Козацька помста

Розділ 9

У той час готовились на красноставецькім замку до великого свята.

Пану Овруцькому надокучило самітне життя серед сеї пустині, а при його багацтві не тяжко було знайти дружину, хоч би з якого роду.

Пан Овруцький оженився з дочкою маґната Потоцького в Бучачі й саме тепер мав вернутися до свого замку з гарною двадцятилітньою жінкою.

Щоб сей поворот випав славно й урочисто, пан Овруцький заповів величавий бенкет і запросив панів-сусідів.

Він не пожалів нічого, щоб бенкет випав на славу його роду. Хотів показати, що він не менший маґнат, як і його тесть пан Потоцький.

Виїзджаючи на весілля, приказав службі, щоб усе було приготовлено гаразд, як личить маґнатові, щоб не осоромитись перед панами. Гостей запросив багато.

З усіх усюдів з’їздилися пани зі своїми почотами. Пора здавалася спокійна, про козаків у тих сторонах не було чути.

Цілими днями приїздили до замку панські карети й коляски різного рода й форми, а за ними цілі валки возів, коней, служби й псів та збройного почоту двірських козаків. Кожний показував себе важним тим, що виступав з великою дружиною й табором. У тих часах треба було ночувати в степу або в лісі, бо дорога тяглася нераз і тиждень. Треба було все возити з собою. То-ж вантажили на великі вози дорогі шатра для панства, шатра полотняні для служби, кухню, посуду, харчі, вина, горілки, мягку постіль. Пани звикли до вигоди й роскошів, тому ніщо не могло їм бракувати в дорозі. Красноставчане, дивлячись на ті табори, тільки хрестилися та ховалися куди хто міг. Вони знали, шо пан має вернутись із молодою жінкою, що на замку буде якийсь бенкет, і знали, що при такім бенкеті не обійдеться без напасти. Вони знали, що пани, попившись, вигадають якусь забаву, при якій не обійдеться без людських сліз. А що вигадувати буде ще й панська служба?

Ось недавно загадали пани собі на втіху топити в ставі відьом. Ловили по селу молодиць і старих баб, та кидали в воду: котра не втопилася, то видно, що відьма, бо їй чортяка помагав. Таку вбивали.

Наляканий народ дріжав. Жінки плакали, діти ховалися по бур’янах, мужики тільки кулаки стискали, та ні на що не могли зважитися, не чуючи в собі сили.

А панів напливало в Красноставці щораз більше й більше. Усіх годі було помістити в замку. Вози позаїздили на економію. Служба або тут помістилася, або йшла до хлопських хат на постій. Панство значне розмістилося в замкових покоях. Від того було на замку так тісно, що нікуди голки покласти, Служба ганяла один за другим, як в мурашнику. Зносили з возів скрині з убраннєм святочним тощо, ходили сходами вгору, униз, штовхаючи один одного.

Замкова служба розмістила гостей, зважаючи на їхню гідність, а всім порядкував маршалок замку, старий та сивий слуга пана Овруцького, також гербовий шляхтич.

Коли гість розтаборився, йшов до меншої залі їдальної підживитися, кожний для себе, бо головний пир було назначено на вечір. Попоївши, міг гість робити, що йому завгодно, аж до вечера. Гості розбрелися по цілім замку, по саду й парку, ходили на привітання одні до других, а там знов сходилися в гуртки, балакаючи та дожидаючи свята.

Надвечір приїхав і пан Овруцький з своєю жінкою та його тесть і теща. Приїхали шестірнею карих коней в позолоченій кареті.

На милю від замку понад дорогою позапалювано смоляні бочки. Почот гарно вбраних дворецьких козаків на здорових конях палив з мушкетів. Тоді розділилися на двоє. Одна частина їхала попереду, друга позаду карети. Як наблизилися до замку, вистрілили з гармат. Увесь замок аж горів від смолоскипів. Було ясно, як у день. Усі гості вийшли на привітання, поки ще карета заїхала перед палац. „Вівати“, вигукування, стріли гарматні…

Як карета станула, прискочив старий маршалок, одчинив дверці карети й поміг висісти панові. Пан Овруцький висів бадьоро й поміг своїй молодій жінці. Тоді маршалок виголосив вітальну промову. За ним виступив капелян замковий, патер єзуїтський, теж з промовою. Він поблагословив молодят, бажав їм доброго здоров’я для речі посполитої й католицтва, якого пан Овруцький показував себе ціле життя ревним борцем.

Пан Овруцький був вдоволений таким приняттям, всміхнувся любо до жінки й подав їй руку. Пішли вгору сходами, вкритими дорогими турецькими килимами.

Поки що пані Овруцька зайшла до своїх покоїв, де служниці кинулись її передягати до вечері.

Вона була напрочуд гарна й зовсім не під пару старому підтоптаному панові. Пан Овруцький, хоч почорнив чуприну й вуса, хоч був червоний з лиця, був старий. Але панна зважилася вийти за старого бездітнього маґната, рахуючи на те, що не довго йому жити. Він умре, а вона візьме по йому його богацтва й заживе по своїй уподобі.

Пани, бачучи таку пару, стали насміхатися та нишком жартувати собі, хоч се не перепиняло їм кричати „віватів“.

Велику залю було вже приладжено до вечері. Понаставляли великих дубових столів, укритих тонесенькими скатертинами. Столи аж гнулися від позолоченого та срібного посуду, дорогих чарок і чаш.

За недовгий час маршалок виступив на середину й заповів, що йдуть ясновельможні. Усе стихло. Коли увійшов до залі пан Овруцький, ведучи під руку жінку, усі крикнули „віват“, а на хорах заграла музика.

Пан Овруцький був одягнений у малиновий оксамитний кунтуш, оперезаний багатим поясом. Одну руку держав на держаку багатої шаблюки, другою вів під руку молоду жінку. Вона була вбрана в шовкову сукню. На голові в чорнім буйнім волоссі блищав діядем, прикрашений перлами. Від його відбивалося світло на всі сторони. На білій лебединій шиї пишалося гарне намисто. Були се великі перли, пощіплювані золотим тонесеньким ланцюжком невиданої роботи. Одним словом, обоє наділи того вечера на себе, що в них було найкращого й найдорожщого.

Маршалок протиснувся вперед і, кланяючись раз-у-раз так, що шапкою аж землю замітав, повів панство на їх місце під шовковий золочений намет. Як вони посідали, рушили інші гості, сідаючи по достоїнству.

Зараз потім влетіла служба прожогом з золотими та срібними полумисками й стала розставляти та подавати страви. Мяса печеного, дичини, риб, усього — цілі скирти. Опріч замковоі служби, за кожним паном стояв його власний слуга. Пан їв сам, тоді набірав, по тодішньому звичаю, на тарілку ще й подав свому слузі. А той, чого не зжер, подавав поза себе ще далі. Пан Овруцький мав славного кухаря. Він повигадував на той день таку невидальщину, що всі аж охали з дива. Пан Овруцький дуже радів тому й підкручував з вдоволенням вуса, а в душі пообіцяв кухареві нагороду за те, що так гарно справився.

Коли, вже наївшись добре, стали пити вина, то тостам, віватам і балачці кінця не було.

Величали молоду пару разом, потому окремо. Славословили його шляхетські чесноти, його працю й труди в приборканю клятого бунтівничого хамства й т. п. Пан Овруцький аж просльозився з радощів. Відповідаючи на ті славословія, показав себе дуже скромним та обіцяв аж тепер взятися як слід за діло й усю Україну очистити від своєвільного козацтва, коли йому Бог допоміг заложити нове гніздо в сім батьківськім замку, до якого не добереться жодна сила.

— На тих мурах поломило собі хамство не раз зуби, — говорив пан Овруцький, — і я, рахуючи на його силу, стану тепер не випадково, як робив досі, а з усієї сили усмиряти всяке зухвальство козацьке, нищити шизматиків та заводити всюди унію…

— Амінь! — сказав патер. Пани гукнули: „Віват!“, а музика заграла „туш“! Знов на баштах відозвалися гармати.

Між гостями сидів нестарий ще шляхтич, пан Петро Ярчевський, гербу Наленч. Він слухав нетерпеливо ці розмови, та коли дослухався слів пана Овруцького, таки не втерпів, шоб і собі не озватися. Він попросив у присутних дозволу, відкашлянув, підкрутив вуса й сказа так:

— А мені здається, що мосці панове непристойні і грішні слова говорите. Беретесь нищити шизматиків. А хто-ж вони? Тож або хлопи хлібороби, що нас, панів, годують своєю працею, або то козаки, що обороняють і обороняли нас від татарської небезпеки. І одні й другі одному Богові моляться, однаковим хрестом знаменуються, і вони таки наші брати…

— Шизматпк! зрадник! — крикнула шляхта й забрящала шаблями!

— Маєте рацію, мосціві панове, — говорив голосно, але спокійно пан Ярчевський, — я зрадник рідному краю і на се дам вам докази. Ось сей рубець на моїм ліці — то від московської шаблі за те, що зраджував мою батьківщину Польщу-мати, а сі знаки на руках — то від турецьких ланцюгів, якими мене п’ять літ кували в чорній башті в Царгороді, також за зраду Польщі. А ся друга рана ось тут, дивіться, то від татарської шаблі, коли я заскочив татар на Поділлю ясир відбивати. Тоді визволив я з татарських сирівців, між іншими, шіснадцять шляхетських дівчат — я тоді також був зрадником батьківщини. А ви, мосціві панове, з гладкими личками й біленькими ручками, ви патріоти, бо ви вішали народ хрещений, прозваний гайдамаками, які були-б добрими синами Польщі, коли-б не ви та не ваші діявольські дорадники, єзуїти. Своїм нерозумом викликали ви повстання Хмельницького, довели терпеливість сього бідного українського народа до краю, довели отчизну до упадку. Що з нами тепер? Москаль паламарує в нашій хаті й не вступиться звідси, а ми, місто з’єднатися з народом, піднести його з темноти до стану чоловіка, — копаємо далі яму отчизні…

— То хула! Єресь! Інфамія! — все верещала шляхта, — На шаблі його!

— Тихо, панове! — крикнув Овруцький. Пан Ярчевський за зневагу шляхти відповість як слід — але тепер він мій гість, і волос йому з голови не впаде…

— Коли маю за мої слова відповідати, то дайте мені договорити до кінця… — говорив Ярчевський. — Вішаєте хлопів-шизматиків за те, що вони не вдячні. Скажіть, поклавши руку на серце, за що український народ мав вам бути вдячний? Що ви для його зробили? Невольник вдячности не знає. Зробіть його народом свобідним, поставте його поруч себе, а тоді вдячнішого народу не знайдете під сонцем. Ваші маєтки розлючене гайдамацтво руйнувало, у мене не спалили гайдамаки а ні одного снопа, не забрали мені й одного телятка. Чому? бо в мене, в моїх селах нема підданих, нема невільників. Коли повстали бунти народні, мої сусіди хлібороби-хлопи узброїлися до завзятого опору в моїй обороні, й я був безпечний. Я заможний не менше вас, хоч хлопа я не гноблю. Ви робіть, як знаєте… мордуйте далі, слухайте єзуїтів, побачите, який кінець з того буде. Мене зарубайте зараз, я на те готовий. Через те я стану славним, що браття шляхта зарубають мене за слова правди, за щирі слова перестороги, зарубають того, хто безліч разів клав своє життє на жертвеннику отчизни. Чому-б польска шляхта не мала рубнути тої самої голови, що її не розрубали на полі битви московська та татарська шабля? Однак ви Польшу любите…

— Перестань, вашмосць, — крикнув пан Овруцький і посатанів увесь, — а то й я забуду за обовязки гостинности.

— Досить! досить слухали! — кричали шляхтичі, — гайдамака сам — на паль його!

Ярчевському не дали більше говорити. Він, зворушений, устав від стола, вклонивсь усім і вийшов. Пан Овруцький моргнув на прислужника й шепнув йому щось на вухо.

Слуга вийшов прожогом.

Тільки що Ярчевський вийшов за браму замкову, його піймали замкові гайдуки, зв’язали, закрили якимсь килимом і понесли до льоху…

Коли пан Овруцький пошептався з слугою, всі догадалися, що се мова за Ярчевського, та що пан Овруцький не подарує йому тої зухвалости.

Усі були з того раді, бо-ж то нечувана зухвалість — таким способом в маґнатськім домі нападати на шляхту та обставати за гайдамак-шизматиків…

Особливо радів з того патер-єзуїт. Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту…

— В маґнатськім домі я ще такої хули не чував…

— І то з уст шляхтича гербового…

— Хтозна, який він шляхтич!

— Заложуся, що то перевдягнений гайдамака-запорожець…

— Не може бути, бо говорить по вченому…

— Гадаєте, що там таких нема? Го, го, го! Я був на Січі й сам переконався. Між тими діяволами трапляються люди дуже освічені.

— Де-ж вони тої освіти набралися?

— В тій шизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро…

Щоб затерти прикре вражіння з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати: таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти…

Те саме, що в покоях, діялося й на подвірю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напитків. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре памятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.

Смолоскипи стали пригасати. П’яний народ лягав де попало… спочивати. На економії й по селу чути було п’яні крики та співи. Красноставчане поховались, де лиш хто міг. Кожне лякалося напасти.