Королівство

1

Бідолашний трамвай аж натомився вкотре виїжджати на гору, та ще й день видався спекотним. Повсюди літав пух із кульбаб і тополь, через що люди терли почервонілі очі й шморгали носами. Трамвай не мав алергії ні на пух, ні на трави, ні на мох, яким пообростали дерева в ярах Погулянки. Однак від спеки в ньому весь час щось пересихало й ламалось, і тоді змордована алергією кондукторка лаялась: «От, старе одоробло! Знову відстаємо від графіка...» Зрештою, її неважко зрозуміти. Бувало, трамвай зависав за кількадесят метрів до кінцевої зупинки, і втомленій, спітнілій кондукторці доводилося йти догори пішки, щоб зателефонувати в трамвайне депо. Водій задумливо дивився їй услід. Вони – трамвай, водій і кондукторка їздили разом уже п'ятнадцять літ. Десь стільки ж років було єдиній пасажирці, що залишилась у вагоні за дві зупинки до кінцевої. Дівчинка тримала на колінах згорнутий рулон паперу, виглядаючи у вікно, бо їй нецікаво було дивитись на подряпаний салон із рядами червоних сидінь і на кондукторку, яка мала здати зміну аж опівночі й тепер дрімала, притиснувши до живота торбинку з грішми та квитками.

Ота мала в білій футболці й обрізаних по коліна джинсах не виглядала на грабіжницю трамваїв, але краще було б, якби їхав ще хтось. Хоча досі кондукторку ні разу не пограбували, вона не втрачала пильності. За недбалість її могли б звільнити з роботи, а ця жіночка вміла лише обілечувати пасажирів та варити їсти чоловікові й дітям. Вона ніколи не ходила в кіно на жоден із тих фільмів, назви яких писали на боках старенького трамвая. Коли хтось із пасажирів питав її про новий фільм, відповідала: «У мене немає часу ходити по кінах!» Або: «Мені за це не платять грошей!»

Кондукторка справді нічого не тямила в фільмах, бо, як тільки вмощувалась перед телевізором, миттю засинала. Хай би це було навіть ток-шоу «Без табу». Трамвай, ясна річ, не міг піти до кінотеатру і взяти собі квиток. Мусив чомусь терпіти на своїх боках різні написи. Наприклад: «Закоханий вбивця», «Люди зі склепу», «Смертельна гра» чи «Кривавий полудень». Учора його обновили: тепер трамвай рекламував фільм «Народжений убивати». Зрештою, кіно – це розвага, а трамвай має роботу - перевозити всіх, хто не хоче ходити пішки.

Отож, у порожньому салоні панував спокій. Водій не оголошував зупинок, бо не було для кого. Дівчинка знала, куди їде. Вона не збиралась кататись, а поверталась додому. Була вже восьма година вечора. Зараз вона вийде, і вже нічого не пов'язуватиме її з трамваєм, на якому чорною і жовтою фарбами виведено: «Народжений убивати». Сам трамвай досі не вчинив жодного вбивства. Він був сам по собі: старенький порядний трамвай другого маршруту.

Але тут із ним щось трапилось. Трамвай зупинився перед найважчим підйомом, відчинив дверцята, щоб впустити пасажира, хоча всім відомо, що трамваї не підбирають нікого між зупинками. Це ж бо не таксі. Водій сам не розумів, як воно сталося. Двері хутко зачинились, і розморена кондукторка вирішила: «Нехай...» Свою гривню вона одержить, ким би не був цей пасажир, якщо в нього, звісно, немає документа на безкоштовний проїзд. Їй вистачило одного ока та й то примруженого, щоб побачити, що новий пасажир не вартує того, аби задля нього трамвай зупинявся за двісті метрів до кінцевої зупинки. Друге око було їй потрібне, щоб упевнитись у цьому, але серце вагалося, чи не дати собі з цим спокій. Пасажир впав на сидіння збоку від юної панночки, наче конав від утоми і не мав сили підійти за квитком. Це був рудий хлопець років шістнадцяти, з волоссям, зібраним у хвіст, що сягав майже до пояса. Такі патли викликають особливу відразу в літніх пань. А ще кондукторка, напевно, до кінця життя не забуде неймовірної камізельки без ґудзиків із чорного потріпаного атласу, бридких куцих штанців зеленого кольору і босих брудних ніг.

Хвороба, яка тихо тліла в організмі кондукторки тижнів зо два, вибухнула з нечуваною силою. Бідолашна чхнула, аж бризнули сльози. Здавалось, сама Алергія з'явилась перед нею в образі пасажира, як білочка з'являється затятому п'яниці, а пані з косою – кандидату в небіжчики.

– Будьте здорові! – гукнув привітно рудий, але кондукторка не змогла не те, що подякувати, а й навіть виконати свій посадовий обов'язок – обілетити пасажира. Їй засвербіло в носі, зашкребло в горлі, сльозами залило щоки. Носова хустинка вмить перетворилась на огидну мокру ганчірку. А тут ще почав чхати сам водій. Із напіввідчиненої кабіни долинало щось схоже на далекі гарматні постріли.

Нарешті панночка вийшла із задуми, потривожена дивними звуками. А потім перевела погляд на пасажира. Очі в неї стали круглими, наче вона щойно звалилась із неба й побачила Землю, населену химерними істотами.

– Бідолахи, – зітхнув хлопець. Це я винен у всьому! Певно, через те, що нетутешній...

Якби це був автобус, то давно би вже заїхав у кущі, і для когось усе скінчилося б кепсько. Але трамвай долав останні метри до пагорба без допомоги водія, бо, навіть якби забув дорогу, блискучі рейки, освітлені вечірнім сонцем, освіжили б його пам'ять.

– А вам, панночко, не погано? – стурбовано спитав хлопець.

Вона хитнула заперечно головою. Дівчинці навіть на думку не спало запідозрити попутника в причетності до того, що зараз відбувалось із кондукторкою та водієм.

– Це дуже добре, – сказав хлопець. – Я радий, що ви не такі.

«Ніколи не розмовляй з незнайомцями», – згадала дівчинка слова мами. А може, так називався якийсь із фільмів? Їй захотілось швидше опинитися надворі.

Трамвай вихопився на гору й застиг. Настала тиша, а потім трамвай теж чхнув. Здавалось, він зараз розлетиться на шматки. Але цей трамвай зробили за старих добрих часів, тому по шибках лише розбіглися тріщинки, наче павутинки.

Кондукторка, здається, знепритомніла, а можливо, ще встигла закричати. Двері розчахнулися. Панночка не зауважила, як зійшов хлопець. Він наче розчинився в повітрі.

На зупинці сидів дід, що торгував соняшниковим та гарбузовим насінням, міряючи його скляночкою. Він повернув голову в бік парку. Там посипаною цегляною крихтою доріжкою бігла руда істота з пишним хвостом – наче пес прогулювався перед вечерею. Але то був не пес, а лис, на якого ніхто не звертав уваги, бо не було кому. Власне, насувалася гроза.

У того діда наша панночка ніколи не купувала насіння, бо не любила його взагалі. Дід їй не подобався, бо не раз вона чула, як той брудно лаявся. Однак він першим помітив лиса, чи лисицю. Здається, це все-таки був лис. Зупинившись перед світлофором, дівчинка зауважила, що дід витягнув з-за пазухи мобільника й комусь телефонує.

Але треба було поспішати, бо небо потемніло. Дома ніхто її не чекав. Мама сьогодні поїхала у відрядження. Попереду були довгі й нудні канікули.

Дівчинка перейшла дорогу, залишивши позаду занедбаний парк, що більше нагадував ліс, і трамвай із потрісканими шибками. Їй стало його шкода: коли почнеться злива, він не матиме навіть куди сховатись. Так і будинки: якщо їхні дахи не діряві, захищають людей від негоди, а самі мокнуть, мерзнуть і, можливо, хворіють на грип.

Їй було недалеко: вулиця Кульбабова, 4, квартира 14. Дім, певно, пережив не одну епідемію грипу та вітрянки – вгруз у землю, посірів. Старі дерева сягали третього поверху і, коли виставити голову з вікна, знизу від землі тягнуло вогким духом провалля, куди сонце зазирає лише на кілька хвилин. Вночі чутно було скрипи, шарудіння, брязкання, під що так легко засиналося, а гілки дерев розхитував вітер, і на стелі мерехтіли тіні. Той, хто виріс у такому будинку, не боятиметься привидів і не проганятиме, бо це також і їхній дім. Люцина, правда, досі не бачила жодного, але чула різні незвичайні звуки.

Якісь малі бігали поміж будинками з іграшковими автоматами, стріляючи одне в одного. Вони страшенно дратували. На підвіконнях перших поверхів сиділи товсті коти, знервовано посіпуючи вухами. Їм хотілось зістрибнути вниз, але вони боялись гармидеру надворі. За спинами тих котів готувалась вечеря. Пахло смаженою картоплею і гарячими пиріжками. Люцина проковтнула слину.

На верхніх поверхах крутили дешеву попсу. Усе це так не пасувало до лиса, що біг стежкою в зеленій траві вечірнього парку, що дівчинці хотілось негайно опинитись удома, світі, захищеному з усіх сторін від диких вересків невихованих дітисьок, лементу тупої музики, запахів кухонь, відполірованих до блиску мамами, що виходять лише за покупками та іноді в гості. У свої неповних п'ятнадцять років Люцина розуміла, що існує багато світів, а той рудий хлопець нагадав їй, як небезпечно потрапляти з власного до чужого світу. Справді, коли сутеніє, можна злякатися, наскільки небезпечною була прогулянка по місту вдень. Мама щотижня купувала місцеву газету, що називалась «Посейбічні і потойбічні новини», половина якої складалася з моторошних кримінальних історій. Коли мама надибувала щось особливо страшне, то казала несміливо: «Може, мені зустрічати тебе не на трамвайній зупинці, а приходити просто до художньої школи?» Ясна річ, для нашої панночки то було вже занадто. Бабуся, коли ще жила, міркувала набагато розсудливіше: «Що має статися, те станеться». А мамі знову доводилося їхати у відрядження: вона пропонувала книгарням книжки свого видавництва, і грошей у них завжди не вистачало.

То тут, то там спалахувало світло у вікнах, не змішуючись з білими спалахами блискавок, що були десь далеко. Люцина зайшла нарешті до під'їзду. У першій квартирі загавкав доберман Фантом, у третій – пекінес Холмс. А в них жив кіт Фелікс, який навідувався поїсти та поспати після гульок. Він залазив по дереву через кватирку і так само вертався назад. Цьому котові не потрібні ні двері, ні ключі.

У під'їзді завжди хтось крав лампочки. Хтось із дуже довгими руками. Люцині часом здавалось, що коли вона зайде, то побачить когось на ослінчику в передпокої біля телефону, і той скаже до неї страшним голосом: «У-у-у!» Може, це буде той, хто викручує лампочки у під'їзді.

Але в передпокої нікого не було. Натомість у кухні на холодильнику сидів Фелікс з голодним блиском у очах.

– Я бачила живого лиса, Феліксе! – повідомила Люцина. – Він такий гарний... Може, ти посидиш зі мною? Починається гроза...

Фелікс не боявся ні блискавки, ні грому, ні собак, ні терористів. Він боявся лише зачинених вікон, що обмежували його свободу.

Поки він хрупав котячий корм, а Люцина гріла йому молоко, надворі знявся шалений вітер. У відчинену кватирку бризнули краплі дощу. Котові не дуже сподобалось, коли дівчинка її зачинила. Бо, врешті, це він наглядав за домом і перевіряв, чи все гаразд.

Мамі не до вподоби була така Феліксова сумлінність. Вона воліла би мати на канапі п'ятикілограмову подушку, що мурчить, коли її погладити, а не посмугованого шрамами маленького тигра, який, роблячи обхід квартири, задирає хвіст біля кожного стільця, а потім щезає через кватирку на три дні.

Ні мама, ні Люцина не знали, що їхній котик працює і що навіть землетрус не завадить йому вчасно з'явитись на важливу зустріч із Королем котів. Сьогодні була особлива ніч. Час, що лишився до неї, Фелікс вирішив використати для – передрімати в м'якому кріслі.

– Хороший котик, – сказала Люцина. – Я тебе люблю!

Кіт теж любив Люцину, але вважав зайвим про це нагадувати. Він мав власне життя, про яке люди не знали.

Люцина розстелила в кімнаті великий аркуш, поклавши на кутики книжки. Поставила на стіл коробку з фарбами, пензлики, налила склянку води, і сівши на канапу, задивилася на зливу.

2

Деякі люди й багато собак бояться грози, кулястих блискавок і безневинного грому. Цього не люблять також різні незвичайні істоти, що намагаються не потрапляти людям на очі. Усі ці стрімкі потоки з неба, впавши на асфальт чи бруківку, через закриті решітками віконечка вливались до підземного світу. Там у темряві пливла ріка, яку загнали під землю сто чи двісті років тому. Мешканці міста, за винятком кількох сміливців, ніколи не бачили ріки, яка на землі мала колись ім'я.

Без сонця та свіжого повітря ріка помутніла, і води її не дуже приємно пахли. На її берегах, у печерах та тунелях, жили опирі, довгомудики, слинявці, велетенські павуки, щурі, тобто ті істоти, котрих люди панічно бояться і називають нечистю. Час від часу історії про них публікував тижневик «Посейбічні і потойбічні новини». Автором цих захоплюючих статей був чоловік під псевдо Мортіус, за основним фахом слюсар-водопровідник. Він умів догодити читачам і по той бік, і по сей, бо писав лише десять відсотків правди, як, зрештою, більшість репортерів. Йому потрібно було багато-багато грошей.

Цього вечора, коли підземна ріка стала наповнюватись дощовими водами, шанований у певних колах опир фон Стронціус прокинувся трохи раніше в своєму підземному помешканні. Його дратував шум води. Чого доброго, ріка вийде з берегів і підмочить майно, дбайливо зібране кількома поколіннями опирів. Власне, ці скарби Стронціус вважав старим мотлохом. Він боявся за свій комп'ютер Макінтош, котрий був норовистішим за дикого коня.

Була в салоні чималенька колекція знарядь тортур, поцуплених дідом Стронціуса з підземель інквізиції: шафка, нашпигована всередині цвяхами, куди опир вішав краватки, пара іспанських чобітків, непридатних до вжитку... Обабіч каміна стояли ганебний стовп, дорожня, для виїздів, шибениця. Це все було таке ветхе, що Стронціус тримав його в себе лише з поваги до пам'яті покійного дідуся.

Антикварний мотлох відчував неприязнь Стронціуса. Якось на нього звалився ганебний стовп. Зашморг від шибениці вночі перебирався на його шию і так набрид, що опир мусив його позбутись назавжди. Іспанські чобітки, дарма, що зсохлися від недбалого зберігання, займали місце кімнатного взуття, очікуючи нагоди накинутись на господаря. Одне слово, життя Стронціуса вимагало неабиякої уваги та пильності. Єдиною прихильною до нього річчю був стілець-підступець. Той щоразу міняв зовнішній вигляд, вгадуючи смаки Стронціусових гостей. Ставав то різьбленим кріслом чорного дерева, то простою надійною табуреткою, то мініатюрним фотеликом, оббитим шовком. Як тільки хтось на ньому вмощувався, стілець-підступець голосно пукав і розпадався на шматки. Це викликало в Стронціуса легку посмішку, хоч зазвичай він дуже рідко посміхався.

Комп'ютер, до якого Стронціус звертався ніжно «Тосику», міг вилаяти господаря і періодично симулював віруси, погрожуючи сконати, якщо не отримає негайної допомоги. Чому Тосик його недолюблював, Стронціус не знав. Може, він чимось його образив, може, йому не сподобалося підключення без його згоди до Вампірнету. Без комп'ютера Стронціус уже не міг жити. Наземні новини він отримував блискавично, а стоси дисків із іграми та енциклопедіями дозволяли не нудитись на самоті. Книги під землею псувались від вогкості.

Стронціус замкнувся в собі. Все рідше виходив у місто помилуватись польотом кажанів і старовинним цвинтарем у місячному світлі. Навіть кров він замовляв через Вампірнет, не завжди найкращого ґатунку, але тут винна була погана екологія, а не старовинна фірма «Свіжа кров».

Через зливу й повінь Стронціусові було трохи марудно і вогкувато вдома. Він натягнув грубі вовняні шкарпетки, копнувши іспанський чобіток так, що той відлетів у протилежний кут кімнати.

Посмоктуючи через соломинку кров, упир увімкнув комп'ютера, як завжди, з острахом. Через хвилю на чорному тлі з'явився текст: «Ну, чого тобі?»

Це ще був не найгірший варіант. Стронціус вставив диск «Опівнічне сафарі», сподіваючись, що на цей раз вгадає пароль. Власне, це була дитяча забавка, стрілялка, але потім до гри вступали мисливці за вампірами. Минулого разу Стронціус зробив помилку: став переслідуваним, а втеча ніколи не приносить перемоги. Найліпше – заманити ворога в пастку і там з ним, не кваплячись, розправитись. Мабуть, Тосику було теж цікаво, бо він не перешкоджав ні на третьому, ні на четвертому рівнях. Стронціус тріумфував, загнавши останнього ворога у вежу. Щоб його взяти, треба було відчинити двері. Ні бомби, ні міни, ні таран не допомогли. «Назвіть ім'я», – з'явились слова. Стронціус, підступно посміхаючись, набрав: «Тосик». У відповідь проревів траурний марш і з'явився напис: «Не те». А комп'ютер додав від себе: «Ідіот!»

– Сам ти недоумок! – розлютився Стронціус і натиснув клавішу Вихід. Після невдачі він не захотів навіть переглянути електронну пошту, бо така ніч не віщувала нічого доброго.

«Мабуть, я старію, – подумав опир, втрачаю волю до життя, агресивність...» Він щораз рідше писав сестрі в Трансільванію й матусі до Москви, бо не траплялось нічого цікавого. Місто втратило для нього привабливість: люди здрібніли й не чинили опору. «Щоб зло було сильним, – казав дідусь, – мусить бути сильним добро». Азартний був опир! Шкода, що прожив небагато – 291 рік. Зовсім молодим загинув...

Стронціус черкнув нігтем об ніготь, а вони в нього були довгі й міцні, й за третім разом розпалив вогонь у каміні.

– Ну що, малий, – звернувся він до стільця-підступця, – і тобі нудно?

Стілець крутнувся на одній нозі й обстрибав довкола кімнати. Перед комп'ютером він зупинився.

– Е ні, не треба! Будь-ласка!..

Стілець пошкандибав на своє місце, біля колін господаря. Той рукавом латаного халата витер сидіння, аж воно заблищало. Сісти на стілець було святотатством.

Вогонь затріщав, посипались іскри, й війнуло димом.

– Зрештою, я вже не боєць, а консультант, – зітхнув Стронціус. – Джерело мудрості, – додав він після Мовчанки.

Комп'ютер раптом увімкнувся (це з ним бувало), загудів. Мабуть, йому спало на думку сказати щось розумне.

Стронціус начепив окуляри, бо сидів задалеко, і приготувався. Через увесь екран навскоси побіг вогняний напис, безупинно повторюючись:

– Хто я?.. Де я?.. – Хто я?.. Де я?..

3

Тієї ж миті у Люцининій квартирі задзвонив телефон. Кіт здригнувся і прислухався. Люцина вибігла до передпокою, вхопила слухавку:

– Привіт, донечко! Що там у тебе?

– Громи й блискавки.

– А ти позачиняла вікна? Коли ти прийшла?

– Не пам'ятаю.

– Вечеряла?

– Зараз буду.

– Я приїду післязавтра, вранці.

– А де ти?

– У готелі.

– Він хоч нормальний?

– Так, дуже нормальний. Правда, нас троє, але пожильці ще не прийшли. Я піду, мабуть, спати. А ти нікому не відчиняй двері. Бережи себе... Цілую, моє сонечко!

– І я тебе цілую. Вдалого полювання!

Аж післязавтра... Тепер Люцина відчула, що мами справді немає вдома. Досі вона ще могла уявити, як мама відчиняє двері, змокла і втомлена. У них була одна парасолька на двох. Мама залишала її для Люцини, а та – для мами. А от бабуся знала, як зробити так, щоб ніхто не простудився, потрапивши під дощ.

Дівчинка поставила чайник на вогонь і повернулась до кімнати. Сьогодні треба почати картину. Коли вона їхала в трамваї, то за деревами побачила будинок із двома вежами. Вона хотіла зробити так, щоб будинок вийшов легким, наче прозорим, а дерева важкими, темно-зеленими, бо вечірньої пори сонце уже не світило на них. Ніч починається від землі й поволі виростає до неба. Люцина не могла малювати будь-коли і будь-що. Мусила мати певний настрій.

Коли вона підійшла до чистого аркуша паперу, то зрозуміла у цьому світі щось зрушилось, і вона не зможе вдавати, ніби нічого не трапилось. Через папір навскоси було написано:

«Хто я? Де я?»

Червоною фарбою, такою сухою, що, здавалось, вона пекла.

– Хто я? Де я? – повторила Люцина вголос.

Кіт миттю прокинувся. Очі спалахнули, хвіст розпушився.

– Що з тобою, Феліксе? Я знаю, що це не ти...

Кіт зістрибнув на підлогу, а звідти на стіл, і пронизливо нявкнув. Таким стривоженим дівчинка його ще не бачила.

– Я теж не писала цього. Віриш мені?

Фелікс кинувся до зачиненого вікна, заплутався в фіранці. Він дуже поспішав. Дозволити собі спати в такий час!

– Не сюди, до кухні! – зрозуміла дівчинка і побігла відчиняти. Дощ слабшав, але за вікном панувала темінь. Кіт стрибнув у ніч, та вона знала, що кожен рух Фелікса був завжди виважений.

– Щасливо! – гукнула навздогін Люцина. Так завжди казала бабуся, коли хтось йшов із дому. Вона вважала, що це допоможе відвернути нещастя.

– Не можна залишати дітей самих! – вголос подумала дівчинка.

Коли усе починає отак з'їжджати кудись убік, потрібен хтось розсудливий, котрий міг би пояснити, що відбувається. Мама не належала до розсудливих людей, бо працювала у видавництві. Книжок зараз ніхто не читає. Сама Люцина любила читати. «Нічого, – казала мама, – треба підтримувати вогонь, щоб не погас. От мені завжди щастить на гарних людей, куди б я не приїхала. А що грошей у нас небагато, то це не таке вже й лихо. І ти колись це зрозумієш».

Коли до Люцини заходили однокласники, у них відбирало мову, бо всюди вони бачили книжки, навіть там, де їх не мало би бути. Книжки почав збирати ще прадід, професор. І якось ніхто не помічав, що Люцина ходила цілий рік до школи в одній і тій самій спідничці. А вона не відмовляла, коли треба було щось намалювати в альбомі чи допомогти вивчити. У квартирі майже не було меблів, бо все займали полиці з книжками. А отже, не існувало проблеми килимів, кришталю та інших коштовних придбань, якими так пишаються господарі.

Проте зараз Люцина думала не про книжки, а про себе, самотню й покинуту напризволяще. Усе почалось із трамваю, який чхнув, а точніше – у якому щось вибухнуло. І з лиса. Досі життя було нудне, а тепер вона опинилась ніби на краю виру, й хоча ще начебто далеко до його центру, їй уже не вирватись.

Напис на папері поблякнув і почав зникати, а на краєчку сидів павук. Він вдивлявся в літери вісьмома очима. Фелікс теж знав, що там було написано. Ну, що їй було робити? Хіба заспокоїтись і випити чаю, поки вода не википіла. Врешті, не завадило б підкріпитись. Голод нападав на Люцину завжди зненацька. Вона кинулась до холодильника, вхопила масло, розпочату банку рибного паштету і яйце. Усе це важко було взяти одночасно. Яйце висковзнуло і розбилось.

От лихо! Фелікс миттю дав би собі раду з тим яйцем. Люцина, стогнучи, підібрала з підлоги вцілілий жовток і поклала в котячу мисочку. Як зранку Фелікса не буде, доведеться винести надвір. Бабуся не дозволяла викидати їжу, кажучи, що найменший шматочок може підтримати життя якійсь істоті.

Фелікс ніколи не повідомляв, коли повернеться. Якби він умів говорити по-людськи, то напевно відповів би: «Коли-небудь!» Люцина любила його й таким. У інших господарів коти й собаки жили, наче у в'язниці. Що таке сидіти самій удома, Люцина добре знала. Замикалася зсередини на засув, зачиняла вікна, а все одно не могла відігнати моторошних думок перед сном.

Гроза минула, але вона не збиралася виходити з дому. Люцина відчинила вікно, щоб впустити прохолодного повітря. І тут пролунало три короткі дзвінки в двері. То могла бути тільки Гортензія, їхня сусідка, схожа на циганку. І косоока. Мама недолюблювала Гортензію, бо та не читала книжок, кажучи, що має алергію на друкарську фарбу.

– Вибач, Люцинко, наш телефон чомусь не працює. А мені треба терміново подзвонити.

– Звичайно, – знизала плечима Люцина.

– То важлива розмова! Я би тебе не турбувала...

Не слухаючи вибачень, дівчинка зачинила за собою двері. Аркуш знову став білим. Зрештою, чарівні видіння швидко з'являються і швидко зникають.

– Хто я? Де я? – повторила дівчинка й відповіла собі: – Я – Люцина. Мені майже п'ятнадцять років. Зараз вечір і я вдома. Прошу не турбувати. На сьогодні вистачить.

– Так, за півтори години... Подвійну дозу? Не знаю, чи вистачить... Слухаюсь, мій повелителю!

«Овва! – подумала Люцина. – Мабуть, правда, що Гортензія відьма. Її матуся це вже точно!»

Відьом у місті аж кишіло. Деякі дівчата з її класу ходили на курси, а на кожному стовпі висіло оголошення на кшталт: «Чорна Земфіра знімає закляття та віщує майбутнє». Правда, тепер вони називали себе екстрасенсами.

Люцина не цікавилась відьомським ремеслом. Це було модно, а той, хто сліпо наслідує щось, не має клепки в голові. До того ж, відьми мусили задля своїх потреб вбивати кротів, кажанів, потрошити жабок, і навіть посягали на священних істот – котів. Мама казала, що на тисячу міських відьом, можливо, знайдеться одна справжня. Люцина бувала в Гортензії й не бачила ні людських черепів, ні в'язанок зілля, ні амулетів. Звичайнісінька квартира без книжок. Гортензія чхнула, нагадавши дівчинці про поїзд ку в трамваї. А тоді відчинила двері:

– Дуже дякую! Я вже. Ти що малюєш?

– Будинок. Я такий бачила сьогодні. Там дві вежі: одна вища, друга нижча. Може, ви знаєте його?

– Я?.. Та знаю... Там знаходиться...

Гортензія чхнула, аж полетіли бризки слини.

–....Клуб книголюбів.

– О, я би туди записалась.

– Але ж ти вмієш... – сусідка раптом схопилась за поперек, наче її щось вщипнуло. – Тобто, я хотіла сказати... Цей Клуб для дорослих... А твоя мама коли приїде?

– Післязавтра.

– Якщо щось буде потрібно, заходь. Ще раз дякую! Добраніч!

– Нарешті! – сказала собі Люцина. – Як же я втомилась! Ця Гортензія забрала в мене всю енергію...

4

Не встигла Гортензія переступити поріг власної кухні, як у неї полетів капець і боляче вдарив у плече.

– Ну, чого ви б'єтеся, мамо? Я ж ходила дзвонити...

– Еге ж, і ляпати язиком! Клуб книголюбів, аякже! Якби я тебе не вщипнула, ти б усе витрясла перед нею...

– Вона б все одно мені не повірила! Ну, винна я, винна! Зате я прихопила книжечку в передпокої... – Гортензія витягла з кишені вицвілого халатика маленький томик у шкіряній палітурці.

– Дай сюди! – наказала стара.

– Ну, мамо!..

Від другого капця Гортензія ухилилась і хіхікнула:

– Промазали, матусю!

Стара сиділа долі, на вовчій шкурі, й мішала в чорному казанку щось брудно-сіре. При такій оказії довгі сиві патли вона вільно пустила по плечах. Варити на відьомському вогні було так само легко, як на газовій плиті. Один рух вліво довгим жовтим нігтем – і вогонь слабшав, а вправо – рідина починала бурхливо кипіти. Інтер'єр кухні був цілком у відьомському стилі, чимось, правда, скидався й на розбійницьку печеру. На грубій неструганій полиці, поруч із коробкою чаю «Чорна вдова», сиділа ворона Алергія, котра вперто не бажала прилучитися до відьомської справи, не каркала, не розмовляла. Милосердна Гортензія піді брала її з підбитим крилом ще взимку. Стара не любила цієї мовчазної пташки, у якої вистачало кебети не брати їжі з рук старої, що прагнула переселити її в кращий світ. А ціпок не досягав полиці.

– Усе ви, мамо, бачите, – щебетала Гортензія, подаючи старій капці. – А я неначе в тумані... Повелитель казав подвійну дозу, чого б це?

Стара занурила палець у вариво і облизала:

– А того, що той паскудний сусідський кіт перегриз телефонний кабель і чкурнув у закляте місце до своєї Котячої Величності. Поміркуй своєю тупою головою, чого б це рудохвостий примчався з розпроклятої землі? Наше діло маленьке, то не наш світ, хай він ще більше западеться, але крутиголовці дістануть і нас.

– Знаю, – кивнула Гортензія. – З більшого добра треба вибирати менше...

– Я ж тобі давала отрути для кота, чого він досі нам шкодить?

– Він втікає від мене! То дуже розумний кіт. Та й сусідка з четвертої квартири питала, чого я за ним ходжу. Нащо нам вирізнятись? Пронюхають, що до нас ходять клієнти за зіллячком, і донесуть у податкову інспекцію...

– Розумна в мене доня! Може, тебе в колисці підмінили, і ти не нашої крові? Тремтиш, як оці міщухи! Вони хіба озираються один на одного, як полохливі зайці...

– Ой, ні, мамо!..

– Не скигли! Чекай, Повелитель казав всипати густіше? Давай ту коробку з хвостами пуголовків. І ще раз кажу, як не маєш кебети в голові, не супереч!

– Та хіба ж я суперечу? Я ж вам слова впоперек не сказала... Може, якби я навчилась читати, швидше б порозумнішала...

– Тьху на тебе! Хочеш у діжку з чортовою кропивою? Може, сказати Повелителю: моя Гортензія хоче навчитися читати?

– Мамо, не треба! Я знаю, що це неможливо. Але я чую, як там за стіною книжки шепчуться між собою...

– Як вони тобі заважають, підпали хату!

– А дитина?

– Що, вона ніг не має, щоб втекти? Тримай свої дурниці при собі, Гортензіє! Кинь ще заморочки, щоб помалу кипіло, а я піду збиратися.

Гортензія покірно взяла почорнілу дерев'яну ложку й сіла на витерту вовчу шкуру. Її подарував старій один перевертень, у якого були проблеми з перекиданням через пеньок: за другим разом починало паморочитися в голові. За поданням старої відьми, яка засвідчила, що медицина тут безсила, вовкулаку дискваліфікували, що його, по правді, втішило, бо в нього було троє малих дітей, яких треба годувати й одягати. Слід колишнього вовкулаки згубився. Звичайні люди вміють отак непримітно жити: у них і зовнішність звичайна, і звичайні почуття. Є чому позаздрити... От якби Гортензія вийшла заміж за звичайного чоловіка, то мала б таку дівчинку, як Люцина. Читала б з нею книжки, купувала їй гарний одяг. Якось Люцина допомагала нести важку сумку, і вони трохи погомоніли. Про школу, і взагалі, про життя. На роботі, а Гортензія працювала в аптеці, завжди хтось гримав. Приятельок вона не мала. Знайомі відьми надто любили гроші та всілякі земні блага. Її мати, Олівія-Гізелла-Павлонія, була останньою Великою відьмою в цьому світі, із тих, хто не має страху, бачить речі та людей наскрізь...

Сяйво материної слави не падало на Гортензію. Вона росла дуже закомплексованою, сором'язливою, схильною до самоти. Найбільше їй подобалося збирати трави, купатися в росі на світанку. Якби її воля, вона б оселилась у хатинці серед лісу, щоб поблизу дзюркотів струмок.

– Ти чого розмріялась? Сип зілля! – гаркнула стара.

– Уже сиплю! – похопилася Гортензія і щедро сипнула порошку з бляшаної коробки.

Повітря наповнив дух м'яти. Вариво зашипіло, і клубок зеленої пари здійнявся над казанком. А потім велично поплив до дверей.

– Дурепа! Що ти наробила?! Ти що, не нюхала?!

– У мене нежить, – схлипнула Гортензія.

Було вже пізно щось вдіяти. Перед дверима клубок зупинився і, не дочекавшись, що їх відчинять, почав вивітрюватись крізь шпарини. Після цього перемінились усі причандалля відьомської кухні: вогнище на газову плиту, вовча шкура на пластиковий стілець блакитного кольору. Ворона опинилась на кухонній шафці серед банок з-під спецій. Тим часом зелений туман із сильним запахом м'яти заповнив сходи і, вийшовши крізь розбиті хуліганами двері, розлився по вулиці. Він множився, розростався, і ніщо вже не могло його спинити.

Стара відьма раптом перестала сердитися й хіхікнула, наче коментуючи те, що сталося, а потім скомандувала:

– Пішли!

Вона любила шокувати товариство і вдягнула лису цигейкову шубу, а на ноги натягла чоботи-бурки. Голову стара обмотала шарфом салатового кольору, який при сушінні на вогні місцями отримав опіки другого ступеня.

У такі миті Гортензія завжди захоплювалась матір'ю. Сама вона не могла бути такою екстравагантною. Скинула халат, вдягнула коротку вечірню чорну сукню, а в сумочку поклала книжку. Вона взяла саме таку, щоб могла вміститись у сумочці. Стара помилувалась на себе в дзеркалі й, нагадавши Гортензії про ліхтарик, випливла з квартири. Якщо хтось із людей і зауважив би цієї пізньої пори зелений туман, то сам би собі не повірив. Люди, вони такі.

На господарстві залишилась ворона Алергія, припнута ланцюжком до газової труби. З нею навіть не попрощались. Та їй було байдуже. Ворону хвилювало тільки одне: як вийти на волю, хай навіть із невилікуваним крилом. Обох господинь вона вважала недоумкуватими. Вони ніяк не могли вивчити й мову, щоб зрозуміти, чого вона хоче. А їхньою говорити ворона не хотіла, вважаючи принизливим розмовляти мовою поневолювачів.

На розі Кульбабової вулиці темною купою громадилися старі кущі бузку. Там колись стояла капличка Святого Антонія. Стару з дочкою надійно прикривав зелений туман. Запах м'яти міг заспокоїти щонайменше половину міста.

– Добре, що ти не вкинула в казан валеріани! – захихикала стара відьма.

– Еге ж, добре, – підтакнула Гортензія. – Коти супроводжували б нас до самого...

– Тихше, моя розумнице! Ти своє ще нині отримаєш від Повелителя за цей сморід.

– Запах, сподіваюсь, не буде тривким. Вивітриться...

Втім, Гортензія не була в цьому впевнена. Таку вже мала вдачу, боязку й нерішучу. Зелений туман був дуже гарний – кольору молоденьких листочків, що вона збирала ранньою весною за містом біля болітця, до якого підступали іржаві конструкції недобудованого заводу. Восени там гарно шелестіла висока трава, поміж якої зустрічались кволі кущики шипшини. Восени там було навіть краще, ніж весною: смуток огортав романтичну душу Гортензії...

– Довго нам ще тут стовбичити? Посигналь!

Гортензія мусила кілька разів клацнути кнопкою ліхтарика. Батарейка вже сідала. Нарешті світло перестало блимати, Гортензія спрямувала промінь угору. Було гарно. Наче зірка впала на землю й запрошувала інших зірок приєднатись до неї.

Запах м'яти заглушило різким запахом цапів, запряжених у чорний візок із напнутою халабудою. Чотири цапи теж були чорними. На козлах сидів довгомудик Лукаш. Його довгі руки могли вхопити за ріг переднього цапа в попарному запрягу.

Із ним треба було бути завжди насторожі. Як і всі довгомуди, він був злодюжкою. Неповнолітні довгомудики викручували електричні лампочки в під'їздах. Лукаш же міг поцупити що завгодно і в кого завгодно. Він крав навіть у себе. Як от, наприклад, оцей візок із чотирма цапами. Десять разів клявся, що більше не буде, але марно.

– Що тут смердить? – зморщив Лукаш довжелезного носа.

Йому ніхто не відповів. Гортензія підсадила стареньку матусю на візок і сама всілася коло неї, намагаючись не дихати густим запахом нафталіну. Панчоху вона все-таки порвала об якийсь цвях і тепер почувалася ще більше несміло. Подряпина не так боліла, як втрата новісіньких сірих панчох. Доведеться зняти. Зрештою, це не бал.

Лукаш гукнув до цапів:

– Вйо, мої воронії!

І шлейф запахів м'яти, нафталіну, цапів і розквітлого бузку покотився вслід за ними. Туман прокладав їм дорогу.

5

У цей час репортер газети «Посейбічні і потойбічні новини» Мортіус вирушав на лови, як правдивий мисливець. Озброєний до зубів фотоапаратом, диктофоном і перцевим балончиком для захисту від собак та грабіжників, Мортіус застібав куртку. В окремій кишені він тримав ручку й блокнота, на випадок, коли з диктофоном щось трапиться: скінчиться касета чи хтось із невдоволених трісне ним об землю, або й дасть репортерові по голові. Публіка, з якою мав справу Мортіус, могла вивести з ладу будь-яку техніку, але йому стало легше працювати, коли він отримав із рук Повелителя амулет зі срібною собачою головою на чорному тлі. Нечиста сила була значно дисциплінованішою, ніж звичайні людиська, котрі боялись мікрофона, як вогню. Для особливо лякливих Мортіус тримав напохваті посвідчення податкового інспектора, майже справжнє. Жоден злодій чи розшукуваний злочинець не посмів би тицяти під ніс посвідчення податківця.

Ремеслом репортера Мортіус заробляв собі на життя уже років зо п'ять. Для колег-сантехніків, котрі навіть не здогадувались про його подвійне життя, він був Грицьком Ковніром – чоловіком середніх літ, лисим, низеньким і вже трохи огрядним. Для маскування він вдягав іноді перуку з сивиною й рекламну кепку з таємничим словом «NIHIL». Себто, «Ніщо».

Зазирнувши в отвір балконних дверей, Мортіус сказав ніжно:

– Вибач, Колобочку, справи... Гадаю, що повернуся швидко, і ми погуляємо. Сиди чемно на балконі й дихай свіжим повітрям...

– Г-р-р! – озвався Колобок. Власне, справжнє ім'я величезного тигра, вихованця Мортіуса, було Ілля, але в дитинстві той був таким чудовим смугастим клубочком...

У кожної людини, доброї чи поганої, навіть у нечисті, є якась мрія, що робить її особливою. Часом ці мрії дуже зворушливі, наївні. Нікому, навіть слугам темних сил, не заборонено мріяти. І нікому чужому не дозволено відбирати чиюсь мрію, а чи висміювати її. У дитинстві Грицько мріяв про тигра, і його мрія здійснилась, що трапляється нечасто і у цьому, і в потойбічному світах. Чомусь найбільше збуваються божевільні мрії, ті, до яких прагнуть усім серцем. Якби Мортіус прагнув розбагатіти, то це, може б, і не вдалося. Гроші йому були потрібні, щоб створити для Колобка умови, гідні його смугастої величі, бо він вважав тигра найріднішою істотою на світі. Увесь час тремтів, щоб не довідалися й не відібрали його. Довгомудики, завдяки охоронній грамоті від Повелителя, дали йому спокій, хоч викрадали тигрика два рази.

Задля тигра Мортіус тяжко працював на двох роботах, недосипав ночами, коли той хворів, навіть не одружився. Він не чекав віддяки, просто хотів бачити Колобка щасливим. Задля тигра він робив часом не зовсім чесні вчинки, брехав, обдурював. Коли зрідка хтось із знайомих зазирав на балкон, Колобок мусив прикидатися м'якою іграшкою або килимком, що провітрюється. Звісно, це було не безпечно, бо люди бувають вельми цікаві. Тому господар не відчиняв нікому дверей без нагальної потреби. Але від нечисті щось приховати неможливо, і тому Мортіусом вертіли, як хотіли. Усі його статті були попередньо відредаговані Повелителем. Так він вгрузав у болото брехні та вигадки, розуміючи, що самотужки йому звідти не вирватись. Колобок натомість лише їв і спав, думаючи про щось своє.

Мортіус знав дуже багато про темні сили. Люди звикли опиря вважати тільки опирем, довгомудика – довгомудиком. Цього вистачало, аби їх боятись та ненавидіти. Але насправді немає двох схожих істот, так само не існує зовсім поганих і зовсім добрих. Власні спостереження Мортіус мусив тримати при собі. Можливо, вийшовши на пенсію, він напише правду, а зараз треба з'ясувати, яку інформацію передав дід Пилипко, в минулому – Джума, гроза всіх обивателів, найзухваліший грабіжник в історії міста. Нині дід Пилипко продавав гарбузове та соняшникове насіння на кінцевій зупинці трамвая № 2. Може, якби він не був таким скромним щодо власного героїчного минулого, то мав би більший виторг. Мортіус час від часу підкидав йому грошенят на цигарки та пиво, а за інформацію ще й окремо платив. Пилипко ніколи не вигадував, подавав лише об'єктивні факти.

Наразі, фактів було два:

1) у трамваї №2 під назвою «Народжений убивати» на кінцевій зупинці стався невеличкий вибух. Ніхто не постраждав. Єдина пасажирка, дівчинка, що проживає на вулиці Кульбабовій, 4, у квартирі 14, не була особливо цим збентежена (?). NB! Можливо, причетна до вибуху;

2) з трамваю вискочив лис (!) і побіг у напрямку Медової печери.

Мозок Мортіуса працював, як справний годинник. Позаяк був пізній вечір, і опитати свідків не вдалося б, він вирішив почати з кінця – знайти лиса й дізнатись, що то за один. Ця ниточка могла бути намотана на величенький клубок. Поміж нечисті ходила легенда про лиса-перевертня зі Східної землі, який періодично навідується до Медової печери, щоб одного разу забрати звідти зачарованого лицаря для вирішальної битви з крутиголовцями. Ще невідомо, як поставиться до цього Повелитель, але редактора «Посейбічних і потойбічних новин» навряд чи зацікавить такий матеріал у стилі фентезі. Однак професійна честь репортера вимагає бути в курсі справи. Стосунки між Королівством та Імперією не обходили Мортіуса. Йому вистачало безладу у власній країні, де доводилося ховати тигра на балконі і заробляти на життя в темних сил.

Він не зателефонував ні Повелителю, ні редактору. Ні хто, правда, не змушував його до цього, але, заручившись попередньо підтримкою, менше ризикуєш ускочити в якусь халепу. Тигр учив Мортіуса обережності, та не довчив.

На перший погляд, випадки, про які інформував дід Пилипко, не вартували того, щоб іти поночі до парку. Піротехнічні вправи майбутніх терористів нікого вже не дивували. А лис у трамваї міг виявитись дресированим лисом, або навіть просто собакою рідкісної породи. Якщо це так, Мортіус нікому не зізнається. Зрештою, алергія послаблює не лише звичайний ніс, але й репортерський.

Жив Мортіус неподалік від Погулянки, того самого парку. Надворі було дуже темно. Люди, втомлені гримавицею та блискавками, позасинали, дихаючи посвіжілим повітрям. Мортіус зачув запах м'яти біля порожньої трамвайної зупинки. Для нього це аж ніяк не асоціювалось із засіданням Клубу книголюбів, куди так пишно виїхали дві відьми з вулиці Кульбабової. Одного разу він пробував дізнатися трохи більше про це збіговисько темних сил, вилізши на дерево. Бо то таки дивна річ – любити книги, не читаючи їх. Ніхто з членів клубу не вмів читати.

Мортіус ледве тоді не загинув. Гілка під ним зламалася, по саду кружляв у ритуальному танці вовкулака. Йому приспічило перетворитись на вовка якраз під час засідання Клубу. Звісно, бідолаху негайно відпустили. Вовки з людей – і більші, і сильніші, бо в першому своєму, людському втіленні регулярно харчуються, та й звикли дбати про здоров'я. Серед вовкулак Мортіусу зустрічався навіть професор університету, спеціаліст із міжнародного права, котрий мусив узгоджувати закордонні відрядження з фазами місяця. Бо що було б, якби професору припекло перекинутися на вовка десь у літаку чи під час доповіді на конференції? Мортіус навчився з одного погляду розпізнавати вовкулак. Була в їхніх очах якась нелюдська туга, аж ставало шкода. Однак зустрічатися з ними, коли вони у вовчій подобі, – зась. Недосвідчені вовкулаки при зустрічі з людиною починали вити, а тоді вже кидались на неї. Мортіуса якраз це і врятувало: поки вовк вив, задерши морду до місяця, він встиг скочити в підвал, де зберігалось паливо, і просидів там до ранку під порожньою балією.

Отже, він не знав ні Статуту клубу, ні його правил, ні того, чим займалися на засіданнях. Але завжди хотів знати. Чим більша таємниця, тим вона дражливіша.

Стежки Погулянки Мортіус знав від дитинства. Ліхтарик у його праці був річчю зайвою і навіть небезпечною. Гулі, синці, подряпини належали до неминучих професійних травм, і тому він стійко витримував біль, як і образи, лайку, стусани некультурних громадян міста. Усе це терпілося задля Колобка – тигра Іллі.

Зрештою, у нічній прогулянці безлюдним парком було щось романтичне. Думки, які з'являлися за такої оказії в голові, Мортіус записував на диктофон. Доріжка, посипана битою цеглою, вела вниз, і за зруйнованим дитячим майданчиком ділилась на кілька витоптаних різними істотами стежечок у траві, такій буйній і соковитій наприкінці травня...

Мортіусове чуття завжди вело його безпомильно.

6

А тим часом у будинку з двома вежами (насправді то були високі цегляні комини), розпочиналось те, що не давало спокійно жити репортерові «Посейбічних і потойбічних новин».

...У салоні, перед каміном з чорного мармуру зібрався справжній бомонд нечистої сили. Дехто був у костюмах із краватками, дехто в старовинних мантіях, ще хтось у вибляклому рам'ї... Щодо останніх, то так вдягалися ті, хто почувався незручно в будь-якому одязі, наприклад, довгомуди вищого рангу, найбільш активні члени Клубу книголюбів. Прості довгомудики, як Лукаш, ходили без одягу, геть оброслі довгою рудою шерстю. Якби не їхні величезні носи, їх можна було б вважати представниками родини приматів.

Відьми вдягались згідно традиції – щось чорне, здебільшого довгі та короткі вечірні сукні. Цього сезону модним було носити амулети на ланцюжку, сплетеному з власного волосся. Кілька найстарших відьом вбрались у безформні балахони з каптурами, що спадали до очей.

Відьмаки, тобто відьми чоловічого роду, до чорних штанів вдягали пістряві сорочки, що розмаїттям барв нагадували квітковий ринок. Вовкулаки та інші перевертні (щуролаки, жаболаки та інші) неохоче допускались до Клубу, бо кілька років тому один вовкулака загриз молоденьку відьмочку, яка вночі поверталась із засідання. Слинявці належали до окремого відділу. Завдяки їм багато книжок залишались непрочитаними і опинялись на смітнику. Вони орендували в пліснявців частину книгосховища публічної бібліотеки, що не ремонтувалось уже п'ятдесят сім років.

Звичайні люди теж могли отримати членство в Клубі. Серед них є й такі, які ніколи не прочитали і не купили жодної книжки, стійко протистояли навіть детективам та казкам. Врешті, вони бачили фільми та мультфільми за цими книжками і могли вільно себе почувати навіть у освіченому товаристві. Такі були для Клубу справжньою знахідкою.

Засідання Клубу мало розпочинатися. Довгомудик Лукаш, від якого тхнуло цапом і м'ятою, підкотив до каміна крісло з високою спинкою, а Гортензія допомогла сісти в нього старенькій матері. Товариство розсідалося де кому хотілось, але так тільки здавалося на перший погляд. Кожен знав своє місце, бо серед відьом та опирів бувають більш досвідчені та менш досвідчені. У людей частенько все навпаки. Місця в першому ряду належать тим, хто має владу і гроші, а чи мудрі вони, чи дурні, не важливо. Зате пихи в них дуже багато.

Між членами Клубу не було чвар. Зради тут не боялися: усе золото світу не переважило б помсти за розкриття таємниці. Помста темних сил настільки жахлива, що не піддається жодному виміру.

Чекали на Повелителя. Щоб надати урочистості зібранню, він приходив останнім. Повелитель зовні скидався на вчителя географії, який ніколи не подорожував: замучений, худий. Якби не його всюдисущі очі. Він мав дуже приязні стосунки з крутиголовцями, і в його жилах текла дещиця їхньої крові. Однак, коли Повелитель з'являвся серед звичайних людей, ті не звертали на нього уваги. Та горе тому, хто насмілився б обрахувати його на ринку, чи зайняти місце в кіно!..

Повелитель швидкою ходою перетнув салон, вітаючи кивком голови товариство, і наблизився до старої відьми:

– Вітаю шановну пані Олівію! Сподіваюсь, подорож сюди не втомила вас?

– Моя дочка... – буркнула стара, зморщивши носа, і Гортензія в найдальшому куточку салону почала шкребти землю у вазонку з могильною кропивою.

– Вітаю чарівну панну Гортензію! – ласкаво мовив Повелитель. Сьогодні препоганий вечір, чи не так?

– Так, – ледь чутно писнула Гортензія.

– Препоганий вечір, препоганий! – загуділо товариство.

– Нехай так буде надалі!

– Нехай буде!

– Ну, що ж, бачу, всі зібралися... Тільки наш шановний чаклун Сілентіус, напевно, знову програв костюм у карти і посоромився прийти.

– Повелитель усе знає! – захоплено вигукнула Матримонія, спеціаліст зі шлюбів.

– Ну, не все... Наприклад, я не знаю, що в цій червоній книжечці, яку пані так ніжно тулить до себе.

– Я. Повелителю, – поважно розтягуючи слова, мовила Матримонія, – позичила її у начальника автоінспекції. У нього десять таких книжечок. Тепер буде дев'ять...

Усі заплескали в долоні.

– Ну, що ж, подивимось....

Повелитель галантно взяв із рук Матримонії книжку і поніс її до головного, по суті, єдиного експерта – старої відьми, що зручно витягла ноги перед каміном, у якому вже розпалив вогонь Лукаш. Посеред німої тиші вона витягла з кишені чоловічого картатого носовика, гучно висякалась і понюхала книжку. Усі зацікавлено повитягували шиї.

– Кримінальний роман, Матримоніє! Можеш повернути назад.

– Я думала, щось класичне, – розчарувалась Матримонія.

– Класики завжди виглядають новенькими, а цю читали за сніданком. Яєчня і канапки з ковбасою.

– Ох, як мені прикро! – вигукнула Матримонія.

– Згідно Статуту, той, хто принесе для експертизи шість нешкідливих книжок підряд, буде виключений із Клубу на рік.

Двоє довгомудів внесли брудну шматяну торбу, напхану книжками.

– Бібліотечні! – сказав старший із них.

Вкрадені в бібліотеці книжки вважались найпрестижнішою здобиччю.

– Давайте сюди! – наказала стара.

Вона неквапливо понюхала першу.

– Це часом не з пункту прийому макулатури? Щось дуже пліснявою тхне...

– То вони набрались у нас вдома стухлості.

Довгомуди жили, здебільшого, по підвалах, де можна було влаштувати цілий склад вкрадених речей. Продавали вони їх лише, щоб звільнити місце для нової здобичі. Із десяти книжок вісім виявились чогось вартими.

Стара довго гладила два томи «Дон Кіхота» Сервантеса в гарних шкіряних палітурках із золотим тисненням, ніжно промовляючи:

– Іще на дві менше... Рідкісне, дуже рідкісне видання... – і з силою, гідною подиву, шурнула обидві книги у вогонь.

– Браво! – сказав Повелитель, і всі заплескали.

А старший довгомуд подав відьмі кочергу, аби грубі сторінки швидше горіли. У полум'ї, побільшеному закляттям, книги перегортались востаннє. Сторінки з текстом спочатку руділи, а потім чорніли, але навіть на чорноті ще деякий час проступали літери. Не в одного читача, який відмовляє собі в усьому, щоб купити омріяну книжку, заболіло б серце від такого видовища!

– Мадам дуже перебірлива, – говорив один респектабельний опир іншому, що шанобливо наставив вуха. – Вона охоче спалює шедеври світової літератури, які й так тримають вдома задля краси, а тим часом є книжки набагато шкідливіші...

Він не зміг уточнити, які саме, і вдав, що біля каміна відбувається щось цікаве. Насправді там ставало просто гарячіше. Після Сервантеса до вогню потрапило ще багато книг. Волосся в старої геть розпатлалось, лице вимазалось сажею; ніс її натхненно працював, безпомильно визначаючи усе, що могло облагородити, а отже, зіпсувати людський рід. Стара відьма була дуже шанованим експертом, вона могла б підготувати собі наступника, але то була б лише її бліда копія. Тільки в момент смерті відьмак чи відьма здатні віддати свою силу, і тільки тому, хто візьме їх за руку. Це не буде щось випадкове: за таких обставин кожен знаходиться на місці, визначеному йому долею. Втім, старій відьмі усе ще було цікаво жити, бурмочучи під ніс прокляття. Вона залюбки пустила б червоного півня до сусідської бібліотеки, якби не бабуся Люцини. Небіжка оточила квартиру невидимим бар'єром, через який не могло проникнути зло, доки самі мешканці залишатимуться вірними добру.

Коли старій потрапляла під ніс книжка з чорної чи білої магії, його наче пір'їнкою лоскотало. Вона добре знала, що правдивих книжок про те, як стати чаклуном, не існує. Така книга ніколи не дозволить написати себе на папері. Магію не можна передати словами, як не можна побачити вітер, а тільки його дію. Ці книжечки вона палила з особливою втіхою. Вони нібито слугували темним справам, а насправді лише збивали талановитих чаклунів із пуття. Жодна відьма не принесла б старій чаклунської книжки, бо, хоча і не вміла читати, тримала таку літературу на видноті, щоб клієнти бачили, яка вона розумна.

Ще від самого початку існування Клубу книголюбів точилася жвава дискусія на тему: палити чорні книги чи ні. Бо раніше у вогні спалювали чаклунів і відьом, а опирям заганяли осиковий кілок у серце. Рівень тогочасних книжок з магії був досить поважним, чого не скажеш про новомодні побрехеньки. Врешті дійшли до такої згоди: старі книжки ховати під замок, а нові нищити без докорів сумління. Хоча члени Клубу й не вміли читати, але могли звернутись за консультацією до бібліофілів, служників темних сил.

Цього вечора Гортензія так і не насмілилась витягти книжечку з сумки. Та й книжка поводила себе досить чемно, не викликала навіть алергії, одним словом, зачаїлась. Інші книжки, потрапивши до вогню, сичали, обурювались, кричали. За триста двадцять чотири роки було спалено шістсот примірників «Молоту відьом», книги, яка навчала, як захищатись від відьом та чаклунів, і принесла стільки смертей. Так от, кожна з цих потвор верещала як недорізана й плювалась сажею.

Стара відьма втомилась. Одна з книжок вирвалась у неї з рук і пробувала втекти. Лукаш спіймав її довгою волохатою лапою й шпурнув у вогонь. Власне, на сьогодні було вже досить. Настав час приємної розрядки. Повелитель привітав усіх із вдалим полюванням і наказав подати чоловікам чорне пиво «Троль», жінкам шампанське «Відьма з Блер». На закуску принесли канапки з жаб'ячою ікрою та коржики з перцем. Повелитель виголосив традиційний тост:

– За ніч, хай вона буде вічною!

Ніщо не віщувало несподіванок цього приємного вечора. Жінки обмінювалися плітками, а чоловіки обговорювали майбутній матч із бейсболу між командами «Кривава рукавиця» та «Одноокі дятли». Значно рідше влаштовувалися вовкулацькі бої, де перевертні у вовчій подобі билися до першої крові, яка для когось могла виявитись і останньою.

Візок, запряжений чорними цапами, був на півдорозі до Кульбабової вулиці, бо пані відьма втомилася. Вона забрала з собою і Гортензію, як маленьку дівчинку. Якраз тоді, коли візок перетинав дорогу на червоне світло, у Клубі книголюбів почувся легенький тріск, наче хтось наступив на кригу в мілкій калюжі. Цього через гамір ніхто не зауважив. Повелитель сидів окремо від усіх і палив сигару. Ці засідання давно вже його не задовольняли. Потрібні були якісь реформи, зміни. Дехто з молодих пропонував влаштовувати збройні напади на книжкові склади, юні хакери мріяли вивести з ладу комп'ютерні системи видавництв. Однак це не годилось, бо могло привернути увагу людей до книжок. Якщо річ прагнуть знищити, значить, вона чогось варта.

Особливих підстав боятися не було. Чиновники, слуги темних сил, обклали видавництва такими податками, що ті ледве животіли. Писати книжки було зовсім невигідно, бо автори не отримували гонорарів і працювали сторожами та двірниками, аби не вмерти з голоду. Повелитель ще довго міг би смалити сигару, спостерігаючи, як палають у каміні Шекспір, Сковорода, Аристотель. І ніхто йому за це не дорікнув би.

Однак книжки, зачувши небезпеку, ховались тепер там, куди не могли залізти навіть довгомудики. Статут Клубу не дозволяв викрадати книжки у великій кількості з приватних помешкань, чи з крамниць, де поруч продавались парфуми. Деякі відьми, поцупивши звідти книжку, носили її з собою, щоб напахнитись.

А може. Повелителю просто набридло надто спокійне життя: вечірки, засідання Клубу, виїзні комісії. Зброя затуплювалась, вкривалась іржею. А хто буде захищати зло, коли воно ослабне від бездіяльності? А якщо хтось вийде з ним на герць?

Іноді Повелитель замикався в собі, нікого не приймав і не навідував. Лукаш на всі дзвінки відповідав: «Повелитель думає». А той у підвалі з мечем у руці бився з власним відображенням у дзеркалі. Він міг би потренуватись на комп'ютері, але потрібно бути завжди в добрій фізичній формі, не забуваючи про дух. Натомившись, він спускався потаємними сходами до басейну з чорного граніту і лежав годинами у воді, яка за тридцять секунд вбивала все живе. Він лежав у німій тиші й цілковитій темряві й думав про вічність. Надто довге життя знуджує. Повелитель прожив уже триста сімдесят чотири роки і міг порівняти те, що було колись, з тим, що тепер. Він пам'ятав свій останній бій із Лицарем Королівських окулярів, ніби той відбувся лише вчора. У ньому крім досить сумнівної перемоги він отримав рану в печінку. Десь там застряг осколок меча, і біль турбував його й досі. Із задуми Повелителя вивів крик:

– Дивіться, дивіться!

Ті, хто був біля вікон, першими зауважили дивні звуки. Це тріщало скло, але не так, якби в нього кинули каменем, а наче від шаленої спеки чи лютого холоду. Одна за одною шибки вкривалися павутинням тріщин, достоту, як у тому трамваї на Погулянці. Ніби загіпнотизовані, члени Клубу книголюбів спостерігали за тим, що відбувалося, і навіть дами трималися стійко. Зрештою, ці дами не боялись пекла і не втрачали свідомості, побачивши мишку. Вони спокійнісінько орудували скальпелем коло жаби, а вночі розкопували свіжу могилу, аби взяти в покійника шнурок від черевика, що мав неабияку магічну силу. Кожен із присутніх намагався пояснити це явище для себе, але вголос ніхто не висловився, чекаючи слова Повелителя. Усі зауважили, що Повелитель трохи зблід, але навіть не рушився з місця, доки не допалив сигари. По тому шпурнув сигару в камін, де догоряли книжки (особливо довго й нудно горіли старі книги в шкіряних палітурках). І цього разу недопалок вистрілив, так приблизно, як стартовий пістолет. Повелитель любив, щоб недопалки стріляли. Від різкого звуку три чи чотири шибки розсипались на друзки, і до кімнати увірвалось трохи свіжого повітря. Постріл означав, що пора розходитись. Сьогодні ніхто нічого не мав проти, бо після тріснутих шибок могли й стіни завалитися.

– Поганих вам снів! – вимовив ритуальну фразу Повелитель.

– А нам залишитися? – спитав барон Гадес, маючи на увазі Раду Клубу.

– Я вас викличу пізніше.

Збентежені й навіть злякані, розходились відьмаки і відьми, опирі й довгомуди, віддаючи перевагу версії землетрусу, хоча в цьому куточку світу землетрусів такої сили не було кілька тисяч років. Дехто вважав, що стався вибух на летовищі. У цьому випадку вони разюче нагадували людей, які вважають дивовижею те, що ніяк не можна пояснити раціонально. Молоді відьми зітхали:

– Який хоробрий наш Повелитель! Лишається після такого сам... «Ідіоти», – подумав про них усіх Повелитель.

7

У цей час четвірка чорних цапів злякалася запізнілого автомобіля і помчала наосліп через парк. Гортензія заверещала, сумочка розкрилася, і з неї в росяну траву випала книжка. То була книжка, за яку знавець віддав би душу чи півцарства, – книжка з іншого світу. «Енциклопедія Королівства». Єдиний примірник у Серединному світі. Гортензія навіть не здогадувалася, що вона поцупила. А стара була невисокої думки про те, що робила її дочка.

Ця дорожня пригода назавжди врятувала від рук книголюбів не тільки безцінну книжку. Біла ворона, полонянка Олівії та Гортензії, у цей самий час нарешті вирвалась на волю. Бідна пташина день у день намагалася розбити ланцюг, що приковував її за ногу. То була майже безнадійна справа. Якби трамвай не чхнув, якби до нього не зайшов перед тим хлопець, а вискочив лис; якби не з'явились дивні письмена, не потріскали шибки в Клубі книголюбів, можливо, ланцюг не розпався б. Але стверджувати, що всі ці події пов'язані між собою, ще зарано.

Ворона трохи подрімала, коли відьми вибралися з хати: обидві господині страшенно її втомили. Опівночі щось збудило її. Ворона помітила, як на кільце впала прозора крапля, і воно наче розтануло, звільнивши її від пут. Ворона закричала рідною мовою:

– Кагг!

Вона миттю опинилася на підлозі. Праве крило безпомічно звисало. До відчиненої кватирки треба було ще дістатися. А там на підбиту птаху чигали нічні розбійники – коти. Однак у такі вирішальні хвилини з'являються рятівні ідеї.

– Кага! – сказала ворона.

Перебуваючи в полоні, вона не оплакувала власної гіркої долі, а вперто шукала виходу, а для цього спостерігала за всім, що відбувалось перед її очима. Дехто думає, що в присутності тварин можна розмовляти про будь-що. Ця ворона була дуже кмітливою птахою. Вона відчинила дзьобом потрібну шафку і знайшла там пуделечко з жовтою маззю. Якби молода відьма хотіла, то вилікувала б свою полонянку. Ворона пробила пергамент, що захищав мазь від висихання. Від запаху вона ледве не знепритомніла. Потім намастила маззю ліве крило. Спочатку їй засвербіло, защипало, а тоді запекло так, аж кольнуло в серце. Через хвилину крило стало дужим і здоровим. Це була не якась там аптечна мазь, що може допомогти через тиждень, або зовсім не допомогти. Зрештою, ворона теж не була простою вороною, а з іншого світу. Віднедавна сюди почали прибувати звірі й птахи, більшість із яких встрявали в халепу. Мабуть, стара відьма щось відчувала, і тому намагалась позбутись ворони.

Ворона квапилась. Будь-яка інша істота, напевно, наробила б збитків на прощання, а чи залишила пам'ятну цидулку, але ця ворона не прагнула помсти. Якщо відьми не знають ціни свободи, то рано чи пізно доля їм дасть це зрозуміти. Нехай живуть собі в темряві. Зрештою, вони могли б їй скрутити голову, а серце висушити для своїх відьомських потреб...

Ворона вилетіла у вологу й теплу травневу ніч і вчасно, бо до бузкових кущів наближався повіз, запряжений цапами, яких нарешті вдалося приборкати. Інші птахи, окрім нічних, спали, а вона все літала над будинком і деревами, тренуючи крила. Звали її не Алергія: ні, вона мала справжнє ім'я. Лише той, хто назвав би його, прикликав би її до себе і змусив би сісти на плече.

8

Щось волохате торкнулося ноги Повелителя. То був домовик Спрячик, маленького зросту, з хусткою на голові, як носять хіпі. Щоліта він разом із друзями-домовиками мандрував автостопом, відвідуючи музичні фестивалі, бо був фанатом справжнього року. Його кімнатка в мансарді була обклеєна портретами бітлів, «Роллінг стоунз», «Діп перпл» та «Пінк Флойд». Новітніх панків і реперів Спрячик не міг терпіти, вважаючи їх нездарами. Слухаючи магнітофон, він любив покурювати особливе зіллячко.

– Вас до телефону, – сказав Спрячик. – Оглухли ви, чи що?

До грубощів домовика Повелитель уже звик, хоч іноді читав йому нотації й давав побільше роботи.

– Знову накурився зілля?

– А панство бавилося і било шибки!

– Іди до дідька! Завтра вставиш нові. Хто дзвонить?

– Той старий із каналізації, Радіус, чи як там його...

– Фон Стронціус, дурню!

Телефон у Повелителя був шикарний – у вигляді людського черепа. Подарували його на минулорічні уродини. Трубка була у вигляді маслака, а сигналом служив замогильний стогін. Повелитель волів би щось сучасніше і користувався здебільшого щільниковим телефоном, коли дзвонив сам.

– Слухаю, – сказав він.

– Ріка бунтує. Боюсь, що підмокне моя колекція. А тут що чувати?

– Щось витає в повітрі і б'є шибки, – відповів Повелитель. – Тепер уже ні...

– Що будемо робити?

– Спершу думати.

– Треба зустрітися.

– Очевидно, що треба.

– Я саме збирався погуляти на Кропив'яному цвинтарі.

– За півгодини приїду.

– О'кей.

Повелитель поклав слухавку на важіль. Лукаш ще не повернувся. Переодягнувся в джинси і светр, зашнурував кросівки. У мантії без штанів шкідливо ходити по мокрій траві.

Домовик чемно прибирав у салоні. Він вважав миття посуду важливішим за служіння Вищим темним силам. Смерділо паленими книжками, але Спрячик перебував під кайфом, мугикаючи «Єлов сабмарін».

Повелитель прикрив за собою двері кабінету й зійшов униз, до гаража. Лукаш у стайні розпрягав цапів, ласкаво з ними бесідуючи.

– Відвезеш мене на Кропив'яний цвинтар. Машиною. Але спочатку прийми душ.

– Води гарячої немає, – скривився Лукаш. – Я тиждень тому мився.

– Роби, що я казав.

Із Повелителем часто сперечались слуги. Не тому, що він був поблажливим чи добрим. Той, хто збиткується над нижчими від себе, завжди ризикує бути зрадженим. Даючи слугам трохи волі, Повелитель уміло керував ними. У присутності чужих вони ніколи не виявляли неповаги. То була б остання мить у їхньому житті.

Перед тим, як виїхати на чорному «Вольво» за ворота, Повелитель зробив охоронний жест, що оберігав дім від будь-якого вторгнення.

9

Гортензія ледь не плакала:

– Панчохи порвались, косметика випала, ворона втекла...

– А перед тим вимастилась маззю від переломів, – зауважила стара, капаючи собі в чай ром із пляшечки. – Треба було виколоти їй очі.

– Вона й так була скалічена! Ви ж знаєте, мамо, що я не зробила б цього...

– Пропаща ти, доню... Не скигли! На, купиш собі нову косметику... Стара шпурнула на стіл позеленілу монету 1569 року.

– Зараз інші гроші в обігу, мамо! Скільки вам казати?..

– Гроші – завжди гроші, – поважно мовила стара відьма.

А тепер час повернутись до лиса, який з'явився того вечора в парку. Пробігши трохи центральною алеєю, він звернув у хащі, щоб скоротити собі шлях. Так роблять усі лиси. Собак він не боявся, бо умів замовити їм слівце, від якого вони зразу лагіднішали й махали хвостами, кому не обрізали в немовлячому віці. Людям було би за щастя побачити живого лиса на волі, а не в клітці. Зрештою, лис у парку ніколи не викличе такого подиву, як лис у трамваї.

Однак, він волів не потрапляти комусь на очі з іншої причини. Йти було далеченько, а він стомився. Проте не звернув убік на запах води, вирішив потерпіти. Парк переходив у ліс, за яким починалися пагорби, порослі кущами глоду, що саме цвів, шипшиною та терном. Неподалік паслися кози.

Лис прямував до місця, яке називали Медовою горою, а ще раніше – Медовою печерою, входу до якої ніхто вже не міг знайти, окрім невеликих звірят, яким завжди таланить. Лис знав про печеру, хоч і був нетутешній. З гори вилізали великі камені, які кришилися й осипалися від дощів та південного вітру. Саму скалу занесло за тисячі років піском, на якому осідав пил життя, даючи змогу рости траві та кущам, що мають неглибоке коріння. Лис повернувся спиною до призахідного сонця й став гребти землю з підвітряного боку. Власне, гребти було нічого: отвір вміло приховувала купка хмизу. Лис помітив, що отвір розширили, й подумки похвалив Сиволапа. Із-за кущика терну на нього блимнули очі чорного кота-охоронця, але той не подав ні звуку, бо був попереджений про прибульця. Лис зауважив ще двох котів, які пильнували з іншого боку.

Можна було йти, нарешті забувши про пильність. Лис пірнув у нору, ледве стримуючи сльози радості та зворушення. З усім було гаразд. Сьогодні – великий день. Скільки разів навідувався він сюди, сподіваючись, що це відбудеться раніше.

Перші п'ять метрів було тіснувато, а далі прохід розширився, і склепіння піднялося до висоти людського зросту. Нарешті перед лисом з'явилися ковані двері, під якими було випорпано хід для котів-охоронців. З-під дверей пробивалося тремтливе жовтаве світло від живого вогню.

Від хвилювання лис ледве не забув перемінитись на свою справжню подобу. Двері, що їх могла відчинити лише людина, нагадали йому про це. Переміна зайняла три хвилини замість одної, бо він увесь тремтів і не міг спрямувати потік волі туди, де здійснювалось перевтілення, – до серця. Нарешті він постав таким, яким бачили його сьогодні Люцина, кондукторка і трамвай. Інші люди, що бачили його в місті, вважали дивного хлопця за хіпі чи послідовника босоногого Іванова. Коли він вибирався сюди, то вдягнувся в одежу, яка була придатною для будь-якої епохи: мальовничий костюм веселого волоцюги, можливо, казкаря, жонглера, музиканта чи мандрівного писаря. Але насправді він був Марко, син Головного Королівського архіваріуса Теренція. Він здмухнув пилюку з дверей і потягнув ручку у вигляді ящірки на себе...

10

Печера була великою, але сухою і теплою, майже придатною для житла. Багаття весело палахкотіло в невеликій ніші, збоку стояли дзбанки для води і кошик, прикритий білою полотниною. Неподалік зручно розмістився грубий дерев'яний стіл і дві лави. Напівтемрява приховувала інші корисні речі й потаємні закапелки. Колись ця печера належала самітнику Михею. Вечорами той виходив надвір і слухав шепіт листя, бо довкола на багато миль простягались правічні ліси. Упродовж років Михей писав книгу про неспокійний край, у якому війна йшла за війною, пожежа за пожежею, пошесть за пошестю. Старий цурався людей, умів розмовляти з птахами та звірятами, допомагав їм у біді. Закінчивши книгу, він її спалив, хоч, можливо, то була найчесніша і найправдивіша книга на світі. А потім начебто помер, бо тіла його не знайшли, тільки купку попелу від спаленого пергаментного зшитку. Після того минуло стільки часу, що можна було би стоптати дванадцять пар залізних черевиків, блукаючи по світу.

Марків погляд був прикутий до запони, що відгороджувала найзатишніший куток печери. Різкий рух чи вигук могли б зашкодити цілій справі, в якій був порятунок Королівства. Із завмираючим серцем Марко відхилив запону. Гнів і біль охопили його душу...

На купці сіна, засланій рядниною, лежав блідий хлопець, вже не дитина, але ще не дорослий. Довге чорне волосся було дбайливо розчесане. Вбраний він був у скромну сіру одежу вихованця Королівської Академії. Своєї Марко не вберіг. Біля узголів'я хлопця сидів старий кіт Сиволап, головний охоронець сну лицаря Серпня, бо так і досі звали улюбленого і єдиного сина короля Даниїла, якого на Батьківщині вважали загиблим.

– Час надходить, – тихо сказав Марко до кота. – Половина закляття буде знята опівночі. Я прийшов, щоб забрати нашого принца додому. Якби Його Величність мав таку охорону, не сталося б лиха. Ти дозволиш мені посидіти разом із тобою?

Кіт підвівся й позіхнув. Зелені очі його були широко розплющені. Він підійшов до Марка, потерся об ноги. Той нахилився й погладив його.

– Давненько ми не бачились. Я дуже скучив за тобою. І за ним... Тепер ми будемо разом.

Він хотів узяти Сиволапа на руки, але той відсторонився і вийшов.

– Ні-ні, – завернув його Марко, – Я не хочу їсти! Тільки води нап'юся. Повечеряємо утрьох. Мені шматок у горло не полізе, коли він отак лежить, такий блідий... Боже, хай буде все гаразд!..

Марко напився води зі дзбанка.

– Такої смачної води я не зустрічав ніде, хіба в одному місці. Пам'ятаєш липу на узліссі? Скоро ми туди повернемось.

Кіт вдоволено муркнув і почав вмиватися.

– Маєш рацію. Я ще й вмиюся.

Джерельце було тут же, в печері. Тихо дзюркотіло, спадаючи по дощечці до невеликої ямки, викладеної камінцями. На кілочку висів простий білий рушник, але Марко не посмів його чіпати. Витерся полою камізельки.

Коти – найкращі охоронці в світі. Вони вгадують ликі думки, їх не можна підкупити лестощами, і вони захищатимуться до останку. Крутиголовці ненавидять котів. Коли хтось не терпить цих розумних і спритних істот, значить, у нього нечисте сумління.

Час волікся дуже помалу. Та й не було годинника. Можливо, стемніло. Долинав грім. Охорона, напевно, уже змінилась: великий і славний Сиволапів рід. На якусь мить Маркові стало страшно, що принц не прокинеться. Він притулив щоку до теплої голови кота, і той заспокійливо почав мурчати.

Певно, вони задрімали, не витримавши напруження останніх днів. Маркові цього разу довелося важче, ніж за звичайних відвідин, бо просвіт між світами пильно стерегли невідомі сили. Один раз він ледь не потрапив до соляної шахти: отвір старанно притрусили зеленим гіллям. А піщані лійки на останньому відтинку шляху почастішали. Та нічого, добре, що він тут...

Запону Марко відслонив, щоб Серпень, прокинувшись, побачив світло, а не темряву. Більше вони з Сиволапом не могли зробити нічого. Тільки чекати. Марко став частіше кліпати очима, похилився на бік. Він наче кудись плив, закутаний у щось м'яке й тепле. Можливо, так було потрібно, щоб ні Марко, ні кіт не стали свідками зняття закляття. Темна тінь, наче хмара, пропливла над заснулими. Вона не мала форми й чітких обрисів і незабаром зникла, втягнувшись у розколину біля дверей. Вогонь, що був погас, спалахнув рівним чистим полум'ям. Гроза лютувала так, що вода просочилась крізь склепіння і кілька холодних крапель упали на ніс та чоло Серпня. Він розплющив очі, все ще затуманені отрутою, рештки якої не встигли покинути печеру разом із тінню. Але ці очі вже мали в собі життя, на відміну від скутого глибоким сном тіла. Потім до хлопця долинув запах іншого світу, такий дражливий, що він аж легенько чхнув. Відчуття поволі прокидались, але свідомість ще дрімала.

– Де я? Хто я? – самими губами прошепотів лицар Серпень.

І його почули.

11

Незважаючи на те, що гроза могла ще повернутись, коло Медової печери було людно, або краще сказати – кітно. Король котів скликав на опівнічне віче охоронців, і сотні лицарів непомітними стежками, прикриваючись плащем темряви, збирались до підніжжя гори. Якщо й були між ними якісь ранги, то лише через особисті заслуги, а не за героїчні діяння предків, бо коти не надають жодної ваги породі, тобто привабливій зовнішності, що так цінується в їхньому племені людьми. Дощ був дуже неприємний для котячого хутра, тому лицарі поховалися під лопухами, у кущах, щілинах, очікуючи виходу Короля. Ліхтарик міг би вихопити з темряви то вушко, то кінчик хвоста, око зелене чи жовте, але жоден кіт із обережності не виставив би себе цілого, і не те, що не нявкнув, а й навіть би не муркнув. Здавалося, тут не знайдеш навіть одного кота, а насправді їх було коло Медової печери аж три сотні. Дехто, щоб потрапити сюди вчасно, вирушив ще по обіді з дому. Усі коти мають дім, але не кожен має господаря, про якого б піклувався.

Лицар, що спав у Медовій печері спасенним чи заклятим сном, для багатьох котів був саме тим господарем, про якого вони могли піклуватись, і це додавало їм мужності в нелегкому, хоча й вільному, житті. На штандарті Лицаря був зображений кіт. Цей факт належав до історії, яка усно передавалася з уст в уста кожному поколінню котів міста. І не один кіт мріяв дожити до того дня, коли Лицар прокинеться і визволить Королівство від крутиголовців. Творцем і натхненником цієї історії був Головний охоронець і товариш Лицаря кіт Сиволап. Довге чатування біля ложа ні живого, ні мертвого господаря допомогло йому відшукати цю ідею, яка надала сенсу існуванню і підтримувала надію. Готуючи майбутнє військо, Сиволап знав: у людей Королівства відібрали душу, і вони стали такі слабкі, що вже самотужки не зуміють визволитись з-під гніту Імперії крутиголовців.

Тим часом у печері Марко допоміг сісти королівському синові на його убогій постелі. Лише після ковтка цілющого вина з королівського винограднику Серпень відчув, як руки и ноги помалу теплішають і оживають. Він бачив усе, наче в тумані, й погано розумів, про що йдеться, проспавши так довго в світі, у якому ніколи не бував раніше. Йому здавалось, що він проспав лише мить. Навіть не пам'ятав, як заснув. Марко не знав, як про це розповісти, а також про все інше. Це слід було зробити обережно, поступово, але й не гаючи часу. Марко мусив сказати сам, бо Сиволап не розмовляв по-їхньому.

Поки дуже ще кволий Серпень мовчав, роззираючись у печері, яку бачив уперше, кіт тулився до нього не як король, а як лагідний домашній котик, що скучив за господарем. А Марко мучився, які слова підшукати, як розповісти, що вони зараз далеко від дому, у зовсім іншому світі, звідки їм треба повернутися до Королівства, від якого залишилася тільки назва, і єдине означення, яке можна застосувати до колись благословенного краю – проклятий і нещасливий. Правда, сказана одразу, могла б убити принца. Але й брехні він не пробачив би.

Хто, як не Марко, знав найкраще давнього товариша. Вони народились одного дня, росли, наче рідні брати, як колись їхні батьки Теренцій і Даниїл. Вони ніколи не сварились, як не сварились їхні тати. Згодом Серпень мав стати королем, а Марко архіваріусом. До цього їм належало набратись досвіду, щоб було легше керувати Королівством. Після закінчення Академії, що знаходилась на відстані тридцяти миль від замку, який називався Королівський Осідок, хлопцям належало ще кілька років помандрувати, навчитися різних ремесел, тобто пізнати світ поза книгами. Але тепер усе змінилось: несправедливо, незрозуміло, жорстоко. Добрий, знайомий з дитинства світ з'їхав з глузду. Замість цього Марко сказав якомога безтурботніше:

– Нарешті наш сонько прокинувся!

– Хіба я довго спав? – здивувався Серпень. – Котра година?

– Час всілякої нечисті, яка не любить сонця, – двозначно відповів Марко. – Але світанок уже близько.

Хлопець скривився:

– Чого це тобі забаглося будити мене опівночі? Що, власне, сталося?

Він пробував підвестися, але заточився і ледь не впав.

– Королівство у небезпеці, – сказав Сиволап затремтівши.

– Ти розмовляєш?!

Кіт трохи збентежено відповів:

– Пора би вже й заговорити по-вашому.

Очі в Серпня сяяли:

– Це просто чудово! Говори, говори ще!

Марко кашлянув.

– Знаю, знаю, – буркнув кіт. – Не все одразу. Мушу сказати тобі, господарю, і тобі, Марку, що я прожив уже досить довго, аби заговорити до вас. Мова друзів заслуговує на те, щоб коти нею розмовляли. Якби було не так, я б мовчав, як мертва миша.

– Дякую, Сиволапчику...

– Це потрібно ще й для справи. Найменша дрібниця може допомогти їй, або зашкодити.

– Та ти справжній філософ – вигукнув Марко. – Він же й на лекціях із нами сидів, пам'ятаєш, Серпню?

– Еге ж, і втікав через вікно, коли заманеться!

– Коли було нецікаво, – виправив кіт. – Ви теж могли так робити.

– Ти що, Сиволапе?! Майбутній король і майбутній архіваріус? Коли нам було нудно, ми сиділи за партою і бавились у «розбійницьку дорогу».

«Слава Богу! – зрадів Марко. – Він це пам'ятає»

Щоки юного лицаря, у якому півгодини тому ледве жевріло життя, зарожевіли, голос зміцнів.

– А це що за розбійницьке кубло?

– Медова печера, господарю, – трохи образився кіт. – Колись у ній жив славний чоловік Михей. Годував бджіл і писав книгу...

– Вибач... А що з ним сталося?

– Мабуть, подався в інший світ. Ти ж знаєш, що їх багато. Ми теж у іншому світі й мусимо пильнуватись.

– Чекай, чекай! Я щось не розумію...

– Сиволап має на увазі, що ми не в Королівстві. Ми сховали тебе в Медовій печері, бо це найбезпечніше місце, – пояснив Марко.

– А що, власне, сталося?

– Та так, нічого страшного...

Марко звівся на ноги, щоб набрати більше повітря.

– Ти куди?

– Гадаю, час підкріпитися. Я цілий день нічого не їв. Вхопив кілька суниць по дорозі. Нема куди квапитись. Дещо сам згадаєш, а решту ми з Сиволапом розповімо. Лише не підганяй, добре? На голодний шлунок усе видається не справжнім...

– З вашого дозволу, – сказав кіт, – я спершу хотів би вийти до свого народу й повідомити про радісну подію, яка, гадаю, змінить світ на краще. Мої громадяни, здебільшого, щирі й прості...

– Твої громадяни, Сиволапе? – здивувався ще раз Серпень.

– Слово «піддані» їм би не сподобалося. Це – наче слуги. Я тепер – Король котів.

І помилувавшись ефектом від цього повідомлення, Сиволап поважно вийшов через дірку під дверима.

– Марку, – озвався принц, – кажи, як усе є. Найважливіше. Де я і хто я, я вже знаю. Але не розумію, чому я тут. Що з Королем? А з Королівством?

– Дай я зберу спочатку на стіл.

– Я тобі допоможу.

– Ти ще слабкий. Коли хочеш знати, тебе отруїли, і як би не хист помічника королівського лікаря, Антося, ти заснув би навічно.

– А що з Фабіяном?

– Королівський лікар і чародій зрадив нас усіх. По-людськи його можна зрозуміти: крутиголовці викрали його дочку. То він і зламався. Але ні, зрада завжди є зрадою. Нині в Королівстві знайдеться дуже мало людей, стійких супроти неї. Виходити з печери тобі не можна. Я ще не знаю, як ми звідси виберемося, але мусимо вибратись. Як казав славний король Олімпій III, складних рішень завжди багато, а просте – тільки одне, і найліпше обрати його...

12

Небо розчистилось, і де-не-де блимали зірки. Кропив’яний цвинтар був для опирів та відьмаків останнім романтичним місцем. Добрий кавалок його уже відрізали будівельники для приміських котеджів, і на цьому, правда, справа скінчилась. У віллах, що поглинули силу-силенну грошей, мешканцям не було життя. Армія екзорцистів і ясновидців не могла б дати собі раду з тутешніми привидами, котрі оголосили живим справжню війну, що не припинялася ні вдень, ні вночі. Ті люди, котрі ні в що святе не вірили, вважаючи єдиним богом гроші, і відзначались особливим цинізмом, зазнавали поважних нервових розладів. Привиди сідали разом із ними в авто, переслідували в офісах і тероризували на світських вечірках. Навіть агенти крутиголовців, що перебували в місті у справах, не витримували і переселялись подалі. Слуги темних сил, тобто опирі, відьмаки, довгомуди та інші, не нападали на них, однак привиди, власне, лише тіні, видимі й невидимі, не залежали ні від кого. Вони боронили Кропив'яний цвинтар, бо їм не було куди подітись. По кілька сот років вони тримались цього місця, черпаючи силу у власних нещастях. І непрощенні злочинці, і невідомщені жертви тримались разом та знали один про одного усе.

Для опирів та відьом Кропив'яний цвинтар був радше парком, місцем збору зілля, а довгомуди вперто шукали там скарби. Пліснявці та слинявці на літо оселялись у вогких прохолодних склепах. Привиди не любили довгомудів, бо ті брали чуже, але врешті домовились між собою, що довгомуди крастимуть і повертатимуть майно небіжчиків. Люди давно сюди не заходили, і цвинтар заріс кропивою та бузиною, а троянди переродились у шипшину. Поміж високими деревами проходила алея, на якій без сонця ніщо, крім моху, не могло прорости. Він вкривав плити темно-зеленим килимом.

Особливо впертих власників прицвинтарних котеджів, які ще не втекли, легко впізнавали в місті по пляшечках із свяченою водою, вервицях і крутих амулетах, привезених із острова Гаїті, де процвітає магія різних ґатунків. Проте ніщо не допомагало.

Тим часом, завжди існує просте рішення, як любив казати король Олімпій III, і саме тому його ніхто не помічає. Не треба боятись. Досить тихо сказати кілька слів – і зникнуть привиди, а відьми, опирі та вовкулаки втратять силу. Цих слів навчила Люцину бабуся, яка знала, що світ не може тебе скривдити, доки ти від нього не відвертаєшся. Важко сказати, чи ще хтось у місті знав ці слова. Можливо, і знав, але не вірив у їхню силу.

Ось у такому похмурому й дикому місці мали зустрітись глупої ночі Повелитель з фон Стронціусом. Вони перебували в нерішучості, сподіваючись один в одному знайти підтвердження здогадів, доки не прийдуть вказівки з Імперії, центру зла, звідки воно розповзалося по різних світах, завжди голодне, жадібне й нахабне. У цьому злі черпала підтримку всіляка нечисть. У самій Імперії проростало усе, що було спрямоване на поневолення, руйнування, занепад, а зброя Імперії, спроектована вченими магами, послуги яких щедро оплачувались, сіяла паніку й жах. Захищатись від неї було безнадійною справою.

Довгомуд Лукаш припаркував «Вольво» біля однієї з покинутих мешканцями новозбудованих вілл. Він міркував, де ліпше понишпорити в пошуках здобичі: у порожньому будинку чи на цвинтарі. Як інші господарі відпускають водіїв випити кави, так Повелитель, якщо не потребував послуг довгомуда, дозволяв йому розважитись таким чином.

– Маєш півгодини, – попередив Повелитель, обійшовши мовчанкою те, що довгомуд напахнився його туалетною водою «Дев'ять кіл пекла». Він, не озираючись, попрямував у бік цвинтарних воріт. Власне, воріт давно не було : їх перегороджувала стіна висохлих будяків і свіжої кропиви. Відьми та опирі проходили через отвір у напіврозваленому мурі.

Життя буяло на нічному цвинтарі: не тихе, непримітне, як удень, а жваве, насичене подіями, часом трагічними. Блискавками шмигали ласиці, висліджуючи здобич. Угорі літали сови та сичі, перегукуючись одне з одним. У розбитих склепах вовтузились ще незрячі лисенята. Здичавілі пси виходили в місто на полювання. Тут був їхній притулок і дім, найкращий у світі. Вони так само боронили його від чужих, як і привиди.

Привиди теж вийшли на прогулянку. Але, на відміну від видимих мешканців – звірів та птахів, людина не могла їх бачити. Її зір для цього був занадто слабким. Напівпрозорі постаті, вбрані в старосвітські строї, збирались групами для бесіди. Повз Повелителя пройшла закохана пара отруйників: дама була в криноліні, а пан у трикутному капелюсі. Вони жили довго і померли від старості. За ними чимчикувала їхня жертва, тітонька зі своїм песиком-привидом. Інших розваг у неї не було, хіба повторювати: «Мадленко, тримай спину рівно!» І так уже двісті років. Найстарший привид, на прізвисько Морок, у чий скромний нагробок сто двадцять років тому вдарила блискавка, розколовши надвоє, вклонився Повелителеві й пробурмотів, що «сьогодні на цвинтарі в біса людно».

– Так-так, маєте рацію! – підтвердив Повелитель. Не зважаючи на безтілесність і вміння тримати язик за зубами, привиди відволікали його від того, задля чого він прийшов сюди.

Стронціус з'явився трохи з запізненням, але без найменших докорів сумління. Минулися ті часи, коли він, розкривши поли чорного плаща, спадав із неба на нічного перехожого чи протискувався крізь віконечко карети до втомленої танцями і залицяннями панянки, яка поверталася в супроводі тітоньки з балу. Стронціус міг би знову відчути радість життя, однак щось у ньому надломалось, відколи він зіткнувся з одним варіятом, котрий уявив себе мисливцем за вампірами, надивившись дурнуватих голлівудських фільмів. Опир не боявся осикових кілків та срібних куль, а часник викликав у нього лише слабкий головний біль. Щодо сонця, то Стронціус його зроду не бачив і не хотів бачити, відчуваючи, що наслідки будуть поважніші. Врешті він змушений був позбутися надокучливого мисливця й оселився там, де жодна людська душа вкупі з тілом не хотіла б мешкати, на березі підземної мертвої річки. Там було йому так спокійно, як ніколи, особливо, коли в домі з'явився комп'ютер Тосик. Він геть підкорив собі старого і, здавалось, не схильного до сентиментальності опира. Той нізащо не проміняв би його на інший, слухняніший. Стілець-підступець навіть трохи ревнував господаря.

Незвична бунтівливість ріки стривожила Стронціуса. Він мав ще й інші підстави для побоювань, але поводив себе стримано.

– Вибач, що спізнився. Комп'ютер ніяк не хотів віддавати пошти. Молоде, дурне...

– Щось нового? – поцікавився Повелитель. – Давай відійдемо, бо тут багато сторонніх вух.

Привиди часом поводили себе, як діти. Чіплялися, щоб хтось їх вислухав і пожалів. Якраз старша пані в капелюшку з цілим пташником на крисах жалілася Повелителю на невістку, і він, як джентльмен, мусив уже десять хвилин кивати головою.

– Усе, поговоримо потім, – грубо обірвав її Стронціус, який, спілкуючись із комп'ютером і Вампірнетом, навчився круто лаятись. Він перехоплював послання збиточних опирят-хакерів, зашифровані непристойними словами.

– Вона образилася... – мовив Повелитель, дивлячись, як пані відходить, тулячи до носа хустинку з чорною облямівкою.

– Та пішла вона... Слухай, я отримав повідомлення з імперської канцелярії. Ти переглядав пошту?

– Під час засідання Клубу стався невеличкий землетрус.

– Отже, землетрус? Цей землетрус щойно прокинувся в Медовій печері. Звати його принц Август.

– Яке нам до цього діло? – лукаво мовив Повелитель. – Ми й так робимо все, щоб підготувати прихід Імперії в цей убогий і безглуздий світ. Король не при своєму розумі, корона в імператорській скарбниці, а те, що малий вийшов з коми, ще не означає, що він здоровий. Цей недовчений студент навіть битися не вміє. Зняти перстень з руки Мартисії – це ще не подвиг. Чи зуміє він звідси вибратись? Та й народ Королівства такий заляканий, що нічим не допоможе принцові.

– Слушно, слушно! Якби він поспав ще стільки, то було б справді нічого. Гірше, що ми маємо клопіт...

– Це від нас не залежить, – голос Повелителя набув твердості. Він чудово знав, що з їхньої нечистої братії довіряти не можна нікому. Але битися з дітлахом йому не пасувало. Той лицар, що залишив осколок меча у його печінці, був, принаймні, дорослим.

– Звісно, ми завжди готові... Як консультант, я...

– Будемо дотримуватись вказівок. Що накажуть, те й робитимемо. Тобі б не хотілось опинитись у піщаній воронці. Мені – теж.

– Наша справа не пустити Августа до Великого Льоху, зупинити його ще в місті. Але то буде нелегко. Тобі випала висока честь – мобілізувати всі сили.

– Велика честь – це велика відповідальність, – скромно зауважив Повелитель.

Він із жахом усвідомив, що, бавлячись у книголюба, забув, що таке ризикувати власною шкурою. Знищувати книжки – це свята справа, важливіша, ніж полювання на хлопця, якого можна обвести кругом пальця, заманити в пастку. Ні, Повелитель не те, що недооцінював противника, але зрілість супроти юності має більше шансів на перемогу. Старий опир гадає, що обійдеться консультаціями, сидячи в своєму смердючому лігві. Нічого, йому теж доведеться побігати!

– Гадаю, слід розробити план, – почав Повелитель.

– Встановити нагляд за Медовою печерою. Хтось має її карту?

– Навряд, але дослідити можна. Є тут один тямущий пліснявець: пролізе крізь решето, тільки було б мокре. Зрештою, довгомуди теж там, напевно, побували.

– А потім, – мрійливо примружився фон Стронціус, – заманити принца до пастки, наприклад, у якусь вежу...

– Я знаю цю гру, – скривився Повелитель.

– А пароль знайшов?!

– Ще ні. Попитай у Вампірнеті. Хакери за плату тобі скажуть.

– Річ у тім, що вони не чули про таку гру. Вона або дуже давня, або це вірус. Тосик дуже нервується, коли я в неї граю...

– Он як? – зацікавлено звів брови Повелитель. – А взагалі, то все дурниці! Зараз не до забавок.

... Коли вони повертались з цвинтаря, мирно бесідуючи, із котеджу, де ще тліло життя, вибіг опасистий чоловік у піжамі, тягнучи дві валізи, а за ним жінка з мікрохвильовою піччю під пахвою. Вони хутко вскочили у білий «Форд», який чомусь не заводився. Будинок трусився так, ніби хтось його лоскотав.

Фон Стронціус, згадавши збиточну молодість, гучно ковтнув слину.

– Ну, добре, я пішов, — сказав Повелитель. – Не буду заважати.

– Власне, я вже поїв, – завагався Стронціус.

– Тобі потрібно краще харчуватись. Особливо тепер. До речі, твоєму комп'ютерові в цій халупі більше сподобалося б... Це можна влаштувати...

13

Усе ще володарювала ніч. Для того, хто перебуває в печері, вона триватиме навіть, коли сонце в небі підніметься найвище. Принц Серпень не знав, що збудив світ, і тепер той вирує довкола нього, не лише в цьому місті, а й у Королівстві та Імперії. Марко теж не міг цього передбачити: головним для нього був факт зцілення від сну його найкращого товариша і принца. Усе було просто: удвох вони повернуться до Королівства і врятують його. Як це зробити, він ще не знає. Найменший рух убік, найдрібніша деталь можуть змінити усі плани. Попри свою нелюбов до математики та різних точних наук, Марко дуже добре умів зіставляти факти. Він не раз слухав розмови короля Даниїла та свого батька у затишному кабінеті при Королівському архіві й змалку навчився помічати, що деякі історичні події можуть повторюватись. Це він допомагав батькові сховати в надійному місці найцінніші документи, що мали не одне сторіччя. Решта була розграбована й вивезена до столиці Імперії. У нього серце обливалось кров'ю, коли найбільші скарби Королівства, одвічна мудрість багатьох поколінь, ретельно записана на пожовклих аркушах, недбало скидалась у дерев'яні скрині, а ковані чоботи крутиголовців лишали брудні сліди на коштовних пергаментах.

Маркові вдалося вивезти завчасу посивілого батька в глухе село, щоб той міг зберегти собі життя. Він не знав, кого варто спершу рятувати – людей чи книги. Король до останку залишається королем навіть у в'язниці. Хлопцеві було нестерпно згадувати те, свідком чого він став. Його дитяче захоплення магією, над яким підсміювався Серпень, врешті урятувало їм обом життя. Для доброї справи завжди знайдуться сили.

Мабуть, кожен дорослий у Королівстві вважав цю ситуацію безнадійною. Роками з Імперії просочувалися чорні тіні, щоб урешті завоювати Королівство без бою. Тепер усе діялося відкрито і безцеремонно, а будь-який опір нещадно карався. Власне, опору й не чинилося. У в'язницях опинилось багато бібліотекарів та вчених; дехто згорів, рятуючи книги, що їх крутиголовська цензура вважала шкідливими. Ніхто не був до цього готовий. Уявімо себе на їхньому місці: що можна відчувати, коли до тебе приходять гості, а потім виганяють з власної хати? Подив і розгубленість. Крутиголовці не завжди так діяли: у давні часи вони ступали на чужі землі з мечем, як вороги, вбиваючи мирних громадян, витопчуючи засіяні поля, спалюючи оселі. Але нині імперська політика змінилась. До влади прийшли чорні маги, яким слугували усі темні сили, що їх у нас вважають вигадкою та нісенітницею. Цим невір'ям крутиголовці вміло скористались і лише так їм вдалося занапастити Королівство, де правили мудрість і мир, творячи злагоду. Звісно, погані люди були і в Королівстві, а добрі – в Імперії, але ні ті, ні інші не мали сили.

Марко переживав, що принц ще надто слабкий, аби витримати звістку про те, що як не нині, то завтра відбудеться офіційне зречення короля Даниїла. Він скаже так у присутності крутиголовців та їхніх прихвоснів, бо зломлений і втратив рештки здорового глузду від невеличких порцій отрути, які доливають йому щоранку в страву. Темні сили взяли над ним гору, як неук бере гору над освіченою людиною, а дурень над мудрецем.

Королівство знало не раз лихі часи, коли чужинці викрадали його дітей і перетворювали їх на рабів, коли в кривавих битвах гинули найкращі лицарі, а війни змінювались лютим голодом. Сліпі музики ходили тоді битими шляхами й оплакували в піснях долю країни. Тоді, здавалось, теж не було виходу. І так тривало доти, доки народ Королівства не зрозумів, що в горі й ненависті не можна черпати сили. Не зброя робить людину сильною, не гроші, а її розум і серце. Невидима стіна оточила Королівство, краще за оборонні мури, наїжачені гарматами, коли замість арсеналів та банків стали будуватися бібліотеки, музеї і школи. Через сто років Королівство стало процвітаючою країною, відвідати яку вважалось великою честю, бо там можна було навчитися.

Однак поруч існувала Імперія крутиголовців, утричі більша за Королівство, хоча й пустельна, бо війни знищили всі зрошувальні канали, а невдатні господарі вирубали ліси й отруїли ріки. Врешті, таке вже було не раз в історії різних народів. Прагнучи зберегти мир, король Даниїл згубив Королівство.

І тепер у Медовій печері двійко хлопців, майже дітей, не могли уявити, що їх чекає. Не знав цього і Сиволап, оскільки коти ніколи не були радниками Його Величності чи політологами, хоча, звісно, їх дуже шанували, як охоронців книг. Страшно подумати, що трапилося б з рукописами та книгами, якби не ці неперевершені ловці мишей. Коти забезпечували охорону найбільших скарбів Королівства.

Усе це оповідав король Сиволап I своєму родові в іншому світі, куди він прибув разом із принцом. Свого часу Серпень врятував приблудне кошеня від собак, і цьому слабенькому створінню судилось прожити славне героїчне життя поруч із майбутнім королем. Вони ніколи не розлучались. Навіть у Академії їм дозволили проживати разом. Сиволап виріс на чудового великого кота з круглими зеленими, наче два місяці уповні, як висловився один поет, очима. Сиволап був свідком та учасником дитячих пригод принца і Марка, але його розповідь була б трохи іншою, бо кіт вважав багато людських вчинків просто нерозумними. Наприклад, те, як у дванадцять років принц зняв каблучку з пальця прекрасної Мартисії. Чекаючи на повернення Сиволапа, хлопці вдосталь посміялись над цим випадком, бо за три роки стали дорослішими. Серпень і досі соромився зізнатись у тому, що тоді плакав. Власне, після того випадку Мартисія виїхала до Імперії і там вийшла заміж за імператорського виночерпія. Але про це варто розповісти з самого початку.

14

То був щорічний турнір, який відбувався восени на озері біля Чарівного лісу.

Посеред озера стояв крихітний острів, а на острові висока вежа, де колись дуже давно мешкала фея Мартисія, дружина короля Лавзанія. Якось вона посварилася з чоловіком через якусь дрібницю і зробила вежу неприступною, щоб той не міг її відвідати. Кажуть, що немолодому Лавзанію так і не вдалось видряпатись нагору по слизькому камінні. Після його смерті фея, яка завжди залишалась молодою, кудись зникла. Цю легенду записали від переліток, що мешкали в Чарівному лісі довкола озера, крихітних істот, яких ще називають ельфами. Але в Королівстві їх називали зрозуміліше – перелітками, бо вони перелітали з дерева на дерево, з квітки на квітку. Чарівний ліс було оголошено заповідником, хоча перелітки показувалися на очі лише тим, хто, на їхню думку, цього заслуговував: людям щирим, мрійливим і доброзичливим. Ніхто не смів зірвати в тому лісі навіть листочка. Тут дерева ніколи не всихали і не вмирали, бо перелітки дбали про кожне, як господар про дім, збудований його руками. Із легенди, що увійшла до книги «Чарівний ліс» можна довідатись, що перелітки колись були вигнані з Імперії і принесли на землю Королівства кожен по насінинці. Скільки дерев у лісі – стільки й переліток. Вчені нарахували там 11595 буків, дубів і грабів. А птахи та вітер подбали про насіння трав і кущів. У найбільшому дереві жив Король переліток.

До озера провадила гарна дорога, вимощена сріблястими й золотистими плитками, що утворювали візерунок. Раз на рік, ранньої осені, по ній проїжджали король з почтом і мешканці з різних кутків Королівства, щоб подивитись на змагання сміливців, котрі пробували здійснити те, що не вдалось королю Лавзанію, – перепливти озеро і видряпатись на вежу, на вершечку якої сиділа акторка, граючи роль феї. Щоб з ними чогось не сталося, тобто учасники не забились або не втопились у озері, якщо впадуть з вежі, у воді чатували рятівники. Втім, нещасні випадки все одно траплялись.

Із королем на змагання приїжджав і принц Серпень. Він щиро вірив, коли був малим, що у вежі сидить справжня фея, і зняти перстень з її руки – вчинок, гідний лицаря. Не раз вони з Марком тренувались на стінах Академії, обплетених диким виноградом. Марко намагався перетворити камінь у піддатливу м'яку масу, схожу на ту, з якої вони ліпили різні фігурки, кидаючи в окріп, щоб ті ствердли. Серпень боявся зізнатися, що від висоти йому паморочиться в голові, і намагався побороти цей недолік. Втім, потрапити до списку претендентів на перстень Мартисії вони не могли. До цієї гри допускались лише особи від вісімнадцяти років. Та й участь у цьому змаганні не пасувала б, як вважали король та головний архіваріус, їхнім синам. Свого часу їм теж заборонили прилюдно видряпуватись на вежу, то вони й своїм дітям не дозволяли.

Того разу сіявся дрібний дощ, і над озером зависли сиві пасма туману. Марко застудився і лежав удома, а принц мусив показатися перед народом, хоча після доволі суворих правил Академії, де ніхто не робив різниці між королівським сином і сином конюха, він боявся опинитись у центрі уваги. Правда, на святі він міг бути в звичайному студентському вбранні, тільки на голову мав натягнути тоненький золотий обруч.

Отож, Серпень сидів поруч із батьком під балдахіном із королівським штандартом, і дивився, як інші старші хлопці, а то й бородаті чоловіки, без альпіністського причандалля дряпаються по вежі, викладеній із зеленувато-сірого каменю. Він бачив їхні помилки, яких нізащо б не зробив. Глядачі підбадьорливо кричали. На саму фею ніхто не звертав уваги, наче то була лялька, а не жива істота. Слизьке каміння не дозволяло дістатись навіть до половини вежі. Обдираючи руки об виступи, учасники змагань зісковзували й падали у воду, звідки їх сітями виловлювали рятувальники і під глузливий свист публіки відправляли сушитись у спеціальний павільйон.

Серпень дивився на неприступну вершину, де майоріло серпанкове покривало феї, й думав, що їй, напевно, там дуже зимно. Справді, фея Мартисія, тобто акторка Гликера, ніяк не могла дочекатись, коли це все скінчиться. До неї не долинали звуки знизу, зате з вершини вежі вона бачила і дрібну комашню – людей, і Чарівний ліс, а далі – столицю Королівства, поділену на Старе і Нове місто. Вона воліла жити в Новому, цивілізованому, з водяним опаленням і гарячою водою. Для неї це була лише роль, а виступала вона в театрі «Три соколи», щоправда не дуже успішно. Добре, що ніхто з тих авантюристів не претендуватиме на її серце, тільки зніме перстень з руки. Непогана річ, але дуже масивна. І можливо, це не діамант. Гликера відчула, що знову змерзла і руки посиніли. Вона гукнула служницю Тересу, щоб та принесла гарячої кави.

– Ну, як я виглядаю? Ніс не почервонів?

– Боюсь, що вашого чудового личка ніхто сьогодні не побачить. Залишилось тільки троє...

– От і добре, – знизала плечима наша фея. – Нудота!

Вона витягла з шухляди туалетного столика маленьку пляшечку рому й накапала до кави, бо, хоч і мала на собі купу одежі, це почесне висиджування могло б закінчитись хворобою.

«Слабаки! – подумала вона про тих бідолах, що сипались, наче грушки, з гори. – Якщо був би пристойний лицар, я б його поцілувала».

Тим часом Серпень, поруч якого не було Марка, який втримав би його від нерозумного вчинку, вирішив урятувати невдалі змагання. Він тихенько посунувся убік і непомітно вийшов. У школі це одразу б зауважили. Потім, згадавши про королівську гідність, зняв з голови обруч і сховав його за пазуху, під сорочку. В очах простих людей тільки цей обруч робив його вельми поважною особою. Втім, дехто впізнав у ньому принца. У ложі для гостей він помітив трьох крутиголовців, зодягнених у шкіряні куртки з брязкальцями, що їх називали орденами. Їхні очі наче всотували в себе усе довкола. Серпень мерзлякувато повів плечима. Він не міг терпіти цих чужинців, хоча вони не заподіяли йому жодної шкоди. Ненавидів їхню тупу музику, яка увійшла в моду, лискучі авто з затемненими вікнами, а найбільше їхню всюдисущість. Крутиголовці впізнали його і низько вклонились. Хлопця аж пересмикнуло від огиди.

Далі було легше: вийти з кола охорони простіше, ніж увійти до нього. Принц змішався з натовпом і обійшов озеро, відшукавши місце, де майже не було людей. Скинув у кущах куртку з емблемою Академії, визувся. Тепер ніхто не міг би його впізнати здалеку. Туман дозволив Серпню непоміченим увійти в холодну воду озера. Він плив тихо і думав, що матиме шанси, якщо уявить собі, що йти угору – це йти по рівному. Він уже випробовував цей спосіб, прочитавши про нього в книжці для альпіністів.

Хлопця помітили, коли він став дряпатися на перший поверх вежі. Усього їх було сім, і вони поступово звужувалися догори. Рятівники в човнах хотіли завадити йому, але він успішно вибрався на вузенький виступ, намагаючись не дивитись униз. Із цього боку король не міг його бачити. Ліпше, щоб ніхто не бачив, доки він не сягне останніх поверхів. Він не мав номера на спині, як учасники змагань, та й вирішив вибратись на вежу, бо трапилась нагода нарешті випробувати себе. Руки задубіли, ноги так само. Гравці не лізли на вежу босими, щоб не осоромитися перед феєю і вбирались у гарну одежу, яка швидко бруднилась. Обруч врізався в голий живіт, нагадуючи про себе. То була прадавня реліквія його роду, що вінчала русяві, чорняві й руді голови принців та принцес і зараз ніби випромінювала їхні думки. Вони схвалювали його сміливий і зухвалий вчинок.

Останній із гравців звалився додолу, і король, спостерігаючи за цим прикрим видовищем у підзорну трубу, дав наказ припинити змагання. Зрештою, люди добре розважились.

– Ваша величносте, з цього боку ще один. Він уже на п'ятому ярусі...

– Який номер?

– Він без номера.

– Хто його пустив?! Нехай рятувальники пливуть до нього!

– Уже зроблено, Ваша величносте! – відповів Головний розпорядник.

– А де мій син? – похопився король, і щось неприємне торкнулося його серця.

...Марко лежав у ліжку далеко звідси і, хоча й дрімав, раптом відчув небезпеку. Поруч, на столику, стояла дерев'яна скринька з чарівними речами. Він сягнув по кришталеву кульку, загорнуту в клапоть чорного оксамиту й поклав її собі на живіт. Завжди прозора, куля зараз була наповнена сивим туманом, крізь який він не міг нічого розгледіти. Сиволап підгилив її лапою і став качати по ковдрі. Він прокидався миттю.

– Гляди, не розбий! Я ж її приручив... Спробуємо щось інше. Як ти вважаєш, котику?

Сиволап звів очі до стелі, муркнув і ліг на підвіконні. За вікном продовжував падати дощ.

Марко вийняв із скриньки яйце, трохи менше за куряче, й поклав на столику. Яйце поводило себе неспокійно.

– Ми допоможемо йому звідси, Сиволапе. Я так і знав, що він не втерпить. Було б задля чого! Тримайтесь, Ваша Високосте!

У кота спалахнули очі. Він стрибнув на столик і почав стежити за рухами яйця, як стежать за мишею: нерухомо, з розширеними зіницями. Напружені антени вусів ледь тремтіли. Яйце раптом опинилося на краю столика, і кіт спритно впіймав його, затиснувши між передніми лапами.

Принц, який послизнувся за кілька метрів до вершини, відчув, що руки його приклеїлись до каменя.

– А тепер повиси трохи, небоже, щоб знав, як не слухатися! – зловтішно мовив Марко, бо хтозна, що було б, якби він не втрутився. Падіння з такої висоти могло скінчитися поламаними ребрами. Смерть для Марка не існувала. Хлопець був переконаний, що ні він, ні Серпень не можуть загинути безглуздо. Навіть, коли принц геть скидався на мертвого, він не повірив.

Зараз Серпень згадував:

– Я послизнувся і вже знав, що падаю... Але тут якась сила притиснула мене до стіни, і я спинився. Приліпився, як муха до скла. Камінь піді мною став гладеньким і теплим. Я здогадався, що це твої чари. Більше ніхто не зумів би такого. Ти ж перечитав такі чаклунські книжки, яких не було в жодній бібліотеці, крім палацової. Коли я зігрівся, мені стало соромно за мою безпорадність, і врешті я сяк-так подолав решту відстані. Теплий камінь додав мені гнучкості. Коли я вчепився руками за балкон, фея скрикнула від подиву. Я був геть мокрий і брудний, і такий малий порівняно з нею. Вона так одразу й сказала:

– Замалий ти, хлопче! Дай витру носа.

– Якби вона знала, що ти принц, то так не повелася б – зауважив Сиволап, котрий нагодився на середину розповіді.

- Хто б це не був, він заслуговував ввічливості, – дорікнув котові Марко. – Деякі короновані особи не здатні навіть вивчити табличку множення!

– Ти це про мене? – образився кіт. – Я дещо знаю: шість на шість – тридцять шість, п'ять на п'ять – двадцять п'ять, сім на сім – сорок сім. Йой, а може, й не сорок сім... До речі, даремно Ваша Високість шпурнула той перстень в озеро. Вийшло так, ніби фея не віддала його тобі...

– Ти б її бачив! – скривився Серпень. – Товста, стара і розмальована... Марко посміхнувся:

– Як би там не було, але будь-яка фея виявилась би старшою за тебе. Головне не мета, а шлях до неї. Чим ближче до неї підходиш, тим дрібнішою вона тобі здається... Давайте нарешті вечеряти!

– Мені нічого не снилось. Дивно. – сказав Серпень.

15

Вечеря була не надто пишна: сало, хліб, цибуля, грудка сиру й мисочка суниць. Серпень, як колись, відламував маленькі шматочки, щоб Сиволапу легше було жувати, бо в котів зуби дрібні, важко відкушувати від чогось великого.

– Аж не віриться, – мовив Сиволап, – що я можу отак сидіти з вами. Коли я був надворі й розмовляв зі своїм народом, то зрозумів, що найкраще – говорити правду, не ходити манівцями. То я її скажу. Його Величність король Даниїл – хворий і у розпачі. Крутиголовці, по суті, правлять Королівством. Тебе, Серпню, отруїли, і ти проспав до сьогодні. Король ось-ось підпише угоду, яка ще більше зблизить Королівство з Імперією...

– Сиволапе!..

– Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Я б радив вам негайно обговорити ситуацію. Охорона відчуває щось підозріле в місті й довкола печери. Якраз уночі не спить всіляка нечисть. Коли зійде сонце, стане безпечніше.

– Ти справжній король, Сиволапе, – сказав принц. – Даруй, що я не розпізнав цього раніше. Король завжди залишається королем.

– Я хотів розповісти усе поступово, – зітхнув Марко. – Архіваріуси завжди обережні, коли йдеться про свіжі факти. Ми не втратимо часу.

– Нічого страшного. Сон трохи стер мені пам'ять. Пам'ятаю те, що було раніше, але не можу пригадати недавні події. Добре те, що тато живий. А щодо Королівства… Навіть, якщо ми залишимось утрьох, то це і буде Королівство. Ви ж підете зі мною?

Отак почалася довга конфіденційна нарада у Медовій печері, яка для нас поки що залишатиметься таємницею, як завжди, коли йдеться про безпеку держави. Але перед тим за дверима почулося шкряботіння й глухе гарчання.

– То свої, – сказав Сиволап і голосно муркнув.

Із шпари під дверима вигулькнув біло-чорний кіт, якого Люцина кликала Феліксом, але сам себе він називав інакше. У зубах кіт тримав щось сіре й смердюче. Запахло льохом, до якого не заглядали, певно, сотню літ. Фелікс розімкнув щелепи і придавив лапою здобич.

– О, пліснявець! – здивувався Сиволап. – Я ж кожен день тут просушував...

– Це – ворожий агент, Ваша Величносте, – відказав кіт рідною мовою, якої хлопці не розуміли. – Вскочив до печери, ну, я й подумав, що його слід допитати. Передайте принцові, що я вітаю його з Пробудженням.

На знак поваги Фелікс розкрив якнайширше очі й високо підняв хвоста. Сиволап переклав і додав:

– Мої воїни не вчаться розмовляти по-людськи, щоб люди не підслухали їхньої розмови. Цей пліснявець швидко розколеться, бо у нас сухо й тепло. Довго він тут не всидить.

Це трапилось швидше, ніж вони сподівались.

– Я лише виконував наказ! – запищав пліснявець, схожий на здеформовану жабу, що рік просиділа в бочці з цвілими огірками. – Повелитель наказав – іди послухай. Я пішов. Якби не пішов – мені лихо. Тут погано – сухо і гаряче.

– Що ще тобі відомо?

– Нічого – більше нічого!

– Кого ще кликав до себе Повелитель?

– Мене привів довгомудик Лукаш. Сказав, що нас виселять і проженуть на сонце.

– Ото посидь і подумай, що ти мав тут почути. До вогню його поближче! – наказав Сиволап.

Більше з пліснявця нічого не вдалося витягти. Якби їм трапилося упіймати довгомуда, певно, дізналися би більше. Врешті Серпню це набридло і він запропонував:

– Ти, Сиволапе, король, зроби щось!

– Гадаю, цього негідника треба десь замкнути, щоб нас не видав. Я ж казав, що за нами слідкують!

– От і добре. Скажи цьому доблесному охоронцю, що ми дякуємо йому за пильність. Цього буде досить? Бо я не знаю вашого котячого етикету.

– Авжеж, – відповів Сиволап і звернувся до Фелікса, що ні на хвилю не випускав з лап зарюмсаного пліснявця. – Потримай його у якійсь діжечці, поки ми тут. Принц дякує тобі, як і я, за службу. Залишайся нам вірний! А вранці добре відпочинь.

Очі Фелікса радісно засяяли.

– Щасливого полювання! – побажав котячий король.

– Приємного світанку! – відповів Фелікс бадьоро, незважаючи на млість від гидкого запаху, яким просоталось його хутро.

Коли пліснявця нарешті забрали, Сиволап, лукаво примруживши очі, сказав:

– Із плісняви виготовляють навіть ліки.

– Ти – найосвіченіший король котів, Сиволапе, – похвалив Марко.

16

Початок Мортіусового розслідування не можна було назвати вдалим. По-перше, він нічого не довідався, а по-друге, вскочив у халепу. Репортер «Посейбічних і потойбічних новин» ніяк не міг пов'язати дивні події, важливість яких відчував нюхом. Усе через те, що не знав причини. Або, як пишуть у детективах, «кому це вигідно». Йшлося не про гроші, а про репортерську честь, хоча такий вислів – «честь репортера» – звучить якось дико. Репортери живуть за законами джунглів: кради, випрошуй і продавай інформацію. Сам Мортіус не розумів, що він зараз робить. Якась сила пхала його поперед батька в пекло. А чиста чи нечиста, мало виявитися уже згодом.

Отже, на стежці, якою буцімто пройшов лис, сполошилось кілька пташок, що спали в кущах коло своїх пташенят. Однак вони швидко заспокоїлись, бо такі великі люди не схильні грабувати пташині гнізда. Поночі тут ходять інші розбишаки, ховаючись від правосуддя. Звісно, Мортіус не належав до них. Нічним лісом його провадила непереборна цікавість до паранормальних явищ. На шляху до Медової печери, вхід до якої завалився ще за часів цісаря Франца-Йосифа, коли річку пустили під землю, цікавий репортер не помітив ні НЛО, ні вовкулак (дякувати Богу). Лише двійко довгомудиків шмигнуло з поцупленою алюмінієвою виваркою. Гарне вийшло б інтерв'ю, але довгомудиків зі здобиччю краще не чіпати: можуть і побити. Як кажуть юристи, «злочин, скоєний у стані афекту». Та й пожалітись у поліцію на довгомудика це все одно, що пожалітись на чорта, себто на фантастичну істоту. Подібних справ не розглядав жоден світський суд, хоча більшість крадіжок у місті можна було зіпхнути на довгомудиків. Тому приблизно вісімдесят відсотків крадіжок не потрапляли до суду, і судді могли займатися чимось поважнішим, ніж поцупленою білизною з балкона, чи викраденими з кухні баняками. Наприклад, пограбуванням банків.

Зрештою, прогулюватись після дощу було досить приємно, хоча й вогкувато. Іноді слинявці та пліснявці вибирались за такої нагоди цілими гуртами почухати спини об стовбури старих дерев. Це було для них справжнє свято. Вони влаштовували пікніки з сиром за власним рецептом та булочками, запиваючи усе семиденним кефіром. Загалом, милі істоти, хоча й небагаті на розум.

Мортіус уже боявся, що вернеться з порожніми руками. До п'ятниці потрібно було подати матеріал, а фактів катма. А їм із Колобком треба щось їсти. Зарплатні слюсаря вистачало заледве на тиждень. У Мортіуса була заповітна мрія – оселитись у якомусь теплому краї, де джунглі й багато фруктів. Жити з Колобком серед природи і забути назавжди усю цю чортівню, що так приваблює людей. Якби вони познайомились з нею поближче, то більше не захотіли б чути.

Мортіус принюхався, прислухався, але не зауважив нічого особливого. Звісно, він не попхався на відкрите місце, де б його було видно, а присів у кущах. Перемиті зірки блищали у небі, та Мортіус нічого про них не знав. Ніхто не водив його ночами і не показував, де яка зірка. Татусь частіше заглядав у пляшку, ніж у глибини Всесвіту. Зрештою, коли не знаєш імен зірок, їхньої величини та відстані від Землі, можна просто дивитись на них і думати про того, хто цієї миті теж милується зоряним небом. Тигрисик, можливо, зараз дивиться на небо і тихенько муркає собі під ніс, поклавши голову на лапи. Мортіус приклав до очей бінокль, що також належав до його спорядження. Можна було спостерігати за кимось на безпечній віддалі. Об'єктами спостережень репортера завжди були особи підозрілі, а то й небезпечні. Погляд Мортіуса блукав схилами пагорба, а не зоряним небом. Чоловік вважав себе на роботі. Хоча ніч була світла, він не зміг побачити котів-охоронців, котрі давно його помітили і знали, що то за один. Коти рідко про кого бувають схвальної думки. Мортіус, знали вони, тримав дома дуже великого й ледачого кота, якому давно було пора заробляти собі на хліб, тобто ловити мишей. Порядний опікун завжди дасть змогу своєму вихованцю навчитись цієї захоплюючої гри, а не розпещуватиме його. У житті потрібно щось вміти, аби давати собі раду. Тому багато котів утікає від затишку кімнат із м'якими канапами, від ситої їжі та смертельної нудьги. Те, що Мортіус любив свого кота, було йому гарною рекомендацією, але поява репортера в небажаний час і у небажаному місці могла б закінчитися для нього кепсько. Коли на тебе налітає бодай два коти, це вже майже безнадійно, а коли двадцятеро... Мортіусу бракувало вилізти з кущів і пройти в напрямку печери три кроки.

Але тут втрутились темні сили, напавши на нього з тилу: двоє вовкулак із неспокійними навіть у безпечний період очима. Вони поволокли Мортіуса через терня, завдавши непоправної шкоди одежі й тілу, та кинули в лісі просто на землю. Бідолаха, мабуть, знепритомнів від несподіванки й болю. А коли отямився, то побачив напасників, які сиділи рядочком на поваленому стовбурі. У темряві годі було їх роздивитись, але ці два типи, що могли виявитись звичайними бандитами, на жаль, ними не були. Були вбрані досить пристойно, у костюми, не так, як одягаються круті, що навіть поночі носять темні окуляри.

– Та це ж репортер Мортіус! – сказав один із них.

– Не має значення. Велено брати і лисів, і людей.

– Я – репортер. Виконую завдання, – простогнав Мортіус. – У мене є амулет із собачою головою...

– Нічого не знаю. Велено брати усіх. Наказ Повелителя.

– А що, власне, сталося? – поцікавився Мортіус.

– Цікавій Варварі носа одірвали! – відрізав той, що здавався нижчим і молодшим.

– Яка я вам Варвара?! Мені додому треба!

– Авжеж, до маленької дитинки. Чули про твоє малятко!

– О, починається!.. Цей запах крові... – хрипко мовив старший.

– І мені щось нудотно... Ану вставай і йди вперед!

– Хлопці, не треба! – затремтів Мортіус. – Тільки не це!

– Йди та не озирайся! Писака...

– Може, обшукати? Зброю маєш?

– Ні-ні!

– Газовий балончик?

– Та що ви!

– Обшукаємо пізніше. Тут наших багато.

«Ідіоти!» – втішився Мортіус зі своєї маленької перемоги і того, що все-таки його знають як репортера-журналіста. Принаймні, з'явилась надія, що найближчим часом його не вб'ють. А Тигрисик чекає... Серце Мортіуса стислося. Погано, коли в тебе немає друзів, що могли б подбати про твого улюбленця. Мортіус пройшов кільканадцять кроків і почув за собою тріск хмизу. У ніздрі вдарив різкий запах дикого звіра. Він кинувся бігти, не тямлячись від страху, але двоє здоровенних вовків стали перед ним, вищиривши безліч блискучих зубів. З пащек капала голодна слина. «Рефлекс Павлова», – майнуло в голові Мортіуса. Єдине, що він запам'ятав із біології у школі. Більше він не думав, а керувався інстинктом самозахисту. Вихопив із кишені куртки перцевий балончик і спрямував потужні струмені перцю прямо в очі перевертнів. Дике виття супроводжувало його через парк. Він не пам'ятав, коли ще так швидко бігав. Влетівши до квартири, Мортіус прихилився до стіни. Холодний піт заливав йому очі.

– Усе, кінець, – мовив сам до себе Мортіус.

Величезна тінь лягла на стіну. Колобок протиснувся в передпокій і позіхнув. Мортіус обняв його за шию.

– Нам – кінець, – сказав приречено. – Я зробив дурницю, бо переживав за тебе. Зараз перепочину й піду каятися. Може, мені пробачать... Або ми втечемо. Я волію перше. Вони нас і під землею знайдуть...

– Під землею – ні, – озвався м'яким басом Колобок. Спершу Мортіус навіть не звернув уваги на те, що тигр розмовляє по-людськи. – Ми підемо в Королівство. Там я потрібний. Там потрібний ти. Не як репортер - як людина. Я захищу тебе, таточку!

– Що ти сказав?!

– Таточку – сказав. Я буду краще говорити. Ти мене навчиш.

17

– Я розумію, – сказав Марко, – що за один раз ти дізнався стільки поганих новин, скільки ми протягом довгого часу. І ти ще хворий.

– Не хвилюйся, головне – це вибратись звідси.

Усі троє вже втомились. У Марка аж позападали очі. За стінами Медової печери був зовсім чужий світ. Може, не такий ворожий, як Імперія, але й до нього сягали її загребущі руки. Цей світ нічого не знав про Королівство, вважаючи його казкою, вигадкою. Як би там не було, навіть паралельні світи не відгороджені один від одного глухою стіною. Завжди з'являються мандрівники, котрі знаходять стежки до цих світів і вміють берегти таємниці.

Власне, принца Серпня не цікавив світ, до якого він потрапив мимоволі. Хлопець прагнув якнайшвидше опинитися вдома; серце його по черзі займали то гнів, то розпач, то жаль за батьком. Він хотів побачити усе найшвидше на власні очі. У Королівстві давно не було жодної нечисті, окрім крутиголовців, котра б наганяла на людей страх і живилася їхніми почуттями. Марко знав цей світ із книжок і більше нагадував туриста, який іде туди, куди йому вказують путівники, і якого не цікавлять люди, бо він вважає їх усюди однаковими. Зрештою, так воно і є: люди скрізь є добрі й погані. Якщо ж вони живуть у країні, де панують несправедливість і брехня, їм можна лише поспівчувати.

– Треба належно підготуватись, – зауважив Марко. – Я знаю шлях із печери, але він тобі не підходить. Даремно ти зневажаєш магію...

– Знаю, знаю! Хіба ці двері не ведуть з печери?

Серпень встав і пішов відчиняти двері. Натиснув на клямку, штовхнув. А двері – ані руш.

– Може, ти б ще сокирою спробував!

– Дай ключа. Вони замкнені.

Марко потягнувся і встав.

– Якби ти був уважнішим, то помітив би, що там немає дірки для ключа. Пустельник Михей не любив носити ключів і придумав дуже просте рішення. Хлопець легенько подмухав на двері, а тоді натиснув на клямку:

– Ось так.

– А зовсім без чарів не можна? – поцікавився Серпень.

– Ти хочеш, щоб сюди приходили туристи чи крутиголовці?

– Я заходжу без жодних чарів, – сказав Сиволап і продемонстрував, як пролазити через дірку.

Серпень дмухнув на двері й вийшов, не зачиняючи їх. Сиволап почимчикував за ним. Марко лишився. Він пішов у глибину печери, попередньо взявши свічку з собою, знайшов маленький хрестик, видряпаний у пісковику. Потім вернувся за ножем і підважив камінь, замаскований сухою глиною.

– Скучив за мною? – спитав він. – Не уявляєш, як мені тебе бракувало, але я поклявся скористатись тобою, коли поруч буде принц...

Тим часом повернулись Серпень і Сиволап.

– Камінь крихкий, – говорив принц. – Гадаю, нам вдасться розширити отвір. Тут є якийсь інструмент?

– Мушу сказати, що магія потребує менших зусиль, – стріпуючи запорошеними вухами, зауважив кіт, якого жахала сама думка рити землю такими м'якими чутливими лапками. – Ти міг би хоч раз у житті зменшитись тілом, аби пролізти.

– Оцього вже не буде! – скипів принц.

– Ні, то й ні... Пошукаємо інші варіанти.

– Підійдіть сюди! – покликав Марко.

Він розвинув сріблястий потьмянілий шовк, і Серпень з Сиволапом, що вистрибнув на стіл, побачили два короткі двосічні мечі з руків'ями, прикрашеними гербом Королівства. Мечі були зовсім однакові, тільки на одному вирізьблено корону.

– Твій меч! Не віриш, але він і тут знайшов тебе.

– Я пам'ятаю, як він опинявся то під подушкою, то під ліжком, а якось навіть розбив шибку в класній кімнаті. Я думав, це твої штуки...

– Це – справжній меч, навчений майстром Загреєм знаходити господаря в разі небезпеки. Мій меч має найбільшу силу лише тоді, коли твій поруч. Таке замовлення зробили ще наші прадіди. По правді, я волів би діяти самостійно. Яка користь з твого меча, коли ти не міг з нього скористатись? Слава Богу, я й без меча можу діяти на власний розсуд. Наш зв'язок – нерозривний. От тільки, як гадаєш, що буде, коли ми закохаємось в одну й ту саму дівчину?

– Я поступлюсь, – махнув рукою Серпень, не відриваючи очей від свого меча.

– Це, звісно, не моє котяче діло, – кашлянув Сиволап – але в історії можна відшукати багато прикладів, коли лицарі не могли поділити між собою даму, і цілі царства пішли через те з димом. Наприклад, Троянська війна...

Марко засміявся:

– Жінка може пересварити найдоблесніших мужів. Але, гадаю, ми не такі дурні. Інакше б когось із нас на світі не було.

– Кожне покоління чимось різниться від попереднього – сказав Серпень. – Мені було б нудно ступати крок у крок за своїми предками.

– Один із моїх прапрадідів, Амброзій, дуже ретельно вивчав магію, а бабця зналася на травах... Зрештою, зараз це не важливо. Перш, ніж вийти з печери, нам слід згадати техніку двобою. Наші мечі пам'ятають прийоми, а ми ж іще жодного разу не бували в ділі. Серпню, ти пам'ятаєш слова, яких навчив нас Лицар Королівського Меча?

– «Клянусь скористатись мечем лише за крайньої потреби».

– А друге правило?

– «Нападати, щоб захищатись».

– Молодець! А трете?

– Стривай, стривай... Не можу згадати...

– «Нехай меч стане прахом, якщо на нього впаде крапля невинної крові». Це – третє і останнє правило. Власне, ці правила годяться для усіх світів, але майстрам завжди було невигідно заклинати отак мечі. Клієнти вимагали простішого.

– То що, спробуємо? – запропонував Серпень.

– Я буду арбітром, – оголосив кіт. – Мені, правда, більше подобається, коли граються не мечами, а тенісними м'ячами. Тут ця гра не дуже популярна. Понаставляли на тенісних кортах яток з пивом. Що за люди!

18

Мортіус навіть не здивувався, почувши, як тигр розмовляє. Така була в нього професія. До того ж, він вважав Колобка дуже розумним.

Тигр не дав йому часу на роздуми.

– Ідемо вже! Слід остерігатись чужих, ворогів. Я знаю дорогу. Я відчуваю.

– Стривай, треба щось узяти з собою! Як же так...

– Залиш усе! Нічого не потрібно. Ми мусимо йти швидко.

Мортіус відчув, що ноги стали наче з вати. Він дуже яскраво уявив собі, що таке втеча, і її наслідки, якщо їх упіймають. Страшно подумати, що можуть зробити з беззахисним довірливим Колобком прихвосні Повелителя. А то й поліція, якщо зустріне його з тигром на вулиці.

– А може, обійдеться? Я щось збрешу, як завжди...

– Не треба брехати і ходити манівцями. Я піду сам!

– Ну, добре, – зітхнув Мортіус. – Ходімо!

Він замкнув двері на ключ. Треба було подзвонити діду Пилипку. Той мав великий кримінальний досвід і знав, як ховатися. Мортіус панікував. Мортіус боявся. Усеньке життя його повчали, ним командували. Він знав – так буде доки вони з Тигрисиком не опиняться в омріяних джунглях.

Надворі світало. Дехто з нечисті уже повкладався спати в домовини та скрині, а дехто, змінивши нічну личину, вибирався на службу, бо є така нечисть, що справно сплачує податки, житлово-комунальні послуги і займає високі посади. Від неї нікуди не сховаєшся. Якби сісти в літак, чи швидкий потяг... Але з тигром не пустять навіть до трамваю.

Надворі було так мирно й тихо, що Мортіусу аж сльози навернулися від жалю за тим, що він покидає. Хоча покидав він усього лише квартиру й роботу, що не давала справжньої втіхи. Він не встиг навіть розглянутися, як наштовхнувся на бабу Ганьку, двірничиху, що приступала до подвір'я, озброївшись березовим віником. Колобок, щасливий і безтурботний, муркнув до неї. Заспані очі баби Ганьки, що бачила досі тигрів лише по телевізору, стали круглими.

– Доброго ранку! – і собі привітався Мортіус, поквапившись завернути за ріг будинку. Про всяк випадок він заткнув собі вуха.

– Вушка болять, таточку? – співчутливо спитав Колобок, але не почув відповіді.

– Нам не треба потрапляти людям на очі, – тремтячим голосом сказав Мортіус. – Сховаємось он там!

За будинком простягались невеличкі грядки з гарбузами, цибулею, картоплею, а далі починались неторкані людською діяльністю зарості бузини та кропиви. Там Мортіус сів просто на землю.

– А далі куди? – роздратовано спитав він. – Назад дороги немає. Хіба що сказати, ніби бабі Ганьці ти привидівся. Це з кожним може бути, особливо спросоння.

– Я знаю дорогу. Але ти покажи місце, де мене знайшов і став моїм таточком, – неохоче вмощуючись у мокрій кропиві, сказав Колобок. – Мене несла вода, темна, брудна, а потім я вийшов з неї і плакав, доки ти мене не знайшов.

– Тебе хтось кинув у воду?

– Погані, погані крутиголовці!

– Не плач, малий! Усе добре скінчилось. Ходімо!

Звісно, Мортіус пам'ятав це місце: напівзасохла верба з обламаним гіллям. Він писав тоді про духів старих дерев і знайшов у дуплі крихітне тигреня, що тільки-но відсліпло. Воно вже не плакало, таке було змучене. Мортіус тоді подумав: ці люди не мають серця.

– Ось воно.

Тигр спробував просунути в дупло голову, але не зміг. Тоді пропхав лапу і став вигрібати нею сухе листя, пересипане трухлявиною. З'явився невеликий отвір, з якого тягнуло вогкістю. Через нього міг пролізти лише середньо вгодований кіт.

– Горе, горе! – заплакав тигр. – Я з тих пір отакенний виріс. Як же ми потрапимо в Королівство?!

– Я взагалі не чув про жодне Королівство. Вибач, – додав Мортіус.

– Це – інший світ. Це мій любий світ. Я багато їв, багато спав, щоб стати дужим і забрати тебе з собою додому. Я хотів, аби ти жив щасливо, вільно...

– Та ж тебе там хотіли втопити!

– Крутиголовці – не з Королівства. Кругиголовці – з Імперії. Вони прийшли в Королівство, щоб нищити, щоб убивати. Я битимусь з ними!

– Стривай, – спинив його Мортіус. – Ти хочеш, щоб ми воювали?

– Так. Спочатку – війна, а тоді щастя, тоді – добре усім. Ми мусимо потрапити до Королівства!

«От тобі й на! – подумав Мортіус. – Казав же я собі, що відповідати за когось тяжка справа! Позаду Повелитель зі своїми опирями, довгомудами та вовкулаками, а попереду – битва з якимись потворами-крутиголовцями. Я ж ніколи навіть здачі не міг дати як слід».

– Таточку! – озвався благально тигр. – Ти такий мудрий...

– Зовсім я не мудрий!

– Ти такий добрий...

– Неправда! Давай будемо разом думати. Ти приплив сюди. Що то було? Підземна ріка?

– Так, ріка. Погано пахла. Але перед тим була вода краща. Я вчепився у щось... гілку, а потім став падати...

– Зрозуміло... Виходить, річка починається в Королівстві, а потім тече сюди?

– Ні, не та річка! Інша. Я був малий. Не пам'ятаю.

– Але виліз отут?

– Так.

Мортіус приклав вухо до шорсткого понівеченого стовбура й почув гул під землею.

– Тобі пощастило. Я – спеціаліст з каналізації. Я знаю, як потрапити до річки. Тут недалечко є вхід у підземелля.

– Ти ніколи не казав...

– Що не казав?

– Що ти спеціа-ліст з ка-на-лі-зації.

– Соромився. Та нічого... Треба роздобути ліхтар і ще деякі речі. Але крамниці зачинені. Давай трохи подрімаємо, до дев'ятої.

– Як скажеш... Можна до тебе притулитися, таточку?

– Це я скоріше притулюся до тебе, – посміхнувся Мортіус.

– Ти – найкращий у світі!

І тигр миттю заснув.

«Бідолашне безпритульне малятко», – подумав Мортіус, зручно вмощуючись під теплим боком Колобка, і теж заснув, наче на нього дихнув Сон з дитячої пісеньки.

Коли він прокинувся, тіло усе свербіло від укусів мурашок. Було п'ять хвилин по дев'ятій. Якраз відчинилася крамниця господарських речей. У потаємній кишені Мортіус тримав трохи грошей на випадок, коли поночі його перестрінуть бандити і стануть вимагати «грошей або життя». Віддавати життя Мортіус їм не хотів би. У тому Королівстві, певно, інша валюта. Заодно купить щось поїсти. Тигр спав солодко, як у себе на балконі. Жаль було його будити. Нехай поспить дитина.

Ярками та городами Мортіус дістався на сусідню вулицю. Купив ліхтарик, дві свічки, сірники. На решту грошей купив кілограм вареної ковбаси, пакет кефіру й дві булочки, і ще пляшку мінеральної води. Потім зайшов у якимось дивом не розграбовану довгомудами телефонну будку й подзвонив на мобільник діду Пилипку:

– Я щезаю, старий. Можливо, назавжди.

– Якісь проблеми? – поцікавився Пилипко.

– Ще й які! А ти що робиш?

– Пляшки збираю в парку. Знайшов оце книжку і косметичку з різним бабським мотлохом. Без грошей...

– Слухай, діду, я ще зв'яжуся с тобою, як зможу. Тримай язик за зубами. Ти мене не бачив. Ти нічого не помітив?

– Тихо, як на цвинтарі. Тебе що, шукають?

– На жаль, не ті, на кого ти думаєш.

– Ясно. Малий з тобою?

– Так. Бувай!

– Тримай хвіст трубою!

На такій оптимістичній ноті закінчилися наземні справи Мортіуса. Озираючись, він шмигнув у придорожні кущі назустріч пригодам, можливо, дуже небезпечним. Якби не суха верба, що стриміла посеред бур'янів, нелегко було б відшукати Колобка. Чи не прокинувся той, бува, раніше й не пішов його шукати?

На щастя, тигр виріс у тісноті однокімнатної квартири, хоча й з високою стелею, і не міг отак одразу гарцювати на волі. Правда, така воля швидко привела б їх обох до неволі. «Що воно за Королівство, – міркував Мортіус, плутаючись у міцному торішньому бур'яні. – Нема такої країни на карті...» Мортіус чимало чув про паралельні світи, але вони видавались йому населеними всілякими потворами, а не чудовими Тигрисиками. Чи це, бува, не той сон, з якого починаються казкові романи? Прокинешся – і ось тобі твоя кімната, ліжко, карта на стіні замість килима, павутиння по кутках...

Мортіус ляснув себе по чолі, щоб отямитись, – і не отямився. Тигр ходив довкола верби і чухав об стовбур спину, щось лагідно муркочучи. Очі його засяяли, коли побачив Мортіуса:

– Я дякую вербі: вона прихистила мене, вона – добра, вона – дуже гарна...

– Ти думаєш, вона тебе чує?

– Так. Чує. Її коріння росте з Королівства, таточку.

Чи то була якась інша верба, чи Тигрисик умів чаклувати, але дупло зникло, і з'явились нові гілки з молодим листям. Втім, такий поважний чоловік, як колишній репортер «Посейбічних і потойбічних новин», давно уже змирився з новою дійсністю.

– У Королівстві дбають про дерева. Дуже дбають!

Мортіус якось гірко посміхнувся:

– Сподіваюсь побачити це на власні очі. Давай снідати – і в дорогу. Я бачив вхід у підземелля. Тільки перепрошую, там погано пахне.

– Я не боюся, коли погано пахне. Я – великий і дужий.

Останній сніданок у цьому світі тигр із Мортіусом впорали дуже швидко. День обіцяв бути сонячним. Мортіус так і не скинув куртки, щоб не витрусити ненароком того, що туди понапихав. Перцевий балончик він згубив, тікаючи від вовкулак.

Цегляний вхід до підземних галерей, що тягнулися на багато кілометрів, закривали металеві двері з поширеним у місті написом «Вхід заборонений». Для Мортіуса не існувало заборонених входів: він міг увійти і через вікно. Єдине місце, куди йому не можна було потикатись, називалось «Клуб книголюбів», хоча Мортіус любив книги. Він розумів, що під безневинною назвою приховувались якісь дуже темні справи.

На цих дверях висів іржавий замок, але Мортіус мав універсальний ключ до усіх замків, бо в підземеллі було багато дверей, і якби він не вмів їх відчиняти, то не побачив би ніколи сонечка в небі. Йому набридло тягати за собою разом із ящиком інструментів ще й три кілограми ключів різних мастей. Універсальний ключ зробив для нього Хвістик, приятель діда Пилипка, в обмін на старий магнітофон. Хвістик кохався у джазі й мав кримінальне минуле, не менш славне, ніж у Пилипка. Власне, порядні люди не хотіли знатися зі слюсарем, що тричі на день спускається в каналізаційні люки. Мортіус, буваючи як репортер на світських прийомах, не раз мав нагоду посміятись над цими обивателями.

Замок не одразу піддався, бо його відчиняли десь раз на п'ять років, але Мортіус мав із собою пляшечку машинної оливи: необхідний атрибут його обох професій. Життя вимагало від нього бути готовим до несподіванок. Двері зачинилися за людиною і тигром. Колобок спитав:

– Як ти вважаєш, таточку, я – хоробрий?

– Ти ще хоробріший за мене, – запевнив його Мoртiyc.

Він замкнув двері на засув. Одразу стало темніше, хоча світло просочувалося крізь вентиляційні решітки угорі. Коридор, обкладений цеглою, був похилий. Підземелля викопав невідомо хто ще в незапам'ятні часи і, певно, не для того, щоб милуватись підземною рікою, бо тоді вона ще пливла під сонцем, і в ній водилась сила-силенна риби. То вже згодом підземні ходи були прилаштовані до потреб комунальної служби, а щоб ніхто не шукав скарбів, їх частково замурували або прикрили металевими дверима.

Наразі, йти було сухо. Мортіус добре орієнтувався в позначках на стінах, намагався вести Колобка так, щоб тому якнайдовше було комфортно. Далі на них чекало правдиве пекло: темне і смердюче. Тигр довірливо чалапав позад Мортіуса і мовчав. Думав про щось своє. Його м'які лапи ступали нечутно. Мортіус показав йому ніші, повні людських черепів та кісток:

– Дивися, сюди зносили кістки зі старих цвинтарів. Так, як у паризьких катакомбах. Уявляєш, над нами вулиці, будинки, парки... Чути, як їде трамвай. Життя нагорі буяє. І ніхто не думає, що під ним порожні довгі коридори, Ну, майже ніхто...

– Знову двері, – сказав тигр. – Ти їх відчиниш?

– Аякже!

– Який ти сильний, таточку

– Головне тут не сила, а вміння, – поважно мовив, потішений таким щирим виявом захоплення Мортіус. – Тут треба запалити світло. Чекай, я під'єднаю дроти.

Однак світло не з'явилось. Присвітивши ліхтариком, Мортіус виявив, що немає електричних лампочок, хоч за інструкцією вони мали би бути.

– Кляті довгомуди! – вилаявся він.

– Що сталося?

– Лампочки повикручували. Зрештою, вони тут мають сховки краденого. Непогане місце для всіляких темних оборудок. Одного разу я знайшов тут кулемет часів першої світової війни. Це ж треба було сюди приволокти!..

Перед ними стіною постав морок. Ліхтарик ледве освітлював частину вогких сходів, що стрімко вели вниз.

– Не послизнися! – попередив Мортіус, і сам послизнувся, упавши на тигра, що йшов одразу за ним. – Скільки часу йти до твого Королівства, як ти гадаєш?

Тигр висловився дуже точно:

– День-ніч.

– Так не вийде! – вжахнувся Мортіус.

– Я був малий – не знаю іншої дороги. Когось спитаємо.

– Пацюків? Та вони тут завбільшки з доброго бульдога! Я не знаю, про що з ними можна говорити.

– Мова допомоги – одна.

Здавалося, вони спускалися цілу вічність. Потім сходи скінчилися і по обидва боки тягнувся коридор. Стрілка вказувала в напрямі підземної ріки. Усе частіше їм зустрічалися пацюки. Кілька слинявців снідали якимось паскудством. Вони грізно забулькали, попереджуючи, щоб не наближались до них.

– Не бійся, то слинявці. Вони бридкі та й усього. Давай відчинимо ці двері, може, знайдемо щось потрібне.

Мортіус відчинив двері до кімнати, де навіть вціліла лампочка. Тут зберігались мотузки, інструменти, прогумовані плащі й чоботи, навіть була гасова ліхтарка. Під стіною стояла лавка, глянувши на яку Мортіус вирішив:

– Треба перепочити.

Тигр слухняно поклав голову на лапи і миттю заснув. Але Мортіус передумав сідати. Він вибрав найбільший протигаз і взявся прилаштовувати його до особливих потреб Колобка, тобто пообрізав гумову маску так, щоб її можна було начепити на тигра. Бідолашний Колобок навіть не міг уявити, що їх чекатиме за четвертими дверима.

19

Просто над ними, на висоті кільканадцяти метрів, знаходилась штаб-квартира Повелителя. Той, випивши п'ять чашок чорної ефіопської кави, обдзвонював своїх підлеглих. Це міг би зробити й Лукаш, але не годилося залучати слугу до такої поважної справи. Коли Повелитель клав трубку, кожен раз йому хотілося вити від безсилої люті. Його розледащілі підлеглі не мали жодного уявлення про обов'язок і вигадували безліч причин, щоб його не виконати. У когось захворіла теща, хтось проводив серйозні магічні експерименти, а ще когось не відпускали з роботи. Повелитель аж захрип від погроз та вмовлянь.

Він теж не рвався в бій. Романтичне піднесення, коли він у підвалі фехтував сам із собою, швидко згасало. Повелитель теж відчував страх. Які б заманливі перспективи не обіцяли крутиголовці, він знав, що в Королівстві, захопленому Імперією, він теж відчує гніт. Крутиголовці мають більшу силу, і те, що він може зробити з неслухняним вовкулакою, вони зроблять із ним. Бути паном у себе вдома краще, ніж слугою на чужині.

За провал операції відповідати мав Повелитель. Йому не вдалося зіпхнути це на Стронціуса. Старий волів мати чисту роботу коло комп'ютера. Зараз спить собі, як усі опирі. Насмоктався свіжої крові.

Лукаш привіз скло. Двоє довгомудів, що мали склити вікна, тим часом нишпорили на кухні. Лукаш потім відбере в них поцуплене в самого Повелителя. Чим менше мізків у голові, тим легше такою істотою керувати. Це помітили й спеціалісти з менеджменту, але книжок Повелитель намагався не читати. Він знав, що дехто з членів Клубу тишком-нишком почитує, і сьогодні з цього скористався. Ніхто не вміє так добре шантажувати, як нечиста сила.

Через півгодини запеклої боротьби Повелителю вдалося замовити автобус на п'яту годину вечора в похоронному бюро і там же – ще один опівночі. Йому пообіцяли почепити на автобуси таблички з написом «Екскурсія». Влітку таке трапляється часто, бо всі хочуть подорожувати. У бюро вимагали авансу, і Повелитель ще мав туди їхати з грошима. Не міг же він туди послати Лукаша. Досить того, що той поцупив скло з майстерні о шостій годині ранку, майже вдень. Красти автобуси надто ризиковано: автоінспектори чатують на кожному кілометрі й не піддаються жодній магії – ні чорній, ні білій.

Отакими дрібницями мусив займатися Повелитель. Його підлеглих це не дивувало: у такому світі було нелегко вижити і чистим, і нечистим. Повелитель пішов переодягатися, щоб мати вигляд бізнесмена середньої ваги, коли платитиме аванс. Колись він мав секретаря, пристойного молодого відьмака з університетським дипломом, але той емігрував за океан, кажучи, що тут «не життя, а болото». Раз на рік, на свято Всіх святих, надсилав Повелителю листівки. Усе в нього йшло чудово, особливо кар'єра: він став уже молодшим барменом у нічному клубі «Три кілери». Може, там, за океаном, зло себе чуло вільніше, але було воно якесь штучне, «некучеряве», як казала Повелителева бабуся. Вона походила з крутиголовців, але нестямно закохалась у мандрівного чорнокнижника і опинилась у цьому світі. Походження й досі грало велику роль і, можливо, саме йому завдячував Повелитель своїм високим становищем, хоч бабця й вчинила нерозумно.

Домовик був нічною істотою, хоча добудитись його можна було. Повелитель не мав сили це робити і покликав склити вікна довгомудів, що не входили до жодної профспілки. Отже, Повелитель мав свої клопоти, а Мортіус у підземеллі – свої. Перший не переймався скандальною втечею репортера, вважаючи, що дістане того і під землею, що було, до речі, зовсім недалечко. Використає, а тоді позбудеться і Мортіуса, і його домашнього улюбленця. Коли матиме час.

20

А Мортіус переодягнувся у плащ і чоботи, допоміг взутись тигрові, й вони пішли далі. Мортіус з протигазами й сумнівами, а Колобок – з надією на світло наприкінці підземного ходу. Четверті двері вони знайшли не одразу, і за ними їх чекав сюрприз. Тільки Мортіус відімкнув їх і за глянув досередини, як перед його носом пролетіла велика каменюка, зачепила ліхтарик, і той розбився. І, звичайно, погас.

– Що за чортівня! – відсахнувся Мортіус і впав на спину тигра.

– Давай туди не підемо! – запропонував тигр. – Там хтось кидається камінням.

– - Це стеля обвалилася. Все нормально, – заспокоїв його Мортіус і запалив свічку. – Ой, ні, подивися!

Разом із камінням посипалися золоті й срібні монети.

– Ми багаті, Тигрисику! Ура!..

Забувши про небезпеку, Мортіус кинувся вибирати монети з каміння та піску.

– За ці гроші ми можемо купити собі безпеку й поїхати хоч на Канарські острови!

– Ми мусимо знайти Королівство.

– Навіщо нам Королівство, коли в нас купа грошей!

– Ми потрібні там.

– Як скажеш, – зітхнув Мортіус. – Якщо ми не виберемось звідси, гроші будуть непотрібні. А якщо виберемось, то зможемо витратити їх і в Королівстві. Скажімо, влаштуємо притулок для самотніх тварин...

– Крутиголовці люблять гроші.

– Усі їх люблять, Тигрисику! І добрі, й погані люди не можуть без них обійтися. Гроші – це... гроші, – підсумував Мортіус.

Не встигли вони завернути за ріг, як тигр загарчав. Тієї ж миті від стіни відділилась бліда пика і перепинила їм шлях.

– Віддайте гроші! – почули вони замогильний голос, наче за кадром у фільмі жахів. – То гроші благочестивих ченців Ордену Пілігримів до Королівства.

Мортіус оговтався і спробував оборонити щойно знайдений скарб:

– Як не ми, то хтось інший забрав би. Бачу, валяються гроші, чого б їх не підібрати. Якось негарно – золото в бруді й смітті...

– Чуєш, він щось каже про Королівство! – стрепенувся тигр.

– Не поспішайте, шановний! Розкажіть усе по порядку, щоб не вийшло, бува, помилки. Може, то й не ваші гроші... – хитро повів мову колишній репортер, намагаючись отримати побільше інформації. Втім, якби не Колобок, він би розмовляв не так люб'язно. Мортіус завжди був крутий з привидами, вважаючи їх вельми нудними й недорікуватими.

– Я – Макробій, скарбник Ордену. Колись мені відтяли голову, але я не видав місця, де був схований скарб. Віддайте мені його, будь ласка! Я бережу його для тих, хто потрапив у неволю в Імперії. Востаннє ми заплатили викуп за одного поета з Александрії, уже й забув його ім'я, але то було в 1587 році. Сподіваюсь, він живе щасливо...

– Зараз 2002 рік, шановний Макробію. Той поет, напевно, вже помер.

– Так, час минає, але золото не псується.

– Правду кажете, – підтакнув Мортіус. – А скажіть но, лишень, як нам потрапити до Королівства? У нас там справи...

– За дев'ятими воротами, добродію...

– Я – Мортіус. А це – Ко... Ілля. Ну, то куди нам сипати гроші?

– На землю. Я заберу.

Мортіус довго длубався, дістаючи монети з кишень.

– Ось, тридцять одна штука, – зітхнув він, бо аж спітнів, лічачи чужі гроші.

– Усього було п'ятдесят срібних драхм і тридцять п'ять золотих динарів. Решта лишилась там. Ти усе віддав, добрий чоловіче. Нехай буде благословенна ваша путь до Королівства! Якщо знайдете нещасливця, що перебуває в полоні, скажіть йому...

Останні слова привида вони не розчули, мабуть, той втомився. Голова подмухала на купку золота та срібла й розтанула разом із ним.

– Правду хтось казав, – знову зітхнув Мортіус, – легкі гроші легко щезають. А ці щезли просто неймовірно легко... Все одно тут немає крамниці, щоб купити тобі поїсти.

– За дверима – Королівство! – радісно сказав тигр..

І от вони пішли вже навмання, надто збуджені, щоб пильнувати, аби не вчепився Блуд. Таке траплялося з Мортіусом, коли він над чимось замислювався. Ота нечисть, Блуд, вмощувалась на плече і змушувала годинами кружляти підземними лабіринтами. Тигрисикові він, звісно, не признався в цій ганьбі. Задля нього він спустився в кляте підземелля і задля нього віддав чесно знайдені гроші блідій пиці. Мортіус ніколи не лаявся при Колобку, намагався не засмучувати поганими новинами і, певно, віддав би задля нього власне життя. Велика любов оселилась у його серці, відколи він уперше побачив тигренятко в дуплі верби.

А тепер Мортіус навіть повірив, що Королівство знаходиться за дев'ятими дверима, і пильно вдивлявся в стіни, чи немає там наступних. Знову вони то підіймались, то опускались і, певно, обійшли уже під землею усе місто. Врешті, їм вдалося натрапити на двері, що вели в нижні галереї. Там аж кишіло від пацюків. Дивно, але ці величезні почвари з півметровими хвостами ніколи не нападали на Мортіуса, може, тому, що він ділився з ними канапками. Тигр без найменшого страху чалапав за ним, взутий у гумові чоботи з трохи обрізаними халявами і накритий плащем. Хоч якийсь захист від інфекції. Протигазів вони ще не одягали. Звідкись просочувалось свіже повітря. Але глибше, то вже було справжнє пекло, до якого Мортіусу зовсім не хотілось потрапляти. Там жили такі істоти, про яких звичайні люди навіть не здогадувались. Мортіус волів би зустріти ще якогось привида, щоб той сказав, чи правильно вони йдуть.

Раптом тигр вигукнув:

– Я чую запах Королівства! Ось тут.

– Що ти кажеш? Ще має бути троє дверей.

– Я чую!

– Тут нема дверей. Камінь. Чекай, я присвічу... Та нічого тут нема! Сам подивися.

– Це тут.

Тигр почав гніватися і аж ляснув кілька разів хвостом.

– Королівство тут!

– Ми не зрушимо стіну. Певно, двері замурували.

Мортіус водив ліхтаркою по стіні, а тигр за нею очима.

– Ось, – сказав Колобок. – Бачу знак. Перо Фенікса.

– Де?

Справді, від тепла гасової ліхтарки стіна просохла, і на ній проступив кружечок із вирізьбленим пером. Тигр від нетерплячки ледь не тикався в нього носом.

– Двері в Королівстві відчиняють не ключем, а подихом.

Звідки тигр міг це знати? Певно, щось залишилося в пам'яті. Він дмухнув, і камінна плита перекрутилась. Двері відчинились.

21

День розпочався для Люцини не тоді, коли вона хотіла, а значно раніше. Спати самій у хаті, коли немає мами, незатишно й сумно. Фелікс цього не розумів. Була лише восьма година ранку, як пролунав довгий дзвінок у двері. Люцина почула його крізь сон. Сусіди так не дзвонять, і знайомі також. Так настирливо дзвонять поштарі, або ще якісь службові особи. Люцина, перечіпаючись об взуття, побрела до дверей і спитала:

– Хто там?

– Телефонний майстер.

– То не до нас. Дзвоніть до тринадцятої квартири.

– Я дзвонив. Ніхто не відчиняє.

– Тоді грюкайте в двері, – порадила Люцина. – Може, це на них подіє...

– Диви, яка розумна! – розсердився невідомий телефонний майстер, а можливо, й майстри, бо майстри по воді й телефону чомусь полюбляють ходити парами.

Зрештою, то могли бути й грабіжники. Мама радила Люцині говорити про себе у множині й нікому не відчиняти. Але на тім усе скінчилось. Дівчинка впала на ліжко й зарилась лицем у подушку. Але годі було заснути: через хвилину приземлився Фелікс, почав мурчати й завзято місити лапами ковдру. Одразу перед очима Люцини виникнув увесь цей день – день без мами, сірий і безконечний. Ніхто так не нудьгує, як діти чотирнадцяти-шістнадцяти років. Менші хоча б можуть гайнути на вулицю й побитись між собою чи посваритись, або наробити якоїсь шкоди громадському майну, повишкрябувати на стінах усіляку дурню, а то й погані слова. Із них аж пре бажання накоїти лиха. А такі, як Люцина, сидять вдома і чекають, поки їх звідти хтось витягне. Кожен дорослий пам'ятає, що то за вік.

Треба однак поснідати, поприбирати. Можна читати, слухати музику, малювати, а у перервах дивитись у вікно. Кіт заснув, а Люцина знічев'я стала пригадувати, що було вчора увечері й зробила висновок: у неї галюцинації. Певно, від спеки. Усе, що траплялося, чи могло трапитися з людиною, знаходилось тут, поруч. Просто треба було знайти відповідну книжку. Старих книжок у чорних шкіряних палітурках Люцина трохи побоювалась. Коли вона була зовсім маленька, дід сердився, якщо вона стягувала книжки на підлогу, бо не мала сили їх втримати, й казав, що у тих книжках живуть гноми, які не люблять тих, хто не вміє читати. Так можна перелякати на все життя.

Тому Люцина навчилась читати дуже рано. Але, здається, книжкові гноми не люблять ще й тих, хто не розуміє, про що читає. Бува й таке.

Поки Люцина вирішувала, чи не пора їй уже вставати, пролунав знов дзвінок, але на цей раз телефонний. «О ні! – подумала вона. – Не буду вставати. Це ж не міжміський дзвінок». Було двадцять хвилин по восьмій. То злочин турбувати людей о такій порі. Але особа, що телефонувала, була впертою. Їй конче хотілось поговорити саме зараз, негайно. Винний у ранньому візиті телефонного майстра до тринадцятої квартири, Фелікс солодко потягнувся. Тхнуло від нього так, ніби він щонайменше десять років був ув'язнений у підземеллі.

Люцина взяла слухавку й сказала не дуже привітно:

– Слухаю.

– Поклич маму, кицюню, – озвався хрипкий чоловічий голос.

– А хто це?

– Не важливо. Ну, знайомий...

– Щось передати?

– Хіба мама ще не повернулась із гостини?

– Якої гостини?

– А такої, що йдучи з неї вночі через парк, загубила книжечку й косметичку, правда, без грошей і ключів. Недобре, кицюню, класти до косметички ключі від квартири і гроші...

– Слухайте, – обурилась Люцина, – якщо ви хочете поговорити з кицюнею, то мій кіт щойно прийшов. Але він не має звички носити з собою косметичку і начебто не виносить книжок із хати.

Вона поклала слухавку й почала сміятись. Потім пішла на кухню й відчинила холодильник. Стратегічні запаси майже зникли. Доведеться піти щось купити. Зрештою, треба подбати про маму. Вона з відряджень повертається завжди дуже голодна. Знову задзвонив телефон.

– Ідіот! – просичала Люцина й порізала палець об край банки з паштетом.

Вона вважала такий початок дня безглуздим і, можливо, втішилась би, якби хтось повідомив їй, що відучора вона стала причетною до справ Королівства і ось-ось ступить на стежину війни. Врешті, у цьому світі нічого не буває випадкового.

Дівчинка відчинила вікна, випустивши муху, що рвалася на сонечко. Тепер стало чути, як брязкають каструлі на всіх поверхах. Люцина вміла лише смажити картоплю та яешню. Мама могла зварити борщ. Отак вони й жили. І нічого з ними не трапилось. Пиріжки й тістечка можна купити всюди. Мама не могла обійтися без кави, а Люцина отримувала як компенсацію пакетики з капучино, хоча й не пропадала за ним.

Фелікс міг би їй розповісти про справи в Королівстві, але вона ж не розуміла котячої мови. Зрештою, не жінкам відвойовувати Королівство від крутиголовців. Нехай піклуються про дітей та поранених. Мабуть, варто з ним погодитись.

Люцина аж опівдні вийшла з дому. Точніше, її вигнав звідти голод. Не так її, як Феліксів. Чого б ото вештатися цілу ніч і не роздобути собі харчів? Отакі домашні коти... Надворі парило, як перед дощем. У затінку дерев розташувався величенький гурт мам із малими дітьми. Вони вже наварили їсти і тепер командували дітьми або вирішували конфліктні ситуації. Гамір був несамовитий. Звичайне життя влітку на міських подвір'ях. Старші діти дивилися телевізор, чекаючи вечора, коли настане їхня пора сидіти на лавках, бренькаючи на гітарі. Тому Люцина наче випала з часу, відчуваючи, що її поява надворі недоречна. Опівдні ніхто не ходить до крамниці за продуктами. Під палючим сонцем на самотній лавці сидів маленький дідок. Коли Люцина порівнялась із ним, він попросив:

– Підійди-но сюди, дівчинко!

Ніколи не розмовляй з незнайомцями. Але то був знайомий дід, що торгував насінням на трамвайній зупинці і вчора дзвонив по мобільнику.

– Я тут уже дві години чекаю! – дорікнув він. – Кидаєш слухавку, ну, а дверей то би вже напевно не відчинила. І добре зробила б...

– То це ви дзвонили?!

– А хто ж! Ну, не треба було називати тебе «кицюню»... Вибачай, але то єдине ласкаве слово, яке я знаю.

– Ви щось наплутали. Моя мама у відрядженні.

– То ти сама вдома?

– Ні, – про всяк випадок сказала Люцина. Зрештою, з Феліксом вона дійсно була не сама.

– На оцій книжці ваше прізвище. Я знав і твого діда, й бабусю...

Люцина зазирнула в книжку. Там був екслібрис – пташине перо в овалі, однак не її діда, а прадіда, доктора філософії. Але старий не давав їй книжки до рук, і вона не побачила назви.

– Не по-нашому написано, – пояснив дід і витягнув із кишені косметичку з чорної тканини, на якій написано було золотою фарбою єдину літеру – «Г».

– Я її вперше бачу. Але книжка – мого прадіда. Здається, я недавно її бачила.

– Сідай, поговоримо.

Зітхнувши, Люцина сіла на розпечену сонцем лавку.

– Книжка лежала в траві. Я збирав якраз пляшки на своїй, так би мовити, території. Видно, що вона дуже стара. Не годиться в такий папір насіння загортати. Подумав я, що краще її віддати. Здається, у ній блохи завелися від старості...

– Блохи?

– Тільки розкрию книжку, як мене щось наче шпигне: то в шию, то в поперек, то межи очі...

– A-a... – здогадалась Люцина, – то, напевно, книжкові гноми!

– Ти що, знаєш мого друга Мортіуса? Він схибнувся на всякій чортівні і тепер має неприємності по роботі. Забирай, дитино, свою книжечку і більше не губи! То ти вчора їхала в тому трамваї, що з лисом? І наробила там лиха, побила шибки...

Люцина відчула, як їй терпнуть ноги.

– А що? – ледь чутно мовила.

– Я єдиний знаю, що то була ти. Не бійся, нікому не скажу!..

– Як ви можете таке думати?! – аж почервоніла Люцина. – Трамвай просто сам... чхнув. Я тут ні при чім. І не знаю ні вас, ні ваших друзів! Дайте мені спокій!

– Добре, – згодився старий. – Як панночка скажуть! Але я не одному став у пригоді. Якби ти знала, як мене колись боялись! Ех!.. Книжкові гноми, довгомуди, вовкулаки, відьми, слинявці, пліснявці... Не хочу про них чути... Запам'ятай, гірших за людей – нема. Куди не глянь, повилазила всіляка нечисть...

– Породження хворої уяви, – пояснила Люцина. – Я пожартувала про гномів. Мене лякав ними дідусь, щоб я не чіпала дорослих книжок.

– Бач, як мудро заговорила... Вдалася в родину. Таких людей, як твої баба й дідо, нема вже, лишився сам пустоцвіт...

– Мені треба йти, – нагадала Люцина. Їхня розмова привернула увагу бабусь, які тільки й чекали на якусь пригоду, визираючи її цілими днями коло власного під'їзду. – Дякую, але я не губила цієї книжки. Ще вчора я її, здається, бачила вдома. Але це неможливо!..

Вона поклала книжку в торбинку і якось невесело посміхнулась:

– Хіба що сама втекла.

Аж тут повз них пропливла Гортензія в довгій циганській спідниці. Люцина привіталась.

– Честь маю! – зірвав із голови кепку дід. – Мої шанування!

Із очей Гортензії сипнули іскри, й вона щось непривітно буркнула. Коли вона відійшла, дід смачно сплюнув:

– Для таких, як вона, треба тримати дулю в кишені. Знаєш, чому?

– Hi.

– Бо твоя сусідка – відьма, а її мати – відьма, яких ще пошукати. Правда, твоя бабуся давала собі з нею раду.

– Моя бабуся не була чаклункою!

– Хіба я кажу таке? Не люблю це поріддя, і воно мене не любить. Завжди ношу часник із собою.

– Я не боюся відьом, – сказала Люцина. – Вони мені нічого поганого не зробили.

– Як буде треба, то зроблять. Тебе, певно, бабця навчила чогось такого, супроти нечистої сили?

– Та ні...

– Не мусиш розповідати. То, певно, не можна. Йди, я ще посиджу...

Дід хотів натякнути на маленький гонорар, але якось не повертався язик казати про це молодесенькій панночці. Та й було в Люцині щось від її покійної бабусі: навіть коли вона не посміхалась, посмішка світилась у неї всередині. Такі обличчя були в переліток, а ще в деяких людей Королівства. Про це дід Пилипко не міг знати. Хоча для декого він і досі здавався страшнішим від вовкулаки, але такі люди, як Люцинина бабуся, завжди мали над ним владу. Він ніколи не лаявся при них. І тепер Люцина, з якою він заговорив уперше, здобула над ним перемогу, щоправда, не одразу, бо для сімдесятирічного Пилипка вона була нерозумним дитям.

Люцині здавалось, що вона вийшла до крамниці, але насправді – назустріч долі. І пригодам, про які так добре мріяти над книжкою, але рідко коли їх вдається звідати. Коли вона виходила з крамниці, світ устиг перемінитись. Сонце затулила хмара, зник фургон, на якому було написано: «У нас є те, чого ви шукаєте». Продавець заявив, що закінчилось морозиво «Загадка», залишилась лише «Маска». А на порожній облупленій лавці під парканом сиділа Гортензія. Коли вона побачила Люцину, то скривилась і голосно сказала:

– Ой-ой-ой!

– Що сталося? – підбігла до неї дівчинка.

– Ногу підвернула. Або вивихнула. А можливо, й зламала...

Хоча могло статися лише щось одне.

– Я викличу швидку допомогу!

– Поки вона приїде, я встигну померти! Краще допоможи перебинтувати ногу. Це я послизнулася на банановій шкуринці.

– Я... не вмію бинтувати...

– Я сама почну, а ти допоможеш зв'язати тісніше. А потім підемо разом додому. Ти не проти?

Після розмови з дідом Пилипком, який дав однозначну характеристику її сусідам, Люцина була проти, але тільки в думках. У неї в голові крутилась ще й інша думка: що ще сьогодні може трапитись? Вона глянула на годинник. Ще тільки перша година. Отже, трапитись може дуже багато усього.

Якось вони удвох забинтували ногу. Гортензія ойкала лише тоді, коли потрібно було ойкати. Так грім долинає не одразу після спалаху блискавки. Зрештою, Люцина не могла запідозрити, що нога в сусідки не болить. Ніхто при здоровому глузді не стане бинтувати здорову ногу. До того ж, це негарно виглядає. Швидше Гортензія належала до тих страхопудів, що вважають нежить поважною хворобою.

Проводити Гортензію додому було ще важче. Сусідка була і вищою, і товстішою, і без жодного милосердя опиралась на тендітне Люцинине плече. А та ще тримала й торбу з харчами, де на самому споді тихо лежала книжечка. Про книжку вона навіть забула на деякий час. Та про що б вона не була, цікава чи нецікава, але Люцина автоматично стала хранителькою сімейної бібліотеки, як тільки підросла. Тобто вона повинна була не випускати книг із дому, повертати ті, яким вдалося якимось чином зникнути, а також, що траплялося значно частіше, витирати з них пилюку. Не дуже приємно, хоча в такий спосіб Люцина віднаходила на полицях для себе щось цікаве.

Удома, щоб заспокоїтись після вранішніх пригод, дівчинка почала фарбами малювати будинок, який бачила з трамвая, – Клуб книголюбів. Він виходив не таким, яким Люцина бачила його учора. Зараз їй здавалось, що в цього будинку важка доля, як, зрештою, у багатьох старих будинків, які перебудовують до невпізнання, продають, ділять, перефарбовують, або просто залишають на призволяще. У будинках, де ніхто не живе, оселяються привиди. Таке може трапитися з кожним будинком. Та й людина, котра довго живе сама, теж починає розмовляти з собою. Або з котом, якщо їй пощастило мати кота. Невдовзі папір увесь набряк фарбою, наче по ньому пройшовся різнокольоровий дощ, із переважанням зеленого та фіолетового кольорів. Вона мусила почекати, щоб трохи просохло, й тоді згадала про книжку, яку так і не вийняла з торбини. У домі повно словників, то можна буде довідатися хоча б назву книжки.

Але розгорнувши книжку, видрукувану на сірувато-жовтому папері, дівчинка здогадалась, що це тайнопис, а не санскрит чи китайські ієрогліфи. Ближче до кінця книжка була закладена засушеним листочком якоїсь рослини, що усе ще пахнув. У старовинних книжках часто можна знайти пожовклі листи, фотокартки, засушені квіти – речі людей, яких уже давно немає на цьому світі. Запах листочка з Чарівного лісу ставав усе виразнішим: суміш моря, м'яти, лимона, троянди... Люцина вже втомилась переконувати себе, що усе незвичайне – лише витвір її уяви. Бракувало дрібнички, аби вона ступила в інший світ, який не потребує віри, бо насправді існує.

Натомість вона сказала до книжки:

– Що ж мені з тобою робити?

Звісно, покласти на полицю й забути про неї. Люцина ж була майже доросла й розуміла, що іноді потрібне життя, і не одне, щоб розшифрувати тайнопис. Як у книзі Маркеса «Сто років самотності». Але чудовий запах, що йшов від книжки, не дозволяв про неї забути. Як же вона опинилась у парку?..

Люцина повернулася до картини. Тіні дерев робили кімнату напівтемною, і сонячного дня важко було вгадати колір. Фелікс стрибнув на стіл, аж той хитнувся, баночка з чорною фарбою перекинулась.

– Феліксе! – заволала дівчинка. – Що ти накоїв?

Але кіт не дуже цим переймався. Йому не сподобалось, як з ним розмовляють, і він зістрибнув зі столу, перекинувши баночку червоної фарби.

– Тепер пожежа, – сказала Люцина і стала вдивлятися в малюнок. Червона пляма втрапила на вікно мансарди, чи горища. Як казав її вчитель у художній студії пан Тадей, «тут щось є». Але мама може подумати щось інше: «Маленька пожежа через свічку, яку забув погасити домовичок, лягаючи спати». Отакі похмурі фантазії в працівниці дитячого видавництва...

Люцина обернулася, щоб висварити незграбного Фелікса, й побачила, що в того горять очі й тремтить хвіст. Кіт втупився в книжку, яка ворушилась. Люцина аж заклякла від несподіванки. Вона ж тримала цю книжку в руках. Раптом щось ляснуло, і тверді палітурки розчахнулись, наче двері, відкривши для дівчинки з Серединного світу Королівство. Вона побачила крихітного чоловічка з мітелкою в руках, що швидко йшов вздовж рядків титульної сторінки. Мітелкою він змітав тайнопис, і під ним проступали літери тієї мови, якою Люцина розмовляла й читала усе життя. Фелікс завив басом і сховався під канапою. Люцина сама дуже злякалась, бо в її віці якраз починають боятися незрозумілих явищ, які не вдається пояснити науковими методами. Навіть здалеку вона прочитала назву книги:

Енциклопедія Королівства:

Усе, що було, є і, можливо, буде.

УСЕ

– Ox! – аж зітхнула Люцина.

Сторінки книги ненастанно ворушились. Там працювали в поті чола десятки гномів з мітелками. Кіт глухо завивав під канапою, очевидно, переживав за Люцину й запрошував до нього приєднатися.

– Перестань, Феліксе! Це – книжкові гномики...

Нарешті гноми закінчили працювати над текстом і зникли. Люцина навіть не встигла їм подякувати. Істоти, яких вона боялася змалечку, дали їй змогу прочитати цю незвичайну книжку. Навіщо – вона про це зараз не думала. Книжки хочуть, щоб їх читали. Так само як і люди хочуть, аби про них знали.

Дуже обережно Люцина взяла книжку й розгорнула тремтячими руками.

«А – ба – ба – гала – мага», – прочитала вона перше слово, бо усі енциклопедії починаються з літери «А». І да-лі було про нього:

«А-ба-ба-гала-мага дитяче слівце, занесене вітром із Серединного світу, наслідування голосу гуски. Існувало, а можливо, й досі існує видавництво дитячих книжок "А-ба-ба-гала-мага". У Королівстві в давнину це слово вживалося чаклунами для заклинання дітей, що не любили читати. Абабагаламагами іноді називають вчителів читання в першому класі. Вважається, що коли дитина до школи не навчилася вдома читати, то її слід віддати разом з батьками на виховання і навчання абабагаламагам».

– Цікаво! – сказала Люцина і продовжила читати далі. Раптом їй спало на думку, що вона поки що знає про Королівство лише те, що там усі мусять якнайшвидше навчитися читати. Почули б це в її школі! Дехто з Люцининих однокласників і досі читає по складах. Вона ще не знала про Клуб книголюбів. Зрештою, незабаром вона про нього дізнається. Ось так виходить: якби вона не любила читати і не мала вдома бібліотеки, то ніколи б не стала причетною до історії Королівства, й життя у неї було б таке саме нецікаве, як у більшості людей. Отже, випадкового в цьому нічого немає.

Люцина сиділа й читала уголос окремі статті з «Енциклопедії Королівства», щоб Фелікс послухав і нарешті виліз з-під канапи. Проте важко сказати, чи він сприймав усе це так, як вона. Коти дуже обережні у судженнях і виявляють захват лише тоді, коли мають справу з чимось конкретним, наприклад, смаженою печінкою. Звісно, Люцина прочитала йому загальну статтю «Коти в Королівстві», а також «Славетні коти Королівства», де знайшла навіть тезку Фелікса: «Фелікс – син короля котів Сиволапа І, засновника династії. Один із охоронців принца Серпня (див. Лихі часи). Мав особливі заслуги перед Королівством...»

Деякі рядки усе ще були зашифровані. Згодом Люцина довідається чому. Майбутнє не завжди корисно знати.

Дивна книжка, та й годі. Ось що там писали про Серединний світ, тобто світ, у якому жила Люцина:

«Люди у Серединному світі розриваються між лихими і добрими вчинками. Вони хотіли би бути добрими, але не можуть впоратися з численними перешкодами. Ця земля породила багатьох славних мудреців, котрі не раз бували в Королівстві, деякі навіть там залишались. Це вони порадили оточити Королівство невидимим муром, щоб туди не потрапило зло. З часом цей мур втратив свою силу. Королівство відкривало свої Західні й Східні брами для багатьох бажаючих пізнати тутешні звичаї. [...] Люди Серединного світу надто люблять золото і коштовне каміння, задля яких здатні навіть на злочини. Один із їхніх мудреців на ймення Томас Мор зауважив, що якби зникли гроші, не було б воєн, голоду, страждань. Люди були б набагато кращими. А так вони задля грошей нищать і себе, і весь цей чудовий світ, у якому живуть...»

Люцині аж мороз пішов поза спиною від цих слів і здалося, що за нею хтось стежить. Таке трапляється, коли маєш справу з чимось небезпечним. Багатьом людям, певно, дуже не сподобалися б ці слова. Тому книжка й зашифрована. У ній була навіть стаття «Шлях до Королівства», але гноми, не довіряючи Люцині, залишили її нерозшифрованою.

Дівчинка мала підстави непокоїтись. За нею слідкувала стара сусідка-відьма за допомогою магічного люстерка, яке носила в кишені масного фартуха. Поплювавши на нього і витерши хустинкою, вона могла бачити все, що діялося в радіусі п'яти кілометрів. На більшу відстань дзеркальце не тягнуло. Для інших потреб використовувались сучасніші засоби комунікації.

22

Гортензія лежала в спальні з перев'язаною ногою й стогнала. Невдовзі, згідно наказу Повелителя, треба було їхати в Замок. Полагодила телефон на свою голову. Усе залежало від матусі. Якщо та скаже їхати о п'ятій, то Гортензія мусить підвестися навіть зі смертного ложа. Якби це якісь традиційні відьомські гуляння, вона б стерпіла чергове приниження: виставляти на загальний посміх свою недостатню кваліфікованість їй доводилося не раз. Але тут пахло справжньою битвою і навіть жертвами. Стара їхала вночі, а вона о п'ятій годині, певно, для прибирання. Бути невдахою серед відьом ще гірше, ніж бути невдахою серед людей, бо останні ще можуть поспівчувати.

– Яка я нещасна! – простогнала Гортензія. І тут їй сяйнула рятівна думка: випити снодійного; тоді матері не вдасться її добудитись, і вона поїде пізніше. Гортензія вже сягнула рукою до шухляди, але тут до кімнати влетіла розлючена стара.

– Що? Га? – підхопилась Гортензія.

– А те, що ти більше не в Клубі!

– Ну, й добре! – одразу заспокоїлась Гортензія. – Мені там ніколи не подобалось. А чого це ви як Пилип із конопель?

– Ти чому повернула книжку, яку вчора поцупила? Чому не дала мені понюхати?

– Ви не хотіли. І не віддавала я книжки! Я її згубила вночі, коли карета перехилилась. І косметичку теж... Тепер я без косметички...

– І ворону проґавила.

– То вже на мене не вішайте! Я любила цю пташку й не бажала їй зла.

– Тьху на тебе! Тьху, тьху, тьху!

– Не тьхукайте, мамо, мені й так недобре...

– Буде ще гірше! Ти забула, кому служиш? Зараз же йди і вимани книжку в малої. Вона сидить і любісінько читає вголос книжку про Королівство, єдину на всі три світи, де зібрані усі пророцтва...

– Невже? Ви ж її самі не хотіли брати. Вам завжди здається, що я нічого путнього не приношу. Я можу донести на вас Повелителю...

Ці останні слова не образили стару, бо поміж нечистю доносити одне на одного вважається звичайнісінькою річчю. Врешті вони сторгувались на тому, що стара відмаже Гортензію від поїздки, якщо та виманить книжку про Королівство. Сумна та невесела, Гортензія натиснула кнопку дзвінка Люцининої квартири. Нелегко знайти книжку серед стосів інших книжок, коли не вмієш читати.

Люцина саме дочитувала статтю про Серединний світ, коли книжка вирвалась у неї з рук і гномики з мітелками знову взялись за роботу, покриваючи сторінки тайнописом. Може, книжці набридло, що й читають? Та коли в двері подзвонили, дівчинка здогадалась, що усе робилось задля безпеки. Вона швиденько сховала книжку під канапу, на якій спав Фелікс. Мишей у них не було, тому під канапою ніщо не загрожувало «Енциклопедії Королівства». А вже тоді пішла відчиняти, тручи почервонілі від напруження очі.

– То я, Люциночко, – жалібним голосом обізналася Гортензія. Якби її юна сусідка знала, що дві хвилини тому вона пообіцяла вбити її, аби тільки здобути книжку, то, певно, замислилась би над тим, чи відчиняти двері. А вона не тільки відчинила, але й спитала співчутливо:

– Як ваша нога? Дуже болить?

І цим обеззброїла Гортензію. Звісно, вона б не вбивала Люцину, але могла б стати співучасницею вбивства, так легко було її залякати.

– Нога? Так, болить, – Гортензія набрала в рот побільше повітря, і тут їй немилосердно засвербіло в носі.

– Що з вами?

– А-алергія!.. – видихнула сусідка. – На...

Вона ледь не сказала «на книжки».

– Я лежала така хвора, от прийшла попросити в тебе книжечку. Почитати...

– А яку?

– Таку невеличку, щоб у сумочці вміщалась. Коричневу. Я її в тебе вчора бачила...

Стара, що спостерігала за розмовою в чаклунське люстерко, спересердя вдарила кулаком по чавунному баняку, і в голові Гортензії щось луснуло. Вона зойкнула і похитнулась.

– Як називається та книжка?

– Не знаю, забула. Але вона була в передпокої біля телефону.

Фелікс прокинувся і мовчки спостерігав за нелюбою сусідкою. Невже господиня не розуміє, що відьма хоче забрати книжку про Королівство, в якій пишеться про те, що він, Фелікс, стане героєм. І що назріває велика змова проти неї самої. Люди вірять фальшивим словам, не помічаючи чорних думок, що їх супроводжують. Кіт чекав того моменту, коли треба буде стати на захист книжки. Він не поспішав. Як-не-як, у його жилах текла розсудлива і благородна королівська кров.

– Може, ви самі подивитесь? – запропонувала Люцина. Вона хотіла додати, що без маминого дозволу не повинна давати книжки, але щось підказувало їй, що Гортензії потрібна саме «Енциклопедія Королівства». І, мабуть, потрібно чимось поступитись. Правда, сусідка виглядала дивно, наче в неї піднялася температура: лице почервоніло, очі блищать, голос хрипкий.

Як тільки вона це сказала, Гортензія миттю опинилась у передпокої, незважаючи на хвору ногу. Її очі жадібно нишпорили по полицях.

– Знайшла! – радісно писнула вона, вхопила невеличку коричневу книжечку, розчахнула двері й щезла.

Люцина ошелешено застигла, а тоді кинулась за нею. Сусідські двері зачинились перед її носом, і Феліксовим також. На знак протесту кіт почав рвати кігтями дерматин на дверях квартири № 13.

– Ідіотка! – почула Люцина. – Це – телефонний довідник. А ту книжку вона сховала під канапою. Іди й відбери!

– Ти чув, Феліксе? Треба тікати!

Люцина вхопила кота й зачинила власні двері на замок, засув, а тоді ще й на ланцюжок. Дідусь дуже боявся, щоб довгомуди не поцупили книжок. Жарти жартами, але з книжковими гномами вона вже сьогодні зустрілась. Дівчинка позачиняла усі вікна, щоб їх не можна було знадвору відкрити. А тоді в двері подзвонили: один раз, скромно, як це ведеться між вихованими людьми, які не зазіхають на чужу бібліотеку. А потім уже безперервно, як роблять ті, хто загубив ключі, а вдома вже всі сплять. Люцина сиділа, притиснувши до грудей книжку, на яку розпочалося відьомське полювання. Кіт чатував під дверима й голосно нявчав, а коли в двері стали гупати кулаком, ще й завив:

– Ти хочеш, щоб я її впустила? – розсердилась Люцина.

Однак кіт лише підтримував у собі бойовий дух. Він не міг розповісти Люцині геть усе, бо та була замолода для державних таємниць Королівства.

Довгої облоги без запасів їжі вони не витримають. Та й випускати господиню з дому без належної охорони не можна.

Налякана Люцина взагалі не могла ні про що думати. Від безперервного дзенькання нею почало трусити. Якби мама була вдома, цього б не сталося. Мама завжди казала, що вихід можна знайти й у найбезглуздішій ситуації. Не треба панікувати. Вихід через двері був неможливий. Через вікно третього поверху – також. То вихід для котів середньої ваги. Віддати їм книжку? «Ніколи не віддавай книжки людям, які можуть використати їх на лихе», – говорив дідусь.

– Не віддам я тебе, не бійся! – заспокоїла книжку дівчинка. Розгорнула, але там було усе зашифроване. – Треба тебе десь сховати...

Увійшов Фелікс, стурбованим виглядом показуючи, що йому конче і негайно треба вийти. У нього з'явився план, хоча повністю виконати його уже не вдасться.

23

Король Сиволап гострив кігті об дерев'яну лавку, слідкуючи за двобоєм Серпня і Марка, коли пролунав грім, і частина стіни Медової печери раптом зникла. На присутніх війнуло смородом стічних вод. Ніхто не закричав «рятуйте», бо все-таки то були не якісь там звичайні люди, незвиклі до несподіванок. Але й вони трохи розгубились. Хлопці, не випускаючи з рук мечів, а кіт, не ховаючи кігтів, чекали, доки всядеться курява.

Першим із діри в стіні викотився тигр, взутий у гумові чоботи, з накинутим на спину плащем.

– Королівство! – заволав він людською мовою – Моя рідна Батьківщина! Я щасливий!

Хлопців він ще не бачив, а кота й поготів.

– Що ж воно таке? – пробурмотів Сиволап, напружено міркуючи, чи не кинеться ця потвора, чимось схожа на кота, на них. Якщо одразу вчепитися в морду...

І тут він упізнав другого непроханого гостя. То був репортер «Посейбічних і потойбічних новин» Мортіус. Ну, звісно, зі своїм вихованцем, тим лінюхом, над яким сміялися всі довколишні коти. Усе гаразд. Сиволап навіть не розтулив рота, щоб повідомити про це принца і Марка, й спокійно став умиватися.

– Хто це? – пошепки спитав Марко.

Кіт щось муркнув собі під ніс. Мечі теж спокійно реагували на вторгнення. Мортіус вигулькнув з-за спини тигра й спитав:

– Перепрошую, це – Королівство? Вибачте за гамір і пилюку. Ці двері, мабуть, сто років не відчинялись.

– Це не Королівство, шановний, – озвався Марко. – Ви не туди потрапили.

– Я ж казав тобі! – дорікнув репортер Тигрисикові.

– Але ж я чую запах Королівства!

– Вибачте, ми помилились. То підемо далі...

– Стійте! – виступив наперед принц, стискаючи в руці блискучого меча. – Хіба ви не знаєте законів військового часу? Поясніть, хто ви, що ви тут робите. Марку, не дай їм втекти!

– Хлопці, то певно якась гра? – з надією спитав Мортіус. – І Королівство, і ваші мечі, і крутиголовці. Ми вже геть втомились. Нам треба ще знайти кілька дверей. Знаєте, до вчорашнього вечора ми жили спокійно, доки мене не згубила надмірна цікавість до сенсацій. А тепер мусимо з Ко... Іллею втікати до Королівства, де він буцім-то народився. Скажіть, що це гра!..

– Це – особа королівської крові, – шепнув йому тигр. – Будь шанобливий!

– Дозвольте мені! – нарешті розімкнув уста Сиволап. - Я знаю цих двох. Репутація в них така собі. Мортіус працює репортером у газеті й контактує з опирями та відьмаками. Понад усе любить гроші...

– Не понад усе! – заперечив Мортіус. – Гроші нам були потрібні для життя. М'ясо таке дороге, вітаміни...

– Більше ти, таточку, не будеш працювати! У Королівстві працюватиму я! – а тоді звернувся до Сиволапа: – Може, ви мені поясните, шановний, що таке ре-пу-та-ція?

– Репутація – це те, що про тебе думають, – охоче пояснив кіт. – Треба перевірити, чи це не ворожі розвідники.

– Печера зачарована, Сиволапе, – упівголоса мовив Марко. – Ворожий подих не відчинить тут жодних дверей. Оці двоє знають те, чого не знаємо ми. Може, нам слід скористатись цим виходом до підземної ріки. Вона витікає з Королівства. Так буде безпечніше...

– То може бути пастка, – заперечив Серпень – І чи не забагато ти говориш про безпеку? Нам немає чого втрачати.

– Гаразд, ми розкопаємо інший хід і потрапимо до міста, де повно всілякої нечисті, що володіє темними знаннями. Вони слуги Імперії і вже попереджені про наш намір повернутись до Королівства. Мені не впоратися з цією армією відьом, опирів та перевертнів. Ми тільки втратимо час, ховаючись від них. Хай Сиволап скаже...

– На землі – повно очей і вух. А під землею – повно величезних пацюків. Теж буде важко.

– Доведеться битися з пацюками, – засміявся Марко. – Здобудемо перше бойове хрещення. А може, й нема там пацюків. Он ті двоє живі й здорові!..

Хлопець явно схилявся до підземного варіанту. Коли побуваєш у лисячій шкурі, починаєш розуміти, як незатишно бути диким звіром серед людей. Його охопило співчуття до тигра, що виріс між людьми й навчився навіть їхньої мови, не здогадуючись, якими ті можуть бути жорстокими до тварин. Більшість людей вважає, що ті не мають ні душі, ні розуму. Тим часом, жоден звір не зрадив Королівства, не перейшов на бік крутиголовців. Навіть звірі Серединного світу допомагали Королівству, опираючись лише на поклик власного серця. Марко встиг помітити, що цей чоловік з репутацією «так-собі», як висловився дотепний Сиволап, і тигр нерозлучні й ладні віддати один за одного життя. Таке у Серединному світі трапляється дуже рідко.

– Розкажи, як ти сюди потрапив, – звернувся він до тигра.

Мортіус пробурчав:

– Ми лише час гаємо. Краще вже йти шукати оте Королівство, хоч там нині несолодко живеться!

На це Серпень відрізав:

– Ми можемо втратити більше, якщо цей тигр приховує щось від нас!

– Тигрисик ніколи не бреше! – обурився Мортіус. – Де він міг навчитися брехати, коли бачив тільки мене?

24

Те, що Фелікс пішов, трохи образило Люцину. Звідки їй було знати, що той шукає для неї підмогу... Коти не мають звички повідомляти про власні рішення навіть своїх близьких. Дівчинка гарячково думала, куди б їй сховати книжку. Може, у холодильник? Але ж книжкові гномики замерзнуть. До того ж, стара знала, де була книжка під час приходу Гортензії. Тепер Люцина переконалась, що вона справжня відьма.

Нарешті настала тиша. Можливо, сусідки придумують інші хитрощі. Якби книжка знову дозволила себе почитати. У ній мусить бути щось таке, що допомогло б знайти вихід. Не сидіти ж їй тут до завтра й тремтіти від страху. Але мама ще телефонуватиме сьогодні. Разом вони щось придумають. Шкода, що Гортензія забрала телефонну книгу, де були адреси маминих друзів!

Врешті Люцині набридло сидіти отак у бездіяльності й чекати, що хтось її порятує. Вона поклала книжку на подушку, гарненько вкрила ковдрою й сказала:

– Спіть, я щось придумаю!

А сама пішла до вхідних дверей. Вони були міцні, без жодної щілини. Відьми ж вміють перекидатися на жаб, павуків, мишей. Але щоб розпізнати усі їхні підступи, треба довго вчитися. Треба пошукати якісь книжки. У шафі за склом були найцінніші прадідові книги. Однак шафа була замкнена на ключ. Коли в місті настала мода на відьом, Люцина спитала бабцю, що робити, коли відьма захоче заподіяти їй щось лихе. «Не боятися», – відповіла бабуся.

Але тепер Люцина боялась. Один раз їй навіть здалося, ніби за вікном промайнув силует відьми верхи на помелі. На важких томах, оправлених у темну шкіру, виднілись напівстерті написи-назви. Багато було написано латиною, але поміж них Люцина побачила знайомі літери: «Друга подорож Г. Г, до Королівства», «Історія Імперії крутиголовців», «Мудреці Королівства». Дверці не можна було відкрити. Згідно з традицією, мама мала передати Люцині ключ від книжкової шафи, коли їй виповниться двадцять один рік. Але хтозна, що вчинила б Люцина з шафою зараз, якби побачила за склом книжку «Як знешкодити відьму»...

Коли пролунав телефонний дзвінок, вона забула, що то може бути сусідка. Вхопила слухавку й почула писклявий голос Гортензії:

- Люцинко, я помилилась. Взяла не ту книжку...

– Хіба ви не вмієте читати?

– Не вмію.

Тут увірвався скрипучий голос старої:

– Твоя книжка вже виспалася? Хі-хі-хі!..

– Не віддам вам книжки, і все! – вибухнула Люцина й кинула слухавку.

«Господи, вона все бачить! Наче тут скляні стіни...»

Дівчинка вхопила книжку й побігла з нею на кухню. Становище було кепське: ні вийти, ні сховатись. Ані покликати на допомогу. Ніхто ж не повірить.

Не знати, скільки минуло часу. Люцина з тугою дивилася на сонячне подвір'я, де безтурботно бавились діти, і ще гостріше відчувала, яка вона самотня. Розгорнула мовчазну книжку, з якою ні на мить не розлучалась, і взяла до рук рослинку з Королівства, вдихнула запах, але не так, як нюхають звичайну засушену квітку, а з думкою, що ця трава росла в Королівстві. Нічого не трапилось, але їй ніби стало легше на серці.

Дівчинка поклала в торбинку книжку, гаманець, де майже не залишалось грошей, телефонну картку, щітку для волосся і кілька карамельок. Якщо їй вдасться вибратись із квартири, вона подзвонить секретарці в мамине видавництво і, може, та підкаже, де можна заночувати. У кишеню джинсів Люцина поклала зубець прив'ялого часнику. Страх якось минувся. Якщо тихо вийти й швиденько збігти вниз, її не затримають. Вона відімкнула двері й виглянула...

Перед сусідськими дверима сидів добрий десяток котів із розпушеними хвостами й настовбурченою шерстю. Вони одностайно шипіли, демонструючи гострі зуби. З-за прочинених дверей виглядала Гортензія з мітлою й благала:

– Котики хороші, йдіть звідси!

Люцина показала їй язика і помчала вниз. Тепер усе залежало тільки від швидкості. На віддалі кільканадцяти метрів за нею котився непомітний сірий клубок, отже, радіти було передчасно.

25

Фелікс не застав у Медовій печері уже нікого. Охорона теж кудись зникла. Усі кинулися рятувати Королівство. Нікому було рятувати Люцину.

Коли Люцина добігла до трамвайної зупинки, то одразу ж кинулась до діда Пилипка, що дрімав над торбою з соняшниковим насінням.

– У мене хочуть відібрати книжку!

Дід підняв на неї посоловілі очі й пробурмотів:

– У мене відібрали найкращого друга... – і голосно сказав, щоб усі почули: – Нема для канарок насіння. Усе солоне.

– Які ще канарки?! – прошипіла Люцина. – За мною женуться відьми!

У очах діда Пилипка промайнув страх.

– Чого причепилася? Йди собі!

І додав так тихо, що вона й не почула:

– Не бійся...

Тієї ж миті діда скрутив приступ радикуліту.

– Людоньки добрі! – заволав Пилипко. – За що я терплю такі муки?! Мерзну, мокну, а мене ще й ображають всілякі шмаркаті...

Отак, кривляючись, дід непомітно підчепив палицею сірий клубок, підгріб до себе, і придавив торбою з насінням. А Люцина з палаючим від образи лицем побігла вниз трамвайною колією.

26

Мортіус, несподівано знайшовши супутників, аж повеселішав. Міську каналізацію він знав, як своїх п'ять пальців. Забувши про обережність, репортер голосно розмовляв, аж розполохав довколишніх пацюків. Хлопці не насмілювались йому про це сказати. Мортіус розповідав різні трагічні історії про заблудлі душі слюсарів, які не можуть вийти з підземелля, і що ними тут аж кишить. Правда, на щастя, жодної заблудлої душі вони поки що не зустріли. Їм довелося вернутись назад, щоб вдягнути плащі й чоботи та наповнити ліхтарку гасом. Зціпивши зуби, Серпень переконував себе, що, коли цей кошмар закінчиться, він подбає, аби ніколи не бачити Мортіуса, і, якщо буде потрібно, то власними руками насадить для нього джунглі з усіма зручностями. Хоча за що йому така милість...Королі звикли дарувати ласку навіть за те, що їм не заважають виконувати їхні королівські обов'язки. Колобок час від часу ненароком штовхав когось до прірви, а потім довго перепрошував. Тигр, який перепрошує, явище, за інших обставин, можливо, й зворушливе, але всі воліли би мати більш уважного супутника.

Сиволап сидів у Марка на плечі й поводився, як належить королю: мовчав. Іноді просив зупинитись і ставив пахучі мітки, аби його воїни могли їх відшукати в цьому лабіринті. Кіт не покладав на Мортіуса великих сподівань: як-не-як він трохи пожив у цьому місті й бачив не лише мальовничі околиці Медової печери. Про це довго розповідати. Досить того, що в Серединному світі до котів не ставилися з належною пошаною. Він набрав військо зі здебільшого покинутих котів, що не бачили в житті ласки, не чули доброго слова. Щодо Мортіуса, то цей прислужник нечистої сили ще й неправильно виховував свого великого котиська, якому давно пора було жити на волі й піклуватись про себе самого.

Та не тільки Сиволапа мучили сумніви в тому жахливому підземеллі. Серпень також засумував. Відколи прокинувся в незнайомому світі, його не полишала думка, що він зовсім не володіє ситуацією, не орієнтується ні в просторі, ні в часі. Не знає навіть, як повернутись до Королівства, і дозволяє себе вести. Щоб не впасти у відчай, принц намагався згадати славних предків, чиї портрети висіли в Галереї королівського палацу: великого будівничого Генріха Зеленого, котрий перетворив пустелі на сади, Маврикія ІІІ, що видав Декрет про свободу думки й слова, Георгіуса Щасливого, котрий заснував Академію всіх наук... Але чомусь усе заступив образ матері, якої він зовсім не пам'ятав, чия смерть була загадковою не тільки для нього.

Втім, не бойовий дух був зараз потрібний принцові, а ковток свіжого повітря і промінь сонця.

Попереду йшов Мортіус, за ним Марко, тоді Серпень, а тигр то забігав уперед, то плентався позаду. З усіх боків застигла нерухомо темрява, крізь яку пробивалось слабке світло гасової ліхтарки. Кожен крок міг скінчитися падінням у безвість. Нарешті Мортіус, втомлений від власних балачок, зупинився перед входом у справжнє пекло.

– Підземна ріка, – оголосив він. – Між собою ми називаємо її Стіксом, бо в неї стікають усілякі відходи. Не знаю, як колись її називали, але, певно, що якось веселіше.

– Нашу найбільшу ріку називають Райською, – сказав Марко. – На берегах її ростуть апельсини і яблука, а на пагорбах, ближче до сонця, виноградники...

– У цих водах живуть хіба потвори. Одна з них колись вхопила Міська з Сихова, мого напарника. Я нічого не міг вдіяти. Ця тварюка схожа на суміш восьминога і бензопили. Я про це написав, хотів опублікувати в газеті, однак мій матеріал не взяли. Але сказали, щоб я приніс щось правдоподібніше, і що у мене є стиль. Можна сказати, що на берегах Стіксу почалась моя літературна кар'єра. Тигрисик був тоді зовсім крихітний, завбільшки з вашого кота...

Сиволап сердито уп'яв пазурі в Маркове плече.

– А мене за що? – зойкнув той.

– Скажи йому, хай заткне пельку!

– Де ти таких слів навчився? Це – негарно. Він же старший.

На щастя, Сиволапові не довелося робити зауваження, бо Мортіус перейшов до справи:

– Тепер натягніть маски, бо там унизу жодна істота, якщо вона не тутешня і не нечиста сила, не проживе й хвилини.

І став дуже детально пояснювати правила безпеки. Як не дивно, його уважно слухали. Коли усі повдягали протигази, то могли лише говорити бу-бу-бу чи бу-ба-бу. Мортіус відчинив двері універсальним ключем, який серед простого люду називають «відмичкою», і почався спуск до пекла. Єдиним благом було те, що вздовж зацементованих берегів горіли електролампи.

– Бу-бу – бу, – вказав Мортіус на стрімкий чорний потік, що мало означати: «Тут глибина п'ятнадцять метрів».

Будь-кого та химерна процесія, що вервечкою ступала берегом мертвої ріки, могла б налякати до смерті. Але дивовижні істоти, що мешкали в цих водах, боялися лише світла, і якби воно раптом згасло внаслідок короткого замикання, мандрівників миттю б потягнули в глибочінь гібриди восьминога та бензопили. Таке траплялось не один раз. Мортіус знав, чим вони ризикують, але не розумів, задля чого. Єдине його тішило: гуртом веселіше йти. Нехай йому не довіряють, бо він таки наробив багато помилок у житті, однак він володіє необхідною інформацією, і, якщо вони звідси виберуться живі, то, певно, їх не полишать із Тигрисиком напризволяще в Королівстві. Мають вигляд хлопців із порядних родин. Треба усе це витерпіти, щоб знову побачити небо і сонечко. Мортіус звик до клімату підземелля, але діти вже геть знесилились. Доведеться скористатись гостинністю Стронціуса.

Така божевільна ідея піти в лігво найповажнішого опиря, крім того, головного стратега кампанії проти принца Серпня, могла спасти на думку лише тому, хто не знав, що поруч із ним йде той самий принц Серпень, полювання на якого розпочалося минулої ночі. Він прихопив цих хлопців із котом, не знаючи, що то за одні. Просто Мортіус знав, що удень опир спить, як невинне дитя, і не раз приходив сюди пограти в різні забавки на комп'ютері. Мортіус дуже ризикував і міг би поплатитися власною кров'ю, якби опир раптом прокинувся. Але комп'ютер, то така штука, що примушує забути про все на світі. Особливо, коли Мортіус дірвався до Вампірнету.

Нарешті він побачив ковані двері Стронцієвих апартаментів із знайомим усім мешканцям Серединного світу знаком – черепом зі схрещеними кістками. Чомусь на людей цей знак діє безвідмовно: ніхто не посмів би відчинити ті двері, а якби й знайшовся якийсь навіжений, то подумав би, що втрапив до могильного склепу.

Мортіус дав знак зупинитись і сказав:

– Бу-ба-бу!

Що означало: «Прошу заходити!»

І відчинив двері. Стягнув із себе протигаз:

– Тут є вентиляція. Можна дихати. Але тихо – господар спить!

27

Стронціус мав би ще довго спати, згідно з його природою. Зате в резиденції Повелителя ніхто не спав. Сам Повелитель сидів на телефоні, збираючи докупи свою недисципліновану команду. Лукаш затирав замазкою щілини між віконними шибами і, здається, нічим не переймався. Довгомуди оживають тільки тоді, коли на обрії заявляється якась здобич. Домовик Спрячик саме прокинувся і відчув, що у серце його увійшло літо. Він врубав «Леді Джейн», щоб закріпити це відчуття, а тоді зірвався на ноги з криком:

– Йес!

Відірвав чотири аркушики настільного календаря і перед ним в усій красі постало: «1 червня». Тоді повкидав у наплічник кілька найулюбленіших касет, банку абрикосового джему, пакетик зіллячка, дві пари шкарпеток, светр, сорочку й збіг до кухні, тримаючи в одній руці календар. Почав готувати собі каву. Вершків не було, і він подався на запах Лукаша.

– Де мої вершки?

– Звідки мені знати? Відчепися!

– Учора було ще півбанки.

– Краще б допоміг!

– Де мої вершки, злодюго?!

Тут уже Лукаш образився:

– Я не злодюга!

– То твої приятелі злодюги. Ти що, не знаєш, що я не можу пити кави без вершків?

– Іди собі купи.

– У ме-не не-ма-є часу! – по складах прокричав Спрячик. – Я йду у відпустку!

І зрозумівши, що від цього тупого довгомуда нічого не отримає, пішов просто до Повелителя, розмахуючи календарем.

– Ну от! – з порога заявив Спрячик. – Якась падлюка поцупила вершки, і я не можу випити кави!

– Не заважай! – буркнув Повелитель і продовжив телефонну розмову: – Так, рівно о п'ятій біля похоронного бюро. Не запізнюватися!

– Хтось врізав дуба? – поцікавився домовик.

– То ти хочеш вершків?

– Хочу!

Повелитель підійшов до сейфа, схованого за картиною, що зображала тонучий корабель, і набрав код. Тільки так можна було вберегти від довгомудів найпотрібніші в господарстві речі: голки, нитки, ножиці і таке інше. Витяг звідти банку сухих вершків «Кремона».

– Бери. Але принеси назад.

– Звісно. Я йду у відпустку з сьогоднішнього вечора.

– Стривай, та ще ж не перше червня!

Спрячик тицьнув йому межи очі календар.

– Не може бути!

– Час летить швидко, – мрійливо сказав домовик. – Мине зима, весна, почнеться літо. Мандрівки автостопом, розмови біля багаття, рок-концерти під зоряним небом...У цьому сенс життя – у розкоші спілкування...

– Я вже по самі зав'язки ситий спілкуванням!

– Візьміть відпустку. Годі скніти серед чотирьох стін!

– Не можу, Спрячику. Сьогодні вночі виїжджаю до Замку в справах.

– Я теж їду. Вип'ю кави – і гайда!

– О п'ятій буде автобус, ти чув. Везтиме наших до Замку. Можеш під'їхати. Лукаш тебе відвезе до похоронного бюро.

– О'кей!

– Ну, то йди. Бажаю гарно відпочити.

– Чекайте поштівок!

– На, тримай... –Повелитель витяг із кишені кілька зелених банкнот.

– Ви дуже щедрий, господарю! – лукаво вклонився домовик.

У салоні глухо завив Лукаш. Він роздер палець об цвях. А може, йому теж хотілось у відпустку. Але довгомуди не є членами профспілки, і тому ніхто з ними не церемониться. Якось домовик страйкував два дні: не прибирав і понаносив звідусіль павуків. Удруге Повелитель би не пережив такого. Коли домовик гнівається – оселі кінець. Спрячик пережив тут багатьох господарів і знав, як тримати їх у послуху. Якби це було в мирний час, Повелитель дорікнув би домовику за шахрайство, але зараз він почував себе, як сержант, котрого збудили серед ночі й наказали командувати армією. Але нормального війська в Повелителя не було: зграя лицедіїв, скигліїв і мародерів, до того ж неосвічена. Зрештою, останнє слово завжди за дурнем. На цьому Повелитель збирався заснувати перемогу. Принц Август наче крізь землю провалився. Власне, він звідти й не виходив. Усі ці роки вони займались, за вказівками крутиголовців, спаленням книг, замість того, щоб бодай трохи навчитись військових хитрощів. А без них не допоможе жодна магія. Порубають Повелителеве воїнство на капусту. Біс із ним, але за поразку його вкинуть до Піщаної Ями, найстрашнішої в'язниці Імперії. Щогодини йому посилали повідомлення, чи знайдено принца? «Ми над цим працюємо», – відповідав Повелитель.

28

Такі самі повідомлення отримував електронною поштою і фон Стронціус, що мирно спав собі на перині в домовині, оббитій зсередини чорним атласом, для затишку вкрившись віком на завісах. А тим часом у його лігві порядкували непрохані гості.

– Це що? – спитав Колобок, відчинивши лапою холодильник.

– Стронцієві харчі.

– А вони смачні? – ковтнув слину тигр.

– Якщо їх покуштуєш, то станеш таким, як він.

– А який він?

Мортіус підвів тигра до Стронцієвого ложа, підняв віко. Опир лежав із напіврозтуленим ротом; лице заросло чорною щетиною.

Тигр позадкував:

– Страшний!..

Сиволап спостерігав за усім з кривою посмішкою, але не коментував. Серпень і Марко з цікавістю роззиралися довкола. Такого вони ще не бачили. Меч принца вдарив по якомусь шкуратяному постолу, що підкрадався до прибульців. Той з гарчанням зарився в купу мотлоху.

– Що за чортівня?

– Старовинна колекція знарядь тортур, – пояснив всюдисущий Мортіус. – Дуже цінна.

– Що може бути цінного в тортурах? Увесь цей непотріб треба знищити.

– Гадаю, людям треба знати, що робили їхні предки.

– Навіщо?

– Ми з іншого світу, Мортіусе, – втрутився в розмову Марко. – Якщо ті штуки потраплять до рук крутиголовців, то погана така пам'ять!

– Може, й так, – згодився Мортіус. – Але ми тут таємно і мусимо залишити усе так, як є. Інакше Стронціус за нами поженеться.

– У нас є мечі.

– Синку, ти хоч знаєш, як боротись з опирями?

– У Королівстві немає опирів.

– Оце так вояки! Та їх тут аж кишить. Стривайте, я пошукаю у Вампірнеті...

– «Привіт, волоцюги! Привіт, Мортіусе! – спалахнув монітор комп'ютера. – Як ся маєте?»

– А у вас є комп'ютери? – поцікавився Мортіус.

– Є, але трохи інші, – пояснив Марко. – У нас на кожному комп'ютері написано: «Тут є все, крім твого власного розуму». Ану, я спробую...

Він підсів до комп'ютера й набрав:

«Привіт».

«Хто ви?»

«Друзі, про яких слід мовчати».

«Друзі Мортіуса?»

«Так».

«Що вам треба?»

«Доступ до Вампірнету. Нас цікавить, як знешкодити опирів».

«Ти серйозно, вилупку?» – а далі Тосик видав зовсім незрозумілі слова.

Мортіус злякався:

– Треба звідти вимітатись! А то він зараз ще зарепетує і збудить старого.

– Зачекайте! – спинив його принц. Спробуємо поговорити з ним інакше. Він сів замість Марка і набрав:

«Вибач. Ми не збираємось кривдити твого господаря. Ми в небезпеці. На нас можуть напасти в іншому місці»

«Доступу немає. Введіть пароль».

– Хлопці! Є давні способи: осиковий кілок і часник. Але не чіпайте старого. Він вам нічого поганого не зробив.

– Я читав про це, – згадав Марко. Але не вірю, щоб це дуже допомагало. Щось, як ви кажете, опирів не меншає.

– Зло важко розпізнати, – пояснив Мортіус. – Буває, нізащо не подумаєш про чоловіка, що він п'є тільки кров, доки не зустрінешся з ним поночі. Так само й з відьмами: доки не побачиш їх верхи на помелі. Якби ми знали пароль... Раніше його не було, присягаюся...

І тут озвався комп'ютер:

«Зіграйте зі мною в гру. Може, я згадаю пароль».

– Я б йому не довіряв, – застеріг Мортіус. – То правда, що тутешній клімат зіпсував Тосиків характер, але він і Стронціус жити один без одного не можуть.

Комп'ютер врешті почав вмовляти:

«Цікава гра. Дуже цікава. Називається "Шлях до Королівства". Пройдіть хоча б два рівні, а там побачимо. Господар ще про неї не знає. Сьогодні надійшла».

«Скільки це триватиме?» – спитав принц.

«Хвилин п'ятнадцять».

«Гаразд».

– Тут щось не так! – попередив Мортіус.

Марко посміхнувся:

– Хіба його переконаєш! Зрештою, це – машина, досить застаріла до того ж.

Принц розпочав гру. Сиволап вмостився в нього на колінах. Він був ще азартніший за господаря.

Спочатку треба було обрати дорогу в лісі: зліва, справа чи посередині. Серпень, як усі лицарі, обрав прямий шлях. Далі серед однакових дерев він мав знайти одне, у дуплі якого було три речі. Дозволялося взяти з собою лише одну: ніж, ключ чи яйце. Серпень вибрав ключ.

«Чудовий вибір!», – похвалив комп'ютер і тут же влаштував пастку: яму, прикриту гіллям.

«Що будеш робити?»

«Покличу друзів».

І одразу ж над ямою з'явилась рука, що кинула мотузку.

Після того Серпня оточили страшні істоти з собачими головами, ціле військо. Добре, що він не почав тікати, бо то виявились не справжні песиголовці, а тіні, що розсипалися від доторку його блискучого меча. Шлях був вільний. Час виходити на наступний рівень.

– Примітивно, – сказав Серпень, відкинувшись на спинку крісла.

– Грай далі, – нетерпляче засовався кіт.

На обрії з'явився Замок, до якого треба було потрапити. Ключ, що його було знайдено в дуплі дерева, не відчиняв воріт. Довелося лізти по стіні, обвитій диким виноградом.

– Тобі це не вперше, – шпигнув принца Марко. – На цей раз маєш впоратися без чарів.

У Замку не було жодної живої душі. Лише безконечні порожні коридори. Покружлявши ними, Серпень спустився в підземелля, де було нагромаджено повно скринь із золотом та сріблом, до яких Мортіус був не зовсім байдужий.

– Візьми золото, підкупиш вартових, – запропонував він Серпню.

Принц ткнув мечем у купу золота, й воно перетворилося на сухе листя. Увесь підвал заповнився ним. Поки Серпень намагався звідси вибратися, чиясь кістлява рука вихопила в нього з кишені ключа і зникла. Перед Серпнем з'явились двері. Він зробив те, чого навчився в Медовій печері: подмухав на них. Почувся тріск і шипіння.

– Ви тільки подивіться! – вигукнув Марко.

Увесь монітор вкрився глибокими тріщинами. Екран погас.

– Догрався, – невдоволено сказав кіт.

– У підземеллі – то не була гра. Я діяв так, ніби був там насправді.

– Тебе взагалі не варто підпускати до комп'ютера. Зіпсував чуже майно. Зрештою, туди йому дорога, тому Вампірнету! Ця віртуальна реальність здатна довести людину до божевілля...

Серпень важко дихав.

– Що з тобою?

– Я відчув, що за тими дверима. Там – щось вороже, холодне, наче смерть.

– Бо то двері не в Королівство, отямся! – поплескав його по щоках Марко.

– Великий Льох... Королівство зараз – це Великий Льох, у якому тихо й страшно. Королівство уже не охороняє своїх, бо немає кого охороняти...

– Я тебе не розумію.

– Що ми робитимемо в цьому Льоху, Марку? Скажи мені! Навіщо взагалі туди йти?

Усі заніміли. Навіть тигр із стільцем-підступцем, що бавились, лякаючи одне одного. А тоді Марко відповів:

– Врятуємо твого батька від ганьби. Навіть, якщо не вдасться врятувати Королівство.

29

Сонце пекло немилосердно, але Люцина на нього не зважала. Вона бігла вниз вулицею, повз будинки, де жили люди, однак серед них не було нікого, хто допоміг би їй сховатись чи дати розумну пораду. Відьми можуть зробити з нею що завгодно, навіть перетворити на жабу чи осліпити. Звісно, вона поводилась пристойно – не кричала, не плакала. Була вже величенька панночка, але й таким потрібні мама й кімната, де за ними ніхто не підглядатиме. Стало більше людей, а не тільки машин, і вона звернула в бічну вулицю, потім знову, сподіваючись, що запах бензину, собак, розігрітого асфальту і відцвітаючого жасмину зіб'є Гортензію та її матусю зі сліду, а крони дерев сховають від повітряних шпигунів.

Люцина почувала себе зовсім беззахисною. Її ніхто в житті не переслідував, не кривдив, не намагався обікрасти. Вони з мамою жили на околиці, де люди знають один одного в обличчя, де одразу помічають чужого. А коли довкола незнайомі люди, то не знаєш, чого від них чекати. Люцина не помічала власної самотності, бо то не була справжня самотність: мама, книжки, Фелікс, однокласники. Але буває страшніше: коли ти сам на сам опиняєшся з лихом, злом, небезпекою.

Дівчинка сіла на лавку біля якогось під'їзду, щоб трохи перепочити і вирішити, як їй діяти далі, бо не можна без кінця тікати. Місто, хоча й велике, але колись вона вийде за його межі. Треба було когось знайти, але вона не мала телефонної книжки. Пам'ятала лише телефон маминої роботи. Треба буде знайти якийсь автомат, поки на неї не подіяли відьомські чари й не відібрали пам'ять. Стара відьма, напевно, чаклує над телефонною книжкою. Видима загроза начебто зникла, бо Люцина опинилась досить далеко, але залишалась невидима. На лавку сів горобець, що одразу викликало у неї підозру.

– Може, ти відьма? – звернулася до нього Люцина. – Дай мені спокій!

Горобець образився і полетів собі геть.

Чорний пудель вибіг із кущів і почав чухатися від бліх.

– А може, ти – відьма? Стільки років, Гортензіє, ми були сусідами, а тепер ти хочеш мене вбити через книжку. Якщо ви не вмієте читати, то навіщо вам вона?

Слідом за пуделем із кущів вискочив хлопчисько років дванадцяти. Він не міг бути відьмою, бо очі мав злі, але сірі. У відьом – чорні очі.

Хлопець покрутив пальцем біля лоба:

– Ти що, ненормальна? Чого вчепилася до мого пса? Ану геть з моєї лавки! То мій будинок!

Ще трохи, й він би наскочив на неї з кулаками. Хлопці в такому віці завжди якісь дурнуваті: лізуть битися, кидаються камінцями. Люцина навіть не відповіла. Спокійно встала й пішла.

– Дура!

– Крутиголовець нещасний! – процідила зневажливо Люцина.

Навіть посидіти не можна. Зрештою, вона поводила себе не дуже розумно. Збоку її розмова з псом здавалась, мабуть, дуже дивною. Добре, що ні пес, ні горобець не мали нічого спільного з її сусідками.

Люцина забрела в таке місце, де не було жодного нормального телефону-автомата: якісь недоламані каліки, що ніби побували в шлунку акули. Врешті вона опинилась на вулиці, де було повно крамниць і нарешті відшукала справний таксофон. Вона набрала номер приймальні видавництва, хоч, власне, там і не було приймальні: дві малесенькі кімнатки от і все дитяче видавництво. І безліч запакованих і розпакованих книжок з малюнками, котрі мама повинна була намістити в добрих людей. Як ото господарі хочуть віддати кошенят у добрі руки. У обох випадках це справа нелегка.

Ніхто не відповідав. Люцина глянула на годинник: рівно п'ята. Треба було з дому дзвонити, коли ще був час. У дівчинки набігли на очі сльози: як уже не щастить, то не щастить. Повз неї проїхав трамвай з написом «Мертвий свідок». Не знати чому, але це викликало в неї напад сміху. Аж люди почали озиратись. Хіба можна так називати трамваї?!

– Так, – сказала вона собі, коли перестала сміятись. – Я можу викинути цю книжку в сміття й спокійно повернутись додому. Хтось здасть її потім у пункт прийому макулатури, де її ніхто не читатиме. Може, справді так зробити і навіки забути про Королівство?

Але тут вона згадала про книжкових гномів, таких чистеньких, охайних. Як то їм буде серед бананових шкуринок, недоїдених пиріжків і обгорток від морозива? Мама б не схвалила її вчинку. Вона так любить книжки, піклується про них, як про рідних дітей...

У склі вітрини перед нею з'явилось бридке лице старої відьми, що весело посміхалась. Люцина знову кинулась бігти та раптом спинилась. Недалеко ж вона забігла... Треба їхати, а не бігти. Дівчинка перейшла на протилежний бік вулиці й стала на автобусній зупинці. Над'їхав невеликий жовтий автобус. Люцина розпачливо замахала руками, і він зупинився. Не можна сідати в незнайому легкову машину, але у міський автобус можна.

30

Надягаючи на Колобка протигаз, Мортіус спитав:

– А ви б могли загнати осиковий кілок у серце Стронціуса?

Хлопці подивились на нього з таким жахом, що Мортіус аж засміявся:

– А Баффі, переможниця вампірів, робила це залюбки. Та й опирі не церемоняться, коли їм забагнеться свіженької крові. Це ж їхня єдина їжа. Якби вас притиснули, може б ви не були такі милосердні...

– А вас притискали? – поцікавився Марко.

– Хлопці, а хто ж тоді буде про них писати?

– Ви що, їх вихваляєте?

– Та ні, нагадую людям про їхнє існування. Зрештою, то хвороба, навіть заразна – бути опирем. Я вже усього набачився! Люди роблять часом ще гірші речі: убивають задля втіхи, катують... Бачите ці причандалля? Вони мені здаються й досі спраглими людського болю й крові, даруйте за пишномовство. А колись це просто були дерева в лісі. Отакі метаморфози бувають на світі! Ну, то як, підемо?

– Час іти, – згодився принц, вдягаючи протигаз.

– Але й ти, хлопче, утворив! Позбавив Вампірнету старенького опиря. У наш час інформація – це все. Хоч ми й тут наслідили, але Тосик мовчатиме як риба.

– Навряд, чи вдасться його полагодити. Системне непорозуміння могло зруйнувати процесор, – пояснив Марко.

– Нічого, Стронціус купить собі інший, – втішив його Мортіус. – Він дуже багатий.

Стілець-підступець хотів шмигнути за ними слідом, але Мортіус спритно зачинив двері. Тигр невдоволено сказав:

– Бу-бу-бу!

Мортіус тільки розвів руками.

Вони знову пішли берегом мертвої ріки, але невдовзі змушені були піднятися на верхню галерею, бо ніде не горіло світло. «Близько вихід, – з полегшенням подумав Мортіус, – раз тут попорядкували довгомуди». Ще трохи – і вони скинули протигази. Мортіус дбайливо сховав їх у комірці. Скоро будуть двері. Але не до Королівства. Просто двері до сонця й свіжого повітря.

– Куди ти нас привів?! – накинувся на Мортіуса Серпень.

– Не знаю, – щиро зізнався той і став визувати Колобка з гумових чобіт. Тигр знеможено повалився на землю.

31

Люцина впала на переднє вільне сидіння й на мить заплющила очі, ніби хотіла сховатись від переслідувачів. Потім згадала, що треба заплатити за проїзд і вийняла з гаманця кілька дрібних монет. Водій виявився дуже спритним чолов'ягою. Як тільки монети опинились у дівчинки на долоні, довга волохата рука змела їх звідти і вручила натомість квиток. Він був не дуже чистий і пожмаканий, до того ж завеликий, як на квиток міського маршруту. Тому Люцина звернула на нього увагу. На папірці чомусь було написано:

Сеанс чорної магії. Шоу клептоманів.

У приміщенні клубу книголюбів.

Далі була дата: «1 листопада». Без вказаного року. Або це вже було, або колись буде. Тому Люцина вирішила потім не викидати цей дивний квиток.

Їй все одно було, куди їхати, тільки подалі. Коли стемніє, вона тихенько повернеться додому і сидітиме в темряві. Нарешті вона відчула себе в безпеці. Водій скаже, коли буде кінцева зупинка. На неї навіть найшла дрімота. Раптом щось ззаду смикнуло її за волосся й пропищало:

– Така мала, а вже відьма? А може, вовкулака?

Звичайно, Люцина подумала, що це їй сниться, і нічого не відповіла.

– Можна сісти біля тебе? Згаємо час...

І не чекаючи дозволу, хтось гупнув на вільне місце коло неї.

– Привіт! Я – Спрячик. Їду у відпустку. Ти любиш «Пінк Флойд»?

– Мамо! – прошепотіла Люцина.

Хоч те, що вона побачила, зовсім не було страшним. Досить приємний на вигляд домовичок у джинсах і білій панамці. Але вона зірвалась на ноги і обернулась. Посеред автобусного салону було підвищення, заставлене клунками з харчами, а довкола сиділи волохаті страховиська упереміж із жінками, одягненими в якесь мальовниче дрантя. Вони побачили Люцину й збуджено загомоніли:

– Чужа, чужа! Хто дозволив брати лівих пасажирів?

Домовик смикнув Люцину за сорочку:

– Влипла ти, мала! Зараз вони тебе з'їдять!

Звісно, так лякають лише малих дітей, але дівчинка й так була налякана. У цьому автобусі їхали незначні представники нечистої сили: довгомуди, відьми, пліснявці та слинявці. Гортензія теж мала їхати цим рейсом, але в неї виникло стільки проблем через Люцину, що вона не встигла зібратися. Усій цій компанії, по суті, призначалась роль камікадзе. Ніхто не знав, що зараз діється в Замку, який стояв посеред Граничного світу: чи він взагалі існує, і чи є в ньому господар. Пасажири шептались між собою, ніби ніхто ще не вертався із Замку додому. Якби йшлося про відьомську вечірку, автобус був би переповнений.

Але що нам до них! Їм ще довго їхати, та коли Люцина побачила, як до неї тягнуться довжелезні руки довгомудів, а відьми трясуть розкудланими патлами, коли за вікном вона нічого не побачила, крім сивого туману, тоді вигукнула слова, які могли захистити її ще раніше:

– Мене нема!

Цих слів навчила її бабуся. І одразу ж вона стала невидимою для відьом, відьмаків, довгомудів, вовкулак, слинявців і пліснявців.

– Де вона? Де вона? Шукаймо її!

Нишпорячи автобусом, вони падали одне на одного, набивали гулі; із кошиків повипадали булочки, яйця, огірки.

Водій, довгомуд Седмиця, різко загальмував, бо якийсь слинявець опинився в кабіні. Розлючені відьми прагнули будь-що знайти Люцину, щоб помучити її, подряпати, пощипати, а потім вручити як подарунок Повелителеві. Або використати її як служницю, змусивши підмітати Замок. Або і те, й інше.

Люцина забилась у куточок, накривши голову руками.

– А я тебе бачу! – шепнув домовичок. – Гарна забава, правда?

– Мені треба вийти! Допоможи!

– Будь ласка?

– Будь ласка!

– Шкода, що ми не поспілкувались. Може, ще зустрінемось... Натисни оту червону кнопку біля дверей. Тобі ще рано йти у відьми...

– Я не відьма! – просичала Люцина. – Дякую!

Двері відчинились, і вона зникла уже насправді. Її ще довго по тому шукали в автобусі. Та так і не знайшли.

32

До Королівства потрапити нелегко, навіть як дуже хочеш: самого бажання не досить. Багато людей не поворухнули і пальцем, тому їхнє бажання не здійснилось. А бувало, що вони потрапляли кудись, гадаючи, що це і є Королівство, й жили собі в тому місці, скільки заманеться. Але чомусь там вони розминулись із друзями, котрі насправді потрапили до того Королівства. Тому краще подорожувати разом. Для тих, кому це цікаво, скажемо, що книжки про Королівство засвідчують його існування, справжнє існування. Ось що пишеться в «Енциклопедії Королівства» на сторінці 386: «Єдині і незаперечні докази самобутності Королівства: любов до всіх живих істот, включаючи людей, прагнення до знань і відсутність недовіри до прибульців». Ще можна додати гарні рівні дороги, безліч садів і чисті ріки, й легенький потаємний усміх на багатьох обличчях. Його не можна навчитись – з ним треба з'явитись на світ. У Королівстві таких людей більше, ніж будь-де.

А ще є люди, кому мандрівка до Королівства здається неможливою. Вони вважають, що це далеко і туди треба купувати квиток. На поїзд, літак, а чи й на корабель, хоча нині на кораблях не подорожують, а відпочивають, бо мають обмаль часу. Дорослі прагнуть заробити якнайбільше грошей, а їхні діти – вирости, щоб робити те саме, що батьки. Звісно, якщо вони не можуть без цього жити, то нехай собі заробляють на здоров'я. У них – своє Королівство. Але є інші батьки, й інші діти, як-от мама з Люциною. Про таких кажуть, що вони «не від світу сього». Тобто, не від Серединного світу. І через те їм іноді живеться нелегко. Правда, буває й навпаки. Бо, коли не звертаєш на все уваги, тобі байдуже, що думатимуть про тебе близькі чи далекі сусіди. Вони просто щасливі, та й усе. У них теж є своє Королівство, і вони знають, де воно: не на небі, не на землі, не під землею, а в їхньому серці. Тому неважко зрозуміти Люцину, яка, маючи власне Королівство, опинилась у чужинецькому світі, тікаючи від нечисті.

Королівство – не близько і не далеко. Туди не купиш квитка і, дякувати Богу, не доведеться шукати на це грошей, бо тоді до нього потрапляли б лише люди, котрі мають оті гроші. «Енциклопедія» на сторінці 204 пише: «Люди Серединного світу – це диваки, що оцінюють себе жменею засмальцьованих папірців, кажучи: я коштую 100 тисяч, а він – мільйон, а цей бідака не вартує ні шеляга, отже, він нікудишня людина. Або: я продам себе не менш, як за два мільйони. Де ж це видано, щоб живу людину міняли на папірці, якими не вдасться навіть розпалити у грубці?!»

Що тут скажеш? Справді, що не край, то інший звичай. А якщо до Королівства не потрібно купувати квитків, то і в книгарні так само не знайдеш карти, й не знатимеш, куди тобі йти: на схід, чи на захід, чи, може, на південь. Краще вже подорожувати кудись-інде.

– Ну, куди ж ви нас привели? – сердито спитав Серпень.

Мортіус розвів руками:

– Хіба вам, хлопці, не все одно? Головне, що нас ніхто не з'їв, і ми вже не під землею, де на нас могло обвалитись склепіння. Он сонечко, хмарки, навіть травичка є...

Він говорив отак заспокійливо, а сам тим часом роздивлявся довкола, чи не видно неподалік, або хоча на обрії, чогось знайомого: дерева, руїни, чи, боронь Боже, вовкулаки або довгомудиків.

Те ж саме видивлявся й Марко, природжений слідопит. І бачив, що усе довкола якесь ніяке: і небо, і сонце, що вже вийшло з зеніту, і земля, поросла рідкою змученою травою. Тоді він зрозумів, що світ, до якого вони потрапили, робить ніяким, незвична тиша – ні пташки, ні комашки чи вітерцю. Сиволап теж це помітив і спитав:

– Цікаво, чи є тут хтось живий, окрім нас?

Він не любив незнайомих місць, позначаючи їх для заспокоєння мітками. Але тут не було навіть малесенького кущика, а трава така, що й миша в ній не сховалася б. Тигра наразі нічого не цікавило. Він лежав на землі й важко дихав. Йому цей пейзаж, певно, теж не сподобається: тигри не живуть у пустелі. Їм потрібне бодай кукурудзяне поле, в якому так легко заблукати кожному, хто не має відчуття простору.

І тому, коли з не зовсім блакитного неба на них посипався дрібний дощ, щось мокре і теж ніяке, що одразу перетворилося на туман, це було дуже підозріло. І всі раптом погубилися.

– Ти де, Тигрисику? – загукав Мортіус, хоч Колобок був там, де раніше.

І Серпень загукав:

– Де ти, Марку? Де ти, Сиволапе?

Ті відгукнулися:

– Ми тут!

Не змовляючись, усі зібралися до тісного гурту, посідавши на землю довкола тигра й Сиволапа, й узялись за руки. Їм здавалось, що, коли вони цього не зроблять, щось лихе повикрадає їх одне за одним, бо таких туманів у природі взагалі не повинно б існувати. Хлопці зрозуміли, що це не Королівство, а Мортіус з тигром – що це не їхній світ.

– Що ж це в біса таке? – пробурчав сам до себе Мортіус. – Коли ми вже нарешті потрапимо до того Королівства? Я вивів їх подалі від цікавих очей, а вони мені ще й дорікають. Я мав вивести, а не привести. Як я можу привести кудись без карти? Це той скупердяга збив нас з пантелику. А ще чернець! Я вважав, що бодай привиди можуть бути чесні.

– Що ти кажеш, таточку? – усе ще слабким голосом спитав тигр.

– Так собі, бурмочу... Бідне дитя!

Він уже подумував, що незле було б повернутись додому, ходити на роботу, заробляти гроші. Мортіус не бачив інших варіантів власного життя, лише працювати і мріяти бодай на старості опинитись у джунглях. Він був роздратований, тоді як обидва юні лицарі та король котів готові були захищатись від можливих ворогів. Мечі були повернуті лезами назовні, у туман. Раптом почувся якийсь розпачливий писк, вовтузіння, й мечі, підкоряючись власному глуздові, а не господарям, по самі руків'я встромились у землю. Лемент припинився, але повітря наповнилось шелестом і, хоч важко в це повірити, плямканням.

– Усе! – зірвався на рівні ноги Марко. – З невизначеністю покінчено! Я завжди казав, що немає нічого гіршого, як опинитись віч-на-віч з невідомим. Ненавиджу це відчуття!

– Та кажи вже! – нетерпляче засовався Сиволап. – Що воно там плямкає і пищить?

– Уже не пищить. Просто деякі з'їдлики поранились об леза мечів, бідолахи...

– З'їдлики?

– Друзі мої, ми в Граничному світі! Звідси рукою подати до Королівства.

– Ще один світ! – простогнав Мортіус. – Зроду не чув. Правда, тепер розвелося багато писак, що вигадують різні світи, але в жодному з них я не хотів би жити. Та й вони, гадаю, теж: їм і так непогано платять за всілякі нісенітниці. А я писав правду...

– Що ще за з'їдлики? – недовірливо спитав Серпень.

– Якби ти вивчав всесвітню демонологію, то знав би, що колись у Граничному світі були самі болота, у яких жили змії, ящури і ще бозна-що. Тутешній люд не міг нічого з ними вдіяти. Існує легенда, що їм на допомогу з неба з'явились невеличкі прозорі істоти. Вони поїдали туман від випаровування боліт і так висушили землю.

– Трохи перестарались, – зауважив принц. – Втім, це не можуть бути розумні істоти. Добро роблять свідомо. А вони продовжують спустошувати землю.

Мортіус заступився за з'їдликів, котрі так моторно працювали, що він бачив уже золотисту спину тигра:

– Зате тут сухо. Ці малі знають свою справу ліпше від меліораторів.

– А що сталося зі зміями? – поцікавився Тигрисик.

Мортіус поквапився відповісти:

– Помандрували собі кудись.

Він не міг сказати, що динозаври вимерли, щоб не травмувати вразливу душу вихованця.

– Еге ж, – підтвердив Марко, – на світі є чимало боліт. Дивіться, туман уже зникає!

– Вони підіймаються догори! – вигукнув Сиволап. Вони що, живуть на небі?

– У хмарах. Але в хмарах певного виду, таких, що схожі на снігові гори. Десь тут мешкають люди. Особливо остерігатися їх не треба, але з них погані союзники. Вони панічно бояться крутиголовців, ще більше, як злидників.

– А це ще що таке?

– На світі є чимало різних фантастичних істот. У Серединному світі їх звуть нечистими духами. Але шкідливі лише ті, кого людина підкорила власній волі чи уклала з ними угоду. Інші – це сили природи, ні злі, ні добрі. Щодо злидників, то тут така історія. Колись, років двісті тому, у Граничному світі оселився граф Шкробель. Уже тоді ці землі перебували під контролем крутиголовців, але власником їх вважався граф. Добрим на такому становищі він, звичайно, не міг бути, хоча й не симпатизував імперським зайдам. Але хотів зватися Шкробель-Реформатор. Маючи досвід у чаклунстві, він вивів нову породу з'їдликів, що могли не покидати землю й завше були під рукою. Проте не догледів, що при доброму апетиті смаки з'їдликів – тепер їх все частіше називали злидниками – уже зовсім змінились. Вони почали жерти усе, що селяни та ремісники здобували тяжкою працею. Де з'являлись злидники, зникало усе добро. Люди почали вважати їх своєю нещасливою долею, і в них опускались руки, бо не було сенсу працювати. Кажуть, злидники навіть мають свою королеву, Біду. Багато злидників перебралось до інших світів.

– Я теж чув про це, – сказав Серпень. – Хіба вони й досі тут?

- Так. І Замок Шкробеля теж зберігся, але там ніхто не живе, бо злидники розорили і свого творця. У Замку знаходиться вхід до Королівства, який ще називають Великий Льох, бо він здатний вмістити в собі і Королівство, і багато інших світів. Це – найнебезпечніший вхід.

– Хіба не кажи, що нам знову доведеться лізти під землю, – злякався Мортіус. – Я тутешніх підземель не знаю.

– А є інші варіанти? – поцікавився принц.

– Ми можемо набрести на дорожній знак «Королівство». Але з десяти знаків тільки один справжній. Решта – пастки невідомих сил для довірливих мандрівників. Я не всі вмію розпізнавати.

– Хіба у вас немає кордонів і митниць? – схопився за голову Мортіус.

– Уже нема.

– Таточку, – заблагав Колобок, – ми мусимо потрапити до Королівства! Я все витерплю, навіть на дерево залізу. Ми вже стільки пройшли...

– Хіба я казав, що не піду?

– Ні, таточку.

– Ну, то де ваш Замок?

– Повинен бути на заході. Будемо йти за сонцем.

– Скільки ж ото нам іти! – зітхнув Мортіус, вдивляючись удалину, де не було навіть за що зачепитись оком.

– Бачу, дорога буде не дуже цікавою, – сказав кіт, – але я залюбки розімнуся. Треба залишатись у формі.

І запропонував тигрові:

– Давай наввипередки!

– Ми ще нічого не вирішили, – дорікнув Серпень Маркові. – Слід подумати, перш ніж йти.

– Може, підемо помалу, так легше думається? – запропонував Мортіус. Він добре розумів хлопця, що, очевидно, ще не потрапляв у таку ситуацію й не міг ніяк оговтатись. – Треба й про їжу подбати. Сподіваюсь, злидники ще все не поїли. У нас вдома вони теж водилися. Що я не заробляв, мій старий усе пропивав, а я мав одні штани на будень і свято. А як їсточки хотілось!

– Співчуваю, – сказав принц. – Але ж мусять бути якісь способи протистояти злидникам!

– Еге ж. Знаєте, як у нас борються зі злиднями? Перестають працювати. Злидні поїдять усе, висохнуть на скіпку та й підуть собі світ за очі. Але як ви пустили до себе крутиголовців?

Серпень спохмурнів:

– Це довга історія. Спершу ми приймали їх як гостей, навіть дечого від них навчились. Я маю на увазі наукові винаходи. Та й серед них трапляються хороші люди. Але вони бояться нас підтримувати, бо через це можуть втратити все, навіть життя. Імперія страху – ось що таке держава крутиголовців. Якось ми з татом перебували з візитом...

Серпень затнувся. А Мортіус лише посміхнувся, згадавши слова тигра про «особу королівської крові». Та про себе вирішив, що ліпше йому не знати, хто ці двоє. А то, коли вони встрянуть у халепу, легше буде прикинутися дурником. Мортіус страшенно боявся тортур, хоч досі вони його оминали.

Прибіг захеканий Тигрисик. Очі його сяяли від утіхи.

– Ми шукаємо мишей! Це так цікаво!

– Дивись, щоб вони тебе не покусали!

...Невдовзі невеличкий гурт рушив на захід. Після дощу повітря було свіже, подекуди розквітали бліденькі квіточки. Мортіус навіть забув, що ступає по чужій і, либонь, небезпечній землі. Тільки час від часу озирався, чи не йдуть за ними злидники. Зрештою, усі потомились і зголодніли. Якби хоч була якась дорога чи стежка! Однак ніхто не нарікав. За подібних обставин люди можуть посваритись і навіть розійтися в різні боки. Та їх рятувало те, що кожен заглибився у власні думки, заколисаний монотонністю краєвиду.

Серпень думав про батька, якому не раз завдавав прикрощів. Серце хлопця так рвалося додому, що його не зупинила б навіть стіна вимуштруваного війська крутиголовців.

Ну, а Марко, котрий був свідком останніх подій у Королівстві, продовжував нести в собі ще не відкриту нікому таємницю – хворобу короля Даниїла. Усього не знав навіть Сиволап. Він то йшов поруч із Колобком, то вертався, тулячись до господаря. Він із тигром краще відчували найменші зміни, ніж люди, бо природа дуже щедро обдарувала котів великих та малих. Але чи були вони готові до зустрічі з невідомим? Мабуть, ні. Звірі бувають або довірливими, або боязкими. Їм не збагнути, чому люди зрадливі й підступні.

Отож кіт і тигр першими відчули зміни в повітрі. З'явились комашки, трава погустішала, і низько над землею пролетіла маленька сіра пташка. Колобок із Сиволапом радісно перезирнулись.

А потім несподівано почали спускатись униз і в долині побачили хати, сховані поміж деревами. Що їх дуже втішило.

– Ex! – сказав Мортіус. – Хоч води дадуть напитися... Жаль, що я не сховав бодай одного динара.

– Не можна брати чужого! – злякався Тигрисик.

– Я жартую. Можемо виміняти мій годинник на харчі. Не хочу нічого чути про час.

– Чому? – поцікавився Серпень.

– Бо на моєму годиннику четверта година пополудні, а мені здається, що ми проблукали щонайменше дві доби. Якщо годинник не каже правди, то навіщо він мені? Це коли живеш у маленькому світі, ходиш на роботу, призначаєш зустрічі, дивишся телевізор – без годинника не обійтися. А тепер я поза маленьким світом і поза часом, як і ви. Чи я помиляюся, хлопці?

Принц спохмурнів:

– На все свій час.

– Час збирати каміння і час розкидати, еге ж? Хай так буде, – згодився Мортіус.

Марко потер втомлені очі.

– А що, коли це ілюзія, міраж?

– Це – не ілюзія, – образився Сиволап. – Я чую, як рубають скіпки, і як сичать горщики на плиті. Гадаю, перш, ніж увійти до села, треба комусь розвідати, чи немає там крутиголовців.

– Я піду! – зголосився тигр.

– Хто-хто, а ти не підеш!

– Тигрисику, – пояснив Мортіус, – ти надто примітний для цих країв.

– Підемо яром, – сказав Серпень, – щоб нас не запримітили ще здалеку.

Марко кумедно скривився:

– Я вже думав роздобути воду магічним способом.

– Чарівна вода не втамує спраги, лише обдурить, – суворо відказав Серпень.

Очі в Мортіуса спалахнули:

– Ти покажеш якісь магічні штуки, Марку? Як будеш мати настрій. Я дуже люблю всілякі фокуси. У мене дома є навіть підручник. О, та ти міг би виступити перед публікою в цих краях. І ми з Тигрисиком теж. Не пропадемо! А ти що вмієш? – спитав він Серпня.

– Він альпініст, – відповів Марко. – А я висоти боюся.

– Та годі вам! – засміявся Серпень. – Я вмію ще плести кошики з лози, майструвати віники й вирізати сопілки. А ти що вмієш, Сиволапе?

– Я сам себе здатний прогодувати. Сподіваюсь, злидники не поїли усіх мишей.

А Марко сказав цілком серйозно:

– Я завжди шкодував, що я не кіт.

33

Врешті, саме Сиволапові доручили розвідати ситуацію в селі. Як-не-як, він умів розмовляти по-людськи, щоб потім усе повідомити. А тим часом мандрівники сховалися в кущах за городами. Хлопці знайшли поміж трави щавель, а тигр заснув. Розмовляти нікому не хотілось. Мортіус з насолодою простягся на траві. З одного боку його прикривав Колобок, а з іншого – два мечі. Треба й собі навчитись фехтувати, подумав він, поринаючи в солодку дрімоту.

– Можливо, ми вже сьогодні будемо вдома, – сказав принц. – Ти не маєш із собою карти?

– Із Королівства не можна нічого тепер винести. Я намалював на животі лише приблизну схему. Дивись...

Марко розшпилив камізельку і показав малюнок, зроблений синім чорнилом.

– Це три входи до Королівства. Один у Замку, другий – вище підземної ріки, у Серединному світі. Мені вдалося пройти лише тому, що я перекинувся лисом. Тепер вони і лисів не пропустять, навіть справжніх. Недобру послугу я їм зробив... Ну, а третій надто далеко звідси. Кажуть, його охороняє закляття, яке вже ніхто не вміє зняти.

– Зате комп'ютерові якимось чином відомий пароль.

– Нечисть – це ще не крутиголовці. Мортіус якось з ними ладнав. Може, і нам вдасться.

– Таке тільки ти міг би сказати! – розсердився Серпень.

– Ти ж їх не знаєш, окрім того пліснявця і фон Стронціуса. Вони теж під гнітом крутиголовців. А який раб не мріє про волю!

– Раб може лише мріяти, а не боротися. Ти що забув мемуари свого прадіда Силенція Довгоногого? На твоїй карті немає того місця, де ми зараз. Хтозна, скільки ще туди добиратись.

– Може, до Замку ходить автобус? Я вас так приберу, що ніхто не здогадається. Скажемо, що супроводжуємо тигра. Ніхто ж отих двох не шукає. У них проблеми з нечистою силою, а не з крутиголовцями. Зрештою, хіба не все одно, яким побитом ми туди дістанемося? Тільки б швидше.

Тут із кущів вигулькнула сяюча фізіономія Сиволапа. Живіт його трохи округлився.

– Усе о'кей!

– Давай розповідай!

– Значить так. Спершу я спробував зіграти роль безпритульного, але порядного котика перед однією бабусею. Вона дала мені молока, з чого я зрозумів, що люди тут ще не втратили сумління. Втім, бабусі бувають або добрі, як янголи, або злі, як відьми. Середини немає. Потім я пішов шукати, з ким побалакати, але перший кіт, який стрівся, подивився на мене, як на божевільного, і чкурнув. Мабуть, через мій акцент. Ага, у цьому селі є крамничка, правда, зачинена, і корчма.

– Ти був там?

– Гадаєте, я не знаю, що горілка робить людей балакучими? Я сховався під лавкою і трохи послухав. Самі розмови про погоду та худобу, і ні слова про політику. Втім, ви краще розумієте, про що я... Щось ті дядьки варнякали, ніби колись було краще, а дехто стверджував, що нині краще... Злидники мене не чіпали, бо коти не мають жодної власності. Але вони тут у кожній хаті. Деякі навіть з вікон витріщалися на мене. Видно, люди до них звикли. Та головне, що крутиголовців тут немає. Я їх нюхом би відчув.

– То що ти порадив би?

– Усім не можна йти серед білого дня. Нехай двоє лишаються, а двоє йдуть. Коли стемніє, вирушимо до Замку.

– Ми могли б оминути село, якби взнали дорогу.

– Господарю, треба роздобути харчів і розпитати обережно людей, але йти треба нарізно. Ми, коти, завжди так робимо, щоб відволікти увагу.

– Я піду.

Рішення принца нікому не сподобалося, але його тон виключав можливість будь-яких заперечень.

– І ким ти збираєшся постати перед тутешньою громадою? – спитав Марко. – Землеміром? Чи мандрівним дяком? А може, заклиначем злидників?

– Гадаю, чаклунів тут не дуже добре приймають. Я волію бути самим собою. Це ще ніколи не підводило. Не жахайся, я буду просто учнем...

– Не сперечайтеся, хлопці, – позіхнув Мортіус. – Найкраще піти мені. Я хитрий і досвідчений. До того ж, у мене в кишенях повно всілякого дріб'язку, який можна виміняти. Тигрисик лишиться з вами.

– Hi-i!

– Я сказав.

– Я мушу йти, – вперся принц. – Хочу подивитись сам.

– Але без меча. Ви підете роздобувати їжу та інформацію, – сказав Марко. – Тут не потрібна зброя.

Трохи ображений, він відвернувся від Серпня і Мортіуса, ніби його зовсім не обходило, що ті йдуть. Надто довго йому доводилося діяти на власний страх і ризик, усе вирішувати самому. Досі Серпень не суперечив йому, бо ще не оговтався як слід після майже смертного сну. Зрештою, і в Королівстві принц не любив згадувати про своє виняткове становище. Марко якось не міг уявити собі товариша на троні з королівською короною на голові. А теперішній король передасть же йому владу, щоб доживати віку в невеличкому будиночку з садом і пасікою. Лише Марко знав, як дорого важить кожна мить, але поспіх може коштувати їм життя. Зупинити час, як годинник, неможливо. Він відповідав за принцову безпеку, не зв'язаний ніким обіцянкою, а найбільша відповідальність – це відповідальність перед собою.

Сиволап подався назирці за Мортіусом і Серпнем. Колишній репортер міг вчинити якусь дурницю, сказавши зайвину. Серце Марка рвалося слідом за ними. Він не мав при собі чарівної кришталевої кульки. Тигр поривався також, і хлопець мусив його заспокоїти.

Втім, поки що все йшло гаразд. У голові Мортіуса швиденько визрів план. Коли було потрібно, слова лились із його уст рікою й могли заколисати найвпертішого впертюха. На розбитій стежці, по якій ніби пройшлося стадо слонів, він раптом зупинився і спитав:

– Ну, то хто ти у Королівстві? Принц у вигнанні, чи невизнаний претендент на трон?

Серпень спершу відсахнувся, але потім опанував себе й сказав спокійно:

– А як ви гадаєте?

– Гадаю, що це майже одне і теж. У обох випадках ви у небезпеці, хлопці.

– Але ж вас ніхто не змушує йти з нами до Королівства. Там – наш дім.

– Там, де Тигрисикові добре, буде добре й мені. Це він вирвав мене з того життя. Нехай буде Королівство, тільки б подалі від цієї банди, що підкорила місто. Жодні чари, осикові кілки та часник проти них не діють. Мабуть, ніхто на світі не знає, як їх позбутися. Зупинити можна, але доки на світі зла більше, ніж добра, вони будуть.

Серпень промовчав.

– Ти так мені й не відповів. Боїшся?

– Чи не все одно, принц я чи ні, коли Королівство в небезпеці? Воно ніби занурюється в баговиння, і нікому простягнути йому руку. Там мій батько, і батько Марка. А щодо магії, то вона і згубила мене, і врятувала, хоч я терпіти не можу різні дешеві фокуси. Рано чи пізно магія обернеться проти того, хто її застосовує. Ну, от ми прийшли. Що скажете?

– Ти будеш ніби мій син, а я ніби твій батько.

Серпень трохи скривився.

Таких сіл, як оце, у Королівстві не було. Маленькі хатки, вкриті впереміж бляхою, черепицею і просто соломою, поламані плоти. Таке враження, ніби в цих краях пронісся вихор і люди полишили свої житла. Нарешті вони побачили жінку, що винесла курям їсти. Мортіус привітався. Жінка була швидше молодою, ніж старою, але вже згорблена. Побачивши чужинців, вона злякалась, але колишній репортер так заусміхався, що і в неї на обличчі з'явилась посмішка.

– Даруйте, добродійко, але ми з моїм сином заблукали. Можна води напитися? Малий вже на ногах ледве тримається...

Жінка подумала і через якийсь час повернулася з кухлем води. За нею ховався маленький хлопчик.

– Пий, синку, – подав Мортіус воду Серпню. – А чи далеко звідси до... міста?

– А ви самі звідки будете?

– Зі Львова. Чули? Там мій син вчився, та оце заболіла голова, певно, від науки, то я поїхав по нього.

– Не чула про таке місто, далеко, видно...

– Далеченько. На біду, машина наша поламалась, тобто кінь захворів. – продовжував брехати Мортіус. – Гроші вкрали, то ми йдемо до мого товариша...

– Та тут автобус їздить, як є бензин. А дорогу знайдете, як не будете нікуди звертати.

– Щиро дякую! А чи не підкажете, де можна продати годинник, або на харчі виміняти. Відучора не їли...

– До корчми підіть.

– Скажу вам по правді, не люблю таких місць, де збираються пияки. Не хочу туди дитину вести.

– Тут усі п'ють, – зітхнула жінка. – Чоловік мій там сидить із ранку до ночі. Я вам дам їсти, але з собою, бо вернеться чоловік, буде нам лихо. Ні-ні, не треба годинника! Він проп'є.

– А ви для синка сховайте! Виросте, буде тішитися. Бери, малий!

Очі блідого хлопчика засвітилися.

– Ба, йому подобається! Гарний хлопчик... Не хворіє?

– Та мав вітрянку, оце видужує. Вам же годинник самому потрібен...

– Я маю вдома ще. Знаєте, як заводити?

– Мій тато мав такого. Дякую вам... Малий не скаже. Він боїться тата, як вогню...

– Біда... – почухав потилицю Мортіус. – Мій татусь теж пив і лупцював мене. Але я сказав собі – годі! Вивчився, тепер сина вчу... Не треба з цим миритися!

– Та злидники ж... Ще двоє весною прийшли, як у сусіда хата завалилась. У курей харч відбирають...

– Чого ж ви їх прийняли?

– Та голодні ж, трусяться... Шкода навіть буває. Діди наші, прадіди їх годували.

– Я десь чув, що наука знайшла спосіб позбутися злидників.

– Як у книжці, то ми усі неписьменні. Школа давно завалилась. Але є в нас дід один грамотний, Люстій називається. Он там, де три груші, його хата. Він нетутешній. Півсвіту обійшов... Такого вам розкаже, що ну! Недавно стражники до нього заходили, побили навіть...

– За що?

– Звідки мені знати? Дід за словом у кишеню не полізе... Ви собі сідайте отут на колоді, а я тим часом їсти зберу...

– Світ не без добрих людей, – підсумував Мортіус і уточнив: – Усі світи.

Сиволап, що спостерігав цю сцену, сховавшись у бур'яні, подумав, що в селі, либонь, немає злих жінок.

Коли вони вже вертались назад із клунком харчів, принц вигукнув:

– Як би я хотів допомогти цим людям!

– Станеш королем, то й допоможеш.

– Річ у тім, як допомогти їм, коли ти не король...

– Я теж колись був молодим, – згадав Мортіус. – Буває, що й самому собі не годен допомогти. Ти знаєш, у кожному селі є хтось такий, хто пам'ятає і знає все, що інші забули, або не знають. Треба піти до цього діда Люстія.

34

Але це вони зробили вже надвечір, коли стемніло. Слова про стражників не давали спокою Серпневі. Пішли усі п'ятеро. У селі не було навіть електрики. Якесь середньовіччя.

Дід Люстій навіть дверей не зачиняв. Лежав на животі, бо мав побиту спину. Він був маленький, сухенький, з короткою борідкою і волоссям, зав'язаним у хвіст, як у Марка та Серпня. Схоже, він не боявся гостей з іншого світу, хоча спершу вхопився за ломаку.

– Десь я вас, хлопці, бачив... Чи, бува, не до Королівства прямуєте?

– Та ми, власне, зі Львова, – вдався до хитрощів Мортіус.

– Оце вчора прийшло двоє стражників і питають мене, чи не бачив я хлопця з лисом. А я кажу: бачив, як жито жали. Пожартувати хотів. Ну, вони мене поклали на лавку й врізали нагаями...

– Звідки вони?

– Видно, ви нетутешні. Ліпше заночуйте у мене, а на світанку я виведу вас на дорогу до Замку.

– Чому ви вважаєте, що нам потрібен Замок? – спитав Серпень.

– Бо ви не схожі на тих, хто тут живе. А вибратися звідси можна тепер лише через Замок.

– Туди далеко?

– Замок за містом, до нього кілометрів десять буде. Як іти просто по дорозі, то можна натрапити на стражників на мотоциклах.

– Зустрічатися з представниками влади завжди неприємно, – зауважив Мортіус. – Навіть, якщо не чуєш за собою жодної провини.

– Правду кажеш, чоловіче. Які в твого тигра розумні очі! Здається, зараз заговорить.

Сиволап голосно чхнув, щоб тигр, бува, щось не сказав зрозумілою людям мовою.

– І котик гарний. Мій десь мишкує, тільки вранці прийде. Не тяжко з котом мандрувати?

– Не хотів сам лишатись, – пояснив Марко.

– Стражники не заходять до Замку. Нема в них інтересу. Усе валиться, ночами кояться страшні речі. Для тих, хто не боїться привидів, цілком затишне місце.

– Кажуть, Замок має погану славу.

– Я в це не вірю. То баєчки, що граф-небіжчик порозводив злидників. То людські лінь і страх їх плодять. Он у мене жодного немає. Зараз я вам дам повечеряти...

Старий скривився від болю.

– Я дещо знаюся на ліках, – похопився Марко – У мене з собою є трошки бальзаму від ран.

Він зняв із шиї шкіряний мішечок і вийняв звідти пляшечку, заткану чорним корком.

– Знаєте, у дорозі буває ногу натреш, чи поранишся об гострий камінь... Спершу буде пекти, попереджаю.

– Давай, якось переживу! – згодився дід.

…Серпень із Сиволапом цю ніч вартували надворі. Їм не хотілось будити Марка і Мортіуса, що мали змінити варту. Потім вийшов тигр, якому було тісно в хаті, й вони утрьох дивились на зорі, такі самі, як у Королівстві. Тому вони й думали про Королівство, але уявляли його таким, яким воно було колись. Проте часу не повернути назад.

35

Люцина одразу кинулась бігти навскоси від страшного автобуса, але за кілька кроків мусила зупинитись через густий туман, адже так можна втрапити до ями чи звалитись зі сходів. Автобус рвонув з місця і зник із почварами, що так налякали бідолашну дівчинку. «Це вже краще», – подумала вона і вирішила почекати, доки щось зміниться. Однаково, її не видно. Такого туману вона ще не бачила. Досить було витягнути руку, і та зникала. Люцина стояла на чомусь твердому, асфальті чи бруківці. Туман був наче живий: щось булькало, вовтузилось, можливо, навіть говорило, але їй не вдалось розібрати жодного слова. Поволі туман став рідшати й незабаром Люцина побачила обриси дерев і будинків. Вона й гадки не мала, що опинилась в іншому світі. Ціле життя нас переконують, ніби існує тільки один світ, той, у якому ми вчимось, а потім працюємо. Королівство для Люцини залишалось місцем, куди можна дістатись пішки або за допомогою транспортних засобів.

Незабаром з'їдлики остаточно впорались із туманом, й дівчинка побачила себе на площі якогось містечка. Площу оточували двоповерхові будиночки, а посеред неї на траві стояла недолуга дерев'яна споруда, схожа чи то на риштування, чи то на недобудовану вежу. Цікаво, однак Люцина мусила вертатись додому, тобто знову сідати в автобус, на цей раз – уже нормальний. За сьогодні вона вже стільки пережила, що не відчувала страху. Від'їхала вона недалеко, і надворі ще білий день. Грошей у неї було обмаль, але на квиток мало б вистачити. Вона сягнула до кишені по гаманець і похолола: кишеня була порожня. Певно, випав у автобусі.

Доведеться йти пішки чи проситись, щоб підвезли без грошей.

Досі Люцина не бачила жодного перехожого. Довкола панувала сонна тиша. Однак треба було щось робити. Наприклад, зайти до крамниці чи якоїсь державної установи й спитати, коли буде автобус. Люцина вгледіла крамницю, з якої зняли вивіску. У невеликому приміщенні з запилюженими полицями, на яких стояло кілька скляних банок з чимось неапетитним, за прилавком сидів лисий чоловік і, здається, спав із розплющеними очима.

– Пробачте, ви не скажете, коли буде автобус на Львів? – випалила Люцина просто з порога.

Однак чоловік навіть не поворухнувся. Нарешті після довгої мовчанки дівчинка зрозуміла, що її досі немає. «От халепа!» – подумала вона. Вийшла надвір і сказала уголос цілому світові:

– Я – е!

Нічого ніби не змінилось, тобто не прогримів грім і не спалахнуло світло, але вона вирішила спробувати ще раз. Знову зайшла і повторила:

– Перепрошую, ви не скажете, коли буде автобус на Львів?

Лисий чоловік, дивлячись крізь неї, буркнув:

– Не знаю!

– Як то ви не знаєте? Ви ж тут працюєте!

– Я нетутешній.

– Хіба ви тут не працюєте?

– Чого б це я мав тут працювати?

«Ні, це якийсь абсурд, – подумала вона. – як у "Алісі в Країні чудес"... І, грюкнувши дверима, вийшла. Двері після цього зірвало з петель. Так йому й треба!

Коли Люцина переводила подих, у око їй знову впала ота химерна дерев'яна споруда. Нагору вели східці, що закінчувалися помостом. Звідти, мабуть, можна буде побачити її рідне місто. Східці рипіли, але на вигляд були досить міцними. Крім того, були з поручнями. «Нічого, – думала Люцина, – дам собі раду. Не маленька!» Підніматись було навіть приємно. Вітерець приємно обвівав лице й руки. Нарешті вона видряпалась на поміст і озирнулась: просто перед нею постала гора, а на горі – замок, увесь сірий. Навіть здалеку вона зрозуміла, що то не музей і вже напевно там ніхто не живе, окрім привидів та павуків. Вона подивилась у інший бік: рівнина, поля й дорога. Скільки Люцина не вдивлялась, але не побачила на обрії більше нічого. Дівчинка відчула, що цим видовищем весь її ентузіазм вичерпався. Сіла просто на поміст й зажурилась. Якби ж то знати, в який бік іти! Вона згадала про книжку і розкрила її навмання.

– Невже ти мені не допоможеш? Скажи хоч щось. Будь ласка!

Цього разу гноми з'явились і взялись до роботи. «Граничний світ, – прочитала вона, – землі, що розділяють Серединний світ і Королівство. Місцевість за давніх часів була болотяна, а нині – засушлива. Будь-якої пори року бувають густі тумани, що роблять прибульців цілком безпорадними...»

– Може, це Граничний світ? – сказала Люцина вголос. Як же я сюди потрапила так швидко?

«Між Серединним світом і Граничним не існує жодних комунікацій. Потрапляють туди випадково...»

– Це – правда.

«Населення дуже мало, і воно давно перебуває під контролем крутиголовців. Жителі Граничного світу практично неписьменні і вбогі...»

Люцина могла прочитати лише окремі рядки. Гноми ніби збиткувались над нею, відкриваючи не весь текст. Коли дівчинка була зовсім малою, то подібним чином замітала хату, залишаючи після себе окремі латки сміття.

«Єдиною примітною архітектурною спорудою в граничному світі є Замок, побудований... (Зрештою, байдуже, ким і коли.) Нині не має власника. Служить для переходу в Серединний світ та Королівство...»

Книжка закрилась сама.

– Дуже дякую! Ти мене потішила! – саркастично мовила Люцина. – Зрештою, як казав Чеширський кіт: «Куди-небудь, а прийдеш». Піду до цього Замку, знайду підземний хід, а якщо він завалився, розкопаю. Як усе це нагадує сон! Може, це справді мені сниться? Тоді мені нічого не загрожує. Нікого ще не з'їли і не вбили уві сні.

Звісно, Люцину трохи ображало, що книжкові гноми їй не довіряють, але тепер вона мала поважніші справи – вибратись звідси. Замок стояв на перехресті світів, отже треба було йти до нього. Якби можна було зазирнути в Королівство бодай одним оком!

Дівчинка обережно зійшла східцями з вежі. Може, то була пожежна вежа, може, вартова. Вона б назвала її Вежею Просвітління Розуму. Подібні назви давали своїм спорудам японці.

А потім пішла вулицею в напрямку Замку. У будинках жили люди, було чути їхні голоси, але Люцина уже встигла розчаруватись у людях за цей день. Ніхто не допоміг їй, крім того малого хіпі з автобуса, Спрячика. Якби допомога прийшла раніше, її б не занесло в Граничний світ. Вона навіть не думала, що цієї ночі, можливо, доведеться ночувати в Замку серед привидів. По правді, Люцина не дуже боялась привидів. Іноді навіть шкодувала: скільки ж ото треба зусиль, щоб матеріалізуватись. Головне – знайти вірний шлях додому і йти ним до кінця, не зважаючи ні на що.

Саме містечко було схоже на передмістя. Сади, городи, багато напіврозвалених будинків. Люцина вийшла на роздоріжжя, і Замок, як на лихо, сховався від неї. Вона розгубилася, але тут побачила стареньку з відром води. Доля дала їй шанс.

– Дозвольте, я вам допоможу! – запропонувала Люцина.

Бабуся важко дихала, аж щось хрипіло в грудях.

– Дякую тобі, дитинко! Мені недалечко.

– У вас теж немає води в місті, як у нас? – спитала вона, беручись за дужку емальованого відра. – Бо в нас по три дні не буває.

– Звідки ж ти, пташко?

– Зі Львова.

– У гості до когось приїхала?

– Сіла не в той автобус.

– Ой, біда! Ходи до мене, поїси. У нас автобуси, як їздять раз на тиждень, то й добре.

– А чому ніде людей не видно?

– Що їм по вулиці ходити? І тобі не раджу. Стражники зустрінуть, почнуть допитуватись...

– Які стражники? – не второпала дівчинка.

– Ти що, не тутешня?

Бабуся, видно, недочувала.

– Я заблукала.

– От ми й прийшли. Занеси відро, коли твоя ласка, до сіней.

Бабуся жила в маленькій хатинці з густим садом довкола. Усе тут скрипіло: сходи, двері й підлога. Але було чистенько й затишно. Люцину посадовили за стіл. Бабуся внесла млинці, варення, потім яєшню, хліб. Видно було, що живе вона на маленьку пенсію. Люцині жаль було об'їдати бабусю.

– Дайте, я вам ще щось допоможу!

– Та що ти, що ти! – замахала руками бабуся. – Відпочивай!

– Я мушу йти.

– Куди ж ти, голубонько, підеш? Уже вечоріє.

– До Замку. А там, – зітхнула Люцина, – начебто є дорога до мого дому. Боюсь, мама завтра приїде, а мене немає...

Бабуся якось дивно глянула на Люцину і спитала:

– Ти не тутешня?

– Я ж вам казала! Я зі Львова.

– Нам велено про всіх чужих повідомляти. Але за двадцять літ ніхто не допоміг мені принести води. Ти добра дитина. Я нікому не скажу, що ти була тут.

– Дякую, – знизала плечима Люцина. – Я тут не затримаюся.

– Я тобі покажу стежечку, аби тебе ніхто не спиняв. Нею швидко потрапиш до Замку. А звідти вже – до Королівства. Туди пускають своїх.

– А ви там були?

Люцина не мала сили переконувати стареньку, що вона не з Королівства.

– Де вже мені! Я ж ні писати, ні читати не вмію.

– Там би вас абабигаламаги навчили. Я б теж вас могла навчити, але, на жаль, не маю часу.

– Може, ти мені напишеш якусь букву? Я б на неї дивилась... Колись у дитинстві я бачила букви. Вони такі гарні!

– Добре. А де вам написати?

– Ось тут під килимком, на стіні.

Стара відгорнула вицвілий килимок із лебедями.

– Дайте мені вуглика з печі, тоді зможете стерти букви, коли захочете.

Люцина замислилась, що їй написати, аби гідно представити в Граничному світі літери своєї мови. Чи написати якесь слово? Але слова могли б розповісти про неї стражникам. Тому вона написала усього три літери: А, Я – першу і останню, а під ними ще ту, якої немає в жодній іншій мові – Ї. Вона б написала усю абетку, але та не вмістилася б під килимком.

– Це – перша літера, А, – пояснила вона.

– А, – прочитала бабуся.

– А це – остання, Я.

– Я.

– А під ними – Ї. Нею починається слово «Їжак».

– Їжак. Ї.

– А тепер повторіть: А, Я, Ї.

– А, Я, Ї.

– Ось бачите, ви вже знаєте три літери!

36

Озвалась перша пташка, чи спросоння, чи просто звикла вставати найраніше. Вона одразу збудила діда Люстія. Він легко звівся на ноги. Спина не боліла, й рубці майже зникли. Люстій тихенько вийшов з хатини. Тигр розлігся на всій призьбі, тільки хвіст звисав з неї. Із саду назустріч йшов ледачою ходою Сиволап. Принц Серпень спав, стиснувши в руці меч. Він миттю прокинувся і дивився, як дід йде до стайні з маленьким відерцем.

Серпень забув сон, що снився перед тим, хоч не було за чим жалкувати. Йому було прикро, що він не воїн, звиклий вдень і вночі пильнувати. Він не хотів бути тим воїном, який вбиває. Століттями в Королівстві не було ні битв, ні страт. Турніри лицарів – то було лише гарне видовище, і задля цього кувалася зброя, яка нікого не калічила. А також мечі для юних лицарів. Коли ті дорослішали, їхні мечі-охоронці втрачали силу, бо зникала потреба в охороні.

Сиволап сів перед принцом і почав умиватись.

– Ну як, вдалі лови?

Кіт коротко муркнув.

– Може, ти за ніч розучився говорити?

– Звісно, ні. Я чудово провів час, але на війні не до відпочинку. У вас, людей, є така приказка: «Коли гримлять гармати, ніхто не може спати». Ми могли піти ще вночі. Я чудово орієнтуюсь у темряві. До речі, я мав переговори з тутешніми котами. Вони сповнені бойового духу і готові прийти Королівству на допомогу. Піду будити тих сплюхів.

Поснідавши, вирушили в дорогу. Уже світало. Дід хотів дати харчів, але усі чемно відмовились. Люстій вивів їх попід тинами до яру, на дні якого протікав слабенький потічок, і довго пояснював, куди їм треба звертати. А потім вони присіли, щоб попрощатись.

– Коли я жив у Серединному світі, – сказав старий, – то зробив вчинок, через який не зміг потрапити до Королівства. Тричі пробував і тричі вертався в останню мить. Навіть змінив собі ім'я, щоб позбутись неприємних споминів. Врешті осів тут, на перехресті світів.

– Що ж це за вчинок? – спитав тигр.

Старий посміхнувся і пригрозив пальцем:

– О, я здогадувався, що ти вмієш розмовляти! І кіт також. Ні, друзі, я нікого не вбив і не зрадив. Я просто зневірився в тому, що книжка, яку я написав, буде комусь потрібна. А ще більше боявся, щоб вона не зашкодила іншим. Я спалив її. Тому кожного разу, коли я зупинявся перед дверима Королівства, мене наче щось зв'язувало. Я відчував, що недостойний ступити на цю землю. Нехай вона залишиться мрією мого життя...

– У нас кажуть, – мовив Марко, – що книжка мусить вистоятись, як добре вино.

– А у нас, – докинув Мортіус, – римський поет Горацій писав, що книжка мусить дев'ять років полежати, перш ніж потрапити до читача. Правда, я щось не зустрічав письменника, який би чекав так довго.

– Ви шкодуєте за спаленою книжкою? –спитав Серпень.

– Я досі пам'ятаю її слово в слово.

Марко зітхнув:

– Із Королівства вивезено усі архіви. Я сам бачив. Книги, що не мають у собі державних таємниць, просто спалюють. Багато бібліотекарів загинуло у вогні, рятуючи книги. Але я не думаю, що ви винні. Це ваша книга.

– Я б цим так не переймався, синку, якби зумів забути книгу. Вона надто сумна. Ти вилікував мою спину, може, у тебе знайдеться зілля, що допоможе мені навіки забути цю прокляту книгу? Я б не зміг прийти з нею до Королівства. Єдиний лік, який я знаю, це...

–...смерть, – підказав Серпень. – Я майже знаю, що воно таке.

– Якби я прочитав вам книгу... Вона починається словами: «Я не лічив ні днів, ні ночей, бо їх більше не було. Знавісніла Орда темною хмарою вкрила нашу землю і вбила усіх, кого я любив. Тепер мені немає кого любити...» Це – правда.

Очі в діда погасли, він ще більше згорбився. Він розумів, що в його супутників не буде ні часу, ні сил, щоб його вислухати. На тому вони й розпрощались.

Отакий дивний дід стрінувся їм у Граничному світі, де люди не вміли ні читати, ні писати, але, можливо, ще не розучились слухати.

Сонце зійшло, коли наші мандрівники до Королівства вийшли на пагорб, звідки побачили Замок. При вранішньому світлі навіть напівзруйновані вежі виглядали ніби вмоченими у золото.

– Я чую запах диму, – сахнувся тигр. – Це погано, таточку?

– Не конче, – заспокоїв його Мортіус. – Може, до Замку прибились туристи і готують собі сніданок. Оті, знаєш, що подорожують із наметами на спині, наче слимаки. Краще подорожувати так, як ми, без зайвих клопотів. Буде швидше. Хоча в підземеллі я гадав, що ось-ось побачу Королівство. Але минув день, потім ніч. Спочатку я вів вас, тепер – ви мене. Нехай... Тільки б нарешті кудись прийти і сісти, як то кажуть, на твердій землі. Але, мабуть, доведеться ще допомагати завойовувати трон, битись із крутиголовцями...

– Заждіть, ми ще нікуди не потрапили, – обірвав його Серпень. – Не думаю, щоб це було так легко, як відчинити хвіртку в сад.

– Звісно, звісно! – закивав головою Мортіус. – Хай йому грець! Подивіться, який краєвид, який простір! Такого в місті не побачиш, а я прожив там ціле життя. І чому я не оселився десь ближче до природи? Тигрисик мав би де побігати...

Він ще щось говорив, але тільки Колобок дослухав його до кінця.

37

До Замку було не далеко і не близько. Якби не спинатися на пагорб та не ховатися в кущах, Люцина дійшла б за півгодини. Її ніхто не шукав, але вона вважалась підозрілою особою з іншого світу й лише за це могла потрапити за грати. Це було важко зрозуміти дівчинці, котра не їздила за кордон і не мала жодних документів. У чужій країні її теж би посадили за грати.

Отож, вона попрощалась із доброю неписьменною бабусею й врешті дійшла до підніжжя Замкової гори, порослої кущами терну та шипшини. Внизу протікав струмочок. Люцина нахилилася над ним і вмилася м'якою чистою водою, а на додачу витягла зі струмка кілька сухих гілляк, щоб розчистити русло. Перш ніж перестрибнути через воду, вона озирнулася, чи ніхто за нею не стежить, бо щось таке їй здалося.

– А. це ти! – сказала Люцина до старої верби, що росла над самою водою і могла цілий день дивитись у неї, наче в дзеркало. – Яка ж ти гарна!

Вона не мала часу на перепочинок, бо наставав вечір, але верба оточила її усіма гілками, ніби не хотіла від себе відпускати. Люцина подумала, що вже ніколи не побачить ні бабусі, ні струмка, ні верби, і їй стало сумно. Вітерець перебігся листям, і воно залопотіло, з одного боку сріблясте, а з іншого – зелене. Не знати чому в неї вирвалось:

– Верба – яра.

Вітерець низько нахилив гілки, й вона опинилась ніби у зеленій кімнаті. Тоді дівчинка згадала казку, звідки були ці слова, і вимовила урочисто:

– Вербо-яра, розчинися, Ганна-панна йде!

Звісно, вона не була Ганною, але так звали її бабусю. Однак стовбур розчахнувся перед нею, наче штори на вікні. Хвилинку Люцина стояла, остовпіла від подиву, а потім обережно зазирнула всередину дупла. На дні його, на купі торішнього листя лежало біле яйце, трохи більше за куряче, й сліпуче сяяло в напівтемряві. Дівчинка взяла його в руки й спитала:

– Це – мені?

Верба знову зсунулася. Ніхто б не подумав, що в ній є двері.

– Дякую! – сказала Люцина, кладучи яйце у торбинку, попередньо обмотавши його носовичком.

«Якби я знала, що з ним робити», – подумала вона і спробувала розгорнути «Енциклопедію Королівства», але та невдоволено забурчала, і щось вкололо її за палець.

– Можна подумати, що я дуже часто звертаюсь за порадою! – образилась Люцина. – Добре, що інші книжки чемніші, а то б я розучилась читати.

Вона помахала рукою вербі і струмкові й почала підійматися на пагорб. Не було там стежки ні нової, ні старої, бо йшла вона з протилежного від воріт боку. Містечко виглядало зовсім маленьким, і з нього вела дорога невідомо куди, а вздовж неї паслись корови. Десь зо п'ять корів, чорно-білих, як її кіт Фелікс. Десь на обрії прозирало село.

«Зате тут свіже повітря», – втішила себе Люцина. Як міська жителька, вона могла це оцінити. Та й справжній замок вона бачила вперше. На її думку, так і мав виглядати замок, що дожив до нинішніх часів. Вітри, дощі, сніги продірявили дах, а чіпкі пагони ожини та стебла бузини порозвалювали мури. Втім, не знайшлося пролому в стіні, через який вона могла б непомітно потрапити на внутрішнє подвір'я. Люцині довелося продиратися крізь кропиву й павутиння, а всіляка комашня була для неї страшніша від крутиголовців, яких вона не знала. Нарешті вона ступила на кам'яну стежку, що вела до брами, від якої залишилось два стовпи і кілька гаків.

Власне, перед нею був палац, а не фортеця, обведений муром, щоб дітлахи не лазили в сад по яблука та груші. Від самого саду залишилось кілька напівусохлих старезних дерев. Подвір'я було викладене пощербленими плитами. У глибині його височів дім без жодної цілої шибки. Дорослий би, певно, довго вагався, чи варто туди йти самому, але діти набагато сміливіші. Люцина вже доходила до сходів, коли над її головою пролетіло щось важке. Вона аж присіла і підповзла до колони, половина якої лежала в траві. Шелестячи усіма сторінками, на землю впала книжка, потім ще одна. Із будинку долинали дикі звуки: не то сміх, не то вереск. Хто б там не розважався, однак для привидів було ще зарано. Одна з книжок впала Люцині просто під ноги. То були вірші якоюсь іноземною мовою, здається, італійською. Тільки варвари могли так обходитися з книжками. Зрештою, книжка нічого не варта для того, хто не вміє читати. Цікаво тільки, як вони оплачують рахунки за телефон та електрику? Люцина не боялась. У Замку могли бути дітиська, погані, невиховані, але ще не цілком пропащі, що набрели на покинуту бібліотеку. Вона обережно витерла книжку й поклала в торбинку поруч з «Енциклопедією». Може, не посваряться.

Двері, що ледь тримались на завісах, були прочинені. Люцина опинилась у напівтемному залі з величезним каміном. Підлогу вкривав товстий шар пилюки, на якій відбилося повно людських слідів. Люцина сказала:

– Мене нема!

Одного разу це її вже порятувало. Звідкись долинуло глухе виття. У камін посипались спочатку рештки воронячих гнізд, тоді сажа, а наостанок гепнулось щось дуже велике й живе.

– Швидше, Руженко! Я вже на місці! – заверещала істота. – Який клас! Просто Німбус 2000. Спускайся, не бійся!

Знову щось гупнуло й ойкнуло.

– Хай йому біс! – сказала друга відьма. – Зазвичай у незнайомі комини я першим пускаю свого Барсика. Не врахувала того, що за зиму трохи розповніла.

– Все одно – клас! Прочистили – тепер можемо запалити сміття. Повелителю не сподобається, якщо димітиме.

– Може, там ще хтось у комині? Ото буде потіха! Маєш сірники?

Відьма задерла спідницю, під якою були довгі штани й витягла з кишені коробку сірників.

– Треба кавалок паперу.

– Пошукай надворі. Тих книжок ніхто не рахував.

За хвилю, лишаючи за собою чорні сліди, відьма повернулась зі жмутом вирваних сторінок. Найгірший дикун із племені канібалів, напевно, б так не сяяв, як вона.

– Якби в мене була дача, я би щосуботи палила бодай одну книжечку на свіжому повітрі! Набридло дивитись, так ніби в нас немає нюху...

– Є, та не той, Федорко! У мене, приміром, дуже гострий нюх. Ти, може, й не чуєш людського духу отут, а я чую...

– Хіба ж ми не люди, Руженко? Таке скажеш!

– Ми кращі за людей, бо вони нас бояться. Давай за роботу. Певно, ще підмести треба.

– Хоч закляття промов для годиться!

– Ет! – махнула рукою Федора. – Треба берегти сили.

Задушливий дим повалив із каміна.

– Тяги нема, не бачиш?

– Було самій розпалювати!

Люцина теж почала душитися й відійшла, але так, щоб бути поближче до дверей. Здається, ті брудні, наче сажотруси, відьми шукали її в автобусі. Зі сходів спускалася третя відьма, дуже товста і навіть добродушна на вигляд. У руці вона тримала кошик, в якому щось вовтузилось і бурчало.

– Тихо, маленький, тихо! У мамусі тобі буде добре...

І тут же лице їй перекривила злісна гримаса:

– Хто вам дозволив?!

Одна з відьом одразу стрибнула в камін і почала затоптувати вогонь, власне, дим.

Друга почала виправдовуватись:

– Ми, пані Малґосю, хотіли комин прочистити...

– Дурепи! Чи я вам дозволяла? Марш нагору! Ви сюди не прибирати приїхали!

– А що ж тоді? – писнула Ружена, притискаючи до себе помело.

– Маєте встановити закляття на другому поверсі. Чи ж я вас на курсах не вчила заклять?

– Вчили, вчили... Але прошу сказати, проти чого має бути закляття...

– Проти невидимого. Я вже бачила, як ви в автобусі проґавили дівчисько. Уся наука з голови повилітала. Позаклинаєте кожен вхід, вихід, вікна, навіть мишачі діри, щоб можна було поставити варту. А тоді вмиєтесь, нечупари!

– А на кого ми, власне, чекаємо, дозвольте спитати?

– Мають з'явитись хлопець із лисом. До приїзду Повелителя все має бути готове. Марш нагору!

Обидві відьмочки швиденько почимчикували нагору.

– Ой, хто це у вас у кошику, пані Малґосю?

– Пліснявець. Заберу додому, бо мій здох. Нема кому огірки квасити.

– Ой, який бридкенький!

– Цить, бо злякаєте! Він ще боїться. Ідіть, я сказала!

Коли дві відьми зникли, пані Малґося підійшла до каміна і смачно плюнула. Дим одразу шугнув у комин.

– Ось так, – задоволено мовила вона. – Тепер пора зайнятися першим поверхом. Мамуся швидко впорається, моє золотце!

Люцина вже втямила, до чого йдеться, і, не гаючи часу, кинулась у бічний коридор. Щастю бути невидимою для відьом, очевидно, надходив кінець. Було дуже неприємно зробитися ні за що, ні про що жертвою відьомських заклять. Усе через книжку, яка, по суті, просто знущалась над нею. Мусила шукати якнайшвидше вхід або вихід. Хтозна, що їй було потрібніше цієї миті. Цікаво було б подивитися на сам процес розневидимлювання, але надто ризиковано для дівчинки, котра хоче завтра вранці чемно зустріти маму. Чому неписьменна бабця не попередила її про відьом у Замку? Показала дорогу так, ніби Замок – пам'ятка архітектури, а не відьомське кубло. Зрештою, вона могла й не знати про їхній приїзд. То ж нетутешні відьми!

38

Подекуди на стінах ще збереглись сліди розпису, овальні й прямокутні плями, де колись висіли картини, а в кімнатах без дверей – рештки струхлявілих меблів. Вона звертала то вліво, то вправо, уважно роздивляючись довкола. Вхід до Серединного світу чи до Королівства мав, на її думку, виглядати пристойно: не будуть же його прикривати поламані двері. Скільки вона перебачила тих дверей, може, з двадцять, але за ними були лише порожні кімнати. Так вона дійшла до кінця коридору, який закінчувався вікном, що могло б прислужитися їй запасним виходом на випадок втечі. Із вікна було видно напівзруйновану альтанку, що трималася лише завдяки дикому винограду, що густо обплів стовпці й дах. Там, напевно, гарно було відпочивати спекотного дня. Люцина зітхнула, на пам'ять їй спали слова, які вона десь чула, або читала: «Якось воно буде. Не може так, щоб ніяк не було».

Треба було продовжувати пошуки. Люцина повернулась трохи назад і увійшла до бічного розгалуження коридору. Озирнулась, чи нікого нема, і вийняла «Енциклопедію Королівства». Звернулась до неї, наче то був пошуковий собака:

– Невже ти не хочеш потрапити в Королівство до своїх товаришок? Я тут до ночі блукатиму. Якщо нас спіймають відьми, то тебе спалять, а мене перетворять на жабу. Я не вмію чаклувати і не впораюсь із цілим автобусом відьом та ще бозна-кого, а з їхнім Повелителем і поготів. Він, напевно, страшний, як сам Вій із повісті Гоголя...

Книжка затято мовчала. Тут Люцина вирішила повестися так, як поводяться з неслухняними дітьми залишити на якийсь час її саму. Щоб не класти книжку на брудну підлогу, вона зайшла до найближчої кімнати. Там стояв самотній дерев'яний комод, така собі скриня з шухлядами. Люцина змахнула пилюку, поклала на комод «Енциклопедію» й сказала:

– Ти надто важка, а я вже втомилась. З мене досить. Усе, я пішла!

Дівчинка сховалась за одвірком. У книжки не було ніг чи крил, щоб зникнути, а до кімнати ніхто не міг увійти непоміченим. Вона простояла так хвилин із десять, а тоді повернулась.

Книжка лежала на тому самому місці.

– Я передумала, – сказала Люцина. – Відправлю тебе в Королівство, і на цьому покінчимо з нашим знайомством. Вона розгорнула книжку й побачила самі лише чисті білі сторінки, ніби вона поблідла від страху.

— Ну, чого ти? Я не така жорстока. Цікаво, кого ти більше боїшся: відьом чи привидів?

Чомусь усі більше бояться привидів, хоч ті нездатні навіть пальцем торкнутися людини, хіба що дуже вже порядні привиди. А щодо відьом, то ті, які літали в комині, по-моєму, позабували усе, чому їх вчили в школі відьом... Певно, не могли без шпаргалок здати жодного іспиту.

Дівчинка сховала книжку до торбинки, а тоді вирішила зазирнути в шафку: можливо, там знайде якусь підказку. Але там було порожньо. Тільки в одній шухлядці вона знайшла діряву дитячу шкарпетку, а в іншій цукеркову обгортку. Пахнув той папірець точнісінько так, як пахла в них удома стара бляшанка з-під цукерок. Ще бабуся їла з неї цукерки, коли була малою, і жодного не залишила внучці. Але запах не вивітрювався. Алісі в Країні чудес, принаймні, перепав пиріжок. Про всяк випадок, перш ніж шукати далі, Люцина взяла папірець, на якому було написано «Королівська карамель», із собою. На згадку.

Вона пішла далі незнайомим коридором. Підлога ставала похилою. Коридор закінчувався гарними кованими дверима. Серце їй закалатало. Дівчинка натиснула клямку, й двері прочинилися. Вони вели до підземелля, бо тільки там, якщо не провести електрику, може бути так темно. Люцина відсахнулась і нізащо б не увійшла туди, якби за спиною не почула тупіт відьомських черевичків, і то не однієї пари. Вона заскочила всередину й закрила за собою двері на засув, бо ключа не виявилось. По правді, цього разу відьми не поспішали – розмовляли, як звичайні кумасі на лавочці біля під'їзду. До сьогоднішнього ранку Люцина не боялась і сусідок із тринадцятої квартири...

Із-за товстих дверей не долинало жодного звуку, тому важко було зрозуміти, що діялось у коридорі. Дівчинка притулилась до холодної стіни, не здатна ступити вперед ні кроку. Вона ж не подбала ні про ліхтарик, ні про спальний мішок, ні про мотузяну драбину, і навіть про запас харчів, і що найгірше – не мала жодного досвіду, як діяти в скрутній ситуації. Ніколи не подорожувала, не виїжджала за межі свого міста. Усе це мало початись, коли вона стане дорослою. Зараз Люцина потребувала лише світла, яке освітило б їй шлях бодай кудись. Такої темряви вона ще не бачила. Але, певно, бувала й гірша, бо з-під дверей просочувалась тонесенька світла смужечка. Двері хтось поторсав, пробуючи відчинити, спочатку рукою, а потім ногою. На тому все скінчилося. Відьми не носять із собою слюсарних інструментів. Упродовж цих напружених хвилин Люцина навіть не заплакала.

Минуло трохи часу в темряві й тиші, як раптом у торбинці щось завовтузилось. Люцина розщібнула її. Так поводити себе могла лише «Енциклопедія Королівства». Щось пробігло в неї по руках, спустилось додолу. Для книжкових гномиків Люцина була велеткою, хоча на фізкультурі в школі стояла третьою від кінця. На підлозі спалахнули малесенькі ліхтарики. Їх було кілька десятків: по одному на кожного гномика. Малеча вишикувалась у два ряди і рушила вниз сходами, спритно зістрибуючи з приступок. Процесія, що вела за собою Люцину, рухалась дуже повільно, але невдовзі сходи скінчились і по рівному гноми пішли трохи швидше. Дівчинка могла тільки подивуватись, як стільки гномів помістилось у одній книжці, хоча простір і час – поняття відносні. Так казала мама, коли Люцина часом нудьгувала, не знаходячи собі місця.

Отак вони йшли, йшли. Іноді з темних кутків долинали якісь підозрілі звуки: не то схлипування, не то стогони. У підземеллі, можливо, колись тримали в'язнів, як це було з графом Монте-Крісто. Але гноми зовсім не звертали уваги на привидів: їх не вщипнеш і не полоскочеш. А Люцина побачила попереду цятку світла, яка поступово збільшувалась, і вже відчувався подув свіжого повітря.

Нарешті вони вийшли до кімнати, яка виходила вікном у сад. Дивно, бо Люцина не помітила, щоб вони піднімались нагору. Дверей надвір не було просто велике вікно, навіть засклене, хоч і вкрите багаторічною пилюкою. У ньому сонце сідало над дорогою до Замку. Напевно, якась потаємна кімната, до якої потрапляли з темного страшного підземелля. Під стіною стояла знищена міллю канапа, під вікном – стіл та стілець. Поки Люцина роззиралась, гноми зникли: напевно, сховались у книжці. У них там мали би бути кімнатки для відпочинку з малесенькими ліжечками, хоча, можливо, гноми жили в самому Королівстві й час від часу з'являлись, щоб підмітати сторінки.

Люцина виглянула з вікна. До землі було досить високо, але її кіт Фелікс, швидше за все, зневажливо б пирхнув, бо зовсім не боявся висоти. Дівчинка відчула, що дуже втомилась, і лягла на канапу. Призахідне сонце заливало кімнату рожевим світлом.

– Трохи відпочину, – позіхаючи, сказала вона. – Дякую вам, мої любі гномики! Сердечно дякую!

Так любила говорити її бабуся.

39

Люцина прокинулась, коли в кімнаті було майже темно. Вона ще не вирішила, де їй прокидатись: вдома чи у незнайомому місці. На стільці гойдалась якась скоцюрблена постать й жалісно скиглила:

– Вигнали мене, вигнали!

– Хто? Що? – підхопилась Люцина. – Де я?

– Вигнали мене, вигнали...

– Хто ви?

Істота обернулась, і вона побачила невеличку тітоньку в панамці на розкуйовдженому волоссі, вбрану в латаний-перелатаний халат.

– Соня. А ти хто?

– Люцина.

Історія Люцини та історія Соні були схожі, бо кожну довелось би довго розповідати. До речі, обидві постраждали від відьом через свою любов до книжок. Тому їм неважко було порозумітись. Люцина не мала води, щоб заспокоїти бідолашну Соню, але знайшла цукерку.

– А ти?

– Я щось не хочу.

Цукерка заспокоїла Соню, і вона дещо встигла розповісти.

І дідусь, і тато Соні служили бібліотекарями в Замку, а тепер вона охороняла книжки, хоч за це їй ніхто не платив. Але вона мала невеличкий город, у якому, перекопуючи землю, знаходила старовинні монети і вимінювала на них каву та свічки.

– Я ніколи не продала б жодної книжки! – гордо сказала Соня. – Навіть, якби вмирала з голоду. Ой, як тут темно!

Вона витягла з кишені недогарок свічки й запалила.

– А нас ніхто не побачить? – занепокоїлась Люцина.

– Не сидіти ж нам у темряві! Ми не коти й не сови. Мене прогнали з бібліотеки, щоб не заважала, а таку безневинну бродяжку, як ти, ніхто не чіпатиме.

– Я не бродяжка. Я тут зовсім із іншої причини.

– Ой, що ж мені робитоньки! Книжки лежать на подвір'ї... Варвари вони, варвари!..

– Я одну підібрала, – Люцина простягнула книжку.

– О, сонети Петрарки! – залилась сльозами Соня і ніжно притулила до грудей тоненьку книжечку.

Як усі люди, що довго жили самі, вона навіть не поцікавилася історією Люцини.

– Ми повинні врятувати книги, усі до одної!

– А хто ж тоді рятуватиме нас? – спитала Люцина.

– Не турбуйся про це! Можливо, нас врятують лицарі з Королівства.

– Я серйозно, а ви мені казочки розповідаєте.

– Які ще казочки? Оця вся нечисть приїхала сюди не на екскурсію, а пильнувати двох лицарів, що прямують до Королівства через Великий Льох. Один із них принц, що був зачарований, а другий його товариш. Невже ти думаєш, вони нас не визволять?

– Але ж ми не в полоні, – зауважила Люцина.

– Зате в небезпеці, так?

– Правда. Але мені потрібно додому. Обійдуся й без допомоги лицарів, тільки покажіть мені, як пройти до Серединного світу? Я піду собі, після того, як ми врятуємо книжки...

Соня зробила великі очі:

– Ти що?! Цього ніхто не знає. Хіба ти не...

Люцина не могла зрозуміти, що викликало в Соні такий страх. Вона промимрила:

– Я читала...

– Еге ж, так, як нині усі читають! Ніби сіно зі стіжка беруть по одній стеблинці. Одне речення звідси, а друге – звідти...

– Наскільки я знаю, у Граничному світі навіть читати не вміють. Я не винна, що мені до рук потрапила така книжка, що не дає себе читати!

– «Енциклопедія Королівства»?

Люцина кивнула.

– Чула. У нас її вже немає. Батько не допильнував... Слухай, дівчинко, як там тебе...

– Люцина.

– Так-от, Люцино, нині до Серединного світу можна увійти через вікно, а завтра – через двері, а післязавтра – через дупло або криницю. Так мусить бути. Я стережу безцінні скарби і повинна все довкола помічати. Розумієш. надходить пора, і ти можеш увійти або вийти. Чим більше бажаєш, тим менше в тебе шансів. Терпіння – найцінніша річ на світі. А тепер нам треба поховати книжки. Коли оті бісові душі виберуться із Замку, я поставлю їх на місце. Тут ніхто довго не витримує, окрім мене. Це – ніби вокзал: одні – туди, другі – сюди, а треті – ще кудись. Місцевий люд мені відганяють Ясько і Мацько.

– Хто-хто?

– Замкові привиди. Я їх так назвала. Колишні лакеї господаря. Якось вони підлили вином його улюблені орхідеї, ну і...

– Що?

– Їх повісили. Бачиш он там дві липи? На отій, крайній.

– Як жорстоко!

– Чому ж? Уяви, що хтось подер би на клапті твою улюблену книжку. Ти б дуже розсердилася?

– Так, але я б не вбивала...

– Значить, ти не любиш книжки по-справжньому.

– Люблю, але ніколи нікого не буду вбивати! Життя – це великий дар, казала моя бабуся, і тому не можна відбирати те, що подароване комусь. Розумієте?

Запала мовчанка. Нарешті Соня не витримала і таким голосом, яким у темряві розповідають моторошні історії, мовила:

– Сьогодні вночі тут проллється море крові. Може, і вранці. Сподіваюсь, що і за нас проллється бодай краплина...

Люцині аж недобре зробилось від цих слів. Вона бачила кілька фільмів про вампірів, і уявила собі щось схоже, хоча зовсім не прагнула побачити це насправді. Вона ладна була запідозрити Соню в кровожерних нахилах, але та сказала мрійливо:

– Це так романтично!

... Щоб потрапити на подвір'я, Люцина із Сонею вилізли через вікно. Перед тим дівчинка навчила бібліотекарку Замку слів, що робили істоту невидимою для темних сил. Соню просто вигнали з бібліотеки. Вона тепер шкодувала, що не пообривала патли відьмам, але якраз її неспротив виявився кориснішим, ніж опір. Так легше було повернути книжки. По садку вештались довгомуди, виглядаючи Повелителя. Час від часу вони перевертали каміння, простукували стіни і заглядали в дупла дерев. У альтанці лежала купа залізяк, поржавілих цвяхів, кавалків дроту – усе, що їм вдалося знайти. Люцина уперше бачила довгомудів, бо в місті вони їй не траплялись. Зрештою, то були нічні істоти.

Подвір'я не розневидимлювали, тому обидві рятувальниці книг могли працювати спокійно. Книжки, що лежали в темряві, вони переносили під вікно потаємної кімнати, щоб потім переправити нагору. Там було лише кілька десятків книжок. Про долю інших Соня нічого не знала.

Ніч була дуже тепла, і вони сіли на поваленому стовбурі. У Замку світилось лише кілька вікон. Люцина і Соня розмовляли про політику.

– Тут часто бувають крутиголовці, але ніколи не залишаються ночувати.

– А які вони з себе?

– Мають очі не лише спереду, але й на потилиці, – відповіла Соня. – І завжди озброєні.

– Як це на потилиці?

– Це – образ.

– А-а... Чому король не оголосить їм війну і не повиганяє?

– У Королівстві немає уже двісті років війська. Король – не воїн. Уся надія на принца Августа, котрий повертається.

– Звідки ви це знаєте?

– Підслухала. Тільки не кажи, що це погано!

– Я не кажу. Іноді корисно буває підслухати чужу розмову. Якось мені це врятувало життя... – зітхнула Люцина.

– Розкажи!

Коли Люцина закінчила, Соня глибокодумно почухала голову:

– Що не кажи, але книжки можуть змінити долю. Твоя доля – побувати в Королівстві. Знаєш що? Кажи мені «ти». Я не така вже стара. Це через смуток виглядаю погано. Уяви собі, як це чекати роками, що хтось прийде за книжкою. І ніхто не приходить – ні восени, ні взимку, а про літо нема що й казати.

– А якби ти навчала дітей читати? Отих, з містечка...

– Ти що?! Наступного дня приїхали б на мотоциклах крутиголовці й спалили бібліотеку. Вони й так мене дражнять.

– А потай не можна вчити?

Соня дуже здивувалась:

– Яка з мене вчителька? У селі з мене сміються, камінцями кидають... Приходив сюди, правда, кілька років тому один хлопчина. Вивчив п'ять літер, обіцяв, що прийде завтра, але те завтра так і не настало.

– Батьки не пустили.

– Можливо. Ой, перестань!

Соня потрусила головою.

– Я нічого такого не сказала.

– Це я не до тебе, а до мишок.

– Мишок?

– Вони живуть у мене в голові.

– Як це, живуть у голові?!

– Тобто, я хотіла сказати на голові. Хіба не зрозуміло?

– Тепер зрозуміло, – визнала Люцина, з подивом озираючи копицю розкудланого волосся, яке увінчувала панамка. Зрештою, якщо в книжках живуть гноми, куди вже тут дивуватись.

– А ось і Ясько з Мацьком! – зраділа Соня.

Поміж бур'янів прогулювались дві напівпрозорі постаті. Обидва лакеї, що померли такою безглуздою смертю, були вбрані, наче в кіно на історичну тему. Навіть перук не скинули. Зрештою, Люцина читала, що привиди змушені дотримуватись дуже суворих правил. Цікаво, як же їх карають за непослух?

– Хочеш познайомлю?

– Ой, ні! Ну, може, потім...

– Як хочеш, але мені треба з ними побалакати. Вони ж мої друзі...

– Вони тебе не побачать. Треба спочатку розневидимитись.

– А як це зробити?

– Треба сказати: «Я тут».

– І все?

– Усе.

– Чудово!

Люцині трохи полегшало, відколи вона усе розповіла Соні, хоч та слухала не вельми уважно, весь час крутилась. Певно, через мишей у голові, тобто на голові. Соня одразу повірила. А хто б їй повірив у Серединному світі? Там вірять лише в те, чого можна доторкнутись.

Люцина вперше в житті сиділа отак сама, під небом, всіяним зірками. Вона могла зараз просто встати і піти стежкою, якби та стежка привела її додому. Але Люцинин дім був за невидимою стіною, хтозна-де, навіть не в іншій країні. Вона вже почала звикати до пригод і почувалася непогано.

Соня повернулася швидко:

– Я їх послала розвідати, що з рештою книжок. Ти знаєш, Ясько і Мацько не раз відганяли різних шукачів скарбів і домоглися, щоб у Замку ніхто, крім нас, не жив. Ходімо до кімнати. Я передаватиму тобі книжки через вікно.

– А як бути з лицарями?

– Ясько і Мацько попередять їх, що готується засідка. О, чуєш? Щось їде. Велике. Це, напевно, Повелитель із Серединного світу.

– Повелитель чий? – спитала Люцина.

– Відьом, опирів, довгомудів, вовкулак і решти компанії.

Досі темне подвір'я освітили фари. Із Замку повибігали відьми та відьмаки і ще якісь дрібні істоти, схожі на великих жаб, й почали товпитись на сходах, заважаючи одне одному.

– Починає припікати, – зауважила Соня тихим, але моторошним, голосом.

– Що припікати?

– Це – образ. Бачиш, ото опирі, – вказала Соня на гурт чоловіків та жінок у довгих чорних плащах. – Треба звідси вимітатися, бо у них дуже гострий нюх.

Люцина мерзлякувато пересмикнула плечима.

– А ще якась дуже бридка стара відьма з палицею...

– Де?

Навіть у темряві Люцина упізнала стару сусідку і з нею Гортензію, що вивихнула сьогодні ногу, послизнувшись на банановій шкуринці.

Високий чоловік у капелюсі щось сказав, і настала тиша.

– Це і є Повелитель, мій лютий ворог. Він керує Клубом книголюбів. Уявляєш, вони збираються, щоб палити книжки!

– Не може бути! Які ж вони книголюби!

– Це – для конспірації.

– Тут мої сусідки. Через них я потрапила в халепу. Краще сховатися. Для мене вони страшніші за крутиголовців.

– Ти ще не бачила крутиголовців, – сказала Соня.

40

Якби хтось цікавий, чи просто випадковий подорожній із тих, що не люблять спати під зоряним небом навіть влітку, нагодився тієї ночі до Замку, то, напевно, довіку сидів би вдома, за умови, звісно, якщо залишився б живий. Для нього б вистачило одного вовкулаки, а тут добрий десяток гасав на подвір'ї, моторошно завиваючи. А на мурах чатували опирі, які прибули опівнічним автобусом. Звісивши ноги, вони слухали лемент роздратованих сов, що мусили вибиратись на лови до містечка, бо незвичний рух у Замку розполохав усю дичину. Навіть птахи, яких люди чомусь вважають партнерами нечистої сили, були невдоволені прибульцями. Окрім них у Замку мешкали лише бібліотекарка Соня і двійко привидів Ясько і Мацько. Ніхто з них не надіслав би запрошення таким невихованим особам обох статей. Опирі вдивлялись у темряву, звідки долинало тепло людського тіла й незрівнянний аромат свіженької крові. До сонного містечка було рукою подати, але опирам не дозволялось залишати пост.

– Де ж це фон Стронціус? – мовив молодий опир, якому виповнилось лише сто сімдесят дев'ять років, а здавався він ще молодшим.

– Певно, своїм ходом добирається, – відповів його напарник, випльовуючи п'яту жуйку «Орбіт» зі смаком крові й лимона, що мала захищати його зуби від карієсу. – Не думаю, щоб він ризикнув трястися в автобусі разом із нами.

– Я б волів виконувати його накази.

– Не знаю, по-моєму, шановний Стронціус так завис у «Вампірнеті», що живиться лише віртуальною кров'ю.

Обидва опирі захихикали.

– Слухай, Фреде, а ти грав у «Вампіра-супермена – 9»?

– Дійшов лише до третього рівня. Але кльова штука!

– Скинеш мені на диск?

Правду кажучи, опирам цієї лагідної літньої ночі не потрібен був старенький Стронціус. Так само вони могли обійтись і без Повелителя. Але Повелитель нетямився від люті. Він не хотів їсти сам кашу, котру наварив за наказом крутиголовців. Щопівгодини телефонував фон Стронціусу, але його розпачливі сигнали губились у темряві невідомості. Зрештою, Повелитель непокоївся: Стронціус був важким на підйом, але не посмів би ігнорувати крутиголовців. Востаннє вони бачились поблизу Кропив'яного цвинтаря. Повелитель не любив видовища крові навіть звичайних людей, шкодити яким було сенсом існування темних сил. Титул дістався йому в спадок, а відповідальність, до якої тебе змушують, не дає великої втіхи, власне, майже ніякої. Влада до того ж ще й небезпечна. Це Повелитель відчув сьогодні. Мусив щохвилі повідомляти імперську таємну поліцію, що діється в Замку, відбріхуючись за себе і Стронціуса, а також керувати підлеглими, котрі уявили собі цю операцію чимось схожим на пікнік і не дотримувались дисципліни.

Повелитель провів інспекцію Замку. Охорона його менш-більш влаштовувала. Щоб не пропустити принца Августа, її мало вистачити. Але з хлопцем мав бути Марко, котрого не візьмеш за допомогою спецефектів. Цей пройда незле знався на магії, якщо міг будь-коли міняти свою подобу. Не те, що вовкулаки, які скидали звірину шкуру на світанку. Справу дуже ускладнювало те, що ніхто не знав, де приблизно вхід до Королівства. Довгомуди з ліхтариками та смолоскипами обнишпорили всі закапелки, сподіваючись на поживу, однак не знайшли нічого підозрілого. Повелитель походжав собі коридорами другого поверху в супроводі довгомуда Лукаша і відьми Маргарити. Наша знайома, стара відьма, експерт «Клубу книголюбів», всілася в комфортне крісло біля палаючого каміна, а біля її ніг на ослінчику сиділа Гортензія й сонно ворушила спицями, плетучи з козячої вовни шкарпетки. Ця сімейна ідилія відбувалася на тлі біганини й безладу, незважаючи на пізню годину. Не чути було лише пліснявців і слинявців, котрим доручили облаштувати підземелля, пообіцявши допустити потім до бібліотечного каталогу та самої бібліотеки. Книжки винесли до сусідньої, меншої кімнати, що була колись кабінетом господаря. Таким чином, бібліотека стала важливим стратегічним об'єктом, штаб-квартирою Повелителя.

На ранок мали під'їхати місцеві крутиголовці-байкери, що промишляли на дорогах Граничного світу, а тепер ще й пильнували на них принца. Була це, власне, немита і некультурна банда, жорстока й безжальна до мирних мешканців сіл та містечок. Усі вони, безперечно, вартували в'язниці, але Імперія потребувала таких типів, щоб допомагали їй розправлятись із кожним, хто не є сліпо відданий Його Імператорській Величності.

Пані Маргарита, незважаючи на втому, крутилась поблизу Повелителя, намагаючись заслужити його ласку. Адже це вперше їй випала нагода покерувати молодшими відьмами. Нарешті він забажав кави, і Маргарита побігла виконувати розпорядження, доручивши Ружені наглядати за пліснявцем-знайдою, що норовив чкурнути з кошика. Відтак попекла собі пальця, гасячи спиртівку й вигукнула над чашкою шляхетного напою не дуже пристойне закляття:

– Щоб ти сказилась!

Вона мала на увазі спиртівку, однак кава виявилась більш вразливою. Якось важко уявити собі дію такого страшного закляття на чорну рідину, звичну в кожному домі. Може, каві зашкодили ще й три ложечки цукру, котрі відьма всипала до чашки, виходячи з власних уподобань. Маргарита урочисто понесла каву Повелителю, по дорозі гарикаючи на всіх, хто їй траплявся. Повелитель стояв коло вікна в позі Наполеона, виношуючи великі плани. Приємний вітерець обвівав йому лице, хоча перед очима стояла суцільна темрява. Він механічно прийняв чашку кави й підніс її до уст. Але тут, очевидно, спрацювало закляття, і кава, гаряча й пересолоджена, вихлюпнулась йому просто в обличчя. Від несподіванки Повелитель закричав, аж зі стелі зірвалось кілька пластів штукатурки. Один із них упав на голову пані Маргарити і, таким чином, відтягнув від неї страшніше покарання. Другий мав намір приголомшити стару відьму, що дрімала, але та недаремно вважалась наймудрішою серед собі подібних: вона миттю зреагувала, змінивши падіння брили на горизонтальний політ убік, і та з розгону врізалась у стіну. А третя брила штукатурки упала над дверима, повз які проходило двійко довгомудів, несучи сулію з червоною рідиною. Ті відсахнулись, й сулія впала. Її вміст червоною рікою розтікся сходами аж до вестибюля. Збулось пророцтво Соні про ріки крові...

Стронціус, що саме увійшов до Замку, подумав, що тут когось зарізали, тим паче, що нагорі лунали дикі крики. Він нагнувся і вмочив палець у рідину. Лице його скривилось, коли він спробував так звану кров на смак.

– Чорнило, – констатував фон Стронціус. – Але ефектно. Що, вони тут фільм жахів знімають?!

Стронціус виглядав зле. Його елегантний вихідний костюм був увесь у пилюці та павутинні, а плащ перетворився на лахміття. Стронціуса супроводжував стілець-підступець, єдина близька істота, що залишилась зі старим опирем на старості літ. Довга дорога підземними комунікаціями трохи знесилила Стронціуса.

Раніше оповідалось, як до затишного гніздечка Стронціуса потрапили принц Серпень, Марко, Мортіус і Сиволап із Тигрисиком, і що вони там накоїли. Коли старий опир прокинувся, то одразу почув, що пахне людським і не лише людським духом. Уже пізніше він усвідомив трагедію: Тосик загинув, і навіть майстер найвищого класу не зміг би повернути його до життя. Усі системи комп'ютера вийшли з ладу, скло монітора тріснуло, а дроти сплавились.

– Бідний Тосик! – прошепотів Стронціус. – Хто посмів?!

Йому й на думку не могло спасти, що це міг зробити сам комп'ютер. Тосик не настільки був дурний, щоб себе калічити. Стронціуса не хвилювало, що непрохані гості могли поквитатися й з ним традиційним способом, вдавшись до осикового кілка. Нині навряд чи хтось зуміє відрізнити осику від тополі, а на чорному ринку мисливцям на опирів постійно траплялись підробки. Нічого дивного, що старий досвідчений опир почувався в безпеці.

Ніхто не міг розповісти, як сталася трагедія. Але серцем Стронціус відчував, що до цього причетні ті, на кого оголошено Імперією велике полювання. Для того, щоб увійти в лігво найповажнішого опиря, потрібні були не лише нечуване нахабство й сміливість, а й чаклунська сила. Тому він одразу кинувся по гарячих слідах, і гнів поступово змінювався на більш доречну розсудливість. Фон Стронціус був мудрим опирем, але наймудрішим він ставав, коли йшлося про особисті інтереси.

Може, нагорі й справді знімали фільм жахів. Подібні замки, власне, ні до чого більше не надавалися. Навіть штурмом не треба брати. Досить кинути під мури кілька петард, і вони розваляться. Стронціусу набридло блукати підземеллям у пошуках зловмисників, весь час гублячи слід. Та й, по правді, він побоювався зустрітися віч-на-віч з кількома, безперечно, озброєними особами. Якщо крутиголовці вирішили виставити проти них цілу армію нечисті, то це були дуже поважні супротивники.

Фон Стронціус обережно піднявся сходами, залитими червоним чорнилом, і побачив картину, що її можна було б назвати «Сцена в божевільні». Ніхто його навіть не привітав, ніхто не помітив. Величезна кімната з порожніми книжковими шафами була переповнена бабським вереском і курявою.

– Он воно! Он! – кричав хтось, але Стронціусу не вдалося розгледіти, що ж викликало таке збурення в стані нечистої сили. Воно не могло бути тими, на кого оголосили полювання минулої ночі. Уже краще.

– Замовляння, хто знає замовляння?!

Нарешті опиреві вдалося помітити якусь чорну штуку, що літала в повітрі. Може, навіть кілька таких штук. Воно то чорним круком падало на розпатлану голову відьми, то кулею цілилось комусь у груди, розсипалось зграєю бридких чорних павуків. Одним словом, дуже активно нападало.

– Мамо, та зробіть нарешті щось! – ламала руки Гортензія.

– Відчепись! Я ще не бачила скаженої кави, – відповідала найдосвідченіша з відьом, радісно плескаючи в долоні щоразу, як хтось ставав мішенню несамовитої чорної субстанції.

«Цікаво, – подумав фон Стронціус, – що станеться з тим, кого вкусить скажена кава? Декому з цих лінюхів не завадило б трохи оскаженіти. Це б тільки допомогло справі. Гадаю, мені слід пошукати Повелителя, поки вони тут розважаються».

Але пані найстаршій відьмі, напевно, уже набридло, і вона, коли скажена кава у вигляді кажана підлетіла до неї, розшморгнула латану торбинку, що висіла в неї на поясі, й тихо наказала:

– Ану, в торбу!

І кажан любісінько опинився там.

– Браво! – зааплодував фон Стронціус.

Аж тепер його помітили й застигли з шанобливо розкритими ротами. А потім посипались вітання на зразок «Мої шанування! Як ся маєте?»

– Як ся маєте, шановна? – вклонився опир відьмі.

– Як квіточка при дорозі! – зареготала стара. – Хто не йде, то вскубне. А у тебе, Стронцю, що, будильник не задзвонив, чи чорний кіт дорогу перебіг?

– Справи затримали, – стримано відповів опир. – Нам треба поговорити. Де Повелитель?

Стара поплювала на чаклунське дзеркальце:

– Щойно зняв компрес і йде сюди. Ану, всі геть! Гортензіє, станеш за дверима і не смій підслуховувати!

– Добре, мамусю!

41

Нічна темрява вкрила Граничний світ. Колись тут вирувало життя, і на широких шляхах не бракло ні мандрівників, ні кущів, ні волоцюг, ласих на чуже добро. Та відколи він опинився замкненим між Серединним світом і Королівством, геть занепав. Міста з величезними ярмарками перетворились на містечка, а містечка – на села. «Ні вийти, ні увійти» – таким би міг бути нині девіз на державному гербі Граничного світу, якби це була держава. Але нікому було її створювати, бо всі, хто мав бодай якусь клепку в голові, давно повтікали. Граничний світ волів би приєднатися до Королівства, про це потай мріяло багато граничан, але цьому завзято перешкоджала Імперія. Тому Граничний світ начебто вважався нейтральною, тобто нічийною територією і мав колись припинити своє існування. Про справжні наміри Імперії можна лише здогадуватись, хоча всі імперії прагнуть загарбати побільше землі, як це буває, коли хтось не вміє добре господарювати і сподівається таким чином вийти зі скрутної ситуації.

Усе це наші юні лицарі знали зі школи, але й вони були вражені убогістю й смутком Граничного світу. Вони ще спали і бачили уві сні Королівство, а довкола містечка та на шляхах нишпорили люті байкери в чорних шоломах і чорних рукавицях. У містечку мало хто спав через деренчання мотоциклів, хіба що дуже маленькі діти. Люди дивувались, чого це їх не грабують цієї ночі.

А що відбувалось у Замку, ми вже знаємо. Повелитель, надивившись бойовиків і набавившись комп'ютерними іграми, вважав, що принц Август такий собі герой, котрий без вагань полізе в саме пекло. Одним словом, дурноверхий хлопчина увійде до Замку і почне розмахувати мечем. Але не вночі, а удень, хоча й наказав стерегти усі ходи і виходи. Завтра, опівдні, після урочистої церемонії зречення короля Даниїла Королівство перестане існувати й опиниться у Великому Льоху. Чи затримають принца тут, чи вдасться йому прорватися на церемонію, однак він приречений. Кажуть, що в короля вже немає душі, а розум геть потьмарився від отрути, яку упродовж кількох місяців підкладав йому до страви підісланий кухарчук. Чи сам він здійме корону, чи йому допоможуть, це вже не важить.

Повелитель мав дуже холодну кров і не відчував до юного принца ненависті, на відміну від Стронціуса, котрий обіцяв зробити з нього те, що принц зробив із Тосиком, тобто відключити усі системи. Із уст його так і сипались технічні терміни, аж стара відьма не витримала:

– Дай собі спокій, Стронцю, бо в мене вже голова болить. Купиш собі нову машинку...

– Звідки в мене гроші?! – визвірився опир. – Може, вивернути кишені? Подивіться!

– Такі, як ти, грошенята в панчосі тримають. Треба було взяти дещицю з собою.

– Пощо? Тут немає крамниці сувенірів.

– Приїдуть бандити на мотоциклах, чим відкупишся?

– Чому це, бабуню, – не втерпів Повелитель, – ми маємо від них відкуплятись? Ми тут з поважною місією...

– Бо здрайці чемніші будуть, як ми їм ручку позолотимо. Для них гроші важніші за самого Імператора. Їм не можна потикатись до Імперії, бо зразу повісять. Я, наприклад, взяла з собою...

Стара вишпортала почорнілу монету:

– Срібна! Зараз почищу, й буде блищати.

– Ці гроші нині не в обігу.

– Я завжди казала, що гроші то є гроші, мій золотенький. Візьмуть і це. Я не хочу, аби з мене очіпок здерли й надавали по пиці. Ну, а тепер до діла... Потрібен жалібний голосок.

– Як це? – не второпав Повелитель.

– А як іще заманити доброго лицаря в потрібне місце?

– Геніально! – втрутився Стронціус. – Бідна полонянка ридає: «Рятуйте! Допоможіть!» Принц заходить зі своїми приятелями до темної кімнати, а тут я, тобто ми вискакуємо з-за спини... І я так ніжно беру його за горлянку...

– убивати не треба. В Імперії – свої плани щодо хлопця. Ганьба для нього буде страшнішою за смерть.

– Я читав у Вампірнеті, ніби принца оголошено мертвим.

– Це – плітки, – заявив Повелитель. – Так сказали королю. Насправді принцу дали отрути, що звалила б десятьох, але його приятель дав йому протиотруту. Щодо вашого плану, шановна, то серед відьом можна знайти пристойну кандидатку. Ви самі її виберете.

– Голос має бути нефальшивий, – сказала стара, от у чім проблема... Гортензіє!

Та з'явилась миттю і зробила глибокий реверанс, ніби вчилась колись у Інституті шляхетних панянок.

– Так, мамо.

– Збери усіх молодих відьом на прослуховування в сусідній кімнаті. Я прийду за три хвилини.

– Так, мамо.

Однак потрібної кандидатури вони так і не знайшли. У тієї голос був затовстий, та немилосердно фальшивила, а ще інша захрипла, гуляючи по росі...

– Може, панна Гортензія? – запропонував Повелитель. У неї такий приємний голос...

– Вона вже трохи підстаркувата, та в темряві її не розгледять. Давай, Гортензіє, кричи. Але жалібно, чуєш? Наче ти бідолашна сирітка, яку приносять в жертву дракону...

«Хотіла б я хоч один день побути сиріткою», – подумала Гортензія, набираючи повні легені повітря...

– А-а-а! Не чіпай мене своїми брудними лапами!

– Це не я, – закліпала очима Гортензія, бо ж крик долинав з коридору.

За хвилю до кімнати ввалився Лукаш, тримаючи під пахвою ще більш розпатлану Соню, яка завзято била ногами.

– А це хто?!

Здивувались усі, бо пані Маргарита, що прибула сюди з першим десантом нечистої сили, вже встигла забути про існування хранительки бібліотеки. Ця дивакувата жіночка аж ніяк не виглядала на лицаря, навіть на придворну даму не виглядала. З такою зачіскою і в халаті, який носять бібліотекарі Серединного світу... Пані Маргариті здавалось, що ця бідолаха давно вже кудись забігла, налякавшись довгомудів та слинявців.

Люцина собі спокійно спала у потаємній кімнаті, не здогадуючись, що Соня може зважитись на такий немудрий та відчайдушний вчинок – блукати по розневидимленому Замку.

Але Соня не дочекалась Яська і Мацька, що мали розвідати ситуацію, й пробралась до кімнати, де на брудній підлозі лежали купою її книжки, з яких вона щодень витирала пилюку. То був, як кажуть, сенс її життя доглядати за книжками, які, можливо, ще багато років ніхто не прочитає. Ось там необачну Соню і запримітив всюдисущий Лукаш й спитав:

– Якого дідька ви тут робите, пані?

Серце Соні охопило полум'я праведного гніву. Вона вже й так сьогодні зазнала потрясіння. Бібліотекарка звелась на ноги і підняла догори маленький кулачок:

– А ти що тут робиш у моєму Замку, волохата мавпо?

Вона ж іще не вміла розрізняти довгомудів і думала, що Лукаш є одним із тих, хто виганяв її сьогодні з бібліотеки. Слуга Повелителя був тугодумом, коли йшлося про щось інше, аніж про речі, котрі можна поцупити, але порівняння з мавпою йому страшенно не подобалося. Так іноді називав довгомуда домовик Спрячик. Соню він не встиг розгледіти й вирішив, що це одна з відьом. Лукаш огризнувся:

– Відколи це Замок став твоїм? Ходи, розберемося з Повелителем. Він заборонив палити книжки.

– Палити книжки?! – вжахнулася Соня. – Та я швидше спалю нас обох, дурню!

Навіть Лукаш протверезів від цих слів. Він звертався до Повелителя з усіма питаннями, настільки глибоко його шанував, хоч часом щось і цупив з речей господаря, наприклад, потай палив сигари, котрі брав на письмовому столі. Щодо цього, то його дійсно можна було назвати мавпою, бо він мавпував Повелителя. Отож Лукаш вхопив Соню довжелезними руками й поволік туди, де відбувалось прослуховування жалібних голосків. Стонціуса він поважав куди менше, бо опирі непередбачувані, як і всі істоти з дуже гострими й білими зубами.

– Кого ти привів? – спитав Повелитель. – Звідки взялася ця особа? Хто її сюди пустив?

– Ми знайшли її в бібліотеці, – зацвірінькали молоденькі відьми. – Вона там жила.

– Вона нишпорила в книжках, – пояснив Лукаш.

Уздрівши сам цвіт нечистої сили, Соня розгубилась і стала міркувати, як їй виплутатись.

– Власне, я хотіла забрати особисті речі, зубну щітку, рушник. Це ж мій дім, чорт забирай! – не витерпіла вона.

– Прекрасно! – заусміхався Стронціус. – Вона стане нам у пригоді. Хай покаже нам вхід до Королівства, і ми її відпустимо.

– Якщо ви так поводитеся з книжками, ніхто вас не пустить до Королівства! – випалила Соня і додала нищівно: – Варвари!

- А хто каже, що ми туди хочемо? Я пишу книгу про Замок. А це, – вказав Стронціус на Повелителя, – мій науковий консультант, професор. А решта – молодші наукові працівники. То ви нам допоможете, пані?

Мова Стронціуса була солодка, як мед, а погляд, наче у змії, що приманює собі мишку на обід. Зі стіни випливли напівпрозорі постаті двох тутешніх привидів Яська і Мацька, яким дуже подобалося стежити за довгомудами, що завзято нишпорили по Замку в пошуках скарбів. Хлопці розважались, показуючи місце, де треба було копати чи довбати стіну, і де, звісно, нічого не було. Привиди страшенно нудились, бо не могли покинути Замок, а десяток довгомудів міг за два дні зрівняти його з землею. Ясна річ, хлопці поводили себе дуже егоїстично, ставлячи під загрозу життя Соні, але, охоплені азартом, вони геть забули про неї. Знищівниками колишні лакеї були завжди: били посуд, обривали карнизи й витирали оксамитовими шторами брудні черевики, доки загублені орхідеї не переповнили чашу терпіння господаря. Власне, вони були хрещеними батьками злидників, втрутившись у хід експерименту: підгодовували з'їдликів салом та яєчнею, що призвело до страшної мутації. Граничний світ цілком зубожів, а люди в ньому розледачіли. Злидники навіть викопували щойно посаджену картоплю, такий мали, нівроку, апетит. Бешкетні слуги не відчували найменших докорів сумління.

Побачивши Соню в біді, Ясько з Мацьком намагались щось їй сказати, бо гіпноз не діє на привидів, але було вже запізно. Соня широко розплющила очі й пробурмотіла:

– Спочатку вниз, потім наліво...

– Веди нас! – наказав Стронціус.

Бібліотекарка нетвердою ходою, простягнувши вперед руки, рушила, а за нею потягнулася ціла процесія на чолі зі Стронціусом та Повелителем. Залишилася тільки стара відьма, бо вона могла бачити все в магічному люстерку, як на екрані кольорового телевізора. Ясько з Мацьком подалися з усіма. Їм було шкода Соні. Визволити її привидам було не під силу, але вони могли розділити самотність із нею у в'язниці, бо не виглядало, що Соню тепер так просто відпустять. Коли усі нарешті вступилися з кімнати, стара сягнула по своє помело, скочила на ноги і прудко його осідлала.

– Па-па! – сказала вона гостинним стінам Замку і вилетіла через вікно. Вогонь вистрибнув із каміну за нею й пробіг кілька метрів. Добре, що підлога була кам'яною, й не сталося пожежі. Вогонь, запалений відьмами, завжди їх слухається. Що замислила матінка Гортензії, наразі невідомо, але полетіла вона вбік містечка.

А в цей час Соня вела за собою чималенький гурт нечистої сили: усім цікаво було подивитися на вхід до Королівства, хоч для цієї публіки він був заборонений.

Зрідка бібліотекарка бурмотіла «Мене нема», але відьми розневидимили геть усі місця, через які вона проходила: п'ять разів ліворуч і вісім разів праворуч. Соня прикидалась. У кишені вона мала протигіпнотичний талісман, що перейшов до неї від батька. Бібліотеки теж обкрадають. А ще коли там рідкісні книги, за які можна було колись купити ціле місто... Соня хотіла завести усю неписьменну нечисть у найдальше підземелля, а потім відкараскатись від неї і втекти.

– Як ти вважаєш, – спитав Повелитель Стронціуса, – вона знає вхід?

– Якщо вона не знає, то вже ніхто не знатиме, – відповів опир.

Він мав рацію. Соня зупинилась перед непримітними іржавими дверима й забубоніла:

– Ключ під ящиком для сміття...

Коли довгомуди почали метушитись зі смолоскипами, ненароком підпалили одній відьмі очіпок. Соня мала нагоду втекти, але Повелитель втримав її за руку.

– Тут немає ящика для сміття!

– Ламайте двері! – наказав Повелитель, але до цього не дійшло, бо двері виявились незамкненими.

За дверима була невеличка кімнатка без вікон.

– Там – Королівство! – упевнено заявила Соня, ледве стримуючись від сміху, і для певності тицьнула пальцем у стіну.

42

Стара відьма так низько пролетіла над опирями-охоронцями, що ті від несподіванки аж попадали, дивом не звалившись із мурів.

– Що це було?

– Напевно, «Німбус 2001».

– Щастить людям... Літають з такою швидкістю! Мій дідо вмів літати без помела. Він знався з самим Дракулою!

– Опирі можуть літати на трьохсотому році життя і більше. Тобі скільки?

– Сто шістдесят четвертий. Чуєш, здається, наближаються крутиголовці? Що нам робити?

– Підемо спати. Скоро почне світати.

– А де ми будемо спати?

– У підземеллі. Треба, щоб хтось відганяв щурів.

– Одну ніч перетерпимо. Я собі замовив ліжечко під червоне дерево. Віко на кнопці, матрац з пружинами. Дорого, але то річ! Принаймні, не дме. Поставлю ще сигналізацію...

Поки опирі собі отак балакали, як звичайнісінькі заможні городяни, на дорозі трапилось... Стара відьма піднялась досить високо, щоб її не помітили й наказала торбинці:

– Ану, розкрийся!

Звідти у вигляді чорної кулі вилетіла скажена кава. Вона вже встигла схолонути для пиття, але цілком годилась робити всілякі капості.

По суті, скажена кава – не напій, а зброя, яка сліпо кидається на кожного, хто постає на її шляху. Тепер вона стрінула крутиголовських байкерів, які наближались до Замку. Ніч була досить ясною через зорі на небі, але сьогодні в Граничному світі ними милувались лише принц Серпень і котячий король Сиволап. Стара відьма одразу ж повернулась назад. Їй байдуже було, кому шкодити, аби тільки шкодити.

Майже кожної ночі вона вилітала з вікна квартири №13 і щось таке робила. У крамницях доливала до сметани води, заганяла пліснявців до підвалів, щоб псували маринади і компоти, підміняла породистих цуциків на цуциків без роду й племені, напускала тарганів у квартири вельми охайних хазяїв... Словом, поводилась як справжня відьма, не цураючись чорної роботи. При нагоді вона могла виконувати обов'язки кілера високого класу, однак її послуг потребували дуже рідко. Стара не любила реклами і не була ласою до грошей. Могла й вилікувати когось від хвороби, що її наслали інші відьми.

Блискавкою промайнула найповажніша з відьом у передсвітанковому небі, влетіла у вікно й знов опинилась у кріслі, потираючи від холоду руки. А невдовзі задрімала, опустивши голову з сивими патлами на груди. Після доброї роботи незле й відпочити.

43

Бідолашна Соня теж могла би солодко спати, якби невгамовний характер не погнав її шукати собі напасті. Не могла вона спати, коли над книгами нависла страшна небезпека. Вона не вагаючись віддала би за книгу життя. Таке можливе було лише в Королівстві, а не в Граничному світі, де боялись кожного папірця, на якому було щось написано. Тут навіть не приймали паперових грошей. Власне, не було жодної влади, крім набігів імперських стражників та банд байкерів. Від музики останніх глухнули пташенята, а дрібна рибка спливала догори черевцями. Соня не вважала себе гідною Королівства, бо не могла бодай трохи змінити світ, котрий за її діда був і жвавіший, і мудріший.

І от тепер вона опинилась у темниці, яку власноручно зачинив Повелитель, разом із закляттям приліпивши печатку «Клуб книголюбів», бо іншої не мав при собі. Цю печатку він ставив на книжки, що не годились для урочистого спалення; кримінальні та любовні романи, неапетитні трилери і таке інше. У Серединному світі можна знайти багато книжок з такою печаткою. Власне, печатка ставилась задля того, щоб члени Клубу не брали двічі однієї й тієї ж книжки. Після слинявців і пліснявців печатки можна було й не ставити. Соня навіть не знала за неї. Бібліотекарку Замку зачинили, наче державного злочинця, а по сусідству довгомуди довбали стіну завтовшки півтора метра, що виходила на північний схил Замкової гори. Вони, очевидно, не знали прислів'я: «Пробивши мур, до Королівства не потрапиш».

– Годі! – наказав Повелитель, задихаючись від пилюки. – Четверо довбають стіну, а решта – нагору. Незабаром світатиме.

Він обернувся і побачив, що Стронціус кудись зник. Залишилось заледве кілька осіб, інші порозбрідалися хто куди, не виявляючи інтересу до Королівства.

– Якась дурня усе це, – пробурчав Повелитель і гукнув Лукаша, щоб вивів його нагору.

А Стронціусу час було спатоньки, і він, начхавши на обов'язки головного стратега цієї блискучої кампанії, подався шукати собі як не труну, то бодай зручну скриню. Природа вимагає своє навіть і від опирів. Втомилися і відьми після безсонної ночі. Деякі повкладалися спати, підклавши під голови книжки. Вони не знали про існування гномів і тому не боялися. Повелитель теж хотів спати, хоча безсоння мордувало його уже багато років через отой осколок меча Лицаря Королівських Окулярів. Він увійшов до зали, коли вікна без шибок показували поблідле безбарвне небо, з якого позникали зорі. Повелитель відіслав Лукаша, щоб не стирчав перед очима, а сам сів у друге крісло. Від каміна віяло теплом, але тіло повелителя нечистої сили ніколи не могло зігрітись.

– Чи не час випити вранішньої кави? – спитала стара, потягуючи руки й ноги.

– Мене вже пригостили вночі кавою, – здригнувся Повелитель і тут запримітив скраєчку вогню срібний кавник, над яким піднялася коричнева пахуча пінка.

Стара нагнулася й налила собі кави у порцелянове горнятко. Потім вийняла пляшечку й накапала з неї білуватої рідини.

– Жаб'яче молоко.

– Мені без молока, будь ласка, – похопився Повелитель. – І без цукру.

Кава була пекуча, як піски Аравійської пустелі, й гірка, як цикута. Повелитель вийняв із кишені кубинську сигару:

– Не бажаєте?

– У мене люлечка.

Тепло буде сьогодні, – зауважив Повелитель, насолоджуючись доброю кавою і сигарою.

– Навіть гаряче, – докинула стара. – Бачиш, іноді краще миритися, ніж битися.

– Ви про що?

– Та так... Добре іноді побалакати за кавою.

– Чогось нема мотоциклістів. Давно би мали приїхати.

– Уже не приїдуть.

– А що сталося?

– Мотоцикли поламалися. Неопізнаний літаючий об'єкт вивів із ладу.

Від кави мозок Повелителя прояснився.

– Ага... Чи не оцей? – вказав він на помело, що чемно стояло під стіною.

– У них своїх бандитів вистачає.

– T-c-c! – приклав палець до уст Повелитель і гукнув:

– Лукаше!

– Ну? – з'явився той набурмошений і сонний.

– Налий собі кави. Не бійся, ця не скажена! Піди перевір охорону.

– Опирі повкладалися спати. У порожніх діжках.

– Зрозуміло. Можеш собі йти. А де ділася ложечка?

– Яка ще ложечка? Тут не було ніякої ложечки, – образився довгомуд. – Щойно дзвонили з Імперії, питалися, чому не відповідаєте.

– От, чорт! Певно, сіла батарейка. Як же я заряджу мобільник?! Що вони ще казали?

– Що о дванадцятій годині почнеться та, як же її, розкоронація. Ну, це ви вже знаєте. А ще цікавилися, куди поділися мотоциклісти. З ними перервався зв'язок.

– І що ти відповів?

– Ну, що то не наше діло охороняти мотоциклістів.

– Фе, який ти неввічливий! – скривився Повелитель.

– Не я, а ви. Я себе за вас видав, щоб не ганяли туди-сюди. Хіба вам не все одно?

– Щезни з моїх очей! Але спершу принеси мій меч. Він у валізі.

– Ви що, будете битися? – вжахнувся Лукаш. – Мало вам печінки?

– Я сказав. А потім піди подивитися, що там зі стіною.

– Надурили тебе дорогенький... – хихикнула відьма. – Я зразу побачила, що ота дамочка прикидається.

– Чому ж не сказали?

– Хіба ти сам не знаєш, що до Королівства нема входу?

– Я розвалю цей клятий Замок! – скипів Повелитель. – Вхід мусить десь бути. Якось же сюди потрапляють крутиголовці...

На тім скінчилася мирна кавова ідилія.

Через пробитий отвір у стіні влазили недобитки мотоциклетної банди. З тилу їм здавалось безпечніше.

– Ша, мавпи! – прохрипів бритоголовий обірваний байкер із величезною гулею на лобі. – Де ваш Повелитель?..

Він лаявся, може, десять хвилин добірною крутиголовською лайкою, з якої, власне, й складалася мова злочинного елементу. Важко повірити, що скажена кава, приготована Маргаритою, могла призвести до таких руйнівних наслідків. Байкери мали намір із блиском в'їхати у ворота Замку, а довелося йти пішки. Мотоцикли перетворилися на купу погнутого залізяччя, яким зараз ласували злидники. Убогою говіркою байкерів годі було окреслити ту напасть, що на них звалилася. Вони так і не взнали, що то таке чорне літало поміж них, дряпалося й кусало. Але навіть поранені, крутиголовці могли нагнати страх на будь-кого. Лукаш, який саме нагодився поглянути на роботу довгомудів, швиденько повернувся назад і доповів:

– Не знаю, чи це Королівство, чи ні, але в діру лізуть якісь страшидла, обвішані ланцюгами, і страх як лаються. Що робити?

44

Власне, з цих слів почалася найбурхливіша історія Замку за все його існування. Повелитель відчув, що зараз стане гаряче. Треба було хоч щось робити. Стронціус, як завжди, підвів, заснувши разом із іншими опирями. Зморені біганиною й виттям вовкулаки, набувши людської подоби, заснули, декого застав перший промінь сонця. На щастя, місцеве населення не потерпіло, і люди змогли почати ранок, як звичайно. Зі сходу линуло світло, забарвлюючи знищений Замок у золото, від чого він здавався наче малюнком із дитячої книжки. Таким могли його бачити містечкові діти, якби хоч раз мали нагоду погортати книгу казок. Таким його бачили Серпень і Марко, навіть Мортіус, що колись частенько забігав до дитячої бібліотеки. Вони ще не знали, хто їх чекає в Замку, але вважали себе готовими до усього.

Рівно о дванадцятій годині мали відчинитись двері до Королівства. І тоді ж могли відчинитися інші двері – до Великого Льоху. Їх можна порівняти лише з дверима в ліфт, що не має дна. Двері зради, підступу й страху. Відгомін цих двох подій прокотиться по всіх світах, бо вони пов'язані між собою різними способами.

Але тепер наставав час зустрічей. Мандрівники до Королівства мали зустрітися з Люциною, втікачкою із Серединного світу, і з нечистю, що зайняла оборонні позиції в Замку. Зустріч нечисті з побитими крутиголовськими байкерами уже відбулася.

Якби Марко, прихильник білої магії, мав при собі чарівну кришталеву кулю, то міг би передбачити усі зустрічі й належно до них підготуватись. Але, очевидно, шлях до Королівства не лежить через магічні знання, бо тоді до нього легко б потрапляли чаклуни з давно схололим серцем.

Серпень не раз попереджав Марка, що наука магії може дорого тому обійтися. Та сила, яку закликає до себе чаклун, не має розуму, і їй байдуже, кому служити. Дуже часто чаклуни гинуть, намагаючись зупинити бурю чи пробити тунель у горі.

Не у всьому Серпень мав рацію: бути чарівником дуже цікаво, коли робиш щось приємне людям, бо нудне життя – це не життя. Удома юний чарівник Марко був дуже веселим хлопцем, але події, учасником і свідком яких він став, важким каменем лягли йому на душу.

Мандрівники зайшли з тилу Замку, як радив їм старий Люстій. Мечі поводились неспокійно і заважали ході. Марко вирішив використати останній шанс і розповісти Серпню ще трохи правди. Усієї він не міг себе змусити сказати. Марко зупинився ніби для того, щоб вийняти колючку з ноги.

– Знаєш, – сказав він, – мені сьогодні приснився сон. Ніби ми вдома, в королівському палаці. Щойно прийшли і бачимо, як король Даниїл знімає корону і кидає на землю. Ми намагаємось пробратись крізь натовп, щоб підняти корону, але не можемо...

Марко запнувся.

– А далі що?

– Не пам'ятаю...

– Розумію, що це сон, але хіба король може так повестися з короною, яку до нього носили найславніші мужі Королівства? – докірливо сказав принц. – Він може віддати її мені, чи навіть комусь достойнішому, але щоб таке! Цього не повинно бути навіть уві сні...

– Не знаю, як у Королівстві, – зауважив Мортіус, – але в нашому світі кояться куди гірші речі. Уявіть собі, кілька генералів влаштовують змову, і президент складає свої повноваження.

– На щастя, у нас немає генералів.

– Не конче мусять бути свої. Ой, хлопці, якби ви трохи в нас пожили, то вжахнулися, дізнавшись, на що тільки не йдуть люди заради грошей і влади!

– Ми знаємо вашу історію, – сказав принц, – і намагаємось не повторювати чужих помилок. Хоча колись то була й наша історія, щоправда дуже давня.

– Ну, – здвигнув плечима Мортіус, – якщо у вас не існує грошей, то з якого дива змінювати владу? Кому це вигідно? Я ж забув, у вас під боком Імперія. Зрештою, мало що тобі приснилося, Марку... Переживаєш, то й сниться усяке. Зі мною теж таке буває: вертаюся до хати і раптом уявляю собі, що щось сталося. Тигрисика ж двічі викрадали. Я навіть викуп платив. А не було б грошей, страшно подумати!

– Мене вже ніхто не вкраде, – запевнив Колобок. – Я не дамся!

Тигр мало що второпав, бо ніколи не цікавився історією, але розумівся на викраденнях.

– А тебе, Сиволапе, ще можуть вкрасти!

Кіт тільки пирхнув.

– Ох, Тигрисику, – поважно мовив Марко, – у слабкому тілі може бути сильний дух. Сиволапа ніколи б не обрали королем котів, якби він на це не заслуговував.

– Це – правда, – підтакнув Мортіус і раптом вигукнув: – Дивіться, з вікна хтось махає хусточкою!

45

Люцині судилося знову опинитися самій. Вона ще не знала, що Соню замкнули в темній кімнаті та забули. Бібліотекарка сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, бо змерзла. Ясько з Мацьком знайшли її, поспівчували й подалися в дупло старої липи відпочивати. Долі привидів не позаздриш. Вони зовсім не хочуть нікого лякати, а їх бояться і через те намагаються позбутися. Добре, коли із співчуття, але іноді з ними поводяться дуже жорстоко. Люцина не встигла поспілкуватися з колишніми лакеями барона, але й без того її схвилювало те нечуване покарання, якого вони зазнали. Вона хотіла б їм допомогти, але не знала як.

Недобре було в Граничному світі, хоч Люцина мало й бачила. Хтозна, якби вони з мамою тут жили, то, можливо, якось звикли. Звідси ж можна потрапити до Королівства. Схоже, що тут усі змирилися з нечитанням, нудьгою і крутиголовськими стражниками. Але з приходом принца тут бодай щось мусить змінитись. Герої не залишають напризволяще тих, хто потрапив у біду.

Отак міркувала дівчинка перед тим, як заснути. Надворі було тихо, тільки зрідка завивав якийсь вовкулака, а у відповідь йому відзивались собаки в містечку. Мабуть, вони розуміли одне одного.

Прокинулась Люцина від того, що щось лоскотало їй п'яти. Вона повернулась на бік, і в очі їй вдарило світло. Саме сходило сонце.

– Перестаньте! – сердито сказала дівчинка. – Що за жарти?

Книжкові гномики залишили п'яти в спокої і стали тупотіти по канапі, наче танцювали.

– Ну, добре, встаю... – зітхнула Люцина, яку ніхто не посмів би будити так рано.

Вона сіла, потираючи заспані очі й тут зауважила, що Соні немає. Певно, кудись вийшла. Треба було з чогось починати ранок. Хоча б розчесатись. От якби відьми вже покинули Замок. Гортензія ж працює, та й інші теж. Люцина підійшла до прочиненого вікна й розчинила його навстіж. Глянула вниз. Може, Соня в саду. Але роси з трав ніхто не струшував. Із Замкової гори містечко було видно як на долоні. Вона дивилась удалечінь, тому одразу не помітила мандрівників, що прямували до Замку. Схил заріс кущами, й незнайомці йшли тією самою стежкою, що й Люцина вчора. Спершу вона побачила двох чудернацько вбраних хлопців. Серце їй завмерло: це могли бути принц із товаришем, на яких у Замку готувалась засідка. Обидва хлопці мали при собі мечі. Та ось за ними вигулькнув не старий і не молодий чоловік у сірій куртці, а слідом – величезний тигр. Кота, що біг попереду всіх дівчинка не помітила. Уся ця дивна процесія спокійнісінько просувалась догори, наче прогулювалась після сніданку.

– Дивно, – сказала Люцина, – виглядають на циркових артистів...

Вона вхопила «Енциклопедію Королівства», але та обпекла пальці, наче гарячий метал. Книжкові гноми зібрались разом на стосі врятованих учора книжок і стрибали від радощів.

– Ні, це не циркові артисти, – вирішила дівчинка. – Треба їх попередити!

Кричати вона не насмілилась, але згадала, що можна подати сигнал. Витягла з кишені білу хустинку й швидко замахала. Але її довго не помічали. Люцина не бачила, що діялось за її спиною. Книжка, яку вона впустила на канапу, почала диміти і раптом спалахнула сліпуче білим полум'ям. Запах горілого змусив Люцину обернутись.

– Що ж ви робите?! – крикнула вона до гномиків. – Гасіть, бо книжки згорять!

Однак ті лише знизали плечима. Люцина голіруч вхопила палаючу книжку, навіть не обпікшись, і скинула її на кам'яну підлогу, а тоді почала гасити канапу, а це нелегко, коли під руками немає води. Проте вогонь можна загасити й старенькою ковдрою. Після того, як пожежу було ліквідовано, дівчинка кинулась до вікна, сподіваючись, що подорожні помітили дим, який виходив надвір.

Вони й справді стояли унизу, задерши голови: хлопці, чоловік, тигр і здоровенний смугастий кіт. Вигляд улюбленої тварини прогнав найменші вагання і страх перед незнайомцями. Коти не водяться з поганими людьми.

– Привіт, – сказала Люцина. – У мене тут пожежа!

– Вам допомогти? – спитав хлопець у сірій одежі з вигаптуваною емблемою на грудях.

– Ні, дякую, я вже погасила...

– Шановна панночко, – зняв кепку чоловік, – ви проживаєте в цьому Замку?

– Я тут випадково, – зітхнула Люцина і подумала, що нізащо не покличе на допомогу. Соня, напевно, придумала б щось романтичне. Але вона тільки всміхнулась:

– Які гарні кіт і тигр!

– Мої шанування, – галантно сказав тигр. – Ілля.

– Люцина.

– Дуже приємно, Сиволап.

– Ви певні, що все гаразд? – перепитав хлопець у сірому.

– Так, це книжкові гномики щось начаклували.

– O! – вигукнув інший хлопець із рудим волоссям, зв'язаним у хвіст, вбраний у куці штанці й зелену камізельку. – Та ми вже з вами зустрічались! Пам'ятаєте, у трамваї? Я тоді зразу відчув, що ви не пасуєте до Серединного світу. Мене звати Марком, а це – пан Мортіус і Серпень.

– Серпень? – здивувалась Люцина.

– Серпень, бо народився в серпні.

– Хотів би уточнити, – вклонився ще раз Мортіус, – але ми, здається, з одного міста, колись славного Львова. Взагалі, мене звати Гриць. Ще позавчора я був репортером «Посейбічних і потойбічних новин». Мене, напевно, уже звільнили.

– Дуже прикро, – мовила Люцина.

– Як кажуть у нашому краї, усе, що робиться, те на краще.

Нові знайомі нерішуче топтались під вікном. Їм не хотілось йти. Люцина нарешті зважилась:

– Не знаю, чи ви ті, чи не ті, але бібліотекарка Соня казала, і я сама чула, що тут, у Замку, засідка. Чекають на двох лицарів. Тобто один із них – лис. Уночі тут було повно нечистої сили: відьмаків, відьом, опирів, довгомудів. І ще мали прибути крутиголовці...

– А чи можна поговорити з пані Сонею?

– Її тут немає. Ой! – тільки тепер Люцині спало на думку, що з бібліотекаркою могло щось трапитися.

Мабуть, не тільки через це Люцина розплакалась. Далися взнаки й самотні блукання, і неможливість повернутися назад. Незнайомці могли покинути її, як покинула Соня. Тут і дорослий би не витримав.

Врешті прибульці залізли через вікно і намагались заспокоїти Люцину. Особливо старався Тигрисик, час від часу когось штовхаючи.

– Книжка! – вимовила нарешті Люцина, вказуючи на «Енциклопедію Королівства».

Книга, котра завдала їй стільки клопоту, не згоріла, а ніби оновилась. Стерта позолота знову засяяла, а палітурки стали як новенькі.

– Що? – спитав Марко. – Що з книгою?

– Вона не згоріла!

Марко взяв «Енциклопедію», розгорнув і прочитав:

«Справжні книги не горять у вогні й не тонуть у воді, і якщо вітер повідриває сторінки, ми зберемо їх докупи, обійшовши задля цього увесь світ».

– Це слова із клятви книжкових гномів. Я читав «Енциклопедію» в іншому виданні, простому, а це – магічне. Як вона тут опинилась, не розумію...

– Вона була в нас удома. То книжка мого прадіда.

– Дивись на оце! – тицьнув Марко книгу товаришеві.

Той зазирнув до «Енциклопедії». Обличчя Серпня прояснилось, і він так пильно подивився на дівчинку, наче побачив її вперше.

– Відтепер ви під нашою охороною, панно Люцино. Ми просимо вас поки що бути з нами. Пора братись до діла! Дивно, невже в цій кімнаті немає дверей?..

– Є, – шморгнула носом Люцина, потрохи заспокоюючись. – Але з того боку. Вони ховаються. Це ж потаємна кімната. Тому мене і не знайшли відьми.

– У Королівстві є прислів'я: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні», – сказав Марко.

– Я могла б намалювати. Я вчуся в художній школі.

– Чудово! – Марко підняв уламок цеглини. – Підійде?

Люцина кивнула і, зупинившись перед стіною, спитала:

– А які намалювати двері?

– Щоб влізся Тигрисик, – запропонував Мортіус. – Він серед нас найширший.

– А хто найвищий?

Найвищим виявився Серпень. Важко малювати, коли за твоїми рухами стежать, а в спину дихає величезний тигр.

– Трохи криво, – зауважив Сиволап. – Треба підняти цю лінію трохи вище.

«Добре, що мій Фелікс не розмовляє», – подумала дівчинка. Під кінець вона намалювала клямку з вигнутою ручкою, яку бачила на ілюстрації до казкового роману.

– Чудові двері, – запевнив Марко.

– Так, – погодився Серпень. – Як у казці.

А Тигрисик спитав:

– Ці двері, щоб вийти чи увійти?

– Думаю, вони годяться для обох випадків, – відповів Мортіус.

– Ходімо!

Серпень натиснув на клямку, і двері прочинились. За мить вони стали справжніми дубовими дверима з бронзовою клямкою.

Люцина попередила:

– Там дуже темно.

Але Мортіус її запевнив:

– Нам до темряви не звикати. Півдня провели в катакомбах. У мене є електричний ліхтарик. Але тут зовсім не темно! Дивіться, пролом у стіні!

Справді, за дверима був невеликий коридор із круглим склепінням, який закінчувався дірою надвір.

Мортіус став перед усіма й розкинув руки, збираючись їх стримати:

– Ось що, хлопці. Я знаю, що ви відважні й умієте робити всілякі фокуси. Але не забувайте, що з нами діти. Я маю на увазі панночку Люцину й Тигрисика...

– Я вже великий! – запевнив Колобок. – Я буду охороняти принцесу Люцину.

– Чому ти назвав її принцесою? – здивувався Мортіус.

– Я бачу, що це особа королівської крові!

Люцина сприйняла це як недоречний жарт:

– Неправда! Моя мама працює у видавництві, а хто мій тато, я ніколи її не питала, щоб не травмувати. Давайте пошукаємо Соню. Відьми розневидимили Замок, то ми її побачимо. Соня ціле життя мріяла, щоб за неї пролилися ріки крові, тобто, щоб її визволив який-небудь лицар. Звісно, краще буде, якщо вона перед тим позбудеться мишей в голові, тобто на голові, бо лицареві таке не сподобається. Я десь читала, що навіть слони бояться мишей.

– О, – здивувався тигр, – невже тут є слони?

– Не знаю, певно, що ні, – відповіла Люцина. – Тут ще слонів бракує. Вони б геть розвалили бідний Замок. Часом деякі хоробрі люди можуть боятися мишей.

– Гадаю, я допоміг би цій дамі, якщо вона не проти, – галантно мовив Сиволап.

– Річ у тім, що вона не проти, а от миші...

– То вже їхній клопіт, – мудро сказав кіт. – Дозвольте піти в розвідку!

– Будь дуже обережний, – попросив його принц.

– Сірий кіт у сірій кімнаті – хто його впіймає? – процитував Сиволап прислів'я з Королівства й побіг сходами нагору.

Мортіус прихилився до стіни й задумливо мовив:

– Я навіть пістолета в руках не тримав. Чим же мені битися?

– Яка в журналіста зброя? – лукаво посміхнувся Марко.

– Перо? – Що ж мені, тут статті писати? Краще вже палиця в руках.

Кіт повернувся, з огидою стріпуючи лапами:

– Сходи обслинені, – пояснив він. – Уявіть собі, тут усі мої знайомі: відьми, вовкулаки, слинявці, пліснявці на чолі з самим Повелителем. Цікаво, як вони сюди дісталися?

– Автобусами, – сказала Люцина. – Я випадково зупинила їхній автобус і приїхала до містечка.

Кіт недовірливо подивився на неї:

– Перепрошую, ви часом не з відьом?

– Мене вже питали. Ні! Це довга історія. Вона почалася з того, що мої сусідки-відьми хотіли відібрати в мене «Енциклопедію»...

– Зрозуміло, – сказав Серпень. – Ми повинні піти туди. Як ти сказав, Марку? Опівдні?

На щоках Марка спалахнув рум'янець:

– Так, опівдні.

– Отже, опівдні король Даниїл зречеться корони і вкриє навік свій рід ганьбою.

– Не треба одразу: ганьба, зрада. Може, чоловіка змусили, напоїли отрутою, що відбирає пам'ять, – несподівано заступився за незнайомого короля Мортіус.

Мовчанку, що настала після його слів, порушив кіт:

– Я бачив кількох крутиголовців. Не знаю, хто їх так потовк, але відьми перев'язують їм рани.

– Мушу сказати, хлопці, що мене нечисть знає в обличчя. А двом вовкулакам я перцем очі засипав. І Тигрисика вони знають. Але ви – найголовніша їхня здобич. Отже...

–...будуть ріки крові, – продовжила Люцина, – як і передбачала Соня. І ще вона вважає, що це дуже романтично. Не знаю...

– На сходах хтось розлив принаймні відро червоного чорнила, – повідомив Сиволап. – Може, це його мала вона на увазі?

Принц сказав:

– Ми прийшли до Замку з мирними намірами: щоб знайти вхід до Королівства. Якщо він нагорі, то треба йти туди. Але панна Люцина не повинна ризикувати.

– Ви хочете мене залишити в підземеллі?! – обурилась дівчинка.

– Ліпше перечекати в безпечному місці.

– Вхід до Королівства відкривається лише на кілька секунд, – зауважив Марко. – Ми повинні бути вкупі.

Люцина вдячно посміхнулась хлопцеві:

– Я можу стати в пригоді. А скажіть, чи в Королівстві є телефон? Я б подзвонила мамі.

– Звичайно! Ми підтримуємо зв'язок з іншими світами.

– Чую, хтось наче співає, – озвався Тигрисик. – Десь тут поруч.

– Справді, якась жінка, – підтвердив Сиволап.

Люцина зраділа:

– Це – Соня! Ходімо до неї!

46

Наприкінці коридору вони побачили двері з наклеєним папірцем.

– «Клуб книголюбів», – прочитав Мортіус. – Цікаво...

– Тихше!

З-за дверей долинав смутний голос:

Бідолашна Соня, опинившись заручницею нечистої сили через власну необережність, втратила будь-яке відчуття часу, а разом із ним – надію вийти на світло. Із кімнати можна було вийти лише через двері, а їх запечатав сам Повелитель. Соня уміла відчиняти замки шпилькою для волосся. Цього навчив її тато, бо малою дівчинка могла втрапити в халепу, блукаючи по Замку. Наприклад, зачинити за собою двері чи залізти в скриню. Але тут вона не могла нічого вдіяти. Тато заборонив Соні читати книжки з магії, доки тій не виповниться аж сорок п'ять років. А до цього віку їй ще було далеко.

Кликати на поміч вона не хотіла, щоб не наражати Люцину на небезпеку. Ясько і Мацько пробували розбудити дівчинку, щоб розповісти, у чому річ, але не зуміли. Наставав ранок, і їм треба було щезнути з першими променями сонця. Щоб не заснути й додати бадьорості духу, бібліотекарка читала вголос вірші улюблених поетів. Байдужа до поезії людина пройде повз її в'язницю, але той, хто має чутливе серце, обов'язково зупиниться послухати.

Який гарний голос! – сказав Мортіус. – Жінка з таким голосом може бути сиреною, але не відьмою.

Він витяг із кишені невеличкий диктофон і поставив на підлогу.

– Може, відчинити двері? – запропонувала Люцина.

– Ні, я хочу записати вірш до кінця. Здається, це Ронсар... Який голос, який талант!

Власне, у глухому голосі, що долинав із-за дверей, не було нічого вражаючого, але він чомусь зачепив струни Мортіусової душі так, що ледь не порвав. Обидва лицарі теж заслухались. Тільки Сиволап нетерпляче крутився під ногами, бо за таких обставин дорога кожна секунда. Та ось Соня дочитала останні рядки сонета:

За стіною почулося хлипання. Бібліотекарка навіть не здогадувалася, що її чують. Вона б тоді не змогла згадати жодного слова з вірша.

– Соню! – покликала Люцина, коли Мортіус вимкнув диктофон. – Ти мене чуєш? Зараз ми тебе визволимо!

І не гаючи часу, зірвала папірець з дверей. Щось вкололо її в руку, може, скалка дерева. Коли не знаєш про чари, діяти дуже легко. Їх наче не існує. До речі, так вважав Серпень. Соня ледь не звалила дівчинку з ніг, кинувшись їй у обійми.

– Я знала, що ти прийдеш по мене! А це хто?

– Тигр Ілля, або Тигрисик. І кіт Сиволап. Це вони почули твій голос.

– О, так, звірі такі чутливі! – засяяла Соня. – Дякую, щиро дякую!

– А це ті, про кого ти мені розповідала...

– Але ж їх троє! Боже, хто ж із них принц? Чи не ви часом? – спитала вона Мортіуса, котрий у напівтемряві видався їй дуже поважним.

Мортіус густо почервонів. Нікому б таке не спало на думку. Із цього він зрозумів, що зустрів незвичайну істоту.

– Ви чудово читаєте вірші, – бовкнув він. – Це – Ронсар?

– Майже вгадали: Жоакен дю Белле. Я часом їх теж плутаю.

– Соню, – втрутилась Люцина, – цей пан із Серединного світу. Ми з ним із одного міста. Це – Марко, а це – Серпень. Але ти називала інше ім'я...

– Серпень – це і є принц Август, – просичала Соня. – Невже ти досі не зрозуміла?!

– Власне, ми тут інкогніто і не називаємо титулів, – прокашлявся Мортіус. – Мене звати... Мортіус. Я репортер. Ніколи не чув, щоб хтось так читав вірші, вам треба виступати на сцені!

– Я зворушена.

– Тільки не треба знову плакати. Ми збираємось нагору, бо шукаємо вхід до Королівства.

Соня хихикнула:

– Я їх надурила! Примусила довбати стіну. Зате у вас є запасний вихід на випадок втечі. Щодо мене, то я залишусь у Замку.

– Сподіваюсь, нам не доведеться втікати, – сказав Серпень. – Але ми б не хотіли кровопролиття.

– Треба йти, – втрутився Марко. – Боюсь, нам не минути сутички, раз вони на нас полюють. Треба застати їх зненацька.

– Так. Ми підемо з Марком вперед, бо маємо зброю. Сиволапе, крутиголовці озброєні?

– Мають пістолети, але чи є там патрони, мені не вдалося з'ясувати.

– Я підслухала, що вони спершу візьмуть вас у полон, щоб потім прилюдно стратити, – згадала Соня.

Мортіус аж зрадів:

– Чудово! Приємно знати, що тебе повісять не сьогодні, а завтра. Завжди є надія врятуватись.

– Марку, висмикни мені з хвоста шерстинку, – тихо попросив кіт. – Господар може не дозволити, але один кіт на полі бою не воїн.

– Що таке? – спитав принц.

Сиволап зітхнув:

– Не хочу виглядати безрідним самотнім котом перед крутиголовцями. Дозволь закликати мою королівську гвардію!

– Ти – король, – відповів Серпень.

А Мортіус вдоволено потер руки:

– Наскільки мені відомо, нечисть має алергію на котів. Підмога була б до речі. Хай себе покажуть котячі лицарі!

– Нехай буде так! – урочисто мовив Сиволап. – Потри шерстинку між пальцями, Марку.

– Зробив.

– Тепер можна йти? – спитав принц.

– Не послизніться на сходах: їх обслинено.

47

Сонячне світло без перешкод захопило верхній поверх Замку, де знаходились найкращі й найбільші кімнати. Колись тут гостювали вчені мужі з Королівства, зупинялись купці зі Сходу, щоб відпочити і розповісти про дивовижні речі, які їм довелось бачити. То були найкращі часи Замку. Гірші настали, коли замкнувся Граничний світ, відданий на поталу злидникам. Але ще гірше було тепер, коли Замок окупувала нечиста сила із Серединного світу. Не тому стало погано, що зникло багатство графа. Золото і срібло не роблять людину щасливою. Усе залежить від того, хто прийде до твого дому – друг чи ворог.

До книжок, звалених абияк на підлозі, кинулися слинявці і пліснявці. Їм ніхто не заважав. А от у сусідній кімнаті стояв гамір, наче на бенкеті. Лаялись крутиголовці, бурчали вовкулаки, які ще не прийшли до тями, скиглили відьми, намулявши боки на твердій підлозі. Стара варта звільнилась, а нової ніхто не поставив. Оскільки принц не з'являвся, можна було по обіді вертатись додому. Повелитель стояв коло каміна й навіщось тримав у руці меча, котрим бився колись із Лицарем Королівських Окулярів. У ньому поволі наростав гнів проти бездарної кампанії, що не принесла ні слави, ні ганьби. У печінці в нього засів не лише давній біль: її, бідну, мордували свіжа ненависть як до Королівства, так і до Імперії. Крім того, Лукаш повідомив, що навряд чи вдасться завести автобуси, бо в похоронному бюро пошкодували бензину. Стара відьма пильно видивлялась щось у дзеркальці і вже збиралась розтулити рота, як до залу влетів Мортіус, високо піднявши над головою чорну коробочку, і закричав голосом камікадзе:

– Усім стояти! Замок заміновано! Всім очистити приміщення!

Присутніх наче громом вдарило і, певно, тактика Мортіуса спрацювала б, якби він випадково не натиснув кнопку на диктофоні. Зі страшної чорної коробочки пролунало інтерв'ю репортера «Посейбічних і потойбічних новин» із привидом на ймення Кирило, що мешкав у ложі № 9 Оперного театру:

«Мортіус: Як ви ставитесь до сучасної музики?

Кирило: У-у-гу!..»

– Вимкни диктофон, Мортіусе! Може, я й подарую тобі життя, – сказав Повелитель. – Можливо, навіть твоєму котові. Без паніки, панове! Це – Мортіус, репортер «Потойбічних новин».

І тут він побачив Серпня і Марка.

– Нарешті! Ми вже знудились, чекаючи на вас. Може, присядете?

– Кілька бочок пороху – і Замок злетить у повітря, – посміхнувся Марко. – Може, позичите дрібку вогню?

– Мабуть, варто послухатись і вийти, – додав Серпень.

– Ще чого! – раптом закричала Маргарита, що тяжко напрацювалась у Замку. – Ми сюди перші прийшли!

– Стули писок, дурепо! – тихо наказала найстарша відьма. – Твоє діло маленьке.

Повелитель залишався цілком спокійним:

– Якби тут був порох, мої хлопці давно б його знайшли, правда, Лукаше?

– Так, Повелителю, ми знайшли три бочки, але порох геть зіпсувався і не хотів горіти.

– Бачите, ми й без вас могли злетіти в повітря, якби таке судилося! Ви вірите в долю, принце Августе? Ми все-таки зустрілись, хоч ви добре запізнились. Оці браві хлопці, – вказав Повелитель на байкерів, – вночі побували в битві, але завдяки доброму догляду одужують дуже швидко. Я здам вас їм на руки...

Тоді звернувся до Марка:

– А ти, хлопче, і є той перевертень? Ще на когось, крім лиса, вмієш перекидатися? Може, позмагаєшся з відьмами? Обміняєтеся досвідом...

– Я – лицар, а не перевертень, – спокійно відказав Марко. – Мій прадід носив звання Лицаря Королівських Окулярів. У мене свої рахунки з Серединним світом.

Лице Повелителя враз пожовтіло, очі спалахнули люттю:

– У мене теж рахунки з Королівством. Сподіваюсь, ти вже туди не потрапиш!

– Що з ним таке? – здивувався Марко.

– Я битимусь з тобою! Звільніть місце! Нікому не втручатися! – заревів Повелитель, хоч ніхто й не збирався втручатися при вигляді наїжачених вістрів трьох мечів.

48

Власне, мали битися принц і Повелитель, як вожді обох ворожих сторін, але своя сорочка, як то кажуть у Серединному світі, ближче до тіла. Якби Стронціус не спочивав у темному закапелку, то й принц отримав би партнера для двобою.

До плеча Мортіуса торкнулася Соня. Лице її аж пашіло від збудження.

– Ось, візьміть, – простягнула вона криву іржаву залізяку.

– Це що таке? – не второпав Мортіус.

– Шабля з дамаської сталі. Візьмете на себе крутиголовців.

– У нас не лицарський турнір. То якесь непорозуміння. Бачили, як я їх поклав на лопатки самими словами?

– Ви дуже хоробрий. Гадаю, ви врятуєте книги?

– Так, звичайно, – неуважно відповів Мортіус, захоплений поєдинком. – Ох, як круто!

Марко мав гідного супротивника. Повелитель так би не старався, б'ючись із принцом, бо той його не цікавив. Мечі палали ще більшою ненавистю, аж іскри з них сипались. Повелитель був дуже високий, але йому й на думку не спадало, що битися з підлітком не пасує лицареві. Маркові доводилось стрибати довкола нього, дивом ухиляючись від добре відпрацьованих прийомів, адже Повелитель постійно тренувався перед дзеркалом. Хлопець не уявляв, чим усе має закінчитися, бо ніколи не бився до крові, а тим паче – до смерті.

Люцина щосили стискала кулаки, тигр водив очима туди-сюди, нагадуючи кошеня перед маятником. Мортіус ніколи не розповідав йому казок про битви, щоб не виховувати в Тигрисикові жорстокість.

– Ох, тільки б він не вдався до забороненого прийому, знаю я цю нечисть! – молився Мортіус.

– Добро завжди перемагає зло, – сказала Соня. – Я ніколи в цьому не сумнівалася.

Колишній репортер здвигнув плечима:

– Не знаю... Усе це мені здається красивими словами.

Марко, якби й відважився, то не зміг би вдатися до чогось забороненого. Його і Серпнів мечі були запрограмовані виключно на порядність. Через це, схоже, й загинув Лицар Королівських Окулярів. Та тут довгомуду Лукашеві здалося, що його господар втомлюється. Не довго думаючи, він висунув на середину кімнати цибату ногу. Марко перечепився і впав. Глядачі зойкнули, а Повелитель приставив меча до горла юному лицареві:

– Ось я й знову переміг!

Марко і тут не втримався, щоб не пожартувати:

– Будь ласка, тільки не в печінку, а то буде боліти!

Та тут Люцина вирвалася наперед і закричала:

– Не смійте! Я бачила, як йому підставили ногу!

– Ну, то й що, моя голубко? – лагідно озвалась стара відьма. – Де ти чула, щоб у нечистої сили було почуття честі? От ти сама навіть не привіталась з сусідами... Дивись, Гортензіє, наша маленька Люциночка прийшла! Така хороша дівчинка зв'язалась із підозрілими типами...

– Привіт, Гортензіє! Як там ваша зламана нога? Ану, відпустіть Марка! Ще покалічите...

Серпень вхопив дівчинку за плечі й підштовхнув до Мортіуса й Соні, а сам затулив її.

– Слухайте мене! Якщо ви скривдите лежачого, матимете справу з нами усіма. Хай я ніколи не побачу Королівства!

– Не треба, я сам, – сказав Марко і вдарив щосили ногою Повелителя в живіт. Той упав і випустив меча з рук.

– Мій меч занадто порядний для таких типів, як ви. І я хочу побачити Королівство!

– Молодець! – похвалив його Мортіус.

– Це – негарно, – кривилась Соня. – Я розчарувалась у цьому лицареві. Хай би дав себе заколоти, а принц відомстив би за нього...

Але суперечки не вийшло, бо трапилось щось цілком несподіване: меч Повелителя кинувся на Марка. Другий меч вирішив теж битися без господаря і вирвався йому з рук. Отакі бувають свавільні мечі.

Подібної битви нікому ще не доводилось спостерігати. Відьми забились у найдальший куток. Хто ще лишався при своєму розумі, бурмотів якісь закляття, але вони зовсім не діяли. Навіть таке найпростіше, як напускання туману в очі. Одна з відьом з переляку подоїла стілець-підступець, який не спав удень і прийшов подивитися, що тут, власне, діється, і вже встиг налякати ватажка крутиголовських байкерів. Стілець захоплено спостерігав за двобоєм, а коли зрозумів, що його видоїли, наче козу, злетів до стелі й з розгону опустився на голову своєї кривдниці. Певне, вона б дістала дуже серйозні ушкодження, якби вчасно не відсахнулась. Розлючений стілець кинувся на мечі, що дражнили його своїм блиском. Ще мить і вони рознесли б його на друзки. Але Тигрисик не міг цього допустити – кинувся навперейми, заревівши вперше в житті як дорослий тигр, розкривши величезну пащу з могутніми білими зубами. То був уже не Колобок, а Ілля.

Стара відьма теж не сиділа пасивно: вийняла люстерко, щоб упіймати промінь сонця. Дуже непоганий спосіб вивести супротивника з ладу. Але й тут чари не подіяли. Довгомуд Лукаш, подаючи пігулки Повелителю, ненароком штовхнув стару і, коли дзеркало впало, так само ненароком наступив на нього. Відьма вигукнула найгірші прокляття, які тільки спали їй на думку:

– Щоб ти, клятий недоумку, ціле життя не зміг нічого вкрасти! Щоб ти довіку годував котів!

Магічне дзеркальце, яким вона користувалась уже понад сто років, втратило міць. Його ніхто не міг розбити. Щось діялось справді дивне. Навіть Марко не міг відкликати свого меча назад. Вовкулаки й довгомуди напівсонно кліпали очима.

Стілець-підступець опинився в обіймах Тигрисика. Вони скучили один за одним. Мечі піднялися ще вище і завзято бились.

– Чудасія, – мовив Мортіус. – Може, ми б пішли помаленьку?..

Люцина з Сонею кудись щезли. Тигрисик вилизував мокрий від молока стілець-підступець.

Щодо нечисті, то вона, втративши вождя і натхненника, потроху вивітрювалась у пошуках безпечного місця. При сонячному світлі зникають навіть тіні. Лукаш хотів підмести осколки чаклунського люстерка, але ті раптом перетворились на ос і вилетіли через вікно, зробивши прощальне коло над старою відьмою. Гортензія, щоб приховати радість, бо відтепер матуся не зможе пильнувати за кожним її кроком, відійшла в куток, начебто поправити пов'язку крутиголовському байкерові на правій руці.

– Вмієш стріляти? – спитав той.

Гортензія уважно подивилася на пістолет. Таких чимало продавали в іграшкових крамницях. У дитинстві вона страшенно хотіла мати такий, але матуся примушувала її без кінця повторювати незрозумілі закляття. Гортензія не раз бачила по телевізору, як треба стріляти й кивнула на знак згоди. Пістолет виявився незвично важким, і вона вчепилася в нього обома руками.

– Цілься в отого, – тихо наказав крутиголовець, вказуючи на Марка. Гортензія прицілилась.

– Тисни на курок.

Вона натиснула й поточилася назад. Оглушливо бахнуло і засмерділо димом. Куля пролетіла над головою принца і щезла у вікні. Обидва мечі з брязкотом впали на підлогу. Ніхто з них не переміг.

– Стріляє як справжній! – зраділа Гортензія.

– Він і є справжній, ідіотко! – гаркнула стара. – Який це вилупок дав їй пістолет?

Настала тиша.

– Ось він! – показала Гортензія. – Звідки в нього може бути справжній пістолет?..

Стара встала й попрямувала до крутиголовця, вхопивши його за вухо.

– Як ти смієш, свинюко, давати дівчині пістолет?! А якби вона когось вбила?!

Той раптом позеленів і чхнув просто в лице старій відьмі.

– Коти... У мене алергія на котів...

49

Марко отямився першим, вхопив свого меча й підбіг до вікна. Лице його розплилось у посмішці. Величезне подвір'я рябіло від котів різних мастей, короткошерстих і пухнастих. Вони сиділи й дивились угору.

– Привіт! – помахав рукою Марко, і могутній котячий хор потряс мури Замку, аж посипались дрібні камінці.

– Вони прийшли!

Мортіус, Серпень і тигр кинулись до вікна. Хвиля котів увірвалась до Замку.

– Ой, як їх багато! – здивувався тигр.

– Замок оточено, – доповів Сиволап. – Наказуй, принце!

...Соня з Люциною мали інший клопіт. Їм насилу вдалося прогнати пліснявців та слинявців від книжок. Гидкі створіння довго огризались, шипіли і плювались. Книжки мали такий вигляд, ніби півроку пролежали у вогкому льосі, населеному слимаками. Соня істерично плакала.

– Перестань! – не витримала Люцина. – Книги не горять і не тонуть у воді, і навіть розвіяні вітром листочки зберуть книжкові гноми.

Вона вийняла з торбинки «Енциклопедію» й попросила:

– Беріться до роботи!

Гноми повільно виходили, протираючи очі й потягуючись.

– А тепер ходімо! Гноми не люблять, коли на них дивляться.

Люцина потягнула бібліотекарку за собою, і вони побачили за дверима безліч котів.

– Котики! – зраділа дівчинка. – Ви прийшли нам допомогти?

Серпень вичекав хвилину, а тоді оголосив:

– У кого алергія на котів, нехай покине Замок!

Ніхто й не поворухнувся. Повелитель сказав з кривою посмішкою:

– Вони чекають мого наказу. А я чекаю дзвінка з Імперії.

І тут, ніби на замовлення, у кишені Лукаша задзвонив телефон.

– Вас, Повелителю!

Не кваплячись, той підніс мобільник до вуха:

– Слухаю! Так, він тут, і не один. У нас є поранені...

Серпень підбіг до нього:

– Можна?

– Прошу, – навіть не здивувався Повелитель і передав йому телефон.

– Я – принц Август і буду вчасно. Чекайте!

– Він що, здурів? – здивувався Мортіус.

– Це називається шоковою терапією, – пояснив Марко.

– Здається, нам її й досі не бракувало. Але я, безперечно, піду з вами...

Принц подякував Повелителю за телефон і сказав:

– Я міг би взяти вас заручником, але можете собі йти, доки у ваших підопічних не почались ускладнення. Сиволапе! Нехай твої воїни випровадять цю публіку.

Повелитель знову слухав Імперію, і чим більше слухав, тим кращий ставав у нього настрій. Потім він вимкнув телефон і сказав:

– Спершу жінки!

Відьом не треба було довго вмовляти. Вони похапали мітли й полетіли. Гортензія зойкнула:

– Де моє помело? Мамо, ви не бачили?

Та ж проблема виникла і в пані Маргарити, яка ніяк не могла зібрати свій багаж.

– Швидше! – наказав Повелитель.

Гортензія наштовхнулася на кота й голосно чхнула.

– Феліксе, і ти тут?

Люцина кинулась до свого любого котика і вхопила його на руки.

– Мітли он там! – показала Соня на сусідню кімнату. – Ми виганяли ними слинявців і пліснявців. О, мої книги! Що з ними буде?!

Мортіус взяв її за руку:

– Спокій, тільки спокій! Я втратив усе: квартиру, телевізор, роботу... Здоров'я – важливіше.

Стара відьма не рухалась з місця.

– Вам що, потрібне окреме запрошення? – визвірився Повелитель.

– А тобі не все одно? Я хочу на прощання сказати кілька слів цій малій, Люцині. Підійди-но сюди, голубко!

– Не йди! – злякалась Соня.

– Не бійся! Можете притримати моє помело! – кинула стара свій літальний апарат під ноги Мортіусу.

– Я б не радив, – сказав колишній репортер. – Ще скаже якусь гидоту!..

– Ви хочете з нею говорити? – спитав Серпень.

Люцина знизала плечима й підійшла до старої.

– Нахились!

Дівчинка нахилилась, стара мовила їй кілька слів, що, певно, вразили Люцину. Вона поблідла й мовчки відійшла.

– До мене! – скомандувала стара, і помело опинилось у неї в руках. Вона хвацько підібрала спідницю й гукнула: – Вйо!

Навіть не попрощалась. Якийсь дивний звичай у нечисті – ніколи не прощатись.

Довгомуди та інша братія повсідались у автобуси. Крутиголовці теж непомітно зникли. Залишився Повелитель. Він сів у крісло й запалив сигару.

– Сигара недобра на хвору печінку, – зауважив Марко.

– Турбуєшся про моє здоров'я?

– Не те, щоб дуже...

Повелитель нічого не сказав, бо його увагу привернула біла ворона, що влетіла через вікно й сіла на плече принцові.

– Аона! – вигукнув Серпень. – Ми думали, що ти загинула!

Ворона лагідно вщипнула його за вухо.

– Час! – прошепотів Повелитель і шпурнув сигару в камін. Знявся стовп іскор, щось загуділо, і повелитель нечисті зник у комині.

– Клас! – похитав головою Мортіус. – Як у кіно...

– Відпусти своє військо, Сиволапе, – попросив принц. – Ви нас дуже виручили. Час і нам додому...

– А як... – пробувала щось сказати Люцина, але не встигла, бо стіни раптом розплились перед очима, підлога зникла, і вона полетіла в сіру прірву з Феліксом на руках.

– Hi! Hi! – почула вона крик принца. І перед тим, як впасти в забуття, її пронизала думка, що, мабуть, із Королівством не все гаразд.