоб усе це розшифрувати. Слухайте! Мій предок, політичний вигнанець із Лісабона, був одним з-поміж європейців, які вперше висадилися на цих берегах. Він надряпав цей документ, вмираючи серед гір, де ніколи не ступала нога білої людини. Його звали Хозе да Сильвестра, і жив він триста років тому. Раб, який чекав його по цей бік гір, знайшов його труп і приніс згорток додому, в Делагоа. Відтоді реліквія зберігалася в сім’ї, але ніхто не намагався її прочитати, поки доля не усміхнулася мені. Це коштувало мені життя, але, може, комусь поталанить завдяки їй досягти успіху і стати найбагатшою людиною в світі! Так, так, найбагатшою у світі! Благаю, нехай цей папір не потрапить у чужі руки, відправляйтеся туди самі!

Потім він знову почав марити, за якусь годину все було скінчено.

Нехай Бог впокоїть його душу, він помер, і я викопав глибоку могилу і поклав зверху великі валуни, отож шакалам там не буде поживи. А потім виїхав звідти.

— А що ж документ? — прохопився нетерпляче сер Генрі.

— Так, так, що ж було в цьому документі? — додав капітан Гуд.

— Гаразд, панове, якщо хочете, розповім вам і це. Іще нічиї очі його не бачили, а п’яний старий португальський торговець, який переклав мені цей документ, забув його зміст уже наступного ранку. Оригінал у мене вдома, у Дурбані, разом із перекладом бідолашного дона Хозе, але у мене в записнику є англійський переклад і копія карти, якщо це взагалі можна назвати картою. Ось вони. Отже, слухайте:

Я закінчив читати документ і показав копію карти, накресленої немічною рукою старого португальця — його власною кров’ю замість чорнила. Запала глибока мовчанка. Мої слухачі були вражені.

— Так, — нарешті спромігся на слово капітан Гуд, — я двічі об’їхав навколо світу і де тільки не бував, але щоб мені гойдатися на реї, якщо мої вуха чували колись щось подібне!

— Атож, це дивовижна історія, містере Квотермейне, — схвильовано додав сер Генрі. — Сподіваюся, ви не жартуєте? Я знаю, що новачків іноді розігрують подібним чином.

— Якщо у вас виникла така підозра, сер Генрі, тоді забудьмо про все, що чули, — сказав я роздратовано, ховаючи папір у кишеню і схопившись на рівні. — Я не з тих балакунів, які брешуть напропал про неймовірні пригоди, що їх буцімто довелося їм зазнати, тішачи легковірних.

Сер Генрі заспокійливо поклав свою велику руку мені на плече.

— Вибачте, містере Квотермейне. Я чудово розумію, що ви не мали наміру нас одурити, але погодьтесь: те, що ми почули, було таке незвичайне, що мимохіть викликало сумніви.

— Ви скоро побачите справжню карту і документ, коли ми приїдемо в Дурбан, — сказав я, трохи заспокоївшись. Адже, якщо по правді, то сер Генрі абсолютно правий. — Але я ще нічого не сказав про вашого брата. Я знав його слугу Джима, він супроводжував пана у подорожі. Це був дуже кмітливий тубілець, родом з Бечуани, і добрий мисливець. Я бачив Джима того ранку, коли містер Невілль готувався до від’їзду. Він стояв біля мого фургона і нарізав тютюн для люльки.

“Джиме, — сказав я, — куди це ви відправляєтеся? За слонами?”

“Ні, баасе[26], — відповідав він, — ми йдемо на пошуки чогось куди коштовнішого, ніж слоняча кістка”.

“А що ж це може бути? — запитав я знічев’я. — Золото?”

“Ні, баасе, що там те золото!” — І він усміхнувся.

Я більше не став розпитувати, щоб не здатися надто докучливим. Проте його слова неабияк мене спантеличили.

Раптом Джим перестав нарізати тютюн.

“Баасе”, — мовив він стиха.

Я зробив вигляд, що не чую.

“Баасе”, — прошепотів він.

“Так, друже, в чому річ?” — озвався я.

“Баасе, ми відправляємося за алмазами”.

“За алмазами? Послухай, але ж це зовсім не туди — вам потрібно їхати у бік розсипів”.

“Баасе, ти чув коли-небудь про Сулейманові гори?”

“Ну?”

“А ти чув, що там є алмази?”

“Ну, чув якісь дурні патякання, Джиме”.

“Це не дурниці, баасе. Я колись знав жінку, яка прийшла звідти з дитиною і дісталася Наталя. Вона сама розповідала мені про це. Тепер вона вже померла”.

“Але ж якщо ви наважитеся на це, то хижі птахи рознесуть ваші кістки, Джиме, в отій клятій країні Сулеймана. А яка пожива з твого нікчемного старого кістяка?”, — сказав я.

Він усміхнувся:

“Можливо, баасе. Кожному судилося померти. А мені ще хочеться спробувати щастя в новому місці. До того ж тут скоро переб’ють всіх слонів”.

“Ось що, друже! — сказав я. — Не наривайся зарані. Бо коли костомаха[27] ухопить тебе за горлянку, якої тоді заспіваєш?”.

Через півгодини я побачив, що фургон Невілля рушив путівцем. Раптом Джим вискочив звідти і підбіг до мене.

“Послухай, баасе, — сказав він, — я не хочу виїжджати, не попрощавшись із тобою, бо ти, мабуть, маєш рацію: ми ніколи не повернемося сюди”.

“То твій господар справді намірився йти до Сулейманових гір чи ти брешеш?”

“Ні, — відповідав Джим, — це правда. Він сказав, що йому необхідно що б то не було стати маєтним, — то чом би не спробувати розбагатіти на алмазах?”

“Стривай, Джиме, — сказав я, — я напишу записку для твого пана, але обіцяй віддати її тільки тоді, коли досягнете Айнайті” (це на відстані близько ста миль).

“Гаразд”, — відповів він.

Я узяв клаптик паперу і написав на ньому:

“Хай той, хто піде туди… сходить по снігах, що лежать на Грудях Цариці Савської, поки не дійде до самісінької вершини. На північному її схилі починається Велика Дорога, прокладена Соломоном.

“Так от, Джиме, — сказав я, — коли ти віддаси записку своєму панові, додай, що потрібно якнайпильніше дотримуватися цієї поради. Ні в якому разі не віддавай йому цього папірця, бо я не хочу, щоб він повернувся і став ставити мені питання, на які я не хочу відповідати. Ну, біжи хутчій, ледащо, — фургон уже майже зник з очей”.

Джим узяв записку і побіг наздоганяти фургон. От і все, що мені відомо про вашого брата, сер Генрі. Але я боюся, що…

— Містере Квотермейне, — увірвав мене сер Генрі, — ніщо не відверне мене від наміченого. Я пройду цим шляхом до Сулейманових гір, а якщо буде потрібно, то і далі. Я йтиму, поки не знайду його або не переконаюсь, що він загинув. Ви підете зі мною?

Я, здається, вже згадував, що я людина тиха і обачлива, і мене застала зненацька ця пропозиція. Мені здавалося, що затіяти таке — значить, піти на вірну смерть. Окрім того, я мав дбати про сина і не міг нехтувати своїм життям.

— Ні, дякую вам, сер Генрі, я волію відмовитися від вашої пропозиції, — відповів я. — Я вже надто старий для таких витівок, які, поза сумнівом, закінчаться для нас так само, як для мого бідного друга Сильвестра. Та й мій син потребує моєї підтримки.

Сер Генрі і капітан Гуд здавалися дуже розчарованими.

— Містере Квотермейне, — сказав сер Генрі, — я заможна людина і від свого наміру не відмовлюся. За свої послуги ви можете зажадати будь-яку винагороду. Ця сума буде вам сплачена до нашого від’їзду. Одночасно з цим, на випадок нашої загибелі, я вживу заходів, щоб ваш син був відповідним чином забезпечений. Зі сказаного мною ви зрозумієте, наскільки для нас необхідна ваша участь. Якщо ж нам пощастить дістатися Сулейманових копалень і знайти алмази, ви поділите їх порівну з Гудом. Мені,вони не потрібні. Я дуже сумніваюся, щоб нам вдалося туди дістатися, надій на це майже ніяких. Але я не сумніваюся, що в дорозі ми зможемо здобути слонячу кістку, і ви скористаєтеся цим у такий же спосіб. Ви можете висунути мені свої умови, містере Квотермейне. На додачу я сплачу всі дорожні витрати.

— Сер Генрі, — відповів я, — повірте, я ніколи не мав більш щедрої пропозиції, і бідному мисливцю слід над цим розміркувати. Але мені ще не доводилося мати справу з такою значною справою. Мені потрібен час, щоб усе це обдумати як слід. Принаймні, я дам вам відповідь до нашого прибуття в Дурбан.

— Чудово, — відповів сер Генрі.

Я побажав їм доброї ночі і пішов до себе. Тої ночі мені снився бідолаха Сильвестр і розсипи алмазів.

Розділ III АМБОПА ПРОПОНУЄ СУПРОВОДЖУВАТИ НАС

Щоб дістатися морем від Кейптауна до Дурбана, потрібно чотири-п’ять днів: це залежить від погоди і швидкості судна. В Іст-Лондоні[28] спорудження порту ще не було завершене, хоча на це вже вгатили купу грошей. Отож, замість того, щоб причалювати до пристані в чудово обладнаному порту, про який давно продзижчали всі вуха, пароплави й досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то часом доводиться чекати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть відійти буксири зі шлюпками за пасажирами і вантажем. Але, на щастя, нам чекати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, море трохи штормило, але з берега одразу ж відчалили буксири з низкою незграбних плоскодонних шлюпок. З нашого пароплава абияк почали жбурляти в них пакунки з товаром, зовсім не зважаючи, що всередині — шерсть чи порцеляна — все летіло в одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як розбився вщент ящик з чотирма дюжинами шампанського, і іскристе вино бризнуло й запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Украй прикро було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко зміркували і вантажники-кафри в човні. Вони підхопили дві випадково вцілілі пляшки, відбили у них шийки і вижлуктали все до дна. Шампанське ударило їм в голову, і вони одразу ж сп’яніли. Цього кафри ніяк не сподівалися: страшенно перелякані, вони почали качатися по дну човна, галасуючи, що смачний напій — “тагати”, тобто зачаклований. Я втрутився в розмову і підтвердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і мають померти. Нажахані кафри налягали на весла і чимдуж гребли до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.

Дорогою я думав над пропозицією сера Куртіса. Перші днів зо два ми не торкалися цього питання, хоча і були гуртом. Я розповідав серу Генрі та Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як зазвичай це робить дехто. Поважний мисливець не стане прибріхувати і плести нісенітниці. Життя підкидає часом такі пригоди, що куди там убогим вигадкам! Втім, моєї розповіді це не стосується.

Нарешті якогось чудового січневого дня (січень у нас — найспекотніший місяць) наш пароплав став підходити до Наталя, і ми просувалися уздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця оминути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними пагорбами і нескінченними яскраво-смарагдовими зеленими хащами, де ховаються краалі кафрів, дивовижно красивий. Хвилі набігають на прибережні скелі, здіймаються круто і з шумовинням опадають, полишаючи за собою білосніжну смугу піни уздовж всього берега. А які чудові краєвиди на підході до Дурбана! Упродовж віків бурхливі дощові потоки прорізали в пагорбах глибокі ущелини, і згодом вони стали руслами повноводих річок; з-поміж густих лісових хащів, що буйно розрослися, скільки сягне око, часом прозирають гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визирне білий будиночок, що немов усміхається безтурботно-лагідній морській блакиті, додаючи особливої довершеності і домашнього затишку усій цій чудовій картині. Погодьмося, який би прекрасний не був пейзаж, він неодмінно потребує присутності людини. Можливо, мені так здається, бо я надто довго прожив у диких і безлюдних місцях і можу поцінувати блага цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, прекрасний і до появи людини, але я переконаний, що він незрівнянно виграв, коли в ньому стала гуляти Єва.

Але повернімося до розповіді. Ми трохи помилилися в припущеннях, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, що сповіщає місцевих обивателів про прибуття пошти з Англії. Відчалювати на берег було вже запізно; ми подивилися, як вантажать до рятувальної шлюпки пошту, і пішли вечеряти.

Коли ми знову вийшли на палубу, на морі вже простяглася місячна доріжка. Миготливі вогні маяка здавалися примарними в її сліпучому сяйві. З берега долинали п’янкі солодкі пахощі, які мені завжди нагадують церковні співи і місіонерів. Будиночки на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого бригу, що кинув якір поряд із нами, чулася музика, матроси горлали пісень, готуючись вийти в море. О, ці чудові тихі ночі, які зазвичай бувають у Південній Африці. Місяць накрив своїм сріблястим запиналом всю природу, і ця дивовижна ніч спустила на все живе і суще свої благословенні шати. Навіть войовничий бульдог, що належав одному з пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання подратувати мавпу в клітці поблизу. Він лежав на порозі каюти і солодко хропів: мабуть, йому снилося, що він здолав мавпу, і тому був нагорі блаженства.

Наша трійця — себто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я — всілися біля штурвала.

— Ну, містере Квотермейне, — порушив мовчанку сер Генрі, — обдумали ви нарешті мою пропозицію?

— Так, так! — приєднався і капітан Гуд. — Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень царя Соломона, але повсюдно, де можна було б натрапити на сліди джентльмена на прізвище Невілль.

Я мовчки встав, підійшов до борту і став витрушувати люльку. Я зволікав, мені бракувало якоїсь дрібниці, щоб дійти остаточного рішення. Я завзято поринув у це дійство, а вони терпляче чекали. А коли зблиснула остання іскра, моє рішення раптом дозріло. Так часто буває в житті: ви довго вагаєтеся і не знаєте, як бути, і врешті-решт вирішуєте питання вмить.

— Гаразд, панове, — сказав я, повертаючись на своє місце, — я згоден. З вашого дозволу я висловлю умови, на яких я приймаю вашу пропозицію.

Перше. Окрім того, що ви сплачуєте всі подорожні витрати, вся слоняча кістка і інші цінності, здобуті нами в дорозі, мають бути поділені порівну між капітаном Гудом і мною.

Друге. Перш ніж ми вирушимо в дорогу, ви сплачуєте мені за послуги п’ятсот фунтів стерлінгів. Я ж зобов’язуюся чесно слугувати вам доти, доки ви самі не відмовитеся від вашого наміру, або поки ми не досягнемо нашої мети чи не загинемо.

Третє. Напередодні нашої мандрівки ви повинні оформити зобов’язання, за яким у разі моєї загибелі або важкого каліцтва ви будете виплачувати моєму синові Гаррі, який вивчає медицину в Лондоні, щорічно двісті фунтів стерлінгів протягом п’яти років. На той час він вже стане на ноги і буде в змозі заробляти на життя, якщо, звичайно, взагалі з нього будуть люди. От і всі мої умовини. Може, я забагато вимагаю?

— Ні, ні! — жваво заперечив сер Генрі. — Я із задоволенням приймаю всі ваші умови. Я вирішив будь-що здійснити пошуки брата і від свого наміру не відмовлюсь. Беручи до уваги ваш досвід і виняткову обізнаність у справі, яка мене цікавить, я готовий заплатити вам ще більше.

— Ну що ж, шкода, що мені не спало на думку попрохати більше, — усміхнувся я, — але своїх слів я ніколи назад не беру. А зараз я вам зізнаюся, з яких причин я згодився розділити такий далекий і небезпечний шлях. Передовсім, панове, я всі ці дні придивлявся до вас, і нехай мої слова вам не видадуться зухвалістю, але ви обидва мені дуже припали до душі. Я упевнений, що ми прекрасно доповнюватимемо один одного в спільній запряжці. А коли збираєшся в такі тривалі мандри, це дуже важливо. Що ж до самої подорожі — я маю на увазі нашу спробу перейти Сулейманові гори, — скажу вам відверто, панове, навряд чи ми повернемося звідти живими. Яка доля спіткала старого да Сильвестра триста років тому? А його нащадка двадцять років тому? Що сталося з вашим братом? Скажу вам чесно, джентльмени, я упевнений, що нас чекає те саме.

Я замовк, щоб подивитися, яке враження справили мої слова. Мені здалося, що капітан Гуд трохи стривожився; обличчя ж сера Генрі було таке ж ясне.

— Ми повинні ризикнути, — сказав вій своїм звичним спокійним тоном.

— Вам може здатися дивним, — продовжував я, — що, передбачаючи такий кінець, я все ж таки не відмовляюся йти з вами, тим більше що я людина не ризикова. Але на це є дві причини. По-перше, я фаталіст і переконаний, що моя смертна мить визначена наперед незалежно від моїх вчинків і бажань. І якщо мені судилося загинути в Сулейманових горах, значить, така судилася доля. Звичайно, Всевишньому відомо, як він збирається зі мною вчинити, отож мені не треба з цього приводу турбуватися. По-друге, я людина бідна. Хоча я займаюся полюванням майже сорок років, я нічого не надбав, бо мого заробітчанства ледь вистачає на прожиток. Ви, мабуть, знаєте, панове, що полювання на слонів — справа небезпечна, і ті, хто займається цим ремеслом, живуть у середньому чотири-п’ять років. Я ж цей термін перевищив майже всемеро і тому гадаю, що моя смерть десь уже недалеко. Якщо я загину на полюванні, то після сплати моїх боргів мій син Гаррі, якому ще треба вчитися, щоб стати на ноги, залишиться без жодних засобів для існування. А коли я піду з вами, він буде забезпечений принаймні на ближче майбутнє. Ось вам коротко мої міркування.

— Містере Квотермейне, — сказав сер Генрі, що слухав мене дуже уважно, — мотиви, що спонукають вас приєднатися до нашої експедиції, яка, на вашу думку, може закінчитися так сумно, роблять вам честь. Тільки час і події покажуть, маєте ви рацію чи ні. Але хоч би попереду й чекала вірна загибель, я вирішив довести цю справу до краю. Ну, а якщо вже нам судилося не повернутися звідти, то принаймні у нас буде нагода трохи пополювати. Чи не так, Гуде?

— Атож, — підтвердив капітан. — Ми всі троє звикли дивитися небезпеці в очі і зуміємо захистити себе. Отож відступати не слід. А зараз, джентльмени, давайте спустимося в кают-компанію і вип’ємо по чарчині за щасливий результат нашої подорожі.

Наступного дня ми висадилися на берег, і я запропонував серу Генрі і капітану Гуду поселитися в моєму скромному будиночку на Берейській набережній. В ньому було тільки три кімнати і кухня; збудований він був із необпаленої цегли, а дах покритий оцинкованим залізом. Та зате сад у мене був чудовий. В ньому росли найкращі сорти японської мушмули[29] і буйні мангові дерева[30], від яких я чекав прекрасних плодів. їх подарував мені директор Ботанічного саду. У мене був і садівник, один із моїх колишніх мисливців, на ймення Джек. Коли ми з ним полювали в Країні Сикукуніс, буйволиця так сильно покалічила йому стегно, що бідолашний Джек був змушений назавжди забути про полювання. Але він міг сяк-так шкандибати і охоче доглядав за садом. Сам Джек — із миролюбного племені гриква; зулуса ви ніколи не примусите займатися садівництвом — мирні заняття йому не до душі.

Оскільки в моєму будиночку було тісно, сер Генрі і Гуд спали в наметі, який я влаштував у апельсиновій алеї в кінці саду. Дерева саме стояли у квіту, і від них долинали приємні пахощі, а на гіллі яскраво жовтіли золотаві плоди (треба зазначити, що у нас на деревах можна бачити і квіти, і плоди одночасно). Місцина наша мальовнича, і спати просто неба дуже приємно, та й москітів майже немає, а якщо вони іноді й з’являються, то тільки після сильних дощів.

Проте треба продовжувати розповідь, інакше вона вам набридне раніше, аніж ми дістанемося Сулейманових гір. Отже, вирішивши відправитися з сером Генрі, я негайно взявся лаштуватися в дорогу. Передовсім я одержав від сера Генрі документ, що забезпечував майбутнє Гаррі, мого сина. Тут ми зіткнулися з деякими труднощами: сер Генрі не був місцевим жителем, і гроші, які слід було одержувати Гаррі у разі моєї загибелі, знаходилися в Англії. Але врешті-решт ми цю справу залагодили завдяки одному спритному адвокату, який здер з нас за послуги обурливу ціну — аж двадцять фунтів стерлінгів.

Поклавши чек на п’ятсот фунтів в кишеню і віддавши таким чином данину завбачливості, я купив за кошти сера Генрі фургон і запряжку чудових волів. Фургон був завдовжки двадцять два фути, на залізних осях, дуже міцний і легкий, правда, вже не новий. Один раз він вже побував на алмазних розсипах, але повернувся звідти без пошкоджень. Це ще більше мене переконало в тому, що віз зроблений з сухого, добре витриманого дерева. Якщо фургон сяк-так змайстрований або зроблений з сирої деревини, це виявляється при першій же поїздці. Задня частина нашого воза мала брезентовий навіс, а передня, призначена для багажу, була відкрита. Такі фургони у нас називаються напівкритими. Задня частина була пристосована для житла — тут була постіль із шкур, на якій могли спати водночас двоє, скриня для зброї і деякі необхідні речі. Я купив його за сто двадцять п’ять фунтів і вважаю, що це недорого.

Окрім того, я придбав чудову запряжку з двадцяти зулуських биків, якими повсякчас милувався, коли бачив. Звична упряжка складається з шістнадцяти голів, але я про всяк випадок купив ще чотирьох. Зулуська худоба низькоросла і рухлива, значно менша за африкандерську[31], яку використовують для перевезення важких вантажів. Ці дрібні тварини менше схильні до хвороб ніг, аніж крупні, дуже неперебірливі в їжі й витривалі до важких умов. Тому вони виживають там, де африкандерські мруть з голоду. Зулуські бики легші і швидкохідніші; з легкою ношею вони долають п’ять миль за день. Окрім того, наша худібка була добре “просолена” — себто виходила всю Південну Африку вздовж і впоперек. Тому наша упряжка була певною мірою захищена від тієї страшної форми малярії, яка так часто губить цілі стада, коли вони потрапляють в незвичну для них савану[32]. Щодо страшної легеневої хвороби — тобто сухот, — від якої гине худоба, їм було зроблено щеплення. Для цього на хвості бика робиться надріз, до якого прив’язується шматочок легені від загиблої тварини. Через деякий час бик захворює легкою формою сухот, хвіст у нього відсихає і відпадає, зате худобина стає несприйнятливою до сухот. Звичайно, жорстоко позбавляти тварину хвоста, особливо в країні, де так багато мух, але вже краще пожертвувати хвостом, аніж втратити і хвіст, і бика. Хвіст без бика годиться хіба що тільки змахувати ним пил. Але все-таки досить кумедно йти за биками і бачити перед собою кільканадцять жалюгідних охвість. Так і здається, що природа щось наплутала і замість хвостів учепила бикам огризки цілої зграї премійованих бульдогів.

Після того як упряж була налагоджена, треба було подумати про харч і ліки. Це вимагало найретельнішого обговорення. Нам не можна було перенавантажувати фургон і водночас потрібно було узяти все необхідне для такої тривалої подорожі. На щастя, капітан Гуд розумівся на медицині. Колись йому вдалося прослухати курс медицини і хірургії, отож подеколи він застосовував свої знання на практиці. Звичайно, у капітана не було відповідного документа, але згодом ми переконалися, що він розуміється на цьому більше, аніж дехто зі званням доктора медицини. У нього була чудова похідна аптечка і набір хірургічних інструментів. Коли ми ще були в Дурбані, йому випала нагода прооперувати хворий палець якомусь кафрові. Він відчикрижив великий палець ноги так спритно, що любо було дивитися. Але капітан був зовсім ошелешений, коли цей кафр, що флегматично стежив за операцією, попрохав пришити йому новий палець, нехай навіть і білий.

Благополучно залагодивши справи з провіантом і ліками, ми узялися добирати зброю. А втім, я краще наведу список відібраного нами з того багатого запасу, який сер Генрі привіз із собою з Англії, і того, що було у мене. Цей список зберігся в моєму записнику, отже, мені залишається тільки його переписати:

Ці рушниці призначалися для полювання на слонів. Дві з них — для сера Генрі і капітана Гуда — були виготовлені найкращими майстрами однієї зі знаменитих лондонських фірм. Не знаю, якої фірми була моя рушниця: вона, правда, не була така красива, зате була неодноразово перевірена мною в полюванні на слонів.

Чудова зброя, особливо на помірного звіра (скажімо, на круторогу, або шабельну, антилопу), і незамінна для самозахисту від ворогів на відкритій місцевості.

Згодом ця рушниця неабияк стала нам у пригоді при забезпеченні нас повсякденним харчем.

Це була наша запасна зброя.

Отакий був наш похідний арсенал. Треба сказати, що зброя кожного класу була однієї системи і калібру, і тому ми могли обмінюватися набоями, що було дуже зручно і важливо. Я не вибачаюсь перед читачем, що, можливо, втомив його переліком таких подробиць, оскільки кожний досвідчений мисливець знає, наскільки важливим є вибір зброї для успіху експедиції.

Тепер переходжу до прислуги, яка повинна була нас супроводжувати.

Після довгих обговорень ми зголосилися, що цілком достатньо буде узяти з собою п’ятьох: провідника, кучера і трьох слуг. І кучера, і провідника я знайшов без зусиль. Це були два зулуси, на ім’я Гоза і Том. Знайти ж слуг було куди складніше. Нам були потрібні люди хоробрі, надійні, на яких ми могли б повністю покластися, оскільки від їхньої поведінки могло залежати наше життя. Нарешті мені вдалося знайти двох — одного готтентота[33], на ім’я Вентфогель, що значить “птах вітрів”, і маленького зулуса Хіву, якого я вибрав, бо він чудово говорив англійською. Вентфогеля я знав давно. В своєму житті я рідко зустрічав кращого мисливця-слідопита. Він був дуже витривалий і, здавалося, складався з одних м’язів і сухожиль. Але, на жаль, у нього була типова вада: любив заглядати в пляшку. Отож цілком покладатися на нього не можна було: постав перед ним пляшку грогу — і він забуде про все на світі. Але оскільки ми відправлялися в місця, де не було ні трактирів, ні винних крамниць, ця маленька вада не так уже й важила.

Третього слугу я ніяк не міг дібрати, і ми вирішили відправитися тільки з двома, сподіваючись, що в дорозі знайдемо потрібну людину. Але напередодні нашого від’їзду, коли ми обідали, ввійшов Хіва і доповів, що мене хоче бачити якийсь зулус. Я наказав Хіві його привести. До кімнати увійшов рослий красивий чолов’яга, років тридцяти, з дуже світлою, як на зулуса, шкірою. Замість вітання він підняв свою вузлувату палицю і мовчки всівся навпочіпки в кутку кімнати. Протягом якогось часу я вдавав, що не помічаю його присутності; з мого боку було б великою помилкою вчинити інакше: якщо ви відразу вступаєте в розмову з тубільцем, він може подумати, що ви людина нікчемна і позбавлена почуття власної гідності. Проте я встиг помітити, що він був “кешла” — тобто “людина з обручем”. В його волосся було вплетено широке кільце, зроблене з особливого сорту каучуку, яке для блиску було натерте жиром. Такі обручі носять зулуси, що досягли певного віку і мають високий статус. Обличчя його видалося мені знайомим.

— Ну, — сказав я нарешті, — як тебе звуть?

— Амбопа, — відповів тубілець приємним низьким голосом.

— Десь я тебе вже бачив.

— Так, інкоозі[34], батьку мій, ти бачив мене в містечку Літтл-Хенд, в Ізандхлуані[35], напередодні битви.

Тут я все пригадав. Під час трагічної війни із зулусами я був одним із провідників лорда Челмсфорда[36]. На щастя, мені вдалося покинути табір із дорученими мені фургонами якраз напередодні битви. Поки запрягали волів, я розговорився з цією людиною. Він командував загоном тубільців, що билися на нашім боці. В розмові він виказав свої сумніви щодо безпеки нашого табору. Тоді я йому порадив тримати язика за зубами, бо це була не його розуму справа, але згодом я не раз згадував його слова.

— Я пам’ятаю, — сказав я. — Що ж тобі від мене треба?

— Ось що, Макумазане (так звуть мене кафри; в перекладі це означає “людина, що встає опівночі”. А простіше — це людина, яка завжди напоготові). Я чув, що ти збираєшся в довгу мандрівку далеко на північ із білими вождями, що припливли через велику воду. Чи правда це?

— Так, правда.

— Я чув, що ви підете аж до річки Луганги, яка знаходиться на відстані одного місяця шляху від землі Маника. Це теж правда, Макумазане?

— Навіщо тобі знати, куди ми йдемо? Що тобі до того? — відповів я підозріло, оскільки мету нашої подорожі ми вирішили берегти в глибокій таємниці.

— О, білі люди! — вигукнув тубілець. — Якщо ви справді хочете йти так далеко, то я піду разом із вами!

Мене вразили тон і його манера розмовляти. Він тримався з надзвичайною гідністю, в ньому відчувалася якась внутрішня шляхетність. Особливо мене здивували його слова: “О, білі люди”, замість звичного звертання до білих: “О, інкоозі” — тобто вожді.

— Ти забуваєшся! — увірвав я різко. — Думай, перш ніж звертатися з розмовою до білих людей. Хто ти такий і де твій крааль? Відповідай, щоб ми знали, з ким маємо справу.

— Моє ім’я Амбопа. Я належу до зулуського племені, але насправді я не зулус. Житла мого племені знаходяться далеко на півночі. Мій народ залишився там, коли інші зулуси спустилися сюди. Це було тисячу років тому, задовго до царя Чака, котрий правив Країною Зулусів. У мене немає крааля. Я поневіряюся багато років. Я прийшов в Країну Зулусів з півночі, коли був ще дитиною. Потім служив королю Кечвайо[37] в Нкомабакозійському полку. З Країни Зулусів я утік у Наталь, бо хотів побачити, як живуть білі люди. Потім воював проти Кечвайо. Відтоді живу і працюю в Наталі. Мені тут усе набридло, я хочу знову йти на північ. Тут мені не місце. Грошей від вас мені не треба. Я людина хоробра і стану вам у пригоді. Я відпрацюю їжу, яку з’їм, і заслужу своє місце біля багаття. Я все сказав.

Я був неабияк спантеличений проханням цього чоловіка. З його щирої поведінки і розмови відчувалося, що в основному він говорить правду. Але цей тубілець так відрізнявся від звичайних зулусів і його пропозиція йти з нами без будь-якої винагороди була така дивна, що не могла не викликати у мене підозри. Затрудняючись відповісти, я переклав серу Генрі та Гуду нашу розмову і запитав їхньої поради. Замість відповіді сер Генрі попрохав мене передати Амбопі, щоб той підвівся. Скинувши з себе довгий військовий плащ, зулус випростався на рівні та постав перед нами без усякого одягу, якщо не рахувати пов’язки на стегнах і намиста з левових кісток. Він був прекрасний. Я ніколи в житті не бачив такого вродливого тубільця. Він був на зріст шість футів і три дюйми, широкоплечий і дивовижно пропорційної будови. При вечірньому освітленні шкіра його була трохи темнішою од смаглявої, тільки численні сліди від нанесених ассегаями[38] ран виділялися на його тілі темними рубцями. Сер Генрі підійшов до нього і пильно подивився на його горде, красиве обличчя.

— Яка прекрасна пара! — прошепотів Гуд, нахиляючись до мене. — Погляньте-но, адже вони зовсім однакові на зріст.

— Ви мені до вподоби, містере Амбопа, — сказав англійською сер Генрі, звертаючись до зулуса, — і я беру вас до себе в служіння.

Очевидячки, Амбопа зрозумів його, бо він відповів зулуською: “добре” і, поглянувши на могутню постать білої людини, додав:

— Ми справжні мужчини — ти і я.

Розділ IV ПОЛЮВАННЯ НА СЛОНІВ

Я не збираюся детально розповідати про всі події, що відбулися протягом нашої тривалої подорожі до крааля Ситанді, який знаходиться на відстані більше тисячі миль від Дурбана, біля злиття річок Луканги і Калюкве. Останні триста миль чи близько того нам довелося пройти пішки, оскільки нам часто траплялися жахливі мухи цеце, укус яких смертельний для всіх тварин, за винятком ослів.

Ми полишили Дурбан у кінці січня, і минав уже другий тиждень травня, коли ми отаборилися біля крааля Ситанді, В дорозі нам випало багато різноманітних пригод, але оскільки подібні пригоди трапляються з кожним африканським мисливцем, то, щоб не зробити мою оповідь нудною, я не буду їх згадувати тут, окрім одної, про яку розповім детальніше.

У Айнайті — кінцевому торговельному пункті Землі Матабеле, якою править король Лобензула (до речі, жахливий негідник), — нам довелося, на превеликий жаль, розпрощатися з нашим зручним фургоном. У нашій чудовій запряжці з двадцяти волів, придбаних у Дурбані, залишилося тільки дванадцятеро. Один загинув від укусу кобри, троє здохли від виснаження і спраги, один заблукав і щез, а ще троє загинули, наївшись отруйних рослин із сімейства тюльпанових. Від цього ж захворіли ще п’ятеро, але нам вдалося їх вилікувати відваром із тюльпанового листя. Це дуже сильна протиотрута, якщо вжити її своєчасно. Фургон і волів ми переклали на плечі Гози і Тома, цілком надійних хлопців, попросивши поважного шотландського місіонера, який жив в цих диких місцях, наглядати за нашим майном. Потім у супроводі Амбопи, Хіви, Вентфогеля і півдюжини носильників-кафрів ми відправилися пішки на здійснення нашого божевільного задуму.

Пам’ятаю, що в дорозі ми всі були не дуже говіркі. Ймовірно, кожен думав про те, чи доведеться йому знов побачити цей фургон. Що ж до мене — я абсолютно на це не розраховував. Якийсь час ми йшли мовчки. Раптом Амбопа, який ішов попереду, заспівав зулуську пісню про те, як кілька сміливців, котрим набридла одноманітність повсякденного життя і звичні речі, подалися в безкраю пустелю, щоб знайти там щось нове або померти, і раптом — о чудо! — коли вони зайшли далеко у глиб пустелі, вони побачили, що це зовсім не пустеля, а красива місцевість, де багато юних дівчат і добірної худоби, сила-силенна дичини і безліч ворогів, щоб їх долати.

Ми розвеселилися і сприйняли це за добру ознаку. Амбопа був веселий хлопець. Правда, іноді він впадав у похмурий настрій, але рідко, а загалом у нього була дивовижна здатність надихати людей бадьорістю, причому він ніколи не втрачав почуття власної гідності. Усі ми дуже полюбили його.

Дозволю собі розповісти про одну подію, бо я страх як люблю правдиві мисливські розповіді.

Через два тижні шляху ми натрапили на чудову місцину. Ґрунт тут був вологий. В ущелинах між високими пагорбами ріс густий колючий чагарник айдоро (як називають його тубільці), а подекуди — колючий чагарник “wacht-een-beche” (“зажди трохи”). Там також росло багато прекрасних дерев мачабель, щедро обвішаних освіжаючими жовтими плодами, усередині яких — великі кісточки. Плоди цього дерева є улюбленими ласощами слонів, про присутність яких в цій місцевості свідчили численні сліди їхніх ніг, а також те, що повсюдно траплялися зламані й навіть вирвані з корінням дерева: коли слон їсть, він усе навколо руйнує.

Якось увечері, після тривалого денного переходу, ми вийшли до підніжжя пагорба. Перед очима відкрилася дивовижно красива місцина: зелені чагарі, висохле русло річки, в якому подекуди зблискували невеликі озерця із прозорою як кришталь водою, а навкруги — численні сліди копит диких тварин. Рівнина перед пагорбом була схожа на парк; подекуди купками росли мімози з пласкими верхівками, а серед них — дерева мачабель із блискучим листям. Навколо — ціле море густих чагарів без жодної стежки. Щойно ми вийшли до сухого русла річки, аж тут мимо пропливло своєю дивною ходою стадо високих жирафів, піднявши догори хвости і відбиваючи копитами дріб, наче кастаньєтами. Коли вони були на відстані близько трьохсот ярдів, тобто фактично недосяжні для вогнепальної зброї, Гуд, який ішов попереду, не зміг втриматися від спокуси. Він підвів свою рушницю, заряджену розривною кулею крупного калібру, і вистрілив у молоду самку, що бігла останньою. Неймовірно, але куля влучила їй просто в шию, пошкодивши спинний хребет, і жирафа беркицьнулася сторчака, як кролик. Мені ніколи не доводилося бачити більш дивного видовища.

— До дідька! — вигукнув Гуд. (Прикро, але коли він хвилювався, то мав звичку вживати міцні слівця, цього він набув під час морської кар’єри.) — Сто чортів! Адже я її убив!

— Так, Бугване! — вигукнули наші носильники-кафри. — Так, так!

Вони називали Гуда “Бугван” (“скляне око”), бо він мав монокль.

— Так, Бугване! — відлунили ми з сером Генрі.

Відтоді за Гудом вкоренилася (принаймні серед кафрів) репутація чудового стрільця. Насправді він був поганеньким стрільцем, але зазвичай ми ігнорували усі його промахи, перебуваючи під впливом його знаменитого пострілу.

Розпорядившись слугам вирізати кращі шматки м’яса для обіду, ми узялися споруджувати огорожу, або ширму, на відстані близько ста ярдів від одного з озерець. Знаєте, як це робиться? Треба зрізати купу колючого хмизу і укласти його огорожею звідусюди. Майданчик усередині огорожі вирівняти і в центрі спорудити постіль з сухої трави тамбуки, якщо вона, звичайно, є поблизу, і запалити вогнище або кілька.

На той час, як ми обладнали табір, вже сходив місяць, і наш обід, власне, вечеря, складалася зі смаженини і мозкових кісток. З якою насолодою ми пригощалися цими мозковими кістками, хоч їх і важкувато було розколювати!

Я не знаю кращих ласощів, аніж мозок жирафи — звичайно, окрім слонячого серця, яким ми поласували наступного дня.

При світлі повного місяця ми сиділи за скромною трапезою, часом уриваючи її, щоб знов подякувати Гудові за його чудовий постріл. Потім ми закурили люльки і почали розповідати різні історії. Мабуть, сидячи навпочіпки довкола багаття, ми становили цікаве видовище для чужого ока.

Особливо різко впадав в очі контраст між мною і сером Генрі. Я худорлявий, невеликий на зріст, шкіра у мене темна, сиве волосся стирчить, як щітка, і важу я всього шістдесят кілограмів, а сер Генрі високий, плечистий, білявий і важить близько дев’яноста п’яти. Але, беручи до уваги всі обставини, мабуть, химерніше за всіх виглядав капітан Джон Гуд, відставний офіцер Королівського флоту. Він сидів на шкіряному мішку, і здавалося, ніби він щойно повернувся після приємно проведеного дня на полюванні в цивілізованій країні, — такий охайний, акуратний і добре вдягнений. На ньому був мисливський костюм із коричневого твіду[39], капелюх такого ж кольору і елегантні гетри. Чесно кажучи, мені ніколи не доводилося бачити в дикій африканській пустелі такого ретельно поголеного, бездоганно витонченого і охайного джентльмена. Його штучні зуби біліли усмішкою, а в правому оці, як завжди, красувався монокль. Він навіть не забув надіти комірець із білої гутаперчі, яких у нього був чималий запас.

— Бачите, комірці важать так мало, — сказав він мені щиро, коли я висловив свій подив із цього приводу. — А я люблю завжди виглядати як джентльмен.

Отак ми й сиділи, балакаючи при чарівному сяйві місяця, а кафри трохи оддалік посмоктували свої люльки з мундштуками з рогу південноафриканської антилопи, наповнені п’янкою дккою. Нарешті вони один за одним поснули біля багаття, закутавшись у свої ковдри, тобто всі, окрім Амбопи, який сидів осторонь. (Я помітив, що він зазвичай мало спілкувався з кафрами.) Він сидів, підперши голову руками, у глибокій задумі.

Раптом із гущавини пролунав гучний рик.

— Це лев, — сказав я.

Всі схопилися на ноги, дослухаючись. Тої ж миті від водоймища, на відстані близько ста ярдів, почулося оглушливе ревіння слона.

— Слон! Слон! — стривожилися кафри.

Через кілька хвилин ми побачили процесію величезних примарних постатей, що повільно рухалися крізь хащі. Гуд спохопився, сповнений азарту, мабуть сподіваючись, що убити слона так само легко, як жирафу, впольовану випадком, але я застережливо схопив його за руку.

— Ні в якому разі, — сказав я, — нехай вони пройдуть.

— Та тут справжній рай для мисливця! Чом би нам не зупинитися тут на якусь днинку та й пополювати? — раптом запропонував сер Генрі.

Я був неабияк подивований, бо досі сер Генрі наполягав на тім, щоб рухатися якнайшвидше, особливо коли ми прочули в Айнайті, що десь років два тому англієць на прізвище Невілль справді продав там свій фургон і пішов у глиб країни. Але на ту мить інстинкт мисливця переважив усе.

Гуд із радістю вхопився за цю думку, бо давно мріяв пополювати на слонів. Сказати правду, мріяв про це і я, та й який мисливець примириться з думкою, що ми дамо спокійно піти цілому стаду слонів і не скористаємося з такої слушної нагоди?

— Ну що ж, друзі мої, — сказав я, — гадаю, що нам не завадило б трохи розважитися. А зараз ляжемо спати, оскільки нам треба встати вдосвіта. Тоді, можливо, нам вдасться підстерегти стадо, коли воно пастиметься.

Всі пристали на мою пропозицію, і ми почали готуватися до сну. Гуд зняв свій одяг, почистив його, заховав монокль і штучні зуби в кишеню штанів і, акуратно склавши свої речі, сховав, щоб вони не відсиріли від вранішньої роси, прикривши кутом укривала з прогумованої тканини. Ми з сером Генрі задовольнилися більш скромними приготуваннями і невдовзі, загорнувшись у ковдри, поринули в глибокий сон без сновидінь, такий жаданий для мандрівника.

Та й уві сні нам здавалося, що ми йдемо, йдемо, йдемо… Але що це?

Раптом від водоймища почувся шум відчайдушної сутички, затим страхітливе ревище. Це, безсумнівно, був лев. Усі схопилися, вдивляючись у зарості, звідки лунав шум, і побачили безладний жовто-чорний клубок, який сплівся в смертельній борні, котячись по траві. Ми схопили свої рушниці і, на ходу взувши вельдскуни[40], вибігли з-за огорожі. Коли ми добігли, бійка вже припинилася, і все стихло.

Перед очима постала така картина: у траві лежав мертвий самець шабельної антилопи — найкрасивішої з африканських антилоп. Могутній лев з чорною гривою, прохромлений величезними рогами антилопи, був також мертвий. Очевидно, все було так: антилопа прийшла напитися до водоймища, де заліг в очікуванні здобичі лев. Коли антилопа пила, лев стрибнув на неї, але втрапив прямісінько на гострі, вигнуті роги, які пробили його наскрізь. Колись мені вже випало спостерігати подібну сцену. Лев, який ніяк не міг вивільнитися, оскаженіло шматував спину і шию антилопи, а та, ошаліла від болю і страху, гнала вперед, аж поки не впала замертво.

Гукнувши слуг і носильників-кафрів, ми гуртом перетягли туші тварин до огорожі. Затим лягли і знов поринули в сон аж до ранку.

Ледь розвиднілося, ми встали і почали готуватися до полювання. З собою узяли три рушниці великого калібру, добрячий запас набоїв і свої об’ємисті фляги, наповнені холодним чаєм, який я завжди вважав кращим напоєм на полюванні. Квапливо поснідавши, ми рушили в дорогу — за нами простували Амбопа, Хіва і Вентфогель. Носильників-кафрів ми залишили в таборі, наказавши їм зняти, шкури з лева і антилопи та розрубати тушу на шматки.

Ми легко втрапили на втоптану слонячу стежку. Оглядівшись, Вентфогель зауважив, що тут ішло десь двадцять-тридцять слонів, переважно — дорослих самців.

Протягом ночі стадо віддалилося, і лише о дев’ятій ранку, коли спека ставала вже нестерпною, ми побачили зламані дерева, обірване листя та кору, а також іще теплий послід. Отже, слони були десь поблизу.

Раптом ми помітили стадо десь із двадцяти-тридцяти слонів. Закінчивши своє вранішнє снідання, вони стояли в лощині, ляскаючи величезними вухами. Це було прекрасне видовище.

Слони стояли ярдів за двісті від нас. Узявши жмут сухої трави, я підкинув його в повітря, щоб встановити напрям вітру, бо коли тварини нас почують, то сховаються ще до того, як ми встигнемо вистрелити.

Упевнившись, що вітер дме в нашому напрямку, ми поповзом обережно просувалися у високій траві, аж поки від тварин нас відділяли якихось сорок ярдів. Просто перед нами стояли три чудові самці; в одного з них були величезні бивні. Я шепнув своїм супутникам, що цілитимуся в середнього; сер Генрі вибрав того, що ліворуч, а Гуд — самця з найбільшими бивнями.

— Нумо, — прошепотів я.

Бум! Бум! Бум! — пролунали водночас постріли, і слон сера Генрі впав як підкошений. Куля поцілила йому прямісінько в серце. Мій слон впав на коліна, і мені здалося, що він смертельно поранений, але через мить він підхопився і кинувся бігти, трохи не зачепивши при цьому мене. Я розрядив другу цівку рушниці простісінько в бік слонові, і цього разу він повалився вже остаточно. Швидко вклавши два нові набої, я підбіг до нього впритул і третім пострілом, в голову, припинив страждання бідолашної тварини. Потім я обернувся, як же там Гуд порається з великим самцем, який скажено ревів від люті й болю. Добігши туди, я побачив капітана неабияк схвильованого. Виявилося, що слон, поранений першим пострілом, обернувся і кинувся просто на свого кривдника, аж Гуд ледве встиг ухилитися. Слон ошаліло промчав навпростець до нашого табору. А стадо в паніці розсипалося в хащах.

Ми порадилися: йти за пораненим самцем чи переслідувати стадо, і нарешті вирішили йти за стадом. Ми гадали, що вже більш ніколи не побачимо цих величезних бивнів, та воно й на краще. Слідкувати за слонами було неважко, оскільки вони залишали за собою стежку, як добрий путівець, причому в паніці ламали густий чагарник, немов це була трава тамбуки.

Проте наблизитися до слонів було не так-то просто, і ми пленталися вже більше двох годин під палючим промінням сонця, коли нарешті побачили їх знову. Окрім одного самця, решта стояла, збившись докупи, і з їхніх неспокійних рухів і з того, як вони здіймали хоботи, обнюхуючи повітря, я збагнув, що вони затіяли щось лихе. Самотній самець, очевидно, стояв на варті ярдів за п’ятдесят від стада і недалеко від нас. Щоб він нас не помітив і не почув, бо тоді стадо знов кинеться навтіки, ми гуртом прицілилися в цього самця і вистрелили за моєю командою. Всі три постріли влучили в ціль, і слон упав мертвий. Стадо знов кинулося бігти, але, на його лихо, дорогу перегородило висохле русло з крутими берегами. У цю западину і потрапили з розгону слони, і коли ми досягли берега, то побачили, що вони в дикому сум’ятті намагаються вибратися на протилежний. Слони наповнили хащі трубними гуками, і, гнані інстинктом самозбереження, в паніці відштовхували одне одного зовсім як люди у схожих обставинах.

Тепер нам випала зручна нагода, і, поспішно зарядивши рушниці, ми вистрелили і убили п’ятьох бідолашних тварин. Ми, мабуть, знищили б усе стадо, якби слони раптом не припинили спроб вибратися на берег і не кинулися навтіки руслом. Ми добряче натомилися, переслідуючи їх, та вже й зігнали оскому, адже вісім впольованих слонів — непогана здобич для одного дня.

Відпочивши трохи і розпорядившись слугам вирізати з туш шматки для печені, ми, неабияк задоволені, попрямували до табору, а носильники мали відпиляти бивні наступного ранку.

Невдовзі ми наткнулися на стадо антилоп, але не стріляли, оскільки у нас і без того було вдосталь м’яса. Вони промчали і сховалися в гущавині, визираючи на безпечній відстані. Гуд нетерпеливився їх роздивитися, оскільки він ніколи не бачив південноафриканську антилопу. Він віддав свою рушницю Амбопі й у супроводі Хіви попростував до заростів. Ми сіли перепочити, радіючи, що знайшовся привід.

Багряно-золотаве сонце вже сідало, і ми з сером Генрі милувалися гарною картиною, аж тут вчулося ревище слона; і ми побачили його величезний силует. Він навально пер крізь чагарі з піднятим хоботом і хвостом, чітко вимальовуючись на тлі червонястих хмар. Наступної миті ми помітили Гуда і Хіву, які щодуху мчали до нас, а поранений слон (це був він) гнався за ними. Якусь мить ми не наважувалися вистрелити, щоб не поцілити в когось із товаришів, хоча від стрільби на такій відстані було б мало сенсу.

Наступної миті сталося щось жахливе. Гуд, такий незграбний у зовсім недоречному європейському одязі, що неабияк заважав йому у шаленій гонитві, раптом посковзнувся і впав ницьма просто під ноги слонові.

Крик жаху вихопився з грудей присутніх, адже загибель його була неминуча, і всі кинулися до нього.

Через кілька секунд все скінчилося, але не так, як ми гадали. Хіва, побачивши, що його пан впав, обернувся і відважно жбурнув ножа прямісінько в морду слонові, і той застряг у хоботі.

Розлючений слон схопив бідного зулуса, шпурнув його на землю і, наступивши на тіло величезною ногою, обвив хоботом тулуба і роздер надвоє.

Остовпівши з жаху, ми кинулися вперед, безладно стріляючи, і нарешті слон рухнув на землю.

Що ж до Гуда, то він підвівся і, ламаючи руки, з відчаєм нахилився над трупом сміливця, який пожертвував своїм життям, щоб його врятувати. Хоч я й багато зазнав у своєму житті, але теж відчув, як мені зсудомило горло. Амбопа стояв, споглядаючи величезного мертвого слона і знівечений труп бідолашного зулуса.

— Що ж, — раптом мовив він, — Хіва загинув, але смертю справжнього мужчини.

Розділ V МИ ЙДЕМО ПУСТЕЛЕЮ

Ми вполювали дев’ятеро слонів, витратили два дні на те, щоб відпиляти бивні, перетягнути їх до табору і ретельно закопати в пісок під величезним деревом, яке було примітне здалеку. Нам вдалося добути величезну кількість чудової слонячої кістки — кращої мені не доводилося бачити: кожне ікло важило в середньому від сорока до п’ятдесяти фунтів. Бивні величезного слона, що розірвав бідолашного Хіву, важили, за нашими припущеннями, десь сто сімдесят фунтів.

Ми поховали Хіву в норі мурахоїда і, за зулуським звичаєм, поклали в могилу його ніж на той випадок, якби він йому знадобився в дорозі на той світ.

Третього дня ми знову рушили в мандри, сподіваючись, що коли поталанить, то на зворотному шляху відкопаємо нашу здобич. Після довгого і виснажливого переходу і цілої низки пригод ми досягли крааля Ситанді коло річки Луканги. Власне, тільки звідси мала по-справжньому початися наша подорож.

Добре пам’ятаю, як ми туди прийшли. Праворуч було маленьке тубільне селище, точніше, кілька жалюгідних халуп із загорожами для худоби. У заплаві, біля річки, виднілися клаптики обробленої землі, де тубільці вирощували свій мізерний врожай зернових. А далі, куди сягне око, — неозорі вельди — луги з високою, густою травою, в якій блукають стада різноманітної живності.

Крааль Ситанді сховався при самій межі цієї родючої місцевості. Неподалік починалася величезна пустеля. Важко сказати, яка причина такої різкої зміни довкілля, але цей контраст був настільки разючий, що мимоволі впадав у вічі.

Ми отаборилися у верхів’ї маленької річки. Протилежний берег був кам’янистий, десь саме тут двадцять років тому бідолашний Сильвестр повертався поповзом після божевільної спроби дістатися копалень Соломона. За цим укосом одразу пролягла безводна пустеля, поросла низькорослим колючим чагарником.

Вечоріло, і величезна сонячна куля поволі опускалася за видноколо, а навколишній неозорий простір мінився останніми неповторними барвами.

Поки Гуд займався облаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми попростували на протилежний пагорб, звідки відкривався чудовий краєвид. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на обрії проступали блакитні обриси снігових вершин Сулейманових гір.

— Погляньте-но, — зачудовано мовив я, — ото неприступні стражі, що охороняють копальні царя Соломона. Одному лише Богові відомо, чи зможемо ми коли-небудь туди проникнути!

— Я знаю — мій брат має бути там. І я будь-що дістануся туди, хоч би й ціною життя, — переконаність, з якою сер Генрі мовив це, вражала.

— Ну що ж, сподіваюся, нам це вдасться! — зітхнув я і обернувся, щоб іти в табір, аж тут завважив, що ми не самі.

Позаду нас, втупивши пильний погляд на далекі гори, стояв наш царствений зулус Амбопа. По деякій паузі він заговорив до сера Генрі (бо я вже переконався, він устиг сильно прив’язатися до нього).

— Так це і є та країна, куди ти хочеш йти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі.) — сказав Амбопа, показуючи своїм широким ассегаєм на гори.

Як на мене, це вже була неприпустима фамільярність! Ну, ще нехай тубільці звертаються один до одного зі своїми химерними прізвиськами, але щоб кидати в обличчя білій людині щось подібне! На моє обурення зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.

— Звідки ти знаєш, що я не рівня білому вождю? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно і з його постави, і зі зросту, але, можливо, я теж із королівського роду, хтозна? О, Макумазане! Будь моїми вустами і передай мої слова Інкубу, моєму пану і вождю, бо я хочу говорити з ним, та і з тобою теж.

Я був неабияк сердитий на Амбопу, бо не звик, щоб тубільці так непоштиво зі мною розмовляли, але клятий зулус, треба віддати йому належне, мимохіть викликав незрозумілу пошану. Але про що він збирається з нами розмовляти? Я негайно ж витлумачив його слова серу Генрі, додавши, що, як на мене, його зухвала поведінка обурлива і треба цього нахабу поставити на місце.

Сер Генрі усміхнувся на мої слова і обернувся до зулуса.

— Так, Амбопо, я хочу йти в цю країну.

— Пустеля широка і безводна, а гори високі та вкриті снігом. Жодна людина ще не діставалася тих гір, де ночує сонце. Навіщо ти хочеш туди йти, Інкубу?

Я переклав і ці слова.

— Скажіть йому, — відповів розважливо сер Генрі, — що я йду туди, бо людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.

— Слова твої правдиві, Інкубу. В дорозі я зустрів одного готтентота, і він сповістив, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю у напрямку тих гір. З ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.

— Ти вважаєш, що це був мій брат? — стрепенувся сер Генрі.

— Я цього не знаю. Але я запитав, готтентота, яка ця людина була з вигляду, і він відповів мені, що у неї були такі ж, як у тебе, очі та чорна борода. Мисливця звали Джимом. Він був з племені бечуанів і мав на тілі одяг, як у них.

— Немає ніякого сумніву, що це був ваш брат! — вигукнув я. — Я добре знав Джима!

Сер Генрі кивнув головою, поринувши в задуму.

— Я знаю це безсумнівно, — мовив він нарешті. — Джордж ще змалечку був такий: коли щось убив собі в голову, то не відступиться. Якщо поклав собі перейти Сулейманові гори, то перейде — будь-що; звичайно, коли… — він замовк. Але по хвилі стрепенувся: — Ми повинні шукати його по той бік гір!

Амбопа трохи розумів англійською, але не розмовляв нею.

— Це далекий шлях, Інкубу, — зауважив він.

Я знову переклав його слова.

— Так, — відповів сер Генрі, — шлях далекий. Але в світі немає нічого такого, що б людина не подолала, якщо покладе на це всі свої сили. Знаєш, що таке сердечна любов, Амбопо? Що ті гори чи пустелі? Заради іншої людини можна пожертвувати навіть своїм власним життям, якщо на те буде воля провидіння.

— Великі слова ти сказав, батьку мій! — шанобливо мовив зулус (я завжди називав так Амбопу, хоча він не був зулусом). — Великі, високі слова, гідні справжнього чоловіка! Істинно так, батьку мій Інкубу! Що таке життя? Це легка пір’їнка, це бадилина, яку вітер носить, як хоче. Іноді трава проростає і тут же засихає. Але якщо насіння здорове, воно часом затримується на шляху, який йому визначений. Добре у борні з вітром пройти такий шлях. Кожній людині судилося померти. У гіршому разі вона може померти трохи раніше. Я піду з тобою, вождю! Через пустелю і через гори, якщо тільки не впаду на шляху!

Він замовк, але по хвилині знов продовжив у пристрасному емоційному пориві, який свідчив, що це плем’я не позбавлене поетичного дару та інтелекту.

— Що таке життя? — продовжував він. — Скажіть мені, о білі люди! Ви такі мудрі, ви, котрим відомі таємниці всесвіту, таємниці зірок і всього того, що знаходиться над ними і навкруги них! О білі люди, ви, які миттю передаєте слова свої здалеку без голосу, відкрийте мені таємницю нашого життя: куди воно йде і звідки виникає?

Ви не можете відповісти; ви самі цього не знаєте. Слухайте ж мене: я відповім сам. З мороку ми з’явилися і в морок підемо. Як птах, гнаний в мороці буревієм, ми вилітаємо з Нічого. На якусь мить сяйнуть наші крила при світлі багаття, і ось ми знову відлітаємо в Ніщо. Життя — ніщо, і життя — все. Це та рука, яка відчужує Смерть. Це світляк, який мерехтить у нічній темряві і згасає при вранішній зорі. Це біла пара дихання волів у зимову пору, це ледве помітна тінь, яка стелиться по траві й зникає у надвечір’ї.

— Дивна ви людина, Амбопо, — сказав сер Генрі м’яко, коли зулус замовк.

Амбопа засміявся:

— А чи не здається вам, що ми дуже схожі один на одного, Інкубу? Може, і я шукаю брата по той бік гір.

Я поглянув на нього з підозрою.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я його. — Що ти знаєш про ці гори?

— На жаль, дуже мало. Подейкують, що там, за обрієм, є прекрасна таємнича країна, країна чудес і чарівництва, країна хоробрих воїнів, високих дерев, бурхливих потоків, сліпучих снігових вершин, країна великої білої дороги. Я чув про неї. Та чи варто про це говорити? Вже звечоріло. Кому призначено, той побачить її.

Я пильно глянув на нього. Безумовно, ця людина щось знала.

— Не бійся мене, Макумазане, — сказав Амбопа у відповідь на мій погляд. — Я не рию яму, щоб ви в неї впали. У мене на думці немає нічого лихого. Якщо нам судилося подолати ці гори, які знаходяться позаду сонця, я розповім все, що знаю. Але смерть чатує на тих вершинах. Будьмо розважливими, щоб повернутися назад. Дай Боже повернутися, мої пани, щоб ви знов полювали на слонів. Я все сказав.

Він підняв на знак прощання свого списа і попростував до табору. Коли ми теж повернулися, то застали його за звичним заняттям: він чистив рушницю, як звичайний слуга-кафр.

— Яка дивна людина! — сказав сер Генрі.

— Авжеж, дивна, — підтвердив я. — Він собі на умі, і відчувається, щось знає, але говорити не хоче. Втім, не варто цим перейматися. Попереду ще багато загадкового і таємничого, і наш зулус добре вписується в цю картину.

Наступного дня ми лаштувалися до далекої та небезпечної мандрівки. Тягти через пустелю наші рушниці та інше спорядження було, звичайно, немислимо. Ми відпустили носильників і домовилися з одним кафром, що жив поблизу, щоб він поклопотався про наше майно, плануючи прихопити все це на зворотному шляху. У мене краялося серце при думці, що ми повинні залишити наші чудові рушниці у цього злодія. Від одного погляду на зброю у старого пройдисвіта розгорілися очі, і він не міг відірвати від неї свого жадібного погляду. Отож я вжив деяких запобіжних заходів.

Передовсім я зарядив всі рушниці, звів курки і попередив, що вони вистрелять від одного лише доторку. Кафр недовірливо торкнувся моєї двостволки. Пролунав постріл, і куля наповал звалила одного з биків, яких в цей час заганяли в огорожу, а сам старий від поштовху прикладом полетів сторчма. Неабияк переляканий, нахаба все ж таки зажадав відшкодувати втраченого бика. При цьому він клявся й божився, що ніяка сила не примусить його торкнутися нашої зброї.

— Заховай ці диявольські штуки в солому, — бурчав він, — інакше вони нас всіх повбивають!

Оскільки старий був марновірний, я пригрозив йому, що в разі зникнення чогось я вигублю чаклунством і його, і всіх його родичів, а якщо ми загинемо в дорозі й він наважиться вкрасти наші рушниці, я й з того світу його дістану і моя примара переслідуватиме його і вдень і вночі. А коли й цього йому буде мало, то я заговорю всю його худобу і вона сказиться, а все молоко його корів скисне. Я ще раз показав на цівки рушниць і пообіцяв випустити схованих там бісів, щоб вони напоумили його. Старий негідник аж затрусився і присягнувся, що берегтиме наші речі, як дух свого покійного батька.

Звільнившись від зайвого вантажу, ми відібрали найнеобхідніше для виснажливої подорожі. Але як ми не прагнули узяти якомога менше речей, все ж таки на кожного припало близько сорока фунтів. Ось що ми взяли:

Три рушниці системи “експрес” і до них двісті набоїв.

Дві магазинні рушниці “вінчестер” (для Амбопи і Вентфогеля) і до них теж двісті набоїв.

Три револьвери “кольт” і шістдесят патронів.

П’ять похідних фляг, кожна з яких містила чотири пінти.

П’ять ковдр.

Двадцять п’ять фунтів білтонга — в’яленого м’яса.

Десять фунтів барвистого намиста для подарунків.

Невелику аптечку з найнеобхіднішими ліками, додавши одну унцію хініну і кілька хірургічних інструментів.

Окрім цього, ще був усілякий дріб’язок: компас, сірники, кишеньковий фільтр, тютюн, невелика лопата, пляшка бренді і, нарешті, трохи одягу. Для такої небезпечної й ризикованої подорожі це небагато, але ми не зважилися узяти більше, оскільки і без того ноша в сорок фунтів була більш аніж достатньою. Йти розпеченими пісками і тягти з собою ще й вантаж — справа нелегка; тут важить кожна зайва унція. Але як ми не старалися, а зменшити нашу поклажу не могли, бо узяли тільки те, без чого ніяк не обійтися.

Я ледве вмовив трьох малосилих кафрів із селища пройти з нами двадцять миль, себто перший відтинок нашої подорожі. Кожен з них мав нести великий гарбузовий бутель, який містив галон води, у винагороду вони мали дістати мисливські ножі. Ми розраховували поповнити наш запас води після першого нічного переходу, оскільки вирішено було просуватися вночі, коли порівняно прохолодно. Кафрам я сказав, що ми йдемо полювати на страусів, яких справді чимало в пустелі. У відповідь вони щось заджеркотіли, знизували плечима, запевняючи, що ми збожеволіли і неминуче помремо від спраги, що було досить вірогідно. Але прагнення одержати ножі, про які вони не сміли навіть і мріяти, — в цих диких краях ножі були великою цінністю, — узяло гору, і вони все ж таки згодилися супроводжувати нас перші двадцять миль, ну а подальша наша доля їх не цікавила.

Наступного дня ми тільки те й робили, що спали й відпочивали. А коли зайшло сонце, ми, добре повечерявши свіжою яловичиною, напилися чаю, причому Гуд сумно зауважив, що невідомо, коли ще випаде така нагода. Потім, повкладавши все до походу, лягли і стали чекати появи місяця. Нарешті, близько дев’ятої вечора, він зійшов у всій своїй величі. Місячне сяйво оповило дику неосяжну далечінь, урочисту і безгомінну, як і всіяне зірками небо над нами.

Ми готові були рушати в дорогу, але все ще зволікали, бо стояли на порозі в невідоме і невідворотне. Ми — троє білих — відійшли вбік. За кілька кроків попереду стояв Амбопа з рушницею за плечима і ассегаєм в руці; він пильно дивився за обрій. Вентфогель і кафри з бутлями стояли купкою позаду нас.

— Панове! — сказав після невеликої паузи сер Генрі своїм гучним, низьким голосом. — Ми наважилися на незвичайну подорож, яку навряд чи доводилось коли-небудь здійснювати людині. Шансів на благополучне повернення майже немає. Нас троє. І я переконаний, що у всіх майбутніх випробуваннях, яких нам доведеться зазнати, ми стоятимемо один за одного до останнього подиху. А зараз, перш ніж рушити в дорогу, звернемося з короткою молитвою до Всевишнього, бо тільки в його руках долі всіх людей від початку світу. Тож покладімося на Бога, і нехай він спрямує наші душі правильними стежками!

Він зняв капелюха і, закривши обличчя руками, хвилини дві молився. Ми з Гудом зробили те саме.

Я, як і більшість мисливців, не вмію гаряче молитися. Що ж до сера Генрі, то я переконаний, що в глибині душі він дуже релігійна людина, хоча мені й не доводилося чути від нього подібних слів, за винятком ще одного випадку. Гуд теж вельми побожний, хоча й любить чортихатися. Урочистість цієї хвилини вплинула й на мене, бо я не пам’ятаю, щоб ще колись так щиро молився, як тоді. Після цього у мене стало легше на душі. Наше майбутнє було зовсім непередбачуване, але я гадаю, що все невідоме і загрозливе завжди наближає людину до її Творця.

— Ну, — сказав сер Генрі, — з Богом!

І ми рушили в невідоме.

По суті, йшли майже навмання. Адже, окрім віддалених гір і карти Хозе да Сильвестра, накресленої триста років тому на клаптику полотна напівбожевільним, конаючим старим, нам нічим було керуватися. По цьому клаптеві полотна було дуже важко орієнтуватися; проте на нього покладалися всі наші надії на успіх. Мене непокоїло, чи вдасться нам знайти те маленьке водоймище з “поганою водою”, яке, судячи з карти старого португальця, знаходилося посеред пустелі, тобто в шістдесяти милях від крааля Ситанді і на такій же відстані від гір Цариці Савської. У разі невдачі на нас чекала страхітлива загибель. У нас майже не було шансів знайти це водоймище у неозорому морі піску і чахлих чагарників. Якщо навіть припустити, що да Сильвестра правильно вказав його місцезнаходження, хіба не могло воно за ці три століття висохнути під палючим сонцем пустелі? Хіба не могли затоптати його дикі звірі? І, нарешті, чи не занесло його пісками?

Мовчки, як тіні, просувалися ми в нічній темені, угрузаючи в глибокому піску. Йти швидше було неможливо, оскільки ми раз по раз натикалися на колючі кущі. Пісок забивався в наше взуття, отож час від часу ми змушені були зупинятися і витрушувати його. Нічна прохолода пом’якшувала і приємно освіжала важке задушливе повітря пустелі, і ми, попри часті зупинки і труднощі переходу, здолали значну відстань. Довкруги панувало гнітюче безгоміння. Щоб хоч якось збадьоритися, Гуд почав насвистувати легковажну пісеньку, але веселий мотив звучав якось недоречно і зловісно в безкрайому просторі, і він замовк.

Невдовзі з нами сталася подія, яка спочатку нас сильно налякала, але потім дуже розсмішила. Гуд йшов попереду, тримаючи в руках компас, з яким він, як моряк, не розлучався, ми ж брели вервечкою позаду. Раптом він голосно скрикнув і зник. Тої ж миті навкруги почулося якесь пирхання, хропіння, стогони і важкий тупіт, наче хтось тікав. Хоча ніч була безмісячна, ми сяк-так розрізнили примарні контури якихось дивних істот, котрі щодуху мчали вперед, знявши хмари куряви.

Тубільці покидали свою поклажу, збираючись тікати світ за очі, але за хвилину кинулися ницьма на землю і почали волати, що це диявол. Ми з сером Генрі не знали, що й гадати, але наступна картина нас іще більше приголомшила: ми побачили Гуда, що мчав верхи у напрямку гір! Схоже, начебто на коні, але звідки тут кінь? При цьому капітан дико волав і раптом, змахнувши руками, з розгону важко гепнувся на землю.

Нарешті я збагнув, що сталося: в темряві ми наткнулися на стадо сплячих квагг[41], і Гуд ненароком “осідлав” якусь, а та з переляку схопилася і поскакала разом із вершником. Гукнувши своїм супутникам щось заспокійливе, я кинувся до Гуда і, на превелику радість, знайшов його здоровісінького. Я зітхнув полегшено, і хоча капітан був добряче наляканий і його-таки струсонуло, це ніяк не відбилося ні на ньому, ні на його моноклі, який, як завжди, красувався в його оці.

Після цієї кумедної події ми йшли вже без жодних пригод. Опівночі зробили привал, випили по кілька ковтків води (пити досхочу ми не могли собі дозволити) і, відпочивши з півгодини, рушили далі.

Ми йшли, йшли і йшли, поки нарешті схід не зашарівся рум’янцем, як обличчя дівчини від збентеження. Перші ніжні промені, спочатку жовтувато-рожеві, швидко розгоралися і раптом спалахнули вогненно-золотавим сяйвом, прикрасивши пустелю світанковими барвами. Зірки зблякли і щезли. Золотавий місяць потьмянів, а гірські пасма проступили виразніше на обрії. Легкий нічний туманець, що оповивав бархани, швидко танув під скісним промінням. Пустеля прокидалася, тріпочучи в осяйному блиску. Настав день.

Ми вирішили йти далі, хоча вже добряче натомилися, адже, коли сонце підійметься вище, воно буде палити нестерпно, отож навряд чи можна буде продовжувати шлях. Нарешті, десь по годині шляху, ми помітили оддалік кілька скель, що височіли з-поміж суцільної рівнини. Ледве волочучи ноги від утоми, ми попленталися туди і з радістю побачили, що одна з них має карниз, який утворював навіс, що міг слугувати притулком від спеки. Ми з насолодою там сховалися, випили трохи води, з’їли по шматочку білтонга і тут же заснули як убиті.

Коли ми прокинулися, була вже третя по обіді. Наші носильники-кафри нетерпляче чекали нашого пробудження, збираючись у зворотну путь. Вони були донесхочу ситі пустелею, і ніякі скарби на світі не примусили б їх іти далі. Ми жадібно допили воду, що залишилася у флягах, і, знов наповнивши їх дорогоцінною вологою з гарбузових бутлів, відпустили тубільців додому.

Близько п’ятої ми рушили далі. В пустелі панувала мертва тиша. На всьому видимому просторі цієї нескінченної піщаної рівнини, окрім декількох страусів, не було видно жодної живої істоти. Очевидно, для всього живого тут було дуже спекотно і, за винятком однієї чи двох смертоносних кобр, ми не зустріли жодного плазуна. Проте один вид комах допікав нам неабияк: звичайні кімнатні мухи. Вони літали цілими хмарами і стежили за нами, як шпигуни, справді, не “поодинці, а цілими загонами”, як це десь сказано у Старому Заповіті. Кімнатна муха — незвичайна комаха. Куди б ви не пішли, ви усюди зустрічаєте це створіння. Так було, напевно, завжди, з початку всесвіту. Якось я побачив цю комаху в шматку бурштину, як мені розповідали, йому було не менше ніж п’ятисот тисяч років, і вона виглядала точнісінько так, як і звичайна наша муха. Я майже не сумніваюся в тому, що коли на землі вмиратиме остання людина, то муха (якщо, звичайно, це трапиться влітку) дзижчатиме і кружлятиме навкруги і уважно чекатиме слушної нагоди, щоб сісти їй на носа.

Вечоріло, коли ми зробили привал і стали чекати сходу місяця. Нарешті він з’явився, спокійний і незворушно-осяйний, і ми посунули далі. Відпочивши тільки раз близько другої ночі, ми пленталися майже до світання, аж поки не зійшло довгождане сонце і ми нарешті змогли відпочити від виснажливого нічного переходу. Випивши по кілька ковтків води, зовсім змучені, ми повалилися на пісок і умить заснули. Залишати кого-небудь на варті не було потреби, бо довкруги, скільки не сягне око, не було жодної живої істоти. Нашими єдиними ворогами були спека, спрага і мухи. Але я швидше згодився б наразитися на небезпеку з боку людини або дикого звіра, ніж потерпати від цих трьох обставин. На жаль, цього разу нам не пощастило надибати якусь скелю. О сьомій годині ми прокинулися від нестерпної спеки, здавалося, що нас, немов шматок дичини, насадили на рожен і тримають над розпеченим вугіллям. Сонце пропікало буквально наскрізь; здавалося, що його палюче проміння випиває нашу кров. Ми сіли, ледве дихаючи.

— Ану киш! — вигукнув я в знемозі, розганяючи хмару мух, що невтомно і набридливо дзижчали над моєю головою.

Щасливі! Вони не відчували жароти.

— Чесне слово… — промовив сер Генрі.

— Так, жаркувато! — перебив його Гуд.

Спека була справді нестерпна, і ніде було сховатися від цього пекла. Навколо, хоч куди кинь оком, розкинулася гола, розжарена пустеля. Не було ні пагорба, ні каменя, жодного кущика, нічого, що могло б дати хоч трішки тіні. Нас засліплював нестерпно яскравий блиск сонця, а пекуче, тремтливе марево над пустелею, як над розжареною до червоності плитою, обпалювало очі.

— Що ж робити? — запитав сер Генрі. — Довго витримати це неможливо.

Украй розгублені, ми дивилися один на одного.

— Ось що! — рішуче скомандував Гуд. — Нам потрібно вирити яму, зверху накидати бадилля і пересидіти там.

Ця пропозиція не викликала в нас особливого ентузіазму, але все-таки це було краще, аніж нічого. Ми негайно ж узялися до роботи і за допомогою лопати, яку прихопили з собою, через годину виснажливих зусиль нам вдалося вирити яму близько десяти футів завдовжки, двадцяти завширшки і двох футів завглибшки. Потім мисливськими ножами ми нарізали колючих стебел чагарнику, сховалися до ями і накрилися галуззям. Лише Вентфогель не приєднався до нас: він як готтентот звик до пекла й анітрохи від цього не потерпав.

Цей притулок сяк-так оберігав нас від згубного сонячного проміння. Нехай читач сам уявить, як нам було в цій саморобній могилі, оскільки мені бракує слів усе це описати. Напевно, Чорна Яма в Калькутті була раєм у порівнянні з нашим закутком. Я й досі не збагну, як ми пережили цей страхітливий день, коли, задихаючись від браку повітря, ми лише подеколи зволожували потріскані губи водою, якої залишалося зовсім мало. Якби ми дали собі волю, то осушили б усе в перші ж дві години. Але потрібно було дотримуватися найсуворішої економії, оскільки без води нам загрожувала неминуча загибель.

Час тягся нестерпно повільно. Але всьому на світі буває кінець, — якщо, звичайно, доживеш до нього, — і цей страшний день почав хилитися до вечора. Близько третьої дня ми зголосилися, що терпіти ці тортури більше неможливо. Краще померти в дорозі, ніж поволі гинути від спраги і нестерпної жаріні в цій страшній ямі. Відпивши декілька ковтків з нашого більш ніж мізерного запасу води, яка нагрілася до температури людської крові, ми, хитаючись, знов поплентали далі.

Нам вдалося пройти вже близько п’ятдесяти миль у глиб пустелі. Якщо читач пригадає настанови старого да Сильвестра і подивиться ще раз на його карту, то побачить, що пустеля тягнеться на сорок льє[42] і водоймище з “поганою водою” позначене десь посеред неї. Сорок льє становить сто двадцять миль, отже, ми мали перебувати щонайбільше за дванадцять або п’ятнадцять миль від води, якщо, звичайно, вона ще існувала.

Упродовж цього нескінченного дня, терплячи нелюдські муки і ледве волочачи ноги, ми поволі просувалися вперед, долаючи не більше як півтори милі за годину. Коли сонце сіло, ми зробили привал і в очікуванні сходу місяця трохи подрімали, заздалегідь випивши кілька ковтків води. Перш ніж лягти, Амбопа вказав нам на невеликий пагорб, контури якого ледь мріли на гладенькій поверхні піщаної рівнини на відстані близько восьми миль від нашої стоянки. Здалеку він був схожий на мурашник, і я дивувався, що це могло бути.

Зійшов місяць. Ми ледве змусили себе підвестися, бо й уночі нам дошкуляла жара і нестерпна спрага. Хто не зазнавав подібних мук, той ніколи не уявить, що ми того дня пережили. Ми вже не йшли, а хиталися туди-сюди, щокроку падаючи від знемоги. Майже щогодини нам доводилося перепочивати. Не було ні сил, ні бажання розмовляти. Гуд, котрий завжди базікав і жартував, бо він загалом веселий чолов’яга, теж зробився похмурий і неговіркий.

Близько другої ночі ми, абсолютно спустошені і фізично, і душевно, підійшли до підніжжя дивного піщаного пагорба, який спочатку здався схожим на величезний мурашник. Заввишки він був приблизно сто футів і мав площу близько двох акрів.

Тут ми зупинилися і, доведені до відчаю нестерпною спрагою, жадібно випили до останньої краплі решту води. Господи, усього-то й дісталося по півпінти[43] на кожного, а ми з насолодою осушили б і по галону[44].

Потім ми лягли знов. Я вже засинав, коли почув, як Амбопа пробурмотів стиха по-зулуськи:

— Якщо ми завтра не знайдемо воду, то всі помремо, перш ніж зійде місяць.

Мене аж струснуло від його слів. Авжеж, думку про можливість такої страшної смерті не назвеш приємною, але втома зрештою здолала, і я поринув у сон.

Розділ VI ВОДА! ВОДА!

Через дві години я прокинувся. Було близько четвертої ранку. Як тільки перша настійна потреба уві сні, викликана фізичною перевтомою, була вдоволена, я знов відчув болісну спрагу. Я поринав у марення, мені здавалося, ніби я купаюся в річці, облямованій зеленими тінистими деревами, але, прокинувшись, мені довелося повернутися до жорстокої дійсності. Довкруги була все та ж ненависна пустеля, і мені згадалися слова Амбопи, що, коли цього дня ми не знайдемо воду, нам загрожує жахлива смерть. Жодна людська істота не змогла б довго витримати без води таку жароту. Я сів і почав терти своє брудне обличчя сухими, зашкарублими руками. Мої губи і повіки злиплися, і, тільки протерши, мені якось вдалося їх розліпити. От-от мало зійти сонце, але в повітрі зовсім не відчувалося вранішньої свіжості. Ніякими словами не опишеш те задушливе, розпечене марево, що оповило нас. Мої супутники ще спали. Нарешті розвиднилось, і вже можна було читати. Тоді я дістав маленьке кишенькове видання легенд Інголдзбі, яке прихопив із собою, і прочитав “Реймську галку”. Коли дійшов до місця, де мовиться:

я мимоволі почав прицмокувати своїми потрісканими губами, або, вірніше, спробував це зробити. Я відчував, що божеволію від однієї лише думки про цю чисту воду. Якби тут з’явився кардинал зі своїм дзвоником, священною книгою і свічкою, я кинувся б до нього і випив би всю воду, призначену для обмивання рук, навіть якби вона була повна піни від мила, що омивало руки папи, і навіть якби за це на мою голову лягло найтяжче прокляття всієї католицької церкви. Мабуть, тоді у мене від спраги, утоми і голоду помутилося в голові. Я раптом жваво уявив, як би витріщився кардинал зі своїм маленьким служкою на невисокого, засмаглого до чорноти, сивого мисливця на слонів, коли б той зненацька кинувся до них і, зануривши свою брудну пику в посудину з водою, висушив умить дорогоцінну вологу до останньої краплини. Ця картинка здалася мені такою кумедною, що я зареготав хрипко і надсадно, розбудивши моїх супутників, аж вони й собі почали терти свої запилюжені змарнілі обличчя і зсохлі потріскані губи.

Коли всі повністю прочумалися від сну, ми стали радитися, як бути далі. Становище вкрай загрозливе: води — ні краплі. Ми перекинули фляги догори дном, щоб витрусити хоч краплю, та дарма — вони були абсолютно сухі. Гуд, який ніс пляшку бренді, почав поглядати на неї жадібними очима, але сер Генрі швидко забрав у нього пляшку і сховав її, бо ковтнути зараз спирту означало б наблизити свій кінець.

— Якщо ми не знайдемо воду, ми загинемо, — сказав він.

— Якщо можна вважати достовірною карту старого португальця, — втрутився я, — то десь неподалік має бути вода.

Ніхто, мабуть, не йняв віри цим словам. Було абсолютно очевидно, що не слід покладати великих надій на карту. А небокрай між тим усе яснішав, віщуючи новий день, можливо останній. Ми сиділи, байдуже втупившись один у одного. Раптом я помітив, що Вентфогель підхопився на рівні й став описувати кола, не відриваючи очей від землі, як схиблений. Через якусь мить з його горлянки вирвався збуджений погук.

— Що таке? — вигукнули всі разом, схопившись на ноги, і кинулися туди, де він стояв, показуючи пальцем на землю.

— Ну, припустімо, — знизав плечима я, — що це свіжий слід газелі, то й що?

— А те, що газелі не заходять далеко від води, — відповів він по-голландськи.

— Так, — стрепенувся я, — ти маєш рацію! Я забув про це, але, дякувати Богові, він нам дав знак.

Це маленьке відкриття вдихнуло в нас нові сили. Дивно, як людина навіть у найскрутнішу хвилину чіпляється за примарну надію і відчуває себе майже щасливою! У непроглядну ніч навіть єдина зірка все ж таки краще, аніж нічого.

Тим часом Вентфогель, задерши догори свою кирпу, жадібно вдихав гаряче повітря, ну достеменно гірський баран, що вчув небезпеку. І раптом він мовив:

— Я відчуваю запах води!

Нас охопило невимовне збудження, адже ми знали, яким винятковим природним чуттям володіють люди, що виросли в пустелі.

Якраз саме в ту мить зійшло сонце у всій своїй величі, і нашим здивованим очам відкрилося таке захопливе видовище, що ми на мить забули навіть про спрагу.

На відстані не більше сорока чи п’ятдесяти миль від нас, сріблясто-осяйні у вранішньому промінні, височіли Груди Цариці Савської; обабіч на сотні миль пнулися величні Сулейманові гори.

Тепер, коли я сиджу тут, за своїм столом, і пишу ці рядки, намагаючись описати виняткову велич і красу цього видовища, його пишноту, я не знаходжу потрібних слів. Просто перед нами височіли два величезні верхів’я, принаймні п’ятнадцять тисяч футів заввишки, подібних яким, я гадаю, немає більше в Африці, та й, може, і в усьому світі. Сполучені крутим скелястим відрогом, вони були віддалені не більше, аніж на дюжину миль одна від одної, урочисто здіймаючи просто неба свою величну білизну. Ці гори стояли, наче колони, що підпирають гігантські ворота, і їх контури були абсолютно подібні до грудей жінки. Від підніжжя вони м’яко заокруглювалися догори і з цієї відстані здавалися зовсім гладенькими. На вершині кожної з них білів величезний круглий, покритий снігом пагорб, за своєю формою точно відтворюючи сосок жіночих грудей. Крутосхил, що сполучав обидві гори, здавалося, був кілька тисяч футів заввишки. По обидва боки від них, наскільки сягне око, тяглися такі ж пасма, з-поміж них лише зрідка проглядали пласкі вершини, що трохи нагадують знамениту вершину біля Кейптауна. Це, між іншим, є досить типовим геологічним утворенням для Африки.

Мені несила описати сліпучу красу цього краєвиду. У величних контурах цих колосальних вулканів — оскільки гори, поза сумнівом, були згаслими вулканами — було щось таке урочисте і водночас приголомшливе, що у нас перехопило подих. Якийсь час уранішнє проміння мерехтіло на снігу і на конусоподібних коричневих масивах гір нижче від лінії снігу. Потім, наче щоб приховати величне видовище від очей людини, паволока з туману і хмар щільно укрила гори, і невдовзі ми ледве могли розрізнити їх чистий гігантський контур, що вимальовувався, наче марево, крізь пелену хмар. Як ми пізніше встановили, гори зазвичай було не видно за цим дивним прозорим туманом, отож не дивно, що нікому не вдавалося раніше ясно розрізнити їхні контури.

Як тільки гори зникли за своєю хмарною завісою, нас знову почала мучити несамовита спрага. у

Добре було Вентфогелю казати, що він відчуває запах води, але куди б ми не дивилися, ми ніде не бачили ані найменших її ознак. Наскільки сягало око — всюди був тільки безплідний, розпечений, як магма, пісок і низькорослий чагарник — звична рослинність безводних плато Південної Африки. Ми обійшли навкруги пагорб, з тривогою вдивляючись довкола, в надії знайти воду по той бік пагорба, але і там було те ж саме: ніде нічого обнадійливого — ні ямки з водою, ні калюжі, ні струмочка!

— Ти бовдур! — сердито сказав я Вентфогелю. — Тут немає води!

Але він все ж таки продовжував втягувати в себе повітря, задерши догори свою гидку кирпу.

— Я відчуваю її запах, баасе, — відповідав він, — я відчуваю її десь тут, у повітрі.

— Так, — усміхнувся я, — без сумніву, в хмарах є вода, і приблизно місяців через два вона проллється дощем і обмиє наші кістки.

Сер Генрі задумливо погладжував свою русяву бороду.

— Можливо, ми знайдемо її на вершині пагорба, — сказав він.

— Нісенітниця! — вигукнув Гуд. — Хтось коли-небудь чув про те, що можна знайти воду на вершині пагорба?

— То ходімо подивимося? — запропонував я.

І без жодної надії ми почали дертися вгору піщаним схилом. Раптом Амбопа, що йшов попереду, став як укопаний.

— Ось вода! — щосили вигукнув він.

Ми кинулися як навіжені, і справді, там, на самісінькій верхівці клятого пагорба, у заглибині, схожій на чашу, ми побачили справжнісіньку воду!

Ми не стали сушити, голову, яким чином у такому невідповідному місці могла з’явитися вода, та й чорний її колір і непривабливий вигляд не відтрутили нас. Що з того, головне — це вода або щось дуже схоже на неї. Ми сторчголов кинулися до неї, і через мить, лежачи на животі, хлебтали цю неапетитну рідину з такою насолодою, наче це був напій богів.

Боже, як ми її пили! Угамувавши нарешті свою спрагу, ми скинули одяг і сіли у воду, щоб наша висушена сонцем шкіра могла ввібрати в себе цілющу вологу.

Тобі, мій читачу, досить повернути лиш двійко кранів, щоб із невидимого об’ємистого резервуара пішла гаряча і холодна вода, отож тобі не збагнути всієї глибини блаженства, яке охопило нас у цій брудній і солонуватій калюжі!

Через якийсь час ми вийшли з води, цілком освіжені, і з неабияким апетитом взялися наминати наш білтонг, до якого за останню добу ніхто навіть не доторкнувся, і наїлися досхочу. Затим викурили по люлечці і вляглися поряд із цією благословенною калюжею в тіні її обривистого берега та й проспали до полудня.

Решту дня ми відпочивали біля води, дякуючи долі за те, що нам пощастило її знайти, яка б вона не була. Не забули ми віддати належне і пам’яті давно загиблого да Сильвестра, бо ми відчували глибоку вдячність до старого за те, що він зберіг для нас це водоймище, так точно зобразивши його на клапті своєї сорочки. Нам лише здавалося абсолютно неймовірним, як вода могла так довго зберігатися. Єдиним можливим поясненням цього був здогад, що якесь підземне джерело під товстим шаром піску живить це водоймище.

Коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, ущерть наповнивши водою свої шлунки і фляги, і, звичайно, настрій у нас був куди кращий. За цю ніч ми здолали майже двадцять п’ять миль, але, природно, води вже більше не зустрічали. Все ж таки наступного дня нам пощастило, бо ми знайшли клаптик тіні за мурашиною купою. Коли зійшло сонце і на якийсь час розігнало таємничу завісу туманів, що закутувала гори, ми побачили, що Сулейманові гори і дві величні вершини Цариці Савської знаходяться від нас не більш аніж за двадцять миль. Здавалося, вони нависали просто над нами і виглядали ще величніше. Ледь звечоріло, ми пішли далі й удосвіта наступного дня опинилися біля однієї з вершин Цариці Савської, куди ми невпинно прямували протягом всього нашого шляху. На той час у нас знов закінчився запас води, і ми сильно страждали від спраги, особливо тепер, коли не було ніякої надії утамувати її раніш, аніж ми дістанемося лінії снігів високо над нами. Перепочивши з годинку, ми знову поплентали вперед, гнані болісною спрагою. Під нещадним промінням сонця ми з неймовірними зусиллями повзли вгору крутосхилом, покритим застиглою лавою. Виявилося, що вся гігантська підошва гори складалася з нашарувань лави, що її вулкан виверг зі свого нутра багато століть тому.

Під одинадцяту годину наші сили абсолютно виснажилися, і ми ледве трималися на ногах. Застигла лава, по якій ми повзли догори, була, правда, досить гладенька в порівнянні з тією, про яку мені доводилося чути, — наприклад, про ту, що на острові Вознесіння, — проте і тут поверхня була такою нерівною, що ми не чули ніг під собою. Коли до всіх наших випробувань додалося ще й це, ми відчули, що більше не витримаємо. За кількасот ярдів угору по схилу виступали великі лавові брили, і там можна було знайти затінок.

Над силу діставшись туди, ми побачили, на превеликий подив (як це у нас досі ще збереглася здатність дивуватися!), що лава на маленькому плато неподалік суцільно поросла зеленню. Очевидно, з давніх-давен на вулканічному попелі утворився шар ґрунту, а згодом туди потрапило насіння, занесене птахами. Проте ця зелена галявина зацікавила нас ненадовго, оскільки не можна прожити, харчуючись травою, подібно до Навуходоносора[45]. Для цього потрібен Божий промисел і відповідно пристосовані органи травлення. Ми сиділи під прикриттям скель і важко зітхали. Що ж до мене, то я щиро пожалкував, що ми зважилися на цю безнадійну затію. Раптом Амбопа підвівся і побрів кудись, а через кілька хвилин я, неабияк здивований, побачив, що цей завжди сповнений власної гідності зулус танцює і кричить, як божевільний, розмахуючи чимось зеленим.

У надії, що йому вдалося знайти воду, ми кинулися до нього так хутко, наскільки були здатні наші зранені ноги.

— У чому річ, Амбопо, дурню? — гукнув я зулуською.

— Це їжа і вода, Макумазане! — І він знов помахав якоюсь зеленою штукою.

Тут я нарешті розгледів, що у нього в руці. Це була диня! Ми набрели на місцину, зарослу тисячами диких динь, і всі вони були абсолютно стиглі.

— Дині! — заволав я до Гуда, котрий ішов услід за мною.

І секунду потому він уже накинувся на якийсь плід своїми штучними зубами.

Мабуть, ми наситилися не раніше, аніж з’їли принаймні по шість штук кожен. Хоч вони і не були надто приємні на смак, але яке це мало значення! Ніколи в житті я не куштував нічого дивовижнішого.

Але дині — не надто поживна їжа. Коли ми угамували спрагу їх соковитою м’якоттю і поклали ще якусь кількість охолоджуватися (себто розрізали навпіл і поставили сторч на сонці, щоб вони охолоджувалися при випаровуванні), ми знову відчули страшенний голод. У нас ще залишалося трохи білтонгу, але всіх нудило від одного погляду на нього, до того ж доводилося й цей харч економити, адже ніхто не міг сказати, коли нам вдасться роздобути їжу. І тут нам неабияк поталанило. Дивлячись у напрямку пустелі, я побачив зграю з кількох великих птахів. Вони летіли просто на нас.

— Стріляй, пане, стріляй! — шепнув мені готтентот, кидаючись долілиць на землю.

Всі ми зробили те саме.

Тепер я розгледів, що це була зграя дрохв і що вони зараз пролетять на відстані десь п’ятдесяти ярдів над моєю головою. Схопивши вінчестер, я зачекав, коли вони опинилися просто над нами, і схопився на рівні. Дрохви, як я і сподівався, налякано збилися в купу. Я двічі вистрелив, і мені пощастило вполювати одну з них. Це був прекрасний екземпляр, що важив близько двадцяти фунтів. Через півгодини здобич уже смажилася над багаттям, яке ми розпалили з сухого бадилля. Вперше за цей тиждень у нас був такий бенкет. Ми строщили цю дрохву з кісточками, лишилася тільки купка обгризених маслаків і дзьоб. Після цього ми почувалися значно краще.

Вночі, коли зійшов місяць, ми знов рушили в дорогу, прихопивши з собою стільки динь, скільки можна було нести. Що вище ми видиралися, то все прохолоднішим ставало повітря, і це було для нас великим полегшенням. Удосвіта ми опинилися десь за дюжину миль від лінії снігів. Тут ми знов надибали зарості із динями, і думка про воду перестала нас хвилювати, адже попереду було царство снігів. Але підйом тепер став дуже крутим, і ми просувалися надзвичайно повільно, долаючи не більше однієї милі за годину. Окрім того, цієї ночі ми доїли останній шматочок білтонга. За весь цей час ми не здибали в горах жодної живої істоти, за винятком дрохв, і нам не зустрілося жодного струмка або джерела. Це здавалося дуже дивним — адже над нами височіли величезні масиви снігу, мав же він час від часу танути! Але, як ми згодом виявили, з якоїсь невідомої причини всі струмки стікали потойбіч гір.

Тепер нам неабияк допікала нестача харчу. Здавалося, ми уникли смерті від спраги лише для того, щоб померти з голоду. Короткі нотатки, які я тоді систематично вів у своєму записнику, найкраще розкажуть про сумні події подальших трьох днів.

21 травня.

Вийшли об 11 годині ранку, оскільки повітря не досить прогрілося для денного переходу. Узяли з собою запас динь. Над силу пленталися протягом дня, але динь уже більше не видно — очевидно, вийшли з тієї смуги, де вони ростуть. Не бачили ніякої дичини. На заході сонця зупинилися на ночівлю. Нічого не їли вже багато годин. Вночі сильно страждали від холоду.

22-го.

Знову вийшли вдосвіта, відчуваючи велику слабкість. Упродовж дня пройшли всього п’ять миль. Зустрілося кілька невеликих ділянок землі під шаром снігу, який ми і їли, оскільки більше не було чого. Отаборилися під виступом величезного плато. Люта холоднеча. Випили потроху бренді і лягли, загорнувшись у свої ковдри і притиснувшись один до одного, щоб не замерзнути. Голод і утома завдають нам жахливих страждань. Боялися, що Вентфогель не доживе до ранку.

23-го.

Знову спробували йти далі, як тільки сонце підбилося вища, і трохи відігріло наші задубілі тіла. Становище украй загрозливе, боюся, що коли не пощастить із їжею, то цей день буде останнім для нашої подорожі. Лишилося тільки трохи бренді. Гуд, сер Генрі і Амбопа тримаються добре, але Вентфогелю зовсім кепсько. Як і більшість готтентотів, він не терпить холоду. Я вже не відчуваю колишнього гострого болю в шлунку, але якось задубів. Інші кажуть, що відчувають те ж саме. Ми перебуваємо тепер на самому хребті чи стіні з лави, що сполучає дві гори. Краєвид звідси пречудовий. Позаду до самого горизонту — величезна сяйлива пустеля, а перед нами на багато миль, — гладенька рівна товща злежаного снігу, що плавно заокруглюється догори. У центрі її — гірська вершина десь на кілька миль у периметрі, що здіймається в небо тисячі на чотири футів. Не видно жодної живої істоти. Господи, допоможи нам! Боюся і що настала наша смертна година.

А зараз я відкладу свій щоденник убік, бо це не надто цікавий матеріал для читання, окрім того, наступні події заслуговують більш детального викладу.

Протягом усього цього дня (23 травня) ми поволі підіймалися засніженим схилом, час від часу спочиваючи, щоб здобутися на силу. Мабуть, дивно виглядав наш гурт — п’ятеро виснажених, пригнічених постатей, що ледве пересували свої струджені ноги по сліпучій сніговій рівнині й щокроку озиралися навкруги голодними очима. Сенсу від цього не було ніякого, бо скільки не озирайся, нічого їстівного ніде не було. Цього дня ми подолали не більше семи миль. Десь надвечір ми опинилися простісінько біля лівої вершини Грудей Цариці Савської, себто величезного гладенького надвершя, покритого щільним сніговим шаром. Вершина над нами у тисячу футів заввишки була така велична, що мимоволі викликала захват. Ми не могли намилуватися чудовим видовищем перед нашими очима. Хвилі сонячного сяйва від призахідного сонця забарвлювали сніг в усі відтінки — від рожевого до червоного, і надвершя здавалося сяйливою діадемою.

— Знаєте що? — раптом стрепенувся Гуд. — Десь же поблизу має бути печера, про яку згадував старий джентльмен.

— Так, — озвався я, — якщо тільки вона взагалі існує.

— Послухайте, Квотермейне, — зітхнув сер Генрі, — не треба так говорити. Я повністю довіряю старому португальцю — пригадайте воду. Ми скоро знайдемо і печеру.

— Якщо ми не знайдемо її до настання темряви, ми можемо вважати себе небіжчиками, от і все, — утішливо прозвучала моя відповідь.

Ще якийсь час ми брели мовчки. Амбопа йшов поряд зі мною, закутавшись у ковдру, Туго затягнувши свій шкіряний пояс, щоб, як він казав, “примусити голод зіщулитися”, отож стан його скидався на дівочий. Раптом він схопив мене за руку.

— Поглянь! — показав він на схил гори.

Я подивився в тому напрямі й помітив на відстані приблизно двохсот ярдів від нас щось схоже на діру в гладенькій сніговій товщі.

— Це печера, — сказав Амбопа.

Напружуючи останні сили, ми попростували до цього місця. Так і є, ця діра справді була входом до печери, і без сумніву, саме тієї, про яку писав да Сильвестра! Ми встигли опинитися там дуже вчасно, бо за хвилю сонце вже сховалося, довкола все накрила пітьма. У цих широтах майже не буває сутінків. Ми заповзли до печери, яка здалася не надто просторою, і, притиснувшись один до одного, щоб зігрітися, проковтнули залишки бренді — на кожного припало ледве по ковтку. Потім ми спробували забутися уві сні, але люта холоднеча не давала нам заснути.

Я упевнений, що на цій величезній висоті термометр показав би не менше чотирнадцяти або п’ятнадцяти градусів нижче від нуля. Що це означало для нас, знесилених випробуваннями, що зазнали, браком їжі й нестерпною спекою пустелі, моєму читачеві легше уявити, ніж мені описати. Іще ніколи смерть так близько не заглядала мені в очі. Нескінченно довго тяглася ця страшна ніч. Ми зіщулилися і відчували, як мороз чигає навколо, жалячи то в палець, то в ногу, то в обличчя. Все тісніше і тісніше ми притискалися один до одного, марно намагаючись зігрітися, оскільки в наших змізернілих, зголоднілих тілах майже не залишалося тепла. Іноді хто-не-будь на кілька хвилин впадав у якийсь примарний сон, але довго спати ми не могли — може, на щастя, бо я не думаю, що, заснувши, ми прокинулися б коли-небудь ізнов. Я упевнений, що тільки сила волі зберегла нам життя.

Незадовго до світанку я помітив, що готтентот Вентфогель, зуби якого цокотіли всю ніч, як кастаньєти, глибоко зітхнув і вмовк. Тієї миті я не звернув на це уваги, подумав, що він заснув. Він сидів, притулившись до мене спиною, і мені здалося, що вона зовсім скрижаніла, поки не стала холодною як лід.

Нарешті пітьму змінила передсвітанкова імла, потім золотаве скісне проміння спалахнуло на снігу, й сліпуче сонце піднялося над крутосхилом і осяяло наші напівзамерзлі тіла і Вентфогеля, який сидів з-поміж нас мертвий. Не дивно, що його спина здавалася мені крижаною. Бідолаха помер, коли я почув його зітхання, і тепер уже майже зовсім задубів. Глибоко приголомшені, ми відповзли подалі від трупа (дивно, який жах завжди нас охоплює при вигляді смерті!) і залишили його сидіти так, як він і сидів — обхопивши коліна руками.

Нарешті холодне проміння сонця (воно дійсно було холодним) проникло просто в печеру. Раптом я почув чийсь жахливий вигук, і обернувся, щоб подивитися в глибінь печери.

І ось що я побачив. В кінці печери, яка була не більше двадцяти футів завдовжки, бовваніла якась постать. Голова її була опущена на груди, а довгі руки звисали обабіч. Я пильно вдивився і побачив, що це теж мертвяк і, крім того, біла людина.

Мої супутники також побачили його, і наші змучені нерви не змогли винести подібного видовища. Охоплені одним спільним бажанням якомога хутчіше вибратися з цього страшного місця, ми кинулися з печери назовні.

Розділ VII ДОРОГА ЦАРЯ СОЛОМОНА

Вибігши на залите сонцем снігове плато, ми майже негайно зупинилися. Думаю, що кожен з нас відчував незручність перед товаришами за ту легкодухість, яку ми виявили, побачивши мертвяка.

— Я йду назад, — сказав сер Генрі.

— Навіщо? — запитав Гуд.

— У мене з’явилася думка, що… що це мій брат, — схвильовано відповів сер Генрі.

Це припущення здалося нам цілком імовірним, і ми повернулися в печеру, щоб його перевірити. Якийсь час наші очі, засліплені яскравим сонцем і сліпучою білизною снігу, нічого не могли розрізнити в напівтемряві печери. Але через якийсь час ми освоїлися з темнотою і обережно підійшли до загиблого.

Сер Генрі опустився навколішки і став пильно вдивлятися в його обличчя.

— Слава Богу! — вигукнув він із полегшенням. — Це не Джордж!

Тоді я підійшов до трупа і теж почав його роздивлятися. Це була людина висока на зріст, середнього віку, з тонкими рисами обличчя і орлиним носом; у нього були довгі чорні вуса і темне сивувате волосся. Шкіра була абсолютно жовта і щільно обтягувала його висохле обличчя. На ньому не було ніякого одягу, окрім напівзотлілих штанів, що давно перетворилися на лахміття. На шиї цього наскрізь промерзлого трупа висіло розп’яття зі слонової кістки.

— Хто б це міг бути? — вигукнув я здивовано.

— Невже ви не здогадуєтеся? — запитав Гуд.

Я заперечно похитав головою.

— Хто ж це, як не старий дон Хозе да Сильвестра!

— Не може бути! — прошепотів я схвильовано. — Адже він помер триста років тому!

— А що ж тут дивного? — спокійно відповів Гуд. — У цій холоднечі він може з таким же успіхом просидіти і три тисячі років. При низькій температурі кров і м’язи зберігаються свіжими довіку, як у замороженої новозеландської баранини. А в цій печері, хай їй біс, досить холодно. Сонце сюди ніколи не заглядає, і жоден звір не може забрести у пошуках їжі, бо тут узагалі немає нічого живого. Поза всяким сумнівом, слуга, про якого дон Хозе згадує в своїй передсмертній записці, зняв з нього одяг і залишив тут його труп: йому не під силу було поховати свого пана. Подивіться! — продовжував Гуд, нагинаючись і піднімаючи вигострений уламок кістки досить дивної форми. — Ось цією кісткою Сильвестра і надряпав свою карту.

Ми були настільки приголомшені цим відкриттям, що навіть забули про свої власні біди. Все це здавалося нам майже надприродним. Занімівши, ми дивилися на уламок кістки і на труп старого португальця.

— Дивіться, — сказав нарешті сер Генрі, показуючи на ледве помітну ранку на лівому зап’ясті старого дона Сильвестра, — ось звідки він брав кров, якою написана записка. Чи доводилося кому-небудь в житті бачити щось подібне?

Тепер не залишалося ніякого сумніву, що перед нами був да Сильвестра. Треба зізнатися, мені стало моторошно.

Перед нами сидів мертвяк, вказівки якого, накреслені триста років тому, привели нас до цієї печери. В своїй руці я тримав той самий грубий уламок кістки, яким він писав свої передсмертні рядки, і бачив на його шиї розп’яття, яке він, прощаючись із життям, притискував до своїх схолоднілих вуст.

Дивлячись на труп, я ясно уявив собі останній акт цієї драми: подорожнього, що гине сам — один від голоду і холоду, і проте прагне передати людям велику таємницю. Мені навіть здалося, що в його загострених рисах я бачу певну схожість із його нащадком, моїм бідним другом Сильвестром, померлим на моїх руках двадцять років тому. Можливо, це був плід моєї уяви. Але так чи інакше, він сидів перед нами як страшна засторога для тих, хто, знехтувавши долею, намагається відхилити завісу невідомого. Минуть століття, а він все сидітиме тут із печаттю смерті на чолі й наганятиме жах на випадкового подорожнього, який, як і ми, забреде до цієї печери і порушить його спокій. І хоча ми вмирали з голоду і холоду, це видовище вразило нас до глибини душі.

— Ходімо звідси, — тихо сказав сер Генрі. — Втім, ні! Ми залишимо йому товариша у нещасті, який розділить його самотність.

І, піднявши мертве тіло готтентота Вентфогеля, він всадовив його поряд із старим доном да Сильвестра. Потім сер Генрі нахилився і різким рухом розірвав зотлілий шнурок на шиї старого португальця, на якому висіло розп’яття. Він навіть не намагався його розв’язати, бо пальці його задубіли зовсім. Я гадаю, що це розп’яття знаходиться у нього і дотепер. Я ж узяв собі перо, зроблене з уламка кістки. Воно і нині лежить переді мною на столі. Іноді я ним користуюся, коли підписую своє ім’я.

Залишивши горду білу людину з минулих століть і бідного готтентота довічно вартувати серед безмовності вічних снігів, ми в повній знемозі вийшли з печери на залиту життєдайним сонцем снігову рівнину і побрели далі. Мимоволі у кожного в душі ворушилися думки, що, можливо, і нас спіткає та ж доля.

Пройшовши близько півмилі, ми підійшли до краю плато і виявили, що сама вершина, тобто пагорб, що вінчав гору, знаходиться не посередині, як це здавалося нам з боку пустелі. Через густий уранішній туман ми не могли бачити того, що нижче. Але невдовзі пасма туману почали танути, і ми помітили при самому краї снігового схилу галявину, порослу зеленою травою. Вона знаходилася нижче від нас не більше аніж на п’ятсот ярдів, і по ній протікав струмок. Але це було ще не все: на березі, гріючись на сонці, лежало з десяток величеньких антилоп. Стадо було на значній відстані, і ми, звичайно, не могли встановити, до якої породи вони належали.

Неможливо передати той тріумф, який охопив нас при вигляді цієї картини! Адже це була їжа, причому вдосталь, яку, щоправда, потрібно було ще здобути. До тварин було не менше шестисот ярдів, тобто дуже далеко навіть для вправного стрільця, а від цього пострілу залежало наше життя.

Ми квапливо стали радитися, як нам чинити. Думку про те, щоб нечутно підкрастися, довелося полишити, оскільки нам не сприяв вітер. Він дув у їхній бік, і тварини могли нас почути; окрім того, які б обережні ми не були, нас не можна було не помітити на сліпучо-білому снігу.

— Ну що ж, доведеться стріляти звідси, — сказав сер Генрі. — Треба тільки вирішити, з якої рушниці: “вінчестера” чи “експреса”? Як ви гадаєте, Квотермейне?

Питання було серйозне. Магазинна рушниця “вінчестер” (у нас їх було дві; Амбопа ніс свою і бідолахи Вентфогеля) била на тисячу ярдів, двостволка ж “експрес” — всього на триста п’ятдесят. Понад цю відстань стріляти з неї було ризиковано, оскільки можна було не влучити в ціль. З іншого боку, якби ми влучили, у нас було б більше шансів вполювати тварину, оскільки “експрес” стріляв розривними кулями. Питання було важке, але все-таки я вирішив, що ми повинні піти на ризик і стріляти з “експреса”.

— Кожен цілитиметься в ту антилопу, яка знаходиться проти нього, — наказав я. — Цільтеся просто в лопатку або трохи вище. А ти, Амбопо, дай знак, щоб усі стріляли одночасно.

Запала мовчанка. Ми всі троє старанно прицілилися, як людина, котра знає, що від цього пострілу залежить її життя.

— Стріляй! — скомандував Амбопа зулуською, і майже тієї ж секунди пролунало три оглушливі постріли.

На мить перед нашими очима зависли три хмарки диму, і скелясті схили довго відлунювали звуки пострілів, порушуючи снігове безгоміння. Але невдовзі дим розвіявся, і — о радість! — ми побачили, що великий самець лежить на спині і судомно здригається в передсмертних конвульсіях. Нам більше не загрожувала голодна смерть, ми були врятовані! Незважаючи на слабкість і повне виснаження, з гучними захопленими вигуками ми кинулися притьма засніженим схилом і через кілька хвилин уже патрали здобич. Але тут виникла нова перешкода: не було палива, щоб розпалити багаття і підсмажити м’ясо. З жалем і смутком ми дивилися один на одного.

— Коли людина вмирає з голоду, вона не може бути надто перебірлива, — сказав Гуд. — Їстимемо м’ясо сирим.

Справді, у нас не було іншого виходу. Голод так жорстоко мучив нас, що ця пропозиція не викликала в нас почуття відрази, неминучої за інших обставин.

Щоб охолодити серце і печінку антилопи, ми зарили їх на кілька хвилин у сніг, потім промили в крижаній воді струмка і жадібно з’їли.

Зараз, з відстані часу, все це видається мені страхітливим, але чесно зізнаюся: тоді мені здалося, що я ніколи не їв нічого смачнішого. Через якихось чверть години ми буквально ожили, сили наші відновилися, слабкий пульс знову прискорився, і кров заграла в жилах. Проте пам’ятаючи, яких згубних наслідків може зазнати той, хто об’їдається на голодний шлунок, ми були дуже обережні і з’їли порівняно мало, зупинившись, коли ще відчували голод.

— Слава Богу! — вигукнув сер Генрі. — Ця тварина врятувала нас від смерті. Між іншим, Квотермейне, що це за звір?

Я встав і підійшов до убитої тварини, щоб як слід її роздивитися, бо не був упевнений, що це антилопа.

За розмірами вона не поступалася ослу, шерсть у неї була густа, коричневого відтінку, з червонуватими, ледь помітними смугами, роги великі й вигнуті назад. Я ніколи не бачив таких тварин — ця порода була мені абсолютно незнайома, але згодом дізнався, що жителі цієї дивної країни називають їх “інко”. Це рідкісний різновид антилопи, яка зустрічається тільки на дуже великих висотах, де не живуть ніякі інші звірі. Наша тварина була убита наповал просто в лопатку. Важко був сказати, чия куля її поцілила, але я гадаю, що Гуд, пам’ятаючи свій чудовий постріл у жирафу, в глибині душі приписав це своїй доблесті; звичайно, ніхто з ним не сперечався.

Поглинуті їжею, ми не звернули уваги на те, де знаходимося. Але, втамувавши свій звірячий голод, ми стали оглядати навколишню місцевість, заздалегідь наказавши Амбопі накраяти найкращих шматків м’яса, щоб забезпечити себе в дорогу харчем. Була вже восьма година; повітря було прозоре і чисте — здавалося, що сонце ввібрало в себе густий вранішній туман. Не знаю, як описати ту величну панораму, яка постала перед нашими очима. За нами і над нами височіли білосніжні вершини гір Цариці Савської, а внизу, приблизно на п’ять тисяч футів нижче від того місця, де ми стояли, на багато миль довкола розкинувся найчарівніший сільський пейзаж. Просто перед нами, між пагорбів, рівнин і темних лісових хащів, текла широка річка; ліворуч від неї тяглися неозорі простори пасовищ. З-поміж хвилястої трави ми розгледіли численні стада тварин, диких чи свійських — сказати точно не можна було. Геть далеко, на обрії, вимальовувалися гори. Праворуч краєвид був менш гористий. Поодинокі пагорби перемежалися зі смугами оброблених полів, і з-поміж них видніли купки куполоподібних хатин. Вся панорама лежала перед нами як карта, на ній сріблясто зміїлися річки, гірські верхів’я, схожі на Альпи, застигли в урочистій величі, вигадливо прикрашені сніговими шапками, а над усім цим сяяло щедре сонце і відчувався щасливий подих життя.

Нас неабияк здивувало, що країна, яка розкинулася перед нами, лежить принаймні на три тисячі футів вище, ніж пустеля, яку ми перетнули, і що всі річки течуть з півдня на північ. Під час наших тяжких незгод ми вже мали нагоду переконатися, що упродовж південного схилу хребта, на якому ми зараз стояли, не було ніякої води, в той час як північним схилом текли водні потоки, значна частина яких впадала в могутню річку, що, химерно звиваючись, несла свої води далеко у глиб країни.

Ми сиділи і мовчки споглядали цей чудовий краєвид. Першим порушив мовчанку сер Генрі.

— Скажіть, Квотермейне, — повернувся він до мене, — чи нанесена на карту да Сильвестра Велика Дорога царя Соломона?

Я ствердно кивнув головою, не маючи змоги відірвати очей від чудового пейзажу.

— Тоді гляньте он туди, — сер Генрі показав трохи праворуч, — ось вона!

Ми з Гудом поглянули у вказаному напрямі і побачили, що на деякій відстані від нас в’юнилася широка проїжджа дорога, якої ми спочатку не помітили, бо, дійшовши до рівнини, вона завертала і губилася серед пагорбів. Як не дивно, але це відкриття не справило на нас особливого враження, оскільки після всього баченого ми вже перестали будь-чому дивуватися. Нам навіть не здалося незбагненним, що в цій країні, загубленій з-поміж гір, ми побачили шосе, що нагадувало давньоримські дороги: ми сприйняли це як щось абсолютно природне.

— Я гадаю, — втрутився Гуд, — що дорога пролягає десь зовсім близько — трохи праворуч від нас. Ходімо пошукаємо її.

Порада була вельми слушна, і, вмившись у струмку, ми негайно рушили далі. Упродовж якогось часу ми пробиралися з-поміж валунів і снігових проталин, поки нарешті, пройшовши близько милі, не опинилися на вершині невисокого пагорба і не побачили дорогу просто біля свої ніг. Це було прекрасне шосе, видовбане в суцільній скелі, завширшки принаймні п’ятдесят футів, відчувалося, що за ним, мабуть, постійно наглядали, оскільки воно було в чудовому стані. Спочатку ми подумали, що дорога тут же й починається, але, спустившись донизу і поглянувши у напрямку гір Цариці Савської, ми помітили, що вона підіймається в гори, але на відстані близько ста кроків від нас несподівано зникає. Далі вся поверхня гірського схилу була вкрита тими ж валунами і сніговими прогалинами.

— Як ви думаєте, в чому тут річ? Куди поділася дорога? — запитав мене сер Генрі.

Я здивовано знизав плечима.

— Все ясно! — вигукнув Гуд. — Я упевнений, що колись ця дорога пролягала через гірський хребет і йшла далі через пустелю. Але з часом після вивержень вулканів у горах її залило лавою, а в пустелі її засипали піски.

Це припущення було вельми правдоподібне; принаймні, ми зголосилися на цьому і почали спускатися з гори. Але яка була різниця між цим спуском і нашим сходженням на Сулейманові гори! Зараз ми були ситі, і шлях під гору чудовою дорогою був зовсім не такий, як при підйомі, коли ми ледве повзли, утопаючи в снігу, знесилені, замерзлі й напівмертві з голоду. Якби не похмурі спогади про сумну долю бідолахи Вентфогеля і моторошну печеру, в якій ми його полишили зі старим да Сильвестра, ми б почувалися просто чудово, хоча простували в країну, де нас чекала повна невідомість і, можливо, небезпека.

Щодалі вниз повітря з кожною пройденою милею ставало все м’якшим і напоєним пахощами, а країна, що відкривалася нашим очам, все сильніше вражала своєю красою. Щодо самої дороги, то ніколи в житті я не бачив подібної споруди, хоча сер Генрі твердив, нібито дорога через Сен-Готард у Швейцарії дуже на неї схожа. Будівників стародавнього світу, які її проектували, не зупиняли ніякі перешкоди і труднощі, що зустрічалися їм на шляху. В одному місці ми підійшли до ущелини завширшки триста футів і завглибшки не менше ста і побачили, що вся вона завалена величезними брилами шліфованого каміння, з-поміж якого знизу були зроблені арки для протоків води; над річкою ж велично і гордовито пролягала дорога. У іншому місці вона зміїлася зиґзаґами біля краю прірви в п’ятсот футів завглибшки, а ще десь ішла через тунель у тридцять футів завдовжки, який був виритий в гірському кряжі, що перетинав їй шлях. Ми помітили, що стіни тунелю були суцільно вкриті барельєфами, що зображали переважно одягнених у кольчуги воїнів, які управляють колісницями. Один барельєф був особливо гарний: на передньому плані була зображена битва, а оддалік ішли переможені, яких відводили в полон.

Сер Генрі із неабияким інтересом розглядав цей витвір старовинного мистецтва.

— Звичайно, — зауважив він, — можна назвати цей шлях Великою Дорогою царя Соломона, але все-таки я насмілюся висловити свою скромну думку, що, безумовно, єгиптяни встигли побувати тут раніше, аніж народи царя Соломона. Дуже вже ці малюнки схожі на давньоєгипетські.

Під полудень ми значно просунулися вниз і опинилися в тому місці, де вже починався ліс. Спочатку траплялися дрібні чагарі, але щодалі ми йшли, то зарості все густішали. Нарешті ми дісталися до великого гаю, через який звивалася наша дорога, і побачили, що там ростуть дерева зі срібним листям, дуже схожі на ті, які зустрічаються на схилі Столової гори біля Кейптауна. Це мене дуже здивувало, оскільки за весь час своїх мандрів я, окрім як у Капі, ніде їх не бачив.

— Ого! — вигукнув Гуд, з явним захопленням дивлячись на їх блискуче листя. — Та тут же до біса палива! Давайте зробимо привал і зготуємо обід. Мій шлунок уже майже переварив сире м’яса.

Ніхто не заперечив проти цієї пропозиції. Ми відійшли трохи оддалік дороги і попрямували до струмка, що дзюрчав поблизу, наламали сухого галуззя, і через кілька хвилин запалало прекрасне багаття. Відрізавши із запасів м’яса декілька чималих шматків, ми підсмажили їх, нанизавши на загострені палички, як це роблять кафри, і з’їли з величезною насолодою. Наївшись досхочу, ми запалили люльки і поринули в блаженний стан, який після наших поневірянь і пригод здавався майже божественним. Береги струмка, біля якого ми відпочивали, суцільно заросли гігантськими папоротями, з-поміж яких видні лося прозоре, як мереживо, листя дикої спаржі. Струмочок весело дзюрчав; легкий вітерець шелестів у сріблястому листі; навколо туркотіли горлиці, і птахи з яскравим оперенням, пурхаючи з гілки на гілку, виблискували, як живі коштовні камені. Довкола був рай.

Усвідомлення того, що нескінченні небезпеки і загрози, пережиті нами в дорозі, позаду і ми нарешті досягли землі обітованої, дивовижна краса цього куточка — все це так зачарувало нас, що всі мимоволі замовкли. Сер Генрі й Амбопа, сидячи поряд, тихо розмовляли сумішшю ламаної англійської і зулуської. Я лежав на запашному ложі з різнотрав’я і, приплющивши очі, спостерігав за ними. Завваживши, що Гуд кудись зник, я став шукати його очима і побачив, що він сидить в самій фланелевій сорочці біля струмка, в якому вже встиг викупатися. Звичка до виняткової охайності була така сильна, що, замість відпочити, капітан зосереджено займався своїм туалетом.

Він уже встиг вимити свій гутаперчевий комірець, ретельно витрусити і почистити піджак, жилет, штани, що добряче зносилися в наших мандрах, і сумно гойдав головою, розглядаючи численні діри. Потім, акуратно склавши одяг, він узяв черевики і пучком папороті зчистив з них бруд. Змазавши їх шматком жиру, що його він розсудливо приховав, зрізаючи з м’яса антилопи, Гуд почав їх натирати, поки вони не набули більш-менш пристойного вигляду. Потім, уважно оглянувши черевики через монокль, він узувся і продовжив свій туалет. Вийнявши з маленької дорожньої торбинки, з якою ніколи не розлучався, гребінець зі вставленим у нього крихітним дзеркальцем, капітан став ретельно розглядати обличчя. Мабуть, він залишився невдоволений побаченим, оскільки став розчісувати і пригладжувати своє волосся. Зазирнувши знову в дзеркальце, він, очевидно, знову собі не сподобався і почав мацати підборіддя, на якому красувалася чимала щетина, оскільки він не голився вже десять днів.

“Невже він збирається голитися?” — подумав я.

Справді, узявши шматок жиру, яким він щойно мастив черевики, Гуд ретельно прополоскав його в струмку. Потім, знову порившись у торбинці, він вийняв маленьку безпечну бритву, якими зазвичай користуються люди, подорожуючи морем. Старанно натерши жиром підборіддя і щоки, Гуд почав голитися. Очевидно, цей процес був вельми болісний, бо він повсякчас охав і стогнав, а я аж корчився зі сміху, спостерігаючи, як він прагне хоч якось причепурити густу щітку, що стирчала врізнобіч.

Нарешті йому вдалося абияк поголити праву щоку, і тут я раптом побачив, як щось зблиснуло в нього над головою.

Із лютою лайкою Гуд схопився на рівні (добре, що в нього була безпечна бритва, інакше він напевно перерізав би собі горло). Я теж схопився, але мовчки, і ось що побачив. Кроків за двадцять від нас стояла купка тубільців. Вони були дуже високі на зріст, з мідно-червоною шкірою. У деяких на голові маяли пишні султани з чорного пір’я, а на плечах красувалися накидки зі шкур леопарда — це все, що я встиг роздивитися.

Попереду стояв юнак років сімнадцяти з піднятою вгору рукою, в позі античної статуї дискобола, очевидно, це він кинув ніж, який, наче блискавка, промайнув над головою капітана.

Поки я їх роздивлявся, з юрби тубільців наперед виступив старий з гордою поставою воїна і, схопивши юнака за руку, щось йому сказав. Після цього всі попрямували до нас. Сер Генрі, Гуд і Амбопа ухопилися за рушниці й загрозливо підняли їх догори, але тубільці зовсім не звернули на це ніякої уваги і продовжували підступати ближче. Видно було, що вони не бачили вогнепальної зброї, інакше б не поставилися до неї з такою зневагою.

— Киньте рушниці! — гукнув я до своїх товаришів.

Мені було очевидно, що тубільців треба переконати в наших мирних намірах і спробувати викликати їхню прихильність. Це була єдина можливість зберегти наші життя. Отож я виступив наперед і звернувся до літнього воїна, котрий щойно утримав хлопця від нападу.

— Привіт вам! — сказав я зулуською навмання, бо якою іще я міг до нього звертатися.

Я був неабияк здивований, що він мене зрозумів.

— Привіт! — відповів він, правда, не чистою зулуською, але тією говіркою, що ми з Амбопою відразу його зрозуміли.

Згодом ми дізналися, що ці люди говорили старою зулуською мовою. Між старою і сучасною зулуською була приблизно така ж різниця, що існує між мовою Чосера[46] і англійською мовою XIX століття.

— Звідки ви прийшли? — звернувся до нас старий воїн. — Хто ви? І чому у трьох з вас обличчя білі, а у четвертого таке ж, як у синів наших матерів? — додав він, показуючи на Амбопу.

Я поглянув на нашого зулуса, і у мене промайнула думка, що старий правий. Обличчя Амбопи, як і його величезний зріст і постава, були такі самі, як у цих тубільців. Але на ту мить я не став на цьому зосереджуватися.

— Ми чужоземці й прийшли сюди з миром, — відповів я неквапно, щоб він мене зрозумів. — А цей чоловік, — додав я, тицяючи на Амбопу, — наш слуга.

— Ти брешеш, — заперечив літній воїн, — жодна людина не може перейти гори, там усе живе гине. А втім, брехня твоя ні до чого. Чужоземці не мають права ступати на Землю Кукуанів. Ви всі повинні загинути. Такий закон короля. Готуйтеся до смерті, о чужоземці!

Зізнаюся, ці слова мене неабияк приголомшили, особливо коли я побачив, що кожен тубілець здійняв руку до пояса, на якому у нього висіло щось вельми схоже на важкий, великий ніж.

— Що говорить ця стара мавпа? — запитав мене Гуд.

— Він говорить, що вони збираються нас убити, — похмуро відповів я.

— О Господи! — простогнав Гуд і, як завжди, коли він був сильно схвильований, підніс руку до рота і вийняв свою штучну верхню щелепу.

Потім він хутко вставив її назад і, присмоктуючи щелепу до піднебіння, лунко клацнув язиком.

Цей жест Гуда справив на тубільців таке враження, що у гордих кукуанів вирвався крик жаху, і вони злякано позадкували.

— Що сталося? В чому річ? — з подивом запитав я сера Генрі.

— Це зуби Гуда їх так збентежили, — схвильовано прошепотів сер Генрі. — Він їх вийняв, і вони злякалися. Вийміть їх, Гуде, вийміть зовсім!

Капітан негайно ж скорився і спритно ухитрився засунути обидві щелепи в рукав своєї фланелевої сорочки.

Наступної хвилини цікавість узяла гору, і тубільці повільно, з побоюванням знову наблизилися до нас. Очевидно, вони вже забули про свій милий намір перерізати нам горлянки.

— Скажіть нам, о чужоземці! — урочисто вигукнув старий, показуючи на Гуда, що стояв у самій фланелевій сорочці, з наполовину поголеним обличчям. — Як це може бути, що ця товста людина, тіло якої вкрито одягом, а ноги голі, у якої волосся росте лише на одній половині блідого обличчя і зовсім не росте на іншій, у якої в одному оці є ще одне око — прозоре і блискуче, — як це може бути, що в нього зуби самі виходять із рота і самі повертаються на місце?

— Відкрийте рота! — шепнув я Гуду.

Капітан негайно ж роззявив рота і, дивлячись на старого воїна, вищирився на нього, як розлючений пес, оголивши двоє червоних ясен без найменшої ознаки зубів, як у слоненяти, яке щойно народилося.

У глядачів вирвався вигук подиву.

— Де його зуби? — перестрашено загомоніли вони. — Ми їх щойно бачили на власні очі!

Одвернувшись від дикунів із презирливою міною, Гуд провів рукою по своєму ротові і, знов обернувшись, вищирився на них, і — диво! — тубільці побачили два ряди прекрасних зубів.

Тоді юнак, котрий жбурнув у нього ніж, кинувся долілиць із гучним, протяжним криком жаху. Що ж до старого воїна, у нього від страху помітно затремтіли коліна.

— Я бачу, що ви духи, — пробурмотів він, запинаючись, — бо жодна людина, народжена жінкою, не має волосся тільки на одній стороні обличчя і такого круглого, прозорого ока, і зубів, які рухаються самі! Простіть нас, о повелителі!

Нічого й казати, як я зрадів несподівано щасливому повороту справи. Поблажливо всміхнувшись, я гордовито проголосив:

— Ми згодні дарувати вам прощення. Тепер ви повинні дізнатися правду: ми прибули з іншого світу, спустившись із найбільшої зірки, яка світить вночі над вашою землею, хоч ми такі ж люди, як і ви.

— О! О! — простогнав у відповідь хор здивованих тубільців.

— Так, ми прибули із зірок, — продовжував я із милостивою усмішкою, сам дивуючись зі своєї брехні. — Ми зійшли на землю, щоб погостювати у вас і ощасливити ваш народ своїм перебуванням у вашій країні. Ви бачите, друзі мої, що, готуючись відвідати вас, я навіть вивчив вашу мову.

— Авжеж, це так! Це так! — разом видохнули тубільці.

— О повелителю! — увірвав мою натхненну промову старий воїн. — Тільки вивчив ти її дуже погано!

Я поглянув на нього з таким обуренням, що він злякано замовк.

— Тепер, любі друзі, — продовжував я, — може, вам здається, що після таких довгих мандрів і вашого негостинного прийому ми захочемо помститися вам і уразити смертю того, чия святотатська рука наважилася кинути ніж у голову людини з рухомими зубами?

— Пощадіть його, о повелителі! — благально увірвав мене старий. — Він син нашого короля, а я його дядько. Якщо з ним щось трапиться, кров його впаде на мою голову, бо відповідаю за нього я.

— Можеш у цьому не сумніватися, — виразно і злісно втрутився хлопець.

— Ви, може, думаєте, що ми не спроможні помститися? — продовжував я, не звертаючи ніякої уваги на його слова. — Заждіть, ви зараз переконаєтеся. Гей ти, нікчемний раб, — обернувся я до Амбопи, зобразивши лютий вираз на обличчі, — подай мені зачакловану палицю, яка вміє говорити! — І я непомітно підморгнув йому, показуючи на свій “експрес”.

Амбопа вмить розгадав мій намір і подав мені рушницю. Уперше в житті я побачив на його гордому обличчі щось схоже на усмішку.

— Ось вона, о повелителю повелителів! — подав він її з якнайпоштивішим уклоном.

Перед цим я помітив маленьку антилопу, що стояла на скелі на відстані сімдесяти ярдів від нас, і вирішив її застрелити.

— Ви бачите цю тварину? — звернувся я до тубільців, показуючи на антилопу. — Чи може людина, народжена жінкою, убити її одним гуком?

— Це неможливо, мій повелителю, — відповів старий.

— Однак я зроблю це, — заперечив я упевнено.

Старий воїн недовірливо посміхнувся.

— Навіть ти, повелителю, не зможеш цього зробити, — зауважив він.

Я підвів рушницю і прицілився. Антилопа була дуже маленька і промахнутися на такій відстані було легко, але я знав, що повинен в неї поцілити будь-що-будь. Тварина стояла абсолютно нерухомо. Глибоко вдихнувши, я спустив курок.

— Бум! Бум! — пролунав гучний постріл, і антилопа, беркицьнувшись у повітрі, впала на місці як підтята.

У тубільців вирвався крик жаху.

— Якщо ви бажаєте мати м’ясо, — сказав я байдуже, — підіть і принесіть її сюди.

Старий воїн зробив знак, і один із тубільців подався до скелі. Невдовзі він повернувся, несучи на плечах убиту тварину. Неабияк потішений, я побачив, що куля влучила якраз у те місце, куди я цілився, тобто вище лопатки. Тубільці обступили тушу бідолашної тварини і розглядали рану, заподіяну кулею, з виразом забобонного страху і сум’яття.

— Ось бачите, — звернувся я до них, — я не говорю порожніх слів.

Природно, жоден із них не спромігся на відповідь.

— Проте, якщо ви все ще сумніваєтеся в нашій могутності, — продовжував я, — хай хтось із вас стане отам на скелі, і я з ним зроблю те ж саме, що з антилопою.

Але охочих не знайшлося. Запала мовчанка, яку увірвав син короля.

— Послухай, дядьку, — сказав він, — прошу тебе, піди і стань на скелю. Чаклунство може убити лише тварину, але не людину.

Проте старому воїнові пропозиція племінника геть не сподобалася, і він неабияк образився.

— Ні, ні! — сахнувся він. — Мої старі очі бачили достатньо. — І, звертаючись до своєї свити, він сказав: — Ці люди — чаклуни, і їх треба відвести до короля. А якщо хто з вас схоче випробувати чари чужоземців на собі, той може піти і стати на скелю, щоб із ним могла поговорити чарівна палиця.

Але серед кукуанів не знайшлося охочих.

— Навіщо гаяти марно чарівну силу на наші мізерні тіла? — сказав один із тубільців, — Досить того, що ми бачили. Всі наші чаклуни не спроможні на щось подібне.

— Ти кажеш правду, — зауважив старий воїн із величезним полегшенням, — це справді так! Слухайте, ви, діти зірок, володарі блискучого ока і рухомих зубів, ви, які управляєте громом і вбиваєте здалека! Я — Інфадус, син Кафи, колишнього короля кукуанів. А цей хлопець — Скрагга.

— Цей Скрагга трохи не відправив мене на той світ, — прошепотів Гуд[47].

— Скрагга, — продовжував урочисто Інфадус, — син Твали. Великий король Твала — чоловік тисячі дружин, глава і владика кубанського народу, хранитель Великої Дороги, страх своїх ворогів, мудрець, якому відомі всі таємниці чарівництва, вождь ста тисяч воїнів, Твала Одноокий, Твала Чорний, Твала Грізний!

— У такому разі, — одказав я гордовито, — веди нас до Твали. Скільки можна розмовляти з підлеглими і слугами!

— Бажання ваше буде виконано, о повелителі! Ми проведемо вас до короля, але шлях наш довгий. Ми прийшли сюди полювати і знаходимося в трьох днях шляху від житла короля. Будьте терплячі, повелителі, через три дні ви побачите великого Твалу.

— Добре, — сказав я недбало. — Ми на час не зважаємо і ніколи не поспішаємо, бо ми безсмертні. Ми готові. Веди нас. Але слухай, Інфадусе, і ти, Скрагго! Не здумайте нас одурити! Не розставляйте нам пасток! Перш ніж ваші жалюгідні мізки замислять щось лихе, ми про це дізнаємось, і помста наша буде жорстока! Ми володіємо чудодійною силою читати думки людей. Світло, що витікає з прозорого ока того, чиї ноги голі, а обличчя обросло волоссям лише з одного боку, уб’є вас на місці, а ваша країна зазнає лиха. Його рухомі зуби вискочать і уп’ються у ваше тіло, і пожеруть не тільки вас, але і ваших дружин, і ваших дітей, а зачакловані трубки продірявлять наскрізь ваші тіла так, що вони стануть схожі на сито!

Цей застережливий монолог справив величезне враження, хоча навряд чи був потрібен, адже тубільці й без того були приголомшені нашими магічними талантами.

Старий воїн запобігливо схилився перед нами і пробелькотів: “Куум, куум”. Згодом я узнав, що це слово є вітанням, з яким кукуани звертаються тільки до короля і членів королівського роду. Потім він щось сказав своїм людям. Вони негайно ж схопили наші клунки, окрім зброї, до якої боялися доторкнутися, і навіть одяг Гуда, який був акуратно складений купкою на березі струмка. Побачивши це, капітан хотів його відняти, через що виникла затята суперечка між тубільцями і Гудом.

— Хай мій повелитель і володар прозорого ока не береться до своїх речей. Нести їх — справа його рабів.

— Але я хочу надіти свої штани! — волав Гуд англійською.

Амбопа переклав його слова.

— О повелителю! — вигукнув Інфадус. — Невже ти хочеш заховати свої прекрасні білі ноги від очей своїх покірних слуг? (Гуд брюнет, але шкіра у нього надзвичайно біла.) Чим ми прогнівили тебе, о повелителю, що ти хочеш це зробити?

Дивлячись на цю сценку, я ледве стримувався, щоб не розреготатися. Поки Гуд марно намагався щось пояснити, один із тубільців вже встиг ухопити одяг капітана і втекти.

— Прокляття! — гарчав Гуд. — Цей чорний негідник утік із моїми штаньми!

— Послухайте, Гуде, — усміхнувся сер Генрі, — так уже склалося, що в цій країні вам випала певна роль, отож ви повинні грати її до кінця. Поки ви тут, штанів ви надягати вже не зможете. Відтепер вам належить красуватися тільки у фланелевій сорочці, черевиках і моноклі.

— Так, — підтвердив я, — і з одним бакенбардом. Якщо ви з’явитеся перед кукуанами в іншому вигляді, вони сприймуть нас за дурисвітів. Мені дуже шкода, що вам доведеться ходити у такому вигляді, але я кажу це цілком серйозно, Гуде. У вас немає іншого виходу. Якщо у них виникне щонайменша підозра, наше життя не варте буде й фартинга[48].

— Ви справді так думаєте? — похмуро запитав Гуд.

— Атож! Ваші “прекрасні білі ноги” і монокль — наш порятунок. Сер Генрі абсолютно правий, кажучи, що ви повинні грати свою роль до кінця. Дякуйте Богові, що ви встигли хоч узутися і що тут тепло.

Гуд важко зітхнув і нічого не відповів. Тільки тижнів через два він призвичаївся до свого дивного вигляду.

Розділ VIII МИ ЗАВІТАЛИ ДО КРАЇНИ КУКУАНІВ

Протягом усього цього дня ми йшли чудовою дорогою, яка, нікуди не відхиляючись, простувала в напрямку на північний захід. Інфадус і Скрагга супроводжували нас, а їхня свита віддалилася кроків на сто уперед.

— Скажи мені, Інфадусе, — звернувся я до нього по деякім часі. — Чи не знаєш ти, хто проклав цю дорогу?

— Її проклали за старих часів, мій повелителю. І нікому не відомо, як і коли це було зроблено. Цього не знає навіть мудра жінка Гагула, яка пережила багато поколінь. Ми ж не такі старі, щоб пам’ятати, коли її будували. Тепер ніхто не уміє споруджувати такі дороги, і король береже її і не допускає, щоб вона заростала травою.

— А хто висік людські фігури на стінах печер, повз які пролягав наш шлях? — запитав я, маючи на увазі скульптурні зображення, схожі на давньоєгипетські, що траплялися нам по дорозі.

— Ті ж руки, що спорудили дорогу, висікли на камені ці дивовижні зображення, мій повелителю. Ми не знаємо, хто це зробив.

— А коли кукуанський народ прийшов у ці краї?

— Мій повелителю, наш народ прийшов сюди, подібно до подиху бурі, десять тисяч місяців тому, з великих земель, що лежать там, — і він показав на північ. — Як розказують стародавні голоси наших пращурів, які дійшли до нас, і як говорить Гагула, мудра жінка, що полює за чаклунами, кукуани не могли пройти далі — великі гори, що оточують кільцем цю країну, перегородили їм шлях, — і він показав на засніжені верхів’я. — Країна ж ця була прекрасна, і вони тут оселилися, стали сильними і могутніми, і тепер нас стільки ж, як піщинок у морі. Коли Твала, наш король, скликає свої війська, то пера, що прикрашають його воїнів, покривають усю рівнину, наскільки може охопити око.

— Але якщо країна оточена горами, то з ким же б’ється це військо?

— Ні, володарю, з того боку країна відкрита, — і він знов показав на північ, — і вряди-годи воїни з невідомої нам землі хмарами лізуть на нас, і ми з ними воюємо. Відтоді, як ми воювали востаннє, спливла третина людського життя. Багато тисяч воїнів загинуло в цій війні, але ми знищили ненажерливих загарбників. Відтоді в нашій країні мир.

— Вашим воїнам, мабуть, набридло дрімати, спершись на свої списи?

— Ні, мій повелителю, якраз після того, як ми знищили чужинців, тут була ще війна. Але то була міжусобна війна. Люди пожирали одне одного, як пси.

— Як же це сталося?

— Зараз я розповім, володарю. Наш король — мій зведений брат. У нього був і рідний брат, що народився того ж дня, від тієї ж жінки. За нашим звичаєм, не можна залишати в живих обох близнюків — слабший має померти. Але мати короля заховала слабшу дитину, яка народилася другою, бо серце її тяглося до неї. Ця дитина і є Твала, наш король. Я ж — його молодший брат, що народився від іншої дружини.

— Що ж було далі?

— Кафа, наш батько, помер, коли ми досягли зрілості, і мого брата Імоту возвеличили в сан короля замість нього. Якийсь час він правив країною, і у нього народився син від коханої дружини. Коли дитині виповнилося три роки — це було якраз по великій війні, тоді ніхто не сіяв і не збирав врожаю, — в країну прийшов голод. Народ ремствував і нишпорив, наче виснажений лев у пошуках здобичі. І тоді Гагула, мудра і страхітлива жінка, яка живе повік-віків, звернулася до народу і заявила: “Король Імоту — незаконний король!” А в цей час Імоту страждав від рани, заподіяної в битві, і лежав нерухомий у своїй хатині. А Гагула увійшла до іншої хатини і вивела звідти Твалу, мого зведеного брата і близнюка короля Імоту. Від дня його народження стара Гагула ховала його серед скель і печер і тепер, зірвавши з його стегон пов’язку, показала племені кукуанів знак священної змії, що обвилася довкруги його тіла, — знак, яким позначають старшого сина короля при народженні, і голосно закричала: “Дивіться, — ось ваш король, життя якого я зберегла для вас по сей день!” І люди, знетямлені з голоду, які давно забули, що таке справедливість, почали волати: “Король! Король!” Але я знав, що це не так, бо мій брат Імоту був старшим із двох близнят і, отже, законним королем. Коли шум і крики досягли крайньої межі, король Імоту, хоча й був дуже слабкий, вийшов, ведучи за руку свою дружину. За ними йшов його малолітній син Ігнозі (що означає “блискавка”). “Що це за шум? — запитав Імоту. — Чому ви кричите “король, король”?”

Тоді Твала, його єдинокровний брат, народжений від однієї матері, підбіг до нього і, схопивши за волосся, завдав йому ножем смертельного удару просто в серце. Люди — хисткі істоти, і вони завжди ладні поклонятися іншому, сильнішому володарю, і всі почали плескати в долоні й кричати: “Твала — наш король! Тепер ми знаємо, що Твала — король!”

— А що ж сталося з дружиною Імоту і його сином Ігнозі? Невже Твала їх теж убив?

— Ні, мій повелителю, коли дружина побачила, що володар її мертвий, вона з криком ухопила дитину і втекла. Два дні потому голод загнав її в якийсь крааль, але тепер ніхто вже не хотів дати їй молока або хоч якоїсь їжі, бо люди зневажають безталанних. Проте, коли настала ніч, якась дівчинка підкралася до неї і принесла трохи їжі, і вона поблагословила дитину і ще до схід сонця подалася в гори, де, ймовірно, й загинула. Відтоді ніхто не бачив ні її, ні її сина Ігнозі.

— Отже, якби цей син, Ігнозі, залишився живим, він був би справжнім королем кукуанського народу?

— Це так, мій повелителю. Знак священної змії оповиває його тіло. Якщо він живий — він король. Але — на жаль! — він давно вже помер. Подивися, мій повелителю, — і він указав униз, на рівнину, де стояло чимало хатин, оточених огорожею, і за нею — глибокий рів. — Це той крааль, де востаннє бачили дружину Імоту з її дитиною Ігнозі. Ми там ночуватимемо сьогодні, якщо тільки… — додав він із деяким сумнівом, — мої повелителі взагалі сплять на цій землі.

— Коли ми перебуваємо з-поміж кукуанів, мій добрий друже Інфадусе, ми чинимо так, як і кукуани, — поважно мовив я і обернувся, щоб щось сказати Гуду, який похмуро плентався позаду, марно намагаючись утримати при ногах свою фланелеву сорочку, що роздувалася як вітрило од вітру. Обернувшись, я, на свій подив, трохи не зіткнувся з Амбопою, який ішов слідом за мною і з великим інтересом прислухався до моєї розмови з Інфадусом. Він був схожий на людину, яка робить відчайдушні й марні спроби пригадати щось давно забуте.

Протягом усього цього часу ми просувалися досить швидко до горбистої рівнини внизу. Громаддя гір, які ми нещодавно перетнули, тепер ледве мріли високо над нами; клубки туману цнотливо закутували Груди Цариці Савської прозорим серпанком. У міру того як ми просувалися вперед, місцевість ставала ще мальовничішою. Рослинність була напрочуд пишною, хоча й зовсім не тропічною, проміння яскравого сонця — теплим, але не жарким. Легкий вітерець обвівав запашні схили гір. Ця країна була справжнім земним раєм, і нікому з нас не доводилося раніше бачити щось подібне. Трансвааль — чудова країна, але й вона не може зрівнятися з Землею Кукуанів.

Ще на початку нашого походу Інфадус послав гінця, щоб той попередив про наше прибуття мешканців крааля, які підлягали його військовому командуванню. Посланець побіг із неймовірною швидкістю. За словами Інфадуса, він міг мчати з такою швидкістю упродовж всього шляху, оскільки всі кукуани посилено тренуються в бігові.

Невдовзі ми змогли вочевидь переконатися, що посланець успішно виконав своє завдання. Ще за дві милі від крааля ми побачили, що воїни, загін за загоном, виходять із воріт і прямують нам назустріч.

Сер Генрі поклав руку мені на плече і стиха завважив, що попереду у нас, здається, “теплий” прийом. Щось у тоні, яким це було сказано, привернуло увагу Інфадуса.

— Хай це не турбує моїх повелителів, — поспішно запевнив він, — бо в моєму серці не живе зрада. Ці воїни підлеглі мені й виходять нам назустріч за моїм наказом, щоб вас привітати.

Я спокійно кивнув головою, хоча на душі у мене було зовсім не спокійно.

Десь за півмилі від воріт крааля починався довгий виступ пагорба, що полого спускався до дороги; на цьому виступі й вишикувалися загони воїнів. Це було справді грандіозне видовище. Загони, кожний чисельністю близько трьохсот чоловік, швидко вибігали схилом пагорба і нерухомо застигали на призначеному для них місці; їхні списи виблискували на сонці, пера маяли на вітрі. Коли ми підійшли до пагорба, дванадцять таких загонів, тобто три тисячі шістсот воїнів, зійшли на схил і зайняли свої місця уздовж дороги.

Ми підійшли до найближчого загону і з подивом побачили, що він повністю складається з рослих крем’язнів, яких мені ніколи не доводилося бачити, тим більше в такій кількості. Усі вони були людьми зрілого віку, переважно — ветерани років сорока. З-поміж них не було жодної людини нижче від шести футів на зріст, а багато хто — ще й дюймів на три-чотири вище. Їхні голови прикрашали важкі чорні плюмажі з пір’я птаха сакобула, такі ж, як і у наших провідників. Всі воїни були підперезані білими буйволячими хвостами; підв’язки з таких же хвостів охоплювали їхні ноги нижче правого коліна. У лівій руці кожен тримав круглий щит близько двадцяти дюймів у поперечнику.

Ці щити були дуже примітні. Вони були зроблені з тонкого листового заліза, обтягнутого буйволячою шкірою сірого кольору. Озброєння воїнів було простим, але викликало повагу. Воно складалося з короткого і важкого двосічного списа з дерев’яним руків’ям і лезом близько шести дюймів у поперечнику в найширшій частині. Ці списи не призначалися для метання, а, подібно до зулуського бангвана або кинджального дротика, використовувалися тільки в рукопашному бою, причому рани, нанесені ними, бували страхітливі. Окрім цих бангванів, воїни були також озброєні трьома важкими ножами, кожен вагою близько двох фунтів. Один ніж був заткнутий за пояс із хвоста буйвола, а ще два укріплені на тильному боці круглого щита. Ці ножі, які кукуани називають толлами, замінюють їм метальні ассегаї зулусів. Кукуанський воїн може метати їх з великою точністю з відстані до п’ятдесяти ярдів. Зазвичай перед рукопашним боєм кукуани посилають назустріч супротивнику хмару цих ножів.

Загони стояли непорушно, як ряди бронзових статуй, але, коли ми підходили до чергового загону, за сигналом командира, якого можна було вирізнити за плащем зі шкури леопарда, загін виступав на кілька кроків уперед, списи здіймалися в повітря, і з трьох сотень горлянок несподівано виривався оглушливий королівський салют: “Куум!” Коли ж ми проминали загін, він шикувався позаду і супроводжував нас до краалю, аж поки увесь полк “сірих” (що отримав цю назву через сірі щити), добірна військова частина кукуанської армії, не попростував позаду нас чіткою ходою, що стрясала землю.

Нарешті, трохи відхилившись од Великої Дороги царя Соломона, ми підійшли до широкого рову, що оточував крааль, який мав площу не менше милі довкруж і був обгороджений міцним частоколом із товстих колод. Біля воріт через рів було перекинуто примітивний підйомний міст, який варта спустила, щоб ми могли ввійти. Крааль був чудово розпланований. Через його центр проходила широка дорога, яку перетинали під прямим кутом інші, вужчі дороги, розділяючи у такий спосіб купи хатин на квартали, причому в кожному з них був розквартирований один загін.

Хатини з куполоподібними дахами мали, подібно до зулуських, каркаси з лози, дуже майстерно переплетені травою, проте, на відміну від зулуських хатин, у них були двері, через які можна було ввійти, не згинаючись. Крім того, вони були набагато просторіші, і їх оточувала веранда завширшки близько шести футів, зі зручною підлогою з міцно утрамбованого товченого вапняку.

Обабіч дороги, яка перетинала крааль, стояв чималий гурт жінок, які прагнули подивитися на дивних чужинців. Як на тубілок, ці жінки винятково вродливі. Вони високі на зріст, граційні й мають прекрасну будову. Хоча волосся їхнє й коротке, але воно в’ється і не схоже на шерсть, риси обличчя у багатьох досить тонкі й губи не такі товсті, як у більшості африканських народностей. Але що вразило нас понад усе — це їх дивовижно спокійний, сповнений власної гідності вигляд. Вони були по-своєму ґречні, доброзвичайні, не поступаючись щодо цього завсідницям світських салонів, і це вигідно відрізняло їх від зулуських жінок і їхніх родичок — жінок народності мазаї, які живуть в місцевості на південь від Занзібару. Хоча, вони й прийшли сюди з цікавості, але жоден грубий вигук, жодне безцеремонне зауваження не зірвалося з їхніх вуст, коли ми втомлено брели повз них. Навіть коли старий Інфадус непомітним порухом звертав їхню увагу на найбільшу з усіх дивовиж — на “прекрасні білі ноги” бідолашного Гуда, — вони не дозволили собі висловити вголос те захоплення, яке, вочевидь, викликало у них це ні з чим не зрівняне видовище. Вони лише прикипіли своїми темними очима до їх чарівно-прекрасної сніжної білизни, і тільки. Але для Гуда, людини скромної за вдачею, і цього було більше аніж досить.

Коли ми підійшли до центру крааля, Інфадус зупинився біля входу у найбільшу хатину, яку на певній відстані оточувала низка менших хатин.

— Увійдіть, сини зірок, — промовив він урочистим голосом, — і відпочиньте в нашому скромному житлі. Щоб вам не довелося затягувати свої паски з голоду, сюди зараз принесуть трохи меду і молока, одного або двох биків і кілька овець. Це, звичайно, дуже мало, мої повелителі, але все ж таки це їжа.

— Гаразд, — відповів я. — Інфадусе, ми стомлені подорожжю через повітряні простори. Тепер дайте нам відпочити.

Ми увійшли до хатини, яка вже була чудово впорядкована для відпочинку. Для нас були наготовлені постелі з дублених шкур і стояла свіжа вода для вмивання.

Раптом ззовні почулися крики, і, підійшовши до дверей, ми побачили процесію дівчат, які несли молоко, печені маїсові коржики і горщик меду. Позаду них кілька хлопців гнали вгодованого бичка. Ми прийняли дари, тут же один із молодиків вихопив з-за пояса ніж і вправно перерізав бичкові горлянку. Через кілька хвилин потому бика оббілували і розчинили тушу. Кращі шматки були відрізані для нас, а решту я від нашого імені підніс воїнам. Вони урочисто поділили між собою “дар білих людей”.

Амбопа при допомозі вельми вродливої молодої жінки взявся куховарити. Удвох вони зварили м’ясо у великому глиняному горщику на багатті, розкладеному перед хатиною. Коли м’ясо було майже готове, ми послали людину до Інфадуса, щоб передати йому і королівському сину Скраззі запросини до нашої трапези.

Вони негайно прийшли, сіли на низенькі ослінчики, яких у хатині було декілька штук (кукуани зазвичай не сидять навпочіпки, як зулуси), і допомогли нам впорати наш обід. Старий воїн був надзвичайно ввічливий і люб’язний, а молодий, навпаки, дивився на нас із явною підозрою. Як і всі, він відчував забобонний жах перед нашою білою шкірою і магічними талантами. Але мені здалося, що, коли він побачив, як ми їмо, п’ємо і спимо, як звичайні смертні, його жах почав поступатися місцем похмурій підозрі, яка примусила нас триматися насторожі.

Під час трапези сер Генрі висловив припущення, що, можливо, наші нові знайомі щось знають про долю його брата, — може, вони його бачили коли-небудь або чули про нього. Проте я вважав, що зараз краще не торкатися цього питання.

Після обіду ми набили тютюном свої люльки і закурили. Це викликало в Інфадуса і Скрагти неабиякий подив. Очевидно, кукуани не були знайомі з дивовижними властивостями тютюнового диму. Ці рослини росли скрізь, але, подібно до зулусів, вони тільки нюхали тютюн і абсолютно не вживали його в цьому новому для них вигляді.

Я запитав Інфадуса, коли ми продовжимо нашу подорож, і з радістю почув, що вже ведуться приготування, щоб відправитися наступного ранку, і що вже послані гінці, щоб повідомити короля Твалу про наше прибуття. Виявилося, що Твала перебуває в головній своїй резиденції, яка називається Луу, і готується до великого щорічного святкування, що зазвичай відбувається у перший тиждень червня. На цьому святкуванні бувають присутні й проходять урочистим маршем перед королем усі військові частини, за винятком деяких полків, які несуть гарнізонну службу. Там же відбувається і велике полювання на чаклунів, про яке мова йтиме далі.

Ми мали вирушити вдосвіта. Інфадус, який нас супроводжував, сказав, що коли нас не затримає в дорозі паводок, то ми повинні дістатися Луу надвечір другого дня.

Повідомивши нам усе це, наші гості побажали нам доброї ночі. Ми домовилися чергувати по черзі; троє розляглися на своїх ложах і поринули в блаженний сон, а четвертий пильнував, щоб можлива зрада не захопила нас зненацька.

Розділ IX КОРОЛЬ ТВАЛА

Думаю, що не варто детально описувати нашу подорож в Луу. Скажу лише, що ми йшли туди цілих два дні рівною, широкою дорогою царя Соломона, яка вела в самісіньку глибінь Країни Кукуанів. Що більше ми просувалися вперед, то все плодючішою виглядала земля, а краалі, оточені обробленими полями, траплялися все частіше. Всі вони були споруджені за зразком того крааля, в якому ми зупинялися напередодні, і охоронялися численними гарнізонами військ. У Країні Кукуанів, так само як у зулусів і племені мазаї, кожна придатна до військової служби людина — воїн. Тому у війнах, як наступальних, так і оборонних, фактично бере участь весь народ. На нашому шляху нас обганяли тисячі воїнів — вони поспішали до Луу, щоб узяти участь в урочистому щорічному параді, після якого мало відбутися велике святкування. Ніколи досі мені не траплялося бачити такі численні війська.

Другого дня, надвечір, ми отаборилися на вершині невеликого пагорба, повз який тяглася наша дорога. З цього пагорба ми побачили красиву, родючу рівнину, на якій було розташоване місто Луу. Воно мало величезну, як на тубільне місто, площу: гадаю, що з прилеглими до нього приміськими краалями воно було не менше п’яти миль довкруж. В цих краалях розквартировувалися під час великих урочистостей війська, що прибували з віддалених околиць країни. За дві милі північніше від Луу височів пагорб, що мав вигляд підкови, з яким нам згодом довелося добре ознайомитися. Що й казати, місто було розташоване в прекрасній місцині. Широка річка, через яку було перекинуто кілька мостів, та сама, яку ми бачили зі схилу гір Цариці Савської, протікала повз головну королівську резиденцію і ділила її на дві частини. Оддалеки, десь за шістдесят або сімдесят миль, у рівному видолинку височіли три гори, розташовані у формі трикутника. На вершинах цих диких, крутих і неприступних скель лежав сніг, і за своїми обрисами вони сильно відрізнялися від гір Цариці Савської, схили яких були округлі й пологі.

Бачачи, що ми їх розглядаємо з великим інтересом, Інфадус сказав:

— Там, біля підніжжя цих гір, які ми називаємо “Троє чаклунів”, кінчається Велика Дорога.

— Чому ж саме там? — запитав я.

— Хто це може знати? — відповів старий воїн, знизуючи плечима. — У цих горах, — продовжував він, — багато печер, і між ними є глибокий колодязь. Туди-то мудрі люди в давні часи і відправлялися, щоб знайти те, за чим вони приходили до цієї країни. І там же, у Шатрі Смерті, ми ховаємо своїх королів.

— А навіщо приходили туди ці мудрі люди? — перебив я його нетерпляче.

— Цього я не знаю. Ви, мої повелителі, що спустилися сюди з далеких зірок, повинні це знати самі, — відповів Інфадус, кинувши на нас швидкий погляд.

Очевидно, він не хотів нам сказати всього, що знав.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Ми, жителі зірок, знаємо багато, чого не знаєте ви. Ось, наприклад, я чув, що мудрі люди далекого минулого відправлялися в ці гори за красивим яскравим камінням і жовтим залізом.

— Мій мудрий повелителю, — відповів він холодно. — У порівнянні з тобою я лише безрозсудна дитина, і тому мені не личить говорити про такі речі. Мій повелитель повинен поговорити про це зі старезною Гагулою, коли він буде в житлі короля, бо вона така ж мудра, як і мій повелитель.

Сказавши це, Інфадус пішов. Як тільки ми залишилися самі, я звернувся до своїх друзів і, вказуючи на віддалені гори, вигукнув:

— Он де знаходяться алмазні копальні царя Соломона!

Амбопа, що стояв біля сера Генрі й Гуда, почув ці слова. Я завважив, що останнім часом він став якийсь неуважливий і частенько впадав у задуму.

— Так, Макумазане, — кивнув він, звертаючись до мене зулуською, — алмази знаходяться там, і вони, звичайно, будуть ваші, бо ви, білі люди, дуже любите гроші і сяйливе каміння.

— Звідки ти знаєш, що алмази знаходяться в цих горах, Амбопо? — різко запитав я.

Мені не подобалася таємничість його поведінки і постійні недомовки.

Амбопа засміявся.

— Я бачив це сьогодні вночі уві сні, білі люди, — відповів він і, круто обернувшись, відійшов убік.

— Що наш чорний друг хотів сказати і що у нього на думці? — запитав сер Генрі. — Схоже на те, що він щось знає, але воліє мовчати. Між іншим, Квотермейне, чи не чув він від наших провідників чогось про мого… про мого брата?

— На жаль, нічого. Він розпитував про це всіх, з ким за цей час встиг заприязнитися, але йому казали, що в цій країні ніхто і ніколи не бачив жодної білої людини.

— Невже ви думаєте, що ваш брат міг сюди дістатися? — здивувався Гуд. — Адже ми самі потрапили сюди лише чудом. Окрім того, як би він знайшов дорогу, не маючи карти?

— Не знаю, — сказав сер Генрі, і обличчя його спохмурніло. — Але я гадаю, що все-таки його знайду.

Поки ми розмовляли, сонце поволі сідало за обрій, і раптом на землю впала пітьма. У цих широтах зовсім немає сутінків, тому і немає поступового, м’якого переходу від дня до ночі — день щезає так само раптово, як обривається життя після смерті. Сонце сіло, і весь світ занурився в темряву. Але невдовзі західна крайка неба посвітлішала і виплив повний місяць, заливши сріблястим мерехтливим сяйвом навколишній краєвид. Ми стояли, не маючи змоги ворухнутися, перед цією величною красою, що перед нею померкли навіть зірки, і серця наші, що спрямувалися увись, переповнилися благоговійним трепетом.

Життя моє було сповнене труднощів і клопотів, але є спогади, що наповнюють душу глибокою вдячністю Богові за те, що я пережив. Одна з цих митей — прекрасна місячна ніч на Землі Кукуанів.

Ці роздуми були перервані нашим чемним другом Інфадусом.

— Якщо мої повелителі відпочили, — сказав він, — ми можемо йти далі. В Луу для повелителів уже приготовано житло. Місяць світить яскраво і освітлюватиме нам дорогу.

Всі зголосилися на це і не зволікаючи рушили в дорогу. Через якусь годину ми вже підійшли до міста Луу, яке видавалося величезним. Оточене тисячами сторожових багать, місто здавалося оперезаним величезним вогненним кільцем. Ми наблизилися до рову, через який було перекинуто підйомний міст, і почули брязкіт зброї й глухий окрик вартового. Інфадус проказав пароль, який я до ладу не розчув; варта, впізнавши свого начальника, вітала його, і ми увійшли до міста.

З півгодини ми йшли головною вулицею повз нескінченні ряди хатин, обплетених травою, поки Інфадус не зупинився біля невеликої купки будиночків, що оточували маленький двір, вимощений товченим вапняком.

Увійшовши в дворище, Інфадус оголосив, що ці “жалюгідні житла” призначені для нас. Кожному з нас була приготована окрема хатина. Вони були значно кращі, ніж ті, що ми вже бачили, і в кожній була дуже зручна постіль із духмяного різнотрав’я, накрита дубленою шкурою; тут же стояли великі глиняні глечики з водою. Ледве ми встигли вмитися, як кілька вродливих молодих жінок із глибоким уклоном подали нам вечерю: смажене м’ясо і печені маїсові коржики, красиво викладені на дерев’яних тарелях.

Ми усмак повечеряли, потім попросили перенести всі постелі в одну хатину, причому цей захід обережності викликав усмішку на обличчях милих молодих леді. Смертельно утомлені довгою подорожжю, ми кинулися до постелей і поснули як немовлята.

Коли ми прокинулися, сонце підбилося вже височенько. Жінки-служки, без почуття зайвої соромливості, уже чекали в хатині, оскільки їм наказано було допомогти нам одягнутися, щоб іти на прийом до короля.

— Яке безглуздя! — бурчав Гуд. — Щоб одягти фланелеву сорочку і взути черевики, не треба надто багато часу. Послухайте, Квотермейне, попросіть їх принести мої штани.

Я вволив його прохання, але мені сказали, що ці священні реліквії вже віднесено до короля і що він чекає нас до себе під обід.

Попросивши нашу чарівну обслугу вийти, що їх неабияк здивувало і засмутило, ми стали готуватися до прийому.

Гуд, звичайно, не витримав і знову поголив праву щоку, маючи намір зробити те ж саме з лівою, на якій красувалася густа борода, але ми умовили його нізащо її не чіпати. Щодо мене і сера Генрі, то ми лише як слід умилися і розчесали волосся. Золотаві локони сера Генрі сильно відросли і спадали на плечі, що іще більше робило його схожим на стародавнього данця. Моя ж сива щетина була принаймні на цілий дюйм довша, аніж я маю зазвичай.

Після снідання ми викурили по люлечці, і тут з’явився Інфадус і повідомив, що, коли наша згода, король Твала готовий нас прийняти.

Ми відповіли, що вважали б за краще піти до короля, коли сонце підіб’ється вище, бо ми ще украй натомлені таким довгим шляхом, і вигадали ще низку відмовок. Так завжди слід чинити з тубільцями: коли негайно відгукуєшся на їхні поклики, нашу ввічливість вони схильні сприймати як страх і раболіпство. Отож, хоч ми і прагнули побачити Твалу не менше, аніж він нас, ми все ж таки не квапилися і порпалися ще з годину у нашому багажі, відбираючи з-поміж мізерного запасу речей подарунки для короля і його наближених. Дари ці складалися з вінчестера бідолахи Вентфогеля і кількох низок намиста. Рушницю з набоями було вирішено подарувати його величності, а намисто — його дружинам і придворним. Інфадус і Скрагга вже отримали від нас в подарунок по такому намистові і були від нього в захопленні, оскільки ніколи в житті не бачили нічого подібного. Нарешті ми заявили, що готові йти на прийом, і вийшли з хатини у супроводі Інфадуса і Амбопи, який ніс наші дари.

Пройшовши кількасот ярдів, ми опинилися біля огорожі, схожої на ту, яка оточувала наші хатини, але разів у п’ятдесят довшої, оскільки вона відокремлювала не менше шести чи семи акрів землі. При огорожі тяглася вервечка хатин, в яких жили дружини короля. Якраз навпроти головних воріт, в глибині величезної площі, стояла осібно досить велика споруда, — це була резиденція його величності. Всю решту площі заповнювали численні загони воїнів. їх було не менше семи-восьми тисяч. Коли ми проходили повз них, вони стояли незворушно, немов статуї. Важко передати словами, яким величним видовищем були ці війська, з пишними плюмажами, блискучими списами і залізними щитами, обтягнутими буйволовими шкурами. На вільній частині площі перед королівською будівлею стояло декілька помостів. Три з них ми зайняли за вказівкою Інфадуса, Амбопа став позаду нас, а сам Інфадус залишився при вході до житла короля.

На площі панувала мертва тиша. Більше десяти хвилин ми чекали виходу його величності й весь цей час відчували на собі погляди близько восьми тисяч воїнів. Зізнаюся: відчуття було не з приємних, але ми вдавали, що це нас не обходить. Нарешті двері великої будівлі відчинилися, і звідти вийшов чоловік гігантський на зріст, на плечах якого красувалася прекрасна коротка мантія з тигрових шкур; услід за ним ішов Скрагга і, як нам спершу здалося, висохла, зморшкувата, закутана в хутряний плащ мавпа. Гігант сів на один із помостів, за ним став Скрагга, а скоцюрблена мавпа поповзла рачки і всілася навпочіпки в тіні під навісом.

На площі панувало повне безгоміння.

Раптом гігант скинув з себе мантію і випростався на повен зріст. Це було справді страхітливе видовисько. У нього були потворно товсті губи, широкий плаский ніс і лише одне чорне око, яке палало злостиво, на місці ж другого ока зяяла діра. Ще зроду в житті мені не випадало бачити більш огидну, люту, зажерливу пику. На величезній голові гойдався султан із розкішного білого страусячого пір’я; груди його охоплювала блискуча кольчуга; навколо стегон і правого коліна висіли звичайні прикраси із білих буйволячих хвостів. На шиї цього страхітливого монстра було золоте намисто у вигляді товстого джгута, а на чолі тьмяно мерехтів величезний нешліфований діамант. У руці він тримав довгого, важкого списа. Ми відразу здогадалися, що це Твала.

Мовчання раптом увірвалося: король підняв догори свого списа. У відповідь на це вісім тисяч рук теж підняли свої списи і з восьми тисяч горлянок вирвався триразовий королівський салют: “Куум!” Здавалося, що від цього реву, який можна було порівняти лише з оглушливим гуркотом грому, здригнулася земля.

— Воїни, будьте покірні! — пропищав пронизливий тоненький голосок з-під навісу, де сиділа мавпа. — Це король!

— Це король! — прогриміла у відповідь тисячоголоса луна. — Будьте покірні, воїни, — це король!

Знову на площі запала мертва тиша.

Раптом один із воїнів, що стояв на лівому фланзі, випадково упустив щит, який, брязнувши, впав на вимощену вапняком площу.

Твала холодно зиркнув своїм єдиним оком в той бік, де стояв зляканий воїн.

— Гей ти, підійди-но сюди! — заревів він до порушника тиші. З лав вийшов гарний хлопець і став перед королем.

— Це ти упустив щит, незграбний пес? Це ти зганьбив мене перед гістьми із далеких зірок? Як ти посмів це зробити?

Хоч яка була темна шкіра бідного хлопця, ми побачили, що він зблід.

— О Телець Чорної Корови, — прошепотів юний воїн, — це сталося ненароком.

— Ну, то за цю випадковість ти повинен заплатити життям! Готуйся до смерті.

— Я лише бик короля! — помертвілими губами вимовив хлопець.

— Скрагга! — загримів король. — Покажи мені, як ти умієш володіти зброєю. Убий цього незграбного пса!

Із зловісною усмішкою Скрагга вийшов наперед і наставив свого списа. Бідолашна жертва стояла нерухомо, закривши обличчя руками. А ми в цю мить скам’яніли від жаху.

Скрагга змахнув списом і встромив його в груди хлопцеві; удар був такий потужний, що спис, прохромивши тіло наскрізь, вистромився на цілий фут між лопатками. Змахнувши руками, нещасний впав як підкошений. Гомін несхвалення, подібно до віддаленого гуркоту грому, прокотився зімкнутими рядами воїнів і завмер. Ми ще цілком не усвідомили весь жах цієї кривавої трагедії, аж тут сер Генрі зі страшними прокляттями схопився на ноги, але, приголомшений загальною безмовністю, опустився на своє місце.

— Чудовий удар, — вдоволено мовив король. — Приберіть його звідси!

Четверо вийшли з лав, забрали тіло убитого і винесли його геть з очей.

— Засипте криваві плями, засипте їх! — пропищав пронизливо голосок мавпоподібної істоти. — Король сказав своє слово, і вирок його здійснено!

З хатини вийшла дівчина із мискою, наповненою товченим вапняком, і густо посипала ним калюжі крові. Сер Генрі скаженів і ледве стримував обурення, що клекотіло в грудях. Ми ледве його заспокоїли.

— Заради Бога, сидіть тихо! — шепнув я йому. — Пам’ятайте, що від нашої стриманості залежить наше життя.

Сер Генрі з трудом опанував себе.

Поки прибирали сліди недавньої трагедії, Твала сидів мовчки, але, як тільки дівчина віддалилася, він звернувся до нас:

— Привіт вам, білі люди, що прийшли сюди невідомо звідки і навіщо!

— Привіт і тобі, Твало, королю кукуанів! — відповів я.

— Білі люди, звідки ви прийшли і що ви шукаєте в нашій країні?

— Ми спустилися із зірок, щоб подивитися на Землю Кукуанів. Не питай нас, як ми це зробили.

— Велику ж подорож ви здійснили, щоб поглянути на таку маленьку країну. А ось ця людина, — показав він на Амбопу, — теж спустилася із зірок?

— Так, і він, — не змигнув оком я. — На небесах теж є люди твого кольору шкіри. Але не питай нас про речі, які вищі за твоє розуміння, королю Твало!

— Ви, люди зірок, дуже зухвалі, — відповів Твала досить агресивно. — Не забувайте, що зірки далеко, а ви тут. А що як я зроблю з вами те саме, що з отим невдахою?

Я гучно розреготався, хоча мені було зовсім не до сміху.

— О королю! — мовив я. — Будь обережний, коли ступаєш по гарячому камінню босоніж, тримай меча за руків’я, щоб не поранити собі руки. Якщо хоч одна волосина впаде з моєї голови або з голови моїх друзів, тебе вразить смерть. Хіба твої люди, — продовжував я, показуючи на Інфадуса і мерзотника Скраггу, який в цей час витирав кров нещасного хлопця зі свого списа, — не розповіли тобі про нас? І чи бачив ти людину, подібну до нього? — І я вказав на Гуда, абсолютно упевнений в тому, що ніколи нічого схожого він не міг бачити.

— Справді, таких людей я ніколи не бачив, — відповів король.

— Хіба вони не говорили тобі, як ми вражаємо смертю здалека?

— Говорили, але я їм не вірю. Дай-но мені поглянути, як ви це робите. Он, поціль у одного з тих воїнів, — і він показав на протилежний бік площі, — і тоді я повірю.

— Ні, — відповів я, — ми не проливаємо безневинної крові. Ми вбиваємо лише тоді, коли людина чимось завинила і заслуговує на таку кару. Якщо ж ти хочеш переконатися в нашій могутності, звели своїм слугам пригнати в твій крааль бика, і він впаде мертвим, перш ніж пробіжить двадцять кроків.

— Ні, — хижо вишкірив зуби король, — убий людину, і тоді я повірю.

— Гаразд, королю! Хай буде по-твоєму, — сказав я спокійно. — Пройдися площею до воріт крааля, і, перш ніж ти дійдеш туди, ти будеш мертвий. Якщо не хочеш іти сам, пошли твого сина Скраггу. (Треба сказати, що тої миті я із величезним задоволенням підстрелив би цього негідника.)

Почувши ці слова, Скрагга з криком жаху кинувся в хатину. Твала зверхньо зиркнув на мене і спохмурнів: моя пропозиція йому була явно не до душі.

— Хай приженуть молодого бика, — наказав він двом слугам.

Ті щодуху кинулися виконувати його наказ.

— Тепер, — сказав я, звертаючись до сера Генрі, — стріляйте ви. Я хочу показати цьому негіднику, що я не єдиний чаклун у нашій компанії.

Сер Генрі негайно ж узяв рушницю і звів курка.

— Сподіваюся, я не промахнуся, — сказав він, важко зітхнувши.

— Якщо не вцілите з першого разу, стріляйте вдруге. Цільтеся зі ста п’ятдесяти ярдів і виждіть, поки тварина не обернеться до вас боком.

Знову запала мовчанка.

Раптом з-за воріт крааля виткнувся бик. Побачивши таке юрмисько люду, він спинився як укопаний, витріщивши налякані безтямні очі, потім круто обернувся і замукав.

— Стріляйте! — прошепотів я.

— Бум! Бум! — пролунав оглушливий постріл, і всі побачили, що бик лежить на спині, судомно смикаючи ногами: розривна куля втрапила йому простісінько під ребра.

Багатотисячний гомін пронісся над рядами.

З незворушним виглядом я обернувся до короля:

— Ну що, збрехав я тобі, королю?

— Ні, біла людино, ти сказав правду, — відповів Твала майже із забобонним жахом.

— Слухай, Твало, — продовжував я, — ти все бачив. Знай же, ми прийшли сюди з миром, а не з війною. Поглянь! — І я високо підвів вінчестер. — Ось цією палицею з діркою посередині ти зможеш вбивати, як і ми. Тільки пам’ятай, що вона зачаклована. Якщо ти піднімеш цю чарівну палицю проти людини, вона уб’є тебе. Стривай! Я хочу показати тобі ще дещо. Хай один із твоїх воїнів відійде від нас на сорок кроків і встромить в землю руків’я списа так, щоб його лезо було звернене до нас пласким боком.

Цей наказ був миттєво виконаний.

— Тепер, королю, дивися! Звідси я вщент рознесу цього списа. Ретельно прицілившись, я вистрілив, і куля, ударивши в середину леза, пошматувала його на друзки.

Площа знову видихнула сторопіло.

— Так от, Твало, ми даруємо тобі цю зачаровану палицю, і згодом я навчу тебе, як з нею поводитися. Але остерігайся спрямувати чарівництво зоряних небожителів проти земної людини! — І з цими словами я подав йому рушницю.

Король узяв наш подарунок дуже обережно і поклав його біля своїх ніг. У цю хвилину я помітив, що зморщена мавпоподібна істота виповзла з-під навісу хатини. Вона повзла рачки, але, коли наблизилася до місця, де сидів король, звелася на ноги, скинула з себе хутряний плащ, і перед нами постала найдивовижніша людська потвора. Це була спорохнявіла бабище, обличчя якої так зморщилося і висохло від віку, що було не більше, аніж у немовляти. Все воно було порите глибокими жовтими зморшками, серед яких провалена щілина позначала рот, а нижче стирчало уперед гостре, гачкувате підборіддя. Носа у цієї істоти не було, і взагалі її можна було сприйняти за висохлу на сонці мумію, якби не великі чорні очі, що палали яскравим полум’ям з-під абсолютно сивих брів, над якими виступав жовтий, як пергамент, лоб. Що ж до голови, то вона була лиса, як бубон, і зморшкувата жовта шкіра на черепі рухалася, як шкіра на капюшоні кобри.

Ми мимоволі здригнулися від жаху і огиди, побачивши цю страшну потвору. З хвилину вона стояла нерухомо, потім раптом витягла свою кістляву руку, схожу на лапку хижого птаха з кігтями завдовжки майже дюйм і, поклавши її на плече Твали, раптом заговорила тонким, пронизливим голосом:

— О королю, слухай мене! Слухайте мене, о воїни! Слухайте, гори, рівнини і річки, і вся рідна Країна Кукуанів! Слухайте, небеса і сонце, і дощ, і бурі, і тумани! Слухайте, чоловіки і жінки, хлопці й дівчата, і ви, немовлята, що лежать в утробі матерів! Слухай мене, все живе і те, що має померти! Слухай мене, все, що померло і має знову ожити і знову померти! Слухайте! Дух життя знаходиться в мені, і я пророкуватиму. Я пророкуватиму! Я пророкуватиму!

Останні її слова відлунили слабким криком, і жах охопив усіх присутніх, включаючи і нас. Стара була справді страхітлива.

— Кров! Кров! Кров! Річки крові, кров усюди! — знову залементувала вона. — Я бачу її, чую її запах, відчуваю її смак — вона солона! Вона біжить по землі червоним потоком і падає з неба дощем.

Кроки! Кроки! Кроки! Це хода білої людини. Вона йде здалеку. Земля здригається від її кроків; тремтить і тріпоче перед своїм володарем.

Яка чудова ця кров, ця червона, яскрава кров! Немає нічого кращого за запах свіжої крові! Леви жадібно хлебтатимуть її, хижі птахи омиватимуть у ній свої крила і пронизливо кричатимуть від радості!

Я стара! Стара! Я бачила в своєму житті багато крові. Ха-ха-ха! Але я побачу її ще більше, перш ніж помру, і душу мою охопить радість і веселощі. Скільки мені років, як ви гадаєте? Ваші батьки знали мене і їхні батьки знали мене, і батьки їхніх батьків. Я бачила білу людину і знаю її бажання. Я стара, але гори старіші за мене. Скажіть мені, хто проклав Велику Дорогу? Хто накреслив малюнки на скелях? Хто там спорудив трьох Мовчазних, що сидять в горах біля колодязя і споглядають нашу країну? — І вона вказала на три круті скелясті гори, на які ми звернули увагу ще напередодні. — Ви не знаєте, а я знаю. Задовго до вас тут були білі люди. І вони знову прийдуть сюди, і вас не стане, бо вони пожеруть і знищать вас. Так! Так! Так!

І навіщо вони приходили сюди, ці Білі, Грізні, Мудрі, Могутні, уперті й майстерні в чаклунстві люди?

О королю! Звідки у тебе блискучий камінь, що прикрашає твоє чоло? О королю! Чиї руки зробили залізну кольчугу, яку ти маєш на своїх грудях? Ти не знаєш, а я знаю. Я — Стара, Мудра, я — Ізанузі, велика чаклунка!

Потім вона повернула свою лису голову хижого птаха в наш бік і вигукнула:

— Чого ви шукаєте у нас, білі люди, що спустилися із зірок, так, так, із зірок! Ви шукаєте людину, що загубилася? Ви її тут не знайдете, її немає в нашій країні. Вже давним-давно жодна біла людина не ступала на нашу землю, окрім одної, але і та покинула цю землю, щоб померти. Ви прийшли за блискучим камінням! Я знаю це, знаю. Ви знайдете його, коли висохне кров. Але чи повернетеся ви туди, звідки прийшли, а може, залишитеся тут? Ха-ха-ха!

А ти, чоловіче із темною шкірою і гордовитою поставою, — і вона вказала своїм кістлявим пальцем на Амбопу, — хто ти і чого шукаєш? Звичайно, не блискучого каміння, не жовтого сяйливого заліза — це ти полишаєш для “білих жителів зірок”. Мені здається, я знаю тебе. Мені здається, я чую запах крові у твоєму серці. Скинь свою мучу…

Раптом обличчя цієї огидної істоти стало сіпатися, з рота її виступила піна, і її охопили корчі. Її підняли і понесли в хатину.

Король встав, ноги його тремтіли з остраху, зробив жест, і полки бездоганним строєм попрямували до виходу.

Через кілька хвилин величезна площа збезлюділа, і ми залишилися наодинці з королем і його нечисленною свитою.

— Білі люди, — сказав він, — я гадаю, всіх вас треба віддати в обійми смерті. Гагула мовила дивні пророцтва. Що ви скажете?

Я розсміявся:

— О королю, будь обережний! Нас не так легко убити. Ти бачив, що ми зробили з биком? Невже ти хочеш, щоб ми зробили з тобою те ж саме?

Твала зиркнув недобрим оком.

— Не личить загрожувати королю, — сказав він похмуро.

— Ми не загрожуємо, а говоримо правду. О королю! Спробуй нас убити, і тобі не минути лиха.

Велетень-дикун поклав руку на лоба і на хвилину замислився.

— Йдіть собі, — промовив він нарешті. — Сьогодні увечері буде велике свято. Ви побачите його. Не бійтеся, я не готую вам пастку. А завтра я подумаю, що мені з вами робити.

— Гаразд, королю, — мовив я байдуже. Ми встали і у супроводі Інфадуса пішли до нашого краалю.

Розділ X ПОЛЮВАННЯ НА ЧАКЛУНІВ

Коли ми підійшли до своєї хатини, я запросив Інфадуса ввійти досередини.

— Послухай, Інфадусе, — звернувся я до нього, — ми хочемо поговорити з тобою.

— Хай мої повелителі говорять.

— Нам здається, Інфадусе, що король Твала — жорстока людина.

— Це так, о мої повелителі! На жаль! Країна стогне від його жорстокості. Сьогодні вночі ви переконаєтесь на власні очі. Вночі буде велике полювання на чаклунів. Багатьох вистежать і уб’ють. Ніхто не може бути спокійний за своє життя. Якщо король побажає відняти у людини її худобу або її життя, або ж якщо він підозрює, що людина може зчинити проти нього заколот, тоді Гагула, яку ви бачили, або інша жінка з полювальниць за чаклунами, навчених нею, оголосять, ніби ця людина — чаклун, і її уб’ють. Багато хто загине цієї ночі, перш ніж зблідне місяць. Так було завжди. Можливо, і мені загрожує смерть. Дотепер мене щадили, бо я досвідчений у військовій справі і мене люблять мої воїни, але я не знаю, як довго мені вдаватиметься зберегти життя. Країна стогне від жорстокості короля Твали. Вона знемагає під його кривавим гнітом.

— Так чому ж, Інфадусе, народ не повалить його?

— О ні, повелителю, все ж таки він король, та і якби його убили, Скрагга став би правити замість нього, а серце Скрагги ще чорніше, ніж серце його батька, Твали. Якби Скрагга став королем, те ярмо, яке він надів би на наші шиї, було б важче за ярмо Твали. Якби Імоту був живий або якби не загинув його син Ігнозі, все було б інакше. Але їх немає вже з-поміж живих.

— Звідки ти знаєш, що Ігнозі помер? — запитав чийсь голос позаду.

Ми здивовано озирнулися, щоб подивитися, хто говорить. Це був Амбопа.

— Що ти хочеш сказати, хлопче? — запитав Інфадус. — І чому ти насмілюєшся говорити?

— Послухай, Інфадусе, — сказав Амбопа. — Вислухай мою розповідь. Багато років тому в цій країні був убитий король Імоту, а його дружина разом із сином, якого звали Ігнозі, врятувалася втечею. Чи не так?

— Атож.

— Розказували, що жінка із хлопчиком загинули в горах. Чи правда це?

— Правда.

— Гаразд. Але сталося інакше — і мати, і син, Ігнозі, не померли. Вони перебралися через гори і разом із одним кочовим плем’ям пройшли через піски, що лежать за горами, і дісталися нарешті землі, де теж є вода і ростуть трава і дерева.

— Звідки ти знаєш це?

— Слухай. Вони йшли все далі і далі протягом багатьох місяців, поки не досягли нарешті землі, де живе войовниче плем’я амазулу, споріднене з кукуанами. Серед цього племені вони і жили упродовж багатьох років, поки нарешті мати не померла. Тоді син її, Ігнозі, знов став блукальцем і пішов до країни чудес, де живуть білі люди, і там він ще багато років учився мудрості білих.

— Дивну історію ти розповідаєш, — недовірливо втрутився Інфадус.

— Довгі роки він провів там — був і слугою, і воїном, але в серці своєму беріг усе, що мати розповідала йому про його батьківщину. Він сушив голову, як би повернутися і побачити свій народ і будинок свого батька перш, ніж йому самому судилося померти. Багато років він чекав, і ось доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди відправилися в далеку мандрівку і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони подолали палючу пустелю, переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів, і зустрілися з тобою, о Інфадусе!

— Ти, мабуть, божевільний, інакше ти так не говорив би, — відповів старий воїн, уражений тим, що почув.

— Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брате мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

З цими словами він одним порухом зірвав пов’язку зі стегон і постав перед нами абсолютно голий.

— Поглянь-но сюди, — сказав він. — Чи знаєш ти, що це таке? — І він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її роззявленій пащі трохи вище стегна. Очі Інфадуса трохи не вилізли з очниць від подиву. Через мить він впав на коліна.

— Куум! Куум! Це син мого брата, це король!

— Хіба я не сказав тобі те ж саме, брате мого батька? Встань — я ще не король, але із твоєю допомогою і за допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду — спочатку земля закривавиться, але я додам, що проллється і її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, адже це з її намови убили мого батька і вигнали мою матір. А зараз, Інфадусе, вибирай. Чи побажаєш ти вкласти свою руку в мою і допомагати мені? Чи захочеш ти поділити зі мною небезпеки, які загрожують мені, і допомогти повалити тирана і вбивцю, чи не захочеш? Вибирай.

Старий замислився, поклавши на лоба руку. Потім він підвівся, наблизився до Амбопи або, точніше, Ігнозі, схилився перед ним у поклоні і торкнувся його руки:

— Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден вкласти мою долоню в твою і слугувати тобі до самої смерті. Коли ти був дитиною, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, щоб битися за тебе і за свободу.

— Ти добре сказав, Інфадусе! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною в країні після короля. Якщо мене чекає поразка, ти, ймовірно, теж загинеш, але твоя смерть і так не за горами. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти це блискуче каміння, ви одержите його стільки, скільки будете в змозі винести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, — що він не зовсім точно судить про англійців. Багатство — непогана штука, і, якщо воно нам судилося, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Проте від свого імені я хочу додати дещо. Мені завжди подобався Амбопа, і, щодо мене, я буду з ним поряд у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням помщуся на цьому злобному дияволі Твалі. А що скажете ви, Гуде, і ви, Квотермейне?

— Що ж, — озвався капітан, — ви можете йому передати, що бійка, безумовно, непогана штука і радує серце справжнього мужчини. Тому на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову — хай він дозволить мені ходити в штанах. Я переклав його відповідь.

— Дякую, друзі, — сказав Ігнозі, себто Амбопа. — А що скажеш ти, Макумазане? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, аніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, трохи замислившись.

— Амбопо, або Ігнозі, — відповів я статечно, — я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трохи боязка (тут Ігнозі посміхнувся), але, з іншого боку, я відданий своїм друзям, Ігнозі. Ти був відданий нам і поводився як справжній мужчина, і я не полишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на прожиток, отож я приймаю твою пропозицію щодо алмазів, якщо нам хоч колись вдасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, у пошуках зниклого брата Інкубу. Ти маєш допомогти нам знайти його.

— Я це зроблю, — відповідав Ігнозі. — Послухай, Інфадусе, — звернувся він до старого воїна, — заклинаю тебе священною змією, що обвилася навколо мого тіла, скажи мені: чи відомо тобі, щоб нога якої-небудь білої людини ступала на цю землю?

— Ні, Ігнозі.

— Якби білу людину бачили тут або чули про неї, ти знав би про це?

— Звичайно, знав би.

— Ти чуєш, Інкубу? — звернувся Ігнозі до сера Генрі. — Його тут не було.

— Так, так, — важко зітхнув сер Генрі. — Мабуть, йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отже, всі наші зусилля марні! Тож нехай справдиться Господня воля!

— Ну, а зараз до діла, — увірвав я його, щоб уникнути цієї сумної теми. — Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але у який спосіб ти здійсниш свій намір?

— Ще не знаю. Чи є у тебе який-небудь план, Інфадусе?

— Ігнозі, сине блискавки, — мовив його дядько, — сьогодні вночі буде великий танок і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох людей запанує горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танок закінчиться, я звернуся до декого з головних воєначальників, які, у свою чергу, якщо мені вдасться навернути їх на свій бік, говоритимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли на власні очі переконатися, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своєю орудою двадцять тисяч списів. А зараз я маю іти, щоб добре все обміркувати і підготуватися. Коли закінчиться танок, якщо доти ми залишимося живі, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в будь-якому разі нам випадає війна.

У цю мить наша нарада була перервана гучними вигуками, що сповіщали про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же ввійшли троє воїнів. Кожен ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

— Дари мого повелителя короля білим людям, що спустилися із зірок! — виголосив герольд, що супроводив їх.

— Ми дякуємо королю, — вклонився я. — Ідіть.

Посланці пішли, а ми з неабияким інтересом почали роздивлятися зброю. Такої прекрасної кольчуги нам ніколи не доводилося бачити. Ланки її були такі тонкі, що, коли її скласти, уся вона цілком могла уміститися у жмені.

— Невже ці речі виробляють у вашій країні, Інфадусе? — запитав я. — Вони дуже майстерні.

— Ні, мій пане, вони дійшли до нас від наших предків. Ми не знаємо, хто їх зробив. Тепер їх залишилося зовсім мало, і тільки люди, в жилах яких тече королівська кров, мають на них право. Це зачаклована одіж, крізь яку не проникне спис. Тим, хто їх має, майже не загрожує небезпека в бою. Король або чимось задоволений, або ж дуже страшиться чогось, інакше він би не надіслав цих дарунків. Одягніть їх сьогодні увечері, повелителі.

Решту дня ми провели спокійно. Ми відпочивали і обговорювали своє становище, яке, треба сказати, викликало певну тривогу. Нарешті сонце сіло, спалахнули сотні сторожових багать, і в темряві ми почули важку ходу багатьох ніг і брязкіт сотень списів — це йшли полки, щоб зайняти призначене для кожного з них місце і підготуватися до великого свята.

Зійшов сліпучий повний місяць. Ми стояли, милуючись місячною ніччю, коли прибув Інфадус у повному військовому обладунку, його супроводжував ескорт із двадцяти чоловіків, який мав доставити нас до місця святкувань. За порадою Інфадуса ми вже надягли кольчуги, які прислав нам король, причому поверх ми вдягли повсякденний одяг. Ми виявили, що в них нам було напрочуд легко і зручно. Ці сталеві сорочки, які, очевидно, були колись зроблені для величезних на зріст людей, вільно бовталися на Гудові й на мені, але могутню фігуру сера Генрі кольчуга облягала, як рукавичка. Потім ми пристебнули до пояса револьвери, узяли бойові сокири, прислані нам королем, і пішли.

Коли ми наблизилися до майдану, де вранці нас приймав король, то побачили, що весь він заповнений людьми. Близько двадцяти тисяч воїнів було вишикувано по колу, кожен полк окремо. Полки, в свою чергу, поділялися на загони, між якими були залишені вузькі проходи, щоб дати можливість мисливцям за чаклунами рухатися ними туди й сюди.

Неможливо собі уявити видовище більш грандіозне, аніж це величезне скупчення озброєних воїнів, що стояли бездоганним строєм. Вони стояли в абсолютному мовчанні, і місяць заливав своїм сяйвом ліс піднятих списів, їхні величні постаті, пера на уборах і доладні контури їхніх барвистих щитів. Куди не кинь оком, усюди ряд у ряд виднілися нерухомі, застиглі обличчя, над якими здіймалися незліченні ряди списів.

— Це, мабуть, уся армія тут? — запитав я Інфадуса.

— Ні, Макумазане, — відповів він, — лише третина її. Одна третина щорічно присутня на цьому святкуванні, друга третина охороняє підступи до крааля на випадок якогось заколоту, а ще десять тисяч несуть гарнізонну службу на передових постах навкруги Луу, інші ж охороняють краалі по всій країні. Ти сам бачиш, що це численний народ.

— Вони дуже мовчазні, — зауважив Гуд.

Дійсно, напружена тиша при такому величезному скупченні люду викликала якесь важке відчуття.

— Що говорить Бугван? — запитав Інфадус.

Я переклав.

— Ті, над ким витає тінь смерті, завжди мовчазні, — похмуро відповів він.

— І багато буде убито?

— Дуже багато!

— Здається, — звернувся я до своїх супутників, — нам випало бути присутніми на величезних гладіаторських іграх, на які не жалкують коштів.

По обличчю сера Генрі пробіг нервовий трем, а Гуд заявив, що йому дуже хотілося б, аби ми могли відхилитися від участі в цій розвазі.

— Скажи мені, — знов звернувся я до Інфадуса, — чи не загрожує нам небезпека?

— Не знаю, мій повелителю. Думаю, що ні. В усякому разі, не виявляйте страху. Якщо ви переживете цю ніч, все ще може обійтися благополучно. Воїни ремствують на короля.

Отак перемовляючись, ми йшли до майданчика посередині площі, де були споруджені помости.

З боку королівської будівлі сюди простував гурт людей.

— Це король Твала, його син Скрагга і старезна Гагула, а з ними ті, хто вбиває. — Інфадус показав на свиту короля.

Їх було чоловік дванадцятеро, всі гігантські на зріст і страхітливої зовнішності. В одній руці кожен тримав списа, а в другій — важку “керрі” (себто дубину).

Король опустився на стілець у самому центрі, Гагула скоцюрбилася біля його ніг, а Скрагга і кати стали позаду.

— Привіт вам, о білі повелителі! — вигукнув Твала, коли ми підійшли. — Сідайте, не марнуючи дорогоцінного часу, — ніч дуже коротка для тих справ, які мають відбутися. Ви прийшли вчасно, вам належиться побачити величне видовище. Озирніться навколо, білі повелителі, озирніться! — Своїм єдиним злобним оком він обвів полки один за одним. — Чи можуть зірки показати вам щось подібне? Дивіться, як вони тремтять у своїй мізерності, всі ті, хто зачаїв у серці злість і страшиться небесного правосуддя!

— Починайте! Починайте! — верескнула Гагула своїм тонким, пронизливим голосом. — Гієни голодні, вони виють і прагнуть їжі. Уже час!

На мить запала напружена тиша, жахлива від передчуття того, що мало зараз скоїтися.

Король здійняв свого списа, і раптом двадцять тисяч ніг піднялися, неначе вони належали одній людині, і гучно тупнули об землю, стрясаючи її. Це повторилося тричі.

Потім в якомусь віддаленому кутку кола самотній голос затягнув пісню, схожу на голосіння. Приспів її звучав приблизно так:

— Яка доля людини, народженої від жінки?

І з грудей кожного учасника цього величезного зборища вирвався у відповідь гук:

— Смерть!

Поступово один за одним загони підхоплювали пісню, поки нарешті її не заспівало все присутнє військо. Мені було важко розрізнити слова, але я зрозумів, що в ній мовилося про людські пристрасті, печалі й радощі. Часом це скидалося на любовну пісню, тоді мелодія велично переростала у бойовий гімн і, нарешті, все скінчилося похоронним плачем, який раптово завершився надривним зойком. Відлуння його, від якого кров холола в жилах, прокотилося околицями. Потім знов запанувало мовчання, але король здійняв руку, і тиша була порушена знову. Почувся швидкий тупіт ніг, і з лав воїнів вибігли нам назустріч дивні та зловісні істоти.

Коли вони наблизилися, ми побачили, що це старі потворні жінки, їхні сиві пасма, прикрашені риб’ячими міхурами, маяли на бігу. Обличчя були розфарбовані смугами жовтого і білого кольору, зміїні шкури бовталися за плечима, навкруги пояса бряжчали прикраси з людських кісток. Кожна тримала в зморщеній руці маленький роздвоєний жезл. Всього їх було десятеро. Наблизившись до нас, вони зупинилися, і одна з них, протягнувши свій жезл у напрямку скарлюченої Гагули, вигукнула:

— Мати, стара Мати! Ми прийшли!

— Так! Так! Так! — озвалося диявольське створіння. — Чи гострий ваш зір, той, який бачить у пітьмі?

— Наші очі гострі, Мати.

— Так! Так! Так! Чи чуткі ваші вуха, ізанузі, ті, які чують слова, ще не мовлені язиком?

— Наші вуха чуткі, Мати.

— Так! Так! Так! Чи не сплять ваші відчуття, ізанузі, чи можете ви почути запах крові, чи можете ви очистити країну від злочинців, які замишляють зло проти короля і проти своїх сусідів? Чи готові ви вершити правосуддя небес, ви, яких я навчила, хто скуштував від хліба моєї мудрості й угамував спрагу з джерела мого чарівництва?

— Ми готові, Мати!

— Тоді йдіть! Не баріться ви, хижачки. Подивіться на вбивць, — і вона показала на зловісну групу катів, що стояли позаду. — Хай вони наточать свої списи. Білі люди, що прийшли здалеку, хочуть бачити. Біжіть!

З диким воланням страхітливі фурії розсипалися навсібіч, пристрибуючи під стукіт кісток на поясі, простуючи до намічених жертв, яких хижа рука вихопить із маси людей. Ми не могли стежити за всіма і тому зосередили свою увагу на тій ізанузі, яка опинилася ближче за інших. За кілька кроків від воїнів вона зупинилася і закружляла в шаленому танку, викрикуючи щось дике: “Я відчуваю його, лиходія!”, “Він близько, той, хто отруїв свою матір!”, “Я чую думки того, хто замишляє зло проти короля!”.

Все швидше і швидше кружляла вона в танку, поки не довела себе до такої знавіснілості, що піна клаптями вилітала з її скреготливих щелеп, очі викотилися з орбіт, і все тіло трусилося, як у лихоманці. Раптом вона завмерла на місці і вся напружилася, як мисливський собака, що вчув дичину. Потім, витягнувши вперед свій жезл, почала крадькома підповзати до воїнів, що стояли перед нею.

Вона чатувала на жертву, як хижий птах, а шерега воїнів від нервової напруги аж сахнулася назад. Ми в цей час стежили за її рухами, скам’янівши від жаху. Нарешті, пересуваючись поповзом, вона знов зупинилася в іншому місці, як собака, що робить стійку, і потім проповзла ще кроків зо два.

Раптом вона з диким воланням схопилася і тицьнула високого воїна своїм роздвоєним жезлом. Умить двоє воїнів, що стояли поряд з ним, схопили за руки приречену на смерть людину і потягли до короля.

Нещасний не чинив опору, але ми помітили, що він насилу переставляє ноги, неначе вони паралізовані, а його пальці, з яких випав спис, мляві, як у щойно померлої людини.

Поки його тягли, двоє огидних катів вийшли йому назустріч. Порівнявшись зі своєю жертвою, вони обернулися до короля, чекаючи наказу.

— Убити! — ревнув король.

— Убити! — прохрипіла Гагула.

— Убити! — луною озвався Скрагга зі зловтішним сміхом.

Не встигли ще завмерти ці слова, як страшна кара вже відбулася.

Один з катів встромив свій спис просто в серце жертви, а другий для певності розтрощив їй череп своєю здоровезною дубиною.

— Один, — відкрив рахунок король Твала.

Тіло відтягли на кілька кроків убік і кинули.

Ледве встигли це закінчити, як притягли іншого бідолаху, немов бика на бійню. На плечах у нього був плащ із шкури леопарда, отож це був не простий воїн. Знов пролунав жахливий наказ, і жертва впала мертвою.

— Два, — рахував король.

Так продовжувалася ця кривава гра, поки близько сотні мертвих тіл не було укладено рядами позаду нас. Я чув про змагання гладіаторів при цезарях і про бої биків в Іспанії, але я беру на себе сміливість засумніватися в тому, чи було все це таке ж страхітливе, як кукуанське полювання за чаклунами. Принаймні, змагання гладіаторів та іспанські бої биків давали хоч якусь розвагу глядачам, що тут, певна річ, була абсолютно відсутня. Найзапекліший любитель гострих відчуттів постарався б уникнути подібного видовища, якби знав, що саме він, власною персоною, може бути учасником наступного “номера”.

Якоїсь миті ми не витримали, підвелися і гнівно запротестували, але Твала різко зупинив нас.

— Хай здійснюється правосуддя, білі люди! Ці собаки — злочинні чаклуни, і те, що вони повинні померти, справедливо, — така була відповідь, якої він нас удостоїв.

Близько половини одинадцятої настала перерва. Мисливці за чаклунами скупчилися разом, очевидно, стомлені своєю кривавою роботою, і ми думали, що вистава скінчилася. Але не тут-то було. На наш подив, стара Гагула підхопилася зі свого місця, де вона сиділа скоцюрбившись. Спираючись на палицю, вона зашкандибала майданчиком до нас.

Ця навісна стара відьма з головою стерв’ятника, що зігнулася коцюбою під тягарем довжезного віку, була огидна і страшна, коли, п’яніючи від крові, вона починала кидатися туди-сюди, винюхуючи жертву, так само, як і її зловісні учениці. Вона бігала назад і вперед, монотонно завиваючи щось собі під ніс, і нарешті кинулася до високого воїна, що стояв на чолі одного з полків, і зачепила його жезлом. По рядах прокотився багатоголосий зойк. Та знов два воїни цього полку схопили жертву і повели на страту. Згодом ми дізналися, що приречений володів величезним багатством і був дуже впливовим, оскільки доводився двоюрідним братом королю.

Його доконали, і король підбив підсумок: “вполювали” сто трьох людей. Потім Гагула знов почала скакати, поступово все наближуючись до нас.

— Хай мене повісять, якщо вона не збирається випробувати свої фокуси на нас! — розлючено вигукнув Гуд.

— Дурниці! — відмахнувся сер Генрі.

Що ж до мене, то коли ця стара відьма, продовжуючи свій диявольський танець, просувалася все ближче і ближче до нас, у мене душа втекла в п’яти. Я озирнувся на довгі ряди трупів, і мене аж затіпало.

А Гагула кружляла, як ожила коцюба, і очі її виблискували диявольським вогнем.

Ось вона уже за кілька кроків од нас. Очі величезного натовпу стежили за її рухами з напруженою увагою. Нарешті вона стала як укопана.

— Хто з нас? — сказав ніби сам до себе сер Генрі.

Через мить всі сумніви розвіялися — стара стрімким рухом торкнулася плеча Амбопи, себто Ігнозі.

— Я відчуваю його! — засичала вона. — Убийте, убийте його — він знаряддя зла! Убийте його, незнайомця, перш ніж через нього проллються потоки крові! Убий його, о повелителю!

Запала мовчанка, якою я негайно скористався.

— О королю! — вигукнув я, підхоплюючись зі свого сидіння. — Ця людина — слуга твоїх гостей, він їхній собака. Той, хто проллє кров нашого собаки, тим самим проллє нашу кров. У ім’я священного закону гостинності прошу в тебе захисту для нього.

— Гагула, мати всіх знахарок, почула його. Він має вмерти, білі люди! — похмуро проказав Твала.

— Ні, він не помре, — наполіг я, — помре той, хто наважиться його торкнутися!

— Схопити цю людину! — проревів Твала катам, які стояли навколо, з ніг до голови забризкані кров’ю своїх жертв.

Вони зробили було крок до нас, але раптом завагалися. Що ж до Ігнозі — він здійняв свого списа, очевидно, маючи намір дорого продати своє життя.

— Назад, собаки! — гукнув я. — Якщо ви хочете побачити світло завтрашнього дня! Якщо хоч одна волосина впаде з його голови, ваш король помре! — і я навів на Твалу револьвер.

Сер Генрі й Гуд також схопили револьвери. Сер Генрі навів свій на головного ката, який зробив крок уперед, щоб виконати вирок, а Гуд ретельно прицілився в Гагулу.

Твала помітно здригнувся, коли дуло мого револьвера зупинилося на рівні його широких грудей.

— Ну, — сказав я, — що ж буде, Твало?

Тоді він заговорив:

— Приберіть ваші зачакловані трубки, — вичавив спроквола він. — Ви просили мене в ім’я гостинності, отже, лише заради цього, а не зі страху перед тим, що ви можете зробити, я пощаджу його. Ідіть із миром.

— Гаразд, — відповів я якомога спокійніше. — Ми втомилися від кровопролиття і хотіли б відпочити. Танок скінчено?

— Скінчено, — похмуро відповів Твала. — Хай цих собак, — він показав на довгі купи трупів, — викинуть на корм гієнам і хижим птахам, — і він підняв свого списа.

Тієї ж миті у повному мовчанні полки почали один за одним виходити з воріт крааля. Залишилася тільки команда, що мала прибрати трупи нещасних жертв.

Ми також підвелися, розпрощалися з його величністю, причому він пропустив повз вуха наші прощальні слова, і подалися до свого краалю.

Увійшовши до хатини, ми передовсім запалили лампу, якою користуються кукуани. Гніт її зроблений з волокон якогось різновиду пальмового листя, а горить в ній очищений жир гіпопотама.

— Знаєте, друзі, — сказав сер Генрі, коли ми сіли, — я відчуваю страшенну відразу.

— Якщо у мене досі й були якісь сумніви щодо того, чи допомагати Амбопі учинити заколот проти цього диявольського негідника, — зауважив Гуд, — то тепер вони розвіялися. Я ледве міг усидіти на місці, поки тривала ця огидна різанина. Я намагався заплющувати очі, але вони, як на те, відкривалися у найневідповідніший момент. Цікаво, де зараз Інфадус. Амбопо, мій друже, ти маєш бути вдячний нам — твою шкуру ледь не продірявили наскрізь.

— Я вдячний вам, Бугване, — відповів Амбопа, коли я переклав йому слова Гуда, — і ніколи не забуду цього. А Інфадус хутко буде тут.

Ми запалили свої люльки і стали чекати на нього.

Розділ XI МИ ЗДІЙСНИЛИ ЧУДО

Протягом тривалого часу — мабуть, не менше двох годин — ми сиділи мовчки, чекаючи приходу Інфадуса. Нікому не хотілося розмовляти: ми були пригнічені картиною недавньої розправи під час полювання на чаклунів.

Нарешті, перед самим досвітком, коли ми вже збиралися лягати спати, вчулися кроки і погук вартового біля воріт нашого краалю. Кроки наблизилися; мабуть, на поклик відповіли, але так тихо, що слів не можна було розчути. Відчинилися двері, і ввійшов Інфадус. За ним ішли шестеро поважних і величних вождів.

— Мої повелителі і ти, Ігнозі, законний король кукуанів, — звернувся він до нас, — я прийшов, як обіцяв, і привів цих людей. — Інфадус указав на воєначальників, що вишикувалися в ряд. — Це видатні люди нашої країни. Кожен з них командує трьома тисячами воїнів, які неухильно виконують їхні накази за вказівкою короля. Я розповів їм, що бачили мої очі і що чули мої вуха. Хай ці люди теж поглянуть на священну змію на твоєму тілі, Ігнозі, і вислухають твою розповідь, щоб вони могли вирішити, чи перейти їм на твій бік і чи виступити їм проти Твали, нашого короля.

Замість відповіді Ігнозі зірвав із себе пов’язку на стегнах, і всі побачили на його тілі знак королівської гідності — змію, витатуйовану навкруги його стегон. Кожен з присутніх по черзі підходив до Ігнозі, розглядав священний знак при тьмяному світлі лампи і, не кажучи ні слова, відходив убік.

Потім Ігнозі знову розповів присутнім історію свого життя.

— Що ви скажете, вожді, після того як самі все почули? — запитав їх Інфадус, щойно Ігнозі закінчив свою розповідь. — Чи будете ви стояти за нього і чи допоможете йому зайняти трон його батька? Країна стогне під ярмом Твали, і кров нашого народу заливає її, як весняна повінь з річок, що виступили з берегів. Ви бачили це сьогодні увечері. Були ще два вожді, з якими я хотів говорити про це, але де вони? Гієни виють над їхніми трупами. Якщо ви не виступите проти Твали, то і вас скоро спіткає та сама доля. Вибирайте ж, брати мої!

Найстарший з шістьох, кремезний, середній на зріст, сивочолий, виступив наперед і промовив:

— Ти правду сказав, Інфадусе: країна стогне і люди ремствують під ярмом Твали. Мій рідний брат був серед тих, хто загинув сьогодні увечері. Ти задумав велику справу, але нам важко повірити в те, що ми зараз почули. А раптом ми піднімемо списи за того, хто обманює? Справа ця украй небезпечна, і ніхто не може сказати, чим вона скінчиться. Проллються річки крові, перш ніж вона скоїться. Багато хто залишиться на боці Твали, бо люди схиляються перед сонцем, яке світить у небі, а не перед тим, яке ще не зійшло. Чаклунство білих жителів зірок велике, і Ігнозі знаходиться під захистом їхніх крил. Якщо він справді законний король нашої країни, то нехай білі люди вчинять яке-небудь чудо, щоб усі наші люди могли його побачити. Тоді народ піде за нами, переконавшись, що чаклунство білих людей — на нашім боці.

— Але ви ж бачили знак змії! — сказав я.

— Повелителю, цього недостатньо. Може, зображення священної змії було накреслено на його тілі набагато пізніше його народження. Здійсни чудо, кажу я, інакше ми не рушимо з місця.

Те ж саме повторила решта вождів. Неабияк розгублений, я витлумачив серу Генрі й Гудові зміст нашої розмови.

— Я знаю, як нам діяти! — вигукнув Гуд, і його обличчя радісно проясніло. — Тільки попрохайте дати нам кілька хвилин на роздуми.

Я сказав про це вождям, і вони вийшли. Гуд негайно ж кинувся до маленької скриньки, де він тримав ліки, відчинив її і вийняв записника, на перших сторінках якого був календар.

— Послухайте, друзі, — запитав він нас, — завтра ж четверте червня?

Ми ретельно рахували дні й, поглянувши на наші записи, підтвердили, що це справді так.

— Чудово! Тоді слухайте:

“Четвертого червня о восьмій годині п’ятнадцять хвилин вечора за Гринвіцьким часом почнеться повне затемнення Місяця. Його можна буде спостерігати на Тенеріфе, в Південній Африці…” ну, і в інших місцях… Ось вам і чудо! Квотермейне, скажіть вождям, що завтра увечері ми загасимо місяць.

Ідея була чудова, але нас трохи бентежило, що календар Гуда міг виявитися не зовсім точним. Якби ми помилилися в прогнозі, наш престиж був би назавжди підірваний, і тоді всі шанси посадити Ігнозі на престол розсипалися на порох.

— А що коли ваш календар неточний? — запитав сер Генрі Гуда, який в цей час зосереджено робив якісь обчислення на відривному аркушику свого записника.

— Немає ніяких підстав так думати, — заперечив Гуд. — Затемнення завжди відбуваються в точно визначений час: в цьому переконав мене особистий досвід. А в повідомленні, яке я щойно вам прочитав, підкреслюється, що це затемнення можна буде спостерігати в Південній Африці. Зараз я зробив тільки приблизні обчислення, оскільки не знаю нашого точного місцезнаходження. Я вирахував, що воно має початися завтра близько десятої вечора і триватиме до пів на першу, так що упродовж приблизно півтори години тут буде повна темрява.

— Ну що ж, — сказав сер Генрі, — гадаю, ми повинні ризикнути. Я погодився з ним, хоча в глибині душі вагався, чи вдасться наша затія, бо, з моєї точки зору, затемнення — штука непередбачувана і на нього покладатися досить ризиковано. “А раптом, — подумав я, — небо буде затягнуте хмарами, і місяця взагалі не буде видно?” Стурбований цими роздумами, я послав Амбопу за воєначальниками, які негайно ж з’явилися, і я звернувся до них з такою промовою:

— Великі люди Країни Кукуанів і ти, Інфадусе, слухайте! Ми не любимо хвалитися нашою могутністю, бо це значить — втручатися в природний хід речей і занурювати світ у страх і сум’яття. Але оскільки наша справа великої ваги і ми дуже розгнівані на короля за криваву різанину, яку тут бачили, і на ізанузі Гагулу, яка хотіла смерті нашого друга Ігнозі, ми вирішили здійснити чудо і подати вам знамення, яке побачать всі ваші люди. Підійдіть сюди, — сказав я, відчиняючи двері хатини і показуючи вождям на червону кулю місяця, що заходив. — Що ви бачите?

— Ми бачимо вмираючий місяць, — відповів один з них, який був, мабуть, обраний для того, щоб вести з нами переговори.

— Ти маєш рацію. Тепер скажи мені, чи може смертна людина загасити місяць до призначеної години його заходу і накинути покрив чорної ночі на всю Землю?

Вождь тихо засміявся:

— Ні, повелителю, жодна людина не може цього зробити. Місяць сильніший за людину. Людина може тільки дивитися на нього, і ніхто не може порушити його небесний шлях.

— Ти так думаєш? А я кажу тобі, що завтра увечері, за дві години до півночі, ми зробимо так, що місяць зникне з неба і землю окутає глибокий морок, який продовжуватиметься годину і ще півгодини на знак того, що Ігнозі справді є законним королем кукуанів. Якщо ми це зробимо, повірите ви в це?

— Так, мої повелителі, — відповів з посмішкою старий вождь, і вся решта вождів теж посміхнулася. — Якщо ви це вчините, ми повіримо.

— У такому разі, це буде здійснено. Ми троє — Інкубу, Бугван і Макумазан — заявляємо вам, що завтра увечері ми загасимо місяць. Ти чуєш, Інфадусе?

— Чую, мій повелителю. Ти обіцяєш загасити місяць, матір нашого світу, та ще і коли він світить найяскравіше. Але те, що ти говориш, дуже дивне.

— Проте ми це зробимо, Інфадусе.

— Добре, повелителю. Сьогодні, через дві години після заходу сонця, Твала пошле по повелителів, щоб вони були присутні на танку дів. Через годину після початку танку та дівчина, яку Твала визнає найпрекраснішою, буде вбита королівським сином Скраггою. Вона буде принесена в жертву Мовчазним, які вартують ті гори, — і він вказав на три скелясті вершини, де, як ми вже чули, кінчалася Велика Дорога царя Соломона. — Хай мої повелителі загасять місяць і врятують життя дівчини. Тоді наш народ увірує в них.

— Так, — підтвердив старий вождь, все ще злегка усміхаючись, — тоді наші люди вам повірять.

— У двох милях від Луу, — продовжував Інфадус, — знаходиться горб, зігнутий, як молодий місяць. У цьому укріпленому місці знаходиться мій полк і ще три полки, якими командують ці вожді. Вранці ми подумаємо про те, як перекинути туди ще два або три полки. Якщо мої повелителі насправді загасять місяць, я в темряві візьму їх за руку, виведу з Луу і проведу туди. Там вони будуть у безпеці. І звідти ми битимемося проти короля Твали.

— Чудово! — відповів я. — А зараз залиште нас, бо ми хочемо трохи відпочити і підготувати все необхідне для чаклунства.

Інфадус встав і, зробивши прощальний жест, вийшов із хатини у супроводі вождів.

— Друзі мої! — звернувся до нас Ігнозі, коли ми лишилися самі. — Невже ви справді можете загасити місяць, чи ви говорили цим людям порожні слова?

— Ми вважаємо, що зможемо це зробити, Амбопо… тобто я хотів сказати — Ігнозі, — відповів я.

— Це дуже дивно, — сказав він. — Якби ви не були англійцями, я ні за що б цьому не повірив. Але англійські джентльмени не говорять брехливих слів. Якщо нам судилося залишитися в живих, ви можете бути впевнені, що я вас винагороджу за все.

— Ігнозі, — звернувся до нього сер Генрі, — обіцяй мені тільки одне.

— Я обіцяю тобі все, друже мій Інкубу, перш ніж навіть вислухаю тебе, — відповів наш велет із посмішкою. — Ти маєш якесь прохання?

— Так. Якщо ти будеш королем кукуанів, ти заборониш вистежування чаклунів, яке ми бачили учора ввечері, і не каратимеш смертю людей без справедливого суду.

Після того як я переклав ці слова, Ігнозі на мить замислився і відповів:

— Звичаї чорних людей не схожі на звичаї білих, Інкубу, і вони не цінують своє життя так високо, як ви, білі. Але все-таки я тобі обіцяю, що, коли буде моя змога впоратися з мисливцями за чаклунами, вони не будуть більше вистежувати людей і жодна людина не загине без суду.

— Я вірю тобі, Ігнозі. Ну, а зараз, коли ми обговорили це питання, — сказав сер Генрі, — давайте трохи відпочинемо.

Ми були смертельно втомлені, отож міцно заснули, проспавши до одинадцятої ранку. Нас розбудив Ігнозі. Ми встали, умилися і, добре поснідавши, вийшли прогулятися. Під час прогулянки ми з цікавістю розглядали кукуанські будівлі і з неабияким інтересом спостерігали побут жінок.

— Я сподіваюся, що затемнення все ж таки відбудеться, — сказав сер Генрі, коли ми поверталися додому.

— А коли його не буде, то всім нам гаплик, — додав я похмуро. — Ручаюся головою, що хтось із вождів неодмінно розкаже королю все, про що ми з ними говорили, і він влаштує нам таке “затемнення”, що нам буде не до шмиги.

По деякім часі ми пообідали, решту дня ми витратили на прийом гостей. Дехто приходив із офіційним візитом, інші просто із цікавості.

Нарешті сонце зайшло, і ми, залишившись самі, насолодилися двома годинами спокою, наскільки дозволяв наш пригнічений стан і похмурі думки. Близько пів на дев’яту з’явився від Твали гонець і запросив нас на щорічне святкування — великий танок дів, який мав скоро початися.

Ми швидко наділи кольчуги, надіслані королем, і, узявши зброю і набої, щоб вони були у нас під рукою на випадок втечі, як говорив Інфадус, досить хоробро попрямували до королівського краалю, хоча в душі тремтіли від страху і невідомості. Велика площа перед палацом короля мала зовсім інший вигляд, ніж напередодні. Замість похмурих, щільних рядів воїнів вона вся була заповнена барвистим натовпом дівчат. Одягу на них — скажу прямо — майже не було, зате на голові у кожної був пишний вінок із квітів, і кожна тримала в одній руці пальмову гілку, а в другій — велику білу лілію.

У центрі площі, на відкритому місці, залитому місячним сяйвом, сидів сам король, біля ніг його вмостилася Гагула. Позаду стояли Інфадус, Скрагга і дванадцятеро охоронців. Тут же були присутні десятків зо два вождів, з-поміж яких я упізнав наших нових друзів, що приходили вночі з Інфадусом.

Твала удав, що він дуже радий нашому приходові, і сердечно нас привітав, хоча я помітив, що він злобно спрямував своє єдине око на Амбопу.

— Привіт вам, білі люди зірок! — сказав він. — Сьогодні на вас чекає зовсім інше видовище, аніж те, яке бачили ваші очі при світлі вчорашнього місяця. Але це видовище буде гірше за вчорашнє. Споглядання дівчат приємне для ока, і якби не вони, — тут він показав довкола себе, — то і нас би не було тут сьогодні. Але споглядати чоловіків приємніше. Поцілунки і ласки жінок солодкі, та брязкіт списів і запах людської крові набагато солодші. Хочете мати дружин із нашого народу, білі люди? Якщо так, то вибирайте найвродливіших і стільки, скільки побажаєте. Усі вони будуть ваші. — І він замовк, чекаючи відповідь.

Така пропозиція була, мабуть, спокусливою для Гуда, оскільки він, як і більшість моряків, надто прихильний до жіночої статі. Я ж, як людина немолода і навчена досвідом, наперед бачив, що це спричинить лише нескінченні неприємності, що їх жінки, на жаль, завжди завдають, і це іде так само незмінно, як те, що за днем іде ніч.

— Дякую тобі, о королю! — квапливо відповів я. — Але білі люди одружуються тільки з білими, тобто з подібними до себе. Ваші дівчата прекрасні, але вони не для нас!

Король зареготав.

— Гаразд, — сказав він, — хай буде по-вашому, хоча в нашій країні є прислів’я: “Жіночі очі завжди гарні, якого б кольору вони не були”, і інше: “Люби ту, яка з тобою, бо знай, що та, яка далеко, напевно тобі невірна”. Але, можливо, на далеких зірках це не так. У країні, де люди білі, все можливо. Хай же буде по-вашому, білі люди, — наші дівчата не благатимуть вас одружитися з ними! Ще раз вітаю вас і також тебе, чорна людино! Якби вчора Гагула добилася свого, ти був би мертвий, і труп твій уже б закляк! Твоє щастя, що ти теж спустився з зірок! Ха-ха!

— О королю! Я уб’ю тебе раніше, аніж ти мене, — спокійно відповів Ігнозі, — і ти заклякнеш раніше, ніж мої м’язи втратять гнучкість.

Твала здригнувся.

— Ти говориш надто зухвало, хлопче! — відповів він гнівно. — Дивися, не заходь так далеко!

— Той, чиї вуста говорять істину, може бути сміливим. Істина — цей гострий спис, який влучає в ціль і не дає промаху. Зірки шлють тобі це попередження, королю!

Твала спохмурнів, і його єдине око люто зблиснуло, але він нічого не відповів.

— Нехай дівчата почнуть танок! — зробив він знак.

І тут же на площу вибіг натовп увінчаних квітами танцівниць. Вони мелодійно співали і при сріблясто-ніжному світлі місяця здавалися безтілесними, якимись неземними створіннями. Граціозно згинаючись, вони то плавно і повільно кружляли, то шалено крутилися вихором, зображаючи битву, то наближалися до нас, то відступали, то розсипалися врізнобіч мальовничими зграйками. Кожен рух танцівниць викликав захоплення у глядачів. Раптом танок припинився, наперед вибігла чарівна юна дівчина, яка почала робити піруети з такою спритністю і грацією, що могла б присоромити переважну більшість наших балерин.

Коли вона відступила в знемозі, її змінили інші дівчата. Вони по черзі танцювали перед нами, але ніхто з них не міг зрівнятися з нею красою, майстерністю і вишуканістю.

Коли всі ці красуні скінчили танок, Твала здійняв руку і, звертаючись до нас, запитав:

— Яка ж з усіх цих дівчат найгарніша, білі люди?

— Звичайно, перша, — мимоволі прохопилося у мене, і я умить спохопився, оскільки Інфадус казав нам, що найгарніша буде принесена в жертву Мовчазним.

— Ти правий. Моя думка — твоя думка, і мої очі — твої очі. Я згоден з тобою, що вона — найпрекрасніша з усіх, але її чекає сумна доля, бо вона повинна померти!

— Так, повинна померти! — як луна, пропищала Гагула, кинувши швидкий погляд на нещасну жертву, яка, ще не підозрюючи своєї страшної долі, стояла оддалік своїх подруг, нервово обриваючи пелюстки квітів зі свого вінка.

— Чому, о королю, вона має померти? — вигукнув я, насилу стримуючи своє обурення. — Дівчина чудово танцювала і дала нам велике задоволення. І вона така вродлива! Було б жорстоко винагороджувати її смертю!

Твала засміявся і відповів:

— Такий наш звичай. І ті кам’яні статуї, що сидять там, — він показав на три віддалені вершини, — повинні одержати те, чого вони чекають. Якщо сьогодні я не умертвлю найпрекраснішу із дів, на мене і на мій дім впаде нещастя. Ось що свідчить пророцтво мого народу: “Якщо в день танку дів король не принесе найгарнішу дівчину в жертву Мовчазним, які вартують в горах, то і він, і його королівський дім впадуть”. Слухайте, що я вам скажу, білі люди! Мій брат, що правив до мене, не приносив цих жертв через сльози жінки, і він впав, так само як і його дім, і я правлю замість нього. Але годі про це! — заволав він. — Вона має померти, і годі! — І, обернувшись до варти, він гукнув: — Приведіть її сюди, а ти, Скрагго, готуй свого списа.

Двоє вийшли наперед і попрямували до дівчини. Тільки тоді, збагнувши, яка небезпека їй загрожує, вона голосно скрикнула і кинулася бігти. Але сильні руки королівських охоронців схопили її і привели до нас, не зважаючи на її сльози і опір.

— Як тебе звуть, дівчино? — запищала Гагула. — Що? Ти не бажаєш відповідати? Чи ти хочеш, щоб син короля убив тебе відразу?

Почувши ці слова, Скрагга, зловісно усміхаючись, зробив крок наперед і здійняв свого списа. У цю мить я побачив, що Гуд інстинктивно поклав руку на свій револьвер. Хоча очі дівчини були повні сліз, але, побачивши тьмяний блиск сталі, вона раптом перестала відбиватися і тепер стояла перед нами, тремтячи всім тілом, судомно ламаючи руки.

— Дивіться! — закричав Скрагга, сповнений захвату. — Вона здригається від одного вигляду моєї маленької іграшки, яка ще до неї не торкнулася! — І він погладив рукою широке лезо свого списа.

У цю мить я раптом почув, як Гуд пробурмотів про себе:

— При першій же слушній нагоді ти мені заплатиш за це, негіднику!

— Ну, а зараз, коли ти заспокоїлася, скажи нам, як тебе звуть, люба, — єхидно усміхаючись, запитала Гагула. — Ну, кажи, не бійся.

— О Мати! — відповіла тремтячим голосом нещасна дівчина. — Я з будинку Суко, і звуть мене Фулата. О Мати, скажи мені, чому я повинна вмерти? Я нікому не зробила зла.

— Заспокойся, — продовжувала стара зі злостивою міною. — Ти маєш бути принесена в жертву Мовчазним, що сидять там, — і вона вказала своїм кістлявим пальцем на вершини гір, — і тому тебе чекає смерть. Краще впокоїтися вічним сном, аніж трудитися день у день у поті чола свого. От чому краще померти, ніж жити. А ти помреш від царственої руки королівського сина!

Фулата у відчаї заломила руки і голосно вигукнула:

— О жорстокі! Адже я така молода! Що я зробила? Невже мені ніколи більше не судилося бачити, як сходить сонце з мороку ночі і як зірки одна за одною спалахують увечорі на небесному склепінні? Невже ніколи в житті я більше не збиратиму квітів, зрошених свіжою уранішньою росою, і не почую, як дзюрчать струмки в яскравий сонячний день? Горе мені! Не побачу я більше хатини батька свого, не відчую поцілунку матері своєї, не доглядатиму хворе ягня! Горе мені! Жоден коханий не обніме мене за стан і не погляне мені в очі, і не бути мені матір’ю воїна! О жорстокі! Жорстокі!

І знов вона почала ламати руки, підвівши своє залите сльозами обличчя до неба. Ця увінчана квітами красуня була чарівна в своєму відчаї, і я упевнений, що менш жорстоких людей, аніж тих троє дияволів, перед якими вона стояла, її сльози неодмінно б зворушили. Я гадаю, що благання принца Артура, звернені до негідників, які прийшли його осліпити, були не менш зворушливі, ніж благання цієї дикунки[49].

Але це ніяк не пом’якшило ні Гагулу, ні її володаря, хоча я помітив вирази співчуття і жалощів на обличчях воєначальників і варти, що стояла позаду короля. Що ж до Гуда, то він скреготів зубами і ледве стримував обурення, що переповнювало його; нарешті, не витримавши, він зробив крок наперед, немов бажаючи кинутися до неї на допомогу. З проникливістю, властивою жінкам, дівчина збагнула, що діється у нього в душі. Вона підбігла до нього і, кинувшись перед ним навколішки, обійняла його “прекрасні білі ноги”.

— О білий батьку з далеких зірок! — вигукнула вона. — Накинь на мене плащ твого захисту, візьми мене під покров твоєї могутності й врятуй від цих жорстоких людей!

— Добре, моя красунечко, я подбаю про тебе! — схвильовано відповів Гуд англійською. — Ну, встань, устань, дитино, заспокойся! — І, нахилившись до неї, він узяв її за руку.

Твала обернувся, і за його знаком Скрагга виступив наперед із піднятим списом.

— Час починати! — шепнув мені сер Генрі. — Чого ви чекаєте?

— Чекаю затемнення, — відповів я. — Ось уже півгодини я не зводжу очей з місяця, але в житті не бачив, щоб він світив так яскраво!

— Все одно, треба йти на ризик і негайно, інакше дівчину уб’ють. Твалі уривається терпець.

Я не міг не згодитися з цим аргументом і, перш ніж діяти, ще раз поглянув на яскравий диск місяця. Гадаю, жоден найбільш ревний астроном, бажаючи довести нову теорію, не чекав з таким нетерпінням початку небесного явища. Виступивши наперед і прибравши найурочистішого вигляду, на який тільки я був здатний, я став між дівчиною і піднятим списом Скрагти.

— Королю! — промовив я. — Цьому не бувати! Ми не дозволимо тобі вбивати цю дівчину. Відпусти її з миром.

Твала схопився оскаженіло, а серед воєначальників і дівчат, що боязко скупчилися в очікуванні розв’язки цієї трагедії, пронісся здивований гомін.

— Цьому не бувати? Білий собака, як смієш ти гавкати на лева, що знаходиться в своїй печері? Цьому не бувати? Ти несповна розуму! Бережися, щоб доля цієї дівчини не спіткала тебе і тих, з ким ти прийшов! Ти думаєш, що можеш врятувати і її, і себе? Хто ти такий, що насмілюєшся ставати між мною і моїми бажаннями? Геть з дороги, кажу тобі! Скрагго, убий її! Гей, варто! Схопити цих людей!

Почувши цей наказ, кілька озброєних воїнів швидко вибігли з хатини, куди їх, очевидно, передбачливо заховали до нашого приходу.

Сер Генрі, Гуд і Амбопа стали біля мене і здійняли свої рушниці.

— Зупиніться! — грізно закричав я, хоча, зізнатися, душа моя у цей момент втекла в п’яти. — Зупиніться! Ми, білі люди, що спустилися з зірок, твердимо, що цього не буде, бо беремо дівчину під свій захист. Якщо ви зробите хоч один крок, ми погасимо місяць! Ми, що живемо в його чертогах, зробимо це і зануримо всю землю в пітьму. Спробуйте лише не послухатися, і ви побачите на власні очі всю силу нашого чаклунства!

Моя загроза подіяла. Варта відступила, а Скрагга зупинився як укопаний з піднятим напоготові списом.

— Слухайте, слухайте цього брехуна, який хвалиться, що може згасити місяць, немов світильник! — пищала Гагула. — Хай же він це зробить, і тоді дівчину можна буде пощадити. Так, так, хай він це зробить або сам помре з нею, сам і всі, хто з ним прийшов!

З відчаєм я поглянув на місяць і, о диво! Я побачив, що календар Гуда нас не підвів: на краю величезного яскравого диска з’явилася легка тінь, і поверхня місяця почала помітно блякнути.

Я урочисто здійняв руку до неба, причому сер Генрі й Гуд зробили те саме, із пафосом продекламувавши кілька строф із легенд Інголдзбі. Сер Генрі переконливо і голосно вимовив декілька рядків із Старого Заповіту, а Гуд звернувся до цариці ночі з найдовшим потоком найдобірніших класичних лайок, на які тільки він був здатний.

Тінь поволі наповзала на осяйну поверхню місяця, і, у міру того як вона рухалася, в натовпі почали лунати стримані вигуки подиву і страху.

— Дивися, королю! — вигукнув я. — Дивися, Гагуло! Дивіться і ви, вожді, воїни і жінки! Скажіть, чи додержують свого слова білі жителі зірок, чи вони пусті брехуни? Місяць темніє на ваших очах; скоро настане повний морок, так, морок під час повного місяця! Ви просили чуда — ось воно! Згасни, місяцю! Згаси своє світло ти, чистий і непорочний, зламай горді серця кукуанів, огорни глибоким мороком увесь світ!

Крик жаху вирвався у всіх присутніх. Натовп скам’янів зі страху; дехто з воланням кинувся навколішки і почав голосити. Щодо Твали, він сидів нерухомо, заціпенівши зі страху, і я побачив, що, попри свою темну шкіру, він зблід. І лише Гагула не злякалася.

— Тінь мине! — закричала вона. — Не бійтеся, в своєму житті я бачила це не раз! Жодна людина не може загасити місяць. Не падайте духом! Все одно це мине!

— Заждіть, ви ще й не те побачите, — гукав я у відповідь, підстрибуючи на місці від хвилювання. — “О місяцю! Місяцю! Місяцю! Чому ти такий холодний і непостійний?”

Цю доречну цитату я запозичив з одного вельми популярного любовного роману, який я випадково десь читав. Тепер, згадуючи це, я думаю, що з мого боку було вельми невдячним ображати владику небес, оскільки того вечора він довів, що був нашим найвірнішим другом, і, по суті, мене не повинно було обходити те, як у романі він чинив щодо палко закоханого. І, звертаючись до капітана, я додав:

— Ну, а зараз валяйте ви, Гуде: я не пам’ятаю більше жодного вірша. Прошу, починайте знову лаятися, друже!

Гуд із найбільшою готовністю відгукнувся на мій заклик до його талантів. Я ніколи не думав, що морський офіцер може лаятися так віртуозно і що такі неосяжні його здібності у цьому. Протягом десяти хвилин він лаявся без передиху, причому майже жодного разу не повторився.

Тим часом темне коло все більше закривало місячний диск, і величезний натовп у безгомінні зачаровано і пильно спостерігав небо, не в змозі відвести очей від цього вражаючого видовища. Дивна, страшна тінь поглинала світло місяця. Панувала зловісна тиша. Все завмерло, немов скуте диханням смерті. Час тягся нескінченно серед цієї урочистої безмовності. З кожною хвилиною повний диск Місяця все більше і більше входив у тінь Землі, і пітьма невблаганно і велично поглинала місячні кратери. Здавалося, що величезна бліда куля наблизилася до Землі і стала ще більшою. Місяць набув мідного відтінку, а потім та частина його поверхні, яка не була ще охоплена пітьмою, стала попелясто-сірою, і, нарешті, перед настанням повного затемнення крізь багряний туман вимальовувалися зловісні, мерехтливі контури місячних гір і рівнин.

Чорне кружало все більше і більше закривало Місяць — воно тепер уже заволокло більше половини його криваво-червоного диска. Стало задушливо. А тінь наповзала все далі й далі, багряна імла згущувалася все більше і більше, і ми вже ледве могли розрізнити розлючені обличчя тих, що стояли біля нас. Натовп мовчав, і Гуд припинив лаятися.

— Місяць гине — білі чарівники убили місяць! — раптом голосно заволав Скрагга. — Ми всі тепер загинемо в мороці!

І, охоплений чи то люттю, чи жахом, а може, і тим і тим, він здійняв свого списа і щосили ударив сера Генрі в груди. Але він забув про кольчуги, даровані королем, які ми мали під одягом. Спис його відскочив, не заподіявши ніякої шкоди, і, перш ніж він устиг завдати другого удару, Куртіс вирвав у нього зброю і пронизав його наскрізь. Скрагга впав мертвий.

Побачивши це, дівчата, майже збожеволілі від страхітливої тіні і зловісної темряви, яка, як вони гадали, поглинає Місяць, пронизливо закричали і в дикій паніці кинулися бігти до воріт краалю. Але паніка охопила не тільки дівчат. Сам король у супроводі своїх охоронців і декількох вождів, а також Гагула, яка уміла шкандибати з надзвичайною спритністю, кинулися в хатини.

Через якийсь час площа спустіла, залишилися тільки ми, Фулата, Інфадус, частина воєначальників, що відвідали нас вночі, і бездиханне тіло Скрагти, сина Твали.

— Вожді! — вигукнув я. — Ми здійснили чудо, якого ви від нас вимагали. Якщо ви вдовольнилися, нам негайно треба залишити Луу і втікати в те місце, про яке ви говорили. Наші чари продовжуватимуться годину і ще півгодини. Припинити їх дію ми зараз не можемо. Скористаймося ж темрявою!

— Ходімо! — сказав Інфадус і попрямував до воріт крааля.

За ним пішли в благоговійному трепеті полководці, ми і красуня Фулата, яку Гуд вів за руку.

Не встигли ми дійти до воріт, як місяць остаточно сховався, і на чорному, як чорнило, небі стали спалахувати зірки.

Ми узялися за руки і, спотикаючись на кожному кроці, зникли в пітьмі.

Розділ XII ПЕРЕД БОЄМ

Навкруги було так темно, хоч у око стрель, але, на щастя, Інфадус та інші вожді чудово знали кожну стежину в місті, отож ми швидко рухалися вперед.

Ми йшли вже більше години, коли нарешті затемнення почало йти на спад і вже виглянув окраєць місяця, який зник першим. Раптом місячний промінь із якимось дивним, червоним, як полум’я, відблиском прорвався крізь морок і спалахнув, немов яскравий світильник, на оксамитовому небі. Це було фантастичне, прекрасне видовище. Через кілька хвилин зірки почали бліднути, і стало так ясно, що ми могли оглядітися навколо. Виявилося, що ми вже вийшли за межі міста Луу і наближалися до великого пагорба з пласкою вершиною, що мав приблизно дві милі в окружності.

Цей пагорб, що є цілком звичною для Південної Африки формацією, був не надто високий — не більше двохсот футів в найвищій своїй точці, — проте схили його, покриті валунами, були досить обривисті. Пагорб мав форму підкови. На вершині було плато, поросле травою, і там, як нам розповів Інфадус, базувався великий військовий табір. Зазвичай його гарнізон складався з одного полку, тобто трьох тисяч воїнів, проте, коли ми подолали крутосхил, то побачили при яскравому сяйві місяця, що там зібралося декілька полків.

Коли ми нарешті вийшли на плато, то воно було заповнене натовпом переляканих людей. Незвичайне явище природи перервало їхній сон, і тепер, збившись у щільну і заціпенілу від жаху юрму, вони спостерігали його.

Ми мовчки проминули цей натовп і підійшли до хатини в центрі майдану. На превеликий подив, нас там чекало двоє людей із нашими нечисленними пожитками, які ми, природно, кинули поспішно втікаючи.

— Я послав по них, — пояснив мені Інфадус, — і вони прихопили й оце, — і він підняв давно загублені штани Гуда.

Гуд із радісними вигуками кинувся негайно їх натягувати.

— Невже мій повелитель хоче сховати від нас свої прекрасні білі ноги? — з жалем вигукнув Інфадус.

Але Гуд заповзявся в своєму намірі, і його “прекрасні білі ноги” востаннє промайнули перед захопленими поглядами кукуанів.

Гуд — дуже скромна людина. Відтоді кукуанам довелося задовольняти свої естетичні прагнення лише спогляданням його єдиної бакенбарди, скляного “ока” і рухомих зубів.

Все ще з жалем зиркаючи на штани Гуда, Інфадус повідомив, що він наказав вдосвіта зібрати полки, щоб роз’яснити їм мету повстання, яке вирішили вчинити воєначальники, а також для того, щоб представити їм законного спадкоємця престолу — Ігнозі.

Як тільки зійшло сонце, військо у кількості десь двадцяти тисяч воїнів, що були окрасою кукуанської армії, зібралося на великому плато, куди прийшли і ми. Воїни вишикувалися в щільне каре. Видовище було грандіозне. Ми зупинилися на відкритій стороні квадрата, де нас швидко оточили головні вожді й воєначальники.

Коли запанувала тиша, до армії звернувся Інфадус. Як і більшість представників кукуанської знаті, він був природженим оратором. Барвистою і вишуканою мовою він повідав історію батька Ігнозі — як той був зрадницький убитий Твалою, як дружина і син короля були вигнані і приречені на голодну смерть. Потім він нагадав про те, що країна стогне і страждає під жорстоким ярмом Твали, навівши як приклад події учорашньої ночі, коли величезну кількість кращих людей країни було кинуто на смерть під тим приводом, що вони нібито є злочинцями. Потім він перейшов до розповіді про те, як білі вожді, споглядаючи із зірок землю, побачили ці страждання і вирішили ціною власних поневірянь полегшити долю кукуанів; як вони розшукали законного короля цієї країни, Ігнозі, який тужив у вигнанні, і провели його через гори; як своїми очима побачили страшні діяння Твали і як, щоб переконати тих, що вагалися, і врятувати життя дівчини Фулати, вони силою свого могутнього чарівництва загасили місяць і вбили молодого диявола Скраггу. Вони і надалі готові бути вірними друзями кукуанів і допомогти їм повалити Твалу і звести законного короля, Ігнозі, на захоплений Твалою трон.

Він закінчив свою натхненну промову серед схвального шепоту. Потім наперед виступив Ігнозі й, у свою чергу, звернувся до присутніх. Повторивши все, що сказав його дядько Інфадус, він закінчив свій виступ такими словами:

— О вожді, воєначальники, воїни і мій народ! Ви чули мої слова. Тепер ви повинні зробити вибір між мною і тим, хто сидить на моєму троні. Я кажу про убивцю свого брата, який вигнав сина свого брата, щоб той помер в злигоднях і нещасті. Вони, — вказав Ігнозі на вождів, — можуть сказати вам, чи я справді король, адже вони бачили змію, що обвивається навкруги мого тіла. Якби я не був королем, то хіба ці білі люди, що володіють таємницями чарівництва, були б на моєму боці? Тремтіть, вожді, воєначальники, воїни і народ! Хіба ви не споглядаєте на власні очі тьму, якою вони накрили місяць, щоб вселити страх в душу Твали?

— Це справді так, — відлунили ряди воїнів.

— Я — ваш король. Я кажу вам, що я — король, — продовжував Ігнозі, випростуючись на весь свій велетенський зріст і здіймаючи над головою бойову сокиру з широким лезом. — Якщо з-поміж вас є людина, яка скаже, що це не так, хай вона вийде наперед, і я уб’ю її, і кров її посвідчить на правдивість сказаного мною. Ну, хто хоче вийти? — і він потряс у повітрі своєю величезною сокирою, яка зблиснула у сяйві дня.

Оскільки ніхто, вочевидь, не мав охоти до того, щоб оприлюднити героїчний варіант пісеньки “Виходь, Діллі, щоб тебе убили”, то наш недавній слуга продовжив свою тронну промову:

— Я справді ваш король, і якщо ви битиметеся поряд зі мною, то я приведу вас до перемоги і слави. Ви станете заможні, матимете биків і дружин і посядете почесні місця в моєму війську. Якщо ж нам судилося полягти в бою, я буду з вами до останнього мого подиху. Вислухайте обітницю, яку я даю вам. Коли я зійду на престол моїх предків, я покладу край кровопролиттю в нашій країні. Вам більше не доведеться обурюватися несправедливими вбивствами, і мисливці за чаклунами не вистежуватимуть людей, щоб кинути їх на смерть без жодної причини. Жодна людина не помре насильницькою смертю, якщо вона не скоїла злочину. Припиниться руйнування ваших краалів. Кожен із родиною спатиме спокійно в своїй хатині, не боячись нічого, і правосуддя пануватиме на всій нашій землі. Чи зробили ви вибір, вожді, воєначальники, воїни і народ?

— Наш вибір зроблено, королю! — пролунало звідусіль.

— Гаразд. А зараз оберніться і подивіться, як посланці Твали поспішають з великого міста на схід і на захід, на північ і на південь, щоб зібрати могутню армію і зрадити мене і вас, і моїх білих друзів та захисників. Завтра чи, може, післязавтра Твала прийде сюди з усіма, хто ще вірить йому. Тоді я зможу побачити, хто з вас справді відданий мені, хто не страшиться померти в боротьбі за справедливе діло. І я кажу вам, що про цих людей я не забуду, коли настане час поділити здобуте. Я усе сказав, вожді, воєначальники, воїни і народ. А зараз ідіть до своїх хатин і готуйтеся до бою.

Запала мовчанка. Потім один із вождів підвів руку, і прогримів королівський салют: “Куум!” Це був знак того, що полки визнали Ігнозі за свого короля. Потім вони розійшлися, вишикувавшись у загони.

Півгодини потому ми провели військову нараду, на якій були присутні всі воєначальники полків. Нам було ясно, що невдовзі нас атакують сили супротивника, котрі значно перевершували нас кількісно. Справді, з нашого зручного оглядового пункту нам було видно, як стягуються війська і як з Луу виходять в усіх напрямках посланці, безумовно, для того, щоб зібрати війська на допомогу королю. У нас було близько двадцяти тисяч воїнів, що становили сім кращих полків країни. За підрахунками Інфадуса і вождів, на той час біля Твали було зібрано в Луу десь тридцять-тридцять п’ять тисяч воїнів, які залишалися вірними йому. Окрім того, висловили припущення, що до середини наступного дня Твала зможе зібрати ще не менше п’яти тисяч. Ми припускали, що частина його військ перейде на наш бік, але, звичайно, цього не можна було знати напевне. Поки що було ясно: ведуться найґрунтовніші приготування, щоб завдати нам поразки. Чималі загони озброєних воїнів вже з’явилися біля підніжжя пагорба. Все свідчило про те, що готується атака.

Проте Інфадус та частина вождів трималися тієї думки, що цієї ночі супротивник не перейде в наступ, бо цей час буде присвячений підготовці. Окрім того, необхідно було всіма можливими засобами розвіяти прикре враження, що його справило на воїнів затемнення місяця, яке кукуани вважали чаклунством. Воєначальники твердили, що атака відбудеться вранці, і виявилося, що вони мали рацію.

Тим часом ми взялися якнайретельніше укріпляти свої позиції. Майже всі без винятку брали в цьому участь. Здавалося, що для цього забракне часу, але протягом дня були зроблені справжні чудеса. Пагорб, на якому ми отаборилися, слугував раніше для відпочинку, бо зазвичай тут розташовувалися ті військові з’єднання, яким доводилося служити в районах із поганим для здоров’я кліматом. Отож довелося ретельно завалювати камінням всі шляхи, що вели на вершину, і зробити всі можливі підступи неприступними, наскільки можна було це здійснити за такий короткий час. У різних місцях було згромаджено купи валунів, які були призначені для метання у супротивника. Для кожного з полків були визначені свої позиції. Коротше, ми вжили всіх підготовчих заходів, яких нам удалося спільно придумати.

Надвечір ми помітили кількох воїнів, що простували з Луу сюди. В одного з них у руці було пальмове віття на ознаку того, що це йде парламентер.

Коли він наблизився, Ігнозі, Інфадус, деякі воєначальники і ми спустилися до підніжжя пагорба. Це був чоловік мужній ззовні, у форменому плащі з леопардової шкури.

— Вітаю вас! — вигукнув він, коли підійшов ближче. — Король вітає тих, хто почав злочинну війну проти нього. Лев шле вітання шакалам, що злобно гарчать біля його ніг.

— Кажи! — увірвав його я.

— Ось вимога короля. Здайтеся на його милість, інакше вас спіткає гірша доля. У чорного бика вже вирвано плече, і король ганяє тварину, що спливає кров’ю, табором[50].

— Які ж умови Твали? — поцікавився я.

— Його умови милосердні, як і належить великому королю. Ось слова Твали, Одноокого, Величного, Чоловіка тисячі дружин, Повелителя кукуанів, Хранителя Великого Шляху, Улюбленця тих, що сидять безмовно там, у горах, Тельця Чорної Корови, Слона, чия хода стрясає землю, Жаху Лиходіїв, Страуса, чиї ноги крають пустелю, Велетенського, Чорного, Мудрого, короля за стародавнім правом спадкоємства! Ось слова Твали: “Я буду милосердний, і для мене достатньо небагато крові. Одна людина з кожного десятка має померти, іншим буде надано свободу. Але біла людина на ім’я Інкубу, яка вбила мого сина Скраггу, і чорна людина, її слуга, що домагається мого трону, і Інфадус, мій брат, який затіває заколот проти мене, — ці люди повинні померти в муках — їх принесуть в жертву Мовчазним”. Такі милосердні слова Твали.

Ми всі порадились, і я відповів йому дуже гучним голосом, щоб мене змогли почути всі воїни:

— Повертайся, пес, до Твали, який послав тебе, і скажи йому, що ми — Ігнозі, законний король кукуанів, Інкубу, Бугван і Макумазан — білі мудреці, що спустилися із зірок, чаклуни, які можуть загасити місяць, Інфадус, родом з королівського будинку, вожді, воєначальники і народ, що зібрався тут, — заявляємо Твалі, що ми не підкоримося і що, перш ніж двічі зайде сонце, труп Твали захолоне біля воріт його краалю, і Ігнозі, батька якого убив Твала, царюватиме замість нього. А зараз іди, поки ми не вигнали тебе батогом, і бережися здійняти руку на нас.

Парламентер голосно розсміявся.

— Чоловіка не налякаєш бундючними словами! — вигукнув він. — Подивимося, чи будете ви завтра такими ж сміливцями, ви, які можете загасити місяць! Бийтеся ж, будьте відважні і радійте, поки ворони не обклювали ваших кісток так, що вони стануть біліші, ніж ваші обличчя! Прощавайте! Отже, ми зустрінемося в бою. Тільки не відлітайте назад до зірок, дочекайтеся мене, білі люди!

І, пустивши в нас цю вбивчу стрілу сарказму, він віддалився. Майже зараз же після цього цим сонце сіло, і на землю спустилася ніч.

Тої ночі у нас було багато роботи, хоча всі були надзвичайно стомлені. Продовжувалася підготовка до завтрашнього бою, наскільки це було можливо при світлі місяця. Посланці йшли, щоб передати наші розпорядження, і знов поверталися туди, де сиділи ми, радячись. Нарешті, десь під північ, ми завершили все, що було в наших силах, і весь табір занурився в сон. Тільки погуки вартових зрідка порушували тишу. Ми з сером Генрі у супроводі Ігнозі і одного з вождів спустилися з пагорба і обійшли передові пости. У найнесподіваніших місцях перед нами раптом наїжачувалися списи, що виблискували в місячному сяйві, і миттєво зникали, як тільки ми проказували пароль. Отже, ніхто не спав на своєму посту. Потім ми повернулися, обережно ступаючи з-поміж тисяч сплячих воїнів, більшість яких смакували останній сон на цій землі.

Місячне сяйво зблискувало на списах і ковзало по обличчях сплячих, роблячи їх схожими на вже загиблих. Свіжий нічний вітер маяв пір’ям плюмажів, схожих на ті, що прикрашають катафалки. Вони лежали безладно, розкидавшись уві сні, і їхні кремезні, мужні тіла здавалися примарними і дивними у сяйві місяця.

— Як ви гадаєте, чи багато хто доживе до завтрашньої ночі? — запитав сер Генрі.

Я лише похитав головою у відповідь, не в змозі відірвати погляду від сплячих. В моїй уяві проносилися картини завтрашньої січі, і здавалося, що крижана рука смерті вже торкнулася цих людей. Я думав передовсім про тих, на яких лежала фатальна печать, і мене охопило моторошне відчуття великої таємниці людського життя і глибока печаль від усвідомлення його трагічної приреченості. Сьогодні вночі ці тисячі людей сплять здоровим сном, а завтра вони, а може, і ми разом із ними, і багато інших поляжуть, і холодний подих смерті скує їхні тіла. Їхні дружини стануть вдовами, їхні діти — сиротами, а хатини ніколи більше не побачать своїх господарів. Тільки місяць, як і здавна, байдуже споглядатиме з високості, та нічний вітер, як і завше, ворушитиме траву, і широкі земні простори зануряться у безтурботний нічний сон так само, як століттями до народження цих людей, так само й упродовж тисячоліть після їхньої загибелі.

Проте, поки існує світ, людина не вмирає. Правда, ім’я її забувається, але вітер, яким вона дихала, продовжує ворушити верхівки сосон у горах; відлуння слів, які вона проказувала, ще звучить у просторі, думки, народжені її свідомістю, стають сьогодні нашим надбанням. Її пристрасті спонукали нас до життя, її радощі й печалі близькі й нам, а кінець, що його з жахом чекала людина, спіткає так само і нас.

Всесвіт справді повен примар — не кладовищенських привидів у похоронних саванах, а незгасних, безсмертних часток життя, які, колись з’явившись, ніколи не вмирають, хоча вони непомітно зливаються одна з одною і змінюються, змінюються вічно.

Подібні думки пропливали в моїй свідомості, поки я стояв і дивився на примарні, фантастичні обриси сплячих воїнів, що, як то кажуть, спочивали “на своїх списах”. На превеликий жаль, із віком мене все більше тягне до отакого філософування.

— Куртісе, — звернувся я до сера Генрі, — здається, я перебуваю в стані найганебнішого сум’яття.

Сер Генрі погладив свою біляву бороду і засміявся.

— Мені вже не раз доводилося від вас чути щось подібне, Квотермейне.

— Авжеж, але зараз я кажу це серйозно. Я, знаєте, дуже сумніваюся, щоб комусь із нас вдалося дожити до наступної ночі. Нас атакують переважаючі сили супротивника, і дуже мало надії, що вдасться утримати свої позиції.

— Принаймні, дешево ми їх не віддамо. Послухайте, Квотермейне, справді ми вляпалися в халепу і, мабуть, не треба було нам у це втручатися, але раз уже так вийшло, ми маємо зробити все, що в нашій спромозі. Що ж до себе, то я можу сказати, що коли мені судилося померти, то я волію краще загинути в бою. До того ж, коли залишилося так мало шансів на те, що я знайду мого бідолашного брата, мені легше примиритися з думкою про смерть. Але сміливих любить удача, — отже, нас, може, ще чекає успіх. Різанина, звичайно, буде жахлива, і оскільки ми повинні підтримати свою репутацію, нам доведеться бути в найбільш гарячих місцях.

Останнє зауваження сер Генрі вимовив похмурим голосом, але в очах його спалахували іскорки, що свідчили про зовсім інше. Мені навіть здалося, що серу Генрі до душі завтрашня перспектива.

Потім ми пішли до себе і поспали години дві.

Перед досвітком нас розбудив Інфадус, щоб повідомити, що в Луу помітне значне пожвавлення, і невеликі загони королівських військ уже підтягуються до наших передових постів.

Ми встали і спорядилися до бою. Всі наділи кольчуги, за які, правду кажучи, ми мали дякувати Твалі. Сер Генрі узявся до цього охоче і одягнувся, як кукуанський воїн.

— Коли ви в Країні Кукуанів, чиніть, як кукуани, — зауважив він, натягуючи кольчугу на свої широкі плечі, які вона облягла, як рукавичка.

Але на цьому він не зупинився. На його прохання, Інфадус забезпечив його повним бойовим обладунком. Він надів плащ із леопардової шкури, який носять вожді, увінчав своє тіло плюмажем із чорних страусячих пер, що був привілеєм вищих воєначальників, і підперезався чудовою пов’язкою з білих буйволячих хвостів. Сандалі, важка бойова сокира, круглий залізний щит, обтягнутий білою буйволячою шкурою, і призначена за рангом кількість толл, або метальних ножів, доповнювали його обладунок, до якого він все-таки додав ще й свого револьвера. Туалет був, звичайно, дикунський, але треба сказати, що ніколи ще я не споглядав величнішого видовища, аніж сер Генрі в цьому одіянні, яке ще більш увиразнювало його могутню поставу. Коли ж невдовзі прибув Ігнозі, одягнений так само, я подумав про себе, що вперше бачу двох таких прекрасних богатирів. Не можу похвалитися, щоб кольчуга так само пасувала Гудові й мені. Річ у тім, що капітан не схотів розлучатися зі своїми штаньми. Отож кремезний присадкуватий джентльмен, з моноклем в оці й обличчям, чисто поголеним з одного боку, при кольчузі, що її він ретельно заправив у досить-таки обшарпані вельветові штани, справляв, безсумнівно, приголомшливе, але зовсім не величне враження. Щодо себе — то, певна річ, кольчуга була завелика, я надів її поверх усього, і вона досить незграбно стирчала навсібіч. Окрім того, я вирішив не вдягати штанів, щоб на випадок відступу легше було тікати: отож я лишився лише у черевиках. Спис і щит, якими я не умів користуватися, пара толл, револьвер і, нарешті, величезний плюмаж, що його я прилаштував зверху мисливського капелюха, щоб хоч якось надати своєму виглядові кровожерності, завершували моє невибагливе екіпірування. На додачу до всього з нами, звичайно, були наші рушниці. Але оскільки у нас було дуже мало набоїв, вони були непотрібні під час атаки, тому ми розпорядилися, щоб їх несли воїни нашого супроводу.

Отак спорядившись, ми квапливо поснідали і пішли поглянути, як ідуть справи. В одному місці гірського плато було невелике узвишшя, яке одночасно слугувало штабом і спостережним пунктом. Тут ми знайшли Інфадуса з-поміж його полку Сірих, котрий був, безумовно, кращим у кукуанській армії. Це був той полк, що його ми першим побачили в прикордонному краалі. Полк на той час налічував три тисячі п’ятсот чоловік і залишався в резерві, отож воїни купками лежали на траві, споглядаючи, як довгі низки королівських військ, наче мурашва, виповзають з Луу. Здавалося, цим колонам немає кінця. Всього їх було три, і кожна налічувала не менше одинадцяти-дванадцяти тисяч чоловік.

Вийшовши за межі міста, вони вишикувалися в бойовому порядку. Потім один загін повернув праворуч, другий — ліворуч, а третій став поволі наближатися до нас.

— Ага! — сказав Інфадус. — Вони збираються атакувати нас відразу з трьох сторін!

Ця новина була вельми серйозною, оскільки наша позиція на вершині гори, півтори милі в окружності, була дуже розтягнутою і треба було негайно сконцентрувати для оборони наші порівняно малі сили. Але оскільки ми не могли нав’язувати супротивнику, у який спосіб нас атакувати, нам треба було в цих складних умовах зробити все можливе. Тому ми відправили гінців із наказом підготуватися до відбиття кількох атак.

Розділ XІІІ НАПАД

Без щонайменших ознак квапливості й метушні всі три колони поволі просувалися вперед. На відстані близько п’ятисот ярдів від нас середня — вона ж головна — колона зупинилася коло вузького пасма землі, що врізалося в наш пагорб, який скидався на підкову із бічними відрогами, зверненими до Луу. Цей маневр був розрахований на те, щоб дати можливість двом іншим колонам обійти нас із тилу і напасти одразу з трьох боків.

— Ех, сюди б оце гетлінг[51]! — зітхнув скрушно Гуд, дивлячись на щільні фаланги воїнів внизу. — Через двадцять хвилин я очистив би всю рівнину!

— Але оскільки його немає, — відповів сер Генрі, — не варто й зітхати про це. А може, ви, Квотермейне, спробуєте в них вистрелити? Чи зможе ваша куля долетіти он до того здорованя, котрий, схоже, командує всім загоном? Як на мене, у вас стільки ж шансів влучити, скільки й промахнутися. Хочете заклад на цілий соверен — плачу чесно (якщо, звичайно, ми виплутаємося з цієї халепи) — що ваша куля не долетить до нього щонайменше на п’ять ярдів?

Це зачепило мене за живе, і, зарядивши “експрес” розривною кулею, я став чекати, поки моя “мішень” у супроводі ординарця не відійшла ярдів на десять від загону, щоб оглядіти позиції. Я ліг і, поклавши “експрес” на скелю, прицілився. Зважаючи на траєкторію і на те, що моя рушниця могла долати відстань десь ярдів триста п’ятдесят, я цілився в горло, щоб куля поцілила воїну в груди. Він стояв як укопаний, і, здавалося, завдання було легке, але чи то від подуву вітру, чи від хвилювання, або зважаючи на чималу відстань, розрахунки мої не виправдалися.

Прицілившись, як мені здавалося, абсолютно точно, я натис на гачок, і, коли хмара диму розвіялася, то, на свою прикрість, я побачив, що мій воїн стоїть цілий-цілісінький, а натомість ординарець, що стояв кроків за три ліворуч, валяється на землі! Воїн, в якого я цілився, зиркнув у наш бік і злякано кинувся бігти до свого загону.

— Браво, Квотермейне! — заволав Гуд. — Ви його добряче налякали!

Це мене страх як розлютило, оскільки для мене немає нічого прикрішого, аніж дати маху при свідках, і я, природно, намагаюся цього уникати. Коли людина знається на чомусь одному, вона прагне довести свій авторитет майстерністю. Ця невдача так мене розсердила, що я тут же зробив вельми необачний вчинок. Квапливо прицілившись у генерала, що тікав, я послав йому навздогін другу кулю. Бідолаха високо змахнув руками і впав як підкошений. Мене охопив шалений захват, я аж завив з радощів. Усе це я пишу, щоб засвідчити, як мало ми думаємо про інших, коли йдеться про нашу безпеку, пихатість або репутацію.

Наші воїни, що бачили мій подвиг, вітали його гучними, захопленими криками, як новий доказ чародійництва білих людей і щасливу ознаку нашого успіху. Загін же, яким командував щойно вбитий воєначальник (згодом ми з’ясували, що він справді був командиром колони), почав безладно відступати. Сер Генрі й Гуд негайно ж схопилися за рушниці й почали стріляти; особливо старався Гуд, що гатив із свого вінчестера в суцільну масу, що котилася до видолинку; я теж пальнув разів зо два. Як наслідок — нам вдалося вивести з ладу чоловік шість-вісім, аж поки вони не опинилися надто далеко для пострілів.

Щойно вщухла стрілянина, звідкись праворуч вчулося загрозливе ревисько, негайно ж підхоплене ворогом з лівого боку, і обидві ворожі колони одночасно кинулися на нас звідусюди.

Почувши це зловісне ревіння, суцільна маса воїнів перед нами трохи розступилася і, вигукуючи якусь дику пісню, підтюпцем побігла до нашого пагорба, а потім — до вузької зеленої ущелини між відрогами пагорба. Ми троє (Ігнозі лише подеколи допомагав нам) зустріли їх зливою пострілів, але нам вдалося знешкодити лише кілька чоловік. На нас сунула могутня лавина воїнів, і перепинити їх кількома пострілами було все одно, що кидати дрібні камінчики назустріч величезній хвилі.

А вони, розмахуючи і брязкаючи списами, з войовничими гуками вже тіснили нашу сторожову охорону біля підніжжя пагорба. Тут наступ, правда, трохи спав, бо треба було долати гору, та й ми чинили опір. Наша перша лінія оборони залягла приблизно на півдорозі між підніжжям пагорба і його верхів’ям, а друга розташувалася п’ятдесятьма ярдами вище, третя ж засіла на самісінькому краї плато.

А вороги сунули все ближче й ближче, волаючи:

— Твала! Твала! Бий! Бий!

А наші воїни відповідали:

— Ігнозі! Ігнозі! Бий! Бий!

Тепер ворог був зовсім близько. У повітрі заблискали толли, і дві лави супротивників, несамовито горлаючи, кинулися одна на одну.

У смертельній сутичці люди падали, як листя від осіннього вітру. Але незабаром численні сили супротивника узяли гору, і наша перша лінія оборони змушена була відступити, аж поки не злилася з другою. Тут бойовисько знову розгорілося з новою силою, і знов наші воїни відкотилися, аж поки нарешті влилася третя лінія оборони.

Та на той час нападники були вже украй стомлені, окрім того, втратили багато живої сили, тож прорватися крізь суцільну стіну списів їм виявилося не під силу. Протягом якогось часу битва то розгоралася, то вщухала, знетямлені полчища дикунів то котилися навально, то відступали, отож результат битви іще рано було передбачати. Сер Генрі прикипів очима до цієї відчайдушної сутички і раптом в одну мить кинувся в самісіньку гущу бою. Гуд зробив так само. Що ж до мене, то я волів залишитися на своєму місці.

Наші воїни, забачивши велетенську постать сера Генрі з-поміж вояків, з подвоєною енергією кинулися на ворога з вигуками:

— З нами Слон! Бий! Бий!

З цієї миті у страхітливій сутичці стався злам. Крок за кроком, відчайдушно чинячи опір, воїни Твали почали відступати схилом і нарешті сум’ятливо змішалися зі своїми резервами. У цей момент з’явився гонець і повідомив, що атака відбита і з лівого флангу. Я вже хотів було трохи розслабитися, радіючи тимчасовому перепочинку, аж тут ми помітили, як з правого флангу сюди біжать наші воїни, а за ними женеться величезне юрмисько ворогів, що прорвали оборону.

Ігнозі, що стояв поруч, відразу збагнув серйозність становища і негайно наказав резервному полкові Сірих, котрий оточував нас, вишикуватися і приготуватися до бою.

Наказ тут же був підхоплений і переданий воєначальникам, а через секунду сталося зовсім несподівано: я, сам не знаю як, опинився в гущавині скаженої атаки наших військ, що кинулися назустріч ворогу. Отож мені нічого не залишалося, як бігти з усіма, і я, силкуючись триматися якомога ближче до Ігнозі, попер уперед так, ніби дуже хотів, щоб мене убили найпершим. Хвилини через дві — мені здавалося, що час летить неймовірно швидко — ми врізалися в натовп наших воїнів, що тікали від атаки ворога. А далі пам’ять мене зраджує. В свідомості лишився лише жахливий, оглушливий брязкіт щитів, раптова поява здоровезного тубільця із вибалушеними очима і спрямований на мене скривавлений спис. Переконаний, що лише від одного цього видовища більшість людей тут же знепритомніла б, але зізнаюся з гордістю, що я не розгубився, вмить зметикувавши, що коли стоятиму стовпцем, то тут мені й гаплик. Тож коли я узрів це страховисько, що сунуло на мене, я беркицьнувся йому під ноги, і так спритно, що зарізяка не зміг зупинитися і з усього розгону гепнувся на землю. Поки він очунював, я схопився на рівні й тут же добив його пострілом із револьвера.

Наступної миті хтось збив мене з ніг, і я впав непритомний.

Прийшовши до тями, я побачив над собою схилене обличчя Гуда, що тримав у руці гарбузовий бутель із водою, і завважив, що лежу біля кам’яного виступу на плато коло нашого спостережного пункту.

— Як ви себе почуваєте, друзяко? — стурбовано запитав він.

Я встав, обтрусився і відповів:

— Та нічого, це дрібниці, дякую.

— Слава Богу! Коли я побачив, що вас несуть сюди, у мене аж ноги затремтіли: я подумав, що з вами все скінчено.

— Цього разу обійшлося, друже. Гадаю, що від удару у мене просто потемніло в очах. Але скажіть, як там воно?

— Поки що ворог відбитий звідусюди. Наші втрати величезні: аж дві тисячі убитих і поранених, у них же, напевне, — не менше трьох. Подивіться на це видовище! — І він показав на довгі ряди людей, що наближалися до нас.

Вони йшли групами по четверо і тримали щось на зразок нош, зроблених зі шкур, до яких були прикріплені петлі, щоб зручніше нести. Між іншим, таких нош, для цих потреб, дуже багато в кожному загоні кукуанської армії. На цих шкурах, що їх було безліч, лежали поранені. Упродовж того, як приносили нових, їх квапливо оглядали лікарі, яких було десь із десяток на кожен полк. Якщо рана не була важка, потерпілого відносили убік і надавали посильну допомогу. Але якщо стан пораненого був безнадійний, то один з лікарів розтинав йому гострим ножем артерію, і нещасний швидко і безболісно вмирав. Звичайно, це жахливо, але, з іншого боку, може, це і є справжній вияв милосердя?

Того дня таких випадків було незліченно. Зазвичай до цього вдаються, коли рана завдана в тулуб, оскільки величезні вістря кубанських списів завдають таких глибоких і страшних поранень, що загоїти їх неможливо. Нещасні страждальці були переважно непритомні; тим же, які були при свідомості, фатальний надріз артерії робився так швидко і безболісно, що вони, здавалося, цього не помічали. Але ця картина була настільки моторошна, що ми з Гудом поквапилися піти. За своє життя я не пам’ятаю випадку, який би справив на мене більш гнітюче враження, ніж ця операція, коли скривавлені руки лікаря, перетнувши жилу, позбавляли сміливців від мук у такий страшний спосіб. Лише раз у житті мені довелося спостерігати те ж саме: коли після битви я бачив, як війська племені свазі закопували в землю своїх смертельно поранених воїнів живцем.

Щоб не бути свідками цього страшного видовища, ми подалися у протилежний бік пагорба, де побачили сера Генрі із бойовою сокирою в руці. Ігнозі, Інфадус і двоє чи троє вождів дуже серйозно про щось радилися.

— Слава Богу, що ви прийшли, Квотермейне! Я не зовсім розумію, що хоче робити Ігнозі. Хоча ми відбили напад, але, здається, до Твали прибувають великі підкріплення, і він має намір оточити нас, щоб узяти змором.

— Еге, здається, справи кепські.

— Безсумнівно. До того ж Інфадус сповістив, що у нас закінчується вода.

— Справді, це так, мої повелителі, — підтвердив старий воїн. — Струмок не може забезпечити таку величезну кількість людей, і вода в ньому швидко убуває. До ночі ще ой як далеко, а ми вже страждаємо від спраги. Послухай, Макумазане! Ти мудрий і, безперечно, бачив багато воєн в країні, звідки прийшов, — звичайно, якщо ви, білі люди, взагалі затіваєте таке у себе на зірках. Скажи, що нам діяти? Твала зібрав нових воїнів, які займуть місця тих, хто поліг. Але ми дали Твалі урок: яструб і не гадав, що чапля чинитиме йому опір. Наш дзьоб пронизав йому груди, і він боїться напасти на нас ізнов. Ми теж змучені. Тепер він чекатиме, коли ми сконаємо; він обів’ється довкруги нас, як змія довкола своєї здобичі, і чекатиме на нашу загибель.

— Розумію, — сказав я.

— Отже, Макумазане, ти бачиш, що у нас немає води і дуже мало їжі, тому ми повинні вибрати одне з трьох: або тужити і слабшати подібно до лева, що конає голодною смертю в своєму лігві, або намагатися прокласти собі шлях на північ, або — тут він встав і вказав на тісно зімкнуті ряди наших ворогів — кинутися просто на них і схопити Твалу за горло. Інкубу — видатний воїн. Сьогодні він бився, як буйвол у пастці, і люди Твали падали під ударами його сокири, як молоді колоси пшениці, побиті градом. Інкубу каже: “Нападай!”, але Слон завжди нападає. Що скаже Макумазан, хитра стара лисиця, який так багато бачив у житті й любить жалити свого ворога ззаду, нишком? Вирішальне слово буде, звичайно, за Ігнозі, бо він король і це його право, але попередньо ми хочемо вислухати твій голос, Макумазане, і голос людини із прозорим оком.

— А що скажеш ти, Ігнозі? — запитав я.

— Ні, батьку мій, — відповів наш колишній слуга, одягнений в пишний дикунський військовий обладунок, дійсно схожий на справжнього короля-воїна, — говори ти і дозволь мені вислухати твої слова. Ти мудрий; у порівнянні з тобою я лише безрозсудне хлоп’я.

Вислухавши таке настійне прохання Ігнозі й квапливо порадившись із Гудом і сером Генрі, я коротко висловив йому нашу думку: зважаючи на щільне оточення і на брак харчу та питної води, нам потрібно самим почати наступ на Твалу. Я порадив Ігнозі зробити це негайно, перш ніж “затягнуться наші рани” і поки видовисько численних полків супротивника не примусить серця наших воїнів затремтіли від остраху. Інакше, докинув я, деякі воєначальники можуть передумати і, помирившись із Твалою, перекинутися на його бік.

Мою думку, мабуть, сприйняли схвально. Треба сказати, що ніколи в житті мої поради не сприймали так шанобливо, як у кукуанів. Але останнє слово було за Ігнозі, бо відтоді, як його визнали законним королем, він користувався майже необмеженими правами своєї влади, полишаючи за собою остаточне рішення щодо воєнних дій. Тому очі всіх присутніх звернулися до нього.

Якийсь час Ігнозі мовчав, очевидно, обдумуючи наступні дії, і потім сказав:

— Інкубу, Макумазане і Бугване, хоробрі білі люди і друзі мої! І ти, Інфадусе, брате батька мого, і ви, вожді! Я вирішив: нападаємо на Твалу сьогодні, і від цього удару залежатиме моя доля і моє життя — так, моє життя і життя усіх вас. Слухайте, що я вирішив. Ви бачите, що цей горб згинається подібно до підкови і рівнина врізається в нього зеленим пасмом?

— Ми це бачимо, — підтвердив я.

— Так от, — продовжував Ігнозі. — Тепер полудень. Хай наші воїни вгамують свій голод і відпочинуть після виснажливої битви. Коли сонце буде хилитися до заходу, хай твій полк, Інфадусе, спуститься ще з одним запасним на зелений моріг. Коли Твала це побачить, він кине туди свої полки, щоб винищити твоїх воїнів. Але місце це вузьке, і полки ворога кидатимуться проти тебе лише поодинці, і твої воїни знищуватимуть їх один за одним. Очі всієї армії Твали будуть прикуті до битви, якої не бачив ще ніхто на землі. З тобою, Інфадусе, піде мій друг Інкубу. Коли Твала угледить його бойову сокиру, що виблискуватиме в першому ряду Сірих, серце його затремтить із переляку і він занепаде духом. Я ж поведу інший полк, який стоятиме позаду тебе, бо, коли Сірі будуть подолані, — а це може статися, — залишиться король, за якого битимуться до останку. Зі мною піде мудрий Макумазан.

— Гаразд, королю! — відповів Інфадус, єдиний, хто абсолютно холоднокровно сприйняв думку про імовірну загибель свого полку.

Справді-таки, ці кукуани — дивний народ! їх не лякає смерть, якщо цього вимагає виконання обов’язку.

— І поки очі всієї армії Твали будуть спрямовані на цю битву, — продовжував Ігнозі, — одна третина наших воїнів, що залишилися в живих, тобто близько шести тисяч чоловік, спуститься поповзом з правого відрогу нашого пагорба і нападе на лівий фланг армії Твали, а інша третина так само непомітно спуститься з лівого відрогу і нападе на його правий фланг. І коли я побачу, що воїни, котрі спустилися з відрогів, готові кинутися на Твалу, тоді я з моїми воїнами нападу на нього спереду. Якщо нам поталанить, то перемога буде за нами, і, поки ніч промчить узгір’ям на своїх чорних конях, ми вже спокійно сидітимемо в Луу. А зараз давайте трохи підобідаємо і приготуємося до бою. А ти, Інфадусе, розпорядися, щоб мої накази були точно виконані. Так! Хай мій білий батько Бугван піде з правим крилом, щоб його сяйливе око вселяло відвагу в серця воїнів.

Ці короткі розпорядження були взяті до виконання дивовижно швидко, і це ще раз переконало мене, наскільки досконала військова організація в Країні Кукуанів. Упродовж години усім воїнам роздали харч (який вони з’їли умить), сформували три загони і роз’яснили вождям план нападу. Наші війська, що налічували тепер близько вісімнадцяти тисяч чоловік, були приведені в бойову готовність, за винятком варти, залишеної наглядати за пораненими.

Тут саме підійшов Гуд і потиснув руку мені й серу Генрі.

— Прощавайте, друзі, — сказав він. — Згідно з наказом я йду з правим крилом, отож прийшов із вами попрощатися. Може, нам уже не доведеться більше зустрітися, — додав він схвильовано.

Ми мовчки потиснули один одному руки, виявивши при цьому традиційно встановлену для англійців норму витримки.

— Справа наша ризикована, — сказав сер Генрі, і його гучний голос злегка затремтів. — Зізнаюся, я не впевнений, чи побачу завтра сонце. Наскільки я розумію. Сірі, з якими мені випало йти, мають битися до останнього, щоб дати можливість бічним загонам непомітно спуститися з відрогів пагорба, обійти полки Твали і напасти на них зненацька. Ну що ж, хай буде так. Принаймні, це буде смерть, гідна мужчини! Прощавайте і ви, друже, — звернувся він до мене. — Хай вас Бог оберігає! Я сподіваюся, що ви виплутаєтеся з цієї халепи і заволодієте алмазами, а якщо вам судилося залишитися в живих, Квотермейне, послухайтеся моєї поради: ніколи більше не майте справи з претендентами на престол!

Гуд іще раз міцно потиснув нам руки і пішов. Потім до нас наблизився Інфадус і провів сера Генрі в призначене для нього місце в першому ряду Сірих. А я з похмурими думками подався разом з Ігнозі й зайняв своє місце в полку, який мав іти в атаку в другу чергу.

Розділ XIV ОСТАННІЙ БІЙ СІРИХ

Через кілька хвилин полки, які отримали завдання атакувати супротивника з флангів, безшелесно рухалися під прикриттям горбистих схилів, щоб приховати свій маневр від гострозорих очей розвідників Твали.

Через півгодини полки зайняли свої позиції, утворивши “роги”, або фланги, армії. Тим часом Сірі разом із підкріпленням у складі полку, відомого під назвою Буйволів, стояли нерухомо. Це було основне ядро армії, яке повинно було прийняти на себе головний удар супротивника.

Обидва ці полки були зовсім свіжими і у повному складі. Вранці Сірі були в резерві, а в сутичці з атакуючими частинами, що прорвали нашу лінію оборони, коли я, б’ючись в їх рядах оборони, одержав у винагороду оглушливий удар по голові, вони втратили дуже мало людей. Що ж до Буйволів, то вони вранці утворювали третю лінію оборони на лівому фланзі, і, оскільки атакуючим не вдалося прорвати в цьому пункті другу лінію, їм зовсім не довелося брати участі в бою.

Інфадус був досвідчений старий воєначальник. Він чудово знав, як важливо підняти бойовий дух воїнів перед такою гарячою сутичкою. Тому він скористався цим півгодинним затишшям, щоб звернутися до свого полку Сірих із промовою. Барвистою мовою він роз’яснив воїнам, яка величезна честь їм випала, адже їх посилають битися на передовій лінії, та до того ж із білим воїном, який спустився із зірок, в їхніх рядах. У разі ж, якщо військо Ігнозі здобуде перемогу, він обіцяв усім, хто уціліє в бою, багато худоби, а також підвищення у званні.

Я оглядів довгі ряди чорних плюмажів, що розвівалися, і суворі обличчя воїнів і зі смутком подумав, що всього лише через якусь годину якщо не всі, то більшість із цих чудових воїнів-ветеранів, кожному з яких було не менше сорока, лежатимуть мертвими або конатимуть. Інакше не могло бути — вони були присутні при читанні свого вироку, винесеного з тією мудрою зневагою до людського життя, яка притаманна великому воєначальнику. Це часто допомагає йому зберегти свої сили і здійснити завдання — він іде на загибель певної кількості людей, щоб забезпечити решті своєї армії успіх у боротьбі за досягнення поставленої мети. Сірі були приречені на смерть і знали це. Завдання їхнє полягало в тому, щоб стати до бою з полками армії Твали упродовж того, як ті один за одним виходитимуть на вузьку зелену смугу рівнини, затиснуту між відрогами пагорба. Вони мали битися до повного знищення супротивника або ж доти, доки фланговим частинам не випаде слушна нагода для атаки. Все це було їм відомо, однак вони ні хвилини не вагалися, і я не помітив ні тіні страху на їхніх обличчях. Вони стояли перед нами — люди, що йдуть на вірну смерть, готові от-от назавжди розлучитися з благословенним світлом дня, без трепету чекаючи здійснення свого вироку. Попри напруженість моменту, я не міг не порівнювати стійкість їхнього духу з моїм власним, який був далеко не спокійним, і у мене вирвалося мимовільне зітхання заздрості й захоплення. Ніколи раніше мені не доводилося зустрічати такої повної відданості обов’язку і такої повної байдужості до його гірких плодів.

— Ось ваш король! — закінчив свою промову старий Інфадус, показуючи на Ігнозі. — Йдіть, щоб битися і полягти за нього — така доля хоробрих. Тож нехай буде навіки прокляте і зганьблене ім’я того, хто боїться померти за свого короля, того, хто тікає від ворога! Ось ваш король, вожді, воєначальники і воїни! А зараз ви присягнете священному знаку змії, а потім підете за нами — Інкубу і я покажемо вам шлях в самісіньку серцевину військ Твали.

Запало хвилинне мовчання. Потім раптом рядами щільних фаланг, що стояли перед нами, прокотився легкий шум, як віддалений гуркіт моря: це руків’я шести тисяч списів почали тихо стукати по щитах. Поступово цей шум посилювався, ніби розширюючись, поглиблюючись і наростаючи, поки нарешті не перетворився на оглушливий гуркіт, відлуння якого, посилене горами, здавалося гуркотом грому і заповнило простір важкими хвилями звуків. Потім шум став спадати і нарешті зовсім завмер. У раптовій тиші прогримів гуркотливий королівський салют.

Я подумав, що Ігнозі нині мав право відчувати неабияку гордість — напевно, жодного з римських імператорів не вітали так гладіатори, роковані на смерть.

Ігнозі висловив свою вдячність за цей грандіозний вираз пошани тим, що здійняв свою бойову сокиру. Потім Сірі вишикувалися, утворивши три колони, кожна чисельністю близько тисячі воїнів, не рахуючи командирів, і попрямували до своїх позицій. Коли остання колона пройшла близько п’ятисот ярдів, Ігнозі став на чолі Буйволів, які також вишикувалися в три колони. За його командою ми рушили вперед. Чи треба говорити про те, що я цієї миті якомога найгарячіше молився, щоб Бог врятував мою шкуру і мені вдалося вирватися з цієї халепи. Загалом-то я бував у бувальцях, але в таку халепу вскочив уперше. Ніколи мої шанси на порятунок не були такі мізерні.

Коли ми досягли краю плато, Сірі здолали вже половину шляху, спустившись схилом пагорба. При його підніжжі починався зарослий травою клин, що врізався у центр підкови, яку утворювали відроги пагорба. Цей клин був схожий на стрілку в кінському копиті, що з’єднується з підковою.

У таборі Твали, на рівнині, було помітно пожвавлення. Полки один за одним виходили швидким кроком, затим бігцем поспішали до зеленої галявини, щоб обігнати атакуючі частини.

Цей клин, що занурювався сотні на три ярдів углиб біля підошви, був не більше трьохсот п’ятдесяти кроків завширшки, а у найвужчому місці — ледве чи дев’яносто кроків. Спустившись із узвишшя, Сірі вийшли до верхів’я зеленого моріжку однією колоною, але там, де галявина розширювалася, знов вишикувалися в три ряди і завмерли на місці.

Тоді ми — тобто Буйволи — також спустилися до верхів’я галявини і зайняли позицію в резерві, приблизно за сто ярдів позаду останньої лінії Сірих і трохи вище них. Скориставшись тимчасовою бездіяльністю, ми спостерігали, як уся армія Твали швидко рухалася нам назустріч. Очевидно, з часу уранішньої атаки встигли підійти підкріплення, і зараз, попри втрати, армія налічувала не менше сорока тисяч чоловік. У міру того як передні полки наближалися до основи зеленого морогу, виникло сум’яття, адже лише один полк міг проникнути в ущелину між відрогами пагорба. Окрім того, на відстані приблизно сімдесяти ярдів від входу в ущелину стояв уславлений полк Сірих, краса і гордість кукуанської армії, готовий перегородити їм шлях, подібно до того, як колись троє римлян утримували міст проти тисяч атакуючих. Напасти на Сірих можна було тільки з фронту, оскільки з обох флангів їх захищали високі схили пагорба, покриті валунами. Наступаючі завагалися і нарешті зупинилися. Очевидно, вони не дуже прагнули схрестити свої списи з цими похмурими, мужніми воїнами, вишикуваними в три лінії й готовими стати до бою. З лав наступаючих раптом вибіг якийсь високий воєначальник в традиційному головному уборі із страусячого пір’я, у супроводі кількох вождів і ординарців — схоже на те, це був сам Твала. Він віддав наказ, і перший полк з криком кинувся в атаку на Сірих, які стояли непорушно і безмовно, поки атакуючі не опинилися на відстані ярдів сорока від них і град толл не обрушився із дзвоном на їхні ряди.

Аж тут Сірі з бойовими вигуками кинулися вперед, здійнявши свої списи, і обидва полки змішалися в навальній рукопашній сутичці. Наступної миті брязкіт щитів, що стикалися у бою, схожий на гуркіт грому, долинув до наших вух, і вся рівнина, здавалося, запалала зблисками сонячного сяйва, яке віддзеркалювали бойові списи. Маса людей, що вражали одне одного, коливалася, наче морські хвилі, розгойдуючись з одного боку в другий, але це продовжувалося недовго. Раптом лінії атакуючих почали помітно рідшати, і потім повільною, довгою хвилею Сірі прокотилися по них, зовсім так само, як морська хвиля наростає і перекочується через підводну скелю. Мету було досягнуто — полк нападаючих був повністю знищений, але і від Сірих залишилося тепер тільки два ряди. Вони втратили третину полку.

Знову зімкнувши свої ряди, вони стояли пліч-о-пліч у мовчанні, чекаючи нової атаки. Я з радістю помітив серед них біляву бороду сера Генрі. Він ходив туди й сюди, встановлюючи порядок. Отже, він був іще живий!

Тим часом ми підійшли до поля бою, покритого тілами загиблих, поранених і тих, що конали. Їх було не менше чотирьох тисяч чоловік, і земля була буквально залита кров’ю. Ігнозі віддав наказ, який був швидко переданий по рядах. Цей наказ забороняв вбивати поранених ворогів і, наскільки ми могли спостерігати, виконувався неухильно. Інакше видовище було б жахливим. Правда, розмірковувати над цим нам було ніколи.

Другий полк, де у воїнів, на відміну від інших, плюмажі, короткі спіднички і щити були білого кольору, наближався, щоб атакувати дві тисячі ще живих Сірих, які стояли, як і перше, в зловісному мовчанні. І знов, коли супротивник підійшов на відстань сорока ярдів або близько того, Сірі обрушилися на нього з нищівною силою. Пролунав оглушливий брязкіт щитів, що стикалися в герці, і похмура трагедія повторилася знов. Якийсь час здавалося майже неможливим, що Сірим вдасться взяти верх. Атакуючий полк, переважно з молодих воїнів, бився надзвичайно люто, і спочатку здавалося, що Сірі знесилюються під навалою цієї маси людей. Різанина була страхітлива, сотні воїнів щохвилини падали пораненими і убитими. Серед криків і стогонів вмираючих, супроводжуваних брязкотом схрещених списів, лунав безперервний вигук торжества “Бий, бий!”, який видавав переможець тої миті, коли прохромлював своїм списом тіло полеглого ворога.

Проте виняткова стійкість, мужність і дисципліна можуть творити чудо. Крім того, один досвідчений солдат вартий двох новачків — це невдовзі стало очевидним. Щойно ми подумали про поразку Сірих і приготувалися зайняти їхнє місце, як я почув низький голос сера Генрі, що пересилював шум битви. На мить я побачив його бойову сокиру, якою він вимахував у повітрі над своїм плюмажем. Потім сталася якась зміна. Сірі припинили відступ. Вони стояли нерухомо як скеля, об яку знов і знов розбивалися люті хвилі списоносців лише для того, щоб котитися назад. Раптом вони рушили знов і цього разу — вперед. Оскільки не було диму від вогнепальної зброї, ми змогли розгледіти все чітко. Ще хвилина — і атака ослабла.

— Так, це справжні воїни! Вони знов здобудуть перемогу! — вигукнув Ігнозі, який скреготів зубами від хвилювання, стоячи поряд зі мною. — Дивися, ось вона, перемога!

І тут, наче клубки диму, що вирвалися з жерла гармати, атакуючий полк розколовся на окремі купки, воїни летіли нестримно, а за ними розвівалися за вітром їхні білі плюмажі. Отже, супротивники залишилися переможцями, але — на жаль! — полку більше не було. Від потрійної лінії доблесних воїнів чисельністю три тисячі чоловік, що сорок хвилин тому розпочали бій, залишилося що найбільше близько шестисот, від ніг до голови обіллятих кров’ю. Решта загинули. Розмахуючи списами в повітрі, воїни, що лишилися в живих, видали переможний клич. Ми сподівалися, що тепер вони відійдуть туди, де стояли ми, але натомість вони кинулися вперед, переслідуючи супротивника, що тікав. Пробігши близько ста ярдів, вони захопили невеликий пагорб із пологими схилами і, знову вишикувавшись у три ряди, утворили довкола потрійне кільце. Потім — о щастя! — я на мить побачив сера Генрі, очевидно, неушкодженого, що стояв на узвишші. З ним був наш старий друг Інфадус. Але полки Твали знов атакували приречених на смерть одчайдухів, і зав’язався новий бій. Мабуть, кожен, хто читає цю історію, давно уже збагнув, що я трохи боязкий і, відверто кажучи, зовсім не прагну вплутуватися в битви. Правда, мені часто випадало потрапляти в складні обставини і проливати людську кров, але я завжди відчував до цього найбільшу огиду і старався, якомога, не втратити ні краплі власної крові, навіть не соромлячись накивати п’ятами, якщо це підказував мені здоровий глузд. Проте у цей момент я вперше в житті відчув бойовий запал у грудях. Войовничі рядки з легенд Інголдзбі разом із кровожерними сценами зі Старого Заповіту постали в моїй пам’яті, як гриби в темряві. Кров моя, яка досі майже застигла від жаху, почала бурхливо пульсувати у венах, і мене охопило дике прагнення вбивати нещадно. Я озирнувся на щільні ряди воїнів позаду нас, і в голові майнуло: чи такий у мене вираз обличчя, як у них. Вони стояли, напружено витягнувши шиї, їхні руки судомно стискувалися, губи розтулилися, на обличчях застигла несамовита жага бою, очі пильно видивлялися майбутню жертву.

Тільки в Ігнозі, якщо судити з його здатності володіти собою, серце билося, мабуть, спокійно, як завжди, під плащем з леопардової шкури, хоча і він безперервно скреготів зубами. Далі я не міг витримати.

— Невже ми повинні стояти тут, поки не вростемо у землю корінням, Амбопо, тобто Ігнозі, і чекати, щоб Твала знищив наших братів там, біля пагорба? — запитав я.

— О ні, Макумазане, — відповів він, — дивися. Настає зручний момент — скористаємося ним!

У цей час свіжий полк навальним маневром обійшов кільце Сірих біля узвишшя і, розвернувшись, атакував їх з тилу.

Тоді, здійнявши свою бойову сокиру, Ігнозі дав сигнал до атаки. Прогримів бойовий клич кукуанів, і Буйволи, подібно до морського приливу, стрімко кинулися в атаку.

Я не в змозі розповісти, що за цим відбулося. Я пам’ятаю тільки несамовиту, але планомірну навалу, від якої, здавалося, здригнулася земля, раптово змінилася лінія фронту, і полк, проти якого була спрямована атака, переформував ряди, потім — страшний удар, приглушений гул голосів і безперервний блискіт списів — усе це я бачив крізь криваво-червоний туман.

Коли моя свідомість проясніла, я побачив, що стою серед жменьки вцілілих, неподалік вершини пагорба. Простісінько переді мною стояв не хто інший, як… сам сер Генрі! Тоді я не мав ані найменшого уявлення про те, як я туди потрапив. Сер Генрі згодом розказав мені, що несамовита атака Буйволів винесла мене майже до його ніг, де я й лишився, коли вони подалися назад. Він вирвався з кільця, утвореного Сірими, і знов утягнув мене всередину.

Що ж до битви, яка розгорілася опісля, то хто візьметься описати її? Маси воїнів щомиті хвилями накочувалися на наше кільце, що зменшувалося, знов і знов ми відбивали їх натиск. Здається, я колись уже читав про подібну битву:

Це було грандіозне видовище. Час від часу ряди супротивника хоробро переходили в наступ, долаючи бар’єри з трупів своїх воїнів. Іноді вони йшли, тримаючи перед собою убитих для захисту від ударів наших списів, але йшли лише для того, щоб приєднати до гори загиблих свої власні тіла.

Я із захопленням спостерігав, як старий воїн Інфадус стійко і врівноважено, неначе на параді, вигукував накази, сипав глузливі зауваження і навіть жартував, щоб піднести дух жменьки вцілілих воїнів. Коли ж насувалася чергова хвиля атакуючих, він кидався туди, де було найгарячіше, щоб особисто відбивати атаку. Та все ж ще більш прекрасне видовище являв сер Генрі. Страусині пера, що прикрашали його голову, хтось зрізав ударом списа, і його довге біляве волосся розвівалося за вітром. Він стояв непохитно, цей гігант, схожий на стародавнього данця, його руки, сокира, кольчуга — все було залляте кров’ю, і ніхто не міг витримати завданого ним удару. Вряди-годи я бачив, як він обрушував свій удар на якогось відважного воїна, що наважився змагатися з ним у герці. Вражаючи ворога, він кричав “О-хой! О-хой!” — зовсім як його беркширські предки. Його удар пробивав щити, ламав на друзки списи, обрушувався на голову ворога, аж поки вже ніхто не наважувався наблизитися до білого гіганта “umtagati” — тобто чаклуна, який у гущі бою залишався неушкодженим.

Але раптом по рядах ворогів прокотилося: “Твала, Твала!”, і з самої гущавини атакуючих вибіг не хто інший, як сам одноокий велет-король, також озброєний бойовою сокирою, щитом і одягнений в кольчугу.

— Де ж ти, Інкубу, біла людино, вбивця Скрагги, мого сина? Подивимося, чи вдасться тобі вбити мене! — заревів він і хутко метнув толлу просто в сера Генрі, який, на щастя, це помітив і вчасно підставив назустріч ножеві свій щит.

Ніж пронизав щит і залишився стирчати в залізному каркасі.

Твала з криком кинувся просто на сера Генрі й завдав своєю бойовою сокирою такого нищівного удару по його щиту, що лише струс від удару примусив сера Генрі, хоч він і був дуже сильною людиною, впасти на коліна.

Проте на цьому поєдинок і закінчився, оскільки в ту ж мить з боку полків, що тіснили нас, долинули крики жаху, і, поглянувши туди, куди вони дивилися, я зрозумів, що сталося.

Праворуч і ліворуч рівнина була загачена воїнами, що ринули в атаку. Наші загони, котрі зайшли з флангів, пришли нам на допомогу. Кращого моменту для цього не можна було вибрати. Як і передбачав Ігнозі, вся армія Твали зосередила свою увагу на кривавій сутичці із рештками полку Сірих і на битві з Буйволами, які трималися на деякій відстані від Сірих. Отже, ці два полки, які разом утворили основне ядро нашої армії, відвернули увагу супротивника, який не подумав про можливість нападу з флангів, хоча “роги”, утворювані фланговими загонами, вже майже з’єдналися. І тепер, поки полки Твали намагалися переформуватися для оборони, воїни з флангів кинулися на них, як прудкі пси.

За якихось п’ять хвилин успіх битви визначився. Полки Твали, охоплені з обох флангів і виснажені страшною різаниною з Сірими і Буйволами, кинулися тікати. Незабаром воїни розсипалися в паніці по всій рівнині, що пролягла між нами і Луу. Що ж до тих загонів, які ще зовсім недавно оточили нас і Буйволів, то вони раптом розтанули, як за помахом чарівної патички, і виявилося, що ми стоїмо самі, як скеля, від якої відринуло море. А що за видовище відкрилося перед нашими очима! Тут і там купами лежали мертві й конаючі, а з-поміж хоробрих воїнів Сірих залишилося в живих лише дев’яносто п’ять чоловік. Лише цей полк втратив понад дві тисячі дев’ятсот чоловік.

Інфадус стояв, перев’язуючи рану на руці, і вдивлявся в картину недавнього бою.

— Воїни, — спокійно звернувся він до них, — ви відстояли честь свого полку. Про сьогоднішню битву говоритимуть діти ваших дітей.

Потім він обернувся до сера Генрі й потиснув йому руку.

— Ти велика людина, Інкубу, — просто сказав він. — Я провів довге життя з-поміж воїнів і знав багато відважних людей, але такого, як ти, зустрічаю вперше.

Саме в цей момент Буйволи простували повз нас, прямуючи до Луу, і нам передали прохання Ігнозі, щоб Інфадус, сер Генрі і я приєдналися до нього. Тому, віддавши наказ дев’яти десяткам воїнів, що залишилися від полку Сірих, підібрати поранених, ми підійшли до Ігнозі. Він повідомив, що йде на Луу, щоб завершити перемогу і захопити в полон Твалу, якщо це виявиться можливим. Пройшовши якусь частину шляху, ми раптом помітили Гуда. Він сидів на мурашиній купі, кроків за сто від нас. Майже в ногах у нього лежав труп кукуанського воїна.

— Мабуть, він поранений, — схвильовано сказав сер Генрі.

Та раптом сталося щось вельми дивне. “Мертве” тіло кукуанського воїна, точніше, те, що здавалося мертвим тілом, несподівано схопилося, збило Гуда з мурашиної купи, так що він полетів сторчма, і обрушило на нього зливу ударів списом. Ми злякано кинулися туди і, підбігши, побачили, що кремезний воїн тицяє списом в розпростертого Гуда, який при кожному такому стусані задирає вгору свої кінцівки. Побачивши, що ми наближаємося, кукуан востаннє з особливою люттю штрикнув списом Гуда і з криком “Ось тобі, чаклуне!” — утік. Гуд не ворушився, і у нас впало серце, мабуть, із нашим бідним товаришем все скінчено. Ми підійшли до нього, і у нас очі полізли на лоба, коли побачили, що, попри блідість і очевидну слабкість, Гуд безтурботно усміхався і навіть не загубив свого монокля.

— Кольчуга просто чудова, — прошепотів він, коли ми нахилилися до нього. — Добряче я його одурив! — При цих словах він знепритомнів.

Оглянувши його, ми виявили, що він був серйозно поранений в ногу толлою під час переслідування, але спис його останнього супротивника не заподіяв йому ніякої шкоди. Кольчуга врятувала його, і він відбувся синцями, що покривали все його тіло. Він напрочуд щасливо уникнув небезпеки.

Оскільки на той час ми нічим не могли йому допомогти, то поклали товариша на ноші для перенесення поранених і понесли до табору.

Підійшовши до найближчих воріт міста Луу, ми побачили, що один із наших полків за наказом Ігнозі охороняє їх. Решта полків стояла на варті біля інших виходів з міста. Командир полку підійшов і вітав Ігнозі як короля. Потім він доповів йому, що армія Твали сховалася в місті, туди ж утік і сам Твала, причому командир вважав, що армія повністю деморалізована і готова капітулювати. Вислухавши це і порадившись з нами, Ігнозі відправив гінців до всіх воріт міста, щоб передати облозі наказ короля відчинити ворота, а також і обіцянку, що він збереже життя і надасть прощення всім воїнам, які складуть зброю. Це справило належне враження. Негайно під радісні вигуки Буйволів через рів був спущений міст, і ворота по той бік відчинилися.

Вживши відповідних заходів обережності проти можливої зради, ми вступили в місто. Уздовж всіх доріг стояли воїни з похмурим і пригніченим виглядом. Голови їхні були опущені, щити і списи лежали біля ніг. Вони вітали Ігнозі як свого короля. Ми йшли все далі, просто до краалю Твали. А коли вийшли на величезну площу, де за день чи два дотепер відбувався огляд військ і згодом — полювання на чаклунів, ми побачили, що площа абсолютно порожня. Точніше, не зовсім — у дальньому її кутку, перед своїм палацом, сидів сам Твала, і з ним не було нікого, окрім Гагули.

Це було гнітюче видовище — позбавлений влади король, що сидів, опустивши голову на кольчугу. Його бойова сокира і щит лежали поряд, а в ногах зіщулилася тільки стара карга. Попри всі злодійства, заподіяні ним, я відчув, що мене на якусь мить охопила жалість до цього поверженого кумира, що впав зі свого високого п’єдесталу. Жоден воїн з усієї його армії, жоден придворний з-поміж тих, що раніше плазували перед ним, жодна з його дружин не залишилися з ним, щоб розділити гіркоту поразки. Жалюгідний дикун! Доля дала йому жорстокий урок. Людство сліпе і глухе до тих, на чию голову лягла ганьба; той, хто принижений і беззахисний, залишається самотнім і не може розраховувати на милосердя. Хоча, як по правді, то він і не заслуговував на милосердя.

Увійшовши до воріт краалю, ми попростували через площу до місця, де сидів колишній король. Коли ми наблизилися на відстань близько п’ятдесяти ярдів, наш полк зупинився, а ми у супроводі невеликої охорони підійшли ближче, причому Гагула повсякчас викрикувала нам назустріч усілякі образи. Коли ми наблизилися, Твала вперше підвів свою прикрашену плюмажем голову, пильно вдивляючись у свого щасливого суперника Ігнозі єдиним оком, у якому прихована лють, здавалося, виблискувала так само яскраво, як і величезний алмаз у нього на чолі.

— Вітаю тебе, о королю! — сказав він із гіркою насмішкою в голосі. — Ти, хто їв мій хліб, а зараз за допомогою чаклунства білих людей зчинив смуту в моїх полках і розбив мою армію, — вітаю тебе! Яку долю ти мені приготував, о королю?

— Таку ж, яка спіткала мого батька, трон якого ти злочинно посідав усі ці довгі роки! — суворо відповів той.

— Гаразд. Я покажу тобі, як треба вмирати, щоб ти міг згадати це, коли настане твій час. Дивися — там, де сідає сонце, небо залляте кров’ю, — і він тицьнув скривавленою бойовою сокирою на вогненний диск. — Добре, що і моє сонце закотиться разом із ним. А зараз, королю, я готовий умерти, але прошу тебе не позбавляти мене права померти в бою, яке дароване всім членам королівської родини кукуанів[52]. Ти не можеш відмовити мені в цьому, бо тоді навіть ті боягузи, які сьогодні бігли з поля бою, сміятимуться з тебе.

— Я дозволяю тобі це. Вибирай же, з ким ти бажаєш битися. Сам я не можу битися з тобою, оскільки король б’ється тільки на війні.

Похмуре око Твали огляділо наші ряди. На мить мені здалося, що він затримав свій погляд на мені, і я затремтів з жаху. А що коли він вирішив почати поєдинок зі мною? Хіба я міг розраховувати на перемогу над цим несамовитим дикуном шести з половиною футів на зріст із такою могутньою статурою? У такому разі я міг би з однаковим успіхом негайно накласти на себе руки. Я дійшов єдиної можливої думки відмовитися від поєдинку, навіть якби мене з ганьбою вигнали з Країни Кукуанів. Ну й нехай, це все-таки краще, аніж бути порубаним на друзки.

Раптом він звернувся до сера Генрі:

— Що скажеш ти, Інкубу? Чи не завершити нам те, що ми почали сьогодні, чи мені доведеться назвати тебе жалюгідним боягузом?

— Ні, — увірвав його Ігнозі, — ти не повинен битися з Інкубу.

— Авжеж, ні, якщо він страшиться цього! — зневажливо процідив Твала. ‘

На нещастя, сер Генрі одразу збагнув суть сказаного, і кров кинулася йому в обличчя.

— Я з ним битимуся! — вигукнув він. — Він побачить, чи боюся я його!

— Заради Бога, — благально звернувся я до нього, — не ризикуйте своїм життям! Адже всякий, хто бачив вас сьогодні у бою, знає, що ви не боягуз.

— Я з ним битимуся, — похмуро наполіг сер Генрі. — Ніхто не сміє називати мене боягузом. Я готовий! — І, зробивши крок наперед, він здійняв свою сокиру.

Я був у відчаї від цього безглуздого донкіхотського вчинку, але якщо вже він вирішив битися, то я нічого не міг з цим вдіяти.

— Не бийся з ним, мій білий брате, — звернувся до сера Генрі Ігнозі, дружньо поклавши руку на його плече, — ти достатньо вже зробив сьогодні. Якщо ти постраждаєш від його руки — це розкрає моє серце.

— Я з ним битимуся, Ігнозі, — повторив сер Генрі.

— Що ж, тоді йди, Інкубу. Ти хоробра людина. Це буде неабиякий бій. Слухай, Твало, Слон готовий стати до бою.

Колишній король дико розреготався, виступив наперед і став проти Куртіса. Якусь мить вони стояли мовчки. Проміння призахідного сонця кинуло останні зблиски на їхні мужні постаті. Ці двоє були рівні за силою.

Потім кожен почав описувати кола навкруги супротивника з бойовою сокирою в здійнятій руці.

Раптом сер Генрі кинувся вперед і завдав своєму супротивнику страхітливого удару, але Твала встиг відскочити вбік. Удар був такий сильний, що сер Генрі трохи не впав сам. Його супротивник миттєво скористався з цього. Розмахуючи над головою своєю важкою бойовою сокирою, він раптом обрушив її з такою неймовірною силою, що у мене душа втекла в п’яти. Я заплющив очі, гадаючи, що все скінчено. Аж ні — швидким рухом лівої сер Генрі затулився щитом від удару. Отож сокира відсікла тріску, і удар прийшовся серу Генрі по лівому плечу. Проте щит настільки ослабив удар, що він не завдав особливої шкоди. Сер Генрі умить відбив удар супротивника, але Твала також закрився щитом. Потім удари сипалися один за одним. Суперникам досі вдавалося ухилятися від них з допомогою щита. Довкруги наростала загальна напруга. Полк, який спостерігав за поєдинком, забув про дисципліну; воїни підійшли зовсім близько, і при кожному ударі у них виривалися або крики радості, або зітхання відчаю. Саме в цей час Гуд, якого ми поклали на землю поряд, прийшов до тями і, підвівшись, мовчки спостерігав поєдинок. Через мить він схопився на рівні і, ухопивши мене за руку, став підстрибувати на одній нозі, викрикуючи підбадьорливі вигуки серу Генрі.

— Давай, старий! — волав він. — Оце удар! Цілься в центр корабля! — і так далі.

Сер Генрі, загородившись щитом від чергового удару, приладився і ударив щосили. Удар пробив щит і міцну кольчугу і завдав Твалі глибокої рани в плече. Оскаженілий від болю Твала відбив удар так знавісніло, що розітнув руків’я бойової сокири сера Генрі, зроблене з кістки носорога і скріплене для міцності сталевими кільцями, і ранив Куртіса в обличчя.

Крик відчаю вирвався з натовпу Буйволів, коли вони побачили, що широке лезо сокири нашого героя впало на землю. А Твала знов здійняв свою страшну зброю і люто кинувся на свого супротивника. Я заплющив очі, а коли відкрив їх знов, то побачив, що щит сера Генрі валяється на землі, а сам він, ухопивши своїми могутніми руками Твалу, бореться з ним. Вони розгойдувалися туди й сюди, стискаючи один одного у ведмежих обіймах, напружуючи свої могутні м’язи у відчайдушній боротьбі за життя, дорогоцінне для кожного, і за ще більш дорогоцінну честь. Надлюдським зусиллям Твала примусив англійця втратити рівновагу, і обидва вони впали і покотилися по вапняковій бруківці. Твала весь час силкувався завдати Куртісу удару по голові своєю бойовою сокирою, а сер Генрі намагався пробити кольчугу Твали своєю толлою, яку витяг з-за пояса.

Цей поєдинок гігантів був страхітливим видовищем.

— Відберіть у нього сокиру! — волав Гуд, і, ймовірно, наш боєць почув його.

Принаймні жбурнувши толлу, сер Генрі вхопився за сокиру, прикріплену до зап’ястя Твали ремінцем зі шкіри буйвола. Качаючись по землі й ледве дихаючи, вони билися за сокиру, як дикі звірі. Раптом шкіряний ремінець лопнув, і сер Генрі з величезним зусиллям вирвався з обіймів Твали. Зброя залишилася у нього в руці. Мить — і він схопився на ноги. З рани на його обличчі струмувала червона кров. Схопився також і Твала. Вихопивши з-за пояса важку толлу, він завдав Куртісові страшного удару в груди. Але той, хто зробив кольчугу, досконало володів своїм мистецтвом, бо вона витримала удар сталевого ножа. З диким криком Твала кинувся знову. Його важкий ніж так само відскочив від сталевої кольчуги, примусивши сера Генрі похитнутися. Твала, зібравши останні сили, попер на свого супротивника. Та наш відважний англієць випередив його і щодуху рубонув Твалу сокирою. Схвильований крик вирвався з тисячі грудей, і сталося неймовірне! Здавалося, що голова Твали зістрибнула з плечей і, впавши, покотилася підстрибом простісінько до ніг Ігнозі. Ще якусь мить обезглавлений велет продовжував стояти. Кров била фонтаном з перерізаних артерій. Потім він важко гепнувся на землю, і золотий обруч зіскочив з його шиї і покотився по землі. В цей час сер Генрі, що надто ослаб від втрати крові, впав прямо на обруч.

Через секунду його підняли чиїсь дбайливі руки, обмили холодною водою обличчя. Невдовзі його великі сірі очі розплющилися.

Він був живий!

Якраз тієї миті, коли зайшло сонце, я підійшов туди, де в пилюці лежала голова Твали, зняв алмаз з мертвого чола і подав його Ігнозі.

— Візьми його, законний королю кукуанів! — сказав я Ігнозі, він увінчав діадемою своє чоло і, підійшовши до мертвого тіла, поставив ногу на широкі груди свого подоланого ворога і заспівав переможну пісню, таку прекрасну і водночас первісно-дику, що я не в змозі передати її велич. Якось я чув, як один знавець грецької мови читав уголос дуже виразно твір грецького поета Гомера, і пам’ятаю, що я аж завмер від захоплення при звуках цих плавних, ритмічних рядків. Пісня Ігнозі мовою такою ж прекрасною і виразною, як старогрецька, справила на мене абсолютно таке ж враження, хоча я й був смертельно втомлений подіями і переживаннями останніх днів.

— Нарешті, — почав він, — нарешті наше повстання увінчане перемогою, і зло, заподіяне нами, виправдане нашою силою!

Цього ранку наші вороги підвелися і струсили з себе сон. Вони прикрасили себе перами і приготувалися до бою.

Вони підвелися і схопили свої списи. Воїни закликали вождів: “Прийдіть і керуйте нами”, а вожді покликали короля і сказали йому: “Веди нас до бою”.

Вони підвелися гордо, ці двадцять тисяч воїнів і ще двадцять тисяч.

Пера, що прикрашали їхні голови, покрили землю, як пера птаха вкривають його гніздо. Вони потрясали своїми списами і кричали, так вони високо здійняли свої списи, що блищали проти сонця. Вони жадали бою, сповнені звитяги.

Вони рушили проти мене. Наймогутніші бігли, щоб подолати мене. Вони кричали: “Ха! Ха! Його вже можна вважати загиблим!”

Тоді я дихнув на них — і моє дихання було схоже на повів бурі, і вони перестали існувати.

Мої блискавки пронизали їх. Я здолав їхню силу, уразивши їх блискавками своїх списів. Я обернув їх на порох громом свого голосу.

Їхні ряди розкололися, вони розсипалися й зникли, як вранішній туман.

Вони стали поживою для ворон і лисиць, і поле бою просякло їхньою кров’ю.

Де ж ті велетні, що постали вранці?

Де ж ті зухвальці, котрі кричали: “Його можна вже вважати загиблим!”, чиї голови були прикрашені перами, що розвівалися вітром?

Вони схилили свої голови — але не сон схилив їх. Вони поринули у сон — але це не сон.

Вони забуті. Вони поринули в пітьму і не повернуться знов. Інші заберуть їхніх дружин, і діти забудуть про них.

А я — король! Подібно до орла, я знайшов своє гніздо.

Слухайте! Я забрів на край світу під час своїх поневірянь, і ніч була темна, але я повернувся до рідної домівки, коли зайнялася зоря.

Прийдіть же під захист моїх крил, о люди, і я утішу вас, і страх і смуток щезнуть!

Настав щасливий час, час винагороди!

Мені належить худоба, яка пасеться в долинах, і діви в краалях також належать мені.

Зима минула, настало красне літо.

Тепер зло сховає своє обличчя від ганьби, і благодать розквітне в країні, наче лілії.

Радій, радій, мій народе! Хай святкує вся країна, бо в прах повергнуто тирана, бо я король!

Він замовк, а з густих сутінків лунко прокотилося:

— Ти — наш король!

Отже, слова, сказані мною посланцю Твали, виявилися пророчими. Не минуло відтоді й двох діб, а обезглавлений труп Твали вже задубів біля воріт його краалю.

Розділ XV ХВОРОБАГУДА

Коли поєдинок завершився, сера Генрі й Гуда віднесли до краалю Твали, куди послідував і я. Обидва вони були ледве живі від втрати крові й крайнього виснаження, та і мій стан був не набагато кращий. І хоча я людина міцна і витривала і можу витримати куди більше, аніж декотрі, бо худорлявий, неабияк загартований і натренований, але того вечора я ледве стояв на ногах. Коли ж я буваю перевтомлений, рана, колись заподіяна мені левом, особливо сильно мені допікає. До того ж моя голова буквально розколювалася на шматки від нанесеного вранці удару, після якого я впав у непам’ять.

Загалом, важко було уявити більш жалюгідну трійцю, ніж ту, як ми в той пам’ятний вечір. Ми втішали себе тим, що нам неабияк пощастило, бо хоча наше становище було вельми невтішним, але ми були живі, тоді як багато тисяч хоробрих воїнів, ще вранці сповнених сил, тепер лежали купами на полі бою.

Прекрасна Фулата відтоді, як ми врятували її від неминучої загибелі, добровільно стала нашою служницею і особливо піклувалася про Гуда, отож з її допомогою нам вдалося стягнути з себе кольчуги, що, безсумнівно, врятували життя двом з нас, і тут ми виявили, що суцільно покриті саднами і синцями. Хоча сталеві кільця кольчуги і перешкодили списам встромитися в наше тіло, але зберегти нас від цих синців і саден вони, звичайно, не могли. Фулата принесла нам якесь листя із дуже приємним запахом, воно значно полегшило наші страждання, коли ми його приклали як пластир до ушкоджених місць. Але хоча вони й були болючі, але не так нас тривожили, як рани сера Генрі й Гуда. У капітана була наскрізна рана в литці його “прекрасної білої ноги”, і він втратив багато крові, а у сера Генрі, крім інших ушкоджень, була глибока рана на щоці, яку йому заподіяв сокирою Твала.

На щастя, Гуд — добрячий хірург, і, як тільки нам принесли його маленьку скриньку з інструментами, він ретельно промив обидві рани і потім, при тьмяному світлі примітивної кукуанської лампи в хатині, умудрився досить вдало їх зашити. Після цього він густо змастив рани якоюсь антисептичною маззю, маленький слоїк якої був в його аптечці, і ми перев’язали їх клаптями носової хустки.

Тим часом Фулата зварила нам міцний бульйон, оскільки ми були надто слабкі для іншої їжі. Абияк проковтнувши його, ми впали на купу чудових каросс — килимів із звіриних шкур, розкиданих на підлозі великої світлиці колишнього короля. Дивна іронія долі: на власному ложі Твали, під його власним плащем спав тієї ночі сер Генрі — людина, яка його убила! Я говорю “спав”, але після денного побоїща спати було, звичайно, важко. Треба сказати, що повітря було переповнене гіркими риданнями і скорботними прощаннями із загиблими. Звідусюди лунали крики і тужливі голосіння жінок, що втратили в битві чоловіків, синів і братів. Хіба дивно, що вони так гірко плакали, адже в цій страшній битві було знищено понад двадцять тисяч воїнів, тобто третя частина кукуанської армії. У мене серце краялося з жалю, коли я слухав ці стогони і ридання по тих, хто ніколи вже більше не повернеться. І лише тоді я особливо чітко усвідомив весь жах того, що сталося на догоду людській марноті.

Опівночі безперервні крики і голосіння стали потроху вщухати, і нарешті запала тиша, що її подеколи порушували протяжні, пронизливі крики з хатини позаду нашої: це Гагула вила над бездиханним тілом Твали.

Нарешті я забувся важким сном, раз по раз здригаючись і прокидаючись. Все мені марилося, що я начебто знову на пагорбі, і воїн, якому я власною рукою заподіяв смерть, знов нападає на мене, а то я буцімто знаходився в кільці Сірих, що здобували собі безсмертя в бою проти полків Твали, а то знов я бачив, як прикрашена плюмажем скривавлена голова Твали котилася повз мене, скрегочучи зубами і люто виблискуючи своїм єдиним оком.

Але нарешті ця ніч минула. Коли ж настало світання, я побачив, що мої товариші спали не краще за мене. У Гуда почалася сильна лихоманка, і невдовзі він почав марити, та ще й, на мої найбільші побоювання, харкати кров’ю. Мабуть, це був наслідок якогось внутрішнього крововиливу, викликаного відчайдушними зусиллями кукуанського воїна проткнути кольчугу Гуда своїм величезним списом. Зате сер Генрі відчував себе значно краще і був досить свіжий і бадьорий, хоча все його тіло так задубіло, що він ледве міг рухатися, а через рану на обличчі він не міг ні їсти, ні говорити.

Близько восьмої ранку нас прийшов відвідати Інфадус. Він сказав, що не спав цілу ніч і навіть ще не лягав: потрясіння минулого дня, схоже, мало на ньому відбилися — це був старий, загартований в боях воїн. Інфадус був дуже радий нас бачити і сердечно потиснув нам руки, хоча його неабияк засмутив важкий стан капітана Гуда. Я помітив, що він ставився до сера Генрі з благоговінням, немовби той був не звичайною людиною, а надприродною істотою, і справді, згодом ми побачили, що вся Країна Кукуанів саме так і вважала. Воїни казали, що жодна людина не може зрівнятися з ним у бою, і дивувалися, як після такого утомливого кривавого дня він зміг стати до смертельного герцю із самим Твалою — королем і найсильнішим у країні воїном — і одним помахом перетяти його бичачу шию. Цей удар ввійшов у кукуанів у прислів’я, і відтоді прояв виняткової сили або звитяжний подвиг були відомі в країні як “удар Інкубу”.

Інфадус повідомив, що всі полки Твали перейшли на бік Ігнозі і що такі ж прояви покірності виявляють усі воєначальники Країни Кукуанів.

Смерть Твали від руки сера Генрі поклала край всім тривогам, оскільки Скрагга був єдиним сином вбитого короля, і, отже, для Ігнозі не залишилося в живих жодного суперника, який міг би претендувати на королівський престол.

Коли я висловив жаль з приводу того, що Ігнозі здобув владу через потоки крові, Інфадус знизав плечима.

— Так, — відповів він, — тільки час від часу проливаючи кров, можна тримати в спокої кукуанський народ. Справді, багато загинуло, але залишилися жінки, і скоро підростуть нові воїни, які займуть місця тих, хто поліг. Тепер у країні на якийсь час буде мирно.

Після відвідин Інфадуса, того ж ранку, до нас ненадовго прийшов Ігнозі. Голова його була увінчана королівською діадемою. Споглядаючи, як він наближався до нас із царственою величчю, оточений підлесливою свитою, я мимоволі згадав високого зулуса, який всього кілька місяців тому прийшов до нас у Дурбані прохати взяти його в служіння. І я мимохідь подумав про зрадливу долю і про те, як несподівано змінює свій хід колесо фортуни.

— Вітаю тебе, королю! — сказав я, встаючи.

— Так, Макумазане, нарешті я король. І все за допомогою ваших трьох правиць!

Ігнозі розказав, що у нього все гаразд і що він сподівається через два тижні влаштувати велике свято, щоб оприлюднити свою перемогу.

Я запитав його, як він вирішив вчинити з Гагулою.

— Вона — злий дух нашої країни, — відповів він. — Я маю намір стратити її, а заразом — усіх мисливців за чаклунами. Вона вже так довго живе на світі, що ніхто не може пригадати той час, коли вона була не така стара, окрім того, це вона навчала чародійництву мисливців за чаклунами. Небеса над нами бачать, що саме Гагула запроваджувала в нашій країні таку жорстокість.

— Проте вона багато знає, — заперечив я. — Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.

— Це правда, — відповів він замислено. — Лише вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі й сидять Мовчазні.

— І де знаходяться алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен провести нас до копалень, навіть якщо для цього тобі доведеться пощадити життя Гагули, оскільки лише вона знає туди дорогу.

— Я цього не забуду, Макумазане, і подумаю над твоїми словами.

Після відвідин Ігнозі я пішов поглянути на Гуда і застав його зовсім безпам’ятним. Лихоманка, викликана раною, тіпала його, не перестаючи, і йому ставало дедалі гірше. Протягом чотирьох чи п’яти днів він був майже безнадійний. Я абсолютно переконаний, що він помер би, якби Фулата так самовіддано за ним не доглядала. Жінки залишаються жінками скрізь, у всьому світі, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Я із подивом спостерігав, як ця темношкіра красуня день і ніч, схилившись над людиною у важкому маренні, доглядала за хворим так дбайливо і самовіддано, як досвідчена сестра милосердя. Упродовж перших двох ночей я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, наскільки йому дозволяв його стан, адже він сам ледве рухався, але Фулаті не подобалося наше втручання, і вона ледве його витримувала. Зрештою вона наполягла на тому, щоб ми передали догляд за Гудом їй одній, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.

Гадаю, що вона мала рацію. Вдень і вночі вона не склепила очей, відганяючи від хворого мух і даючи йому лише одні ліки — прохолодне пиття з молока, настояного на сокові цибулин з роду тюльпанових. Як зараз бачу я цю картину, що спостерігав ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи: Гуд, який борсається в мареннях, зі. схудлим лицем, із блискучими, широко розплющеними очима, а коло нього на підлозі, притулившись до стіни хатини, сидить струнка кукуанська красуня. Її втомлене обличчя із оксамитовими очима було сповнене терплячого співчуття. А може, це було щось більше, аніж співчуття?

Протягом двох днів ми не мали жодної надії, що наш товариш виживе, і бродили подвір’ям краалю, украй згорьовані.

Лише Фулата не припускала найменшої думки про це і говорила, що він житиме.

На відстані трьохсот ярдів навкруги головної будівлі Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив поблизу, були виселені, окрім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух недужого. Якось уночі, на п’ятий день хвороби Гуда, перш ніж лягти спати, я, як завжди, пішов його відвідати.

Я тихо увійшов до хатини. Лампа на підлозі освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомо.

Отже, сталося! Серце моє розкраялося, і з грудей вихопилося ридання.

— Тсс! — долинуло до моїх вух, і я побачив якусь примарну чорну тінь біля узголів’я Гуда.

Тоді, скрадливо наблизившись, я побачив, що він був не мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю схудлою білою рукою точені пальці Фулати. Криза минула, і він мав жити! Отак він проспав вісімнадцять годин поспіль, і навряд чи хто мені повірить, але протягом усього цього часу ця зраділа дівчина сиділа біля нього, не насмілюючись поворухнутися і звільнити свою руку, щоб він не прокинувся.

Ніхто ніколи не дізнається, яких страждань зазнала вона і як, мабуть, здерев’яніло все її тіло, не кажучи вже про те, що протягом цих вісімнадцяти годин вона нічого не пила і не їла! Коли ж Гуд прокинувся і випустив її руку, бідну дівчину довелося винести — так задубіли її ноги і руки.

Як тільки в здоров’ї Гуда стався цей злам на краще, він став швидко видужувати. І лише тоді сер Генрі розповів йому, чим він зобов’язаний Фулаті, як вона протягом кільканадцяти годин сиділа при його узголів’ї, боячись зробити щонайменший рух, щоб його не потривожити. На очах моряка виступили щирі сльози, він устав і негайно ж пішов до хатини, де Фулата готувала нам обід, оскільки на той час ми знову повернулися до своїх хатини.

Він узяв мене як перекладача на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, але треба сказати, що Фулата зазвичай розуміла його напрочуд добре, хоча його знання іноземних мов, зокрема й зулуської, були досить обмежені.

— Скажіть їй, — схвильовано сказав Гуд, — що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.

Я переклав ці слова і побачив, як спалахнуло її обличчя навіть крізь темну шкіру.

Обернувшись до нього швидко і граційно, як дика птаха у польоті, вона тихо відповіла, підвівши на Гуда свої великі чудові очі:

— Мій пан забув: хіба не він врятував моє життя і хіба я не його служниця?

Треба сказати, що ця молода леді, очевидно, зовсім забула про те, що і ми з сером Генрі брали участь в її порятунку з кігтів Твали. Але так уже створені жінки! Я пам’ятаю, що моя люба дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї розмови я повернувся додому з важким серцем: мені не припали до вподоби ніжні погляди Фулати, бо я добре знав фатальну влюбливість моряків узагалі і Гуда зокрема.

Я відкрив для себе дві речі на світі, яких не можна уникнути: це утримати зулуса від бійки, а моряка — від того, щоб він не закохався.

Через кілька днів Ігнозі скликав Велику Раду, так звану “індабу”, на якій “індуни” — себто старійшини — офіційно визнали його за короля.

Вся ця церемонія справила сильне враження, так само як і величний огляд військ, що відбувся після неї. Решта вцілілих полків брали того дня участь у грандіозному параді, і перед всією армією їм була оголошена подяка за виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожного з цих воїнів король обдарував великою кількістю худоби і всім надав чину воєначальників у новому полку Сірих, що був у процесі формування. По всій країні Кукуанів було оголошено, що нас трьох, поки ми ощасливлюємо їх своєю присутністю, всі війська мають вітати королівським салютом і віддавати нам ті ж почесті, що і королю. Було також проголошено, що нам надається влада над життям і смертю людей. У присутності всіх підданих Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що полювання за чаклунами припинено.

По закінченні святкування, залишившись наодинці з Ігнозі в його палаці, куди ми прийшли відвідати його, ми сказали йому, що хочемо дізнатися таємницю копалень, до яких вела Велика Дорога, і запитали, чи не дізнався й він що-небудь про це.

— Друзі мої, — відповів він, — ось про що я довідався. Це там сидять три величезні статуї, звані у нас Мовчазними, яким Твала хотів принести в жертву Фулату. Це там, у величезній печері глибоко в горах, ховають наших королів. Там тепер можна побачити мертве тіло Твали, що сидить з тими, хто пішов з життя раніше од нього. Там же знаходиться якнайглибший колодязь, який вирили давно померлі люди, щоб добути собі каміння, про яке ви говорите. Коли я жив у Наталі, я чув від людей, що такі колодязі є в Кімберлі[53]. Так само у Чертозі Смерті знаходиться тайник, який був відомий тільки Твалі й Гагулі. Але Твала, котрий знав про нього, мертвий, я ж не знаю ні тайника, ні того, що в ньому знаходиться. У нас в країні існує легенда про те, що багато поколінь тому біла людина подолала наші гори. Якась жінка повела його в цей тайник і показала йому заховані там скарби. Але перш ніж він устиг їх узяти, вона виказала його, і того ж дня король вигнав його з країни в гори, і відтоді жодна людина туди не потрапляла.

— Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, — сказав я.

— Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і коли там дійсно є каміння…

— Алмаз на твоєму чолі доводить, що копальні існують, — увірвав я його, показуючи на величезний камінь, який я зірвав з лоба мертвого Твали.

— Можливо, — сказав він. — Якщо каміння там, ви візьмете стільки, скільки зможете винести з собою звідси, якщо насправді схочете покинути мене, брати мої.

— Передовсім ми повинні знайти тайник, — сказав я.

— Тільки одна людина може показати його вам — це Гагула.

— А якщо вона не схоче?

— Тоді вона помре, — суворо відказав Ігнозі. — Тільки для цього я зберіг їй життя. Заждіть! Вона сама повинна зробити вибір — жити їй чи померти.

І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через декілька хвилин двоє стражників увели стару відьму, яка обсипала їх прокльонами.

— Облиште її, — наказав їм король.

Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчір’я, бо вона була схожа саме на вузол старих лахів, звідки палали двоє яскравих, злих, як у змії, очей, впала на підлогу, як безформна маса.

— Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? — засичала вона. — Ти не смієш мене чіпати! Якщо ти мене торкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чар!

— Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може заподіяти мені шкоди, — відповів він. — Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де знаходиться блискуче каміння.

— Ха-ха-ха! — засміялася стара відьма. — Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.

— Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.

— Яким чином, королю? Ти сильний, але чи може вся твоя могуть вирвати правду з вуст жінки?

— Це важко, але все-таки я це зроблю.

— Як же ти це зробиш, королю?

— Якщо ти не скажеш, то помреш страхітливою смертю.

— Помру? — завищала вона з жаху і люті. — Ти не смієш мене чіпати! Людино! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти гадаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків! Коли країна була молода, я вже була тут, коли країна постаріє, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково убити, але ніхто не посміє цього зробити!

— Все ж таки я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, що не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів — нічого, окрім ненависті й злих очей? Я зроблю тобі послугу, якщо уб’ю тебе, Гагуло.

— Ти дурень! — знову завищала жінка. — ¦ Проклятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому разі, ти нічого не знаєш про людське серце! Молодята Іноді вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони страждають, коли їхні кохані йдуть у світ тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони вже не кохають, і — ха! ха! — вони сміються, коли бачать, як інші йдуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, котре існує під сонцем. Все, що вони люблять, — це життя, тепле-тепле сонце і солодке-солодке повітря. Вони бояться холоду — холоду і мороку. Ха-ха-ха! — І стара відьма судомно і дико зареготала, качаючись по підлозі.

— Припини своє злобне шипіння і відповідай мені! — гнівно сказав Ігнозі. — Чи покажеш ти місце, де заховане каміння, чи ні? Якщо ні, то ти помреш негайно ж! — І, схопивши списа, він здійняв його над нею.

— Я не покажу вам це місце, ти не смієш мене вбивати, не смієш! Той, хто мене уб’є, буде навіки проклятий!

Ігнозі поволі опустив спис, і його вістря вкололо купу ганчір’я. З диким вищанням Гагула схопилася на ноги, потім впала і знову почала качатися по підлозі.

— Я згодна показати це місце! Згодна! Тільки дозволь мені жити! Дай мені погрітися на сонці й мати шматок м’яса, щоб його смоктати, і я все тобі покажу.

— Гаразд. Я знав, що знайду спосіб напоумити тебе. Завтра ти відправишся туди з Інфадусом і моїми білими братами. Стережися обдурити мене, бо тоді ти помреш повільною смертю. Я сказав.

— Я не обдурю, Ігнозі. Я завжди додержую свого слова. Ха! Ха! Ха! Одного разу, давним-давно, одна жінка показала цей тайник білій людині — і що ж? Лихо впало на голову цієї людини! — І при цих словах її очі злісно зажевріли. — її теж звали Гагулою. Може, це була я?

— Ти брешеш! — сказав я. — Після того минуло десять поколінь.

— Може й так. Коли живеш так довго, забуваєш. Може, мати моєї матері мені це розповідала, але жінку ту звали Гагулою, це я точно знаю. Запам’ятайте! — сказала вона, звертаючись до нас. — В тому місці, де сховані блискучі іграшки, ви знайдете мішок із козячої шкури, наповнений камінням. Його наповнила біла людина, але вона не могла його узяти з собою: лихо впало на її голову, кажу вам, лихо чатувало на неї! Може, мати моєї матері розповідала мені про це… Наш шлях буде веселим — дорогою ми побачимо тіла тих, хто загинув у битві. їхні очі вже виклювало вороння, а ребра обгризли хижаки. Ха! Ха! Ха!

Розділ XVI ЧЕРТОГ СМЕРТІ

Третього дня після подій, описаних у попередньому розділі, ми рушили в дорогу. Стемніло, коли ми розташувалися на відпочинок біля підніжжя Трьох чаклунів — так називалися три гори, що утворювали трикутник, біля вершини якого закінчувалася Велика Дорога царя Соломона. Нас супроводжували Фулата — вона подалася з нами переважно через Гуда, Інфадус, Гагула і загін слуг та охорона. Гагулу несли на ношах, і звідти весь день долинало її бурмотіння і лайка.

Гори, або, точніше, три гірські вершини, що виникли, внаслідок якогось геологічного зсуву, як я вже згадував, були розташовані у формі трикутника. Одна вершина була праворуч від нас, друга — ліворуч, а третя — прямо перед нами. Ніколи я не забуду видовища, яке постало перед нашими очима вранці наступного дня, коли ми побачили ці три верхів’я, осяяні промінням сонця. Високо-високо над нами здіймалися догори їхні снігові вінці. Там, де кінчався сніговий покрив, гори були пурпурового кольору від суцільних заростей вересу. Такого ж кольору були і порослі вересом торф’янисті болота у видолинках на схилах гір.

Простісінько перед нами, як біла стрічка, пролягала Велика Дорога царя Соломона, кружеляючи до підніжжя середньої вершини, що знаходилася десь за п’ять миль звідси. Там дорога закінчувалася.

Важко описати величезне хвилювання, що охопило нас того ранку. Нехай краще читач сам спробує усе це уявити. Адже нарешті ми наблизилися до таємничих копалень, які три сторіччя тому були причиною трагічної загибелі не лише старого португальця, але і його бідолашного нащадка, а також, як ми припускали, і брата сера Генрі, Джорджа Куртіса.

Чи випаде нам після всього, що довелося зазнати, краща доля? їх спіткало лихо, як прокаркала ця стара відьма Гагула. Може, й нас чекає те саме? Так чи інакше, коли ми долали останній відтинок чудової дороги, я не міг подолати відчуття забобонного страху і гадаю, що те ж саме відчували Гуд і сер Генрі.

Близько півтори години ми крокували дорогою з-поміж заростей вересу. Нетерплячка гнала нас так хутко, що люди, які несли ноші з Гагулою, ледве встигали за нами, а пронизливий голос старої увесь час вимагав, щоб ми зупинилися.

— Ох, обережніше, білі люди! — верещала вона, виставляючи свою страхітливу зморщену пику з-за завісок, втупивши в нас пильний погляд своїх палахких очей. — Навіщо так поспішати назустріч загибелі, гей, ви, шукачі скарбів! — І вона захихотіла своїм огидним сміхом, від якого по моєму тілу завжди пробігали холодні мурахи. На якийсь час цей сміх охолодив наш запал.

Проте ми наполегливо рвалися вперед. Нарешті ми побачили просто перед собою велику заокруглену заглибину з пологими схилами, яка мала до дна не менше ніж триста футів і більше ніж півмилі довкруж.

— Ви, напевне, здогадуєтеся, що це таке? — звернувся я до сера Генрі і Гуда, які з подивом заглядали в це величезне воронкоподібне заглиблення.

Вони заперечно похитали головами.

— У такому разі мені ясно, що вам ніколи не доводилося бачити алмазних копалень в Кімберлі. Можете бути певні, що це і є алмазні копальні царя Соломона. Дивіться сюди, — сказав я, показуючи на твердий блакитний намул, який виднівся подекуди з-поміж трави і чагарнику, що покривав схили. — Це типова геологічна формація. Я переконаний, що, якби ми спустилися досередини, то знайшли б алмазоносні трубки, заповнені магмою кімберліту або брекчією[54]. А зараз погляньте сюди, — і я показав на численні пласкі плити з вивітреної скельної породи на пологому схилі копальні, нижче за рівень водостоку, проритого глибокої давнини. — А ці плити колись слугували для промивання породи.

Біля краю цієї величезної ями, яка, звичайно, була саме тією копальнею, яка була намальована на карті старого португальця, Велика Дорога розгалужувалася і огинала її довкола. В багатьох місцях ця дорога, що йшла краєм копальні, була поспіль вимощена великими кам’яними брилами, очевидно для того, щоб укріпити краї ями і запобігти можливому обвалу порожніх сланців, що оточують алмазоносну брекчію. Ми хутко пішли дорогою, гнані бажанням якнайшвидше роздивитися зблизька три гігантські фігури, що бовваніли на протилежному боці величезної ями. Підійшовши ближче до колосів, ми переконалися: це й були троє Мовчазних, перед якими кукуанський народ відчував такий благоговійний острах. Але тільки підійшовши упритул, ми повністю усвідомили царствену велич Мовчазних.

Там, на колосальних п’єдесталах із темної скелі, на відстані двадцяти кроків одна від одної, споглядаючи дорогу, що тяглася на шістдесят миль до Луу, сиділи три колосальні постаті — дві чоловічі й одна жіноча. Кожна з них була близько вісімнадцяти футів заввишки від тімені до п’єдесталу.

Одна з них зображувала голу жінку і вирізнялася винятковою, хоча і суворою красою. На жаль, риси її обличчя були поруйновані, бо упродовж багатьох століть зазнавали впливу погоди. По обидва боки її голови здіймалися роги півмісяця. Дві чоловічі постаті, на відміну від першої, були задрапіровані в мантії. Обличчя їхні були страхітливі, особливо у сидячого праворуч. Воістину це була личина диявола. Обличчя того, що ліворуч, було безтурботно-спокійне, але спокій цей спричиняв жах. Воно уособлювало нелюдську жорстокість, ту жорстокість, що нею, на думку сера Генрі, в старовину фантазія людини наділяла могутніх істот, які, може, здатні були і на добрі справи, проте споглядали страждання людства якщо не з насолодою, то і без жодних терзань. Три фігури, що самотньо сиділи у надхмар’ї й століттями споглядали долину внизу, справді спричиняли благоговійний жах. Ми дивилися на Мовчазних, як їх називали кукуани, і нас охопило непереборне бажання дізнатись, чиї руки витесали з каменю цих колосів, проклали дорогу і вирили величезну копальню. Коли я приголомшено дивився на них, мені раптом пригадалося (оскільки я добре знаю Старий Заповіт), що Соломон відрікся своєї віри і став поклонятися чужоземним богам. Імена трьох із цих богів я також пригадав: Ашторет — богиня Сидонян, Чемош — бог Моабітів і Мільком — бог дітей Аммона. Я висловив супутникам своє припущення, що три фігури, котрі ми споглядали, можливо, зображують саме ці три божества.

— Мабуть, у цьому є дещиця істини, — замислено промовив сер Генрі. Він був дуже освіченою людиною і, коли ще вчився в коледжі, досяг великих успіхів у вивченні класиків. — Адже давньоєврейська Ашторет, — продовжував він, — називалася Астартою у фінікійців, які займалися переважно торгівлею за часів Соломона. Астарту ж, яку греки згодом називали Афродітою, зображали з рогами, що нагадують півмісяць, а на голові жіночої фігури виразно видно роги півмісяця. Можливо, ці колоси були створені з волі якого-небудь посадовця Фінікії, що управляв копальнями. Хто знає!

Ми все ще розглядали ці дивовижні пам’ятники глибокої старовини, коли до нас підійшов Інфадус. Спочатку, підвівши свого списа, він віддав салют Мовчазним, а потім запитав у нас, чи маємо ми намір одразу ж увійти до Чертога Смерті, чи хочемо піти туди пізніше, після полуденної трапези. Він сказав, що коли ми готові відправитися зараз же, то Гагула висловила бажання бути нашим провідником. Оскільки ще не було й одинадцятої години, ми, охоплені нестримною цікавістю, заявили, що маємо намір іти негайно. Я запропонував про всяк випадок (якщо нам доведеться затриматися в печері) прихопити з собою трохи їжі. Принесли ноші з Гагулою, і поважна леді спостерігала звідти за нашими зборами. Тим часом Фулата, на моє прохання, поклала в очеретяний кошик трохи білтонга і двійко гарбузових бутлів, наповнених водою.

Прямо перед нами, на відстані десь п’ятдесяти кроків від спин колосів, здіймалася прямовисна кам’яна стіна, не менше вісімдесяти футів заввишки. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величної засніженої вершини, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх нош, вона злобно вищирилася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала у напрямку прямовисної кам’яної стіни. Ми пішли за нею і незабаром підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою. Це схоже було на вхід до галереї шахти.

Тут нас чекала Гагула. На її потворному обличчі все ще грала злобна усмішка.

— Що ж, білі люди, що спустилися з зірок, — проскрипіла вона, — великі воїни Інкубу, Бугване і мудрий Макумазане, чи готові ви? Дивіться, я тут, щоб виконати волю мого володаря короля — показати вам скарбницю із блискучим камінням.

— Ми готові, — сказав я.

— Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб витримати те, що вам випаде побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадусе, що зрадив свого володаря?

Інфадус, спохмурнівши, відповів:

— Ні, я не йду — мені входити туди не можна, а ти, Гагуло, прикуси язика і остерігайся заподіяти зло моїм повелителям! Ти мені відповіси за них, і якщо хоч єдина волосина впаде з їхніх голів, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але згинеш страшною смертю. Ти чуєш мої слова?

— Я чую, Інфадусе. І я знаю тебе дуже добре — ти завжди любив хвалькувато говорити. Пам’ятаю, що, коли ти був іще дитиною, то погрожував власній матері. А це було не так і давно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб підкорятися волі короля. Я виконувала повеління багатьох королів, Інфадусе, поки врешті-решт вони не виконали моїх. Ха-ха! Я йду туди, щоб іще раз поглянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Іду вже, іду! Ось лампа. — І вона витягла з-під свого хутряного плаща величезний видовбаний гарбуз, наповнений олією, з гнітом із очеретяного волокна.

— Чи підеш ти з нами, Фулато? — запитав Гуд своєю немислимою кукуанською мовою, в якій він наполегливо удоскналювався під керівництвом молодої дівчини.

— Я боюся, мій пане, — боязко відповіла вона.

— Тоді дай мені кошик.

— Ні, мій пане. Куди ти, туди і я.

“І справді ж піде, бісова дівка! — подумав я мимохіть. — І це створить неабиякі ускладнення, якщо ми взагалі коли-небудь звідси виберемося”.

Без подальших церемоній Гагула пірнула в непроникну темну щілину, яка була досить широкою, щоб вміщати двох людей, що йшли поряд. Вона пропищала вимогу слідувати за нею, і ми з деяким сум’яттям пішли на звук її голосу. Раптовий шум крил якихось сполоханих нами істот іще додав хвилювання.

— Агей! Що це таке? — вигукнув Гуд. — Хтось ударив мене по обличчю.

— Кажани, — озвався я. — Ходімо далі!

Пройшовши кроків п’ятдесят, ми помітили, що прохід став начебто світліший. Ще хвилина, і ми опинилися в дивовижному місці, якого, ймовірно, не доводилося бачити жодній людині.

Хай же читач спробує уявити внутрішність найбільшого собору, в якому йому коли-небудь випадало побувати, і тоді він дістане приблизне уявлення про розміри гігантської печери, в якій ми опинилися. Але цей храм, створений великим архітектором — природою, був вищий і ширший за будь-який, побудований людьми. Вікон не було, але звідкись згори лилося слабке світло. Мабуть, у склепінні, що здіймалося на сотню футів над нами, були прокладені отвори, у які проникало повітря ззовні. Проте величезні розміри печери були найменш значними з усіх чудес, що відкрилися нашим очам. По всій довжині печери рядами стояли гігантські колони, які здавалися зробленими з криги. Насправді ж це були величезні сталактити[55]. Неможливо передати приголомшливу красу і велич цих білих колон. Деякі з них були не менше двадцяти футів в діаметрі біля підніжжя, і їх грандіозні й водночас витончені контури здіймалися вгору, просто до далекого склепіння. Інші колони були ще в процесі формування і, за словами сера Генрі, нагадували уламки колон в давньогрецькому храмі, а високо вгорі примарно вимальовувалися вістря величезних бурульок, що звисали зі стелі.

У німому заціпенінні споглядаючи всю цю пишну велич, ми в той же час чули, як триває процес формування колон, бо час від часу з далекої бурульки, що звисала зі стелі, з ледве чутним сплеском раптом падала крапля води, потрапляючи просто на колону, що стояла на кам’яній підлозі. На деякі колони краплі падали через кожні дві-три хвилини. Цікаво б підрахувати, скільки часу знадобиться, щоб утворилася колона приблизно вісімдесят футів заввишки і десять футів в діаметрі. Я наведу приклад, щоб показати, яким неймовірно повільним був цей процес. Ми виявили, що на одній з колон витесана груба подоба мумії, біля узголів’я якої виднілося зображення сидячого божества. Це було явно одне з єгипетських божеств, створене рукою людини, що десь глибокої давнини працювала в копальнях. Невідомий художник створив цей “витвір мистецтва” на рівні нормального людського зросту, себто на висоті близько п’яти футів. Очевидно, у будь-які часи було чимало нероб — від древнього робітника Фінікії до сучасного англійського хлопчиська, — охочих що б то не було обезсмертити себе за рахунок шедевру, створеного природою. Проте коли ми розглядали це зображення, тобто майже три тисячі років потому, як воно було зроблене, колона була ще тільки восьми футів заввишки і процес формування її ще далеко не завершився, з чого виходить, що швидкість його дорівнювала одному футу за тисячу років, або дюймові з дещицею за сторіччя. Ми зробили цей обрахунок біля колони, прислухаючись до монотонного капання води.

У деяких випадках сталагміти[56] набували химерних форм, особливо там, де краплі води не завжди потрапляли в одну і ту ж точку. Так, одна величезна брила, ймовірно, не менше ніж сто тонн вагою, мала форму церковної кафедри і була ззовні прикрашена пречудовим різьбленим візерунком, схожим на мереживо. Деякі нагадували фантастичних чудовиськ, а на стінах печери виднівся красивий віялоподібний орнамент, неначе зроблений зі слонячої кістки, схожий на морозяний візерунок на шибці.

З величезного головного залу відкривалися численні виходи в менші за розміром печери, за словами сера Генрі, точнісінько як виходи у маленькі каплиці при великих соборах. Деякі з них були великі, але одна чи дві виявилися зовсім крихітними, і всі вони були дивовижними зразками того, як природа виконує свою роботу, керуючись тими ж самими незмінними законами, незалежно від її масштабу. Одна крихітна печерка була, наприклад, неначе великий ляльковий будинок, проте вона могла б слугувати за архітектурну модель величезного залу: в ній так само падали краплі води, так само звисали крихітні бурульки і так само формувалися білі колони зі шпату.

На жаль, у нас було недостатньо часу для того, щоб оглянути це дивовижне місце з належною увагою, бо, як на те, Гагула виявляла повну відсутність інтересу до сталактитів і, очевидно, прагнула покінчити зі справою якнайшвидше. Це жахливо мене дратувало, особливо через те, що мені страх як хотілося дізнатись, яким чином в печеру проникало світло, чи була ця система створена руками людини, а чи самою природою, і чи використовувалася вона у якийсь спосіб у давнину — що здавалося цілком імовірним. Проте ми втішали себе думкою, що на зворотному шляху оглянемо все як слід, і послідували за нашою зловісною провідницею.

Все вперед і вперед вела вона нас, просто до найдальшого закутка величезної мовчазної печери. Там ми побачили інші двері. Вони не утворювали вгорі арки, як перші, а були квадратні і нагадували вхід у єгипетський храм.

— Чи готові ви вступити в Чертог Смерті? — запитала Гагула, вочевидь із метою нас приголомшити.

— Веди ж нас, Макдуфе[57].

Ми всі намагалися зберігати спокій, за винятком Фулати, яка схопила Гуда за руку, наче у пошуках захисту.

— Стає трохи страшнувато, — зауважив сер Генрі, заглядаючи в темне провалля дверей. — Ступайте вперед, Квотермейне: seniores priores[58]. Не примушуйте поважну леді чекати! — І він ввічливо пропустив мене вперед, за що я в душі анітрохи не був йому вдячний.

Тук-тук! — стукала по підлозі палиця старої Гагули. Вона шкандибала вперед темним проходом, зловісно хихикаючи. Охоплений якимось передчуттям нещастя, я мимоволі стишив ходу.

— Нумо, вперед, друже, — сказав Гуд, — інакше ми відстанемо від нашої прекрасної провідниці.

Я прискорив крок і невдовзі опинився в похмурій печері близько сорока футів завдовжки, футів тридцять завширшки і стільки ж заввишки. Очевидно, колись вона була витесана людськими руками. Це місце було освітлене значно гірше, аніж величезна сталактитова печера, яку ми щойно проминули. Єдине, що я розрізнив у пітьмі з першого погляду, був масивний кам’яний стіл, що тягнувся уздовж усієї печери, на чолі якого сиділа велетенська біла фігура. Навкруги столу також сиділи білі постаті нормальних розмірів. Потім мені вдалося розгледіти в центрі столу якийсь коричневий предмет, а ще через мить мої очі звикли до напівтемряви, і я побачив, що це були за фігури, і прожогом кинувся геть так хутко, як тільки здатні були бігти мої ноги. Взагалі-то, я не з нервових людей і до того ж зовсім не забобонний, оскільки мав чимало нагод переконатися в безглуздості марновірств, але повинен зізнатися, що побачене так уразило мене, що якби сер Генрі не схопив мене за комір, то, чесно кажучи, через п’ять хвилин мене не було б уже в сталактитовій печері. Ні за які, хоч усі, алмази Кімберлі, я б туди не повернувся. Але сер Генрі тримав мене так міцно, що мені не залишалося нічого іншого, як підкоритися своїй долі. А через секунду, коли і його очі звикли до темряви, він умить відпустив мого коміра і став витирати з чола холодний піт. Щодо Гуда — він тихо лаявся, а Фулата злякано кинулася йому на груди.

Тільки Гагула хихикала голосно і втішено.

Дійсно, видовище було моторошне. У дальньому кінці довгого кам’яного столу, тримаючи в кістлявих пальцях величезного білого списа, сиділа сама Смерть у вигляді колосального людського скелета, більше п’ятнадцяти футів заввишки. Вона тримала спис над головою, ніби збираючись завдати удару. Другою кістлявою рукою вона спиралася на кам’яний стіл, як людина, що підводиться зі свого сидіння, а весь скелет нахилився вперед, так що його шийні хребці і блискучий череп, що вишкірив зуби, були напружено витягнуті в наш бік. Порожні очниці скелета втупилися в нас, а щелепи були трохи розімкнені, неначе він от-от заговорить.

— Сили небесні! — прошепотів я ошелешено. — Що ж це таке?

— А це що за фігури? — запитав Гуд, показуючи на біле товариство, що сиділо за столом.

— А що ж там за предмет, чорт забирай? — схвильовано сказав сер Генрі, показуючи на коричневу істоту, що сиділа за столом.

— Хи-хи-хи! — сміялася Гагула. — Горе тим, хто входить до Чертога Смерті! Хи-хи-хи! Ха-ха! Підійди ж, Інкубу, ти, що такий відважний у бою, наблизься і поглянь на того, кого ти убив! — І з цими словами стара ухопила його за рукав своїми кістлявими пальцями і потягла до столу.

Ми пішли за ними.

Раптом вона зупинилася і показала на коричневу фігуру, що сиділа за столом. Сер Генрі подивився туди і з криком відскочив назад. Не дивно, що він був такий схвильований — там, за столом, сидів величезний труп Хвали, останнього короля кукуанів. Він був абсолютно голий, а голова його, відсічена бойовою сокирою сера Генрі, покоїлася у нього на колінах. Вся поверхня мертвого тіла була покрита тонкою склоподібною плівкою, від чого воно здавалося ще страхітливішим. Спочатку ми абсолютно не могли здогадатися про походження цієї плівки, але раптом помітили, що зі стелі печери регулярно падають краплі води — кап! кап! кап! — просто на шию трупа, звідки вода збігала, розтікаючись по всій його поверхні, і нарешті проникала через крихітний отвір, просвердлений в столі. Тоді мені все стало ясно: тіло Твали перетворювалося на сталактит.

Погляд, кинутий на білі фігури, що сиділи на кам’яному постаменті, який оточував цей страшний стіл, підтвердив правильність мого здогаду. Це, поза сумнівом, були людські тіла, точніше, те, що колись було людським тілом, а нині перетворилося на сталактити. У такий спосіб кукуани від давніх-давен зберігали тіла своїх померлих королів: вони перетворювали їх на камінь.

Мені так і не вдалося дізнатися, в чому полягав весь метод петрифікації, якщо він взагалі існував, окрім того, що померлих садовили навічно туди, де краплями стікала вода. Так чи інакше, вони сиділи за столом, покриті схожою на кригу оболонкою, що утворилася з кремінної рідини, яка зберігала їх на вічні часи.

Неможливо уявити собі щось більш моторошне, аніж видовище цього довгого ряду царствених мерців, одягнених у савани з прозорого, як лід, шпату, крізь які ледь проступали їхні риси. Всього їх було двадцять сім, і останнім був батько Ігнозі. Вони сиділи навкруги цього негостинного столу, за яким головувала сама Смерть. Із загальної кількості покійників можна було встановити, що цей спосіб збереження трупів почав застосовуватися не менше чотирьох століть тому. Якщо припустити, що сюди поміщали всіх королів, що, мабуть, малоймовірно, оскільки деякі з них, без сумніву, гинули в бою, і вважати, що час володарювання кожного тривав у середньому п’ятнадцять років, то вийде приблизно ця цифра. Але колосальна постать Смерті, що сиділа на чолі столу, напевне була набагато древніша за цей звичай і, якщо я не помиляюся, зобов’язана своїм походженням рукам того ж художника, який створив трьох колосів. Вона була витесана з суцільного сталактита і, якщо розглядати її як витвір мистецтва, була задумана і виконана із винятковою майстерністю. Гуд, який знався на анатомії, заявив, що, на його думку, в анатомічному плані цей скелет був досконалим і точно відтворював справжній людський скелет до найдрібніших кісточок.

Я вважаю, що ця страхітлива фігура була плодом химерної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже пізніше спало на думку садовити своїх царствених мерців за цей стіл, за яким головувала страшна примара Смерті. Можливо скелет був колись поміщений тут, щоб відлякувати грабіжників, які намагалися пробратися в скарбницю, що знаходилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити — це описати все так, як воно є, а читач хай робить власні висновки.

Така принаймні була Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.

Розділ XVII СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА

Поки ми оглядали моторошні дива Чертога Смерті, намагаючись подолати відчуття страху, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось побитом, миттєво видершись на величезний стіл (коли їй було треба, вона була надзвичайно моторна), стара відьма пошкандибала до місця, де сидів наш покійний друг Твала, мабуть, щоб поглянути, як він там, за словами Гуда, “маринується”, або для інших, їй одній відомих чаклунських справ. Потім вона зашкутильгала назад, подеколи зупиняючись, щоб звернутися то до однієї, то до іншої одягненої в саван постаті зі словами, значення яких я не міг зрозуміти. При цьому вигляд у неї був точнісінько такий, як буває у нас, коли ми вітаємо доброго знайомого. Завершивши цей таємничий і страшний ритуал, вона всілася навпочіпки навпроти фігури Білої Смерті й почала, наскільки я міг розібрати, виголошувати їй молитви. Вигляд цієї зловтішної старої істоти, що бубоніла благання, вочевидь, найзловіснішого характеру, одвічному ворогу життя, був такий нестерпний для ока, що ми поквапилися закінчити огляд Чертога Смерті.

— Ну, а зараз, Гагуло, — сказав я притишено, оскільки в такому місці не випадало говорити інакше, аніж пошепки, — веди нас до скарбниці.

Стара вмить сповзла зі столу.

— Повелителі не бояться? — запитала вона, зиркнувши на мене.

— Веди далі.

— Гаразд. — І вона, накульгуючи, обійшла навкруги столу і зупинилася біля задньої стіни печери, позаду статуї Смерті. — Тут вхід до тайника. Хай мої повелителі запалять лампу і ввійдуть. — І, поставивши видовбаний гарбуз, наповнений олією, на підлогу, вона притулилася до стіни печери.

Я узяв сірник (у коробці ще було кілька штук), запалив очеретяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, окрім суцільної стіни.

Гагула усміхнулася:

— Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!

— Не жартуй із нами! — мовив я суворо.

— Я не жартую, повелителі. Погляньте-но сюди! — І вона вказала на стіну.

Я посвітив лампою, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила поволі підіймається вгору і йде вище, в скелю, де для неї, поза сумнівом, було витесано спеціальне заглиблення. Уламок скелі, що підіймався, був на вигляд як двері чималих розмірів, близько десяти футів заввишки, не менше п’яти футів завтовшки і важив принаймні двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився в дію цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула постаралася зробити так, щоб ми цього не побачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натискувати в секретній точці, щоб пустити в хід приховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.

Повільно і легко підіймався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці перед нашими очима з’явився похмурий отвір.

Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді входу до скарбниці царя Соломона. Що ж до мене, то я аж затремтів від напруження.

А раптом усе це обман, містифікація, подумав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді в цьому тісному закутку захований величезний скарб? Той, який зробив би нас найбагатшими людьми в світі? Через кілька хвилин ми повинні були в цьому переконатись.

— Заходьте, білі люди із зірок! — сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. — Але спочатку послухайте старезну Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазні, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, які це зробили, квапилися покинути це місце, не узявши нічого з собою. Відтоді сюди входили лише один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася із століття в століття людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але одного разу в нашу країну прийшла через гори одна біла людина — може, вона теж спустилася із зірок, як ви, і правлячий на ті часи король прийняв її привітно. Це отой, що сидить он там, — і вона вказала на п’яту од краю постать, що сиділа за столом Мертвих. — І сталося так, що ця біла людина і якась жінка із нашого народу прийшли в це місце. Ця жінка випадково дізналася таємницю дверей, хоча ви можете шукати її тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом з нею і наповнила цим камінням мішок із козячої шкури, в якому жінка принесла їжу. А коли чужоземець ішов зі скарбниці, то узяв ще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. — Тут стара замовкла.

— Ну, і що ж? — запитав я, задихаючись від хвилювання, так само, як і мої супутники. — Що ж сталося із да Сильвестра?

Почувши ці слова, стара відьма здригнулася.

— Звідки ти знаєш ім’я людини, яка давно померла? — різко запитала вона і, не чекаючи відповіді, продовжувала: — Ніхто не знає, що трапилося, але, мабуть, біла людина чогось злякалася, бо, кинувши додолу козячу шкуру з камінням, втекла лише з одним каменем, тим, що був у її руці. Цей камінь у нього відібрав король, і це саме той, що його ти, Макумазане, зірвав із чола Твали.

— І відтоді ніхто тут не бував? — запитав я, вдивляючись в темний прохід.

— Ніхто, мої повелителі. Але таємницю дверей зберігали, і всі королі відкривали її, але не входили, бо легенда свідчить, що той, хто ввійде сюди, помре не пізніше, ніж через місяць, як померла та біла людина в горах, у печері, де ти її знайшов, Макумазане. Ось чому наші правителі сюди не входять. Ха! Ха! Я завжди кажу правду!

У цю хвилину наші очі зустрілися, і я весь похолов. Звідки стара відьма все це знала?

— Входьте, мої повелителі. Якщо я кажу правду, козяча шкура з камінням повинна лежати на підлозі. А чи дійсно правда те, що тому, хто входить сюди, загрожує смерть, — це вже ви дізнаєтеся потім. Ха! Ха! Ха! — І, переступивши поріг, вона зашкандибала далі, несучи з собою лампу.

Зізнаюся, я ще раз завагався, чи йти мені за нею.

— Хай їй біс! — закричав Гуд. — Ходімо! Ця стара чортиця мене не залякає! — І він мерщій кинувся в прохід слідом за Гагулою.

За ним ішла Фулата, якій усе це, вочевидь, було не до душі. Бідолашна боялася і тремтіла всім тілом. Ми із сером Генрі негайно пішли за ними.

Через кілька ярдів у вузькому проході, витесаному в суцільній скелі, Гагула зупинилася. Вона нас чекала.

— Бачите, повелителі, — сказала вона, тримаючи перед собою лампу, — ті, що заховали тут скарби, повинні були поспішно полишити це місце. Вони боялися, що хто-небудь узнає таємницю дверей, і, щоб захистити вхід до тайника, вирішили спорудити тут стіну, але у них на це не вистачило часу.

І вона вказала на укладені один на один два ряди великих квадратних кам’яних блоків, що перегороджували прохід, заввишки в два фути і три дюйми. Уздовж проходу лежали такі ж брили шліфованого каменю, призначені для подальшої роботи, і, що найцікавіше, вапняний розчин і дві лопати, які, наскільки ми могли їх роздивитися, на перший погляд були точнісінько такі, якими користуються робітники і дотепер.

Тут Фулата, в якої ноги підгиналися від страху і хвилювання, раптом відчула себе кепсько і сказала, що чекатиме нас на цьому місці, оскільки далі йти не може. Ми всадовили її біля недобудованої стіни, поклали поруч кошик із провізією і залишили саму, щоб вона заспокоїлася.

Пройшовши проходом ще кроків п’ятнадцять, ми раптом опинилися перед розфарбованими дерев’яними дверима. Вони були широко прочинені. Той, хто був тут останнім, або забув, або не мав часу їх зачинити.

На порозі при дверях лежав мішок із козячої шкури, який, здавалося, був наповнений камінням.

— Хи! Хи! Білі люди, — захихикала Гагула, коли на нього впало світло від лампи. — Я ж казала, що біла людина тікала з переляку звідси і кинула додолу козячу шкуру, що належала жінці. Подивіться, ось вона!

Гуд нахилився і підняв мішок. Він був важкий, і усередині щось із легким стукотом перекочувалося.

— Присягаюся небом — він повен алмазів! — мовив капітан пошепки.

Справді, одна лише думка, що маленький мішок із козячої шкури наповнений алмазами, переповнила нас священним трепетом.

— Ходімо далі, — сказав сер Генрі з нетерпінням. — Ну, поважна леді, дайте мені лампу. — І, узявши її з рук Гагули, він високо підняв лампу над головою і переступив поріг кімнати.

Ми поспішили за ним, забувши на якийсь час про мішок з алмазами, і опинилися в скарбниці Соломона. При тьмяному світлі лампи ми передовсім побачили витесану в масиві скелі кімнату розміром не більше десяти квадратних футів, а у кутку — чудову колекцію зі слонових бивнів, складених один на одного до самої стелі. Скільки їх тут, сказати було важко, оскільки ми не могли бачити, який простір вони займають, але те, що ми могли охопити очима, становило, поза всякі сумніви, не менше чотирьохсот-п’ятисот найдобірніших ікол. Однієї цієї слонячої кістки було б достатньо, щоб збагатити людину на все життя.

“Можливо, — подумав я, — що з цього величезного запасу Соломон узяв матеріал для свого “великого трону зі слонячої кістки”, рівного якому не було в жодному царстві”.

В іншому кутку кімнати стояло десятків зо два ящиків, схожих на ящики для патронів фірми Мартіні — Генрі, тільки трохи більших і пофарбованих у червоний колір.

— Тут алмази! — закричав я. — Дайте сюди світло!

Сер Генрі підійшов із лампою і освітив верхній ящик, кришка якого згнила від часу, хоч тут було сухо, і в одному місці була зламана, мабуть, самим да Сильвестра. Квапливо запустивши руку в отвір, я вийняв повну жменю, але не алмазів, а золотих монет дуже дивної форми. Ми ніколи не бачили таких грошей, і нам здалося, що на них були викарбувані староєврейські письмена.

— Принаймні, — сказав я, зсипавши золото назад, — ми звідси з порожніми руками не підемо. В кожному ящику сховано не менше двох тисяч монет, а всього їх тут вісімнадцять. Я вважаю, що ці гроші призначалися для сплати робітникам і купцям.

— А я гадаю, — перебив мене Гуд, — що це і є скарб. Я щось не бачу алмазів, хіба що старий португалець склав їх усі в мішок.

— Хай мої повелителі подивляться в той темний закут, може, вони там знайдуть каміння, — сказала Гагула, зрозумівши з виразу наших облич, про що ми говоримо. — Там вони знайдуть заглиблення, і в ньому три кам’яні ящики — два запечатаних і один відчинений.

Перш ніж перекласти її слова серу Генрі, у якого в руках була лампа, я не витримав і запитав, звідки вона це знає, якщо ніхто сюди не входив відтоді, як тут була біла людина так багато поколінь тому.

— О Макумазане, ти, що пильнуєш ночами! — глузливо відповіла Гагула. — І ви, що живете на зірках! Хіба ви не знаєте, що у деяких людей є очі, які бачать крізь скелі? Ха! Ха! Ха!

— Подивіться в цей куток, Куртісе, — сказав я, показуючи на місце, про яке говорила Гагула.

— Агов, друзі! — закричав він. — Тут є ніша. Сили небесні! Погляньте-но сюди!

Ми кинулися туди, де він стояв. У заглибленні, схожому на невелике напівкругле вікно, стояли три кам’яні ящики, кожний розміром у два фути. Два з них були накриті кам’яними кришками, третя ж кришка була притулена до ящика поруч.

— Подивіться! — сказав сер Генрі здавленим від хвилювання голосом, тримаючи над ящиком лампу.

Ми подивилися туди, але спочатку нічого не могли розібрати через сріблясте сяйво, що засліпило нас. Коли ж наші очі призвичаїлися, ми побачили, що ящик був на три чверті наповнений нешліфованими діамантами, більшість яких були значними за розмірами. Я нахилився і узяв кілька штук. Сумнівів не залишалося: це були алмази. В них була та легко упізнавана на дотик, властива лише їм, особлива гладкість.

Я буквально задихався, коли кинув їх назад до ящика.

— Ми найбагатші люди в світі! — закричав я. — Монте-Крісто перед нами жебрак.

— Ми наповнимо ринок алмазами! — вигукнув Гуд.

— Спочатку їх треба туди доставити, — спокійно заперечив сер Генрі.

Із спітнілими від хвилювання обличчями, дивлячись один на одного широко розплющеними очима, ми стояли навкруги ящика із мерехтливим коштовним скарбом, немов змовники, що збираються вчинити злочин, а не найщасливіші люди в світі, якими ми себе вважали.

— Хи! Хи! Хи! — зловтішно сміялася у нас за спиною Гагула, безшумно носячись по скарбниці, як величезний кажан, — Ось воно, це яскраве каміння, яке ви так любите, білі люди! Його тут багато, беріть, скільки побажаєте, милуйтеся ним, запускайте туди свої руки! їжте його! Хи! Хи! Пийте його! Ха! Ха!

У той момент ці слова здалися мені такими безглуздими, що я раптом дико розреготався. Сер Генрі і Гуд теж почали нестримно реготати, не збагнувши доладу, над чим вони сміються. Ми стояли і аж качалися зо сміху біля ящиків з алмазами. Це були наші алмази! Вони були знайдені для нас тисячі років тому терплячими трудівниками в тій величезній ямі й складені теж для нас якою-небудь давно померлою довіреною особою царя Соломона, чиє ім’я, можливо, було накреслене ієрогліфами на залишках воску, що прилип до кришки ящика. Вони не належали ні Соломону, ні Давиду, ні да Сильвестра, нікому в світі. Вони належали нам! Перед нами виблискувало каміння, що коштувало мільйони фунтів стерлінгів, і лежали купи золота і слонячої кістки на тисячі й тисячі фунтів. Усе тільки й чекало, щоб ми його винесли.

Раптом наш істеричний напад сміху припинився, і ми замовкли одночасно.

— Відчиніть інші ящики, білі люди! — закаркала Гагула. — В них каміння ще більше! Беріть його, білі повелителі. Ха! Ха! Беріть більше, більше!

Під її вигуки ми узялися зривати кам’яні кришки із двох інших ящиків, в глибині душі відчуваючи, що коїмо блюзнірством, ламаючи печатки.

Ура! Вони були повнісінькі по самі вінця, принаймні другий ящик, — нещасний да Сильвестра не взяв звідти жодного каменя у свій мішок із козячої шкури. Щодо третього, він був наповнений лише на чверть, але каміння в ньому було добірне, не менше двадцяти каратів кожне, а деякі завбільшки з голубине яйце. Проте, піднісши їх до лампи, ми побачили, що деякі з найбільших мали жовтуватий відтінок, тобто були “з барвою”, як кажуть у Кімберлі. Але ми не помітили страшного, зловісного погляду Гагули, коли вона тихо-тихо, як змія, виповзала зі скарбниці, щоб попрямувати далі проходом, до витесаних в скелі потайних дверей.

Але що це? До нас долинули крики, вони лунали під склепінням проходу. Це голос Фулати!

— О Бугване! На допомогу! Рятуйте! Камінь падає!

— Відпусти мене, дівчино! А то…

— Допоможіть, допоможіть! Вона ударила мене ножем!

Ми помчали проходом, і ось що узріли: кам’яні двері поволі опускалися і вже були за три фути від підлоги. Біля них у відчайдушній сутичці зчепилися Фулата і Гагула. Відважна дівчина була заюшена кров’ю, але продовжувала чіпко тримати стару чаклунку, яка захищалася, як дика кішка. Ах! Вона вирвалася! Фулата впала, а Гагула кинулася долі на підлогу і, звиваючись, як змія, проповзла в щілину під каменем, що опускався. Вона вже під ним. О лихо! Надто пізно! Величезна кам’яна брила вже придавила її, і вона пронизливо закричала від нелюдського болю. Все нижче і нижче опускалася скеля, і всі її тридцять тонн поволі чавили потворне тіло чаклунки. Останні відчайдушні зойки, яких нам ніколи не доводилося чути, затим хрускіт кісток, аж кров застигла в жилах, і кам’яні двері зачинилися саме в той момент, коли ми з усього розгону ударилися об них.

Все це сталося упродовж якихось секунд. Ми кинулися до Фулати. Ніж Гагули пронизав її груди, і я відразу побачив, що смерть її близько.

— О Бугване! Я вмираю! — задихаючись, прошепотіла красуня. — Вона, Гагула, виповзла, я не бачила її, мені було погано… камінь почав опускатися; потім вона повернулася і стала дивитися в прохід… я бачила, як вона ввійшла через двері, що поволі опускаються… я схопила і стала тримати її, і тоді вона ударила мене ножем. Я вмираю, Бугване!

— Бідна, бідна Фулата! — у відчаї закричав Гуд і, оскільки нічого іншого уже не міг для неї зробити, кинувся до дівчини і став її цілувати.

— Бугване, — через силу мовила вона по деякій паузі, — чи тут Макумазан? У мене темніє в очах, я нічого не бачу.

— Я тут, Фулато.

— Макумазане, будь моїм голосом, прошу тебе. Бугван не розуміє моєї мови, а я, перш ніж відійду в морок, хочу сказати йому дещо.

— Говори, Фулато, я все повторю йому.

— Скажи Бугвану, моєму володарю, що я… люблю його і рада померти, адже знаю, що він не може пов’язати своє життя з моїм, бо як сонце не може поєднатися з пітьмою, так і біла людина не може поєднатися з чорною дівчиною. Скажи йому, що інколи я відчувала, немов у моїх грудях б’ється птах, який рветься вилетіти звідти і співати. Навіть зараз, коли я не можу здійняти руку і мій мозок холоне, я не відчуваю, що серце моє вмирає. Воно так переповнене любов’ю, що, якби я жила тисячу років, воно все ще було б молоде. Скажи йому, що, коли я житиму знов, то, можливо, побачу його з-поміж зірок… Я шукатиму його всюди, хоча, може, і тоді я буду чорною, а він білим. Скажи йому… ні, Макумазане, не кажи нічого, окрім того, що я люблю… О, притули мене ближче до себе, Бугване, я більше не відчуваю твоїх обіймів… О Бугване. Буг…

— Вона померла! Померла! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. По його обличчю текли сльози.

— Не треба так побиватися, друже, — сказав сер Генрі.

Гуд здригнувся:

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ми дуже скоро розділимо її долю і послідуємо за нею. Хіба ви не бачите, що ми тут живцем поховані?

Ми були такою мірою приголомшені трагічною смертю Фулати, що, поки сер Генрі не вимовив цих слів, до нашої свідомості ще не. дійшов весь жах нашого становища. Тепер ми збагнули все. Величезна скеля опустилася, мабуть, назавжди, оскільки єдина істота, що знала таємницю дверей, лежала розчавлена під її тягарем. Не можна було й думати про те, щоб зламати ці двері, хіба лише за допомогою великої кількості динаміту.

Ми опинилися в пастці.

Упродовж якогось часу ми стояли заціпеніло над розпростертим тілом Фулати, абсолютно приголомшені думкою про те, що нам випала повільна і болісна смерть з голоду й спраги. Здавалося, мужність покинула нас. Стало ясно: ця жінка-диявол, Гагула, наперед підготувала нам пастку. Це був саме один із тих “жартів”, який могла породити лише її пекельна уява, тільки в її лиховісному мозку міг визріти такий моторошний план — відразу погубити трьох білих людей, яких вона чомусь одразу зненавиділа, примусити їх поволі вмирати серед скарбів, до яких вони так жадібно пнулися. Тепер я зрозумів смисл її глумів, коли вона, носячись, як кажан, по печері, пропонувала нам “їсти і пити алмази”. Мабуть, хтось хотів посміятися у той же спосіб над бідним старим да Сильвестра, інакше чого ж він так раптово кинув додолу козячу шкуру з коштовним камінням?

— Треба опанувати себе, — сказав сер Генрі захриплим від хвилювання голосом. — Лампа скоро згасне. Поки вона горить, пошукаємо, чи не знайдемо пружину, що приводить в дію скелю.

З відчайдушною енергією ми кинулися до входу і, стоячи в липкій крові, стали обмацувати двері й стіни проходу в усіх напрямах. Але не могли знайти нічого, що нагадувало б важіль або пружину.

— Будьте певні, — сказав я, — що з цього боку двері відчинити не можна. Якби вони відчинялися зсередини, Гагула не ризикнула б кинутися в щілину під скелю, що опускалася. Вона це знала і тому намагалася втекти будь-що, будь вона проклята!

— Принаймні, — сказав сер Генрі з нервовим сміхом, — відплата прийшла дуже скоро. Її смерть була жахлива, але нам судилася не менше жахлива. З дверима зробити нічого не можна. Підемо назад до скарбниці.

Ми обернулися і пішли. Пройшовши декілька кроків, я побачив коло стіни кошик із провізією, що його принесла нещасна Фулата. Я узяв кошик у прокляту кімнату, повну скарбів, яка мала стати нашою могилою. Потім ми знову повернулися і з благоговінням перенесли тіло Фулати, поклавши його біля ящиків із золотом. Самі ж всілися на підлозі, притулившись до трьох кам’яних ящиків, повних незчисленних скарбів.

— Давайте розділимо нашу провізію так, щоб її вистачило якомога на довше, — запропонував сер Генрі.

Ми негайно ж поділили все, що було в кошику, і виявилося, що на кожного припадало по чотири неймовірно мізерні порції, інакше кажучи — нам вистачило б цієї їжі не більше, аніж днів на два. Окрім білтонга, у нас були дві гарбузові пляшки з водою, кожна місткістю з кварту.

— Ну, а зараз, — похмуро сказав сер Генрі, — давайте їсти й пити, хоча нам все одно випадає загинути.

Ми з’їли по маленькому шматочку в’яленого м’яса і випили по ковтку води. Нічого й казати про те, що у нас майже не було апетиту, але організм вимагав свого, і після їжі ми стали почуватися трохи краще. Потім ми встали і почали найретельнішим чином оглядати і вистукувати стіни нашої темниці в слабкій надії знайти якийсь вихід, але, на жаль, його не було!

Та було б неймовірним, щоб він виявився там, де береглися такі скарби.

Світло лампи стало блякнути; олія майже вся вигоріла.

— Квотермейне, — звернувся до мене сер Генрі, — чи йде ваш годинник? Котра зараз година?

Я вийняв годинник і подивився. Була шоста пополудні, а в печеру ми увійшли близько одинадцятої.

— Гадаю, Інфадус нас спохопиться, — зауважив я. — Якщо ми не повернемося сьогодні увечері, він почне нас шукати завтра зранку, Куртісе.

— Він марно буде шукати, оскільки не знає ні таємниці дверей, ні де вони знаходяться. До вчорашнього дня цього не знала жодна істота, окрім Гагули, а зараз не знає ніхто. Якби Інфадус навіть знайшов двері, він не зміг би їх зламати. Вся кукуанська армія не в змозі пробити скелю п’ять футів завтовшки. Друзі мої, нам нічого більше не лишається, як покластися на волю Всевишнього. Гонитва за скарбами привела багатьох до сумного кінця. Ми лише поповнимо їхню кількість.

Світло лампи стало ще більш тьмяним.

Раптом вона спалахнула і яскраво осяяла всю картину: величезну купу білих ікол, ящики із золотом, розпростерте тіло Фулати, козячу шкуру, повну коштовностей, мерехтливе сяйво алмазів і божевільні, змучені лиця трьох білих людей, що сиділи на підлозі і чекали смерті з голоду і спраги.

Полум’я востаннє спалахнуло і згасло.

Розділ XVIII НАС ПОЛИШАЄ НАДІЯ

Неможливо описати страхіття наступної ночі. Лише милосердний сон, в який час від часу ми поринали, допоміг нам її пережити. Навіть у такому безвихідному стані, як наш, фізична втома пред’являє свої права. Проте я не міг спати довго. Страшна думка про неминучість нашої загибелі не полишала мене ні на мить. Ця думка могла б примусити здригнутися навіть найхоробрішу людину в світі, а я ніколи не претендував на те, щоб мене вважали хоробрим. Крім того, сама тиша була такою безмежною і гнітючою, що заснути було майже неможливо.

Читачу! Можливо, тобі доводилося лежати без сну вночі, коли тиша давить на свідомість, але я упевнений, що ти не маєш ніякого уявлення про те, якою страшною і майже відчутною може бути абсолютна тиша. На поверхні землі завжди є які-небудь звуки і рух, і хоча самі вони можуть бути невідчутними, але вони безумовно притупляють гостре лезо повної тиші. Але сюди не проникав жоден звук. Ми були поховані в надрах гірської вершини, увінчаної снігом. Там, у високості, за тисячі футів від нас, свіжий вітер здіймав вихори білого снігу, але шум його не долинав сюди. Довгий тунель і кам’яна стіна п’ять футів завтовшки відділяли нас навіть від жахливого Чертога Смерті, адже мертві безгомінні. Навіть гуркіт всієї земної і небесної артилерії не досяг би наших вух. Ми були живцем поховані, і наша гробниця була відрізана від усього світу.

Раптом я гостро відчув всю іронію нашого перебування тут. Нас оточували незліченні скарби, яких вистачило б, щоб сплатити національний борг або побудувати флотилію броненосців, а проте ми з радістю віддали б усі ці скарби за крихітну надію вирватися звідси. А невдовзі ми, очевидно, будемо раді віддати їх за крихітний шматочок їжі або кілька крапель води, а потім навіть за те, щоб нашим стражданням настав скоріше кінець. Справді, багатство, що на його накопичення люди часто марнують життя, втрачає всю свою ціну, коли настає остання година. Нестерпно тяглися години ночі.

— Гуде, — раптом почувся голос сера Генрі, що моторошно відлунив у напруженій тиші, — скільки у вас залишилося сірників?

— Вісім, Куртісе.

— Запаліть один. Подивимося, котра година.

Гуд запалив сірник, і після непроглядного мороку його полум’я засліпило нас.

За моїм годинником була п’ята ранку. Десь високо над нами, на снігових узгір’ях, рожевіла прекрасна вранішня зоря і свіжий вітер підняв завісу нічних туманів у гірських ущелинах.

— Нам треба б трохи під’їсти, щоб підтримати свої сили, — зауважив я.

— Ще чого! — озвався Гуд. — Чим швидше помремо, тим краще.

— Людина живе, поки не втрачає надію, — втрутився сер Генрі. Ми попоїли і випили по ковтку води. Минуло ще скількись

часу. Сер Генрі запропонував підійти упритул до дверей і кричати, оскільки у нас жевріла слабка надія, що хтось ззовні почує звуки голосів. Тому Гуд, у якого за час його багаторічної служби у флоті виробився надзвичайно гучний тембр голосу, навпомацки дістався дверей і зчинив там диявольський галас. Мені ніколи раніше не доводилося чути подібного ревіння, але усе це мало не більше наслідків, аніж дзижчання москітів.

Через якийсь час він аж захрип від волань і повернувся, відчуваючи таку сильну спрагу, що йому довелося напитися. Після цього ми поклали не повторювати експерименту, оскільки це неабияк зменшило наш мізерний запас води.

Ми знову вгніздилися біля наших ящиків, наповнених нікому не потрібними алмазами, і сиділи болісно-бездіяльні, і це було найбільш нестерпним. Зізнаюся, що я дав волю відчаю — поклавши голову на широке плече сера Генрі, я заплакав. Мені здалося, що і Гуд, котрий сидів по інший бік, насилу стримував сльози і при цьому хрипким голосом лаяв себе за свою слабкість.

Але яким добрим і мужнім виявив себе сер Генрі, ця чудова людина! Якби ми були двома переляканими дітьми, а він нашою нянькою, то і у такому разі він не міг би проявити більше чулості. Зовсім знехтувавши свої власні переживання, він робив усе можливе, щоб хоч трохи заспокоїти наші напружені нерви. Він розповідав нам історії про людей, які зазнавали подібних випробувань і якимось дивом уникали загибелі. Коли ж він зрозумів, що ці розповіді не можуть нас підбадьорити, він почав говорити проте, що наш стан — це лише передчуття неминучого кінця, який чекає всіх нас, що все це скоро скінчиться і що смерть від виснаження — один із наймилосердніших її видів (що є чистісінькою вигадкою).

Потім він із легким збентеженням запропонував нам покластися на волю провидіння. Щодо мене, то я охоче так і зробив.

Прекрасна вдача у сера Генрі — дуже врівноважена і мужня.

Отак за ніччю нескінченно тягся день, якщо взагалі можна вживати ці слова стосовно суцільного, непроглядного мороку. Коли я запалив сірника, щоб глянути, котра година, виявилося, що вже сьома.

Ми знов взялися до їжі й питва, і в цей час мені спало на думку дещо.

— Послухайте, друзі, — сказав я, — чому повітря тут весь час залишається свіжим? Тут тіснувато, але повітря таке ж, як і раніше.

— Боже! — вигукнув Гуд, схоплюючись на ноги. — Мені це не спадало на думку! Повітря не може проходити через кам’яні двері, тому що вони абсолютно герметичні. Якби тут не було притоку повітря, то ми б давно задихнулися. Давайте пошукаємо!

Ця слабка іскра надії викликала дивовижну зміну в нашій реакції. Через мить усі ми, рачкуючи, ретельно обмацували стіни у пошуках хоч найслабшої тяги. І тут несподівано мій запал на мить згаснув. Рука намацала щось холодне. Це було мертве обличчя бідної Фулати.

Не менше години продовжувалися наші пошуки, поки нарешті ми з сером Генрі не припинили їх у повному відчаї, набивши чимало синців від того, що в темряві безперервно натикалися то на слонячі бивні, то на ящики, то на стіни скарбниці. Але Гуд все ще продовжував пошуки, підбадьорюючи нас, мовляв, це все ж таки краще, ніж бездіяльність.

— Ану, ідіть-но сюди! — сказав він раптом якимсь дивним, здавленим голосом.

Годі й говорити, що ми, спотикаючись і штовхаючи один одного, кинулися до нього чимдуж.

— Квотермейне, покладіть вашу руку туди, де я тримаю свою. Ну, відчуваєте ви що-небудь?

— Мені здається, тут є тяга повітря.

— А зараз слухайте. — Він підвівся і тупнув ногою: звук був глухий, і полум’я надії знову спалахнуло в наших серцях.

Тремтячими руками я запалив сірника. Ми побачили, що скупчилися в дальньому кутку підземелля: очевидно, досі ми ще жодного разу не дісталися цього місця, під яким, поза всяким сумнівом, була порожнеча. Поки горів сірник, ми уважно оглянули підлогу. В суцільній кам’яній поверхні ми побачили якусь тріщину, і — о сили небесні! — там, на одному рівні з поверхнею підлоги, було вмонтоване кам’яне кільце. Ми не вимовили ні слова, бо серця наші так шалено калатали від хвилювання, що ми були неспроможні говорити.

У Гуда був ніж з гачком, за допомогою якого витягують камінчики, застряглі в кінському копиті. Він відкрив його і спробував підчепити ним кільце. Нарешті йому вдалося підсунути гачок в щілину, і він почав піднімати камінь якомога обережніше, боячись зламати гачок. Камінь почав рухатися. Оскільки плита була зроблена з каменя, то, хоча й пролежала багато сторіч, її все ж таки можна було зсунути з місця, чого не вдалося б зробити, якби вона була залізна. Незабаром ми поставили плиту вертикально. Тоді Гуд ухопився руками за кільце і почав смикати щосили, але камінь не піддавався.

— Дайте мені спробувати, — я аж палав нетерпінням.

Оскільки камінь був у самісінькому кутку кімнати, то двоє ніяк не могли одночасно узятися за кільце. Я вхопився за нього і напружив усі свої сили, але безуспішно.

Потім сер Генрі зробив таку ж марну спробу.

Гуд знову узяв гачок і прочистив ним усю тріщину, через яку проходило повітря.

— А зараз, Куртісе, — сказав він, — беріться до роботи. Вам доведеться потрудитися як слід, а сили у вас вистачить на двох. Заждіть, — Гуд зняв шийну хустку з міцного чорного шовку, що її він уперто мав із собою, і пропустив її крізь кільце. — Квотермейне, вхопіться руками за Куртіса і смикайте щосили, коли я подам команду. Тягніть!

Сер Генрі напружив усю свою колосальну потугу, те ж саме зробили і ми з Гудом в міру відпущених нам природою сил.

— Тягніть! Тягніть! Він подається! — крикнув, задихаючись, сер Генрі, і я буквально відчув, як тріщать м’язи його могутньої спини.

Раптом почувся звук плити, що падала, струмінь повітря увірвався в отвір, і виявилося, що всі ми лежимо горілиць на підлозі, придавлені величезною кам’яною плитою. Тільки колосальна фізична сила сера Генрі могла це зробити, і, можливо, ніколи ще це не давало такої великої користі людині.

— Запаліть сірник, Квотермейне, — сказав він, як тільки ми підвелися і трохи відсапалися. — Обережно! Запалюйте!

При світлі сірника ми — Слава Богу! — побачили першу кам’яну сходинку.

— Що ж тепер робитимемо? — запитав Гуд.

— Звичайно, спустимося сходами і довіримося провидінню.

— Почекайте! — сказав сер Генрі. — Квотермейне, захопіть залишки білтонга і води — вони можуть нам знадобитися.

Я став навпомацки пробиратися туди, де ми щойно сиділи, притулившись до скринь, і тут мені дещо спало на думку. Протягом останньої доби ми забули про алмази, сама згадка про них здавалася нестерпною, оскільки саме вони привели нас до цієї пастки. Проте, подумав я, мабуть, не зашкодить прихопити з собою дещицю на той випадок, якщо нам все-таки вдасться вибратися з цієї страхітливої діри. Отож я запустив руку в перший ящик і наповнив алмазами всі кишені моєї старої мисливської куртки, прихопивши на додачу — і це була щаслива ідея — зо дві жмені найбільших каменів з третього ящика.

— Послухайте, друзі! — гукнув я, — чи не візьмете і ви з собою трохи алмазів? Я набив ними всі свої кишені.

— Хай їм біс! — озвався сер Генрі. — Очі б мої на них не дивилися!

Щодо Гуда, то він промовчав. Я думаю, що він саме прощався з останками бідолашної дівчини, яка так сильно його любила. Тобі, мій читачу, коли ти сидиш спокійно удома і розмірковуєш про величезне, незліченне багатство, яке ми залишали напризволяще, може видатися дивною подібна байдужість. Проте якби тобі самому довелося провести цілу добу чи й більше в такому кам’яному мішку, майже без їжі й питва, то і тобі було б не до алмазів, бо ми прагнули в незвідані надра землі в божевільній надії уникнути страхітливої смерті. Якби протягом всього життя моєю звичкою не стало ніколи не кидати того, що може стати в нагоді, то, мабуть, і я не поклопотався б про те, щоб набити алмазами свої кишені.

— Ходімо, Квотермейне, — сказав сер Генрі, який вже стояв на першій сходинці. — Увага! Я піду вперед.

— Ступайте обережно — там, унизу, може виявитися страхітлива яма, — зауважив я.

— Гадаю, там виявиться ще одна печера, — сказав сер Генрі, поволі спускаючись сходами і рахуючи їх на ходу.

Відлічивши п’ятнадцять сходинок, він зупинився.

— Тут сходи закінчуються, — сказав він. — Слава Богу! Мені здається, що тут є прохід. Спускайтеся!

Наступним спустився сходами Гуд, а за ним і я. Досягнувши кінця сходів, я запалив один із двох сірників, що залишилися. При його світлі ми побачили, що стоїмо у вузькому тунелі, який іде праворуч і ліворуч під прямим кутом до сходів, з яких ми щойно спустилися. Більше нам не вдалося побачити нічого, оскільки сірник обпік мої пальці і згас. Тут виникла складна проблема — в який бік нам повернути. Звичайно, абсолютно неможливо було передбачити, що це за тунелі і куди вони ведуть, проте була надія, що один з них приведе нас до порятунку. А інший — до загибелі. Ми абсолютно не знали, як нам далі діяти, поки Гуд раптом не пригадав, що, коли я запалив сірник, тяга повітря в проході відхиляла полум’я ліворуч.

— Підемо назустріч повітряному струменю, — сказав він. — Повітря проникає сюди ззовні, а не навпаки.

Ми з цим погодилися і, тримаючись за стіну і обережно намацуючи ґрунт, перш ніж зробити хоч крок, подалися в страхітливі мандри, віддаляючись від проклятої скарбниці. Якщо туди хоч коли-небудь проникне людина, чого, я вважаю, не станеться, то на доказ того, що ми там побували, вона знайде відчинений ящик з коштовностями, порожню лампу і білі кістки нещасної Фулати.

Ми йшли навпомацки тунелем близько четверті години, аж раптом він зробив різкий поворот. Очевидно, ми дійшли до місця його перетину з іншим тунелем. Ми пішли далі, і через якийсь час нам довелося повернути в третій тунель. Так тривало протягом кількох годин. Здавалося, ми потрапили в кам’яний лабіринт, з якого не було виходу. Звичайно, я не знаю, що то було, але ми висловили здогад, що, ймовірно, це стародавні галереї копалень, причому тунелі були прокладені у різних напрямах, залежно від того, як проходила жила. Тільки цим можна пояснити таку велику кількість тунелів.

Нарешті ми зупинилися зовсім знесилені. Наші серця гучно калатали від думки, що надії на порятунок немає. Ми з’їли жалюгідні крихти білтонга і випили по останньому ковтку води, бо у нас абсолютно пересохло в горлі. Здавалося, що нам вдалося уникнути смерті в пітьмі скарбниці лише для того, щоб загинути в морокові незліченних тунелів.

Коли ми стояли отак у гнітючій тиші, мені здалося, що до мого вуха долинув якийсь звук, і я попрохав друзів прислухатися. Дійсно, це був дуже слабкий і дуже віддалений, але все-таки звук якогось дзюрчання, бо мої супутники теж розчули його. Ніякими словами не описати те блаженство, що охопило нас, коли після нескінченних годин блукань у моторошній тиші і темряві ми почули цей звук.

— Присягаюся небом, це тече вода! — вигукнув Гуд. — Уперед!

І ми знов рушили в тому напрямі, звідки чулося тихе дзюрчання, як і раніше, скрадаючись уздовж кам’яної стіни. В міру нашого просування вперед цей звук ставав усе чутнішим, поки нарешті він став вчуватися виразно і лунко. Вперед, тільки вперед! Тепер помилки бути не могло — це був шум стрімкого потоку води. Та все ж, звідки могла з’явитися вода в надрах землі? Тепер ми були вже зовсім близько від неї, і Гуд, який ішов попереду, присягався, що відчуває запах води.

— Ходіть обережно, Гуде, — сказав сер Генрі, — ми, напевно, вже зовсім близько.

Раптом почувся сплеск і крик Гуда. Він упав у воду.

— Гуд! Гуд! Де ви? — кричали ми, смертельно налякані.

На наше неабияке полегшення, через хвилину почувся задиханий голос Гуда:

— Усе гаразд, я вхопився за скелю! Запаліть сірника, щоб я бачив, де ви знаходитеся.

Я поспішно запалив останній сірник. Його слабке мерехтіння вихопило темну масу води, що текла біля самих наших ніг. Ми не могли розгледіти, чи широка ця ріка, але на якійсь відстані помітили темний силует нашого товариша, що висів на виступі скелі.

— Приготуйтеся витягнути мене! Мені доведеться до вас плисти! — вигукнув Гуд.

Потім пролунав сплеск — це Гуд відчайдушно боровся з течією. Ще хвилина — і він опинився біля нас. Сер Генрі простягнув йому руку. Гуд ухопився за неї, і ми його витягли.

— Чесне слово, — промовив він, жадібно ловлячи ротом повітря, — я був на волосину від загибелі. Якби я не вхопився за цю скелю і не умів би плавати, мені був би гаплик. Течія неймовірно швидка, і я не відчував під ногами дна.

Ясно було, що далі нам не пройти. Гуд трохи відпочив, всі ми досхочу напилися води з підземної річки, що виявилася приємною на смак, і змили, наскільки можна було, бруд з облич, а потім полишили береги цього африканського Стіксу[59] і пішли назад тунелем. Гуд, мокрий як хлющ, чалапав попереду. Нарешті ми дісталися того місця, де ще один рукав відгалужувався праворуч.

— Ну що ж, можна завернути й сюди, — утомлено сказав сер Генрі. — Тут усі дороги однакові. Що іще лишається — іти, поки не впадемо.

Поволі, нескінченно довго, ми шкандибали, ледве дибаючи, цим новим відрогом. Тепер попереду йшов сер Генрі. Раптом він зупинився, і всі наткнулися на нього.

— Погляньте! — почувся його схвильований шепіт. — Я божеволію чи це насправді світло?

Ми пильно вгледілися в темряву. Там, далеко попереду, справді щось мріло, якась тьмяна пляма, не більша, аніж вікно котеджу. Світло було, таке слабке, що тільки наші очі, які протягом довгого часу не бачили нічого, окрім мороку, могли його розгледіти.

Задихаючись від хвилювання, з надією, що знов спалахнула, ми кинулися вперед. Через кілька хвилин всі наші сумніви остаточно розвіялися — справді, це була пляма слабкого світла. Ще хвилина, і ми відчули подих свіжого повітря! Борючись із утомою, ми уперто просувалися вперед. Раптом тунель звузився, і серу Генрі довелося рухатися плазом. Прохід звузився настільки, що це вже було схоже на велику лисячу нору, але тепер він був проритий у землі. Кам’яний тунель скінчився.

Ще одне відчайдушне зусилля — і сер Генрі виповз із діри, а услід і ми з Гудом. Над нами було небо, і благословенні зірки сяяли далеко у високості, і ми вдихали запашне повітря. Потім ґрунт раптом угруз під нашими ногами, і ми покотилися сторчма, приминаючи траву і ламаючи чагарник, по м’якій, вологій землі.

Я вхопився за щось і зачепився. Сівши, я заволав на всю силу своїх легень. Десь поблизу, трохи нижче, почувся у відповідь крик сера Генрі. Невеликий плаский майданчик затримав його стрімкий спуск. Я підповз до нього і виявив, що він, хоча ледве переводив подих, був цілий і здоровий. Потім ми кинулися шукати Гуда. Неподалік ми знайшли і нашого друга — він застряг у розвилині якогось коріння. Його добре пошарпало, але невдовзі він прийшов до тями.

Ми знеможено впали, і реакція після всього пережитого була така сильна, що, здається, ми навіть заплакали від щастя. Нам вдалося вирватися з цієї страшної темниці, яка трохи не стала нашою могилою. Схоже на те, що якась милосердна вища сила спрямувала наші кроки в нору там, де закінчився тунель, оскільки це була саме нора. І ось перед нами на верхів’ях гір сяяв рожево-червоний відсвіт зорі, яку ми вже не сподівалися коли-небудь побачити знов.

Незабаром сірий досвіток ковзнув схилами гір, і ми побачили, що знаходимося на дні величезної копальні, перед входом до печери, і ми могли вже розрізнити примарні контури трьох колосів, що сиділи на краю шахти. Поза сумнівом, ці страхітливі тунелі, по яких ми бродили протягом ночі, що тривала, як нам здавалося, ціле життя, колись сполучалися з величезною алмазною копальнею. Що ж до підземної річки, яка текла в надрах гори, то тільки небесам відомо, що це за річка і куди або звідки вона тече. Як на мене, то я зовсім не прагнув досліджувати її течію.

Світанок зарожевив обрій, і тепер ми могли розгледіти один одного, і треба сказати, що ні до, ні після мені не доводилося бачити такого видовища, яке постало перед очима того пам’ятного ранку. Наші щоки ввалилися і очі глибоко запали, ми були запилені, брудні, в синцях і саднах. Обличчя наші ще зберігали вираз тривалого жаху перед неминучою смертю. Одне слово, це було таке видовище, якого можна було злякатися при денному світлі. Але, попри все, монокль Гуда урочисто красувався в його оці. Не думаю, щоб він узагалі вийняв його хоч раз за весь цей час. Ні темрява, ні купання в підземній річці, ні стрімкий спуск схилом копальні — ніщо не змогло розлучити Гуда з його моноклем.

Потім ми підвелися, бо побоювалися, що коли довго сидітимемо отак, то у нас задерев’яніють ноги, і почали поволі дертися вгору крутосхилом величезної вирви. Кожний крок давався нам тяжко. Більше години ми уперто повзли вгору глинистим схилом, чіпляючись за коріння і дерен.

Нарешті ми виповзли нагору. Ми знову стояли на Великій Дорозі, на краю шахти, проти колосів.

На відстані сотні ярдів від дороги, перед купкою хатин, горіло багаття, навкруги якого сиділи якісь люди. Ми попростували туди, підтримуючи один одного і зупиняючись через кожні кілька кроків, щоб передихнути. Раптом один із них підхопився на рівні і, помітивши нас, впав на землю, волаючи від страху. Ми гукнули:

— Інфадусе, Інфадусе! Це ми, твої друзі!

Він підвівся і побіг нам назустріч, витріщивши настрахані очі.

— О мої повелителі! Ви справді повернулися з Царства Мертвих! З Царства Мертвих!

І старий воїн кинувся перед нами долілиць, обхопивши руками коліна сера Генрі й ридаючи з радості.

Розділ XIX МИ ПРОЩАЄМОСЯ З ІГНОЗІ

Минуло десять днів відтоді, як ми дивом врятувалися від страшної загибелі. Ми були знову в нашому колишньому житлі в Луу. Дивно, але ми вже майже зовсім оговталися після нашої жахливої пригоди, тільки моє схоже на щетину волосся, коли я вийшов з печери, виявилося зовсім сивим, а Гуд дуже змінився після смерті Фулати. Треба сказати, що, дивлячись на цю трагедію з погляду немолодої вже людини, я дійшов висновку, що все склалося на краще. Якби вона не загинула, виникла б, безумовно, вельми скрутна ситуація. Бідолашна не була пересічною тубільною дівчиною, вона була наділена неабиякою, майже винятковою красою і досить тонким розумом. Але ніяка краса або витонченість розуму не змогли б зробити щасливим її союз із Гудом, адже вона сама говорила: “Хіба може сонце поєднуватися з пітьмою, а біла людина — з чорною дівчиною?”

Годі й казати, що ми більше не намагалися проникнути в скарбницю царя Соломона. Опам’ятавшись після жахіть, яких нам довелося зазнати, на що знадобилося дві доби, ми спустилися до величезної копальні в надії знайти нору, через яку ми вибралися з надр гори, але пошуки наші не увінчалися успіхом. По-перше, напередодні пройшов дощ і змив наші сліди, окрім того, схили були поточені норами мурахоїдів та інших тварин. Немислимо було вгадати, яка з цих нір вивела нас до порятунку. Перед поверненням до Луу ми ще раз оглянули чудеса сталактитової печери і навіть, спонукані якоюсь дивною схвильованістю, ще раз проникли в Чертог Смерті. Пройшовши під списом Білої Смерті, ми з відчуттям, яке мені важко описати, довго дивилися на кам’яну стіну, яка нещодавно відрізала нам шлях до порятунку. В ці хвилини ми думали про незліченні скарби, що лежать за цією стіною, про страхітливу стару відьму і про прекрасну дівчину, яка була навіки похована у цій моторошній гробниці. Отже, ми вдивлялися у кам’яну стіну, але, скільки не шукали, не могли знайти ніяких слідів підйомних дверей і, звичайно, не змогли відкрити секрет механізму, що приводив їх у рух, так що тепер він загублений безповоротно. Безперечно, це був якийсь дивовижний механізм, масивність і загадковість якого була типовою для епохи, що створила його. Думаю, що іншого такого не існує у всьому світі.

Нарешті ми з неабияким розчаруванням полишили всі спроби. Якби навіть масивна скеля раптом піднялася перед нашими очима, у нас навряд чи вистачило б мужності переступити через знівечені останки Гагули і знову увійти до скарбниці. Ні, навіть абсолютна переконаність в тому, що ми станемо власниками незліченних коштовностей, не могла б примусити нас зважитися на такий крок. Одначе я готовий був лікті кусати з досади, думаючи про те, який там залишається скарб, — можливо, найбільший скарб, який будь-коли зберігався в одному місці протягом всієї історії людства. Але що вдієш? Тільки динаміт міг прокласти дорогу через суцільну скелю завтовшки в п’ять футів. Отож ми полишили це похмуре місце. Можливо, у далекому майбутньому, через кілька століть, якийсь удачливий дослідник випадково натрапить на секрет потайних дверей, вимовить магічне “Сезам, відчинися!”[60] і наповнить світ коштовностями. Але все-таки мені здається, що скарбам вартістю багато мільйонів фунтів стерлінгів, що лежать у трьох кам’яних скринях, ніколи не судилося прикрашати лілейні шиї земних красунь. Поки існує світ, алмази лежатимуть там, пов’язані холодними узами смерті з кістками Фулати.

Неабияк сприкрені, ми наступного дня відправилися назад до Луу. Треба сказати, що з нашого боку було б вельми невдячним відчувати себе розчарованими, адже, пам’ятає читач, перш ніж ми покинули свою темницю, мені спало на думку наповнити про всяк випадок алмазами кишені своєї старої мисливської куртки. Багато коштовних каменів загубилося, коли ми котилися по схилу ями, найдосадніше — значна частина найбільших алмазів, які я поклав зверху. Але їх лишилося ще чимало, зокрема вісімнадцять каменів вагою від тридцяти до сотні каратів кожен. Так, у моїй старій мисливській куртці уціліло ще достатньо коштовностей, щоб зробити нас усіх якщо не мільйонерами, то принаймні дуже заможними людьми, та ще кожен з нас трьох став власником найкращої колекції алмазів у Європі. Отже, буде хибним твердити, що нам так уже не поталанило.

Після повернення до Луу нас дуже тепло і сердечно прийняв Ігнозі, якого ми знайшли при доброму здоров’ї. Він був цілком поглинутий зміцненням своєї влади і реорганізацією полків, які зазнали найбільших втрат у жорстокій битві з Твалою.

Затамувавши подих, він із неабияким інтересом вислухав нашу дивовижну розповідь, але, почувши про страшну смерть Гагули, замислився.

— Підійди сюди, — покликав він старезного індуну (старійшину) з-поміж своїх наближених, які сиділи оддалік.

Старий підійшов, привітав короля і сів.

— Ти довго живеш на світі, — сказав Ігнозі.

— Так, королю, мій повелителю! Батько твого батька і я народилися в один і той же день.

— Скажи мені, чи знав ти знахарку Гагулу, коли був малий?

— Авжеж, повелителю!

— Чи була вона у той час молода, як і ти?

— Ні, королю! Вона була така ж, як нині і як у ті дні, коли жив мій дід, — стара, зморщена, дуже потворна і аж сичала од злості.

— Її більше немає. Вона померла.

— О королю! Отже, давнє прокляття знято з нашої землі!

— Іди!

— Куум! Я йду, о Чорне Щеня, що перегризло горлянку старому собаці. Куум!

— Ви бачите, брати мої, — сказав Ігнозі, — це була моторошна яга, і я неабияк зрадів, дізнавшись, що вона померла. Вона прирекла вас на смерть у цій темній печері, а потім, мабуть, вигадала б якусь смертельну пастку для мене, як колись знайшла спосіб убити мого батька, щоб звести на трон Твалу, до якого хилилося її серце. Але я хочу до кінця вислухати вашу розповідь, бо навряд чи комусь випадало чути таке!

Розповівши йому історію нашого порятунку, я, як ми наперед домовилися між собою, скористався слушною нагодою, щоб сказати Ігнозі про наш намір покинути Країну Кукуанів.

— А зараз, Ігнозі, прийшов час нам попрощатися з тобою і знов податися у довгі мандри, на пошуки своєї країни. Отже, Ігнозі, ти прийшов з нами сюди як слуга, а нині ми полишаємо тебе могутнім королем. Якщо ти відчуваєш до нас удячність, то ніколи не забувай чинити так, як обіцяв нам. Прав країною справедливо, поважай закон і не вбивай нікого без причини. Тоді ти благоденствуватимеш. Завтра удосвіта ти, Ігнозі, даси нам загін воїнів, який допоможе нам перебратися через гори. Згода, королю?

Ігнозі закрив обличчя руками і якийсь час мовчав.

— Серце моє крається, — сказав він нарешті. — Ваші слова завдали йому болю. Що я заподіяв вам, Інкубу, Макумазане і Бугване, що ви намірилися покинути мене? Адже ви билися поруч зі мною під час заколоту, то невже залишите мене в день миру і перемоги? Чого ви бажаєте? Дружин? Вибирайте найліпших красунь у моїй країні. Шукаєте місця, де оселитися? То погляньте — вся країна перед вами. Забаглося вам будинків, в яких живуть білі люди? То навчіть мій народ, як їх будувати. Хочете мати стада худоби? Кожен статечний господар приведе вам бика або корову. Мрієте пополювати? Та хіба не бродять у моїх лісах слони, і хіба не спить в очеретах гіпопотам? Може, ви хочете змагатися? Мої полки чекають ваших наказів. Якщо ви хочете зажадати іще щось, я дам вам і це.

— Ні, Ігнозі, дякуємо, нам усе це не потрібно, — уклонився я. — Ми хочемо розшукати свою рідну домівку.

— Отже, — з гіркотою сказав Ігнозі, і очі його гнівно зблиснули, — ви більше кохаєтеся у цьому блискучому камінні, то що вам мої слова! Тепер у вас є каміння. Тепер ви повернетеся в Наталь і перетнете чорну бурхливу воду, щоб продати свої скарби і стати багатими, оскільки цього жадає серце кожної білої людини. Тож хай прокляття впаде на це каміння і на того, хто його шукає! Хай Смерть чигає на того, чия нога ступить у Печеру Мертвих у пошуках багатства! Я все сказав, білі люди. Ви можете йти.

Я торкнувся його руки.

— Ігнозі, — притишено мовив я, — пам’ятаєш, ти мандрував у Країні Зулусів, а потім серед білих людей в Наталі, але хіба твоє серце не тужило за батьківщиною, про яку розповідала тобі матір? За твоїм рідним краєм, де ти вперше побачив сонце, де ти грався хлопчаком?

— Справді, це так, Макумазане.

— Ось так само і наші серця тужать за нашою батьківщиною, за нашими домівками.

Запало мовчання. Коли Ігнозі знову заговорив, голос його схвильовано тремтів:

— Я розумію, що значать твої слова. Як завжди, вони мудрі й розсудливі, Макумазане. Той, хто звик літати, не любить повзати по землі. Біла людина не може жити життям чорношкірих. Так, ви повинні піти, але серце моє сповнене смутку, бо звідти, де будете ви, до мене не дійдуть звістки про вас. Але вислухайте мене, і хай мої слова стануть відомі всім білим людям. Відтепер шлях через гори закритий для всіх білих людей, хай би комусь і вдалося дійти сюди. Я не потерплю тут торговців з їхніми рушницями і ромом. Мої одноплемінники будуть одчайдушно битися списами, а питимуть лише воду, як їхні прадіди. І я не допущу, щоб проповідники вселяли страх смерті в їхні серця, щоб вони підбурювали їх проти короля і прокладали дорогу для білих людей, які завжди ступають за ними. Якщо якась біла людина підійде до меж моєї країни, я відішлю її назад. Якщо прийде сотня білих, я відкину їх геть. Якщо прийдуть армії, я посуну проти них усе моє військо, і їм не вдасться здобути перемогу. Жодна людина не прийде більше сюди за блискотливими камінцями — навіть якщо це буде, ціла армія, бо коли вони все-таки наважаться, я пошлю своїх воїнів, щоб вони засипали копалину, розбили білі колони в печерах і заповнили їх камінням, так щоб ніхто не зміг навіть наблизитися до тих дверей, про які ви розповідали і секрет яких загублений. Але для вас трьох, Інкубу, Макумазане і Бугване, дорога сюди завжди буде відкрита, бо з-поміж живих немає нікого, хто був би дорожчий моєму серцю, аніж ви. І я дозволяю вам піти звідси. Інфадус, брат мого батька, візьме на себе це і виведе вас звідси під охороною свого полку. Я довідався, що є інший шлях через гори, який Інфадус вам покаже. Прощавайте, брати мої, відважні білі люди! Не шукайте більше зустрічі зі мною, бо я не зможу цього знести! Слухайте мене! Я видам наказ, і його оповістять, передаючи з одного гірського хребта на інший, щоб усі дізналися про нього.

Відтепер народ шануватиме ваші імена подібно до імен наших покійних королів, і Смерть буде чекати на того, чиї вуста вимовлять їх знічев’я[61]. Отож, пам’ять про вас вічно житиме в нашій країні.

Ідіть же тепер, поки мої очі, подібно до очей жінки, не стали лити сльози. Коли-небудь, коли ви постарієте і зберетеся разом погрітися біля вогню — бо сонячного тепла вже буде недостатньо, щоб зігріти вас — ви згадуватимете, як ми стояли пліч-о-пліч у великій битві, результат якої вирішили наперед твої мудрі слова, Макумазане. Ви згадуватимете, як ти, Бугване, був вістрям рогу, що ударив по флангах Твали, як ти, Інкубу, стояв, оточений кільцем Сірих, і люди падали під ударами твоєї сокири, як колосся під ударами серпа. Ви згадуватимете про те, як Інкубу змів силу дикого буйвола Твали і розсипав на порох його пиху. Прощавайте ж назавжди, Інкубу, Макумазане і Бугване, мої повелителі й друзі!

З цими словами Ігнозі підвівся. Упродовж якогось часу він удивлявся в наші обличчя, а потім накинув на голову край плаща, неначе для того, щоб приховати від нас своє обличчя.

Ми мовчки пішли.

Удосвіта наступного дня ми покинули Луу. Нас супроводжували полк Буйволів і наш старий друг Інфадус, який важко переживав неминучу розлуку з нами. Хоча було ще дуже рано, уздовж головної вулиці міста стояли полки і просто юрби людей. Вони вітали нас королівським салютом, коли ми проходили повз них, а жінки кидали нам під ноги квіти і благословляли нас за те, що ми звільнили країну від Твали. Все це справляло надзвичайно хвилююче враження і було зовсім не схоже на те, з чим зазвичай доводиться стикатися, живучи серед тубільців.

Проте не обійшлося без кумедного епізоду, який нас, засмучених, трохи розвеселив.

Коли ми наблизилися до околиці міста, з натовпу вибігла прегарна юна дівчина. У неї в руці був букет чудових лілій, які вона піднесла Гуду (чомусь він подобався жіноцтву, — гадаю, тут неабияку роль відігравали монокль і єдина бакенбарда на щоці, що, очевидно, мало особливу романтичну звабу в їхніх очах). Дівчина сказала, що у неї є прохання.

— Говори.

— Хай білий вождь покаже своїй рабині його прекрасні білі ноги, щоб вона могла зберегти на все життя цей спомин і розповідати про це своїм дітям. Його рабиня йшла чотири дні, щоб побачити ці ноги, бо слава про них рознеслася по всій країні.

— Хай йому грець, нізащо! — розлючено вигукнув Гуд.

— Ну що ви, друже, — усміхнувся сер Генрі. — Ви ж не зможете відмовити леді у проханні.

— Не покажу! — уперся Гуд. — Це дико й непристойно!

Проте на наші умовляння він врешті-решт погодився закатати холоші до колін під захоплені вигуки жінок, особливо ж вдячної молодої леді. У такому вигляді йому довелося плентатись далі, аж поки ми не вийшли за околицю міста.

Боюся, що ніколи вже ноги Гуда не будуть предметом такого захоплення. До його рухомих зубів і навіть до прозорого ока за час цей кукуани якось звикли, чого не можна сказати про його “чудові білі ноги”.

Дорогою Інфадус розповів нам, що є інший перевал через гори, на північ від Великої Дороги царя Соломона, або, точніше, є місце, де можна спуститися зі схилу скелястого хребта, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі. Це той хребет, на якому підносяться величезні вершини двох гір Цариці Савської. Виявилося також, що десь років два тому кілька кукуанських мисливців спустилося цим шляхом з гір у пустелю у пошуках страусів, пера яких дуже цінуються в країні як прикраси до військових головних уборів. Під час полювання вони забрели далеко у глиб пустелі і ледве не загинули від спраги. Побачивши на обрії контури дерев, вони попростували туди і натрапили на великий родючий і пишний оазис, що простягся на кілька миль. За планом Інфадуса, наш зворотний шлях мав пролягати повз цей оазис. Ми схвалили його план, оскільки він позбавляв нас труднощів гірського переходу. На додачу, нас узялися супроводжувати до оазису кілька мисливців, які колись його відкрили. Вони твердили, що з того місця помітили вдалині в пустелі інші родючі оазиси[62].

Ми неквапно просувалися вперед і на четвертий день нашої подорожі знов опинилися на гірському кряжі, що відділяє Країну Кукуанів від пустелі, що її піщані бархани тяглися, скільки сягне око, північніше гір Цариці Савської.

Удосвіта наступного дня наші провідники привели нас до місця, звідки починався крутий спуск до пустелі, з висоти не менше двох тисяч футів.

Тут ми розпрощалися з нашим вірним другом, стійким старим воїном Інфадусом. Він урочисто побажав нам щастя і успіху, при цьому трохи не вронивши сльозу від смутку.

— Ніколи більше, мої повелителі, — сказав він, — не призначено моїм старим очам побачити людей, схожих на вас. Як Інкубу долав у битві ворогів! Пам’ятаєте видовище, коли він зніс одним ударом голову Твали? Це було дивовижно, просто чудово! Більше ніколи я не побачу такого удару, хіба тільки в блаженних сновидіннях.

Нам теж було неабияк шкода з ним розлучатися. Гуд так розчулився, що навіть подарував йому на згадку свій монокль! (Згодом ми виявили, що у нього був ще один, запасний.) Інфадус був просто у захваті, передчуваючи, що володіння таким предметом колосальна підвищить його престиж. Після кількох марних спроб йому все ж таки вдалося вставити монокль собі в очницю. Ніколи я не бачив нічого більш безглуздого, ніж цей старий воїн із моноклем в оці. Це не зовсім пасувало до плаща з леопардової шкури і плюмажу з чорних страусячих пер.

Потім, упевнившись, що наші провідники захопили із собою достатньо води і провізії, і вислухавши громовий прощальний салют Буйволів, ми міцно потиснули руку старого воїна і почали спуск із гірського хребта. Це виявилося вельми нелегкою справою, але, так чи інакше, надвечір того ж дня ми благополучно дісталися підніжжя гори.

— А ви знаєте, друзі, — щиро зауважив сер Генрі, коли ми сиділи тієї ночі довкола багаття і дивилися на навислі над нами кручі, — мені здається, що на світі є чимало місць, які значно поступаються Країні Кукуанів, і часом я відчував себе тут набагато щасливішим, ніж будь-де, хоча зі мною ніде й ніколи не траплялися такі дивні речі. А ви як гадаєте?

— Я відчуваю, що майже жалкую за тим, що покинув цю країну, — зітхнувши, зізнався Гуд.

Що ж до мене, то я подумав: як добре, що все скінчилося гаразд, адже упродовж усього мого життя, повного небезпек, мені ніколи не випадало стільки разів бути на волосині од загибелі, як за ці два місяці. При одному спогаді про битву, в якій мені теж довелося брати участь, у мене аж мороз сипле по шкірі, а що вже казати про наші поневіряння в підземеллі!

Наступного ранку ми вирушили у важкі мандри через пустелю. П’ятеро провідників несли чималий запас води. Ніч ми провели просто неба, а удосвіта рушили далі.

Третього дня нашої подорожі, десь пополудні, ми побачили дерева того оазису, про який розповідали наші провідники, і надвечір ми вже знову йшли по траві і чули дзюрчання води.

Розділ XX ЗНАЙДЕНИЙ

А зараз я оповім про те, що сталося далі, бо то була найдивовижніша пригода, яка свідчить, що у житті трапляються справжні дива.

Трохи випередивши своїх супутників, я неквапно чимчикував берегом струмка, що, витікаючи з оазису, губився з-поміж розпечених пісків, і раптом став як укопаний, не вірячи своїм очам. І було від чого: ярдів за двадцять неподалік, у чарівному куточку, під густим розлогим інжирним деревом стояла маленька затишна хатина. Вона була обернена фасадом до струмка і виглядала як типова тубільна хатка з верболозу і трави, але мала звичайні двері, а не маленьку лазівку, схожу на льоток у вулику.

“Що за чортівня! — подумав я. — Звідки тут узялася хатина?”

Не встиг я це подумати, як двері відчинилися, і з неї, накульгуючи, вийшов білий чолов’яга з величезною чорною бородою, одягнений у звірині шкури. Я вирішив, що це мені примарилося, бо сонце напекло голову. Це було абсолютно неймовірно! Жоден мисливець ніколи сюди не забирався, і жоден, безумовно, не міг тут жити. Я витріщив на нього очі. З не меншим подивом дивився і він на мене. Тут саме нагодилися й сер Генрі із Гудом.

— Послухайте, друзі, — сказав я до них, — у мене маячня, чи це насправді біла людина?

Сер Генрі й Гуд поглянули на незнайомця, і тої ж миті білий незнайомець із чорною бородою щось вигукнув і, шкутильгаючи, зашкандибав у наш бік, але, не дійшовши кількох кроків, упав непритомний.

Одним стрибком сер Генрі був біля нього.

— Сили небесні! — закричав він. — Та це ж мій брат Джордж!

Почувши цей вигук, із хатини виткнувся ще один, теж одягнений у шкури й з рушницею в руках. Побачивши мене, він аж заточився від подиву.

— Макумазане! — вигукнув він. — Ти мене не впізнаєш? Це ж я, Джим, мисливець! Я загубив записку, яку ти мені дав для бааса, і ось ми тут живемо вже майже два роки.

І, впавши до моїх ніг, він почав качатися по землі, плачучи від радості.

— Ах ти ж, дурна роззяво, — сказав я. — Тебе слід було б гарненько відшмагати!

Тим часом чоловік із чорною бородою прийшов до тями, підвівся, і вони з сером Генрі кинулися одне одному в обійми, від повноти почуттів не в змозі вимовити жодного слова. Підозрюю, що колись вони, найпевніше, посварилися через яку-небудь леді (хоча я ніколи сера Генрі про це не питав), але як би там не було, зараз їхня сварка була абсолютно забута.

— Любий мій! — вирвалося нарешті у сера Генрі. — Я гадав, що тебе вже немає в живих! Адже я шукав тебе по той бік Соломонових гір і раптом знаходжу в оазисі серед пустелі, де ти звив собі гніздо, немов старий крук!

— Близько двох років тому і я намагався подолати гори Соломона, — почули ми непевний голос людини, відвиклої говорити рідною мовою, — але величезний камінь упав згори і роздробив мені кістку. Тому я не міг ні продовжувати свій шлях, ні повернутися в крааль Ситанді.

Тут і я підійшов.

— Здрастуйте, містере Невілль. Ви мене пам’ятаєте?

— Господи! — вигукнув він. — Невже це Квотермейн? Як? І Гуд теж тут? Тримайте мене, друзі, — у мене знову запаморочилося в голові… Як усе це несподівано і дивно… Адже я вже перестав сподіватися, і раптом таке щастя!

Увечері, біля похідного багаття, Джордж Куртіс розказав нам свою історію, яка, так само як і наша, була сповнена пригод. Ось її короткий виклад.

Близько двох років тому він вийшов з крааля Ситанді, намагаючись досягти Сулейманових гір. Записку, надіслану йому через Джима, він не одержав і нічого досі про неї не чув, оскільки цей йолоп Джим її загубив. Але, скориставшись із напучувань тубільців, він попрямував не до гір Цариці Савської, а до того крутого перевалу, через який ми самі щойно прийшли. Це був, безумовно, більш легкий шлях, аніж той, який зазначений на карті старого да Сильвестра. В пустелі вони з Джимом зазнали чималих поневірянь, але нарешті дісталися цього оазису, де того ж дня Джорджа Куртіса спіткало велике нещастя. Він сидів на березі струмка, а Джим завис на крутосхилі, якраз над ним, намагаючись видовбати із тріщини мед диких бджіл, у яких немає жала (такі бджоли водяться в пустелі). Деручись по скелях, він зачепив великий камінь, який обрушився і роздробив праву ногу Джорджа Куртіса. Відтоді він став сильно шкутильгати і, оскільки не міг багато ходити, вважав за краще залишитися і вмирати в оазисі, ніж напевне загинути в пустелі.

Що ж до харчу, то вони не потерпали від його нестачі, бо у них був великий запас патронів, а в оазис, особливо ночами, приходило на водопій багато тварин. Вони стріляли в них або ставили пастки, використовуючи м’ясо для їжі, а шкури, після того, як їх одяг зносився, — для одягу.

— Таким чином, — завершив свою оповідь Джордж, — ми жили тут майже два роки, як Робінзон Крузо з П’ятницею, сподіваючись на щасливий випадок: може, раптом сюди забредуть які-небудь тубільці й допоможуть нам звідси вибратися. Але ніхто не з’являвся. Нарешті учора увечері ми з Джимом вирішили, що він полишить мене і відправиться по допомогу в крааль Ситанді, хоча, зізнаюся, у мене було мало надії, що він повернеться. А тут ти, саме ти, — сказав він, обнімаючи сера Генрі, — якого я аж ніяк не сподівався побачити, раптом несподівано з’являєшся і знаходиш мене там, де сам цього не чекав! Адже я був упевнений, що ти спокійнісінько живеш собі в Англії та давним-давно мене забув. Це найдивовижніша історія, яку мені будь-коли доводилося чувати, і яке щастя, що вона завершилася так вдало!

Потім сер Генрі, у свою чергу, розповів братові головні епізоди наших пригод, і, отак розмовляючи, ми просиділи до глибокої ночі.

— Слава Богу, — сказав Джордж Куртіс, коли я показав йому кілька алмазів, — що, окрім моєї нікчемної персони, ви знайшли іще дещо в нагороду за всі ваші знегоди.

Сер Генрі засміявся:

— Алмази належать Квотермейну і Гуду. У нас була домовленість, що вони ділитимуть між собою всю здобич, яка може трапитися нам по дорозі.

Це зауваження примусило мене замислитися. Порадившись із Гудом, я сказав серу Генрі, що ми обоє просимо його узяти третину алмазів, а якщо він відмовиться, то його частка нехай буде передана Джорджу Куртісу, який, по суті, постраждав через ці коштовності більше од усіх. Ми ледве умовили його пристати на цю пропозицію, і але Джордж Куртіс дізнався про наше рішення значно пізніше.

На цьому я хочу завершити свою оповідь. Наш зворотний шлях через пустелю в крааль Ситанді був дуже тяжкий, зважаючи на те, що нам доводилося підтримувати Джорджа Куртіса, оскільки його права нога була в дуже поганому стані і з рани час від часу відділялися осколки роздробленої кістки. Сяк-так ми подолали пустелю, і розповідати подробиці цієї подорожі — значило б повторювати пережите раніше.

Через півроку після нашого повернення в Ситанді, де ми залишили наші рушниці та інше майно, хоча старий негідник, якому довірено було зберігати його, неабияк засмутився тим, що ми залишилися живі й усе це треба повернути. Отож ми, живі й неушкоджені, зібралися в моєму маленькому будиночку в Береа, біля Дурбана, де я тепер і пишу ці рядки. Звідси я прощаюся з усіма, хто супроводжував мене в неймовірній подорожі, адже подібного я навряд чи зазнавав коли у своєму багатому на пригоди житті.

Р. S. Не встиг я написати останнє слово, як побачив кафра, що йшов із пошти моєю апельсиновою алеєю з листом, закладеним у розщеплену палицю. Лист цей був від сера Генрі, і оскільки він має безпосередній стосунок до моєї розповіді, я наводжу його повністю:

Сьогодні вівторок. У п’ятницю відходить пароплав, і мені кортить скористатися запрошенням Куртіса і податися до Англії, хоча б для того, щоб побачити мого хлопчика Гаррі й поклопотатися про друкування цієї історії, оскільки мені не хотілося б довіряти цю справу комусь іншому.