Гаян махнув рукою до Айну, запрошуючи за собою. Той зачудовано глипнув на жерця:
— То ти, виявляється, добре їх знаєш, — підсумував він, озираючи евдейців.
— Авжеж, — кивнув жрець, — вони ж приходять до мене за порадою, тобто, до тебе за порадою…
Айну знизав плечима, щось невиразно буркнувши. Гаян тим часом проштовхався до діжки, де почав голосно вимагати холодного кисляку. Коло діжки хазяйнувала поставна, моторна дівчина, котра, зобачивши Гаяна та його гостя, швиденько передала свої обов'язки котрійсь помічниці й, прихопивши два великих дерев'яних кухля, рушила до молодого жерця.
— Здоров, Гаяне! — радо привіталася вона, передаючи йому частунок. — А це — твій е-е-е…
Піднявши пильний погляд на Айну, дівчина завмерла. Налаштувавшись ковтнути омріяного напою, Гаян ледь не захлинувся: на обличчі дівчини яскраво проступило щось на зразок молитовного екстазу. Який, на щастя, швидко обернувся рясним рум'янцем. Так… Айну, слід віддати йому належне, виглядав так собі нічого — надто ж в очах дурненького дівчиська. Ну, гаразд, але чому саме Тілла, на чиє товариство й сам Гаян щиросердо розраховував?
— Тілло, це… — спробував був пояснити він. — Це А-а… ай!
Бог стиснув йому плече долонею. Трішечки засильно, як на Гаянів смак.
— Айвен. Я його… троюрідний брат. З Ахелою.
— Ну… — Тілла опустила очі, — Айвене, ви прийдете на забаву?
Айну спантеличено зиркнув на Гаяна.
— Звісно, що прийде, — мстиво пообіцяв жрець. — Адже він саме для цього сюди і приїхав! Чи не так, братчику?
Той кивнув, та, правда, невідомо було, що саме заохотило його лишитися — Тіллине запрошення чи Гаянове тихе навісніння. Так чи інак, Айну з цікавістю спостерігав, як товариство готується до вечірніх розваг. Щойно над схилами Страджан зійшлися завіси сутінок, вівчарі з урочистими піснеспівами та боєм тимпанів винесли на майдан головешку, що тліла вогнем, доправленим гей би з далеких високогірних випасів. Тут-таки було розпалено багаття, ще й таке велетенське, що від його немилосердного полиску аж п'яниці попідтинню попрокидалися; звідкілясь з’явилося маленьке чорне ягня, що його волочили на налигачі — ягня нажахано бекало й шарпалося.
— Для чого це? — спитав Айну, з увічливою цікавістю озираючи зосереджених вівчарів.
Гаян злостиво реготнув:
— Жертву зараз будуть приносити. Тобі, між іншим.
— А! Молодці! — жерцеві так і не вдалося розгледіти, сміється той чи ні. — А як саме?
— Та зараз побачиш, — зітхнув Гаян. — Мушу йти — тут уже мені не відбрехатись. Така, розумієш, відповідальність…
Молодий жрець повагом ступив до багаття, де помічник шанобливо подав йому розігрітий на вогні ніж. Гаян відкотив рукави, аби не захляпати хламиду. Не любив він тої справи, але що ж… За мить щемливе бекання урвалося, і свіжа кров бризнула на вогнище. Вогонь, як належить, лизнув йому призначене й тихо чмихнув — цівочка їдкого диму потяглася догори. Добрий, між іншим, знак, зауважив Гаян: бог, себто, приймає піднесення. Миряни схвально загомоніли, аж тут несподівано гомін урвався, як-от ягняче бекання хвилину тому. На майдані запала тиша. Гаян роззирнувся і сам ледь не впав із ляку: над вогнем ширяло дивовижне видиво — димне, півпрозоре ягня з очима-жаринками. «Шкуродери! — скривдженим басом поскаржилося видиво. — Бузувіри! Ай-яй-яй!» Докірливо хитнувши головою, ягня тупнуло ніжкою і зникло.
Гаян із підозрою озирнув натовп. Айну зосереджено колупав чоботом дорожній бруд. Молодий жрець мало не розлютився: як йому тепер усі ці дива пояснювати? Так і сказати мирянам, що бог їхній, м'яко кажучи, вирішив пожартувати?
Тим часом із-за спин евдейської громади почувся чийсь радісний зойк. За хвилину на майдан проштовхався дурник Бузь із містким кухлем напереваги.
— Ґвалт, людоньки! Хтось діжку зачаклував! Замість кисляку — чистий тобі виноградовий первак! Так шибає, що аж йой!
Громада радісно заворушилася, скоро найспритніші вже термосили зачакловану діжку. Дійсно, чиста запашна тратта! Вельми розчулені цією обставиною, евдейці виснували, що жертва, либонь, пішла незле. Гаян пробрався крізь миттю зріділий натовп до свого гостя, котрий нині підняв погляд, усміхаючись ніяково, мов упіймане на гарячому баламутне маля.
— Ну і… навіщо це все? — нервово промовив жрець.
— Та що? — знизав плечима бог. — Хай собі люди тішаться. Що мені, шкода?
І дійсно, справа пішла відчутно веселіше. Жваві й галасливі, евдейці повсідалися на лавах, розставлених коло вогню — кожен, любовно тулячи до грудей жбан чи кухоль. Багаття загасили, ретельно розгрібши вугілля, і на майдані з'явилися святково вбрані танцівниці. Під биття тимпанів та волання гайд танцівниці ступили босими ногами на вугілля. То був давній, ледь не магічний звичай, який завжди викликав у Гаяна певне збентеження — він усе ніяк не міг второпати, як то в танцівниць п'яти не репають. Віра вірою, але опіки опіками — як він сам мав нагоду пересвідчитись… Тим часом Айну кудись завіявся, що теж давало підстави для занепокоєння. Ти ж бач, як розійшовся! А втім, граппа — вдала знахідка. Навряд чи хто назавтра буде здатний пригадати деталі.
— Слухай-но, Гаяне! — рипнув хтось поряд. Молодий жрець роззирнувся — сам пан староста! Ну, якраз… — А чо' ти нам такої штуки раніше не втнув? Он, коли нотареві весілля гуляли? Було би якраз впору, ні?
— Угу, — кивнув Гаян. — Тільки я тут до чого? Це ж той… божий промисел.
— Горівку гнати? — отетерів кмет.
Ха, подумав Гаян, Світлий Айну — володар небесної ґуральні… А чого, все краще, ніж оте конегриве бозна-що. Пан кмет ковтнув божого частунку і вдоволено гикнув:
— А нічого собі сивуха, — відзначив він. — Бачить бог, нічогенька!
Бачить, аякже… Гаян роззирнувсь. Ага, оно де він — просто коло багаття, щось там втовкмачує музикам, зграбно поклавши долоню на тонку Тіллину талію. Та дивилась на нього закохано й запопадливо. Дурепа, їй богу, дратівливо пересмикнув плечима Гаян.
Тим часом танцівниці статечно зіступили з вугілля, і тої ж миті музики завели якийсь жвавий танцювальний наспів. І от усі, хто ще міг стояти, підхопились і посунули на майдан. Вибравшись на лаву, Гаян побачив, як Айну легко вклонився й запропонував Тіллі руку. Ще мить — і вони очолили вервечку танцюристів, ведучи їх за собою в якомусь шаленому круговії. І все б наче нічого, але тут Гаян ледве за серце не вхопився, побачивши, куди вони прямують. Просто на гаряче вугілля! Сполоханий зойк завмер йому на губах — вервечка ступила на вугілля й помандрувала далі, не запнувшись, не урвавши танцю… І, немовби цього було мало, з-під ніг танцюристів палахнуло полум'я, заіскрило, рвучись догори… Та ніхто цього навіть не зауважив. Евдейці танцювали просто посеред багаття, яке силкувалось, але не могло їх обпалити.
Коли музика стихла, танцюристи, ошелешені, зачаровані, відсапуючись, попадали на лави.
— То як? Весело? — запитав Айну, зненацька поставши поряд.
Гаян хотів був оповісти, що саме він думає про такі от веселощі, та тут він якраз зобачив богове лице — той просто аж нетямився від єхидної втіхи.
— Це тобі не цяцьки! — хитнув головою жрець, але враз його суворості забракло і, глядячи на Айновий радісний вищир, він і собі зареготав: — Ну, як тобі евдейські танці? Підошви горять?
— Ага! — радісно кивнув Айну: — Горять! А горло як від того сохне, ти би знав! Підемо до тої діжки? Поки твої миряни не знищили все до краплі?
Гаян кивнув, радісно передчуваючи, як він сьогодні нап'ється. З причини нещасливого кохання чи ще якої іншої…
— Не зважай! — Айну дружньо поплескав його по плечі. — Нікуди твоя Тілла не подінеться…
Він запнувся. Тобто ні, просто замовк, розглядаючи щось несподіване. Примружившись, Гаян побачив: назустріч до них ішли двоє. Малий… малий сновида Олах… і ще якийсь добродій, очевидячки, нетутешній. За мить усі четверо зупинилися, розглядаючи один одного. Недалеко лунала гамірна музика і трохи істеричний регіт розтроюджених дивами евдейців. Навколо — тремка сіро-синя сутінь із полиском далекого багаття. Непорушність… Мовби перед бурею.
Незнайомець у цупкому сірому плащі поклав долоню на плече малому.
— Отож, він тут… десь тут…
Гаянові аж крижаки спиною забігали, коли він побачив, як незнайомець нишпорить навколо незрячим поглядом. Тобто не зовсім незрячим — він просто шукав і не міг побачити Гаянового супутника.
— Дуже добре, — підсумував сірий заброда. — Скажи йому, — звернувся він до Олаха, стиснувши йому плече, — скажи: коли він втручатиметься… надовго його не стане. Отак і скажи, малий.
Відпустивши хлопчаче плече, незнайомець бридливо скривився й закрокував геть. Гаян швидко зиркнув на Айну — той незворушно проводжав очима чудного гостя.
— Хто це був? — запитав Гаян.
— Вартовий! Він сказав, що він — вартовий! — сполохано повідомив Олах.
Айну глузливо пирхнув:
— Вартовий… Сторожа нудоти.
— Що це значить? — не вгавав Гаян. — Звідки він узявся?
— Звідки? — стенув плечима бог. — Вам краще знати. Це ж ви їх створили.
Кожна епоха має свою світоглядну домінанту і, природно, свій протест проти неї. Минуле століття пішло, залишивши за собою чадний осад реалізму й цілу плеяду ним, реалізмом, невдоволених. Існує багато віддзеркалень того протесту: містика й фантастика, сексуальна революція і наркотична відлига, — кожне з яких у свій час було відзначене стигмою ескапізму. Тобто втечі.
Що ж таке втеча від реальності? Чому від неї тікають, і чи можлива ця втеча взагалі?
Слід сказати, що пошук шляху за межі дійсності почався, щойно людство постановило своє відокремлення від природи, і відтоді не припинявся ні на мить. Тут можна згадати аналітичний доробок недавньої деспотичної доби — реальність і задоволення не перетинаються, отож, задоволення можливе лише в «позареальності», вільної від побутового бруду, фізичних чи моральних ущемлень. Звідси випливає, що прагнучи виходу, втечі, людство полює за втраченими втіхами. Можливо.
Можливо також, що прагнення іншої дійсності є своєрідним шляхом до влади. Винайшовши релігію, наші пращури окреслили двері в інший світ, і той, хто бартував ті двері, а надто міг вільно ними користуватися, набував жрецького, царського чи й божественного достоїнства. Поняття «екстаз», яким нас збагатили служителі давніх культів, має досить показове, хоч і забуте нині значення — «вихід». І чомусь ніхто не називає релігійних діячів ескапістами, хоч і слід би: саме вони прищепили нам ставлення до дійсності як до тимчасового притулку.
Хтось інший, що теж імовірно, тікає не стільки від реальності, скільки від самого себе, від незадоволеності собою і нездатності щось змінити. Цим, власне, байдуже, куди тікати. Граничним проявом такого приватного ескапізму є суїцид.
Гіпотез, як бачимо, не бракує, та подив викликає інше: якщо прагнення втечі є нашим природним станом, то чому ж воно набуває такої нищівної конотації? Ескапізм — пишемо «дорівнює» — то всього лише неспроможність жити тут і зараз? Такі люди барті зневаги чи, в кожному разі, співчуття?
Втім, здається, справа полягає зовсім не в цьому. Пошук іншого є водночас відмовою від наявного. Відмовою від нормальності, котру регламентує суспільство. Суспільство регламентує, впорядковує і карає, виштовхуючи чи знищуючи тих, хто порушує порядок. Хочете втечі? Та будь ласка! І не забудьте зачинити двері з того боку!
Тож наскільки реальною є втеча від реальності? Чи не обманюють себе ті, хто жадає іншого? Можливо, таке прагнення є всього-навсього взаємовідторгненням суспільства та нонконформіста?
Інша річ — якби кому вдалося побувати на тому боці дійсності й аргументовано довести тамтешні переваги… Казки Архади і сусідніх країв містять численні посилання на таких звитяжців, та особливе зацікавлення викликає оповідь про кочове плем'я маджнун, члени якого мали своєрідну «перепустку» на той бік. Щоправда, ті ж таки оповіді говорять про маджнун радше як про демонів, котрих варто уникати, а при нагоді — нищити. Що ж це — відторгнення ненормальності? Чи можливо, просто заздрість?
Коли довга дорога завершилась і над синім плесом постав край світу, моя ковдра була вже майже готова. Не маючи іншого заняття, я весь час лише те й робила, що сплітала докупи м'які вовняні волокна, фарбовані білим і багряним. То була довга-довга верета, куди пружкими тасьмами впліталася моя самота й туга, дрібними візерунками бралися світання й вечори, цупкою крайкою вистигала звична вже сподіванка-безнадія. Ну і, звісно, сяйний смарагдовий бісер — віддяка за спомини, що ними я почастувала голодних.
Та ось, нарешті, той бік вигулькнув із-за узбережної мли, являючи прибульцям строкату мішанину: куполи, майдани, щогли; лемент, брязкіт, юрмління, різкі незнайомі пахощі… Ринок, одним словом, величезний ринок, що не мав собі краю чи зупину.
Отож, Бедестан. Щойно корабель торкнувся причалу, я, не прощаючись, зістрибнула на хиткий дерев'яний настил. Той клятий Чінчар устиг допекти мені до живих печінок зі своїм вередуванням, пиятикою та нападами прихильності, які я мусила перечікувати, замкнувшись у кормовій коморі. Що ж, досить. Я відсипала йому дещицю зі свого фаелланського скарбу і, судячи з капітанового зачудування, мабуть, відсипала забагато… Ну, та хай йому. Я нарешті здихалась його гидкої пики — і то зиск.
Опинившись на твердій землі, я згаяла якусь хвильку, не знаючи, куди податися. Стільки народу водночас я не бачила ще ніколи… Хто ж знав, що край світу — таке популярне місце? Проте стовбичити на причалі якось не випадало, тож я підкинула сумку на плече і вирушила до міста. Це, тобто, якщо вважати Бедестан за місто, а не за один суцільний прилавок. Чого тут лише не було: оздоби, що могли би служити за одяг; зброя, що могла би служити оздобою; невідомої природи брязкальця, що могли би замінити все згадане. Якесь беззмістовне розмаїття сумнівних принад, на котрі, втім, не вщухав бурхливий попит. Ну і, звісно, войовничі крамарі, які мали кепську звичку хапати за руки й гаряче переконувати купити в них півсвіту… То був справдешній лабіринт, пропахчений маслами і прянощами, вщерть захаращений крамом і заповнений юрбою, тож не дивина, що невдовзі я остаточно заблукала.
На щастя, у цій божевільні траплялися бодай невеличкі острівці спокою — на один із них я надибала цілком випадково й зупинилася, присівши коло пощербленого кам'яного джерельця. Я набрала повні жмені зеленкуватої води і з полегкістю витерла лице. Мене трохи млоїло від навколишньої круговерті та, певне, ще й від голоду. Слід було щось перехопити, і — так уже поталанило — якраз поряд виявилась якась приблизна подоба корчми. Трохи перепочивши, я відшукала у своєму капшуці кілька камінчиків і вирушила дістати собі якогось харчу.
У цій корчмі, судячи з бундючного вигляду її завсідників, збиралися грошовиті купці, тож господар озирнув мене з певною підозрою.
— Гюнайдин! — непривітно мовив він. — Не алирсиниз?
Ну що тут скажеш, чесне слово! Я лише стенула плечима і, простягнувши йому долоню з блискучим камінцем, тицьнула пальцем у щось більш-менш їстівне на вигляд, що його якраз несли котромусь із замовників. Хазяїн ухопив камінця й заходився зацікавлено розглядати його на світло. Зрештою він запопадливо закивав і вказав рукою на вільний столик коло завішаної килимами стінки. При цьому, правда, підозра з його погляду нікуди не поділась… Але їсти хотілося до нестями, тож я вирішила не зважати.
Отож, поки я споживала своє замовлення, яке виявилося надто гострим, надто пряним невідомо чим, хазяїн примружено позирав у мій бік, щось швидко товкмачачи своєму помічникові. Це мене бентежило, і я вже зібралася йти, аж тут коло мого столика виник якийсь незнайомий суб'єкт у темному повстяному халаті. Не питаючись мого дозволу, він присів поряд. То був невисокий смаглявий дядько, трохи схожий на скуйовдженого ґава.
— Сен де амма делі ха оглум! — глузливо промовив він.
— Даруйте? — якомога ввічливіше проказала я.
Незнайомець ляснув себе по чолі, заусміхався:
— Кажу, ну і дурень ти, синку!
Ага! По-перше, він знав мою мову, а по-друге… Синку? Оце так новини!
— Покарай мене Ілла, то ти з Архади! — не знати чому зрадів незнайомець. — Бююк чаршиси… тобто, е-е-е, цей ринок тобі, либонь, усі баки заморочив?
— Ну… тут таки трохи гамірно, — обережно промовила я.
Незнайомець зареготав:
— Гамірно, є? Ха-ха! — Нараз він посерйознішав: — Та хай би там як, не слід отими скельцями світити перед усією корчмою. Бо знаєш, що буде, є? — він черкнув по горлянці ребром долоні, висолопив язика і знов зареготав. Ну що за чарівний веселун!
— Дякую за попередження, — зітхнула я, підводячись, — та я мушу йти.
Він — от біда! — підхопився разом зі мною.
— Спішимо, є? Вино? Куриво? — він лукаво примружився: — Гарненькі дівчатка? Є на що купити, є? Я знаю ринок, знаю, де дешевше!
О! Чимдалі веселіше!
— Даруйте, але мені треба якнайшвидше знайти того, хто покаже мені дорогу на Єрухалом. Маю там термінові справи.
Дядько сів, тобто, швидше, впав на лаву, кліпаючи очима.
— Е, джаним… Ніхто тут не ходить до Єрухалому, хлопче, — повідомив він. — Ніхто не знає дороги. Хіба маджнун, — він гидливо сплюнув на втоптану долівку. — Ті знають.
— Значить, мені потрібно знайти отих маджнун, — зітхнула я. — Це складно?
Він змовницьки заусміхався, перехилившись через столик:
— Складно — ні. Дорого — так.
Я знизала плечима. Чомусь я була певна, що моїх заощаджень вистачить для оплати цієї прогулянки. Дядько схвально кивнув, простягаючи мені долоню:
— Джума.
— Е-ее… Еллан, — знайшлася я.
Він радісно потис мені руку, поплескав по плечі й виголосив:
— Тамам, Еллан! Товаришуй зі мною — буде тобі щастя!
Згодом я мала нагоду переконатися, що вчинила правильно, не виправивши Джуминої помилки. Подорожуючи разом із ним вулицями Бедестану, я збагнула, що не бачила тут жодної жінки — окрім тих, звісно, що на продаж. Не те, щоб моє вбрання чи зачіска робили мене аж такою вже подібною на хлопця, та Джума, здається, просто не був готовий побачити в самотньому подорожньому когось іншого. На моє запитання щодо тутешніх жінок він зауважив, що від них, мовляв, лише блуд і сором, отож доводиться їх зачиняти вдома і взагалі пильнувати як око в лобі. Правильно, щоби блуд часом не вивітрився… Чарівні порядки, що не кажи.
Джума, схоже, знав тут абсолютно все. Маджнун? Ні, в Бедестані їх нема. Ніхто їх, клятих, сюди не пустить. Чому клятих? Бо вони — всі як один божевільні, брудні чаклуниська, що знаються з мерцями й мішаються з пустельною нечистю. Що значить — мішаються? Тут Джума зареготав і ткнув мене ліктем в бік. Ясно… Значить, шукати маджнун слід десь там, у пустелі…
Виявилося, через кілька днів вирушає караван за трояндовим маслом і прянощами, який, прямуючи до землі Сахнех, ітиме якраз повз їхню стоянку. Джума, який планував приєднатися до каравану, пообіцяв і мене туди прилаштувати. Він взагалі настільки перейнявся моїми проблемами — і моїми грішми, — що мені довелося збрехати, ніби я шукаю Єрухалом за дорученням Труадської Ради… Не знаю, чи повірив Джума, та його настирливість дещо вщухла, і мені навіть вдалося на якийсь час здихатися його компанії. Бо й справді, повів би мене по вино й дівок — і все, вважай, пропало моє хире маскування.
Проте вже вирушивши в дорогу, я ще не раз пошкодувала, що завчасно не розпитала Джуму стосовно особливостей подорожі пустелею. Дуже пошкодувала.
Ця дорога звалася Саабхара, що, як мені оповіли, означає «тяжкий шлях». Дуже влучне ймення, як на мене. Спершу, правда, мені навіть подобалося: цибаті верблюди зі смішними бундючними мордами, величні неосяжні краєвиди й ночівля під зорями в цілком пристойних зерібах — просторих прихистках із сухого пальмового листя. Та, як виявилося, ця частина шляху хоч і звалася пустелею, була дуже навіть обжитим краєм — порівняно з тим, що чекало на нас попереду. Скоро не лише зеріби — будь-які згадки про людське житло остаточно щезли. Зникли також останні хирляві деревця та зелене терня, що тулилось до каміння та розколин, зник імбат, свіжий вітер із узбережжя, а з раціону — все, крім якогось гидкого прісного варива. Зате разом зі шпарким вітром, що звався хамсин, з'явився колючий пісок, який краяв відкриту шкіру, забивався в ніс та очі, і не знана доти спека, від якої, здавалося, танеш, поволі розтікаючись тремким пустельним маревом. Вода, що її діставали з глибочезних криниць, була бридка і тхнула гнилизною, та й тої ніколи не було вдосталь, а я ще, до того ж, попекла собі потилицю, надто пізно здогадавшись загорнутися з головою в цупку ряднину; губи порепалися, страшенно боліли натерті всюдисущим піском підошви.
Попервах веселун Джума ще кепкував із моїх потерпань, але невдовзі й він ущух, як той далекий прохолодний імбатп; кепсько було всім, ми могли цілими днями не обмовитись ні словом, перекидаючись лише тоскними поглядами. Сил не було навіть на розмови, не те що на якісь пригоди. І все ж без того таки не минулося.
Це сталось одного вечора, коли караван, щойно впали сутінки, зупинився на ночівлю. Я все не могла звикнути до того, як швидко нестерпна спека обертається пронизливою студінню, ще якийсь час по настанні ночі мене пробирали дикі дрижаки, аж доки я не загорталась у свою ковдру й не сідала до вогню. Багаттячко було тремке і кривувате — клятий хамсин не дозволяв більшого. Але й без нього ніяк: слід було зварити остогидлу вже юшку з жиром і трохи зігрітися. Джума, мандрівник значно досвідченіший за мене, припас олов'яного кухля, в якому вечорами він заварював якесь таємниче зілля. Того вечора, зітхнувши, він вирішив почастувати й мене. Виявилося — чай, гіркий і кислий, проте гарячий! Я вмить перейнялася глибокою вдячністю до свого супутника.
— Завтра буде перша оаза, — розім'явши закляклий поперек, повідомив Джума. — А там, як Ілла зглянеться, вже й земля Сахнех.
— Це там живуть маджнун? — поцікавилась я.
Він кумедно скривився:
— Е, бок! Далися тобі ті маджнуні їдьмо з нами по трояндове масло. Купиш дешево, продаси дорого — буде тобі щастя!
Я здивовано хихотнула.
— Ти знаєш, що таке щастя, Джумо? Він замислився:
— Добра негоція — щастя. Вірний спільник — щастя. Гарячий чай, коли зимно — теж щастя. Хіба ні, є?
Він підвівся й пошкандибав кудись у пітьму, очевидячки, за якимись природними потребами. Тут-таки з другого боку почулися голоси інших подорожан, тих, що ходили збирати — хмиз? Е, аби ж то! — сухий верблюжий кізяк для вогнища. Щось вони аж надто розкричалися — незвично як на таку пору! Та скоро всі згуртувалися коло вогню, і я нарешті побачила, у чому справа.
Мандрівні купці привели з собою хлопчика. Зовсім ще маленького — рочки три-чотири. Звідки б йому тут узятися? Це було дивно, але найбільше дивувало інше: хлопчина був весь пошарпаний, заюшений кров'ю і брудом. Втім, дуже скоро з'ясувалося чому. Купці кинули малого коло вогню й почали, бавлячись, штовхати його один до одного, кожен додаючи стусана чи плюючи на маківку. Хлоп'я вже навіть і не плакало, лише нажахано скиглило, затинаючись. Це було настільки страшно, що я на якусь мить вклякла, не в силі ворухнутися.
— Оце і є маджнун, — повідомив Джума, що нечутно виник поряд. — Мале — з їхнього племені.
І тоді я побачила… Попри те, що вже споночіло, мені вдалося розгледіти: оченята хлопчика містили замість звичної зіниці на білому тлі — куривне провалля із блищиком вогню. Ну, маджнун… Але за що ж так — дитину?!
Я незчулась, як опинилася посеред кола розправи.
— Ти куди?! — розгублено гукнув Джума: — Е, бок! Пропало твоє життя!
Пропало? Ну, то це для мене не новина. Я підхопила малого на руки, відступивши на кілька кроків.
— Нелюди! — виголосила я. — Не смійте!
Власне, байдуже, що я виголосила — однаково ніхто нічого не зрозумів. Купці отетеріли від такої зухвалості, лише один із них, певно, проводир гнівно вибухнув: «Маль амр?! Маса турідіін, шармута?!»
Я, здається, чула це слово! Ну, звичайно! Джума ж казав мені, оповідаючи про бедестанських дівок… Шльондра тобто, чи щось таке. У Джуми ледь очі не вискочили, коли він приголомшено переводив погляд із проводиря на мене й назад. Не міг, бідака, повірити… А потім, оговтавшись, він чомусь підскочив до проводиря й зацідив йому в писок.
Я не знаю, чому він так вчинив. Не знаю навіть, як закінчилась ця дурна бійка. Не знаю, бо якраз тоді я підхопила свою сумку і, міцніше притиснувши затихле маля, чимдуж чкурнула геть. Тікати було цілковитим безумством, але й лишитись я не могла! Не після цієї сутички, не після цього раптового викриття… Світлий Айну, як же мені було соромно! Так підвести єдину людину, що правила мені за друга! Сподіваюсь, він мені вибачить, бодай колись…
— Ти можеш мене поставити, — тихо промовив хтось поряд. — Вони нас уже не знайдуть.
Я ледь не випустила малого з рук. Оце було несподівано! Тепер, далеко від табору, його очі світилися лагідними жовтими вогниками.
— Ти вивела мене звідти… Дякую! — схлипнувши, промовив хлопчик. — Тепер я хочу додому. Підеш зі мною?
Виявилося, селище маджнун — зовсім неподалік. Я сподівалась на це, тікаючи з табору. Тільки от я не думала, що їх так мало! Троє чоловіків, четверо чи п'ятеро жінок, кілька верблюдів і віслючок… Плем'я, котрого боялись і котре ненавиділи в усій землі Сахнех, нині ледь животіло, змушене ховатися від людей у найлютішому куточку пустелі. Ще кілька років, і я, можливо, не застала б тут нікого.
— Знав, що застану вас тут! — пролунав над Бартовим вухом знайомий голос. — Естетів легко передбачити! Слід просто знайти кав'ярню, звідки відкривається найбільш запаморочливий краєвид — і можна бути певним, що ви сидите саме там!
Барт засміявся й повагом відклав течку з цупкими альбомними аркушами.
— Доброго ранку, Натане! Страшна штука — дедукція. Правда, ви не цілком вгадали. Краєвид — так, але найголовніше — тут готують найкращу каву по-бедестанськи.
Натан Вара присів поряд і допитливо зазирнув у Бартове горнятко:
— По-бедестанськи? Це ж як? З мускусом, трояндовим маслом і анашею, розігріте на лоні чарівної невільниці?
Барт вражено струснув головою:
— Ого, то ви теж — поціновувач? Замовимо ще?
— Чом би й ні? — розсміявся Натан. — Я якраз маю до вас ділову розмову. Отож, як знавці східної культури поговоримо, манірно сьорбаючи оте ваше гірке вариво… Хоча, власне кажучи, у Бедестані п'ють радше чай, аніж каву…
— Не прискіпуйтесь! — відмахнувся Барт. — Надто гарний ранок як для спростування помилок історії!
— І то правда, — зітхнув Натан, розкошуючи в лагідному промінні ранкового сонця.
Краєвид тут і справді був надзвичайний: пригірок, на вершечку якого примостилась кав'ярня, стрімко спускався до узбережжя, покраяного розгалуженнями причалів і руїнами фортечних мурів. Далі, за вигином месабрської бухти, здіймалися блакитні пагорби й гостроверхі обриси далеких Страджан. Море, мовби закохана юнка, вбралося в улюблені Бартові кольори: сріблястий і молочно-волошковий.
— То що у вас за справа? — поцікавився Барт, щойно йому та Натанові принесли дрібнесенькі горнятка, які курилися терпкою, запашною бадьорістю.
Фольклорист побожно вказав на течку з ескізами:
— Ви дозволите?
Художник кивнув, передаючи приятелеві стос малюнків — усе, що він створив у Месабрі цього літа. Комусь іншому він би, може, й не дав своїх малюнків на поталу, але Натан… Бартові подобалося спостерігати, як той роздивляється зображення — зі смутною втіхою, мовби давні сімейні фотографії.
— Те, що мені подобається у ваших роботах, — замислено промовив Натан Вара, — це сюжетність і такий особливий настрій… Я назвав би його тугою за невимовним. Так, саме це… Туга за тим, для чого людство не винайшло відповідних слів, так і не зумівши знайти йому місце у стрункій будові буденності. Ну от, знов мене кудись занесло — і то в такий гарний ранок!
— Та ні, продовжуйте, — всміхнувся Барт: — Мені цікаво — це ж про мене!
— Хіба про вас? — єхидно вищирився Натан. — Я ж про ваші роботи. Ну от, скажімо, цей малюнок… Ви привезли його з Ахелою, чи не так? Ще казали, що там мальовничі руїни… Тут у вас рештки аркади й обеліск — повалений обеліск, на якому сидить, опустивши погляд, втомлена бабця з маленьким козеням на колінах. Ви розумієте, що це — алегорія?
— Хто — оця стара куріпка?
— Та ну вас! — дратівливо відмахнувся Натан. — Не бабця — вся композиція. Наче історія на рештках минувшини з безборонним іще майбутнім на руках…
— Так ось чого вона туди сіла! — зрадів Барт: — Щоби служити допитливим подорожнім за алегорію!
Натан осудливо хитнув головою:
— Не намагайтеся здаватись цинічнішим, ніж ви є.
— А ви, — Барт підняв вказівного пальця, — ви — не намагайтеся вимовити моє невимовне!
— Ну… квити. Не буду. Дозволите запитання? У вас тут багато ескізів, на яких зображені руїни. Скажіть, що саме вас у них приваблює?
Художник замислився, притримуючи горнятко з кавою коло вуст. Нарешті він вдихнув духмяну пару, трохи дратівливо знизавши плечима:
— Ніколи не вмів формулювати такі речі словами… Всі мої відповіді там, — він кивнув на течку. — Але якщо спробувати… Ну, напевне, для мене це наче як магія…
— Тобто? — Натан ледь не перекинув столика, нахилившись уперед, аби не пропустити жодного звуку.
Барт Антолій мрійливо усміхнувся:
— Це — наче розбиті шкаралупки, з яких випурхнув фенікс… Ще зберігають спогади — відбитки свого чарівного вмісту.
Фольклорист примружився:
— О, а ви казали — не вмієте! Цікаво… Значить, ви гадаєте, що руйнування порядку — це і є магія?
Барт Антолій здивовано кліпнув:
— Такого я не казав! Крім того, нам же точно відомо, що спричинило ці катаклізми. Приморська війна, сельджабська навала…
Натан засмучено кивнув:
— Авжеж… Ви теж помітили цю прикру тенденцію? Нова влада, нова сила, що захоплює чужу землю, намагається дискредитувати або знищити культурні надбання попередньої епохи. Під час Приморської війни постраждали не лише будови: завойовники начебто поклали собі за мету знищувати всіх тих, хто мав якийсь духовний авторитет — служителів культу, магів, віщунів. Таке складається враження, що це була не стільки війна, скільки вбивство на замовлення.
Барт відставив горнятко, піднявши на приятеля дещо сполоханий погляд:
— На чиє замовлення? Ви так говорите, що навіть мені стає лячно! Пригадуються різноманітні всесвітні змови та інше параноїдальне жахіття.
— Чиє замовлення? — Натан незатишно пересмикнув плечима. — Якщо я вам розкажу про свої підозри, ви вирішите, що я нарешті таки посунувся глуздом…
— Як на мене, — розсміявся Барт, — то божеволійте собі на здоров'я! Чого-чого, а здорового глузду в нас нині зовсім не бракує.
— Отож-бо й воно! — зітхнув Натан. — Проте мені іноді здається — ті чи… те, що спричинило ці зміни, виграло, але не остаточно… Ще не остаточно. От із цим якраз і пов'язана моя до вас ділова пропозиція. Наразі я завершую роботу над своєю монографією, і так сталося, що ваші роботи надзвичайно близькі мені за духом. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму кілька ваших робіт для оформлення книжки? Я майже певен, що зможу домовитись про гонорар… То як вам ідея?
Барт примружився: сонце вже видерлось досить високо, і йому довелося притулити долоню до чола, аби бачити обличчя свого візаві.
— Ви знаєте, — повагом проказав він, — У мене чомусь таке враження, що ви рекрутуєте добровольців для партизанської війни… Проти кого, Натане?
Фольклорист стиха розсміявся:
— Проти нудьги, друже. Проти отого — як ви сказали? — здорового глузду.
Чутки про війну дістались Евдейї на другий тиждень по тому, як гострі дзьоби гурабів — сельджабських кораблів-круків — торкнулися південного узбережжя Архади. Спершу евдейці не хотіли вірити, і староста наполегливо радив Гаяну закласти богові щедру жертву в особі необачного купця, який приніс лиху вістку. Потім, коли в долину посунули юрби втікачів з узбережжя, евдейці миттю змінили невір'я на паніку. Пан кмет знову занадився до святилища, прагнучи неодмінно когось пожертвувати, і Гаянові все тяжче було переконувати мирян у беззмістовності подібної практики. Миряни, втім, продовжували нести до храму клунки і глечики, благально зазирати в очі й вимагати обґрунтованих запевнень у порятунку. їм не було куди тікати: з одного боку були сельджаби, які вже зруйнували Ахелой і наразі штурмували Мессаламбрію, а з іншого — гори, де можна було вижити, але аж ніяк не жити. Труад же був надто далеко, щоби надати збройну підтримку… За таких умов люди готові були запропонувати віру і владу будь-кому, але Гаян не бажав такого щастя навіть задурно. Тому він за першої-ліпшої оказії тікав у гори й там, засівши на узвишші, намагався розгледіти далеке узбережжя й сельджабські кораблі.
Напередодні Гаян мав досить-таки незатишну розмову зі своїм богом.
— Чому ви не готуєтеся до захисту? — дивувавсь Айну. — Чому не озброюєте людей, не тренуєтесь до бою?
— Ніхто не знає як, — розпачливо мовив Гаян. — Ми — вівчарі, а не воїни! Крім того, чи є в нас шанси? Якщо не встояв Ахелой з його гарнізоном, якщо вже майже впала Массаламбрія з її ровами й мурами? От скажи, як гадаєш, чи зможемо ми відстояти Евдейю?
Айну пригнічено мовчав. Гаяна гірко вразила ця відповідь, хоч він, власне, і чекав на неї. Він таки сподівався, що бог заперечить, переконає, пообіцяє, що все буде гаразд. А той мовчав… Отож, єдине, що лишалося — кидати все й тікати, намагатися перечекати навалу в горах? Поневірятись, лякатися кожного звуку, бачити, як гинуть від негоди й голоду найслабші? Від Евдейї ж тим часом лишиться хіба спустошене згарище.
— Авжеж, спустошене згарище… — промовив бог, озиваючись на Гаяновове мовчазне ремство.
Молодий жрець аж підкинувся — голос Айну відлунював туманним дзвоном, глухо й тоскно, мов по загиблім.
— Але я міг би… — почав був Айну, та Гаян відразу ж урвав його:
— І не думай! Я знаю й ти знаєш, чим це завершиться! Згадай Аспаруха з Ахелою! І взагалі: ти, може, останній лишився… Не можна тобі.
Гаян ледь не пошкодував про свої слова — такою чорною люттю зайнялося богове лице. Навіть узгір'я хитнулося, настрашене, ледь не кинувши Гаяна долілиць.
— Вибач, я… — затинаючись проказав молодий жрець, — я просто не хотів, щоби ти ризикував.
Айну гірко розсміявся:
— Не хотів він! А я й не буду! Хіба я схожий на самогубцю? Втручатись я не збираюсь. Але я міг би навчити тих недоумків тримати зброю, влаштовувати засідки і… Між іншим, у кмета є карти ще з часів перших поселенців, там позначені сховки й вигідні для бою місця. Ти зможеш їх прочитати.
— Я? — здивувався Гаян.
— Ну не я ж! — дратівливо пирхнув бог. — Я, до твого відома, неписьменний.
— Як це? — ошелешено закліпав очами молодий жрець. — Як таке може бути?
Айну нарешті розвеселився:
— Я ж тебе не питаю, чого ти не літаєш! У кожного свої обмеження!
І от кузен Айвен з Ахелою взявся до справи. Він нещадно ганяв евдейських вівчарів, змушуючи їх махати мечами та натягати луки, заповзято пояснював їм тактику ближнього бою й переваги обстрілу із засідок… Айну й сам, здається, тішився з тих маневрів — принаймні, спостерігаючи за ним, Гаян мимохіть пригадував, як він сам іще хлопцем бавився глиняними вояками коло запруди. Той самий азартний, безтурботний ентузіазм, який, втім, чимдалі більше передавався самим евдейцям. Розпач пропащих поволі відступав з їхніх сердець — але чи надовго? Що можна було встигнути за кілька днів?
Гаян підхопився з місця. На самому краєчку виднокола здіймався масний куривний шлейф. Отож, вони вже в Анхіало… Сельджабське військо було в двох днях дороги.
Збиваючи ноги та плутаючись у власній хламиді, молодий жрець метнувся вниз. Слід було попередити громаду. Вони домовлялися про це: щойно сельджаби з'являться на горизонті, хапати зібраний завчасно реманент та виводити жінок із дітьми й вівцями подалі з долини. Кметові карти допомогли знайти прийнятний сховок, де можна було протриматись достатньо довго. А там — або вертатися в Евдейю, або шукати кращої долі на тому боці Страджан.
Чоловіки, звісно, лишалися. Вони, здається, були навіть вдячні кузенові Айвену, котрий надоумив їх чинити опір, таким чином уберігши від втрати власної гідності й довічного поневіряння. Але це не значить, що він зміг позбавити їх від страху…
Вибігши на майдан у центрі містечка, Гаян побачив, що споряджання втікачів уже йде повним ходом. Бекали настрашені вівці, брехали пси, метушилися вівчарі, не знаючи, як розірватися між родиною та отарою. Жінки, мовчазні й суворі, вантажили собі на плечі клунки з припасами, закликали до послуху сполоханих дітлахів, прощалися — хто як умів — із тими, хто лишався. Дружина старости в шалику з жовтими мальвами ридала, насилу обійнявши його огрядний стан, бондарева Марушка лише тяжко зітхнула, озирнувши чоловіка, який незграбно тримався за дідівський меч, Тілла… Тілла підійшла до Гаяна, дивлячись зухвало й бентежно.
— Лишаєшся? — запитала вона.
Гаян коротко кивнув.
— Може би, пішов із нами? Поміг би дати раду тим мапам… — Вона кинула на нього розпачливий погляд: — Ти ж не вояк, Гаяне!
Що будеш тут робити? Сельджаби — тим же однаково! Прикро буде, якщо ти…
Молодий жрець не знав, розчулитися йому чи вибухнути обуренням, аж тут до них підійшов всевидющий Айну:
— Дай спокій чоловікові, — усміхнено порадив він: — Війна — панянка невибаглива. Усім справа знайдеться. Та і, зрештою, мусить же хтось молитися за наш клопіт!
Гаян кинув на нього злий погляд:
— Так, наче хтось мене буде слухати, — пробурмотів він.
— А ти бережи себе, — тим часом продовжував Айну, звертаючись до Тілли: — Бо це ж хто нам кисляку наллє, коли святкуватимемо перемогу?
Зненацька Тілла схлипнула й повісилася йому на шию.
— Ти… ти — справжній герой! — повідомила вона. — Тим сельджабам краще відразу себе порішити, аніж до нас пхатись! Я вірю в тебе! Чуєш?
Вона швиденько поцілувала ошелешеного Айну і чкурнула геть. Той ніяково кашлянув, мовби прочищаючи горло.
— Мені здається, — мовив він до Гаяна, — здається, мене щойно понизили в посаді. Герой — це все-таки дрібніший масштаб, як гадаєш?
Гаян мстиво розсміявся:
— Як на мене, це — підвищення. Особливо, якщо врахувати поцілунки.
Айну глузливо пирхнув, вирушаючи перевірити, як посувається підготовка до урочистої зустрічі ворожої армії. Герой… Цікаво, на що він сподівається? Так і не зумівши цього пояснити, Гаян подався знайти й собі бодай якусь зброю. Він не вояк, тут Тілла мала цілковиту рацію, але тікати з жінками й дітьми… Тільки цього йому бракувало для повного щастя!
Утім, Гаянові таки перепало належне застосування. Та зрештою, як передбачав Айну, справа знайшлася всім, навіть малому Олахові, котрий лишився з батьком — подавати стріли й заряджати пращі. Глянувши на нього, Гаян замислився: Олахова бабця була чарівницею… Що ж, чари їм би зовсім не завадили.
Айну саме давав останні настанови нечисленному гурту захисників: де стати, звідки посипати камінням ворогів, щойно ті посунуть у долину, коли Гаян підступив до них зі своєю не зовсім розважливою пропозицією.
— Зайти ззаду? — недовірливо перепитав бог. — Захопити зненацька? Це, звичайно, річ хороша… Але як?
— Я… візьмуся відволікти їхню увагу, — нервово проказав Гаян. — І поки вони слухатимуть мою е-е… нагірну проповідь, ви зможете вперіщити по них із тилу.
— А відкиль ти знаєш, що тебе слухатимуть? — здивувався кмет.
— Я тут вивчив кілька висловів, — Гаян усміхнувся, кивнувши на Олаха, — котрі їм буде цікаво почути.
Коваль Кей коротко зиркнув на сина.
— Що, знову?
Сновида Олах уперто кивнув:
— Ти ж знаєш, тату. Це правда.
Кмет ошелешено кліпнув очима:
— Ви що, слухатимете цього пришеле… Вибач, Кею, але він же…
— Все гаразд, йому можна вірити, — упевнено мовив Айну, проникливо позирнувши на малого. Потім перевів бентежний погляд на Гаяна: — То звідки ти збираєшся нести сельджабам слово віри?
Той незатишно пересмикнув плечима. Потім кивнув на узвишшя:
— Он звідти. Там хороша луна. Але мені потрібна буде ваша допомога…
Зрештою евдейці прийняли Гаянів план, бо ж це було єдине, що давало їм таку-сяку надію. Гаян же тим часом вже ледве не шкодував про свою пропозицію. Він сновигав узгір'ям, не знаходячи собі місця, тож коли сельджабське військо нарешті сягнуло входу до евдейської долини, він сприйняв це майже з полегшенням. їх було багато… Юрба смаглявих дикооких вояків у шкіряних обладунках, озброєних кривими шаблями, якимись гаками й канчуками. Вони були лихі й войовничі, перемовлялися мовби винятково лайкою, пожадливо озираючи долину. Гаян подумав, що ліпше б йому було проломитись крізь землю, але земля вперто не бажала розступатися. Що ж, слід було починати, інакше час буде втрачено безповоротно. Горло не слухалось, але Гаян примусив себе заговорити:
— Бісмілля-ахі арки-ик'я! — виголосив він, зненацька зриваючись на лемент.
Рідні гори підхопили і примножили Гаянів несамовитий зойк. Сельджаби закрутили головами, силкуючись визначити джерело цього крику. За якийсь час це їм вдалося, і ось завойовники завмерли, позадиравши голови до Гаяна, котрий розкинув руки в такому звичному жесті священнодійства, намагаючись явити собою якнайвеличніше видовище. Тільки б не схопилися за луки, благав він, бо ж із нього ниньки така гарна мішень… Але вояки наче заклякли. Дійсно, не чекали вони, що хтось у цій далекій землі звернеться до них, заклинаючи іменем Ілли. На Гаянове запитання Айну підморгнув, повідомивши, що то — один його колега, але він, Айну, зовсім не проти, щоби хтось закликав до його давнього знайомця у важливих державних справах.
— Ода-ао раббакум табарруа-ан вакху-фуа-тан! — тим часом продовжував репетувати Гаян. — Іннахула юхіббу альмуа-атадіна!
«Вклоніться богові, благаючи про милосердя, бо Ілла не любить тих, хто порушує кордони!» Яке доречне зауваження, подумав собі Гаян. От тільки навряд чи сельджаби отак просто прислухаються до якогось незнайомця з поганою вимовою… Втім, слід віддати їм належне, сельджаби на мить завагалися. І тоді Гаян опустив долоні, скеровуючи божий гнів прямісінько на голови зайдам. Посипалися стріли й каміння… Сельджаби заволали, шукаючи, кого б то порішити. І тоді, не даючи їм оговтатись, евдейці пішли в наступ.
Здається, спрацювало… Гаян знесилено присів на землю; руки йому тряслись мов нерідні, тож залишалося хіба радіти з того, що це не він зараз мусить накладати стріли на тятиву чи стискати руків'я меча. Ні, досить із нього військових вправ… Він закляк, присівши за купою каміння; навколо раз у раз падали ворожі стріли. Так тривало ще певний час, аж ось стріли вичерпались і Гаян ризикнув визирнути з-за свого сховку.
Бойовисько завершилося. Ворожої армії не було видно; приступки до долини встеляли посічені мерці; сельджабів було не так і багато, відзначив Гаян, отож, решта чужинців, мабуть що, дала драла, деморалізована несподіваним наскоком. От і добре, от і нехай…
— Наша взяла! — люто загорлав хтось поряд. Гаян ледве не відскочив, роззираючись. Ну, звичайно, йому ніколи не вдавалося помітити, коли той з'являвся нізвідки.
— Ти — голова! — азартно виголосив Айну, витираючи меча жмутом трави. — Ти би бачив, як вони перестрашилися, коли ти почав звідсіль волати! Я думав, у штани понакладають!
Гаян кволо всміхнувся:
— Правда? Ну, либонь, тяжко битися з таким баластом…
Айну зареготав.
— Еге ж, нелегко. — Тут раптом його сміх урвався: — Та-ак…
Молодий жрець прослідкував за його поглядом. Лісочок при вході в долину аж почорнів… Гаянові ще треба було кілька секунд, щоби збагнути від чого. Сельджаби повернулись, і тепер їх було не просто більше. Не злічити, скільки їх бігцем заюшило до евдейської долини.
— Ти… ти скажи нашим, щоб відступали за узгір'я, — якимось чужим голосом промовив бог. — Чуєш?! Давай, ну!
Гаян, ледь глянувши на нього, загорлав до своїх мирян. Ті вже, правда, і самі бачили, куди талан повернув — стількох їм нізащо не здолати. Молодий жрець панічно глянув на бога — з тим чинилося щось незбагненне. Відчай і лють тугим вузлом сплелися на його обличчі… Він закусив губу, ледь не стогнучи від гніву.
— Айну, — захриплим голосом проказав Гаян, — Айну, не треба… Не треба, я тебе прошу!
Той навіть не глянув на Гаяна.
— Моя земля, ти казав… Мої миряни! Ти думаєш, я зможу просто дивитись, як вони гинуть?!
Айну ледве що не кричав, і Гаянові стало так страшно, як ніколи досі. Та все ж він наважився підскочити й застережливо вхопити того за зап'ясток. Айну легко вивільнився, сяйнувши скорботним усміхом. Повітря навколо нього взялося тремкою млою, і Гаян побачив, як із богових передпліч виростають золотисті крила бойового обладунка… Коли на його світлій чуприні зблиснув високий шолом, Гаян невлад подумав, що молитви, либонь, не брехали, особливо ж про златосяйність і конегривість. А він іще насміхався…
Скоро поряд із ним постав досконалий, прекрасний воїн, цілком гідний не захоплення — обожнення… В його правиці сяйнув довгий важкий спис, чиє вістря світилося тією дзеркальною мішаниною, яку Гаян бачив тоді, коли Айну вирішив був показати йому, що таке кхазма…
Спис злетів, на мить утворивши в небі золотаву арку, і, пружно встромившись у землю якраз посеред сельджабського війська, вибухнув гуркотом і сліпучим світлом.
Земля гойднулася. Гаян упав додолу, намагаючись захистити себе від важезних кам'яних брил, що сипалися згори просто на голови чужинцям. Гори двигтіли, здригаючись, мовби від лютого реготу, невтомно сиплючи каміння туди, куди поцілив спис розгніваного бога.
Коли Гаян наважився підвестись, гори вже вгамувалися, зрідка лише бурмочучи щось тихим грозовим відлунням. Вхід до долини було засипано страхітливою мішанкою загиблих сельджабів і титанічних кам'яних брил. Не знати, скільки їх полягло тут, але навіть якщо хто і вцілів, то навряд чи повернеться… Приголомшені евдейці помалу зводилися на ноги коло величезної кучугури, намагаючись збагнути, що ж це сталось.
Гаян роззирнувся. Поряд із ним не було нікого.
Ми вже неодноразово обговорювали декларовану несумісність реальності та задоволення. Хиткий місточок між ними іноді перекидала магічна казка, пропонуючи, замість неможливого задоволення від життя, цілком можливе задоволення від наративу. Втім, навряд чи людство винайшло магію, керуючись логікою реальності, радше навпаки: магія була створена всупереч їй. Звідки ж, у такому разі, були запозичені її закони, її особлива естетика й карколомна, як на тверезого реаліста, логіка?
Для нас можливе лише одне пояснення походження магії — психічний стан, альтернативний до свідомості. Такі стани ми звемо трансом, маренням чи сном. Як нескладно помітити, всі вони мають між собою дещо спільне: по-перше, це суб'єктивність сприйняття (жодне з цих переживань неможливо розділити з іншими), а по-друге, відсутність причинності, характерної для реального світу. Сон, однак, є для нас найбільш звичним станом, знайомим від дитинства, невідхильним і тому певною мірою «легалізованим» реальністю на умовах свого, так би мовити, бідного родича. Сон, таким чином, стає частиною реальності й може здійснювати на неї опосередкований вплив.
Розглянемо кілька різновидів снів, що вирізняються широкою розповсюдженістю та сталістю фабули. Серед них — пророчі сни, повторювані сни, лихі сни, або кошмари. Не виключено, що ці різновиди снів можуть сполучатись, але для початку поговоримо про, умовно кажучи, чисті типи.
Пророчі сни, як правило, розпізнаються як такі вже постфактум, коли через певний час в особи, яка бачила сон, виникає відчуття дежа-вю, тобто «вже баченого», і сон, таким чином, здійснюється. За архаїчних часів особа, чиї сни мали відносно вищу статистику здійснень, здобувала всі шанси стати віщуном; ба навіть більше: ризикну припустити, що сама ідея передбачень виникла на основі асоціативних або ж дійсних дежа-вю.
Повторювані сни завжди мали особливий статус, викликаючи збентеження своєю таємничою настирливістю. Такі сни могли трактуватись як потенційно пророчі або ж, у будь-якому випадку, такі, що несуть певне повідомлення від позареальних сил. Ці повідомлення слід було витлумачити й відреагувати належним чином, і тоді повторювані сни припинялись. Отож, повторювані сни подарували нам ідею спілкування з позареальністю, нехай навіть, у більшості своїй, одностороннього.
Лихі сни, або кошмари — особливо яскрава категорія снів, яка, напевне, нікого не лишає байдужим. Кошмар — царина ірреального страху, перед яким ми дитинно безборонні. Власне, інші сни містять такі ж ірреальні компоненти, але кошмар надає ірреальності вищого статусу. Людина беззахисна перед кошмаром так само, як вона беззахисна перед абсолютом — богом чи смертю. Страх найближче підводить людину до бога, саме тому більшість релігій зовсім не гребувала цим потужним спільником.
У кожному разі, сон дозволяє вийти за межі реальності, вийти — і, у більшості випадків, повернутися. Втім, ми не мусимо забувати про те, що наші предки визнавали дуже незначну відмінність між сном і смертю. Мертві, вважали вони, це ті, хто не зміг прокинутись. Отож, аби мати змогу спокійно відпочити, наші попередники мусили винайти специфічну захисну систему, яка дозволяла би безпечно мандрувати сном. Уособленням цього захисту став провідник — Маалех-сновідник, котрий охороняв сновидця, не дозволяючи йому заблукати в позареальності. Його ім'я належить до мови пустельного народу-ви-гнанця й означає «підняття», «шлях угору». Очевидно, функцією Маалеха було вивести сновидця з безодні сну, з тієї самої безодні, котру наші предки називали хаосом, а ми — несвідомим.
Цікаво, що за іншими свідченнями Маалех охороняв світ снів, як сторожа охороняє скарбницю. Казали, що лише той, хто розгадає його хитрощі, зможе почерпнути з цієї скарбниці, здобувши осяяння чи пророцтво. Маалех, отже, залишається для нас двозначним персонажем — спільником примхливим і лукавим.
— Піти з пустелі? — здивувався Шаддад. — Ми не можемо. А навіть якби й могли…
Він озирнувся, примружившись — не від сонця, ні, цього пустельний народ уже давно не потребував — він начебто намагався пригорнути поглядом сизі гори й аж порепаний від спеки виднокрай. Пригорнути й ніколи не відпускати…
Шаддад був, як би це точніше… найстарший серед маджнун; вони називали його царем, але мені якось у голові не вкладалося, що можна царювати над сімома душами, не рахуючи верблюдів. Цар маджнун, маленький мов щиглик і суворий мов шуліка, таки дійсно був старий — з пишною сивою чуприною та ясною павутинкою зморщок на засмаглій шкірі. Тож я мала підстави здивуватися, дізнавшись, що малий Ебмі, у чиєму товаристві я тікала з каравану, — його син. Порятувавши малого від купецького поглуму, я, здається, сподобилась царевої дещо поблажливої вдячності… Принаймні, мені обіцяли показати шлях до Єрухалома, але чомусь, лише наступної ночі.
Отож, я мала цілий день і вечір для задоволення тої хижої звірини, котру кличуть «допитливість». Адже я ще ніколи раніше не бачила напівджинів — саме ними, здається, і були ці сіромахи маджнун… Спершу я вжахнулась, уявивши такий союз, але царева дружина, сміхотлива бабця на ймення Мейя, регочучи з моєї фантазії, розказала, як воно було насправді. Як і інші кочівники, вони блукали пустелею, тільки от шукали маджнун не лише джерела води, але й джерела підземного вогню, котрим тамують спрагу джини. Так вони отримували особливі вміння, властиві духам, і були часи, коли плем'я «одержимих джинами» — саме це означає наймення їхнього роду — панувало над усією пустелею.
Ті часи, схоже, давно вже минули. Підземний вогонь якось воднораз вичерпався, джини відцуралися своїх послідовників, але манджнун, безвладні та упосліджені, все ж продовжували свої мандри безлюддям…
— Ми не можемо піти з пустелі, — сказав Шаддад. — Десь тут — наша втрачена домівка… Ми шукатимемо її, доки стане води в землі Руб аль Кхалі.
Цар підвівся з курної долівки і, підібгавши засмальцьованого халата, рвучко рушив наглянути, як-то його підданці вичісують обскубаних верблюдів. Цариця відпровадила його тужливим поглядом, та потім із посмішкою повернулася до мене:
— На відміну від нас, Шаддад бачив Ірам. Тоді ми ще не звалися «одержимими», тоді нас кликали «ніфілім», гіганти…
Я зиркнула на царя, котрий ледь діставав до пупа кульгавому верблюдові. Отже, гіганти. Стара знов щиросердо розсміялася, закотивши куривні очі, на денці яких танцювали сині жаринки. Еге, побачиш таке вночі, та ще й зненацька… Втім, я вже потихеньку почала звикати.
— Ви шукаєте цей… Ірам? — не вщухала моя допитливість. — А де це?
— А ніде! — пирхнула Мейя. — Ірам — це марево, тінь міста, якого ще не існує. Але тільки там — наша справжня домівка.
— Не існує? Та як же? Ви ж кажете, Шаддад його бачив?
— Тоді, коли ми ще були гігантами, — радо пояснила старенька. — Ірам майже існував — його от-от збиралися побудувати. Кожен із нас може бачити те, що вже майже є… Та відтоді, коли зникли джини, ми вже нічого й не бачимо. Але продовжуємо шукати.
Дивовижна цілеспрямованість, подумалося мені — не полишати справи, навіть коли упевнений, що будь-які зусилля марні. Але ж, зрештою, і я нічим не краща! Мені раптом стало гірко до крику — за останні кілька тижнів, поки я волочилася пустелею, мені геть відпекло всі жалобні думки про грядущу кончину… Що, як я не знайду в Єрухаломі ніякого Князя перевертнів? Що, як то був несмішний Далетів жарт?
Тим часом Мейя, крекчучи, підвелась і повідомила, що настав час готувати бургуль. Не те щоб я знала, що то, до біса, таке за бургуль, але запропонувала допомогти — ввічливості заради. Цариця трохи повагалася, та, схоже, я не викликала в неї достатньої довіри для такої відповідальної справи. Отож, отримавши люб'язну відмову, я попленталася гуляти навколо табору.
Табір був усього лише невеличкою втоптаною площиною, що тулилася до крихких пустельних скель. Втім, ці скелі виявились особливими: їхній камінь мав властивість накопичувати воду, про що свідчили кволенькі патьоки вологи та звитяжні пальми, що, скоцюрбившись, мостились у розколинах. Що ж, кожен намагається вижити, як уміє…
Цікаво, хто ж такі оті перевертні? У нас перевертнями кликали вовкунів, що крали овець із пасовищ. Хоч, напевне, їх вигадали меткі чабани, котрі були недогледіли яку овечку, накидавшись квасного. Я запитала в Шаддада — той заусміхався, повідомивши: перевертні — повсюди, особливо ж якщо зазирнути в чисте джерельце погожого дня. Так то ж залежить іще, хто зазиратиме, чмихнула я. Отож-бо й воно, сказав Шаддад. Словом, розумій собі, як знаєш…
Вечоріло, а отже, наближався час мого відбуття до Єрухалому. Притулившись до самотньої скелі, я недвижно спостерігала, як відходив день, волочачи за собою курний поділ бузкового присмерку; один за одним виринали на поверхню неба білясті вогники зір. Аж тут я вгледіла щось чужорідне — тінь, що впала на прозорий підбій сутінків. Тінь наближалася, хрускаючи жорствою, і за якусь мить я розгледіла її потворні обриси: нелюдське лице з довгими іклами, по-вовчому зігнута постать, вбрана, тим не менш, у дорогий гаптований халат, на поясі якого метелявся мідний каламар. Узрівши мене, потвора завила так пронизливо, що я мимохіть затулила долонями вуха. Потвора рушила в моєму напрямку, бурмочучи щось немовби навіть римоване — ця остання обставина чомусь настрашила мене найгірше. Тепер уже заволала я, і, певно, кинулась би навтьоки, якби поряд не виник роздратований Шаддад:
— Знову виліз, ґуль проклятий! — злостиво кинув він і тут-таки пробурчав щось по-тутешньому: — Бісмілля-ахі арки-ик'я!
«Ґуль проклятий» відскочив наче від вогню і, жалібно заскавучавши, пошкандибав собі геть.
— Що то б-було? — запитала я. — Перевертень?
Шаддад чмихнув глузливо:
— Оце ще! То — ґуль, упир… Колись був собі божевільний поет, а тепер — не менш божевільний мрець. То Ебмі його розбуркав, коли вивчав замовляння Мертвих Імен, то тепер-от здихатись не можемо…
Он, значить, чим у них діти бавляться! Виходить, іще невідомо, кого від кого я рятувала тоді в каравані! Чаклуниська, що знаються з мерцями — згадала я Джумині слова. От би, либонь, втішився, бідака…
Втомлено стенувши плечима, цар почвалав до єдиного намету, з боку котрого вже линув запах чогось їстівного — певно, дозрівав обіцяний бургуль. Я подалася назирцем, сподіваючись і собі на дещицю наїдку: щойно тепер я усвідомила, як немилосердно скрутило мені нутра від голоду.
Маджнун сиділи навколо вогнища: замурзані смугасті халати, чорні порепані підошви, бляклі скельця дешевих оздоб, куривні провалля очниць на змарнілих обличчях. Мені запропонували присісти поряд, вручивши порожню череп'яну мисочку. Шаддад став навколішки коло казанка з варивом і почав говорити значуще й ритмічно незнайомою мені мовою мешканців землі Сахнех: «іннахула юхіббу альмуа-атадіна…»
— Думаєш, молиться? — штовхнула мене ліктем Мейя, лукаво зблискуючи блакитними іскрами.
— А як ні, то що? — пошепки спитала я.
— Нагадує… То слова з Книги, котрій вклоняються послідовники Ілли. Ми мусимо пам'ятати: між нами не буде згоди. Ніколи, доки стане води в землі Руб аль Кхалі… Ілла не любить тих, хто порушує кордони. Це — про нас.
— Ви порушуєте кордони? — уточнила я.
Мейя заусміхалася:
— З того й живемо!
Щойно Шаддад зачерпнув вариво своїм полумиском, інші маджнун дозволили й собі по скромній пайці. Бургуль був тим, що в нас, либонь, назвали б мамалиґою, хоч і більш гострий, приправлений димом і пряним духом трав. Так чи інак, це було значно смачніше за те, що перепадало мені в каравані, тож у мене були всі підстави для задоволення життям — аби ж лишень йому тривати довше ніж обіцяно…
Завершивши трапезу, маджнун розібрали по кухлю запашного трав'яного відвару; чоловіки взялися за черевасті барабани, почавши відбивати на них якийсь ламаний ритм. Вони сиділи заплющивши очі; не схоже було, що хтось має серйозний намір показувати мені дорогу… Я повернулася до Мейї, але варто було мені розтулити рота для запитання, як вона відказала:
— Вважай, що твій шлях до Єрухалома вже почався. Вони шукають для тебе безпечний прохід.
Схоже було, що цариця мала ще щось на гадці, аж тут Шаддад відкинув свій барабан і підхопився на ноги. Двоє його підданців скочили за ним, усі чомусь витріщаючись на мене. Мейя перехопила несамовитий погляд чоловіка й теж підвелася.
— Ви бачили його? — спрагло запитала стара.
— Майже, — відказав Шаддад. — Якщо…
Тепер уже всі дивились на мене — так, немовби я була вартовим при брамі раю. Навіть не так: начебто я була ключем до тої брами.
— Еллано, — проказав цар маджнун, — ми знайшли твою дорогу на Єрухалом, і вона збігається з нашою дорогою до Іраму.
Шаддад і Мейя перезирнулась, і Шаддад завершив:
— Ірам буде побудовано, якщо ти потрапиш до Єрухалома. Але потрапивши туди, ти помреш.
Так, наче я не знала… Так, наче не встигла змиритись… Мовби хто крижаної води вихлюпнув на маківку — мені навіть подих перехопило від тої жаскої холоднечі. Отже, я все ж таки сподівалася, незважаючи ні на що. Хіба ж це можна бути такою дурною?! Хіба ж можна було вірити пророку, який давно вже не вміє пророчити?
— Нехай так, — немовби здалеку почула я свій голос. — Хай так і буде. Я хочу, щоб ви знайшли свій Ірам.
І тут цар маджнун — чесне слово! — вклонився мені. Не знаю, сподіваюся, їхня дорога буде щасливіша за мою.
Мейя подала мені мою ковдру, яку вона була взялася відчистити після курної подорожі з караваном. Я відразу ж помітила, що її краї тепер оздоблені м'якими пухнастими китичками, які я раніше бачила на шалику цариці.
— Це — особлива річ, — стиха промовила Мейя. — Вона допоможе тобі зігрітися дорогою до… — цариця насупилася, стримуючи тяжке зітхання: — Ось, тримай.
Вона передала мені кухля з гарячим відваром. Він був терпкий і пронизливо свіжий, та все ж я насилу проковтнула грудку пекучої образи, що раптом стала мені поперек горла. Мабуть, уперше за час своїх поневірянь я пошкодувала, що не можу зараз бути вдома. Нехай я й досі не пробачила матері, та я хотіла би, я б так хотіла, щоб тепер вона була поряд…
Чоловіки знов узялися за барабани; я поволі цмулила свій відвар, вслухаючись у незвичний, гнітючий ритм. Мабуть, саме він винен у тому, що я на мить склепила повіки — мені здалось, я встигла хіба лише кліпнути, але раптом виявилося, що навколо вже нікого немає. Не лишилось ні табору, ані маджнун. Зникло навіть вогнище разом з купою попелу. Була лише пустеля, неймовірно ясно освітлена срібною повнею. Мій шлях, отже, вже почався?
Я підвелась і рушила навмання.
Нічна пустеля відгонила потойбіччям. Таким-от холодом і безлюддям повинні поневірятися душі негідників, якби було у світі бодай трохи ладу. А так — поневірятимусь я, не знаючи і близько, куди його йти. Втім, маджнун, певне, не хотіли, щоб я заблукала, не діставшись Єрухалому, хоча мені було абсолютно байдуже, де сконати… Ця пустеля, принаймні, налаштовувала на відповідний лад.
Я підкинула сумку на плече й закрокувала швидше — нічний вітер-перевертень налітав зненацька і вмить пропікав холодом аж до кісток. І от, обійшовши якісь чергові потрощені скелі, я побачила такі самі потрощені рештки, але тепер уже — рукотворної споруди. То були руїни фортеці, і, судячи з чадного шлейфу, що здіймався над руйновищем, фортеця полягла зовсім недавно. Ну, нехай… Але фортеця? Що, до біса, вона сторожувала тут, посеред пустелі, просто перейти яку спроможний далеко не кожен?
Я обійшла фортецю навколо. То було величне і страхітне видиво. Таке враження, ніби незнані войовники були гігантами, здатними розтрощити будову одним ударом правиці. А захисники? Чи лишився хто живий?
Ось тут на мене чекала несподіванка. То був чоловік, який притулився спиною до залишків стіни і, здавалося, спокійнісінько розглядав нічні краєвиди… Ні, він усе ж таки був живий, от тільки навряд чи йому було аж так добре: його подерте вбрання було заюшене чимось, що у світлі повного місяця грало розплавленим сріблом, на лиці лежала печать темного болючого заціпеніння. Я ризикнула підійти ближче.
Почувши мої кроки, він обернувся, змірявши мене гострим поглядом чорних, обрамлених довгими віями очей. Він міг би бути цілком гарним, якби не свавільний вигин губ і хижа гачкуватість носа. І якби не його люб'язне вітання:
— А, явилась! Якого ще лиха тобі треба?
Він обернувся, мабуть, надто різко шарпнувши собі ушкоджене плече — про це свідчила швидка гримаса гнівливої муки, що промайнула на його обличчі.
— Це ви до мене, добродію? — здивувалась я. — Чи ви мене, бува, ні з ким не плутаєте?
Він знуджено зітхнув.
— То що тобі?
— Мені? Мені — нічого. Думала, може, вам потрібна допомога?
Тут він невідь-чого пирхнув, а по тому і взагалі нечемно зареготав:
— Допомога! І це — після того, як ви перетворили мій світ на руїну… Ха! — незнайомець стенув плечима. — Ну, гаразд. У твоїй сумці мусить бути шкалик із настоянкою чорнокореня й чиста шмата.
Якщо він думав мене здивувати, то — дзуськи. Надто часто на моєму шляху траплялися добре поінформовані стрічні… Але — що ми наробили? І до чого тут я?
— Про що, власне, мова? — поцікавилась я, витягаючи ще матір'ю спаковані засоби першої допомоги. — Я хотіла б знати, у чому мене звинувачують… і хто позивач!
Він кивнув, кинувши на мене лукавий погляд, а потім взявся доглядати негарно розсічене передпліччя. Я трохи поспостерігала за його незграбними потугами і, не витримавши, відібрала ліки й перев'язала йому руку самотужки. Бодай чогось корисного навчила мене мати-чарівниця…
— І звідки ж це в тобі стільки милосердя? — уїдливо запитав поранений: — Вдома, здається, такого за тобою не водилося… Стражденних не розраджувала, злидням не подавала. З дому втекла, незважаючи на материні сльози. Хіба ні?
Як не дивно, я навіть не обурилася. Що з нього, хирого, взяти…
— До чого це?
— А тепер, — продовжував він, — тепер, значить, бачимо втішний сон, видіння власної шляхетності, жертовного самозречення? Рятуємо одних, допомагаємо іншим, рани ось перев'язуємо третім?
— Е-е-е… сон?
— А ти що думала, все це насправді?
Я роззирнулася, затамувавши подих. Що значить — не насправді?
— Розтлумачити? — тим часом глузливо запропонував незнайомець. — Ну, слухай. Твоя мати була чарівницею. А ти, вибачай вже, ніким. Ти й мусила лишитися ніким, вийшовши заміж за свого коханого Кея… Ти боялася цього, ти прагнула незвичайної долі, далеких мандрів і великих звершень. Ти хотіла змінити світ — твоїй би матері такі амбіції! Подумати лишень: маги, пророки, царі — ніхто з них, нещасних, не зміг без тебе обійтися… Отже, бачимо сон, та такий гарний, що й прокидатися нехіть!
— Дурниця, — прошепотіла я невпевнено. — Не може бути! Думаєте, мені так хочеться померти?
— Померти? — заусміхався він. — Тобі не хочеться згинути беззмістовно. Але померти, приносячи себе в жертву, — це зовсім інше. Ти не можеш пробачити матері не її угоду, ні, а ту жертву, котру принесла вона, і котру ти ніколи не зможеш ні повернути, ні перевершити!
Якусь хвильку я розгублено мовчала, відчуваючи, як вистигає на щоках соромлива гарячка… Ну, дещо він таки вгадав. Особливо… особливо про «боялася». Лише те й робила, вважай, весь цей час. Та тільки це ніяк не могло бути сном! Чи могло?
— Ти, отже, теж — мій сон?
— Я — той, хто допоможе тобі прокинутись, Еллано, — він підвівся, кривлячись від болю. — Ходімо.
І тоді я нарешті збагнула. Це дійсно був сон, тільки от мій знайомий був найпершим із лукавців!
— Маалех! Я не хочу прокидатись!
Він здивовано зиркнув на мене. Потім усміхнувся — цього разу щиро, без краплі сарказму.
— Здуріла, — виснував він. — Але це не зле. Адже Єрухалом — це найкращий у світі притулок для божевільних. Я покажу тобі дорогу.
Барт Антолій мав свій особливий ритуал прощання з Месабром. Так само, як і прощання з жінкою, цей ритуал слід було виконати вночі, коли всяке будення відходить (бо скажіть, яке будення, коли вже споночіло?), ніхто не заважає, і головне — не видно облич, відтінків і подробиць.
Слід було вибратися на дах, звідки видно безладне нагромадження гострих стріх і, звичайно ж, море — непроникне провалля, оздоблене шалапутними блискітками; із собою треба прихопити пляшку охолодженого вина й тямущого супутника, з яким було б гарно перемовитись про минуще й помовчати про вічне. Або навпаки.
Натан Вара, на чию долю цього разу випала ритуальна експедиція на дах, був у повному захваті. Він розстелив на теплому металі покрівлі свого стражденного полотняного піджака, вмостився як міг і з хазяйським гонором озирнув околиці.
— Місто-над-морем, — мрійливо промовив він, — А чи знаєте ви, що воно космогонічно рівнозначне всесвітові, який постає з первісного хаосу?
Барт єхидно вищирився, позираючи на приятеля, у чиїх окулярах множилась ясна повня. Ану, як він — перевертень, і зараз завиє на місяць? Художник тихенько пирхнув:
— Знаєте, як на мене, місто-над-морем рівнозначне прибуткам з туризму… Але не зважайте, десь глибоко в душі я теж романтик. Вина?
— А! Чайчине молоко! Є, куди налити?
Барт дістав тимчасово поцуплені з бару келихи. Він таки дійсно був романтик і нахильцем міг дудлити лише горілку. Вино ж вимагало ритуалу і, як наслідок, дрібних правопорушень.
— То що, за вашу творчу кар'єру, яка кличе вас до Сварни? — запропонував Натан.
— До Сварни мене кличе мій агент, — зітхнув художник, — ница паскуда й пес негодований. Жіночої статі.
Барт замислився. Чого це їм так припекло, справді? Адже знають, що в такий час він, як правило, сидить у Месабрі, поновлюючи свою розхитану митецьку цнотливість… А його агентиня, та, котра пес жіночої статі, їй чого? Особливо після тої незабутньої сварки, внаслідок якої Барт іще довго відтирав простирадла від кави з грінками.
— Думаю, мова про нове замовлення, — нарешті виснував він. — Давно вже про те йшлось. Одна юристка, улюблена клієнтка моєї зубатки, бажає колекцію пасторалей, аби оздобити офіс картинами зі свого далекого високогірного дитинства.
— Вам потрібні гори? То поїдьте в Хону, — порадив Натан, катаючи келиха між долонями. — Пам'ятаєте, я говорив про цей хутір? Про місто-примару?
Барт стенув плечима. Йому було байдуже, куди їхати. Але ідея втекти зі столиці, яка ніяк не вміла пристосуватися до його митецьких потреб, поливала його злостивою критикою і вистиглою кавою, виглядала спокусливо.
— Тим більше, вам як колишньому евдейцю буде цікаво. Якось я зустрів там одного дідка, котрий стверджує, що перебрався туди з Евдейї невдовзі після Приморської війни.
Барт глузливо чмихнув:
— Ого! Кажуть, що гірське повітря подовжує життя, але не на стільки ж!
— Ну! Але дідок стверджує, ніби пам'ятає війну й повоєнні роки, оповідаючи про них настільки переконливо, що починаєш підозрювати в ньому якогось схибленого архіваріуса. Я перевіряв його розповіді, і, уявіть собі, все збігається! Звати його Гуч Гаян. Хуторяни кличуть його просто дідо Гуч.
— Гаян? Десь я вже чув це ім'я, — насупився Барт: — Здається, від матері… Це, напевне, була котрась із численних евдейських легенд — про богів, героїв, сир та квасний кисляк… Е ні, не пам'ятаю. Ну, нехай. Може, й поїду туди, розпитаю очевидця… Але ви, Натане, краще розкажіть мені про вашу монографію, якщо вже мені перепаде честь посприяти її матеріалізації. Аби, так би мовити, переконатися в нашій генетичній сумісності…
Натан Вара ледь не захлинувся «чайчиним молоком», кахикнув і докірливо хитнув головою:
— Та ну вас, юначе, з вашими лібідозними жартами! — позірно обурився він. — Хоча, власне, експлуатація теми розмноження є одним із найбільш дієвих запобіжників буденності.
— Що? — розгубився Барт. — Що у вас із розмноженням?
— У мене? — засміявся Натан. — У мене, слава богам, нічого. Але тут, розумієте, яка штука…
Натан Вара набрав у груди повітря, як то вже стало для нього звичним перед тим, як пірнути у глибінь слухацької уваги; потягнувся за склянкою з водою… У склянці замість води на оратора чекало винце, а замість аудиторії — глянець гострих стріх. Утім, промовець ніколи не скарживсь на уяву; стріхи влаштувалися зручніше й завмерли в уважному очікуванні.
— Уже з часів аграрної революції, — розпочав Вара, — інстинкт розмноження видається мені історичним атавізмом.
Художник блимнув очима, поринаючи у щоразу більше зачудування.
— Так, саме атавізмом, — незворушно продовжував учений. — Відколи людство відокремилося від природи, ставши практично незалежним від її примх, розмноження втратило свою визначальну роль — вберігати свій вид від зникнення. Нам уже нічого не загрожувало, окрім нас самих, нас ставало все більше. А навіщо, скажіть? Який це має сенс із точки зору еволюційної логіки?
Барт замислено гмукнув:
— Ну, не скажіть, цей інстинкт має цілий ряд переваг…
— Безперечно, — поблажливо всміхнувся Натан Вара. — Як і будь-яка інша практика, розмноження стало частиною культури — ритуалом, традицією, стереотипом. Деякі фанати від фемінізму, приміром, стверджують, що надмірне плодіння практикувалось, аби тримати жінку в покорі, позаяк повсякчасно вагітна й неповоротка, вона ніяк не мала змоги вести активне публічне життя…
— Оце ще їх слухати! — обурився художник. — Поганому танцюристу, знаєте… не треба далеко за виправданням ходити.
— Та не в тому річ! Е-е-е, як там із вином — іще залишилося? — фольклорист сьорбнув прохолодного нектару і дратівливо махнув рукою: — Біс із ними, з жінками. У цьому є інший важливий мотив: процес розмноження, фактично — творення «безглуздої множинності», розвиток кількісний, а не якісний, забирає надто багато часу й енергії. І, що найгірше, енергії творчої. Тут, звичайно, не йдеться про романтичну закоханість — там того творчого потенціалу хоч ложкою їж. А варто закоханості перейти до стадії розмноження, турботи про потомство — і все, вважай, кінець амбітним сподіванням. Слід годувати сім'ю, а не розмірковувати про вічне.
— Отже, ще невідомо, хто кого тримає в покорі, — пирхнув Барт.
Натан серйозно кивнув:
— Саме так. Якщо відкласти осторонь тендерні суперечки… Дійсно цікаво — хто? Над цим я і б'юсь у своїй монографії… Нам не дає спокою питання, але ми немовби самі не хочемо переступити ту межу, за якою чекає відповідь. Розуміємо, що дороги назад уже не буде. Ми забороняємо собі й не дозволяємо іншим.
Натан Вара насупився, мовби силкуючись пригадати недавній сон, хоча, власне, він їх ніколи не бачив. Від чого страждав невимовно й невтішно.
— Чи ви чули колись про Сіру Барту? — запитав він.
Барт, здивований зміною теми, знизав плечима:
— Ага, щось таке чув… Якась наче секта, популярна якраз опісля Приморської війни. Звали себе винищувачами чудовиськ, здається. Вони ще якось уколошкали Труадських магів.
— І знаєте що? — спитав Натан. — Мені здається, що ні магія, ні чудовиська не зникли остаточно. Просто стали іншими. А отже, іншими стали «винищувачі чудовиськ». Іншими стали методи. Популярний співак стає жертвою божевільного фаната; письменник спивається, знищений смертю сина; поет гине від кулі поборника «нової влади»…
— Слухайте, ви мене лякаєте, — усміхнувся Барт. — Хоч нам із вами далеко до згаданих кумирів мас, але починаючи оту вашу партизанську війну…
Натан Вара насилу струснув із себе пророче заціпеніння і стиха розсміявся:
— Що ви, нам нічого не загрожує! — повідомив він. — Хіба ви, Барте, зараз ляснете в долоні, і з неба сипонуть зорі.
— Крібле-крабле! — виголосив Брат Антолій, манірно стуляючи долоні.
І небо вибухнуло зорепадом.
Минуло кілька років, і Гаян знову зібрався в мандри.
Війна відійшла, залишивши за собою землю, вкриту рубцями руїн та опіками згарищ. Назирцем за війною по Архаді помандрувала пошесть, яка нищила люд і плодила навіженців, котрі пророчили суворий суд і лютий край усьому сущому. Сельджаби давно вже забралися геть, обтяжені багатою здобиччю й незагойними недугами, проте Архаду ще довго трусила пропасниця страху неминучої розправи, яка неминуче здійснювалась — у той чи інший спосіб.
Евдейї пощастило: війна, бридливо кривлячи носа, обійшла її стороною. Сельджаби не ризикнули поткнутися до краю, де сама земля стала до бою, замість дому обернувшись домовиною; а може, їм просто було не до того, бо якраз тоді Труадський гарнізон об'єднався із рештками Мессаламбрійського, аби спровадити нарешті непроханих гостей.
Утім, Гаянові це було байдуже. Евдейя жила далі, врятована дивом, і жерцеві все важче було витримувати його нестерпний тягар. Він так і не насмілився назвати це диво жертвою, знаючи, що відтоді це слово назавжди втратить будь-який сенс. Жертви приносять богові, а не навпаки — кому, як не йому, жерцеві, знати!
Гаянові було зле. Йому було прикро й самотньо, хоча, власне, вже жодне товариство не могло дати йому втіхи. Раніше він не мав приятелів серед мирян, мордуючись пихою втаємниченого; нині ж між ним та евдейцями пролягла така таємниця, лунке провалля якої Гаян не зміг би подолати, навіть коли б хотів.
Єдиний, з ким Гаян час від часу міг перекинутися словом, був коваль Кей, котрий, навчений дивацтвами власного сина, із розумінням ставився до дивацтв евдейського жерця. Олах теж ні про що не питав, хоч Гаянові іноді здавалося, ніби малий знає, що саме не дає йому спокою — мимовільна гнітюча провина. Тому, власне, Гаян навчився уникати товариства Олаха, все рідше зазираючи до його батька.
Одного вечора, проте, йому довелося навідатись до Кея. Малий бігав напередодні з хлопцями по гриби-хлопавки, які можна було їсти, підсмаживши на вогнищі. Не слід було, правда, зловживати, та Олах, схоже, перебрав частунку — надвечір у нього виявився жар, ба навіть пропасниця; малий рясно впрівав і розмовляв із духами. Кей збентежився, хоч і не надто — знахар призначив промивання й пообіцяв швидке одужання; що ж стосується духів, тут Кей зі звичною своєю ретельністю побажав урахувати й таку можливість, покликавши жерця, котрий, раптом що, міг би дати їм раду.
У домі коваля було, як завше, гаряче, тож Гаян передусім прочинив вікно, впустивши до хати прохолодний осінній вечір. Похмурий коваль сидів коло ліжка сина, підтикаючи барвисту ковдру та час від часу торкаючись його чола своєю великою червоною долонею. Гаян роззирнувся та, не відзначивши в кімнаті жодних духів, присів поряд. Тоді малий Олах, який якраз був затих, знову гарячково заворушився:
— Жертва, — прошепотів він, — яку ти не зможеш ні повернути, ні перевершити… Ні, не хочу, не хочу прокидатись!
Гаян здригнувся: хай би там що, такі слова не могли належати малому. Десь, мабуть, почув, і от… Жрець запитально глянув на Кея, але той, здається, був і сам ошелешений тими словами.
— Це вона… — мовив коваль, підкидаючи нестямний погляд: — Вона так говорила! Звідки він, у біса, знає?!
— Бранці міста снів, — тим часом бурмотав малий сновида, підвівшись та незряче озираючи кімнату, — не можуть прокинутись… Є лише один спосіб — замовляння Мертвих Імен… Я мушу повернутись…
Кей та Гаян збентежено перезирнулися. Гаян, правду кажучи, не знав, що йому робити. Він не мав жодного уявлення про те, що за духи нашіптують хлопцеві таку дивовижу… Та слід було щось робити — бодай порядку заради. Гаян звів долоні й проказав котрусь із відомих йому молитов-оберегів. І ось малий, мовби вичерпавшись, упав на подушки, зітхнув і начебто навіть заснув.
— Що ви зробили? — підскочив коваль, так люто зиркаючи на Гаяна, що той аж відступив. — Навіщо звеліли йому замовкнути? Хай би… хай би говорив далі…
Тут Кей гірко зітхнув, упав на ослінчик і затулив обличчя руками.
— Даруйте, панотче… я просто хотів… хотів ще раз почути…
Гаян вирішив, що йому краще буде залишити коваля наодинці.
Правда, слова малого сновиди все ніяк не йшли йому з голови. Вони верталися до Гаяна у снах і під час щоденних відправ, переслідуючи його дошкульно і гнівливо, неначе дворові пси — кота-приблуду. Та все ж він не відразу збагнув, що саме заважає йому відкинути їх і забути. Малий вкупі з причепливими духами, схоже, пропонував йому спосіб розбудити того, хто сам не міг прокинутись: евдейського бога.
Ось тоді Гаян зібравсь у мандри. Якщо хтось і знав замовляння Мертвих Імен, то лише Труадські книжники. Боги Архади були неписьменними, отже, замовляння, яке могло звільнити їх, мусило зберігатися у книгах. Це було просто й неминуче.
Бажання знайти магів заволоділо ним остаточно, коли Гаян збагнув, що таким чином він не лише спокутував би свою провину, але й повернув би єдиного друга, котрого він, здається, мав. Може, і була в тому дрібка самозвеличення, та, зрештою, кому зі служителів культу вона не властива? До того ж, молодий жрець сумував за Айну цілком щиро, отож домівку він залишив без особливих вагань, як залишають позаду обридлий, задавнений смуток.
Утім, високочолий Труад зустрів його ще більшим смутком, який дзюркотів осіннім дощем, голосив ремством злидарів, незряче позирав на подорожніх очницями страчених волоцюг. Спершу Гаян жахався тих свідчень розпаду й руїни, та згодом він почав помічати, що у великому місті жеврів вогник якогось гарячкового сподівання, швидше навіть очікування, котрий жагуче спалахував на мощених майданах, щоби людне зібрання понесло його далі брудними вуличками Труаду. «Єрухалом гряде! — волали вуличні проповідники, закочуючи очі в нестямі. — Князівство — скривдженим, кривдникам — суд!» Натовп шаленів, скривджені мали докладні видіння грядущого Єрухалома, кривдники ж, себто ті, кому пощастило зберегти ся-кі-такі статки, намагалися зайвий раз не потикатись межи люди.
Гаянові бартувало чималих зусиль розшукати резиденцію Труадської Ради. Цього місця уникали, і схоже, небезпідставно: висока похмура будівля з вибитими шибками, поплямована визубнями і слідами вогню, мала вигляд відлюдкуватий та непривітний. На Гаянів грюкіт і галас ніхто не відгукнувся.
Отож, зморений та засмучений невдачею, Гаян присів на східцях коло якогось брудного злидаря, який хилитався мов п'яний і ледь чутно щось бурмотів. Його одяг, однак, з подивом відзначив молодий жрець, хоч і пошарпаний, знав колись значно кращі часи: чорний оксамит, шовк, срібне шиття… Тільки от запалений погляд злидаря був цілком нетутешній.
— Дивно, чи не так? — зненацька запитав хтось поряд. Гаян підкинувсь, аби побачити огрядного дядька, чия лиса маківка була увінчана круглою шапочкою. — Цей причинний міг бути колись вельможею, ученим чи навіть магом. Кажуть, він зовсім не спить — охороняє резиденцію Труадських книжників, хоч нікого з них уже й не лишилося.
— Зовсім нікого? — розпачливо запитав Гаян.
— Так, нікого, — значуще хитнув головою дядько. — Єрухалом гряде, ти хіба не чув?
— Місто снів, себто, — криво всміхнувся жрець. — Авжеж! Поснути й бачити втішні сни…
Незнайомець прискіпливо озирнув Гаяна:
— Ти знаєш мову таємного вчення?
— Вчення? — здивувався Гаян.
Дядько злодійкувато роззирнувся і присів коло нього.
— Так, так! Мова, якою труадські чаклуни читали свої таємні замовляння. Хіба тобі ніколи не хотілося прочитати їхні книги, отримати їхню владу? Владарювати світом, га? — дядько заледве що слиною не бризкав, розпалюючись понад міру: — Ми могли би влаштувати Єрухалом тут і зараз, стати рівними богам! Слід лише правильно розтлумачити їхні книги! Таємні книги!
Гаян потер неголене підборіддя. Таке було враження, ніби все місто тихенько посунулося глуздом. Але книги із замовляннями! Що ж…
— Справді, я вчився читати святопис, — нарешті зізнався він. — Якщо ви покажете мені записи Труадських книжників…
— А! — зрадів незнайомець. — Неодмінно! Та спершу ти поговориш із магістром Магаралем, нашим учителем і проводирем. Зви мене Акіба, і ходімо швидше! Світло таємної мудрості чекає на нас!
Гаян знизав плечима й подався за новим знайомцем. Лише на хвильку він озирнувся на причинного в одязі вельможі; той підвів лице до неба, ловлячи губами дрібну мжичку. «Вітер… гойдає гілля, — тихо промовляв безумець, — листя шепоче, ведучи таємну розмову…» Гаян здригнувся і пришвидшив крок.
Акіба повів гостя брудними завулками, проміж нужденних домівок та рясних смітників, усе далі занурюючись у незвідані глибини труадського несвіжого убозтва. Гаян встиг із прихильністю згадати чисте повітря рідної Евдейї, аж тут його провідник вказав на якісь таємні та неминуче рипкі двері, які, втім, нагадали Гаянові чорний хід до святилища. Невдовзі його здогади самочинно підтвердилися: Гаян упізнав дещо важкуваті, але величні обриси храму Йогде; молодий жрець якось зазирав сюди, шукаючи бога. Тепер тут богом і не пахло, тхнуло радше несвіжим вбранням, що його тижнями не скидають залишені напризволяще навіжені. І таки справді: млистими коридорами сновигали занурені в себе особи, які щось безперервно бурмотіли, звіряючись із затисненими в долонях нотатками.
Невдовзі, провівши консультації з химерними мешканцями храму, Акіба радісно повідомив:
— З тобою говоритиме магістр Магараль, гостю! Вклонися його мудрості, і він відкриє тобі світло істини!
Гаян пообіцяв, що обов'язково вклониться мудрості, якщо таку надибає, і по тому був ледь не силоміць запроторений у темну кімнатку, що її вибрав для себе «вчитель і проводир».
Магістр Магараль — сиві розпатлані пасма, обличчя гостре і дрібоньке, мов у щура — виринув із тяжкої думи й підняв на гостя погляд запалених, аж червоних оченят.
— Ти, отже, теж бажаєш влади над янголами й духами? — поцікавився він. — Хочеш знати таємницю жахливих і священних імен?
Гаян невпевнено кивнув.
— Читай! — звелів магістр, пропонуючи гостеві котрийсь із фоліантів.
— Його ім'я — чотири сходинки, — розпочав Гаян, мружачись, аби бодай щось розгледіти в мерехтливому мороці, — е-е-е, сходинки, що ведуть до вежі, котра стоїть і не стоїть, у просторі чотирьох світів та десяти сфер…
— Досить! — проголосив магістр, ревниво вихоплюючи фоліант із Гаянових рук. — Акіба! Йохай! Він нам підходить!
До кімнати втиснувся Акіба з кількома кремезними товаришами, котрі досить-таки неделікатно підхопили Гаяна під руки.
— Ви чого!? — обурився був той: — Заждіть! Ти ж говорив, книги Труадських магів…
— Авжеж! — ласо облизнувся Акіба. — На все свій час, гостю, на все свій час…
Отож, Гаянове знайомство з таємницями Труадських книжників відкладалося. Чекати на свій час йому було запропоновано у вогкій темній комірці, зачиненій до того ж на солідну засувку, що її зсередини аж ніяк було не відчинити.
— Потолоч! Недоумки! Навіженці! — гукав Гаян, гупаючи кулаками у двері, аж поки лють його не вляглася, обернувшись байдужою виснагою.
Та щойно евдейський жрець налаштувався зануритись у цілком доречний розпач, як темрява озвалася коротким гірким сміхом:
— То що, здобув владу над духами і янголами? — пролунало хрипко й дошкульно.
Гаян потер скроні. Коли він їв востаннє, коли спав? Не дивина, що все пішло якось навскоси. Тепер ось вчувається всяке…
— Дуже треба! — скривджено відказав він. — Духів ще мені бракувало!
— То чого ж тебе понесло у лігво магістра Магараля? — скептично поцікавилася темрява.
— Та ну? А я гадав, що це — храм Йогде…
Незнайомець на хвильку замовк, а коли він знов заговорив, у його захриплому голосі лунала навіть певна гордість:
— Це — храм Йогде. І я — його господар.
Ще один безумець, зітхнув Гаян.
— То ти що, бог?
Гаянів сусід дратівливо пирхнув:
— Бог, він… він спить. А ці от біснуваті некроманти намагаються його розбудити.
— Замовляння Мертвих Імен? — зацікавлено підхопив Гаян.
— Мертвих, авжеж… Мене ось замкнули, знали, що я намагатимусь їм завадити. Паскуди! — простогнав незнайомець. — Це ж треба! Перетворити бога на глиняну цяцьку… Хіба ж то життя?! Скажи мені! Ну?!
— Так воно що, не спрацьовує, це замовляння? — поцікавився жрець.
— А тобі що? Ти хто такий взагалі? Га?
— Я з Евдейї, — швидко пояснив Гаян. — У мене… десь та ж сама біда. Айну, він був… а я… Словом, мені немає сенсу повертатись, якщо я не знайду, як допомогти йому прокинутися.
Незнайомець довго не відповідав.
— Гаян з Евдейї… — нарешті втомлено проказав він, — Здається, я знав тебе. Жрець-невіра… Ти все ж таки знайшов бога, чи не так? То що, думаєш, він сам хоче прокинутись? Як гадаєш?
Гаян закляк. Якось він не думав про це. Знав інше: Айну зовсім не поспішав до тої безодні, котру колись показав йому… Але тепер? Може, йому там і справді краще?
Жрець Йогде тяжко зітхнув.
— Я допоможу тобі, — промовив він, — якщо ти заприсягнешся повернутись. Ти і той, за кого ти просиш… Якщо все вийде як слід. Пообіцяй, що ви повернетесь, аби звільнити Йогде, його дух, котрим заволодів нині той навіженець Магараль… Чуєш, Гаяне? Ніхто інший не в силі йому допомогти!
Гаян кивнув, забувши, що навколо непроникна темрява. Незримий співрозмовник, проте, вгадав його жест і, торкнувшись Гаянового зап'ястка своїми холодними пальцями, повів його кудись у морок таємних коридорів. Він таки дійсно був тут господарем, який віддав перевагу ув'язненню перед вигнанням — заради бога, чий сон потурбували недостойні.
З упевненістю можна говорити про те, що значна частка сучасних світоглядних та філософських побудов походить від казок та міфів архаїчної доби. Існування культури загалом стало можливим через формування здатності передавати абстрактні поняття за допомогою символів — тих умовних конструкцій, які сучасні антропологи називають колективними уявленнями.
В існуванні таких колективних уявлень, однак, прихована певна таємниця. Нинішня наука не має переконливих свідчень, які би підтверджували можливість генетичного кодування умоглядної символіки, отож, ми не маємо адекватного пояснення існування майже ідентичних символьних матриць у різних, навіть географічно віддалених культурах.
Таким чином, ідеться про певний рівень об'єктивації індивідуальних безсвідомих переживань за посередництвом казок, міфів чи навіть окремих мовних конструктів. Яскравим прикладом таких переживань є, безперечно, сни. Вже було сказано те, що сни, як правило, неможливо розділити з іншою людиною. Втім, саме про це йдеться в одній із легенд, створених до періоду переходу й відтворюваній пізніше. Мова, звісно, про так зване «місто снів» — якщо точніше, «основу снів», або ж Єрухалом.
Із переказів тогочасних містиків нам відомо, що Єрухалом сприймався як космогонічний центр світу. Це місто є точкою перетину космосу й хаосу, віссю, навколо якої рухається час, початком усього сущого. Прикметно, що місцезнаходження Єрухалома ніколи не було визначено бодай у першому наближенні — не було згоди навіть щодо того, у котрому зі світів розташоване «місто снів». Мешканці Архади й Таланти, рівно ж як і сусідніх країв, раз у раз вирушали у своєрідне паломництво до центру світу; деякі з них навіть вертались із враженнями та свідченнями про відвідання цього міста. Ці свідчення, однак, найчастіше були сумнівними та малосумісними, через що наші пращури дійшли висновку, що кожен потрапляє в якийсь свій Єрухалом.
Єрухалом, однак, усе ж таки мусив бути єдиним, принаймні, в архаїчну добу, адже як стверджували сучасники, саме там — домівка всіх богів та героїв, а точніше — місце, де акумулювалася енергія віри і творчості. Отож, оселею богів стало місто, розташоване на перетині хаосу й порядку. Особливе захоплення викликає прозірливість творців цієї легенди, які вперше визначили роль символіки сну: вона виникає, аби відокремити світ від безладу, започаткувавши таким чином розвиток культури.
У часи історичних перетворень, проте, концепція Єрухалома набирала нового значення: це уявне місто ставало мірилом усіх гараздів, а отже, черговою утопією. Щоправда, ця утопія експлуатувалася саме в тяжкі часи, коли несила було уявити собі зміну на краще, а отже, виникала надія, що недосконалий світ поступиться місцем царству добра і справедливості. Таким чином, Єрухалом став апокаліптичною утопією — мрією про повернення до витоків. Прикметно, що в індивідуальній психології таке прагнення трактується як бажання смерті. Отож, мрії про Єрухалом можна назвати синдромом суїцидальної культури.
Місто постало перед нами — крилата химера від плоті пустелі та присмерку… Це було місто-скеля, місто-фортеця, що несподівано виринало з безлюдної рівнини, мов корабель-привид із темного плеса. Коло підніжжя скелі, де починався шлях угору, курився брудний сірий туман, крізь який, наче крізь подерту шмату, прозирали обриси крихких кам'яних східців.
— Нам туди, — повідомив Маалех, значуще кивнувши на туман.
— А що це? — сторожко спитала я, озираючи млисту дорогу, котра невідь-чому викликала в мене мимовільне збентеження.
Маалех знизав плечима:
— Приступка сну, — лукаво всміхнувшись, мовив він. — Увійти до міста снів можна лише забувши про себе.
Отже, не дарма я бентежилась! Забути про себе… Оце ще!
— А… тут немає якоїсь обхідної дороги? Який мені сенс іти до міста, якщо я не знатиму, хто я і навіщо туди явилася?
— Всі ви так, — зітхнув мій проводир. — І чого тут боятись? Адже засинаючи, ви забуваєте все — до наступного ранку. Якби було інакше, можна було б посунутись глуздом. Повір.
Мені згадався Абеландер, маг із запаленими очима, рвучкими рухами та звичкою думати вголос. Значить, он як… Маалех позирав на мене знуджено, мовби подібні вагання невимовно його дратували.
— Що ж це виходить? — розгубилась я: — Аби вберегти себе, треба від себе відмовитись? Так?
— Нарешті! — радісно закивав Маалех, — Ходімо, чи як?
— Та зачекай! Я НЕ РОЗУМІЮ! Далі — це вже буду не я?
— Далі… — таємниче всміхнувся провідник. — Далі буде Єрухалом.
Маалех закрокував уперед, і я, розпачливо роззирнувшись, рушила за ним. Мені було страшно до крику, адже забути — значить… значить просто зникнути? Ми, звичайно, забуваємо якісь подробиці, але ж завжди знаємо, хто ми й що було з нами вчора… А може, і не завжди? І що значить — бути собою? Пам'ятати своє ім'я? Чи просто чинити так, як насправді бажаєш?
— Припини вже квилити! — усміхнувся до мене Маалех. — Якщо це для тебе справді так важливо, ти все згадаєш. Колись. А тепер — тримайся!
Він простягнув мені долоню, і, вхопившись за неї, як хапаються за нісенітну надію, я пірнула в туман.
Це було дивовижне відчуття… Я чекала, що моя пам'ять зникне відразу, нагло затраснувши двері перед моїм носом. Аж ні: спершу, переконавшись, що нічого страшного зі мною не коїться, я начебто заспокоїлась. Потім мені стало байдуже. Потім я помітила, що спостерігаючи за пасмами туману, можна розгледіти якісь вабливі верткі подоби…
А потім виявилося, що я йду пощербленою кам'яною бруківкою кудись вгору, вулиця в'юниться святковою стрічкою, а поряд зі мною — високий вродливий чоловік, котрий, схоже, показує мені дорогу.
— Ось ми і в Єрухаломі! — повідомив він, роззираючись. — То як тобі моя оселя?
Єрухалом… Страшенно знайома назва. Хтось мені казав… Казав, що тут мешкає князь. Непогано би глянути!
— А ти, часом, не князь? — запитала я у свого супутника. Виглядав він, слід сказати, цілком вельможно.
Чорнявий засміявся:
— А тобі б лише князя! Простого коваля мало виявилось, еге ж?
Цікаво, про що це він?
— Слухай, що я тобі скажу, — роззирнувшись, мовив молодик: — Ви називаєте це місце «основою снів», або ж містом мрій. Правильно, напевне, адже тут і дійсно виповнюються всі бажання.
— Хороше діло, — кивнула я.
— Та нічогеньке, — заусміхався мій супутник. — От тільки збуваються тут лише ті бажання, про які, як правило, не говорять вголос.
Щось у цьому було страшенно… підступне.
— Зачекай, а що…
Договорити мені не вдалось. Дорога під нашими ногами зненацька здригнулася, бруківка наїжачилась і раптом репнула, наче спілий кавун. Ми насилу встигли відскочити і притулитися до стіни котрогось будинку, що й собі хитався мов причмелений. Перед нашими очима тріщина розійшлася голодним вищиром, і ось котрась велична споруда, вбрана в колони з різьбленими капітелями, просіла, розклалася, наче химерне віяло, і повагом занурилась у розчахнуту безодню. Земля хитнулась, і з розколини здійнялася повільна хвиля пливкого дзеркального срібла.
За якусь лише мить дивовижна хвиля повернулася до свого темного лона, розколина зімкнулась, і, якби не потрощені рештки храму з колонами, ніхто й не здогадався би про те, що тут щойно відбулося.
Я повернулася до свого провідника:
— Це… тут завжди таке?
Він скептично гмукнув, запустивши пальці в густу чорну чуприну.
— Ні, лише останнім часом, — він раптом люто вищирився, метнувши на мене короткий тьмяний погляд: — Це все — через ваші намагання приборкати безлад… Так, наче це можливо! Єрухалом стоїть на ньому, і довго місту не втриматись! Ще трохи, і він зануриться в одвічне ніщо…
— Оте сріблясте марево?
Він тяжко зітхнув і промовив значно тихше:
— У вас його називають кхазма. У нас — техом, або ще тіамат. Первинні води, чиє лице — відображення дійсного і ймовірного, колишнього й майбутнього. — Він насилу випірнув зі своїх похмурих роздумів і знов єхидно заусміхався: — Але тобі нема до того діла. Поки що. В тебе нині інша біда: тобі треба знайти того, хто виконає твоє заповітне бажання. Бо інакше тобі звідси не вибратись. Тож бажаю приємних снів… Довгих приємних снів.
Він іронічно мені кивнув і налаштувався йти собі геть. Ні, так зовсім не годиться!
— Стривай, а… А що, коли я не знайду того, що треба? Що тоді?
— Бранці міста снів, — злостиво посміхаючись, проказав молодик, — не можуть прокинутись. Є лише один спосіб — замовляння Мертвих Імен. Але я б тобі того не радив — такими, знаєш, трохи дивними стають сновидці. Трохи, розумієш, неживими…
— Але — не тікай! — як же мені знайти вихід звідси?
Він знизав плечима:
— Це знаєш тільки ти. Ну, гаразд, одна підказка: я говорив, тут збуваються бажання… Потрапивши до Єрухалома, сновидець отримує те, чого йому бракує. Ми звемо таких гостей «перевертні», бо вони, як правило, перекидаються на щось цілком протилежне до себе дійсних. Побачиш! А ще: кажуть, Єрухалом у кожного свій… Якщо тобі вдалося розділити його з кимось, ти зможеш вільно повернутися сюди. Коли забажаєш.
— Я б хотіла… Я мушу повернутись, — я глянула на свого провідника й раптом усвідомила, чому саме. — Чи побачу я тебе знову?
Він усміхнувся самими очима, так що від повік розбіглися веселі «гусячі лапки».
— Якщо захочеш.
Він зрештою пішов, залишивши мене цілком саму посеред міста, в якому виповнюються бажання. Так, але які бажання? Які бажання може мати той, хто не цілком певен, хто він є?
Я рушила вздовж дороги, котра, завиваючись тугою пружиною, неминуче вела вгору. Місто мрій було подібне до величезного палацу з піску, що його зводять романтики над краєм прибою, таке ж сипке, жовте й химерне. Стрункі колони підтримували порожнечу, широкі сходи впирались у глуху стіну, щербаті руїни громадилися посеред майданів, перекреслюючи шлях поваленими обелісками. Проте, попри весь цей мальовничий занепад, місто не здавалося мертвим — вулицями сновигали, дозвільно прогулюючись або поспішаючи у справах, численні мешканці.
Більшість із них була вбрана в пишні барвисті одежі, величні та вродливі лиця тішили око, та все ж невдовзі я відчула, як у мені лоскітними бульками здіймається незбагненний ляк. Дуже скоро, проте, я зрозуміла, що до чого… Ондечки монументальний добродій, забравшись на повалену колону, виголошує промову, гордовито озираючи перед собою цілком відсутній натовп. Якраз щойно вигулькнув з-за рогу високий красень, котрий, тримаючи під руку уявну красуню, веде з нею легку дотепну бесіду. Інший, не такий гожий, зате суворий і рельєфний, мов релікт героїчної минувшини, дає стусанів якомусь незримому поганцю… Всі вони занурені у свої приємні клопоти, і схоже, жоден із них не помічає інших. Притулок для божевільних, казав мені хтось, і таки справді… У кожного з мешканців цього міста, здається, — свій власний Єрухалом.
— Ну що за люди?! Ану, геть із дороги! — раптом гримнуло поряд, і хтось боляче штурнув мене ліктем під ребро. — Геть, поганці! Князь чекає, що він мені… як він мене… ой, що він мені зробить!
Роззирнувшись, я угледіла чоловічка, який мчав, мов ґедзем вкушений, розштовхуючи перехожих та хвацько перестрибуючи через повалені стіни й колони. Був він маленький і кострубатий, вбраний у щось рясне й недоладне, наче капустяний жмут. Та який би чудний він не був, чоловічок, схоже, знав, де шукати тутешнього князя! Повагавшись лише якусь мить, я помчала за ним.
Чудернацькою була ця гонитва. Чоловічок біг усе швидше і швидше, здавалося, зовсім не чуючи моїх відчайдушних зойків із проханням зачекати, лише бурмотів безнастанно: «Ой, запізнююсь! Ой, лишенько!» Зрештою він зник із-перед моїх очей, завернувши за ріг, а рвонувши за ним, я з'ясувала, що знову потрапила на той самий майдан із поваленою колоною, звідки почалася гонитва. От тільки оратор уже десь завіявся, а на його місці сиділо четверо добродіїв, тобто двоє добродіїв і двоє добродійок, котрі, схоже, були занурені в шалено цікаву гру з якимись кубиками й фішками.
— Даруйте, шановні! — звернулась я до них. — Тут чоловік пробігав, маленький такий нечупара… кострубатий, наче будячок. Ви не бачили куди?
Гравці підняли на мене замислені погляди й раптом, неначе змовившись, вони вказали руками напрямок — кожен в інший бік.
— А… он як, — зітхнула я. — То, може, ви знаєте, де тут мешкає князь?
— Жодних шансів, — сказала сувора поставна панна в пелерині, фарбованій білим і багряним.
— Вона просто дуже маленька, — промовила друга жіночка, граючи зичливими ямочками на щоках. — Так і не встигла вирости.
— А я, до речі, знаю його, — вагомо промовив кремезний дядько з дужими червоними долонями. — Хороший хлопець, та й у справі тямить.
Четвертий — юнак у полотняних штанах і синій свитці — труснув світлою чуприною і глянув співчутливо:
— Нащо тобі князь? Не йди, бо знаєш, що буде? — він чиркнув по горлянці ребром долоні й висолопив язика.
Дивно це було, дивно й лячно. Я підібрала сумку й поквапилася піти собі далі. Місто крутило вулицями як бажало, тож невдовзі я знову помітила, що блукаю знайомими місцями. Слід було все ж таки запитати дорогу, бо шансів вибратися звідси самотужки в мене, схоже, не було.
Неподалік на рештках якогось обеліска сиділа бабця з маленьким білим козеням на колінах.
— Ви не знаєте, — запитала я, — де тут князь живе?
Бабця зиркнула пронизливо, сяйнувши мерехтливим сріблом зіниць:
— Та відки ж мені знати, доню?
— А чоловічка такого недоладного не бачили? Він біг швидко, певне, спізнювався…
— Авжеж. Усі спізнюються, — промовила вона, — бо поспішають. А ти от сядь, як я, почекай — може, наздоженеш.
Це була, що не кажи, цікава думка. Та все ж таки я вирішила ще трохи поблукати. І таки наблукалася вдосталь, не знайшовши і сліду князівського вістового. Втомившись від марних пошуків, я надумала присісти, і тут-таки виявилося: бабця знала, що говорить… Варто було мені притулитися до якоїсь теплої каменюки, як із-за рогу вигулькнув мій миршавенький знайомий. От правда, не сам — із загоном однаковісіньких дужих вояків.
— Хапайте її, хапайте! — заволав чоловічок, вказуючи на мене: — Це вона — зрадниця і втікачка!
— Що, оце-от лихо у штанях? — реготнув один із вояків, котрі швидко мене обступили, відрізавши шлях до втечі.
— Так-так! Тримайте її!
— Це помилка! — лише і встигла зойкнути я. — Кого ж це я зрадила?
— Як кого? — здивувався будячок. — Його князівську високість, звісно. Зараз ідемо до палацу, де тобі зачитають вирок. А потім стратять. Ну, рушаймо веселіше!
Довелося мені йти за чоловічком, в оточенні збройного ескорту. Стратять? Ну, це ще ми побачимо. А тим часом з'ясується, де живе тутешній князь. Котрого я, виявляється, вже встигла зрадити. Дивина, та й годі!
Князівський палац знайшовся якось сам собою. То була висока похмура будова, поплямована визубнями і слідами вогню. Чоловічок пірнув у темний коридор, і, йдучи слідом за ним, я потрапила до великої зали, наприкінці якої бовванів трон — або вівтар. Щойно ми зайшли, до нас наблизився високий чоловік, чиє обличчя ховалося під сірим каптуром. На його поясі метелявся мідний каламар.
— Та-ак… — хрипко промовив він. — Тебе звати як, нещастя?
— Мене? — вжахнулась я. — Я… не знаю!
— Все збігається! — кивнув кучерявий. — Це — вона! Зачитайте вирок!
Зала почала поволі наповнюватись, і я впізнавала всіх тих, кого бачила на вулицях Єрухалома: ораторів, гравців, дозвільних перехожих; прийшла навіть бабця з козеням, спираючись на цупкого дрючка. Останнім увійшов високий поставний молодик, чимось подібний до одного з гравців — дужого і владного дядька. Я вже бачила його колись, от тільки де? Всі присутні шанобливо вклонилися.
— То що, знайшов її? — запитав молодик, звертаючись до миршавенького.
— Аякже, високосте! — запопадливо вигукнув той. — Ось вона, брудна чаклунка, що знається з мерцями й пустельною нечистю!
Натовп осудливо зашумів, хитаючи головами.
— Оприлюдніть звинувачення й вирок! — звелів князь.
Це було просто жахливо — я ніяк не могла згадати, коли та за яких обставин бачила його… Чомусь це видавалося мені важливішим за всі на світі вироки, от тільки пам'ять пручалася, мов незаймана… Я не могла згадати навіть власного імені, то де вже пригадати чиєсь чуже?
— Е, бок! Пропало твоє життя! — зітхнув чоловік у каптурі, виходячи вперед та розгортаючи якийсь сувій.
— Засуджується, — розпочав він, — безіменна заброда сумнівного походження: за пихатість і зарозумілість, за порушення кордонів та вимог здорового глузду, а також за втечу від реальності, здійснену за обтяжуючих обставин. Владою, даною нам вродженою поміркованістю, засуджуємо звинувачену до страти через відтинання голови.
— Голову — геть! — радісно заволав кучерявий.
Вояки підхопили мене під лікті, вочевидь, прагнучи відвести мене до місця неминучої страти. Сумка моя випала з рук просто на порохняву долівку й розкрилась, явивши світові біло-червоне плетиво. Ковдра! Якось я зовсім про неї забула! Я ж мусила віддати її… віддати комусь…
— Що це таке? — зацікавився князь.
— Не підходьте до неї! — верескнув вістовий: — Вона справжня! Ти, — він люто зиркнув на мене, — ти принесла дійсну річ до міста снів?! Князю, не торкайтеся її!
Князь тим часом підходив ближче — поволі, мовби крізь стромовину.
— Я сплела її для князя перевертнів, — проказала я, збагнувши нарешті призначення цієї ковдри. — Для тебе.
— Хто ти? — здивовано запитав князь.
Боже мій, та я ж знаю цей голос! Він підібрав ковдру, продовжуючи напружено дивитися мені в лице, наче силкуючись щось згадати. Червоні та білі нитки, блискучий бісер та пухнасті китички ковзнули між його пальцями — такий знайомий, до крику знайомий рух…
— Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись, — проказала я. — Я втекла, нічого тобі не сказавши… Вибач мені, Кею!
— Що це? — він бентежно роззирнувся. — Всього лише мій сон?
— Це — наш спільний… Єрухалом, — мовила я, відчуваючи, як просочується в серце живильний струмінь полегкості. — Час прокидатись.
Він прокинувся пізно, коли гарячі патьоки сонця вже сіялися крізь плетені фіранки, веселково плескаючи по ліжку й долівці. Ще якусь довгу блаженну мить він лежав, спроквола пригадуючи, де він, хто він, і куди подівся звичний гуркіт трамвая за вікном. Нещодавнє минуле вертало поволеньки й неохоче, наче хитрий скнара, що не бажає віддавати борги. Однак довелося.
Зрештою Барт згадав і вокзал, що передував потягові, і неприємну мізансцену, що передувала вокзалу. І приємну ніч, що передувала неприємній мізансцені. Чому лишень так мусить бути? Чому обов'язково треба вбирати невимовне в шати нікому не потрібних слів… Та ще й таких безглуздих! Геть здуріла його вірна й віддана — аж занадто! — агентиня, вирішивши, що за його, Барта, допомогою їй вдасться організувати впорядкований побут і здорову сім'ю. І двійко малят на солодке.
Ось тоді запропонований Натаном маршрут виявився дорогою до порятунку. Агентиня не ризикнула податися за Бартом, та й то, вочевидь, лише тому, що в Хону не мали проблем із гарячим водопостачанням із причини його відсутності, а вбиральня могла похвалитись хіба мальовничим краєвидом у віконці. Пообіцявши принести себе в жертву мистецтву загалом і черговому замовленню зокрема, нині Барт умлівав від почуття добре занехаяного обов'язку. Бодай на кілька днів, але йому таки вдалося втекти.
Він вибрався на ґанок, роззирнувся, позіхаючи і мружачись, наче лінивий смугастий котисько. Стояв один із останній літніх днів, у чиї жовті пасма вже впліталася срібна студінь осіннього вітру; хутір жив своїм непоказним життям, будячи ледь чутне відлуння голосів, скрипіння, ударів, мукання й мелодійного тенькоту далеких дзвіночків.
Господар уже десь завіявся, тож Бартові не лишалось нічого ліпшого, як подбати про сніданок самотужки. Слушно виснувавши, що хутір, нехай навіть дрібний як дрібка, порівняно з тою ж Сварною, мусить мати бодай один заклад для товариської пиятики, як-от шинок, Барт рушив униз стежкою до перехрестя, що правило в хуторі за сякий-такий центр. Шинок і справді мав місце, хоч Бартові довелося довго гупати у двері, доки господар нарешті розкумекав, чого від нього хочуть. Стенувши плечима, він закликав дружину, котрій доручив «зварити гостеві мусаки», а сам присів поряд, аби скоротити гостеве чекання дозвільними теревенями.
— Так ви, значиться, у Гуча живете? — поцікавився шинкар, зичливий здоровань, який мав незбагненну властивість створювати натовп одною лише власною особою. — В того старого пришелепка?
— Та чого ж так? — здивувався художник. — Такий наче бадьорий і цілком, як на мене, адекватний дідок…
Шинкар радісно вищирився, дістаючи звідкілясь пузатого глека:
— Виноградівки будете? Для апетиту? А, звісно що будете… Так от, ви не подумайте, Гуча ми любимо. Він у нас казкар і вигадник, дітей бавить, заїжджих дурить. Таке плете, що аж дах куриться! Так що ви його слухайте, як водичку крізь сито — хай собі ллється! Бо от був у нас якось один мудрагель, аж із самої Сварни. То що ви думаєте, на третій день схибнувся! Став до всіх чіплятися, чи ми, бува, нічого такого дивного не помічали, коли там повня, чи коли гроза, чи як баби лахи перуть… Ну, бачили таке?! Курам на сміх!
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги