Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані

Дійові особи:

КАРМАЙКЛ

МЕРВІН

МЕРІЛІН

ТОБІ

Сцена перша

Готельний номер, невелике американське містечко. Вікно у торцевій стіні, за ним видніється пожежна драбина. Велика обшарпана валіза з одного краю номера і вузьке ліжко з другого. На ліжку сидить Кармайкл, чоловік років сорока п’яти. Лівої кисті в нього немає, а на правій — шматочки білого пластиру прикривають татуювання на пальцях. Зразу за ліжком стоїть шафа, з якої, коли світло піднімається, долинає стук, наче хтось намагається з неї вилізти. Кармайкл якийсь час байдуже сидить, потім сягає у внутрішню кишеню пальта, дістає пістолет, зітхає, підходить до шафи й присідає перед нею. Зводить курок пістолета і відчиняє дверці. Стук припиняється. Кармайкл націлює пістолет у шафу. Звідти чуються здушені звуки протесту. Він стріляє один раз. Здушені звуки змовкають.

КАРМАЙКЛ: Я ж казав. Чи не казав?

Пауза. Кармайкл зачинає дверці шафи й сідає на те саме місце на ліжку, відкладає пістолет і знову втуплюється в простір. Виймає зі срібного портсигара сигарету, вправно підкурює її однією рукою, відкладає портсигар і ховає запальничку назад у кишеню. Піднімає телефон і набирає номер.

КАРМАЙКЛ: Привіт, мамо. Я щойно поселився в готель у якомусь Тарлінґтоні, телефон 567 902 9211, номер... сімнадцять. Тут усе добре. Ем... Надіюсь, усе добре й там. Я кілька днів не міг тобі подзвонити. Надіюсь, нічого поганого не сталось. Я трохи тривожусь, якщо чесно, тому подзвони мені одразу, як прослухаєш повідомлення. Добре? Ще раз: телефон 567 902 9211. Номер сімнадцятий. (Пауза.) Більше нема про що повідомити, чесно. (Пауза.) До побачення.

Він кладе слухавку, сидячи якийсь час курить. З-за дверей номера чути кашель, потім стук у двері. Кармайкл тихо підходить до дверей і дивиться в замкову щілину.

МЕРВІН (з/к): Я бачу тінь од ваших ніг.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Га?

МЕРВІН (з/к): Я бачу тінь од ваших ніг.

КАРМАЙКЛ: Бачите тінь од моїх ніг?

МЕРВІН (з/к): Тому знаю, що ви там.

КАРМАЙКЛ: Я не казав, що мене нема.

МЕРВІН (з/к): Але ви не обізвалися.

КАРМАЙКЛ: Я маю право не обзиватись, поки дивлюсь у шпарину для ключа й перевіряю, хто там.

МЕРВІН (з/к): Мабуть, маєте.

Кармайкл одчиняє двері, за ними стоїть Мервін, він у готельній уніформі, з бейджиком, усміхається.

МЕРВІН: Це я, працівник готелю, Мервін.

КАРМАЙКЛ: А, реєстратор.

МЕРВІН: Я не сказав би, що я реєстратор. Так, я працюю на ресепшені. Але не сказав би, що я реєстратор.

КАРМАЙКЛ: Я тебе запам’ятав, коли вселявся.

МЕРВІН: Он як? А чого ви мене запам’ятали? Бо я вас добре обслужив?

Кармайкл вертається в номер. Мервін заходить за ним.

КАРМАЙКЛ: Добре обслужив? Ні. Мене ще не поселяв у готель тип у самих тільки трусах. Краще про таке обслуговування не знати.

МЕРВІН: Я якраз качав прес. Там, де задня кімната.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Там, де задня кімната?

МЕРВІН: Угу.

КАРМАЙКЛ: Тобто — «у задній кімнаті»?

МЕРВІН: Так, я качаю там торс, бо там є килим — коли думаю, що нікого поряд нема. Через те я й був у спортивних трусах. Просто ви з’явилися несподівано.

КАРМАЙКЛ: І зараз на ресепшені нікого нема?

МЕРВІН: Тимчасово нікого нема. Так, зараз на ресепшені тимчасово нікого нема.

КАРМАЙКЛ: А якщо хтось подзвонить? Дзвонитиме й дзвонитиме.

МЕРВІН: Тут був постріл?

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Який тут був постріл?

МЕРВІН: Такий звук, наче стріляли.

КАРМАЙКЛ: А. Ні. Я теж чув. Думаю, то був вихлоп з машини.

Пауза.

МЕРВІН: У вашому номері?

КАРМАЙКЛ: Ні. Не в моєму номері. Надворі, там, де стоять машини.

МЕРВІН: О. (Пауза.) А де ті двоє, що пішли в номер разом з вами? Чорний пацан і біла ціпа?

КАРМАЙКЛ: О, вони вже пішли.

МЕРВІН: Повз мене не проходили.

КАРМАЙКЛ: Вони злізли по пожежній драбині.

МЕРВІН: О. Чого?

КАРМАЙКЛ: Бо вони обоє просто мерзота.

Пауза.

МЕРВІН: Я не розумію, як тут щось із чимось в’яжеться.

КАРМАЙКЛ: По пожежній драбині гостям лазити не можна?

МЕРВІН: Не можна. Хіба що при пожежі. Чи коли якісь навчання. Пожежні навчання.

КАРМАЙКЛ: А що, було щось таке? Пожежа чи пожежні навчання?

МЕРВІН: Ні. Бо все одно це я оголошував би пожежні навчання, кнопкою пожежних навчань.

КАРМАЙКЛ: Точно.

МЕРВІН: Точно що?

КАРМАЙКЛ: Точно, що вони були — двоє нехороших паскуд, які злізли по вашій пожежній драбині.

МЕРВІН: Ну... чого ж ви від початку дружили з двома нехорошими паскудами?

КАРМАЙКЛ: Я з ними не дружив.

МЕРВІН: А чого були з ними?

КАРМАЙКЛ: Мав з ними одне діло.

МЕРВІН: Яке діло?

КАРМАЙКЛ: Знаєш, таке діло, що не твоє діло.

Пауза.

МЕРВІН: Тобто наркотики?

КАРМАЙКЛ: Наркотики? Я схожий на людину, яка плутається в наркотичні діла?

МЕРВІН: Однозначно.

КАРМАЙКЛ: А це не так. Я не терплю такого роду слабкостей.

МЕРВІН: Не терпите?

КАРМАЙКЛ: Ага.

Пауза.

МЕРВІН: Я подумав, що дівчина гарненька, але чорний пацан був якийсь підозрілий. Якщо чесно.

КАРМАЙКЛ: Я згоден з тобою про чорного пацана.

МЕРВІН: А дівчина вам хіба не гарненька?

КАРМАЙКЛ: Старий, я в цьому не розбираюся. Ти вже закінчив винюхувати чи ще ні?

Пауза.

МЕРВІН: А чого у вас тільки одна рука?

КАРМАЙКЛ: Це довга історія.

МЕРВІН: Так?

КАРМАЙКЛ: Так. Довга, на хрін, історія.

Пауза.

МЕРВІН: Я маю час! (Пауза.) Я справді маю час. Чергування до шостої.

КАРМАЙКЛ: Так? А я не маю часу. (Пауза.) Мервіне, ти вже йдеш чи ні? На ресепшені нікого нема вже чортзна-скільки.

МЕРВІН: Чоловіче, я прохавав, що у вас щось таке є, одразу, як ви зайшли. Я так прямо й побачив... Ну, не те, щоб сильно багато побачив... це щось трохи інше, це якби я довго тут працював, і щоб очі весь цей час були широко розплющені, то я знав би — щось має статися. Щось драматичне має статися. Наприклад, якби зграя чуваків у мантіях поселилась, і з багажу в них були б тільки гарпуни. Що було далі в такому сюжеті? Зі зграєю чуваків у мантіях і з гарпунами? Чи якийсь кадр з Нігерії поселяється і хоче продати тобі американські гірки. «У вас нема американських гірок, ви з Нігерії!» Розумієте? Бо навряд чи в них там є американські гірки. Не думаю, що є. (Пауза.) Або якби поселилася велетенська панда. І щоб белькотала нерозбірливо. Що було б далі в такому сюжеті? Велетенська белькотлива панда. Було б щось смішне! А якщо селиться кадр, і в нього тільки одна рука, а з ним гарненька дівчина, а з нею чорний пацан, а через десять хвилин після того починається стрілянина й дівчини і чорного пацана ніде не видно. Що буде далі в такому сюжеті? Хочу знати. (Пауза.) І це більше схоже на ваш сюжет. Ніж на якийсь інший. (Пауза.) Що буде далі в такому сюжеті? Хочеться знати.

КАРМАЙКЛ: Думаю, ми про це довідаємось одразу, як ти підеш.

Мервін починає несміливо виходити.

МЕРВІН: Я вас засмутив, так?

КАРМАЙКЛ: Нітрохи ти мене не засмутив.

МЕРВІН: Я просто перевіряв, що тут за шум. Мені сказано, що це мій обов’язок. Перевіряти всякі незрозумілі шуми.

КАРМАЙКЛ: Це вихлоп з машини, кажу тобі.

Мервін дивиться на нього.

МЕРВІН: Та я знаю, що вихлоп з машини. Я не дурний.

Мервін іде до дверей і в цю мить у них хтось гарячково стукає. Кармайкл жестом велить Мервіну відчинити. Мервін одчиняє і в номер вривається Мерілін, красива 22-річна жінка, нервова, з пакунком, загорнутим у папір і перев’язаним скотчем.

МЕРІЛІН: Знайшла! Є твоя дрючена рука, чув? Тепер відпусти його на фік! Де він? Що це за поц? А, це той, у трусах. Що він хоче?

Вона кидає пакунок на ліжко. Пауза.

МЕРВІН: Я просто перевіряв, хто тут стріляв. Я внизу, якщо буду потрібний.

Мервін сумно виходить.

МЕРІЛІН: Що він перевіряв?

КАРМАЙКЛ: Хто стріляв.

Кармайкл бере пакунок.

МЕРІЛІН (злякано): Де він? Ти обіцяв, що нічого йому не зробиш.

КАРМАЙКЛ: Мерілін, хочеш знати, як я довго оце шукав?

МЕРІЛІН: Я спитала, де він, ти, дрючена однорука паскуда!

Кармайкл повільно повертається й дивиться на неї...

МЕРІЛІН: Тобто дрючена паскуда.

Пауза. Кармайкл повільно показує пальцем за її спину, на шафу, в яку він стріляв.

МЕРІЛІН: Що він там робить?

КАРМАЙКЛ: Я скажу, чого не робить. Він там не танцює.

Кармайкл починає обережно розгортати пакунок. Мерілін, нажахана, іде до шафи, нерішуче відчиняє дверці й зазирає всередину. Присідає, притиснувши долоню до губів.

МЕРІЛІН: Що ти йому зробив?

КАРМАЙКЛ: Нічого я йому не робив.

МЕРІЛІН: Він непритомний.

КАРМАЙКЛ: Він не непритомний.

Кармайкл підходить і заглядає в шафу.

КАРМАЙКЛ: Тю, твоя правда. Непритомний. Мабуть, зомлів, коли я вистрелив.

Мерілін дивиться на Кармайкла, який повертається до пакунка.

КАРМАЙКЛ: Біля голови я стріляв.

МЕРІЛІН: Це жахливо!

КАРМАЙКЛ: Та мабуть.

МЕРІЛІН: Допоможи його витягти!

КАРМАЙКЛ: Він твій дружок, сама витягуй.

Мерілін незграбно витягує з шафи Тобі, чорного чоловіка років 27, з кляпом у роті, з трохи закривавленою головою. Мерілін виймає йому кляп з рота, ляскає по щоках і Тобі починає болісно ворушитися.

МЕРІЛІН: Тобі, ти мене чуєш?

КАРМАЙКЛ: От підор.

МЕРІЛІН: Він не підор! То́бі!

КАРМАЙКЛ: У нього підорське ім’я.

Тобі очунює, оцінює ситуацію і починає тихо плакати.

КАРМАЙКЛ: Бачиш? Плаче. Підор.

ТОБІ: Я не підор.

КАРМАЙКЛ: Але ж ти плачеш.

ТОБІ: Багато нормальних теж плачуть. Коли їх замикають у гардеробі й стріляють їм у голову!

КАРМАЙКЛ: Ти сказав, що я стріляв тобі у голову?

ТОБІ: Ну біля голови, це одне й те саме!

КАРМАЙКЛ: Як це можливо, що стріляння біля голови і стріляння в голову — одне й те саме?

ТОБІ: Усе одно це було страшно!

КАРМАЙКЛ: Я й хотів, щоб було страшно. І вийшло. Бо ти почав плакати, як підор.

МЕРІЛІН: Чого ти зі своєю гомофобією? Ти ж маєш уже руку. Тепер ходімо звідси, Тобі.

ТОБІ: Він дав тобі п’ятсот баксів?

МЕРІЛІН: Тобі, ходімо звідси й забудь про них.

Кармайкл закінчує розкривати пакунок. У ньому виявляється зморщена, шкіряста, бура кисть руки. Кармайкл хвильку на неї дивиться, киваючи сам собі.

ТОБІ: Ні. У нас була ділова угода. Ми йому повертаємо руку. Він нам дає п’ятсот довбаних доларів.

КАРМАЙКЛ: Ви не хочете послухати історію про те, як я багато років тому втратив руку? Перш ніж я дам вам п’ятсот баксів?

МЕРІЛІН: Я не хочу слухати. А ти?

ТОБІ: Я хочу гроші.

КАРМАЙКЛ: Ні, ви послухаєте.

ТОБІ: Я так і знав.

КАРМАЙКЛ: Бо двадцять сім років тому, майже в цей день, молодий хлопець, років десь так сімнадцяти, який жив у містечку з назвою Спокан у штаті Вашинґтон, весело грався в м’яча біля маминого будинку, коли шестеро паскудних селюків, яких він не знав, під’їхали, схопили його й затягли на красивий гірський схил за містом, де кілька залізничних колій перетинали річку, і невідомо чому, не сказавши ні слова, поклали хлопцеву руку на рейки... цей хлопець, про якого я розказую — я... І вони його держали, а він верещав і кричав, як усякий хлопець на його місці робив би, і коли товарний поїзд під’їхав аж до сосни, вони примусили хлопця дивитися на цей поїзд, і він навіть у цю мить надіявся, десь глибоко, в закутку свідомості, що вони тільки жартують, і дивився, як поїзд гримотить, наближаючись, і дивився, як він одрізає йому руку, чисто відтинає кисть. І він лежав і кричав, а поїзд віддалявся на Спокан і далі на Захід, а вони підняли його кисть, ці сільські недоноски, і взяли її з собою, і коли вже відійшли ярдів на триста, то обернулися й сміялися, і знаєте, що зробили? Помахали хлопцеві на прощання. Помахали хлопцеві на прощання його власною рукою. І це він востаннє бачив і її, і їх — на якийсь певний час. Ви знаєте, як це відчувати? Коли тобі махають на прощання, віддалеки, твоєю власною рукою. Ви знаєте, як це відчувати?

МЕРІЛІН: Не дуже приємно?

КАРМАЙКЛ: Не дуже приємно, твоя правда. Узагалі не дуже приємно. Ну, хлопець перестав плакати, доволі скоро, він же не був підор, він обсмалив кисть вогнем, щоб зупинити страшну кровотечу, бо він колись таке читав у книжці коміксів. Це допомогло, і він лежав там, думаючи, що вмирає, і вирішив, що як не вмре, то присвятить життя двом штукам: відбере те, що по праву його, і відплатить тим рогульським паскудам, які таке зробили юнакові взагалі без усякої причини. Тих селюків давно вже немає, і навіть якщо хтось знайде їхні черепи, то ніхто вже не знайде їхніх облич, а от руки́, як ви, мабуть, здогадуєтеся, при них не було. Перед своєю смертю вони мусили мені сказати ім’я чоловіка, якому буцімто її продали. Я до нього завітав. Серед шести рук, які він мав, моєї не було, але він сказав мені ім’я чоловіка зі Сходу, котрий, як він думав, міг би допомогти, а той, у свою чергу, дав мені ім’я чоловіка із Заходу, котрий, як він думав, міг би мені допомогти. Так минуло двадцять сім років. І ось що я хочу, щоб ви зрозуміли, щоб оцінили велич того, що тут у цю мить відбувається. Провести все своє доросле життя в пошуках чогось, торгуватися з вуличними покидьками й трусити торговців трупами по брудних норах та блошиних провулках цієї гниючої країни, шукаючи те, що, як він знає, навіть якби знайшов, нічого доброго йому б не дало, бо він би ним не скористався, він не причепив би його на місце, він нічого не зміг би тим брати, він же не дурний, однак усе одно він шукав, бо воно було його і перестало бути його. І він усе це проходив, і шукав так тяжко, і мандрував так далеко — і оце щоб стояти тут перед вами після останнього кидка костей і одержати замість того, що ти хотів, чого прагнув, руку ніґера? Це, зізнаюся, важкувато сприйняти. Коли вручають ніґерову руку, тоді як я просив, щоб мені принесли мою руку, — цього я зрозуміти не можу. Це, скажу вам чесно, трохи збиває з пантелику.

МЕРІЛІН: Це, е, це не...

КАРМАЙКЛ: Коли вручають руку, відрізану в якогось кольорового чувака, а я просив руку, відрізану в мене. Знаєте, чесне слово — ну що за... НУ ЩО... Я... В ХЕРА... МАЮ... З ЦИМ... РОБИТИ?!

МЕРІЛІН: Це не кольорового чоловіка рука. Це ваша рука, просто вона з часом потемнішала.

КАРМАЙКЛ: Те, що ви зробили... може, я не чітко висловився. Ви що зробили — ви принесли руку ніґера. (До Тобі.) Ти ж мав би тямити. Це рука, відрізана в когось із ваших, невже ти цього не помітив?!

МЕРІЛІН: По-перше, я розумію, що ви розсердились, але це образливо — вживати слово «ніґер», і це все, що я можу сказати.

КАРМАЙКЛ: Це образливо — вживати слово «ніґер»?

МЕРІЛІН: А хіба ні, Тобі?

КАРМАЙКЛ: Я ніколи не вжив би слово «ніґер», якби ти не принесла мені руку ніґера!

МЕРІЛІН: «Особи з темною шкірою». І це ніяка не рука особи з темною шкірою. Це ваша рука, просто вона потемнішала! Руки темнішають, коли їх надовго відокремити від хазяїна. Темнішають. Я так думаю.

КАРМАЙКЛ: Ти експерт? Хочеш побачити, які стають обличчя, коли в них повно дірок од куль?

Кармайкл виймає пістолета.

МЕРІЛІН: Ми говоримо не про обличчя!

ТОБІ: Містер Кармайкл, я думаю, тут от що сталося. З цією рукою. Це не ваша рука.

КАРМАЙКЛ: Я знаю, що це не моя рука!

ТОБІ: Це... це у вас рука ніґера.

КАРМАЙКЛ: Ми встановили, що в мене тут рука ніґера.

ТОБІ: Це рука Тайрóна Діксона. Кицю, де ти взяла цю руку? Я ж казав узяти руку в холодильнику на верхній полиці.

МЕРІЛІН: Га?

ТОБІ: Кицю, де ти взяла цю руку?

МЕРІЛІН: У спальні. Там, де вона була.

ТОБІ: Ой, ні. Я ж казав — руку з верхньої полиці холодильника. Стару руку. Це рука довбеника Тайрóна Діксона. Ще свіжа. Він правду каже.

МЕРІЛІН: З верхньої полиці холодильника? Я не зрозуміла... Я цю взяла в спальні.

ТОБІ: Так! Ми знаємо!

КАРМАЙКЛ: Дурня́.

ТОБІ: Усе добре, кицю. Так, ти лажонулася, рукодільнице, але не переживай, бо...

МЕРІЛІН: У нас була єдина рука і я її привезла.

ТОБІ: Я от що зроблю... «Вона привезла єдину руку, що в нас була». А я от що зроблю: я привезу правильну руку. Привезу правильну руку. З верхньої полиці холодильника. Якщо хочете, Мерілін залишиться тут, поки я не повернуся з тією правильною рукою, яку ми вам обіцяли.

МЕРІЛІН: Що ти оце сказав?

ТОБІ: Так вийшло, що Мерілін привезла вам геть не ту руку. Це легко виправити.

МЕРІЛІН: Ти нікуди не поїдеш.

ТОБІ: А хто налажав, кицю? Рукодільниця ти наша.

МЕРІЛІН (до Кармайкла): У нас же й холодильника нема.

ТОБІ: «У нас же й холодильника нема». У нас є... морозильник. Забула?

МЕРІЛІН: Га?

ТОБІ: У нас є морозильник.

МЕРІЛІН: Він же в гаражі.

ТОБІ: Так, він у гаражі. Стоїть у гаражі, і я в ньому держу зайві руки.

МЕРІЛІН: Той морозильник поламаний.

ТОБІ: Я знаю, що морозильник поламаний.

МЕРІЛІН: Ти хочеш держати цілу купу зайвих рук у поламаному морозильнику?

ТОБІ: Я сказав: «На верхній полиці», ти не чула? Я сказав: «На верхній полиці морозильника». Його вже на фік не відремонтуєш, якщо він на фік поламаний, і якщо в ньому на верхній полиці держиш зайві, на фік, руки. Ти що, ідіотка, на фік? Ти що, спеціально хочеш, щоб нас, на фік, повбивали?! Ти не бачиш, що тут робиться?!

МЕРІЛІН: Я не спеціально нічого не хочу.

ТОБІ: Значить, це я спеціально щось хочу! Я спеціально хочу нас, дрючених, урятувати! Що скажеш, курко дурна?!

КАРМАЙКЛ: Та моя рука, з верхньої полиці морозильника в гаражі... на ній є якісь особливі прикмети?

Пауза.

ТОБІ: Га?

Кармайкл сягає правою рукою за спину.

КАРМАЙКЛ: Чи є на ній особливі прикмети?

ТОБІ: Які особливі прикмети?

КАРМАЙКЛ: Які її відрізняють од інших одрубаних рук. Від ніґерських рук, вірменських рук, які там ще у вас є.

ТОБІ: Так, є особлива прикмета. На ній є витатуйоване слово.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Яке на ній витатуйоване слово?

ТОБІ: Е-е... на ній слово... на ній таке слово... е-е, це слово з чотирьох букв... і це слово... «Hate». «Ненависть».

Кармайкл ледь помітно стискає правий кулак.

ТОБІ: Так, на ній трохи нижче кісточок виколоте слово «Hate». Трохи вже зблякло, але ще видно. Я привезу. Через двадцять хвилин.

МЕРІЛІН: Ти нікуди не поїдеш.

ТОБІ: «Я нікуди не поїду»? Це що, хіба я привіз руку чорного до остачі руки білого?

Пауза.

МЕРІЛІН: До чого?

КАРМАЙКЛ: Тобі, не белькочи. Я хвилинку подумаю.

Кармайкл іде до вікна, думає. Мерілін і Тобі голосно й швидко шепочуться.

МЕРІЛІН: Ти збираєшся мене на фік тут покинути?!

ТОБІ: Ні, я не збираюся тебе тут на фік кидати. Кицю, ти зараз посидь тихенько...

МЕРІЛІН: Що ти за мужик такий?!

ТОБІ: Тобі зараз треба робити одне...

МЕРІЛІН: Покинеш мене з цим намаханим дурком?

ТОБІ: Тихо, тихесенько...

МЕРІЛІН: Поки ти втечеш і знайдеш руку, якої в нас нема?

ТОБІ (голосно): Кицю, ти не знаєш про іншу руку, яка в мене є, і (тихо) тому краще зараз посидіти тихо, поки він думає.

МЕРІЛІН: Офігіть, у тебе що, секретні руки розтикані по всій хаті?

ТОБІ: Так, так, навіть у цій ситуації ти не можеш закрити свою довбану пащу на дві довбані секунди. Я повірити не можу! Як у це можна повірити? Як?

МЕРІЛІН: А хто від початку затяг нас у цю довбану ситуацію?!

ТОБІ: Зараз абсолютно не той час, щоб...

МЕРІЛІН: Продавати довбані руки?!

ТОБІ: У тебе якесь передменструальне бажання смерті...

МЕРІЛІН: Ми торгуємо «травою»!

ТОБІ: Розкажи йому ще щось, Мерілін, поки ми тут! Розкажи йому ще більше довбаних деталей, щоб він мав що сказати газетам, коли ВІДРУБАЄ НАМ НА ФІК ГОЛОВИ!

МЕРІЛІН: Ти ж і за себе не можеш постояти! Він постійно каже «ніґер»!

Пауза.

ТОБІ: Я зараз запла́чу. Я зараз заридаю...

МЕРІЛІН: А ти йому ще й підгавкував! Я вухам своїм не вірила!

ТОБІ: Вдруге за сьогодні заплачуть мої довбані ніґерські очі...

МЕРІЛІН: Не кажу вже про гомофобію!

ТОБІ (починає плакати): Посидь тихо, це єдине, що зараз можна...

МЕРІЛІН: Ти що, знов плачеш?

ТОБІ: Це єдине, що зараз можна...

МЕРІЛІН: Господи, Тобі...

ТОБІ: Мерілін, я хочу звідси вирватися живим...

МЕРІЛІН: Думаєш, я не хочу вирватися живою?!

ТОБІ: Ні...

МЕРІЛІН: Це все через тебе, через тебе! Перестань плакати! (Він плаче.) Де твоя ота «Чорна Пантера» і всі оті понти? Де твої «Паблік Енемі», де «Владу здолай»? Га? (Він плаче.) Перестань плакати! (Він плаче.) Перестань плакати негайно! (Він плаче.) Прошу, Тобі...

Тобі нарешті вдається перестати плакати.

МЕРІЛІН: Господи! Я тут що, єдина доросла?

Кармайкл підходить до своєї сумки, виймає дві пари наручників, озирає кімнату; підходить до радіатора опалення на задній стіні, приковує одну пару наручників до труби, жестом підкликає Мерілін. Вона благально дивиться на Тобі, щоб допоміг. Той не знає, що робити, мовчки витирає сльози. Вона зітхає, іде й приковується до радіатора.

КАРМАЙКЛ: Сядь.

Мерілін сідає. Кармайкл приковує другу пару наручників до протилежного краю радіатора, жестом підкликає Тобі.

ТОБІ: Я ж маю поїхати по вашу руку, по руку з «Ненавистю». З верхньої полиці холо... е-е... морозильника.

Кармайкл повторює жест.

КАРМАЙКЛ: Яка в тебе адреса?

ТОБІ: Що?

КАРМАЙКЛ: Яка в тебе адреса?

ТОБІ: Ні, я вам не скажу своєї довбаної адреси. Ні. Я не скажу своєї довбаної адреси.

КАРМАЙКЛ (до Мерілін): Яка в нього адреса?

МЕРІЛІН: Кленова, 12–80.

Тобі люто на неї зиркає.

КАРМАЙКЛ: Кленова вулиця, 12–80. У гаражі на верхній полиці морозильника, правильно? (Пауза.) У гаражі на верхній полиці...

ТОБІ: Так, у гаражі на верхній полиці довбаного морозильника.

КАРМАЙКЛ: Ти знаєш, що буде, якщо її там нема?

ТОБІ: Мабуть, щось на фік погане.

КАРМАЙКЛ: А знаєш, що буде, якщо мене там жде зграя твоїх чорних дружків?

ТОБІ: Ем... Вас уб’ють, а ми втечемо і все буде добре?

КАРМАЙКЛ: Смішно. Ні, ні. Мене можуть убити, але ні....

Кармайкл підходить до своєї сумки, виймає з неї каністерку бензину, відкручує кришку й ставить каністерку в найдальшому від них кутку номера. Бере ганчірку, кладе зверху на каністру, потім дістає довгу тонку свічку.

КАРМАЙКЛ: Гей, біла дівко. Скільки їхати на Кленову, 12–80?

МЕРІЛІН: Хвилин десять.

Він у голові рахує, розламує свічку надвоє і встановлює на ганчірці, яка лежить на каністрі. Нарешті дістає запальничку й запалює свічку.

КАРМАЙКЛ: Свічка догорить до бензину за сорок п’ять хвилин. Якщо я не вернуся, номер вибухне і... Що ще? Гаманець — є, ключі — є, ствол — є...

Він оцінює відстань од них до свічки і приймає все, чим би вони могли кинути в свічку.

КАРМАЙКЛ: Скоро побачимося.

Кармайкл вилазить крізь вікно на пожежну драбину, закриває за собою вікно і зникає в нічній темряві. Тобі й Мерілін дивляться одне на одного, переконуються, що Кармайкл напевно зник, потім дивляться, чи можна відчепитися від радіатора. Не можна. Тому вони обоє намагаються щось схопити й кинути у свічку — килимок, покривало з ліжка тощо, але ні до чого не дотягуються. Тобі спадає щось на думку, він знімає кросівки й кидає одну в далеку свічку. Ледь не влучає. Удруге прицілюється ретельніше. Знову ледь-ледь не влучає. Мерілін цілиться першою своєю кросівкою і кидає. Вона промахується так сильно, що кросівка замалим не вилітає в глядацьку залу. Тобі дивиться на її кросівку з роззявленим ротом, а вона тим часом знімає другу й цілиться знову. Тобі хапає її за руку і пробує викрутити в неї кросівку...

ТОБІ: Дай мені!

МЕРВІН: Іди... на фік...

ТОБІ: Кидаєш, наче... наче недорозвинена...

У розпал боротьби кросівка випадково відлітає й опиняється посеред номера, так що їм не дістати.

ТОБІ: Дивися, що ти зробила!

МЕРІЛІН: Це я зробила?

ТОБІ: Дай валізу! Дотягнешся до валізи?

Кармайклова пошарпана валіза — з того боку номера, що ближчий до Мерілін. Мерілін лягає й витягує ноги, але витягнуті на всю довжину, вони все-таки ледь-ледь не дістають до обох боків валізи...

ТОБІ: Потягнися ще!

МЕРІЛІН: Я тягнуся скільки можна!

Вона пробує ще раз — усе її тіло витягнулося на підлозі, крім закутої руки. Тепер вона великими пальцями ніг торкається обох боків валізи, шукаючи, за що б зачепитися...

ТОБІ: «У нас же й холодильника нема».

МЕРІЛІН: Ти чого?! Я тут стараюся діло робити!

Пауза. Вона пробує ще раз.

ТОБІ: «Ми торгуємо “травою”».

Мерілін сердито спинається на ноги.

МЕРІЛІН: Бо ми таки торгуємо «травою»! Ми торгуємо «травою»! Ми не торгуємо руками! Ми нічого не тямимо в торгівлі руками!

ТОБІ: Не обов’язково було казати це тому підорові! Якраз як ми з ним добазарювались про руку!

МЕРІЛІН: І ти хотів покинути мене з ним саму?!

ТОБІ: Ну чого ти? Ти ідіотка? Це тоді був один з варіантів виходу в цій ситуації, коли він цілив пістолета межи очі й верещав, що йому підсунули руку ніґера...

МЕРІЛІН: І ти нічого йому на це не сказав....

ТОБІ: І я нічого йому не сказав? Так, я боюся щось казати білому расистському довбакові, який тицяє ствол мені й моїй дівчині в лице, який розмахує ніґерською рукою, наче довбаною куркою з Ка-Еф-Сі. Так, я боюся зачіпати такого кадра за те, що він вживає довбані расистські епітети! Я боюся!

МЕРІЛІН: Еге?

ТОБІ: На тій стадії ситуацію можна було розрядити тільки, якби я вирвався з цього номера, дістав у когось ствол, вернувся сюди й роздовбав його на фік! Мерілін, цей тип якийсь сексуальний збоченець, точно тобі кажу. Цей ампутований довбучий расист — довбаний руко-псих! Над тобою, на фік, нависала небезпека! Наді мною, на фік, нависала! А тепер над нами обома, на фік, нависає довбана небезпека!

МЕРІЛІН: Я теж могла дістати ствол, прийти й роздовбати.

ТОБІ: Кицю, ти з чотирьох кроків не попадеш кросівкою в каністру! А тепер ми можемо постаратися й погасити цю чортову свічку? Будь ласочка!

Вона хоче йому щось відповісти, але не знаходить що, тому лягає й пробує знову підтягти ногами валізу. Нарешті та починає помалу до неї підсуватися.

ТОБІ: Кицю, в тебе шикарно виходить...

МЕРІЛІН: Тобі, я не подужаю її кинути, він дуже важкий.

ТОБІ: То, може, ми її відкриємо й будемо кидати те, що в ній?

МЕРІЛІН (перестає тягти): Тобі, це що, іронія?

ТОБІ: Тягни, тягни скоріше, а то згоримо, як ті сектанти з Вейко.

МЕРІЛІН (знову старається): «Перед-мен-струальне бажання смерті». Твоє щастя, що я тобі за це не вмазала, дрочилка ти плаксива.

ТОБІ: Кицю, зосередься, тягни...

МЕРІЛІН: І чого ти мені не розказав про ту другу руку?

ТОБІ: Яку другу руку?

МЕРІЛІН: Ту, що на верхній полиці в морозильнику.

Пауза.

ТОБІ: Ти мене розігруєш?

МЕРІЛІН: Яка з наколками.

ТОБІ: Нема руки з наколками. Нема ніякої іншої довбаної руки.

МЕРІЛІН: О, то тепер нема ніякої іншої довбаної руки.

ТОБІ: Тягни валізу, Мерілін, прошу тебе.

МЕРІЛІН: Я не торкнуся цієї дурної валізи, поки ти мені не розкажеш, що за історія з наколотою довбаною рукою, чи яка там та рука.

Мерілін сідає. Тобі зітхає.

ТОБІ: У чувака на вцілілій руці є наклейки на пальцях. Бачила? Я вгадав, що під ними наколки. Бо що там угадувати? Той довбак увесь розтатуйований. Не треба великого розуму, щоб угадати, що в нього наколото на його довбаних руках: «love» і «hate», «любов» і «ненависть». Ці довбаки всі таке колють. У них такі поняття, в довбаків, такий розум. Вони не колотимуть якийсь там авангард, вони всі набивають однакове, тільки чогось думають, що самі таке мудре придумали. Ти можеш спитати, як я знав, що на відрубаній руці було «hate», а не «love»...

МЕРІЛІН: Ну, і як же ти знав?

ТОБІ: Просто на фік угадав. А тепер, кицю, давай, тягни. Прошу тебе.

МЕРІЛІН: Чекай, хочу розібратися. Він полетів до нас на хату по іншу руку... А там нема іншої руки. І це може його ще дужче розізлити.

ТОБІ: Золотко, ти не можеш прискоритись і підтягти валізу?

Мерілін лягає і пробує підтягти валізу. Валіза помалесеньку підсовується до них. Коли вона опиняється в межах, де може дістати Тобі, він устає і з великим зусиллям її піднімає.

ТОБІ (натужно): Господи, що в ній?!

МЕРІЛІН: Я ж тобі казала, що важке. Ой боже, смердить...

ТОБІ (намагаючись одкрити валізу): Що він тут, у чорта, держить..?

Валіза рвучко розкривається і з неї вивалюється не менше сотні людських кистей, ллється густа смердюча гниль. Деякі руки зотлілі, є зсохлі, є свіжі, сині, деякі криваві, з деяких тільки кістки, на яких ще пристебнуті годинники на зап’ястях, з деяких лишилося по два-три пальці, що тримаються купами стьожкою шкіри; деякі руки маленькі, дитячі.

МЕРІЛІН: О-о-о-о-о-о-о-о!

ТОБІ: Ісусе, в нього повний чемодан довбаних рук! Що це таке?!

МЕРІЛІН: Тобі, тут повно дитячих рук! Це не зсохлі руки! Це дитячі руки!

ТОБІ: Хто може роз’їжджати скрізь з купою дитячих рук, і з купою всяких рук у довбаній валізі, якщо він не довбаний виродок?

МЕРІЛІН: Що нам тепер робити?

Раптом починає дзвонити телефон. Вони дивляться одне на одного, потім Тобі тягнеться, хапає телефонний шнур і тягне до себе телефонний апарат. Апарат падає з тумбочки при ліжку на підлогу, слухавка відскакує, дзвінки припиняються. Тобі підтягує апарат ближче, насилу дістає й хапає слухавку.

ТОБІ: Алло.

Він секунд десять слухає голос на тому кінці проводу, киває, а тоді...

ТОБІ: Е, так, можете секунду зачекати? Тільки секунду. Дякую.

Пауза. Він притуляє слухавку до грудей, обертається до Мерілін.

ТОБІ: Е... Е, це його мати. (Пауза.) Вона істерично ридає. (Пауза.) Що я повинен їй сказати?

Вони дивляться на руки, розкидані по підлозі. Затем­нення.

Сцена друга

Проекція великого плану свічки, що горить на каністрі з бензином. Мерілін оповідає, стоячи біля зображення.

МЕРВІН: Мені іноді хочеться мати мавпу. Вам хочеться? Бо мені хочеться. Не таку, як шимпанзе, скоріше гібона. Чи яку краще? От ви що казали б їй робити? Вилазити скрізь? Так. Мабуть, купували б їй банани. Мавпи люблять їсти банани чи це люди тільки кажуть, що люблять, а насправді мавпам банани до лампочки? З цими сучасними ЗМІ нічого не знаєш. Бо я нечасто ходжу в зоопарк, визнаю це. Як молодший був, то ходив, коли більше не було чого робити, але потім зоопарк почав мене пригнічувати. Тому я почав ходити в зоопарк п’яний, але це було неправильно, тому я почав ходити в зоопарк п’яний і при цьому думати, як бідних звірів урятувати, але так нікого й не врятував. То були просто бухі балачки. От що я іноді робив, то це встромляв пальця крізь ґрати, наприклад, до гібона, і давав йому чи їй смикати мене за пальця. Я не боявся за пальця. Це було так, наче гібон бачив, що я п’яний і хотів знати чому. А я наче думав гібонові: «Господи, що з тобою зробили. Посадили в клітку, в якій ти не хочеш сидіти, і примушують смикати мене за пальця, тоді як ти повинен жити у себе вдома, в джунглях, і нікого ні за що не смикати, якщо не хочеться». Ну, хіба що, смикати банан на дереві, чи іншого гібона за хвоста. А тоді я подумав собі: «Господи, це ж кожнісінька мавпа в кожнісінькому зоопарку по цілому світі ляже ввечері спати з думкою: “Як же я не хочу сидіти в цій клітці, не хочу смикати п’яних за пальці, не знаючи, до чого це, я хочу бути вдома, в Африці, чи де там у них є джунглі, хочу гойдатися на деревах, їсти банани чи що захочу”». А тоді я подумав: «Та ні, щоночі, коли вони сплять, їм, мабуть, сниться: “Я вернувся, я в джунглях, я їм банани”, а тоді бац! — вони щодня просинаються в занюханій Арізоні. І тут підходить п’яний». Отоді я й перестав ходити в зоопарк, а почав приймати «спід». Багато «спіду». Через нього мене пов’язали й дали умовний строк і я мусив іти на роботу в цей гнидявий готель. І так я дійшов до сьогодні. Я не хотів іти на роботу в готель. Хто хоче працювати в готелі? Хіба що якийсь готелелюбний виродок. Через те я завжди надіявся, що тут станеться щось цікаве. Може, проститутку заріжуть і я її рятуватиму. Чи лесбіянок заріжуть. Я не проти, щоб були лесбіянки, і щоб я їх урятував. Можна ж рятувати людей, навіть якщо вони не такі, як ти. Може, мені дали б якусь медаль од якоїсь Лесбійської асоціації. Медаль за оборону лесбіянок. У них є такі медалі? Хай би були. (Пауза.) Раніше я надіявся, що в моїй школі буде ота стрілянина, як в інших, і всіх повбивають. Ви такого хотіли? Я хотів. Але стрілянини в моїй школі не було. Тільки уроки. Тому я завжди, як ви кажете, мріяв. Мріяв, що якийсь задрочений пацан за́йде й почне у всіх стріляти, бо в його особистому житті щось було не так — наприклад, у спорті він був слабак, чи що там у вас буває? Ну, те, що вас пригнічує. І він чи вони зайдуть, одягнені, як солдати, ну, щоб відрізнятися, і тоді я зроблю щось хоробре і всіх урятую. Ну, не всіх, а то це не буде масове шкільне вбивство. Може, дам йому чи їм убити душ дванадцять. А тоді я закрив би двері своєю зламаною ногою, а кулі ті двері пробивали б, а я лежав би, стікаючи кров’ю, поки не вмер би. Чи вікно. Знаєте, що? Я був би не проти вмерти, головне, щоб зробити щось хоробре. Але я однозначно не хотів би бути одним з тих, кому стрельнули в голову на початку і він навіть не зрозумів, що діється. Це було б паскудно. Сидіти, робити алгебру і тут бздинь, більше нічого навіки. Тільки дарма попав у масове шкільне вбивство. Хоч, думаю, більшість пацанів, які вціліли, навіть тих, що зробили щось хоробре, якби їх спитали після того, як би їм було краще, то вони, мабуть, вибрали б звичайний день, коли нудно йдеш собі додому, і ніхто не вривається у твій клас, щоб усіх постріляти. Чи в кафетерій чи куди там. (Пауза.) Нас навіть не пускали в кафетерій, коли я був малий. У кафетерій можна було зайти тільки в обід. Не розумію, чого тепер о дев’ятій ранку кафетерії вже відкриті. (Пауза.) Може, там снідають? (Пауза.) Мені від цього ще сумніше. (Пауза.) Чого я почав про масове шкільне вбивство? А, так, через однорукого. Десь так приблизно опівночі я бачив, як він зістрибнув з пожежної драбини й побіг у темряву з пістолетом у руці. Я знав, що в нього є пістолет, правда ж? Я знав що то був не вихлоп з машини. Брехун. І це означало, що та гарна дівчина й досі нагорі і, може, мертва чи саме в цю мить умирає. Я надіявся, що вмирає, а не мертва, бо так би я міг спинити їй кровотечу своєю сорочкою чи ще чимось і ми пощебетали б. Звісно, якби був вибір, чи вона мертва, чи тільки зв’язана, то я вибрав би, щоб була тільки зв’язана. Я ж не хворий на голову. Звісно, її кольоровий дружок — я не знав, де він у чорта був. Але я згадав, де його бачив раніше. Він — той херчик, що нажучив мене, коли продавав «спід», два роки тому. Зимою. Я дав йому шістдесят баксів і він сказав ждати там, і я ждав, а він утік і не вернувся. Просто не вернувся. Я простояв там цілу годину. У снігу. А тоді привалили лягаві. Мабуть, не треба було мені кричати на них, що це вони винні, але, знаєте, я був злий. А той херчик, мабуть, дивився з-за рогу й сміявся. Через те мені прямо впоперек горла стало, коли він не впізнав мене на ресепшені. Він просто подивився крізь мене. Може, це через спортивні труси, але я не знаю. Просто він мені став упоперек горла. (Пауза.) Хоч би там як, коли подзвонила мати однорукого, я перемкнув її прямо на його номер. А що я мав робити? Сказати: «Вибачте, вашого сина зараз нема, він щойно зістрибнув з пожежної драбини й побіг у темряву з пістолетом у руці»? У неї почалась би істерика. Тому я перемкнув її на номер. Хай ті козли розбираються.

Затемнення. І одразу світло загоряється знов...

Сцена третя

Готельний номер через кілька секунд після першої сцени. Розташування персонажів і речей те саме: по всій підлозі валяються руки, свічка горить, Мерілін і Тобі прикуті до радіатора, Тобі на телефоні.

ТОБІ: Е, на жаль, його зараз нема — ненадовго вийшов. Е, може, йому щось переказати? (Пауза.) Е, я його друг, давній друг. (Пауза.) Я говорю, як чорний? Я і є чорний. Так, я чорний. Я чорний друг вашого сина. (Пауза.) Та ні, нема в цьому нічого сумнівного, просто я новий чорний друг вашого сина. Я сказав «давній»? Я мав на увазі «новий». Слухайте, давайте, я йому скажу, хай вам передзвонить одразу, як прийде. Можна так зробити? (Пауза.) Ви впали з дерева?

Пауза. Тобі прикриває долонею слухавку, повертається до Мерілін.

ТОБІ: Вона впала з дерева.

Пауза. Тобі повертається до телефонної розмови.

ТОБІ: Емм...

МЕРІЛІН: Спитай її, чи сильно забилася.

ТОБІ: Ви сильно забилися? (Слухає.) Вона впала ще вчора. Зламала щиколотку, з лиця тече кров, і вона не може встати з підлоги. Чого ви лазили на дерево?

МЕРІЛІН: Скажи, хай викличе швидку допомогу. Гей! І скажи, хай подзвонить у поліцію, щоб приїхали сюди!

Пауза.

ТОБІ: Кульку? Хто зачепив кульку за гілку? (Пауза.) Вітер? Скільки вам років? (Пауза.) У вашому віці не бажано лазити по деревах, навіть по кульку. Це дуже небезпечно, навіть для молодої людини. (Пауза.) Я на вас не кричу. Я хочу вам допомогти. (Пауза.) Я на вас не кричу. (Пауза.) Анджело, я на вас не кричу, ви що. (Пауза.) Прошу вас, не плачте. Думаю, вам треба зараз подзвонити й викликати швидку допомогу, а коли син вернеться, ми йому скажемо... (Пауза.) Що? Що саме лікарі знайдуть у вашому домі? (Пауза.) Мені можете сказати. (Пауза.) Ідеться про ваше здоров’я. Анджело, якщо у вас тече кров з лиця, то це погано, хоч би там що. І це на додачу до щиколотки. (Пауза.) Перестаньте плакати. (Пауза.) Ви не вмрете. (Пауза.) Ви не вмрете. (Пауза.) Алло!!! (Пауза.) Алло, Анджело!

У телефоні чути гудки. Тобі лежить, як лежав, з вимкненим телефоном у руках.

ТОБІ: Були такі звуки... Такі звуки, наче... Спершу наче вона закашлялася кров’ю, а тоді такі звуки, наче вона... е, наче вмерла. Е. Це недобре. Хоч як на це дивися — це недобре.

МЕРІЛІН: Наче мало нам мороки! Ця свічка, ці руки! А тепер ще й мати його вмерла. Господи боже, Тобі!

ТОБІ: Е, так. То що, спробуємо погасити свічку?

Тобі бере доволі страшну кисть білого чоловіка й хоче метнути її у свічку, але його зупиняє стук у двері. Він ховає кисть за спину, потім до нього доходить, що це безглуздо і він кидає її на підлогу до інших рук.

МЕРІЛІН: Е, хто там?

Заходить Мервін. Дивиться на прикутих Мерілін і Тобі, дивиться на руки по всій підлозі.

ТОБІ: О, кадр з ресепшену! Слава богу! Старий, бачиш онде свічку на каністрі з бензином? Будь ласка, погаси її для нас. Ми до цього всього ніяк непричетні, клянемося.

МЕРІЛІН: Ми до цього абсолютно непричетні.

Мервін кілька секунд дивиться на каністру.

МЕРВІН: «Кадр з ресепшену»?

Мервін іде від каністри поміж розкиданих рук...

ТОБІ: А ти хіба не з ресепшену? Це ж ти в трусах був?

МЕРІЛІН: Так, це він був у трусах.

Мервін сідає на ліжко.

ТОБІ: Чого це він... Сер! Ваш готель може щомиті вибухнути.

МЕРВІН: «Кадр у трусах». Гмм.

ТОБІ: Гей! Я що, сам до себе балакаю?! Ти можеш підійти й погасити ту довбану свічку?!

МЕРІЛІН: І виклич, будь ласка, довбану поліцію і випусти нас звідси, поки не вернувся той виродок! Ми ж приковані руками до батареї!

МЕРВІН: Ага. І, щоб звільнитися, оце стільки собі рук навідрізали.

МЕРІЛІН: Це не наші руки.

ТОБІ: Це все руки того однорукого. Нащо нам розкидати руки по підлозі?

МЕРВІН: Не знаю, нащо, але ж ви порозкидали.

ТОБІ: Сер, як вас звати?

МЕРВІН: Не треба цієї зверхності.

Пауза.

ТОБІ: Це не зверхність. Я спитав, як тебе звати.

МЕРВІН: Он як? (Пауза.) Я Мервін.

ТОБІ: Мервін. Мервіне, ти ніби нормальний пацан. Розумний пацан, знаєш такі слова, як «зверхність». То чи не був би ти такий ласкавий погасити свічку, щоб потім можна було розсудливо поговорити про руки і про все інше?

МЕРВІН: Ні.

ТОБІ: «Ні»? Що «ні»?

МЕРВІН: Ні, я не погашу свічку.

ТОБІ: «Ні, ти не погасиш свічку». Я не розумію чого.

МЕРВІН: Я припускаю, що той, хто запалив свічку, мав на це якусь причину.

ТОБІ: Але ж ти зараз у номері.

МЕРВІН: Я знаю, що я зараз у номері.

ТОБІ: І ти розумієш, що як свічка догорить до бензину, то бензин вибухне й готель згорить.

МЕРВІН: Я розумію.

ТОБІ: Ти розумієш, але нічого не зробиш?

МЕРВІН: Я цей готель від початку не дуже любив.

МЕРІЛІН: Тобі, щось у цьому пацанові чудне.

МЕРВІН: Це в мені щось чудне? Лялю, це не я сиджу, прикутий до радіатора в кімнаті, де повно відрубаних рук і де от-от вибухне бензин, ображаючи кадра в спортивних трусах. І це в мені щось чудне? Я сказав би, що це у вас щось чудне.

ТОБІ: Мервіне...

МЕРВІН: Мервіне! Мервіне!

ТОБІ: Мервіне! Навіть якщо ти не любиш цей готель і не любиш у ньому працювати, та коли він згорить після вибуху номера, ти разом з нами і з усіма іншими, хто в готелі, згориш. Ясно?

МЕРВІН: Не говори зі мною, наче я даун.

ТОБІ: Мервіне, я не говорю з тобою, наче ти даун. Чого б це я так...

МЕРІЛІН: Він проти такого.

ТОБІ: Я проти такого. Я проти даунських балачок.

Мерілін : Ти за даунів.

ТОБІ: Я знаю, що я за даунів. Я сказав, що я проти даунських балачок.

МЕРІЛІН: Оох...

ТОБІ: Не треба. (Зітхає. До Мервіна) Я хочу сказати, Мервіне... ти ж Мервін, так? Я хочу сказати, що... ти нас не знаєш. Може, ми й заслуговуємо смерті, а може, й ні. А ми не знаємо тебе, але однозначно вважаємо, що смерті ти не заслуговуєш, ми думаємо, що ти чудовий хлопець, і тому ми вважаємо, що ти маєш підійти до свічки й погасити її — не для того, щоб урятувати життя нам, а для того, щоб урятувати життя собі, бо його однозначно треба рятувати.

МЕРВІН: І це тому ти той раз утік з моїми шістдесятьма баксами, коли я хотів нещасний грам «спіду», а я лишився стояти там на цілу годину, в снігу, наче вдрючений ідіот?

Пауза.

ТОБІ: Я поняття не маю, хто ти такий. Я поняття не маю, хто він такий, але судячи з того, що він каже — про сніг і про все, то він таки довбаний даун, тому, Мерілін, я пропоную от що робити. Ми забудемо, що він тут і будемо гасити самі.

Тобі збирається кинути руку у свічку, проте Мервін стає перед нею, пересуває каністру в безпечніше місце й починає складати перед нею різні речі, щоб не можна було влучити. Тобі люто кидає в нього руками...

ТОБІ: Ти, падло!

...а Мервін так само люто кидає тими руками назад по Тобі. Деякі випадково влучають у Мерілін.

МЕРІЛІН: Гей!

ТОБІ: Гей!

МЕРВІН: Га?!

ТОБІ: Ти цим гівном влучаєш у мою дівчину!

МЕРІЛІН: Мервіне, ти влучаєш у мене тими чортовими руками!

МЕРВІН: Я цілився в нього.

МЕРІЛІН: Ти, це ж руки від людей! Що з тобою?

МЕРВІН: Я цілився в нього.

МЕРІЛІН: Господи!

Пауза.

ТОБІ: Погаси ту довбану свічку!

МЕРВІН: Ні!

ТОБІ: Ти, довбаний прибацок! Ми всі на фік загинемо!

МЕРВІН: Може, хоч це тебе чогось навчить.

ТОБІ: Яке, на фік, навчить? Чого мене після смерті можна навчити?

МЕРВІН: Навчить не тікати від людини з її шістдесятьма баксами і не кидати її стояти в снігу, як ідіота.

ТОБІ: Ні, мене це не навчить, дурко, і я зробив би те саме ще раз, і ще раз! Навіть якщо я такого не робив у перший довбаний раз!

МЕРІЛІН: Мервіне. Мервіне, подивись на мене.

Мервін зиркає на неї.

МЕРІЛІН: Мервіне, це ти зиркнув мене, а не подивився.

Пауза. Мервін на неї дивиться.

МЕРІЛІН: Дякую. Слухай, Мервіне, я думаю, що ти симпатичний і якби ти погасив свічку, то я могла б з тобою поговорити.

МЕРВІН: Думаєш, мене можна такими штучками надурити?

МЕРІЛІН: Я не думаю, що тебе можна надурити такими штучками, я просто подумала, що ти хлопчик гарячий і мені захотілося з тобою побалакати. А свічка — це як премія. Як думаєш, я — гаряча?

МЕРВІН: Я думаю, що гаряча, і гарна, але думаю, що в тебе поганий смак до дружків. Так я тобі скажу.

МЕРІЛІН: Він мені не дружок. Просто знайомий.

МЕРВІН (до Тобі): Це так?

ТОБІ: Я буду не проти.

Пауза. Мервін підходить до каністри, непомітно слинить пальці й гасить свічку.

МЕРІЛІН: Ого, ти так кльово погасив. Як ти це робиш?

МЕРВІН: Є один фокус — колись навчився.

МЕРІЛІН: Ти спочатку слиниш пальці чи як?

МЕРВІН: Можливо.

ТОБІ: Я бачив, як він слинив пальці....

МЕРІЛІН: Тобі. У тебе є при собі шістдесят доларів?

ТОБІ: Га? А-а. (Підозріло.) Нема. А що?

МЕРІЛІН: Хоч я думаю, що все те тікання в снігу — то була якась абсолютно помилкова ідентифікація, яка не знаю як сталася, але треба дати Мервінові шістдесят баксів — просто щоб показати, що ми тут усі в однаковій ситуації. І коли однорукий в будь-яку хвилину повернеться, він нас повбиває. Що скажеш?

ТОБІ: Що я скажу? Скажу: «Я нічого цьому даунові не дам».

МЕРІЛІН: Тобі...

ТОБІ: Він тупий. І я її дружок, її хлопець, і зараз я...

Тобі тягнеться по телефон.

МЕРВІН: Я знав, що ти її дружок!

ТОБІ: І зараз я зроблю один телефонний дзвінок, викличу сюди лягавих, хай нас усіх пов’яжуть, кинуть у тюрягу, і я думаю, що мені легше буде пояснити тим козлам, що ніґер робить у кімнаті, повній довбаних рук, ніж пояснити моїй мамі, чого в мене вже нема голови — бо той однорукий біляк вернеться сюди і відрубає мені мою довбану голову! Що скажеш, трусовик? Який код виходу на міську лінію?

МЕРВІН: Нуль. На міську лінію вихід через оператора.

ТОБІ: Дякую. (Набирає номер. Слухає гудки.) Оператор не відповідає.

МЕРВІН: То набери ще раз.

Тобі набирає ще раз. Мервін оглядає свої нігті.

ТОБІ: Мервіне, в готелі ти оператор?

МЕРВІН: Я іноді оперую. Умію трохи оперувати.

Тобі кидає слухавку додолу, кладе голову на руки й тяжко опускається на підлогу.

МЕРВІН: Чого однорукий має відрубувати тобі голову, якщо ти не зробив нічого поганого?

ТОБІ: Мерілін, можеш показати йому цицьки чи ще щось, щоб він викликав лягавих?

МЕРВІН: Гарний же в тебе дружок.

МЕРІЛІН: Тобі, чого ти такий нудак?

ТОБІ (плаксиво): Бо я не хочу вмирати, Мерілін. Просто не хочу сьогодні вмерти.

МЕРІЛІН: Не починай знов плакати!

ТОБІ (плачучи): Я вмру і це нечесно!

МЕРВІН: Перестань!

Тобі перестає.

Пауза.

МЕРІЛІН: Мервіне. Цього однорукого ми ніколи раніше не бачили. Просто ми почули, що в місто приїхав чоловік, який хоче заплатити великі бабки за свою руку, яку йому відрубали багато років тому. Які завгодно бабки за власну відрубану багато років тому руку.

ТОБІ: П’ятсот баксів.

МЕРІЛІН: Ну а ми ще зі школи знали, що в Тарлінґтонському природничому музеї є рука. Так, є, лежить там у скляній банці. Ну, ми її ніби як узяли. Але ми якось забули, що та рука була трохи... ну... вона була трохи... аборигенська. Ну, наче відрізана в аборигена. Але на тій стадії ми не знали, який він, цей чоловік. І коли ми йшли з ним зустрічатися, то надіялися, що він, скоріше, чорний. А якби він був не чорний, то ми просто втекли б.

ТОБІ: Ми просто змилися б.

МЕРІЛІН: Ми надіялися, що складеться така ситуація, що він дасть гроші наперед. Чи припускали, що складеться така ситуація, що буде темно. А він узяв і вдарив Тобі по голові й замкнув його в шафі, і стріляв у нього, і після того вся ситуація пішла під укіс.

МЕРВІН: Це у вас такий був план? Музей? І він казав, що я — даун? Музей?

МЕРІЛІН: Ми подумали, що в мужика одна рука, що він нам зробить?

ТОБІ: А він зробив, кицю. Ох і зробив... Він хотів мене замочити.

Пауза.

МЕРВІН: Він іще більше захоче тебе замочити, коли почує, що ти вбив його матір.

Пауза.

ТОБІ: Коли ти оператор, ти можеш слухати дзвінки?

МЕРВІН: Операторові дозволено зрідка слухати дзвінки. Щоб знати, чи гості не задумують чогось чудного.

ТОБІ (стривожено): Чулося так, наче вона вмерла, правда?

МЕРВІН: Не чулося, що вона щаслива.

Пауза.

МЕРІЛІН: Мервіне, будь ласочка, виклич нам лягавих.

МЕРВІН: Я скажу, що вся ця ситуація трохи мені нагадує фразу «Що посієш, те й пожнеш». Знаєте цю фразу? От вона мені сюди ліпиться.

Пауза.

МЕРІЛІН: По-поганому?

МЕРВІН: Не по-доброму.

ТОБІ: Як до цієї ситуації ліпиться якась довбана сівба та якісь довбані жнива? Поясни свою довбану аналогію!

МЕРВІН: О, я поясню свою аналогію, розумнику.

ТОБІ: Давай.

МЕРВІН: Це, знаєш, сьогодні ти пообіцяв мужикові щось таке, чого в тебе нема, і хотів кинути його на бабки, наче він якийсь лох, а років два тому ти пообіцяв іншому мужикові щось таке, чого в тебе теж не було, хоч ти й міг його мати, бо я не знаю, був у тебе «спід» чи не було, але що ти точно зробив, то це втік і покинув його там стояти, в снігу, як останнього лоха. Правду кажу? Як тобі така аналогія? Як тобі така сівба? І знаєш, що тепер буде? Думаю, що тепер будуть жнива.

ТОБІ: Мервіне, я не торгую «спідом». І ніколи не торгував «спідом». Я продаю «траву».

МЕРІЛІН: Це правда, Мервіне. Він дилер по травці. Не по «спіду».

ТОБІ: Я навіть не знаю, де той «спід» брати.

МЕРВІН: Це ясно. Через те я там і простояв цілу годину!

ТОБІ: Мервіне, то був не я. То просто був не я. Ти ж не з тих, хто думає, що всі чорні однакові?

МЕРВІН: В основному однакові, але я точно знаю, що то був ти.

ТОБІ: Та ну?

МЕРВІН: У тебе зачіска була інакша, але в тебе була сережка з черепом і кістками і футболка, на якій Йода намальований.

Тобі збентежено зиркає на Мерілін.

МЕРІЛІН: Тобі, ох ти ж і дрючений козляк!

ТОБІ: У багатьох чорних хлопців є футболки з Йодою! У суді таке не проканає!

МЕРІЛІН: Ми ж не в суді. Ми в номері, повному дрючених мертвих рук, і самі от-от умремо.

Тобі намагається не плакати та йому не вдається. Він шукає в кишені гроші, знаходить усього кілька банкнот і трохи монет...

ТОБІ: Мервіне, у мене немає шістдесяти, але...

МЕРВІН: Скільки в тебе є?

ТОБІ (лічить): Є... двадцять дев’ять доларів сімдесят п’ять центів. (Пауза.) І трохи трави.

Мервін бере гроші, трави не займає.

МЕРВІН: Я візьму й піду подзвоню, але так скажу, братан — я дзвоню не заради тебе, я дзвоню заради неї. Бо вона невинний учасник цієї плачевної справи.

МЕРІЛІН: Дякую, Мервіне.

ТОБІ: Дякую, Мервіне. Формально вона так само втягнута в цю дурню з рукою, як і я, але дякую, Мервіне.

МЕРВІН: Якщо говорити про формальності, то формально ти мені ще винен тридцять один долар і двадцять п’ять центів. Як тобі така формальність?

ТОБІ: Формально це тридцять доларів і двадцять п’ять центів, але нехай.

Мервін на нього зиркає.

ТОБІ: Ні, ні, твоя правда, твоя правда. Я неправильно додав.

Мервін іде до дверей.

МЕРВІН: Добре, я подзвоню лягавим, а поки дзвонитиму, спробую знайти, де живе його мама, хай до неї пошлють лікаря, може, воскресять нещасну. Треба було й вам про неї подумати, а не бути егоїстами, що думають тільки про себе.

МЕРІЛІН: Іди й подзвони, будь ласка.

Мервін на неї дивиться.

МЕРІЛІН: Він може прийти з хвилини на хвилину. Може?

ТОБІ: Бачиш? Вона така сама погана, як і я.

МЕРВІН: Е, а раптом він вернеться раніше, то, може, я лишу номер у тому вигляді, в якому його застав?

ТОБІ: Номер саме в тому вигляді, що ти застав.

МЕРВІН: Номер, який я застав, був такий...

Мервін бере свічку, запалює її запальничкою і йде до каністри з бензином.

ТОБІ: Іди на фік звідси, Мервіне!

МЕРІЛІН: Благаю, Мервіне! Ти що!

МЕРВІН: Та я жартую! Господи! Подзвоню, подзвоню.

Мервін задмухує свічку, сміється й виходить зі свічкою і запальничкою, лишаючи Тобі та Мерілін прикутих, спустошених. Через якусь мить вони дивляться одне на одного, перелякані.

ТОБІ: Я ніби знову налажав?

МЕРІЛІН: Ніби?

Вони всміхаються.

МЕРІЛІН: Я теж винна.

ТОБІ: Я просто хотів добути грошей, щоб тебе куди-небудь зводити. Кудись, де гарно. Кудись, де весело. Кудись, де можна гульнути на п’ятсот баксів. І дивися, чим це закінчилося. Складом рук.

МЕРІЛІН: Думаєш, він купив усі ці руки? Чи одрубав у людей?

ТОБІ: Думаю, що того й того потроху. (Пауза.) І що такого є в домі його матері, що вона не хотіла, щоб бачили лягаві, якщо він спокійно собі розгулює з валізою, повною довбаних рук?

МЕРІЛІН: Ти повірив у його казки про Спокан і про рейки? Про те, як йому відрізало руку.

ТОБІ: Щось мені здається, що я таке бачив колись по телевізору. Там ще Лі Мейджорс грав. Хоч, може, я сплутав з «Біонічною жінкою», не знаю.

МЕРІЛІН: Це дуже жорстоко, скажи — коли хтось махає тобі на прощання твоєю ж власною рукою.

ТОБІ: Це було б жорстоко, але я тобі скажу, що в світі багато жорстоких людей. І я не брешу.

МЕРІЛІН: Ти про тих пацанів, що у твоєї мами вкрали кактус?

ТОБІ: Дітям не потрібний кактус шістдесятирічної жінки. Навіщо він їм? Мабуть, покинули десь у закутку. Ще й сміялися. Мабуть, і не полили його.

МЕРІЛІН: А я скажу, що коли якісь козли махають тобі на прощання твоєю відрубаною рукою, яку вони ж і відрубали, то ти від цього стаєш дуже рішучий.

ТОБІ: Знаєш, хоч я дуже не люблю цього типа. Він дуже рішуче падло. Я рішучіших падлів не бачив. Якби йому загадати робити щось хороше — чистити це, як його, довкілля, то довбане довкілля було б уже чисте. Ніхто не розливав би зі свого корабля нафтові забруднення на голови тюленям, якби це падло було поряд! Бо це падло вилізло б на корабель і всіх би повбивало! Ніхто б нічого не забруднював! Не було б ніяких переговорів! Просто голови летіли б! Тюлені сиділи б і ластами ляпали, а голови котились би по палубі, дивились би на тюленів і не розуміли б! І я ще одне тобі скажу про цього довбаного білопузого виплювка...

Раптом шибка у вікні розлітається від шматка арматури, що його Кармайкл кинув з пожежної драбини. Він застрибує всередину й дивиться на каністру. Наколка «love» на кісточках пальців уже незаліплена пластиром.

КАРМАЙКЛ: Де моя свічка?!

ТОБІ: Вона... Її реєстратор забрав!

КАРМАЙКЛ: А хто порозкидав мої дрипані руки по всій дрипаній підлозі?!! Це гірше, ніж свічка!!

ТОБІ: Я знаю, я знаю — реєстратор! Він зайшов і наче сказився!

КАРМАЙКЛ: Ага? Ну, потім з ним розберуся.

ТОБІ: Зараз розберіться!

МЕРІЛІН: Зараз розберіться!

КАРМАЙКЛ: Зараз, кажете, розібратися? Га?!

ТОБІ: Чи не треба! Як хочете!

МЕРІЛІН: А ви... ви знайшли руку там, де ми сказали, вона була?

КАРМАЙКЛ: Чи знайшов? Оце буде відповідь на твоє питання?

Кармайкл бере каністру й починає поливати бензином їх обох.

ТОБІ: Слова «Ні» вистачило б!

Кармайкл продовжує їх поливати, а вони кашляють, плюються, звиваються.

КАРМАЙКЛ: Мерілін, ти знаєш, скільки людей хотіли мене намахати за ці двадцять сім років? Знаєш, скільки людей думає — це весело: якийсь тип з однією дрипаною рукою хоче знайти свою другу руку, знаєш, скільки людей думає, що це весело — намахати його, бо він такий смішний, бо хоче повернути те, що по праву належить йому?! Знаєш, скільки таких людей було в цій країні за минулу чверть дрипаного століття?

МЕРІЛІН: Багато?

КАРМАЙКЛ: Так, багато! До чорта! І ви — ще двоє таких!

МЕРІЛІН: Ми не ще двоє таких! Ми не думали, що це весело!

ТОБІ: Ми хотіли урвати трохи бабла! Ми не хотіли вас образити!

КАРМАЙКЛ: А я образився!

МЕРІЛІН: Ми бачимо, що ви образились. Бо це образливо.

ТОБІ: Але ми в основному таким не займаємося...

МЕРІЛІН: Ми торгуємо «травою»!

ТОБІ: Торгуємо «травою». Руками не торгуємо.

МЕРІЛІН: Ми цю руку взяли в музеї, у відділі аборигенів.

ТОБІ: Ми не хотіли, щоб було жорстоко. Ми хотіли вас кинути на пару соточок баксів.

МЕРІЛІН: Ми ж навіть ціну не заломили. Ми не заслужили смерті!

КАРМАЙКЛ: Заслужили, якщо я поливаю вас бензином.

МЕРІЛІН: Ми вмремо через нещасні п’ятсот баксів?

КАРМАЙКЛ: Правильно!

МЕРІЛІН: Чесно кажу — це надмірна реакція з вашого боку. (Пауза.) Правда, Тобі?

ТОБІ: Правда. Надмірна, типу.

Кармайкл відкидає каністру вбік, проходить поміж рук, помічає їхні кросівки.

КАРМАЙКЛ: Нащо ви пороззувалися?

ТОБІ: Ми кидалися кросами у свічку. Пробачте.

Кармайкл збирає їхні кросівки.

КАРМАЙКЛ: Є щось дивне зі взуттям. У мене небагато взуття. Власне кажучи, одна пара. І часом я, буває, лежу вночі у ліжку, дивлюся на свої туфлі й думаю: «Чи це остання пара взуття, що я ношу?». Розумієте? «Чи та це пара взуття, в якій я вмру?» Бо ніхто ніколи не знає, коли вранці взувається, що це може бути та пара взуття, в якій він умре. Ніхто переважно не знає. Але, скажу вам: ви знаєте. Обоє знаєте. Тому беріть свої шкари, взувайтеся й поставимо крапку на цій пекельній херні.

Кармайкл кидає їм їхнє взуття й починає щось шукати по кишенях, а ті двоє встають і намагаються тягти час, при цьому Тобі поглядає у вікно, чи не їде поліція...

ТОБІ: Е, той, хто хоче вчинити самогубство, знає. Той, хто хоче скочити з моста, чи повіситися, чи що там. Він знає, в якому взутті вмре.

КАРМАЙКЛ: Так, той, хто хоче вчинити самогубство, мабуть, знає.

МЕРІЛІН: І той, хто... я подумала про того, в кого нема ніг, про безногого, але це не ліпиться. А може, той, у кого взуття приклеїлося до ніг? Випадково, якось так, і клей дуже міцний...

ТОБІ: Суперклей якийсь.

МЕРІЛІН: Суперклей якийсь, і він взувається — а він не знав — і він взувається й одразу після цього вмирає.

КАРМАЙКЛ: Слухайте, я не казав, що ніхто не знає. Я казав, що в основному ніхто не знає. І всю цю лажу про взуття я сказав, щоб вас налякати перед смертю, ясно? Я не збирався починати великі взуттєві дебати.

МЕРІЛІН: Це було негарно!

КАРМАЙКЛ: Бо я і є негарний.

МЕРІЛІН: Так, негарний!

КАРМАЙКЛ: У когось із вас сірники є?

Пауза.

ТОБІ: Е, в мене нема сірників. Кицю, у тебе є сірники?

МЕРІЛІН: Сірники?

ТОБІ: Скажи «ні», кицю, це єдина можлива зараз відповідь.

МЕРІЛІН: Ні, ні, ні. У мене нема сірників. Ні, нема. Я думала, чи не сказати йому, що там на розі є магазинчик з сірниками...

КАРМАЙКЛ: У мене десь була запальничка. Знаю, що була. Я ж нею запалював свічку... (Зрозумівши.) Дрипаний реєстратор!

ТОБІ: Він відкривав речі, він крав речі! Ідіть униз і ловіть його!

Кармайкл іде до телефона й дзвонить.

ТОБІ: Не дзвоніть йому...

КАРМАЙКЛ: Це реєстратор? (Ахкає.) Кадр, мені до лампочки, як ти себе називаєш — чи реєстратор, чи як там іще! У тебе зараз деякі речі з мого номера, які ти взяв, поки мене не було, і я був би радий, якби ти їх, падло, негайно повернув! (Пауза.) Ні, «пробачте» не вистачить. Поверни все негайно. (Пауза.) Ну... дякую. (Пауза.) Ні, ні, я піднявся по пожежній драбині. (Пауза.) Я знаю, що це переходить межі, але я був злий. (Пауза.) Не твоє діло, чого я був злий. Просто принось речі і все. (Пауза.) Дякую.

Кармайкл кладе слухавку, сідає на ліжко. Довга пауза. Тобі та Мерілін дивляться на нього й одне на одного...

КАРМАЙКЛ: Що? А, так. Він сказав, що піднімається з речами. Сказав, що через хвилину буде.

Пауза.

ТОБІ (тихо): Не спіши, Трусовик, не спіши...

Лунає стук у двері. Голова Тобі падає на груди.

МЕРІЛІН: Іди звідси!

ТОБІ: Іди звідси!

МЕРІЛІН: Тікай!

Кармайкл дістає пістолет, змушує їх мовчати, відчиняє двері й пістолетом заводить Мервіна. Мервін дивиться на мокру від бензину парочку.

МЕРВІН: Боже! Стало ще гірше!

КАРМАЙКЛ: Де моє барахло?

МЕРВІН: Га?

КАРМАЙКЛ: Де моє барахло?

МЕРВІН: А, так...

Мервін дає Кармайклові свічку та запальничку. Тобі кривиться.

ТОБІ: Мервіне, скажи, ти говорив з тими людьми, з якими ходив униз говорити?

МЕРВІН: З якими?

ТОБІ: З тими людьми, що ти спеціально ходив униз до телефону, щоб поговорити.

МЕРВІН: Я ж пам’ятаю, що схо́див униз по щось!

Тобі й Мерілін у розпачі.

МЕРВІН: Ні, не говорив. Забувся. Сів за комп’ютер і, знаєте, захопився. Лажа. Це що, бензин?

ТОБІ: Так, це довбаний бензин!

КАРМАЙКЛ: Може, ти станеш біля них?

МЕРВІН: Я не стану біля них, бо теж буду в бензині. Що сталося? Ви йому сказали про його матір?

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Що з моєю матір’ю?

ТОБІ: Ти нас просто вбиваєш. Ще раз і ще раз, знов і знов нас убиваєш.

МЕРВІН: Ми думаємо, що вона вмерла. Тобі з нею балакав... Ти ж Тобі, правильно? Тобі з нею балакав, дратувався, мушу сказати, а тоді такі були звуки, наче вона вмерла.

ТОБІ: Ні, ні, я хотів їй помогти...

МЕРВІН (перебиває): Це було грубо, і я не знаю, чи то вона почала кашляти від крові, але явно від чогось почала кашляти. Мабуть, що від крові.

Кармайкл піднімає слухавку.

ТОБІ: Містер Кармайкл, по-моєму, вихід на зовнішню лінію через комутатор, а оператор, думаю, пішов додому.

МЕРВІН: Ні, ні, вихід на зовнішню лінію через дев’ятку, ви ж знаєте.

КАРМАЙКЛ: Я знаю.

МЕРВІН: Це всі знають.

Пауза.

ТОБІ (до Мерілін): Ти знала про дев’ятку?

МЕРІЛІН: Я ніколи не жила в готелі.

ТОБІ: Якщо ми звідси вирвемось, я спалю Мервінові морду.

КАРМАЙКЛ: Цсс. Дзвінки.

Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.

МЕРВІН: Хай трохи подзвонить.

Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.

ТОБІ: Може, вона встала й вийшла в туалет, містер Кармайкл, а туди телефон не чути.

МЕРІЛІН: Або вона дуже голосно крутить музику. Може вона через музику не чує?

Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.

МЕРВІН: Або не може підійти, бо мертва.

Дзинь, дзинь. Дзинь, дзинь.

ТОБІ: Містер Кармайкл! Слухайте, Мерілін тут ні при чому. Я її у все це втягнув. Може, ви її відпустите? А зі мною робіть, що хочете.

МЕРВІН: Ой, він так тільки говорить — щоб ви подумали, що він хороший!

КАРМАЙКЛ: Цсс!

Дзвінки припиняються — на тому кінці беруть слухавку.

КАРМАЙКЛ: Алло! Алло, ма’! (Пауза.) Ма’, чого ти так довго не підходила до телефону, я тут стою вже дрипану годину. (Довга пауза.) З дерева? З якого дерева? (Зиркає на Тобі) Він мені не казав, що ти впала з дерева. Він, мабуть, забув. (Пауза.) Ясно, що в мене нема чорних друзів, що ти таке говориш?! І якого ти чорта лазила на дерево у твоєму віці?

ТОБІ: Це і я їй казав. Правда?

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Кулька? Ма’, я ще такого ненормального не чув — сімдесятирічна жінка лізе на дрипане дерево знімати дрипану кульку. Найбільше, що можна було зробити — якщо треба було щось робити — це взяти гострий камінчик і проткнути кульку. Крім того — кому та кулька на дереві заважала? Днів через два її б занесло вітром. Або вона просто здулась би крізь зав’язку. (Пауза.) Її ж занесло на дерево вітром, так? То нехай би вітром з дерева й винесло. (Пауза.) За сучок зачепилася? (Пауза.) Ма’, я скажу, в чому твоя біда. Хочеш знати, в чому твоя біда? (Пауза.) Ти прискіплива. Ну яка різниця, що сусіди побачать кульку на тому дрипаному дереві? Ну яка різниця, що вони про тебе подумають? Вони погано про тебе не подумають, вони подумають: «О, вітер заніс кульку на дерево місіс Кармайкл, але скоро той вітер винесе кульку з дерева місіс Кармайкл, бо вітер — він такий. Або кулька зідметься крізь зав’язку, але ми все одно не подумаємо про місіс Кармайкл погано, бо та дрипана кулька ніяк з нею не пов’язана!». (Пауза.) Ніхто не думає, що ти сказилася.

Він жестами показує на трійцю і вони всі кивають головами.

КАРМАЙКЛ: Вони, може, зараз лазять по всій твоїй дрипаній кухні, а ти поламала ногу, ловлячи дрипану кульку! Зараз лазять! (Пауза.) Точно! Ти ж і не зняла тієї кульки! Що, не почуваєшся тепер ідіоткою? І чого ти зразу не викликала швидку? Або чого оці люди не викликали тобі швидку, а просто покинули тебе лежати й стікати кров’ю? (Пауза.) Що? Що саме ти не хочеш, щоб лягаві бачили? (Пауза. Його лице і ставлення змінюються.) Ма’, хто тобі сказав, що ти можеш нишпорити в моїй кімнаті? Та скриня була замкнена. Ма’, та скриня була замкнена. Ти, мабуть, виламала замок своїми смердючими руками, відьма ти стара! Тепер слухай. Лягавих не цікавлять двадцять порножурналів, чуєш, ма’?! Лягавим вони до лампочки. Їх можна купити в кіоску! У лягавих у самих такі, мабуть, є! (Пауза.) О, то ти вже всі переглянула, кажеш? То ти тепер не тільки нишпорка, а й лесбіянка. (Пауза.) Цілком законно, ма’. Цілком законно. Почитай під заголовком. Усім тим дівчатам вісімнадцять і більше. (Пауза.) Що? Ти зараз лежиш і їх переглядаєш?!! (Присутнім.) Вона лежить і їх переглядає!!! (Пауза.) Ти заповзла в мою кімнату й там лежиш? Може, ти ту свою ногу не дуже сильно й поламала. Ну я собі думаю — «набрякла». (Пауза.) Вона гортає ще один! Я чую, що гортає! Ма’, я себе не вигороджую. Це журнал, ясно? Так, так, я вважаю, що деякі чорні жінки привабливі. Це не означає, що я не расист. То журнал. Слухай, тут, де я зараз стою, у мене чорний прикований до батареї, і він облитий бензином! Це аж ніяк не підтримка чорношкірих. (Пауза.) Він мені не друг. Чого б я приковував друга до батареї і обливав бензином? Яка з цього користь мені чи йому? (Пауза.) Що він сказав? (Пауза. До Тобі.) Ти сказав моїй мамі, що ти мій друг?

ТОБІ: Е-е, може, випадково? Бо був наляканий?

КАРМАЙКЛ (зітхає): Кажи мені правду, чув?

МЕРВІН: Може мені вернутися на ресепшен?

КАРМАЙКЛ: Ні, тобі не можна вертатися на ресепшен.

МЕРВІН: Ви ж тут просто балакаєте...

ТОБІ (у слухавку): Алло, Анджело. Добрий день вам ще раз. (Пауза.) Ну, він не зовсім мій друг. Ні. Він, скоріше... він, скоріше, якраз навпаки.

Кармайкл киває на знак згоди.

ТОБІ: Я вже щось таке вам казав, бо я був у його номері, і ви подзвонили і я не хотів вас тривожити, щоб ви не подумали: «Хто цей чужий чоловік у синовому номері, що відповідає по синовому телефону, коли сина немає?». Щось такого типу. Особливо коли ви впали з дерева, і все таке. (Пауза.) Що я робив у його номері, якщо я не його друг? Е...

Кармайкл жестами показує говорити правду.

ТОБІ: Я хотів продати йому руку. (Пауза.) Ні, як виявилося, то була не його рука, на жаль, і з цього все... і з цього почалася вся морока. (Пауза.) Так, так, я з самого початку знав, що це не його рука. Ми її з моєю дівчиною взяли в музеї. Її відрізали в аборигена з Австралії. Він давним-давно вмер. (Пауза.) Це не дуже чемно, а я з вами був чемний. Коли був? (Пауза.) Перед цим був чемний, коли казав, що вам треба викликати швидку допомогу. Казав же? І що все буде добре, якщо ви її діждетеся. (Пауза.) Слухайте... агов. Анджело, я передам слухавку вашому синові, бо те, що ви зараз говорите, не дуже конструктивне, точніше, воно жорстоке й образливе, тому я віддаю слухавку. (Пауза.) Вона мені дозволила передати, якщо я хочу передати. Господи!

Тобі передає слухавку Кармайклові.

КАРМАЙКЛ: Що вона каже?

ТОБІ: Вона, е, разів двадцять обізвала мене «ніґером» і сказала, що надіється, що я здохну.

КАРМАЙКЛ: Так і сказала? Алло, ма’, це я вирішую, вмирати ніґерам чи ні. Не треба мені твоїх расистських порад! Сидиш там собі на свої товстій дупі й ганяєш кульки по всьому Спокану. Ти за ці двадцять сім років і пальцем не поворухнула, щоб мені допомогти, то чого ти тепер починаєш давати поради? Ні, не поворухнула. Ти ні разу мене не підтримала, ні разу нічого не зробила, ти покинула мене самого за собою дивитися, самому себе глядіти, ти нічого не зробила, щоб вони мене тоді не забрали, то чого ти тепер морочиш дупу? Краще відколупайся, поклади мої журнали й сама виклич собі швидку допомогу, як нормальна людина, що впала з дерева. Скажи їм, що як з вулиці не видно номера будинку, то ти вийдеш на балкон, бо його видно здалеку. І перестань кашляти. Перестань кашляти. Ти не вмираєш, ти ці фокуси вже не раз робила, я не забув. (Пауза.) Дякую. (Пауза.) Ні, я його не вб’ю. Ні, я його не вб’ю. Ну то й що, що він чорний, ти вже мене всім оцим задовбала. Ма’, іди краще ляж. Іди ляж у ліжко й полеж.

Кармайкл кладе слухавку, кидає апарат на підлогу і, обхопивши голову руками й зітхаючи, сідає на ліжко.

МЕРВІН: Мені подобається ваша мати! У неї є запал!

КАРМАЙКЛ: Мабуть, я був з нею занадто суворий, але вона мені часом діє на нерви.

МЕРІЛІН: Ви не були занадто суворий. Суворості було якраз у міру. Правда, Тобі?

Тобі киває. Кармайкл нишпорить у кишені, кидає Тобі й Мерілін два ключі до наручників. Вони швиденько починають одмикатися.

МЕРВІН: А що я вам казав?! Навіть не подякували!

ТОБІ: Дякуємо!

МЕРІЛІН: Дякуємо!

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Цього разу мені добре на душі. Приємно на душі. Я думав, що все буде добре. І я зможу поїхати додому. (Пауза.) Ви дуже жорстоко вчинили, ви це розумієте?

ТОБІ: Нам страшне, як прикро, пробачте нам, ми більше не будемо.

МЕРІЛІН: Ми вже зрозуміли, це був для нас урок, і так далі.

МЕРВІН: Вони це повторять, не мине й півсекунди.

ТОБІ: Гей, мужик! Я ще з тобою побалакаю! Ми ще не все гівно з тобою розгребли!

МЕРВІН: А що я зробив?

ТОБІ: Що ти зробив..? Почнемо з того, що ти мав подзвонити по телефону!

МЕРВІН: А, те.

ТОБІ: «А, те».

МЕРІЛІН: Мервіне, чого ти так хотів нашої смерті?

МЕРВІН: Я не хотів вашої смерті. (Пауза.) Я не хотів вашої смерті. Я просто застряг був у комп’ютері. Шукав веб-сайт про відрубані руки.

МЕРІЛІН: Про відрубані руки є веб-сайти?

МЕРВІН: Є шість, але в тому, що я дивився, є тільки статистика. І це така скажена статистика. Виходить, що через якусь скажену причину з усіх людей, у яких відрубана рука, у вісімдесяти трьох процентів з них... у вісімдесяти трьох процентів з них відрубана ліва рука...

Кармайкл дивиться на Мервіна, поки той говорить. На відміну від Мервіна, Тобі це помічає і починає нервуватися.

МЕРВІН: І я подумав: ого, це високий процент, але потім я подумав і додумався, чого в них відрубана ліва рука, а не права...

МЕРІЛІН: Я теж додумалась!

МЕРВІН: О, скажи мені свою теорію!

ТОБІ: Чи не кажи!

МЕРІЛІН: Десь вісімдесят чи дев’яносто процентів людей у світі — праворукі, так?

МЕРВІН: Ага!

МЕРІЛІН: І якщо праворукий хоче відрубати собі руку, то відрубує ліву, правильно? Бо права йому потрібна, щоб держати, ну те, знаєш...

МЕРВІН: Сокиру.

МЕРІЛІН: Сокиру, чи ножа, чи що там.

МЕРВІН: Мерілін, ти влучила прямо в яблучко!

ТОБІ: Я завжди ненавидів статистику. А ви, містер Кармайкл? Ви можете примусити тих статистиків сказати все, що ви захочете. Але то таке. Мабуть, ми з Мерілін уже подибаємо додому...

КАРМАЙКЛ (до Мервіна): То що ти цим хочеш сказати?

МЕРВІН: Га?

КАРМАЙКЛ: Що саме ти хочеш сказати?

МЕРВІН: Про що?

КАРМАЙКЛ: Про ті вісімдесят три проценти людей, які відрубують собі ліву руку.

МЕРВІН: Я це побачив у комп’ютері.

КАРМАЙКЛ: Ти хочеш сказати, що я сам собі відрубав руку?

ТОБІ: Він не може такого сказати.

МЕРІЛІН: Він не може такого сказати.

ТОБІ: Він не може такого сказати в кімнаті, де, якщо вистрелить пістолет, то вся кімната вибухне. Він не хоче й не може такого сказати, правда ж, Мервіне?

МЕРВІН: Я... я нічого не хочу сказати.

ТОБІ: Прекрасно! Бачите? Він нічого не хоче сказати.

КАРМАЙКЛ: Мені відрубали руку паскудні сільські рогулі за Споканом, штат Вашинґтон, двадцять сім років тому. І звіддалека помахали мені нею на прощання. І тепер ти хочеш сказати — після всіх моїх пошуків, після цієї... травми... ти хочеш сказати, що я сам собі відрубав руку? Це ти хочеш сказати?

МЕРВІН: Містер Кармайкл, ви не на того котите тачку.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Що я не на того кочу?

МЕРВІН: Ви не на того котите тачку.

КАРМАЙКЛ: Не на того котять бочку, а не тачку.

МЕРВІН: Бочку! Точно! Я так і думав! Ви не на того котите бочку! Ви як ваша мати! (Пауза.) Так, ви як ваша скажена мати.

Кармайкл дивиться прямо на Мервіна, а той дивиться на нього. Раптом з-за вікна лунає звук сирени, і видно спалахи світла від двох поліційних машин, які під’їжджають до готелю й зупиняються під ним.

ТОБІ: Е-е... це можуть бути лягаві.

Тобі повільно тягне за собою Мерілін і вилазить на пожежну драбину. Мервін дивиться на Мерілін — сумно, збентежено, потім вилазить на підвіконня. Мервінова манірність уперше з нього злітає. Кармайкл залишається зосереджений.

МЕРВІН: Ти йдеш?!

МЕРІЛІН: Так, іду.

МЕРВІН: З ним?

МЕРІЛІН: Так, з ним.

МЕРВІН: Але... о. Я думав, що почав тобі подобатися.

МЕРІЛІН: Мервіне, я все більше й більше тебе боюся.

Тобі помагає Мерілін перелізти на пожежну драбину.

МЕРВІН: Але ж... я врятував тобі життя.

ТОБІ: Ти врятував життя й мені, але я не хочу тобі віддаватися.

Мерілін махає Мервінові на прощання рукою, беззвучно каже: «Удачі», і разом з Тобі спускається по драбині. Мервін сумно обертається до Кармайкла.

МЕРВІН: От манда!

КАРМАЙКЛ: Повтори, що ти сказав про мою матір.

МЕРВІН: Га? Слухайте, я більше не буду хоробрий, коли тут нема дівчат, добре? Я про вашу матір нічого не казав. Я сказав, що вона любить дивитися на дерева, і вона таки любить дивитися на дерева, правда ж? Чи нема на них кульок. Правда ж? Ми це встановили. У цьому нема нічого поганого. І я не казав, що ви сам собі відрубали руку. Бо тоді б виходило, що ви ідіот. «Відрубай собі руку й шукай її двадцять сім років». Ну це ж ідіотизм. Хто вам її відрубав, кажете? Селюки?

КАРМАЙКЛ: Так, селюки.

МЕРВІН: Чорні селюки чи білі селюки?

КАРМАЙКЛ: Чорних селюків не буває.

МЕРВІН: Не буває? О. Це несправедливо. А чим вони рубали? Сокирою чи чим?

КАРМАЙКЛ: Ні. Поїздом.

МЕРВІН: Поїздом? Використали поїзд?

КАРМАЙКЛ: Так, вони використали поїзд!

МЕРВІН: Це звучить неправдоподібно.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Що?

МЕРВІН: Ви кажете, що вони пішли, взяли поїзд і...

КАРМАЙКЛ: Вони не пішли і взяли поїзд. Вони не пішли брати поїзд. Вони притисли мою руку до рейок і поїзд її переїхав. А потім помахали моєю рукою мені на прощання. Звіддалека.

МЕРВІН: О-о...

КАРМАЙКЛ: Чого я взагалі з тобою балакаю? Зараз сюди привалить купа лягавих.

Кармайкл відкладає пістолет і починає збирати у валізу розкидані руки.

МЕРВІН: Чекайте — вони держать вашу руку, під’їжджає поїзд, поїзд відрізає вам руку...

КАРМАЙКЛ (зітхає): Поїзд відрізає мені руку, вони піднімають мою руку...

МЕРВІН: Після того, як поїзд проїхав...

КАРМАЙКЛ: Після того, як поїзд проїхав. Це ж очевидно. І помахали мені моєю власною рукою. Звіддалека.

МЕРВІН: І вашу руку не розтовкло?

КАРМАЙКЛ: Мою руку не розтовкло. Мою руку дуже акуратно відрізало. Я не змарнував би двадцять сім років життя на пошуки руки, якби її розтовкло.

МЕРВІН: А передпліччя вам не розтовкло?

КАРМАЙКЛ: Чи розтовкло мені передпліччя? Подивися на моє передпліччя.

МЕРВІН: Я дивлюсь на ваше передпліччя.

КАРМАЙКЛ: Воно розчавлене?

МЕРВІН: Ні, не схоже на розчавлене.

КАРМАЙКЛ: Дякую.

МЕРВІН: А з чого були поїздові колеса? З лез до бритви?

Кармайкл перестає збирати руки й дивиться на нього.

МЕРВІН: А рейки? Рейки-бритви?

Кармайкл бере свій пістолет, цілить Мервінові в голову і зводить курок. Мервін навіть не кліпає. Йому байдуже. Тільки носа чухає. Кармайкл дивиться на Мервіна довгим-предовгим поглядом, потім розслабляється.

КАРМАЙКЛ: Мервіне, ти що, дуже хочеш умерти?

МЕРВІН: Га?

КАРМАЙКЛ: Ти що, дуже хочеш умерти?

МЕРВІН: Я не хочу вмерти. (Пауза. До себе.) Чи хочу? (Пауза.) Ні, я не хочу вмерти. Я в цьому зовсім не зацікавлений.

Кармайкл опускає пістолет.

КАРМАЙКЛ: Ти не маєш нікого, кому було б не все одно, якби тебе не стало?

МЕРВІН: Колись мав. Тепер уже не маю.

КАРМАЙКЛ: О. Вона вмерла?

Пауза.

МЕРВІН: Якось приходжу ввечері, а вона лежить у глибині клітки.

КАРМАЙКЛ: У глибині чого?

МЕРВІН: У глибині клітки. Я покликав доглядача, щоб він хоч щось зробив, але всім було однаково. Мабуть, життя не має ніякої цінності в мавпятнику.

КАРМАЙКЛ: Слухай, я більше нічого не питатиму на цю мавпячу тему. Я зараз хочу зібрати свої лахи і змитися звідси к чортовій матері, але ця дрипана мавпяча лажа — я нічого не хочу про це чути. Я дуже втомився, і я не хочу бути черствим, але не треба мені зараз цього дрипаного мавпячого гівна! Добре?!

МЕРВІН: Добре. Ви самі спитали. Але добре.

КАРМАЙКЛ: Чорт, мужик! Мавпи зараз? На цю мить? Бляха!

Кармайкл зітхає й знову починає кидати руки у валізу. Мервін допомагає вкинути кілька рук.

КАРМАЙКЛ (зупиняючись): Але ти повинен знати одну штуку. Це для мене важливо, щоб ти знав.

Мервін киває.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Вони забрали мою руку! (Пауза.) Забрали мою руку. А не треба було. Я хочу її назад. Просто хочу її вернути.

Мервін киває.

МЕРВІН: По-моєму, це справедливо. (Пауза.) Але якщо ви колись її повернете, ви не зможете нічого з нею зробити. Ну там, пришити.

КАРМАЙКЛ: Я знаю. Але, розумієш... вона моя. (Пауза.) Вона моя.

Мервін киває. Кармайкл продовжує збирати руки. Мервін допомагає.

МЕРВІН: Не знаю, це має бути страшно — кидати справжні людські руки в чемодан, але знаєте, що? Не страшно! Це забавно! (Пауза.) Окрім маленьких дитячих рук. Вони не такі забавні. Вони тривожні. Чи це не дитячі руки, це просто руки, які з часом усохли?

КАРМАЙКЛ: Ні, це дитячі руки.

Мервін киває, кривиться й кидає руки у валізу до інших. Потім знаходить якусь особливу руку звичайного розміру й оглядає її.

МЕРВІН: Оця кльова.

КАРМАЙКЛ: Що в ній кльового?

МЕРВІН: У неї на пальцях наколото «hate».

Мервін кидає руку Кармайклові й продовжує збирати інші. Кармайкл зупиняється, тихо вивчає кинуту кисть.

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Це не... Це не татуювання. Це ручкою. Я так думаю.

МЕРВІН: Так?

КАРМАЙКЛ: Так. Це, е... Так, це той чорний пацан мене дурив.

Кармайкл оглядає підлогу в районі батареї, де Мервін знайшов кисть, а Мервін визирає у вікно. Проблискові маячки поліційних машин і досі блимають.

МЕРВІН: Клятий чорний пацан. Знаєте, що я зроблю? Я зійду вниз, скажу лягавим, що бачив чорного пацана, який зістрибнув з пожежної драбини й погнався за білою дівчиною. Він думає, що найстрашніше для нього вже минуло.

КАРМАЙКЛ (неуважно): Зроби так, Мервіне.

МЕРВІН: І краще не впускати їх у фойє. У мене там у вазонах дещо росте. Не хочу, щоб вони винюхували — якщо ви мене розумієте.

КАРМАЙКЛ: Трава?

МЕРВІН: Ні, я там посадив кактус — витяг з одної хавіри крізь вікно, як був п’яний. Він мені дуже потрібний і він загинається, але знаєте, я за нього все віддам. Дуже я його люблю!

КАРМАЙКЛ: Він засихає? Я думав, кактуси взагалі не треба поливати.

Пауза.

МЕРВІН: Не треба поливати? Ох. Ясно...

Кармайкл кидає у валізу кілька останніх рук.

КАРМАЙКЛ: Як ти поясниш весь цей бензин і кров?

Пауза.

МЕРВІН: Скажу, що в нас були музиканти.

Закінчивши, Кармайкл закриває валізу й ставить її вертикально, поклавши зверху кисть з написом «hate».

МЕРВІН: Ви класний мужик, містер Кармайкл, ви це знаєте?

КАРМАЙКЛ: А ти, Мервіне, хоробрий реєстратор.

На слові «реєстратор» Мервін трохи звужує очі. Кармайкл усміхається, робить з пальця «пістолет» і «стріляє». Мервін усміхається.

МЕРВІН: Може, це початок прекрасної дружби?

КАРМАЙКЛ: Ні. Не початок.

МЕРВІН: Я не мав на увазі нічого голубого...

КАРМАЙКЛ: Я знаю, що не мав. Але ні.

Пауза.

МЕРВІН: Ви серйозно думаєте, що я хоробрий?

КАРМАЙКЛ: Я не впевнений, чи це хоробрість, якщо людина хоче смерті, але, е...

МЕРВІН: Але щось трохи є, так?

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Так. Трохи є.

Вони тепло тиснуть один одному руки, і одночасно говорять...

МЕРВІН (тихо): То була самиця гібона. Що вмерла.

Довга пауза.

КАРМАЙКЛ: Гібон — король мавп.

МЕРВІН: Це правда?

Пауза.

КАРМАЙКЛ: Мабуть, король таки горила. Це не зовсім моя сфера.

Мервін киває і йде до дверей.

МЕРВІН: Піду, заб’ю баки лягавим.

КАРМАЙКЛ: Удачі тобі, Мервіне.

МЕРВІН: Якщо буду потрібний, я, е... я на ресепшені.

Мервін виходить. Пауза. Кармайкл сідає на валізу поряд з кистю, дивиться на неї. Приміряє до свого лівого зап’ястя. Вона пасує непогано, але не бездоганно. Він заперечливо хитає головою, знову кладе кисть на валізу біля себе, потім знову заперечливо хитає головою. Пауза. Він зиркає туди-сюди на гармидер у номері, на розлитий бензин під ногами. Нюхає бензин на пальцях, витирає їх об піджак і при цьому відчуває, що в кишені щось є. Виймає срібний портсигар, якусь мить на нього дивиться, потім вправно дістає з нього сигарету, встромляє в рот, відкладає портсигар... виймає запальничку. Знову оглядає кисть і номер, відкидає кришечку запальнички і кілька разів черкає, намагаючись добути вогонь. Ні іскри, ні вогника. Він повторює спробу ще кілька разів. Ні іскри, ні вогника. Він трясе нею. Видно, в ній нема газу. Він черкає знову. Ні іскри, ні вогника. Він кидає запальничку об підлогу, виймає з рота сигарету і спирається підборіддям на руку.

КАРМАЙКЛ: Падло.

Він сидить непорушно, спершись підборіддям на руку, а світло поволі гасне.

Кінець.