Козацька помста

Розділ 8

Третього дня після того держав Максим перед печерею пару осідланих коней, а старий Охрім держав в обіймах Остапа й плакав. Його серце кривавицею обливалось, коли прощався з своїм любим хлопцем. Карпо стояв збоку й собі втирав сльози.

— Нічого вічного на світі, — заговорив старий, пускаючи Остапа. — Щаслива вам дорога, Боже вас благослови! Пішли.

Старий хрестив їх, поки не сховалися за кущами ліщини. Максим відвів їх аж до печери.

— Прощай, побратиме! прощай!

Обнялись обоє сердечно. Максим поцілував ще хлопця, й вони пішли в печеру.

На дорогу вирядив старий обох мов на весілля. Подарував багату одежу й зброю. Та Остап такий сумний був, що сі подарунки його не займали.

В тій печері він не був ніколи. Йому аж страшно стало в тій пітьмі брести водою.

Вийшовши на світ божий, вони посідали на коней і їхали зразу на південь, поки не здибали пригожого місця до переправи. Тут перейшли на другий бік і опинилися в степу. Їхали мовчки. Остап такий був занятий недавною минувшістю, що ні на що не звертав уваги. По дорозі здибали руїну селищ і панських замків. Карпо пояснював йому, від чого се сталося. Козаки карали панів і руйнували замки. Пани відплачували тим, що палили, руйнували села…

Це вирвало увагу Остапа з задуми.

— А де-ж люди поділися, що тут жили? — питає.

— Кого не зарізали, не повісили, то пішов світ за очі.

— І довго, таке тривати буде?

— Поки всіх панів не виженемо…

Їхали днями, ночуючи в степу, поки добралися до Дніпра.

Остап, побачивши таку велику ріку, не міг досить надивуватися: йому здавалося, що стоїть уже над берегом моря.

— Се Дніпро-Славута, — пояснював Карпо, — перехрестись сину…

Добились нарешті на Січ. Про неї чував Остап багато від діда й тепер переконався, що воно справді так є, як дід говорив. Знайшов тут і ровесників, з якими скоро заприязнився. Тепер Карпо звернув усю свою увагу на те, щоб Остапа навчити воєнного ремесла. Він вивчив його добре їздити на коні, орудувати шаблею, стріляти, плавати. На сю науку пішло три роки. Остап виріс, мов дуб, був відважний на всяку небезпеку. Його дуже всі полюбили.

За той час виходили ватаги козаків на Україну ляхів карати. Скликали до себе народ, збирали ватаги збройного люду, деколи вертали з великою добичею, деколи знову не вертався ніхто. Котрий ватажок вернувся щасливо, його обірали знову. Такий найбільше міг біля себе згуртувати козаків, бо його шанували. До таких належав і Карпо Кожушенко. Йому теж пощастило в кількох таких походах. Через те й його сина Остапа всі любили.

Тому й не диво, що коли тепер Карпо загадав такий похід, пристало до його повних п’ять сотень козаків. Карпо загадав виконати свій замисл і покінчити з паном Овруцьким, про якого пильно розпитував утікачів з Красноставців. Від них довідався, що жоден козацький загін не здужав узяти красноставецького замка.

— А я його таки візьму! — сказав твердо Карпо… Лагодься, сину, на велике діло.

Остап ходив нераз з козаками в похід на Крим, на панів. Перейняв усі хитрощі козацькі, а панів ненавидів від усього серця. Про своє панське походження забув зовсім. Йому наче снилося, що побував колись на пишньому панському замку серед роскошів. Нераз питав про се Карпа, та ніколи не почув іншої відповілі, як хіба: „Колись про се дізнаєшся, тепер памятай лиш, що ти козак… хіба цього тобі мало?“

А йому на стільки було сього мало, що хотів стати найславнішим козаком на всю Україну, таким, як був Сагайдачний[4] або Хмель. До козацтва приліг цілою душею. В панах бачив страшних ворогів, яких треба нищити. На Запорожжя приходили втікачі з-під панського ярма. Вони розповідали про те, як народ мучиться, і се ще більше розпалювало його завзяття. Чував він багато й про пана Овруцького, й нераз пригадував Карпові, що й цього діявола пора-б уже на чергу оставити…

— Прийде й на нього свій час, — говорив Карпо.

Тому то Остап дуже зрадів, почувши про похід на красноставецький замок.

— Се в мене послідній поход, — говорив Карпо Остапові. — Не в одній був біді, а Господь хоронив мене, щоб я міг ще з паном Овруцьким порахуватися. Таке маю передчуття.

Та коли сповню мою присягу, то не жаль мені буде вмирати, ляжу спочивати на землі, де й родився.

— Хіба-ж ти, тату, звідти будеш?

— Авжеж. Тому-то в мене з сим собакою не покінчене діло.

— А що він тобі зробив?

— Мого батька й маму звелів киями на смерть забити, а мене втопити, та добрий чоловік сховав мене впору від панського гніву.

— Ну, коли так, то й мені з ним діло… От гаразд складається!

Не близько було з Січі до Красноставців, — та ще ватага Карпова накладала дороги, обминаючи села, міста та панські замки, щоб прийти незамітно до Красноставців, поки доберуться до ліса, який Карпо знав дуже добре. В сім лісі вони сховались, мов на дні моря. Карпо вишукав якусь неприступну балку й тут ждали слушного часу.