Королівство

У Серединному світі…

Серединний світ, вважають у Королівстві, дуже недовірливий не лише до прибульців із інших світів, а й до своїх мешканців. Коли ти не такий, як інші, від тебе відвертаються або навіть проганяють. Тут живуть добрі й не дуже добрі люди, та значно більше таких, котрі час від часу хиляться то в бік добра, то в протилежний від нього бік. Через те його, мабуть, і звуть Серединним, і через те в ньому так неспокійно, бо ніхто не знає, чого можна чекати від інших. Але Серединний світ не єдиний у Всесвіті, як собі уявляють його жителі. Поруч із ним існують інші світи і впливають один на одного. Люди сердяться, коли не можуть чогось пояснити. Вони й досі не вірять у істот, яких чомусь називають надприродними, хоча краще би їх назвали неприродними, бо понад природою, як кажуть філософи, нічого не існує. Йдеться про перевертнів, опирів, довгомудів, привидів, хоча останні охоче з'являються на очі кожному, хто прийде після дванадцятої години ночі до місця їхнього перебування. Привиди – найкращі свідки того, що душа після смерті не зникає, просто обирає собі іншу форму для існування. Але її просто не помічають. Зрештою, буває, що не помічають живих людей та тварин, якщо вони раптом кудись зникають, як це трапилося з Люциною, її мамою, Мортіусом... Правда, репортера два дні шукали, бо потрібно було здавати черговий номер «Посейбічних та потойбічних новин», але ремесло борзописця (так іноді зневажливо називають трудівників пера) таке небезпечне, і коли врахувати спеціалізацію Мортіуса, часто закінчується фатально... Отже, йому знайшли заміну. У Серединному світі дуже часто в подібних випадках наголошують, що незамінних людей не існує. Навіщо тоді з ними панькатись? Громадянин Королівства напевно б дуже образився, а тут – усе нормально.

Тигрисик, той взагалі був міфічною особою, бо не мав жодного документа, що дозволяв йому жити. Та й важко повірити в перебування тигра в однокімнатній квартирі, щоправда з балконом. Єдиний, хто чекав їх і пам'ятав, це дід Пилипко...

Якось пізньої осені до нього, звідусіль оточеного горобцями, прилетіла сива голубка з білою пір'їнкою в хвості. На старість Пилипко зробився милосердним до всілякої дрібноти й привітно зустрів пташину.

– Просю до столу, шановна пані! – підняв дід капелюха й сипнув жменю соняшникового насіння. З подивом він помітив, що горобці сіли на дашок, що прикривав лавку від дощу. Голубка трохи подзьобала, а потім почала походжати довкола. Нарешті дід помітив, що вона принесла послання, прив'язане до ніжки.

– Ходи до мене, маленька! – і голубка далася в руки.

Дід обережно відв'язав крихітний пакуночок і, витягнувши з кишені окуляри, прочитав:

«Привіт, діду Пилипку, з Королівства! Ми з Тигрисиком щасливо туди дісталися і тепер живемо, наче в казці. Королева Олімпія і принцеса Люцина передають тобі сердечні вітання й посилають перстеник з діамантом, щоб ти поліпшив собі життя. Я ще напишу, твій Мортіус».

Старий підняв очі догори й мовив:

– Я завжди знав, що на світі мусить бути Королівство!

За той перстеник він купив собі невелике помешкання на сьомому поверсі, тепле й сухе. Тепер він щовечора приймав ванну, а сусіди кликали елегантного дідуся паном Пилипом. Правда, ніхто не вірив, що він знайомий із королевою, але голубка час від часу прилітала до нього, приносячи останні новини з Королівства.

Квартира на вулиці Кульбабовій, де мешкали Олімпія з Люциною, кудись поділася з книжками, меблями та картинами, що вже зовсім дивно. Це трапилось не без втручання магії, щоб не викликати зайвих підозр, адже мешканки цієї квартири мали документи. Квартира зникла разом із ними. У Королівстві не потрібна прописка. Гортензія зникла лише з міста. Стала знахаркою. Поки що великої практики вона не має, але вже навчилась читати й дала навіть оголошення до газети: «Познайомлюсь із чоловіком середнього віку, який любить читати і згодний жити в сільській місцевості». Звісно, Гортензії доведеться чекати, бо її вимоги до осіб протилежної статі дуже високі. Але нічого: за цей час вона навчиться доїти козу й відрізняти петрушку від селери.

Історія з книжкою, за якою полювали Гортензія з матір'ю, скінчилась незле. Власне, стара була охоронницею королеви Олімпії в Серединному світі й дуже вміло прикидалась. Справжній Джеймс Бонд у спідниці! Повелитель здогадувався, але сам він втомився служити темним силам, і його Клуб любителів книги в Серединному світі – то було найменше зло, яке можна було заподіяти людям, котрі майже не читають і самі ставляться до книжок ще гірше. Правда, є книги, які не заслуговують того, щоб їх читали. Як кажуть у Королівстві: «Які люди, такі в них і книги».

Якщо десь у Львові ви заглянете до автомайстерні поблизу Погулянки й побачите там щасливу замурзану пику в ямі для ремонту, то це, напевно, довгомуд Лукаш. Його довжелезні пальці оживляють навіть мертві двигуни. Щодо інших довгомудів, то їх ніхто не зачаровував, і вони продовжують цупити усе, що погано лежить. Але ж усе так швидко не може змінитися, правда?

Ось як висловився домовичок Спрячик, коли повернувся з відпустки:

– Облом! Ні фіга собі!..

Він ще і ще висловлювався в подібний спосіб на спорожнілому місці, де колись стояв його дім. А потім пішов подавати оголошення в «Посейбічні та потойбічні новини»:

«Домовик зі стажем 248 років шукає працю в порядному домі. Відьом та опирів прошу не турбувати. Люблю важкий рок». Він довго й прискіпливо вибирав собі господу, але не зміг відмовити ударнику групи «Щурикбенд», котрий жив у підвалі, де була музична студія.

Дарма Стронціус оплакував свого Тосика. Добити комп'ютер не так просто. Щоб врятувати Тосика, Стронціус переселився в сухіше місце – придбав собі невеликий будиночок із дуже поганою репутацією: люди там не могли спати і взагалі жити. За грубі гроші безробітний програміст полікував Тосика, забравши з його пам'яті неприємні спогади.

Тосик перестав лаятися, але натомість категорично відмовився підключатись до Вампірнету. Казав, що йому страшно. Як на Стронціуса, в Інтернеті можна було надибати речі набагато страшніші. Не маючи змоги замовляти справжні харчі, старий опир перейшов на томатний сік. Дуже рідко йому вдавалось запопасти запізнілого перехожого, та й сили були вже не ті. У багатьох фільмах жахів опирів змальовують, як явище вічне, якого неможливо позбутись. Це вигадка темних сил. Таким чином вони собі набивають ціну, аби їх більше поважали. Опирі колись були звичайними людьми, котрих дуже скривдили. Хвороба, як і помста, врешті слабнуть і зникають. Втім, ця тема надто поважна, щоб про неї говорити між іншим.

Ну, все. У Серединному світі трамваї більше не чхають. Люди ходять на роботу, а діти до школи, не маючи від цих занять великої втіхи. Коти й собаки часом мають господарів, а часом – ні. Однак, у котів з'явився король, котрий знає, як поліпшити їхнє життя і віднайти в ньому сенс. Сиволап забирає покинутих кошенят і тих своїх громадян, котрі хворі чи каліки, й відводить до Королівства. Тому котам більше відомо про Королівство, ніж людям Серединного світу. Але вони мовчать, тільки широко розплющені зелені та золотаві очі свідчать про таємницю, яку вони бережуть для кращих часів.

У Граничному світі...

Посуха і злидні здавались жителям Граничного світу вічними й незмінними. Вони навіть не уявляли, як це можна жити без цих нещасть. Та відколи між Граничним світом і Королівством зникла межа, усе в цьому забутому щастям краї стало мінятись на очах. Спочатку три дні й три ночі падали дощі, наповнивши землю водою життя, і з'їдлики не могли з цим упоратись. Розповідали, ніби перед дощами в землі з'явились дірки, пастки для з'їдликів, безбарвних істот, котрі випивали усю вологу, і що ці дірки поробили гноми з підземного світу. Таким чином вони виловили усіх з'їдликів. А може, з'їдлики просто не витримали протягів і повтікали. На болоті їм би жилося краще, але, кажуть, вони бояться комарів. Зрештою, у природі весь час відбуваються мутації, але то вже тема роздумів для вчених-генетиків.

Після дощів земля просто почала розквітати. Перелітки на чолі зі своїм Королем, прийшли в Граничний світ, аби посадити дерева й квіти та показати людям дещо із мистецтва вирощувати рослини. Тоді багато мешканців краю подалося до Королівства, але майже всі згодом повернулись. Будемо вважати це просто екскурсією.

От Мортіус гадав, що більше не повернеться до цього похмурого світу, а таки повернувся...

... Одного погожого літнього вечора Соня відпустила останніх учнів, яких навчала читати й писати, щоб ті могли продовжити освіту в Королівстві. Жила вона в Замку і вирішила затіяти ремонт. Соня була дуже скромна. Вона не вміла просити про допомогу. Отож вона сиділа на лавці в садку й розмірковувала, де їй роздобути високу драбину, щоб побілити стіни в бібліотеці. Вона пожила трохи в королівському палаці, а там усе аж блищало чистотою. Привиди Ясько і Мацько щойно повставали і милувались заходом сонця. Насправді вони не стільки милувались геть остогидлим заходом сонця, скільки розмовляли про Соню.

– От би видати нашу Соню за порядного чоловіка, що вміє майструвати, – говорив Ясько. – Дівчина повинна бодай раз у житті вийти заміж. Старі панни мають прикрий характер...

– То було б незле. Живе сама в напіврозваленому Замку. Якби наш господар побачив цю руїну, то певно би луснув зі злості! Але я боюсь, Яську, аби вона не вибрала собі якогось типа, що став би над нами насміхатись. Що з нами тоді було б, страшно подумати! Чоловікові Соні ми не могли б мститись...

Обидва привиди зажурились. Нарешті Соня звернула на них увагу:

– Чого, хлопці, повісили носи? Що сталося?

– Та ні, серденько, нічого, – відказав Мацько. – Чомусь згадався горбатий Олександр, як його із Темної Вежі викурювало аж троє екзорцистів. Мало того, що він був калікою, почав ще й заїкатися.

– Наскільки я знаю, він замордував п'ятьох своїх дружин! – суворо мовила Соня.

– То все брехня, серденько! – замахав напівпрозорими синюватими руками Ясько. – То були правдиві відьми. Злість їх роздимала доти, доки вони не луснули... А що ходив Олександр примарою, то це через те, що взагалі одружувався з такими мегерами. Але ти, якби була чоловіком, напевно б такого не вчинила, бо ти мудра...

– Щось таке говориш, сам не знаєш що! – розсердилась Соня. – Піду, трохи почитаю перед сном...

Вона піднялася з лавки і почула якийсь дивний звук: чи то музику, чи то мелодійний передзвін. А після цього – човгання натомлених ніг по кам'яних плитах.

Нарешті в сутінках, ледь забілених туманом, виринула чоловіча постать, за якою плентався тигр.

– Дивись, хто прийшов! – вигукнув Мацько. – Той баламут, що водиться з тиграми...

– Нехай краще буде він, ніж хтось інший, – зітхнув Ясько.

– Води! – закричав Мортіус. – Негайно води! Соню, біжи по воду!

Та, нічого не питаючи, помчала до Замку.

– Ох, і марудна ця штука!

Мортіус поставив на лавку кошичок, накритий білою хусткою.

– Ні, не підходьте! Сюрприз! Вона може злякатися...

– Хто? – поцікавився Мацько.

– Побачите, коли скажу.

Соня прибігла з горнятком води. Половину вона вже розхлюпала по дорозі.

– Не мені!

Мортіус урочисто зняв хустку з кошика. Соня, а слідом за нею привиди зазирнули в кошик.

– О! – тільки й сказали вони.

– Ледве знайшов. Об'їздив усе Королівство!

У кошику серед м'якого темно-зеленого моху спочивала сліпуче біла квітка, тільки середина в неї відсвічувала рожевим перламутром.

– Не зараз, – сказав Мортіус. – Де це дерево жаху?

Ясько і Мацько попливли до дерева, на якому їх повісили. Воно завжди виглядало моторошно – і навесні, і взимку.

– Нам, зрештою, тут незле, – сказав Ясько. – Ми не хочемо ні до раю, ні до чистилища. Нам пощастило, що у нас є Соня...

– Хлопці, – приклав руку до серця Мортіус. – Ніхто вас не проганяє. Я вичитав у одній дуже старій книжці про ритуал очищення. Ви собі можете подорожувати, куди заманеться, а не сидіти ще триста років коло місця, з яким вас пов'язують прикрі спогади. Зрозуміло?

– Ну, коли так...

– Та звісно!

Мортіус поставив під дерево кошик із квіткою.

– А тепер візьміться за горнятко. Я вам допоможу полити цю неперевершену рослину. Тигрисику, не заважай!

Той неохоче відсунувся убік.

– Ну, беріться!

Три пари рук потяглися до горнятка.

– А заклинання? – спитала Соня.

– Хай тобі! Ледь не забув... Повторюйте за мною: «Пробач, квітко, наші дитячі пустощі! Відпусти нас на всі чотири сторони світу!»

Ясько і Мацько повторили. Голоси в них були слабенькі, як у всіх привидів. Вода полилася на зелений мох.

– Це ще не стопроцентна гарантія, – мовив через якийсь час Мортіус, і тієї ж миті стовбур дерева почав двигтіти. Якась сила вчепилась у його коріння й почала тягнути в глибину землі.

Усі повідбігали. Тигрисик сховався за спину Мортіуса. Дерево зі скреготом повільно входило в землю. Вітер вив у листі. З горішнього поверху почали падати кавалки цегли.

– Сердиться, старий чорт! – із серцем вимовив Мацько.

За півгодини було вже по всьому. Квітку теж поглинула земля, разом із кошиком. Звільнені привиди, побравшись за руки, полинули крізь мур у свою першу мандрівку. На небі весело блищав тоненький серпик місяця. Соня з Мортіусом сиділи на лавці й мовчали.

– Ти надовго? – врешті спитала Соня.

– На все життя, якщо ти не проти! – палко відповів Мортіус.

Тигрисик розплющив одне око:

– Таточко хоче з тобою одружитись. Ти згодна?

– Я... ще подумаю! А ти допоможеш мені з ремонтом, Мортіусе?

– Навіщо? Ці руїни такі романтичні... Ну, добре, допоможу! Запросимо майстрів із Королівства... А ми будемо з тобою видавати газету для жителів Граничного світу.

Отакі справи. До речі, Стілець-підступець теж у Замку. Відколи там з'явився Тигрисик, від їхніх пустощів нікому немає спокою.

Бабуся, для якої Люцина написала три літери на стіні, більше не затуляє їх килимком. Вона вивчила решту літер, але найбільше їй подобаються А, Я та Ї. Вона вишила їх на серветці й надіслала принцесі Люцині. Незабаром бабуся поїде в гості до дівчинки.

Якось хлопчик, котрому Мортіус подарував годинник, побачив переліток і відтоді приходить дивитися, як ті садять Чарівний гай. Він такий тихий і чемний, що перелітки вирішили вивчити його на садівника, а це дуже велика честь, бо садівники, котрі беруть уроки в переліток, розуміють мову дерев і квітів.

А щодо злидників, то їх стає щораз менше. Ніхто не знає, куди вони діваються. Бува й таке.

У Королівстві...

Люцина щоранку тепер прокидалася в Королівстві. Чи падав дощ, чи світило сонце, однак це було Королівство. Вікна її спальні виходили в сад, і знову, як колись, кіт Фелікс на світанку зістрибував на підвіконня й солодко засинав. А Люцині доводилось вставати і поспішати на уроки, що мали її підготувати до навчання в Академії. Маму вона бачила рідко і, звісно, більше її не критикувала, бо тепер то була її Величність. Тож мусила стримуватись і з'являтись частіше в сукні. Не так легко стати принцесою в п'ятнадцять років, тобто дізнатись про те, що ти завжди була принцесою і маєш брата-короля. Власне, Серпень ще тільки вчився на короля і кожен день брав королівськи уроки. Пересиджував то в бібліотеці, то в архіві, аж помарнів. Мама була така зайнята, що за обідом не раз доводилося нагадувати їй про себе.

– Що? – перепитувала Олімпія. – Ти щось сказала, донечко?

Біда та й годі. Найліпшою приятелькою королеви стала тигриця Іляна. Як жартував Серпень, Іляна «вдочерила» їхню маму. Тигриця вирішила захищати королеву від невідомого ворога і ходила за нею слідом. Ніхто не смів увійти до кімнати королеви, коли та відпочивала, бо під дверима лежала величезна сніжно-біла тигриця. Ті, що знали її раніше, помітили, якою норовистою й дратівливою стала Іляна. Що ж, вона багато пережила... Не було Тигрисика, котрий би перекладав з мови тигрів, однак Олімпія, здавалось, усе розуміла. Коли королева приймала відвідувачів, тигриця лежала біля її ніг і уважно слухала. Тому ніхто не насмілювався підвищити голос. Така прихильність видавалась дивною, бо ж вони зустрілись не так давно. Старші люди бачили в цьому знак: їхній королеві загрожувала невідома небезпека. Вона ж була зовсім іншою, ніж король Даниїл – рішуча і впевнена в собі.

Крутиголовці майже всі покинули Королівство. Кілька указів, виданих Олімпією, зробили їхнє перебування в цій країні невигідним для них самих. Сама королева висловилась дуже чітко:

– Ми змушені запровадити особливий стан, тому що Королівство в небезпеці.

Вона багато подорожувала країною, прислухаючись до того, що казали їй різні люди, її голос вселяв упевненість і надію:

– Я не хочу, щоб із Королівством трапилось те, що з Серединним світом. Перш ніж передати владу, мушу впевнитись, що наші діти в безпеці.

Олімпія навіть написала листа Імператору. Цей лист багато хто вивчив напам'ять:

«...Ми охоче приймемо громадян із Імперії на навчання, але категорично проти перебування військ чужої держави на нашій території, бо це суперечить Закону про безпеку Королівства. Для мудрості й доброзичливості двері Королівства будуть завжди відчинені...»

Нещодавно Імператор запросив королеву до себе з офіційним візитом, і вона погодилась. Радники королеви були шоковані:

– Жоден король не ступав на землю Імперії! Це дуже небезпечно, Ваша Величносте!

На що Олімпія відповіла в дусі Серединного світу:

– Якщо мене вб'ють в Імперії, то це буде ганьбою для неї, а не для Королівства!

– А що буде з нами?

– Мої діти майже дорослі. Мій чоловік, покійний король, не побоявся прийти до Серединного світу. Принцеса і юний король виявили неабияку відвагу, щоб врятувати Королівство. Я піду з добрими намірами й відкритим серцем. Нехай люди Імперії пересвідчаться, що Королівство сторониться зла, але не є їхнім ворогом...

– Королева мудра, – казали одні.

– Вона божевільна, – говорили інші.

– Вона – дитя Серединного світу... – мовили треті.

«Лише часом можна виміряти правду!» –кажуть у Королівстві.

Люцина хотіла швидше стати дорослою й обрати для себе якесь заняття. Вона двічі на тиждень відвідувала художню студію й малювала олійними фарбами на полотні пейзажі. У неї була майстерня на вежі, звідки було видно дуже далеко. Вона більше дивилась у вікно, ніж малювала, і відчувала дивне бажання полетіти. Останнім часом принцеса ходила зажурена, бо голубка перестала приносити їй листи від Марка. Ні про що інше вона не могла думати. Вона не здогадувалась, що юність уже наближається до неї, бо коли тебе не тішать дитячі розваги, і ти нудьгуєш, це означає, що ти дорослішаєш.

Марко облишив навчання і подорожував. Він шукав відповіді на питання, які постають перед людьми, котрі передчасно подорослішали.

Одного разу, це було восени, він йшов стернею, щоб скоротити собі шлях до містечка, де мав заночувати. Раптом щось вкололо його в самісіньке серце і хлопець зрозумів, що падає. Сутінки почорніли і більше він нічого не пам'ятав. Але потім розплющив очі й побачив над собою старого чоловіка в плащі з каптуром.

– Що зі мною? Хто ви? – намагався сказати хлопець, але якийсь неймовірний тягар тиснув йому на груди.

– Ти не знайдеш того, що шукаєш, синку, – сказав чоловік, не розтуляючи вуст. – Мусить бути таємниця. Ти вмираєш без любові. Повернись додому!

І зник. Марко лежав горілиць на землі, але під головою в нього лежав жмут соломи. Угорі пливло небо, налите водою, і кругом була пустка. Став накрапати вечірній довгий дощ. Хлопець лежав і думав. Він багато думав, відколи лишився сам на світі. Здавалось, доля призначила йому блукати, щоб врешті когось захистити. Він так вважав. Але, можливо, у нього не вистачить сил, аби витерпіти самотність.

– Ну, що ж, сказав він собі, – може, у цьому містечку я побачу щось дивовижне і нарешті зможу заплакати так легко, як оце небо. Воно теж сумує...

Чаклун із Імперії зник і в подобі чорного птаха шукає яйце. Де заховала його Люцина, знає тільки вона. У кожного є своя таємниця:

У Марка, котрий тужить за рідними.

У Серпня, юного короля, який боїться стати дорослим і намагається ним бути.

В Онися, що став належати до Старих, але продовжує жити, як звик, доглядаючи садок і приймаючи гостей.

У Чорного Птаха, який шукає Білого Птаха.

У Білого Птаха, який шукає Чорного Птаха.

У Яйця теж є своя таємниця. Яйця, взагалі, дуже загадкові й мовчазні.

І в кожного з нас є своя таємниця, яку ми не хочемо відкривати.