Королівство

1

Великий смуток зійшов на Королівство: помер король Даниїл. Помер не так, як належить, вдома, серед рідних та близьких, а у в'язниці – там, де його тримали крутиголовці, розпускаючи плітки про хворобу, що опанувала душу й тіло Його величності через втрату єдиного сина і спадкоємця. Правду знало так небагато людей, що позбутись небезпечних свідків було дуже легко. Імперія, з її тисячолітнім досвідом зрад, переворотів, інтриг, вміла ховати кінці у воду.

Король помер перед самим світанком, якраз тоді, коли син його Серпень сидів на ганку вбогої хатини й дивився на зорі. Можливо, так було краще, бо на дванадцяту годину опівдні крутиголовці призначили ганебне зречення корони. Але в цей час їм довелось оголосити про смерть короля. Було приспущено зелені прапори зі срібною пір'їною, а всі дзеркала в Королівстві запнули темними покривалами, щоб душа короля не заблукала в задзеркальних світах. І тоді, рівно опівдні, відчинився Великий Льох, в якому опинились Королівство і Граничний світ. Зникли всі невидимі кордони, що існували задля того, аби не впускати і не випускати зла, хоча завжди існуватимуть щілини, через які воно просочуватиметься. Щоб зрозуміти, що таке Великий Льох, уявімо собі місце, куди не потрапляє жоден промінь сонця, і все живе там поволі нидіє і вмирає. Звісно, над Королівством, як і раніше, світитиме сонечко, зеленітиме трава... Йдеться про те, що погасне інше світло – мудрості, любові, доброти. Воно ніколи не зникало назовсім навіть у Імперії, що вже сотні років перебуває у Великому Льоху, й ніколи не зникне, доки існуватиме світ. «А що ж із Серединним світом?» – спитаєте ви. Гадаю, варто звернутись до такої правдивої книги, як «Енциклопедія Королівства», де в статті під на звою Міфи Серединного світу знаходимо таке тлумачення:

«Серединний світ – сам по собі. Він безпідставно вважає Королівство та Імперію витвором власної уяви. Немає жодних документальних підтверджень, але й не існує прямих заперечень, бо, якщо Королівство й Імперію створили вихідці з Серединного світу, то це сталося дуже давно. Серединний світ нагадує терези, одна шалька яких хилиться в бік Королівства, а інша – у бік Імперії. Від того, куди вона хилитиметься більше, залежить доля Серединного світу. Він сам обирає, з ким бути...»

Але дивна річ: коли тебе чи мене спитати, ким ми хочемо бути злими чи добрими, кожен обере добрих. Відтак цього мало. Треба стати кимось із них. Мудрість Королівства не допускалась у світ, що сам себе обирає. Висміювалась і навіть переслідувалась. Зате сюди безперешкодно проникали дуже зрозумілі погляди крутиголовців: хапай, поки інший не вхопив; бреши, коли тобі це вигідно; своя сорочка ближче до тіла і таке інше. Та й читати кримінальні романи цікавіше, ніж казки і притчі, а чаклунське ремесло дає змогу відчути себе сильнішим.

Про небезпеку появи Великого Льоху король Даниїл не раз радився з наймудрішими людьми, а ті його переконували, що доки Королівством правитиме його рід, цього не трапиться. Може настати затьмарення, як ото затемнення сонця, але довго воно не триватиме. Ці ж люди радили зробити Королівство відкритішим, перед тим усе добре обміркувавши. Смерть короля Даниїла опустила цей чудовий край, мрію знедолених з інших світів, до Великого Льоху. Це сталося б і в тому разі, якби він залишився живим і навіть вступив у боротьбу з імперськими завойовниками.

Але принц Серпень, що стояв у гурті людей перед палацом, власне, рідним своїм домом, не думав про долю Королівства і про те, що тепер він не стане королем. За його спиною, майже впритул, стояли могутні дерева Королівського парку з його виплеканими квітниками, кольоровими фонтанами, альтанками і чудовими майданчиками для дитячих забав. Зрідка падало пожовкле листя, і сонце збиралось на спочинок. Поруч із принцом стояв Марко. Він підставив долоню, і жовтий лист впав просто на неї. Це було дивно, бо тільки почалося літо. Однак у Великому Льоху все по-іншому...

Уже три години Серпень стояв заціпенілий і блідий перед палацовою площею, не проронивши ні слова. Міський люд прийшов сюди, почувши про смерть улюбленого короля. Хтозна, чого вони чекали. Дивились на прапори з жалобними стрічками, замкнену браму, вантажівки з озброєними крутиголовцями, що півколом оточили площу, і думали, що так, як було колись, уже більше не буде. Ця просто вбрана, непримітна юрба, яка ніколи не тримала в руках зброї, а в серці ненависті, нічим не загрожувала імперським чиновникам. Зараз у палаці вирішувались проблеми надзвичайної ваги. Вікна були зачинені й завішані чимось темним.

Король так довго хворів, що до його смерті можна було підготуватись. Однак мало хто вірив, що Даниїл отак просто зречеться корони. Він мусив би щось наостанок вчинити, аби залишитись у пам'яті народу гарним королем.

Марко вмовив Серпня натягнути на голову капелюха з великими крисами і вбратися в джинси та футболку. Одежа студента Академії, як і синій халат бібліотекаря чи вчительська мантія викликала б підозру в імперських стражників. Принц, хоча й умився з дороги і дещо поїв, нагадував тіло без душі. Усе це було для Марка нестерпним, але він, як умів, приховував свій біль і почуття провини невідомо за що, готовий кожної миті захистити товариша, якщо той не втримає горе в своєму серці. На Оксамитовій вежі бамкнув годинник, а потім спокійно відміряв шість годин пополудні. По тілу принца пробіг дрож. Серпень прокинувся від заціпеніння, повернувся до Марка з очима, повними сліз, й прошепотів сухими устами слова, які ніхто ніколи не казав у Королівстві і які безмежно здивували товариша:

– Королівство – це я...

І продовжив:

– Королівство – це ти.

Один за одним жовті й червоні листки відривалися від гілок і падали на голови та плечі людей.

Що за диво? – стиха перемовлялись вони. – Куди поділось літо?

2

У столичному передмісті, яке називалось Зеленими Кутками, більшість будиночків так обросли садами, що в деяких видно було лише вікно, десь двері, а ще від іншого залишився клапоть помальованої нажовто стіни. В одному з тих будиночків, оточеному живоплотом, за яким одразу починалися поля та городи, зупинилися прибульці з Серединного світу. Там не було вже дороги, а така собі стежка, по якій міг би ще проїхати невеликий коник із візочком, а вже авто зачіпало б кущі. Стежка звужувалася, звужувалася, доки не приводила до дому давнього приятеля короля, Онися. Вони познайомилися багато років тому, коли майбутній король вчився в Академії. Онисьо працював там ніби помічником студентів та викладачів: ремонтував замки, підмітав подвір'я, лагодив водопровідні крани, вибивав килими, а коли виріс, то став опікуном-господарем цілої Академії. Онисьо мав добре серце, тому ім'я, яким його називала мама, не виросло, а залишилось маленьким. Онисьо жалів кожну істоту й неістоту, знав про найменшу комашку стільки, що до нього приїжджали професори на консультації. І школярів теж жалів, сидів коло них, коли ті хворіли, і був їм неначе мати, всіляко розпещуючи, щоб швидше одужували і не нудьгували за домом. Коли з'явився Серпень, Онисьо теж опікувався ним. Не всі мали таку добру пам'ять, щоб цікавитися простим служником упродовж багатьох літ, але ті, хто по-справжньому прихилився до нього, знали, що Онисью не лише добрий, а й мудрий. Однак він не писав книжок і був невідомим широкому загалу. І ще – Онисьо залишався вірним старій дружбі, и на нього можна було покластися в усьому. Зараз, у тяжкі непевні часи, це можна було нарешті оцінити. Тому сюди Серпень із Марком привели своїх супутників: Мортіуса, Соню, Тигрисика і обох котів, Сиволапа й Фелікса. Вони, полишаючи Замок, опинились на полі конюшини, звідки рукою було подати до хатини Онися.

Онисьо мав ріденьке сиве волосся, що стирчало в різні боки, й сині, майже круглі очі. Йому була притаманна та посмішка, що освітлювала лице наче зсередини. По ній люди Королівства пізнавали своїх по різних світах і вважалися немовби родиною. Коли вони зустрічалися, то посмішки ніби розквітали на обличчях.

Уже стемніло, коли хлопці повернулися до свого тимчасового дому, промовчавши цілу дорогу. Марко побоювався, щоб ця мовчанка не затягнулась надовго, адже не можна залишати Королівство на поталу крутиголовцям. Вони не зможуть тоді жити тут, навіть, якщо забудуть про те, ким могли би згодом стати. Не йти ж їм до непривітного та чужого Серединного світу, де цінують гроші більше, ніж розум чи талант! Усюди вони будуть не на своєму місці. Марко міг знати, що відчуває його мовчазний товариш, навіть іноді вгадував думки. Тільки одне залишалось незбагненним для сина архіваріуса: як це однакові думки спонукають до різних вчинків? Піклуючись про Серпня, хлопець забував про власні тривоги, і свого батька згадував значно рідше, ніж покійного короля. Тато в безпеці – переконував він себе. У такому віці люди обережні. Можливо, тато десь там, у глухому гірському селі, ще не знає про смерть короля.

Загавкав песик Серденько, і одразу ж у освітленому отворі дверей з'явилась висока, може, навіть занадто, як для такого непримітного вдачею чоловіка, постать Онися. Він увесь випромінював спокій, бо знав, що означає гавкання рудого песика з гострими вушками і майже лисячим хвостом.

– Заходьте, хлопці! – посміхнувся господар.

– Люцина вже прокинулась? – спитав Марко, усе ще сподіваючись, що непритомний стан дівчинки, яка жодного разу не розплющила очей і не бачила Королівства, це просто сон.

– Ні, але, якщо не прокинеться до завтра, доведеться шукати лікаря...

– Не турбуйтесь, Онисю. Ми довго тут не затримаємось, – сказав Марко, відчувши якусь напруженість у словах старого.

– Краще б ти цього не казав, синку...

Онисьо якось постарів на очах. У Марка защеміло серце, і він кинувся на шию старому, тихо схлипуючи.

– Та що ти, хлопче! Заспокойся... Або поплач, так стане легше. Воно й не дивина, що ти увесь такий затиснутий: стільки пережив. Але тепер ти вдома, а тут кожна травинка підтримає, кожен листочок сховає... Ходімо, вмиєтеся обидва та й підемо вечеряти. Ваші вже, либонь, зголодніли. А тоді, як хочете, підете спати. Я вже постелив вам у тій кімнаті з годинником, що йде назад.

– А з іншими все гаразд?

– Аякже! У пані Соні голова боліла, але вже перейшло. Тигр від'їдається потроху. Що за чудесна істота! Коти рвалися за вами, ледве їх стримав...

– Ну, а Мортіус?

– Ми з ним вечерю готували. Приємний чоловік, тільки дивний якийсь. Питав, де тут біржа праці і яка середня зарплата. А я, на свій сором, про таке й не чув.

– Він же з Серединного світу. Йому тут важко буде звикнути.

Брязнула клямка кухонних дверей. То Сиволап, зачувши голос Марка, кинувся відчиняти двері. За ним прибіг Фелікс. Він ще не знав, кого треба пильніше охороняти – Люцину чи Його Котячу Величність. Соня чомусь сторонилася котів, бо ті виявляли до її зачіски неприховану цікавість.

Сиволап стрибнув принцу на груди й поклав голову на плече.

– Я з тобою, – промуркотів він рідною мовою, щоб не зраджувати почуттів. – І у горі, і у щасті!

Усі зайшли до кухні, де Мортіус заправляв салат, а Тигрисик намагався вирішити, як йому вмоститись між грубкою та обіднім столом, щоб нікому не заважати. Мортіус обіцяв із ним посидіти після вечері в садочку й поговорити про все на світі, тобто про Королівство. Він не надто переймався останніми подіями, бо нічого не знав про смерть і державні перевороти. Мортіус не хотів травмувати невинної душі Тигрисика. Власне, сам того не відаючи, він виховував його так, як виховують дітей у Королівстві: з любов'ю і повагою.

Серпень не хотів вечеряти. Ледве вмовили його з'їсти кілька ложок страви.

– Синку, – звернувся до нього Онисьо, – завтра я піду з тобою до палацу, і ми спробуємо туди потрапити. А тепер – їж!

– Дякую, – відповів принц, уперше, відколи вони повернулись.

Онисьо посміхнувся до всіх:

– Дуже радий з вами зустрітись. Ми з Серденьком геть знудились...

– Я пам'ятаю, як ви нас щоліта брали на канікули. Зрештою, то було минулого літа, а здається, минула вічність.

Смутною була ця вечеря. Раз у раз набігала тінь на обличчя: згадка про смерть короля, батька Серпня. Марка все ще мучило почуття якоїсь незбагненної провини. Онисьо, намагаючись бути колишнім привітним господарем, час від часу зітхав. Соня почувала себе розгубленою і самотньою. Її теж щось мучило. Коли Фелікс випадково опинявся коло неї, вона здригалась і блідла. З обома котами її пов'язувала якась страшна таємниця. Врешті уважний господар поцікавився:

– Вас щось турбує?

Соня зітхнула:

– Я... я б хотіла знати, чи тигри їдять мишей...

– Наскільки ви помітили, зауважив Мортіус, накладаючи собі салату, – цей тигр – не просто тигр. Він уміє розмовляти і їсть геть усе!

– Еге ж, – згодився Тигрисик, наминаючи канапку з маслом і сиром. – Ви маєте на увазі тих мишей, що живуть у вас на голові? Вони теж не зовсім миші.

Соня полегшено зітхнула:

– Так, одна зелена, друга рожева, а третя лимонного кольору. Не знаю, що з ними робити. Вони такі беззахисні, непристосовані до життя...

– О! – здивувався Марко. – Я чув про унікальних мишей графа Шкробеля. Вони живляться квітковим пилком і нектаром. Можна поглянути?

– Вони такі полохливі. Я через те ношу їх на голові.

– Хочете, я зроблю для них хатинку? — запропонував Онисьо. – Ви ж, хлопці, – звернувся він до котів, – не скривдите ці незвичайні створіння?

– Нема проблем! – пирхнув Сиволап.

– От і добре. Тепер давайте подумаємо, як вас розмістити на ніч.

– Я буду біля Люцини, – сказала Соня. – Щось вона довго спить. Треба, щоб вона когось побачила біля себе, коли прокинеться. А посуд я помию. У нас так було вдома: тато готував обід, а я мила посуд. Він боявся, щоб я не переплутала і не поцукрувала юшки.

– Трохи цукру не завадить, – докинув Мортіус.

Люцині й Соні відвели кімнату для гостей. Така була в хаті, бо в Онися раніше не переводились колишні його учні. Хоча він і не викладав жодного предмету в Академії, однак міг кожному пояснити найскладніше завдання, навіть із вищої математики. Серпень і Марко мали власну кімнату з їхніми старими підручниками й іграшками. Дитинство в цій кімнаті тривало вічно. На стінах висіли невмілі малюнки, гербарії під склом, на шафі з книжками стояв глобус, трохи інший, ніж у Люцини, бо на ньому були позначені Королівство та Імперія. Над письмовим столом висів чудернацький годинник, стрілки якого рухались не вперед, а назад, а цифри виглядали так, наче їх хтось вивернув. Цей годинник подарував Онисеві на день народження король Даниїл. Можливо, через те, що годинник відлічував час назад, Онисьо не старів і не змінювався. Звісно, той годинник складався з металевих коліщат і нічого не міг вдіяти з такою поважною субстанцією, як час, але з ним було якось спокійніше. Приміром, якщо й зробив помилку, то завжди встигнеш її виправити. Господар не хотів, щоб незвичайний годинник був увесь час перед очима, й повісив його в кімнаті, куди рідко заходив. А зараз ця річ могла бодай трохи розважити принца і Марка. Він же бачив, як їм важко, таким вразливим до найменшого вияву зла та несправедливості.

Ну, а Мортіусу з Тигрисиком довелося відпустити найбільшу кімнату, вітальню, де знаходилась бібліотека. Будь-який книголюб із Серединного світу напевно збожеволів би, побачивши шкільні підручники з Королівства, різноманітні атласи, визначники рослин, птахів, і, звісно, енциклопедії. Там же було безліч казок, читаних і перечитаних кількома поколіннями вихованців Онися та ним самим. Книжки з іншого світу завжди видаються загадковими, навіть якщо це безліч разів перевиданий буквар, по якому абабагаламаги навчають ледачих учнів читати й писати. Хоча Мортіус волів би провести вечір на канапі, мусив поважати бажання Тигрисика. Бідна дитина й так натерпілася за останні дві доби...

Коти мали самі вирішити, у чиєму товаристві їм спати. Вони були дуже збуджені. Сиволап умовляв Фелікса заговорити людською мовою, але той все ще не бажав цього робити. Загалом, коти надзвичайно здібні до мов, чудово все розуміють, але не надто говіркі. Вони починають говорити лише тоді, коли відчувають, що далі не можна мовчати. Сиволап був зразком відданості й дружби щодо принца Серпня, а от Фелікс, як усі молоденькі коти, не почував особливих обов'язків, хоча й переживав за Люцину. Навколо відбувалось стільки подій, що він би не всидів коло сплячої господині. Зрештою, він вважав, що тій треба просто гарненько виспатися.

Марко й Онисьо були всерйоз занепокоєні, й під час вечері господар двічі заходив до Люцини. Принц рано пішов до своєї кімнати. Знявся вітер, і гілки бузку, що вже відцвітав, шкрябали по шибках. Спати він не хотів. Просто ліг, відвернувшись до стіни. Марко затримався на кухні з Онисем. Той збирався до майстерні лагодити будиночок для кольорових мишей.

– Не переживай так, хлопче, – сказав Онисьо. – Королівство знало лихі часи і раніше.

– Боюсь, щоб Серпень без мене кудись не вліз.

– Сиволап зараз слідкує за ним. І песик мій...Біль треба пережити на самоті.

– Від батька не було вісток?

– Я послав йому голубом листа. Гадаю, він скоро з'явиться тут, щоб побачити тебе.

– То нічого, що нас так багато?

– У мене частенько гостюють, але тим, що прибули з інших світів, не варто з'являтись поки що на людях.

– Як добре, що ви у нас є!

– Чимало людей охоче прийняли б вас. Зараз ми всі розгублені й налякані, але благородна кров громадян Королівства не швидко зіпсується. Я не раз міркував, що ми надто довірливі...

– Сиволап прикликав до Замку ціле військо, готове битися на смерть.

– Так, він хвалився. Ми теж повинні захистити Королівство, але як? Скільки людей уже загинуло! Пам'ятаєш Тітуса з Третьої Публічної бібліотеки? Згорів у книгосховищі. Я не знаю, правду кажучи, чи задля книг пішов би на таке... – зізнався Онисьо.

– Це тому, що ви не були бібліотекарем. Я відправив батька після того, як ми сховали найцінніше. Про цей сховок знаємо лише ми...

– Я не хочу про нього знати. Так буде краще. Хай би мене катували, але, коли я нічого не знаю, то й не скажу, – посміхнувся Онисьо. – Мене ж ніколи не катували...

Марко здригнувся:

– Невже дійде до цього?

– Уже дійшло. В Імперії це звичайний спосіб зламати волю людини.

– Існують ще чорні закляття. Те, що отруїло Серпня, було не просто отрутою. Він не проспав би стільки часу. При дворі імператора аж кишить чаклунами та чорнокнижниками. Ви мені, напевно, не вірите. І Серпень теж переконаний, що тому, хто не вірить у магію, вона не завдасть шкоди. Але, буває, у людській душі відкриється якась щілина, і туди влізе щось нечисте. Як застуда, наприклад.

– Ти думаєш, що з Люциною це сталося?

Марко засяяв:

– Як ви здогадались?

– Що б там не було, але, якщо вона найближчим часом не прокинеться, то помре від виснаження. Пошлемо завтра по лікаря. Ця панночка дуже схожа на нас.

– Я нічого про неї не знаю, окрім того, що в неї вдома була магічна «Енциклопедія Королівства», а це означає дуже багато.

– Цією книгою можуть володіти лише особи королівської крові, – додав Онисьо. – Дивно... Я можу лише здогадуватися. Треба змусити декого заговорити... Я піду попрацюю, добре?

Марко лише здвигнув плечима. Біля дверей кімнати, де спала Люцина, він зупинився і прислухався. Була вже пізня година, і він не насмілився постукати. На другому поверсі, під дверима його кімнати, сидів Сиволап із незадоволеною міною.

– Вештаєшся поночі, – буркнув кіт, – а мені треба подвір'я стерегти.

– Там же Серденько.

– Псові нема що вірити. Молодий дуже.

– А Фелікс де?

– Та послав його до панночки Люцини, але Соня не пустила. Боїться за отих кольорових мишей. То він чекає мене під задньою стіною. Іди до принца й пильнуй. Здається, у нього буде безсонна ніч.

– Ти відчуваєш?

– Ви, люди, називаєте це інтуїцією.

– А коти?

– Для нас це чуття. Щось таке, що знаходиться межи плечима. Як має бути добре, то гріє, а як лихе – морозить. Іди, я повернусь під ранок. Відчиню двері сам. Нявкну для попередження. Люди не вміють нявкати.

– Ти неймовірно передбачливий кіт!

– Я старший від тебе, й не довіряю нікому. Оцих двох, Мортіуса й Соню, не треба випускати між людей, а то вони такого наговорять!

– Якщо вони вже тут, то все гаразд.

– Ми – у Великому Льоху. Я бачив чорну діру, коли все почалося. Тепер до Королівства попхається різний ненадійний люд. Зрештою, ми все завтра розвідаємо, – запевнив кіт. – Підслухана інформація – найдостовірніша.

– Не думай, що ти тут найрозумніший! – огризнувся Марко. – Без нашого дозволу ви нікуди не підете. Ми перебуваємо в стані війни...

Кіт стрибнув до клямки, і двері відчинились.

– Прошу! Тільки не проспи свою долю.

Останні слова ошелешили Марка, а кіт уже розчинився в напівтемному коридорі. Він умів це дуже добре робити.

3

Не можна сказати, щоб Мортіусу сподобалося гуляти під зорями. У кущах, що живим плотом оточували величенький сад, щось шелестіло, навіть тріщало; вітер розгойдував ліхтарики, які освітлювали квітник, зовсім близько перегукувалися нічні істоти... Мортіус виріс на бруківці, і ніхто не водив його гуляти до парку, тільки згодом копіткі пошуки інформації могли виволікти його на природу. Джунглі для нього були чимось на зразок рідкого лісу з м'якою травичкою, на якій приємно полежати літнього дня. Тому, походивши трохи стежкою, він впакувався до альтанки, дозволивши Тигрисикові побавитись у схованки з песиком Серденьком, а сам поринув у тривожні роздуми, як влаштуватись у Королівстві, котре може колонізувати Імперія. Тигрисик вважав себе досить дужим, аби захиститись від крутиголовців, але що він вдіє проти вогнепальної зброї? Із того, що Мортіус встиг дізнатись, можна було дійти невтішних висновків: у Королівстві люди досить легковажні. Як вони підуть проти кругиголовців, не володіючи зброєю? Принц, бідолаха, сам ще дитина. Залишається партизанська боротьба. Він міг би їм допомогти. Наприклад, писав би листівки на зразок: «Королівство в небезпеці!» Можна викрасти зброю, захопити королівський палац. У Серединному світі так часто роблять. Коли немає великого війська, можна влаштувати державний переворот.

Мортіус як-не-як був найстаршим серед усієї команди, що прибула до Королівства, тобто звалилась у нього. У його голові поволі зріли плани повернення трону законному спадкоємцю, один гірший за другий. Колишньому репортерові якось не доводилося займатися державними справами. Він розумів, що не здатен нікого вбити, навіть пустити трохи крові, вигляд якої був для нього нестерпним. У темній альтанці ставало щораз страшніше, і він погукав Тигрисика. Той вельми неохоче поплентався за ним до хати. Воно й не дивно: Колобок не мав із ким бавитися, доки жив у міській квартирі, за стінами якої знаходився ворожий до тигрів світ, що наполовину складався з різних там довгомудів, відьом та перевертнів.

– Тигрисику, – мовив поважно Мортіус, – треба виспатися, бо завтра доведеться відвойовувати для принца Королівство. З ним дуже негарно обійшлися. Мусимо йому допомогти, розумієш?

– Добре, таточку, звісно. Нам треба зібрати усіх тигрів Королівства, як Сиволап зібрав котів. Але я не хочу бути королем тигрів...

– Я тебе розумію. Завтра щось придумаємо.

Вони зайшли до кімнати. Годинник на стіні показував майже північ. Мортіус вхопив першу-ліпшу книжку казок і стрибнув під ковдру. Тигр позіхнув і, вклавшись на вицвілому килимі, чемно заснув.

– Скільки ж я оце років не читав казок? – подумав Мортіус, що по ночах, як не вештався у пошуках пригод, то клацав на допотопному комп'ютері статті до газети. Тепер він мав нагоду почитати щось заспокійливе в затишній кімнаті з лампою поруч канапи.

«...Одного разу принц заблукав на полюванні й зупинився перепочити біля струмка. Його улюблений пес запримітив у скелі отвір і зник у ньому. Принц почув якесь дивне гавкання і пішов до печери, запаливши ліхтарик. Він побачив велику кришталеву скриню, підвішену до стелі, а у ній – прекрасну дівчину, що ніби спала. Принцові стало дуже шкода дівчини з чудовими чорними косами. Він зняв віко й торкнувся її руки. На диво, вона виявилась ледь теплою. Принц зрозумів, що красуню зачарували злі духи на довгий сон, що нагадував смерть. Він не раз чув про подібні випадки і знав, що коли по-справжньому покохає дівчину, то дія отрути припиниться. І поцілував її у біле мармурове чоло, і дівчина розплющила очі. Знято закляття, бо надійшов саме той час. Та й принц був саме той, хто мав одружитися з нею...»

– О! – Мортіус сів на ліжку.

Принц, спляча Люцина, прокляття старої відьми – усе це швиденько перемішалося в його голові й дало сигнал: готово.

– Як усе просто! Тигрисику! – покликав Мортіус. – Не хропи! Твій таточко – геніальний!..

4

Принц Серпень, і досі принц, бо ним треба народитись, а королем мусиш стати, найменше думав про те, що корона вже йому не належить і що цей, такий звичний світ опинився під загрозою знищення. Він лежав лицем до стіни, спиною до майбутнього. Уночі, коли на людину нападає безсоння, думки її стають чіткими, як обриси меча, і такими ж гострими, й легко тнуть павутиння таємниць. Дуже виразно і зблизька він побачив батька в кабінеті, змарнілого і якогось меншого через те, що він згорбився. Над ним нависала тінь Сетла, імперського радника вищого рангу. Той простягав королю якийсь папір і говорив при цьому різко й вимогливо. Серпень ніколи не чув, щоб із ним або з батьком хтось так розмовляв. Але чого ж іще сподіватись від грубих крутиголовців?! Марко випадково дізнався, певно, підслухав, що король сьогодні збирається підписати угоду, яка дозволить крутиголовцям будуватися в столиці. Річ досі нечувана, справжній злочин. Крутиголовців і так ставало в місті дедалі більше. Вони поводили себе не як гості, а як господарі. Усе тут їм не подобалось, і вони вирішили переінакшити мирне життя на суцільні бенкети, бійки та обман. Перед тим король викликав Серпня з Марком до палацу, намагаючись вмовити їх кудись поїхати відпочивати, відклавши іспити в Академії на потім. Усе це виглядало дуже дивно. Хлопці приїхали, але просто вештались палацом, намагаючись зрозуміти, чому їх хочуть кудись відправити. Того дня Серпень прийшов до батька опівдні – час, коли вони прогулювались у саду або сиділи перед каміном, граючи в шахи. Хлопця не пускав охоронець, але він проскочив під його руками.

– Геть звідси! – визвірився Сетл.

– Я зараз не маю часу, синку, – озвався батько.

Загалом у Королівстві етикет був не дуже суворий, але те, що вчинив Серпень того дня, виглядало вкрай невиховано. У будь-якому іншому царстві принца за таке могли відшмагати або послати до психіатра. Серпень почервонів, набравши повітря, і випалив:

– Тату, прожени його звідси! Не підписуй жодних паперів із крутиголовцями!

Він почував себе так, ніби в нього вселився хтось інший і наказував поводитись саме так. Адже хлопець ще не мав підстав ненавидіти чужинців, котрі ніколи, аж до цього моменту, не ображали його. Якась невідома сила стиснула тоненький обруч у нього на голові. Принц хутко видер папір, на якому стояла печатка крутиголовців із зображенням чорного цапа, і роздер його навпіл...

Що ж було далі? Наче вогнем обхопило руки й усе тіло, і він втратив свідомість. А через мить – пробудження в Серединному світі, чийого сонця він так і не побачив. Втім, сонце світить так само і в Імперії.

Отож, тепер Серпень знав майже все. Але чому король піддався крутиголовцям, що призвело до падіння у Великий Льох? Зрада? Страх? Такі, як Марко і Серпень, не знають страху. Це приходить із віком. Якою б не була таємниця, її можна розкрити, пішовши до палацу, а можливо, десь-інде. Ця думка мала б заспокоїти принца й подарувати йому нарешті сон, але коротка літня ніч минула, і про ранок звістили птахи в саду. Друга ніч безсоння.

Прийшов Сиволап і вмостився на ногах. Якийсь час вмивався, а потім заснув. Серпень повернувся на бік і зустрівся очима з Марком, що спав у ліжку навпроти.

– Привіт! – сказав Марко.

– Привіт, – відповів Серпень.

Усі спали, крім Онися, котрий походжав собі по садку, заклавши руки за спину, наче когось чекав. І коли Мортіус прокинувся, ні господаря, ні хлопців уже не було, а на столі лежала записка. До їхнього повернення він мав бути тут за старшого. Мортіус тільки похитав головою: які тут довірливі люди... Та ще в такий час. Звичайно, він не збирався поки що залишати Королівство. Ранок був таким обнадійливим, сонячним, свіжим, і роса на квітах мінилась усіма барвами, як діаманти найвищої проби. Якби то був його сад, то він зірвав би одну квітку й подарував би... Кому – вгадайте самі.

5

Марко знайшов свій старий велосипед у повітці й поїхав до себе додому. Йти разом із принцом до палацу йому не дозволили. Зрештою, той був під надійною охороною, і Онисьо нізащо не допустить, щоб Серпень накоїв дурниць. Марко їхав вулицею, звичайний собі хлопець. На руде волосся він начепив солом'яного бриля, щоб, бува, не спалахнути від сонця, і щосили вдавав із себе дурноверхого, виробляючи різні штуки з кермом. Тим часом серце його стискало якесь неприємне передчуття. Надто тісно вони були пов'язані долею – Марко і принц, тато і король. Коли з кимось щось траплялось, з іншим теж відбувалось щось подібне. Вони з татом здебільшого жили в палаці, мали помешкання поруч із Архівом, а для відпочинку призначався будинок за парком, зліва від Липової алеї. Нічого особливого в тому маленькому будиночку не було, тільки те, що його обплів дикий виноград. Усередині панувала напівтемрява. Здалеку було видно, що столітні дубові двері розтрощені.

Марко відкотив велосипед за кущі, які вони час від часу проріджували, щоб легше було пройти. Тут добре висиджувались пташенята. Від цієї думки страх відпустив хлопця, і він увійшов до свого дому. Підлога була встелена пошматованими книжками, все було перевернуто й розкидано. Наче хтось поспіхом залишав дім. Однак ні Марко, ні його тато цього не робили. Хлопець кинувся нагору до своєї кімнати й побачив там ще гіршу руйнацію. Підлога була всипана пір'ям із подушки, рудим і білим. Добре, що в нього було потаємне місце, про яке не знав навіть тато. Там хлопець тримав свої чарівницькі приладдя. У дерев'яній скриньці він знайшов замшевий мішечок із магічною кулею, вогняне перо, рукавички, якими можна було брати затруєні лихими чарами предмети, кілька слоїчків із бальзамами й протиотрутами, камінь сили... Якось він вичитав у стародавньому манускрипті, як зробити цей камінь. Дуже просто: треба якось встати зранку й забути про всі нагальні справи. Встати і йти навмання, долаючи різні перешкоди, що неминуче з'являються, коли йдеш просто себе. Йти без їжі, питва, відпочинку, доки вистачить сил. А тоді побігти, і там, де впадеш, підняти з землі камінчик. Він і буде каменем сили, і віддаватиме її тільки тобі.

Марко поклав непримітний плоский камінець до кишені разом із іншими предметами. Він знав, що крутиголовці не залишать цей дім у спокої. Магічну кулю він витер шовковою хустинкою й вмостив на підвіконні, а сам спробував викинути з голови всі приємні й неприємні думки, окрім однієї: «Що з татом?» Куля була незвично прозора, у ній не відбивалося нічого з предметів, що її оточували. Марко просидів так довго, намагаючись не кліпати очима. Нарешті по поверхні кулі черкнуло щось біле. Але то не було видіння: просто в двері влетіла біла, як сніг, ворона.

– Аона! – скрикнув Марко. – Звідки ти тут взялася?

Аона – таким було справжнє ім'я полонянки Гортензії. Та називала її Алергія. Ворона сіла Маркові на плече й притулилась дзьобом до його щоки. Хлопці вперше побачили її ще тоді, коли лежали в своїх дитячих ліжечках. Аона іноді прилітала й сідала на бильця, і тільки, коли вони підросли, могла вмоститись на плечі. Але ніколи нічого не брала з рук і зникала невідомо куди. Просто біла ворона, якої стороняться її сірі родичі, і до кого люди виявляють надмірну цікавість. Білі ворони не мають власних гнізд і завжди дуже самотні. Востаннє Марко бачив Аону в Замку, перед тим, як відбулося зрушення світів.

– Нічого сьогодні не буде, – зітхнув він, вдихаючи тепло пташиного пір'я. – Кепські наші справи... Ми з татом тут більше не живемо. Ми тепер схожі з тобою: обоє бездомні...

Він раніше не був особливо прихильний до цього будинку, бо нагода пожити тут випадала нечасто, але тут вони попрощались із татом і розійшлись у різні боки: Марко до палацу, а тато в селянській одежі сів на візок, де під соломою дбайливо були сховані важливі документи й улюблені книги.

Ворона черкнула крилом по щоці й полетіла геть. «Вона не належить нікому, – сказав колись про неї тато. – Це – найбільша загадка в моєму житті. Є такі загадки, котрі не можна відгадувати. Не дивись, куди вона летить. Вона прилітає нізвідки і повертається в нікуди».

Марко мерзлякувато повів плечима й підвівся. Сховав кулю в кишеню і на білій стіні написав вогняним пером: «Тату, усе гаразд. Ми в друга. Бережи себе».

Особливістю вогняного пера було те, що літери проступали тільки для того, кому призначалось послання. То було останнє вогняне перо в Королівстві й служило хлопцеві для забави, бо від кого мав би Марко щось приховувати? Він навіть ще не встиг закохатись. Раз на рік, у день літнього сонцестояння, перо занурювали у вогонь з полін трьох дерев: липи, бука і яблуні, щоб воно набуло сили і гостроти. Виглядало воно, як звичайна школярська ручка, призначена для вмочування в чорнило: дерев'яна ручка з металевим пером і ковпачком, щоб не поколотись. Батько ніколи не забував навогнити перо. Зрештою, якби й забув коли, це не було б катастрофою. Просто тоді до вогню треба було додати ще кипарисове полінце. Коли Марко зацікавився магією, тато передав під його опіку дивовижне перо. Магічну кулю для Марка виготовив знайомий склодув. Щоб приручити її, хлопець дев'ять днів тримав кулю під водоспадом і дев'ять ночей під зорями. Після того ніхто вже не міг дивитися на неї, крім господаря, бо починали нестерпно боліти очі й голова.

Звісно, такі коштовні речі Марко не міг залишити в домі, до якого, можливо, вони вже з батьком не зможуть повернутись. Він чомусь згадав про матір, яка була, як розповідають, цілковитою протилежністю батька – жвава, весела. Вона впала з коня і розбилася, коли Маркові був лише рік. Того ж дня зникла і королева Олімпія. Так що вони з Серпнем росли без матерів. У Королівстві король і архіваріус – ніби двоє близнюків. Що трапиться з одним, обов'язково відіб'ється на другому. Існує легенда, ніби Королівство заснувало двоє близнюків – Агір і Тагір, які довго сперечалися, кому із них не ставати королем, і тому кинули жереб. Дехто каже, ніби вони витягали соломинку, а інші, начебто викидали пальці на рахунок. Зрештою, хіба це так важливо, коли брати люблять одне одного і ніхто не бажає бути старшим? Для Серединного світу це рідкість. Там люди більше прагнуть влади й багатства, ніж дружби й злагоди, тому й Королівство – єдине, неповторне і незвичайне, і тому його так мріють побачити, аби чогось навчитись для себе. Але річ у тім, що доля Королівства залежить від долі інших світів.

Ні, то не були Маркові думки. Таких речей він ще не міг осягнути напівдитячим розумом. Зараз він, залагодивши власні справи, прямував до палацу, щоб зустріти там Серпня та Онися. Він досконало знав усі ходи й виходи краще за будь-якого крутиголовця. Велосипед довелося залишити в чиємусь садку, бо вулиці перегородили крутиголовські вантажівки. Помальовані в жовте та чорне, як оси. Учора їх ще не було. Це створювало певні труднощі.

– Ну, що ж, – сказав собі Марко, – доведеться побути ли... Еге, ким же мені побути? Лиса тут одразу помітять.

На лиса він перевтілювався дуже легко. Інші істоти чомусь вдавались гірше. Наприклад, собаки в Марка виходили чомусь зеленого кольору, що було б надто ексцентрично. Перетворитись на кота – означало образити увесь котячий народ. Коти дуже консервативні істоти й страшенно не люблять вух, що звисають, наче в кроликів. Якби Марко з'явився в такій подобі, то його б просто відлупцювали; не допоміг би й Сиволап. Навряд, чи він зумів би літати, бо з крилами потрібно народитись. Взагалі, перетворення давались йому нелегко, бо ця наука триває дуже довго, а він займався магією лише третій рік. То дехто думає, ніби чарівник махне магічною паличкою, і та все за нього зробить. Якби ж то так! У кожному помаху палички криється велика небезпека: досить на мить відволіктись – і ти потрапляєш до чорної діри, де на тебе чигають тіні невдатних чаклунів. Вони відбирають у тебе силу й розум, щоб вибратись звідти. Кожне чаклування вкорочує віку, тому й користатися з нього треба, коли вже інші способи не діють.

Тому Марко лише зітхнув, насунув на очі бриля і, взявши прута в руки, подався шукати собі халепи. Звісно, його одразу ж зупинили. Марко дурнувато заусміхався і вдав із себе німого. За другим разом він промимрив, що шукає корову, яка загубилася, за що його, бідного сироту, буде бити дядько. Це було зрозуміло крутиголовцям, бо в Імперії вистачало сиріт, як у кожній країні, де люди вчаться вбивати. Марко з цікавістю розглядав блискучі цівки гвинтівок, бо вперше бачив таку зброю зблизька. Цим він теж підкупив крутиголовців, і ті зі сміхом його відпустили.

Третій пост Марко оминув, перетнувши шкільне подвір'я. Одразу ж за огорожею починався парк. Земля була всипана жовтим і червоним листям найрізноманітніших відтінків. За ніч опало все листя. Здавалось, ніби справді прийшла осінь, аж наче похолодніло. Парк був порожнім. Листя позасипало лавки, доріжки. Осиротіло хитались гойдалки, коні на каруселі теж були всипані листям. Маркові спав на думку вірш, який вони вчили в школі:

Осінь така гарна, але вона подобається людям, що багато пережили. Алею, по якій йшов Марко, він уявив собі як дорогу довжиною з життя, бо в кінці її була смерть. Нехай не його, а все ж дуже близької людини, котра була не лише окрасою Королівства, а й майже батьком для хлопця. Моторошно ставало в парку, з якого полетіли усі птахи. Марко ледь втримався, щоб не перекинутись на лиса, аби злитись кольором хутра з опалим листям. Він не крутиголовців зараз боявся, а тієї невидимої істоти, що, дихаючи холодом у спину, змушувала йти до мертвого короля, який уже ніколи не заговорить і не посміхнеться. А що має тоді відчувати Серпень?..

6

Онисьо з принцом вийшли дуже рано і тому спокійно дістались палацу. То в Імперії короновані особи не ходять вулицями, як звичайні громадяни, а їздять у броньованих автомобілях, оточені охороною на мотоциклах. Крутиголовські вояки, що їх прибула сьогодні вранці до столиці сила-силенна, чули себе незручно і більше розглядались по боках, ніж вистежували підозрілих осіб. Усі, кого вони бачили, виглядали дуже непевно, відрізняючись від імперських підданих рівною поставою, скромною одежею і якимось незбагненним виразом обличчя: ніби ось-ось посміхнуться. Розпорядження забороняти людям йти до палацу попрощатися з королем не було. Мешканців столиці це не дивувало, бо в Королівстві не звикли наказувати своїм громадянам. Усе це мало настати потім: заборони, утиски, переслідування. Наразі вистачило знищення архівів та бібліотек. Ніхто не звинувачував у тому покійного короля, що був тяжко хворий.

Крутиголовці трохи розгубились, бо король Даниїл помер завчасно, перед добре спланованою виставою. Вони слушно подумали, що всі мають побачити мертвого короля, як бачили «могилу» його сина й наступника – принца Августа. О восьмій годині мали відкрити двері для прощання. Онисьо з принцом пройшли раніше через службовий хід, до якого підвозили продукти, папір, чисту білизну та різний дріб'язок. У дворі стояли ящики, коробки, контейнери для сміття. Принц ніколи таким чином не потрапляв до палацу.

– Синку, – сказав Онисьо, – ти все зрозумів? Бери цю коробку з квітами і намагайся не підводити очей. Свої тебе не викажуть.

– Я мушу бачити батька!

– Звісно. Але поводь себе мудро.

На дверях стояло двоє крутиголовців у чорних уніформах.

– Що несете?

– Квіти з провінції, – пояснив Онисьо. – Де тут тронний зал?

– По сходах угору. Проходьте!

Онисьо полегшено зітхнув. Коридорами сновигало повно людей, і ніхто не звертав на них уваги. Картонні коробки сягали очей, і хлопця зі старим не впізнавали навіть добре знайомі. Втім, усі виглядали дуже пригніченими, зі слідами сліз на обличчях. Але принц, здається, не помічав нічого. Онисьо мусив пильнувати за ним, готовий кожної миті кинутись на захист Серпня. Його єдиною зброєю були довгі руки й пакуночок із червоним перцем, який він прихопив у себе на кухні. Він відчував, що прийде час і на серйознішу зброю, хоча сам боявся в цьому зізнатись.

Краєм вуха Онисьо намагався вловити уривки розмов, але слуги палацу стишили голоси до ледь чутного шепотіння, а крутиголовці взагалі мовчали, пропливаючи поміж них із непроникними кам'яними обличчями. Так вони увійшли до тронного залу, сподіваючись, що крутиголовців буде тут менше. Чужинці, винні у смерті короля, не посміють наблизитися до його тіла. Але ж ні! Поряд з охоронцями короля стояли огрядні імперські чиновники з застиглими обличчями, по яких бігали бистрі очі. Короля Даниїла не можна було впізнати. Ще недавно то був чоловік у розквіті сил, що кожного ранку тренувався в гімнастичному залі, а тепер – старий дід із сивим волоссям.

«То не мій тато, – подумав Серпень. – Але це він».

«Будь мудрим», – стиснув йому лікоть Онисьо.

Принц розпачливо озирнувся. Якби ж то він був сам! Татові не сподобалося б, якщо б він наразив на небезпеку бодай одного з найнепримітніших громадян Королівства: помічника кухаря чи підмітача подвір'я. Несподівано Серпень знайшов якусь внутрішню опору в тому, чого його вчив батько і, оскільки не забув ці настанови, то міг і далі розмовляти з ним подумки. Вони передали квіти розпоряднику похорону, доброму старенькому Йосифу. Коли той ненароком торкнувся руки принца, то щось відчув і глянув на хлопця. Очі його спалахнули радістю, і старий міцно стиснув лікоть Серпня.

– Я з вами зв'яжуся, коли будете потрібні, – звернувся він до Онися.

Той вклонився.

– А тепер геть звідси! – просичав Йосиф. – Божевільні!

Онисьо був дуже вдоволений: Йосиф пересвідчився, що принц живий і що є кому правити Королівством. Мабуть, цієї ночі вже скличуть таємну раду, щоб вирішити, як діяти далі. Онисьо звик до порядку: вставати вчасно, не відкладати справ на потім, виконувати обіцянки і таке інше. Він виволік майже непритомного принца надвір і сказав полегшено:

– Усе гаразд. Тепер – додому.

7

Марко дійшов до кінця алеї і приєднався до тихого натовпу, що чекав – не тільки часу, коли можна буде попрощатись із покійним королем, а й того, що має статись далі. Людей було дуже багато: діти з батьками; робочий люд; перевдягнені в звичайну одежу абабагаламаги і вчителі вищих шкіл, котрі не покинули столицю, яка ставала дедалі небезпечнішою; службовці; лікарі... Вони вже не мовчали, як учора, а стиха перемовлялись, переказуючи найнеймовірніші чутки. Їхні голоси були то сухі, як те листя, яке вкривало землю в парку, то мокрі від сліз. Марко уважно прислухався, але слова до нього доходили, наче з підземелля.

–...не знаю, але так, як раніше, уже не буде.

– Буде щораз гірше...

– Кажуть, принц спить, не помер...

– Може, король теж спить, як ви гадаєте?

– Усіх слуг прогнали... Нікому було води подати...

– Хлопче, в тебе щось горить!

Марко не одразу дотямив, що це до нього. Хтось штурхнув його в бік. Люди повідсувались і здивовано дивились на дим, що валував з Маркової кишені.

– A-a... – посміхнувся хлопець. – Це на лінзу впав сонячний промінь. Закон оптики, знаєте...

І швиденько побіг углиб парку. Він навіть не обпікся, виймаючи з кишені магічну кулю. То був несправжній жар. Куля, здавалось, ніби наповнилась сірим попелом, крізь який прозирав вогонь. Такого він ще не бачив.

– Серпень у небезпеці! – витлумачив цей знак Марко і кинувся в бік палацу. Але встиг усвідомити, що не зможе увійти через головні двері, вздовж яких вишикувались крутиголовські вояки з наїжаченими гвинтівками. Опановувати себе його навчив батько, та й не в стилі мешканців Королівства кидатись навперейми небезпеці, бо, власне, й небезпеки великої не було.

Щодо принца Серпня, то він був зовсім інший – вдався в матір, котра походила з Серединного світу, а може, то були лише домисли. Маркова мама була близькою подругою королеви і разом із нею плавала по бурхливому озеру, їздила верхи чи підіймалась на скелю за допомогою канатів. Мабуть, це їй подобалось.

Ні, Марко ніколи не втрачав розсудливості, хоча за таких обставин це могло трапитись. Він звернув ліворуч, намагаючись пройти до палацу через один із службових ходів. У нього не було часу обертатись лисом чи довговухим котом. Зрештою, можна пустити ще оманний дим. Саме так йому вдалося вихопити майже мертвого принца з-під носа крутиголовців.

Серпень із Онисем знайшлися самі. Марко зіткнувся з ними, оминаючи вантажівку.

– Що ти тут робиш?! – обурився Онисьо. – Ми ж казали тобі не рипатись до палацу!

– Що сталося? – якимось ослаблим голосом спитав Марко. – Ви живі?

– Можеш помацати. Ти що, не розумієш, що нам не треба ходити вкупі?!

– Розумію. Я піду слідом.

Марком аж трусило. Коли Онисьо з принцом дійшли до парку, оминувши найнебезпечніші місця, він вийняв магічну кулю, щоб глянути, чи вона не очистилась від попелу, але скляна річ випорснула з рук і впала на кам'яну плиту. Якби куля не хотіла, цього б не сталося. А так вона розбилась на друзки. З неї висипався попіл. Одразу ж невидима рука згорнула до купи сіру речовину, й звідти висоталась темна постать багаторукої й багатоногої істоти. Власне, її тінь, і ця тінь увійшла в землю. Марко бачив щось подібне вперше. Він ще не встиг дійти в своїх студіях до того, що відбувається з людиною після життя, але оте було десь звідти. У барвистому світі перетворень та різних магічних забав йому ще жодного разу не здибались такі похмурі видіння. На камені проступила латка інею, наче взимку, коли ще не випав сніг, бо не прибули снігові хмари. Марко мерзлякувато зіщулився, руки вкрились гусячою шкірою.

– Нічого, – сказав він до себе. – Це все нічого...

І кинувся доганяти Онися і Серпня, що спокійно брели прямою алеєю, щораз глибше вгрузаючи в опале листя.

8

Тим часом у будиночку Онися Тигрисик чіплявся до Мортіуса, який варив обід, з одним проханням. Нав'язлива думка не давала йому спокою ще з Граничного світу.

– Ти що, не можеш почекати, малий? – розсердився Мортіус. – Я ще картоплі не начистив...

– Дозвольте, я начищу! – запропонувала Соня, заходячи до кухні. – Вам яку – квадратну чи круглу? Квадратну легше різати...

Мортіус здивувався:

– Ніколи не чув про квадратну картоплю. Йдеться про те, щоб зняти лушпиння.

– Гаразд, – згодилась Соня. – Я так боюсь за нашу дівчинку! Вона все ще спить. Її зачарувала та огидна стара відьма. Пам'ятаєте казку про Білосніжку й семеро гномів?

– О так! – вигукнув Мортіус. – Мені те саме спало на думку.

– Таточку, – втрутився Тигрисик, – це не забере багато часу... Я боюсь, що коли повернуться інші, у нас нічого не вийде. Ходімо в сад!

– А де коти? – спитав Мортіус.

– Десь, – коротко відповів Тигрисик.

– Я скоро повернусь, – пообіцяв Мортіус, скидаючи фартуха. – Ще сім картоплин – і вистачить.

– Добре.

– А потім ми поговоримо про Люцину.

– Так.

– Що за дивовижна жінка! – не втримався Мортіус, коли вони з Тигрисиком опинились надворі. – Я гадав, що усі жінки люблять сперечатися, або й лаються, а пані Соня така делікатна.

– Угу, – згодився Колобок і потягнув його в кущі малини. – Тепер висмикни в мене з хвоста одну волосину!

– Яку? Руду, чорну чи білу?

Тигрисик замислився:

– Біла, мабуть, гарніша... Давай білу!

– Зробив.

– Потри її між долонями.

– Невже ти думаєш... – здригнувся Мортіус.

– Ну, хіба тобі важко?..

Мусив погодитися. Тигрисик засяяв:

– Дякую, таточку! Йди, а я тут почекаю...

Щось у голосі тигра було таке дивне, що Мортіус не став затримуватись.

– Не барись, – кинув він. – І не виходь за ворота.

Діти завжди, як чогось вчепляться... А що, коли й справді?.. Мортіус махнув рукою і подався до кухні. Там він мав поважну бесіду з Сонею. Відколи вони потрапили до Королівства, бібліотекарка жодним словом не обмовилась про книжки. Так особливо мовчать тоді, коли втрачають когось, або щось дуже близьке.

– Я переконана, що стара вимовила якесь закляття.

– Можна пошукати... – Мортіус хотів сказати «в книжках», але затнувся.

Соня навіть бровою не повела.

– Я вже переглядала бібліотеку пана Онися. Вважаю, у казках більше правди, ніж у підручниках для чаклунів.

– Авжеж, авжеж!

– Назву речі своїми іменами: Люцину повинен поцілувати принц!

Мортіус почервонів:

– Боюсь, це якось теє...

– Нічого страшного! Він же її не вкусить...

– Він повинен у неї закохатися. Зрештою, у деяких казках фігурує принц, в інших молодий король, навіть десь мені траплявся лісничий. Не думаю, що наш принц захоче цілувати панночку, хоча вона дуже гарненька. Він же щойно втратив батька...

– Люцина подобається Маркові. Я це помітила. Вони вперше зустрілись ще в Серединному світі.

– Це він має вирішити. Господи, та вони ще діти! Нам треба спершу спробувати викликати лікаря. А то поки вони ходитимуть, дівча може померти.

– Цікаво, де зараз блукає її душа? – глибокодумно мовила Соня, піднявши очі до стелі.

Цієї миті почувся брязкіт перекинутого відра на веранді, і будинком аж затрясло. То Колобок квапився до свого таточка.

– Сюди, сюди! – заволав Тигрисик, плутаючись у білизняній шворці.

Мортіус і Соня вибігли в сад. На вузькій доріжці стояв величезний білий тигр. Ні, тигриця. Захлинаючись від захвату, Колобок представив:

– Моя мама прийшла!

На верхівці яблуні повисли Фелікс та Сиволап з наїжаченою до крайньої межі шерстю. Здаля їх можна було прийняти за ті кумедні волохаті іграшки, які регочуться, коли торкнутись пальцем. Але котам було не до сміху.

– Злізайте, Сиволапе й Феліксе! – гукнув Тигрисик. – З мого хвоста висмикнули волосинку, і з'явилась моя мама.

– Ти... – заїкаючись, мовив Мортіус, – ти ніколи не казав, що твоя мама білого кольору.

– Але то моя мама! Ой, таточку, ми з тобою в Королівстві знайшли мою маму! Тепер я щасливий...

– Ой, у неї на лапі кров! – зойкнула Соня. – Треба продезінфікувати рану...

Вона кинулась шукати аптечку, а Мортіус вкляк. Але треба було щось робити. Він кашлянув і сказав:

– Я дуже радий за вас обох.

– Мама каже, щоб ти не боявся. Вона буде дуже обережною, щоб не поламати квіти в садку.

– Вона не говорить по-нашому?

– Ми її навчимо, таточку, якщо мама хотітиме. Вона розуміє людську мову.

– Як вона тебе знайшла?

– Маму відвезли до Імперії і тримали там у клітці, але твої чари її звільнили. Тільки вона поранилася, ламаючи грати.

– Це – не чари, Тигрисику, – сказала Соня, з'явившись із пляшечками та бинтами. – Це – материнська любов. Я знаю, хоча й не маю власних дітей.

– Мама каже, що ви – мудра жінка. Вона терпітиме біль, поки її лікуватимуть.

Отак до господи Онися прибилася ще одна неприкаяна душа. Маму Тигрисика захопили в полон і тримали в Імператорському звіринці, де над нею знущались. І в Серединному світі мучать тварин, замикаючи їх у тісні клітки. Бідолаха думала, що її синочка немає вже на світі. Вони мали про що тепер поговорити. Мортіус із Сонею тактовно залишили їх у садку, а обидва коти поплентались за ними, бо зголодніли, переживши сильний стрес. Коти ніяк не могли вирішити, який тигр більше вражає: смугастий чи сніжно-білий, а кожен про себе подумав, що тигриця може стати їхнім союзником у боротьбі з крутиголовцями. Мортіус виглядав трохи засмученим.

– Не журіться, – сказала Соня, – діти виростають, але ніколи не забувають своїх батьків.

– Еге ж, – здригнувся Мортіус, – свого старого я повік не забуду. Якось я просидів три дні, замкнений у комірці...

– Ви вклали у виховання Тигрисика всю душу...

– Дякую.

Соня пішла до Люцини і швидко повернулась:

– Вона слабне. Треба йти по лікаря.

– Уже йду! – схопився Мортіус.

– А ви знаєте, де шукати лікаря? – спитав Сиволап.

– Спитаю.

Кіт роздратовано ляснув хвостом. Очі його звузилися і спалахнули лиховісним блиском.

– Слово котячої честі, це просто нестерпно! Ви збираєтесь ходити по хатах, де, можливо, живуть крутиголовці? І що ви скажете? Може, розповісте, як ви тут опинились і звідки? Ви хочете підставити принца і нас усіх! Не плутайте Королівство з тим світом, де аж кишить різною нечистю...

– Як ти можеш так розмовляти?! – розлютилась Соня. – Він же старший за тебе! І не смій ображати рідне місто Мортіуса...

– Я теж там народився, – сказав Фелікс. – У моєму домі мене любили. Їсти там було не бозна-що, та які статки можуть бути в жінки, котра пропонує людям книжки і сама виховує дитину?

Мортіус як стояв, так і впав на стілець:

– Дивіться, Фелікс заговорив! Та ви тільки подивіться! І ще й як заговорив!

– Розсердився, от і заговорив, – буркнув трохи присоромлено Фелікс. – З вами тут мусиш заговорити, хоч би й не хотів...

– Уявляю, як втішиться Люцина!

Сиволап не навчився червоніти, тому сказав:

– Я не знаю, чи королі когось перепрошують, але вибачте, Мортіусе. Я сам відведу вас до лікаря.

Мортіусу одразу стало його шкода. Він мав серце, наче з воску.

– Нічого, нічого... Ти переживаєш, я розумію...

Але Соня була суворішою:

– Деякі королі спершу вислуховують інших, а тоді приймають рішення!

9

Лікарем виявилася особа жіночої статі – підстаркувата пані з коротким сивим волоссям, яке чомусь відстовбурчувалося в різні боки. Власне, вона лікувала тварин, але Сиволап таким лікарям довіряв більше. Людина, яка любить котів, полюбить і їхніх господарів. Однак Соня не пустила котів до кімнати Люцини. Як і Мортіуса.

Лікарка спитала, скільки спить Люцина, послухала пульс, серце і «потішила»:

– Бачите, це зовсім не належить до сфери медицини. При перетині світів люди непритомніють, втрачають пам'ять, але такого, як у вас, ніколи не буває.

– Це – чари, – сказала Соня, зробивши великі очі.

– Я думала, ви серйозна жінка... Не пробуйте її будити. Не кричіть, не грюкайте...

– Вона вже два дні нічого не їла...

Лікарка вийняла з портфеля пляшечку з червоною рідиною і капнула на уста Люцини.

– Одна крапля тричі на день, щоб організм не виснажився. Це тільки в казках сплять по сто років.

– Так, – зраділа Соня, – а потім з'являється принц, цілує сплячу красуню, і вона оживає! Я читала...

Лікарка здивовано подивилась на неї і знизала плечима:

– От що, голубонько... Боюсь вас засмучувати, але це не допоможе. Навіть, якщо знайдеться принц. У Королівстві немає жодного. Наш принц помер раптово...

– Який принц? – не второпала Соня.

– Єдиний син покійного короля Даниїла, принц Август.

– Та що ви таке кажете! – обурилась Соня. – Я ще учора ввечері його тут бачила!

Лікарка сторопіла, лице вкрилося червоними плямами.

Але потім вона якось опанувала себе:

– Ви все-таки дивна жінка. Дивні гості в Онися, чи то пак родичі, небіж і небоги з Серединного світу... Коли господар повернеться, хай мені зателефонує.

– Понавигадують казна-що, – пробурчала Соня, якій лікарка не дуже сподобалась. Вона навіть не вийшла на ґанок. Мортіус сам пішов проводжати ту пані без краплі уяви.

– Тільки й чуєш: смерть, смерть, крутиголовці!

Соня нервово метушилась по кімнаті. Відслонила хустку з дзеркала і глянула на себе:

– Господи, на кого я схожа!

Не довго думаючи, Соня вхопила ножиці й заходилась обрізати волосся. Вона давно не могла це зробити через кольорових мишей. Незабаром на голові майже нічого не залишилось. Соня запхнула голову під умивальник й гарненько вимила. Із дзеркала на неї тепер дивився гарненький хлопчик. Соня помолодшала років на десять. Вона підбігла до Люцини: дихання дівчинки стало рівнішим, а на щоках проступив легенький рум'янець.

– Життя прекрасне! – мовила Соня, і їй здалося, що Люцина зараз прокинеться, аби побачити Королівство.

10

Невисокий чоловік у простій одежі садівника прибув здалеку. Лице його вкривала засмага, а під пахвою він тримав невеличкий вузлик. На тихій вуличці він зупинився перед будинком, довкола якого буяв занедбаний, але гарний сад, і, певно, зайшов би до брами. Чоловік глянув на годинника, зітхнув і почвалав далі. Вулиця була безлюдна, а чоловік замислений, тому він не помітив вантажівки, що стояла за рогом.

– Хто такий? Куди йдеш?

Чоловік і гадки не мав, що то до нього, і спокійно став обходити вантажівку.

– Гей, ти, ану підійди сюди!

«Здається, це до мене, – подумав Королівський Архіваріус. – Що ж сказати?»

Він спинився. Перед ним стояло двоє величезних крутиголовців із автоматами на грудях.

– Хто ти?

– Садівник, – тихо відповів Архіваріус. Він не спав усю ніч, добираючись до столиці на попутних візках та автомашинах.

– Хай покаже руки! – сказав хтось із кабіни вантажівки.

– Руки? – здивувався чоловік. – Я їх помив...

– Покажи руки!

Він неохоче простягнув ліву руку, правою притримуючи вузлик із переміною одежі. Не міг же він з'явитись до палацу в запорошеній одежі.

– Ясно, – сказав крутиголовець. – Це – шпигун.

– Який шпигун? – здивувався чоловік.

– Ти навіть не знаєш, як виглядає лопата! Бібліотекар?

– Я – садівник, – заперечив затриманий. – У мене є сад за яким я доглядаю.

«Може, він і занедбаний, – подумав він, – але це тому, що мені так більше подобається».

– Сідай до машини!

– Дякую, я пройдуся пішки.

Він із жахом подивився на чорний фургон із заґратованими віконцями, і раптом, пригнувшись, прослизнув між двома чужинськими вояками і кинувся бігти навскоси, щоб сховатись у якомусь із будинків. Це не було мудрим вчинком, але він не міг сісти до тієї моторошної машини, бо поспішав. Сонце вдарило йому просто в очі, а постріли – в спину. Болю королівський архіваріус не відчув, тільки щось зупинило його, якась слабість і чорнота перед очима.

«Марко», – встиг подумати він і впав мертвий.

Тієї ж миті магічна куля випала в Марка з рук і розкололась.

Тіло кинули у вантажівку, а одежу з вузлика вояки поділили між собою. Жодних документів при вбитому не виявили. Крутиголовці поки що вбивали людей крадькома, і родичі загиблих не знали, що з ними сталося. Але був один чоловік, що за цим усім спостерігав із віконечка горища, і коли крутиголовці поїхали, підібрав у пилюці маленький срібний медальйон, всередині якого були фотокартки жінки й хлопчика. Чоловік той заспокоював себе, що медальйон міг опинитися тут випадково, що незнайомця просто поранили, що це, врешті, йому приснилось... У Королівстві трапляються нещасливі випадки, але тут нікого не вбивають зумисне. Тому цей мешканець Королівства так розгубився, що навіть не відчув страху за власне життя.

Отак у Королівстві зникали люди без сліду. Це тільки почалося, тому треба було його зупинити, доки страх не зробив людей чужими один одному, як в Імперії, та, зрештою, і в Серединному світі. А щодо Граничного, то звідти потягнулись валки з убогим збіжжям, бо тепер Королівство опинилось у Великому Льоху. Дехто, правда, не повірив у це й залишився. Важко повірити, що десь існують пишні сади і чисті ріки, а будинки заповнені книгами і картинами.

11

Під'їжджаючи сірого ранку до міста, Олімпія відчула, що в Серединному, тобто звичному для неї світі щось змінилось. Вона ще не знала, що в цьому світі більше немає її донечки Люцини. Жінка увімкнула маленький приймач із навушниками, який зичила в дочки, щоб слухати музику в дорозі, й почула набридливі пісеньки, в яких не було ні мелодії, ні змісту. На іншій хвилі диктор так кривлявся, переливаючи з пустого в порожнє, що вона аж ніби побачила його гримаси. «Дурне радіо! – подумала Олімпія. – Так можна й зіпсувати дитину...» Вона, правда, не вірила, ніби її Люцину взагалі щось може зіпсувати, однак тривожилась. Втім, час було збиратись. Потяг їхав уже через місто. Але й тут знайшовся привід для смутку... Старенька пара, що мило з нею бесідувала увесь вечір, вийшла, навіть не попрощавшись. А третій пасажир, поважний, здавалось, галантний чоловік, не маючи жодного багажу, навіть не запропонував їй винести валізку з книжками. Якось негарно вийшло. Звісно, Олімпія не звикла, щоб їй допомагали, однак не дуже приємно, коли довкола тебе байдужі люди. Щоб бути бодай трохи уважнішими, треба поставити себе на місце іншої людини чи тварини і відчути, як їй. Але якби вона комусь це порадила, то її напевно стали б вважати особою не від світу сього, з якою ліпше не мати жодної справи. На щастя, незабаром вона буде вже удома.

Струмок людей повільно витік із вагона. А ще повільніше йшла Люцинина мама.

– Не мордуйтеся, пані, я вам допоможу!

Якийсь старий, вбраний у геть вицвілу синю куртку, сидів під стіною на лавці, тримаючи в одній руці пляшку з недопитим пивом, а в іншій мобільний телефон. Олімпія, може, й здивувалася б, коли б не була така невиспана і сердита.

– Не впізнаєте мене? Я знав вашу матусю, царство їй небесне. Давайте донесу до трамвая, та й нам по дорозі. Поставите каву як-небудь, чи морозиво, хоча ранок холодний...

– Так, – відповіла Олімпія.

Діда Пилипка вона давно не бачила, бо йшла раненько, а верталась із роботи, коли темніло. Раніше мама запрошувала старого поїсти чогось гарячого, і так до Пилипка перейшов увесь батьків гардероб. Зате він міг прибити полицю, полагодити крани, правда, не тоді, коли це було конче потрібно, а дещо пізніше. Просто дід з'являвся у них вдома нерегулярно, а після смерті мами зовсім перестав приходити.

Тепер він виглядав, як і завжди. Миттю допровадив важезну валізку до трамвая, на якому було написано «Викрадення в тумані», і сів навпроти Олімпії. Довго тикав пальцем у телефон, намагаючись видобути з нього чийсь дуже потрібний голос, а потім зітхнув:

– Ех, таки правда, виходить!

– Що, правда?

– Зник мій Гриць. Думав, жартує...

Олімпія не стала допитуватись. Їй нестерпно хотілось випити кави, щоб прогнати сон.

– Не спіть, пані... Позавчора в трамваї якась нечиста сила потрощила вікна. Сам бачив...

Раптовий, навіть дивний сон охопив Олімпію. Перед очима виникла ріка, на берегах якої росли помаранчеві дерева, де вже золотіли плоди, а на темній тихій воді гойдався сріблястий човник. Це так її вразило, що вона одразу почула слова діда Пилипка, звернені до неї:

– Не розумію, як ви можете отак їздити! Я ціле життя нікуди не виїжджав і нічого не пропустив...

– Така в мене робота, – поважно відповіла Олімпія, ще остаточно не відійшовши від свого видіння.

– А хоч добре платять?

– Усім зараз важко. Інші й того не мають.

– Бо ви такі... – сказав Пилипко, і на цьому скінчилася поїздка трамваєм.

– Пасажири, звільніть салон! – пронизливим голосом заверещала кондукторка. – Кінцева зупинка.

Олімпія жваво підхопилась. Дякувати Богу, дід більше нічого не говорив, і тільки, допровадивши Олімпію на третій поверх, сказав:

– Тяжкі книжки. Ну, ось що, пані Олімпіє... Стережіться цих двох ваших сусідок і малу бережіть. Як щось, знайдете мене пополудні на зупинці.

– А кава?

– У мене – тиск. Та й треба одну справу владнати.

Якби дід Пилипко знав, що Люцини немає вдома, він би так просто не відпустив бідолашну жінку. А почекав би хоч трохи.

Була ще тільки сьома ранку. Олімпія тихенько увійшла, заволокла валізу на кухню, бо хотіла розпакувати подарунки для Люцини: хусточка на шию з символікою хіпі й пакунок із цукерками та печивом. Поставила чайник на газ і витягла пакет із меленою кавою. Тоді заглянула в холодильник. Там були яйця, масло і повний пакет молока. У хлібниці лежав непочатий батон. Складалось враження, що дитина нічого не їла. Не видно було й кота Фелікса.

Олімпія навшпиньки підійшла до дверей Люцининої кімнати. Нема. Зрештою, вона любить спати у вітальні.

– Люцинко! – покликала мама й кинулась до столу за якоюсь запискою. Може, дитина вирішила її зустріти.

На столі лежав малюнок: старий, моторошний на вигляд будинок. Горішній поверх був залитий червоною фарбою, що, певно, мало означати пожежу.

Почувся якийсь шурхіт, і впоперек аркуша проступили слова, написані вогнем:

КОРОЛІВСТВО У НЕБЕЗПЕЦІ!

– Яке мені діло до Королівства! – вигукнула Олімпія й почала бігати по квартирі, заглядаючи в кожен куток й бурмочучи: – Я сплю, так, я сплю... в трамваї!

Однак у трамваї їй снився набагато приємніший сон. У спільному коридорі щось загуркотіло й почулася лайка. Олімпія розчахнула двері. Там вовтузилися обидві сусідки, Гортензія та її матуся, чомусь розпатлані й з мітлами в руках. Гортензія ніяк не могла потрапити ключем у шпарину.

– От, чорт, знову ці кляті водорості!

– О, сусідонька повернулась! – заспівала медовим голосом стара. – Що новенького?

– Де моя дочка?!

– Яка дочка? – забурмотіла Гортензія. – Не знаємо ніякої дочки!

Стара відштовхнула її й вдарила ногою в двері. Ті затріщали й неохоче відчинились.

– Пора тобі, небого, вирушати до Королівства, – сказала вона. – Себто, тепер до Великого Льоху. Там знайдеш свою Люцину і ще декого...

І двері за обома зачинились на засув.

12

Серпень картав себе, що вони не залишились у палаці довше, але Онисеві було того досить. Коли вони відійшли далеко, пояснив хлопцеві:

– Сьогодні вночі збереться Рада Старих, і ти підеш туди. Вони повідомлять про час і місце. Головне, що тебе бачили живого. Правда, про твій порятунок знало кілька осіб. Сказали також і Його Величності, але від отрути, яку давали йому щоденно, розум його затьмарився... Розумієш, ми втратили можливість відвернути нещастя. Однак, ти єдиний, хто має право на корону, і про це право треба заявити негайно.

– Скажи, чи бували такі випадки, коли не знаходилось претендентів?

– Тоді обирали іншого. Підшуковували серед вихованців Академії. Обирала нового короля Рада Старих. Але за теперішньої ситуації обиратиме Імперія. Вона хоче нас взяти під свою опіку, адже в нас ні війська, ні короля. Таким є міжнародне право.

– Я надто погано знаю життя, щоб стати королем. Як ви гадаєте, Онисю, в мені є щось королівське?

Онисьо не посміхнувся, але очі його потепліли:

– Звісно, ти можеш стати непримітним громадянином Королівства, чи перебратись до іншого світу. Я б сам так вчинив, але колись був мирний час. Твій батько чудово знав про загрозу з боку Імперії. Він не був таким довірливим, як декому нині здається. Однак сам поміркуй, як він міг порвати зносини з Імперією, на якій підставі? Що в них інші погляди, інша музика? Це суперечило б закону, спільному для всіх світів, і могло б зруйнувати нас дощенту. Крутиголовці оголосили б нам війну. А в Королівстві війни не було вже більш як п'ятсот років. Ми – країна вчених і мудреців. Наш кухар має більше знань у голові, ніж будь-який професор із Серединного світу.

– І що з того? Груба сила нівечить наших людей і бібліотеки. Війська в нас немає, бо кожен у Королівстві зневажає будь-яке вбивство і зброю. Ми просто живемо вірою, що наш світ не повинен загинути, бо він особливий. Хотів би я знати, яким бачать зорі Королівство, і що вони про це все думають... Та мені здається, що тут мав би діяти закон фізики: чим більший тиск, тим більший опір!

– O! – підняв догори вказівний палець Онисьо. – А з тебе ще може бути король, якого досі не мало Королівство... Перебування в Серединному світі зробило тебе дорослішим.

Дещицю іронії в його словах Серпень сприйняв як щось надто незначне, щоб ображатися, і відповів із гідністю:

– Я навіть не бачив неба в Серединному світі. Прокинувся в печері, а потім йшли під землею. Граничний світ я встиг добре роздивитись, і він справив на мене дуже прикре враження. Люди там убогі тілом і душею. У них ледве жевріє життя. Тільки той старий, що був нашим провідником до Замку, мав вигляд нормальної людини. Одне добре – тепер люди з Граничного світу зможуть потрапити до Королівства...

– Привіт! – сказав Марко, наздоганяючи їх. – Тепер вже можна з вами йти?

– Усе гаразд, хлопче?

– Начебто. Залишив записку татові в нашому будинку. Звісно, чарівну.

– Може, він уже в нас. Або голубка повернулась. Шлях – неблизький. Ходімо, хлопці, швидше...

Онисьо провадив обох тільки йому знаними шляхами, оминаючи всі крутиголовські пости. Зрештою, ті затримували лише людей, котрі йшли до палацу. Тих, хто прямував туди, ставало щораз більше. Серпень якось забув, що люди йдуть прощатися з королем. Він оплакував батька.

І тільки тепер до нього дійшов сенс слів: «Принцами народжуються, але королями стають».

Серпень не знав, чи хоче бути королем, бо не міг уявити себе на місці батька: вдягнути корону, приймати відвідувачів, розмовляти з ними, віддавати розпорядження. Він це бачив. Але праця короля набагато складніша. Звісно, йому б допомогли. «Король буває вільним від турбот тільки уві сні», – згадав він прислів'я, яке батько повторював, коли замість прогулянки з сином, мусив приймати якогось архітектора з провінції, що привіз креслення.

Що тепер діється в Чарівному лісі? Теж осінь? Кілька разів на рік вони туди збиралися удвох – поглянути, як змінюють ліс пори року. То було єдине місце, куди не дозволялось нікому заходити, тільки йти дорогою довкола. Навіть король не мав права. Чарівний ліс не потребував людей. Ним опікувались перелітки. Вони могли зрідка запросити до себе когось, але зустріч відбувалась на спеціально відведеній галявині, усього за кільканадцять кроків від межі. Серпень бачив переліток лише в книжках, хоча в ранньому дитинстві щось таке було... Гойдання гілля перед очима, мерехтіння, зблиски, якийсь сміх... Перелітки також наглядали за всіма деревами в Королівстві, полегшуючи садівникам роботу. Із їхніх розповідей склалася ціла книга в трьох томах, якою зачитувалися дорослі й діти, – «Повелителі дерев». Взимку перелітки ховалися в підземні житла, десь там, звідки починає проростати з малесенької насінинки величезне дерево. Страшно було подумати, якого лиха можуть завдати крутиголовці цьому незвичайному народові! Люди змінюються, але чарівним істотам дуже важко пристосуватись до інших обставин.

– Серпню, ми вже прийшли!

Таке буває: задума перекидає тебе в інший світ, і ти не помічаєш, як минає час, і що довкола тебе діється.

13

А діятися вже перестало. Усі найголовніші події відбулися в Онисевій господі ще перед обідом, і саме про них намагався своєю рідною мовою розповісти песик Серденько, що кинувся зустрічати господаря. Собаки завжди поспішають викласти усі новини, через що їх важко спершу зрозуміти. Маму Тигрисика Серденько назвав неприродно великим білим котом. Потім на сцені з'явився Мортіус і представив тигрицю, в кількох словах оповівши неймовірну і зворушливу історію з білою волосиною. Якби в Серединному світі він розказав це своїми словами, з нього б добряче посміялися. Але напиши він про це в газету, дехто, можливо, й повірив би. Люди вважають, що книжки й газети будь-хто не писатиме. У кожному разі – не слюсар із міської каналізаційної мережі. Через це Мортіус мусив провадити подвійне життя, і оці два життя його не зовсім влаштовували. Зрештою, хто з нас буває задоволений власним життям? Попри все, Мортіус, подорожуючи до невідомого Королівства, пригадував, що не все було поганим у тому світі, який вони покинули з Тигрисиком. А як гарно сказав кіт Фелікс про рідне місто! Чи повернуться вони ще туди? Наприклад, у відпустку. Довго гостювати в Онися він не збирався. Газети тут виходять, водогін теж є. Треба шукати з Тигрисиком і його мамою місце в цьому світі, хоч би які тут політичні перевороти не відбувались.

Марка й Серпня можна було не знайомити з білою тигрицею: Іляну знало все Королівство. Народивши Тигрисика, вона виховувала його в затишному будиночку посеред гір на схід від столиці, а потім несподівано зникла разом із доглядачем. Як розповіла Іляна, їй підсипали до їжі сонного порошку й вивезли до столиці Імперії. Доглядач спочатку був при ній, а потім кудись зник.

Хоча Мортіус і переповів усе, сам він нічого не дізнався. Ні, він не образився, а заходився лаштувати на стіл, подумавши, що особа королівської крові могла б мати трохи здоровіший вигляд, якщо хоче відвоювати корону. Тому й наклав у тарілку принцові більше, ніж іншим. Марко з Онисем тільки крадькома посміхнулися. На кухні Тигрисик із мамою не вміщалися, тому всі перебралися до вітальні. Серце Мортіуса раділо: обидва тигри віддавали йому всю свою ласку й увагу. Очі їхні починали сяяти, як тільки він розтуляв рота. Він так тішився з того, що навіть хотів сказати Соні, як їй пасує нова зачіска, але посоромився. Мортіус дуже поважав і дуже боявся жінок.

Тигриця захотіла побачити Люцину. Фелікс поплівся за нею. Тигрисикова мама справила на нього незабутнє враження. Він боявся навіть вмиватись у присутності цієї божественної істоти. Здавалось, на землю зійшла біла хмарина. Фелікс поки що не признавався, що розмовляє людською мовою, бо якось не випадало нагоди. Взагалі, він не належав до надто скромних котів і затято боронив котячі права, але ж тільки вчора він прибув до Королівства. Коти дуже прихиляються до рідних місць, хоч би то були навіть смітники. Навіть котячий рай буде для них завжди на другому місці.

Тигриця понюхала сплячу дівчинку й спитала:

– У неї є мама? Де вона?

– Наскільки мені відомо, у Серединному світі, – мовила Соня.

– Вона її шукає. Вона прийде по неї, бо любить її понад усе.

Соня кивнула.

– Ми переживаємо, що вона не прокидається. Може, вдасться вмовити принца, щоб її поцілував...

– Навіщо? – здивувалась Іляна.

– Таке в казках буває, коли дівчину зачарують, і вона не може прокинутись.

– Дурниці! – розсердилась тигриця. – Зняти чари може лише той, хто любить найбільше. А хто її найбільше любить? Мама.

Соня зітхнула:

– Але ж мама навіть не знає, де вона... І ми не знаємо, яка в Люцини мама.

– Я знаю, хто вона. Проте зараз це не має жодного значення! – і біла тигриця велично відійшла, давши знак, що треба змінити тему розмови, яку перекладав Тигрисик.

Їй вдалося перекинути лише один стілець. Тигриця прислухалась:

– Що це?

– Це – кольорові миші. Оту звати Фіалка, цього – Липовий цвіт, а найменшу – Хризантемою.

– Чудові створіння!

Іляна просунула носа у віконце, і миші, досить полохливі, хоча й не надто скромні, миттю опинились у неї на голові.

– Обережно! – заламала руки Соня.

– Моя мама не дасть навіть пелюстці впасти з квітки!

«Зате кінчиком хвоста перекидає дубовий стілець», – подумала Соня й сказала:

– Феліксе, а ти пам'ятаєш нашу угоду?

– Краще зв'яжіть мої лапи і надягніть на мене намордник, як собаці!.. – чесно зізнався кіт і вилетів ракетою через вікно.

– Мої малесенькі! – воркотала тигриця. – Я дуже люблю мишей. Вони розважали мене в темниці співали, танцювали, а потім показали, де найслабші ґрати...

– Я чудово знаю, що таке темниця, – зітхнула Соня. – Я там читала уголос вірші, щоб не було страшно. А потім з'явився лицар... ну, Мортіус...

– Він найкращий із людей, яких я коли-небудь знала!

– І такий скромний! – завершила Соня.

...У той час, коли жіноцтво обговорювало достоїнства колишнього репортера, що на своєму віку зазнав чимало стусанів та образ і вже й забув, як виглядає похвала, у вітальні мляво точилася розмова. Вона пожвавішала, коли принц вийшов у сад із Сиволапом.

– Нехай побуде сам, – пояснив Маркові господар.

– Він і так увесь час сам.

Мортіус вирішив не заважати:

– Піду на кухню.

– Хлопці помиють посуд. Ти й так сидиш увесь час на кухні, Мортіусе...

Той збентежився, а потім засміявся:

– Давня звичка... У нашому світі люди звикли сидіти на кухні. Там важче поставити підслуховувальні апарати. Я й пишу на кухні. Там приємно: газ горить, світло, тепло. У мене з'явилось кілька нових думок, треба записати...

Мортіус здогадувався, що трапилось щось важливе. Бувають таємниці, про які чим менше знає людей – тим краще. Він взагалі волів триматися подалі від королівського двору. Ліпше дивитися оті, певно, дуже складні церемонії по телевізору. Цікаво, як виглядатиме Серпень на троні, з короною на голові? У тому, що хлопцеві вдасться повернути законні права, Мортіус не сумнівався. Коли одна волосина з тигрячого чи котячого хвоста робить чудеса, то можна повірити й у перемогу добра над злом. Мортіус дістав жменю цукерок із металевої банки й зручно вмостився в кріслі. Витягнув пошарпаного блокнота і написав одним духом:

СТРАТЕГІЯ ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛІВСТВА

1) агітація;

2) партизанська боротьба (виведення з ладу стратегічно важливих об'єктів);

3) захоплення телецентру.

Звісно, вони цього не робили раніше... звідки ж їм знати... – бурмотів Мортіус, щиро співчуваючи громадянам Королівства.

14

Олімпія, мама Люцини, нарешті сіла й сказала собі:

– Поліція мені не допоможе. Там навіть не чули про Королівство. І плач мені також не допоможе. Я мушу це зробити! До дідька! Ніхто не посміє мене зупинити!..

Щоправда було одне «але»: як потрапити до місця, якого немає на карті Серединного світу? І ще питання: як могла туди потрапити Люцина? Адже вона нічого не знала про Королівство. Значить, сказали сусідки...

Виходячи з квартири, Олімпія зігнала злість на сусідських дверях, щосили копнувши їх ногою. Почувся солоденький голос Гортензії, цієї гадюки, яку вона пригріла на своїх грудях:

– Хто там?

– Твоя погибель! – басом відповіла Олімпія. Зазвичай вона була милою вихованою жіночкою, але зникнення дочки розбудило в ній лютого демона.

Гортензія принишкла. Зрештою, відомо, яким силам служать відьми, тому від них не діждешся правди. Як би там не було, її донечку ніхто не скривдить у Королівстві, що б там зараз не діялося. Землетрус, повінь чи, може, війна?.. Ох, тільки не війна...

Олімпія з такою швидкістю збігла вниз, наче сподівалась одразу потрапити до Королівства. Сонце засліпило, і вона прикрила очі рукою. Звісно, це через книжки... Не можна залишати дитину наодинці зі стількома книжками, хай навіть за ними наглядають книжкові гномики. Олімпія ледь не повернулась назад, але ноги самі повели її до того будинку. Гортензія завжди прикидалась підсліпуватою, коли треба було щось прочитати. Може, вона й затягла дитину до того клятого Клубу книголюбів? Ніякого клубу там нема, а просто зборище відьом і відьмаків. Вони роблять там усе що завгодно, тільки не читають порядні книжки...

Усе це думала Олімпія дорогою до трамвайної зупинки. Діда Пилипка там ще не було. Він казав, що після обіду. Бідолашній жінці здавалось, що вона пережене будь-який трамвай, і жоден світлофор її не зупинить. Вона помчала просто колією, що спускалась із гори й звернула у вуличку, з одного боку якої починався занедбаний Ботанічний сад. Усе в цьому місті неухильно прямувало до занепаду. Як же воно їй набридло! Ні родини, ні справжніх друзів, лише повсюди – слуги темних сил.

На старому будинку з чотирма коминами, що здалеку нагадували вежі, не було таблички з номером і назвою вулиці. Наче він звідкись приплентався доживати віку у вогкій напівтемряві лісу. Але для неї двері він чомусь відчинив. Олімпія ступила крок і полетіла вниз. Правда, падати було не дуже високо: вона лише трохи вдарилася...

15

«Моє життя позбавлене будь-якого сенсу, – думав Повелитель, лежачи у ванні. Його оточував морок, лагідний для ока. – О князю пітьми, забери мене з цього осоружного світу, для якого я вже став посміховиськом, щоб я не виконував більше нічиїх наказів, лише твої!.. Усі мене вже геть дістали!»

Він мав на увазі не тільки власних підлеглих, а й крутиголовців. Біль у печінці не вщухав, і від учорашньої бравади в Замку не залишилось і сліду. Людям добре: захворіють, то помруть або видужають. Їхнє життя таке коротке, що вони не встигають навіть як слід зненавидіти. У 1748 чи 1749 році він збирався виїхати з міста, але почалася моровиця, і жаль було втратити нагоду зробити кар'єру. Отож він залишився і, на превелику ганьбу, втнув одну з тих дурниць, які люди називають добрими справами. Насправді ж, не існує ні добрих, ні злих справ, а лише людський суд, такий же скороминущий, як їхнє життя. Вони самі собі це вигадали, і вже тоді існувало кляте Королівство, переманюючи до себе найкращу здобич. Овідьмачити достойну людину – справа незмірно почесніша, ніж водитись із якимись негідниками, брехунами чи злодіями.

...Одного вечора у ворота приміського маєтку Повелителя, надійно захищеного не від моровиці, а від пресвятої інквізиції та різних одчайдухів, котрі звикли звалювати наслідки власної нездарності на відьом чи опирів, хтось постукав. Слуга, один із учнів Повелителя (о, у ті часи ніхто з порядних нечестивців не прийняв би на службу довгомудів!), доповів, що це жінка з дівчинкою. Повелитель наказав їх впустити.

Одного погляду на мандрівниць вистачило, аби зрозуміти, що, незважаючи на нужденний і втомлений вигляд, вони з Королівства. Дівчинка мала десь зо два роки. Жінка не вміла брехати і розповіла, що ніч застала їх у дорозі до міста, куди вони поспішають до її хворої матері. Те, що вона не боїться міста, охопленого панікою й смертю, лише підтвердило здогад Повелителя. Той охоче надав притулок жінці з дитиною, хоча на його місці хтось менш вельможний не пустив би обідранку навіть до конюшні. А Повелитель прийняв її наче знатну особу, тобто просто, як звикли в Королівстві. Жінку це не насторожило. Вона поводилась із гідністю за столом, заставленим срібними тарелями, а дівчинка не вередувала, незважаючи на пізню годину.

У голові Повелителя тим часом роїлись підступні задуми. Жінка з Королівства не була йому підвладна. Він хоч зараз міг віддати її в лапи мисливцям за відьмами. Але навряд чи це згубило б її душу. А от дівчинка... Цілу ніч він придумував різні способи, як розлучити матір із дитиною. Він намагався вмовити жінку, щоб та йшла до міста сама, а дитину залишила тут, описував різні жахіття, які їх очікують, однак на всі умовляння вона спокійно відповідала: «Бабуся хотіла побачити внучку. А я ніколи не розлучаюсь з дочкою».

На світанку слуга повідомив, що жінка з дитиною чекають перед ворітьми. Повелитель негайно пішов туди. Жінка тримала на руках сплячу дитину, загорнуту в хустку. Ніколи він не забуде тієї посмішки, в якій було більше людського, ніж він бачив у тисячі людей. Ті завжди дрімали, навіть коли працювали, їли чи бились. Дитина була неприступна в обіймах матері.

– Можна її побачити? – спитав Повелитель.

Він ненавидів тих недоумків, що за все життя жодного разу не замислювались над тим, для чого вони з'явились на світ. Але ці дві кволі істоти на всіяному опалим листям подвір'ї викликали в нього ще більшу ненависть, розпізнати яку дуже важко, бо вона нагадує розпач. Так крутиголовці ненавидять жителів Королівства, так кріт не може стерпіти сонця. Але крота таким створила природа. Люди ж себе зробили такими самі. У серці Повелителя не було до них співчуття. Нездарних учнів він або виганяв, наславши на них божевілля, або просто знищував, наливши отрути до келиха.

Жінка здригнулась, наче від холоду:

– Вона спить...

– Я хочу з нею попрощатись, – твердо сказав Повелитель. – Не бійтесь, пані. Відчиняй ворота!

Слуга забряжчав засувом, заскрипіли ворота. Жінка полегшено зітхнула й відгорнула хустку. Дівчинка справді спала. Повелитель обома пальцями стиснув їй зап'ястя. Жінка відсахнулась і вибігла за ворота. Почувся плач дитини. Слуга вихопив меча.

– Не треба, – сказав Повелитель і гукнув жінці услід: – Вона ніколи не повернеться до Королівства! До четвертого покоління, чуєш?

Жінка на мить обернулась. Несподіваний вихор ледь не збив її з ніг. А Повелитель думав: «Вона ще прийде сюди, щоб я звільнив її доньку й забрав слід із руки. Якщо вона любить свою дитину, то теж ніколи не повернеться до Королівства і страждатиме разом із цими нікчемними істотами».

Але жінка так і не прийшла.

16

Повелитель, так і не вгамувавши біль, повернувся до кабінету й сів у крісло. Покликав Лукаша, щоб хоч на комусь зігнати злість. Тим часом Олімпія трохи оговталась. Згори на неї дивилась якась волохата істота. Однак у ній було щось людське, тому жінка крикнула:

– Гей, ви! Допоможіть мені вибратись!

Істота огидно захихикала. «Довгомуд!» – здогадалась Олімпія й почала нишпорити по кишенях. Порожньо. Прикрас вона не носила, от тільки годинник...

– Маю годинник. Буде твій, якщо мене випустиш. Що за кретин вирив яму під самим порогом?!

– Аби сюди потрапляли такі цікаві, як ти! – відповів Лукаш. – Що за годинник? Кварцовий чи механічний?

– Кварцовий, водонепроникний.

– Фе! – сказав довгомуд. – Піду доповім господареві!

Олімпія сперлась на стіну, на щастя, суху. Вона зрозуміла, що самотужки звідси не вибереться. Хіба що зробить підкоп. Але на це піде стільки часу, як у героя роману Стівена Кінга «Втеча із Шоушенка»...

– Гей, допоможіть хто-небудь!

Тиша. Проте Олімпія не належала до тих людей, які впадають у розпач і заливаються слізьми через кожну невдачу. Вона була з тих, хто шукає виходу, доки не знайде. Зрештою, довгомуди дуже цікаві, й вічно її тримати тут ніхто не буде.

Справді, через кілька хвилин голова Лукаша з'явилася знову. Олімпія поцікавилась:

– Ну, що твій господар?

– Він слабий і дозволив мені зробити з тобою, що мені заманеться. Але я ще не знаю, чого мені манеться.

– Може, я йому допоможу?

– Звичайні ліки йому не допомагають. Він уже триста років хворіє.

– От бідолаха! – поспівчувала Олімпія. – А що з ним таке?

– Давня рана, а вчора ще свіжу отримав.

– Якщо тобі його шкода, то випусти мене звідси. Я трохи вмію чаклувати. Або ні! Я можу й сама вийти, але господар тобі не пробачить, якщо я піду, не надавши йому допомоги...

– Щось ти дуже мудро говориш... Я не маю часу.

– Я теж його не маю!

Добре, що Олімпія стрінулася з нечистою силою, а не зі звичайними бандитами, а то б їй довелось кепсько.

– Дивись, мене вже нема. Мене нема! – ще раз повторила Олімпія і зробилася невидимою. Голос не зник, але можна й промовчати.

– Ну, подивився, і що? – одразу не второпав Лукаш. – Гей, пані, де ти, не ховайся!

Йому відізвалася повна тиша. Лукаш занепокоївся і збігав за ліхтариком. У кам'яній дірі, яку він того дня провітрював, щоб не завелись пліснявці, не було нікого й нічого.

– Гей! – закричав довгомуд, нахиляючись над ямою. Ненароком з кишені в нього випала срібна ложечка і впала просто вниз.

Лукаш аж затремтів із жалю:

-Зараз, моя люба! Піду по драбину й підніму тебе...

Його ніжні слова були спрямовані не до полоненої Олімпії, а до ложечки, яку він прихопив сьогодні з кавового сервізу Повелителя, але жінка все одно зраділа. Довгомуд швиденько повернувся з дерев'яною драбиною і почав спускатися. Довгомуди мають коротку пам'ять на людей, бо їхня увага зосереджена лише на речах, які можна поцупити. Олімпія встигла заховати ложечку в найдальший куток, ще й замаскувала павутинням. Коли Лукаш спустився донизу, вона тим часом вибралася нагору й витягла драбину.

– Де ж ти, моя крихітко? – бурмотів Лукаш, повзаючи з ліхтариком.

– Гей! – гукнула Олімпія.

– Хто там? – невдоволено відізвався довгомуд.

– Та, що була внизу. Тепер будь чемний, посидь трохи. Можливо, я ще повернуся. Вибач за тимчасові незручності, але треба було поставити бодай стільчик у ямі.

Поки Лукаш стояв із розкритим ротом, Олімпія пішла шукати господаря цього непривітного дому. Злість її вщухла. Нарешті, через багато років вона відчула, як у ній прокидається могутня сила, проти якої не встоять навіть найгрубші мури. У неї аж перехопило подих. Жінка злетіла сходами на другий поверх. Салон нагадував більше музей, якби не товста пилюка, що вкривала меблі. Вона заглянула в одну кімнату, в іншу... Тільки в третій відчула чиюсь присутність. Там було темно. Вікно затуляли грубі штори, а в свічнику біля узголів'я величезного ложа горіла чорна свічка і пахло чимось пекельним.

– Тут хтось є? – запитала Олімпія й почула:

– Якого дідька! Я ж наказав, щоб сюди не пускали жодної відьми. Де той поганець?

– Перепрошую, але я не відьма. Я шукаю свою дочку!

– Підійди сюди!

Повелитель виглядав дуже кепсько, як на повелителя нечисті. Щоки геть запали, і з тих западин стирчала густа нерівна щетина.

– Хто ти?

– Та, що була внизу. У тій ямі, під порогом.

– Ні, – похитав головою Повелитель, – ти та, що була нагорі, дуже високо. Даремно ти прийшла. Тут немає твоєї дочки. Хіба прийшла поквитатися... Як не діти, то жінки хочуть зі мною битися.

– Її звати Люцина, чуєте? Вона намалювала ваш будинок. Чого б це вона його малювала?

– Он ти про що! Вона сама вирішила піти. З'явилась у Замку з цілою армією огидних котів, тигром і репортером Мортіусом, який злякався мене, бо нашкодив моїм підлеглим. До цієї компанії приєдналась пришелепувата бібліотекарка. Мені вони ні до чого... Ми вистежували іншу здобич, котра врешті теж мені не потрібна. Там вони й залишились. А тепер йди звідси! Я з жінками й дітьми не воюю...

– Я хочу знати, де вона.

– Либонь, у Королівстві, яке незабаром стане колонією Імперії. Але мені, по правді, хочеться одного...

– Я знаю, чого ти хочеш. Втомився творити зло?

– Зло? – здивувався Повелитель. – Люди самі його творять. Нема чого звалювати на нас чужі гріхи. Ти, певно, прочитала чимало брехливих книжок.

– Можна подумати, що ви – безневинні істоти.

– У кожному разі, нічим не гірші за людей. Ми лише дим з вашого багаття тисячолітньої ненависті й ворожнечі. Не буде вогню, не буде й диму. Залиш мене з моїм болем в печінці. Йди до свого Королівства.

– Я ще не закінчила. Бачиш оце?

Олімпія показала дві бліді плями на зап'ясті.

– Вони помалу зникають з кожним поколінням. Я остання. У Люцини вже немає слідів від твоїх пальців. Я перша змогла повернутись до Королівства, але ненадовго. Краще б я туди ніколи не верталась! І моя дитина залишилась би зі мною. Навіщо ти це зробив? Щоб отримати два шматочки на тілі нашого роду? Чекав, що тобі хтось із нас віддасть душу в обмін на Королівство? Повір, жити можна всюди. Людина не обирає місця. Це місце обирає її.

– У тобі є щось від нас, – хрипко засміявся Повелитель. – Я не мав аж таких далекосяжних намірів. Ви самі собі придумали кару. Ми з тобою майже родичі, еге ж? То ти даси мені те, що я хочу? Ти це можеш, бачу по твоїх очах. Мені дуже боляче. Той малий розворушив стару рану.

– Що за малий?

– Родові порахунки. Я не хотів з ним битись, і він теж, але цього хотіли наші мечі. Якесь безглуздя!

Лице його пожовтіло, очі запали ще глибше.

– Я б охоче помер, але не можу... Хлопця звали Марко, з ним був ще один...

Олімпія сіла на край ліжка. Вона не мала в серці ненависті. Ненавидить той, хто боїться. Але вона ще не була певна в собі, аби вчинити те, про що її просили.

– Моя сила в тому, – простогнав Повелитель, – що я знаю все. Але я втомився. Я не спав уже багато років, лише вдавав, ніби сплю...

– Вірю, що ти втомився. Ти заснеш. І прокинешся, знаєш, де? Ти знаєш, де ти прокинешся?

– У пустелі. Наді мною сяятимуть зорі, і я буду з ними говорити. Ні пан, ні слуга...

– Так. І нікого більше не буде. Нікого...

Повелитель заплющив очі, і чорна свічка біля нього погасла. Олімпія, не озираючись, вийшла з будинку, потім обернулась. Будинок зник. На порожньому місці сидів спантеличений Лукаш і чухав потилицю.

– Ходи сюди! – покликала його Олімпія. – Дивись мені в очі! Ось так, молодець... Ти більше не будеш красти. Повтори.

– Я більше не буду красти.

– Ким ти тепер станеш?

– Я стану водієм таксі. Або автомеханіком...

– Чудово! Але спочатку підстрижися й поголися, бо тебе не візьмуть на роботу. Ходімо, я відведу тебе до перукарні...

17

– Лікар? – здивувався Онисьо. – Хто ж його викликав?

– Я ходив із Сиволапом, – відповів Мортіус.

Тоді Соня прийшла на допомогу:

– Ми так переживаємо за нашу дівчинку! Я вважаю, що Мортіус дуже добре вчинив. Коли йдеться про чиєсь життя, треба полишити всі справи, навіть державні!

– Усе гаразд, Соню. Шкода, що я сам про це не подбав, – відказав господар. – Була ж розмова... Хто то був?

– Пані Антонія, – відповів кіт. – Позаяк мене усунули від державних справ...

Марко тихо сказав:

– То і є державна справа.

Озирнувся довкола і спитав стурбовано:

– Де ж це Серпень?

– Дай йому побути на самоті, – рішуче обізвалась Соня. Відколи вона змінила зачіску й позбулась мишей на голові, навіть вдача в неї змінилася. Фелікс якось навіть посидів у неї на колінах.

А Мортіус подумав: «Так, потрібна мужність, аби зробити те, що ніколи не робив...» Кого він мав на увазі – невідомо. Можливо, себе. У кишені в нього лежав цілий проект відвоювання Королівства. Усе життя Мортіус був непримітним. Репортери не конче мусять бути нахабними, та й писав він не про політику, а про різні паранормальні явища, в які люди не вірять, доки самі не переконаються і не злякаються по-справжньому.

Найбожевільнішою ідеєю Мортіуса був план піти до палацу і взяти інтерв'ю в якоїсь вельможної особи на тему сучасного політичного становища. У коморі він знайшов старі газети, що виходили в Королівстві, і зрозумів, що собою являла тутешня преса. Власне, то була підшивка газети «Добрий господар», де йшлося про садіння квітів, городні культури і таке інше. У них в Серединному світі теж є люди, що зовсім не цікавляться політикою і використовують пресу для застеляння полиць у коморі, чи напихають у мокре взуття, аби швидше просохло.

Онисьо навіть не спитав, що Мортіус писав аж дві години на кухні. Він вийшов із Марком поповнити запас харчів, який помітно танув. Мортіус чув себе винним. Хай Королівству загрожує державний переворот, і вони тут не на вакаціях, не можна, щоб господар через них розорився. Врешті, зрозумівши, що кожен тут думає про щось своє, він вийшов у сад до тигрів. У сутінках хутро Іляни здавалось ще сліпучішим. Обоє підвелися йому назустріч.

– Таточку! – приступив до опікуна Колобок. – Мама просить, щоб ти пішов з нами в ті, як ти кажеш, джунглі. У столиці – небезпечно. Мама каже – хай усі також йдуть із нами. Рятувати наші життя.

– А ти як вважаєш?

– Ми будемо вас годувати. А спочатку знайдемо машину й поїдемо на ній так далеко, що ніхто нас не знайде.

– У тебе хіба немає власної думки? – розсердився Мортіус. – Невже принц покине Королівство напризволяще?!

На що Тигрисик спокійно відповів:

– Моя власна думка така: ми їх викрадемо і відвеземо в безпечне місце.

У Мортіуса забракло слів. Він просто задихнувся від сміху, аж почав кашляти. Тигрисик легенько вдарив його лапою по спині, й бідолаха відлетів на кілька метрів, врізавшись у кущ троянд. Песик Серденько загавкав і кинувся рятувати Мортіуса.

– Тихо, тихо! Тигрисик хотів мені допомогти...

– Гав-гарр! – не вгавав пес.

– Що тут таке? – вийшов на ґанок Онисьо. – Що з тобою, Мортіусе?

– Нічого. Тигрисик хотів мені допомогти й не розрахував власні сили. Він стає дедалі сильнішим.

– Може, підеш у дім?

– Я ще трохи посиджу, дякую.

Коли господар пішов, Мортіус сів на лавку й похитав головою:

– Ну й шахрай! Увесь у мене!

– Що таке шахрай, таточку?

– Вигадник.

Тигриця ледь не віддухопелила свого незграбного синочка і, певно, сказала щось таке, чого він досі не чув ні від кого. Тигрисик похилив голову й відійшов у дальший куток саду. Мортіусу стало його шкода. Він сказав тигриці:

– Розумієте, я ніколи з ним різко не розмовляв. Існують різні теорії виховання. Я виховував його як людину, а не як тигра, бо довкола ж люди. Може, я в чомусь помилявся, але страх, що пишуть в книжках про дрес... виховання. Ніби в звірів немає розуму, уявляєте? Мій... тобто наш Тигрисик розмовляє не згірше за якогось вчителя гімназії, а Сиволап став королем котів і захопив Замок як досвідчений полководець...

Тигриця підійшла до Мортіуса й ніжно лизнула його в щоку, а потім коротко муркнула, і з'явився Колобок, щоб стати перекладачем.

– Мама каже – немає часу говорити про виховання. У неї було опівдні видіння...

– Як цікаво! – здивувався Мортіус.

– Вогонь... усе згорить... Треба тікати звідси...

– Але ми обережні з сірниками.

– Крутиголовці – необережні. – Вони шукатимуть принца. Скажи їм, таточку! – додав від себе Тигрисик.

– Ой, лишенько! – забідкався Мортіус. – А як мені не повірять? Коли це буде?

– Мама не знає. Скоро...

– Як же ми без зброї?!

– Йди, таточку, скажи...

Мортіус увірвався до кухні. Там був лише Онисьо, длубався шилом у старому черевику.

– Онисю, ти тільки послухай! Нас вистежили!

І тут задзвонив телефон.

– Зажди, я зараз.

Онисьо підняв трубку.

– Так, ми замовляли ліки. Уже готові. Добре, я прийду за ними. Вранці. Дякую сердечно! Вибач, Мортіусе, я мушу з хлопцями йти. Негайно!

– Які ще там ліки! – обурився той. – Вас вистежили! Ходите серед білого дня до палацу, без жодної конспірації. Тепер крутиголовці прийдуть сюди і всіх нас повбивають. І ще, на додачу, будинок спалять...

– Що ти таке кажеш, Мортіусе?!

– У тигриці було видіння.

–???

– Ну, звісно, хто повірить тигриці! – образився Мортіус. – Ніхто, крім мене... Я звик вірити тиграм. Але логічно було б припустити, що в крутиголовців повно шпигунів. Ніколи не слід недооцінювати ворога. Краще вже його переоцінити. Чує моє серце, з'являться вони сюди й спіймають нас, як останніх ідіотів. Ти ж не хочеш, щоб постраждали жінки і діти? Принц – теж дитя. Його потрібно захищати.

– Сядь, – наказав Онисьо і шпурнув черевик у куток. – Сядь і послухай. Визнаю, що то не було безпечно піти з принцом до палацу, але повір, на відміну від наших недоброзичливців, ми на своїй землі, і в цьому наша сила. Я вберіг би принца ціною власного життя. Потрібно було, щоб його побачили, розумієш? Сьогодні вночі ми підемо в одне місце, а коли звідти повернемось, то будемо знати більше. Ти залишаєшся головним. У разі найменшої небезпеки виведеш усіх, куди покаже пес Серденько. Скажеш йому: «Притулок». Нічого не повинно трапитися, але зроби собі міцної кави й чекай, доки ми не повернемось.

– Гаразд. Нема проблем! – здвигнув плечима Мортіус.

18

Олімпія відчувала, що її справа зрушила з місця. У неї наче почали виростати крила, здатні перенести до Королівства. Але яка страшна плата! Бідна дівчинка, що не має жодного досвіду, що ж вона там робить? «О, ти мене не знаєш, мамо! – не раз сердито казала дочка. – Тобі лише так здається!»

Олімпія розпрощалася з довгомудом Лукашем і побігла назад, додому. Трамвай якраз над'їхав. До гори важче бігти, ніж з гори. Ці дві зупинки вона проїде. Олімпія впала на гладеньке червоне сидіння. У салоні зовсім не було людей. Кондукторка сиділа коло вікна в тихій сонній задумі. Може, навіть мріяла про щось, якщо такі опасисті кругловиді жіночки середнього віку ще вміють мріяти. У Серединному світі тепер навіть діти перестають бути допитливими, досить їм тільки вперше сісти за шкільну парту. Олімпія знала, як Люцині не подобається в школі, але що вона могла вдіяти? Зрештою, тепер це вже не має жодного значення.

– Королівство... – зітхнула вона. Мабуть, її зітхання було не простим, бо дрімаюча кондукторка чхнула раз, а потім другий. Це не була та кондукторка, що потерпіла через Люцину й Марка кілька днів тому. І не той трамвай. Той стояв у депо і чекав, поки йому повставляють нові шиби. Якби ж то Олімпія знала, що спровокує друге побиття шибок, вона б нізащо не сіла в трамвай, бо не любила завдавати комусь моральних та матеріальних збитків. Однак це трапилось знову, на тій самій зупинці. Кондукторка миттєво зреагувала. Можливо, вона навіть ходила колись на курси цивільної оборони, бо закричала:

– Бомба!

Й розпласталась на підлозі. Від потужного чхання трамваю деякі шибки навіть розбились. Правда, не з того боку, де сиділа Олімпія. Вона була надто здивована, щоб злякатись. Просто вистрибнула з дверей і ледь не впала на діда Пилипка, котрий якраз розкладав коло торби з насінням похідний стільчик.

– Спокійно, пані, спокійно! – вхопив він Олімпію за лікоть.

Вона відсахнулась:

– То не я!

– Звісно, не ви... І ваша донечка позавчора теж такого не робила. То, певно, лис... Послухайте моєї ради: не сідайте до трамвая без мене. Вранці ми обоє їхали і, бачите, нічого не сталось...

– Певно, що ні, – здригнулась Олімпія і кинулась на допомогу кондукторці.

– Де я? – простогнала та, сівши на брудній підлозі. – Що зі мною?

– Не хвилюйтесь, усе вже скінчилось. То я винна, вибачте... Я вимовила надто сильне слово. Більше цього не повториться, обіцяю!

– То не слово було, а бомба! – визвірилась кондукторка. – Уже друга на цьому маршруті! У місті – терористи!

– Так-так, – пробурмотіла Олімпія й тихенько вийшла.

Водій теж не постраждав і побіг до телефонної будки. Але так просто зникнути з місця неординарної події Олімпія не могла.

– Я цього не хотіла! Я про це навіть не думала.... – спробувала вона щось пояснити діду Пилипку.

– Знаю, знаю! Ну, що ж, щасливого повернення до Королівства! Запросите колись мене в гості!

– Добре! – засміялась Олімпія й побігла до себе на вулицю Бузкову. Поважній людині така прудка особа видалась би підозрілою. Так можна поспішати лише до Королівства.

Здавалось, що воно знаходиться наприкінці вулиці. На жаль, ні. Однак це не вельми засмучувало маму Люцини. Вона сама зараз була схожа на Королівство своєю усмішкою.

У квартирі вона спершу побігла до столу з малюнком. Як слід було сподіватися, будинок зник, і папір сяяв білизною.

– Ну, звісно! – задоволено сказала Олімпія.

Невідомо тільки, чи задоволеним зостанеться домовичок Спрячик, коли повернеться з відпустки. Про нього Олімпія не знала, а то б запропонувала йому іншу посаду, як довгомуду Лукашеві.

Зрештою, на світі чимало порядних людей мріє мати у власній господі домовика. Попит навіть перевищує пропозицію. Можливо, Спрячик ще десь вигулькне в цій історії.

Олімпія трохи постояла над папером, але більше не отримала вогняного послання. Може, воно їй привиділось?

– Ні, треба випити кави! – сказала вона.

Кава дуже допомагає, коли треба щось обміркувати. І навіть тоді, коли не треба. Щоправда, після кави Олімпія частенько забувала поїсти. Вона ще подумала, що, можливо, це її остання кава в Серединному світі, й трохи засмутилась. Тут вона бувала щасливою. Людина може відчувати щастя де завгодно, навіть у Імперії. А потім вернулась знову до вітальні, зняла зі стіни картину, на якій був зображений осінній пейзаж, від нього віяло водночас радістю і смутком, як у тому вірші:

Під картиною, яку ніхто не здогадався б зняти, висів ключик. Олімпія відчинила ним шафу з книжками. Вона рідко туди заглядала. Люцина щораз пізніше лягала спати, вважаючи себе дорослою, а при ній відчиняти шафу Олімпія не сміла. Вона запхала руку за книжки й витягла великий жовтий конверт. У таких люди тримають документи, щоб не губились. Жінка вийняла з конверта кільканадцять фотографій, по одній на кожен рік. Кожного разу, коли вона їх розглядала, то починала плакати, але сьогодні стрималась, хоч і защипало в очах. Вона поклала фотокартки до кишені легенької куртки, що надавалася до подорожей, під час яких доводиться вставати дуже рано, коли прохолодно, а буває, паде дощ.

– Я повертаюсь, – сказала Олімпія гномикам, що мешкали в шафі. – Подбайте про себе і про книжки. Якщо щось трапиться, дійте на власний розсуд.

У відповідь вона почула шарудіння, а потім тонесенький голосок перепитав:

– На наш розсуд?

– Так. Не мені вам радити, що робити.

Книжкові гномики дуже не люблять, коли їм не дають можливості зробити вибір. Вони переконані, що знають найліпше, як їм учинити. Власне, книжкові гноми є родичами гномів підземних, котрі стережуть золото, срібло та інші скарби, до яких люди вельми ласі, хоча від них не мають щастя, а швидше сльози. Отож, підземні гноми стережуть багатства від жадібних людей, і книжкові, по суті, роблять те саме. Це вони наполягли, щоб книги з Королівства були під замком. Олімпії не дуже подобалось таке рішення, але впертість гномів не йде в жодне порівняння з людською.

Вона знову зачинила шафу й підійшла до вікна. Дім, у якому не було її доньки, наче втратив пам'ять, і міг тепер зникнути, як дім Повелителя. Вона глянула на зап'ясток й побачила, що ледь помітний слід від пальців Повелителя темних сил щезнув навіки.

Наскільки це було важливо, знала тільки вона й Старі, які зберуться вночі, щоб вирішити долю Королівства. Як це важливо, Люцина не знала, але тепер могла дізнатись, бо тієї миті, коли мама стала біля вікна, вона розплющила очі, вперше, відколи потрапила до Королівства. Усі загадки мали своє розв'язання в квартирі на вулиці Кульбабовій.

19

А в Королівстві була вже ніч. Величезний місяць притягував до себе тигрицю, яка лежала в садку на траві. Випала роса, але вже встигла висохнути від гарячого подиху Іляни. Місяць завжди викликає неспокій у людей та звірів, хоча від них дуже далеко. Тигриця знала, які люди необачні й необережні. Вона сама такою стала, живучи з ними. Тигр повинен бути весь час насторожі, щоб не потрапити в клітку, і мусить триматись подалі від вогню. О, в Імперії вона мала час усе обміркувати! Тигриця від самої згадки про ті дні лютувала. Але зараз вона не сміла подати голос. Крутиголовці почують і принесуть вогонь у своїх гвинтівках, щоб змусити їх скоритись. Тигрисик теж був збуджений і не знав, куди себе приткнути. Іляна підняла голову, коли на ґанок вийшли Онисьо, Марко і принц. Онисьо ласкаво мовив до неї:

– Ми ще до світанку повернемось. Будь обережна!

Тигриця хрипко нявкнула. Її не треба було вчити обережності після того, що сталося, хоча вона й належала до того покоління тигрів, що з незапам'ятних часів мешкали в палаці, оточені увагою, цілком безпечні для людини. Просто великі смугасті коти. Проте Іляна була не смугаста. Вона хотіла стати чимось більшим, ніж просто палацовий тигр і прагнула самотності. Десь сховатись у гущавині й мріяти про прекрасну країну тигрів. Малий все-таки більше нагадував тата: надто довірливий і приязний до людей. Врешті вони розлучились, бо Іляна хотіла жити десь у глушині, а чоловік її нудьгував би без улюбленої гри в м'яч. Люди в Королівстві не вміють пускати в хід зуби й кігті, хіба що крутиголовці посміють відібрати їхніх дітей і поневолити. Тоді вони мусять щось зробити.

Власне, про це думав і Мортіус, опираючись на не надто глибокі, але цілком достатні знання з історії Серединного світу: той, хто виріс у рабстві, зовсім інший, ніж вільна людина. Народжені в рабстві не стануть бунтувати й домагатися справедливості. Колись у Римі жив фракієць Спартак, якого так любить згадувати Сиволап. Він зумів підняти повстання рабів. А на прапорі повсталих був зображений кіт із гордо піднятим хвостом – символ незалежності. Мортіусу небагато було потрібно, аби ще під час подорожі зрозуміти, що крутиголовці використовують старі як світ методи. Є два способи захопити чужу країну – блискавичний і повільний. У першому випадку армія нападає на чиюсь державу і здобуває перемогу, вбивши якнайбільше мирних громадян і знищивши все їхнє майно: посіви, залізниці, заводи. У другому ворог прикидається щирим приятелем і прибирає все до своїх рук. Коли бідолахи отямлюються, вже пізно: на рідній землі їм не належиться нічого. Винуватити вони можуть лише себе. Другий сценарій був найгіршим, і саме він здійснювався нині в Королівстві. Тому він вважав, що треба використати план № 1. Наразі він міг викласти його суть лише Соні. Хлопці з Онисем знову пішли. Сиволап із Феліксом вирушили назирці, щоб простежити, чи все гаразд. Мортіус, надзвичайно проникливий чоловік, розумів, що квапитися такої пори можна лише на якусь дуже важливу таємну нараду. Якби його взяли з собою, то він міг би висловити приватно свою думку. Але поради Мортіуса поки що не були потрібні, тому він стримував їх у собі, аби не вирвались на волю. Один Тигрисик вважав його авторитетом, але так буває, доки діти ще маленькі.

Мортіус, щоб не заснути, пішов до хати і став працювати над планом № 2, але рука його почала виводити якісь стріли, мечі, щити. Зрештою, навіть найгеніальніший полководець мусить спершу оглянути поле бою. І тут прокинулася Люцина, і в радісній метушні вже було не до стратегії. Усі побігли до її кімнати, щоб привітати з пробудженням. Дівчинка сиділа на ліжку і виглядала дуже здивованою.

– Нічого, – потирав руки Мортіус, – добра їжа, свіже повітря, від них ти зміцнієш...

– Та я не хвора...

– Ні, не вставай! – закричала Соня. – Голова буде паморочитись. Я зараз принесу тобі чаю.

– Ой, хто це? – спитала Люцина. – Це часом не твоя мама, Колобочку?

– Так, це моя мама.

– Я зразу подумала. Ви дуже схожі...

Тигриці Іляні було дуже приємно це почути. І Колобку – так само.

– Я така рада, що твоя мама знайшлася! Скажи, Соню, а я довго спала?

– Ну, як тобі сказати...

– Таки довгенько, – сказав Мортіус, – але не те, щоб дуже…

– Три дні й три ночі, – уточнив Тигрисик.

– Мене що, теж зачарували? Як Серпня?

Їй не встигли відповісти, бо з кухні долинув брязкіт і зойк Соні. Як вона там опинилась, ніхто не зауважив.

– Я зараз! – сказав Мортіус, падаючи на тигрів.

Люцина теж хотіла побігти, але побачила, що вона в нічній сорочці, й вернулась на ліжко.

– Усе гаразд! – гукнув Мортіус. – Це в мене просто чай висипався...

Невдовзі з'явилась присоромлена Соня:

– Я така незграбна! Може, краще кави?

– Гадаю, кава мені не завадить. Але без молока...

– Нам з мамою з молоком, будь ласка, – попросив Тигрисик.

– Я сам приготую каву. По-турецьки, –зголосився Мортіус.

Нарешті Люцина випросила свою одежу і сіла з усіма на кухні пити каву. Темрява за вікном не давала їй змоги побачити Королівство. Потім вона пішла оглядати дім Онися, перш ніж побачить самого господаря. Усе було майже таке, як у Серединному світі.

– Можна я зателефоную мамі? – спитала дівчинка.

– Не знаю, – розгубився Мортіус.

Тигриця зашипіла і затулила собою чорний апарат. Очі сердито заблищали.

– Що з нею? – позадкувала Люцина.

– Мама не дозволяє, – пояснив Тигрисик. – Можуть підслухати крутиголовці.

Мортіус ляснув себе по лобі:

– Ну, звісно! У нас частенько підслуховують чужі телефонні розмови.

– Навіщо? – здивувалась Соня.

– Щоб роздобути потрібну інформацію, – сказав Мортіус. – Ліпше пошукати автомат на вулиці, але Онисьо просив не виходити. Зрештою, невідомо, яка зараз година в Серединному світі...

– Мамі можна дзвонити і вдень, і вночі, – зауважила Люцина. – Доведеться чекати ранку. Я все розумію.

Соня зітхнула:

– Нас так багато. Я довго спілкувалась лише з привидами. Вони, зрештою, непогані хлопці, хоча й ненадійні. Ну, ще в містечку в мене кидали камінцями і кричали услід всякі дурниці...

– Чому? – здивувалась Люцина.

– Я завжди була дивна, не така, як усі. Носила мишей на голові, бо вони теж були не такі, і їх легко могли скривдити. Коли наїжджали крутиголовські бандити, я ховалась до потаємної кімнати, щоб із ними не розмовляти.

– З ними нема про що розмовляти! – вигукнув Мортіус. – Я б не вів з ними жодних переговорів. Треба гнати їх із Граничного світу і з Королівства. Вони не варті навіть твого мізинця, Соню! Ми ще їх розіб'ємо вщент!

– Що таке розбивати вщент, таточку?

– Битись із ними.

– Але ж не можна битись, ти сам казав!

Тигриця не могла стримати обурення. Все-таки виховання тигрів не таке, як виховання дітей. Люди спочатку б'ють своїх дітей, не всі, звичайно, а потім кажуть їм, що битися – погано.

Мортіус почервонів:

– Ну, як тобі пояснити...

І тут його виручила Соня:

– Бачиш, Тигрисику, якби тебе хтось вдарив, то Мортіус мусив би за тебе заступитись.

– Як заступитись?

– Кігтями й зубами! – виголосила Соня. – Так, як я заступилась би за кольорових мишей!

Мортіус лише зітхнув. Тигр, котрий живе поміж людей, мусить стримувати свій гнів, бо за це карають дуже жорстоко. Хай краще він вже буде боягузом, аніж загине від кулі. Люцина, що мовчала досі, поважно мовила:

– Треба діяти відповідно до обставин, щоб ті не виступили проти нас. Так казала моя бабця..

– Так-так, – підхопив Мортіус, – є час сидіти тихо, а є час кричати і воювати. Скажімо, я не вмію фехтувати і стріляв лише в тирі, але слово – це теж непогана зброя. Скільки революцій відбулося завдяки чиємусь красномовству, хоч не завжди ті революції виходили на добре. Одне знаю: нас уб'ють, якщо ми не будемо діяти.

Тигриця повернулась, а повертатись вона мусила дуже повільно, щоб не розтовкти меблі й когось не придушити, і вийшла. Вона не розуміла ні цих нових людей, ні інших, з якими провела ціле життя. Люди надто багато розмовляють про небезпеку, але нічого не роблять, аби її уникнути. Яка нісенітниця – вважати слово зброєю! Голос тигра, звичайно, може налякати кого завгодно, але не людину, що полює на цього тигра. Тих бідних звірів у Імперії тримали в клітках задля того, аби вбити на полюванні. Її ж приберігали для самого імператора.

Іляна довго ходила по садку, і кожен раз песик Серденько, який перевіряв територію, мусив ховатись. Не тому, що він боявся, але щоб знервована тигриця ненароком не наступила на нього. Бо, як на сторожового пса, Серденько був трохи замалий, та й не тієї породи: шкурка лиса, хвіст бубликом, вузенький писочок – отакий був Серденько. Дуже симпатичний і ласкавий на вдачу. Він лише зрідка дозволяв собі розважитись із іншими псами, а цієї ночі ні на хвилину не покидав подвір'я. Тепер у господі Онися кипіло життя і могло ненароком вилитися через край. Песик ще не знав, що йому більше до вподоби: тиша і спокій, поважні бесіди з господарем, а чи те товариство, від якого йшло безліч незнайомих, цікавих запахів. Нарешті Серденько сів коло хвіртки й задивився на місяць. Іноді йому вдавалось щось почути, і Серденько тихенько скавулів. Тоді приходив господар, гладив його по шовковистій голові й казав:

– Може, ми перекусили б трохи?

І забирав песика до хати. Серденько цінував делікатність господаря, бо його надто палка розмова з місяцем могла б розбудити сусідських дітей.

Зараз було ніби тихо, але чутливі вушка Серденька могли вловити те, що було якесь не таке.

20

Люцина не знала, куди подіти цю довгу ніч. І ніч теж не знала, куди їй подітися: заглядала у вікна, шаруділа під підлогою, вилизувала теплим язиком на ганку молоко в мисочці. Мортіус працював на кухні, закреслюючи раніше написане. Соня скрутилась калачиком у затишному кріслі й непомітно для себе заснула.

– Хочу до мами! – тихо сказала Люцина, яка не хотіла ночі й трохи боялась першого свого ранку в Королівстві.

Тигрисик підняв голову:

– Моя мама мене знайшла, і твоя тебе знайде!

– Але ж, Колобочку, я вже досить доросла, і сама можу знайти маму! Якось негарно виходить. Мене ніхто не викрадав, я просто вийшла з дому й сіла не в той автобус. Та і як вона сюди потрапить, не уявляю. Вона ж не знає про Королівство нічогісінько!

– Вона прийде, – пообіцяв Колобок і знову заснув.

– Треба не думати про це! – мовила дівчинка вже до себе. – Уночі з'являються страхи, вранці спробую подзвонити. Зрештою, у мене є чарівна книжка. Можливо, цього разу вона змилосердиться наді мною.

Вона пішла до кімнати, в якій проспала майже три дні. Торбинка чомусь лежала під ліжком, а в ній було лише яйце, яке ніяк не розбивалося, хоча зазнало різних пригод разом із Люциною. Ну, а книжка, потрапивши нарешті до Королівства, могла податися куди завгодно. Вона обрала Люцину своїм кур'єром. А щодо яйця, то воно скоріше мертве, ніж живе. Буває, птахам щось не сподобається, і вони залишають яйця в гнізді напризволяще. Хай ще полежить, може, щось і вийде.

Ніч усе тривала й тривала. Не тільки в домі Онися та його садку, а й у цілому Королівстві. Громадяни йшли прощатися зі своїм королем, не найкращим, але й не найгіршим. Зрештою, місце в історії для нього підшукає час. У натовпі, що чекав черги, сновигали крутиголовці, вивчаючи громадську думку. Для Імперії ситуація була дуже вдалою. Претендента на престол не було, і після похорону імператор сподівався взяти Королівство під контроль. Лише Рада Старих стояла на заваді, причаївшись невідомо де. Таємні імператорські служби гарячково нишпорили в пошуках Ради, стежили за всіма особами старшого віку, що займали якісь пости. Багато з них були вбиті чи повтікали, але ніхто не міг довести причетність бодай одної особи до Ради Старих. Цей загадковий наддержавний утвір існував незалежно від Короля. Старі могли викликати його до себе, але не він – їх. Мав вислухати пораду, але вибір був за ним. Казали, що до Старих належали часом непримітні люди, можливо, хтось із них працював теслею чи підмітачем вулиць. Це могло б здивувати крутиголовців, але не жителів Королівства. До обов'язків Ради належало зберігати навічно найважливіші державні документи, що не довірялось навіть Головному Королівському Архіваріусу.

Можливо, через сподівання на Старих, не було паніки серед громадян. Вони чекали на їхнє Золоте слово. Одним із таких слів було: «Перш, ніж брати зброю до рук, перевір, чи не в твоєму серці оселився ворог».

Взагалі, багато досить незрозумілого. Наприклад, чому крутиголовців досі ніхто не зупинив, чому Старі не втрутились, коли отруювали короля, нищили бібліотеки? І як можна доручити долю цілого народу людям, яких ніхто не бачив у лице? Ні, мабуть, треба набратись терпіння й стежити за розвитком подій, хоч ми не в Королівстві.

21

У той час, як Онисьо з хлопцями поспішав на таємничу зустріч, Імператор якраз виїжджав із своїм почтом, і Головний Маг кинув чорні карти на порозі палацу. Роздивившись добре, він сказав байдужим, наче металевим, голосом:

– Старі відчиняють скриню. У ній – доля Королівства.

– Його доля в моєму кулаці! – набундючився Імператор, та врешті спитав: – Що це, до біса, має означати?

– Нічого, властиво, доброго, Ваша Величносте!

Головний Маг ніколи не гнув спини перед коронованими особами і часто над ними підсміювався.

– Я тебе втоплю в болоті! – просичав імператор. Надворі падав гидкий холодний дощ, і це не поліпшувало настрою.

– При чім тут я? Шукайте ворогів у Королівстві: їх там, як піску в пісочниці. Настає час Венери, а вона дуже непередбачувана. Скромний маг не здатний змінювати траєкторії планет. А взагалі – не надто переймайтеся. Старі не володіють магією. Треба просто одразу вдарити по найсильнішому місці, як вчив великий полководець із Серединного світу. Бісмарк, здається. А їхнє найсильніше місце – не трон, не палац, навіть не той хлопчина, якого ніяк не вдалося вбити, а те, чим володіють Старі.

– У моїй скарбниці повно золота!

– Золото має бути ось тут! – постукав себе по лобі Маг. – Перепрошую, ваша величносте...

– Нічого, нічого, – заспокоїв його Імператор, котрого піддані настільки боялись, що навіть не знали з лиця, бо не піднімали очей. – Коли ти мені набриднеш, я втоплю тебе в болоті! Рушаймо!

Маг тихо сказав:

– До зустрічі!

Вольцібулюс лишався стерегти імператорський трон від численних узурпаторів з родини Його Величності. Він сам був троюрідним братом Імператора, але вважав, що найбільша влада – це влада над собою. Її ніхто не годен відібрати, й вона неухильно зростає кожного дня. Не всі ж дурні й неосвічені в Імперії, як вважають її недоброзичливці.

22

– Отут ми розлучимось, – сказав Сиволап, коли вони з Феліксом дійшли до середини конюшинного поля. – Мусиш повернутися і стерегти, щоб до будинку не наближались чужі.

Фелікс обурився:

– Я вважав, що ми повинні всюди ходити разом!

– Ти забув, що я твій король?

Важко бути котячим королем. Коти рідко бувають слухняними і завжди чинять опір, якщо хтось намагається їх присилувати.

– І твій батько, – додав Сиволап. – Мерщій додому, бо вони без нас ще втнуть якусь дурницю. Там твоя господиня, до речі.

– А хто важливіший – король чи господар?

– Оскільки я сам король, то для мене важливіший господар. Ну, я побіг!

Роса геть намочила хутро Фелікса, і він вирішив умитися. Молоді коти мають приблизне уявлення про час, і через те частенько запізнюються, а через неуважність можуть навіть заблукати, чого ніколи не вчинить поважний кіт у літах. Феліксова душа прагнула подвигів, а вони, на його думку, могли знайтися лише в тому напрямку, де зникли Онисьо, принц і Марко. Але Фелікс вирішив все-таки повернутись. Він пробирався стежкою в густій траві, стріпуючись від роси і часом відволікаючись на мишу. Справжнє життя для котів – це життя серед собі подібних та різних дрібних істот.

Він уже наближався до садиби Онися, коли почув шум і побачив фари автомашини, здається, вантажівки. Фелікс виріс у місті й не божеволів від страху, коли з-за рогу вискакував автомобіль, а хвацько перебігав дорогу. Однак машини вночі необачні, можуть їздити дуже швидко. Проте ця машина їхала дуже повільно, ніби приглядалась, чи не ховаються десь у придорожних кущах коти. «Вона таки когось шукає, – замислився Фелікс. – Але кого?» Треба доповісти в будинку Мортіусу, бо Люцина, певно, ще не прокинулась. Але спершу він хотів сам вистежити машину. Спинка, голова і хвіст Фелікса були чорні, тому непримітні вночі. Він, пригинаючись, побіг назустріч машині, а потім метнувся убік, щоб не потрапити в світло, й поповз канавою.

Машини не їздять самі по собі, отже всередині хтось має бути. Із кузова фургона долинав якийсь дивний брязкіт і тхнуло пастою для взуття. Скільки людей там було, він не знав, але так пахли лише крутиголовці. У кота аж в носі засвербіло. Машина зупинилася, бо далі не було дороги. Фелікс скоротив собі шлях. За дві хвилини він перестрибнув хвіртку й налетів просто на Тигрисикову маму. Та показала неправдоподібно великі зуби й зашипіла. Переляканий кіт злетів у повітря й опинився на ґанку.

– Що таке, Феліксе? На тобі лиця немає... – сполошився Мортіус. – За тобою собаки погналися, чи що?

– Сюди приїхала велика чорна машина, – пояснив зрозумілою людям мовою кіт. – У ній – крутиголовці.

Мортіус почухав підборіддя, а потім спитав:

– Де пес?

– Навіщо вам пес?

– Потім дізнаєшся. Віддихайся, а я зберу всіх. До речі, твоя господиня прокинулася.

Фелікс навіть не втішився, або ж просто не почув. Він випив півмисочки молока, коли на кухні з'явились Люцина, Соня і Тигрисик. Мортіус говорив майже весело, щоб не спричинити паніки:

– Береженого бог береже, як у нас кажуть. Треба кудись сховатись. Де цей клятий пес, нарешті?

– Я покличу, – зголосилась Соня.

– Феліксе! – кинулась Люцина до кота і згребла його в обійми. – Я так за тобою скучила!

– Я теж, – відповів кіт.

– Так, він теж розмовляє, – попередив вибух емоцій Мортіус. – Потім поговорите. Серденько, Притулок!

– Гав! – відповів пес.

– Мої миші! – зойкнула Соня. – Куди ж я їх сховаю?!

– У моїй торбинці, – порадила Люцина.

Тигриця просунула в двері голову.

– Виходимо! – наказав Мортіус і вдягнув свого незмінного плаща. Не кожен плащ може похвалитися, що побував у трьох світах. – Пес відведе нас у безпечне місце.

– Я б не надто йому довіряв, – буркнув Фелікс. – Вештається невідомо де...

– Припини! Таке розпорядження господаря. Притулок!

Песик замахав хвостом і повів їх через чорний хід.

– Я перший, – наказав Мортіус. – За мною кіт, Соня, Люцина... Тигрисик з мамою позаду. О! Вона така біла...

Він скинув із себе плаща і накинув на тигрицю. Песик зупинився перед парканом і провів по ньому лапою. Дві штахети розсунулись. Тиграм довелося стрибати. Далі перед ними постала стіна дерев і кущів. Але Серденько миттю знайшов прохід.

– Хотів би я знати, – пробурмотів Мортіус, – чи це не фальшива тривога.

– Я міг би піти в розвідку, – запропонував Фелікс.

– А я? – завередував Тигрисик, але мама швидко його приструнила, сказавши одне слово.

– Сховаймося тут. І тихо! – наказав Мортіус.

Соня з Люциною посідали навпочіпки. Вони гаразд не розуміли, про що йдеться, і покірно виконували накази. Його це зворушило:

– Молодці, дівчатка! Тримайтеся!

Усі завмерли, тільки песик вовтузився, бо не хотів сідати на вогку землю. Зблиснули білі груди й лапи Фелікса.

– Вони наближаються до будинку!

– Скільки їх? – спитав Мортіус.

– Раз-два-три і ще раз-два-три.

– Тобі треба навчитися рахувати.

– Ще навчуся... Вони близько, можуть занюхати нас.

– Крутиголовці не мають дуже доброго нюху.

– Звідки ви знаєте? огризнувся кіт. – Люди не мають, а вони, може, й мають!

– Твоя правда. Ми нічогісінько не знаємо про крутиголовців. А ти певен, що це вони? Ну, добре, рушаймо! Серденько, притулок!

І вони знову почали продиратися крізь незрозумілі, бо не видні в темряві, кущі. Не можна було при цьому уникнути синців і подряпин. Нарешті Мортіус зупинився і, важко дихаючи, спитав:

– Усі тут? Бо я нічогісінько не бачу.

– Он там просвіток, – несміливо сказала Соня.

– Ми вийшли до тієї машини! – вжахнувся Фелікс. – Куди ти нас привів?!

Песик щось ображено заскавулів. Шкода, що він не розмовляв, а то б пояснив, що заплутував сліди, і що вони обов'язково прийдуть до притулку. Яка несправедливість! Одні звірі можуть порозумітися з людьми, а інші – ні.

– Отакої! – пробурмотів Мортіус. – Спробуй дати собі раду в незнайомому Королівстві.

Втім, машина не подавала жодних ознак життя, наче її покинули на дорозі.

– Таточку, – озвався Колобок, – мама питає, чи ти вмієш водити машину.

– Тихше! – просичав Мортіус. – Як їй таке взагалі могло спасти на думку?! Я ніколи не крав автомобілі!

– Потім повернемо! – махнула рукою Соня. – Залишимо десь…

– Хто ще хоче, щоб я роз'їжджав по місту на краденій машині?

– Я… – тоненьким голоском озвалась Люцина. – Тут – страшно.

– Я не знаю дороги, та й лише два рази пробував водити машину.

– Мама покаже, – впевнено мовив Тигрисик.

Фелікс наставив вушка:

– У кабіні хтось спить.

– Е, ні! – ще більше злякався Мортіус. – Злодієм я ще можу стати, але не душогубцем!

Але тигриця не робила з цього проблеми. Вона обережно підкралась до машини і, нагнувшись, шкрябнула лапою по дверцятах.

– Хто там ще? – озвався сонний водій, і двері почали повільно відхилятись. Через хвилю тигриця притиснула зверху лапою розпластаного крутиголовця. Мортіус підскочив і відібрав у нього пістолет.

– Треба мотузки! – гукнув він і кинувся до кабіни.

– Я пошукаю, – сказала Соня.

– Не треба, я знайшов кайданки!

Добре, що Мортіус надивився свого часу бойовиків і уявляв, як виглядають кайданки. Щоб крутиголовець не лаявся, вони заткнули йому рота ганчіркою, а тигриця відтягнула полоненого в кущі.

– Чудово! – сказав досить стримано Мортіус. – Тепер усе буде, як у кіно: погоня, стрілянина... Давайте сідати. У фургон діти й Іляна...

Ніхто не сперечався, тільки Фелікс демонстративно сів Соні на коліна.

– А песик? – похопилась Люцина.

– Він доповість господареві, де ми. Це – його обов'язок, – пояснив кіт. – Невже не зрозуміло?

Мортіус повернув ключа, і мотор завівся.

– Клас! – зрадів він. – Працює! Куди їдемо?

– Дорогою, – ні хвильки не вагаючись, мовила Соня. – Головне – заїхати якнайдалі.

Вона вже встигла знайти дорожню карту й розглядала її, присвічуючи собі ліхтариком.

Машина рушила. Серденько шмигнув у кущі. Що він міг вдіяти? Люди такі непередбачувані. Вони чомусь шаленіють, коли бачать автомобілі. І що він скаже господареві?

Песик глянув угору на місяць, і з його грудей вирвався довгий, пронизливий і смутний звук.

Від цього стало ніби легше.

23

Чорний великий птах намагався уже втретє перетнути межу, що відділяла Імперію від Королівства. На землі то була Ріка, широка й глибока. Човни, які плавали її нейтральними водами, належали здебільшого нікчемним жебракам, що ловили рибу і продавали її на прикордонних ринках Імперії. Місця тут були дикі, пустельні й майже безлюдні.

Про те, щоб пливти з ними в човні, Птах навіть не думав. Йому миттю б скрутили голову і общипали пір'я. Навіть на старій, обшарпаній негодою сосні, єдиному дереві на кілька кілометрів узбережжя, якому навіть приносили в дарунок дохлих мишей та пташок, клаптики ганчір'я, було небезпечно. Хтось міг підстрелити з лука, бо вогнепальної зброї ці злидні не могли собі дозволити. Люто зблискуючи жовтим оком, чорний птах шукав діри, через які потрапив би до Королівства. Він бачив їх навіть із дерева, невидимі для людського недосконалого ока. Отвори були високо над землею й мали нерівні краї, наче обпалені. Двічі він кидався туди, але краї блискавично сходилися. Це був наче удар електричним струмом, і за кожним разом птах позбувався частини власної сили. Уночі взагалі неможливо було пролетіти. Діри з'являлись лише удень. Інші птахи запросто перетинали межу, однак він був не тим птахом. Не тому, що чорний, а тому що злий і перевертень.

Але птах не втрачав надії. Сили відновлювались дуже повільно, а ще сьогодні треба було потрапити до Королівства, хоча ніхто його туди не запрошував. Можливо, завтра вже зникнуть невидимі кордони, але тоді усе втратить для нього сенс. Отож він вирішив спробувати ще раз, а згодом ще – перед заходом сонця. День був, на щастя, довгий, літній. Цього разу птах вирішив маневрувати. Обравши місце, де було мало рибалок, неквапливо вирушив проти течії, наче прогулювався, не звертаючи уваги на діри, що виникали зовсім поруч. Повітря коливалось від спеки і від напруги Межі, наче було живе і вміло мислити. Птах чекав свого часу, щоб шугнути в одну з дір, наче нерозумне пташеня, котре нічого не відає про невидиму стіну. Він намагався забути, що ця стіна існує, але не міг. У голові була лише одна думка: потрапити до Королівства. «Ніякі чари не здатні перемінити злий або добрий умисел», – казали в Королівстві, й це, мабуть, правда.

Птах був завеликий, як на ворону, замалий, як на крука, й рухався трохи незграбно, бо та істота, що перебувала в ньому, не вилупилась із яйця. Тому не вміла ні літати, ні стрімко пливти по воді, як уміють правдиві птахи. І була легкою здобиччю для підлітка з головою, пов'язаною червоною хусткою, що нудився в човні. Той справно поклав стрілу на тятиву лука и, дочекавшись, коли птах наблизиться, вистрелив. Стріла була на волосіні й мала повернутись назад із здобиччю, або без неї. Але, мабуть, смерть не подобалась невидимим стражам Королівства. Почувши свист, птах відсахнувся вбік і легко опинився там, де не сягають ні стріли, ні кулі. Він врятував собі життя і потрапив до Королівства.

24

Олімпія, мама Люцини, також хотіла потрапити до Королівства. Вона й так довго перебувала в Серединному світі, хоча це не має значення. Час відступає перед бажаннями. Він ніби зникає і вже чекає на тебе там, де кінцевий пункт мандрівки. Жодна з таких подорожей не відбувається без подолання певних труднощів. Дехто не витримує і відступає. Однак мамі Люцини не було куди відступати. Усе стало для неї байдуже: робота, зарплата, квартира, тобто засоби, які дають змогу вижити в Серединному світі. Ті, хто не мав цього, жили на вулиці, як дід Пилипко, який хоч і мав помешкання в підвалі, волів проводити час під відкритим небом.

Кожен удар серця Олімпії відбивав останні миті її перебування тут. Але вона не сподівалась, що перехід виявиться настільки страшним. Завершила усі справи, не турбуючись про залишену в холодильнику їжу, і про те, що у ванній методично скрапує вода з поламаного крана. Бо все це не мало значення і повинно було зникнути, щоб ніхто в Серединному світі більше не пам'ятав про Олімпію та її дочку.

– Все! – сказала вона, бо вважала, що це слід сказати, аби Серединний світ відпустив її. З Люциною, як ми пригадуємо, було по-іншому. Вона потрапила до Королівства не з власної волі, тікаючи з книжкою від відьом.

На балконі зблиснуло світло, наче хтось підняв руку з люстерком і, впіймавши сонячного зайчика, намагався його втримати. Олімпія відчинила скляні двері й стала на балконі, з перил якого геть пооблущувалась фарба. Там було небагато місця через стару цинкову балію, Люцинині дитячі санчата, підставку для ялинки й порожні скляні банки. Гілки черешні майже торкнулись обличчя Олімпії, коли вона глянула вниз. Щось зашуміло у вухах, і балкон почав падати. «Нехай, – встигла подумати вона, – усі дороги ведуть до Королівства: чи вгору, чи вниз...» Її охопила темрява, бо зникли сонце і небо. Політ, чи падіння Олімпії супроводжувало лише мерехтіння світляних цяточок, що зграями літали довкола неї. Замість того, щоб згідно з законами фізики набути прискорення, рух балкону почав сповільнюватись. Усе ще не було нічого видно. У Серединному світі стара відьма, що пила чай із Гортензією, прислухалась і сказала:

– Усе. Вона вирушила.

– Хто? – не второпала Гортензія. – Куди?

– Олімпія. До Королівства.

Очі їй затуманились, голова схилилась набік. Стара ще встигла вимовити дивні слова:

– Я не спалила жодної книжки. Справжні книги не можна знищити.

І відійшла туди, звідки ніхто не повертається.

Олімпія зависла разом із балконом, не насмілюючись ступити ногою в невідомо що. І добре зробила, бо почувся плюскіт води. Набігла хвиля, намочила їй ноги. Була вона ні холодна, ні тепла. Вода почала прибувати, і балкон з балією, санками і триколісним велосипедом без одного колеса поплив. «Ще не все... Як прикро! – подумала нетерпляча Олімпія. – Але вода – то добрий знак». Вона чомусь вважала, що повинна повернутись до Королівства водою, як і прибула звідти. Невдовзі перед нею з'явилось червоне світло, яке поступово збільшувалось, бо балкон плив до нього, дарма що був зроблений із залізобетону. Видно, на межі світів не діяли закони Архімеда і Ньютона.

...Із трьох величезних пащ Змія, порослого лишайниками, мохами, а подекуди – кущиками папороті, йшов нестерпний жар, а з ніздрів жбухав чорний масний дим. Але найбільш вражали його очі – зелено-жовті, з розширеними зіницями, що безнастанно пульсували. Вода відступила, залишивши Олімпію віч-на-віч зі звіром. Можна було втекти, але чи варто? Хто міг дати їй пораду? Олімпія намагалась пригадати все, що чула коли-небудь про перехід. Вона знала, що кожен бачить його по-своєму, і заслуговує саме на такий перехід, а не на інший. Тому Олімпія лише відступила крок назад. Тепер вона міркувала більш тверезо: котра з трьох пащ Змія проковтне її. Так чи інак, буде боляче. Позаду тієї велетенської гори вона нічого не бачила, бо там і не було нічого. Лише темрява відсвічувала червоною загравою.

Олімпія вирішила зачекати. Не задавати Змієві запитань, котрі могли б його роздратувати, не виявляти паніки. Нехай він звикне до неї, а вона до нього. Так буде ліпше для них обох, бо Олімпія, хоча й витратила силу на остаточні оборудки в Серединному світі, ще могла наробити дурниць. Битися зі Змієм вона й гадки не мала.

У Королівстві, коли там ще жили дракони, ніхто їм не заважав, бо кожна істота навіщось створена, і хай собі живе, як їй до вподоби. Змії належали підземному світові й своїм диханням зігрівали землю, аби вона могла виносити в собі насіння рослин і не поморозити дрібних тваринок, які не люблять денного світла. Будь-хто з Серединного світу запідозрив би Змія в лихих намірах, тільки не Олімпія. Вона продовжувала нерухомо стояти, коли раптом із глибин пам'яті виринули слова дитячої забавлянки: «Золота горо, золота горо, де ти була вчора?» Із якоїсь гри.

– Золота горо, золота горо, де ти була вчора? – тихо сказала Олімпія. Очі Змія стали ще яскравішими. На їхній блискучій поверхні з'являлись і зникали якісь тіні, але так швидко, що здалеку вона просто не могла нічого розгледіти й підсунулась ближче, щораз ближче. Велетенський сірий язик метнувся з середньої пащі, обхопив Олімпію... Змій задоволено зітхнув і зімкнув три ряди зеленкуватих зубів...

25

За скляними дверима, у глибині, пробивалось тьмяне жовте світло, що мало означати: аптекар не спить. Онисью, бувало, посилав сюди хлопців, бо канікули – це час, позначений синцями, розбитими колінами і хворим горлом. Проте сюди вони прийшли іншою дорогою, настільки безпечною, наскільки можна собі уявити. З присутністю Сиволапа довелось змиритися.

– Тобі б народитися собакою, – пожартував Марко.

Кіт образився, однак відповів доволі ввічливо:

– Так вирішили небеса!

– Та годі вам, хлопці, – сказав Онисьо. – Ми вже на місці. Зайдеш досередини, Сиволапе?

– Хочете мене комусь показати?

– Це тобі не цирк! – розсердився Марко.

Кіт презирливо муркнув і зник за рогом будинку. Принц заступився за нього:

– Ти б, Марку, не іронізував. Між котами й собаками існує системне непорозуміння. Сиволап багато пережив останнім часом, як і ми всі.

– Годі, – тихо наказав Онисьо. У цих дітлахах лише іноді прозирало щось доросле. Зараз вони не розуміли, куди прийшли і якими вийдуть звідти.

Він натиснув кнопку дзвінка, що виділялась на білому одвірку. Довелося трохи почекати. Потім за дверима з'явилась темна постать, і чоловічий голос спитав:

– Хто там?

– Ми прийшли за ліками, – відповів Онисьо.

– Прошу, прошу!

– Я оце взяв із собою онуків, бо ніч...

– Так-так! Заходьте, будь ласка...

Аптекар був незнайомий, до того ж мав на роті білу марлеву пов'язку, яку, втім, одразу й скинув, як замкнув за ними двері. Він провів їх до кімнати, що й була аптекою. Від різкого запаху ліків у Серпня аж замакітрилось у голові.

– Прошу сідати, – сказав аптекар і зник між двома шафами, заповненими скляними банками й коробками.

«Конспірація», – здогадався Марко й крадькома позіхнув.

– Не думаю, щоб хтось нас запримітив, – заспокоюючи себе самого, пробурмотів Онисьо. Він ще подумав, що хлопці виглядають втомленими. Хоч би поводились гречно...

Невдовзі з'явився аптекар і покликав:

– Ходи зі мною, Марку!

«Звідки він мене знає? – здивувався хлопець. – І чому я перший?» Найбільше він боявся, що його, як менш значну особу, кудись відведуть і зачинять, щоб не заважав. Про Старих розповідали, ніби вони дуже суворі.

– Усе гаразд, – підбадьорив Серпень. – Роби, що велять.

Дивний спокій зійшов на нього у почекальні аптеки, так, ніби найгірше уже відбулося. Але Марко був увесь напружений. З похололим серцем він пішов за аптекарем до сусідньої кімнати. Той натиснув на ріжок металевої тумби, що стояла посередині, і вона повернулась, відкриваючи отвір у підлозі. Там були вузенькі дерев'яні східці. Чим нижче вони спускались, тим неспокійнішим він ставав. Ні, він не думав про пастку. Марко вважав себе нездатним потрапляти в пастки. Його життя нічого не важило супроти життя Серпня, Онися, тата. Він давно змирився зі своїм призначенням – бути охоронцем, захисником, а не архіваріусом, хоча книги й рукописи теж потребують захисту.

Аптекар, якщо він справді був аптекарем, зупинився перед невеликими металевими дверима і тихо сказав:

– Будь мужнім, хлопче!

Й потис йому руку. А тоді впустив Марка досередини, а сам залишився.

У вузькій порожній кімнаті був лише стіл, на якому лежало щось довге, накрите простирадлом. Високий чоловік у масці сидів у кутку. Він одразу підвівся:

– Синку! Мені дуже прикро тобі це говорити, але сьогодні вранці твого батька, головного Архіваріуса Королівства, було підступно застрелено на вулиці імператорським патрулем. Попрощайся з ним...

Чоловік підняв простирадло, й Марко упізнав свого тата, дуже блідого, з сивіючим волоссям, заплющеними очима. Він багато чув про смерть, але ще не бачив мертвих.

– Ми подбаємо, щоб його поховали як належить. Він поспішав на цю зустріч... Але про те, що він один із нас, не повинен знати ніхто.

– Так, – відповів Марко, зачаровано вдивляючись у обличчя батька. Той ніби спав, і лице його було таке, ніби він бачив гарний сон.

– Візьми ось це! – простягнув чоловік батьків золотий медальйон.

Хлопець потримав його в руках. Не можна в батька відбирати ще й це.

– Ні, хай залишиться з ним.

– Гаразд. За цими дверима тебе чекають. Увійдеш, коли будеш готовий.

«Готовий до чого?» – хотів спитати хлопець, але незнайомий у масці вже зник. Коли Серпень прощався зі своїм батьком, біля нього був Онисьо й багато людей, але й тоді він почувався дуже самотнім. «Тепер у мене немає вже нікого, – подумав Марко, – і я повинен якось жити. Батько був дуже зайнятий, ми рідко бачились, але зовсім залишитись без нього – набагато гірше. Напевно, коли в тебе стріляють, дуже боляче. Наче вогонь пече. Ще кілька хвилин тому я нічого не знав. Тато був для мене живий, і ми могли зустрітись де завгодно. Але кілька слів – і ми вже ніколи не зможемо поговорити». Щось стиснуло йому голову, однак він не дозволив собі заплакати. Кинувся геть. У тісному коридорі були ще одні двері. Він відчинив їх і опинився у великій, навіть дуже великій кімнаті, посеред якої за довгим столом сиділи люди в масках. Коли Марко увійшов, вони один за одним почали знімати маски й класти перед собою на стіл. Лещата, що стискали голову, раптом відпустили. Марко одразу зрозумів, що перед ним були Старі, хоча дехто з них ледь мав за тридцять років.

– Сідай, – сказав чоловік із довгим сивим волоссям. – Розумієш, що твоє мовчання є гарантією нашої безпеки?

– Так, я це знав ще до цього.

– Ми вдячні тобі за те, що ти врятував принца Августа й повернув його до Королівства. Що ти робитимеш далі?

– Потрібно повернути його на те місце, що належить йому по праву.

– Ну, це вже не твій клопіт! – трохи різко сказав чоловік, закутаний у чорний плащ.

Марко подумав, що Старі не повинні були з ним так розмовляти.

– Ти хочеш, щоб принц став королем? – спитав хтось третій. Хоча Старі й зняли маски, у напівтемряві вони здавались йому зовсім незнайомими.

– Це було б логічно! – випалив розгублений хлопець. Дехто засміявся. Марко опанував себе й виправився:

– Я хотів сказати, що недобре, коли живу людину вважають мертвою, і вона втрачає всі свої права. Принц Серпень може бути королем згідно з нашими законами...

– Ти був неуважним на уроках історії. Доки принцу не виповниться вісімнадцять років, він не може керувати державою. Йому потрібен опікун, яким може стати найближчий родич або правитель сусідньої держави. Ми сподіваємось, що ця проблема вирішиться...

– Звісно, я це знав. Але у принца немає близьких родичів, крутиголовці знущаються вже віддавна над громадянами Королівства. Нищать бібліотеки, вбивають людей... Я не хочу, щоб їхній імператор правив нашою державою! Він погубить Королівство!

– Зовсім ні! – заперечила жінка, схожа на вчительку. У нас немає війни, голоду, землетрусу. Кілька нещасних випадків ще не означають, що Королівству загрожує небезпека.

Маркові аж перехопило подих від обурення:

– Вони убили короля й мого батька!

– Ти помиляєшся. Його Величність помер від нервового виснаження, а Головного Архіваріуса застрелили як приватну особу, що не виконала вимоги патруля зупинитися. Завтра о третій годині пополудні в палаці відбудеться віче, на якому зберуться найвпливовіші особи. Ми покликали тебе сюди, щоб попросити одну річ. Ніщо не повинно завадити цьому зібранню, як би не склались обставини. Особи, які прибули з вами із Серединного світу, повинні поводитись, як належить гостям, і не пробувати вплинути на хід подій. Ти повинен за цим простежити особисто і не відходити від них ні на крок. Зрозумів?

– Як ви доведете, що ви ті, за кого себе видаєте?

Старий, що почав розмову, посміхнувся й розвів руками:

– Ніяк! Ми тобі радимо, щоб потім не довелося виправляти наслідків. Ми просимо. Але вибір за тобою, хоч ти зовсім юний. У тебе немає досвіду, а лише він робить людину мирною і розважливою. Королівство не хатинка з бур'яну, що падає від вітру. Наші слова – гіркі ліки, яких так не люблять діти. Нас цікавить, ким ти станеш, а не хто ти зараз. Бо ти – це Королівство завтра. Подбай про тих, хто близько, а про тебе подбають ті, хто далеко. А тепер ми хочемо бачити принца Августа.

Марко мовчки вклонився, і тут один із Старих гукнув дзвінким голосом:

– Лови! Це тобі замість розбитої!

Марко одразу упізнав у чоловікові ювеліра-годинникаря Бастіана. У згорточку з зеленого шовку була прозора скляна куля, друга, яку хлопець отримав від нього.

– Мусиш її спочатку приручити, але це дуже чиста робота.

– Дякую, Бастіане. До побачення!

«Я помітив, – казав колись тато, – що мудрі люди частіше посміхаються, ніж немудрі».

Аптекар, який навіть не назвав свого імені, відвів Марка до почекальні іншою дорогою. І повів за собою Серпня. Той навіть не встиг прочитати нічого на обличчі товариша. Онисьо тактовно мовчав. Марко був йому за це вдячний. Він мусив зібрати докупи свої враження і почуття.

26

Принц опинився в кімнаті, де сиділи Старі: дванадцятеро людей у масках, що закривали майже все обличчя. Це виглядало трохи моторошно. Чоловік, навпроти якого його посадовили, сказав:

– Не тільки ти втратив свого батька, а ми – нашого короля. Вранці загинув Головний Архіваріус, батько твого товариша. Обидві втрати важкі для ваших юних плечей, однак ви мусите це пережити, а не замикатись у собі. Принц Август знає, чому він тут, перед нами?

– Здогадуюсь, – відповів обережно принц. – Після смерті Його Величності короля Даниїла постала проблема, хто стане новим королем.

– Hy, i... – почувся голос з протилежного кінця. – Ти вважаєш себе єдиним спадкоємцем корони?

Принц почервонів.

– Мені якось дико це чути. Я ще не відійшов від смерті батька. Направду, я не можу уявити себе королем зараз, але коли закон вимагає...

– Закони сліпі, якщо хочеш знати. Щоб залишатись людьми, треба їх час від часу порушувати. Ти вважаєш, що нині громадяни нашої держави потребують бодай якого-небудь короля?

– Так, – чітко й голосно мовив Серпень, хоча в глибині душі був спантеличений. – Йдеться про безпеку Королівства. Якщо в нас не буде короля, Імперія візьме нас під свій патронат. Це вкрай небезпечно – довірити власну долю чужинцям, котрі не шанують наших законів і звичаїв. Королем має стати хтось із громадян Королівства.

– Нам доведеться шукати регента, бо принц Август неповнолітній. Ти знаєш про це?

– Гадаю, що ви не покличете на допомогу крутиголовців! Вони убили мого батька і багатьох інших.

Якась жінка чітко мовила, кидаючи слова, наче каміння:

– Можливо, його убив твій зухвалий вчинок!

Серпень не чекав такого. Він аж пополотнів.

– Годі, – почувся тихий старечий голос. – У такому віці слухаються серця. Держава, у якій король править із серцем, можливо, не найкраща, проте такого короля люблять більше. Там неспокійно, але цікаво жити.

– Я не звик розмовляти із людьми в масках, – ледве стримуючи сльози, сказав принц. – Ви бачите мене, а я вас ні. Це – несправедливо.

– Вибач, але ти все ще можеш стати королем, а перед ним ми не можемо відкрити свої обличчя. Сам знаєш, які це може мати наслідки в майбутньому. Власне, ми покликали тебе сюди не для того, щоб подивитись, пасує тобі королівська корона, чи ні. Ми знаємо про тебе те, чого ти сам не знаєш. Це теж несправедливо, і ми спробуємо якось виправити ситуацію. Щоб пізнати когось, треба уявити себе на його місці. Ми хочемо повернути тобі те, що ти втратив і не сподівався віднайти. Закони іноді треба порушувати, бо від них може скам'яніти серце. Поки ще ніч, ти зможеш дістатися до Чарівного лісу, а звідти – до Вежі на озері. Але завтра о третій пополудні мусиш повернутись додому, в палац. Підеш сам, бо так буде ліпше. Твій кіт Сиволап, звичайно, не послухається. Можеш взяти його з собою. Котів ніколи не слід недооцінювати. Ти можеш вчинити на власний розсуд, однак королівському сину слід бути слухнянішим, ніж іншим дітям. Гострі слова, які ти почув, означають, що ми теж люди. Вибач, коли що не так...

– А Марко? Що буде з ним?

– Марко – лицар, який поспішає на допомогу. Йому є кого витягувати з халепи. Скажеш йому, куди йдеш і навіщо. Ти ніколи не опинишся в незручному становищі, якщо казатимеш правду.

27

Тепер настала черга Онися йти до Старих. Він привітно посміхнувся до хлопців, приховуючи збентеження, і вийшов.

Друзі глянули один одному в очі й зрозуміли, що зараз не варто говорити про пережите.

– Я маю нову магічну кулю, – сказав Марко. – Здається, мені доведеться згадати всі фокуси, яких я навчився.

– Мені треба негайно вирушати до вежі на озері. Пам'ятаєш, як я прилип до неї?

– Знову туди полізеш?

– Я вже виріс з того. Слухай, Марку, мені дуже шкода...

Марко зітхнув:

– Дякую. Я повертаюсь до наших. Треба дати Мортіусу якесь заняття, а то він збожеволіє від бездіяльності.

– Будьте обережні...

– Це вже як вийде.

– Сиволап піде зі мною.

Надійшов аптекар:

– Час іти. Я покажу дорогу.

– А що з Онисем? – стурбувався Марко.

– Він повернеться згодом. У нього ще тут справи. Візьміть велосипеди в повітці. І ці пакуночки.

– Що там?

– Ліки від застуди. Покажете їх, якщо когось зустрінете. Скажете, що ходили до аптеки «Золота ящірка». Її, правда, не існує, але ви розумієте...

– Звісно!

– Нехай вам щастить!

Потім Марко сказав:

– Приємний чоловік.

І більш нічого, бо не хотів, щоб розмова перейшла на Старих, які йому здалися не такими приємними. Вони не були схожі на звичайних людей. Зовні так. Зрештою, як же їм не бути особливими, коли доводиться приховувати від усіх те, ким вони є насправді.

– По конях! – скомандував принц.

Хлопці сіли на велосипеди.

– А тепер куди? – спитав Сиволап, що вийшов із кущів.

Марко зробив застережний рух.

– До хворої тітоньки! – голосно сказав Серпень.

Йому було зовсім не страшно, адже він їхав до Чарівного лісу.

– Шкода, що ти, Марку, не можеш зі мною...

– Нічого, ти ще про нас почуєш! Приємної подорожі!

І від'їхав першим, бо не міг вгамувати сум. Марко знав, що чигає на нього в темряві: жаль за батьком, поступове усвідомлення того, що він ніколи більше його не побачить. Він не може навіть накритись із головою ковдрою й відвернутись до стіни. Бачив, як це робив Серпень, але тоді не міг зрозуміти навіщо, коли можна розділити біль з близькими людьми. Відчував, що Серпень і Сиволап дивляться йому вслід. Їм їхати на схід і зустрічати сонце над Чарівним лісом, де не вмирають ні дерева, ні перелітки.

Онисьо тим часом ступив уже третім до кімнати, де були Старі. Він навіть не мріяв колись із ними зустрітися, бо не вважав себе значною особою. Не кожен король бачив Старих. Онисьо прожив на світі уже чимало і глибоко шанував цих людей, завдяки мудрості яких Королівство процвітало. Запрошення сісти з ними поряд викликало в нього не лише захват, а й страх. Правда, у них навіть король припрошував сісти кожного, хто до нього приходив, але в Імперії, розповідали, треба було ставати навколішки не лише перед Імператором, а й перед його сановниками. Дивні звичаї!

Онисьо обережно сів і зніяковіло посміхнувся. Він чекав, що йому скажуть.

– Як там хлопці? – привітно мовив до нього найстарший з-поміж присутніх.

– Дякую, тримаються. – А самому здалося, що сказав щось не те.

Однак ніхто й не помітив Онисевого збентеження. Той чоловік подав знак, і всі встали. Онисьо теж підхопився, аж загуркотів стільцем.

– Ми просимо тебе, брате, стати одним із нас. Перш ніж погодитися чи відмовитися, добре подумай. Тобі доведеться провадити невластиве громадянам Королівства подвійне життя і ніколи не виходити з тіні. Ти не почуєш похвали, й так само звинувачення, бо їх призначать іншим. Але, гадаю, ти не прагнеш марнославства. Нехай тебе втішає, що і слава, і ганьба Королівства – твої, бо ти і є Королівство, як кожен із нас. Незалежно від того, чи приєднаєшся ти до братства Старих, чи ні, віднині ти відповідаєш за його безпеку. Твоя відмова нас дуже засмутить. Місце, на якому ти сидиш, більше не належить... Головному Архіваріусу. Його випадково сьогодні вбили на вулиці крутиголовці, котрі, як відомо, стріляють у все, що рухається, настільки розвинений у них інстинкт вбивства...

– О господи! – тільки й вимовив Онисьо.

– Скільки часу потрібно тобі, щоб дати відповідь?

– Такий молодий... – бурмотів Онисьо. – І король, і він... Яка несправедливість!

– Фатальний збіг обставин, – озвався хтось ніби дуже здалека, чи, може, той голос пролунав у Онися в голові.

Він випростався і став зовсім не схожий на тихого Онися, яким його бачили всі, кого він любив.

– Ні, випадковостей не існує! Це ж я послав до нього голубку з чорною вісткою...

– Він поспішав на Раду. Хіба міг він залишитися в тому селі? То був дуже ризиковий чоловік, хоча ніхто б про те не подумав, подивившись на нього. Коли його хотіли затримати, він не послухався наказу. А крутиголовці в таких випадках стріляють. Брате, дай нам відповідь. Коли?

– Я – не мудрий.

– І ми не мудрі, а то б не збирались тут. Одна голова – то добре, але дванадцять допомагають майже уникнути помилок.

– Я – не достойний.

– Послухай історію, впертий Онисю... Колись один чоловік посадив садочок. Він був ще кволий, а тут настала посуха. Криниця висохла в дворі, і от він пішов шукати воду, аби напоїти дерева, але поблизу не знайшов нічого: усе випила спека. Довго мусив іти чоловік, аж стрінув озерце, таке маленьке, що в ньому жили лише пуголовки. Він зрадів, але тут вилізла старенька жаба і стала просити, щоб не губив її дітей, бо вони не виживуть без води. Він сів і став чекати, доки пуголовки не стануть маленькими жабенятами. Минуло кілька днів, і він зміг набрати води. Та коли повернувся додому, сад його загинув...

– Еге, зате жаби залишились живі! – вигукнув Онисьо. – Шкода було б... А сад, може, й не загинув зовсім. Дерева дуже витривалі...

– Бачиш, чоловіче, ми не помилились, запропонувавши тобі місце серед нас. Ми – різні, і нам бракує саме тебе. Доведеться тобі на якийсь час покинути свій сад і піти туди, куди кличе серце...

Онисьо підняв голову, старий чоловік із зашкарублими руками й синіми дитячими очима. Він побачив, що усі приязно до нього посміхаються. Від цього ніяковість зникла, й він пробурмотів:

– А може, той чоловік пошукав би ще? Річку якусь абощо?

28

Ніч була задушлива й тривожна для Імператора. Він не міг скористатись літаком чи потягом із огляду на власну безпеку, а дороги в цій частині Імперії були просто в жахливому стані. Імператор ніколи не бував у Королівстві, і його попередники так само. І зараз він не мав запрошення, але гадав, що може скористатись давнім правом опікунства, коли сусідня держава опиняється без володаря і спадкоємців престолу. У Королівстві ніхто не рвався до трону, оскільки ті диваки вважали, ніби влада обмежує свободу і змінює людину до невпізнання. Яка нісенітниця! Що є солодше за вміння повелівати і викликати страх у підлеглих?! О, у Імперії треба було пильнувати власну посаду як зіницю ока!

Імператор був уже старий, однак не втримався від спокуси прибрати Королівство до рук. Його попередники ніколи цим особливо не переймались, бо при них не було такого занепаду і застою. Імперія існує доти, доки воює. Вона потребує приєднання нових земель, скроплених кров'ю. Упродовж років правдами і неправдами крутиголовці проникали до Королівства, вивчали його, шпигували за людьми, і знали про королів та їхнє оточення навіть більше, ніж сам король. От тільки не могли збагнути одного: як це Королівство, таке мирне, гуманне і через те безборонне, взагалі може існувати? Адже це суперечить найголовнішому закону, однаковому для звірів та людей: відбирай, щоб у тебе не відібрали, убивай, щоб тебе не вбили. Траплялось, що дехто з крутиголовців вирішував залишитись у Королівстві назавжди, але до них з'являлись агенти таємної служби, і зрадників Імперії можна було радше відшукати під зеленим моріжком, аніж у глибоких імперських темницях. Так виходило дешевше. А тепер зорі провістили нагоду захопити Королівство через смерть його правителя і спадкоємця. Так сказав Головний Маг, і хоча король Даниїл перебував у розквіті літ, а принц Август ріс здоровим та розумним хлопцем, йому можна було повірити. Бо про це мріяли всі: від рядового піхотинця до самого Імператора. У державі не було спокою, і кордони аж тріщали від бажаючих податись до кращих світів, хоча б до Серединного. Однак Серединний світ не міг прийняти до себе стільки втікачів, як тепер кажуть, нелегальних мігрантів. Особливо неприязно їх зустрічали крутиголовці, що вже там прижились: як багатий приймає бідного родича. Усе, до чого торкались крутиголовці, зазнавало руйнації та занепаду. Так маленька плямка гнилизни пожирає ціле яблуко. Це був головний секрет крутиголовства, що поглинуло не одне королівство, князівство чи республіку, перш ніж наблизилось до Королівства особливого, незвичайного, загадкового.

Зорі мусять говорити правду, надто вже високий у них авторитет, а людям належить лише перекласти їхню мову на свою. Над Королівством нависла страшна небезпека, і навіть якщо йому цього разу вдасться її подолати, небо над ним ніколи вже не буде безхмарним. А от Старі вважали інакше: небу потрібні хмари, бо без них не буває дощу.

Напівлежачи на оксамитових подушках, Імператор не хотів зазирати в майбутнє, так само як і згадувати уроки минулого. Він був старим воякою, що знав одне: треба рухатися, щоб тебе не застукав ворог. Придворні піїти порівнювали його з вітром, що не знає упину. У молодості так воно й було: Імператор приєднав до своїх земель два князівства і з десяток диких племен, що тепер працювали в мідних копальнях на Заході. Та на старість Імператор став схожий більше на перемінний вітер, що без кінця міняє напрям і змушує моряків лаятись на всі заставки. Тобто – заважає. Часті й непотрібні зміни не дають кораблеві прибути до місця призначення вчасно.

Його Імператорську Величність супроводжували два загони мотоциклістів і чотири швидкохідні танки, але, як це часто буває з володарями войовничих держав, збудованих на крові й підступі, він нікому не довіряв. У обох кишенях мав пістолети, а в халяві чобота ніж. Так він озброювався ще з молодих літ, і всі оті металеві штуки навіть йому не муляли. То була частина імператорської одежі. Він вважав, що їхати уночі безпечніше, і вже на світанку імператорський кортеж сягнув кордону із Королівством. Величний схід сонця Імператора ніколи не зворушував. Він прагнув якнайшвидше опинитися на тому березі й нарешті ступити на землю Королівства важкими чоботами завойовника. Обидві телеграми – одна з висловленням співчуття, а інша з повідомленням про візит – були отримані. Усе, як годиться в сучасному цивілізованому світі, згідно з дипломатичним Протоколом. Але, наразі, береги Королівства затягнув туман. Імператор не вірив побрехенькам, ніби Королівство захищає невидима стіна, яка вирішує, пускати чи не пускати іноземців. Це, швидше всього, якась надсучасна зброя, електромагнітні поля. Однак для осіб дуже високого рангу не існує жодних кордонів із їхніми паспортними контролями й митницями. Тим паче, поки що Імператор їхав до Королівства миритися, а не битися. Пором через Ріку уже стояв на причалі, і довкола не було жодної душі. Усіх рибалок із човнами було попереджено. Імператор не сумнівався, що на тому березі на нього з нетерпінням чекають високі урядовці, щоби з почестями доправити до столиці. Дипломатія якраз полягає в тому, щоб привітно усміхатись один одному, тримаючи за пазухою бомбу.

Перевіз ретельно оглянули, бо змовники могли в останню хвилину підкласти міну. Імператор через затемнене броньоване скло спостерігав за сановниками, що вийшли розім'яти ноги на помості. Йому не сподобалися їхні обличчя: якісь сірі, похмурі, з кислими мінами. Нічого дивного, адже він взяв із собою найбільш підозрілих, які могли скористатися його відсутністю. Міністри знали, що це привід із ними розквитатися, тому й вигляд мали відповідний, міркуючи, коли і як це станеться. Імператорський військовий трибунал міг звинуватити в змові проти Його Величності навіть камінець, об який той спіткнувся. Проте Імператор не збирався вбивати цих міністрів, бо знав, що на зміну їм прийдуть такі самі недоуки й ідіоти, бо набирали сановників із давніх аристократичних родів із зіпсутою гнилою кров'ю. Як любить казати Головний Маг, «усе прямує до виродження».

Туман не спадав. Придворні раптом заметушились, показуючи за борт. Перевіз, який досі переможно розтинав хвилі, засмикався і спинився. У глибині душі Імператор знав, що уся ця затія не минеться без проблем. Він наказав опустити скло. У ніс вдарив огидний запах застояної мертвої води.

29

Пронизливий свист урвався, перелякана до смерті Олімпія впала в якусь темну водойму. Вона на мить аж втратила свідомість, вдарившись об воду, і вже повільно стала опускатись на дно. Однак їй пощастило прийти майже одразу до тями і виринути. Олімпія жадібно вхопила повітря. Уже не знати, скільки років вона не плавала, хоча як раз цього навчишся, то вже довіку не забудеш. Було так темно! Бідолаха й так уже втратила будь-яку орієнтацію в просторі й не уявляла, на якому вона світі. Вода була холодна, глибока, нічого не видно – ось що вона знала. Аби не піти на дно, Олімпія попливла навмання. Кросівки вона згубила ще в пащі Змія, тому сяк-так могла протриматись на воді. Попереду виступали обриси чогось дуже високого й дуже темного.

Невдовзі Олімпія вперлася руками в камінь і намацала товсте металеве кільце, до якого прив'язують човни. Після кількох невдалих спроб їй вдалося вибратися на тверде й сухе. Перед нею була стіна, викладена з грубого тесаного каміння. Вона притулилась до неї спиною, щоб не впасти знову у воду. Почало сірішати. Добра ознака! Отже, у цьому світі є сонце. Олімпія полегшено зітхнула. Треба негайно обстежити це місце й не панікувати. Назад дороги все одно немає. Дуже швидко жінка переконалась, що припливла до круглої вежі. Якщо це та сама Вежа, то вона вже в Королівстві. Але досі їй не вельми щастило. Хтозна, чи доля знову не підсунула їй якесь випробування... У Серединному світі Олімпія навчилась такому: коли щось спершу легко вдається – чекай невдачі. Останнім часом вона так втомилася... Усе на роботі йшло невлад, усе було немиле. Отак приблизно людина почуває себе перед тим, як має вирушити кудись у дорогу. Але ж вона не могла про це знати! Певно, існувало якесь передчуття, тільки вона не звернула на нього уваги. Тому й належно не підготувалась, нічого не розповіла Люцині, бо вважала, що не час.

В мокрій одежі було дуже холодно, й Олімпія увійшла досередини Вежі. У стелі знаходився квадратний отвір, до якого здіймалися гвинтові сходи, і так повторювалося сім разів. У кутку біля входу вона знайшла невеликий електричний ліхтарик, але батарейки давно сіли. Втім, почало розвиднятися, а на горішніх поверхах були віконця.

– Чи є тут хтось? – голосно спитала Олімпія.

Тиша. Вона виглянула надвір. Над темною поверхнею лісового озера клубочився туман. Перед її очима постав Чарівний ліс, верхівки дерев якого вже позолотило сонце. У Олімпії виступили на очах сльози. Вона глибоко зітхнула. Ліс кликав її до себе, але вона відчувала, що мусить тут лишитись на деякий час. І треба зігрітись, бо простудиться. Олімпія почала підніматися сходами на Вежу. Зі стін звисала павутина, наче клапті серпанку, що посірів від пилу. Прокидались комахи й вилітали надвір погрітись, пищали зголоднілі за ніч пташенята. Нарешті вона дісталася верхнього поверху, який оточував вузький балкон. У круглій кімнатці стояла шафа з дзеркалом й крісло, прикрашене багатою різьбою. Усе вкривала пилюка. Прибирали тут, напевно, раз на рік, тому птахи мали змогу спокійно вивести пташенят. Олімпія знайшла в шафі скромну чорну довгу сукню, довгий серпанок й черевички, що було дуже до речі, бо ноги геть заклякли. Схоже, що вона застудилась. Олімпія витерла волосся старим полотняним рушником і перевдяглася, навіть не звернувши уваги на колір сукні: в Серединному світі жінки вдягались у чорне, йдучи на вечірку чи до театру. Мокру одежу вона повісила на балконі, а сама вмостилась у кріслі, підібгавши ноги. Пекли очі, поболювало горло, але вона нічим не могла собі допомогти. Перш ніж вибиратись звідси, треба було багато чого обміркувати. Незабаром їй доведеться пояснювати усе Люцині...

– Є речі, що не залежать від нас, донечко. Тоді ми почуваємо себе, як листя, котре зірвав вітер і жене світ за очі. Але потім нам треба згадати, що ми не листя, а люди, і що ніхто не сміє нас кидати на поталу вітрові... Мені здається, що я вже зупинилась.

Олімпія почала ходити кімнатою, щоб висохло волосся. Якимось дивом воно відросло за ніч і вже сягало плечей. Жінка знайшла ганчірку й протерла дзеркало. У його глибині відбивалось сонце, що сходило, але там знайшлося місце й для неї. Олімпія належала до людей, які побоюються дзеркал, вважаючи їх небезпечними. У казках дзеркала завжди служать злим силам, а в житті – правді, що часом буває жорстокою. Дзеркала це двері до іншого світу, а буває, вони показують майбутнє. Олімпія була вже дорослою, але це нічого не означало. Вона жила в Королівстві й повернулась туди знову. Намагаючись не вдивлятись у бездонну глибину, Олімпія спитала:

– Що ж мені робити далі? Колись я була тут непотрібною, і тепер, повернувшись, мушу розмовляти сама з собою. Здається, що мене тут ніхто не чекає.

Мабуть, це дзеркало не мало стосунку до потойбічних сил, бо й далі показувало змучену, не дуже молоду жінку в чорній одежі. Лише сонячне проміння на мить зблиснуло над головою, наче корона. Проте якийсь сенс у її несподіваному поверненні таки мав бути.

30

– Що це? – тицьнув пальцем Імператор у бридке зелене місиво, що оточувало перевіз.

– Не знаю, Ваша Імператорська Величносте! – пропищав міністр транспорту. – Воно з'явилось раптово...

«Вульцібулюс завжди знаходить відповідь», – майнуло в голові Імператора, й він грізно вимовив:

– Куди ви мене привезли?!

Сановники позадкували, а оскільки відступати не було куди, випхали поперед себе придворного медика Арсихита, маленького горбаня, який не мав щастя воювати і через те до нього завжди ставились із підкресленою погордою. До того ж він був надто хорошим лікарем, аби його страчувати за дрібницю.

Арсихит подумав і відповів:

– М-м... боюсь, тут не знайти раціонального пояснення... Це – чари. Я насмілююсь просити Вашу Імператорську Величність не дихати цим згубним повітрям.

– Тоді мені взагалі не буде чим дихати! Чорти б узяли того Вульцибулюса! – не знати чому згадав Імператор залишеного в столиці Головного Мага.

Він наказав вкинути в зелене місиво за бортом одного з кухарчуків, якого, здається, ця пригода дуже розважила. Не з люті, а задля невеличкого експерименту. Той тільки булькнув, назавжди зникнувши з очей. Якби погляди усього почту Імператора не були прикуті до болота, що почало заростати повзучими рослинами, може б, хтось і помітив, як хлопчину віднесло течією до берега далеко звідси. Він щасливо вибрався і більше ніколи не потрапляв на очі тим, хто його знав.

Імператор наказав кинути в болото кілька гранат, але усіх лише забризкало багнюкою, а перевіз так і не зрушив із місця. Туман, за яким ховалось Королівство, не зникав. Послали туди сигнали, на цей раз порятунку, проте, либонь, туман глушив радіохвилі. Почт Імператора тремтів, бо старий поволі починав скаженіти. У Королівстві не застосовували магії. Магія була суттю Королівства. Крутиголовці не могли цього знати. А Головний Маг волів не стримувати бажання Імператора обійняти й притулити до грудей осиротілий народ Королівства. Не питайте мене, у чому річ, бо і я теж не знаю. Навіть якщо на Землі вдасться пояснити усі таємниці, залишиться одна – таємниця Королівства. Цікаво, як же інші крутиголовці зі злими намірами усе-таки потрапляли до Королівства і встигли накоїти там багато лиха, а Імператора щось не впускало? Мабуть, усе залежить від часу. Ще три дні тому він міг перетнути кордон, а сьогодні – ні. І від події, напевно, теж залежить. Одна подія може зробити неможливою іншу подію. Народження метелика здатне зупинити війну, а колючка, що зненацька вп'ялася в ногу, врятувати літак від падіння. Усе це діється задля рівноваги у Всесвіті, просто дрібні події для нас непомітні, і ми шукаємо поважніших причин деінде. У Королівстві про це знали, хоча й там не все зауважували вчасно. А от у Серединному світі такий погляд лише висміяли б, бо там люди схильні вважати розум єдиним інструментом, здатним щось пояснити. «Повінь починається з того, що впала зайва краплина дощу», – кажуть у Королівстві. Отже, Імператорові не пощастило.

31

Дзеркало виявилось звичайним, однак того ранку у Вежі все ж трапилась дивна річ. У ляду, що вела вниз, щось постукало.

– Прошу! – сказала Олімпія, що трохи собі задрімала, а може, вже від температури починала марити. Зрештою, у Королівстві їй не було чого боятись. Адже вона нічого не знала про останні події. Газети звідти не доходили, та й по телевізору не показували репортажів. Серединний світ увесь змовився, щоб про Королівство нічого не знали, а можливо, Королівство само того хотіло. Олімпія обіцяла мовчати, й тому мовчала, приховуючи правду навіть від рідної дитини. Вважала це розумним рішенням, однак, буває, брак інформації може призвести до немудрих вчинків.

Стукіт повторився. Тоді Олімпія встала й підняла ляду. Прямо в очі їй метнулось щось біле й шелестюче, боляче вдарило по носі. Олімпія зойкнула й відвернулася. Потім все-таки глянула на мару, якої від несподіванки не встигла злякатися. На підлозі лежала книжка. Взагалі, книжки не літають, але від «Енциклопедії Королівства» можна всього сподіватися. Принаймні, Люцина добре це затямила. Власне, сама книжка не здолала б стільки сходинок угору, але в ній мешкали дуже рухливі гноми. Олімпія обережно підняла книжку, обтерла від пилюки, а тоді розгорнула й побачила екслібрис свого батька – пір'їну в овалі. Не було жодних сумнівів, що книжка прибула сюди з Серединного світу.

– От і добре! – сказала вона. – Тільки не треба на мене кидатись, чуєте?

Олімпія сіла в крісло з високою спинкою, призначене для акторки, яка вдавала з себе горду дружину короля раз на рік, восени. Гноми вишикувались перед нею, вклонились і сказали хором:

– Доброго ранку, королево!

Не важливо, що відчула Олімпія, почувши це вітання. Але вона була особою рішучою і наказала усе пояснити. Найстарший гном сів їй на плече, щоб краще було чути, й почав розповідати те, що ми вже знаємо, а вона не знала. Олімпія більше плакала, ніж сміялась, бо навпаки буває лише в казках для маленьких дітей, а наше життя мало нагадує казку. Принаймні, щасливий кінець дається йому зовсім нелегко.

32

То було справжнісіньке божевілля – їхати краденою машиною через всеньке місто невідомо куди. Люцина час від часу стріпувала волоссям і щипала себе за руку, бо усе здавалось їй сном, ще більше, ніж досі. Вона так уже віддалилась від Серединного світу, наче ніколи там не жила, а тільки від когось тікала чи шукала щось дуже потрібне. Тільки при згадці про маму серце завмирало від жалю. Тигрисик казав, що мама її знайде, й дівчинка намагалась у це вірити, бо що мала робити? Зрештою, її мама давала собі раду в житті, як зауважила колись бабуся. Інші мами, може, й дають раду краще, але ж вони не читають книжок.

І тут Люцині спало на думку, що мамі більше, ніж двадцять один рік, і вона вже встигла прочитати книжки про Королівство, замкнені в шафі. Аж зітхнула полегшено, а це було непросто, бо її затиснуло між двома тиграми, по яких стрибав Фелікс, зазираючи до кабіни й даючи Мортіусу всілякі корисні поради. Він просто розривався між почуттям та обов'язком (Люцина була обов'язком). Змалечку кіт відзначався неймовірною допитливістю, досліджуючи вміст вазонків, шухляд і шкатулок.

Перед Люциною постало питання: звідки в них удома взялися книжки з іншого світу, читати які можна лише дорослим? Невже дорослі вміють берегти таємниці краще, ніж діти? Це – неправда. Коли даєш слово мовчати, то мовчи. Бабуся називала такі слова-обіцянки золотими. Тобто їх треба особливо цінувати. В їхньому домі всі знали про Королівство, але мовчали, бо не довіряли Люцині. Ось чому з нею це трапилося: весь час доводиться кудись тікати, ховатися, переживати... «Недобре зі мною вчинили», – думала дівчинка, навіть не уявляючи, наскільки нинішня ситуація небезпечна.

Мортіус аж млів від страху: пощо було викрадати чужу машину? Ніби він якийсь крутий. Він навіть не був певний, чи зможе зупинити її. Будуть їздити, доки вистачить бензину. Дороги, якими вони зараз їхали, не були призначені для фургонів: вузькі й горбкуваті. Господи, та на першому ж посту їх зупинять! А потім почнуть стріляти.

Натомість Соня не виявляла ні найменшого страху. Вона прожила ціле життя в Граничному світі, начиталась пригодницьких романів, які завжди щасливо кінчаються і гадає, що так і в житті. Ні, не може бути такого, щоб вона нітрішки не боялась! Правда, Сонин ентузіазм потрохи згасав, але його могло вистачити до світанку. Якби Мортіус був сам, він би спробував увійти в контакт із місцевим населенням, вивідав би все до найменших подробиць, і вже на основі спостережень та отриманої інформації склав би план дій. У такому разі можна сподіватись успіху. А тепер їм доводиться розраховувати лише на шалене везіння.

Мортіус тримав свої думки при собі, тільки скоса позирав на супутницю їхньої авантюри. Вона видалася йому дуже гарною. Що ж станеться з нею, Люциною, Тигрисиком та Іляною, якщо їх захоплять крутиголовці? Якщо вибирати між героїчною смертю й полоном, то краще вибрати життя. Завжди, доки ти живий, можна знайти вихід. А тут ще Фелікс вп'явся пазурами в плече.

– Чого тобі? – невдоволено спитав Мортіус.

– Ми вже два круги зробили. Куди ж ми їдемо?

– Вперед, – простогнав чоловік.

– Так називається кінотеатр чи редакція газети? – шпигонув Фелікс, лоскочучи потилицю водія вусами.

Мортіус почервонів. Він не хотів, щоб його принижували в очах дами. І це допомогло йому прийняти остаточне рішення:

– Вперед – до друкарні. А ти, малий, лізь у кузов, щоб випадково не спіймав кулю. Ти чуєш чи ні?!

– Так би зразу сказали! – буркнув Фелікс. – Піду розповім нашим...

Мортіус знав тигрів, але не знав котів. Здебільшого, буває навпаки. Він міг тільки подивуватись словниковому запасу Фелікса, який, не вміючи читати й писати, розмовляв як письменник або вчений. Цікаво, чи й собаки такі здібні до мов. Зрештою, цей кіт виховувався в інтелігентній сім'ї. На вулиці він навчився б тільки лаятися. Але компліменту Феліксові репортер не хотів поки що казати.

Соня схилилась над дорожньою картою.

– Ось, знайшла! Королівська Друкарня. Треба виїхати на Каштанову вулицю, а тоді вліво...

– Треба спочатку звернути на вулицю Дивовижну.

– Якісь назви нецікаві. Невже в Королівстві не було ні полководців, ні полеглих героїв?

Мортіус подумав: «Може, нашими іменами назвуть колись вулиці в новому мікрорайоні, на зразок Сихова?» Люди з Серединного світу люблять мріяти про такі речі. Це не конче мусить бути марнославство, просто приємно відчути, що тебе не забувають. Іменами багатіїв не називають вулиці, де в будинках поламані вхідні двері, ліфти обписані нецензурними висловами і треба тикати пальцем не в кнопку, а в якусь дірку...

Наступна вулиця свідчила, що вони десь поблизу центру. Була широкою й рівною. На такій дорозі приємно вести машину, особливо коли ні попереду, ні позаду не видно інших транспортних засобів. Здається, попереду мигнуло червоне світло. От і світлофор. Він знає, що їхати треба тільки на зелене світло. Хоча й невідомо, які правила дорожнього руху в Королівстві...

– Крутиголовці! Два фургони! – перервала його міркування Соня.

«Ну, все! – запанікував Мортіус. – Почалося... Що ж його придумати?»

Зупинятися не можна, і не зупинятися так само. Почнуть стріляти, а в фургоні діти. Мортіус, не тямлячи себе, звернув до бічної вулички. Може, це зробила сама машина: не захотіла, щоб кулі потрапили у шини чи у бак з бензином? Втім, треба було подумати.

– Що таке? – вигулькнув Фелікс. – Бензин скінчився?

– Придумала! Придумала!

Соня вчепилась за Мортіуса обома руками. Він втратив рівновагу й ударився головою об бічне скло.

– Треба їх здивувати, вразити, ошелешити, приголомшити! – і пояснила свій план.

– Геніально! – вигукнув Мортіус. – Як помирати, то з музикою! – Трохи в його словах було іронії, але захоплення, мабуть, більше.

– А ти класно водиш автомобіль! – похвалила Соня, коли, розвертаючись, Мортіус збив урну для сміття, і та аж перелетіла на протилежний бік вулиці. – Може, перейдемо на ти?

– Давай! У нас на роботі всі кажуть одне одному «ти».

Вогонь відваги, що геть було потонув у попелі, знову спалахнув у Мортіусі. Він ніколи не зустрічав таких приємних жінок.

– Слухайте уважно! – сказав він, заглядаючи до фургона. – Коли я посигналю, ви кричіть щодуху, співайте, галасуйте, нявкайте. Коли перестану – мовчіть. Зрозуміли?

– Так! – відповіла Люцина. – Я заспіваю свою улюблену пісню «Океану Ельзи».

Мортіус розігнав машину, й вона мужньо помчала назустріч долі. Метрів за двісті він натиснув на сигнал. Якщо це не розбудило мешканців довколишніх кварталів, то рев обох тигрів безумовно. Соня вихопила білу хусточку й щосили нею розмахувала з вікна. Пісні Люцини, може, й не було добре чути, зате вона співала дуже щиро:

Мортіус ледве не оглух. Він теж щось кричав, сам не пам'ятає що, і так захопився, що ледве не проминув потрібну вулицю.

– Годі! – сказала Соня. – Перестань сигналити!

Від тиші задзвеніло у вухах.

Мортіус витер зіпріле чоло:

– Здається, вдалося! Тобі би, Соню, командувати військом, хоча й не жіноча це справа...

– І не чоловіча! – відрізала Соня.

– Якби в Королівстві було нормальне військо, то на кожному перехресті не стояли б солдати чужої держави, а нам, іноземцям, не довелося б піднімати народ на захист їхньої Вітчизни!

– Що-що? – не второпала Соня.

– Нічого... – зітхнув колишній репортер. – Я ніколи не тримав у руках гвинтівки і нікого не вбивав, але зброя в мене є...

– Покажіть! – зацікавився Фелікс.

– Спершу знайдемо друкарню.

– Цікаво, навіщо ми так репетували? – задумливо мовила Люцина.

– Щоб нас почули, – відповів Тигрисик. – Я й не думав, що в мене такий чудовий голос! Мортіус завжди просив мене мовчати.

33

І цього разу їм пощастило. Правда, друкарня виявилась замкненою, але коли йдеться про порятунок Королівства, це не перешкода. Зрештою, одне вікно світилося. Мортіус зупинив машину просто перед головним входом.

– Тут, напевно, лише сторож.

Мортіус відкрив дверцята.

– Постривай, – спинила його Соня. – Ми достеменно не знаємо, хто там. Треба заїхати за дім, бо машина приверне увагу крутиголовців.

Такий уже був Мортіус – неуважний до дрібниць. Хоча його можна зрозуміти. Він же досі не викрадав автомобілів.

Люцина вийшла з фургона похитуючись. Нелегко витримати поруч із собою стільки децибелів. Потім вона згадувала, що мала відчуття, ніби побувала на рок-концерті.

– Ви що, газету збираєтесь випускати? – спитала дівчинка, побачивши вивіску.

– На це, на жаль, немає часу. У нас дуже мало часу!

Мортіус щосили загримав у двері. Як правило, в його місті сторожами працюють глухуваті підозріливі дідусі, яким не хочеться спати вночі. Але Мортіус знав, як до них підійти. Щоправда, ні з ким не ділився своїм секретом. А ну ж ним скористаються грабіжники крамниць чи складів! Однак нашого репортера чекало розчарування: сторожем виявився хлопець років чотирнадцяти. Він визирнув у віконечко, побачив Мортіуса й заявив:

– Не буду нікому відчиняти! Приходьте вранці.

– У нас немає часу! – обурилась Соня. – І ми – не крутиголовці.

– Я – теж. Дуже приємно! До побачення!

– Справа державної ваги! Іменем короля, відчиняй!

– Наш король помер.

– Знаю, знаю! Ви хочете бути підданими Імперії? Якщо ні, то відчини. До речі, не лякайся: з нами два тигри.

– І кіт, – вставив Фелікс.

Тигри і кіт не могли не зацікавити впертого хлопчиська. Він повідмикав усі замки й виглянув.

– Цікаво! – присвиснув він. – Але й товариство!

Мортіус сухо мовив:

– Нам потрібен комп'ютер і друкарський пристрій.

– А гвинтівку де взяли?

– Не твоє діло! – розсердилась Люцина. – Ми вкрали ще й машину, отам вона – на задньому дворі.

– Вона каже правду, – озвався Тигрисик. – Ти чув як ми кричали? Як у джунглях...

– Нічого я не чув. А ти що, вмієш розмовляти?

– Ми всі вміємо розмовляти! – з притиском мовила Соня. – Пусти нас досередини, тоді й поговоримо...

– Та заходьте вже... Тільки не поламайте чого.

Мортіус був трохи здивований. У них друкарні працювали вдень і вночі, друкуючи всяку всячину: від рекламних буклетів до журналів.

– У вас що, газети не виходять? Стільки подій...

Мортіус жадібно вдихав запах паперу й друкарської фарби. Друкарня була зовсім маленька, що його здивувало.

– Друкарня зачинена через траур.

– Як же люди дізнаються про новини?

– Для чого тоді телебачення й радіо?

Мортіус відвів хлопця вбік і став пояснювати причину їхнього візиту. Бо коли усі говорять разом, це довго. Хлопця звали Роланд, і довго він не роздумував. Ідея йому сподобалась, хоча довіри до Серединного світу він не мав. Надто ексцентричними були вчинки прибульців. Зрештою, Мортіус мав палке серце і щиро хотів допомогти громадянам Королівства. Таким людям тут вірили.

Роланд махнув рукою:

– Диктуйте текст! Я наберу! А ви – нічого не чіпайте...

Ніби малі діти прийшли на екскурсію. До речі, друкарні в Серединному світі були набагато досконаліші з технічного боку.

Люцина одразу здогадалась про наміри Мортіуса, бо вони мешкали обоє в одному місті, де під час виборів усі паркани обклеювали агітаційними плакатами з портретами кандидатів. Звідки люди б інакше довідалися, які вони хороші й скільки корисного можуть зробити? Навіть Люцині, яка ще не мала права обирати, на вулиці вручали брошури й листівки, просили передати батькам. Мама дякувала і складала все на купу в передпокої, бурмочучи собі під ніс: «Скільки гарних книжок можна було б видрукувати на цьому папері! Даремно тільки марнується!» Однак Люцина мала власну думку з цього приводу. Цікаво все ж дізнатися, що в їхньому місті живуть такі люди, що вони роблять, про що думають. Люцина з мамою жили дуже самотньо: дуже рідко ходили до когось у гості й так само до них майже ніхто не заходив. Навіть родичів не мали. Мама, щоправда, якось сказала: «У нас є родичі, але дуже далеко. Ми зустрінемось із ними, коли настане час».

«Який час?»

«Особливий», – відповіла мама.

Дивно, хіба час буває особливим? Щось трапляється вчасно або невчасно, от і все. У Серединному світі не відбувалося нічого, вартого уваги. Та відколи Люцина покинула його, одразу віднайшла друзів, і тепер не уявляла, як зможе з ними розлучитися, бо почувала себе в Королівстві, наче вдома. Їй навіть не було страшно крутиголовців і темряви незнайомого міста. Вона розмовляла з Тигрисиком, Сиволапом і Феліксом, і це зовсім її не дивувало. Пора вже порозумітися людям із тваринами. Вони зможуть одне одному щось порадити чи допомогти.

Проте було щось таке... Наче вона його знала й забула. Іноді воно було зовсім близько, але наштовхувалось на перепону й зникало. Так буває, коли намагаєшся пригадати сон. Але це було більше, ніж сон.

Зараз Люцина з Сонею стояли за плечима Роланда, пальці якого спритно бігали по клавішах. Соня не витримала:

– Ну, а потім що?

– Розмножимо і наклеїмо на будинках, повкидаємо до поштових скриньок, порозкладаємо на лавках у парку, повісимо на шворках для білизни... – пояснив Мортіус. – Люди встануть і дізнаються що до чого...

– Круто! – похвалив Роланд. – У нас такого ще не було.

– Як вважаєш, можна зробити три тисячі примірників?

– Запросто! Можна й п'ять. Я вмію. Не раз підміняю когось, хто не має змоги вийти на роботу.

– Чудово! Але чи встигнемо ми до ранку все розповсюдити? Нам ще треба дещо зробити...

– Я можу покликати знайомих. Закінчимо, сяду на телефон.

– Здається, у вас не дуже розвинені ЗМІ.

– А що це таке? – спитав хлопець.

– Перепрошую! ЗМІ – це Засоби Масової Інформації. Ну, преса, телебачення, радіо... Вони повідомляють про різні події й оцінюють їх. Здебільшого, доброго нічого не пропонують. На сто газет, можливо, знайдеться зо дві, що пишуть правду. А про телебачення й мови нема. Хвилина там дуже дорого коштує...

– Щось ми таке вчили в школі...

– Через те люди в нас навчилися читати між рядків. Мислячі, звісно. Решта читає хіба світську та кримінальну хроніку. Я теж... любив вигадати, щоб було страшніше. Але про привидів мусить бути написано страшно.

– Я теж люблю історії про привидів! – зізнався Роланд.

Тигриця Іляна прислухалася до розмови. Вона не переставала дивуватися, як це у людей не болять язики від балачок. Можна сказати все поглядом. Майже все. Кольорові миші бігали по Тигрисику, і він з того дуже тішився. Фелікс тільки відводив очі. Він боявся відійти, хоча й був голодний. Про нього могли забути й зачинити самого. Іноді коти воліють, щоб їх не помічали, але терпіти не можуть, коли про них забувають. Отак виглядало усе товариство. Справжня ідилія. Однак попереду був дуже неспокійний день. Сьогодні мала вирішитися доля Королівства. Якщо завтра люди не дізнаються, що принц Серпень повернувся, що він живий, станеться щось дуже жахливе. Так вважав Мортіус, засновуючись на історії Серединного світу.

Громадяни Королівства теж відчували тривогу. Дехто зовсім не спав цієї ночі. Проте то були зовсім інші люди. Вони не сприймали усе так, як Мортіус. Королівство – це не лише народ, який населяє його. Королівство – це кожна людина. Що б не трапилося, але доки живе хоч один громадянин, доти існує Королівство. Мортіус не зміг би поки що цього зрозуміти. Він продовжував впроваджувати власні плани. У цих планах мали бути присутні Марко і Серпень, він не знав, що з ними трапилося, і де їх шукати. Можна зателефонувати Онисеві додому. Але телефон напевно прослуховують крутиголовці! Це – небезпечно. І часу вони не мають, щоб повернутися назад. А раптом там засідка? А раптом хлопців захопили в полон і треба їх визволяти.

– План змінився! – проголосив Мортіус. – Після того, як розкидаємо листівки, поїдемо... Ні, я нічого поки що вам не казатиму!

Дивно, але ніхто не сперечався. Узявши мішки з листівками й банки з клеєм, товариство сіло в машину.

34

Коли Марко, заплутуючи по-лисячому сліди, під'їхав до будинку Онися, то побачив, що пташки випурхнули з гніздечка, а в домі побували крутиголовці. Непрохані гості наносили піску в кімнати, пошматували з десяток книжок і, певно, щось прихопили з собою. Подивившись на безлад, втомлений хлопець просто сів на кухні чекати повернення втікачів. Про таємний сховок знали лише Онисьо й песик Серденько. Маркові навіть на думку не спадало, що друзів могли захопити в полон. Тоді б він застав розвалений будинок.

Хлопець не хотів зараз ні рухатись, ні розмовляти. Помалу до нього почала доходити звістка про смерть батька, бо досі все було, наче уві сні. Коли сьогодні вранці він був у себе вдома, то не відчув там смерті. Тато ще жив, і вони могли б зустрітися, якби вдалося змістити час. Сталося це напевно тоді, коли розбилася магічна куля, й осколки увійшли під землю. Він подумав насамперед про Серпня, але з ним було все гаразд. Отже, куля розбилася тієї миті, коли тато упав, стікаючи кров'ю...

Пізніше Марко витягнув подаровану кулю й поклав перед собою на стіл. Вона була прозора, як повітря, і нічого не відбивала в собі, не мала жодних магічних властивостей. Магія це довга й важка праця. Він не знехтує подарунком і буде приручати кулю. Усюди носити її з собою, щоб вона наповнилась життям, берегти від світла й чужих очей. На це піде десь зо три місяці. Ще недавно він не хотів цього. Усі довкола жили без магії, а для нього вона була завжди святом, повним несподіванок. Марко не хотів розлучатися з дитинством, щоб стати Головним Архіваріусом. Він вдався, очевидно, у матір, веселу й непосидющу. А магія – то було чекання на диво, яке звичайне життя, на його думку, не могло подарувати. Почалось усе ось із чого...

...Одного разу на день народження Марка тато запросив фокусника. Той дихав вогнем, витягував із вуха кроликів, а з носа курчат, а потім за помахом чарівної палички з неба сипались квіти й цукерки. Діти дуже тішились із того. Та вистава закінчилась, і ніхто не знав, що було далі.

Марко забіг у дім і побачив, як чарівник у ванній кімнаті здіймає гостроверху темно-синю шапку із золотими зірками, відклеює довгу сиву бороду. Марко був тоді зовсім малий, і тому зазнав глибокого розчарування. Він думав, що це насправді. Фокусник побачив його в дзеркалі й, не повертаючи голови, сказав:

– То була гра, хлопче, але, якщо тобі цього замало, можу показати тобі дещо інше. Почекай, я переодягнуся...

Через кілька хвилин той вийшов у звичайній одежі – невисокий лисуватий чоловік. Навіть очі його змінились: із чорних стали сірими. Він взяв Марка за руку і відвів просто до його кімнати, наче знав, де вона, хоч був тут уперше. Тоді вийняв із кишені щось кругле, замотане в зелену шовкову хустку. То була прозора скляна куля, завбільшки з яблуко. Чоловік наказав дивитися в неї, не відводячи очей. Куля раптом помутніла, ніби наповнилась димом. Потім дим почав осідати, і Марко побачив будинки, а поміж них дрібнесенькі постаті людей.

– Це – твоє майбутнє, – почув він голос. То не був голос фокусника, а чийсь зовсім незнайомий.

Бачив він дорослих, але не нікого не впізнав, надто маленькі були постаті. Із усього він запам'ятав двох птахів, білого й чорного, які билися між собою. Він так боявся, що вони покалічаться, що вхопив кулю обома руками й притиснув до себе. Вона виявилась дуже важкою й холодною.

– Годі, хлопче, а то ще зіпсуєш мені кулю. Вона мені дорого коштувала... Бачу, в тебе є хист. Не кожен здатний бачити в ній картини. Мені не слід було це робити, бо ти ще надто малий, але сьогоднішнє розчарування могло зіпсувати тобі ціле життя. Не розповідай нікому, добре?

Марко кивнув. Він не прохопився жодним словом ні перед тим, ні після того. І більше ніколи не зустрічав фокусника, який носив із собою магічну кулю. Певно, той чоловік був мандрівним фокусником і ніде довго не затримувався. Та й чи впізнав би його Марко тепер... Але зустріч із магічною кулею не зіпсувала йому життя, але повернула у зовсім інший бік. Магії він навчався сам. Звісно, книжки не зроблять нікого чарівником, але поступово хлопець почав помічати речі, яких не вдавалося помітити іншим, наприклад, зв'язок між польотом бджоли і грою у волейбол. Він навчився розпізнавати деякі прийоми чорних магів, які приїжджали сюди з Імперії, а також тлумачити сни. Дитяче захоплення з часом слабшало, але самі обставини змушували його повертатись до нехитрих чарів, яких він навчився самотужки, не маючи наставника. Хоча він ніколи не забував слів, вичитаних у передмові до однієї чаклунської книжки: «Пам'ятай! Даючи силу, чари забирають час твого життя».

35

Без допомоги хлопців та дівчат, яких побудив Роланд, напевно, не вдалося б так швидко розповсюдити листівки в столиці. І ще в такий час, коли до нестями хочеться спати навіть вартовим. Перед очима постають химерні видіння: величезний білий тигр задивляється на афішу кінотеатру, тигр, але вже смугастий, перестрибує через двометрову огорожу, тримаючи в зубах папірець, і таке інше. Був би тут Марко, видовище виглядало би ще більш вражаючим. Перш ніж крутиголовець встигав роззявити рота й підняти тривогу, згори падали папірці. Він чув дотик, обертався, а тим часом у чобіт йому встромляли скручений у трубку аркушик. Причувалися голоси, підозрілий котячий нявкіт, і після кожного порушення порядку з'являлися на парканах листки паперу з написами. Неписьменних імперських вояків турбували не папірці, бо вони ж не знали змісту написаного, а те, як вони з'являлися: по місту нахабно вешталися тигри і невидимці.

Для Мортіуса та його команди перший етап розповсюдження інформації завершився. Починало світати, але треба було зробити ще одну справу. Вони скористались машиною, аби під'їхати до Центральної телефонної станції.

– Ого, скільки машин! – вигукнув Фелікс.

– Вибирай, яка до вподоби, – невесело пожартував Мортіус.

– Цікаво, що з нами зроблять, коли впіймають? – меланхолійно вимовила Соня. – Одразу вб'ють чи спершу допитають?

Добре, що Люцина цього не почула, але Тигрисик, що мав чудовий слух, зашипів.

– Тихо! – наказала йому мати. – Мовчи, бо почують!

Мортіус намагався якомога тихше припаркуватися до машин, але таки одну зачепив. На щастя, у ній нікого не було.

– Мені треба подумати, – сказав він, витираючи з чола холодний піт.

– Куди ти нас привіз? – поцікавилась Соня. – У лігво ворога?

– Це ще не лігво. Тут лише підслуховують телефонні розмови в столиці.

– Хто?

– Та ж крутиголовці! Вивчають таким чином громадську думку.

– Скажи нормально. Ну, будь ласка...

– Підслуховують розмови й дізнаються раптом, що принц спокійнісінько сидить у домі Онися. Це я для прикладу. Можна вивідати також державні таємниці й використати їх проти Королівства...

– Дурниці! – категорично сказала Соня. – Зараз це вже не має сенсу. Люди давно знають, що їх підслуховують.

– Ти так вважаєш?

– Звісно! Ми можемо подзвонити Онисеві й передати, що племінниця видужала і незабаром приїде погостювати. Десь через... місяць.

– Яка племінниця? – не второпав Мортіус.

– Люцина. Я так, для прикладу. Ти ж не збираєшся руйнувати станцію? Хто її потім відремонтує?

– Власне, я нічого не тямлю в телефонах, – почухав потилицю Мортіус. – Але перерізати якісь там дроти...

– Ти бачиш, яка тут охорона? Ми ж не підемо до крутиголовців із голими руками. Дались тобі ці телефони... Подзвонимо до Онися з будь-якого таксофона, тільки подалі від цього місця.

– А номер?

– 28-67-72-961 – випалила одним духом Соня.

– Як ти запам'ятала?!

– А в мене на руці написано.

– Феліксе! – покликав Мортіус.

– Що? Піти у розвідку?

– Поки що ні. Спитайся в Люцини, чи хоче вона стати телезіркою.

– Ким-ким?

– Ми їдемо на телебачення! Вперед!

«Як мені це набридло, – подумав кіт. – Ні поїсти, ні поспати! Я був у Львові принцом, а тепер казна-що. Здається, скоро примусять ходити на задніх лапах і носити капелюха!»

Мортіус не міг так легко розлучитися з думкою про терор. Він вирішив обов'язково де-небудь зупинитися й передзвонити на телефонну станцію. Сказати, що там підкладена бомба з годинниковим механізмом. Ото буде переполох! Як бачите, колишній репортер вважав слово найефективнішою зброєю на світі й продовжував досі так вважати. І цілком можливо, що йому вдалося б внести розлад у систему підслуховування крутиголовців, якби виїжджаючи він не зачепив джип зліва. Цього разу там хтось був. Спочатку почулася лайка, а потім услід завищала сирена.

– За нами погоня! – кіт вчепився пазурами в плече Мортіуса, може, ненавмисне. Проте, ніде правди діти, Мортіус не вмів водити машину. Бідолаха зойкнув:

– Перестань! Що ти робиш?!

«Знову тікаємо», – подумала Люцина, виринувши з солодкої дрімоти.

Більше того, їхня втеча супроводжувалася стріляниною, як у справжньому бойовику. Тільки в фільмах водії – майстри своєї справи. «Що ж воно буде, що ж воно буде!» – стукало серце Мортіуса. Куля розбила одне дзеркальце, яке давало змогу бачити правий бік дороги. Уже не один джип гнався за ними, а цілих три, нашпигованих озброєними крутиголовцями. Мортіус подумав приречено, що в їхньому фургоні тільки картоплю возити.

– Не зупиняйся! Звертай вправо, де парк! – кричала Соня, ледь не вириваючи кермо в нього з рук. Якби вони вигадали бодай хвилину, то змогли б вистрибнути з машини і десь сховатись.

Уже розвиднялось, але туман ще не опустився.

– Лягайте на підлогу! – гукнула Соня й згребла кота, що тільки смикав вухами, коли повз фургон пролітала чергова куля. Вона запхала Фелікса під сидіння й просичала: «Сиди там, бо задушу!»

Вона показала Мортіусу на кущі, які не могли завдати великої шкоди фургону. Якби ж Соня знала, що за кущами була глибока улоговина, а в ній – озерце. Коли вони ще летіли вниз, тигриця зуміла вибити дверці й випхати Тигрисика з Люциною. Мортіус, Соня і Фелікс залишились у кабіні. Машина почала тонути посеред озера.

«Люк!» – згадала Соня й закричала:

– Відчини, ради Бога, люк угорі!

Невідомо, коли вона встигла його помітити, але це врятувало їм трьом життя. Тигриця з Тигрисиком уже пливли на порятунок. Це вперше їм довелось пливти на тиграх. Зазвичай люди не довіряють хижакам з родини котячих аж настільки. Мортіуса й Соню трохи намочило, а Люцина була геть мокра, бо впала коло самого берега. Їй довелося добиратися самотужки. Вона замахала руками:

– Сюди! Тут можна сховатися!

Погоня наближалась. Усі встигли сховатись у кущах під високим берегом і мали надію, що згори їх не побачать.

– Тихо! – нагадав Мортіус.

Він починав усвідомлювати, що їм вдалось не потонути, але все ще існує загроза бути застреленими. І то де – у найкращому зі світів, Королівстві. Ставок був глибокий, машина поволі занурювалась у воду, а над головами втікачів лунали збуджені голоси крутиголовців. Вони навіть стрельнули кілька разів у воду, сподіваючись, що хтось випливе. Але ніхто не збирався випливати, бо нікого в озері не було. Нарешті крутиголовці від'їхали, можливо, за допомогою.

– Вони думають, що ми потонули! – хихикнула Соня.

– Як це ми опинились у воді? – поцікавився Фелікс. Як багато котів, він ненавидів усе мокре, крім молока. Лише раз у житті Люцина з мамою відважились його покупати. Усі троє назавжди запам'ятали цю болісну процедуру.

Мортіус неохоче сказав:

– Ми злетіли з гори і втрапили в озеро...

– Не пам'ятаю, щоб я літав!

– Усе скінчилось добре.

– Іляно, ти врятувала нам життя! – зітхнула Люцина. – Ходи до мене, котику! Ти весь мокрий, мій маленький...

Сама вона була ще мокріша й посиніла від холоду.

Тільки тиграм було байдуже. Вони тішились, що нарешті позбулись фургона. І відчули голод.

– Феліксе, ходи половимо мишей! – запропонував Тигрисик, але кіт рішуче відмовився.

Тільки кольорові миші дивом залишились сухими. Вони сиділи на торбинці й завзято вмивались. Соня вскубнула їм кілька квіточок на сніданок. Тут же лежало яйце, яке знову не розбилось. Мортіус позіхнув:

– Оце б зараз яєчню з салом!

Іляна сказала:

– P-p-p!..

– Я не про це яйце, а взагалі... – зрозумів без перекладача Мортіус. – Воно наче й не куряче. Звідки воно?

– Я знайшла його в Граничному світі, – пояснила Люцина. – Це дуже міцне яйце. Я вже не витримую, а йому хоч би що!..

– Нічого, усе це коли-небудь скінчиться! – втішила її Соня. – Ходімо, викрутимо нашу одежу, а там сонечко пригріє. Хоча...

Вона глянула на небо, вкрите хмарами. Вітер гнав їх через усе Королівство.

– Життя прекрасне! – раптом сказав Мортіус. – У мене таке відчуття, ніби щойно народився...

36

Нарешті з'явився песик Серденько, мокрий від роси. Побачивши Марка, він жалібно заскавулів.

– Ти відвів їх до Притулку? – спитав хлопець.

Песик опустив голову.

– Ні? А де ж вони?

Серденько ткнувся мокрим носом у коліна. Марко погладив його.

– Я так і знав! Не можна лишати їх із Мортіусом! Але добре, що Люцина прокинулась... Ти знаєш, тут побували крутиголовці?

Песик загарчав.

– Ось бачиш, ми чудово розуміємо один одного. Ти не мусиш розмовляти по-людськи, а я по-собачому. Давай я тебе погодую і підемо їх шукати. Сподіваюсь, вони не потрапили до засідки... Ти знаєш, що тепер я за них відповідаю? Така моя доля... Хотів бути чарівником, а мушу... Втім, одне іншому не заважає...

У садку вітер шелестів листям. Збиралось на дощ. Марко вдягнув легеньку куртку з каптуром, поклав до кишені той пакуночок із ліками, що дав аптекар, додав туди пляшечку йоду і згорток бинтів. Та ще дещо зі свого магічного арсеналу. Усього він не міг передбачити, але уявив собі, у яку халепу могла втрапити уся компанія, так, наче дивився в магічну кулю. Допоміг йому зіжмаканий папірець, що валявся біля кошика зі сміттям.

Песик довів його до того місця, звідки почалась божевільна поїздка автомобілем. У канаві Марко знайшов порізану мотузку й заслинену носову хустинку. Слідів було багато, але не боротьби, а так, ніби тут сперечалися.

– Вони поїхали самі?

Песик гавкнув. Марко замислився і ще раз уважно придивився до кущів. Якби його друзів захопили в полон, тут було б повно жмутів шерсті й клаптів одежі.

– Усе гаразд! – сказав він песику. – Біжи додому, чекай Онися, а я спробую їх розшукати.

Мудрий Серденько лизнув хлопця в щоку й побіг назад. А Марко рушив по слідах машини, напевно, вантажівки, бо в неї були широкі й важкі колеса. Впало кілька рідких крапель. Ініціатором поїздки був, безперечно, Мортіус. Але Люцина, Соня... Не встиг він пройти й кілометра, як зауважив на дорозі й у кущах аркушики однакового розміру. Папір у Королівстві шанували, бо на ньому друкували книжки. Тут теж щось було надруковано. Марко підібрав папірець і прочитав:

ГРОМАДЯНИ КОРОЛІВСТВА!

ПРИНЦ АВГУСТ ПОВЕРНУВСЯ!

ВІТАЙТЕ ЙОГО!

– Цікаво, – сказав Марко і взяв інший аркуш.

НЕ ВІДДАМО КОРОЛІВСТВА КРУТИГОЛОВЦЯМ! МИ В СЕБЕ ВДОМА, А ВОНИ НЕХАЙ ЗАБИРАЮТЬСЯ ГЕТЬ!

Ще на одному було написано:

ЧЕСТЬ КОРОЛІВСТВА В ТВОЇХ РУКАХ!

– Геніально!

Марко сміявся від щирого серця.

ХОЧЕШ ЖИТИ ЩАСЛИВО – БОРОНИ ВЛАСНЕ ЩАСТЯ!

І ще таке:

ПРИНЦ ЩАСЛИВО ВРЯТОВАНИЙ І У БЕЗПЕЦІ!

СЬОГОДНІ ВИ ПОБАЧИТЕ ЙОГО!

СЬОГОДНІ!

І багато чого іншого. Роланд випустив ще додатковий тираж, а вітер розносив зараз листівки по всьому Королівстві. «Не все так погано в Серединному світі, – думав Марко, йдучи вулицями рідного міста. – Старі оточили себе таємницею, але ніщо так не зміцнює дух, як вчасно відкрита таємниця. Цей Мортіус перевернув усе ногами догори...»

37

Ранок приходить не до всіх одразу, а залежно від того, хто коли прокидається. Сплюхи не бачать сходу сонця і через те багато втрачають, бо він дуже гарний. Спочатку озиваються пташки, і це розбиває темряву, як стіну льоху, аж доки краєчок Сонця не вигулькує з-за лісу чи обрію, і небо над ним теж стає золотим. А тоді те золото розтікається поволі по деревах, будинках, воді річок та озер. Та що там говорити... Це треба самому бачити. Найшвидше ранок настає для тих, хто не спав уночі, а цієї ночі в Королівстві не спало дуже багато людей та звірів: Мортіус, Соня, Люцина, Онисьо, Старі (ці загадкові невидимі Старі, що провадили подвійне життя), коти Сиволап і Фелікс, Тигрисик із мамою Іляною, принц Серпень, Марко, песик Серденько, Олімпія, вартові, ще й ті, кому просто не спалося від тривоги – що ж буде з Королівством? Навіть трохи смішно: не буває так, щоб ціла держава з її прапорами, законами, людьми та книгами щезла за якусь мить, нехай не за мить, а за один день... Хай прапори її позриває лиха рука і не знайдеться справжнього короля, це зовсім ще не означає кінець, бо доки Королівство живе бодай у одному серці, воно існує. Отак.

А тепер поглянемо, яка в нас ситуація – у самому Королівстві та на його кордонах. Облишимо поки що Старих із їхніми надто приховуваними таємницями. Вони ж бо люди і можуть помилятись. До речі, саме помилки наймудріших бувають іноді просто безглуздими, хоча мало би бути навпаки. Компанія Мортіуса наразі мокра, голодна й холодна, за винятком кольорових мишей і яйця, котре зовсім не реагує ні на радість, ні на горе та всілякі зовнішні подразники, але, мабуть, дуже сильне, бо не промовило жодного слова, коли навіть звірі не витримали й заговорили, і то як! Ви ж самі чули. Нехай вони поки що обміркують власне становище. Можливо, Марко знайде їх раніше, ніж вони придумають ще якусь акцію протесту проти крутиголовців.

А ми повернемось до особи, на яку нині в Королівстві покладають найбільші надії – на претендента на королівську корону принца Серпня. Його ранок застав саме тоді, коли він наблизився до Чарівного лісу. Знявся вітер, з'явились хмари і навіть впало кілька краплин, але це не завадило йому зупинитись, щоб віддати шану найпрекраснішому з лісів. Серпень, пошкодувавши, що Марко не бачить цієї краси, глибоко вдихнув запашне повітря, яке зцілило не одного хворого душею чи тілом. Одразу якось полегшало на серці й зникла втома. Він сказав Сиволапові, що боровся зі сном, бо зранку коти якраз вкладаються спати:

– Я знав, що так буде! Усе минеться, як тільки ми сюди прибудемо...

– Задля мене ти міг би обрати інший вид транспорту, – зітхнув Сиволап. – Кілька разів ти мене ледь не впустив...

– Вибач, але мені ніхто не запропонував карети.

– Було попросити!

Сиволапа можна зрозуміти, бо коти не пристосовані до їзди на велосипеді, хоча то не він крутив педалі й пильнував за дорогою. Однак, він мусив додати ще щось.

– Король мусить бути вимогливим, інакше втратить авторитет!

– Невже ти думаєш, я тільки й мрію, аби стати королем? – образився хлопець. – Я ще не доріс до цього. Правильно казали.

Він затнувся.

– Хто казав? – зацікавився кіт.

– Хто? Розумні люди!

Серпень зліз із велосипеда, опускаючи кота на холодну, вимощену кольоровими плитками, дорогу.

– Якби я правив Королівством, то проявив би насамперед рішучість. Що то за король, який не може примусити будь-кого замовкнути? Навіть мене...

– Чудова думка! Але навіть якщо я й стану королем, то для людей, а не для котів. Вони ж обрали тебе.

– По правді кажучи, – відказав кіт, – Я почуваю себе королем лише тоді, коли веду власний народ у бій. Твоїй Високості, чи то пак, Величності, потрібен останній бій, який показав би, що ти вартий Королівства.

– Боюсь, ти надто довго був у Серединному світі й тому мариш битвами!

– А ти його проспав!

– Замовкни!!! – визвірився Серпень, то Сиволап аж підстрибнув.

А коли оговтався, то йому вже довелося доганяти принца, який залишив велосипед у кущах, а сам пішов дорогою, що вела до озера. Великі краплі роси блищали на кожній квітці й листочку, а вітер погойдував лише верхівками столітніх дерев. Тишу, яка панувала в Чарівному лісі, не насмілювався порушити ніхто. Кіт біг за хлопцем, злякано озираючись, бо домашні коти звикли повсюди бачити стіни й дах. Від запаху квітів бузини він почав задихатися і врешті сів посеред дороги. Аж тоді Серпень взяв його на руки, й вони рушили далі. Кіт давно вже чув якесь дивне бриніння; нарешті почув його й Серпень. Лице його освітила посмішка. «Перелітки», – подумав він і спинився, вдивляючись у сірувато-зелену гущавину, за якою починалися володіння цих чарівних істот.

Він не міг їх побачити, як би цього не хотів. Перелітки показувались самі в особливих випадках. Серпню чомусь здалось, що це і є особливий випадок, бо починався особливий день. Можливо, сьогодні він покине столицю і подасться в мандри, бо в Академії після усіх подій він більше не зможе вчитися. Світ великий: там вистачить місця для нього і Сиволапа, а можливо, й для Марка. Тут він згадав за Люцину, Мортіуса, Соню... Самі в чужій для них країні. Їм потрібно буде допомогти.

– Що ти собі думаєш? – спитав кіт. – Стоїш, наче вкопаний. Дивись, вони нас кличуть! Хусточками махають...

– Хто?

– Та перелітки ж! Нарешті я їх побачу! Фелікс навіть не вірить, що вони є...

– Вибач, я замислився...

Хлопець відчув, як сильно калатає серце, і ноги наче не його. Кущі перед ними розгорнули дві невидимі руки, а слідом розгорнулася трава, утворивши стежку.

– Я ж кажу: кличуть! – тішився Сиволап, запускаючи кігті в живіт хлопця. – Ото пощастило!

Серпень, ледве гамуючи нетерпіння, пішов стежкою. «То, певно, сон», – подумав він і зрозумів, як йому потрібно поговорити з кимось. Трава розгорталася, доки не скінчилася. Потім вони опинились серед величних дубів. Землю вкривало тверде торішнє листя, з-під якого виглядав темно-зелений м'який мох. На мить у просвітку, де поволі осідав вранішній туман, зблиснуло щось срібне, але яскравіше за срібло. Лишалось пройти зовсім небагато.

На округлій галявині, оточеній кущами розквітлої шипшини, кіт і хлопець зустрілись із Королем переліток. Він не був таким маленьким, як книжкові гноми. Щоб виростити дерево, треба бути не лише мудрим, а й дужим. На покинутому і вже порослому травою мурашнику стояв трон із прозорого скла чи кришталю, оздоблений сріблом, а на ньому сидів Король переліток, вічно юний, тільки довге волосся його було сріблясте, як у старих людей. Довкола свого короля стояли ельфи-перелітки у брунатних та сірих плащах із каптурами. Кожен мав вузлика й палицю, наче вони зібрались у подорож. Якби не дивовижна врода їхніх облич, що аж випромінювали світло, такі перелітки могли б розчарувати любителів казок. Але ні: кожен, хто бодай раз мав щастя побачити ці обличчя, не міг уже до смерті їх забути. То була не краса людини, а магічна краса, яка викликала в серці тугу за чимось давно вже втраченим.

Вони нагадували про те, якою могла б стати людина, якби на світі не існувало зла й ненависті. Король переліток мав на голові скромну срібну корону, а на плечах такий самий плащ, як у інших, тільки білий. Він промовив високим дзвінким голосом:

– Я не міг не зустрітись із тобою, принце, народжений в місяці серпні, коли падають зоряні дощі. Сумні обставини не дозволили мені попрощатись із королем Даниїлом за його життя...

Він встав і низько вклонився. Те саме зробив і принц.

– Прийми від мене й мого народу глибокі співчуття. Сподіваюсь, тобі відомо, що ніщо й ніхто в цьому світі не зникає без сліду?..

– Так кажуть, – ввічливо відказав принц. – Батько дуже шанував ваш народ.

– Так, він намагався зробити все, щоб наше гостювання тут було як найприємнішим.

– Гостювання?

– Сядь, будь ласка, біля мене й послухай, що розповість тобі старий Король переліток, або ельфів, як нас ще називають в інших землях. Ми прийшли сюди зі світу, який війни зробили пустелею. Таких земель багато. На жаль, вони продовжують з'являтись і зараз. Білий птах, або Пташок, як кличемо ми його ласкаво, знайшов цю землю для нас, облітавши усі три яруси Всесвіту, куди мав доступ. Чотириста років минуло швидко, і тепер ми повинні переселитись до іншого місця, щоб не застигла кров у наших жилах...

Серпень так зітхнув, що Король мусив нахмурити чоло:

– Ми – вільний народ. Сьогодні ми покидаємо Королівство, залишаючи наші сади й квітники під опікою вашого зрілого й мудрого народу.

– Ця довіра є великою честю для нас. Але куди...

– Ми не любимо розповідати про власні плани, – посміхнувся Король переліток, і всі довкола засміялись невинним дитячим сміхом. Ми не любимо сліз прощання і спроб нас втримати. Можу обіцяти, що ти ще почуєш про нас, навіть, можливо, зустрінемось колись. До того ж, тепер ви зможете гуляти в Чарівному лісі.

– Я теж кудись помандрую. Тобто ми з Сиволапом...

– Король котів? Це для нас велика честь!

Кіт, який не звикся ще зі своїм високим становищем і не мав при собі почту, засоромився і коротко муркнув. Але потім все ж пробурмотів:

– Маю честь!

– Гадаю, нам треба випити прощальну чашу, хоч я й гість...

– Ви – володар цього лісу і всіх дерев у Королівстві, а ми – ваші гості, – мовив Серпень.

– Щиро дякую!

Тут вийшло наперед шестеро переліток, які по двоє несли три срібні чаші. З поклонами вони спершу піднесли чашу принцу й королю котів, що геть розгубився, а потім своєму Королю.

– Це роса з квітів шипшини й дванадцяти трав, що цвітуть у день літнього сонцестояння, дуже корисна для здоров'я. Нам не вдалося уникнути балачок про магічні здібності переліток та їхні незліченні скарби, але коли це тішить дітей та дорослих, нехай... Самі ж ми книжок не пишемо. Отже, вип'ємо чашу на дорогу!

Звідкись із трави озвалися невидимі музиканти, а слідом за ними заспівали пташки в лісі. Холодний напій нагадував воду лише прозорістю. Він розтікався теплом по тілу, збадьорюючи кожну клітину. Сиволап відчув, що голод його минувся. Він спорожнив чашу по-котячому і, певно, попросив би ще, але посоромився. Король повинен мати більше самоповаги, ніж звичайний кіт.

– Дозволь запитати тебе, принце, що спонукає тебе покинути друзів і близьких саме зараз, коли ти стоїш на порозі, за яким починається твоє нове життя? Можеш не говорити, лише подумай. Іноді думки кажуть більше правди, ніж найщиріші слова.

Але Серпень волів відповісти словами. Адже слова ладні приховати недоладні думки, яких у голові завжди повно.

– Мій батько, наш король, пішов із життя завчасно. Тому я не хочу робити ні найменшого кроку для того, щоб зайняти його місце. Це – не моє місце!

– Воно належить тобі по закону! – не витримав Сиволап, який переборов уже несмілість серед такого блискучого товариства. Звісно, коти завжди говорять те, що думають.

– Влада – це тягар, – додав хлопець.

– Я розумію твої сумніви, – мовив Король переліток. – Ти не хочеш бути невчасним королем.

– Щось таке... Якби я мав хоч трохи часу все обміркувати! Я б охочіше слухався того, хто зуміє стати достойним королем. Закони сліпі. Вони не доходять до серця.

– І ще самотність, правда? Коли батько працює на полі, діти його змалку дізнаються про селянську працю, і з них виходять набагато кращі хлібороби, ніж із тих, що вирішили працювати на землі й придбали собі клапоть землі. Мій батько, мій дід були королями, і в них я навчився однієї речі: відповідати за долю родини, друзів і за долю цілого народу – одне й те ж. Треба просто усіх любити...

– Святі слова! – вигукнув король котів. – Мені байдуже, чи Серпень принц чи король, чи підмітач парку. Я піду з ним куди завгодно. Але посудіть самі, Королівство нині в небезпеці! Якщо Імператор почне наводити тут крутиголовські порядки, то котам і книжкам доведеться непереливки. Ми хоч навчені ховатись і втікати, а книжки? Ви ж знаєте, крутиголовці терпіти нас не можуть! Хто ж, як не ми, королі, мусять першими стати на захист?!

Серпень мовчав. За нього відповів Король переліток:

– Ти маєш рацію. Король повинен відповідати за лад у державі. Наш юний принц знає це. Ще молодші за нього колись змушені були завчасно покинути країну дитинства...

– Річ не в тім! – не витримав урешті хлопець. – Я можу стати королем не раніше, ніж за два роки. Такі закони нашого Королівства.

Тоді мудрий і старий Король переліток глянув йому просто в очі, і якась крижинка розтопилась у серці принца.

– Якщо ви допустите Імператора розпоряджатись Королівством, з вами станеться те, що вже не раз ставалося. Щастя людини вище від законів, бо воно само і є неписаним законом. Дерево, котре не доглядають і над яким знущаються, може залишитись живим, але ніколи не виросте до неба. Воно витратить усі життєві соки на те, щоб залікувати рани. А тепер тобі час іти. Нехай буде легкою дорога того, на кого чекають!

«Хто ж на мене може чекати?» – подумав Серпень, і Король переліток відповів, прочитавши його думки:

– Людина, яку ти ніколи не забував, але не сподівався побачити.

Король встав із трону, спокійний і величний. Маленький зріст не вадить гідності. Прозорий трон задзвенів і розсипався на безліч кришталиків, які одразу ж стали краплями води. Низько вклонились вони один одному, а кіт, за звичаєм свого народу, здійняв хвіст, трохи мокрий від роси. Котам не потрібний інший прапор, як піднятий догори хвіст, що символізує безстрашність – рису, яку героїчний котячий народ цінує над усіма іншими. Дехто з людей та їхніх дітей вважає котів за м'які іграшки, не здогадуючись, що ці невеликі істоти здатні битися до останку, захищаючи власну незалежність чи своє потомство.

І знову трава розгорталась перед хлопцем. Він озирнувся, побачив, як за ним щезала стежка, і засмутився. Сипнув на мить теплий дощ, а з дерев без упину скочувались краплі роси. Мовчазні рослини теж мають душу й відчувають, коли їх покидають. Ці дерева не мали жодної сухої гілки, не чули звуку сокири. У них було стільки поживи й води, скільки потрібно. Що станеться тепер із ними?..

38

Олімпія не знаходила собі місця. Вона стояла на верхньому майданчику Вежі, звідки за ясної погоди було видно столицю. Вона сперлась на поручень, вітер зірвав із голови чорну вуаль, і та, ніби чорний птах, полетіла над озером. «Нехай», – подумала Олімпія. А тут ще пішов дощ, короткий, як дитячі сльози. Олімпія притиснула долоню до грудей: чи є ще в неї серце. Бо воно було їй зараз найбільше потрібне. Не розум, який приніс стільки лиха, а те материнське серце, яке вже втомилось боліти.

Чекати їй довелось довго ще там, у Серединному світі, який, хоч і був її батьківщиною, і вона давала собі раду в ньому, але став чужим і осоружним, коли п'ятнадцять років тому її змусили туди повернутись. Тепер він перестав для неї існувати, однак години в Королівстві ставали вічністю. Мало що могло трапитись. Човен був на тому березі, але пливти можна й без човна. Олімпія не хотіла відчувати себе полонянкою, однак щось утримувало її від негайного переплиття озера. До того ж гноми переконували її зостатись чекати, і що жодних поганих новин не мало би бути. Їм довелося втішати жінку, як маленьку дівчинку, котра опинилась на безлюдному острові. Власне, так воно й було, тільки до великої землі легко доплив би той, хто бодай трохи вміє триматись на воді. Олімпії тепер було соромно, але гноми більше не з'являлись, а вона не посміла розгорнути книжку. Ну, хто повірив би в Серединному світі, де кожна книжка мріє, аби її розгорнули і прочитали бодай одну сторінку, в книжкових гномів? Олімпії, коли вона раніше працювала в бібліотеці, траплялось багато книг, до речі, дуже хороших, до яких ніколи не заглядали. Вона обов'язково читала таку книжку, щоб бідолаха не почувала себе самотньою, й довідалась багато цікавого про людей і Всесвіт. І їй, і книжці це пішло на користь. Тільки й за книжками можна пошкодувати, але тут будуть інші.

Як не вдивлялась пильно жінка в дорогу, що вела до озера, але її помітили першу. Серпень одразу подивився угору. Тепер Вежа не здавалась такою високою, як у дитинстві, та й озеро було трохи менше. Хто міг його чекати? Проте Старі й Король переліток не помилились: на верхньому майданчику він побачив людську постать у чорній одежі. Не можна було навіть розпізнати, чоловік це чи жінка. Лишалося пливти на острів і піднятися на Вежу. 365 сходинок – скільки днів у році. Коли він сидів уже в човні, то подумав, що зустріч може бути з якоюсь дуже поважною особою, вищою навіть за Старих, і та особа має сказати йому щось надзвичайно важливе. Човен, що міг вмістити лише двох людей, навіть без допомоги весел штовхав уперед вітер, а від бризок води Сиволап сховався, умостившись на днищі. Колись, під час святкових змагань, тут було більше човнів. Принц швидко доплив і накинув мотузку на металевий гак причалу.

– Дай руку! – почув він голос і побачив перед собою жінку в довгій чорній сукні з вогким волоссям, що спадало на плечі.

Він навіть не здивувався. Рука виявилась сильною, і хлопець миттю опинився на острові, забувши про кота. Втім, той сам впорався. Сиволап не любив води й волів триматися від неї якнайдалі, так само, як від незнайомих людей. Тому Серпень опинився віч-на-віч із жінкою, яка когось йому нагадувала. Жінка мовчала, але очі її були дуже сумні. Вона могла тут опинитись випадково. Може, просто сховалась.

– З вами все гаразд? – спитав хлопець. – Ви змерзли?

Вона вийняла з кишені поліетиленовий пакет і зойкнула:

– Боже, що могло статися? Там були фотографії.

У згортку лежали цупкі білі аркушики.

– Тепер ти не повіриш! Я не зможу нічого довести...

– Що довести? Слухайте, мене тут чекають. Правда, не знаю хто...

– Тут нікого більше немає. Це я тебе чекаю.

– Тоді хто ви?

Олімпія зітхнула. Вона не могла отак просто сказати правду, бо дуже боялась.

– Ти пам'ятаєш свою маму?

– Коли я був малий, мені говорили, що моя мама перебралась до іншого світу. А потім я здогадався, що вона померла.

– Перейти до іншого світу ще не означає померти. Ходімо нагору. Я маю тобі все розповісти...

А поки вони піднімаються на Вежу...

39

Імператор, здається, уже починав розуміти, що його присутність є небажаною в Королівстві. А так усе чудово починалось! Тепер зрозуміло, чому головний маг Вульцибулюс залишився в столиці. Він бо знав, що може трапитися, і чим обернеться для нього ганьба Імператора, котрий, як би там не було, попередив про власний візит. Він хотів з'явитися в Королівстві не варваром, а благодійником.

Дивовижні біологічні процеси, що відбувались довкола перевозу, начебто припинились, але не можна було зрушитися з місця. Виглядало на те, що Ріка дала час на роздуми. Будучи старим воякою, Імператор добре розумівся на ворожій тактиці. Спокійно, без паніки він сказав пожовтілим від страху міністрам та іншій потолочі:

– Даю десять хвилин, аби ви прийшли до тями і пояснили мені, що все це означає!

А сам повернувся в лімузин, наказавши водієві увімкнути кондиціонер. Найбільшу насолоду Імператор отримував, коли викликав напруження серед своїх підданих. Неважко вирахувати, що йому скажуть. У Імперії бракло мудрих людей. Насильство, страх не сприяють розвитку розумових здібностей. Тому доводилося завозити сюди людей із інших країв. Здебільшого, із Серединного світу. Тільки не з Королівства. Ніхто з них не міг побороти в собі відразу, але головна причина була в тому, що громадяни Королівства не перебували під владою грошей, тобто вони їх зовсім не цікавили. Якби перемішати Імперію з Королівством, може б і вийшло щось путнє. Та на заваді стала Ріка, розділена навпіл.

Через десять хвилин Імператор вийшов із машини й ласкаво промовив:

– Ну, мої любенькі, що ж ви цього разу придумали?

Усі знали правильну відповідь, але ніхто не посмів би її сказати, хіба що блазень, але той недавно отруївся грибами й помер. А може, його хтось отруїв зумисне.

– Hy? – підняв брови Імператор, і погляд його впав на Верховного Суддю, якому перепадала десята частина з майна засудженого, через що він був найбагатшою особою в Імперії.

– Ваша Імператорська Величносте! – хрипким від пияцтва голосом заволав Юстицій. – Можливо, у Королівстві трапилось щось надзвичайне й потрібні дані звідти. Коли наші вивідачі здобудуть достатньо інформації, ми повернемось сюди з новими силами...

Недаремно Верховного Суддю вважали найрозумнішим серед підданих. Імператор побачив якийсь просвіт у темному тунелі.

– Ваша Імператорська Величносте! Слід узяти проби цієї біомаси. Вона може виявитися згубною для здоров'я, – занепокоєно озвався придворний лікар. – Доки ми не отримаємо результатів аналізів, знаходитися в цій зоні ризиковано...

– Це – чаклунство! – зашепотілися придворні. – Чому з нами немає Головного Мага? Він хоче погубити Його Величність і нас усіх!

Якби Імператор був молодшим, то зробив би усе, щоб розігнати туман і прорватись через Ріку, навіть ціною власного життя. Але роки, а ще більше насолода, яку він отримував від влади, змінили його характер. Він навіть трохи почав розбиратися в політиці, хоча раніше зневажав це діло, кажучи: «Найкраща політика – усіх пересварити, а потім побити». Він підкликав особистого секретаря й наказав:

– Підготуй офіційне повідомлення. Невідкладні справи, державна зрада, змусили нас почекати з візитом до Королівства.

Але на цьому не скінчилося. Повернення розлюченого Імператора означало велике лихо для народів Імперії. Треба ж було вигадати змовників і примусити мовчати очевидців провалу кампанії Імператора. Його Величність не бажав смерті Вольцибулюса. Той був його улюбленцем і взагалі цікавим чоловіком. Умів розповідати різні моторошні історії, а дотик його рук заспокоював ревматичні болі. Вольцибулюса не було ким замінити. Він міг дозволити собі усе, крім корони Імператора. Якби він хотів посісти трон, то зумів би це зробити дуже легко.

У голові Імператора зберігались старі добрі рецепти, наприклад, тероризм. Телекомпанії за пару годин вигадають таємну організацію і покажуть кілька терористичних вибухів. Можна пожертвувати оранжереєю отруйних рослин, бо вона задорого коштує скарбниці. Отже, через п'ять хвилин перевіз поплив до берегів Імперії. А що там сталося далі, довідаємося згодом.

40

–... і так я жила, нічого не знаючи про Королівство, доки мені не виповнився двадцять один рік. Тоді я вперше побачила книжкових гномів. Однак, я не могла потрапити до Королівства через оті знаки на руці, наше родове прокляття. Мама розповіла мені про нього. У неї на руці був такий самий знак – сліди від пальців, тільки чіткіший. Це було дуже несправедливо, бо ми не мали нічого спільного з нечистю.

Усе почалось з того, що в сусідній квартирі поселились дві особи, молода й стара, схожі на відьом. Моїй мамі вони не сподобалися, але я трохи приятелювала з Гортензією, дочкою старої, хоча в неї була алергія на книжки і котів, а їх у нас вдома не бракувало. Якось стара перестрінула мене на сходах і сказала: «Чекаєш прекрасного принца, який забере тебе в Королівство?» І гидко захихикала. Річ у тім, що я зовсім не хотіла, аби мене хтось забрав. Я шукала сама шлях до Королівства. Розумієш?

– Так, – кивнув Серпень. – Чекати дуже важко, а іноді ще й принизливо.

– Я шукала того шляху в книжках, але це була помилка. Треба просто широко розплющити очі й пошукати дорожні знаки. Люди не звикли звертати увагу на білих птахів чи сліди на снігу, або метелика в себе на балконі... Це трапилось взимку. Я йшла вранці на трамвай і побачила на снігу краплі крові. Вони привели мене до дерева, яке збереглось тому, що нікому не заважало, бо росло на пустирі. Під ним сидів хлопець. Йому було геть погано. Мені й на думку не спадало, що то може бути небезпечна людина. На тому дереві сидів великий чорний птах. Він пронизливо закричав, вимагаючи, щоб я забиралася звідти. Але як я могла залишити пораненого? Побачивши бліде обличчя хлопця, я зрозуміла, що він з того племені, з якого походив мій рід. Я ж розповідала, як через одну маленьку дівчинку ми залишились у Серединному світі... По усмішці ми впізнаємо один одного. Тому я не здивувалась, коли помітила зламаний меч на снігу. Хлопець був вдягнений у тонкий плащ і не міг підвестися, бо втратив багато крові, яка вже загусала на плечі. Він би так і замерз. Чомусь я відчула, що не слід викликати швидку допомогу до людини з Королівства. Я змусила його підвестися. Чорний птах щось кричав, погрожував, але ми поволі пішли до мене додому. Саме тоді, коли незнайомець оперся на моє плече, я зрозуміла, що роблю те, що зробив би кожен у Королівстві. Було холодно, але тихо. Звідкись з'явився вихор, який крутився перед нами і сипав сніг у лице. Але коли ми дійшли до вулиці, він від нас відчепився. Хлопець був майже непритомний. Кров уже не текла, тож ніхто не пішов би по наших слідах. Зрештою, ніхто нас не помічав. Ми раптом стали наче невидимі. Я чула, як хлопець повторював: «Нас нема». Аж потім я довідалась, що ці слова роблять істот невидимими для темних сил. Правда, є сили, потужніші за це закляття. Ось так я познайомилась із твоїм татом...

– Як же так сталось, що я ріс без тебе? Чому ніхто мені не сказав?! Навіть тепер, коли мене послали сюди Старі...

– Ненавиджу їх! – вигукнула Олімпія. – Не згадуй мені про них! Хоча б зараз...

– Як хочеш, мамо.

Серпень відвернувся, щоб не заплакати. Він пам'ятав, як ще зовсім малий, лягаючи спати, повторював на самоті: «Мамо, чому ти не приходиш?»

І в Марка теж не було мами. Але вони ніколи про це з ним не говорили.

– Розказуй далі, – попросив він. – Скільки хочеш. Хоч до вечора!

– Зажди, я мушу трохи перепочити й подіти кудись свою злість, – сказала Олімпія. Вона вийшла на балкон і підставила розпашіле лице під дощ. Далеко внизу на кущі завис чорний серпанок, що обрисами нагадував птаха. Поки вона збирається з силами, щоб продовжити розповідь, ми поглянемо, що діється зараз у столиці.

41

Крутиголовці очікували прибуття Імператора. Ніхто не знав, що трапилось на кордоні. Солдати вдягались у парадні мундири, начищали зброю і через святкові клопоти втратили пильність. Погода була не надто урочиста: накрапав дощ, який міг перерости в справжню літню зливу. Мортіусу, Соні та Люцині вдалося трохи обсохнути в альтанці у віддаленому куточку парку. Тепер вони змушені були продовжувати шлях пішки, що навіть тішило. Але куди йти? Мортіус наполягав на телестудії, однак Соня з Люциною, вимокнувши в ставку, не погоджувались постати перед очима глядачів. Тигрисик, як завжди життєрадісний, передав:

– Мама каже, що наша дівчинка простудилась, і їй треба переодягнутись.

І докинув від себе:

– Нам усім би не завадило гаряче молоко чи кава...

– На жаль, жертви неминучі... – зітхнув Мортіус. – Треба щось робити. Жінки такі тендітні істоти, завжди чхають і кашляють. Пошукаємо якусь добру душу...

– А що таке душа, таточку? – поцікавився Тигрисик. Мортіус розгубився:

– Ніхто не знає, що таке душа. Але я не про цю душу. Я мав на увазі просто добру людину, яка побачить нас мокрих, холодних...

–...голодних, – додав Фелікс.

–...і вирішить ці проблеми.

– Ходімо вже! – розхвилювався Тигрисик.

– Ти вже забув, як за нами гнались крутиголовці? Може, вони десь тут зачаїлись?

– О ні! – вигукнула Люцина, однак Соня її заспокоїла:

– Вони нас жодного разу не бачили. Ми можемо видати себе за мандрівний цирк. Я колись таке чула. Дощ паде, тому ми й змокли...

– Може, варто вас відвести до Онися? – запропонував Мортіус.

– Еге ж, щоб він мав через нас клопіт!

– Ми не дуже схожі на циркових артистів, – замислилась Люцина. – Ті завжди веселі. А що, як нас захочуть перевірити? Я нічого не вмію: ні фокусів, ні по канату ходити... Та й Королівству зараз не до цирку. Помер їхній король.

– Саме тому ми й не будемо виступати! – Вигукнув Мортіус, мозок якого вже трохи відігрівся й почав працювати швидше. – Скажемо, що наш фургон поламався, і ми його залишили десь он там...

Він тицьнув навмання рукою.

– Як бачите, ситуація зовсім не безнадійна!

І справді, поблукавши трохи, вони надибали великий будинок із написом «Дім мандрівників», себто готель. Господиня, старша огрядна пані в мереживному фартусі, злякалась дивних гостей, але швиденько спровадила їх до окремої кімнати.

– Вибачте, що ми наслідили! – пропищала Люцина, згадавши правила гарного тону.

– Пусте, дитино моя! Мене більше хвилює, що тут зупинились чиновники з Імперії. На щастя, вони поїхали до палацу й повернуться тільки увечері...

– Шановна пані! – поважно мовив Мортіус. – Ми не вчинили нічого лихого, і затримаємось у вас ненадовго. Дівчата змокли й змерзли, а у всіх нас бурчить у животах...

– Я все зрозуміла! – спинила його мову господиня. – Ви поводились дуже необережно. Зараз я знайду сухий одяг, а потім ви переодягнетесь і поїсте...

Коли жінка вийшла, Мортіус звів очі до неба:

– Оце і є добра душа. Зрозумів, Тигрисику?

Колобок повалився на бік. «Сподіваюсь, це не пастка, – подумав обережний житель Серединного світу. – Бува й таке». Про всяк випадок він виглянув із вікна й перевірив, чи легко воно відчиняється.

– Що ти робиш? – спитала Соня.

– Нічого. Вивчаю, які в Королівстві защіпки на вікнах...

Коли Соня з Люциною переодягнулись у сусідній кімнаті, їхню одежу господиня помістила в нагріту сушарку, зауваживши:

– Таким гарним дівчаткам слід бодай іноді вдягати сукні!

Люцина зітхнула:

– Та ж ми усе в дорозі та дорозі. Аж набридло!

– Рано чи пізно кожен шлях закінчується, – розважливо мовила пані господиня. – Звідки ж ви?

Люцина не хотіла брехати й сказала:

– Здалеку.

– А й справді, навіщо мені знати більше? – задумливо мовила жінка. – Ходімо снідати!

Хтозна, чи в Серединному світі власник готелю вдовольнився б такою відповіддю. Тому тутешні звичаї подобались Люцині все більше. Після сніданку, що складався з булочок, масла, яєць, молока і варення, мандрівники повеселішали. Фелікс навіть встиг передрімати в Люцини на колінах. Але тут Мортіус нарешті звернув увагу на великий годинник, що висів на стіні й вигукнув:

– Боже, одинадцята година! Ми нічого не встигнемо!

– Може б, котик і дівчинка залишились? Я скажу, що вона моя племінниця, а котик мусить сидіти чемно, щоб його не запримітили. Мої коти живуть тимчасово в сусідів. Сподіваюсь, сьогодні все вирішиться...

– Я не дозволю себе замкнути! – заявив Фелікс.

Господиня від несподіванки впустила тарілку на підлогу:

– Оце так! Де ж ти навчився розмовляти?

– Біда навчила, – поважно відказав Фелікс. – Треба ж якось спілкуватись із людьми. А то радиш, попереджаєш, а вони не слухають...

– Дякую, але ми підемо з усіма, – твердо сказала дівчинка.

Тієї ж миті хтось натиснув на клямку, і двері відчинились. До кімнати зайшов величезний білий пес невідомої породи. Хвіст у нього був чомусь рудий і не пасував такому гарному собаці. У зубах він тримав клапоть паперу.

– Ласунчик пошту приніс! – защебетала господиня.

Пильне око Мортіуса одразу ж зауважило, що то була одна з листівок, які вони розкидували і клеїли вночі. Господиня взяла листівку й прочитала:

– «Громадяни Королівства! Женіть крутиголовців геть!»

– То не я писав! – похопився Мортіус.

Господиня здивувалась:

– Я ж не кажу, що це ви...

– Це – політично некоректно, – не вгавав Мортіус. – Я б не насмілився...

Але погляди господині виявились радикальнішими:

– Чому? Крутиголовці такі грубі, невиховані. Уявляєте, вони в моєму домі мені наказують! Я вже було хотіла перебратись до сина...

– А якщо вони добровільно не захочуть покинути країну? У них же є зброя, а у вас немає...

– Ви часом не з Серединного світу?

– Та, власне... Так!

– І давно ви прибули звідти?

– Позавчора.

– І одразу ж захотіли нам допомогти? Дуже мило з вашого боку!

– Ми тут у приватних справах! – відрізала Соня. – То що, Мортіусе, ми йдемо, чи ні?

Коли вони вже вийшли за браму, Соня підбадьорливо взяла Мортіуса під руку:

– Подумаєш, яка розумна! Якби вона прибула до Граничного світу чи до Серединного, то теж би нічого не розуміла!

– Свята правда, – зітхнув Мортіус. – Сподіваюсь, хлопці не понаписували ще чогось гіршого...

– Гадаю, вони мають право на власну думку, – тихо сказала Люцина. – Давайте будемо просто ходити й дивитись, може, комусь буде потрібна наша допомога...

Вона сподівалась, що таким чином вони зустрінуть Онися й хлопців. З ними буде спокійніше.

– Нас можуть затримати! – попередив Мортіус.

Але вулиці були порожні. З одного боку тягнувся парк, а з другого – ряди двоповерхових будинків. Навіть дощ припинився і стало ще тихіше. «Що сьогодні за день? – подумала Люцина. – Неділя чи понеділок, а може, четвер?»

– Як ти гадаєш, Феліксе, – спитала вона, – чим усе це закінчиться? Що підказує твоя знаменита котяча інтуїція?

– Я б повернувся до Онися і Сиволапа. І хотів би, щоб цим усе закінчилось.

– Але ж є інші проблеми! Наприклад, що буде з Королівством, і принцом...

– То не мої проблеми, – пирхнув кіт. – Я буду захищати власне життя кігтями і зубами, й хочу нарешті вийти з цієї пригоди з цілою шкурою. Коли я жив у Серединному світі, за мною не гнались у автомобілі й не стріляли кулями. Мій татусь тільки й говорить про Королівство та Імперію. Ніколи подумати про себе. Хіба то життя без сну і з порожнім шлунком?!

Люцина мусила визнати, що в дечому кіт мав рацію, навіть з людської точки зору, а з котячої – безумовну. Усе довкола виглядало таким спокійним. Ото було б лихо, якби почалася війна. Жінки й коти не люблять війни. А в Королівстві її, певно, не бажає ніхто. Недарма господиня готелю аж розсердилася, коли почула, що ми з іншого світу. Вони захистять себе й без нас. Хоча з листівками Мортіус придумав непогано.

– Знаєш що, Феліксе, – сказала вона. – Моя інтуїція підказує, що все закінчиться добре.

Соня перша побачила напис на бруківці й відсахнулась:

– Дивіться, що це?

Великі літери горіли золотом, ні, вогнем:

«Соню, Люцино, Мортіусе – сюди!»

– Он і стрілка, – зауважила Люцина.

Тигрисик зашипів і позадкував.

– Та це ж вогняне послання! – вигукнула Соня. – Я думала, що ні в кого більше немає вогняного пера. Ці написи може побачити лише той, кому вони призначені.

– Тобто, вони призначені нам, – здогадався Мортіус.

– І мені? – спитав Тигрисик.

– Оскільки ти їх бачиш, то й тобі.

– Лишається зрозуміти, хто це написав, – сказала Соня. – Магічним пером може володіти лише чарівник, або хтось із його роду. А хто нас знає? Онисьо, Марко і Серпень. Або – Ікс.

– Ікс? – здивувався Тигрисик. – Я не знаю ніякого Ікса!

Соня зробила страшні очі:

– Ікс – це той, хто спостерігає за нами. Якщо в нього добрі наміри, то нехай, але якщо лихі...

– Феліксе, не слухай! – наказала Люцина.

– Ні, сподіваюсь, що це друг. Хто б це не був, він кудись нас провадить. Карти в нас нема, і міста ми не знаємо. То йдемо, чи як?

– Давайте спитаємо в Іляни, – запропонувала дівчинка. – Як не як, але вона прожила тут усе життя.

– Мама каже: вогонь спалив запах. І падав дощ. Серце їй підказує, що треба йти...

Мортіус звів очі догори:

– Серце! Якби я робив у Серединному світі так, як підказує мені серце...

–....то цей світ був би трохи кращий! – закінчила Соня.

– Що?

– Не блазнюй, Мортіусе! Ходімо!

Незабаром вони побачили наступний напис:

«А тепер наліво».

– Може, це лише гід для іноземців? – висловив здогад Мортіус.

Людей було на вулиці небагато. Вони тільки скоса зиркали на двох тигрів і давали їм дорогу. Тільки маленька дівчинка вибігла на балкон і закричала:

– Іляна! Іляна!

Однак тигриця вдала, ніби не почула. У неї були на це підстави, хоча, крім неї, в Королівстві не існувало жодного білого тигра.

Знову напис:

«Перейдіть дорогу. Уже недалеко».

Напис був скраєчку тротуару біля світлофора. Люцина трохи загаялася, бо світлофор був у вигляді бронзового чоловічка з ліхтариком, що спалахував то червоним, то зеленим світлом. А замість жовтого світла грала музика. Вона вже рушила через дорогу, коли почула позаду себе тремтячий голос:

– Дівчинко, допоможи підняти ключі!

То був дідусь у чорному дощовику з паличкою в руках.

На тротуарі лежала в'язочка ключів, що, певно, випала з кишені, коли дідусь витягував носовика. Люцина нахилилась, і торбинка з мишами сповзла з плеча. Щось шарпнуло її, і вона побачила в руках діда свою торбинку. Він запхав у неї руку й раптом закричав.

– Що ви робите? – закричала й собі Люцина, і тут біля неї опинилась тигриця й вирвала в діда торбинку.

– Прокляті тварюки! – засичав дід і став меншати на очах, перетворюючись то на ящірку, то на чайник, то на кажана, а потім зник уже назовсім.

– О Боже, що ж то було?.. – прошепотіла вражена Люцина.

Тигрисик пояснив:

– То був злий чарівник. Він хотів відібрати в Люцини торбинку.

– Може, просто злодюжка? – припустив Мортіус.

– Мама каже: то був злий чарівник, найсильніший у світі.

Люцина пирснула:

– А миші його покусали!

Вона все сміялась та сміялась. Тож довелось Соні її потрусити, щоб отямилась. Мортіус спантеличено почухав потилицю:

– На біса йому твоя торбинка, Люцино?

– Він хотів украсти кольорових мишей, негідник! – заголосила Соня.

– Ні, – сказала Люцина, – йому потрібне було яйце.

– А що в нім незвичайного? Звичайнісіньке яйце...

– Я знайшла його в дуплі верби ще в Граничному світі. Бачите, воно могло сто разів розбитись, але не розбилось.

– Мама каже – будь обережна! Злий чаклун ще повернеться, – передав Тигрисик. – Вона ще каже – ти тепер найголовніша. Ми будемо тебе охороняти!

– Якась нісенітниця! – пробурчав Мортіус. – Що там, секретна зброя в цьому яйці? Чи мікрофільм? Чому це досі ніхто не посягав на твою торбину?

– Мабуть, чаклун тільки тепер нас знайшов, – знизала плечима Люцина. – Я знаю, що з яєць вилуплюються пташенята. Може, й з цього що-небудь нарешті вилупиться і полетить собі. Те яйце було таке самотнє в дуплі, що я мусила його взяти...

– Ну, добре, ходімо, а то нас ще хтось помітить. Крутиголовці не зникнуть так собі, без сліду...

Вони перейшли вулицю. Тепер Люцину з двох боків охороняли тигри, а Фелікс біг позаду, озираючись, чи все гаразд. Тут вони знову побачили вогняну стрілку на мурі й незабаром опинились перед металевою брамою, помальованою в зелений колір і трохи вже поіржавілою. Що було за тим муром, вони не знали, і зупинились. Раптом на брамі засвітився напис:

«Нарешті!»

– Якщо нас чекають із таким нетерпінням, то треба увійти, – сказала Соня.

А Фелікс аж зітхнув:

– Хотів би я, щоб це було нарешті!

Мортіус наліг на важку браму, й вони опинились у саду.

– Марко! – заверещала радісно Соня й кинулась до нього.

Хлопець сидів біля невеличкого фонтана. Плоский струмочок нечутно ковзав по жолобку, витікаючи з порослої мохом кам'яної брили.

– Радий вас бачити! Довгенько ж ви йшли!

42

Олімпія продовжила розповідь:

– Ти здогадався, що чорний птах – це перевертень. Він поранив твого батька, а рани, нанесені злом, ніколи не загоюються. До нашої зустрічі твій тато був зовсім іншим. Отрута діяла дуже повільно. Він забрав мене з собою. Любов відчиняє двері до будь-якого світу, і так я потрапила до Королівства. Мені було шкода розлучатись із батьками, але вони щиро раділи за мене. Якби я стала раптом їм дуже потрібна, то могла б повернутись. Перехід до Королівства виявився дуже важким. Нам довелося йти через пустелю, долати піщані гори, уникати скорпіонів. Здавалось, ми не рухаємось: таке все було одноманітне. Король помер незадовго після нашого прибуття. Я пішла вчитись до Академії на час жалоби, щоб краще пізнати Королівство та його звичаї. Там знайшла собі подругу, майбутню матір Марка. Вона стала дружиною Головного Архіваріуса, а я – королевою. Весільним дарунком мого нареченого була магічна «Енциклопедія Королівства», яку ти бачиш тут. Старі, як мені здавалося, не були задоволені вибором молодого короля Даниїла, бо в моїй долі переплелись Королівство і Серединний світ. Вони нічого не забороняють, лише попереджають. Хіба може кілька плям на жіночій руці вплинути на долю країни? Я ж потрапила до Королівства! І намагалась бути хорошою королевою: вивчала закони, історію, показувалась на всіх святах, читала лекції про звичаї Серединного світу, врешті пильнувала за тим, щоб мешканцям та гостям королівського палацу нічого не бракувало... Однак, я все одно почувала себе чужою. Здавалось, що мені не довіряють. Єдине, що я могла зробити – це залишатись у затінку, бути невибагливою й простою. Зрештою, це з часом принесло би бажані плоди. Мене дуже непокоїв сам король, мій чоловік. У нього почали траплятися дивні напади страху. Він замикався в кабінеті, нікого не приймав, навіть мене не хотів бачити. І не хотів, щоб хтось знав про його поранення. Моя мати й стара сусідка вилікували його травами, й зовні він виглядав цілком здоровим.

Твоє народження викликало в нього бурхливу радість. Він страшенно пишався сином. Я нікому тебе не могла довірити, доглядала сама, як це заведено між простими людьми. Твоє справжнє ім'я – Август, але я кликала тебе Серпнем, бо ж ти народився у місяці серпні. Я була дуже щаслива. Але потім почали з'являтися крутиголовці. Отрута почала діяти. До цього стосунки Королівства з Імперією були просто ніякі: ми знали про них, а вони – про нас. Ти ж знаєш історію... Між державами може існувати мур, і кілька поколінь вважатимуть іншу державу вигадкою. У Серединному світі мало хто здогадується про існування Королівства. Я вважала, що це недобре: мури старіють, і з'являються тріщини. Треба бути готовими до цього. Є ще такий древній вислів: «Застояна вода висихає, а вчасно відкритий потаємний хід врятовує замок від облоги». Як я потім зрозуміла, твій батько відчував себе винним у пришесті крутиголовців і хотів їх вивчити, щоб знайти вихід і захистити Королівство від можливих загарбників. Він вважав, що в його кров потрапила отрута з чудовиська, що має безліч постатей і найчастіше з'являється в образі чорного птаха. Як на мене, то була дурниця. Король просто досі не видужав: поранили не лише його тіло, а й душу. Як я не намагалась його заспокоїти, нічого не виходило. Він боявся тепер заснути, бо у снах йому з'являлись жахливі видіння. Тоді він кричав, а потім знову на цілий день замикався в кімнаті. Я, наскільки могла, приховувала дивну поведінку короля, але палац – це ніби велика родина, куди часто приходять гості... Якби він довірився мені й розповів про те, що не дає йому спокою, ми б змінили щось у нашому житті. Єдина особа, моя подруга Мелінда, знала про мій розпач і намагалася якось втішити. Щоб розвіятися, ми плавали в човні, каталися верхи на конях. Лише так можна було поговорити без свідків. Ми брали навіть уроки фехтування та стрільби з лука, наче готувалися захищати своїх рідних. Нам дозволяли усе, як малим дітям. Зрештою, у Королівстві поважають усілякі дивацтва, якщо вони невинні. У нас із подругою не було таємниць одна від одної. У Королівстві вміють берегти чужі таємниці й мовчати. Тому тут люди не зраджують одне одного, як у Серединному світі, хоча й там не бракує мужності та геройства. Мені боліла душа за тим краєм, де я виросла, адже і в інших світах люди потребують миру й спокою. Особливо страждають безвинні діти. І якби взяти таку бідну дитину з Серединного світу чи Імперії й поселити її в Королівстві, хіба це було б не справедливо? Не можна бути щасливим, знаючи, що комусь погано. Тепер я розумію, що мислила так, як мислять у Серединному світі, вважаючи, ніби люди Королівства нікого не хочуть пускати до свого раю...

– Мені здається, – зауважив Серпень, – що кожна людина не повинна соромитися, коли вона думає трохи по-іншому, ніж більшість. У Граничному світі ми...

– Хто «ми»?

– Ця історія трохи коротша за твою, але я волів би, щоб ти доповіла усе до кінця. Так от, я бачив у Граничному світі людей, за якими теж боліла душа. Я навіть не знав, що таке по-справжньому співчувати, доки туди не потрапив. Ті люди – вбогі, неписьменні, пригнічені. Але тепер, коли ми опинились у Великому Льоху, Граничний світ став частиною Королівства, і ми можемо справді допомогти тим людям. Може, Старі вважають Великий Льох катастрофою, але у цьому є й позитивні моменти. Ну, розповідай далі, мамо...

– Із Граничним світом у мене пов'язані неприємні спогади, хоч я там ніколи не була, – продовжила Олімпія. – Ти мав заледве три місяці, коли одного ранку я знайшла біля колиски записку від твого батька: «Поїхав у справах. Повернуся через кілька днів». Як на мене, то королю не пасувало зникати отак потай, залишаючи країну напризволяще. Королі не подорожують без охорони. Я була налякана, бо прожила у палаці надто мало, щоб займатися державними невідкладними справами. Мені ввижалося, що короля могли навіть викрасти, змусивши написати записку. Отож я мала керувати цілою державою. Це було не надто важко. Я прийняла кількох відвідувачів з провінції. Вони радше були здивовані, ніж задоволені. Добре, що хоч не обурені. Я ж нічого не тямила ні в садівництві, ні в архітектурі, ні в законах. Особливо було важко відповідати, де король.

На четвертий день він повернувся, засмаглий, у запорошеній бідній одежі. Хоч я й була сердита, але намагалася бути обережною. Втім, тут є така приказка: «Обережність личить кожному, але не королю». А я ще пишалась, що кілька днів правила Королівством! Мій чоловік довго носив тебе по садку на руках, а потім сказав мені: «Вибач, але це я не міг довірити нікому» – «Довірити що?» – «Я потрохи втрачаю контроль над собою. Це через прокляту кров того чорного птаха! Але тепер я спокійний». – «Де ти був?» – «У Граничному світі, щоб сховати там одну цінну річ. Її там ніхто не знайде». – «Це якась коштовність?» – «Я бачив у сні попередження». Більше він нічого не захотів розповісти. Мені було дуже прикро, але недовга подорож принесла твоєму батькові полегкість. Він став охочіше виконувати свої обов'язки і частіше бував на людях. Однак ніколи не вгадаєш, з якого боку надійде лихо...

Того спекотного літнього дня ти спав після обіду, а я вирішила прогулятись біля річки. А потім сіла в човен. Тільки я хотіла відпливти від берега, як з'явився високий чоловік у чорному костюмі і владним жестом підняв догори руку. Мені одразу здалось, що він приніс якусь погану новину. Охоронці сиділи в затінку й пропустили його, отже, мені нічого не загрожувало. Зрештою, то міг бути якийсь прохач.

«Ваша Величносте, – мовив він, – я прийшов за велінням Старих».

Ти ж бо знаєш, що ті люди самі приходять, коли вважають за потрібне.

– Але ж вони не приходять по одному! – здивувався Серпень. – Їх – дванадцятеро, й вони сидять у кімнаті, й ніколи не скидають маски перед королем.

– Не знаю! – махнула рукою Олімпія. – Ну, хто би посмів використовувати їхнє ім'я?

– Хто б це не був, але до Старих він не мав стосунку. Як можна було цього не знати?!

– Я чула про цю процедуру, але мені стало так страшно, що я не могла опиратись... Я тільки сказала: «Для мене це велика честь».

«Поговоримо в човні», – суворо мовив той страшний чоловік. Я тепер згадала, що в нього були жовті очі, як у хижих птахів.

Коли ми відпливли від берега, він відклав весла й, дивлячись мені просто в очі, приступив до справи:

«Ми, Старі, попереджали Його Величність про небезпеку, яка загрожує нашій державі. Однак, він зробив власний вибір і невдовзі наслідки його стануть ще помітніші».

«Ви, напевно, хочете, щоб я з ним поговорила? Його Величність не послухав вас, як же він послухає мене?» Я гадала, що йдеться про дивну поведінку короля, причиною якої була рана, отримана в Серединному світі.

«Не прикидайтесь невинним ягнятком! Проблема у вас, шановна королево. Його Величність засліплений любов'ю до вас і ладний пожертвувати Королівством, аби тільки залишитися з вами. Тому ви повинні залишити його самі заради блага Королівства!»

«Королівство – це я», повторила я священну фразу, знайому кожному громадянину Королівства.

«Ви – гнилий плід на дереві. Знак, що у вас на руці, не дає вам права так говорити. Упродовж кількох місяців у Серединному світі ви давали отруту принцу Даниїлу, яка ослабила його дух. Ні, це робила ваша мати, котра хотіла повернути вас до раю, куди не могла сама потрапити...»

«Це – неправда!»

«Старі знають все. Ви були молодою, недосвідченою. Можливо, нам вдасться призупинити дію отрути, якщо Ви поїдете. Знак на вашій руці несумісний з королівською гідністю. Це – знак слабкості й прокляття. Через якийсь час вам, можливо, дозволять повернутися, але ви більше не будете королевою. Лише, аби ви могли побачитись із сином».

«Я заберу його з собою!»

«Куди? У світ, де нічого доброго для нього нема? До того ж він єдиний спадкоємець і не може покинути Королівство в такому віці, коли не усвідомлює, хто він. Ви чекаєте другу дитину, тож покинете Королівство не самі...»

«Я не залишу сина!» – вигукнула я, не тямлячись від обурення.

«Тоді дозвольте пояснити наслідки вашої поведінки. Ваша поява послабила кордони нашої держави. Цим обов'язково скористається Імперія...»

«Ми зможемо себе захистити».

«Слова гідні королеви, але про який захист йдеться?»

«Створимо справжнє військо...»

«Щоб пролилася кров? Імперія вміє воювати і швидко виснажить Королівство. Якщо ви підете, не буде крові й сліз. Це ж не назавжди... Ми покличемо вас, коли небезпека зникне і король видужає. Ви не ступите на берег, доки не дасте відповіді. Маєте час до заходу сонця. Так сказали Старі».

«Я вам не вірю».

«Громадяни Королівства не схильні до обману. Ви не тільки мати, а ще й королева, і могли би бути прекрасною королевою для іншої держави, але не для нашої. Подивіться, за хвилину зайде сонце...»

«Що я маю робити?»

«Дати відповідь, ваша Величносте».

– Тоді він вийняв ніж і приставив собі до горла. Бризнула кров на мою сукню. Вона була темна, майже чорна. Я закричала і втратила свідомість...

– Досить, мамо! Не хвилюйся, я тепер з тобою! Ти розповідаєш неймовірні речі! Хочеш, ми поїдемо звідси? Візьмемо Марка. Його мати Мелінда загинула того ж дня, коли ти зникла. Нас усіх обдурили! Без тебе стало тільки гірше. То не були Старі. То був той, ким у нас лякають дітей...

Олімпія сказала тремтячим голосом:

– Чорний птах закриє сонце, але не плач. Білий птах його прожене...

– Так, мені це співала моя нянька. Ми могли б поїхати до неї. Вона тепер живе на селі.

– Ні, синку, спершу мусимо відшукати твою сестричку!

43

Коли Мортіус розповів про усі їхні пригоди, Марко аж за голову схопився:

– Тепер від мене ні на крок! Чого вас туди понесло?! Невже ви гадаєте, що Королівство отак просто здасться крутиголовцям?!

Він говорив наче дорослий, і Люцина подумала, що відтоді, як вона бачила його в Граничному світі, Марко аж підріс.

– Усе добре, що добре кінчається, – незворушно відповів Мортіус. – Сиділи б оце ми у в'язниці, якби вчасно не накивали п'ятами. Цікаво, чи зумів би ти нас звідти визволити?

– З якої речі я мав би вас визволяти? – розсердився хлопець.

– Та годі вам! – втрутилася Соня. – Хіба ти, Мортіусе, не бачиш, що хлопець переживав за нас? А якщо тобі, Марку, це набридло, то ми повернемось у Граничний світ. Там є книжки, вишні скоро доспіють...

– А де це король Сиволап і принц? – спитав Фелікс.

– О, дивіться, Фелікс заговорив! – зрадів Марко. – Чудово! А...

– Мама говорить – я перекладаю.

Мортіус похвалив Тигрисика:

– Він чудово перекладає! То де твої друзі?

– Хто де. Скоро побачитесь. Знаєте, це дім мого діда. У ньому зараз ніхто не живе, тому він трохи занедбаний... Втім, занедбаність личить старим будинкам. І цей дикий виноград, що позатуляв вікна, дуже гарний восени...

– А жити тут можна? – поцікавився Мортіус. – Дах не протікає?

– Не знаю, а що?

– Бо коли протікає дах, будинок непомітно руйнується всередині.

– Я давно там не був, – зізнався Марко.

– Уявляєш, Тигрисику, що буде, коли нас затоплять сусіди з горішнього поверху? Ліпше не вертатись взагалі до такої квартири...

Запала мовчанка. Кожен думав про той дім, який залишив. Марко якось посмутнів. Від його войовничості не лишилося й сліду. Він витягнув із кишені пакуночок із цукерками:

– Вгощайтеся! Я забув спитати... Люцино, як ти себе почуваєш?

– Вона простудилась! – заявила Соня і подивилась на Марка так, ніби той був винен.

– Дрібниці, – тихо мовила Люцина. – Трохи горло болить...

Та Марко вже розгортав пакуночок із ліками:

– Мікстура від кашлю, аспірин, гірчичники...

– Нехай буде аспірин.

Дівчинка запила таблетку холодною водою під співчутливими поглядами присутніх.

– Жахливо! – прошепотів Марко і витяг пляшечку зі своєї магічної аптечки. – Я маю зігріваючий бальзам. Дай свою долоню...

Люцина покірно простягнула праву руку, і хлопець капнув їй на долоню краплю яскраво-червоної рідини з різким, але приємним запахом.

– Тепер розітри руки.

За хвилину дівчинка відчула, як тепло біжить по жилах.

– Рецепт Санторіуса? – поцікавилась Соня.

– Я його трохи змінив. Замість крові кажана додав екстракту півонії.

– Дехто додає настоянки лавра і порошок рубіна, – зауважила Соня. – Чим більше – тим краще.

– Але можуть бути побічні ефекти. Ну, як допомогло?

– Мені вже краще, – відповіла Люцина. Щоки в неї порожевіли, і голос став дзвінкіший.

Мортіус кашлянув:

– Слухай, Марку, а засобу проти куль у тебе немає? Воно то правда, що сміливого куля боїться, але береженого, як то кажуть, Бог береже...

– Ні, таких засобів я не маю! – розвів руками хлопець. – Можу потім пошукати в книжках, якщо вам не спішно...

– Та ні, не спішно, – засоромився Мортіус. – То які в нас плани?

– Негайно йдемо до Королівського палацу, бо там найважливіше.

– Я ще ніколи не бачила справжнього королівського палацу! – зітхнула Люцина.

– Я там виріс. Як на мене, то занадто галасливе місце. Лишатись вам тут не можна, бо ще чогось накоїте. Мені здається, що без вас у палаці нічого не відбудеться...

«Он як!» – запишався Мортіус і діловито спитав:

– А перепустки чи щось таке?

– І без перепусток пройдемо. Треба лише знати, в які двері увійти. Будемо діяти за обставинами.

– Хвилиночку! – спинив його Мортіус – А Тигрисик, Іляна, врешті – кіт?...

– Чому кіт – врешті? – образився Фелікс.

– Спочатку ми потрапимо до Королівського саду. Іляна там жила і знає, що звідти є вхід до самого палацу.

Марко чогось не доказував, але це вже сприймалося не як вияв обережності чи недовіри, а як намагання зробити сюрприз. Попри втому, очі його сяяли надією. «Можливо, – подумав Мортіус, – ми ще сьогодні побачимо принца на королівському троні. Шкода, що ми так мало для нього зробили!» Однак, щось підказувало йому, що на них чекають і неприємні несподіванки.

44

Ще з першими променями сонця нечисленна процесія провела тіло короля Даниїла до родинного склепу. Багато хто не встиг із ним попрощатися, але палацову браму вже зачинили. Тоді ж як мармурова плита назавжди відгородила короля від його народу, зійшло сонце. Однак небо затягнули хмари, що додало ще більше смутку. Накрили за звичаєм стіл у королівській їдальні й за нього сіли пом'янути короля декілька його друзів. Із родини не було нікого, але час від часу по засмучених втомлених обличчях ніби пробігав сонячний промінь. Усі чекали принца, але ніхто не вимовив його імені, хоча за столом не було нікого з крутиголовців. У них були інші клопоти. Досі не прийшла звістка від Імператора. Крутиголовці починали втрачати терпіння. Із вчорашніх тріумфаторів вони почали перетворюватись на розгублених чужинців, котрі раптом збагнули, що зовсім не знають країни, в якій прожили досить довго. Втім, посли з Імперії мали інструкції на будь-який випадок, де були передбачені навіть землетрус та повінь. Єдине, що здавалося їм неможливим – інформаційна катастрофа. Жоден сигнал не потрапив до Імперії. Крутиголовці не знали, що діється з Імператором, а Його Імператорська Величність не знав про ситуацію, що склалася в його світі. Там, де надто покладаються на техніку, може бути й таке. Жителі Королівства вдавалися до надійнішої пошти, в особливих ситуаціях посилали птахів, які здатні перетинати межі світів, – голубів.

Головний посол Імперії звинувачував у всьому чиновників, що відповідали за зв'язок, але ті лише знизували плечима, звалюючи все на погані метеорологічні умови. Зрештою, Імператор міг змінити тактику і в останній момент вразити усіх своєю ефектною появою в самій столиці Королівства, на церемонії читання Закону про успадкування королівського трону. За звичаєм вона відбувалась після похорону короля. Радники короля Даниїла покладали надії на Старих, котрі в особливих випадках надсилали записку, яка допомагала вирішити проблему.

Головний Церемоніймейстер отримав її сьогодні о сьомій годині ранку, і тепер раз-у-раз кидав погляд на зелену вазу, що стояла на поличці каміна. Лише він знав, хто приніс записку, і де вона лежить, чекаючи часу, коли її розгорнуть і прочитають привселюдно. Найближче оточення покійного короля знало про послання і відчувало значне полегшення: Старі не порадять нічого такого, що б зашкодило громадянам Королівства.

Сьогодні вранці, тільки на годину пізніше, тіло Головного Архіваріуса Королівства було покладене в родинний склеп і закрите мармуровою плитою. Про це було відомо лише небагатьом друзям.

Найголовнішу залу Королівства готували до церемонії. Внесли старовинне різьблене крісло з високою спинкою, прикрашеною золотою та срібною інкрустаціями. Зі стін познімали чорний шовк, залишивши одне полотнище, яке мало висіти цілий рік на знак жалоби. У простінку між вікнами повісили портрет короля Даниїла в чорній рамі, перед яким горіла свічка й стояв букет квітів із Королівського саду. Усе ще не вивітрився запах прив'ялих квітів і тисяч людей, що приходили прощатись із своїм королем. Цей запах нагадував про смерть. Попередні королі намагались передати корону дорослим синам чи донькам, а самі ставали звичайними громадянами, оселяючись у затишних куточках, де могли провадити спокійне життя і де їх часто навідували родичі. Король Даниїл помер у розквіті літ, хоча тривала хвороба перетворила його на немічну стару людину. У тих, хто близько знав його, дотепер лежав тягар на серці.

А до палацу сходились люди, які хотіли дізнатись про долю Королівства і нового короля. Для них уже встановили гучномовці, що мали передавати кожне слово, мовлене в Залі. Багато мешканців столиці залишилось вдома перед телевізорами, щоб не тільки чути, але й бачити усю церемонію. На вулицях було повно охоронців, що слідкували за порядком. Так вирішив Головний Церемоніймейстер, щоб уникнути сутичок нерозважливих громадян із крутиголовцями. Отак наближався час, коли мало усе вирішитись.

45

Пробираючись до палацу, Марко з друзями чули уривки різних розмов, навіть плітки. Мортіусу страшенно приємно було бачити, як люди читають його листівки. Правда, дехто посміхався, інші знизували плечима, але ніхто не виявляв войовничості й не ніс зброї до палацу. Якщо вчора Мортіус очікував активних дій, то сьогодні він боявся, щоб його не звинуватили в підбурюванні до бунту. Але не міг приховати свого невдоволення:

– Слухай, Марку, у вас завжди так?

– Що ви маєте на увазі?

– Королівство в небезпеці, а люди йдуть, ніби збираються дивитися фейєрверк!

Який фейєрверк? – здивувався хлопець. – Король помер...

– У нас в подібних випадках кричали: «Хай живе король!» І одразу ж забували про попереднього. І ще новий король, аби прихилити до себе підданих, розкидав довкола гроші...

– Цікаво...

Більше Марко не сказав нічого. Людей дедалі більшало. Соня взяла Фелікса на руки, а Тигрисик злякано тулився до Мортіуса, щоб не загубитись. Але вони щасливо дійшли до палацової брами. Ніхто не мав годинника, бо Мортіус подарував свого ще в Граничному світі малому хлопчику. Він завжди жалів кошенят, цуценят, тигренят і малих дітей, що не могли собі дати раду самі. Це могло би стати благородною справою його життя, але доля змусила Грицька стати Мортіусом і писати статті про паранормальні явища. Уся нерозтрачена ніжність виливалася на Тигрисика, котрий потроху починав виявляти нахил до самостійності, часом порикуючи просто так. Зараз Тигрисик відволікався на котів та собак, що сиділи на балконі, або снували тротуаром. Навіть Мортіус зауважив, що тварини виглядали чудово порівняно з тими, котрих він бачив у Серединному світі. Адже ті поводились так, ніби хтось за ними полює. На кожному кроці були аптеки для котів і окремо для собак, готелі для них. Шкода, що не було фотоапарата! Ото б здивувались читачі його газети! При згадці про рідне місто холод стиснув серце Мортіуса. Ану ж їх повернуть назад! Зараз зупинять і запитають про документи... У них же немає закордонних паспортів. Доведеться знову тікати. Та ні, Марко щось придумає! Якби це було в Серединному світі, Мортіус теж би виручив. У нього цілий комплект посвідчень. Йдучи на редакційне завдання, Мортіус брав із собою то посвідчення агента ФБР, то податкового інспектора. На тамтешніх громадян книжечки з гербами діяли краще, ніж чари. Правда, лише на людей. Нечиста сила крутила носом від часнику, свяченої води та полину. Але тільки дрібнота, котрої могла злякатися хіба що якась істерична бабця.

Ось які думки були в голові Мортіуса. Що ж, він був дорослим чоловіком і багато чого зазнав у житті. Його били і переслідували, а ще він знав ціну слова. Не те, що кіт Фелікс, котрий міг вдати, ніби не лише не вміє розмовляти, а й навіть не розуміє людської мови...

Вони обійшли Королівський палац. Ті палаци, які Мортіус і Люцина бачили в себе в місті, були обшарпані й порожні всередині. Королі помалу вивелися в Серединному світі. А тут жили люди, і Мортіусу не терпілося зайти до середини, звісно, не через парадний вхід. Дасть Бог, принц Серпень стане королем і прийме їх по-королівськи, як має бути. Марко привів їх до муру, що оточував Королівський сад, де король відпочивав від державних справ, бо йому теж потрібно мати бодай якесь приватне життя.

– Ми що, маємо лізти через стіну? – скривився Мортіус, у якого боліла спина від холодного купання. – Чи ти знаєш якісь чари?

Марко знизав плечима:

– Навіщо витрачати їх на дрібниці? Тут є хвіртка. Принаймні, була досі.

– Я давно хотіла спитати... – несміливо озвалась Люцина. – Чому дерева в парку без листя?

Усі якось дивно подивились на неї.

– Я щось не те сказала?

– Я нічого такого не помітив! – здивувався Мортіус.

Марко перемінився на лиці, але Соня делікатно допомогла йому.

– Осінь – це смуток, – тихо мовила вона. – Дерева сумують, коли їх покидає той, хто про них піклувався. Є історія про богиню Деметру. Коли викрали її дочку Персефону, вона так тужила за нею, що на землі одразу ж після весни почалась осінь.

– Мамо, а коли мене викрали, теж почалась осінь? – спитав Тигрисик.

Іляна щось лагідно замуркотіла до нього, але він не переклав її слова.

– Ось хвіртка! – сказав Марко, – показуючи на гіллястий кущ бузку біля стіни. Навіть у такому глухому місці він був обкопаний і доглянутий.

Хлопець розгорнув темне соковите листя, і всі побачили невеликі металеві дверцята, трохи поржавілі.

– Ключ давно загубився, але я замкнув їх закляттям, – пояснив він.

– Яким? «Сезам, відчинися?» – поцікавилася Соня.

– Ні, іншим. Відверніться й затуліть вуха!

– Ну, ти й даєш, хлопче! – розсердився Мортіус. – Тут потрібен універсальний ключ!

– Ні. Це – моя таємниця. Кожен має право на таємницю. У нас навіть є Закон про таємниці. Якщо хочете потрапити до Королівського саду, робіть те, що я сказав!

– Та добре вже... – зітхнув Мортіус, подумавши: «Діти є діти».

Він навіть заплющив очі й немов провалився в якусь темну й теплу яму, бо ж не спав цієї ночі. І здригнувся, коли Тигрисик легенько тицьнув носом у спину:

– Усе, таточку! Ходімо!

Мортіус розбудив Соню, та Люцину, а Фелікс першим проскочив у хвіртку, високо задерши хвоста.

– Ласкаво просимо до Королівського саду! – мовив Марко.

46

До найголовнішого залу Королівства сходились визначні й поважні громадяни, котрі допомагали покійному королю правити країною, а також деякі його друзі. Попід стінами вишикувались вартові короля, кремезні високі хлопці в парадній зеленій формі, оздобленій срібним вишиттям. На поясі в кожного був меч. Вони й справді вміли фехтувати. Головний церемоніймейстер був мудрим чоловіком і велів обставити церемонію так, щоб вона вразила крутиголовців.

Сила-силенна народу зібралась перед палацом. Від учорашнього дня повіяло наче іншим вітром. Королівські радники знали, що трапилось на кордоні, точніше здогадувались, однак мовчали, сіючи розгубленість у рядах крутиголовців, котрі раптом відчули свою відірваність від Імперії. Головний Посол Імператора вимагав відкласти церемонію до прибуття Його Імператорської Величності, але йому ввічливо відповіли, що нового правителя Королівства потрібно обрати не пізніше, як через 12 годин після похорону. Пан посол покрутив носом, але він мав у запасі документ на випадок, коли Імператор не приїде на церемонію, що дозволяв йому діяти від імені Імператора. «Закони можуть врятувати, але можуть і погубити, тому над ними повинна стояти Справедливість для всіх і для кожного», – казали мудрі люди Королівства. Це означає, що ніхто не повинен постраждати від закону. Однак Королівство не було ідеальною державою, та й не могло бути. Останні роки довели це. Може, так було потрібно, аби випробувати Королівство, його здатність протистояти злу? Але ж у себе вдома від рук крутиголовців загинули безневинні люди, а це вже було порушенням Справедливості. Тепер смутні дні прощання з королем Даниїлом закінчились і настали часи надії. Перші люди з Граничного світу вже прибули до столиці, а серед них той дідусь, що прихистив наших мандрівників однієї ночі. Ми ще зустрінемось із ним, бо такі люди трапляються в усіх світах.

47

Соня з Люциною не знали, що саме відбуватиметься зараз у палаці. Їм здавалося, що це їх начебто не стосується. Люцина понад усе хотіла до мами й через те терпляче зносила всі негаразди, а бібліотекарку Соню просто підхопив вітер пригод, що зробили неможливим її життя в Замку. Їхні очі й серця були зараз повністю поглинуті чарівним видовищем Королівського саду, де були зібрані найпрекрасніші рослини з усіх світів. Досвідчений садівник одразу помітив би, що всі дерева й квіти росли так, як було їм до вподоби. Ніхто не калічив ножицями їхні крони, не наполягав, щоб вони шикувались у рівненькі рядочки. Йшлося лише про те, щоб вони жили в злагоді між собою, бо кожна рослина має душу й ображається, коли не зважають на її права. Цей сад був творінням не людей, а добрих переліток, котрі найкраще пізнали душу рослини. Навіть дрібочка їхніх знань зробила би чоловіка найкращим садівником серед тисячі інших. А проте перелітки не писали книжок із садівництва, і коли хтось із людей хотів вивідати таємниці їхньої справи, ті лише посміхались: «Врости корінням у землю, щоб ловити вітер».

Ясна річ, людям цього було замало. Вони хотіли знати склад ґрунту, кількість води, час садіння, спосіб розмноження рослин... Правда, у Королівстві садівники могли крадькома спостерігати за роботою переліток-садівників, як ті пересаджували хвору рослину, як часом вдавались до ліків, носячи їх у крихітних міні-торбинках на поясі, як грали музику для дерев чи танцювали для них. Колись давно й люди не соромились співати деревам, шануючи їх і дбаючи про добрий настрій. А потім у них з'явились важливіші справи – наживати майно. Доки вони так робитимуть, нікому коло них не буде добре: ні звірятам, ні рослинам, навіть рікам та горам. Так мовили перелітки – і хто хотів, той їх слухав.

Стежок у Саду було багато: усі покручені та химерні. Марко привів друзів до альтанки, звідки відкривався чудовий вид на квітник, що аж палав різними барвами. Тільки з висоти пташиного польоту можна було прочитати візерунок, у який вкладались квіти. Бо рослини здатні рухатись у просторі й часі. Їхнє барвисте письмо могли читати комахи, птахи й перелітки, бо вміли літати. А чутливі носики звірят читали письмо запахів.

– Про що ж писали квіти? – спитала Люцина згодом, і Марко їй відповів:

– Про погоду, про те, якою буде зима... Квіти повідомляють навіть про нещастя людей війну чи голод. Від кого тварини дізнаються, наприклад, про повінь? Рослини попереджають про появу недоброї людини, й звірята встигають сховатися...

Та це було потім, а зараз, ледве гамуючи нетерпіння, Марко промовив:

– Відпочивайте! Тут, у шафці, є печиво та цукерки. Пам'ятайте, ці квіти можуть вкусити...

– Так само, як книжки! – докинула Люцина. – Хіба ми схожі на нищителів?

Марко почервонів:

– Вибач...

– А як же я? – спитав Мортіус.

Маркові стало шкода цього чоловіка, котрий увесь час намагався усім допомогти, не завжди до речі:

– Ну, звісно, ви станете свідком найважливішої події в Королівстві!

– Я буду сидіти тихо, як миша. Але, як тільки буде потрібно...

– Нічого не маємо проти, – сказала Соня, тамуючи позіх. – Є тут якісь книжки? Я відучора нічого не читала...

– Я б чогось поїв, – нагадав Фелікс.

Тигрисик з Іляною попадали на землю. Великі звірі втомлюються швидше, ніж малі.

– Ага, випустіть кольорових мишей! Їм тут нічого не загрожує, – нагадав Марко. – Усе потрібне знайдете в шафці.

– Коли ви повернетесь? – спитала Соня, хапаючи першу-ліпшу книжку, що стояла на поличці.

– Державні справи швидко не вирішуються, – поважно мовив Мортіус.

48

Власне, то в Серединному світі можуть засідати цілими тижнями парламенти, конгреси й Верховні Ради. Тому Мортіус сподівався побачити, як поважні люди сперечаються, чубляться або просто дрімають. Чи голосують одноголосно, як це було за попередньої влади в його країні. Але все одно, цікаво порівняти... Добре, що вони встигли. Перед повнісіньким залом з'явився Головний Церемоніймейстер і схилившись над товстою книгою, відшукав у ній потрібне місце. Тоді набрав повітря в груди й мовив:

– Від імені народу Королівства зачитаю Закон про успадкування королівського трону: Місце попереднього короля займає його наступник, найстарший син чи дочка, якого Його Величність визнав гідним королівського трону.

Усі знали текст Закону. Зміст його був дуже простий, якщо в Королівстві все йшло, як належить. Але тепер ситуація була інша. Церемоніймейстеру тремтів голос, коли він продовжив після паузи:

– Ми повинні заслухати Головного Правничого Королівства, котрий дасть нам тлумачення Закону.

Як відомо, юристи вміють говорити без зайвих сентиментів. Той лисий чоловік у сірій мантії, що спадала на звичайний костюм, одразу приступив до діла:

– Отже, ситуація така. У покійного короля Даниїла був єдиний син, принц Август, якого він призначив наступником трону в Указі за номером 344. Дозволю собі зачитати цей Указ...

49

Із Королівського саду був вихід на терасу, куди виходили вікна кабінету короля, великої кімнати, заповненої книжками та рукописами. Звідти він міг милуватись садом. Охорона з'являлась тільки тоді, коли король виходив із кабінету. Однак, цей шлях до Головного Залу не був безпечним, як сказав Марко. Тому вони з Мортіусом полізли через віконце до підвалу, звідки вже потрапили до службових приміщень. Дорогу назад Мортіус не зумів запам'ятати, бо потім напівтемними вузькими сходами вони чомусь піднялись на горище, а потім і на дах, вкритий візерунчастою оранжевою черепицею. Але й це ще був не кінець. Із даху вони полізли у вікно вежі. Там стояв телескоп, вкритий пилом. Мортіус у дитинстві мріяв про такий, однак життя змусило його частіше дивитись на землю, а не в зоряне небо. Вони зійшли донизу. Їй Богу, навіщо було ходити то вгору, то вниз!.. Мортіус аж захекався, але Марко зовсім не звертав уваги на його фізичний стан.

На нижньому поверсі круглої вежі висіли сині халати.

– Вдягніть оце, – коротко кинув хлопець, і почав щіткою зчищати з себе пил та павутиння.

– А ти?

– Я не хочу переодягатись. Зрештою, це – мій дім.

Мортіусу не сподобались такі слова:

– Навіщо ризикувати? Тебе можуть схопити крутиголовці.

– Вони або нікого не хапатимуть, або хапатимуть всіх підряд. Серпень не ховатиметься. Я буду з ним. Я не хочу стати вигнанцем!

Мортіус хотів щось сказати про підпільну боротьбу, але тільки зітхнув:

– Який тоді сенс мені переодягатись? Ліпше вже з вами... загинути. Тільки хто подбає про наших дівчат і звірів?

– Тому я й кажу одягти халат. Він свідчитиме про вашу скромну посаду.

– Яку ще посаду?

– Прибиральника.

– Може, мені ще віника взяти? – образився Мортіус. – Я думав, що ти відведеш мене в ложу друзів короля...

– Ви що, жартуєте?

– Так. Яка це муха тебе вкусила, хлопче? Ти став сам не свій...

– Патруль крутиголовців застрелив учора мого батька. Слухайте мене уважно! Зараз ми вийдемо в коридор, повний людей. До зали ми не потрапимо. Ми нічого не побачимо, але зможемо чути. Ми можемо бути потрібні як свідки. Розумієте, Мортіусе?

Мортіус кивнув. Бідний хлопець... Певно, дуже любив свого батька. Як добре подумати, то й він свого любив також, коли той був тверезий, звісно...

– Слухай, а якби я показав своє репортерське посвідчення?

Марко тільки посміхнувся криво. Він не знав, на що здатний репортер, коли починає полювати за матеріалом для статті. Втім, коли вони з'явились у коридорі, ніхто не звернув на них уваги.

– Ми щасливі повідомити про те, що наш принц Август живий, і чекаємо його з хвилини на хвилину...

– Ви куди? – шарпнув Марко репортера.

– Зробимо заяву!

– Стійте на місці! – просичав хлопець.

Коли вщухли радісні вигуки, почувся крик:

– Перепрошую! Принц Август неповнолітній і не може бути королем ще два роки.

То був Головний Посол Імперії. Мортіус одразу здогадався. Але не це його вразило.

– От тобі й на! – вигукнув він. – Чому ти мені одразу не сказав?

– Тихше! – зробив зауваження охоронець, що стояв під стіною

–...надто складне питання, – почувся спокійний голос Правничого. – Ми отримали послання від Ради Старих, яка наділена надзвичайними повноваженнями в таких випадках. Прошу пана Головного Церемоніймейстера зачитати його.

– Печатка ціла. Дозволю собі зачитати Послання Ради Старих!

Почувся шум. Здається, крутиголовці протестували. Натовп захвилювався, і Мортіус скористався моментом. Розмахуючи посвідченням репортера «Посейбічних і потойбічних новин», він кинувся в бій:

– Пропустіть пресу! Пропустіть пресу!

Либонь у всіх світах репортери однаково нестримні й нахабні. Хоча, коли подумати, без нашого Мортіуса не могла відбутися така подія. Він вартував того, аби охоронець у дверях пропустив його, а з ним і Марка, котрий у подібних випадках вдавався до чаклунства, однак зараз не міг зосередитися.

– Посол Його Імператорської Величності хоче зробити заяву! – спокійно оголосив Головний Церемоніймейстер.

– Ні! Ні! – загудів натовп.

– Звісно, ні! – сказав Мортіус. – Спочатку мають висловитися громадяни Королівства!

– Цілком з вами згодний, – озвався чоловік, що стояв поруч. – Сьогодні – наш день!

– Оце скандал! Яка неповага! – говорили довкола них люди.

– Якби вони бачили, що робиться в парламентах Серединного світу! Це ще не скандал, а невеличке непорозуміння!

– Не переживайте, друже! – мовив той самий сусід. – Тепер усе буде по-іншому. Я це відчуваю серцем... Марку, що ти тут робиш? Це не місце для дітей!

– Так, пане вчителю! – знітився хлопець. – Я ненароком...

Мортіус взяв пана вчителя під руку:

– Не гнівайтесь на хлопчину, шановний! Я попросив його мене провести. Не часто журналісту з Серединного світу випадає нагода потрапити до королівського палацу та ще в такий вирішальний момент! Моє ім'я – Мортіус.

– Несторій, професор географії. Дуже приємно!

Пролунав виразний голос Головного Правничого:

– Стаття четверта Закону про процедуру обрання короля: «Послання від Ради Старих зачитується в цілковитій тиші й першочергово, бо воно є голосом народу Королівства». Панове посли, вам нададуть можливість зробити заяву!

Церемоніймейстер, якого Мортіус нарешті зміг побачити у всій його парадній красі, зняв печатку й розгорнув послання:

– «Ми, Рада Старих, висловлюючи свій жаль і смуток з приводу передчасної смерті короля Даниїла, радимо призначити тимчасовим правителем Королівства, доки спадкоємцеві трону принцу Августу не виповниться вісімнадцять років, його матір, Її Величність Королеву Олімпію. Іменем Справедливості для всіх і для кожного!»

Настала мертва тиша, яка раптом вибухнула радісним гомоном.

– Це – неможливо! – вигукнув Головний Посол Імператора. – Королева мертва багато років! Де докази? Ви намагаєтесь обдурити інші держави!

– Ох, я здогадувався! Та невже? – бурмотів Марко. – Старі все знали!

– Що ти кажеш?

Та хлопець уже зник. Мортіус рвонувся за ним, але професор географії вхопив його за рукав:

– Заждіть, шановний Мортіусе! Де ви зупинились? Ви повинні розповісти мені усе про Серединний світ! Ось моя візитівка...

– Що за хлопець!.. – бурчав Мортіус. – Вони всі такі нетерплячі... Я ж казав, що все буде добре!

50

Онисьо, поприбиравши в домі, сидів перед стареньким телевізором. Він видавався цілком спокійним, коли крутиголовці в залі затіяли метушню, але, коли камера випадково показала Мортіуса й Марка, не стримався:

– От бісові хлопці!

– Гав! – підтвердив Серденько.

Щоб не вертатися до палацу, краще залишимось разом із Онисем і подивимось, що було далі.

У палаці короля напруження зростало. Натовп розсунувся, і на килимовій доріжці з'явилася жінка з довгим русявим волоссям у чорній сукні. Поруч із нею йшов хлопець. Обоє були дуже блідими й зовсім нерадісними.

Коментаторові наче заціпило, але багато хто з присутніх упізнав королеву Олімпію, котра зникла п'ятнадцять років тому під час прогулянки в човні чи ще якось, бо охорона не бачила її того дня. Той, хто бодай трохи знайомий з прийомами магії, легко здогадається, як можна примусити людей бачити щось або не бачити. Головний Церемоніймейстер схилився перед королевою, бо навіть зникла королева залишається нею назавжди, і щиро мовив:

– Вітаємо з поверненням, Ваша Величносте! Вітаємо з поверненням, Ваша Високосте!

Ніхто не закричав «ура», але мужність старого друга королівської родини зустріли схвальним гомоном.

– Чи бажає королева Олімпія звернутися до свого народу?

– Так.

Спершу це була просто розгублена, втомлена жінка, але з кожною хвилиною її голос дужчав, та й постава вирівнювалась.

– Мене не було тут п'ятнадцять років, і увесь цей час я тужила за сином і чоловіком, мріючи про зустріч із ними. Гадаю, кожна жінка може мене зрозуміти, бо в усіх світах горе і щастя однакові. Чорна сила, що має безліч облич, поглумилася над нашою родиною. Я не мала часу, щоб стати достойною королевою, і повірила брехні. Усі ці роки я вважала винними в своєму нещасті Старих, бо від їхнього імені мені завдали тяжкої образи. Втім, я не відчувала себе вигнанкою, бо повернулась до батьків, котрі робили все, аби хоч трохи втамувати мій біль. Доля послала мені відраду – дочку. Я чекала дитини, коли мене відірвали від родини. Якщо тут присутній мій особистий лікар Стефаній, він може це підтвердити...

– Я тут, – почувся голос із натовпу.

– Чи може пан доктор посвідчити, що я чекала на дитину п'ятнадцять років тому?

– Так, присягаюся! Якщо я не помиляюся, Ваша Величносте, принцесі зараз близько п'ятнадцяти років?

– Дякую, пане докторе. Я хочу, щоб моя дочка мала врешті батька. Ні я, ні вона не претендуємо ні на що. На жаль, вона загубилась, але я відшукаю її. Ради мого сина, а вашого принца, ми повинні встановити істину. Найперше я хотіла б дізнатись, чи знали в Королівстві, де я, і хто надсилав мені щороку фотокартки мого сина!

– Ходили різні чутки, і добрі, й погані, – розгубився Церемоніймейстер. – Ми шукали Вашу Величність найперше в річці, а потім по цілому Королівстві...

– Це не відповідь. Гадаю, громадяни Королівства теж хочуть знати, що трапилося з їхньою королевою і чому стільки років від них приховували правду!

– А чи не може вона бути самозванкою? – кинув хтось із крутиголовців. – За стільки років людина може змінитись до невпізнання...

Це була провокація, і в будь-якому іншому місці вона призвела б до різкої зміни настрою присутніх. Але тут тільки настала тиша. Олімпія залишалась спокійною, бо роки, проведені нею серед звичайних людей у Серединному світі, навчили її дорожити лише людською гідністю. Головний Правничий гарячково почав нишпорити в пам'яті, намагаючись сягнути дна, де знаходились найдавніші збірки законів, товсті томи з пожовклими сторінками. Нічого подібного не траплялось у Королівстві, де владу вважали здебільшого обтяжливим тягарем. Тут не знали, що таке брехня. Облуда, лицемірство одразу розкололи ту величну споруду, яку називали просто – Королівством. «Боже, що діється! – вжахнувся чоловік, що прожив на світі 59 років, ніколи не відпочивав і не мав навіть сім'ї. – Вони хочуть, щоб ми засумнівалися! Ось чого вони хочуть!»

А принц Серпень підніс руку, прохаючи слова, і сказав по-дитячому:

– Це – моя мама.

Головний правничий посміхнувся. Дуже рідко посмішка, що жила в ньому, виходила на поверхню. Він просто забував посміхнутись, бо закони слід вивчати з серйозною міною на обличчі. Отож він сказав:

– Цього досить. Свідчення дитини, яка прагне захистити матір, вище від Закону.

Наче сонце заглянуло в похмуру залу. Втім, час уже було йому засвітити, бо дощ давно закінчився.

– Бачиш, песику, – сказав Онисьо, – я завжди був переконаний, що в нашого хлопчика є серце. А зараз дивись уважно і не крутися. Нам скажуть щось дуже важливе.

До Церемоніймейстера наблизився один із його молодих помічників і прошепотів щось на вухо. Той радісно закивав головою.

– Ваша Величність уже зараз може вислухати відповідь на свої питання. Усі знають, хто такий Лицар-Заступник. Він просить вислухати його...

Лицар-Заступник був живою легендою трьох світів. Він завжди ставав на захист скривджених і вбогих. Тепер старечі руки не годні були тримати меч, та й довгі блукання переконали його, що зброя – то не найліпший захист. Він то жив відлюдником у печері, то ходив по країні мандрівним фокусником, наймався перевізником через ріку, служив доглядальником у шпиталі, розповідав казки дітям на вулиці... Тобто завжди був при ділі.

Зараз він ніс на руках кота Сиволапа. Він забрав його в принца, коли той ішов у натовпі, і кіт охоче вмостився під полою латаного коричневого плаща Лицаря-Заступника.

Той опустив кота на підлогу, погладив і мовив ласкаво:

– Іди собі, котику, десь сядь!

Лицар був непоказний, згорблений і страшенно худий, певно, весь час забував поїсти, але, швидше за все, ділив свій обід із найрізноманітнішими живими істотами. І був вбраний дуже бідно. Однак його слава в усіх трьох світах була такою великою, що жодна одежа нічого не відбирала й не додавала до неї.

Сиволап потерся об ноги принца, висловлюючи цією дією свою прихильність, а тоді просто пішов до королівського трону. Він любив іноді там поспати на оксамитовій подушці. Можливо, сон на троні й навіяв йому думку об'єднати котів усіх світів. Присутні засміялись, коли кіт згорнувся клубочком і миттю заснув.

– З поверненням, королево! З поверненням, принце! – сказав старий і, помітивши здивування Серпня, розвів руками: – Так, ми недавно стрічалися...

Бо це був той самий дід Люстій, котрий у Граничному світі не побоявся прихистити в себе цілу ватагу підозрілих подорожніх.

– Усе гаразд, хлопче, – підбадьорливо шепнув Лицар і, повернувшись до присутніх, сказав:

– Може, сядемо? У ногах правди нема...

І сів собі на приступці помосту. Не довго думаючи, королева Олімпія, котра 15 років не була в палаці, підібрала поли сукні й вмостилася поруч.

– Сідай, синку! – сказала вона.

Люди повсідалися. Хто на лавах, хто просто на підлозі. Це вразило в саме серце Головного Церемоніймейстера. Тут же були посли чужої держави! Однак Лицар-Заступник поводився так природно, що будь-які церемонії виглядали б смішними.

Лицар почав розповідь...

51

Які б таємниці вона не відкривала, те, що зараз відбувалося в Королівському Саду, було важливіше за будь-які слова. Марко відчув, що йому треба туди негайно повернутись. Це чуття, інтуїцію, називають ще шостим відчуттям. Коли щось підказує тобі несподівано вийти з дому чи відкласти поїздку, треба поставитись до цього уважно. Багато людей так і роблять. А іншим просто сняться віщі сни. Тому важливо, чи віриш ти шостому відчуттю. Якщо віриш, то мусиш уважніше приглядатися до життя. Воно подасть тобі знак. Куля, яку Марко тримав у кишені, ще зовсім неприручена, стала незвично важкою.

Хлопець знав короткий шлях до саду – через королівську майстерню. Король Даниїл був непоганим палітурником. У архіві було безліч документів, і він із татом Марка любив порпатися там, відшукуючи якісь не дуже важливі, але цікаві документи, а потім робити з них книжки в твердих палітурках. «Лад у бібліотеці, – говорили давні мудреці, – навіює думки про гармонію, яка панує у Всесвіті». Цей напис був над дверима кабінету Головного Архіваріуса.

Майстерня була незачинена. Марко перетнув кімнату, де все було готове для праці, тільки не було самого майстра, а відтак виглянув у вікно.

Усі були на місці. Тигрів зморив богатирський сон. Фелікс спав біля Соні, яка теж спала, поклавши голову на книжку. Тільки Люцина зовсім не хотіла спати. Мабуть, у неї теж з'явилося шосте відчуття. Кольорові миші сиділи на столику і вмивалися. Мабуть, у квітнику було мокро, от вони й прибігли сюди. Люцині здалося, що мишки трохи підросли і кольори їхнього хутра стали не такі яскраві. Яйце вона поклала на стіл, оздоблений інкрустацією, щоб воно грілось на сонечку. Може, тоді в ньому прокинеться життя. Було дуже тихо, наче сад знаходився на безлюдному острові, а не біля королівського палацу.

Люцина не могла заснути, їй здавалось, ніби вона бачить чудовий сон, а як же заснеш уві сні. Вона дивилась на дерева: деякі цвіли, а інші вгинались під вагою плодів. Білий птах, схожий на того, що вона бачила в Замку, залетів до альтанки, але відсахнувся від кольорових мишей.

– Ти – Аона, так? – спитала дівчинка, і птах сів їй на плече. Його тінь злякала кольорових мишок, і якась із них зачепила яйце. Воно покотилось. Птах стримав яйце своїм тілом.

– Ой, Боже, ледве не розбилось! – зойкнула Люцина.

Пташка підкотила яйце до неї.

– Ти хочеш, щоб я його сховала?

Дівчинка взяла нагріте сонцем яйце й обережно поклала в торбинку. Птах знову сів їй на плече й почав перебирати дзьобиком волосся. І тут Люцина згадала, що було перед тим, як вона почала падати в Замку. Голос старої відьми, яка шепотіла їй на вухо дивні слова:

«Прокляття знято, моя королівно!» Ці слова чомусь дуже її злякали, бо були наче зі страшної казки. Хоча казки добре закінчуються, але вони, по суті, жорстокі. У дитинстві ми просто цього не помічаємо. От чому дорослі не люблять читати казок.

– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказала Соня, не розплющуючи очей.

Марко розчинив навстіж вікно. Високо в повітрі над садом билось два птахи: один чорний, другий білий. Ніхто не зумів би їх розборонити, як тоді, коли в Замку бились самі мечі: його й Повелителя. Хлопець вихилився з вікна. Куля випала в нього з кишені й покотилась стежкою. У ній, як колись у тому дитячому спомині, відбилась битва білого й чорного птахів. Люцина вибігла з альтанки й щось крикнула. Марко кинувся їй назустріч, обхопив руками і вони обоє дивились, як б'ються птахи. Блискавки шугали поміж птахів на тлі темно-синьої хмари, що затулила сонце.

– Як Білий Птах поб'ється з Чорним Птахом, Настане день чи ніч? – сказав Марко. То була найдавніша пісня, записана в Королівстві, яка ще існувала, напевно, до нього.

– День! – відповіла Люцина.

І сталося диво: обидва птахи розтанули в небі, лише на землю повільно падали зрошені кров'ю біла пір'їна й чорна пір'їна.

– Як це тобі вдалося? – Марко відступив, вражено дивлячись на дівчинку.

– То була загадка, правда? Я на неї відповіла. Той чорний птах влетів до альтанки. Не знаю, що йому було треба... Усе сталося так швидко. Спочатку вони билися на траві, а потім злетіли в повітря. Куди ж вони поділися?

– То не прості птахи...

Марко замовк. Стежкою до них йшла жінка в золотій короні, а з нею Серпень, теж у короні.

– Ось твоя мама, принцесо Люцино, – сказав хлопець. Перш ніж приголомшена дівчинка змогла ступити крок, перед нею виріс Головний Церемоніймейстер:

– Вітаю вас, Ваша Високість!

І низько вклонився. А коли підняв голову, його кругле обличчя розпливлося в добрій посмішці.

– А де ж корона? – спитав Марко. – Ви забули про корону!

Церемоніймейстер плеснув у долоні, й з'явився молодик із скринькою, в якій на блакитній подушечці лежав тоненький золотий обруч, викуваний для принцеси Кремінії 356 років тому.

Отак. Цієї сцени возз'єднання королівської родини не показували по телебаченню, тому Онисьо її не бачив. Втім, того ж дня до нього прилетіла голубка з листом від Серпня та Марка.