Країна блакитних орхідей

I

Це, що тепер розігралося на очах тисячної юрби, зібраної на летунському майдані на світанку, у ту пам'ятну ніч з 25-го на 26-го травня, видавалося Степанові Артименкові якоюсь фантастичною казкою, киненою ґеніяльною уявою талановитого режісера на екран фільмовика, казкою, що саме розгорталася перед його очами.

Вже те одно, що судно причаливши сторчіло як закляте й ні один рух не зраджував в його пасажирів охоти показатися на світ Божий, говорило йому, що тут щось не в порядку Це невловиме вражіння непевносте можна було запримітити й у зібраної юрби, яка не могла зрозуміти, чому саме в такій хвилині й зупинка. Чому панове з привитального комітету не витають, хоч музика відіграла «своє», чому оті закордонні інженіри, що зібралися біля проф. Карачевського бігають нервозно, розмахують руками, вигукують щось незрозуміле немовби сварилися між собою? Щось таємно-гнітуче, незясоване, загадочне уносилося над цілим майданом, осоту вал о людські душі.

О! — такий настрій поширюється як зараза!

Першому Харитоненкові прийшла думка, що треба «щось вчинити, щоб заспокоїти публику».

— Стрівай Степане — звернувся він до Артименка — ти тут полишися, я попробую втихомирити нашу публику.

І заки Артименко вспів його спитати в чому річ, Ігор побіг скоро поміж трибуни в напрямі телевізійної централі. Не минула й хвилина, як по цілому майдані відізвалися мегафони, які голосили, що хвилева задержка в церемонії привитання є намічена у програмі а спричинена вона такою звичайною річю, як те, що ріжниця між кількістю кисня в атмосфері Землі й Марса є того рода, що подорожні не можуть рискувати своїх легенів негайною появою на майдані. Це, й ріжниця в тисненню воздуха є причиною, що довго дожидані гості мусять ще коротенький час перебути в судні.

Та Степан Артименко скептично прислухувався до того пояснення. Ловлячи ухом уривані звуки мегафона, вдивлявся проти себе то на міжпланетне судно то на американських інженірів, що все ще сварилися між собою.

— Так, думалось йому цеж без сумніву «Queen of Virginia» проти його! Безліч разів розглядав-же її малюнки по ріжних журналах! Чейже сам подав її телевізійну знимку минулого року у «Вістях», й незчислимі її описи!

Так!

Цеж ті самі чотири каптури, що їх завданням було протиділати зударові з поверхнею, ця-ж сама кулиста форма судна з ґалєрійкою по середині. Це-ж все таке йому знайоме, здається кожен ґвінт пізнавби, кожну шрубку.

Так! Там на долині, в долішному каптурі, що тепер трохи зарився в землю — там галя машин. Це так сказатиб мозок цілого судна. Й чогож оті Єнкі так воловодяться й сваряться між собою? Чогож цей худощавий інженір, що аж наґалєрійку вилазив, скочив з неї як опарений й тепер дереться, мало до очей не скаче своїм товаришам та белькоче щось, що годі зрозуміти?!

Що це все означає?

Оті думки лискавкою майнули Артименкові в мозку й він з ще більш напруженою увагою старався стежити за розмовою Американців й виловити суть її.

Та було щось в отих знайомих обрисах «Queers of Virginia», що рівночасно вражало Степанову душу й викликувало вражіння чужости.

Що саме — він не вмівби сказати.

І коли в кінці із уриваних слів та фраз американських інженірів, що як на те всі рівночасно кричали й старались перекричати один одного, вирозумів що річ йде про те, що оте міжпланетне судно, яке бачить перед собою не є «Queen of Virgin-ia» а голос худощавого Єнкі старався переконати його товаришів, що він це найкраще знає, бо він будував її після плянів містера Ґрегема, монтував кожну частину і т. д. і т. д. — то в душу Степана Артименка закрався сумнів.

— А що як справді?…

Вони-ж, ці Єнкі, краще знають як хто! Вправді онтой другий інженір з головою бульдога й кінськими зубами тільки з легковаженням махає рукою на всі вигуки худощавого й тільки зуби скалить до іронічної усмішки та всетаки хто їх там знає.

І тут знов цікавість журналіста взяла верх над звичайною цікавістю глядача й очі Степана Артименка загорілись якимись дивними вогниками а ніздря задрожали, як у гончої собаки.

— Тут окривається ще одна тайна, майнуло в його думках

— мабуть чи не більша, як ціла оця імпреза із «Queen of Virginia», Готовий на все, щоб тільки розвязати важку проблему, що моглаб бути корисною його газеті, Степан Артименко поступився ще крок до міжпланетного судна.

Та в туж мить розвязка прийшла сама із себе так нежданно, як нежданно виринула перед усіми ота загадка автентичности судна.

А саме в тійже хвилині блакитна смуга світла, яку можна було достерегти крізь незаслонене горішнє віконце над ґалєрійкою судна згасла, а в тому місці понад ґалєрійкою з боку, де була присунена степениця й де находився вхід у судно, закритий панцирними плитами, що заходили одна на одну, почали розсовуватись поволи на боки зовнішні крати, що придержували плити із вні.

По хвилині розсунулися на боки, як це звичайно буває із вікнами у американських домах, дві металеві плити, відкриваючи зовнішні дверцята, що вели у судно. І вони зникли за хвилину, відкриваючи: малу драбинку, що вела до внутрішніх дверей судна, за якими йдучи за описами «Queen of Virginia» находився коридор, розділюючий судно на дві полозини, що були поділені на поодинокі кабіни, кожна із своїм приділенням.

Цей рух на поверхні міжпланетного судна запримітила зібрана публика й в той-же мент знов грімке гіривитальне «слава» стрясло воздухом.

А гень на обрію над Дніпром небо щораз більше вкривалося ранньою загравою.

Свитало.

Рожеві смужечки вистрілювали із того місця, де небо із Дніпровим плесом стрічалося, у сонних хвилях купалися то по срібних росах вганяли, сірі тіні проганяючи, що місцями ще огортали сонну землю.

Свитало.

А у воздусі тремтіла дальше ота несамовита, симфонія гомону дзвонів, фабричних сирен та гудків машин, що долітали із усіх сторін України…

Ще момент!..

Вкінці розхилилися тихо і внутрішні двері, що закривали собою нутро судна і зникли по обах боках в заглибленнях стін. На драбинці, на темному фоні нутра судна з’явилася висока постать, що повільною, немов колихаючоюся ходою, почала сходити в долину.

А за нею друга.

Тіні, що йшли від судна й ранній сутінок замазували перед очами зібраної публики подробиці лиця й одягу виринувших постатей. Два сірі сілюети маячіли тільки на фоні судна і поволі сходили на долину.

Ще крок і досягли стспениці, ще другий й спинилися па землі.

В томуж моменті проф. Карачевський з підстрибуючими за ним чужоземними делегатами висунувся із гуртка й спрямувався до них. За ним, як тінь плигнув Артименко.

Карачевський відкрив голову, склонився й вдивляючись у кінчик свого лякового черевика, мимоходом кажучи вкритого росою, як це було у його в звичаю коли говорив офіціяльну промову, почав своє привитальие слово:

— Дорогі, довго дожидані гості. Мені припала ця велика честь привитати вас…

Тут Карачевський підняв, свої очі, глянув на стоючі проти нього постаті й спинився. Силкувався говорити дальше та заздалегідь приготована фраза застрягла в горлі й не всилі був вимовити й слова. Бо ті, до котрих були звернені слова його промови не були тими, до яких мав промовляти…

Ті, що стояли проти його, не були тими подорожними, що вибралися судном «Queen of Virginia» в дорогу до Марса й тепер мали повернути.

Артименко, що цілий час з напруженою увагою слідкував за ціпо сценою, так описує її дальше в свойому звідомленпю, що появилося в ранніших «Вістях».

Спинившися в своїй промові, проф. Карачевський мимовільно підняв свою руку до очей й почав їх протирати. Відчувалося, що він не вірить собі — що цс не сон а дійсність. Кліпнувши кілька разів очами почав вдивлятися в стоючі проти його постаті.

А проти його стояв високий мущина з білою, довгою бородою, з клясично гарними чергами лиця й вірлиним носом, одягнений в короткий каптан, що — здавалося пошитий був скорше з якогось гнучкого, блискучого металю як зі шкіри й з такогож матеріялу шапкою на голові, що подобала на шолом, яких вживали колись перед віками. Біля нього стояла дівчина невисказаної краси у довгій нагортці чи туніці, стягненій на рамени аграфкою з розпущеними карими косами, придержуваними над чолом діядемом з якогось незнаного металю. А лиця в обоїх були червоної краски, такої ніжної червоної краски, яку стрічається на малюнках єгипетських фараонів, перших династій. Стояли й вслухувались в слова початої Карачевським мови.

Карачевський здрігнувся.

На їх лицях відбивалася втома а груди ворушились прискорено. Так і видко було, що важко приходиться їм схопити віддих.

В томуж моменті зза Дніпра зійшло сонце й розсипало своє розсміяне, золоте проміння по летунському майдані, по трибунах, по золотистих шоломах й блакитних жупанах гетьманської гвардії.

Здається щойно тепер розгорнувся перед очами прибулих повний образ летунського майдану з його тисячними глядачами — бо видко було, як старик поступився крок вперед, повів зором довкола й спинився на хвилину на гетьманській трибуні, що була проти нього.

Його очі спочили на постаті молодого гетьмана й дідуся патріярха то знов пробігали по трибунах вкритих видцями і якесь внутрішнє хвилювання відбивалося на його лиці а в очах зявилися сльози. Обі руки схрестив він на грудях, мовби хотів здержати те хвилювання, що виривалося з них та видко сильніше було воно за него. Ще момент і голосне ридання рвануло із його грудей а ціла постать зогну-лася, схиляючись до землі, мовби хотіла їй поклонитися, привитатися з нею.

А з уст його зірвалися слова:

— О! Ґея — о! Ґея!….

І з риданням припав він до землі, доторкаючись чолом до неї — тут на київському, летунському майдані на очах тисячної юрби зібраної на ньому…

Дівчина стояла ще хвилину й дивилася то на старика то на людське море, що хвилювало на трибунах. Не то жах, не то здивування малювалося в її очах та й вона огортаючи старика рукою пригорнулась до нього заходючись у риданні.

Так плачуть із великого горя, або радости великої!…

Все те сталося так швидко, що ніхто із присутніх, що гляділи на цю сцену не здавав собі справи, що саме сталося. Перший проф. Карачевський стрепенувся й з його уст упало слово:

— Марсіяни?!

І в томуж моменті лискавкою понеслось воно по летунському майдані, здається скоріше ніж моглиб його облетіти короткі филі телевізійного апарату.

— Марсіяни!….

Так описували цю сцену ранішні «Вісти» в свойому звідомленні.

А Артименко аж ахнув з надмірного хвилювання стоючи за проф. Карачевським й чужоземними гістьми.

— Так! Це отже й ота загадка, що сповивала міжпланетне

судно, що неясним здогадом доторкалася струн його душі. Ця недовідома тайна, одвічна, як сама природа, розгортається перед його очами. Світ мрій недосягнених, біля яких віки цілі проходили, перековується в дійсність, таку тверезу, доторкаєму дійсність….

Ах!….

І захвилювали його груди а в очах засріблилися вії з неменшого може хвилювання, як в того старика, що припавши до землі ридав, доторкаючись чолом до неї.

А біля нього й дівчини заходилися вже лікарі й сестриці із поготівля Червоного Хреста, що розкрив свою станицю на летунському майдані. Наказом хвилі було подати як найскорше поміч дожиданим та разом з тим таким нежданим гостям, для яких труди далекої дороги, втома, ділання земної атмосфери й те хвилювання, якого свідками були присутні, могли мати як найгірші наслідки а то й не виключали катастрофи. Через те на приказ старшого лікаря, прислуга й сестриці обережно підняли старика та дівчину й примістили в повозці Червоного Хреста, що саме під'їхала до того місця. Вони без спротиву дали робити із собою, що запорядив лікар, без спротиву піддалися його оглядинам й конечному в таких обставинах вприсненню зміцнюючої сироватки. За хвилину везла їх вже повозка до Київа — до гетьманського терему, де були приладжені прийомні кімнати для дожиданих гостей. Вправді не тих, що їх везла повозка та і вони були гістьми, може ще більш дорогими як ті, на яких появу робилися всі оті заходи.

Все те сталося так швидко й так нечайно, що як сказано на Артименка робило воно вражіння якоїсь казкової фільми, що саме розгорнулася на отому широкому екрані, який уявляв із себе летунський майдан й розвіялась у ранній заграві. В якомусь нез’ясованому захопленні стояли всі, і панове з витального комітету, чужі гості та й видці на трибунах й німо дивилися один на одного. Видко було, що нечайна розвязка загадки міжпланетного судна так поділала на всіх, що кожен здержувався ще із власним коментарем до ледви що розіграної драми.

Перші американські інженіри перервали мовчанку підходючи до судна. Худощавий, якого впевнювання викликували перед хвилиною тільки іронічну усмішку в його товстелезного товариша, тріюмфував.

— Я-ж говорив — понісся його пискливий голос, що це як «Queen of Virginia» хоч збудоване оте судно як її посестра! Ось хочби тому, що цей металь, з якого збудоване оте судно — говорив він вказуючи пальцем на сторчаче у землі судно — не є арґінітом, а спосіб монтування поодиноких частин судна, от хочби взяти стіни, є зовсім інший, як на «Queen of Virginia» О! В мене добре око! — хвалився худощавий.

— Та ще кращий язик! — процідив крізь зуби його недовірчивий товариш.

— І язик несогірший! — відрубав власник того язика підходючи до степениці.

Артименко пішов за ними. Між тим знов озвалися мегафони по усіх закутках майдану. Сповіщували коротко, що міжпланетним судном прибули не сподівані дослідники, які тому рік вибралися в подорож до Марса, а двоє Марсіян. Ізза втоми та небезпеки, що земний воздух може пошкодити їхнім організмам треба було їх полишити лікарській опіці

— й переслати у Київ, де змоглиб відпочати й набрати сил. Коли це станеться, буде можна почати спробу порозумітися із ними. Про це й про евентуальний вислід цього порозуміння буде повідомлений широкий загал пресою та офіціяльними комунікатами. Міжпланетне судно розслідить завтра покликана до цього научна комісія, до цього-ж часу не можна наближатися до нього. З огляду на пізну пору проситься публику розійтися спокійно домів.

Стільки сказали мегафони.

І дійсно в туж хвилину підійшов до судна відділ

ґазометчиків і уставившися рядами окружив його, спиняючи публику, що почала товпитися довкола судна. Голосні розмови, суперечки, здогади, всякого рода коментарі неслися з усіх усюдів майдану.

Це все, що перед хвилиною розігралося на очах зібраної публики — здавалось таким якимсь далеким, химерним, твором уяви, що з трудом відтворювалося у розмовах, у з’ясуванню подробиць л едвищо огляданої драми Поволі, неохоче розходилася публика, звільна пустошіли трибуни — тільки біля судна остала сторожа та декілька урядовців із виділу безпеки городської сторожі, що має берегти його перед цікавістю непокликаних.

Майже з жалем покидав майдан Степан Артименко, що стрінувшися по дорозі з Ігорем живо запустився із ним у балачку на тему Марсіян, їхньої подорожі й виглядів на порозуміння з ними.

А сонце підійшло вже високо й сипало своїм розсміяним промінням, огортаючи ним летунський майдан і міжпланетне судно на ньому і київські дахи, що вилискувались в долині.

Ставав день горячий, ясний день, хоч було це що лиш під кінець травня а в садках розцвітались вишні.

II

Марсіяни!….

Це, здається немов магічне, слово рознесла вертаюча із майдану публика по всім усюдам скорше, ніж вспілиби це зробити хоч які телеграфні та телевізійні апарати.

Ще із летунського майдану понеслася в світ перша коротка вістка, надана офіціяльво в телевізійній централі, яка голосила, що «в годині 2-ій хвилин 16 на київському летунському майдані причалило міжпланетне судно привозячи замість сподіваних трьох подорожників двоє червоноскірих Марсіян, яких передано з уваги на небезпеку для їхнього здоровля лікарському доглядові. Подробиці будуть подані пізніше».

Вже перших вертаючих із летунського майдану видців стрінули на київських вулицях рознощики ранішного видання «Вістей», де в барвистому, широкому описі подавалося подробиці причалення міжпланетного судна та поява Марсіян на летунському майдані. А де далі зявлялися, щораз то нові вістки, подробиці й таки так видумані описи всяких київських Газет, а в городській телєґрафічнійі і телевізійній централі урядовці аж падали із знесилення, не могучи упоратись із розсиланням депеш на всі сторони світа подаваних чужими кореспондентами.

Переславшись не цілих дві години і взявши холодну купіль, Артименко поїхав в Академію Наук, звідкіля в передполудневих годинах мала вибратись комісія для оглянення й розслідження міжпланетного судна, що все ще сторчіло на летунському майдані. У вестібюлю стрінувся з Ігорем, який розмовляв там з американськими інженірами, що також ждали на виїзд комісії.

— Здоров Ігоре, виспався? — спитав Артимеико простягаючи до приятеля руку й здоровлячися з чужинцями. — Я бачиш, як той заяць все на сторожі. А що там наші Марсіяни?

— Мабуть відпочивають ще, та про них не журись

— ними піклуються добре. Цікаво буде побалакати з ними, якщо виспляться — відповів Ігор.

— Одно мене цікавить — звернувся Артименко до Американців, — якщо оте судно, що до нас прибуло не є «Queen of Virginia» то що з нею сталося і хто будував його на зразок тамтого? Що сталося із нашими трьома подорожніми? Чейже мусить бути якийсь звязок між «Queen of Virginia» і прибуттям Марсіян на землю.

— Це ми саме й розважуємо — відізвався один із американських інженірів. — Одно певне, що техніка Марсіян мусить стояти принайменше на рівні

нашої, якщо їм вдалось збудувати судно, в якому відважились перелетіти такий простір. Хоч я давби свою голову, що до тієї будови прикладав свою руку й містер Ґрегем! — додав Американець.

— Так значить думаєте, що наші подорожні живуть й що «Queen of Virginia» не стрінула ніяка катастрофа? — почав знов Артименко. — Так чомуж вони не вернули разом з Марсіянами? Тут загадка виринає за загадкою, а всьому тому винен мій приятель Харитоненко — сказав Артименко сміючись. — Колиб він був не знадив Марсіян сюди до Київа — то хто знає чи людство булоб собі коли нагадало про «Queen of Virginia».

— Ти мабуть лихий на те — відповів Ігор. — Певно тепер спавби собі вигідно, перевертаючись на два боки а так мусиш вганяти по Київі, Степане! Що? Але пожди, поки та Марсіянка проспиться! А в неї оченятка!…. І Ігор підморгнув до Степана значущо та цей процідив тільки:

— Не розглядав ще! — й почав дальшу балачку з Американцями.

— А знаєте, пане редактор, — почав один американський інженір, — ще одно трівожить мене за долю наших дослідників. А саме: якщо вони живуть і їх не постигла ніяка катастрофа, то повинні були подати яку вістку про себе, хочби через отих Марсіян, що прибули до нас в судні, скопійованім з їхнього. Отаку маленьку вістку — «не лякайтесь за нас, ми живемо» — й тільки.

— Вони може й подали — сказав Артименко, та там на майдані ніхто про це не тямив, так були всі оголомшені нечайною появою Марсіян. Ну, нехай, та як тут порозумітися з тими Марсіянами? Знаєте, панове, їх мову? — звернувся Артименко до Американців. Треба буде доволі великого труду, заки потрафимо розуміти їх а вони нас.

Вправді минулої зими десь там у Гватемалі на якомусь університеті один з професорів оголосив був курс викладів з марсіянської фільольогії, але його скоро замкнули в домі для божевільних докинув Артименко підсміхаючись. — Та пождімо!

Хто знає, що скриває ще у собі міжпланетне судно, яке відпочиває собі покищо на летунському майдані. Ось тут скривається розвязка! — кликнув, вказуючи на проф. Карачевського, який вказався на сходах в товаристві чужоземних членів Академії та експертів, готових до виїзду на летунський майдан.

Привитавшися, Артименко й Ігор прилучилися разом з Американцями до ученої комісії й за хвилину їхали вже київськими вулицями в сторону летунського майдану.

Дорогою оглядали город потапаючий в золоті весняного передполудневого сонця.

Київ святкував.

Вулиці були повні прохожих, що хвилини стрічалося громадки людей стоячих на розмові, між якими увихалися продавці Газет із свіжими новинами. Ігор й собі придбав жмут свіжих газет — якими увихалися продавці газет із свіжими новинового, здебільшого повторялося на всякі лади все те, що бачив або що було йому знане, а те що робило вражіння новости було видумкою. Старий як світ звичай ґазетчиків. Коли нема нічого нового, тоді пускаються в рух телеграми на власнім шнурку.

— Ось глянь, Степане, що пише твій «колега» — звернувся Ігор до Артименка, підсуваючи йому ще мокрі від друкарської фарби листки «Степової Зорі», у якій на три стовпці подавалися «найсвіжіші» новини із гетьманського терему, де були приміщені Марсіяни. І читав там Артименко, що вони проснувшися рано зажадали їсти, що прислуга назносила їм всякого добра та на все вони крутили носом, тільки взялися остаточно до ахтирської ковбаси (найкраща продається у д. Просюченка у власному кіоску на великому базарі по 85 шагів за хунт, перед Різдвом із скидкою) і т. д. і т. д. тому ж подібні новинки.

— Ну й не заікнетьея! — сміявся Ігор, — креше на три стовпці!

— І тобі не ікалосьби Ігоре — сказав Степан, колиб ти мав вимотати із себе що дня по три таких стовпці дрібного друку. Ще й не те вшкваривби ти. Не тільки годувавби Марсіян ахтирською ковбасою а поївби їх хочби миргородським квасом й казавби їм закусувати пирятинськими квашеними огірками!… Це в нашої братії щоденна річ! Пожди, ще не такого дочитаєшся, як що тільки наші Марсіяни заговорять. Бачиш, для київської преси ледви що почався сезон.

Минаючи розкинені по обох боках шоссе дачі все ще стрічали цілі процесії людей йдучих в сторону летунського майдану або вертаючих з нього. Що хвилини приходилося їм виминати всякого рода вози та повозки, наколесників та піхотинців, що займали шоссе у цілу ширину. Незабаром замаячів летунський майдан і вказалися обриси міжпланетного судна, що знімалося серед него.

Ще хвилина і ціла валка повозок, везучих учену комісію спинилася біля судна, застаючи все так, як перед годинами було тут залишено. Тілько сторожа ґазометчиків змінилася за цей час двічі чи тричі. Поволі вискакували із повозок члени комісії, знімаючи порохівники та скла із очей, й простуючи ноги.

Молодий старшина, командант сторожі, зголосив, що «все в порядку» й незабаром комісія приступила до свого діла. Попереду йшов проф. Карачевський з американськими інженірами та двома секретарями, які записували все те, що диктував Карачевський доповнюючи поясненнями інженірів, які будували колись «Queen of Virgini’io». Показалося, що прибуле з Марса судно було збудоване дійсно не з арґініту а з якогось іншого металю, подібного мабуть до арґініту, коли судно видержало таку далеку дорогу. При розгляданню охоронних каптурів показалося, що горішний каптур вжитий із «Queen of Virginia», бо на листовці, якою був каптур обведений достерегло око американського інженіра дрібосеньке made in U.S.A. та на пів затерте…. Nebraska ave..

— Значиться «viribus unitis! — засміявся Американець,

— Земля і Марс будували цей модерний Ноєвий ковчег!… А що цікавого, так спосіб монтування, цього судна. Гляньте, ніде ні сліду споєнь, а прецінь годі припустити, щоб ціла куля зроблена була з однопільного кусня металю. Це вже мабуть лежить в области висшої штуки споювання металів — додав інженір.

Артименко йшов з Ігорем услід за ними нотуючи свої вражіння в записнику. Оглянувши суддо із вні ціле товариство підійшло до входу у судно, що сутенів понад ґалєрійкою. Тут також запримітили американські інженіри, які будували «Queen of Virgini’io» й знали кожну дрібничку у ній, деякі ріжниці в системі сталевих плит, що герметично замикали вхід у судио. Тут не було, як на «Queen of Virgini’i'» пружин, що випростовуючись попихали плити, які також добре могли зломитися чи втратити свою розпряжність а проста система підойм, яку стрічалося по старинних будівлях, де при помочи неї замикалися таємні ходи чи розступалися стіни.

На драбинку, що лучила зовнішні входові двері із коридором по середині судна, вступив проф. Карачевський з представником льондонського королівського научного товариства й директором астрономічної обсерваторії із «Mount Wilson» та одним із інженірів й Артименком, що не покидався їх ні кроку. Решта товариства лишилася на галєрійці.

Ігор Харитоненко опершися плечами о галєрійку вдивлявся в гладку поверхню металевої кулі, що мінилася якоюсь зеленкувато-сірою краскою.

— Коли це не питома краска металю, — думалось йому

— так певно буде можна відчитати із тієї сірої зеленини про те, що находиться по дорозі між Землею і Марсом, крізь які верстви і яких газів продиралося наше судно. Та це вже робота хіміків, вони скажуть тут своє слово.

А між тим проф. Карачевський із своїм товариством схиляючи трохи свою високу стать і пройшовши кілька Щаблів дістався на коридор, що розділяв судно на дві частини. Праворуч находилися навіть розхилені двері, що вели до першої кабіни й туди звернув він свою ходу. Поступивши кілька кроків станув на порозі й торкнувся дверей. Тихо, без найменшого шелесту розсунулись вони у сторону, розкриваючи невеличку кабіну з малим округлим віконцем, пропускаючи доволі соняшного світла у середину. На середині стелі находилася мала, блакитна куля, звисаюча над округлим столом, що займав середину кабіни.

— Ага — це тут джерело того блакитного світла, яке ми бачили крізь віконце — кликнув американський інженір стоячи на порозі біля проф. Карачевського.

Праворуч ціла стіна була вкрита колісцятами, трубами й підоймами, що вели у долішну частину судна, у галю машин.

— Це капітанська каюта, а заразом кабіна керманича

— кликнув Американець підбігаючи до стіни. — Звідціль кермується цілою машинерією судна, тут саме і поводи цього міжпланетного верхівця — говорив він дальше, вказуючи на колесо, яке нагадувало керівницю в автомобільних возах. — А оця підойма веде до енергетичного мотора, що вправляє в рух цілу машинерію. — Ні, що це? — кликнув здивовано. — Цього не було на «Queen of Virgini’i'» — додав він розглядаючи цілу систему колісцят та металевих штабок, що півколесом видніли на одному місці стіни.

— Даймо покищо спокій по дрібному розгляданню

машинерії, цим займуться опісля механіки, ми маємо оглянути, так сказатиб здебільшого, судно й зложити зборові академії, який збереться під вечір, звідомлення із наших оглядин.

Говорючи це, проф. Карачевський окинувши ще раз оком кабіну, вийшов на коридор прямуючи до других дверей, що находилися по другому боці коридоря. І тут за дотиком руки розсунулися двері впускаючи учену комісію до середини. Ця друга кабіна була дещо більша від першої. Було в ній три віконця та затягнені на них занавіски не пропускали світла й тому панував у ній сутінок. Директор астрономічної обсерваторії підійшов до одного з них й відгорнув занавіску.

Золотистий жмут соняшного проміння розсипався по кабіні. Біля двох протилежних стін находилися в ній звисаючі із стелі лежанки, як це буває у корабельних кабінах. Кілька скриньок стояло на долівці біля стін та кілька подушок, що народам півдня заступають фотелі й крісла. Довгий стіл, закиданий всячиною находився по середині кабіни. І над ним також звисала блакитна куля на трьох металевих ланцюшках. Більш нічого не було в кабіні.

— Це мабуть спальня! — відозвався президент лондонського научного товариства.

— Здається так, а в «Queen of Virgini’ї» у такій же кабіні находився, щось гейби музей чи магазин подарунків для Марсіян.

І чого там не було! Навіть була там касета із милом, що «само пере» виробу містера Аткізона з Бофало. Не хотів вступитися цей містер Аткізон — сказав сміючися інженір, доки не обіцяно йому, що його мило поїде на Марса. Хотів, бачите, перший зареклямувати своє мило серед марсіянських господинь… Ну щож, зложив пятьдесять тисяч долярів на фонд будови «Queen of Virgini’ї» і його мило поїхало на Марса!…

— А може й нас дожидають якісь подарунки з Марса — сказав сміючись проф. Карачевський підступаючи до стола. Серед всяких дрібниць, як дивної форми щітки й гребені, коробочки та фляконики, находилася на середині його невеличка подовгаста касета а на її верху лежав лист. Не лист а у формі листа металева дощечка із виритими на ній знаками.

— Ось і є! — кликнув проф. Карачевський голосно й піднімаючи дощечку поніс її до світла.

— Ще й як! — говорив старий професор пробігаючи очима по дощечці. — Це по англійськи!

Очі всіх із натугою вдивилися в височенну стать професора й здавалося проникали цю металеву дощинку, яку він держав біля своїх очей.

Читайте вже раз! — не витерпівши гукнув Артименко.

— Як можна так гратися з людськими нервами!

— А ви, голубчику, заспокійтеся — повагом відозвався проф. Карачевський. Буде нам, буде й вам! Ваші читачі нічого не втратять на тому, якщо п'ять хвилин пізніше прочитають те, що їм зволите ласкаво подати на добраніч!..

І якби нічого, старий професор почав поволи витягати хустинку до носа, почав повагом протирати своє пенсне а потім чистити свій ніс, як це він звичайно робив у своїй авдиторії перед докладом.

— Ну й бісова ж математика! — забурмотів про себе Артименко.

Та проф. Карачевський взявся вже читати.

— Слухайте панове! — почав.

«Кому попаде в руки цей листок і ця касета нехай негайно передасть їх до найблищого уряду, чи якої научної установи або хоч якій образованій, тямучій людині. Касети не відчиняти. В ній нема ніяких скарбів а листи до наших друзів і наші записки. Прохаємо заопікуватись нашими червоношкірими приятелями, якщо удасться їм здоровими прибути на землю. Здоровимо наших братів на нашій далекій, дорогій Землі. Пишемо це на планеті Марс, куди прибули ми рік тому судном «Queen of Virginia» P. M. Дудлєй, Т. Р. Ґрегем і О. Геріксон.

Такий був зміст цього листа, що його читав в кабіні міжпланетного судна проф. Карачевський.

III

Добру хвилину царила мовчанка у кабіні, так були всі захоплені вражінням, яке вирізьбили у їх душах слова читаного проф. Карачевським листа.

— Слава Богу, що живуть — промовив перший інженір. — Це найкращий подарунок, якого й могли ми надіятися з Марса.

Всі підійшли до віконця й почали оглядати металевий лист, що його держав у руках проф. Карачевський.

— Що це за металь? — спитав директор обсерваторії доторкаючись рукою дощечки. — Не подібний до ніякого з наших металів. Легкий, як алюміній та твердий, як сталь.

— Це певне тільки для ділової кореспонденції вживається його, бо скажімо до інтимної цілком не годиться! — засміявся проф. Карачевський. — Уявіть собі, якбиякамарсіянська красуня дістала такий бляшаний листочок від кожного свого поклонника й захотіла носити їх «на серденьку», як це поетично наші літератори висловлюються. Певно дзеленькалиб за кожним її кроком… — сміявся професор.

— За те такі листи мабуть трівалі — не вивітріє так скоро їхній зміст — запримітив мовчазний Британець.

— Та ходім панове дальше, кінчаймо нашу роботу — сказав проф. Карачевський, ховаючи листи й забираючи із стола касету. А була вона з того самого незнаного металю, що й лист.

В слідуючих кабінах не було нічого замітного. Тут і там стояли під стінами скриньки, що їх малося пізніше розглянути. В одній камері була кухня та склад їжі й напитків в дивних гранчастих пляшках

Одна, надпочата, стояла на поличці біля малої кухонки, що подобала цілком на електричні кухонки вживані по американських домах. Американський інженір взяв пляшку, підніс до світла, відкоркував і понюхав.

— Щось як коняк! — кликнув. Але випити не зважився.

— Ануж це яке марсіанське лікарство на поріст волосся чи може проти поту у ногах! — сказав, виправдуючи цим свою трусість. — хто його зна!..

Пішли дальше.

Була ще остання кабіна ліворуч, яку треба було оглянути і до якої саме підходили. Як і у інших панував і у ній сутінок,

бо й тут віконце було закрите занавіскою. Проф. Карачевський відчинив двері та опинився на порозі а з ним усі, що йшли з ним. Це що побачили в тій кабіні здержало їхні кроки й спинило мову. Мов вкопані станули на порозі й впилися своїми очима в нутро доволі маленької кімнатки, що стояло розкрите перед ними.

В кабіні не було майже нічого.

Тільки по середині стояла велика урна, в якій виростав, як у звичайному квітковому вазонику, розцвилий корч орхідеї з великанською блакитною квіткою по середині. Вже звичайні, маленькі квітки орхідей мають у собі щось дивне й загадочме, а ця великанська квітка робила вражіння чогось несамовитого… У самій середині квітки, в тому місці, з якого розходяться пелюстки, що творять корону квітки, де звичайно в орхідей находиться темний жмуток пиляків, находилося око… Живе, ворухливе мов людське око, яке вдивлялось у тих, що з жахом спинилися на порозі… Якась безмежна лють й дика ненависть відбивалися в ньому, неопанований, стихійний гнів іскрами сипався з нього… Щось несамовите неслось від тієї орхідеї. Разом із сильним одурманючим запахом нісся від квітки якийсь шелест — шепіт, що подавав на шипіння гадюки у тропічних пралісах.

— Тікаймо! — кликнув хтось й усі поважні члени, поважної научної комісії пустилися навипередки коридором до виходу із судна. Останній біг Артименко. Він на ході ще раз оглянувся і його погляд, стрінувся із поглядом орхідеї… Морозом пройняло його а поза спиною забігали мурашки. Швидко відвернув голову й побіг дальше. А крізь відчинені двері які у поспіху проф. Карачевський забув зачинити, орхідея дивилася на втікаючу оціночну комісію…

Біля самого виходу, край драбинки станувши на першому її щаблі проф. Карачевський спинився. Повагом обернув свою голову в бік й поволі відозвався:

— Властиво мої панове, ми не маємо причини, чогоб нам спішитися!..

Та не задержався довше а з видимим поспіхом зійшов по драбинці на галєрійку а там неменше спішно й по степениці на долину.

Тут щойно відсапнув добре й звертаючись до свого льондонського товариша сказав:

— Ну й важкі оті комісії, на яке лихо видумали їх!

— Yes! — вилетіло зпоза зубів Британця, що було його одинокою відповідю, яку можна було собі всяко поясняти.

За хвилину й інші члени комісії були докладно про все поінформовані, що там в нутрі судна коїться й проф. Карачевський попрощавшися із командантом сторожі, дав знак до повороту. Стискаючи міцно касету всів із своїм англійським товаришем до першої повозки. І коли вже повозка котилася по висипаному гладенько піском майдані не зважувався він оглянутися, немовби лякався, що за ним стежить блакитна орхідея. Артименко втиснувшися в подушки повозки перевірював дорогою в думках свої вражіння з останніх хвилин.

— Так, це одно певне, — думалось йому — що наші сміливі подорожні живуть, не загинули. Принайменше були ще живими в тому моменті, як те судно покидало Марс. А хто це ті червоношкірі їхні приятелі? Чому саме вони приїхали і як пояснити собі їхню доволі дивну поведінку, коли станули на землі? Тут нова загадка, якої розвязка скривається може в касеті, що її везе Карачевський.

А орхідея?

На сам спогад про неї морозом пройняло Артименка. Усею силою волі силкувався прогнати образ несамовитої орхідеї, що настирливо виринав перед очами його душі.

Бр!..

Яка сила заклята в її пелюстках, який пронизуючий погляд її зловіщого ока!.. Це саме й той марсіянський дарунок, про який згадував Американець. І хотілося їм, тим Марсіянам, возитись із такою чічкою тількі світи!… А дальше майнув в його думках образ, як преславна комісія і він сам за нею, хоробро утікали…

— Я й не знав, що в старого Карася така сила в ногах — звернувся Артименко до Ігоря, що сидів мовчки біля його.

— Шкода що ти не бачив! На найблищих перегонах взявби першу нагороду якщоб зголосив свою участь! Ну, а що ти на це все, Ігоре?

— Я? Якби тобі сказати. Жду на те, яку розвязку зготовить нам ота загадочна касета й не випереджую подій. Для мене одно останеться доконаним позитивним фактом а саме те, що таки вдався перелет з нашої землі на другу планету і з неї на землю, що для людства має більше значіння ніж те, що Марсіяни мають червону шкіру а марсіянські орхідеї підморгують одним оком…

З тим моментом розкривається для людства новий шлях й може саме тією подорожю зроблено один крок вперед в напрямі розвязки тайни буття. Що поможуть тут й найбільш, витончені фільософічні системи й спекулятивні міркування, коли при кожному розгоні вдаряє людина головою об твердий мур того безмежного простору, що її окружає з усіх боків й завертає її назад у те рідне кубелечко, в якому вона коротає свої дні. Простір! — чуєш цей простір, що його давні вчені скасували, стає для людини цими вязничними мурами, з поза яких може вона тільки свій зір тужливий у світи далекі посилати! А то тупцює вона на одному місці доходючи по довгих, важких трудах до того завтра, в якому, придивившися близше, розпізнає своє призабуте вже вчора… Візьми хоч би тільки те, що ціле наше знання з його великанським розвитком в усіх областях дуже маленько посунулось вперед з того часу, коли будувалися єгипетські піраміди чи святиня сонця в Тлякскаля в Юкатані. Ріжниця у тому, що богато з того знання забувалося по дорозі віків і треба було що якийсь час знова робити нові відкриття й винаходи а богато забувалося на віки, вилетіло з людської пам’яти. Чи думаєш, що без знання не змогли б були єгипетські жреці обчислити місячні й сонячні затьми та поділити рік на місяці й дні? А проте тільки віків треба було ждати на появу цього вченого Бельгійця, що ущасливив нашу студіюючу молодь цією богатоциферною бестією!… Так, так! Колиб тебе, Степане, замкнути на деякий час у святошинській самотині, так ти у своїх роздумуваннях не до таких ще вислідів прийшовби.

Повозки котилися вже київськими вулицями прямуючи в сторону Академії Наук, де мабуть дожидалися повороту комісії. На одному закруті вулиці, коли авто стало поволіше котитися, Ігор кликнув на рознощика Газет й купив найновіше видання «Слова».

Скоро пробігав зором по, на всі лади перемелюваних,

звісних йому новинках, аж спинився на бюлетені, виданім про стан здоровля Марсіян.

— Читай Степане, — сказав до Артименка підсовуючи йому газету. Цей мовчки почав читати.

— Година 14 хвилин 15. Гетьманський терем.

Приміщені у гостинних кімнатах гетьманського терему марсіянські гості почуваються добре. Скріплююча сироватка й восьмигодинний сон вплинули корисно на їхні організми. Живчик нормальний, віддих ще дещо прискорений. Легені працюють нормально. Пробудившися заговорила марсіянська дівчина якоюсь співучою мовою, що нагадує старогрецьку чи баскійську, після оцінки звісного фільольоґа проф. Богатченка, що як представник Академії Наук був приявний в тому моменті. Марсіянам подано буліон та коняк, що теж причиниться до скріплення їх сил.

Є надія, що при збереженню повного спокою зможуть вони за кілька днів прийти на стільки до сил, що буде можна почати із ними спроби порозумітися. До цьогож часу всякі відвідини непокликаних осіб то що, суворо забороняються.

Підписано: Др. Іляшенко, прибійний лікар Його Світлости Пана Гетьмана в. р.

Др. Вашкевич ординуючий лікар Київської Станиці Червоного Хреста в. р.

— Ну й тут все гаразд — сказав Ігор. Вони під доброю опікою й не сумніваюся, що за кілька днів др. Іляшенко поставить їх твердо на ноги.

— Цікаво, звідки наші вчені візьмуть того фільольога — почав Артименко, щоб порозумівся з цими Марсіянами.

Ну, й чиста морока! Тепер прийде мода на фільольоґію. А то досі обертав я на всі боки математику й астрономію а тепер треба перевчитись й пуститись на фільольоґію. Морока кажу тобі та й годі! Ось ще сьогодні, як верну з засідання Академії то треба забратися зараз до студій над старими і новими мовами.

Хоч правду сказатиб мені требаби радіти, що знов новий коник трапився, на якому можна буде якийсь час потупцювати. А то надоїла вже, їй Богу, та астрономія і Карасеві мудрощі. Я кажу тобі, Ігоре, Пан Біг ласкав на газетчиків!

— Та я ось скочу на кілька хвилин в редакцію — говорив дальше Артименко, коли повозка під’їздила до Володимирської — щоб викинути з мого записника й голови все те, що призначене на сьогоднішню вечірню страву для моїх читачів й думаю, що вспію ще на засідання Академії в час повернути.

На його знак повозка спинилася й Артименко попрощавшися з приятелем побіг у редакцію «Київських Вістей».

А Ігор поїхав дальше й за кілька хвилин висідав перед палатою Академії Наук, перед якою зібралася численна публика дожидаючи повороту научної комісії, що мала скласти звідомлення із оглядин міжпланетного судна.

IV

Була точно вісімнадцята година, коли в великій салі засідань Київської Академії Наук, виповненій по береги ученими та запрошеною публикою, появився за президіяльним столом проф. Карачевський, щоб відкрити святочне засідання. Праворуч й ліворуч його засіли чужоземні члени Академії, що творили почесну президію засідання, а при окремому столику на право незмінний секретар Академії, молодий палєонтольоґ Леонтович із своїми писарями та писарками.

Саля була переповнена.

Обі бічні ґалєрії виповнили переважно чужоземні гості та представники преси, гетьманська льожа аж мінилася одностроями з найблизшого окруження пана гетьмана.

Поволи затихав гамір, а очі всіх спрямовувались на президіяльний стіл, на якому біля карафки з водою лежала невеличка касета, яку забрав проф. Карачевський із судна.

Чужинці з цікавістю розглядали салю з її чудовими стінними мальовилами та картинами, порозвішуваними по бічних стінах попід ґалєрією. Придивлялися численним портретам учених та діячів української землі, що добрими поглядами дивилися із своїх портретів на салю, то довше спинялися на великанській картині Кондратенка на фоні президіяльного стола, що представляла собою той момент із походу кн. Ігоря на Половців, коли князь, спинивши свого коня, звертається до своєї дружини зі зазивом боронити рідню країну перед східними кочовиками.

Проф. Карачевський спровола піднявся зі свого крісла, витер хустинкою пенсне, заложив з повагою на ніс і почав свою промову.

Нагадав усі змагання сміливих дослідників на протязі цілого розвитку людства видістатись поза той зачарований круг, який зачеркнула для людини земля, всі оті спроби дістатися на інший світ, що лежить поза нашою землею, всі ті поривання людського духа, що досі кінчилися більш чи менш болючими невдачами. Мов орел замкнений в залізну клітку, зривається дух людський до лету в простори і тисяч разів падучи не зневірюється в свойому пориванні, не втрачає надії на прийдешню переремогу.

І покланявся тіням всіх тих, що впали на тому шляху далекому, мостячи дорогу прийдешнім поколінням, що відійшли з тим гірким почуванням, що може й сповниться їхня мрія, може ділом стануть їх задуми, та їх вже не буде..

Падали слова проф. Карачевського у салю і доторкалися душ його слухачів.

А сьогодні гордощами сповнена його душа, а з нею й людство ціле, бо те, що мрією віків цілих було — стало ділом.

Те, що в снах тільки ввижалося, те, що предметом насміху було в очах профана, сьогодні стало довершеним фактом.

Перед кільканадцяти годинами ледви що, витали ми появу перших гостей із сусідної планети, на наших очах довершилася ця епохальна подія.

І зясував проф. Карачевський ще раз цілу історію подорожі «Queen of Virgini’ї» її здогадний поворот і прибуття марсіянського судна з двома представниками братньої планети, що привезли привіт від пасажирів «Queen of Virgini’ї». Тут прочитав того листа, якого знайдено на касеті у кабіні марсіянського судна серед мертвецької тишини, яка царювала у салі.

Тільки молоденька фру Геріксон, яка сиділа біля міс Дудлєй у першому ряді фотелів, зарожевілася підчас читання цього листа й не могла повздержатись від оклику: «Ох, мій Боже, яка я щаслива», коли проф. Карачевський прочитував підписи, поміщені на кінці листа.

— А тепер, мої панство — говорив дальше проф. Карачевський, — приступимо до розвязки останньої тайни, яку скривае та касета, що її привезли приятелі наших подорожніх. Відчинити її маємо право, бо згідно з бажанням посилаючих мала бути вона передана найблизшій научній установі, яка трапиться, а такою є наша Академія.

І проф: Карачевський взяв до рук лежачу на столі касету й звертаючись в сторону стола секретарів сказав:

— Попробуйте відчинити її.

Один із писарів взявши металевий ніж до розтинання паперу не дуже сильним натиском відхилив віко касети, яке відскочило по хвилині у гору, й подав відчинену касету професорові.

Під час того ціла саля, не виключаючи найвисших достойників, стежила з якоюсь непогамованою цікавістю за всім тим, що діялося за президіяльннм столом.

Проф. Карачевський підніс касету над столом й висипав на нього те, що було в ній. А саме: три закриті листи й пакетик подабаючий на записник. Всі оті листи й записник були з якогось незнаного металю й на кожному з них була адреса. Листи були адресовані до дружини проф. Дудлєя й подорожника Геріксона та до старенької матері інженіра Ґрегема. Проф. Карачевський передав їх адресаткам, які з виявами невисказаної радости взялися за читання вісток від своїх рідніх.

Та увага салі не відривалася від президіяльного стола, за яким проф. Карачевський узявся до розглядання записника, на якому була така адреса:

До Королівського Научного Товариства в Льондоні або

До тієї научної установи на землі, якій ота записка найскорше попаде.

Це було на металевій коверті, яку проф. Карачевський дрожачими руками взявся розтинати.

І тут зробив цікаве спостереження, а саме, що хоч коверта була з металю, то він був такий гнучкий, як папір і легко було його розтинати, хоч здавався твердшим від сталі. З коверти висипався жмуток листків, також з того незнаного металю, записаних дрібним письмом по обох сторінках. Приглянувшися близше, достеріг проф. Карачевський знайомий йому почерк оксфордського професора Дудлєя. Писано було по анґлійськи.

Наливши собі із карафки склянку води й ще раз витерши своє пенсне, професор Карачевський зібрав оті листки й почав їх у голос читати.

V

До тих, що їм попадуть у руки ці записки.

Оце звідомлення пишу я, Р. М. Дудлєй, проф. оксфордського університету, що разом із інженіром Т. Р Ґрегемомтаподорожником Оляфом Геріксоном вибрався минулого року міжпланетним судном «Queen of Virginia» з Гейфіку USA в подорож до планети Марса, тут на Марсі в рік по нашому тут причаленні. Передаю їх нашим приятелям Кронеєві таі Зої, що зважились пуститися в непевну дорогу до Землі на судні побудованім на зразок, «Queen of Virgini’ї» та це дальше, щоби доручити їх вам, наші любі брати на Землі. Та чи поведеться їм? Чи спиняться людські очі над цими рядками? Ще одно, щоб не було непорозуміння. Ці наші, червоношкірі приятелі, це не є ніякі Марсіяни, це такі ж люди, як і ми, тільки, що скоріше від нас прибули на Марса. Це потомки Атлянтів, які перед віками, рятуючись перед стихійною катастрофою, що навістила їхню країну, прибули сюди й з того часу коротають тут свій вік. Цей старик це найвисший жрець і цар Атлянтів, а дівчина його — донечка. А справжні Марсіяни, автохтони, це ота сичача, блакитня орхідея, яку везуть вам..

Проф. Карачевський спинився. Чи тому, що читав одним віддихом й треба було спинитись, чи згадка про блакитню орхідею навівала йому свіжі ще спомини. Мимоволі підняв очі знад листків

і глянув на салю. Мимоволі спинився його погляд на лівих рядах фотелів, де сиділи представники преси й стрінувся з поглядом Артименка, що сидів у першому фотелі з краю. Мабуть якась іронічно-глумлива усмішка мусіла замиготіти в очах Артименка, бо Карачевський скоро відвернув голову й почав дальше читати.

— Та про це більше у другій записці, а тут подаю коротке звідомлення про нашу подорож і нашу долю.

Наш відлет і наша подорож відбулися так, як ми предвиджували, без ніяких важніших пригод. Машини працювали знаменито, судно плило поволі так, що цілком не відчували ми ніяких потрясень, що моглиб відбитися шкідливо на наших організмах. Ми були вповні панами нашого судна й містер Грегем по своїй волі міняв скорість «Queen of Virgini’i'». Вже за стратосферою перебули ми щасливо полосу газів, мабуть трійливих для людини, як на це вказувалиб помічення пороблені приладами, що находилися на вні нашого судна. Посуваючись дальше, зробили ми цікаве помічення, а саме, що цей міжпланетний простір, який уважають наші вчені порожнім, є виповнений чимсь, якимсь елементом, який нам годі було близше зясувати, а який на мою особисту думку є саме тим основним первнем, тією праматерією в свойому найпростішому виді, з якої збудований цілий космос. Виповняє вона, думаю, цілий всесвіт і тільки там, в тих точках, де находяться небесні тіла, виступає вона в більшій кількости в ріжному виді. Під впливом яких сил чи обставин це сталося, невідомо. І ще одно помічення. Сповнилися несміливі здогади деяких вчених, що т. зв. одвічні закони природи, як ось закон тяготи, не є такими ненарушимими, за які їх у нас від віків уважають. Туту міжпланетному просторі, а ще більше на Марсі, показалося, що деякі явища, всупереч всяким найточнішим обчисленням показують таку явну суперечність із отими одвічними, ненарушими законами, що випадає це назвати хіба отвертою ребелією. Підчас цілої дороги вели ми точні записки із наших помічень і обширний дневник подорожі, яких не передаємо, не маючи певности, що вони дістануться щасливо на землю. Дивне, і можу сказати, невимовно сумне й прикре вражіння огортало нас, коли за нами меншала земля, а ми в отій маленькій кулі самітно верстали наш далекий шлях… Такими самітними, такими безнадійно самітними здавались ми собі, покиненими й забутими від всіх… За нами наша матінка земля, а перед нами незнане… І в тих хвилинах почували ми себе такими невідродними синами тієї пилинки, що там далеко за нами зіркою малою миготіла, так банно, так банно ставало нам за нею…

І були хвилі, що тільки одно, одиноке бажання огортало наші душі — вертати…

Вернутися до тієї земленьки, що виростила нас, припасти до неї і цілувати так безтямно, як мала дитина пригортається до нененого лона…

Вертати — вертати…

Та наше судно плило дальше й ми наближалися до Марса.

Причалили ми з маленьким опізненням в якійсь гористій околиці Марсового суходолу в підвечірню годину згідно з марсіянським численням часу. Вже із далека наближаючись бачили ми всюди, куди тільки око засягне, гористий краєвид, країну гострих скель з темніючими в долинах, як здавалося, невеликими лісами.

Та тут саме скоїлося нещастя. А причиною його був саме той ненарушимий закон тяготіння, одвічний й у цілому всесвіті приміняємий, по словам небіщика Нютона. А саме, держачись основних правил цього закона, містер Ґрегем примітив до нього скорість «Queen of Virgini’ї», з якою мала вона опуститись на Марсову поверхню. Та тут й сталося лихо. Не припускали ми, що тут закон притягання мов на перекір Нютонові інакший й «Queen of Virginia» полетіла стрілою на гострі скелі. Одна хвилина й ціла долішна частина судна, де містилася найдорогоцінніша його частина, галя машин, лежала розторощена на кремяному гребені гори, а ми, гейби чудом врятовані, з неушкодженим верхняком судна осіли на скелі. Після програми, експльодували сигнальні ракети, що находилися на горішному каптурі на вершку судна і якщо ви ті вибухи запримітили, то могли мати вражіння, що все відбулося в порядку. Може й дивувалися чого це ми не даємо ніякої вістки про себе такий час. А ми сиділи, як ті птахи, що їх викинено з гнізда, а вони ще літати не вміють, сиділи у глухій розпуці, прибиті тією нежданою катастрофою….

Тут всьому край.

На ніщо не здалася наша посвята, коли ціла Марсова поверхня така, як ця, що гак гостинно привитала нас, а в нас немає можности повороту.

Прийшла ніч і вкрила своєю теміню нашу домівку і все довкола неї. Коли ще й була в нас яка іскорка надії на що, не скажу, так і та просякала в цю темінь одчайну, глупу, безконечну…

Тієї першої ночі на Марсі не забудемо ніколи!

Мертвецька тишина царювала довкола нас, ніщо не зраджувало ні манісенького прояву якогось життя.

Подорожник Геріксон розказував, що йому вже нераз доводилося проводити довгі місяці серед підбігунової пустелі — та все ж таки там було «недалеко» від своїх. А тут…

Якесь отупіння, повне цілковитої резиґнації із усіх наших намагань та намірів огорнуло наші душі — й в ньому просиділи ми напівкуняючи цілу ніч, дожидаючи ранку.

Коли заснули ми не знаю, досить, що як Ґрегем перший розкрив очі й став нас будити сонце було вже геть високо над обрієм.

А довкола як вчора тільки скелі і скелі, й лише гень у далині по долинках сіріли темні смужки. Мабуть ліс чи що. Треба було вийти із нашого судна, якого горішня частина чудом якось держалася купи й розглянутись де ми. Поснідавши, вдягли ми наші скафандри й забравши усе, що треба, на дорогу, почали виходити. Повільно відчинив Геріксон двері, що виходили на вні судна і вийшов перший. Відійшов кілька кроків піднімаючи при тому високо ноги — все ще в нас вагоніла думка про тяготіння, меншу масу Марса, взаїмне відношення тіл на ньому і т. і. незрушимі научні правди — підносючи то одну то другу руку в гору й пристанув. На Марсі ходилося як і на землі, без ніякої очевидної зміни. Другий вийшов з судна Ґрегем і тут з ним скоїлася пригода. Хотів він плигнути з судна та розмахавшись зачепив шоломом свого скафандра о вистаючу біля дверей крату так, що шолом отворився й злетів на долину, а він з відкритою головою скочив на скелю.

Ми оба з Геріксоном задеревіли.

— Тут йому смерть — думалося! Із-за ріжниці у складі й тисненню воздуха його легені не видержать й тріснуть. Та минула хвилина, одна, друга, а Ґрегем сам збентежений стояв й обзирався то на нас то на себе. Так і видко було, що він дожидався «чогось», а те «щось» не приходило.

Нараз зайшовся голосним сміхом, що аж луна пішла по скелях й замахав до нас руками, щоб ми скинули шоломи.

Не сталося нічого. Ще раз пересвідчилися ми, що з нашими незрушимими законами не все в порядку, але на цей раз вийшло воно у нашу користь.

— Скидайте скафандри — кликнув він, як ми відкинули шоломи й вдихували холодний, гірський воздух.

Я вийшов з судна остатній.

Малося вражіння, що ми десь у верховині в скалистих горах, або над Юконом в Канадійській Швайцарії.

Ми скинули невигідні скафандри, ще раз причепурились й пустилися в наших спортових одягах у дорогу.

Спрямувалися на схід до найблизшої долини, що сутеніла в далині. З повними наплечниками й комплєтним спортсменським лаштунком можна було нас остаточно взяти за трьох завзятих альпіністів, що вибрались на прогульку, щоб осягнути якийсь змаговий рекорд.

Йшли ми так з годину, все направляючись за сонцем на схід, де скелі знижувались й входили у долину, бо поза нами знімалися верхи все висше й висше, переходючи у високий гірський хребет. День був ясний та холодний, як звичайно буває в горах. Перед нами сутеніла долина, вкрита, як нам здавалося, лісом, бо темна її краска гостро відбивалася від білих скель, що замикали її з двох сторін.

Недоходючи до неї, Ґрегем, що йшов попереду, пристанув. Виняв біноклі й почав вдивлятися у цю сіру смужку, що видніла перед нами. Довгу хвилину вдивлявся мовчки, а потім, подаючи Геріксонові біноклі, сказав:

— Гляньте, Оляфе, це цікавий ліс. Цілий блакитний!

— Дійсно, якась блакить вкриває цілу долину — відповів Геріксон. — То щож, ходімо дальше, недалеко. Зараз побачимо своїми очами, що це воно таке.

І ми пішли дальше. Минуло знов з якої півгодини, як ми спинилися на краю долини при вході у неї. Балакаючи по дорозі, ми й не стямилися, що вже так близько неї підійшли.

Та дальше ступати ми не зважились. Ціла долина вкрита була гейби лісом високими корчами розцвилих блакитних орхідей. Якісь непропорціонально великанські були ті квітки, з широкими, крилатими пелюстками, а там, де вони сходяться у чашочку, а де звичайно у квітки видко жмуток пиляків, видко було око….

Живе, велике людське око, що дивилося таким пронизуючим, несамовитим поглядом….

Я не боягуз і мої приятелі дали доволі доказів, що сміливо йдуть на стрічу небезпекам. Та у тій хвилині якийсь несамовитий жах огорнув нас, серця забилися у трівозі, як ніколи ще в житті.

Ґрегем й не думаючи мабуть, засунув руку у кишеню й витягнув револьвер.

Мені, що находився за ним, на мент стало смішно.

— З квітками буде стрілятися! — майнуло в моїх думках, та моє серце стискав жах, а останки мого волося їжилися на голові.

Зпоза мене висунувся Геріксон й кликнувши:

— Пождіть, я подивлюся, що воно таке — побіг в сторону, де росла найблизша орхідея.

Немов на даний знак, тисячі очей впялилися у Геріксона гейби бажали спинити нахабного влізливця. Якась скажена лють пробивалася у тих поглядах й дика ненависть, як це буває у подразненої пантери, коли кидається на добичу… І в томуж моменті із цілої долини роздався якийсь шум й шепіт, щось мов сичіння тисячів гадюк, коли наступити на їхнє гніздо.

Орхідеї відзивалися….

Не знаю, як це сталося та ми побачили, як Геріксон завернув і почав утікати. Дужими кроками гнав у сторону входу у долину з револьвером в руці, піднесеній у гору. На момент один пристанув, обернувся і почав стріляти, ціляючи навмання в гущавину, де росло найбільше орхідей.

Як довго це трівало й кілько разів він вистрілив — не знаю. Тямлю тільки, що відгомін вистрілів гомонів ще довго у горах, а в моїх ухах дзвеніли Геріксонові слова:

— Скоріше звідси!..

Я втікав, а зі мною Ґрегем, маючи перед собою тільки мигаючий сілюет Геріксона, а за нами сичіння орхідей!..

Тут проф. Карачевський спинився у свойому читанні і вдоволеним зором глянув в сторону, де сидів Артименко. Так і читалося в тому погляді слова:

— Бачиш, не такі смільчаки, а втікали, що аж курилося за ними!

І кивнувши головою поправив пенсне й читав дальше.

Рання заграва продиралась поміж сутінок. Першою думкою в мене було, що котрийсь з моїх приятелів встав раніше й не закрив шатра, виходючи. Та ні! Ґрегем й Геріксон спали міцно біля мене, загорнувшися добре у спальні мішки.

Нараз якась тінь закрила вхід у шатро. З мого місця добачив я якусь постать на весь її ріст, що станула перед шатром, а біля неї другу.

Не ворухаючись, став я роздивляти ці постаті, на скільки це було можливе серед раннього сутінка й мого лежачого положення і запримітив, що своїми смаглявими лицями й одягом скидались вони на Індіян із індіянського резервату в Арізоні, яких я, будучи там нещодавно, бачив. Вищий із них мав через плече закинене ранчо й широкого бриля на голові, другий загорнений в якусь драну опанчу підперезану ремінним чересом. Оба підзорливо зазирали у шатро то згинаючись, щоб краще заглянути, то відступаючи на бік, щоб окинути зором ціле шатро.

Я торкнув Ґрегема і той збудився.

— Тс! Гості! — пошепки сказав я до нього.

Ґрегем підвів дещо голову почав і собі придивлятись. За хвилину й Геріксон пробудився із словами:

— Ух! Як холодно! Яка мара розкрила шатро?

Та вмить побачив, що на дворі є хтось і замовк.

Наші гості почувши мабуть рух у шатрі відступили, здається від нього, бо вхід став знов ясніший й у ньому не видко було нікого.

— Це гаразд, — сказав Ґрегем, — коли вони нас бояться, значить ми можемо, їх не лякатися. Вставаймо!

І з тими словами виліз, із свого спального мішка й почав одягатися. Ми теж пішли за його приміром й незабаром були готові із нашою туалєтою. Перший вийшов із шатра Ґрегем — ми за ним.

Кілька кроків від шатра стояло двох, щось якби, як на перший погляд здавалося, чабанів, а біля них паслося у траві два гейби буйволи чи подібні до них сотворіння. Із своїми смагляво-червоними лицями наші незнайомі дійсно скидалися на Індіян і я заплющивши очі мав вражіння, що все досі був сон а я дійсно у індіанській прерії у Арізоні…

Видко було, що вони нас лякалися, бо з острахом споглядали на нас поступаючись боязко назад за своїх буйволів.

Ґрегем зробив, яке міг найпривітніше лице й замахав рукою на знак, щоби не лякалися. При тім забалакав найчистішою говіркою американських ковбоїв, та це мало помогло.

Наші незнайомі видимо трусилися зі страху й не проявляли охоти підступити близше. Тоді Геріксон, який цілий час видимо думав про щось, почав шукати по кишенях і по хвилині витягнув малу люльочку, наложив в неї тютюну й закурив пускаючи, проти себе пусті димові колісцята. Пакнувши кілька разів витягнув люльку з рота й простягнув її до незнайомих. Мабуть нагадав собі читані в молодечих літах індіянські історії й «люльку мира»… й хотів, спробувати і цього експерименту. Та і це не помогло.

Вкінці всі ми почали давати руками знаки, що ми прийшли з гір, що мабуть ще більшим острахом пройняло наших чабанів, бо заговорили живо між собою, якоюсь звучною мовою. Повторялося в ній часто слово фа, яке вимовляючи з острахом споглядали на верховину, з якої саме ми прийшли.

Минуло доволі часу заки ми заспокоїли їх то мовою то знаками, даючи їм до зрозуміння, що ми хочемо дальше на схід, щоб вони провели нас до якої оселі.

Недовірчиво оглядали нас ці наші чабани все ще не осмілюючись підступити близше. Щойно як Ґрегем витягнув пляшку з коняком, налив нам і ми випили а відтак наливши чарки простягнув до них, один з них, цей висший, відважився підступити близше цікаво приглядаючись чарці.

— Пий, бра! — крикнув Ґрегем сміючись — Це французький коняк першої марки, ледви чи тут дістанеш такого!

Видко було, що таки покуса взяла верх над його ваганням, бо простягнув руку, взяв чарку з руки Ґрегема і випив.

Видко, що смакувало йому, бо випивши засміявся показуючи білі зуби на весь рот й щось весело забалакав до свого товариша, мабуть прихвалював йому напиток. Цей також пішов за його приміром.

— Ого! — кликнув Ґрегем — ось де ключ, що трапляє до найбільш замкненого в собі серця! Ніколи не розчаровує!

І дійсно. Незабаром були ми із нашими чабанами в найкращій згоді і вирозуміли із їх знаків та вигуків, що вони пасуть недалеко буйволи, що он там трохи вбік є хутір чи оселя й що вони проведуть нас туди. За якийсь час згорнувши шатро й зібравши усі наші речі поклали їх на буйволів й пустилися із чабанами в дорогу.

Дорогою старався Геріксон пояснити їм знаками, звідкіля ми тут узялися, вказуючи рукою то на небо то знова намагаючись зобразити їм вигляд нашого судна, та мабуть всі оті пояснення були даремні. Бо наші чабани на все те кивали головами, підсміхалися та не виявляли зрозуміння чи якогонебудь зацікавлення.

VI

Між тим зійшло сонце й зробився день. Всюди, де лиш кинути було оком, видко було прерію вкриту цією червонавою травою, яку ми з вечера оглядали. Йшли ми отак якийсь час аж побачили у степу загороду а в ній стадо таких буйволів, з якими були чабани, і колибу біля неї. Отже тут пасли вони свої буйволи.

Тут і лишився молодший а старший взявся нас проводити дальше. Він вибрав чотири буйволи, на яких ми посідавши й примістивши наші наплечники пустилися дальше. Видко було, що оці буйволи дуже лагідні сотворіння, бо на кивок чабана приходили, надставляли слухняно свої хребти й ступали повагом йдучи за його приказом. Довгий час їхали ми так, аж на обрію почала зарисовуватись горбовина. Краєвид мінявся. З далека видніла громадка хуторів, розкинених серед степу До одного із них почали ми під'їздити. Щойно тут попали ми на битий шлях, бо досі їхали прерією серед густої трави.

Доволі кумедно мусіли ми виглядати, як вершники на буйволах, бо із хуторів вибігали, зацікавлені нашою появою, мешканці й здивовано дивилися на шлях, котрим ми їхали. По обох боках шляху розкинені були невеличкі дімки, як видно було муровані, з плоскими дахами, вкритими якоюсь блискучою, зеленоватою масою. Коло домів були інші подібні будинки з якимись дивними ростинами, не то деревами не то височенними корчами. На деяких з них видко було щось вроді овочів, круглих, як дині то подовгастих, як огірки…

Під'їхали ми до одного хутора, де наш чабан зліз з буйвола й побіг вперед, мабуть щоб дати знати господарям про наш приїзд. І дійсно з громадки, що стояла перед домом, вийшов проти нас мущина середнього росту, також червонявої краски лиця та одягнений огрядніше й схрестивши руки на грудях почав кланятися й запрошувати рухами голови до себе. Здивування пробивалося в його поглядові, яким окидав нас й деяке збентеження, хоч старався його укрити. Видко було, що пояснення чабана не сказали йому нічого й він силкувався вгадати хто ми. Сказав щось до нас милозвучною, співучою мовою, яка однак не нагадувала нам ніякої знаної нам мови. Ми позсідали з буйволів, взяли свої наплечники й пішли за господарем.

Громадка дітей й дві жіночі постаті привитали нас біля входу у дім, боязко відступаючи назад перед нами. Всі ми знаками, які нам приходили на думку, старалися пояснити нашим господарям, що не потребують нічого лякатися та хотіли вияснити звідки ми узялися. Та це не дуже нам вдалося, бо наш господар крутив недовірчиво головою, хоч годився на все, мовляв «нехай вам буде, хто вас там знає, що ви за людці»…

Ми війшли в хату.

Проходючи крізь двері Ґрегем спинився оглядаючи незвичайну конструкцію завісів в дверях. Віджив в ньому інженір-механік.

Ми війшли у велику кімнату з гарною обстановкою — на перший погляд у східному стилі. Скрізь були софки й подушки до сидження обтягнені якоюсь гарною матерією. Стіни викладані блискучими тафлями у цвітисті взори, по середині звисаюча із стелі богато різьблена лямпада. Крізь широкі вікна вливалося золоте сонце розсипаючись ясними смужками по обстановці хати. Наш господар кивком руки попросив нас спочити. Крізь відчинені двері видко було зазираючі цікаво дитячі голівки, то майнув погляд карих очей молодої дівчини, що також не могла, здається, повздержати своєї цікавости.

Нам було ніяково.

Годі було порозумітись із нашим господарем, хоч як старались ми ріжними мовами та жестами це вчинити. В кінці Геріксон попав на думку взятись за ще один спосіб порозуміння.

Як казав, завжди удавалося в той спосіб порозумітися з Ескімосами підчас його арктичних подорожей.

Він виняв з свого наплечника свій записник и кивнувши на господаря почав йому рисувати. Нарисував небо із зірками, з яких одна мала бути землею, наше судно і показав кілька разів олівцем дорогу до другої зірки, що мала бути Марсом. Нарисував скелі і наше розбите судно, нашу дорогу по скелях і стрічу з орхідеями.

Видко це стало зрозумілішим нашому господареві, бо по виді його лиця видко було, що він дещо з того второпав. Став близше нам приглядатися з усіх боків, що, правду кажучи, нам було ніяково, бо деж таки оглядав, як коня на ярмарку — заговорив щось до нас і почав кілька разів показувати рукою то на небо то знов на землю немовби бажав впевнитися, чи ми дійсно з таких далеких сторін тут з’явилися. Колиж видалося йому, що не має причини нам не довірювати, його лице якось дивно прояснилося, він знов схрестив руки й поклонився нам в пояс промовляючи щось до нас. Я затямив одно слово «гея», що повторялося часто у його промові. Поклонившися ще раз, вийшов у сусідню кімнату, звідки по хвилині приніс малий столик з темної маси й поставив перед нами. За ним війшла ця чорноока дівчина, що заглядала крізь двері, несучи піднос а на ньому кілька чашок та тарілок із якогось, незнаного нам, металю. В чашках була якась густава рідина а на тарілках щось наче паштет. Лице в дівчини ніжної червоної краски виглядало як оксамит. Господар присівся біля нас запрохуючи до їди. Ми не давали проситися й взялися за чашки.

Ця рідина нагадувала смаком квасне молоко та була незвичайно смачна й як ми опісля переконалися дуже скріпляюча. І це друге «щось» нам смакувало.

Подякувавши нашому господареві за гостину ми старалися дати йому знаками знати, що хочемо дістатися до якої більшої оселі чи міста, де більше мешканців. Здається, що він порозумів нас бокивнув головою й підійшов до столика біля правої стіни, на якому стояла скринька із безлічу колісцяток та шрубок. Покрутив щось у ній й почав говорити до отвору у тій скриньці.

— Та цеж телефон! — кликнув Ґрегем — бачите, їй Богу

телефон! От попали й на культурних Марсіян. А наш господар говорив, що раз то більше схиляючись до скриньки, підносив то знижував голос і з тону його мови можна було пізнати, що змагається із кимсь бажаючи його в чомусь пересвідчити. Так і видко було на його лиці, що старається розвіяти недовіря

свого розмовника підбираючи слова на доказ своїх впевнювань. По хвилині кивнув головою й повернувся до нас даючи нам до пізнання, що наше бажання удатися до якогось города, буде сповнене.

VII

«Між тим із сусідної кімнати та ізза дверей, якими ми війшли, доходив до нас притишений гамір, виклики здивування, гамована розмова. Це мабуть сусіди посходилися подивитися на незвичайних гостей, та не зважувались війти у кімнату. Однак по хвилині в кімнату всунулося якось так несміливо трьох старших дядьків, видно сусідів нашого господаря, який попрохав їх сідати недалеко нас й щось до них забалакав.

З деяким ваганням присіли вони на краєчках подушок і мовчки почали нас розглядати. Ґрегем витягнув свій портсигар виповнений гаваннами і простягнув його до господаря і його сусідів. Мабуть знаний був їм тютюн, бо взявши цигара всміхнулися й почали цікаво розглядати.

— Куріть — сказав Ґрегем сміючись, й сам закуривши подав вогню нашим новим знайомим. — Це правдиві гаванські, імпортовані!..

Вони закурили й втягаючи дим із вдоволенням любувалися ним. Курили, дивилися на нас і говорили щось між собою.

Так просиділи ми може з годину, як на дворі почувся шум. Наші господарі підвелися із своїх місць, заговорили щось до нас і вийшли з кімнати. За дверми і в сусідній кімнаті зробився рух. Чути було бігання, голосну розмову, хтось заспокоював малу дитину, що розплакалась. Кілька разів відчиняв хтось входові двері і заглядав у кімнату. В однім такім моменті Ґрегем глянув крізь відхилені двері й підвівся із свого місця.

Там па дворі літак! їй Богу літак. Цс мабуть па зазив нашого господаря.

Та в тій хвилині відчинилися входові двері й в кімнату, гіопереджувапі нашим господарем, війпіли дві постаті. Два високі старики в довгих, темних одягах стягнених у поясі, з довгими білими бородами й блискучими колпаками на головах здавались старовинними халдейськими магами, яких малюнки стрічаються у вавилонських руїнах. Наш господар з пошаною усунувся на бік пропускаючи їх.

Ми підвелися.

Старики підійшовши до пас стали вдивлятися у наші лиця й розглядати наші постаті. Якесь безмежне здивування, що переходило в жах, пробивалося у їхніх поглядах. Мовчки стояли вони так хвилину й вкінці один відозвався до пас. Питав щось мабуть, як це можна було пізнати із його мельодійної мови. Довгу хвилину говорив підносячи притому руки у гору й вказуючи ними на небо.

Ми притакували то давали руками знак, що не розуміємо його мови. Та тут Геріксон висунувся наперед і простягнув старикові свій рисунок пояснюючи його. Довго вдивлялися вони у Геріксонове рисування, водили пальнем по лінії між Землею і Марсом, знов вказували руками па небо і кивали головами.

І по хвилині звернувся другий старик до пас із промовою. Довго говорив він. Його голос дрижав ломився хвилями то знов переходив у ніжний, зворушливий тон, що якось дивно звенів у наших ухах. Вчувалося в його словах якусь бсзмежшо тугу за чимсь давно страченим, призабутим, якийсь немов жаль тремтів у його мові. І знов затямив я це слово «гея», що також часто згадувалося у його мові.

Дивно приходилося нам слухати цю мову, незрозумілу нам своїм змістом, яка одпакож так говорила до наших сердець і наших почувань. І коли скінчив той старик свою промову то щось заясніло на його віях, якийсь дивний блиск миготів в його очах.

І поклонилися нам оба оті старики й простягнули свої руки до нас, немовби хотіли нас обняти, пригорнути до себе.

Я мимохіть поступився кроком і простягаючи свої руки стиснув ними руки старика.

Щось схопило мене за серце.

Я усвідомив собі, що було це привітання Землі із Марсом, привитання двох світів…

Наші очі стрінулися.

І читав я в його поглядові, щось таке близьке, таке рідне мені а заразом достерігав у ньому якусь тугу чи жаль за чимсь незнаним, недосяжним…

Хвилину так стояли ми проти себе. А між тим в обох дверях й біля порога тиснулося все, що було з домашніх й сусідів, з якоюсь боговійною пошаною приглядаючись до обох стариків. Видко було, що користувались вони незвичайною пошаною у всіх, бо коли дали вони нам знак, щоб йти за ними, цікава юрба зникла із дверей даючи нам свобідний прохід.

Ми забравши наші наплечники, кивнули нашим господарям на прощання і вийшли за стариками із кімнати. Дійсно перед домом стояв літак, чи щось в роді літака. Доволі широка повозка із двома бічними крилами на чотирох малих колісцятах, з піднятим угору «носом», як казав Ґрегем, в якому мабуть, находилася машинерія.

Рухом руки запрохали нас старики заняти місце в літаку й усівши біля нас кивнули головою на прощання нашим господарям. Всі присутні схрестили руки на грудях й поклонилися до землі.

Один рух колісцятка на переді повозки й літак легким, хвилястим рухом піднявся й за хвилину плив у воздусі. Не чути було потрясення ні ніякого колихання, легкий шум давав тільки знак, що ми летимо. Ґрегем розглядав дорогою нутро літака, стараючися збагнути тайну машинерії, що його як інженіра особливо цікавило. Та мабуть не богато второпав з цього, бо від часу до часу хитав головою й посвистував. А це був знак, що щось викликає в ньому здивування. Летіли ми мовчки, бо й годі було розмовляти із стариками не знаючи їх мови.

Перелітали ми спершу степом, подібним до цього, що ми вже бачили, чим дальше краєвид став мінятися. Степ почав переходити в горбовину тут й там вкриту деревами. Стрічалися по дорозі хутори то більші оселі, села чи міста, перелітали ми над якоюсь великою рікою то знов летіли край більшого озера, на ягаму колихалися човна. Раз майнув попід нами ряд високих одноманітних будівель, фабрика чи що. Тут й там паслися стада буйволів й іншої худоби, яку важко було доглянути з висоти. Незабаром замаяли проти нас над обрієм обриси якогось города. Так і видко було довгу смужку будівель, що виринала у долині. Один із стариків, цей що сидів біля Геріксона, заговорив щось, вказуючи рукою на місто. Певно говорив щось про нього.

І знов промайнула перед нами якась ріка то управлені поля. Наближаючись до города, бачили ми щораз більше тут й там розкинених дімків серед невеличких городів, щось немов літні дачі мешканців міста. Наш літак зачеркаючи легкі півколеса летів понад городом спрямовуючись до його середини. Був це якийсь великий город — на скільки можна було здогадуватись по кількости й величині його будівель. Тут й там видко було палати побудовані сказатиб в орієнтальному стилю з плоскими кришами, де-не-де стрічалися високі будівлі в формі піраміди, що терасами підіймалися вгору, то знов масивні будівлі зі стрункими пільонами довкола. На вулицях видко було повно людей та придивляючись близше не можна було запримітити цього рухливого життя та гамірливости так питомих для вулиці великих городів, особливо на сході. Якась мовчазна повільність, що більше мертвецький спокій сказавби я — так і осотував цих людей, цю вулицю, цей дивний город.

Та це може мені тільки так здасться — думав я, споглядаючи ч літака, що плив низенько над кришами домів, — а там хто знаг, може воно й не так.

Зробивши ще кілька поворотів, наблизився наш літак до широкого майдану, на якому видніла праворуч висока піраміда, збудована з якогось блискучого, рожевого каміня, а біля псі великанська будівля-налата, з чудово різьбленим фронтоном. Літак легенько опустився на майдан і спинився перед широкими, гранітними сходами, що вели у палату.

Мені нагадалися сходи, що ведуть до «білого дому» у Вашингтоні. Тихо, без гомону, мов у якому автоматі, відчинилися одні з бічних дверей палати і в них вказалося кількоро людей.

Мабуть прислуга.

Повагом, схрещуючи руки на грудях, кланялися вони у пояс й підійшли до літака.

Ми висіли.

Прислуга занялася нашими клунками та наплечниками, а один із стариків, цей, що провадив літак, вказав нам рукою на сходи і ми пустилися йти у палату.

Ще раз оглянувся я. підходячи до дверей, огортаючи зором цілий майдан. Виложений був вій якоюсь масою, подібною до асфальту, як цс водиться у великих містах, та щось немов пусткою несло від нього. Не було неї товпи, що і поспіхом швендягться вулицями, як це видко по великих городах — тільки де-пе-дс промайнув сілюет якого прохожого. Наш літак, яким ми приїхали, покотився кудись як авто певно прислуга підвозила його у повітку.

Ми ввійшли у палату.

Входючи, спинився Ґрегем на порозі, оглядаючи своїм звичаєм одвірки та ретязі в дверях й хитнувши головою на знак вдоволення, пішов дальше. Перед нами був широкий гол, а за ним довгий коридор — з долівкою, встеленою грубим, мягким хідником. Світло вливалося у него згори, й піднявши мимохіть очі, достерегли ми округлі віконця, розкинені симетрично по розмальованій у лагідну синяву стелі. На право й ліво видко було ряд дверей, що вели мабуть до внутрішних кімнат палати. Мило було тут й привітно, хоч царювала тут тишина, немов у монастирі.

Підійшовши до одних дверей, наш провідник доторкнувся їх й вони відчинилися тихо, знов як у автоматі за дотиком відповідного ґузика. Привітним рухом руки запросив він нас війти, пропускаючи нас вперед.

Ми ввійшли у доволі велику кімнату з чотирма широкими вікнами, крізь які вливалося соняшне проміння, огортаючи цілу кімнату. Попід стіни, що здавалися виложені блискучими камінчиками на взір старовинних мозаїк, стояли отомани, вкриті пушистими накидками та подушки до сидження. На середині находився довгий, за те доволі низький стіл на фантастично різьблених ногах та широкий пушистий килим на долівці, що своїми мотивами нагадував ці килими, що їх сьогодні ще ткають у Кашмірі.

Увійшовши в кімнату, наші старики вклонились привитально й запрохали нас спочити. За хвилину з’явились наші клунки, які принесло двох із прислуги. За ними з’явився третій, мабуть старший над прислугою, щось в роді дворецького чи мажордома й станув схрестивши руки на грудях біля порога, немов дожидаючи наших приказів. Один із стариків підійшов до него, щось заговорив своєю співучою мовою, мабуть давав якісь поручення що до нас і кивнувши на свого товариша, вийшов з ним, кланяючись нам з усміхом на прощання. Ми залишились сами із отим дворецьким у кімнаті.

— Ну, як досі то покищо добре, — сказав Ґрегем протягаючись. — Ці Марсіяни то цілком культурні сотворіння! А двері у них відчиняються, як у казці. Зараз опатентувавби їхні ретязі й завіски. Та кортить покурити, не знати тільки чи можна, — додав звертаючись до Геріксона.

— А ось й поспитайте в дворецького, — сказав той посміхаючись — він знатиме.

Ґрегем, не думаючи довго, виймив портсигар й взявши собі цигаро, простягнув папіросницю до дворецького, що стояв мовчки біля дверей.

— А курити в вас можна? — сказав він, простягаючи цигара дворецькому. — Беріть, це правдиві гаванна.

Цей зробив вид, що не розуміє про що йде річ й всміхаючись тільки хитав головою.

— Ну, беріть, не соромтеся — говорив дальше Ґрегем, втискаючи йому в руку цигаро. — Викурите по обіді — додав запалюючи собі цигаро.

Цей взяв цигаро у руку, оглянув його й киваючи головою з вдоволення, сховав його у пазуху свого жупана. Відтак заговорив щось до нас й показуючи руками на нас та на своє лице, пішов в лівий куток кімнати, де були двері у стіні.

— Що це він хоче? — спитав, в мене Геріксон.

— Не знаю — сказав я — ходімо за ним, побачимо.

Міжтим дворецький відчинив двері й рухом руки запросив

нас, щоб ми пішли за ним. За дверми була мала кімнатка, а в ній невеликий басейн з водою. Біля нього стояв столик з всілякими флякониками та коробками й висіла біла скатерть на вішалці.

— Ага, цеж купальня — кликнув Ґрегем — а він запрохує нас, щоб ми помились. — Добре, приятелю, розуміємо, розуміємо! — сказав він до дворецького. — Це просто розкіш викупатись по нашій одисеї! Ну, за те. братіку, дамо тобі й конячку покушати — долав він до дворецького. — Пожди тільки, як помиємо ці ваші марсіанські порохи!

Дворецький заговорив щось, показав рукою як спускати волу й кланяючись вийшов.

Ми не гаючись роздягнулись й почали купатись. Геріксон став нишпорити по столику й знайшов у одній коробці щось немовби плинне мило, що незвичайно відсвіжило наші знеможені тіла.

Скупавшися й витершися, повбиралися ми й перейшли у пашу кімнату.

— Коли б я знав був, що нас тут дожидає, то бувби без сумніву забрав візитний одяг зі собою, — сказав жартуючи Ґрегем. — Дож бо у брічссах[3] йти з візитою до господаря неї палати — додав він. — Дож чей же хтось мусить бути тут господарем!

— Нічого, мусить вибачити нам, ми-ж подорожні. Добре, що й так все ще держиться ціле па нас! — сказав сміючись Геріксон.

По купелі почували ми себе знаменито. Ми розглядалися по кімнаті, придивляючись до чудової мозаїки па стінах, коли відчинилися двері й в них вказався наш провідник старик. Побачивши нас одягнених вже й відсвіжених, всміхнувся й попрохав нас йти за собою. І знов повів нас коридором. Йшли ми так, поки не спинились проти великих, розкішно різьблених, дверей праворуч корпдора, що знов тихо розсунулись за дотиком нашого проводиря. Ми ввійшли у велику салю, якої стеля, вкрита різьбами, спиралася па струнких кольопнах, що двома рядами підпирали її. Широкі вікна вкриті були масивними запавісами, що пропускали небогато світла — тому у салі панував сутінок. Проти нас на степениці находився розкішний престіл, як це було колись у тронових салях східних імператорів, а проти нього півколесом дванадцять сідальних подушок, розставлених на килимі, що вкривав долівку. Із стелі звисав над серединою салі величезний павук-жирандоль, що мерехтів у сутінку тисячами маленьких перел чи кульок з якогось блискучого металю.

На тому троні-престолі сидів кремезний старик зі сивою бородою в блискучому жупані, спираючись головою на праву руку, а довкола нього на подушках одинадцять стариків у довгих темних одягах, таких, як в нашого проводиря. Дванадцята подушка була незанята — мабуть місце нашого старика. Була це, як ми опісля довідались, верховна рада старших, що кермувала долею цієї країни.

Все це огорнули ми одним поглядом, вступивши у салю. Якесь дивне почування огорнуло наші душі. Оце віч-у-віч стоїмо ми, представники тієї далекої землі, що її у днину голим оком не доглянеш, з представниками цього завороженого, іншого світа

— так далекого — так далекого від нашої землі…

Це не якийсь кошмарний сон, а дійсність, хоч все те здавалося таким неймовірним, таким фантастичним!…

Ми пройшли кілька кроків і спинилися на середині салі. Наш провідник підійшов до старика, сидячого на троні, й поклонившися йому, почав щось говорити. Говорючи, спинявся, вказуючи на нас рукою, то знов говорив дальше, а його дзвінкі, співучі слова падали у тишину салі й губилися по кутках. Я вслухувався у ту мову й хоч говорив я кількома мовами, а чув їх богато, вештаючись в свойому житті по світу, так неподібна була вона до ніякої, знаної мені. Ще найбільше нагадували мені її звуки старогрецькі рапсоди Іліяди, які колись перед літами виучував я в каледжі, та староєврейські псальми, які колись чув я в жидівській святині в Тель Авів, коли то під час моєї пошлюбної подорожі оглядав я Палестину.

Та було в тій мові щось, що мимо незрозумілих слів, чужих для вуха й дивних, говорило до душі такою простою, зрозумілою мовою, яка доторкалася тих незримих струн, що окриваються в глибині людської душі, тією мовою, що однакова для всіх рас і народів у кожному підсонні, у кожному закутку світа. А озивається ота мова тоді, коли душу людини сповняє великий біль або велика радість.

Або одно й друге разом.

І саме ота нотка болю то смутку безмежного, то знова якоїсь безжурної радости дзвеніла часом у мові того старика й доторкалася до струн наших душ…

А цей старик, сидячий на троні, підвів голову й слухав.

Я силкувався схопити моїм поглядом цілу оту картину, яка простелялася переді мною й перетопити її в моїй душі із вражіннями, які одно за одним доходили до неї.

— Так, думалось мені — так мусіла виглядати в старинній Греції «ґерузія», ця рада старших, що рішала про долю цієї країни або жидівський «синедріон»…

Цей старик на троні, це певно їхній цар, а тих дванадцять — це їхня верховна рада.

Так…

То знов майнула в моїх думках інша картина, яку колись бачив я у якомусь музеї.

Такаж велика саля і розкішний трон, на якому сидить Филип Арагонський, окружений двораками. А проти нього Христофор Колюмб звідомляє про свою подорож й відкриття незнаної країни, вказуючи рукою на трьох Індіян, що трясуться із остраху перед незнаною їм долею.

Може колись і намалює якийсь марсіянський маляр подібну картину, де ми, цебто я, Ґрегем і Геріксон станемо осередком зацікавлення марсіянської публики, що оглядатиме цю картину…

І я відтворював собі в душі таку картину з високим Ґрегемом на переді в його куценьких, кратчастих штанцях….

Кінчаючи свою мову, наш провідник повернувся до нас і попрохав кивком руки, щоб ми підійшли близше. В тій хвилині підвівся з трону старик, а за ним всі встали і схрещуючи на грудях руки, вклонилися нам, а цей, що сидів досі на троні, почав говорити.

Тремтів його голос, ломилися слова, видко було, як хвилювання огорнуло його й не давало говорити. Хвилинами піднімав руки у гору й вказував на небо, то знова притискав їх до грудей, мовби хотів заспокоїти своє схвильоване серце. Як статуя давних різьбарів, якої час не ткнувся, рисувалася його стать у сутінку цієї салі, якась велич й невгнута воля красувалися на його лиці. А коли повертав свою голову до нас і я спинився на хвилину моїм поглядом на ній, то видалась вона мені такою клясично гарною, що хіба тільки рука Праксітеля чи Родена могла б поважитись скопіювати її.

Кінчаючи свою мову, зійшов по ступенях до нас і розкривши рамена пригорнув мене, тому, що я стояв на переді, до себе.

Щось зворушливого, незбагнутого було у тій сцені.

Я нагадав, що треба щось відповісти. На скоро почав в думках складати привитальну мову, ану, думалось, може вдасться мені склеїти щось із тієї клясичної греки, яку колись зубрив, це може буде для них зрозуміліше. Та поза фразу «хайрете о дес-потай»[4] не повезло. Тоді почав я говорити по англійськи, сказав хто ми й звідкіля й передав їм, як представникам Марса, привіт від нашої далекої Землі.

Вони слідкували за рухами моїх уст, слухали моїх слів, силкуючись відтворити собі їх значіння, та я почував, що не розуміють. Особливо один із стариків, висший за всіх і худіший пильно стежив за звуками моєї мови. Мабуть більш за всіх цікавився нею.

Коли я скінчив старики окружили нас і тепер почалась розмова на знаки рук й міміку лиця, яка мабуть всюди однакова. Придивляючись до них, побачили ми, що всі вони червоної краски лиця, але іншого відтінку, як у південно-американських Індіян. У всіх них були клясичні черти лиця, з яких неслася повага гордої, давної раси.

По хвилині такої розмови наш знайомий провідник повів нас усіх до сусідної кімнати, де находився стіл, закиданий якимись картами й малюнками, а стіни вкриті були таблицями з усякими фігурами та рисунками. Ми запримітили, що всі дванадцять стариків відносяться з надзвичайною пошаною до цього, що сидів на троні, що пробивалося у кожному їхньому слові й погляді. Це й не дивниця, бо, як ми опісля довідалися, це був цар і найвисший жрець тієї марсіянської країни Кроней, як ми і будемо його дальше називати.

VIII

Ми посідали на подушках довкола стола, маючи царя Кронея по середині, а один із стариків, цей високий, худий, Картіяс звали його, як це опісля ми довідались, взяв із стола звинену в трубку карту чи малюнок і розвиваючи її, повісив проти нас на стіні. Я глянув — й збентежено подивився по присутніх. Це-ж була карта неба, краще сказати, нашої соняшної системи з позначеними дорогами планет, яку стрічається по всіх астрономічних обсерваторіях з сонцем по середині. Та цих планет було щіснадцять. В мені задрожала жилка «спеца» і я підвівшися з мого місця, підійшов до карти. Старий Картіяс всміхнувся, немов порозумів, що зпоміж нас трьох, я найкраще визнаюся на його, як видавалося, «спеціяльності» й повів рукою по карті, вказуючи на Марса, а відтак на долівку. Я зрозумів: хотів нам сказати, що ми на Марсі. І я хитнув потакуючо головою.

А відтак знов повів рукою по карті та рука його поминула Землю і спинилася на планеті Венус. Відтак тією ж рукою вказав на нас і хитнув питаючо головою.

Я збентежився. В той момент майнуло мені в думках: вони вважають нас мешканцями планети Венус, які прибули до них в гостину…

Схвильовано заперечив я рухом рук й голови й вказуючи на карту, показав Землю, а відтак кілька разів нас, даючи до зрозуміння, що ми з відтіля походимо.

Щось, мов недовірчивість, промигнуло по лиці Картіяса і він щераз вказав на Венус

— Ні, ні! — кликнув я — хоч знав, що не розумітиме мене

— Наша батьківщина — це Земля і звідтіля ми тут зявилися. — І я повів рукою по карті, зачеркуючи дорогу зі землі до Марса.

Це мабуть збентежило старика, бо він щось схвильовано заговорив до зібраних. Вже по перших його словах цар Кроней схопився з місця й підступивши до нас, став вдивлятися в нас.

Щось такого дивного, незрозумілого нам було в його погляді, якась туга й здержуваний біль рисувались в кутиках його уст, що я не здивувався, коли він обняв мене своїми раменами, а на його віях затремтіла сльоза… Якийсь оклик, в якому дрожав здержуваний біль, вирвався з його грудей й він усів біля стола, схиляючи свою голову на руки.

Тут приступив до нас Геріксон й витягнувши з кишені свій рисунок, почав поясняти його, а саме цю дорогу, яку ми перебули у всесвіті. Бачучи це, Картіяс пошукав чогось на столі і по хвилині добув тоненьку металеву таблицю й повісивши її на стіні, дав Геріксонові писальце, запрохуючи його рисувати.

Цей рисував, як вмів, нашу Землю, нашу «Queen of Virginia», її дорогу до Марса й причалення. Всі присутні з напругою стежили за рухами його руки, покивуючи головами на знак, що розуміють. Від часу до часу перекидалися старики словами, немов сперечаючись про щось, то знов похитували головами.

А відтак прийшов на підмогу й Ґрегем — нарисувавши наше міжпланетне судно — з усіх боків та його переріз й також стрінувся із зрозумінням присутніх. Нарисував місце в горах, де ми причалили й де наше судно розбилося й дорогу в долину, де ми стрінули блакитні орхідеї, а відтак нашу дорогу аж сюди. Все це старався він прикрасити своїми дотепами, жаліючи тільки, що йдуть вони на марно, бо їх ніхто з його слухачів не розуміє.

По тому докладі почали старики між собою розмову, а йшла вона мабуть на тему цього, що бачили й чого догадувались з наших рисунків. По хвилині тієї розмови цар Кроней встав й підходячи до карти зоряного неба, вказав рукою на себе й свою раду, а відтак на Землю. В першій хвилині не знали ми, що він бажав цим сказати, бо ми-ж знали, що находимось на Марсі. Та він кілька разів вперто вказував на Землю і то на себе, то на своїх стариків.

— Що він хоче цим сказати? — спитав в мене Геріксон.

— Не знаю, бо ж хіба не те…. — почав я та вмить спинився. Якась думка дивовижна, жахлива-неймовірна на перший погляд майнула в моїх думках.

— Невже-ж? А як що це правда? А як що і вони походять з Землі, як і ми?!… Вони такі-ж люди, як і ми, хіба тільки те, що червоні.

Я почув, як в мене із-за хвилювання загорілося лице і я почав дивитись то на карту то на стариків, зібраних у цій кімнаті.

— Невже-ж це правда?!…

Читаючи мабуть в мойому лиці недовірчивість Картіяс кивнув на мене й пішов у лівий куток кімнати, що був заслоний занавісою.

Я підійшов за ним.

Одним рухом руки відкинув він занавісу а із-за неї вказався великий… ґльоб. Такий звичайний собі земний ґльоб похилений до екліптики, яких сотки бачимо по школах, де навчають географії. Я підійшов близше, радіючи, що зможу точніше, вияснити нашим господарям звідкіля ми прибули та глянувши на земну кулю збентежився.

На ґльобі не було так знаних нам обрисів пяти частин світа а інші суші та моря, що ледви нагадували знані нам суходоли. Приглянувшись близше запримітив я, що ґльоб цей нагадував своїми суходолами й морями ті карти поверхні нашої землі, які ґеольоґи начеркують для початку третичної доби на нашій землі. І так довкола північного бігуна, де нині вкриті кригою хвилі ледового океану, розгортався широкий суходіл сягаючий своїми південними берегами по скандинавську верховину та американські гори.

— Це той здогадний гіпербореальний континент, якого істнування доказують ґеольоґічні розсліди Ґренляндії та Шпіцбергів — нагадалося мені. А дальше море, безмежний океан аж знов на південній півкулі величезна суша займаюча собою цілий простір від Гімаляїв і Мадагаскар на захід.

— Це-ж мабуть Лємурія — говорив я собі, якої останки сундайські острови, Австралія та Мадагаскар із своєю оригінальною фавною та фльорою, так неподібними ні до африканських ні до азійських.

І знов на захід океан аж там, де сьогодні котять буруни хвилями Атлянтику, новий суходіл, що простелився вздовж сьогоднішного Атлянтійського Океану аж по островчики Трістан да Кунья в його південній частині.

— Це-ж Атлянтида! — кликнув я збентежено.

— Атлян, Атлян! — відозвався біля мене Картіяс потакуючи головою а його лице набрало якоїсь сумовитої закраски.

І мовчки простягнув він руку до ґльобу й вказуючи на Атлянтиду, вказав відтак на себе й на своїх товаришів, даючи тим знак, що він і всі вони походять з Атлянтиди…

Це було щось так неймовірного, що я мимохіть глянув недовірчиво на него й ще раз на обриси Атлянтиди, що видніли на ґльобі. Та в його очах було стільки правди, окривалася в них якась така безмежня туга за чимсь давно вже втраченим, що я мусів повірити.

Я мовчки повернувся в сторону стола й підійшовши до царя Кронея мовчки спинився перед ним й його стариками.

В той момент виринуло в моїх думках все те, що знав колись про Атлянтиду. Всі докази її істнування, жахлива картина її катастрофи, все те, що для людства полишилося по її мешканцях, промайнуло у моїх думках.

Тепер я знав, куди ми попали і кого маємо перед собою.

Були це потомки Атлянтів, яких доля перед віками вигнала з їх рідної землі і які оце тут на тій чужій планеті коротають свій вік.

І зрозумів я в тій хвилині цей скриваний їх біль та невгамовану тугу за втраченою батьківщиною, що малювалися в їхніх лицях та поглядах, цей невгамований біль, яким душа болить та не находить ліку на його.

Здається такою мусіли бути туга й біль перших людей, коли то янгол проганяв їх за ворота раю… І мимохіть тиснулись мені на уста слова із Мільтонової поеми про втрачений рай…

Я звернувся до моїх приятелів і розказав їм про те все, а вони притакнули мені спираючись на своїх спостереженнях. Всі ми підійшли ще раз до ґльобу й знаками дали пізнати нашим господарям, що знаємо тайну їх походження й про те, що ми чували про драму, яка колись, перед віками знайшла свій кінець у хвилях океану.

Сумовито хитнув Кроней головою, сумовито гляділи на нас очі стариків.

І зрозуміли ми в цій хвилині, що є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі звязуєзсобою що віки цілі тріває вже й трівати-ме поки битимуться людські серця в грудях — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу і того червоношкірого Могікана, що умирав з останнім поглядом на свій степ широкий і того ледви чоловікоподібного Папуа із нетрів Тасманії і того блакитньокровного льорда з імлистого Девоншайру, що його сплін гонить по цілому світі…

Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного….

І такими близькими, такими рідними видались нам ці нащадки Атлянтів, такими зрозумілими стали для нас і їхня сумовитісь і цей спокій їхнього города…

Стояли ми так мовчки й дивились одні на одних.

Та цар Кроней перервав цю мовчанку.

Махнув рукою, немовби говорив: ну що там, минулося,

— не вернеться» — і почав говорити щось до цього старика, що виїздив по нас і був першим нашим поводатором. Той кивнув потакуючо головою і вийшов. Вернувши по хвилині запрохав нас всіх йти за собою. Ми перейшли в сусідню кімнату, де стояв заставлений стіл, як видко було із страв, до вечірної перекуски. Нас запрохали покріпитися і ми радо забралися до тієї вечері, бо добре були втомлені цілодневними переживаннями та й зголодніли добре. По вечері підійшов Ґрегем до Картіяса й почав давати йому знаки, що треба занятися нашим розбитим судном і спровадити його сюди. При помочі рисування та знаків вдалося йому вкінці, що цей зрозумів про що йде й знаками сказав, що завтра займеться тим.

А на дворі вечеріло.

Сонце схилялося за обрій, а від піраміди простелялася довга тінь, що падала на майдан і палату. Піраміда ця, як ми опісля дізналися, була святинею сонця, якого культ визнавали Атлянти, а найвисшим жрецем у ній був саме цар Кроней.

Видко було, що на наших лицях пробивалася втома, бо до нас підійшов наш ранішний провідник, один з цих стариків, що везли нас літаком, Фідей звався він, й дав нам знак, що поведе нас на спочинок. Ми розпрощалися з царем Кронеєм та його дорадниками і пішли знов коридором за Фідеєм.

Цей запровадив нас знов до тієї кімнати, де полишилися наші клунки, а там застали ми вже нашого знайомого дворецького з кількома слугами, які готовили для нас три лежанки із пушистих килимів та подушок. Привівши нас сюди, Фідей сказав щось до нас, мабуть бажав нам доброї ночі й склонившися нам, вийшов.

Кімната була освітлена якимсь лагідним світлом, що походило із невеличких куль, розміщених на стелі по середині кімнати, а яких ми передше й не запримітили. Приготовивши лежанки прислуга мовчки вийшла, полишився тільки дворецький, що, всміхаючись, станув мовчки біля порога, мов дожидався наших приказів.

— А ось тобі приятелю моя обіцянка, — заговорив до нього Ґрегем, що витягнув зі свого наплечника пляшку з коняком.

— Є ще доволі, чабани всього не випили.

І налив йому чарку Золотистого напитку, даючи йому знак, щоби випив. Та дворецький всміхався тільки, роблючи вид, що не розуміє, про що йде. Тоді Ґрегем випив цю чарку, показуючи йому, що з нею робиться, а йому налив другу.

— Пий, це добре робить, особливо під вечір.

Цей, вагаючись дещо, взяв чарку і випив. Видко смакувало йому, бо його очі загорілися і він почав розкланюватись й лепетів щось, мабуть слова подяки.

— А бачиш, що добре — сказав Ґрегем. — Ну гаразд, ми вже твоїх послуг не потребуємо, а завтра сами вже трафимо до купальні. Можеш йти спати. — І дав йому знак, що може відійти. Цей, розкланюючись й говорючи щось, вийшов з кімнати.

Ми лишились сами.

Роздягнувшися й поклавшися на наші лежанки, довго ще ми говорили про все те, що довелось нам тут сьогодні пережити, обмінюючись своїми вражіннями й заприміченнями. Та незабаром сон огорнув нас і ми вснули скоро під гостинною кришею палати царя Атлянтів.

IX

Мабуть високо стояло вже сонце над обрієм, як ми на другий день пробудилися. Заки ми встигли помитися в купальні, застали вже в нашій кімнаті дворецького, що приніс нам снідання. Незабаром потім з’явився Картіяс з ще одним стариком та повідомив знаками Ґрегема, що вже пороблені приготування, щоб спровадити наше розбите судно із скель у город. Ґрегем зібрався до дороги й вийшов з Картіясом і незабаром побачили ми через вікно як він сідав з двома стариками у літак, щоб удатися на місце нашого причалення. За ними полетів другий вантажний літак з робітниками, що мали підняти наше судно із скель й приставити до города.

А між тим до нас прийшов Фідей з одним з членів ради, Кальтек звався він, приносячи з собою жмут листків та щось в роді книжки й всміхаючись приязно до нас розложив те все на столі, даючи нам знаки, щоб ми те оглянули. Ті листки й книжка були з якогось незнаного нам, гнучкого металю, записані дивними знаками, що скидалися на староєгипетське демотичне письмо. Книжка була прикрашена примітивними образками, взятими з буденного життя й скидалася на… буквар, з якого навчають дітей письма. І дійсно був це буквар, а наші старики прийшли до нас з метою навчити нас атлянтської мови.

Коротко згадаю тут, що ці відвідини повторювались відтак що дня й що ми, значить я й Геріксон показалися доволі путящими учнями — бо Ґрегем рідко мав час брати участь в наших лекціях, так що незабаром вже богато розуміли ми атлянтської мови. Того ж дня ще під вечір повернувся Ґрегем з Картіясом, привозячи у вантажному літаку наше розбите судно, яке, забравши з нього усі наші речі, відвезено до атлянтської фабрики, що будувала літаки, а яка була розміщена десь на краю города.

Передали ми все те, що привезли зі собою, нашим атлянтським приятелям, даючи їм цікавий для них матеріял для студій над відносинами на Землі, самиж взялися, як згадав я висше, до вивчення атлянтської мови й робили щодня прогульки по городі й околиці.

Одна думка трівожила нас: що буде з нами, яка жде нас доля, коли не буде в нас змоги вернути на Землю. Наше судно було розбите й хоч був між нами Ґрегем, що знав його конструкцію, всеж таки не було надії чи вдасться йому відбудувати судно так, щоб можна було відбути на ньому поворотну дорогу на Землю. Та Ґрегем рішився, щоб там не було, забратись до відбудови судна. Відбував довгі розмови — розуміється знаками, з Картіясом та ще одним стариком, що особливо цікавився будовою нашого судна й був, здається, «спецом» в тій ділянці, цілими днями пропадав, оглядаючи всілякі фабрики, що були в країні й в кінці таки одного дня, вернувши зі своєї прогульки, заявив нам з помітним схвилюванням:

— Будуємо судно! Я розглянув усе, розважив усі можливости, переглянув весь матеріял й рішив, що й тут буде можна збудувати, хоч може й не так прецізно, як на Землі, судно, яке, після моїх обчислень, може зважитись на подорож на Землю. Хоч нема тут арґініту, так за те є подібні сирівці, з яких добуду матеріял на наше судно. Техніка Атлянтів стоїть доволі високо і я можу зважитись при помочі тих середників, що є до моєї розпорядимости, забратись до будови судна.

Все те незвичайно нас врадувало й підбадьорило, додаючи охоти тим пильніше досліджувати Марса та його теперішних мешканців, коли ставала надія, що та наша праця не піде на марно, а знайде свою дорогу до наших братів на Землі.

Не подаю тут, в отому короткому звідомленні з нашої подорожі вислідів наших помічень й дослідів над Марсом й життям на ньому, не маючи певности чи оце моє звідомлення оглядатимуть коли людські очі там на Землі. Все те, списане у другій нашій спільній праці, всі наші помічення й опис відносин на Марсі, заберемо з собою, коли буде встановлена можність нашого повороту на Землю. Тепер подаю тільки короткий нарис нашого поневільного пробування серед Атлянтів, маючи слабку надію чи взагалі дійде він на Землю.

Так отже Ґрегем забрався до роботи й перенісся навіть на фабрику, в якій мало будуватися судно. Ми були за той час ще двічі в царя Кронея, де й пізнали його доню-одиначку Зою. Його прихильності до нас завдячуємо цю поміч, з якою прийшли нам Атлянти при будові судна.

І так минали дні за днями, які проходили нам на вивченні атлянтської мови та пильному досліджуванню всього, що нас окружало на Марсі. Ми пізнали докладно город, що звався Церне, на памятку колишньої столиці Атлянтів, що поринула в хвилях океану, пізнали фавну й фльору Марса, поробили чимало помічень з обсягу кліматольогії та фізичної будови Марса, словом старались використати як найкраще час на пізнання планети. Нераз запускалися ми й в ту долину блакитних орхідей, цих автохтонів Марса, нераз спиналися ми по скелистих верховинах, приносячи все щось цікавого з кожної нашої прогульки.

Коли вже настільки опанували ми мову наших приятелів, що могли хоч з трудом порозумітись з ними й відчитувати їхні книги та записки, проводили ми богато часу на розмовах з ними й почали студіювати їхню історію, особливо цікавлячись колишнім життям їхніх предків на нашій Землі та катастрофою, що зробила кінець їхній батьківщині й вигнала їх із Землі. Цікавились ми також їхнім теперішнім життям на Марсі та країною, яку вони тут заселювали.

А займали вони доволі невеликий шмат марсіянського суходолу по обох боках рівника, — одинокий простір, що надавався до поселення для людини. Всі прочі частини материка виповняли дикі неприступні, кремянні скелі, де-не-де поперетинані долинами, з яких деякі вкриті були блакитними орхідеями, одинокими майже представниками автохтонних живучих єств на марсіянській поверхні. На одну з таких долин наткнулися ми в нашій першій мандрівці по причаленню на Марса. Решту цілої марсової поверхні займав океан, вкритий більшу частину року кригою.

Доволі сумна й бідна була в порівнянні з їх колишньою батьківщиною ця країна, в якій доводилося їм проживати на поневільному вигнанні. Тільки невсипущій праці й трудові цілих поколінь завдячували вони теперішні можливі умовини їхнього життя й деякий добробут. Покоління цілі будували їх столичний город, покоління цілі порпалися у почві цеї непривітної країни, заки вспіли перетворити її на плодючу землицю-кормительку, що давала їм і їхнім нащадкам прожиток. І мені мимохіть нагадуються біблійні слова:

«В поті чола свого будете трудитися»… Так, так! Богато гіркого поту вилилось у ту марсіянську почву, заки повстали ці хуторі та оселі, заки повстав цей город, слабонька відбитка колишньої їх столиці «Города Золотих Воріт» там на Землі!..

Замкнувши в собі біль за втраченою батьківщиною, про яку спогади передавались з покоління в покоління й стали найбільшими їхніми святощами, верстали свій важкий шлях, розкриваючи свій біль хіба тільки там, у святині, перед престолом сонця, того сонця, що десь там на Землі як і тут на Марсі давало всьому міць і силу до життя.

А правив їхньою країною цар, нащадок атлянтських царів там на Землі і дванадцять стариків, що творили верховну раду, яка завідувала усіми справами країни. Інтересно, що ціле знання та всі технічні здобутки осягнені протягом цілих поколінь, були в їх руках та невеликої горстки втаємничених, проча маса атлянтського населення пасивно сповняла їхні прикази та виконувала їх волю. Як запримітив я, широкий загал зжився з тим і почував себе щасливим, богато більше щасливим, як людина в деяких су спільностях, де необмежена воля кінець кінцем вироджується в анархію. Але й з другого боку кожний член верховної ради був свідомий ваги цього завдання, що його виконати судила йому доля, був свідомий своєї відвічальности перед загалом. Та було ще щось, що може найбільше впливало на витворення таких, а не інакших умовин їхнього життя, а саме свідомість кожного, що всі вони разом творять однородну цілість, щось мов родину одну, для якої кожен біль і кожна радість є спільні. Ці почування сковували їх разом сильніше як моглаби це вчинити яка зовнішна сила, оперта на не знать якому фізичному насиллю.

Всьому тому приглянулися ми й цікавились тим.

Одного дня прийшов до нас Кальтек і перевіривши ще раз наше знання атлянтського письма, запровадив нас до піраміди. Тут находився чудової роботи престіл, на якому видніло зображення сонця з незнаного нам металю орішальку. Ліс різьблених кольон виповняв нутро піраміди, а ряд кімнат у долішній частині й численні тераси, що виходили на зовні, доповнювали гармонійної цілости святині. Кальтек повів нас до одної кімнати, щось в роді «святая святих», Де зберігалися найбільші святощі Атлянтів. А саме все те, що заціліло досі, а що їхні предки привезли з собою з Землі. І так була там частина судна, одного з трьох, якими їхні предки дістались на Марса, дещо з астрономічних приладів давних Атлянтів, що служили їм до їх обчислень та помірів зоряного неба та що найцікавіше, списана на металевих листках історія колишньої їхньої батьківщини, Атлянтиди, опис катастрофи, яка її стрінула та опис подорожі царя Атталя, предка Кронея, з громадкою Атлянтів, що врятувалися із катастрофи, з Землі на Марс.

Показавши нам все те, Кальтек дозволив нам простудіювати цю «книгу битія» Атлянтів, що займило нам чимало днів часу. Ми зробили відпис цих цікавих записок, який заберемо з собою, якщо тільки буде змога вернути на Землю. Тут подам тільки короткий перегляд цієї незвичайно цікавої історії, щоб подати до відома нашим братам на Землі хоч кількома словами про ті важні події, що сталися перед віками на нашій Землі».

X

Професор Карачевський спинився на хвилину у свойому читанні. Було доволі пізно. Думалось йому залишити тепер читання хочби з уваги на те, що зібрана гіублика була перетомлена тією незвичайною кількістю вражінь, що сипались на неї протягом так недовгого часу. Та глянувши по салі й достерігаючи всюди горіючі цікавістю очі й закрашені румянцями лиця, рішився читати дальше. Погладивши рукою свого довжезного вуса, читав проф. Карачевський дальше ці записки проф. Дудлєя, в яких той подавав огляд із своїх запримічень.

«Атлянтида, цей величезний суходіл, що колись простелявся на цілому майже просторі Атлянтійського Океану і який перед віками поглинули хвилі того океану, стала колискою незвичайно спосібної раси червоношкірих людей, раси, яка осягнула найвисший ступінь цивілізаційного розвитку, висшого в дечому від нашого і загинула разом з тією цивілізацією в хвилях океану.

Сліди їхньої цивілізації стрічаємо у ріжних місцях земної кулі, куди занесли її втікачі, що врятувалися підчас загибелі Атлянтиди, як ось в Єгипті, Індії та середущій і південній Америці.

Проживаючи на незвичайно плодючій землі, в лагідному кліматі, сами з природи дуже спосібні, створили Атлянти для себе такі умовини життя, що їхню країну можна хіба раєм назвати. І дійсно були раєм для цього народу розкішні городи, повні пишних палат та цвитучих садів, повні монументальних будівель та водограїв. Столицею Атлянтиди був «Город Золотих Воріт», положений на східному побережі, на горбовині, що опадала до моря. На захід від города знімався гірський хребет з високою горою у формі тризуба, що фантастично яснів над цілою околицею у золотистому, соняшному промінню. Цілий город поринав у розкішних садах, повних всіляких овочевих дерев та квіток, зрошуваних часто водою з безчисленних каналів, що перетинали цілу країну. По середині города знімалась царська палата, розкішна будівля, збудована з рожевого мармору, вкрита золотим дахом. Пишні помаранчеві сади й серпанок водограїв, окружали цю палату, а ряди пільонів, статуй та різьб прикрашали вулиці, що вели до неї. І знов сади і квітники, а серед них доми-палати мешканців города, святині, піраміди, мавзолеї, площі, де відбувалися публичні забави та танки. Цілий город був одним великим, розкішним садом. Воздух, напоєний пахощами квіток та шепотом водограїв, тремтів вечерами лагідними тонами музики та пісень, що співали про красу і кохання. Понад каналами та ріками повно було висячих мостів, по цілій країні розбігалися биті шляхи, біля яких що якусь віддаль находилися публичні гостинниці, де подорожній міг спочити. Вздовж усіх доріг та городських вулиць вели алєї помаранчевих дерев, саміж вулиці виложені були твердою масою, що дозволяла часто змивати їх й вдержувати чистоту. На вулицях не було цього гамору й задухи, як по наших містах, не було цього почування пригнічення й тісноти, яке огортає людину, що найдеться серед вулиці якого-небудь більшого нашого города. А над тим всім простелялося вічно блакитне небо, озарене золотом соняшного проміння.

Сами Атлянти був добрячий, лагідний нарід. Повільної вдачі, з природним нахилом до мистецтва, залюбки віддавалися музиці й танкам. Займалися управою рілі, ховом худоби й риболовлею, вкладаючи в ці заняття невеликий труд, бо сама природа постачала їм стільки всього, що недостаток в Атлянтиді був незнаний. Вбогих на Атлянтиді не було — як також незнані були там злочини. Всякого рода мистецтво, як також й технічні винаходи, що улекшували життя, дійшли там до найвисшого ступня розвитку. Ткацькі вироби та спосіб крашення матерій осягнули там найвисший ступінь досконалості, металюрґічні та керамічні вироби будили подив своєю красою та мистецькою обробіткою. Атлянти вживали машини до літання та знали прилади, щоби порозуміватись на віддаль. Щоби забезпечити свою країну від посухи, будували Атлянти штучні озера, з яких воду в посушні літа розпроваджувано каналами по всій країні. Атлянти перші освоїли дикі звірята й вчинили їх пожиточними людині, вони перші заводили культуру хосенних ростин, розводючи їх, як пр. бананові дерева та виноград по цілій країні. Все що пізніше інші раси й народи мали корисного й доброго для свого вжитку, бере свій початок в Атлянтиді.

У своїх віруваннях покланялися сонцю, вважаючи його тією животворною силою, що усьому на землі дає життя. Будували в честь його храми-піраміди, прикрашені різьбами та мальовилами, відбували в його честь празники, під час яких співом, музикою та танками віддавали хвалу його одвічній силі. Стіни їхніх храмів були викладані золотом та орішальком, металями, яких вживали виключно до прикрас. Вершки пірамід служили їхнім жрецям як обсерваторії, з яких стежили за рухами небесних зір. Біля святинь були і жрекині, що при сході і заході сонця грою на цитрах та піснями витали й прощали свого одвічного пана.

По їхніх храмах горів вічний огонь в орішалькових посудах, як символ сонцевого проміння. Вірили в животворну силу сонця та вплив небесних тіл на долю людини. Вірили також в безсмертність людської душі та вічне щастя людини, що чесно проводила своє життя. Вірили, що по смерти людська душа повертає до свого праджерела, з якого вийшла, вірили в одвічне істнування тієї людської душі. З великим пієтизмом ховали по мавзоляях своїх померших, вкладаючи до їх гробівниць все те, що дорогого й любого було їм за життя. Ціле життя своє кермувались Атлянти основною думкою їхньої моралі — «роби добре, не чини лиха». Тому то й злочини були у них незнані.

їх політичний та суспільний устрій був незвичайно цікавий. Ціла земля, взагалі все, що находилось в країні, належало до їхнього царя. Країна була поділена на провінції, якими управляли в імені царя його заступники. Цар мав біля себе верховну раду, яка складалася з учених стариків, що управляли кожний по своїй спеціяльності країною. Вони заводили нові способи праці в хліборобстві, піклувались каналізацією країни, вирощували кращі раси худоби, стежили за достаточним витвором продуктів потрібних до життя. Вони й ділили всі плоди й продукти між населення так, що кожний мешканець мав подостатком всього, що тільки йому було треба.

Торговлі в нашому розумінні не було. Надмір плодів й продуктів одної провінції міняли за плоди й продукти другої й розділювали між населення. В цей спосіб кожен мав забезпечене істнування й не потребував журитися за завтра. Цей суспільний лад спирався на високому почутті моралі, чесноти та взаїмному довірю. Ще з дитячих літ розвивали Атлянти в людей ці чесноти, стараючись особливо розвинути альтруїстичні почування а не допустити до розвитку егоїстичних рисок характеру Бо тільки егоїзм викликує ворожнечу між людьми, боротьбу кляс а за тим хаос й упадок цілого народа!

Ще одна цікава сторінка їхньої вдачі а саме незвичайно високе почуття племінної спільности. Ціле населення країни вважало себе братами, одною родиною. Ця взаїмна любов та довіря до своїх провідників вчинили те, що змогли вони створити такі культурні цінности й піднестись у свойому розвитку на такий ступінь, якого не осягнула ніяка раса на землі.

Так у щасті, в безжурному істнуванні проминали Атлянтам віки цілі. Поминувши наїзд чорних мешканців Лємурії і довгу війну з ними у висліді якої вдалось Атлянтам прогнати наїздників, ніщо не віщувало, щоб їх щасливе життя мало змінитися.

А однак з часом, головно підчас панування царя Трітоніка достерігається і серед Атлянтів, деякий занепад моралі й добрих обичаїв. Було це по війні з Лємурією, коли то в країну вернула ціла маса вояцтва, що відзвичаїлись працювати продуктивно. Починаються напади й грабунки на цих, що працюючи дома придбали майно, витворюється взаїмна ненависть нераз між членами тієїж самої родини, поширюється розпуста й легковаження культу сонця. Однак всі ці явища здавались проминаючими, здавалось, що прийде протверезіння й народ Атлянтів житиме вічно щасливо.

Та на нашому світі нічого немає вічного. Це вже такий одвічний закон природи. Все, що живе, підлягає йому, з’являється на тому світі, досягає найвисшого вершка свого розвитку й відходить з него. І мусять повинуватися тому законові, як поодинокі люди, так і цілі народи, не раз великі і могутні.

Нічого не має вічного на нашому світі!

І для Атлянтиди прийшов кінець. А спричинили його живлові вульканічіні вибухи та землетруси, що довели до найбільшої катастрофи, яку колинебудь переживала наша земля. А вислідом її було те, що цілу Атлянтиду проковтнув океан і там, де колись пишалися палати й святині, сьогодні буруни котять хвилями Атлянтійського Оксану.

Ось що вичитали ми про оту катастрофу в записках, що зберігаються в святині біля палати царя Кронся:

«В пятнадцятому році Рами, а в шестому панування царя Атталі, в місяці Гек а в дні дванадцятому, вранці перед сходом сонця, — хай обличчя його вічно до нас всміхається — затряслася земля, море виступило з берегів, а з гірського хребта, що над Городом Золотим Воріт, приснув вогонь. І почав надати дощ сірчаний а де впав на землю там горіла земля і все, що на ній. І так пятнадцять днів і ночей пятнадцять тряслася земля і валилися храми і палати і городи всі і гинули люди і скот і риби в ріках. А п'ятнадцятого дня у ночі загорілося ціле небо полумінню і земля розкололася, і та частина, що на захід від Срібного Озера поринула в морс. І замкнулися хвилі океану над городами і над храмами і ніхто не врятувався, хто був і та частина, що на захід від Срібного Озера поринула в море. І зібрав цар Атталя верховну раду у храмі сонця біля своєї палат и в Городі Золотих Воріт. І припав на коліна перед престолом сонця, голову на ступені склонив і благав життя-творящого пана про пощаду для народа свого…

Та сонце одвічне, пан всемогучий відвернуло лице свос від царя Атталі та атлянтського народа, бо темінь дальше вкривала світ і тільки вогонь, що добувався із вершка гори — тризуба прояснював темінь, віщуючи нові потрясіння. І висту пив Аскольд. старик сивоволосий, що йому руки від старости тряслися і голос дрожав і озвався до царя Атталі. Як струни арфи тремтів його голос коли сповіщав він, що сповнилось віщування давне й кінець світу надходить, бо гріх закрався у серце народа. руку підняв, сивий волос пошани не має, а раду старика стрічає сміх пустий та богохульний. Давно вже він предсказував те, що сталося і іце статися має, гак голос його тільки пустелю стрічав і глузування. І ніщо не вблагає сонця, ніщо не відверне кари. Та сонце одвічне, пан життя-творяіций. що й цареві могутньому й травичці нікчемній однаково золото сипле, знайшов милосердя для тих, що не забули його, що до останньої хвилини покланялися йому. Бо ото шість місяців тому, у ясну ніч, коли Аскольд сповняв свою службу в святині біля престола сонця огорнув сон його знеможене тіло, як сходив по ступінях до посуди з вічним вогнем. І почув він у тому сні голос: Відверну лице моє від народу мого, що не слухає голосу провідників своїх а моїх пророків і знищу цю країну, що раєм досі була для мешканців її. Та не хочу вигубити народу мого до щенту. Йди Аскольде до заводу того що в Країні Вод находиться і збудуй гри човна великі, що ними в просторі літати можна. Рано вранці, як проміння моє стане землю цілувати на мойому престолі знайдеш вказівки, як маєш виконати цю роботу.

І заховаєш ті човна у тайні до слушного часу. А як прийде час і година і гнів мій потопою рине на цю країну, збереш сто мужів і жінок їх і дітей і царя тієї країни — усіх, що серпем не устами моляться біля мого престола і посадиш їх у ті човни. І сядеш сам у один з них, щоб дати свідоцтво милосердя мого. І відчалите в темну ніч, коли тільки вогненні язики, що виповзуть із нутра землі, присвічуватимуть вам на далекий шлях, з соловейкового гаю у Городі Золотих Воріт і попливете в простір. І бої ато богато часу промине заки дібєтсся до іншого світу, холодного й пустого, де в поті чола й крівавому труді минатимуть ваші дні аж поки не сповниться час вашого горювання, поки знов лице моє до вас не повернеться. Ідіть і в праці важкій шукайте забуття за втраченим раєм».

Такий то віщий сон доторкнувся до вій старого Аскольда у храмі сонця у ясну, літню ніч. І виконав він те, чого бажав від нього віщий голос і оце тепер, коли прийшла година загибелі, станув перед царем Агталею і переказав йому волю того, якому всі поклонялися. І зібралося сто мужів і жінок їх і дітей і цар Атталя і старий Аскольд і всіли до човнів тих, що їх мали у світи незнані понести й відчалили з соловейкового гаю в Городі

Золотох Воріт. І коли блискавка озаряла темінь а з нутра землі ринув новий потік вогню, що за хвилину огорнути мав Город Золотих Воріт, цар Атталя глянув ще раз в останнє на країну, що була колискою його прадідів і народу його. І тільки тризуб святої гори блестів в ореолі кровавої полуміні, немовби благословляв в останнє нещасних вигнанців.

Довго трівала подорож, довго блукали серед теміні безкрайного простору три човни — аж поки по сімнадцяти днях після земного числення не причалили до незнаного їм світа, холодного й пустого, де тільки скелі кремяні привитали вигнанців самотніх, та орхідеї блакитні з людськими очима ростучі по глибоких долинах.

Сумний був перший час їхнього пробування на Марсі. Та глибоко в їх серцях записалися ті слова: «в праці важкій шукайте забуття за втраченим раєм». І ця праця важка ставала їм осолодою. Віки цілі минали, покоління цілі родилися й вмирали, з громадки вигнанців виріс нарід цілий, заки вспіли Атлянти створити собі на Марсі нову вітчину, витворити такі умовини істнування, в яких ми їх оце застали. Та туга і біль за втраченою батьківщиною не покидали їх ніколи й переходили з покоління в покоління.

Цим можна пояснити собі той сумовитий настрій, що царював усюди по їх оселях, що снувався всюди за ними.

Така то історія, яку ми вичитали в «книзі битія» Атлянтів, в їхній святині-піраміді, а з якої подаю оце коротенький огляд для відома наших братів на землі.

XI

Так проминав нам час на наших щоденних заняттях, що ми й забули про Ґрегема і його роботу. А Ґрегем не дармував. При помочі Картіяса та його інженірів будував судно, яке мало бути вірною копією нашої «Queen of Virgini’ї» хоч будоване було з дещо інакшого матеріялу, як вона. Від часу до часу зявлявся він у нас і сповіщував нас про стан будови, впевняючи, що його нове судно видержить поворотну дорогу на землю. Але всетаки була в тих його запевненнях якась нотка, що казала нам з деяким недовірям ставитись до вислідів його праці. А що буде, як цей матеріял, з якого Ґрегем будував нове судно, не видержить далекої дороги? Нам здавалося, що в Ґрегема саме бажання успіху, виповнює здогадні недостачі його будови, та на те не могли ми покладатись.

Чи не краще було б, думалось нам, закинути будову а старатись навязати контакт із Землею і ждати аж поки звідти не пришлють нового судна по нас? У них там були пляни й зможуть не одну таку «Queen of Virgini’io» збудувати. Та Ґрегем на це не годився. Що буде то буде, він мусить докінчити будову судна, хочби з уваги на те, щоби, не посоромитися перед Атлянтами.

І коли ми не захочемо то він сам вибереться в дорогу, хоч як непевним видається нам те нове судно.

І будував.

Розуміється ціла будова велася після його вказівок і плянів, які виконували Атлянти на свойому заводі, що виробляв літаки. Минав день за днем і нам не лишалося нічого як тільки ждати.

Та коли вже було під кінець будови судна коли вже не богато лишалося ждати зайшла одна подія, що спонукала нас відложити на якийсь час думку про наш поворот на Землю.

А саме, коли вже на майдані за городом вилискувалось в соняшному промінню збудоване судно й ще тільки у нутрі викінчувано його а ми укладали вже собі речинець нашого відлету на Землю, одного дня зайшов у нашу хату цар Кроней. Ми все ще мешкали у його палаті й користувались його гостинністю. Видко було по його заклопотанню, що прийшов до нас із якимсь ділом, на стільки важним, що довго вагався звернутися із ним до нас. Вкінці перепрошуючи нас за свою сміливість і може незвичайну просьбу, звернувся до нас із проханням щоб ми відступили йому збудоване судно й позволили йому відбути дорогу до колишньої батьківщини його предків. Хоч він і виявляв сумніви, чи видержить те судно таку далеку дорогу, то всеж таки зважився він пуститись у цю подорож сам, не бажаючи наражувати нас на небезпеку. А була ця його просьба сказана таким благаючим тоном, що ми хоч довго вагались, не могли йому відмовити. Ми ж тільки завдячували йому і його підданим.

Обіцявся, що коли прибуде на Землю, першою його журбою буде, щоби вислано по нас судно збудоване на землі, яке могло б запевнити нам безпеку.

Та чи зможе він виконати свою обіцянку? Чи видержить Ґрегемове судно, будоване з незнаного йому матеріалу, не випробуваного достаточно, таку далеку дорогу?

Та його кликав голос крови, туга за цим втраченим його прадідами раєм, що для нього тільки невловимим фантомом повинен був бути.

Ми рішилися. Рішилися заждати ще тут у гостинних Атлянтів. Поїде сам цар Кроней. Ні, не сам, бо його донечка Зоя не хоче його кинути. Поїдуть разом. І заберуть оці мої записки там на землю.

Може пощаститься їм і чиїсь людські очі спиняться над ними і дізнаються про все те, що ми тут стрінули.

Цар Кроней і Зоя поїдуть.

Це вже рішено.

А судно вже готове. Гордо пишається в соняшному промінню ця наша «Queen of Virginia II», радісно споглядає Ґрегем на своє діло.

Він свято вірить, що те судно виконає своє завдання. Видержить всі труди далекої дороги і причалить до Землі. Привезе привіт далеких минулих віків теперішному світові.

Ех, коли б ті там, на Землі, знали, хто вибирається до них в гостину? Тіни забутих предків виринуть перед ними, одна, позабута вже, глава історії нашої Землі розкриється перед ними.

Такі думки снував Ґрегем обходючи довкола своє судно й гладячи рукою пестливо його гладкі стіни. Так отже цар Кроней їде на Землю. Якщо вирозумів я добре його думки, так бажає він глянути хоч на те місце, де колись простягалася його батьківщина. Цеж таке зрозуміле для людини, яка втратила когось дорогого й бажає глянути ще раз на те місце, де ця, дорога їй, особа спочиває.

Тому кінчаю ці мої записки, щоби передати їх йому. А Геріксон хоче ще передати одну блакитню орхідею там на Землю. Нехай подивляться на неї, на цю дивовижню квітку, перед якою він так хоробро утікав.

Кінчу вже мої записки.

Прохаю всіх, кому тільки попадуть вони в руки, заопікуватись там на Землі царем Кронеєм і його донечкою Зоєю так щиро, як він заопікувався нами. А дальше прохаю повідомити нашу рідню, це є мою, Геріксона та Ґрегема, що ми здорові, кланяємось усім та дожидаємо нетерпеливо судна із Землі, яке повернулоби нас нашим рідним.

Проф. Дудлєй під теперішню пору в столиці Атлянтів на планеті Марсі.

Проф. Карачевський скінчив читати записки.

Ще довгу хвилину царювала тиша у широкій салі Київської Академії, поки не зірвалася буря оплесків, що чималу хвилю стрясала салею. Коли трохи вспокоїлося, озвався дзвінок за президіяльним столом і проф. Карачевський подякувавши слухачам за приявність й повагу, яку виявили підчас засідання, закрив його бажаючи зібраній публиці доброї ночі.

Поволі розходилися гості, поволі опорожнювалась саля, в якій здавалося вагоніли ще слова привитання із далекої планети.

І тільки очі діячів на портретах довго ще зорили за останніми гістьми що покидали салю, поки не погасли світла й темінь ночі не огорнула мурів Академії.

Артименко вийшов з Ігорем й добру хвилинку йшов мовчки біля него, перебираючи мабуть в думках все те, що перед хвилиною обивалося о його уха. Вкінці відозвався.

— Бачиш, Ігоре, що ти накоїв! Бо мені здається, що це виключно тобі завдячуємо цілу оту марсіанську історію. Хто як хто але видавці газет повинні тобі поставити памятник. Заробили грошенят! Ну й власники наших готелів та шиночків вдоволені. Заложуся, що не одна бублейниця на Подолі в своїх молитвах споминає преподобного Ігоря воїна Божого. Так, братіку! Знав ти коли встругнути таку штуку. Таж цею марсіянською царівною і її батеньком маю цілий огірковий сезон виповнений. Ну й Кисловодськ чи то пак Гімалаї мене не минуть! Зідравби шкуру із старого Вашківського колиб цей не додержав слова. Ну а ти, що робитимеш літом?

— Я? Як звичайно в свойому святошинському курорті! Але, знаєш, одно мене дивує, вернусь ще до цієї марсіянської історії, чому цей Дудлєй до своїх записок не додав хоч малого словаря атлянтської мови. А то щоб порозумітись з Кронеєм, знов прийдеться витрачати доволі часу, ну й чиста морока виучувати чужу, незнану мову.

— Що ти? Цеж хвала Богові, розумна людина, цей Дудлєй. Нехай наш Карась і йому подібні трохи наморочаться заки встигнуть сказати «добридень» ціймарсіянській красуні. Добре зробив! А то хотілосяб, щоб все йшло гладенько, щоб хлібець з маслом сам до ротика посунув. Ти ще не знаєш Карася. Він тільки за зеленим столом такий герой. А то сміховина буде, як наш Карась стане вчитися граматики та слівець атлянтської мови. Мушу замовити в нашого карикатуриста відповідну картинку.

Балакаючи отак наші приятелі і не запримітили, як дійшли до рогу Корсунської вулиці, де їх дороги розходились. Розпродавшися Артименко поспішив на Володимирську, де дожидала його ще робота над ранішним виданням «Вістей» а Ігор скочив у проїзджаючу повозку й казав везти себе у Святошин.

XII

Довго ще розписувались київські газети а за ними й ціла світова преса про висше згадані події. Та ціла їхня увага була звернена тепер на царя Кронея і його донечку Зою. Правдиві перегони були між київськими репортерами, щоби подати щодня щось нового, що їх торкалося. Та перед вів, як звичайно, Артименко з «Київських Вістей».

А цар Кроней і Зоя перебували дальше в гетьманській палаті. Коли вже настільки подужали, що могли без шкоди для свого здоровля покинути свою кімнату, Київська Академія уладила в їх честь привитальне засідання, на якому зібралось не менше число добірної публики, як попередним разом.

Особливо зворушливим був момент коли Кроней стоючи на естраді біля президіяльного стола дякував за привитання, промовляючи атлянтською мовою до зібраних. Хоч незрозумілі були його слова, так кожний присутний відтворював собі їх значіння вслухуючись в звуки його мови. Ще більш зворушливою була хвиля, коли він звертаючись до молодого гетьмана, що був приявний на тому засіданні, із перлинами на віях простягнув свою руку до його у дружньому привитанні.

Здавалося що Вчора встало з могили й витає Сьогодня.

Два світи — один, що йому давно вже «упокой» проспівали — другий ледвищо ставлючий свої кроки по життєвому шляху.

З того дня почались у Київі «привитальні» свята для марсіянських гостей. Зпочатку влаштовували їх ріжні наукові товариства та установи, а відтак кожне, хочби й не знать яке маленьке товариство, хотіло і собі мати у себе таких визначних гостей. Де дальше всі інші міста України почали влаштовувати у себе такі ж свята та це викликало ремствування закордону проти такого монополю. Кінець тому положила подорож Кронея і Зої на місце, де колись пишалася давна Атлянтида.

А відбулася ця подорож із Севастопольської пристані на кружляку «Память Петлюри», що гордо протинаючи хвилі Чорного Моря спрямувався крізь дарданельський пролив на захід. Окружені численним почотом, серед якого не бракувало Артименка та його приятеля, Кроней і Зоя переїхали колишні «стовпи Геракля» й знайшлися на Атлянтійському Океані, що став домовиною колишньої батьківщини їх предків. А коли кружляк на висоті Фунчалю спинився, цар Кроней кинув в море вінок білих рож і грудку землі. В його очах й в очах кожного з присутніх на кружляку заблисла сльоза…

За Океаном, у вірджінських металюрґічних фабриках збудовано тимчасом нове міжпланетне судно, яке, заки ще сніг покрив американські степи, злетіло знов із летунського майдану в Гейфіку у простір, забираючи на свойому чердаку царя Кронея і Зою. Летіло воно сміло у далеку даль, з метою вернутися назад з Марса на Землю та тим разом вже із нашими сміливими дослідниками.