Країна блакитних орхідей

Книга друкується за згодою п. Святослави Мирославівни Яницької (17.04.1923 р. — 12.04.2006 р.) — дочки автора. До цього перевидання доклали зусиль родичі автора Лемцьо Андрій Володимирович та Маркіян Онуфренко.

I

Крізь широко розкрите вікно вливалися ясні проміні заходячого сонця, розсипаючись золотими меріжками по кімнаті. Спинялися на широкому столі, що закиданий паперами стояв проти вікна, то довгими смужками пробігали по протилежних стінах, граючись з численними картинами, що видніли на них та розгублювались по кутиках, з яких поволі висовується вечірній сутінок.

Степан Артименко сидів біля стола й писав. Цебто не писав а говорив у диктограф а чорні стрічки одна за одною виростали на вузеньких листках паперу.

Спішився.

В передній кімнаті вже з десять хвилин ждав хлопчина з друкарні на скрипт, що мав заповнити останню сторінку новинок вечірного видання «Київських Вістей» великої газети, що появлялася тричі в день, якої саме хронікарський відділ вів Степан Артименко. Від часу до часу долітав із сусідних редакційних кімнат гамір та стукіт машинок до писання, який мішався із голосом Степана та вуличним гамором, що линув у кімнату крізь розкрите вікно.

Ще одно-два речення і скрипт був готовий.

— А гей там, друкарня! — кликнув Степан Артименко піднімаючись із-а стола.

Відчинилися двері й в кімнату ввійшов замурзаний хлопчина, що був на посилках між редакцією та друкарнею, що поміщалася на долині.

— Маєш ось тут! А скоро біжи, бо вже пізно! — сказав до нього Степан Артименко, передаючи йому скрипт.

— Встигнемо, пане редактор! — відповів хлопчина і викручуючись на правій п'яті зник за дверима кімнати.

Степан Артименко змученим рухом потер своє чоло й підійшов в напрямі вікна. На київські сади западав весняний вечір. У воздусі почувався подих свіжої зелені та запаху розцвилих вишневих садків, що долітав від передмість аж тут на Володимирську. Долиною вулиця аж кишіла від людей. Замикалися магазини та всякого рода установи, зате вулиці наповнялися людьми, що вийшли погуляти, та налюбуватись красою весняного вечера. Від Подолу та із-за Дніпра долітали гудки фабричних сирен, що сповіщали кінець денній роботі. Гамір огортав місто, такий кипучий, нестримний, повний життєвої радости гамір.

Степан Артименко глядів на київські вулиці та задумався.

Оце саме тепер було в нього дві свобідні години, бо точно пів до двадцять першої мусів приняти репортерів з матеріалом до ранішнього видання газети, що складається по півночі, а в годину опісля мав бути на бенкеті, який влаштовувало літературне товариство в честь ірляндського поета Патріка Д’Орфея, що прибув в Україну з докладами про кельтійське мистецтво, щоб подати з нього точний звіт, який читатимуть Київці за ранньою кавою.

А відтак — нагадав — треба заглянути в Аркадію, де саме починав свої виступи славний балєт Марічки Калиниченко, що своїми виступами підчас свого останнього турне збирала бурі оплесків в усіх столицях Європи.

Гай, гай! І тут і там — всюди треба обов'язково бути, нічого не поробиш! Така вже доля журналіста! Але цих дві години, це його — він розпоряджатиме ними, як захоче! Та ба! — в тому то й трагедія — що не видумаєш нічого, а скінчиться, як звичайно, Мірошниченком.

Сам не міг рішитися, як йому виповнити отих не богато свобідних хвилин. Вечері проводив всіляко, нераз встигаючи побувати в кількох ресторанах та кофейнях, де мав ділові, чи звичайні товариські стрічі. Та найчастіше можна було його стрінути в великому ресторані старого Мірошниченка біля Староженкового переулка проти великого театру «Русалка», куди вечерами заходила вся майже письменницька братія Київа.

Та сьогодні Степан Артименко не міг якось рішитися куди йому піти-би. Механічно витягнув годинника й побачив, що доходило три чверти на дев'ятнадцяту. Відвернувся від вікна й перейшовся двічі по кімнаті. Спиняючись біля стола взявся до порядкування розкинених на ньому паперів, записаних й чистих листків, що лежали всуміш з книжками й всякого рода часописами.

Нараз від правої стіни роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.

Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоренько укладалися в слова та речення.

Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що зявлявся на ній, коли апарат починав відзиватися.

майнуло на кристалевій тафлі прозористими, чіткими буквами.

Підійшовши до апарату Артименко натиснув ґузик дзвінка, що давав знак получення а рівночасно його пальці застукотіли по клявіятурі апарату вистукуючи відповідь, що в той саме мент зявилася на тафлі святошинського апарату:

— Я при апараті, хто говорить?

Записані стрічки на тафлі зникли, вона почала мінитися ріжними красками переходючи від ясно-білої до сірої й вкінці вказалося на ній нутро якоїсь кімнати й усміхнене лице чорнявого, середніх літ, чоловіка, що говорив звернений в сторону Артименка. Це можна було бачити з рухів лиця. Рівночасно озвалися слова з голосової труби, що находилася в горішній частині телевізійного апарату.

— Добрий вечір, Степане! Добре, що застав тебе. Думав, що певне вже гуляєш по алеях Лисенкового саду або любуєшся підскоками муринських красавиць, що мабуть сьогодні виставляються на показ в театрі Артемовського.

— Добрий вечір! А ти певне, Ігоре, заскучав за тими красавицями, коли навіть там, серед святошинських нетрів, цікавишся ними! Що нового?

— Нового?…Гм… яктобі сказати! Може нічого а рівночасно може й богато!

— Що таке?

— Бачиш, найкраще буде, якщо ти потрудишся зараз сюди, в Святошин. Мені здається, що не пожалієш тієї своєї прогульки та краще проведеш тут у моїй пустелі час, як там у театрі роздивляючи золоті обручки в ніздрях Муринок чи яких інших шоколядових красунь.

— Приїхати в Святошин?… Скажи, Ігоре, що це такого сталося, що моглоби дорівнати обручкам в носиках Муринок? Чи може яка нова звізда вродилася й ти справлятимеш хрестини або яка комета хоче своїм хвостом полоскотати нашу стару земленьку?

— Щось цікавішого за нову звізду чи комету! Приходь тільки якнайскорше!

— Ні, ні, Ігоре, скажи в чому річ! Не виставляй мене на таку довгу пробу терпеливости.

— Бачиш, це до якогось часу тайна. Ти журналіст, а журналістам хіба тільки на те зраджують тайни, щоб про них як найскорше цілий світ дізнався. Та нехай, приходь зараз і знатимеш про все.

Говорючий оті, слова д-р Ігор Харитоненко, асистент астрономічної обсерваторії, що находилася, на одному з горбків серед лісів Святошина, був одним із приятелів Степана Артименка. Оба уроженці херсонських степів стрінулися в часі своїх студій на одеському, Дорошенківському університеті. Артименко студіював письменство та історію, а його приятель математику та астрономію. Артименко віддався незабаром журналістиці переходючи з редакції в редакцію, поки не перебрав хронікарського відділу найбільшого київського дневника «Київських Вістей» поринаючи цілим своїм єством в кипуче й невгомонне життя журналіста, між тим як його приятель став асистентом астрономічної обсерваторії в Святошині, заховавшись із своїми струментами та нотатками далеко від світу серед святошинських лісів. Тільки від часу до часу давав світові знак про себе якоюсь статею в наукових журналах чи відкриттям якої нової звізди на синяві неба.

Та літа проведені разом, на шкільній лавці, витворили між ними оті приязні відносини, які в буденному житті цінується високо, які сильніші за все те, що несе із собою буденщина в дальшому життєвому шляху. Нераз журналіст вченому, а вчений журналістові робив прислугу де і як тільки міг і якось так склалося, що навіть не умовляючись ділилися вони всякими новинами із обсягу своєї праці.

І ось тепер відізвалася в Артименкові нетерплячка журналіста, якесь незясоване прочування говорило йому, що оця неждана прогулька в Святошин принесе йому dulce cum utile дасть розраду й принесе матеріял, якого вічно й вічно жадав той ненаситний молох — друкарський станок.

— Тому Ігоре, що я журналіст, то в мене може й більша цікавість. Добре. їду зараз. Тільки, будь ласка, скажи хоч одно слово, щоб заспокоїти оту мою цікавість, в чому саме річ? Натякни хоч одним тільки словом а вибираюсь зараз в дорогу.

— Це щось в звязку із найважнішою подією останніх часів…

— Що таке? Землетрус в Мадриті? Зникнення Зеляндії в хвилях океану? Війна Провансії з Францією? Чи може гостина германського імператора в Індії?..

— Ні, ні, це все не те! Тільки Степане, поки що нікому ні слова… Добре? Тямиш… чи забув вже може — «Queen of Virginia»?

— Що?… Невже є яка вістка про неї?… Зараз їду! — кликнув Артименко до апарату натискаючи рукою ґузик на знак, що розмова скінчена.

На його лиці було пізнати незвичайне хвилювання, що зливалося в один акорд зацікавлення, недовіря та гарячкової нетерплячки. З поспіхом зняв він з вішалки капелюх та нагортку й скорою ходою вбіг до сусідної кімнати, де за столиком у кутку сидів один з його товаришів, редактор відділу «З дня», Михайлович.

— Слухайте, Остапе! — звернувся до нього Артименко — будь ласка, відберіть за мене пів до двадцять першої матеріял, від репортерів, справте його та пішліть у друкарню. Ви-ж тут будете, правда? Також пішліть кого в «Асторію» нехай принесе звіт з бенкету в честь того ірляндського піїти — остаточно можете й сами його скомпонувати, ви-ж знаєте як це при таких оказіях водиться і чого то не балакають за повною чаркою! В мене, бачите, незвичайно важне діло, мушу зараз в Святошин.

— Еге! Мабуть і вас весна закликає із нашого гамірного Київа на лоно природи! Певне якась горличка затужила за пошумом святошинського бору, а ви помагатимете їй розважитись — що?

— Ні, ні, Остапе, не вгадали цим разом! Та прощавайте, бо у мене нема часу!

Артименко розпрощався з Михайловичем, вибіг з кімнати і за хвилину стояв вже біля ліфту. Миттю зїхав на долину й опинився на гамірній: повній прохожих вулиці. Кивком руки прикликав проїзжаюче авто, сильний трьох-циліндровий віз марки «Чумак», звісної кременчуцької фабрики братів Макаренків й вскакуючи на ступінь повозки кликнув, шоферові:

— Святошинське шоссе через Майдан Мазепи, та проспект Многогрішного — тільки як мога скоро!

Шофер кивнув головою, поправив щось коло машини та авто пігнало по Володимирській, звертаючи біля памятника Марка Проклятого в бік на Благовіщенську, що лучила Володимирську із сіткою поперечних вуличок і доторкалася своїм другим кінцем широкого майдану Мазепи, серед якого піднімався на гранітному обеліску пам'ятник славного гетьмана.

II

Сидючи на мягких подушках автомобілевої повозки Степан Артименко поринув цілком у своїх думках. Тих кілька слів, кинених йому з Святошина крізь телевізійний апарат його приятелем Ігорем, розбурхали його до краю.

Так отже вкінці і є звістка про неї!…. А здавалося, що поринула у безвістях світів, як богато, богато її попередників і ніякого сліду ні вістки ніколи й не буде про неї. А таки мусить бути якийсь слід, бо ж прецінь Ігор не закликавби його даремно в Святюшин.

Мов на кіновому екрані почало пересовуватись в його думках усе те, що збудив в його памяти звук отих кількох слів.

«Queen of Virginia» центе перше міжпланетне судно, якому удалося з успіхом покинути нашу землю й причалити до наміченої мети. Тямить, якого і шаленого розголосу набрала ця подорож з хвилиною, коли стало певним, що дійсно можна перевести в діло цю нездійсниму досі мрію, леліяну від непам’ятних віків у душах мешканців землі. І саме сьогодні минає рік, коли ота мрія стала дійсністю! Саме рік тому із летунського майдану в Гейфіку, в північній Вірджінії, знялося воздушне судно «Queen of Virginia», щоби полетіти на найблизшу до нашої землі планету, Марса. Після багатьох попередних невдачних спроб із того рода суднами, будованими то в формі ракети то цигара то знов острозакінченого вальця, вдалося вкінці збудувати нове судно з елястичного металю арґініту, відкритого в 1991-ому році англійським інженіром, Ральфом Думбартоном, недалеко джерел Лєни на Сибірі, у формі кулі з двома стіжковатими каптурами на обох бігунах. Як моторову силу вжито для отого судна енергію, що повстає при розпаді атомів, яку після довгих, довгих дослідів вдалося ґеніяльному литовському фізикові Арбеніюсові запрягти до роботи в користь людини.

Коли попередні того рода судна або не змогли видістатись поза земну атмосферу або ізза невмілого примінювання вибухових матеріялів, як при ракетах, перелетівши її, спалювалися й експльодували внаслідок страшної горячі, яка витворювалася ізза тертя судна об атмосферу, то «Queen of Virginia» могла свобідно знятись над землю та із довільною скорістю летіти туди, куди захоче її керманич. Геніальний мотор Арбеніюса в сполуці із приладом американського астронома Уйлєма Гарфорда, що зовсім нівечив силу притягання землі, давали змогу новому суднові летіти в кожному напрямку із приміненням скорости, яка тільки вважатисьме потрібного до порушання судна.

Дійсно, нове судно було завершенням усього того, на що тільки людський дух міг досі здобутися. Фінансувало цю подорож пятьох американських міліярдерів з Говардом Кестлі, президентом міжнароднього тресту воздухоплавства на чолі. Діло було обдумане до найменших подробиць. Будова судна та апаратів потрібних до такої далекої дороги тревала повних чотири роки. Судно було збудоване для трьох подорожних, якими стали: Робінзон Мек Дудлєй, професор астрономії на оксфордському університеті, Тома Роберт Ґрегем, інженір, що проводив роботами над будовою судна, та Оляф Геріксон, славнозвісний норвежський подорожник.

Уся світова преса не вгавала в описах судна, його пасажирів, виглядів майбутньої подорожі та можливого повороту. Всі світляні театри цілого світу аж роїлися від знимок судна в усіх стадіях його будови, летунської площі, її околиць, краєвидів стейту Вірджінія та портретів трьох смільчаків і їх рідні аж до шестого покоління взад. Всі телевізійні апарати цілого світу наставлялися на летунський майдан в Гейфіку, кожний хотів бачити цей найбільший досі здвиг людської думки, кожний бажав хоч думками бути при почині того велитенського діла, яким була проба, що мала всякі вигляди на успіх, навязання зносин із сусідною планетою. Сам Степан Артименко написав кільканадцять статей та нотаток, що торкалися справи перелету на сусідню планету. Ціллю подорожі вибрано Марса. Астрономічні обсервації та досліди довели до доволі всестороннього познайомлення з обставинами, що торкалися проблеми життя на поверхні сусідної планети.

Сконстатовано там істнування воздуха та води, істнування рістні та якихсь, здається, розумних єств, що зазначували свою приявність на поверхні Марса чимсь в роді будівель. Достерегла їх астрономічна обсерваторія в гірському містечку Агуакульна, в перувіянських Кордилієрах, якої сочка телескопа мала 6.80 м. в промірі.

Усі обставини так складалися, що ніщо не стояло на перешкоді у виконанні задуманого діла. Відлет назначено на день 15-го квітня о 12-ій годині дня, який і відбувся точно, по складеній програмі. Дванадцять гарматніх вистрілів із сусідніх фортів сповістило той момент, коли судно висунулось з повітки, в якій перебувало досі і знялось вгору. Биття в дзвони по усіх дзвіницях світу та гудок сирен на кораблях та на фабриках в усіх закутинах земної кулі сповіщав про оту епохальну хвилину, в якій представники людського племені вибиралися в гостину до своїх найблищих сусідів у всесвіті.

Артименко нагадав усі описи від'їзду міжпланетного судна, нагадав усі пеани, які знімалися із стовпців всесвітньої преси на честь людського генія. Нагадав цілу повінь статей, причинків та нотаток, горячих полемік та баталій, які велися на тему Марса та сміливої подорожі в журналах та часописах цілого світу. Нагадав те захоплення, яке огорнуло ціле людство на точці того всього, що мало якийнебудь звязок з Марсом.

В кожному, хочби й як паршивенькому, ресторанчику подавано котлєтики а ля Марс, якийсь проворний купчик придумав і пустив в торговлю автоматичні ґузики, якими нібито Марсіяни запинають свої штанятка. Жінки почали носити нову причіску, яку в своїй уяві бачили на головах марсіанських красунь, по аптиках продавано гіркий марсіянський порошок, подібний своїми наслідками до тієї води, яку перед сотнями літ продавано в Европі з етикетою, що носила назву імени передостаннього австрійського імператора…

Час перелету обчислено на вісім днів. Судно, яке мало перебути земну атмосферу із невеликою скорістю, з уваги на те, щоб його не стрінула доля усіх його попередників, видіставшись поза неї мало летіти із скорістю, яка не наражувалаби його мешканців на ніякі шкоди їх організму. Матеріял, з якого збудовамо судно, арґініт, надавався найкраще до перелету крізь широку полосу ділання проміння, яка саме починалася за стратосферою й широким поясом огортала землю, бо його, одинокого із усіх металів, оті проміні не проникали. Після обчислень «Queen of Virginia» мала причалити до Марсової поверхні по вісьмох днях.

Опуститись мали наші подорожні недалеко Марсового мерідіяну на великому суходолі, який видавався крізь рефрактори обсерваторій степом, на якому піднімалися вершки якихсь будівель чи руїн, на скільки можна було закпючати із дотеперішніх обсервацій того місця на поверхні Марса.

Знаком щасливого причалення мали бути світляні сигнали геліорадних ракет, системи шведського фізика Зіґурда Гаденштадта, які давали таке сильне світло, що. його можна було схопити земним телескопом і виказати його приявність у спектроскопі. Ракети ті находилися назовні судна і діяли автоматично по причаленню на поверхню Марса. Три слідуючі по собі в годинних відступах вибухи геліорадних ракет, мали означати щасливе прибуття «Queen of Virginia» на марсіянський, суходіл. Поворот на землю мав наступити по десятьох днях побуту на Марсі.

Все те, з виїмком повороту, відбулося точно згідно із згори настановленою програмою. Отже «Queen of Virginia» злетіла із летунського майдану в Гейфіку, щасливо перебула земну атмосферу, як про це сповіщувало помічення усіх астрономічних обсерваторій, щасливо перебула лінію, де кінчається притягання землі і починається притягання Марса, й щасливо прибула на його поверхню. Три вогняні знаки, що слідували у годинних відступах по собі, які запримічено в околиці марсійського суходолу біля мерідіяну, доказували, що мабуть наші подорожні дісталися живі на Марсову поверхню. Та на тому й кінець.

Минуло від відлету умовлених двадцять шість днів а «Queen of Virginia» не повернула на землю. Минув ще тиждень і почали минати дні за днями, а судно не вернулося. Виринули всілякі здогади, що могло би спричинити його задержку; почалася знов газетна полеміка та незабаром ціла справа перелету на сусідню планету та доля її учасників почала займати щораз менше місця на сторінках газет аж вкінці цілком зникла із них. Забулося, як богато дечого забувається на нашій земленці. Зрештою богато інших, актуальніших, може дрібних всуті річи, справ заступило її місце в публичній опінії. Це ж таке звичайне, людське.

Якийсь час заняла людську увагу справа назріваючого вибуху війни між австралійською федерацією і занзібарським цісарством за право риболовлі на індійському океані, то знов вибух вулькану в Дрденах звернув увагу світа на маленьку загибаючу французьку республіку а опісля її війна з Провансією. Так справа судна «Queen of Virginia» зійшла з овиду і тому саме натяк на неї, який Степам Артименко почув від свого приятеля з Святошинської обсерваторії, так його збентежив.

Все те блискавкою пересувалося в думках Артименка, який розсівшися вигідно в кутку авта, що хвилини принаглював шофера, щоб той поспішав. А авто стрілою пронеслося крізь Мазепів майдан, завернуло на проспект гетьмана Многогрішного, проїхало біля величавої палати міністерства воздухо-плавства й видісталось незабаром на передміські бульвари а відтак покотилося по святошинському шоссе, по обох боках якого видніли численні віллі та літні тереми київських богачів.

Сутінок щораз то більше огортав землю. Гень за святошинськими лісами зайшло сонце, полишаюочи по собі велику, червону заграву на заході неба. В стороні Київа заясніли світла, мерехтячи тисячними зірками на темно-зеленому фоні садів та парків, що зеленим вінком окружали це гарне місто.

Степан Артименко ще раз перебігав в думках все те, що нагадував йому звук отих слів «Queen of Virginia». Якась невгамована, безмежня радість розпирала йому груди на саму думку, що оце він може перший сповістить світ про долю сміливих мандрівників у всесвіт. Та-ж прецінь Ігор не даремно закликавби його в Святошин. Прецінь щось в тому мусить бути! Тільки що?

І ставала перед очима його душі уся велич і грандіозність тієї подорожі на сусідню планету, якої не злякалися три смільчаки, хоч добре було їм звісно, скільки жертв проковтнули всі попередні невдалі проби того рода подорожей. І нагадався йому міт про Ікара, нагадались йому усі безчисленні змагання людського духа осягнути недосяжне, доконати надлюдського, ступити там ногою, куди тільки людська думка знятися може!

Так! Так!

Це ота безсмертна іскорка, яку запалив Прометей ще колись там на заранні людського роду, а яка жевріє й досі в людських серцях й жеврітиме доки ті серця битимуться на нашій землі. Це вона так ворушить людського духа й рве його без упину вперед.

І гордістю сповнялося серце Степана Артименка, що оце може він сповістить світ про долю тих, яким першим судилося діткнутися своїми ногами сусідньої планети, йому, українському журналістові!

Нагадав, з яким завзяттям боролися народи за цю честь, щоб їх представник взяв участь у тій подорожі. І мимовільно з явилася усмішка на його устах, коли усвідомив собі цю безперечну правду, що ще й сьогодні в XXI віці істнують народи, що ще й сьогодні всупереч всім теоріями оголошеним фанатиками перед віками і намаганням, даремним що правда, які коштують море людської крові та сліз, існують поміж тими народами, суперництво та, більше як коли-небудь, почування окремішності. Нагадав, скільки крови пролилося отут, на вулицях того гарного Київа, в ту далеку епоху, коли то північні варвари огнем та залізом хотіли стерти з його рідного народа знамена окремішности, аж поки не вдалося знівечити ці дикі намагання надлюдським зусиллям великого гетьмана Данила, якого крицевий пам'ятник красується проти гетьманського терему.

Степан посміхнувся.

Авто котилося широким шоссе й наближалося вже до астрономічної обсерваторії, що находилася на одному із горбків серед ліса, край бічної доріжки, що йшла ліворуч від шоссе.

Дорога піднімалась дещо й за хвилину праворуч розкрилася панорама Київа потапаючого в вечірньому сутінку. Миготіли міріяди світел тремтючим сяйвом, що відбивалося гень далеко в Дніпрі фантастичними блідавими цятками.

— Біля обсерваторії станути! — кликнув Степан Артименко шоферові крізь трубку.

За хвилину авто спинилося біля великого будинку, що білівся серед теміні ліса. На даху його находилася баня, що була призначена до астрономічних дослідів та помічень.

— Заждати! — сказав Степан Артименко вискакуючи з авта. Одним скоком станув він біля входових дверей обсерваторії й подзвонив. За хвилину в середині будинку озвалися кроки й відчинилися важкі дубові двері. На порозі зявилася висока постать в білому, робітному халаті. Був це д-р Ігор Харитоненко, перший асистент астрономічної обсерваторії в Святошині й приятель Степана.

ІІІ

— Добрий вечір Ігоре! Я вже й тут! — кликнув Артименко, витаючись з асистентом й переступаючи поріг будинку.

— Добрий вечір! — відповів той. — Ти дійсно скоро з'явився, Степане, видко нетерплячка додавала скорости твому автові. Та ходи на гору!

Артименко й асистент пройшли невеличкий коридор й сходами вийшли на плятформу, вкриту банею, що находилася над обсерваторією. В ній був рефлектор та інші інструменти, потрібні до астрономічних обсервацій.

Директор обсерваторії, старий професор Загорович, поїхав був на Конгрес астрономів до Мадриту, тому Харитоненко під ту пору являвся господарем обсерваторії. Кромі кількох асистентів й урядовців, що мали сьогодні нічну службу й працювали по своїх кабінетах, та прислуги, яка находилася на долині, в обсерваторії не було нікого.

Вийшовши на платформу, що вкрита була банею, Ігор вказав Артименкові крісло, яке стояло біля стола, закиданого картами та паперами, що на них видніли цілі ряди та колюмни чисел та всяких астрономічних знаків.

— Сідай, будь ласка! Що там цікавого у вас, у Київі? — почав асистент.

— Бачиш, Ігоре за отими цікавими річами я саме й з’явився тут — сказав Артименко. — Заспокій ти мою цікавість, а я постараюся тобі тим самим відплатитись.

— Якщо ти такий нетерплячий, то можеш в цю мить дізнатися в чому річ! Прошу, будь ласка, переглянь оце — сказав Ігор, вказуючи рукою на скирту наперу, на якому видніли міріяди чисел та математичних знаків.

— Не жартуй, Ігоре! — кликнув Артименко. — Щоби прогризтися крізь оці нетри математики требаби мені хіба ще раз завернутися в нашу гімназію, в Мелітопіль. Мабуть живе ще наш старий Льоґаритм, що поза козінусом світа не бачив та мабуть, якщо колись не вдалося йому вистругати з мене козінуса, то й тепер цього не вспівби. Будь ласка, лиши ті пташки та шибенички в спокою і скажи отак по простому, в чому річ? Чи є яка звістка про «Queen of Virginiio»?

— Слухай, роскажу все, що знаю, тільки, будь ласка, задержи це покищо для себе. Не хочу скомпромітуватися, колиб мої помічення та обчислення показалися хибними.

Тямиш, що від року нема вістки про долю трьох дослідників, які судном «Queen of Virginia» призначеним до міжпланетного лету, знялися з летунського майдану в Гейфіку в північній Америці і долетіли до Марса. Загал забув про них, як про багатьох інших їхніх попередників, яким не вдалося осягнути тієї мети. Та й більшість астрономів призабула про них, виходячи з практичної точки погляду, що шкода часу займатися ділом, яке остаточно не увінчалося успіхом.

Як знаєш, я від давна займаюся Марсом та усім тим, що його торкається. Крім цього я винайшов прилад, який дозволяє запримітити хоч би і яке мале тіло, що находиться поза, зглядно недалеко поверхні якоїсь планети чи якого іншого небесного тіла. Кромі того при помочі відповідних обчислень можна з цілою точністю означити місце, в якому воно находиться в просторі та напрям, по якому воно посувається, коли воно в русі, хоч його самого не видно. По численних пробах та досвідах так уліпшив я той свій апарат, що він працює з незвичайною точністю та певністю. Займаючись Марсом мав я завжди на тямці «Queen of Virginia» та долю її пасажирів. І оце вчора звернувши свій апарат на поверхню Марса запримітив я, як це виказала з усякою певністю стрілка мого апарату, приявність якоїсь маси чи тіла, недалеко Марсової поверхні. Ця маса находиться в доволі повільному русі в напрямі від Марса до нашої землі. Мої обчислення, за які я зараз узявся, виказали, що коли ця маса чи тіло порушатися-ме з тією скорістю, що досі, то рівно по десяти днях, числячи від вчора, це є дня 25-го травня в ранішних годинах, досягне поверхні нашої землі. І то саме десь тут в нашій околиці, де перехрещується рівнолежник Київа а його полуденником.

Що ж це за маса чи тіло?

Яка-ж інша, більш льогічна думка може насунутись, як не та, що це «Queen of Virginia» вертає з Марса на землю? Ось бачиш ця новина, яку хотів я тобі сказати!

В міру Ігоревого оповідання, Артименка аж дрож проймала від хвилювання. Отже сповняється його прочування, що міжпланетне судно вертає на землю та що вкінці людство дізнається, як виглядає той далекий світ, до якого в мріях тільки вже від непамятних віків виривалися людські душі.

І оце йому першому судилося сповістити світ про цю епохальну подію, йому Степанові Артименкові, київському журналістові! І замаячіли в його уяві великанські наголовки надзвичайних видань «Київських Вістей», виринула перед очима його душі картина, як то вуличня товпа виривати-ме із рук Газетних рознощиків задруковані листки паперу, як з уст до уст блискавкою подавати-муть собі вичитану новинку. Як тисячі чужоземних газетярів добивати-муться своїми телевізійними апаратами хоч хвилинки розмови із ним, щоб почути близші подробиці цеї вістки.

— І ти говориш про це так спокійно, Ігоре! — кликнув Артименко дріжучим із збентеження голосом — та-ж це вістка, якої кожке слово і золотом не оплатити! Та-ж прецінь факт повороту міжпланетного судна на землю пічне нову добу історії людства! Це-ж прецінь щось такого незвичайного, небуденного, а ти говориш про це так байдужно, якби це перший ліпший літак повертав собі із недільної прогульки. Одно тільки спитаю тебе: чи досі ніяка інша обсерваторія не запримітила цього явища?

— Поки що ні! Ми маємо звязки із всіми обсерваторіями світу, та досі ще ніяка не зголосила того рода своїх помічень, хоч воно так водиться, що ми взаїміно оповіщуємо собі всякі новини запримічені у всесвіті.

— А коли можна надіятись запримічення того тіла?

— З уваги на його маленьку масу без мого апарату це може наступити тільки тоді, коли воно знайдеться в сфері притягання землі, краще сказати тоді, коли воно так наблизиться до землі, що можна буде достерегти його крізь сочку апарату спрямованого на дорогу його лету.

— Значиться більше-менше коли це може статися? — спитав Артименко.

— За чотири або п'ять днів, отже так біля 20-го травня можна надіятись, що зголоситься котрась із обсерваторій із вісткою, що якесь тіло наближається до нашої землі. Очевидно все те може статися тоді, коли мої обчислення покажуться правильними, хоч в тому не сумніваюся. Я завтра ще раз візьмуся до чисел і надіюся, що зможу тобі сказати, в якому саме місці те тіло причалить на поверхні землі, хоч сьогодні вже можу тебе впевнити, що станеться це десь отут, біля нашого Київа. Я хотів сповістити тебе першого про це моє відкриття, знаючи, що ти вже здавна був лакомий на всякі цікаві звістки, так сказати б з першої руки і не хотів поминути нагоди, щоб не зробити тобі малої приятельської прислуги!….

— Дякую тобі, Ігоре! — кликнув Артименко, простягаючи до приятеля руку — спасибі за те, що не забув про свого давного товариша. Я, розуміється, задержу все те, що почув від тебе, покищо для себе — хіба тільки треба б повідомити мого шефа, старого Вашківського, щоб приготовились у редакції та друкарні на цю важну новину, якщо із неї маємо скористати — а там тоді, коли ти даш свій призвіл на це і скажеш, що можна, пущу цю вістку в світ.

— Так отже все гаразд Степане — сказав асистент — уявляю собі, яке величезне вражіння викличе ця звістка в широкому світі. Вкінці діждемося може тієї хвилини, коли дізнаємося, що там діється, чи є яке життя на Марсі, коли не одна, досі не розгадана, загадка розкриється перед нами, коли отой червоний Сфінкс, що від віків, моргає до вас із безмежнього простору заговорить до нас своєю мовою. Одно тільки бентежить мене, чому подорожні «Queen of Virginia» якщо вони заховалися при житті, а що так воно мабуть є, це доказує їхній поворот на землю, не дали через такий довгий час ніякої звістки про себе. Прецінь у них було доволі посередників, щоб подати нам яку вістку. Доказом цього є хоч би ті світляні сигнали, які вправді діяли автоматично із-вні судна при зіткненню його з поверхнею Марса, та все-ж таки ними вдалося сповістити про їхнє прибуття на Марсову поверхню. Хоч би навіть їх радієвий апарат й не виправдав сподівань не діючи на таку віддаль, бо ж як тобі звісно ще й досі, хоч маємо стільки всякого рода винаходів та відкрить, хоч знаємо як обходитися із електричними та радієвими филями, ще досі не знаємо їх єства ні не вміємо пояснити того, як саме вони і по чім пливуть у просторі то все-ж таки вони повинні-би подати яку вістку про себе.

Бачиш воно у світі так, людина скорше потрафить запримітити та навіть приневолити собі служити наслідки якогось ділання, як збагнути його причину та єство! А то більше року проминуло, як полетіли вони і поринули як камінь у воду. Я не дивуюся зовсім, що світ так скоро призабув про них. Бо-ж тільки нагадай — скільки то було вже летів у всесвіт і кожний з них кінчився невдачею. Вибиралися спершу на місяць то знов на Марса. А останньо, може нагадуєш собі, як той богатий чілійський торговець свиней вибирався аж на Венеру! Вправді не полетів так далеко та скупався із своєю ракетою в озері Тітікака, та все-ж таки всі ті невдачні лети відбирали в людства віру в успіх того рода підприємства і я, як кажу, цілком не дивуюся, що й лет «Queen of Virginia» потрактовано остаточно також забуттям. Тимбільше вражіння буде, коли те судно поверне таки на землю, виконавши своє завдання.

Степан Артименко сидів як заворожений, під вражінням усього того, що почув від приятеля. Силкувався зясувати собі все те й відтворити в своїх думках та немов якась хаотична мла огорнула його мозок й тільки від часу до часу виринали серед неї якісь химерні, уривані, неповязані з собою зображення, що укладалися в кошмарні думки, хаотичні, недоповнені уривочні слова та речення….

— Ага!… Вертають…. Поворот з Марса!… Ні! — не те! Рокова хвилина!… Нова епоха в історії людства!…

Здрігнувся.

І в мить стало йому ясно, що це ніщо інше, як наголовки статей надзвичайних видань «Вістей», які випускати-ме вже в найблизщих днях…

Ех! — вилазить усе шило з мішка! Значить, що й не було би, не сталося би, все те перемелює його мозок на вузенькі, чорні рядки, якими заповнює скирти паперу, щоб кинути їх юрбі, вічно жаждущій новин, химерній, ненаситній юрбі.

Звичайна доля журналіста!

— Дякую тобі Ігоре — сказав простягаючи до асистента руку, що не забув про мене й розважив хоч одною незвичайною вісткою сіру буденщину, серед якої приходиться проживати.

— Буденщину й до того ще сіру! Ха! ха! ха! Не лицемір Степане! Хто як хто, а ти не можеш нарікати на сірість буденщини! Ти-ж прецінь один із тих, що держать увесь час палець на живчику життя, як це у вас по ґазетньому говориться. А воно у вас у Київі кипуче! Що сказав-би ти, якби тебе заставити отут днями й місяцями цілими слідити за якою зіркою, яка хоч гинь не хоче й ворухнутись з раз прибраного місця. А у вас там інші зірки — що? Ну, вони рухаються правда — рухаються нераз аж надто! Ну, а як вона, ота найновіша зірничка на київському небосклоні? Що? Бачив? Дійсно така гарна, як це описують твої кумпани по фаху?

— Це ти про Марічку? Ні, не бачив ще — та побачу, якщо встигну ще заглянути в «Аркадію» — сказав Степан підводючись з крісла й витягаючи годинника. — А ось я й засидівся у тебе, вже й по двадцять другій — час вертати! А наше гуцулятко — наша Марічка, це дійсно небуденна зіронька! Знаєш, куди тільки зявлялася із своїми подругами то люди голови тратили. Ти не чув мабуть найсвіжішої новинки?! Та і звідкіля тобі довідатись у тутешній пустелі. А це ще бачиш і тайна, про яку ні чичирк навіть в пресі не можна згадати, хоч про неї всі київські воробці цвірінькають! Це бачиш грозилоби зараз дипльоматичіним конфліктом.

Отже під час останнього гостювання нашої Марічки в Брюсселі, бельгійський принц Юхим так задурився в неї, що коли виступи Марічки покінчалися й вона покинула Брюссель, він пігнався за нею і аж десь у Празі схопили його детективи впряжені в погоню за ним його зажуреним батеньком. Кажу тобі чиста кумедія та й тільки! Вони, бачиш, наздігнали його й застукали десь у Празі на Віноградах, в якомусь паршивенькому готелі й до його:

— Ваша Високість вертайте, там дома турбуються матуся й татко! Так і так, вертайте та й годі!

А той, молодчина був, та до них:

— А вам яке діло?!

Та по зубах. Одному дібрався до третього ребра й скинув із сходів другого поверха й хотів те саме з другим вчинити. Та збіглася прислуга й не дала.

І вийшов скандал — кажу тобі, першоклясний скандал! Не даром наш принц був першим бельгійським змагуном в легкоатлєтиці. Почалися такі змагання, що й казать!

Що там і йому обірвалося від готелевої прислуги, це більш як певно — та ба принц не з тих, щоб так легко здатися. Аж як привели поліцію, виявилось, хто це ота цяця, що так без милосердя вибиває зуби урядовцям своєї батьківщини.

Рад-не-рад мусів вертати в свояси, розумієш з «розбитим серцем» — як то кажуть…. А що там дома було, яке привитання, про це вже історія не згадує.

Така то бачиш наша Марічка!

За це цілий тиждень літний театр, в якому Марічка в Празі виступала, аж тріщав не могучи помістити публики, так посунули Пражани на її виступи.

А бельгійський король — батенько й ордена прислав — чесне слово — такузвіздуз брилянтами! Кедрина з львівського «Діла» бачив й аж три фейлетони стругнув описуючи його! Розуміється це все на похвалу рідного мистецтва! А якже! Пожди, прочитаєш завтра у «Вістях» мою нотатку про Марічку. їй Богу не збрешу а напишу чисту правду! Так бувай здоров, Ігорчику, пильнуй свої зіроньки, й дай зараз знати, коли можна вдарити в єрихонські труби! До побачення Ігоре!

І стискаючи приятелеві руку вийшов Степан спішно із обсерваторії й вскочивши в авто, яке під'їхало саме перед входові двері кликнув:

— Вертаємо! Тільки скоро. А тепер в Аркадію!

За хвилину неслося авто назад святошинським шоссе й незабаром котилося вже по київських вулицях.

IV

А в київській «Аркадії», саме в хвилині, коли Степан вспів підіхати до неї, висісти й протиснутися до свого місця в дневникарській льожі, починалася третя точка — атракція усіх вистав весняного сезону — виступ Марічки Калиниченко та ч. її трупи. У Аркадії поміщався славний на цілу Україну цирк Загорянського, що давав там вистави цілий рік, чинючи грізну конкуренцію усім київським театрам та фільмовикам. Мав він щоденно повні збори головно тому, що Загорянськиій стягав на свою арену все, що тільки денебудь у світі було славне й голосне! І коли минулого року якась баскійська циганка у Піренеях вродила циганча з двома головами і воно всупереч всім медичним повагам з кільканадцятьох факультетів не збиралося вмирати, а жило наперекір цілій медицині то оце в кілька місяців опісля київці мали змогу оглядати те чудовище у цирку Загорянського.

А раз таки на підпитку старий Загорянський заложився, що заангажує до свого цирку уелзського принца і заставить його танцювати аркана із чотирма тресованими шимпансами.

І хто зна чи не був би сповнив своєї обіцянки, бо для Загорянського ніщо не було неможливе, якби не міністерство закордонних справ, яке вмішалося в це діло приневолюючи його понехаги свій фантастичний намір.

І оце в тому то цирку виступала славнозвісна танечниця Марічка Калиниченко із своєю трупою танцюристок, а сьогодні саме був її перший виступ. Тисячі пар очей розбавлених глядачів немов заворожені першими тонами музики впялилися в арену, що вкрита була гейби пестрим квітчастим килимом карпатської полонини — танцюристками зодягненими в гуцульський стрій.

А по середині їх Марічка.

Струнка з палкими очима, що іскрилися на смаглявому личку, з причіскою, яку колись не раз віками носили українські княгині, огортала своїм поглядом цілий амфітеатр.

Здавалася тією завороженою княжною з казки, що оце в товаристві подруг-бояринь злинула з заклятого в скелях Чорногори терему тут на арену київського цирку. Стояла гордо посеред своїх подруг (танечниць), які з захопленням вдивлялися в свою князівну, що вела, їх у світ на підбій людських сердець та людських душ. Такою мусіла бути, колись перед віками ота Настаська Чагрова, що вспіла заволодіти чаром очей своїх карих серцем княжича Ярослава, якого народ ізза мудрости великої Осмомислом звав.

Ще мент і зачнеться танок.

А музика грала.

І неслися тони то сумні й протяжні то знов безжурні повні веселости безумної й немов буря: ота, що то зривається часом з карпатських верхів й нестримно несеться на доли, ринули у широкий амфітеатр Аркадії. І зойкнули часом плачем, що в звукахлрембіти квилить й у флоярі заниває, а в шаленому «данці» буйному й безтямному, що не має стриму кінець находить.

То знов каскадою сміху розсипалися, того сміху яким дівчата легінчика на музиках карають за те, що дутка білого у цимбали веречи не хоче, щоб «данець» йшов дальше, того сміху щиро сердешного в якому «вівкання» леґінчиків вчувається, що голосним гомоном відбите о груні стихає поволі по зарінках.

Почався танок.

Той танок, що гуцульським «плєсаниєм» починався й в хороводи переходив, що їх перед віками у свято купала Маріччині предки виводили, той танок, що його Марічка в своїй уяві створила вслухуючись в шум карпатського бору та Черемошових хвиль, ще тоді давно, коли за квітками вганяла по царинках, ще тоді коли нені очі її сокотили.

Той танок, в якому вчувалося недомовлену мову карпатського бору і клекіт джуркал і цю тайну одвічну, що її зберігає душа гуцульського племени.

Той танок з яким перейшла всі майже столичні городи світу, що дав їй славу і імя першої танечниці і гроші — богато, богато грошей….

їй Марічці!….

Ах! — це-ж було вже в тих часах коли не треба було здобувати собі імени вбираючись у чужі шори!

Коли то Ничипір Батіг, якого Господь поблагословив соловейковим горлом, до кінця свого життя зоставався Ничипором Батогом, хоч лунав його голос в мілянській Ля Скалі й нюйоркському Метрополітен-гузі!…. Коли то втратив свою актуальність популярний колись рефрен:

«Тепер Урхан я не Іван»…

Танцювала Марічка.

Аз нею всі її подруги. Амфітеатр мовчав, як заклятий. Тією мовчанкою святою, що в храмах завітніх царює, що віддихом зайвим лякається сполохати той настрій, що огорнув собою усіх.

А коли вмовкла музика і танок скінчився, коли з останнім поклоном Марічка і її подруги сходили з арени, амфітеатр аж здрігнувся від бурі оплесків розхвильованої юрби.

Степан і собі плескав в долоні. Більш механічно, як свідомо виходили в його ті оплески, хоч силкувався зібрати свої думки, щоб з’ясувати собі цілу оту картину, яка перед хвилиною майнула перед його очима.

Знав, що має відтак її змалювати словами в завтрішних «Вістях». Був схвильований. Стільки вражінь в так короткому часі. Напів несвідомо відчував, що отих кілька хвилин проведених в «Аркадії» дасть йому матеріялу на який тиждень, щоб заповнити ними вічно ненаситні стовпці газети.

Та в мить нагадав:

— Святошин!

Щось більшого гряде, що закриє собою і отой танок небуденний і все те, що нести-ме з собою щоденне життя.

Глянув на годинник.

Доходила опівніч. Почував, що не могти-ме довше сидіти, у цирку, тому піднявся й тихо вийшов з льожі, не звертаючи уваги на клоунів, які саме виконували на арені пародію Маріччиного танку, викликуючи сальви сміху серед глядачів. Першим стрічним виходом покинув «Аркадію» і вийшов на вулицю.

— Було душно й парно, збиралося на дощ.

Пройшовши кільканадцять кроків Сіміренковим бульваром завернув біля музею Терещенка в бічні вулички, бажаючи пройтися трохи пішки, щоб вспокоїти розбурхані до краю нерви V-заки — дійде до дому.

Голова ходила ходором, як по здоровій випивці, думок годі було зібрати. Але почував, що завтрішний й слідуючі по ньому дні будуть горячі для нього. Ще й які!

І в мить усвідомив собі, що і «Аркадія» і Марічка і її танок бліднуть, розвіваються мов мла:, у небуття кануть проти цього величнього, грандіозного, що гряде…

Що там Марічка! Химерний сон, що на мент приснився і нема вже його.

Так, так! Він напише звідомлення з її виступу, ще й як напише! Це-ж обов’язково! Тай кінець! Знав, що вичеркне її з памяти, як вичеркував тисячі отих епізодів, що їх несло йому життя на стрічу хоч спинявся біля, їх і утревалював чорними стрічками на білому папері. Та це, що несуть йому прийдешні дні, це не химерний танок, це подія, яка нестертими словами запишеться на скрижалях вічности…

А про Марічку напише. Безумовно. Сьогодні ще. І стільки.

І знав, що ще сьогодні, заки положиться спати мусить бодай приготовити матеріяли до написання цілої низки статей про те все, що торкалося Марса, «Queen of Virgini’ї» та її пасажирів. Треба випередити всіх, заскочити такою масою задрукованого слова, щоби він став першим, щоб він став тим джерелом, з якого черпатимуть інші.

Знав це!

А в ухах гомоніла ще мельорія гуцульської музики, в уяві миготіли пестрі картини гуцульського танку.

По дорозі мусить зайти ще в редакцію. Там напише звідомлення з виступу Марічки, що піде в ранішнє число, перегляне вечірні газети, — а там можна буде й про спочинок подумати.

Де дальше вспокоювався поволі й коли на перехресті біля Зелених казармів, в яких стояли гарматники Чорноморці, стрінув проїзжаюче авто, спинив його, й із словами:

— Володимирська, терем «Київських Вістей» — сидів вже у повозці, яка в той мент покотилася по ясно освітлених київських вулицях.

За декілька хвилин під'їздив вже ліфтом на третій поверх, де містилися редакційні кімнати, мимо нічної пори освітлені рясно.

Ніщо дивного! У редакції як і на долині в друкарні кипіла робота, так як вчора й позавчора й щоденно. Складалося ранішнє число «Вістей», що перед досвітком ще з’являлося на київських вулицях а в ранішних годинах читалося по всій Україні від моря до кряжів Карпат доставлюване туди літаками.

Ввійшовши в свою робітню Степан Артименко вже цілком зрівноважений забрався до складання нотатки про виступ Марічки і її балету й за кілька хвилин готовий скрипт мандрував вже на долину в друкарню.

Переглянув наспілу за час його неприявности почту, прослухав два резервні диктоґрафи, що відбирали розмови з телевізійного апарату, коли в кімнаті не було нікого, й забрався до збирання всього того, що торкалося «Queen of Virginia». За хвилину було того повна скирта: часописів, журналів, книжок брошур тощо.

Це на завтра — сказав Степан до себе — добре прийдеться запертися заки переореш цей переліг.

Покінчивши із тим погасив Степан у робітні світло й знов за кілька хвилин опинився на київській вулиці.

Було пізно.

Так цим разом попрямував Степан таки домів на вповні заслужений відпочинок.

V

Коли на другий день в десятій годині ранку Степан Артименко виходив з кабінету Панаса Вашківського, видавця й рівночасно начального редактора «Київських Вістей», свого безпосередного шефа, то лице його сяяло радістю.

Саме перед хвилиною сповістив його про все те, що почув вчора. Вашківський зпочатку недовірчиво глянув на нього зпід лоба й кинув крізь зуби:

— Мабуть ви, Степане, вчора здорово витали того ірляндського піїту, що вам аж Марс приснився! А в літературному клюбі славний медок! Знаю, знаю! Сам тямлю, як в масницю справляли там ювілей тому кирпатому Лазаренкові, що то драмовиння на фунти пише! Тоді то наша братія мусіла гуртом відвозитися домів, бо деякі й потрапити не змогли. А Зінківський, цей, що передовики у «Роді» пише, вбгав собі в свою замакітрену голову, що він є Кир молодший, який веде Греків крізь малоазійські нетри у вітчину. На крутянському майдані, як знаєте, проти памятника «Героям з під Крутів» є водограй а біля його басейн, до якого спливає вода із водограю. Наш Кир як тільки побачив воду, а тоді саме відлига трапилась, не надумуючись довго із окликом «о талятта, о талятта!» кинувся в басейн. Витягати довелося а то замерзби був. О, славні вечірки в літературному клюбі, знаю!

— Що це ви, Панасе Григоровичу, цілу Анабазіс мені розказуєте! Я вчора й не був в літературному кілюбі й не знаю, як там відбулася ота вечірка. А це, що вам сказав, то щира істина. Треба приготовитись та й годі. А роботи буде чимало. Треба наладнати збільшений транспорт надзвичайних видань газети, створити постачання найновіших вісток для закордонної преси, щоб вони до нас зверталися а не до кого іншого. А відтак постаратися про найкорисніше місце під час офіціяльного привитання для «Вістей» — це вже ваше діло.

Словом треба нам вжити всіх заходів, щоб бути на все приготованими. І то зараз! Тямте, в письмі святому стоїть: не знаєте бо ні дня ні хвилини…

Вашківський почав впевнюватись, що все те таки щира правда! Степан не з тих, щоб строїти жарти, а пріма апріліс давно вже минув. Поволі усвідомлював собі вагу цього, що йому розказав Артименко. Аж почервонів з радощів, коли в його думках засвитала певність, що то саме його газеті судилася неждано така небуденна оказія. Стискаючи руку Артименка, ледви зміг із-за хвилювання висказати йому слова подяки.

— Їй Богу, Степане — так, це-ж те, що ви кажете, грім з ясного, неба! Далебі з вас молодчина! І де це ви те все, винюхали? Та-ж цей клятий Косович аж лопне з ревности із своїми «Новостями»…. Чи ви уявляєте собі, що це для вас значить!? Тираж потроїться, що я кажу, в четверо, в п'ятеро піде в гору! Ходіть, хай вас поцілую голубчику!

А ті підсусідки з Благовіщенської! Позеленіють бра з ревнощів — позеленіють! От і вирятували мене з мороки! Бачите

— огірковий сезон наближається — я й сушив собі голову, якби то видержати конкуренцію — або хочби тільки вдержатись на поверхні а тут вам само щастя у руки лізе!…. Пан Біг ласкав на ґазетчиків — голубчику! Само собою, що треба зараз взятися за діло. Озолотити вас і вашого астронома — Степане! Якщо те все пройде так, як це ми собі обміркували, так їдемо оба на два місяці на Кавказ в Кисловодськ! Ну що там Кисловодськ! Якщо захочете то й в Дарджілінґ чкурнемо. Там цього літа аж вонятиме нафтою! Репрезентативний з'їзд нафтових королів цілого світу. З того часу як на тибетанській верховині відкрито нафту, так Дарджілінґ став наймоднішим світовим курортом. Що ви на. це Степане?

— З радої душі, пане Панасе, так бачите для вашого брата й у Ржищів поїхати на два тижні велика турбація — не то Кавказ чи Гімаляї…

— На кошт видавництва, пане Артименко, само собою на кошт видавництва! — перебив йому сміючися Вашківськиій.

— Уладнайте-ж все що треба, щоб на офіціяльному привитанні «Вісти» були заступлені так як слід, як цього вимагає наше становище у пресі. Ви це зробите, правда? Бо в мене стільки турбот, що й не вспієш за усім доглянути.

— Не турбуйтеся, пане Панасе, ми це все уладнаємо так, що гаразд буде. Надіюсь ще сьогодні подати в друкарню перші скрипти, щоб коли прийде час ми мали все готове. Вспіємо!

І прощаючись сердечно із Вашківським вийшов з усміхом на лиці з його кабінету. Радів, невимовно радів Степан нагадуючи свою розмову із шефом.

Двомісячна відпустка!

Аж серце живіше забилося з його на згадку про неї! Це-ж можна буде свобідно відітхнути, забути про все, забути про той його світ, що простягався поміж редакційним столиком і станком друкарні, що мов той опир наляг на ціле його єство й висотував всі його сили й снагу…

Забути на мент, що істнує в світі папір і друкарське чорнило, повернути свої думки на інший сектор життя, віднайти своє я розгублене між тими тисячними рядками задрукованої газети.

Це-ж мрія кожного, хто устряг й замотався в ті тенета, які розкидує довкола себе оте «друковане слово»….

Увійшовши у свою робітню, узявся Степан за буденну роботу. Часом серед прочитування й справлювання новинок, які постягали репортери, майнуло йому перед очами душі личко Марічки, часом звідкілясь прилинула на мент мельодія її танку і стихла, то знов коли підняв очі з над скирти паперу й неповорушно вдивлявся в простір кімнати, на фоні кутка замиготіло іскристими буквами «Queen of Virginia»

На маленький часок.

І знов повертав до дійсносте й ловив ухом стукіт писарських машинок та скрипіт диктографів.

Намагався приготовити матеріял до найблищих чисел газети, щоб мати час узятися за статті, призначені для надзвичайних видань «Вістей». Призабув на полуднешний чайок й тільки коли в обідню пору редакційні кімнати стихли трохи від звичайного гамору Артименко забіг на хвилину в недалекий ресторан, щоби покріпитися. Так минув за працею, шаленою виснажуючою працею, день і другий і третій.

Працював.

Ще раз спинився в свойому описові над історією виправи «Queen of Virginia», сміливими подорожниками, щераз зайнявся всілякими проблемами, що доторкалися Марса, щоб знова увести читаючу публику в сферу інтересів, цю серпанком сповивали цю епохальну подію, яка за кілька днів мала розгорнутися перед її очами. А третього дня знов відізвався дзвінок телевізійного апарату й на кришталевій тафлі знов замиготіли слова:

За хвилину стояв вже Степан біля апарату й говорив вдивляючись в усміхнене лице д-ра Ігоря Харитоненка, яке видніло на кришталевій тафлі.

— Я тут. Здоров Ігоре, що нового?

— Усе гаразд. Сповнились мої сподівання. Саме перед хвилиною зголосилася обсерваторія на «Mount Wilson»[1]) та переказала свої помічення, які тільки підтверджують мій здогад. Розуміється нони не догадуються, що саме є на річи, бо в них нема мого апарату. Та їхні підрахунки вповні годяться з моїми, отже висновок — мій здогад правдивий. Тому то Степане можеш вже завтра вранці зголосити в єрихонські труби, як це ти висловився, й сповістити своїх цікавих читачів про цю епохальну подію, але, як кажу, щойно завтра ранком. Сьогодні ще, я, як це є моїм обов'язком, перешлю урядове звідомлення з мого відкриття в міністерство із заввагою, що право першенства в постачанню вісток для преси й закордону передаю тобі. Також викликаю із Мадрита мого шефа Загоровича, який повинен тут завтра вранці прибути. Що до часу прибуття міжпланетного судна то прибуде воно дня 25-го травня вранці, приблизно перед або недовго по сході сонця. Отже затям собі: 25-го травня ранком витаємо тут у Київі наших гостей з Марса. Думаю, що міністерство воздухоплавства вспіє приладнати до цього часу все, щоб це привитання відбулося щасливо на нашому летунському майдані. А поки що бувай здоров!

Артименко ледви вспів проговорити до Ігоря слова подяки й пращання, як Ігореве лице з приязною усмішкою зникло із кришталевої тафлі й в той момент відізвався дзвінок на знак, що розмова скінчена.

Ще того-ж вечора понад Київом кружляла пара літаків, що розкидали летючки із задрукованими кількома рядками:

І того ж вечера на всі запити, які з усіх сторін посипались крізь телефони й телевізійні апарати питаючі діставали однозвучну відповідь: — Читайте завтрішнє надзвичайне видання «Вістей». І більш нічого.

VI

Ще раннім ранком, ледве що на обрію зарожевілася заграва, почали збиратися на Володимирській проти терему «Київських Вістей» громадки людей. Видко що вчорашні летючки зробили своє.

Даремно вдивлялися цікаві очі на фронтон терему, де звичайно, вже від ранніших годин висвітлювалися на широкому екрані новини дня та зверталося увагу на цікавіші статті, що з’являлися в газеті. Так тепер видніли тільки ті самі рядки, що їх можна було читати у вчорашніх летючках:

«Читайте сьогоднішні «Вісти», що появляться о 9-ій годині ранку».

Де дальше, коли вже починався звичайний, ранішний рух на городських вулицях, юрба збільшалася, заповнюючи бічні вулички й спинюючи рух прохожих та повозок, що з трудом пробивалися крізь натовп. Тут й там миготіли блискучі шоломи городської варти, що намагалася вдержати лад й вчинити вулицю свобідною для проїзду.

Та це не дуже їй вдавалося.

Серед юрби творилися поодинокі гуртки, в яких оспорювалася й коментувалася загадочна вістка, кинена редакцією «Київських Вістей» на вулиці міста.

Виринали здогади одні за одними.

Одні впевняли, що це заповідь війни. Ніщо тільки війна. Та війни не вибухають так негайно з сьогодня на завтра, а на політичному овиді як на збитки було аж надто супокійно й ніщо не віщувало якоїсь війни.

В одному гуртку йшла дискусія живіше як де інде. Серед його стояв якийсь молодий чоловік з розкудовченою чуприною, не то студент не то прикащик з вигляду, й скоро розмахуючи руками говорив грімким голосом:

— А я вам кажу, що це ніщо інше тільки димісією уряду пахне. Димісією та-ак! Всякі познаки на землі та на небі вказують на це.

Руки його кружляли як крила вітряка а самопевний голос кріпшав й уривався, як це буває у промовців, що стараються заволодіти товпою на передвиборчих вічах.

— Димісія уряду!? — перебив йому якийсь опонент. — Що це ви? Коли б воно так було, то «Вісти» не робили би такого гомону ізза такої дрібниці.

Димісія!?

А чи від того світ завалиться, якщо піде Гречанівський, а на його місце прийде Остапенко? З Богом Парасю! Не вгадали добродію!

— Якіж бо ви? — почав дальше своїм піднесеним голосом вуличний політик. Я-ж сам вчора на власні очі бачив, як перед гетьманським теремом стояв екіпаж з гербовим тризубом на дверцятах. Більш години стояв! Що це воно, думаю? Це-ж як даром собі так стоїть. А ось і навинувся під руку один із гетьманського двору, в такій лівреї блискучій, бач гетьманським гаражем мабуть завідує чи урядовцем для особливих доручень із постачання буде — так я і до його:

Що воно, дядьку, кажу, за парсуна така у нашого Ясновельможного?

А це, каже, голова ради міністрів, Гречанівський. На авдієнції, значить, у пана гетьмана. От що воно! Не даром до Ясновельможного заїхав. Звісно до господаря же. Прощатися приїхав. Ну й бач димісія по мойому! Ні? Кажу вам, що це воно так а не інакше! Побачите, що моя правда!

— Добродії, геть з пішохода — перебив цю голосну дискусію городськиїй вартовий. — Чого спинюєте рух прохожих?

Дискутанти замовкали, посувалися декілька кроків та знов приставали в дожиданні.

Дещо подальше, біля ювілєрського магазину Овраменка й Калужинського нова громадка цікавих обступила якогось

купчика з вигляду В широкому брилі, що зсунувся йому геть аж на потилицю. Прижмуривши праве око й зробивши таємничий вид, він говорив напів притишеним голосом.

— Тс! — Я знаю!… Учора було засідання верховної ради, яке протягалося геть поза північ.

Бурхливе засідання.

Обмірковувалася інтерпеляція лемківського депутата Лабаша в справі пряшівських солянок. Ніщо інше тільки це.

— Цебто що? — відізвався хтось із слухачів.

— Треба слідкувати за політикою то знали б наперед що, де й коли станеться, от що! — відповів самопевно купчик в брилі. Ось, бачите, чорноморський соляний трест хоче узяти сіль по всій Україні в монополію. А Галичани, бач, ні та й ні! О! Це завзятий народ! Мало до бешкету не прийшло на тому засіданні. Побачите, що на мою стане! Побачите!

Але й тут городська варта перепинила дебати посуваючи на кілька кроків вперед вуличніх політиків.

Де дальше юрба так зросла, що городські автобуси, що обслуговували цю частину города, мусіли обминати Володимирську не могучи протиснутися крізь ряди цікавих. Спинялися й приставали урядовці, що поспішали у свої установи, робітники прямуючі до своїх станків, школярі й студенти, спинялися куховарки, що спішили на базар.

А години минали за годинами.

Було десять хвилин до дев'ятої, коли відчинилася у теремі велика, бічна брама й з неї почали висовуватись вантажні авта, що звичайно розвозили тричі в день «Київські Вісти» по усіх сторонах города. На кожному із них їхало кільканадцять рознощиків, що розпродували Газету кожен у свойому районі.

Якось мимовільно розступилася юрба, пропускаючи вузенькою стежиною важкі вози.

А коли прокотилося їх десять й зникло кінець Володимирської в бічних вуличках, із брами виїхало одинадцяте авто й проїхавши кільканадцять кроків і спинилося по середині Володимирської стиснене з усіх боків юрбою.

Стоючи на ньому, рознощики, з високо піднятими в гору, ще мокрими від друкарської фарби надрукованими листками газети, почали вигукувати своїм звичаєм:

— Надзвичайне видання «Київських Вістей»! Епохальна подія! Тільки пять шагів! На-а-адзвичайне вида-ання!

Голос їх лунав понад головами юрби, губився, гинув серед вуличного гамору то зливався з окликами, що з усіх усюдів линули на рознощиків.

— Давай! — понеслося з усіх сторін. — А скоріше!

Миттю гори задрукованих листків, що сіріли на вантажному авті опинилися в руках юрби.

Хто не вспів добути виключно для себе номеру газети, цей вилазив на спину других, спинався на вуличні ліхтарні й вистаючі фасади домів, щоб тільки кинути оком на задруковані рядки й заспокоїти свою цікавість.

А ті щасливі, яким вдалося першим допасти ще вогкого паперу — читали. їхні очі впилися в чорні рядки, вглитували в себе слова цілі й речення. Якесь не то збентеження, не то жах видніли на їхніх лицях. На один момент — химерний, проминаючий момент втихла вулиця.

А на газетних листках видніло великими буквами:

Нашому співробітникові д. Степанові Артименкові вдалося роздобути інформації, що «Queen of Virginia» причалить за кілька днів, а саме дня 25-го травня ранком до землі отут в околиці Київа!

Це, про що покоління цілі мріяли тільки, сталося ділом! Ця відвічна тайна, якою сповиті оті зірки, що моргають до них із синяви неба розкритою стане для нас, цей червоний сфінкс, найблизший товариш нашої землі заговорить до нас своєю

мовою!

Громадяни! Чи в силі ви з'ясувати собі вагу тієї події?! Це-ж те, на що віки цілі ждало людство ціле, що тільки в снах ввижалося, задушевним побажанням було тільки, стає реальним фактом!

Геть на бік усі наші буденні, дрібні турботи, нехай радіють серця наші, що нашому поколінню довелося діждатися тієї епохальної хвилини!

Редакція «Київських Вістей» горда з цього, що це їй першій доводиться подати до відома загалу цю вістку. Дякуючи ввічливості д-ра Ігоря Харитоненка першого асистента святошинської астрономічної обсерваторії, якого обчисленням та дослідам завдячуємо оту вістку, редакція мати-ме змогу інформувати наших читачів про всі події лету «Queen of Virginia» та її причалення. Крім звичайних чергових видаватимемо в міру потреби надзвичайні видання, щоб наші читачі були всесторонно про цю незвичайну подію поінформовані.

А дальше йшов дрібним друком офіціяльний подаваний урядовою телеграфічною агенцією (УТА). Міністерство воздухоплавства доводить до відома, щодня25-готравня ранком, як це звідомляє урядово астрономічна обсерваторія в Святошині, американське міжпланетне судно «Queen of Virginia», яке вилетіло минулого року з метою долетіти до Марса, вертає на землю. Причалення має відбутися в околицях Київа. Міністерство приготовляє офіціяльне привитання сміливих летунів і оце звертається до громадян Київа із окликом, взяти участь у тому привитанні. Святочний вигляд нашого города та понехання повседневної праці того дня, буде ознакою нашої участи у тому загальному хорові пошани, з якою зустрічати-ме ціле людство сміливих подорожних.

Хвилювання, збентеження й своєрідне недовір'я можна було достерегти на лицях читачів. Так отже це була ота незвичайна новина. І в цю ж мить огорнуло усіх якесь нез'ясоване почування — якийсь жах перед чимсь невідомим, незнаним…

Ще довго гомоніла вулиця небуденною новиною, ще довго стояли на Володимирській громади тих, не показуючи охоти розходитись домів. В передполудневих годинах знав про неї цілий Київ. Стала вона темою розмов усюди, в усіх верствах громадянства. Здавалося спинилась буденна робота, усе сходило на другий плян супроти тієї незвичайної події.

Протягом дня можна було достерегти збільшений пасажирський рух так на воздушних лініях, як також на залізницях та на автомобільних шоссе. Вже в пополудневих годинах дирекція автомобільного парку була приневолена спинити доїзд до Київа автомобільних повозок, не могучи помістити їх в своїх повітках, хоч київські публичні Гаражі належали до одних із більших в Европі. Авта мусіли спинитися в Білій Церкві та Василькові, де для їх приміщення відкрито просторі повітки київського автомобільного клюбу.

Те саме діялося й на летунському майдані. Наплив чужих літаків того дня й в слідуючих був величезний. І тут прийшлося спинити долет чужинних літаків, бо не було місця де їх помістити. І для них відкрито довколишні летунські майдани пропускаючи в Київ тільки звичайні пасажирські судна, що обслуговували нормальні, воздушні лінії.

Київ зароївся чужинцями.

З усіх кінців світу з’явилися тут представники зсяких рас й народів, від кабінетних учених, яких небувала в історії людства подія приневолила покинути їхні робітні, до звичайних «ґльобтроттерів», вічних, мандрівників, які не раз й не два переміряли всі океани та суходоли нашої землі! Переважали Американці та Англійці. їхнє «yes» та «all right» вчувалося усюди по всіх вулицях, ресторанах та крамницях. Власники готелів, пансіонів та гостиниць аж затирали руки із радости. Давно вже не було такої оказії, де можна добре заробити. І благословляли в душі Марса і «Queen of Virgini’ro» та найбільше може Степана Артименка та його приятеля, які на їх думку спровадили їм таку благодать…

VII

А Степан Артименко й ціла редакція «Київських Вістей» переживали дійсно гарячкові хвилини. Цілий час напливали у редакцію запити, замовлення на біжучі вістки звязані із поворотом «Queen of Virgini’ї» від провінціональної а де дальше й закордонної преси та телеграфічних агенцій. Почали зявлятися спеціяльні кореспонденти газет та хмари звичайних туристів, цікавих побачити все на власні очі й почути власними ухами. Прийшло до цього, що Артименко не міг від них обігнатися. Не помагало нічого застановлення всіх редакційних телевізійних та радіофонних апаратів, не поміг кремезний дверник, вислужений сердюк, що спиняв цікавих, бажаючих побачитися й поговорити із Степаном Артименком. Що хвилини доводилося йому пояснювати і, що пана редактора Артименка не можна бачити ні з ним говорити. Помагав собі при тім жестами, морганням густих, навислих брів та мовою рук, які пускав в рух, як крила вітряка. А мав перед собою ріжномовну та ріжноколірову публику.

Найбільше впертим та влізливим показався один турист з вигляду Американець, містер Черчіл, як опісля показалося. Високого росту з широким лобом кінськими зубами, з фотографічною камерою й біноклями на відстаючому животику, являвся що пів години з настирливим бажанням інтерв’ювати Степана Артименка. Був це міліярдер, власник хімічного тресту і Арізони, що прилетів своїм люксовим літаком, щоб на власні очі побачити причалення міжпланетного судна. Являвся він усюди, де можна було тільки побачити щось незвичайного, небуденного. Не поминув вибуху вулькану в Арденах песячих перегонів в Амальфі, був одним з перших на славному засіданні каталонського парламенту підчас якого опозиція привела так добре й прецізно змайстрованого гомункуля-куклу, що представляла собою опозиційного посла. Омвієду, що щойно по восьмигодинній промові представники уряду полапалися, що це говорить автомат а не людина.

Отже цей містер Черчіл настирливо домагався побачення з містером Артименком. Дверник Терешко зпочатку ввічливо, відтак щораз то більше піднесеним голосом заявляв що: не приймають!

Єнкі шкірив зуби, всміхався й відходив, щоб знов за півгодини з’явитися на ново. Не помогли ні просьби ні поклик на американського консуля, ні навіть більш промовляючі до розуму як до почувань аргументи в виді десятигривенника а опісля Дорошенка.

Терешко був виїмковим дверником. У сердюках ще навчили його, що раз сказане слово тільки тоді має ціну й вагу у людей, коли воно непохитне й твердите як граніт. А цього не знав містер Черчіл!

І коли він незнати який вже раз знов повернувся і знов замиготів Терешкові Дорошенком поперед очі, цей станувши в оборонній позиції із етатною патерицею в правій руці гукнув на ціле горло: — Глухий чи що, ти заокіянська морда — кажуть бо тобі, що не приймають!

І немов, щоб ті слова зрозумілішими стали замигала патериця у воздусі саме перед носом містера Черчіла.

Звісна річ, що єнкі тільки й ждуть на нагоду, щоб пописатися справністю своїх м'язів витренуваних у безчисленних американських важко-атлетиччих клюбах та на боксерських майданах. І ще не вспіла Терешкова патериця повернути на своє давнє місце, як імістер Черчіл з поспіхом скинув маринарку, камеру і біноклі й зложивши їх в кутку брами на пішоході станув в боєвій поставі схрещуючи кулаки на грудях.

— Ол райт, джентльмен. — кликнув єнкі визиваючим тоном, немовби закликаючи на змагання.

— Ну й побила б тебе сила Божа, чи бачив хто таке? Битися хоче Ірод!

Це було сказане до гуртка цікавих, які спинилися на вулиці приваблені бойовою поставою обох головних акторів тієї сцени.

А дальше посипалися соковиті слова, що вже були спрямовані на адресу «бісового сина» цебто містера Черчіла. І булоб мабуть прийшло до рукопашного бою, колиб по обох воюючих сторонах не появилися нові сили, які, на превеликий жаль чималого гуртка цікавих глядачів, не допустили до отих непевних своїм вислідом важко-атлетичних змагань.

А саме в головних входових дверях терему «Вістей» вказалася похилена стать Вашківського, а в тому-же моменті від горішньої частини Володимирської надбіг задиханий другий єнкі, друге видання містера Черчіла тільки на половину худший та у великих окулярах на карлючковатому носі. Був це містер Джексон, приватний секретар містера Черчіла, який видко чимало нашукався свого патрона, бо здорово задихався. І майже рівночасно роздалися по обох боєвих сторонах оклики в більш мирному й докірливому держані тоні як попередні.

— Терешко, а це що? Що за бешкети вичиняєш?

— Містер Черчіл, містер Черчіл…

Тут почали обі сторони вияснювати ситуацію і назріваюча буря розвіялась.

Такі й тим подібні сцени траплялись перед входом у терем «Вістей», в тих днях дуже часто, переважно на долині хоч інколи вдавалося особливим сміливцям дібратися аж на третій поверх перед двері, що вели у редакційні кімнати.

А Артименко працював. Що кілька годин з’являлося нове надзвичайне видання «Вістей», в яких ще раз перейшов він все те, що торкалося справи «Queen of Virgini’ї» та планети Марса.

Сама думка перелету із землі на Марса й теоретична обробітка пляну подорожі належала Робінзонові Мек Дудлєєві, професорові астрономії на оксфордському університеті а виконав цей плян Тома Р. Ґрегем, інженір металюрґічних фабрик у північній Вірджінії. Робінзон Мек Дудлєй, людина середніх років, типовий кабінетний вчений, автор численних праць з обсягу астрономічних дослідів, довгі роки леліяв думку розслідити сусідню планету таки на місці, вибираючись в подорож до неї. Після його плянів сконструював інженір Ґрегем судно, яким вони, взявши ще за товариша подорожника Гсріксона й пустилися в дорогу. Артименко подав обширні біографії трьох смільчаків, їхні світлини, спинився широко над описом будови міжпланетного судна, бажаючи всесторонно поінформувати своїх читачів, зглядно відсвіжити у їхній пам'яті те, що рік тому їм сам розказував.

Згадав, що подорожні й їхнє судно приготовані були на всякі можливосте. Навіть коли б вони загинули при причалюванні до Марса, а на ньому находилися якісь розумні єства, подумано про це й вжито заходів, щоб їхня подорож не пішла на марно. У судні, в герметично замкненій скриньці, крім образкових пояснень всіх форм життя на землі, була ще списана у кільканадцяти мовах, починаючи від гетитської, коротка історія людства та його досягнень, щоб дати змогу Марсіянам познайомитись із життям їхнього сусіда. Маленькі моделі всяких фізикальних та хемічних приладів мали ще краще зілюструвати розвиток людської думки ніж мертва мова букв.

Геліорадні ракети, вміщені на вні судна, експльодуючі автоматично без ділання людської руки, що мали дати знак про прибуття на Марсову поверхню, сповнили, як знаємо, без закиду свою задачу. І описував Артименко дальше прилади, які мали хоронити подорожних та їхні легені, коли б показалося, що на Марсі воздух такий рідкий, що переходить границю можливости віддихання для земної людини. Були це одяги, щось в роді скафандрів, яких вживають нурці, що запускаються в глибину океану з апаратами до віддихання, що автоматично згущували воздух й допроваджували його до легенів. Кожний із подорожних мав біля себе малі фільтрові апарати до фільтрування води, дуже простої конструкції, але неоцінені в околицях, де не знається докладно складників води. Також заосмотрений був кожний в достаточну кількість поживи в формі маленьких кульок, що мали в собі скондензовані всі складники, потрібні до піддержання життя людини. Штуцерно змайстровані термофори, що постачали «вічне тепло», винахід пражського фізика Виметаля, розміщені в скафандрах, хоронили перед надто низькою температурою, даючи при тому змогу регулювати теплоту після бажання власника скафандра. Ціле нутро міжпланетного судна виглядало на якусь научну робітню чи лябораторію, стільки там було апаратів та приладів до всесторонного прослідження й вивчення всего того, що мали вони на Марсі стрінути.

Про ніщо не позабуто. Навіть кожний із подорожних мав свого талізмана-маскота. Артименко помістив навіть в одному із чисел «Вістей» знимку маленького сірого котика, що звався «Фараон», якого узяв з собою в далеку подорож Оляф Геріксон цілу біографію цього котика від хвилини уродин на піддаші деревляного домика в Тронємі з матери Ази сірої, старої кітки, (батько не знаний) аж до відїзду в зоряні простори, читали цікаві читачі «Вістей».

І богато, багато дечого більше. Бо Артименко знав, як підійти до читача. Знав, що коли хочеш мати її успіх, коли хочеш осягнути задумане, так мусиш читача засипати такою кількістю друкованого слова, що він безрадно, немов приголомшений стане здавати свою позицію — недовірчивість.

І тому «Вісти» на злість усім конкурентам, а було їх у Київі чимало, сипали надзвичайними виданнями, просто, як то кажуть, як з рукава. Чернигівські фабрики паперу, що належали до видавництва, не могли наспіти із постачанням потрібної кількости газетного паперу. Щоденний тираж газети потроївся!!!

Старий Вашківський, червоний на лиці із внутрішньої радости та вдоволення із-за перемоги над своїми соперниками, ходив по редакційних кімнатах без діла, повторяючи тільки раз-у-раз немов завчену фразу:

— Ех, ех, та й молодчина ви, Степане! їй Богу їдемо в Гімаляї!…

І ходив від столика до столика більш перешкоджуючи як пособляючи в роботі. Радів, як то кажуть, від щирої душі, хоч намагався не показати цього по собі.

Так це не вдавалося йому.

VIII

Не тілько самим міжпланетним судном та його пасажирами займався Артименко у своїх статтях. Попрохавши в свого приятеля Харитоненка інформацій, що до стану дослідів над Марсом й переглянувши всі матеріяли, які були в його руках, Артименко подав до відома своїх читачів все те, що досі вспіла наука сказати про цю цікаву планету.

І так Марс є, як звісно, зовнішною планетою, значить його дорога довкола сонця йде поза дорогою землі. Коли він найбільше наближається до землі, тоді віддалення його від неї виносить 56 міліонів кільометрів, колиж знова відчалюється найдальше, тоді виносить воно 377 міліонів кільометрів. Час, в якому Марс кружить довкола сонця, цебто марсійський рік, виносить 687 земних днів, це б 43 і пів дня менше як наших два роки. Коли б так час, в якому кружить він довкола сонця був рівно двічі такий довгий як це потрібно землі, тоді мусілиб «опозиції» це є найбільше наближення між обома планетами повторюватися що два роки.

Марс є побіч Меркура найменшою зпоміж великих планет. Його промір виносить 6.900 км. Коли взяти землю як одиницю, тоді маса планети Марса виносить 0.107, об'єм 0.149 а поверхня 0.281. Тягар на поверхні Марса виносить 0.38 земного тягару а свобідно падуче тіло падає на Марсі із скорістю тільки 1.85 м. на секунду. Атмосферичні відносини на Марсі дещо інакші як на землі. На висоті 5000 метрів понад рівень моря є на землі натиск воздуха двічі менший чим на долині. Між тим на Марсі це зменшення натиску на половину слідне щойно на висоті 13000 м. Тому, як бачимо, й воздух на Марсі мусить бути рідший як на землі. Через те неможливі там мабуть такі бурі та оркани, які ми бачимо у нас. Навіть найдужчий рух воздуха на Марсі був би для нас ледви замітний. Загалом тиснення воздуха на Марсі рівняється семій частині цьогож тиснення на землі. Це відповідає більш такому натискові воздуха, який ми відчуваємо у висоті 15 кільометрів.

Все те розуміється чисто теоретичні міркування астрономів та астрофізиків роблені у затишку кабінетів при помочі математичних знаків та формул на основі цього, що показує сочка далевида чи зеркало рефрактора. Як воно в дійсності є поки що не знаємо. Може щойно наші неустрашимі дослідники скажуть нам правду — потішав своїх читачів Артименко.

Серіозні досліди над Марсом починаються вже з половини XVII-ro віку. Вже з 1672-го року маємо перші карти Марсової поверхні. Інтересно, що через порівнання цих карт із теперішними, опертими на найновіших дослідах приходимо до висновку, що час обороту планети Марса довкола своєї оси з того часу не змінився ні трохи. Цей марсійський день виносить 24 години 37 мінут і 22,67 секунди. Із того слідує також дальший висновок, що і в земному обороті довкола оси не наступила за цей час ніяка зміна.

Коли дальше порівнюємо карти марсійської поверхні пороблені в ріжних часах то достерігаємо численні місця на них майже незмінені у свойому вигляді. Це доказує, що Марс має більш-менш сталу поверхню вкриту морями та суходолами як і наша земля, а не як інші планети, які будучи у газовому чи пливкому стані раз-у-раз зміняють свій вигляд.

Вже Уйлєм Гершель відкрив в 1784-ому році, що вісь Марса нахилена до екліптики під таким майже самим кутом як земна вісь. З того слідує, що на Марсі маємо такіж кліматичні полоси та пори року, як і на землі. Тільки трівають оті пори року майже двічі так довго, як на землі. Близші досліди виказали, що в кліматичних відносинах між північною та полудневою півкулею на Марсі заходять великі ріжниці. Коли південна Марсова; півкуля має довгу й гостру зиму та коротке — літо та північна за те має довге літо й коротку зиму. На північній Марсовій півкулі між весняним та осінним зрівнанням минає 381 днів та 17 годин, а між осінним та весняним тільки 305 днів та 6 годин. На південній півкулі за те є відворотно. От такі то панують там відносини, що дуже відріжняються від земних, що розуміється дуже впливає на марсійський клімат й здогадне життя на Марсі.

На обох марсійських бігунах запримічено ясні, біляві плями, що зростають в холодній порі року а корчаться літом Очевидно будуть це снігові та ледяні маси, які бачимо на бігунах і на нашій землі. Один з італійських астрономів відкрив під кінець ХІХ-го віку на Марсовій поверхні на місцях здогадних суходолів смуги, незвичайно правильного вигляду, які проголосив каналами. Однак пізніші досліди не виказали стійности його помічень. Все-ж таки всі дотеперішні досліди виказали безперечне істнування на Марсі суходолів, атмосфери, яка окружає планету, істнування водню та кисня хоч в меншій кількості як на землі, загалом всякі сприятливі обставини для розвитку органічного життя на планеті. Вже на початку ХХ-го віку стверджено істнування хмар в Марсовій атмосфері та сніжних опадів на північній його півкулі підчас тамошньої зими. Що до висоти теплоти, яка існує на Марсі так поодинокі вчені дуже ріжняться в своїх поглядах на цю проблему. Все ж таки загально признають, що Марсова температура мусить бути низька, хоч знов не така, щоб органічне життя було на ньому неможливе. Та-ж чейже на землі маємо околиці з дуже низькою температурою а таки живуть там люди й звірята, є рістня, взагалі є хоч сякі-такі умовини для існування життя. Коли-ж отже потягнемо паралєлю між нашою землею і Марсом то правда по боці тих вчених, які кажуть: чому-ж отже на Марсі не моглоб істнувати органічне життя, воно так буйно розвинулося в подібних обставинах на землі?

Чи-ж наша земля малаби бути виїмком у всесвіті? Таж людство, давно вже закинуло геоцентричний погляд на вселенну, давно вже злізло із котурнів, на які спиналося в початкових стадіях свого розвитку. Це-ж незаперечена правда, що в усіх народів, в усі часи існувало та існує якесь нез’ясоване, померкле прочуття, що й там гень далеко, на тих зірках, до яких виривається людський дух, існує також життя таке як у нас, існують подібні до нас єства із своїми радощами та смутками. Цілі релігійні системи побудовані були на невмірущости людської душі, на здогадній мандрівці по світах коли вона покидає свою земну домівку. Чомуж малиби оті безчисленні зорі, що мерехтять на синяві неба бути тільки блудними вогнями, що женуть у недовідому даль, пусті з мертвецьким спокоєм, прокляті у первопочині свойому?… Чому тільки на нашій землі мали б існувати сотворіння здібні втішатися красотою блакитнього неба, пошумом бору зеленого, усміхом сходячого сонця?…

Невже-ж завершенням усього того, що найкращого, найбільш совершеного може видати із себе природа, є оте єство, що так гордо себе «homo sapiens» називає?…

Пан над тією землею, що порошинкою химерною серед всесвіту безмежнього жене у безвісти без початку й кінця?…

І заспокоював Степан Артименко своїх читачів, що може вже тільки кілька днів ділить їх від тієї хвилини, коли дістануть відповідь на усі даремно досі ставлені ними питання, коли усі нерозгадані загадки знайдуть свою розв'язку. І малював перед їх очами ваготу цього моменту, вів їх немов перед ворота одвічнього храму, що за хвилину відчинитися мали й тисячам очей розкрити тайну, яку зберігала досі його святая святих…

І розходилися Артименконі слова у найдальші верстви громадянства, голосним гомоном відбивалися по цілій Україні і далеко далеко проза нею.

Двічі в день голосився Святошин а д-р Харитоненко подавав свої помічення та місце в просторі, де саме в тому моменті находилося міжпланетне судно. Артименко мимоволі мусів нагадувати собі усе своє математичне знання, цілим своїм єством: поринути — як казав — у нетрі й крутіжі «високої науки», як називав колись математику його вчитель в мелітопільській гімназії, охрещений популярно Льоґаритмом. І вдивляючись в оті всі значки та чмелики, які уявляли з себе математичні формулки та ряди чисел на тафлі телевізійного апарату, коли, говорив Святошин, й вслухуючись в те все, що бубонів йому радіофонний апарат — нагадував Артименко свого старого вчителя математики, що наче живий виринав перед його душею на фоні редакційної кімнати.

— Ех, ех! — говорив до себе Артименко — коли б старий Льогаритм дожив був тієї «потіхи», що й мені на щось придалася його «висока» наука!… А то дивився він на всіх, що не захоплювалися його сінусами та льоґаритмічними таблицями, як на тих, що даремно на їх сонічко світить і дивувався, що їх ще земленька свята носить…

І нагадував собі дальше, як він сам не раз насміхався над тією математичною «штудерацією», яку чорт зна навіщо видумали люди, хіба на те, щоб такі «льоґаритми» знущалися над неповинними молодечими душами…

А тепер?

Розцілувавби свого «Льогаритма» й незнавби де його посадити з великої вдяки й пошани за те, що таки вспів дещо із тієї «штудерації» втовкмачити в його непосидющу голову…

Ех, ех колиб вернулися ще раз ті добрі, давні часи!.. А тепер він сам клонить голову перед тією «високою наукою», тепер він сам відчуває вагу її навіть для такого на романтику наставленого духа як його!..

IX

Цьогорічна весна була направду гарна. Вже у половині травня пригрівало сонце немов серед літа, розсипаючи своє золото по пишно розцвилих київських садах. Ясні, теплі вечері виваблювали людей із хат і довго у ніч гомоніли вулиці та публичні сади веселим гамором та піснями. По Дніпрові снувалися довжезні ряди лодок та човнів заповнених молоддю, яка у сріблисто-блідавому місячному сяйві виводила хороводи серед пісень та сміху, що голосним гомоном відбивались об Дніпрові береги.

Одно цікаве явище можна було запримітити в тих кількох днях, що попереджали пам'ятну ніч 25-ого травня в самому Київі і в його околицях. А саме якийсь нез’ясовано нечайний зріст адептів астрономії так що до теоретичної науки як і практичних дослідів зоряного неба. Бо звичайно хіба тільки постійні відвідувачі київських ресторанчиків та всякого рода гостиниць, запізнившись за зайвою чаркою, кидаючи їхні гостинні пороги, підносили голови й орієнтуючися на молочну дорогу, прямували домів. А тепер куди й не глянь всюди бачилося людей задивлених в небо, які узброївшися в усякого рода скла, від звичайного дна із стовченої склянки почавши, цілими годинами вдивлялися в мерехтячі зірки із терпеливістю, яку тільки в справжнього астронома можна стрінути.

А рівнобіжно із тим для київських книгарів настали жнива. Якась невгамована стихійна жадоба знання, із такої здавалося б важкої ділянки, якою є астрономічні науки, огорнула ціле населення. Від гімназистів, що ледви що знайомилися із твердженням Пітагора почавши, а на дядьках, що на галицькому базарі продавали, рибу із Дніпрових плавнів, скінчивши, усе цікавилося астрономією й сунуло в книгарні за літературою. Виринали з книгарських закамарків книги то грубші то тонші, на яких цілими роками насідав порох та хіба тільки миші доповняли з них своє знання, й мінялися за гривні та шаги. Все, що тільки трохи задихало небом та зірками, «йшло», діставши — звичайно— вперід пестру опояску із видрукованим «новість» чи «Х-ТИСЯЧІШЙ наклад» за ярлик, а навіть один хитрий книгоноша продавав київським куховаркам на базарі «астрономічну» книгу в гарній рожевій обгортці із наголовком «Астрономічні досліди». Та повернувши об гортку можна було читати такий поширений наголовок: «Астрономічні досліди крізь дірку від ключа в кімнаті ч. 16 готелю Асторія»…. Була це чисто порнографічна брошюра, видана тому 50 років київським гумористичним журналом «Танцюючий Оселедець»…

Та що там!

Знання поширювалося, наука просякала в найнизші верстви громадянства й київські просвітники побіч книгарів затирали руки, хоч дві ріжні причини складалися на їхіню радість.

Вже ранком дня 25-го травня зявилися оповістки міністерства внутрішніх справ із наказом припинити всякі заняття у Київі із ударом 12-ої години на знак пошани для сміливих дослідників, вертаючих з Марса, та що ця задержка тревати-ме до 12-ої години другого дня. Із установ публичного вжитку працювати буде тільки телевізійна стація, телеграф, залізниця й авіяційна служба і то тільки до 23-ої години у ночі — а від 23-ої до 6-ої години ранку дня 26-го травня і ті залишать працю, а за те буде відкрита одна телевізійна стація на київському летунському майдані, яка має обслуговувати Україну й служити звязком із закордоном.

А інша оповістка городської Управи сповіщувала про здержання всякого руху від 15-ої години почавши в сторону летунського майдану з виїмком таких то і таких вулиць, якими можуть удаватися цікаві на летунський майдан, де ждуть на них приготовлені трибуни, які будуть готові з ударом дванадцятої години.

І помічався вже зранку якийсь небуденний рух по городських вулицях. Вікна й балькони домів стали вкриватися килимами та квітками, з домів почали повівати прапори, всі державні будинки прибиралися фестонами та лямпочками, що мали заясніти у ночі ріжноколіровими світлами.

Найкраще прибраний був гетьманський терем та палата міністерства воздухоплавства. На гетьманському теремі повівали крім державного українського прапора ще й англійський, норвежський та зоряний прапор американських стейтів на знак пошани для трьох сміливих дослідників, що являлися представниками своїх народів. А з вежі міністерства воздухоплавства захований на самому вершочку рефлектор кидав у простір вогненне «слава», що міріядами іскор розсипалося, творючи світляну каскаду, яка вогненним ореолом огортала вежу, як це можна було бачити попередного вечера при пробному освітленні. Всюди помічалося підготовку до чогось незвичайного, небуденного, що йшла не по наказу згори, а самочинно, із щирої Душі.

На летунському майдані докінчували ставити трибуни для глядачів, що широкою підковою огортали цілий майдан та для гетьмана і його почоту недалеко того місця майдану, де звичайно причалювали воздушні судна. Праворуч й ліворуч гетьманської трибуни здіймалися окремі місця для дипльоматичного корпусу й закордонних гостей та довга трибуна преси заосмотрена у все, що тільки могло прискорити подачу вісток газетам, які вислали своїх кореспондентів. Тут кожне місце було получене із центральною телевізійною стацією, що мала обслуговувати майдан, і мало всякого рода фотографічні та писальні апарати, щоб уможливити скору й вигідну обслугу такого могутнього чинника, яким є преса.

«Київські Вісти», користуючись свого рода привілеєм, який для часопису здобув своєю працею Артименко, виступали з окремим кіоском, що находився в найкращому місці праворуч гетьманської трибуни між трибуною дипльоматів і місцями, які мали заняти члени Академії Наук та наукових товариств, яким саме припала честь першим привитати офіціяльно сміливих дослідників. Кіоск, в якому повним господарем був Артименко, мав все, що треба було, щоби все те, що діятисьме на майдані схоплене в слова опису й фотокартини рівночасно майже із проходячими подіями мандрувало телевізійною дорогою на Володимирську й пройшовши дорогою станків, та важких друкарських машин, ринуло на київські вулиці, а там й дальше у широкий світ.

Тисячі людей кінчало поспішно визначену собі роботу так, що коли з ударом дванадцятої години озвався протяжний звук сирени, сповіщуючий припинення всяких робіт, усе було готове.

Вже в перших годинах пополудня трибуни почали наповнятися цікавими видцями. Тисячі повозок привозили з города видців, викидали їх біля входу на майдан й сунули дальше, щоб описавши довженну дугу довкола трибуни вернути другим боком у город і знов почати наново свою подорож. Для вдержання порядку вирядило міністерство військових справ чотири курені пятого полку газометчиків, що в повному парадному лаштунку, в блискучих шоломах, проходили рівним кроком київськими вулицями, прямуючи на летунський майдан. Цей полк належав до особистої охорони пана гетьмана, й набирався з усіх українських земель. їхні білі однострої та золотисті шоломи на зразок тих, які колись носили старі київські ратники, вилискувались у горячому соняшному промінню й надавали їх постатям живучої бадьоросте та сили.

— Це наші хлопці — говорили про них Київці — а в тому висказі скривалася якась сентиментальна прихильність й любов до тих струнких, бадьорих хлопців, що хоч із ріжних кінців України зібрані, почувалися тут у Київі як дома.

Любили їх Київці.

Коли «хлопці» проходили київськими вулицями йдучи на вправи чи виражені на яке свято, тоді всі вікна заповнялися цікавими, що раді були глянути на ті стрункі, сталені здавалося, постаті, але овіяні якоюсь ніжністю, тією, що її дає молодість.

І не одній Київляночці забилося живіше серденько в грудях, коли наближалася до шибок й проходючи зором поміж рядами «хлопців» спинялася на мент віднайшовши «свого»…

Неодній матері, котрої синок служив у стрільцях десь далеко в херсонських степах чи гень за синіми верхами у Срібній землі, замерехтіла в очах сльоза й спинилася на віях…

За те старі дідугани й дядьки, що приставали на рогах вулиць, щоб приглянутись краще проходячим рядам, підморгували з усміхом бровами й приговорювали:

— Бач, як воно тепер! Не те, брат, що колись! Ледви ноги волочиш, стільки того добра навантажать на тебе! А їм що, тільки та швайка, що визирає з наплечника, от і ціла збруя! Хоч зараз у танець! Так, брат, не ті часи, не ті!

І здавалося, що немов якесь ревнування блестить у їхніх очах, коли споглядали на ті бадьорі, молодечі постаті, що проходили рядом за рядами. Та була в тому ревнуванні туга за тими літами молодими, що минулися й не вернуться більше, туга за тією буйністю молодечою, що крилами своїми неба дістає й об землю спирається міцно, туга за тим, що минуло й не вернеться…

Стрункими рядами, курінь за курінем дійшли вони так до летунського майдану й займали призначені собі місця між трибунами і площею, де причалювали воздушні судна маючи завдання здержати публику, колиб та забажала надто близько підступитись до площі причалення.

А трибуни виповнялися, щораз то новими видцями, здавалося цілий Київ грянув у той день на летунський майдан. Днпльоматнчна трибуна уявляла собою немов якусь антропольоґічну виставку, так рясно були на ній заступлені всі раси та народи світу. Від косоокого, вічно усміхненого, представника манджурського царства, що витаючись кивався як манекін у свойому блискучому від золота фраку до кучерявого, як маріюпільський баранчик, заступника сенегальської республики, що вискаливши блискучі білі зуби, «робив» приязний усміх й мінився на пузатому, мов вимазаному салом, оксамитному лиці, йшла ціла симфонія красок та відтінків лиця, волосся та очей.

А стаючий біля Сенегальця секретар південно-африканської амбасади, хоч мав на своїх візитних карточках таке, здавалось-би, не викликаюче ніякого сумніву м-р Семюель Смит, то уявляв собою такий чистий негритський тип із вистаючими зубами канібаля, що дружина шведського посла аж здрігнупася, коли його погляд спинився на її рожевій шийці.

— Ото дістатися такому в зуби десь там у африканському пралісі! — майнуло в її ясноволосій головці.

А мр. Смит зробивши широкий реверанс всміхався — так любо, солодко всміхався тією усмішкою, якою його предки мусіли витати місіонаря-методиста, який попав в їх руки й за хвилину мав стати «clou» їхньої трапези. Без салати й без ніякої приправи навіть…

А всюди блестіли золотом нашивані фраки, однострої та пишні одяги жіноцтва. Найбільший гурток зібрався біля місця, яке заняв монсіньоре Піпереллі, ватиканський висланник, присадкуватий з чималеньким животиком дідуган, з лисою, прикритою дискретно фіолєтною шапочкою головою, що сповняв ролю «doyen» київського дипльоматичного корпуса. Йшла розмова, ота хитра мов гра в піжмурки, «дипломатична» розмова на злободневні теми, дехто від часу до часу задирав голову до гори й приложивши до очей біноклі вдивлявся в далечінь — мовляв «чи не видно їх вже», пані із дипльоматичного світа перекидалися новинками, сплетнями, тощо, аж гамір нісся довкола.

Недалеко від дипльоматів заняв свої місця «учений світ». Тут була також своєрідна виставка та дещо іншого рода як ота «дипльоматична». Зібралися тут учені члени академій та всяких наукових товариств, типи добре відомі читачам сатиричних журналів, від худощавого професора «судака» до товстелезного вченого, що вік свій цілий просидів над мікроскопом розглядаючи кормовий провід у паразитів, що загніздилися в околиці відворотної сторони медалі курячої блохи…

Тут головною осею, довкола якої обертався «учений світ» був президент київської академії, загально звісний математик Карачевський. Високий, поставний, з довгими сивими вусами, з привабливою усмішкою на приязному лиці, витався щиро із усіми, відновляв давні знайомства, знайомився з чужими представниками науки — словом поводився як господар, що витає своїх гостей. Йому то та ще двом членам наукового світа припала честь привитати офіціяльною промовою сміливих поворотців з Марса. Серед оживлених розмов, в яких зявлялися щораз то цікавіші проблеми, складалися пляни будучих наукових конгресів то намічалися конспекти нових научних дослідів, минав час.

Найбільш спокою та поваги заховала трибуна преси. Тут кожний кореспондент старався якомога більше зібрати помічень та вражінь, щоби їх якнай скорше передати своїй Газеті. «Рядкове» підганяло їхню ревність та заострювало обсерваційний змисл, ну й своєрідне суперництво відгравало тут чималу ролю. Це був свого рода турнір, де особиста проворність, мистецький хист та буйна уява виходили на змагання. Ледви один другий перекинулися часом яким словом, кожний був занятий собою, своєю писальною машинкою.

Артименко, випустивши ще пів до п'ятнадцятої своє останнє надзвичайне видання «Вістей», в якому описував всі приготовання й вигляд города, та подав як останню вістку звідомлення із обсерваторії в Святошині, що «Queen of Virginia» десь біля 23-ої години ночі пройде в стратосферу землі, зявився у кіоску «Вістей» із двома помічниками та д-ром Ігорем Харитоненком й зараз узявся за роботу. Бо перед північю мало зявитися чергове число «Вістей», в якому треба було вмістити все те, що тут за той час діялося на летунському майдані. Підручний апарат, що системою коротких филь вможливлював йому безпосередну передачу матеріялу до кімнат складачів на Володимирській, давав змогу появи газети майже рівночасно із описуваними в ній подіями. Від часу до часу мандрувала тією дорогою цікава знимка, то кінські зуби австралійського посла, то цапина борідка маркіза де Перейри, то знов пристрасно розсміяні очі донни Інез, кароокої доні перувіянських верховин. Хвилями піднімалися його очі й блукали по трибуні преси, спиняючись то на тому то на іншому товаришеві по фаху. І тоді з’являлася на його устах усмішка вдоволення, самопевности й якоїсь немов дитячої радости.

— Так, так, думалось йому — куди їм до «Вістей»!

А на Гетьманській трибуні було ще майже порожно. Тут й там виринула яка постать в однострою, на хвильку замаячіла струнка стать міністра військових справ генерала Олізара, часом проминув котрий із впорядчиків з витального комітету з блакитною стрічкою на рамени заглядаючи чи все в порядку — зрештою незаняті ще місця ждали на своїх гостей.

Десь біля шістнадцятої години з'явилися дві оркестри, київського гвардійського піхотного полку, що уставились по обох боках трибуни, вслід за ними прибула почетна чета з особистої охорони пана гетьмана з гетьманським прапором, який під звуки музики й із звичайним в таких випадках церемоніялом піднесено над гетьманською трибуною. Чета під проводом молодого старшини виряжена в святочні блискучі однострої уставилась на призначеному для себе місці, дожидаючи прибуття пана гетьмана. Коротке «спочинь» заколихало її ряди, сковуючи їх у гармонійну цілість дожидання.

Гамірно ставало на летунському майдані. Розмови, оклики, шум, що нісся від трибуни та довгого ряду повозок, що прибували з щораз то новими гістьми й від'їздили порожні, зливався в якийсь дивний гамір й гудіння, подібне до того, що уноситься над пасікою в горячий, літний день. Тисячі очей піднімалися що хвилини вгору і вдивлялися напружено в блакитний простір, стараючись віднайти в ньому те, чого всі так нетерпеливо дожидали.

А день був гарний, ясний, горячий, як серед жнив, хоч це щойно кінець травня. Чим дальше йшло до вечора тим більше линув від піль той легіт весняний, в якому і запах трав і квіток розцвилих і той своєрідний запах чорнозему, зливалися в одну воню, так добре знану синам степового народа. Ринув з українських піль той легіт, що в йому одвічна тайна молодости скривається, той легіт, що із душ людських пил буденщини стрясає і мовою мрій недомріяних, снів позабутих до душ тих говорить, на летунський майдан і змагався із тим, що йшов від трибун, змагався й перемагав його. І поринав він у душі того людського моря, що хвилювало на трибунах й нагадував Київцям, що крім їхніх камянистих й асфальтових вулиць, величніх будинків й обелісків, що сковують їх й втискають в рямки буденщини, є ще широкий степ, зелений та квітчастий, від якого вони — діти того степу відбилися, ох як відбилися далеко…

Камяне місто й зелений степ!..

Аж нараз здійнявся живіший гомін понад трибунами, море голов повернулося у той бік, де був вхід на летунський майдан. Всі дивилися туди, кудою крізь широкі ворота заїздили повозки, на хвилях уст неслися слова:

— Ось вже й пан гетьман їде!

А там від гетманського терему, крізь обставлені густою юрбою видців вулиці, протискався ряд повозок, везучих пана гетьмана і його почот. Перед повозками на білих конях сердюки.

В блакитних, нашиваних золотом жупанах, в шапках смушевих, островерхих — мов живі тіні забутих предків, їхали вони.

Гетьманська гвардія. Осаул Дашанич провадив їх. Рівним гомоном відбивався стукіт кінських копит о камянисті вулиці, рівними рухами стрясалися стрункі постаті на мережаних сідлах.

Грімке «слава» зривалося що хвилини з обох сторін вулиці, падало перед кінські копита й колеса повозок то відбившись о камяні заборола домів злітало над юрбою й губилося у городському гаморі.

А в третій, з ряду повозці їхав пан гетьман. Молоденький, стрункий юнак з блакитними очима. На ньому стрій святочний і шапка з перами. Блакитний жупан з вильотами, шовковий пояс і кирея підбивана білками. Так його предки вбиралися перед сотками літ, коли: перед радою ставали — або в похід вибиралися.

Всміхався й прикладаючи руку до шапки дякував за привитання. Котилися з легким шумом колеса автомобільних повозок, повільно сунувся камянистими вулицями гетьманський почот. Де дальше ставало важко проїхати крізь залиті цікавими вулиці. Городська варта здалека заздрівши гербові повозки зникала в бічних вуличках. Такий буа приказ. Тільки на перехрестях, на білих острівчиках стояли вартові, що білими палочками кермували вуличним рухом.

Он там на розі крутянського майдану з посеред громадки цікавих вибігла якась жінка з маленьким хлопчиком на руках й підносючи його високо кликнула:

— Глянь дитинко, це наш пан гетьман їде — цей в блакитному вбранні, бачиш?

І було в тому виклику «наш» стільки прихильности й любови, стільки стихійного захоплений, що дійсно відчувалося, що той юнак в блакитному жупані є рідний тим тисячам безіменних громадян, що залягли київські вулиці, щоб привитати «свого» гетьмана. Любили його Київці.

Може за те, що вбачали в ньому доброго господаря своєї землі, якого доля поставила на сторожі того, що створила збірна воля цілого народа. А може була це ота несвідома любов, що з покоління в покоління переходить, що казала ставитись до нього, як до сина його великого батька…

Виріс між ними, кість від їх кости, кров від їх крови!…

І не було лукавої зависти в їхніх поглядах, коли їх очі спинялися на довгому рядові гетьманських повозок, що котилися київськими вулицями й ховалися за закрутом, що звертав на шоссе до летунського майдану.

А там по трибунах вже облетіла вістка «пан гетьман їде». Грімке «слава» витало сердюків й повозки, що почали під'їздити до гетьманської трибуни. Короткі слова команди стрепенули й вистроїли на «струнко» почотну чету й ряди ґазометчиків і кожний однострій, що находився в тій хвилині на летунському майдані. Обі оркестри заграли гимн.

Піднялись дипльомати та учені на своїх місцях, підбіг генерал Олізар до повозки й панове з привитального комітету. За паном гетьманом виходив з повозок його почет. Військові достойники, міністри, високі урядовці й старенький патріярх України кардинал Милорадович.

Привитання, стиск рук, цокання закаблуків, уривана розмова і знов гамір, шум і легіт вечірній Заповнилася гетьманська трибуна. Гурток чужоземних дипльоматів покинув свої місця й перейшов до гетьманської трибуни. Самі із себе творилися гуртки й заводилася розмова, така буденна, невимушена, далека від тієї солодкаво-здержливої мови, якою так по мистецьки вміють закривати свої почування дипльомати.

Перед трибуною вчених проходжувався старий Карачевський в товаристві двох чужоземних, як видно було, представників науки. Один з них ліворуч, худий як щогла на байдаку, з цапиною борідкою й пенсне на карлючковатому носі, яке поправляв що хвилини нервозним рухом руки бо злітало й не хотіло держатися, другий повновидий, типу ковбасників з галицького базару обтирав піт з лисини, що займала цілу ширину його могутнього лоба. Карачевський щось поясняв їм, що хвилини спинявся, розмахував руками, то піднімав вказуючий палець у гору, складаючи при тому свої губи, так, як це роблять вуличники, коли збираються свисати. Запримітив ту променаду Артименко зі свого кіоска й обізвався до Ігоря, що мовчки оглядав крізь льорнету трибуну.

— Бач і попалися старому карасеві! О, він так скоро не попуститься їх! Певне сів на свого улюбленого коника й підтюпує!

І Артименко підняв свій палець у гору, стиснув губи й пародіюючи старого Карачевського, почав до Ігоря:

— А я вам кажу, мої панове, гм, гм, що ціла ота наука Річардзона, це ніщо інше, як стара, позабута теорія квантів Плянка — тільки навиворіть. Хвіст де голова, а де голова там хвіст! От що!

І Артименко продовжаючи свою ролю, свиснув та так голосно, що це звернуло увагу на трибуні преси й кількох впорядників, що переходили біля кіоска.

— Цить Степане, що робиш! — спинив його Ігор. Ще почує «академія» й тоді дістанеться тобі!

— Не бійся! Він вдоволений, що має таку слухняну авдиторію. Вони ще мабуть не знають його, а то давно повтікалиби! Це, бач, мабуть ті щуки, що із нашим Карачевським витатимуть Марсіян. Ось бачиш якого він їм «гне», а вони так смиренно потакують. Шкода, що в його руках нема тієї сукатої палиці, з якою він що днини по городському саді ходить. Ото як пустив би їм з разів два млинця то їй Богу повтікали б! А він це вміє, так попід самим носом! Ех пожди! Зроблю зараз знимку його розмови з чужоземними представниками науки й попрохаю нашого карикатуриста нехай підправить трохи! Побачиш, пів Київа розхоріється від сміху.

— Це, бач, твоя помста, Степане, за усі оті солодкі хвилини, які колись так щедро зготовляв тобі наш незабутній Льоґаритм? Що? — сказав Ігор сміючись.

— Може так а може й ні! — відповів Артименко. — Я, бач, старого Карачевського маю в печінках, ще від Водохрещі. Було це у Любченків в Боярці. Знаєш як у них, тиж сам бував, богато гостей чужих й своїх, — така привітлива, гостинна атмосфера, що «серце одпочине». Отже останньої Водохрещі за обідом, бач, з’явився і наш Карачевський. Ну знаєш, «академія», почесне місце

— особлива уважливість. А ліворуч його посадили Ніну, цю бльондиночку, що сестрою впервих пані дому приходиться. Оченята, кажу тобі, як дві фіялочки! Я сидів напроти. Ти знаєш мене. По всім правилам стратегії після третьої подорожі полумисків довкола стола — повинен був запанувати між мною і «фіялочкою» той ніжно-розмріяний настрій, який так оспівують наші поети. Ти знаєш, що я добрий стратег! Та де там! Звідки йому, тому настроєві взятися, як та стара шишка, Карачевський,

годину цілу товкмачив «фіялочці» про елєктромаґнетне поле й про те, що маса є у відворотно-пропорціональному відношенні до…ну лихо там знає до чого! От і настроїв! Пропала ціла моя стратегія, всі мої сподівання. Цей старий хрін так розбалакався, що мабуть втратив свідомість де він є, бо почав правильний доклад, як перед своєю звичайною авдиторією. І, уяви собі! У нього, як знаєш, звичка підносити підчас розмови палець у гору. І коли в него на тарілці з’явилася гуска, а його доклад дійшов до тієї відворотної пропорціональности, тоді гусяча нога помандрувала у гору й почала у кумедних вихилясах кружляти саме перед носиком фіялочки. Знаєш, таким рожевим носиком! Як то часом хлопці собаку дражнять наближаючи й ховаючи кістку перед її носом.

Ну й куди тобі до «перламутрового» настрою! Я ще й досі лютий за те елєктромаґнетне поле й за ту гусячу ногу!

— А ось бачиш не казав я! Цей має вже досить — говорив

дальше Степан, вказуючи Ігореві Карачевського, який вже мав тільки одного слухача, того товстого. Другий подівся десь, мабуть вдалося йому зникнути з овиду й обсягу зору та рук старого академика.

А над майданом схилявся вечір. Такий гарний та тихий вечір, як це тільки на Україні буває на весні.

Так поволі, тихо, незамітно западав він, огортаючи собою все і майдан і людей.

X

Минали години.

Весною довго ще по заході сонця вечірна заграва огортає своїм серпанком землю, поки ніч не прийде зоряна та дрімуча, що теміню своєю заколисує до сну. Колись давно, перед віками в хвилину оту, як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася, мавки оживали по житах, самітніх прохожих дожидаючи по роздоріжжях, з Дніпрових хвиль русалки виринали, русі коси розчісуючи до місячного сяйва, то знов хороводи заводючи на квітчастих лугах надбережних. Часом водяник показався обережно до русалок підкрадаючись або в очеретах зупинявся, заслуханий в соловейковий спів, що долітав туди з вишневих садків. Та це ще давно було, колись, перед віками!… Тепер — ясні сонця запалювались над городськими вулицями, рясно освітлені пароходи, з яких долітали звуки танкової музики, тільки мигали край Дніпрових берегів, пільними доріжками крізь жита торохтіли машини пополуднешних прогульковців, вертаючих в город. Як тільки ніч крилом своїм землі доторкалася!.

І прийшла вона, ота ніч незабутня, що за мент недовідому тайну розкрити мала, огортаючи Київ і Дніпро і летунський майдан. Замиготів Київ міріядами вогників, заясніло над вежею міністерства воздухоплавства на темному фоні неба вогнене «слава», загорілися вогні на сигнальних вежах на летунському майдані, кидаючи у простір каскади світла, що мало вказувати шлях дожиданому гостеві. Несвідомо майже повернулися очі усіх у цей безкраїй простір, на якому мерехтіли зірки то менші то більші, стараючись доглянути серед них «Queen of Virgini’ro». Навіть газометчики пересували свої шоломи трохи на бік, щоб було красше бачити.

Точно пів до двадцятьтретьої подала святошинська обсерваторія знак, що після її обчислень може центральна телевізійна стація на летунському майдані начати пробу звязатись радієвою дорогою із судном, а в пів години опісля може піднятись ескадра літаків, яка мала летіли назустріч суднові.

Артименко, що мав як найкраще получення з телевізійною централею, дожидав нетерпеливо у свойому кіоску висліду тієї проби. І справді телеграфіст із централі подавши вперід сигнальні знаки, почав висилати в простір палке привитання, розуміється, в англійській мові, в якому не хибувало згадки ні про «Му country» ні про «Rule Britannia». Ще день перед тим укладали його Карачевський та його два чужоземні товариші, худий та товстолезий.

Артименко не витерпів. Беручи Ігоря під руку, побіг до телевізійної централі, щоб послухати самому підповіди при відборному апараті. Та минали хвилі, а відповіли не було. Вправді можна було припускати, що висилаючий апарат на судні не впорядку, що сила його енергії вичерпалась та всеж таки ця мовчанка збентежила всіх. Ще раз, а відтак знов втретє пробував телеграфіст навязати розмову — але даремно. Біла тафля відборного апарату ясніла незмінимо, ні одна чертка не вказалася на ній. Розуміється, що відборний апарат у централі був достроєний до довготи хвиль апарату із «Queen of Virgini’i'» так, що ніяка стація не могла перепиняти розмови. Впрочім, як це було умовлено, усі стації світу припинили на цих двадцять хвилин розмови свою діяльність.

Артименко вертав подратований до свого кіоска й роздумував по дорозі, щоби то дати на місце тієї невдалої розмови до чергового видання «Вістей». Все, за що тільки можна б зачепити, вже було.

— Тепер хіба прийдеться описувати коні сердюків, що

онтам скубуть траву між трибунами, — сказав до Ігоря. — Щось твоя «Queen of Virginia» на мовчанку взяла, Ігоре! А така була би гарненька стаття! У дві шпальти!

Пожди, розговориться, не вспієш й полапати — сказав Ігор. — Воно, бачиш, так, вчені люди не такі скорі до розмови, як ви газетники! Знають ціну слова, що не вибігло ще поза зуби!

Проходючи проміж трибуни, знов увійшли вони до кіоска «Київських Вістей» й стали дожидати. В кілька хвилин по двадцятьтретій висунулось із повітки, що стояла на краю

майдану лівобіч, пять летунських апаратів й тихо піднявшися у гору кружляли деякий час над летунським майданом, а відтак піднімаючись щораз висше, зникли у теміні ночі. А за хвилину мегафони, що тут і там розміщені були понад трибунами, голосили нову вістку із Святошина.

— «Саме в тій хвилині, двадцятьтретя, хвилин шіснадцять, міжпланетне судно ввійшло у горішню верству стратосфери землі. Незабаром можна буде його достерегти добрими далековидами між констеляцією Ліри та Лебідя».

Якийсь нервозний настрій почав огортати присутніх. Хто мав далевид, то починав шукати того Лебідя та Ліри, інші доходили до того, безперечно правдивого, висновку, що шкода труду! Як судно має прибути, то і так прибуде — і вдоволялися тим. За те рух в імпровізованих ресторанах та кіосках, де продавалися перекуски й напитки, був незвичайний.

Кияни сердечний народ! Кожна нагода добра, щоб покріпити душу, а чим, це вже залежало від настрою тієї душі. Запримітив це вже небіщик Нестор, що перед віками мав нагоду добре вистудіювати вдачу «тутешніх». Нераз, певно, приходилося йому небозі оплакувати небіщиків на тризні та веселитися з дядьками, що молодятам весілля справляли. Нераз мабуть за чаркою і «бісовскія пінія» нагадувалися і очі милувались танками скоморохів. Щож, навіть писаніє святе голосило «людіє веселітеся»…

А в третьому кіоску, ліворуч від першого ряду трибун був рух чи не найбільший. Там продавалася на швидку руку марсіянська ковбаса та марсіянське вино в тонких пукастих пляшках. Вправді ці сотворіння, з яких ота ковбаса була зроблена, були родом десь з під Ахтирки, а вино вигрівалося до сонця на кавказьких узбіччах та перейменувавшися й набравши нового фасону приваблювали публику, як ніколи. Затирав руки старий Пархоменко, що господарював в тому кіоску, ховаючи грошики й благословляючи в душі незнаного йому досі Марса.

— Свічечку за душу праведного поставити — думалось йому.

— А які вони, ті марсіянські, Трохиме Хведоровичу, — звернувся до Пархоменка один із його гостей, що саме, покінчивши з ковбасою, забирався до вина — вибачте, коротко чи довгорилі?

— Це, бачите добродію, така спеціяльна порода, ні довга ні коротка. Саме в міру.

— А я гадав, що на тому Марсі, — почав знов інший аматор ковбаси, — є така річка, у якій вино пливе. Червоне — тому й колір Марса червоний. Чи ви, бува, не запаслися із тієї річки тим винцем, пане Пархоменко?

— Деяку сотню відер дістав нещодавно — сказав сміючись Пархоменко. — Винопостачання добре справилося! Стане на деякий деньок!

І підкріпивши тіло й душу, вертали Пархоменкові гості назад на свої місця на трибунах, пропускаючи нових, жадних марсіянських ласощів. Та це були старші, поважніші дослідники Марса. За те молодь пара за парою проходжувалась поміж трибунами й де тільки було трохи вільного місця, тримаючись очевидно оподалік від ліхтарень й взагалі освітлених місць на летунському майдані. Це діялося або ненароком або було обосноване тією простою причиною, що треба очі держати подалеки від світла щоб призвичаїти їх до оглядання теміні неба. Та більш як певно, що предметом обсервацій були радше ті земні зірки ніж небесні. Воно й вигідніше й успіх більш певний! А то задирай голову й шукай якогось Лебідя… Тай по що, коли тут «лебідок» й не перелічиш.

Минула північ.

Десь перед першою прийшла вістка від команданта ескадри літаків, що вилетіла на стрічу «Queen of Virgini’i'» що запримічено судно, яке посувається дуже повільним рухом, що вказувалоб на те, що апарат, постачаючий енергію, не в порядку, а то й попсований. Телевізійного зв'язку не вдалося наладнати із судном, хоч як намагалися це вчинити на літаках. Цю вістку проголосили зараз мегафони по всіх усюдах летунського майдану, подаючи тим дожидаючій юрбі надію, що вже не довго прийдеться ждати.

І знов минали хвилини за хвилинами.

Весною ніч коротка.

Доходила друга, як на сході, гень за Дніпром, почали вказуватись на обрію ясні смужки. Одні і другі і треті.

Сіріло.

А коли незабаром на темному ще фоні неба вказалося кілька ясних цяток, що рухались й більшали й для дожидаючої юрби стало ясним, що це вертають літаки, які поїхали назустріч суднові, по трибунах понеслася вістка, слово одно:

— Їде!

І коли літаки осідали вже на майдан, а прислуга по хвилині порання біля них засовувала їх назад у повітки, то на це не звертав майже ніхто уваги. Усі задивлені були в небесний простір, на якому вже доволі добре видно було темну точку, яка, здавалося, гойдалась поміж зірками, росла й наближалася до землі.

— Їде!

Якоюсь дрожю проймало це слово, що само із себе зривалося з уст і котилося трибунами. Якийсь жах нез'ясований, жах перед чимсь незнаним, — яке може за хвилину вже розкриється очам зібраної юрби, стрясав душами тих, що зібралися на летунському майдані і поза ним.

А ця точка росла, більшала, перемінялася в якусь сіру пляму, що подовгастими спіралями щораз більше наближалася до майдану.

На трибуні дипльоматів та закордонних гостей достерегли вже крізь добрі далевиди обриси судна.

— Ах так, це наша «Queen of Virginia» — кричали зібрані в одному кутку Єнкі, між якими було чимало тих, що прощали судно підчас його відлету з летунського майдану в Гейфіку. Здавалося, що ось-ось зірветься з їх грудей грімке «Му country» й полине в простір привитання «Queen of Virgini’i'». Біля трибуни, яку заняв учений світ, зібралася біля високої постаті академика Карачевського та його двох чужоземних товаришів, товстого президента «The Royal Society of Science» з Льондону лорда Ісаака Гемілтона й сухореброго директора астрономічної обсерваторії з «Mount Wilson» Фенні мора Гартвіга, що мали офіціяльно привитати довго дожиданих подорожних ще й громадка близьких до них людей. Була там дружина професора Дудлєя міс Аліса Дудлєй з Оксфорду і молоденька ясноволоса фру Гельма Геріксон, що оце вже вдруге дожидала свого мужа з далекої подорожі і міліярдер Кестлі і кількох інженірів з Гейфіку, що будували судно, ну й — очевидно — і містер Черчіл, що всюди мусів бути перший, де тільки що в світі важного й цікавого сталося.

Дожидали.

Зазброєними в скло очами вдивлялися в сілюет судна, що ріс з хвилини на хвилину. А воно плило поволі, повагом зачеркуючи довгі кружала: у воздусі, як орел, коли кружляє в піднебесному блакиті.

Було двадцять і пять хвилин по другій, коли адютант міністра військових справ, генерала Олізара, з одним із панів з привитального комітету скорим кроком пішов до телевізійної централі. Ще момент, а з київських фортів понесуться привитальні стріли, що голоситимуть світові про поворот «Queen ofVirgini’ї»…

Біля гетьманської трибуни музика готовила свої інструменти, почетна чета, сердюки й довгі ряди газометчиків витягалися на «струнко». Ще момент!

Якоюсь великанською, чужоземною птахою видавалось міжпланетне судно, що саме стало кружляти високо ще понад летунським майданом. Високі стовпи яркого світла що хвилини вистрілювали в простір із сигнальних веж, даючи знаки, де треба причалювати.

Піднявся пан гетьман на своїй трибуні, піднявся старенький кардинал Милорадович, що сидів біля нього. Дріжучу руку простягнув у гору і благословив нею надпливаючого з просторів гостя. Якась зворушлива мовчанка запанувала на мент серед зібраної юрби на майдані. Очі усіх дивилися то на судно, то на сивобородого старця, що благословляв починові того непосидющого людського духа, що всесвіт перемірював, що не завагався доконати, здавалосяб, неможливого діла.

Благословляв і молився старечими устами за тих, що цього доконали.

Нараз, гень десь у долі грянув стріл, немов звук грому далекого, що бурю віщує, а за ним дальші, один за одним. Це гармаші із київських фортів слали своє привитання «Queen of Virginia». Так витають звичайно монархів, коли ті в гості прибувають. А коли останній грьохіт роздався, а його гомін відбиваючись о саги та плавні котився по Дніпровому плесі, від сторони Київа озвався звук дзвона.

Спершу один голосний та протяжний.

Це дзвін слави із Київської Софії, вилитий на спомин тієї хвилини, коли то Великий Гетьман, прогнавши чужого наїздника з укранїської землі, молився перед незрушимою стіною у святій Софії — голосив своє привитання. А за ним озвалися інші.

Ударили всі дзвони у Київі, дальше по цілій Україні. Аж на летунський майдан долітали звуки дзвонів із Василькова та собору у Білій Церкві. Озвалися сирени по фабричних заводах, гудки із київської пристані та залізничих стацій. І зливалися всі оті звуки у якусь дивну, несамовиту симфонію, що стелилася по росах, плила крізь нічну тишину й вдаряла о незримі струни душ усіх, що дожидали на летунському майдані.

Вдаряли і стрясали ними.

Якесь незясоване почування огорнуло кожного. Радісне й трівожне. Будилися думки у людських душах, поверталися спомини, чогось далекого, призабутого. Цеж востаннє дзвонили так дзвони по всій Україні, коли то незабутній гетьман, прадід отого юнака, що в блакитному жупані стоїть на трибуні задивлений в простір, вїздив до вольного Київа, прогнавши одвічних наїздників української землі. Дітям малим батьки про це розказували, подаючи вістку з покоління в покоління. Як широка українська земля, від моря аж гень по срібну верховину, раділо тоді все, впивалося волею.

Своєю волею!

Не купленою й не дарованою ніким, а добутою важким зусиллям, збірним трудом усіх, кермованих залізною рукою того, що кинув свойому народові давний, призабутий потім, заповіт «не посоромимо рідної землі»..

Хвилювалися людські душі й тремтіли.

Мовчанка царювала над трибунами, така святочна, настроєва мовчанка. А коли міжпланетне судно, обкруживши двічі летунський майдан, повільними рухами почало причалювати та спинилося вкінці недалеко гетьманської трибуни й зарившися гострим кінцем спідного каптура доволі глибоко в землю, заколихалося від потрясення, з трибун мов буря зірвалися оклики «слава», заглушуючи і мельодію гимну, який почали грати оркестри й слова команди, що стрепенули рядами гетьманської гвардії та газометчиків. Без ніякого зазиву відкрилися голови усіх, тільки руки військових підхопились в гору до привіту, який приписував однострій.

Один кардинал Милорадович стояв з простягнутою рукою, благословляючи щераз судно.

А до судна підбігла прислуга, підсовуючи степеницю, як це звичайно буває підчас причалювання літака. Президент витального комітету професор Карачевський й гурток, що стояв біля него, поступив кілька кроків в сторону судна, готуючись до виголошення привіту, якщо тільки дожидані гості вийдуть з судна. Та в ньому ніщо не ворушилося. Округлі віконця, що находилися в горішній частині кулистої поверхні судна, понад галєрійкою, що пробігала довкола судна, ділючи його на дві половині, були заслонені із середини, тільки крізь одно пробивалося лагідне, блакитне світло. Долішня частина, в якій находилися машини, була огорнена каптуром, що до половини зарився в землю.

Артименко вибіг з Ігорем із кіоска «Вістей» і підбіг до гурта, що стояв біля Карачевського. Його огорнула нетерплячка — очі палали цікавістю.

— Ну, панове, відчиняйте чим скорше — звернувся до чужоземних інженірів, що стоючи біля Карачевського, щось живо між собою перемовлялися, споглядаючи то на судно то на себе — а то фру Геріксон не діждеться свого мужа!

Хотів ще щось сказати та замовк. Його збентежив вираз лиця чужоземних інженірів, тих, що будували міжпланетне судно й тепер прибули його привитати. Якийсь не то жах відбивався на їхніх лицях, не то збентеження й якась блідість. З їх уриваних слів та викликів, які глушила музика та оклики «слава», що все ще неслися із трибун, не міг нічого вирозуміти.

Нараз двох із них підбігло до судна й станула на степениці. Хвилину вдивлялися в судно, розглядаючи його з усіх боків, відтак підсунулися висше, аж до ґалєрійки. Один переставив ногу через поручча ґалєрійки, підійнявся висше й глянув крізь те незаслонене віконце, з якого продиралося блакитне світло. Глядів хвилину, а відтак наглим рухом подався взад, перескочив ґалєрійку й потягаючи за собою товариша, збіг скоренько по степениці на долину.

Кричав щось, розмахував руками і біг в сторону своїх товаришів, що підходили із іншими до судна.

Гурток спинився.

Незрозумілою видалася Артименкові, як і усім зібраним на майдані, що здалека гляділи на судно й гурток людей біля нього, ця поведінка американського інженіра. Його оклики і рухи були такі дивні, так не гармонізували з повагою хвилі, що мимохіть огорнув усіх якийсь нез’ясований жах, непевність та дрож цікавости.

Що таке?

Чого ота зупинка?

Що сталося?

Та за хвилину вияснилося усе і для витального комітету із професором Карачевським на чолі і для глядачів на трибунах.

Бо оте судно, що мовчаливо зупинилося на летунському майдані проти гетьманської трибуни, це не була «Queen of Virginia», хоч здавалося її вірною копією, а в ньому не було тих, що перед роком вибралися в дорогу до Марса. Ні професора Дудлєя, ні інженіра Ґрегема ні подорожника Геріксона.

А дзвони дзвонили дальше по всій Україні — від моря аж до срібної землі у верховині.

Рожева заграва здіймалася над Дніпром, будилися жайворонки по житах, стріпуючи росу сріблисту із крильцят.

Свитало.