Крадій часу

Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин вийшов із печери, де в нього сталося осяяння, у просвітлений світанок першого дня решти свого життя. Якийсь час він розглядав схід сонця, адже ніколи ще його не бачив.

Він штурхнув сандалією сонну фігуру Одоробла-учня і прорік:

— Я бачив. І тепер я знаю.

Тоді він замовк і подивився на те, що було біля Одоробла.

— Що це за дивовижа? — спитав він.

— Е… е… це дерево, вчителю, — пробелькотів Одоробло, який ще й досі не прокинувся. — Пам’ятаєте? Воно й учора тут стояло.

— Ніякого учора не було.

— Е… е… я думаю, було, вчителю, — мовив Одоробло, зводячись на ноги. — Пам’ятаєте? Ми прийшли сюди, я приготував їжу і ще мусив зняти шкірку з вашої склянґи, бо ви її не хотіли.

— Я пам’ятаю вчора, — задумливо прорік Колин. — Але цей спогад у моїй голові зараз. Чи вчора було насправді? Чи справжній тільки спогад? Воістину, вчора я не народився.

Одороблова мармиза викривилася болісною гримасою нерозуміння.

— Любий мій дурнику Одоробле, я все пізнав, — мовив Колин. — У цій долоні немає ні минулого, ні майбутнього. Є тільки те, що зараз. І часу іншого немає, крім теперішнього. Багато в нас роботи.

Одоробло завагався. Щось нове з’явилося в образі його вчителя. Його очі сяяли, а коли він рухався, в повітрі спалахували дивні сріблясто-сині вогники, неначе відблиски рідких дзеркал.

— Вона мені сказала все, — вів далі Колин. — Я знаю, що час було зроблено для людей, а не навпаки. Я навчився формувати його і викривляти. Тепер я знаю, як зробити, щоб мить тривала вічність, бо вона і так є вічною. І я можу навчити цьому навіть тебе, Одоробле. Я почув серцебиття всесвіту. Я знаю відповіді на безліч запитань. Ось запитай мене щось.

Учень тупо подивився на нього. Було ще так рано-вранці, що й рано бути не могло. Це єдине, в чому він був зараз певний.

— Е-е… що вчитель бажає на сніданок? — запитав він.

Колин задивився з місця їхнього таборування понад засніжені поля і пурпурові гори на золотистий світанок творення світу, розмірковуючи над деякими аспектами людського життя.

— Ах, — мовив він. — Одне із найскладніших питань.

Для того, щоб існувати, треба бути видимим.

Для того, щоб існувати, треба мати своє місце в часі і просторі. І цим пояснюється те, чому дев’ять десятих маси всесвіту залишаються неврахованими.

Дев’ять десятих всесвіту — це знання місця і напрямку всього, що міститься в решті одній десятій. Кожен атом має свою біографію, кожна зірка — свій файл, кожен процес хімічного обміну — свій еквівалент інспектора з папкою-кліпбордом. Тому ця більша частина всесвіту залишається неврахованою, адже провадить бухгалтерський облік решти, а ви ж не здатні бачити власну потилицю.[1]

Дев’ять десятих всесвіту — це, фактично, канцелярщина.

І якщо вас цікавить якась історія, то пам’ятайте, що історії не розгортаються. Вони сплітаються. Події, що започаткувалися в різних місцях і в різний час, змикаються в тій крихітній точці часопростору, що стає досконалою миттю.

Припустимо, що якогось короля переконали носити новий одяг із такої тонесенької тканини, що ніхто цього одягу не міг би бачити. І припустимо, що якийсь маленький хлопчик голосно й переконливо звернув на це увагу…

Тоді ви маєте Історію про Голого Короля.

Але якщо вам відомо трохи більше, це вже буде Історія про Хлопчика, якого Добряче Відлупцював і Поставив у Кут Батько за Зневаження Королівської Гідності.

Або Історія про Те, як Вартові Оточили Юрбу і Сказали: «Нічого Такого Не Сталося, Ясно? Хтось Хоче Заперечити?».

Або це може бути історія про те, як піддані усього королівства раптово переконалися у зручності «нового одягу» і захопилися здоровими видами спорту[2] в невимушеному натуристичному середовищі, приваблюючи щороку численних нових прихильників, що, врешті-решт, призвело до рецесії, викликаної занепадом традиційної швейної промисловості.

Це навіть може бути історія Великої Епідемії Пневмонії ’09 року.

Усе залежить від рівня вашого знання.

Скажімо, ви спостерігали, як тисячами років накопичувався сніг, як він стискався й перекочувався понад глибинні скелі, аж поки льодовик зіштовхував відколоті брили айсбергів у море, а ви дивилися, як один такий айсберг дрейфував собі крижаними водами, і знали, що його екіпаж складався з радісних полярних ведмедів і тюленів, які з нетерпінням очікували початку чудесного нового життя в іншій півкулі, де на крижинах громадяться смачненькі хрусткі пінгвіни, аж раптом — хрясь! Трагедія матеріалізувалася у вигляді кількох тисяч тонн неврахованого плавучого заліза і жвавого музичного супроводу…

…але ви б хотіли знати всю історію.

А ця історія розпочинається з письмових столів.

Це стіл професіонала. Зрозуміло, що все життя тут присвячено роботі. Є певні… ознаки людяності, але це ті ознаки, які дозволені суворими приписами в непривітному світі обов’язку й рутини.

Здебільшого вони відчутні на єдиній по-справжньому кольоровій плямі цього полотна з чорних і сірих мазків. Це горнятко для кави. Хтось колись вирішив зробити його веселеньким. На ньому доволі непоказне зображення плюшевого ведмедика і напис «Найкращому в світі дідусеві», а характер написання слова «дідусеві» явно свідчить про те, що це горнятко походило з тих сувенірних кіосків, де виставлені сотні подібних товарів, призначених для найкращих у світі дідусів/татусів/мамусь/бабусь/дядечків/тітоньок/а решту впишіть самі. Тільки той, чиє життя складається з порожнечі, зберігатиме в себе таку халтурну річ.

Зараз у цьому горнятку чай зі скибочкою цитрини.

На голій поверхні столу ще лежить канцелярський ніж у вигляді коси, і стоять декілька піскових годинників.

Смерть бере горнятко кістлявою рукою…

…і відпив ковточок, на мить знову затримавшись поглядом на словах, які він уже читав тисячі й тисячі разів, а тоді опустив горнятко.

— ДУЖЕ ДОБРЕ, — вимовив він подібним на похоронні дзвони голосом. — ПОКАЖИ-НО МЕНІ.

Остання річ на цьому столі — якась механічна чудасія. Саме так, «чудасія», інакше і не скажеш. Складалася вона в основному з двох дисків. Один був розташований горизонтально і мав на собі кружальце з малесеньких квадратиків, що виявилися клаптиками килима. Інший був установлений вертикально і мав безліч спиць, на кожну з яких настромили крихітну скибочку намащеної маслом грінки. Кожна скибочка була налаштована так, щоб постійно обертатися у вільному польоті, коли поворот кола примушував її падати на килим-диск.

— ЗДАЄТЬСЯ, Я ПОЧИНАЮ РОЗУМІТИ ЗАДУМ, — вимовив Смерть.

Маленька фігурка біля пристрою спритно віддала честь і сяйнула усмішкою, якщо тільки щурячий череп міг би сяйнути усмішкою. Вона прикрила очні западини захисними окулярами, підібрала поли накидки і залізла у пристрій.

Смерть ніколи не був певний, чому він дозволив Смерті Щурів існувати самостійно. Адже, якщо вже на те пішло, бути Смертю означає бути Смертю усього, включно із гризунами усіх різновидів. Але, мабуть, кожному потрібно, щоб крихітній частці його єства було дозволено, так би мовити, побігати наголяса під дощем[3], помислити про щось немислиме, сховатися в куточку і підглядати крадькома за світом, чинити якісь заборонені, але солодкі речі.

Смерть Щурів поволі натис на педалі. Колеса почали обертатися.

— Дивовижно, еге ж? — пролунав біля вуха Смерті хрипкий голос. Належав цей голос круку Карку, який перебував тут у ролі персонального транспортного засобу і супутника Смерті Щурів. Хоч сам він завжди казав, що його цікавлять тільки очні яблучка.

Килими стали пересуватися. Крихітні гріночки безладно падали, інколи з маслянистим чваканням, інколи без нього. Карк пильно стежив, чи там немає очних яблучок.

Смерть бачив, скільки часу й зусиль було витрачено на створення механізму для повторного змащування маслом тих скибочок, що поверталися назад. А ще хитромудріший механізм вимірював кількість обмаслених килимків.

Після кількох повних обертань важілець пристрою для вимірювання співвідношення обмаслених і необмаслених килимків пересунувся до відмітки 60 %, і колеса зупинилися.

— ОТЖЕ? — мовив Смерть. — ЯКЩО ТИ ЗНОВУ ЦЕ ЗРОБИШ, ЦЕ МОЖЕ ОЗНАЧАТИ, ЩО…

Смерть Щурів пересунув важіль коробки передач і знову натис на педалі.

— ПІ-ПІ, — ​пискнув він командирським тоном. Смерть слухняно підсунувся ближче.

Цього разу стрілка сягнула лише 40 %.

Смерть підсунувся ще ближче.

Вісім клаптиків килима, які були обмаслені тепер, були саме тими, яких це оминуло першого разу.

У пристрої заскреготіли схожі на павуків шестірні. Назовні видобувся доволі хиткий напис на пружинах, ефектна поява якого була візуальним еквівалентом слова «дзинь».

Наступної миті зі спазматичним шипінням ожила пара бенгальських вогнів і зашкварчала обабіч напису: ЗЛОВМИСНІСТЬ.

Смерть кивнув головою. Саме цього він і очікував.

Він перетнув кабінет разом зі Смертю Щурів, який дріботів попереду, і підійшов до великого, в повний зріст, дзеркала. У ньому було темно, наче на дні колодязя. Його рама була оздоблена візерунками у вигляді черепів і кісток заради зовнішнього ефекту, адже Смерть не міг би дивитися на власний череп у дзеркалі, прикрашеному херувимчиками і трояндочками.

Смерть Щурів виліз на раму, дряпаючи її кігтями, й очікувально подивився зверху на Смерть. Карк підлетів, тріпочучи крильми, і дзьобнув у дзеркалі власне відображення, немовби перевіряв, чого варта вся ця затія.

— ПОКАЖИ-НО МЕНІ, — сказав Смерть. — ПОКАЖИ… МОЇ ДУМКИ.

З’явилася шахівниця, але трикутна і така величезна, що можна було бачити хіба що найближчий її кутик. На цьому кутику був розташований цілий світ — черепаха, слони, маленьке сонце, що рухається своєю орбітою, й усе інше. Це був Дискосвіт, який існував лише з цього боку тотальної невірогідності, а отже, у пограниччі. У пограниччі перетинаються кордони, тож інколи у всесвіт потрапляють сутності, що дбають не лише про краще життя для своїх дітей і чудове майбутнє галузі побутового обслуговування і збирання фруктів.

На кожному чорному або білому трикутнику шахівниці аж до безконечності стояла невеличка сіра постать, подібна радше на порожній балахон із капюшоном.

«Чому зараз?» — подумав Смерть.

Він їх упізнав. Це не були життєві форми. Це були… нежиттєві форми. Це були спостерігачі за дією всесвіту, його контролери, аудитори. Вони слідкували за тим, щоб речі рухалися належним чином, а каміння падало вниз.

І вони вірили в те, що кожній речі для існування потрібно мати своє місце в часі і просторі. Поява людства викликала огиду й шокувала. Людство, фактично, складалося з речей, яким не було місця в часі і просторі, таких як уява, жалість, надія, історія та віра. Якщо це все забрати, залишиться мавпа, яка постійно падає з дерева.

Розумне життя було, відповідно, аномалією. Приносило безлад у впорядковану систему. Аудитори ненавиділи такі речі. Періодично вони намагалися навести бодай якийсь лад.

Роком раніше астрономи Дискосвіту здивовано спостерігали за тим, як зорі почали поволі котитися небом, коли зрушила з місця світова черепаха. Світ був занадто щільний, щоб вони могли це побачити, але старезна голова Великого А’Туїна вистромилася і хапнула прямо з неба стрімкого астероїда, зіткнення з яким означало би, що вже нікому більше не довелося б купувати календар.

Ні, з такими явними загрозами світ міг давати собі раду. Тому сірі балахони тепер віддавали перевагу делікатнішим і не таким відвертим акціям у їхньому нескінченному прагненні всесвіту, де не відбувалося б нічого непередбачуваного.

Ефект падіння-маслом-донизу — це доволі тривіальний, але показовий індикатор. Він демонстрував зростання активності Аудиторів. «Облиште все, — лунало їхнє споконвічне послання. — Вертайтеся до стану океанських крапельок. З крапельками легше».

Але Смерть знав, що велика гра відбувається на багатьох рівнях. Хоч нерідко було важко зрозуміти, хто саме веде цю гру.

— КОЖНА ПРИЧИНА МАЄ СВІЙ НАСЛІДОК, — мовив він уголос. — А КОЖЕН НАСЛІДОК МАЄ СВОЮ ПРИЧИНУ.

Він кивнув Смерті Щурів.

— ПОКАЖИ-НО МЕНІ, — сказав Смерть. — ПОКАЖИ МЕНІ… ПОЧАТОК.

Цок

Була холоднюща зимова ніч. Якийсь чоловік щосили загрюкав у задні двері, аж із даху посипався сніг.

Дівчина, яка захоплено милувалася в дзеркалі своїм новим капелюшком, поправила сукню, ще нижче опустивши і так уже доволі відверте декольте на той випадок, якби гість виявився чоловічої статі, а тоді пішла й відчинила двері. На тлі застиглого світла зірок вирізнялися контури чиєїсь постаті. Його плащ починав уже вкриватися сніжинками.

— Пані Оґґ? Повитуха? — запитав він.

— Панна, мушу уточнити, — з гордістю відповіла вона. — І відьма, звісно, також, — вона показала на свого новенького чорного гостроверхого капелюшка. Була ще на тому етапі, коли навіть удома його не скидала.

— Вам треба прийти негайно. Це вкрай терміново.

Дівчину раптом охопила паніка.

— Це пані Вівер? Я думала, що в неї почнеться лише за кілька тиж…

— Я прибув іздалеку, — урвав її чужинець. — Кажуть, що ви найкраща у світі.

— Що? Я? Та я ж тільки раз приймала пологи! — мовила із зацькованим виглядом панна Оґґ. — Бідді Спектів набагато досвідченіша за мене! Або старенька Мінні Фортрайт! Пані Вівер мала бути моєю першою самостійною спробою, адже вона міцна, мов шаф…

— Прошу мені вибачити. Я більше не зловживатиму вашим часом.

Незнайомець відступив на крок і розчинився в поцяткованих сніжинками тінях.

— Агов? — гукнула панна Оґґ. — Агов?

Але вона вже нічого не бачила, крім слідів, які зникали серед усипаної снігом стежки…

Цок

У двері щосили загрюкали. Пані Оґґ поклала на долівку дитину, яка сиділа в неї на колінах, і пішла відсунути засувку.

На тлі теплого літнього вечора вирізнялися контури темної постаті, плечі якої мали якийсь дивний вигляд.

— Пані Оґґ? Ви вже одружені?

— Ага. Двічі, — жваво озвалася пані Оґґ. — Чим я можу вам прислу…

— Вам треба прийти негайно. Це вкрай терміново.

— Я не знала, що в когось почали…

— Я прибув іздалеку, — урвав її чужинець.

Пані Оґґ завагалася. Він якось дивно вимовив слово «іздалеку». А ще вона побачила, що його плащ був білий від снігу, який швидко танув. У її голові промайнув далекий спогад.

— Ну, тоді, — мовила вона, збагачена чималим досвідом останніх двадцяти років, — хай би й так, і я завжди роблю все якнайкраще, можете в будь-кого запитати. Та все ж таки я не вважаю себе найкращою. Я завжди вчуся, дізнаюся щось нове.

— Он воно як. Тоді я звернуся до вас у зручніший… час.

— Чому у вас сніг на…?

Але чужинця вже там не було, хоч він немовби й не зникав…

Цок

У двері щосили загрюкали. Тітуня Оґґ обережно відставила нічну чарочку бренді і якусь мить дивилися на стіну. Життєвий досвід крайнього відьмацтва[4] настільки загострив ті відчуття, про існування яких більшість людей і не підозрювали, що в її голові відразу щось «клацнуло».

В чайнику на плиті вже закипала гаряча вода для грілки.

Тітуня Оґґ відклала вбік люльку, підвелася й відчинила двері у весняну ніч.

— Гадаю, ви прибули здалека, — мовила вона, анітрохи не здивувавшись появі цієї темної постаті.

— Це правда, пані Оґґ.

— Мене всі називають Тітунею.

Вона подивилася на сніжинки, що танули і скрапували з його плаща. Тут уже цілий місяць не було снігу.

— І це, я припускаю, терміново? — запитала вона, починаючи пригадувати.

— Авжеж.

— А тепер ви маєте повісти: «Вам треба прийти негайно».

— Вам треба прийти негайно.

— Ну, тоді, — мовила вона. — Мушу сказати, що так, я дуже добра повитуха, принаймні я сама так вважаю. Я допомогла сотням з’явитися на світ. Навіть тролям, а це непросте завдання для недосвідчених. Я знаю про пологи все — і ззаду, і спереду, а інколи мало не збоку. Хоч завжди готова навчитися новому, — вона скромно схилила голову. — Я не вважаю себе найкращою, — додала вона, — але мушу сказати, що не знаю нікого кращого за мене.

— Ви мусите негайно, вже піти зі мною.

— Я мушу, справді мушу? — перепитала тітуня Оґґ.

— Так!

Крайні відьми дуже швидко думають, адже краї так стрімко зрушуються з місця. І вони навчаються розрізняти, коли відбуваються міфологічні зсуви, і коли треба бігти їм услід і не відставати.

— Я тільки візьму…

— У нас немає часу.

— Але ж я не можу отак піти і…

— Вже.

Тітуня сягнула по торбу для пологів, яку завжди тримала за дверима саме для таких оказій, і в якій зберігалося все, що їй могло бути потрібне, а також деякі речі, якими їй би ніколи, мала вона надію, не довелося б користуватися.

— Гаразд, — мовила вона.

І вийшла з хати.

Цок

Чайник якраз починав кипіти, коли Тітуня знову повернулася на кухню. Якусь мить вона на нього дивилася, а тоді зняла з вогню.

У чарочці біля крісла ще й далі була краплинка бренді. Тітуня випила її, а тоді наповнила чарку по вінця із пляшки.

Узяла свою люльку. Вона ще й далі була теплава. Тітуня затяглася, і почулося тріскотіння вугликів.

Тоді вона витягла щось із торби, яка тепер добряче спорожніла, і сіла з чаркою бренді в руці, дивлячись на цю річ.

— Отже, — вимовила вона врешті-решт. — Це було… дуже незвично…

Цок

Смерть дивився, як зникає це видиво. Декілька сніжинок, які вилетіли з дзеркала, вже танули на підлозі, але в повітрі ще висів запах люлькового диму.

— АГА, ЗРОЗУМІЛО, — мовив він. — ПОЛОГИ ЗА ДИВНИХ ОБСТАВИН. АЛЕ ЧИ ЦЕ БУЛО ПРОБЛЕМОЮ, ЧИ СТАНЕ ЇЇ ВИРІШЕННЯМ?

— ПІ-ПІ, — пискнув Смерть Щурів.

— ВЛАСНЕ, — сказав Смерть. — ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, ЩО ТИ МАЄШ РАЦІЮ. Я ЗНАЮ, ЩО ПОВИТУХА НІЧОГО МЕНІ НЕ СКАЖЕ.

Смерть Щурів мав здивований вигляд.

— ПІ-ПІ?

Смерть усміхнувся.

— СМЕРТЬ? ДБАТИ ПРО ЖИТТЯ ДИТИНИ? НІ. НЕ ВОНА.

— Я перепрошую, — втрутився крук, — але чому це панна Оґґ стала пані Оґґ? Так, наче сільський шлюб за домовленістю, якщо ви вловлюєте хід моїх думок.

— ВІДЬМИ МАТРИЛІНІЙНІ, — сказав Смерть. — ЇМ ЗНАЧНО ЛЕГШЕ МІНЯТИ ЧОЛОВІКІВ, АНІЖ ПРІЗВИЩА.

Він попрямував до письмового столу і відкрив шухляду.

Там лежав великий альбом у палітурці кольору ночі. На обкладинці, там, де на подібних альбомах зазвичай написано «Наше весілля» або просто «Фотоальбом», був напис «СПОГАДИ».

Смерть почав обережно гортати важкі сторінки. Деякі спогади злітали з цих сторінок, творячи на коротку мить картинки у повітрі, а тоді зникали десь у віддалених темних кутках кімнати. Лунали також уривки всіляких звуків — сміху, плачу, вересків, а ще невідомо чому коротка музична фраза на ксилофоні, що змусила його на мить завмерти.

Безсмертному є багато чого згадати. Інколи краще зберігати речі в безпечному місці.

У повітрі над столом завис один старезний спогад, пожовклий і з потрісканими краями. Він зображав п’ятеро постатей — чотирьох верхи на конях і одного в колісниці, що явно залишали позаду грозову бурю. Коні неслися галопом. Видіння повнилося димом, вогнем і загальним збудженням.

— АХ, ЦІ СТАРІ ЧАСИ, — сказав Смерть. — ЩЕ ДО ТОГО, ЯК ВИНИКЛА МОДА НА СОЛЬНІ КАР’ЄРИ.

— ПІ-ПІ? — запитав Смерть Щурів.

— О, ТАК, — сказав Смерть. — КОЛИСЬ НАС БУЛО П’ЯТЕРО. П’ЯТЕРО ВЕРШНИКІВ. АЛЕ ЗНАЄШ, ЯК ЦЕ БУВАЄ. ЗАВЖДИ ВИНИКАЄ СУПЕРЕЧКА. ТВОРЧІ НЕПОРОЗУМІННЯ, РОЗТРОЩЕНІ КІМНАТИ, ТАКІ ОСЬ РЕЧІ, — він зітхнув. — А ТАКОЖ СЛОВА, ЯКИХ НЕ ВАРТО БУЛО ГОВОРИТИ.

Він погортав ще пару сторінок і знову зітхнув. Коли тобі потрібен спільник, а ти — Смерть, на кого ти можеш по-справжньому покластися?

Його замислений погляд зупинився на горнятку з ведмедиком.

Звичайно, була ще родина. Так. Він обіцяв ніколи більше цього не робити, але так і не навчився дотримуватися обіцянок.

Він підвівся і знову підійшов до дзеркала. Часу було обмаль. Речі у дзеркалі були ближчі, ніж видавалися.

Було чути, ніби щось проповзло, тоді нічим не порушену мить тиші, і врешті гуркіт, наче впала сумка з кеглями.

Смерть Щурів здригнувся. Крук поспіхом злетів угору.

— ПРОШУ ДОПОМОГТИ МЕНІ, — пролунав голос із затінку. — А ТОДІ ПРОШУ ПОЧИСТИТИ МЕНЕ ВІД ТОГО КЛЯТОГО МАСЛА.

Цок

Цей стіл був сферою галактик.

Усе тут мерехтіло. На чорному тлі виблискували вигадливі коліщатка і спіралі…

Джеремі завжди подобалося бачити годинник розібраним, коли перед ним на чорній оксамитовій тканині були акуратно викладені всі коліщатка і пружини. Він тоді ніби споглядав сам Час — демонтований, контрольований, зрозумілий до найменшої деталі…

Волів би, щоб таким було і його життя. Було б чудово розібрати його на частинки, розкласти їх на столі, ретельно почистити і змастити, а тоді знову зібрати докупи, щоб вони належним чином крутилися і функціонували. Але інколи здавалося, ніби життя Джеремі змонтував не надто компетентний майстер, з-під рук якого деякі маленькі, проте важливі деталі порозліталися по закутках кімнати.

Волів би трохи більше любити людей, але чомусь ніколи не міг знайти з ними спільної мови. Ніколи не знав, що їм казати. Якщо уявити життя веселою вечіркою, то йому тоді навіть на кухні не було місця. Він заздрив тим людям, які дісталися принаймні до кухні. Там, можливо, ще залишилися рештки соусів і приправ, а також одна-дві пляшки дешевого вина, яке хтось приніс із собою, і яке, мабуть, ще навіть можна допити, якщо витягти з пляшки вологі сигаретні недопалки. На кухні, цілком можливо, могла навіть опинитись якась дівчина, хоч Джеремі розумів, що будь-яка уява повинна мати свої межі.

Але Джеремі ніколи не отримував навіть запрошення на таку вечірку.

А от годинники… з годинниками все було інакше. Він знав, що примушує їх цокати.

Його повне ім’я було Джеремі Дзиґар, і це було невипадково. Він був членом Гільдії годинникарів відколи йому виповнилося лише кілька днів, і всі знали, що це означало. А це означало, що його життя розпочалося в кошику, на порозі. Всі знали, з чим це було пов’язане. Гільдії забирали всіх підкидьків разом із ранковим молоком. Це був стародавній різновид благодійності, бо в багатьох знайд долі складалися набагато гірше. Тут сироти отримували життєву перспективу, сяке-таке виховання, ремесло, надію на майбутнє і власне ім’я. У багатьох прекрасних дам, майстерних ремісників або міських сановників були такі багатозначні прізвища, як Лудд, Тістюх, Каламбура чи Дзиґар. Їх називали на честь славетних ремісників або божественних покровителів, роблячи їх, таким чином, немовби членами більшої родини. Старші знайди пам’ятали, звідки вони з’явилися, і під час Вепроночі щедро обдаровували харчами й одягом різноманітних менших братів і сестер по кошику. Це було далеко від досконалості, але ж хіба є щось досконале в цьому світі?

Отож-бо Джеремі виростав здоровим і дещо дивакуватим, маючи дар до свого надбаного ремесла, що майже компенсував брак інших недоступних йому талантів.

Дзенькнув дзвіночок крамнички. Джеремі зітхнув і відклав убік окуляри. Проте не квапився йти до дверей. У крамниці було на що подивитися. Інколи йому навіть доводилося кахикнути, щоб привернути увагу покупця. Треба однак додати, що інколи Джеремі мусив кахикнути, щоб привернути увагу власного відображення, коли він голився.

Джеремі намагався бути цікавою особистістю. Біда, однак, була в тому, що він був такою особистістю, яка, вирішивши стати цікавою, насамперед спробує знайти книжку «Як бути цікавою людиною», а тоді ще й довідається, чи існують якісь курси для цього. Він не міг зрозуміти, чому люди вважають його нудним співрозмовником. Чому так, адже він міг говорити про всі на світі різновиди годинників? Про механічні годинники, магічні годинники, водяні, вогняні, квіткові, свічкові, піскові, годинники із зозулею, рідкісні годинники з гершебським жучком… Але невідомо чому ніхто не бажав вислухати до кінця ці його розповіді.

Він зайшов до крамнички і зупинився.

— Ой… перепрошую, що примусив вас чекати, — попросив він вибачення. Це була жінка. А ще в одвірку зайняли позиції двійко тролів. Їхні темні окуляри і завеликі чорні костюми, що пасували їм, як корові сідло, робили їх схожими на опудала, які зневажливо називають опудалами інших людей. Один із них хруснув суглобами пальців, коли побачив, що Джеремі на нього дивиться.

Жінка була загорнута у величезну й дорогу білу хутряну шубу, чим, мабуть, і можна пояснити присутність тролів. Довге чорне волосся спадало їй на плечі, а обличчя в неї було таке бліде, що майже зливалося з білизною шуби. Була вона… доволі вродлива, подумав Джеремі, хоч і не був експертом у таких питаннях, але це була монохроматична, одноколірна врода. Цікаво, подумав він, чи не зомбі вона? У місті таких було зараз чимало, а ті, які розсудливо зберігали після смерті все своє майно, могли, мабуть, дозволити собі й таку шубу.

— Жучковий годинник? — запитала вона, відвертаючись від скляного купола.

— Е-е, так… У гершебського жучка-адвоката дуже стабільний розпорядок дня, — відповів Джеремі. — Я його, е-е, тримаю тільки, гм, з цікавості.

— Це так… органічно, — сказала жінка. Вона дивилася на нього, мов на ще якогось жука. — Нас звати Міріа Л女жон. Леді Міріа Л女жон.

Джеремі ввічливо простягнув їй руку. Йому дуже довго й терпляче роз’яснювали в Гільдії годинникарів, як контактувати з людьми, аж поки його розпачливі інструктори не втратили остаточно надію навчити його цій премудрості, проте деякі речі він таки засвоїв.

Її світлість подивилася на простягнуту руку. Урешті-решт до них причвалав один із тролів.

— Їхня ледість не тиснути руки, — прогугнявив він гулким шепотом. — Вона не бути дотикова персона.

— Он як? — розгубився Джеремі.

— Але годі вже з цим, мабуть, — сказала леді Л女жон, відступаючи на крок. — Ви робите годинники, а ми…

Щось задзеленчало в кишені сорочки Джеремі. Він витягнув звідти великого годинника.

— Якщо він відбивав годину, то заскоро, — сказала жінка.

— Е-е… гм… ні… але я б вам порадив, е-е, затулити руками вуха…

Настала третя година. І всі годинники зазвучали водночас. Закували зозулі, у свічкових годинниках падали додолу шпильки, водяні годинники дзюрчали і булькали, випорожнюючи відерця, дзенькали дзвіночки, гриміли гонги, бамкали куранти, а гершебський жук-адвокат зробив сальто-мортале.

Тролі ляснули здоровезними лапами по вухах, затуляючи їх, а от леді Л女жон просто стояла собі, взявши руки в боки і нахиливши голову, аж поки не стихло відлуння останнього дзвінка.

— Бачимо, що все правильно, — мовила вона.

— Що? — перепитав Джеремі. Він подумав: а, може, вона вампір?

— Усі ваші годинники точні, — сказала леді Л女жон. — Ви дуже скрупульозно до цього ставитеся, містере Джеремі?

— Годинник, який не показує правильну годину, є… несправний, — відповів Джеремі. Він тепер волів би, щоб вона забралася геть. Його непокоїли її очі. Він чув про людей із сірими очима, а її очі були сірі, наче у сліпця, і вона явно дивилася на нього і крізь нього.

— Так, і з цим ви мали трохи клопоту, авжеж? — запитала леді Л女жон.

— Я… я не… не… я не розумію, про що ви…

— У Гільдії годинникарів? Вільямсон, у якого годинник постійно поспішав на п’ять хвилин? А ви…

— Мені тепер набагато краще, — сказав Джеремі, зціпивши зуби. — Я маю ліки. Гільдія була дуже люб’язна. А тепер, будьте ласкаві, йдіть звідси.

— Містере Джеремі, ми хочемо, щоб ви зробили нам точний годинник.

— У мене всі годинники точні, — буркнув Джеремі, дивлячись собі під ноги. Він мав заживати ліки не раніше, ніж через п’ять годин і сімнадцять хвилин, але вже зараз відчував у них потребу. — А тепер я попрошу вас…

— Наскільки точні ваші годинники?

— Можуть помилитися менше, ніж на секунду за одинадцять місяців, — негайно відповів Джеремі.

— Це вважається добрим результатом?

— Так, — це вважалося дуже добрим результатом. Ось чому Гільдія була такою чуйною. Геніям завжди дозволяють мати певну свободу дій після того, як у них забирають із рук молоток і витирають кров.

— Нам потрібна значно більша точність.

— Це неможливо.

— Он як? Тобто, неможливо для вас?

— Так, для мене. А якщо це неможливо для мене, то жоден інший годинникар у місті цього не зробить. Я знав би, якби хтось був здатний на таке!

— Та невже? Ви в цьому впевнені?

— Я знав би, — і так воно й було. Він обов’язково знав би. Свічкові годинники і водяні… це були іграшки, які він тримав просто з поваги до історії хронометражу, і навіть тоді він цілими тижнями експериментував із воском і відерцями, роблячи з примітивних годинників такі, за якими ви могли б, скажімо так, доволі точно звіряти свій час. І не страшно, що вони не могли бути ідеально точними. Це були прості, натуральні речі, імітації часу. Він ними не переймався. А от справжній годинник… це вже був механізм, пов’язаний із числами, а числа мають бути досконалі.

Вона знову схилила голову вбік.

— А як ви перевіряєте їх на точність? — запитала вона.

Його часто запитували про це в Гільдії, відколи в нього прорізався талант. Він і тоді не міг відповісти на це питання, адже воно було без сенсу. Годинник для того й роблять, щоб він був точним. Скажімо, художник намалював портрет. Якщо намальована людина вийшла подібною, значить, він намалював правильний, точний портрет. Якщо ж усе робити правильно, виготовляючи годинник, він і буде точний. Вам не потрібно його перевіряти. Ви й так це знаєте.

— Я й так це знаю, — відповів він.

— Нам потрібно, щоб ви зробили дуже точний годинник.

— Наскільки точний?

— Найточніший.

— Але на мою роботу впливають деякі матеріальні обмеження, — сказав Джеремі. — Я… розробив певні технології, але існують такі речі, як… вібрації вуличного руху, невеличкі зміни температури й таке інше.

Леді Л女жон розглядала тепер низку величеньких годинників, які приводили в дію бісики. Узяла один і відчинила задню кришку. Там було крихітне сідельце і педальки, але поза тим нутрощі були порожні.

— Без бісиків? — запитала вона.

— Я їх тримаю лише для історії, з цікавості, — пояснив Джеремі. Ці годинники були не дуже точні, відстаючи щохвилини на кілька секунд, а вночі взагалі зупинялися. З них була бодай якась користь лише в тому випадку, якщо точність для вас визначалася словами «десь біля другої». Він аж скривився, коли про це подумав. Так, ніби почув, як хтось дряпає нігтями по шкільній дошці.

— А що скажете про інвар? — запитала леді, ще й далі розглядаючи музей годинників.

Джеремі це приголомшило.

— Цей сплав? Я не припускав, що про нього комусь відомо поза межами Гільдії. І він дуже дорогий. Набагато дорожчий за золото.

Леді Л女жон випросталася.

— Гроші — це не проблема, — сказала вона. — Чи завдяки інвару ви б досягли ідеальної точності?

— Ні. Я вже його випробовував. Це правда, що температура на нього не впливає, але завжди існують інші… бар’єри. Щораз менші перешкоди створюють щораз більші проблеми. Парадокс Ксенона.

— Ах, так. Того ефебійського філософа, який стверджував, що неможливо влучити стрілою в бігуна? — уточнила леді.

— Теоретично, адже…

— Але Ксенон, якщо не помиляюся, створив чотири парадокси, — урвала його леді Л女жон. — Вони пов’язані з ідеєю існування такої речі, як щонайменша одиниця часу. Вона ж повинна існувати, чи не так? От якщо взяти теперішню мить. Вона повинна мати певну протяжність, адже одним своїм кінцем вона сполучена з минулим, а другим кінцем — із майбутнім, тож якби теперішність не мала цієї протяжності, вона взагалі не могла б існувати. Для неї не було б жодного теперішнього часу.

Джеремі раптово відчув наплив любові. Він такого не відчував, відколи йому було вісімнадцять місяців, і він зняв задню кришку дитячого годинника.

— То ви тоді говорите про… знаменитий «всесвітній цок», — вимовив він. — Але жодним різаком не вирізати такі малесенькі шестірні…

— Залежно, що називати шестірнею. Ви читали ось це?

Леді Л女жон махнула рукою одному із тролів, який причвалав ближче і поклав на прилавок подовгастий пакунок.

Джеремі його розгорнув. Там була маленька книжечка.

— «Казки сестер Ґрім»? — здивувався він.

— Прочитайте казку про скляний годинник із Бад Шушайна, — порадила леді Л女жон.

— Дитячі казки? — перепитав Джеремі. — Чим вони мені допоможуть?

— Хтозна. Ми знову завітаємо завтра, — додала леді Л女жон, — й почуємо, що ви вирішили. А тим часом ось невеличке свідчення щирості наших намірів.

Троль поклав на прилавок великий шкіряний мішечок. З нього долинув солідний дзвін багатьох золотих монет. Джеремі не звернув на це особливої уваги. У нього таких монет було вдосталь. Навіть досвідчені годинникарі приходили до нього купувати годинники. Золото йому придавалося, адже тоді він мав більше часу працювати над новими годинниками. А це йому приносило ще більше золота. Можна сказати, що золото лише займало належне йому місце поміж годинниками, тільки й усього.

— Я також можу роздобути для вас інвар, у великих кількостях, — сказала вона. — Це буде частина вашої платні, хоч я й погоджуюся, що навіть інвар нам тут не допоможе. Містере Джеремі, ми з вами розуміємо, що найкращою для вас платнею за виготовлення першого насправді точного годинника буде нагода виготовити перший насправді точний годинник, так?

Він відповів нервовою усмішкою.

— Було б… чудово, якби це вдалося, — вимовив він. — Справді, це б означало… кінець годинникарства.

— Так, — погодилася леді Л女жон. — Нікому й ніколи більше не довелося б виготовляти годинники.

Цок

Цей стіл нічим не захаращений.

На ньому купка книжок і лінійка.

А ще там зараз стоїть зроблений з картону годинник.

Міс бере його зі столу.

Інших учительок школи називали Стефанією, Джоан і так далі, але в її класі суворо вимагалося звертатися до неї міс Сюзен. «Суворо» було, фактично, тим словом, яке найточніше характеризувало саму міс Сюзен, тож під час уроків вона наполягала, щоб до неї зверталися «міс» подібно до того, як до короля мають звертатися «Ваша Величносте», причому з вельми подібних причин.

Міс Сюзен вбиралася в усе чорне, що не викликало схвалення у директорки, котра, однак, нічого не могла з цим удіяти, адже чорний колір таки був респектабельний. Вона була молода, але вповита аурою якогось невизначеного віку. Її біляве з чорною смужкою волосся було зібране в тугий вузол. Директорка і цього також не схвалювала — казала рішуче і впевнено, немовби кожне її слово починалося з великої літери, що свідчило про Архаїчний Імідж Учителювання. Проте вона жодного разу не ризикнула несхвально висловитися з приводу того, як рухалася міс Сюзен, адже міс Сюзен пересувалася, наче тигриця.

Було, фактично, доволі нелегко висловлюватися несхвально стосовно міс Сюзен у її присутності, адже в такому разі вона нагороджувала вас Поглядом. Цей погляд аж ніяк не був загрозливий. Був радше спокійний і стриманий. Вам просто не хотілося б побачити його знову.

Цей Погляд спрацьовував і в класі. Взяти хоча б домашнє завдання, ще один Архаїчний Звичай, з яким безрезультатно боролася директорка. Жодному з учнів міс Сюзен навіть у голову не приходило вигадувати відмовки на кшталт того, що їхнє домашнє завдання погриз собака, адже було щось таке в образі міс Сюзен, що невідступно переслідувало учнів навіть удома, тож собака натомість приносив їм перо і пильнував, щоб завдання було виконане. Міс Сюзен володіла також безпомилковим інстинктом визначати хто ледарював, а хто докладав зусиль. Усупереч настановам директорки, міс Сюзен не дозволяла дітям робити те, що їм подобається. Вона примушувала їх робити те, що подобалося їй. І це ставало для всіх набагато цікавішим.

Міс Сюзен підняла над собою картонного годинника й запитала:

— Хто мені скаже, що це таке?

Угору злетів цілий ліс рук.

— Так, Мірандо?

— Це годинник, міс.

Міс Сюзен усміхнулася, старанно обійшла увагою руку, якою розмахував, нестямно вигукуючи щось на кшталт «у-у, у-у, у-у», хлопець на ім’я Вінсент, і показала на того, що сидів у нього за спиною.

— Майже правильно, — сказала вона. — Так, Самуїле?

— Це картон, який зробили схожим на годинник, — сказав хлопець.

— Правильно. Завжди дивіться, що перед вами насправді. І оце з допомогою цієї фальшивки я б мала навчати вас визначати час, — міс Сюзен глузливо усміхнулася й пожбурила картонку геть.

— Спробуємо, можливо, іншим способом? — запитала вона і клацнула пальцями.

— Так! — хором озвався клас, а тоді всі вигукнули: — Ах! — коли раптом зникли стіни, підлога і стеля, а їхні парти повисли високо над містом.

Неподалік від них стирчав величезний потрісканий циферблат баштового годинника Невидної академії.

Збуджені школярі підштовхували одне одного ліктями. Той факт, що їхні черевики висіли прямо в повітрі, а до землі було метрів сто, їх, здається, зовсім не турбував. Також, як це не дивно, вони навіть не здавалися здивованими. Їм просто було цікаво. Вони поводилися, немов дослідники, що бачили чимало інших цікавих речей. А так воно й було у класі міс Сюзен.

— Ану, Меланіє, — сказала міс Сюзен, а тим часом до неї на стіл прилетів і сів там голуб. — Велика стрілка показує дванадцять, а величезна стрілка наближається до десяти, отже…

Вгору злетіла Вінсентова рука.

— У-у, міс, у-у, у-у…

— Майже дванадцята година, — спромоглася на відповідь Меланія.

— Добре. Але ось тут…

Повітря затьмарилося.

Тепер усі парти, не міняючи свого чіткого розташування, опинилися на бруківці майдану якогось іншого міста. І більша частина класної кімнати теж. Шафи, таблиця природознавства, шкільна дошка. От тільки стіни десь загубилися.

Ніхто на майдані не звертав на гостей жодної уваги, але, як це не дивно, ніхто й не намагався пройти крізь них. Повітря було теплішим і пахло морем і болотом.

— Хтось знає, де ми зараз? — запитала міс Сюзен.

— У-у, я, міс, у-у, у-у… — для того, щоб витягти ще вище руку, Вінсенту треба було злетіти над землею.

— Може ти, Пенелопо? — поцікавилася міс Сюзен.

— Ой, міс, — розпачливо зітхнув Вінсент.

Пенелопа, вродлива, слухняна і явно тупувата, оглянула з панічним виразом обличчя залюднену площу і побілені будинки з накриттям.

— Минулого тижня ми тут були на уроці географії, — нагадала міс Сюзен. — Місто оточене болотами. На річці Вйо. Відоме своєю кулінарією. Багато морепродуктів?..

Пенелопа насупила свої елегантні брови. Голуб пурхнув зі столу міс Сюзен і долучився до зграйки голубів, що вишукували залишки їжі поміж плит бруківки, лагідно воркуючи своєю голубиною говіркою.

Знаючи, що багато чого може статися, поки Пенелопа перебуватиме в процесі роздумів, міс Сюзен показала рукою на годинника, що прикрашав крамничку з другого боку площі, і запитала:

— А хто мені скаже, якщо ваша ласка, котра година зараз тут, у Ґеної?

— У-у, міс, міс, у-у…

Хлопець на ім’я Ґордон обережно припустив, що це, можливо, третя година, а розчарований Вінсент гучно випустив із легенів залишки повітря.

— Правильно, — сказала міс Сюзен. — А хтось мені скаже, чому в Ґеної третя година, а в Анк-Морпорку дванадцята?

Уникнути цього було вже неможливо. Якби Вінсентова рука піднеслася ще швидше, її, мабуть, обпекло б тертя повітря.

— Так, Вінсенте?

— У-у, міс, швидкість світла, міс, шістсот миль на годину, і коли сонце встає на Узбіччі біля Ґеної, дванадцяти годинам потрібно ще три години, щоб дістатися до нас, міс!

Міс Сюзен зітхнула.

— Дуже добре, Вінсенте, — сказала вона і підвелася. Усі в класі не зводили з неї очей, дивлячись, як вона іде до Канцелярської Шафи. Шафа, скидалося на те, подорожувала разом із ними, а ще, якби хтось звернув на це увагу, можна було зауважити невиразні лінії в повітрі, що позначали стіни, вікна і двері. І тоді пильний і вдумливий спостерігач міг би запитати: «Отже… ця класна кімната якимось чином ще й далі перебуває в Анк-Морпорку і одночасно в Ґеної, так? Це якийсь трюк? Це відбувається насправді? Чи в нашій уяві? Чи для цієї вчительки це невелика різниця?

На місці були й нутрощі цієї шафи, і в цьому темному, пропахлому паперами сховку міс Сюзен зберігала зірки.

Там були золоті та срібні зірки. Одна золота зірка була варта трьох срібних.

Директорка і цього теж не схвалювала. Якось вона заявила, що це заохочує Конкурентоспроможність. Міс Сюзен відповіла тоді, що в цьому й полягає суть, і директорка поспіхом подріботіла геть, уникаючи Погляду.

Учнів доволі рідко нагороджували срібними зірками, а золотими — взагалі не частіше, ніж раз у два тижні, тож і суперництво в намаганні їх отримати було відповідним. Міс Сюзен тим часом дістала з шафи срібну зірку. Ще трохи, і Вінсент Завзятий матиме власну галактику. Треба віддати йому належне — його зовсім не цікавило, яку саме зірку він отримує. Кількість, ось що його цікавило. Міс Сюзен подумки назвала його «Хлопцем, Якого Найвірогідніше Приб’є Одного Дня Власна Дружина».

Вона знову підійшла до свого столу і спокусливо поклала перед собою зірку.

— А тепер екстраособливе питання, — сказала вона дещо зловтішно. — Чи це означає, що там є «потім», коли тут є «тепер»?

Рука завмерла напівпіднятою.

— У-у… — почав був Вінсент і зупинився. — Це не має сенсу, міс…

— Питання не повинні мати сенсу, Вінсенте, — сказала міс Сюзен. — А от відповіді повинні.

Почулося немовби зітхання від Пенелопи. На подив міс Сюзен, обличчя, що неодмінно змусить її батька одного дня наймати для неї охоронців, позбувалося свого звичного радісно-мрійливого стану, знаходячи потрібну відповідь. Її білосніжна, мов алебастр, рука також здіймалася вгору.

Учні завмерли в очікуванні.

— Так, Пенелопо?

— Тепер…

— Так?

— Тепер є завжди і скрізь, міс?

— Абсолютно правильно. Молодчина! Гаразд, Вінсенте, ти можеш отримати срібну зірку. А тобі, Пенелопо…

Міс Сюзен знову попрямувала до шафи з зірками. Вже те, що Пенелопа на такий тривалий час зійшла зі своєї хмарки, щоб відповісти на питання, вартувало зірки, але настільки глибоке філософське судження заслуговувало на золоту нагороду.

— Я хочу, щоб ви всі розгорнули свої зошити й записали те, що нам сказала щойно Пенелопа, — радісно звеліла вона, сідаючи за стіл.

І тут вона побачила на своєму столі чорнильницю, яка почала підніматися вгору, неначе Пенелопина рука. Це була керамічна чорнильниця, що якраз пасувала до круглого отвору на дерев’яному столі. Вона плавно піднеслася вгору, балансуючи, як виявилося, на життєрадісному черепі Смерті Щурів. Він підморгнув міс Сюзен однією зі своїх синьосвітних очниць.

Навіть не дивлячись униз, вона дуже спритно відсунула чорнильницю вбік однією рукою, а другою сягнула по товстезний том казок. А тоді з такою силою вдарила цією книгою по отвору, що темно-синє чорнило аж вихлюпнулося на бруківку.

Затим вона підняла на столі кришку й зазирнула всередину. Там, звісно, нічого не було. Принаймні нічого макаб-ричного…

…якщо не враховувати погризеного щурячими зубами шматочка шоколаду і записки готичним шрифтом зі словами:

Чекаю тебе

під якими був дуже знайомий символ «Альфи й Омеги» і підпис:

Дідусь.

Сюзен схопила записку і зібгала її в кульку, усвідомлюючи, що її аж трясе від люті. Як він посмів? Та ще й прислати цього щуряку!

Вона кинула кульку в кошик для сміття. Ніколи не промахувалася. Інколи кошику навіть доводилося зрушити з місця, щоб вона в нього влучила.

— А тепер підемо й поглянемо, котра година зараз у Хапонії, — сказала вона дітям, які спостерігали за нею.

Книжка, що впала на столі, розгорнулася на певній сторінці. Пізніше настав час читати казки, і міс Сюзен здивувалася, дещо запізно, яким це чином ця книжка опинилася в неї на столі, хоч перед тим вона її там не бачила.

А бризки від темно-синього чорнила залишалися на бруківці майдану в Ґеної, аж поки їх не змила вечірня злива.

Цок

Перші слова, які прочитують шукачі просвітлення в таємних, сповнених ударів гонгів долинах, які відвідує снігова людина єті біля осердя світу, містяться в «Житті Колина Вічноздивованого».

Насамперед вони запитують: «Чому він був вічноздивований?».

А їм відповідають: «Колин розмірковував над природою часу і зрозумів, що всесвіт постійно народжується заново, мить за миттю. Отже, зрозумів він, минулого насправді не існує, є тільки спогад про минуле. Спробуйте кліпнути очима, і світ, який ви побачите, розплющивши очі, не існував, коли ви їх заплющили. Ось чому, казав він, здивування — це єдиний відповідний стан мозку. А єдиний відповідний стан серця — це радість. Небо, яке ви бачите зараз, ви ще ніколи в житті не бачили. Теперішня мить досконала. Тіштеся нею».

Перші слова, які прочитав юний Лу-Тзе, шукаючи здивування в темному, багатолюдному, просякнутому дощем місті Анк-Морпорк, були такі: «Оренда кімнат, ціна поміркована». І він утішився.

Цок

У тій країні, де добре росте збіжжя, люди провадять сільське господарство. Вони розуміють смак доброго ґрунту. Вони вирощують зерно.

У тій країні, де великі родовища руди, від полум’я доменних печей небо навіть уночі багряне, мов при заході сонця. Там не стихає гупання молотів. Люди виготовляють сталь.

Є країна вугілля, країна м’яса, країна пасовищ. У світі безліч країн, де якась одна річ визначає, за що там беруться люди. А тут, у високогірних долинах довкола осердя світу, де ніколи не тане сніг, розташована країна просвітлення.

Люди тут знають, що не існує жодної сталі, є тільки ідея сталі.[5] Вони дають імена новим речам, а також речам, які не існують. Вони дошукуються сутності буття і природи душі. Вони творять мудрість.

У кожній увінчаній льодовиками долині, де навіть у розпал літа вітер приносить крижинки, височіють храми.

Є там ченці-слухачі, які намагаються почути серед світового гомону слабке відлуння звуків, що приводять у рух усесвіт.

Є ще Брати Незворушності — відлюдна й потаємна секта, члени якої вірять у те, що всесвіт можна збагнути тільки завдяки абсолютному і незворушному спокою, що чорний колір пасує до всього, а жовтий ніколи не вийде з моди.

У запаморочливо прямовисному і обплетеному навхрест канатами храмі балансуючі ченці досліджують світову нестабільність, а тоді вирушають у тривалі й ризиковані подорожі для відновлення рівноваги. Їхню роботу можна побачити високо в горах і на безлюдних острівцях. Вони користуються маленькими мідними терезами, не більшими за кулак. Вони працюють. Це ж очевидно, що вони працюють. Адже світ ще й досі не перекинувся догори дриґом.

А в найвищій, найзеленішій, найпросторішій долині, де ростуть абрикоси, а в потічках навіть у найспекотніший день пливе крига, розташовано монастир Ой-Донґ з бойовими ченцями Ордену Колина. Інші секти називають їх історичними ченцями. Мало що відомо про те, що вони роблять, хоч дехто звертав увагу на той дивовижний факт, що в цій невеличкій долині завжди триває чудовий весняний день, і завжди цвітуть черешні.

Подейкують, що ці ченці мають обов’язок слідкувати за тим, щоб завтра відбулося згідно з певним містичним планом, складеним одним постійно здивованим чоловіком.

Фактично, вже деякий час, тривалість якого неможливо й безглуздо визначити, справжня істина є значно химернішою й небезпечнішою.

Робота історичних ченців полягає в стеженні за тим, щоб завтра взагалі настало.

Наставник послушників зустрівся з Рінпо, головним прислужником-аколітом абата. Принаймні на той момент посада головного аколіта була дуже важливою. Абат у його теперішньому стані потребував допомоги в багатьох речах, і йому було важко на чомусь зосередитися. У таких ситуаціях завжди знаходиться той, хто готовий взяти на себе цю ношу. Скрізь є ось такі Рінпи.

— Це знову Лудд, — сказав Наставник послушників.

— От маєш. Але ж хіба один неслухняний малюк може завдати вам клопоту?

— Один нормальний неслухняний малюк не може. Звідки цей узявся?

— Його прислав наставник Сото. Знаєте його? З нашої анк-морпоркської секції? Він його знайшов у місті. Я зрозумів, що у хлопця природний талант, — пояснив Рінпо.

Наставник послушників був приголомшений.

— Талант! Та це ж нечестивий злодюжка! Він був підмайстром у Гільдії злодіїв! — вигукнув він.

— Ну, то й що? Діти інколи крадуть. Добряче їх відлупцюєш, і вони перестають красти. Ази освіти, — сказав Рінпо.

— Ох. Є ще проблема.

— Яка?

— Він дуже-дуже спритний. Усе біля нього зникає. Всілякі дрібнички. Нічого, звісно, важливого. Але навіть, якщо за ним пильно стежити, ніколи не побачиш, як він їх краде.

— То, може, це не він?

— Він проходить кімнатою, і з неї щезають речі! — обурився Наставник послушників.

— Він аж такий спритний? Добре тоді, що Сото взагалі його знайшов. Але злодій є…

— Пізніше ці речі з’являються в дивних місцях, — неохоче мусив зізнатися Наставник послушників. — Я певний, що він це робить задля пустощів.

Легенький вітерець приніс на терасу пахощі черешневого цвіту.

— Знаєте, я звик до непослуху, — сказав Наставник послушників. — Це частина життя послушників. Але ж він ще й запізнюється.

— Запізнюється?

— Не приходить на уроки вчасно.

— Але ж як може учень запізнюватися тут?

— Містеру Лудду на все начхати. Містер Лудд гадає, ніби може чинити так, як йому до вподоби. А ще він… розумаха.

Прислужник кивнув головою. Ну, так. Розумаха. Це слово мало вельми специфічне значення тут, у цій долині. Хлопець-розумаха вважав, що знає більше за своїх наставників, грубіянив їм, перебивав. Хлопець-розумаха був гірший за телепня.

— І він не визнає дисципліну? — запитав прислужник.

— Учора, коли я знайомив клас із Темпоральною теорією в Камінній кімнаті, я побачив, що він просто втупився у стіну. Явно нічого не слухаючи. Але коли я запропонував йому вирішити задачу, яку я виписав крейдою на шкільній дошці, чудово знаючи, що він цього не зможе зробити, він зміг. Миттєво. І правильно.

— Ну, то й що? Ви ж самі сказали, що він розумаха.

Наставник послушників мав присоромлений вигляд.

— Єдине, що… сама задача була неправильна. Я перед тим інструктував польових агентів П’ятого Д’їма і залишив на дошці ліву частину завдання. Неймовірно складна фазопросторова задача з залученням залишкових обертонів історій типу «n». Ніхто з них не дав правильної відповіді. Чесно кажучи, навіть мені самому довелося її підглянути.

— Отже, ви його покарали за те, що він відповів не на те питання?

— Очевидно. Але ж така поведінка згубна. Мені здається, що більшість часу він перебуває невідомо де. Нічого не слухає, але завжди знає всі відповіді і ніколи не може пояснити, як це йому вдається. Ми ж не можемо постійно його лупцювати. Він служить поганим прикладом для інших учнів. Такого розумаху неможливо нічому навчити.

Аколіт замислено дивився, як зграйка голубів кружляла над монастирськими дахами.

— Ми вже не можемо відіслати його геть, — сказав він урешті-решт. — Сото бачив на власні очі, як він виконував Стійку койота! Саме так його і знайшли! Можете таке уявити? Без жодної підготовки! А можете уявити, що станеться, якщо хтось із таким рівнем майстерності вирветься на волю? Ще треба дякувати, що Сото був насторожі.

— Але тепер я маю з ним клопіт. Хлопець порушує спокій.

Рінпо зітхнув. Він знав, що Наставник послушників — добра й сумлінна людина, яка, однак, давно вже не виходила в світ. Такі люди, як Сото, щодня перебувають у світі, де панує час. Вони навчаються гнучкості, бо негнучкі там гинуть. А люди, як Сото… до речі, гарна ідея…

Він подивився на другий бік тераси, де кілька слуг змітали опалий черешневий цвіт.

— Я бачу гармонійне рішення, — сказав він.

— Справді?

— Такому незвично обдарованому хлопцеві, як Лудд, потрібен гуру, а не шкільна дисципліна.

— Можливо, але…

Наставник послушників прослідкував за поглядом Рінпо.

— О, — вимовив він і вишкірився не надто доброзичливою посмішкою. Ця посмішка містила елемент певного сподівання, натяк на те, що серйозна халепа може очікувати того, хто, на його думку, давно вже на неї заслужив.

— Спадає на думку одне ім’я, — сказав Рінпо.

— Мені теж, — додав Наставник послушників.

— Ім’я, яке давно у мене на слуху, — вів далі Рінпо.

— Я припускаю, що або він здолає хлопця, або хлопець здолає його, до того ж завжди існує вірогідність, що вони здолають один одного… — розмірковував Учитель.

— А отже, як кажуть там у світі, — додав Рінпо, — ситуація безпрограшна.

— Але чи схвалить це абат? — почав вишукувати недоліки цієї такої бажаної ідеї Наставник. — Він завжди ставився з якоюсь просто надмірною повагою до… підмітальника.

— Абат дуже мила й добра людина, але зараз він має клопіт із зубами, а ще йому тепер важко ходити, — сказав Рінпо. — Нелегкі для нього часи. Я впевнений, що він буде радий прийняти нашу спільну рекомендацію. Це ж, фактично, малозначний сегмент щоденних наших турбот.

Таким ось чином було вирішено майбутнє.

Вони не були лихими людьми. Сотнями років наполегливо працювали в цій долині. Проте трапляється таке, що з часом можуть виникати певні небезпечні стереотипи думок. Одна з них припускає, що в той час, як усі важливі справи вимагають ретельної підготовки, потрібно готувати радше цю підготовку, аніж саму справу. А інша полягає в тому, що спокій — це завжди добра річ.

Цок

На столику біля ліжка Джеремі вишикувались у рядочок будильники. Йому вони не були потрібні, адже він прокидався сам, за власним бажанням. Він їх просто випробовував. Наставляв на сьому ранку і прокидався о 6:59, щоб перевірити, чи вони вчасно задзвонять.

Сьогодні він рано ліг до ліжка разом із «Казками сестер Ґрім», не забувши попити водички.

Він ніколи, в будь-якому віці, не цікавився казками, й ніколи не міг до кінця збагнути, в чому полягає основний задум. Ніколи не міг дочитати до кінця будь-якого літературного твору. Він досі пам’ятав, як у дитинстві його роздратувала книжкова ілюстрація дитячого віршика «Гікорі Дікорі Док», адже зображений там годинник походив із цілком іншої епохи.

Він почав читати «Казки сестер Ґрім». Вони мали назви на кшталт «Як лиха королева танцювала в червоних гарячих черевичках!» або «Стара пані в печі». У жодній із казок узагалі не згадувалися годинники. Авторки ніби навмисне вирішили обійтися без таких згадок.

Проте в казці «Скляний годинник з Бад Шушайна» таки був годинник. Своєрідний. І він був… дивний. Один лихий чоловік — читачі відразу знали, що він лихий, бо так було там написано на одній зі сторінок — змайстрував годинник зі скла, в якому полонив сам Час, але все пішло шкереберть, тому що одна з деталей годинника — пружинка, яку він не зміг виготовити зі скла, — трісла від перенапруги. Час було звільнено, а той чолов’яга постарів за секунду на десять тисяч років, обернувся на порох, і його — що було зовсім не дивно, на думку Джеремі — більше ніколи не бачили. Казка закінчувалася такою мораллю: Великі Справи Залежать від Маленьких Деталей. Джеремі не бачив причини, чому цією мораллю не могло бути «Не Варто Заманювати в Пастку Годинників Неіснуючих Жінок» або «Усе Спрацювало б зі Скляною Пружиною».

Але навіть недосвідчене око Джеремі зауважило в цій казці якусь недоречність. Складалося враження, що навіть авторка намагалася знайти бодай якийсь сенс у побаченому або почутому, чого вона не могла збагнути. А ще — ха‑ха! — хоч дія казки відбувалася сотні років тому, коли навіть в Убервальді були тільки примітивні годинники з зозулею, ілюстратор намалював високого дідівського годинника тієї моделі, якої ще не існувало навіть п’ятнадцять років тому. Безмежна людська дурість! Було б смішно, якби не було так сумно!

Він відклав книжку вбік і решту вечора присвятив роботі над невеличким проєктом для Гільдії. Вони йому завжди щедро віддячували за умови, що він дотримається обіцянки ніколи не з’являтися там особисто.

Тоді поставив завершену роботу на нічний столик біля будильників. Задув свічку. Заснув. І бачив сон.

Цокав скляний годинник. Годинник стояв посеред майстерні на дерев’яній підлозі, відсвічуючи сріблястим сяйвом. Джеремі обійшов його довкола, хоч, може, це сам годинник поволі кружляв навколо нього.

Годинник був вищий за людину. Всередині прозорого корпусу мерехтіли, наче зорі, червоні й сині вогники. У повітрі висів їдкий запах.

І тут зір Джеремі немовби пірнув у цю річ, кристалічну річ, занурюючись у нашарування скла і кварцу. Ці нашарування здіймалися вгору, височіли над ним, стаючи гладенькими стінами заввишки в сотні миль, а він падав униз поміж пластами, що ставали дедалі шорсткішими й нерівними…

…сповненими отворів. Тут теж було синє й червоне світло, що ніби омивало його.

І тільки тепер почувся звук. Він долинав із темряви попереду, повільний і на диво знайомий ритм, підсилене в мільйони разів серцебиття…

…гуп… гуп…

…кожен удар поволіший за гори і більший за світи, темний і криваво-червоний.

Він почув ще декілька пульсацій, а тоді його падіння вповільнилося, зупинилося, і він почав знову підноситися вгору попри сльотаве світло, аж поки яскраве сяйво попереду стало кімнатою.

Треба це все запам’ятати! Він так чітко все побачив! Це так просто! Так легко! Він міг розрізнити кожну деталь, як вони були з’єднані, як зроблені.

А тепер видіння почало блякнути.

Це був, звичайно, просто сон. Він так нагадав сам собі, і це його заспокоїло. Але було нелегко повертатися до реальності, мусив він визнати. Він досі пам’ятав, як на верстаку неподалік парував у горнятку чай, а за дверима лунали чиїсь голоси…

У двері погрюкали. Джеремі подумав, що сон, мабуть, урветься, коли відчиняться двері, але двері раптом щезли, а грюкіт і далі лунав. Він долинав знизу.

Була 6:47 ранку. Джеремі глянув на будильники, пересвідчуючись, що вони показують точний час, тоді вбрав халат і квапливо спустився вниз. Трішечки прочинив передні двері. Там нікого не було.

— Нє, містеле, внизу.

Унизу був якийсь ґном.

— Ім’я Дзигал? — запитав він.

— Так?

Крізь щілинку просунули папку-планшет.

— Підписати там, де писе «Підписати». Дяка. Давайте, хлопсі…

За його спиною двійко тролів перехилили візочок. На бруківку гепнувся чималий дерев’яний ящик.

— Що це таке? — здивувався Джеремі.

— Телміновий пакунок, — пояснив ґном, забираючи папку-планшет. — Плямим ходом із Убелвальду. Костував, мабуть, купу глосей. Дивіться, скільки там лізних пецаток і наклейок.

— А не могли б ви занести це в…? — почав було Джеремі, але візок, на якому весело дзенькали і брязкали ще якісь крихкі товари, вже віддалявся геть.

Почало дощити. Джеремі подивився на наліпку на ящику. Там явно була його адреса, написана акуратним рівним почерком, а зверху над нею містилася печатка з двоголовим убервальдським кажаном. Не було більше жодних інших маркувань, крім слів на самому споді:

І тут ящик почав лаятися. Лайка була приглушена і на чужинській мові, але всі лайливі слова були доволі інтернаціональні за змістом.

— Е-е… агов? — мовив Джеремі.

Ящик перекрутився і впав на один із довших боків, не припиняючи прокльонів. Щось там гупало зсередини, лунали ще гучніші прокльони, а ящик знову набрав вертикального положення, але цього разу його верх опинився в належному місці згори.

Одна його дошка відсунулася вбік, і на вулицю з брязкотом випав лом-цвяходер. Голос, який щойно лаявся, запитав:

— Чи не були б ви такі лашкаві?

Джеремі застромив лом у щілину, що утворилася, й наліг на нього.

Ящик розломився. Джеремі випустив з рук цвяходер. Там усередині… була якась істота.

— Я не шнаю, — буркнула вона, струшуючи з себе рештки упаковки. — Вішім клятих днів беш жодних проблем, а тоді ці ідіоти кидають тебе на пороші догори ногами, — він кивнув Джеремі. — Доброго ранку, шер. Припушкаю, що ви міштер Джеремі?

— Так, але…

— Мене швати Ігор, шер. Мої пошвідчення ошоби, шер.

Рука з накладеними, наче після виробничої аварії, швами простягнула Джеремі жмуток паперів. Він інстинктивно сахнувся, а тоді взяв їх, відчувши себе присоромленим.

— Мені здається, це якась помилка, — мовив він.

— Ні, жодної помилки, — заперечив Ігор, витягаючи з-під уламків ящика саквояж. — Вам потрібен ашиштент. А ви не шнайдете кращих ашиштентів, ніж Ігор. Це вші шнають. Чи можемо ми шховатишя від дощу, шер? Від нього мої коліна штають іржавими.

— Але мені не потрібен асист… — почав було Джеремі, хоч це було не зовсім правильно. Просто в нього асистенти не затримувалися. Ніхто не залишався в нього більше тижня.

— Доброго ранку, сер! — пролунав бадьорий голос.

Під’їхав ще один візочок. Цей був пофарбований лискучим і стерильним білим кольором, завантажений доверху молочними бідонами, і збоку мав напис «Рональд Соак, молочар». Джеремі розгублено глянув на сяюче обличчя містера Соака, котрий тримав у кожній руці по пляшці молока.

— Одна пінта, сквайре, як завжди. А, може, ще одна, бо ви ж не один?

— Е-е, е-е, е-е… так, дякую.

— А йогурт цього тижня смачненький, як ніколи, сквайре, — почав заохочувати його містер Соак.

— Е-е, е-е, мабуть, ні, містере Соаче.

— Може, бажаєте яєчок, вершечків, масла, масляночки або сирочка?

— Не тепер, містере Соаче.

— Ну, то й добре, — не знітився містер Соак. — Тоді до завтра.

— Е-е, так, — озвався Джеремі, а візочок покотився далі. Містер Соак був його приятелем, що на соціально-обмеженому лексиконі Джеремі означало «тим, із ким я розмовляю раз або двічі на тиждень». Він позитивно ставився до молочаря, бо той регулярно і пунктуально доставляв щодня пляшку рівнесенько о 7 ранку. — Е-е, е-е… до побачення, — додав він.

А тоді повернувся до Ігоря.

— Звідки ви знали, що мені потрібно… — почав було він. Але той дивний чоловік устиг зайти всередину, і стурбований Джеремі знайшов його вже в майстерні.

— О, так, дуже гарно, — сказав Ігор, оглядаючи все з виглядом знавця. — Це мікролашер «Тернбол Мк3», так? Я бачив його в каталоші. Шправді дуже гар…

— Я не просив ніяких асистентів! — урвав його Джеремі. — Хто вас прислав?

— Ми є Ігорі, шер.

— Так, я вже це чув! Слухайте, мені не…

— Ні, шер. «Ми є Ігорі», шер. Це така органішація, шер.

— Яка ще організація?

— Для рошміщень, шер. Рошумієте, шер, річ у тому, що… Ігор чашто втрачає швоїх гошподарів, хоч його вини тут, рошумієте, немає. А ш іншого боку…

— …у вас по два великі пальці, — щойно зауважив це Джеремі і не міг стриматися. — По два на кожній руці!

— О, так, шер, дуже шручно, — підтвердив Ігор, навіть не подивившись униз. — Ш іншого боку, ніколи не бракує людей, яким потрібен Ігор. Тому моя тітка Ігорина шашнувала це наше маленьке елітне агенштво.

— Для… багатьох Ігорів? — запитав Джеремі.

— О, наш там чимало. Велика родина, — Ігор простягнув Джеремі візитівку.

Там було написано:

Ми є Ігорі

«Завжди готові надати поміч»

Старий Ратгауз

Бад Шушайн

се-мейл: Єшмарштер Убервальд

Джеремі подивився на семафорну адресу. Його нормальне невігластво стосовно всіх не пов’язаних з годинниками речей на неї не розповсюджувалося. Він вельми зацікавився цією новою міжконтинентальною семафорною системою, коли почув про використання в ній годинникових механізмів для прискореного передавання вісток. Отже, можна було найняти Ігоря, виславши семаграму? Це принаймні пояснює швидкість, з якою він з’явився.

— Ратгауз, — вимовив він. — Це щось на кшталт міської ратуші?

— Шашвичай, шер… шашвичай, — погодився Ігор.

— То в Убервальді ви дійсно користуєтесь семафорними адресами?

— О, так. Ми готові хапати майбутнє обидвома руками, шер.

— …і чотирма великими пальцями…

— Так, шер. Ми можемо шхопити будь-що.

— І тоді ви прислали поштою самого себе?

— Швішно, шер. Нам, Ігорям, не швикати до дишкомфорту.

Джеремі кинув оком на передані йому документи і звернув увагу на одне ім’я.

Перший документ був підписаний. Принаймні в певному сенсі. Там було повідомлення, написане великими й чіткими, немовби надрукованими, літерами, а під ним ім’я.

ВІН БУДЕ КОРИСНИЙ

ЛЕҐІЖОН

Він пригадав.

— О, то це влаштувала леді Л女жон. Це вона вас прислала сюди?

— Шаме так, шер.

Відчуваючи, що Ігор очікував від нього більшого, Джеремі почав показово переглядати решту документів, які виявилися рекомендаціями. Деякі були написані чимось засохлим і коричневим — Джеремі мав надію, що то було таке чорнило — на одному текст був нашкрябаний олівцем, а в деяких були обпалені краєчки. Усі рекомендації були компліментарні. Невдовзі, однак, стала помітна певна тенденція стосовно всіх підписантів.

— Цей лист підписав якийсь Навіжений Доктор Ківш, — зауважив він.

— Ой, та його, фактично, не нашвали таким від народження, шер. Ше радше його прішвишько, так би мовити.

— Тобто, він став навіженим?

— Хто може шнати, шер?

— А Схиблений Барон Гага? Тут у графі «Причина звільнення» написано, що його розчавив палаючий вітряк.

— Випадок помилкової ідентифікації, шер.

— Справді?

— Так, шер. Я так рошумію, що юрба переплутала його ш Верешкливим Доктором Бешумцем, шер.

— Он як. Ага, — Джеремі перегорнув аркуш. — Я бачу, що ви і в нього працювали.

— Так, шер.

— І він помер від отруєння крові?

— Так, шер. Шпричиненого брудними вилами.

— А… Ніпсі Наштрикувач?

— Е-е, чи ви повірите, що він торгував шашликами, шер?

— Дійсно?

— Але не шовшім традиційно, шер.

— Тобто, він теж був божевільний?

— Ох. Мушу вишнати, що він мав деякі дивацтва, але Ігор ніколи не дає оцінки швоїм гошподарям чи гошподиням, шер. Таким є наш Ігорів кодекш, шер, — терпляче пояснив він. — Штаренький наш швіт був би кумедним, якби ми вші були однакові, шер.

Джеремі цілком розгубився, не знаючи, що далі робити. Він ніколи не вмів добре розмовляти з людьми, а якщо не враховувати леді Л女жон і суперечку з містером Соаком з приводу зайвого сиру, це взагалі була його найдовша балачка за цілий рік. Можливо, тому, що було важко визнати Ігоря звичайною людиною. Досі до категорії «люди» Джеремі не включав істот, які мали на собі більше швів, ніж жіноча сумочка.

— Але я не певний, що матиму для вас якусь роботу, — мовив він. — Я маю нове замовлення, але не певний, як… до того ж я не божевільний!

— Ше не обов’яшково, шер.

— Я навіть маю документ, де написано, що я при своєму розумі.

— Дуже гарно, шер.

— Мало в кого є таке посвідчення!

— Швята правда, шер.

— Я заживаю ліки, якщо хочете знати.

— Дуже гарно, шер, — повторив Ігор. — Я піду і приготую шніданок, добре? Поки ви вдягнетешя… гошподарю.

Джеремі схопився за вологі поли халата.

— Зараз повернуся, — сказав він і поквапився вгору сходами.

Ігор обвів поглядом стелажі з інструментами. На них не було ані порошинки; напильники, молотки і обценьки були вишикувані за розміром, а інструменти на верстаку були розкладені з геометричною точністю.

Він висунув шухляду. Там лежали рівнесенькими рядочками гвинти.

Ігор подивився на стіни. На них не було нічого, крім поличок із годинниками. Це було дивно — навіть у Слинявого Доктора Пульса на стіні висів календар, додаючи бодай якусь кольорову пляму. Щоправда, цей календар випустила компанія «Кислотні ванни й гамівні сорочки» з Уґлі, тож пляма була здебільшого кривавого відтінку, але принаймні це свідчило про існування якогось світу поза чотирма стінами.

Ігоря це спантеличило. Ігор ще ніколи в житті не працював з нормальними особами, які не з’їхали з глузду. Він працював із багатьма… такими, яких у цьому світі називають навіженими, а також із кількома майже нормальними людьми, божевілля яких було не надто буйне і соціально прийнятне, але не міг пригадати жодного випадку співпраці з абсолютно здоровою і врівноваженою особою.

Очевидно, міркував він, якщо запихання гвинтів до носа було ознакою божевілля, то акуратне складання їх і розміщення в шухляді у строго відповідному порядку свідчило про психічне здоров’я на відміну від…

Хоча. Ні. Хіба ж це свідчило про щось?..

Він усміхнувся. Почав відчувати себе цілком у своїй тарілці.

Цок

Підмітальник Лу-Тзе дбайливо порався біля своїх гір у Саду П’яти Несподіванок. Мітлу він притулив до живоплоту.

Угорі нависала над храмовими садами величезна кам’яна статуя Колина Вічноздивованого, що сидів із широко розплющеними очима з виразом постійного і втішеного подиву на обличчі.

Гори стають своєрідним хобі для тих людей, які за нормальних обставин мають, як то кажуть, купу вільного часу. Лу-Тзе взагалі не мав часу. Час стосувався здебільшого інших людей; для нього це було щось таке, чим для інших людей було море — велике й недоступне, і хоч інколи вас бадьорило, коли ви занурювали в нього палець ноги, ви б не змогли постійно в ньому жити. До того ж у нього від цього завжди вкривалася зморшками шкіра.

Цієї миті, нескінченної вічновідтворюваної миті в умиротвореній, омитій сонячним сяйвом долині, він налаштовував маленькі дзеркальця, лопатки, морфічні резонатори і навіть ще дивніші пристрої, необхідні для того, щоб гори росли не більше, ніж на шість дюймів угору.

Ще й далі цвіли черешні. Вони тут постійно цвіли. Десь там, у храмі, продзвенів гонг. З монастирського даху злетіла зграйка білих голубів.

На гору впала тінь.

Лу-Тзе подивився на того, хто зайшов у сад. А тоді легенько вклонився доволі роздратованому з вигляду хлопцеві в мантії послушника.

— Так, повелителю? — мовив він.

— Я шукаю так званого Лу-Тзе, — сказав хлопець. — Хоч я особисто не думаю, що він існує насправді.

— Почалося зледеніння, — пропустив цю ремарку повз вуха Лу-Тзе. — Нарешті. Бачиш, повелителю? Льодовик усього лише дюйм завдовжки, а вже прокладає свою маленьку долиночку. Чудово, правда?

— Так, так, дуже цікаво, — сказав послушник, щоб не образити підлеглого. — А чи це сад того Лу-Тзе?

— Маєш на увазі того Лу-Тзе, який прославився своїми карликовими бонсай-горами?

Послушник перевів погляд з низки тарелів на зморшкувате обличчя цього усміхненого чоловіка.

— То це ви Лу-Тзе? Але ж ви звичайний підмітальник! Я сам бачив, як ви підмітали опочивальні! Бачив, як вас усі штовхали!

Лу-Тзе, явно його не слухаючи, взяв величенький таріль, на якому димілася, тліючи, маленька конусоподібна вуглинка.

— Що ти на це скажеш, повелителю? — запитав він. — Вулканчик. Було його до біса важко зробити, перепрошую за мій хапонський балак.

Послушник підступив на крок, нахилився й поглянув прямісінько в очі підмітальникові.

Лу-Тзе не часто бентежився, але цього разу відчув бентегу.

— Ви справді Лу-Тзе?

— Так, хлопче. Лу-Тзе — це я.

Послушник набрав повні груди повітря, а тоді простягнув худеньку руку. Він тримав у ній маленький сувій.

— Це від абата… е-е, вельмишановний!

Сувій похитувався в його тремтячій долоні.

— Мене, здебільшого, називають просто Лу-Тзе, хлопче. Або ж «Підмітальник». Дехто, поки не познайомиться ближче, каже мені: «Геть з дороги», — сказав Лу-Тзе, акуратно збираючи свої інструменти. — Я ніколи не був особливо шанований, хіба що хтось казав це помилково.

Він обвів поглядом тарілочки, шукаючи мініатюрну лопатку, з допомогою якої будував льодовик, але ніде її не бачив. Але ж він щойно її тут поклав?

Послушник спостерігав за ним із сумішшю благоговіння й недовіри. Репутація Лу-Тзе набула широкого розголосу. Цей чоловік міг… він міг, якщо вірити чуткам, практично все, що завгодно. Але він зовсім не був таким на вигляд. Звичайний лисий курдупель із клоччастою борідкою і стриманою ласкавою усмішкою. Лу-Тзе поплескав юнака по плечі, щоб той почувався вільніше.

— Побачимо, що хоче абат, — сказав він, розгортаючи рисовий папір. — О. Тут написано, що ти маєш завести мене до нього.

На обличчі послушника застиг панічний вираз.

— Що? Як я це зроблю? Послушникам заборонено бувати у Внутрішньому храмі!

— Справді? Тоді давай-но я заведу тебе, а ти тоді заведеш мене, — запропонував Лу-Тзе.

— Вам можна бути у Внутрішньому храмі? — здивувався послушник, а тоді затулив рота долонею. — Але ж ви лише підмі… О…

— Це точно! Я навіть не чернець, не кажучи вже про донґа, — бадьоро підтвердив підмітальник. — Дивовижно, правда?

— Але про вас ходять чутки, ніби ви нарівні з самим абатом!

— Ой, ні, в жодному разі, — заперечив Лу-Тзе. — Мені не дорівнятися до його святості. Я ніколи не міг по-справжньому збагнути космічну гармонію.

— Але ж ви робили всі ті неймовірні…

— Та я ж не казав, що роблю щось погано, — уточнив Лу-Тзе, відходячи з мітлою на плечі. — Я просто не святий. То йдемо?

— Е-е… Лу-Тзе? — запитав послушник, коли вони прямували старезною цегляною доріжкою.

— Так?

— А чому це називається Садом П’яти Несподіванок?

— Яке було твоє ім’я у світі, квапливий юначе? — запитав Лу-Тзе.

— Ньюґейт. Ньюґейт Лудд, вельмиш…

Лу-Тзе застережливо підняв угору пальця. — Га?

— Тобто, Підмітальнику.

— Лудд, кажеш? Анк-морпоркський парубок?

— Так, Підмітальнику, — підтвердив хлопець. Він це сказав понурим тоном, знаючи, що буде далі.

— Вихований Гільдією злодіїв? Один із тих «Луддових хлопів»?

Юнак, якого раніше звали Ньюґейтом, подивився старому в очі і пробубнів монотонним голосом людини, яка вже безліч разів давала відповідь на це запитання. — Так, Підмітальнику. Так, я був знайда. Так, нас називали «Луддовими хлопами й дівками» на честь одного з засновників Гільдії. Так, і прізвище моє на честь нього. Так, мені там було добре і часом мені й далі хочеться відчути те життя.

Лу-Тзе немовби й не чув цього всього.

— Хто тебе сюди прислав?

— Мене знайшов чернець на ім’я Сото. Сказав, що в мене є талант.

— Марко? Такий волохатий?

— Саме так. Хоч я думав, що монахи мають бути поголені налисо.

— Ой, але Сото каже, що під волоссям він лисий, — сказав Лу-Тзе. — Він каже, що волосся — це така окрема істота, яка просто живе на ньому. Коли він поділився цим одкровенням, його дуже швидко призначили польовим агентом. Працьовитий колега, мушу визнати, і вельми привітний, якщо тільки не торкатися його волосся. Важливий, до речі, урок: у польових умовах не вижити, дотримуючись усіх правил, особливо тих, що стосуються здорового глузду. А яке ім’я тобі дали вже тут?

— Лобсанґ, вель… е-е, Підмітальнику.

— Лобсанґ Лудд?

— Е-е… так, Підмітальнику.

— Дивовижно. Отже, Лобсанже Лудде, ти намагався полічити мої несподіванки, так? Усі це пробують. Несподіванки закладені в природі Часу, і таких Несподіванок п’ять.

— Так, Підмітальнику. Я виявив маленький місточок, який перехиляється і скидає тебе у ставок із коропами…

— Добре. Добре.

— …і ще я знайшов бронзову скульптуру метелика, який змахує крильцями, коли на нього дмухнути…

— Це вже дві.

— А ще несподівано, коли оті маленькі стокротки обприскують тебе отруйним пилком…

— О, так. Це багатьох людей дуже дивує.

— А четверта несподіванка, як на мене, це комахи-паличники, які співають йодлем.

— Прекрасно, — радісно засяяв Лу-Тзе. — Просто дуже добре.

— Але я не можу знайти п’яту несподіванку.

— Справді? Дай мені знати, коли знайдеш, — сказав Лу-Тзе.

Лобсанґ Лудд якийсь час обмірковував ці слова, плентаючись услід за підмітальником.

— Сад П’яти Несподіванок — це випробування, — сказав він зрештою.

— О, так. Як майже все в житті.

Лобсанґ кивнув. Це було як у Саду Чотирьох Стихій. Кожен послушник міг знайти бронзові символи трьох стихій — у ставочку з коропами, під каменем, на повітряному змії — але жоден однокласник Лобсанґа не знаходив Вогню. Таке враження, що вогню в тому саду взагалі не було.

Невдовзі Лобсанґ прийшов до такого висновку: фактично, як їх і навчали, існує п’ять стихій. Чотири з них творили всесвіт, який постійно відтворювався завдяки п’ятій стихій — Подивуванню. Ніхто ж не сказав, що всі чотири стихії в саду матеріальні, отже, четвертою стихією могло бути Подивування з того приводу, що там не було Вогню. Крім того, в будь-якому саду зазвичай не буває вогню, тоді як інші стихії були там цілком на своєму місці. Отож він пішов до пекарні, відкрив одну з печей, і там під буханцями палав червоним полум’ям Вогонь.

— Тоді… я припускаю, що п’ята несподіванка полягає в тому, що п’ятої несподіванки немає, — мовив він.

— Гарна спроба, але в яблучко не поцілив, — сказав Лу-Тзе. — Бо хіба не написано: «Твій розум гострий як бритва, дивись, не поріжся»?

— Гм, я цього ще не бачив у священних текстах, Підмітальнику, — невпевнено проказав Лобсанґ.

— Ні, і не міг би, — мовив Лу-Тзе.

Вони залишили позаду крихке сонячне сяйво й опинилися в темній прохолоді храму, крокуючи древніми залами і спускаючись видовбаними в камені сходами. Услід їм линули звуки віддалених співів. Лу-Тзе, який не був святим, а отже, міг дозволити собі нечестиві думки, ніколи не був певний, чи ті ченці справді співають про щось, чи вони просто мугикають «а-а-а-а-а». З цим відлунням ніколи не можна було нічого зрозуміти.

Він звернув убік з головного переходу і взявся за ручку великих, покритих червоним лаком дверей. Тоді озирнувся. Лобсанґ нерухомо застиг за кілька метрів позаду.

— Ходімо?

— Але ж туди навіть донґам не вільно заходити! — вигукнув Лобсанґ. — Треба бути, принаймні, тінґом Третього Д’їма!

— Ну, так, правильно. Але це найкоротший шлях. Ходімо, бо тут протяг.

Украй неохоче, очікуючи щомиті почути розгнівані крики верховників, Лобсанґ почалапав услід за підмітальником.

І це ж був простий підмітальник! Один із тих, хто підмітав підлоги, прав одяг і чистив туалети! Ніхто про це навіть не згадував! Послушники чули про Лу-Тзе від першого ж дня — як він вирушав до найзаплутаніших часових вузлів і розплутував їх, як він постійно залишався неушкодженим на вируючих історичних перехрестях, як міг словами міняти напрям течії часу, використовуючи це для вдосконалення найвишуканіших бойових мистецтв…

…а тут ось був кістлявий коротун невизначеного етнічного походження, так, ніби він міг народитися будь-де, у білій колись накидці, яка тепер була заплямлена й полатана, і подертих сандаліях, обв’язаних шворкою. А ще з такою кумедною усмішкою, немовби він був постійно в очікуванні чогось потішного. І жодного пояса, просто ще одна шворка, яка обперізує його накидку. Та ж навіть деякі послушники вже першого ж року сягали рівня сірого донґа!

Зала додзьо була заповнена старшими ченцями, які практикували бойові мистецтва. Лобсанґ мусив відступити вбік, пропускаючи двох бійців, які щосили розмахували руками й ногами, шукаючи просвіту й розтинаючи час на дедалі тонші скалки…

— Ти! Підмітальнику!

Лобсанґ роззирнувся, але цей вигук стосувався Лу-Тзе. На коротуна насувався якийсь тінґ, щойно недавно, судячи з новенького пояса, підвищений до Третього Д’їма, з червоною від люті мармизою.

— Чого ти сюди приперся, збирачу бруду? Тобі це заборонено!

З лиця Лу-Тзе не зникла його усмішка. Але він видобув зі своєї накидки маленький мішечок.

— Тут найкоротший шлях, — пояснив він. Він дістав пучку тютюну і почав скручувати цигарку, не звертаючи уваги на тінґа, що нависав над ним. — А ще тут доволі брудно. Мушу обов’язково поговорити з тим, хто підмітає тут підлогу.

— Та як ти смієш! — заверещав чернець. — Ану геть на кухню, підмітальнику!

Зіщулившись за спиною Лу-Тзе, Лобсанґ усвідомив, що всі в додзьо зупинилися й дивляться на них. Деякі ченці перешіптувалися. З крісла за цим спостерігав без жодних емоцій, підпираючи рукою підборіддя, чоловік у коричневій мантії інструктора додзьо.

Терпляче й до нестями делікатно, наче самурай, який упорядковує квіти, Лу-Тзе позбирав крихти тютюну, розсипані на крихкому цигарковому папері.

— Ні, я, мабуть таки, вийду через оті двері, якщо ви не проти, — сказав він.

— Яке нахабство! То приготуйся до бою, вороже пилюки! — юнак відстрибнув на пару кроків і підняв угору руки, приймаючи Стійку бойового хека. Він перекрутився і вдарив ногою важкий шкіряний мішок з такою силою, що обірвався ланцюг, на якому той висів. Тоді він знову опинився навпроти Лу-Тзе в позі Просуванння змії.

— Айі! Шао! Гай-і-і-і-і… — почав вигукувати він.

Інструктор додзьо підвівся з місця.

— Стій! — скомандував він. — Чи не хотів би ти довідатись, як звати чоловіка, якого збираєшся понівечити?

Боєць, не міняючи пози, люто вирячився на Лу-Тзе.

— Мені не потрібно знати ім’я підмітальника, — гаркнув він.

Лу-Тзе завершив робити тоненьку самокрутку і підморгнув сердитому юнакові, ще більше його розлютивши.

— Завжди варто знати ім’я підмітальника, хлопче, — сказав інструктор додзьо. — А запитання я ставив не тобі.

Цок

Джеремі дивився на свої простирадла.

Вони були вкриті письменами. Його власноручними.

Письмена вкривали також подушку і частину стіни. А на штукатурці ще були якісь креслення.

Під ліжком він знайшов олівець. Він навіть загострив його. Він загострив олівець уві сні! І видається, що він писав і малював не одну годину, намагаючись намалювати сон.

А збоку на ковдрі з гагачого пуху він занотував список усіх деталей.

Коли він це бачив, усе здавалося цілком нормальним, неначе якийсь там молоток, палиця чи Ґравітаційний анкерний механізм Вілбрайта. Так, ніби зустрів старого друга. А тепер… Він дивився на свої закарлючки. Він так швидко писав, що пропускав знаки пунктуації, а також деякі букви. Проте вбачав у написаному певний сенс.

Йому доводилося чути про таке. Визначні винаходи і справді деколи народжуються у снах або фантазіях. От хіба Гепзібі Вітлову не стрілила в голову ідея регульованого маятникового годинника, коли він підпрацьовував катом на громадських засадах? І хіба не казав завжди Вілфрейм Балдертон, що ідея анкерного механізму «Риб’ячий хвіст» стрілила йому в голову після того, як він обжерся омарами?

Так, у сні все було таким зрозумілим. А вдень відчувалося, що над цим ще треба трохи попрацювати. З кухоньки за майстернею долинув брязкіт посуду. Джеремі квапливо спустився вниз, тягнучи за собою простирадло.

— Я зазвичай… — почав було він.

— Грінка, шер, — повідомив Ігор, відвертаючись від плити. — Легенько підрум’янена, як шавжди.

— Звідки ви це дізналися?

— Ігорі вчатьшя передбачати, шер, — пояснив Ігор. — Яка у ваш чудешна кухонька, шер. Я ще ніколи не бачив шухляди з напишом «Ложки», в якій були б тільки ложки.

— Чи ви хоч трохи вмієте працювати зі склом, Ігоре? — запитав Джеремі, пропускаючи повз вуха цю заувагу.

— Ні, шер, — відповів Ігор, намащуючи грінку маслом.

— Не вмієте?

— Ні, шер. Я вмію не трохи, а надшвичайно добре, шер. Багатьом моїм гошподарям були потрібні… шпеціальні апарати, які було нелегко рошдобути, шер. Що вам буде потрібно?

— Як би нам побудувати ось це? — розгорнув на столі простирадло Джеремі.

Ігор випустив зі своїх пальців з чорними нігтями шматочок грінки.

— Що тут не так? — здивувався Джеремі.

— Я подумав, що хтошь пройшов по моїй могилі, — вимовив Ігор, ще й далі маючи приголомшений вигляд.

— Е-е, але ж у вас ще не було власної могили? — розгубився Джеремі.

— Це в переношному шнашенні, а не в буквальному, — ображено відповів Ігор.

— Це ідея, яку я… яку я виношував про годинник…

— Про Шкляний годинник, — додав Ігор. — Так. Я це знаю. Мій дідушь Ігор допомагав шробити перший такий годинник.

— Перший? Але ж це просто дитяча казочка! Мені він приснився, і…

— Дідушь Ігор завжди кашав, що вше там було дуже дивним, — перебив його Ігор. — Вибух і таке інше.

— Він вибухнув? Через металеву пружину?

— Не шовшім вибухнув, — уточнив Ігор. — Наш, Ігорів, вибухами не шдивуєш. Ше вше було… дуже химерне. Хоч наш і химерами не шдивувати.

— Ви хочете сказати, що він існував насправді?

Ігоря це ніби збентежило.

— Так, — сказав він, — але, шнову ж таки, ні.

— Речі або існують, або ні, — прорік Джеремі. — Я це дуже чітко розумію. Заживаю спеціальні ліки.

— Він ішнував, — сказав Ігор, — а тоді, після цього, ніколи більше. Це те, що мені шказав мій дідушь, а він шробив того годинника оцими руками!

Джеремі подивився на нього. Ігореві руки були вузлуваті, а коли Джеремі придивився уважніше, побачив на них багато шрамів.

— Ми в родині шправді віримо в ушпадковані речі, — пояснив Ігор, перехопивши його погляд.

— Так би мовити… руки в руки, ги‑ги, — вишкірився Джеремі. Він намагався пригадати, де його ліки.

— Дуже шмішно, шер, — озвався Ігор. — Але дідушь Ігор завжди кашав, що опішля це було, як… шон, шер.

— Як сон…

— Майштерня була інакша. Годинника там не було. Бештямний Доктор Хитавець, який тоді був його гошподарем, ушагалі не працював над шкляним годинником, а намагавшя видобути шонячне шяйво з помаранчів. Уше шмінилося і ніби шавжди так було, шер. Ніби нічого не шталошя.

— Але згадка про це з’явилася в дитячій книжечці.

— Так, шер. Якашь головоломка, шер.

Джеремі втупився в простирадло з безліччю закарлючок. Точний годинник. Це все, про що йшлося. Годинник, який зробив би зайвими всі інші годинники, сказала леді Л女жон. Годинникар, який би його змайстрував, назавжди б увійшов до історії хронометражу. Щоправда, в книжці було написано, що Час опинилася в пастці годинника, але Джеремі анітрохи не цікавили Вигадані речі. У будь-якому випадку, годинник слугував лише для вимірювання. Відстань ніколи ж не може опинитися в пастці рулетки. Будь-який годинник тільки те й робив, що рахував зубчики на коліщатках. Або… світло…

Світло із зубчиками. Він це бачив уві сні. Не яскраве небесне світло, а світло, що хвилястою лінією підноситься вгору й падає вниз.

— А ви б могли… побудувати щось подібне? — запитав він.

Ігор знову подивився на креслення.

— Так, — кивнув він головою. А тоді показав на великі скляні посудини довкола зображення центральної циліндричної частини годинника. — І я шнаю, що це таке, — додав він.

— Уві сн… тобто, мені уявлялося, ніби вони іскряться, — мовив Джеремі.

— Дуже-дуже шекретні шнання в цих пошудинах, — сказав Ігор, старанно уникаючи відповіді. — Чи можете ви тут рошдобути мідні прути, шер?

— В Анк-Морпорку? Легко.

— А цинк?

— Та скільки завгодно.

— Шірчану кишлоту?

— Так, у бутлях.

— Мабуть, я вже помер і шлетів на небеша, — зрадів Ігор. — Дайте мені доштатньо міді, цинку й кишлоти, шер, — мовив він, — і ми побачимо справжні ішкри.

Цок

— Мене звати, — сказав Лу-Тзе, спираючись на мітлу перед роздратованим тінґом, який здійняв угору руку, — Лу-Тзе.

Усі в додзьо принишкли. Бойовий клич застряг у горлі нападника.

— Айі! Гао-ґн! Ґн? Оші-і-і-і-і-оші-і-і-і-і-і…

Юнак не ворушився, але складалося враження, ніби він тепер збирався атакувати сам себе, а його бойова стійка перетворилася на якийсь нажаханий і покаянний доземний поклін.

Лу-Тзе нахилився і чиркнув йому сірником по смиренному підборідді.

— А як тебе звати, парубче? — поцікавився він, розпалюючи свою цигарку-самокрутку.

— Його звати Брудом, Лу-Тзе, — втрутився інструктор додзьо, підходячи до нього. Він хвицьнув застиглого нахабу ногою. — Бруде, ти знаєш правила. Мужньо зустрічай того, кому кинув виклик, або віддавай свій пояс.

Якусь мить той і далі не рухався, а тоді вкрай обережно, аж надто театрально демонструючи своє бажання нічим не образити супротивника, почав розмотувати пояс.

— Ні, ні, цього не потрібно, — лагідно мовив Лу-Тзе. — Це був цілком пристойний виклик. Достойне «Айі!» й несогірше, як на мене, «Гай-і-і-і!». Добре, в цілому, бойове джерґотання, яке тепер не часто й почуєш. Та й не хочеться, щоб прямо зараз, у такий момент, він би опинився без штанів, правда? — він принюхався й додав: — Особливо в такий момент.

Він поплескав зіщуленого хлопця по плечі.

— Ти просто пригадай собі правило, про яке першого ж дня тобі говорив учитель, добре? І… може б ти пішов і помився? Маю на увазі, що комусь із нас треба ж себе почистити.

Тоді він повернувся і вклонився інструкторові додзьо.

— Поки я тут, інструкторе, хотів би показати юному Лобсанґу Апарат хаотичних м’ячів.

Інструктор додзьо віддав низький уклін.

— Він у твоєму розпорядженні, Підмітальнику Лу-Тзе.

Ідучи слідом за Лу-Тзе, Лобсанґ почув слова інструктора додзьо, котрий, як усі вчителі, ніколи не втрачав нагоди закріпити наочний урок:

— Додзьо! Яким є Перше правило?

Навіть зіщулений боєць-невдаха пробурмотів разом із усіма іншими:

— Не поводься необережно при зіткненні з низенькими лисими зморшкуватими й усміхненими чоловіками!

— Гарне воно, Перше правило, — сказав Лу-Тзе, заводячи свого нового помічника до наступної кімнати. — Я зустрічав багатьох людей, яким було б дуже корисно прислухатися до цієї поради.

Він зупинився, не дивлячись на Лобсанґа Лудда, і простягнув до нього руку.

— А тепер, якщо твоя ласка, віддай мені лопатку, яку ти вкрав, коли ми зустрілися вперше.

— Але ж я навіть не підходив до вас, учителю!

Лу-Тзе й далі незворушно посміхався.

— О. Так. Це правда. Прошу вибачити. Що взяти зі старого? Хіба ж не написано: «Я б і власну голову загубив, якби вона не сиділа на плечах». Ну, то почнемо.

Підлога тут була дерев’яна, а стіни високі й оббиті повстю. Подекуди на них виднілися червонаво-руді плями.

— Е-е, ми маємо такий самий пристрій в додзьо для послушників, — зауважив Лобсанґ.

— Але м’ячики там з м’якої шкіри, так? — уточнив старий, підходячи до високого дерев’яного куба. Обернена в бік довгої частини зали сторона куба була до половини всіяна отворами. — І вони, наскільки пригадую, летять доволі повільно.

— Е-е, так, — погодився Лобсанґ, дивлячись, як Лу-Тзе натискає на величезний важіль. Унизу почулися удари металу об метал, а тоді шум води. Зі стиків ящика почало зі свистом виходити назовні повітря.

— А ці м’ячики дерев’яні, — спокійно повідомив Лу-Тзе. — Злови одненького.

Щось торкнулося Лобсанґового вуха, а тоді за його спиною здригнулася оббивка, коли в неї доволі глибоко занурився м’ячик перед тим, як упасти на підлогу.

— Мабуть, треба трішки поволіше… — сказав Лу-Тзе, повертаючи якусь ручку.

Після п’ятнадцяти випущених навмання м’ячів Лобсанґу вдалося піймати одного з них, який влучив йому в живіт. Лу-Тзе зітхнув і пересунув величезний важіль назад.

— Молодець, — сказав він.

— Підмітальнику, я не звик… — почав говорити, розправляючи плечі, хлопець.

— Ой, та я знав, що ти не зможеш їх упіймати, — сказав Лу-Тзе. — Навіть той наш хвалькуватий приятель отам у додзьо не впіймав би жодного з них на такій швидкості.

— Але ж ви казали, що сповільнили їх!

— Лише для того, щоб вони тебе не повбивали. Простеньке випробування, розумієш. Усе на світі — випробування. Ходімо, парубче. Не варто примушувати абата чекати.

Залишаючи по собі хмарки цигаркового диму, Лу-Тзе рушив далі.

Лобсанґ подався слідом, дедалі більше нервуючись. Це справді був Лу-Тзе, і доказом стало те, що відбулося в додзьо. Та й він сам це, до речі, знав. Варто було йому поглянути на кругленьке обличчя старого, коли той доброзичливо дивився на сердитого бійця, як він відразу все збагнув. Але ж… простий підмітальник? Без жодних відзнак? Жодного статусу? Хоча, статус його був очевидний, адже інструктор додзьо не міг би вклонитися ще нижче навіть самому абатові, але…

І ось тепер він іде слідом за цим чоловіком коридорами, в яких навіть чернець не має права з’являтися під загрозою смерті. Рано чи пізно це все закінчиться великою халепою.

— Підмітальнику, мені вже справді треба повернутися на кухню й виконати свої обов’язки… — почав було він.

— О, так. Кухонні обов’язки, — сказав Лу-Тзе. — Які мають навчити тебе таким чеснотам, як послух і працьовитість, правильно?

— Так, Підмітальнику.

— І що, виходить?

— О, так.

— Справді?

— Ну, не зовсім.

— Вони далеко не виправдовують очікувань, мушу тобі сказати, — мовив Лу-Тзе. — Тоді як тут, мій хлопче, ми маємо… — він пройшов крізь арку, — …справжній вишкіл!

Лобсанґ ще ніколи не бачив такої величезної кімнати. Через засклені отвори на даху сіялося світло, творячи осяйні колони. А внизу, на відстані в понад сто метрів, під наглядом старших ченців, які обережно ходили понад нею висячими на тросах мостиками, була…

Лобсанґу доводилося вже чути про Мандалу.

Здавалося, ніби хтось пожбурив на підлогу декілька тонн кольорового піску, творячи вир різнобарвного хаосу. Але серед цього хаосу існував і боровся за виживання певний порядок, лад, що здіймався, падав і знову розгортався. Мільйони кинутих навмання піщинок творили частину взору, який повторювався й поширювався колом, відштовхуючись від інших візерунків або зливаючись із ними, щоб урешті-решт розчинитися в загальному безладі. Це відбувалося знову і знову, перетворюючи Мандалу в мовчазне і несамовите бойовисько кольорів.

Лу-Тзе зайшов на хиткий з вигляду дерев’яний місточок, підвішений на канатах.

— Ну? — мовив він. — Що думаєш?

Лобсанґ набрав повні груди повітря. Він відчував, що варто буде йому впасти з мостика, як він провалиться у цей кольоровий вир, ніколи не сягнувши дна. Він закліпав очима й потер чоло.

— Вона… зловісна, — вимовив він.

— Справді? — здивувався Лу-Тзе. — Мало хто каже таке за першим разом. Частіше вживають такі слова як «чудова».

— Щось тут не так!

— Тобто?

Лобсанґ схопився за канатні перила.

— Візерунки… — почав він.

— Історія повторюється, — мовив Лу-Тзе. — Вони там завжди.

— Ні, вони… — Лобсанґ намагався збагнути це все. Під одними візерунками були інші, замасковані під хаос. — Я маю на увазі… інші візерунки…

Він нахилився і впав з мосту.

Повітря було холодне, світ обертався, а земля насувалася, щоб огорнути його своїми обіймами.

І зупинилася всього за кілька дюймів від нього.

Повітря довкола шкварчало, немовби його легенько підсмажували.

— Ньюґейт Лудд?

— Лу-Тзе? — озвався він. — Мандала є…

Але ж де кольори? Чому повітря вологе і пахне містом? А тоді примарні спогади почали танути. Зникаючи, вони запитали: «Як ми можемо бути спогадами, якщо ми ще навіть не сталися? А ти маєш пам’ятати, як дряпався на дах Гільдії пекарів і раптом виявив, що хтось розхитав всі кам’яні карнизи, адже сталося саме це?»

А останній спогад, який саме зникав, сказав: «Гей, та це ж було кілька місяців тому…»

— Ні, ми не Лу-Тзе, загадкове падуче дитя, — звернувся до нього чийсь голос. — Можеш повернутися?

Ньюґейту ледве вдалося, з величезним зусиллям, повернути голову. Йому здавалося, ніби він застряг у якійсь смолі.

За кілька метрів від нього сидів на перевернутому догори дном ящику дебелий молодик у брудній жовтавій мантії. Він був дещо подібний на монаха, за винятком волосся, яке здавалося цілком відокремленим організмом. Спроба назвати його просто чорним із хвостиком на маківці означала би втрату гарної нагоди охарактеризувати цю кучму волосся «слоноподібною». Вона немовби була наділена власною індивідуальністю.

— Здебільшого мене звуть Сото, — представився чоловік під тією кучмою. — Марко Сото. Я не збираюся запам’ятовувати твоє ім’я, поки ми не знатимемо, виживеш ти чи ні. Отже, скажи мені, чи міркував ти колись над принадами духовного життя?

— Прямо зараз? Звичайно! — відповів… так, Ньюґейт, подумав він, адже це моє ім’я, так? Але ж чому мені пригадується Лобсанґ? — Е-е, я власне міркував про можливість змінити рід занять!

— Хороший кар’єрний хід, — погодився Сото.

— Це що, якісь чари? — Ньюґейт спробував поворухнутися, але натомість ледь помітно повернувся, висячи в повітрі над землею.

— Не зовсім. Схоже, що ти вплинув на формування часу.

— Я? Як я міг це зробити?

— Ти не знаєш?

— Ні!

— Ха, ви його чуєте? — мовив Сото, немовби спілкувався з близьким приятелем. — Та ж треба було скористатися чи не цілковитим обертом Зволікатора для того, щоб твоя мала витівка не завдала шкоди усьому світові, а ти не знаєш, як ти це зробив?

— Ні!

— То ми тебе навчимо. Це гарне життя з чудовими перспективами. Принаймні, — додав він, чмихаючи носом, — кращими, ніж ті, що очікують тебе зараз.

Ньюґейт напружував шию, пробуючи ще трохи повернути голову. — І чого ж ви мене навчите?

Той чоловік зітхнув.

— Ще й досі ставиш запитання, хлопче? Готовий ти чи ні?

— Як?..

— Слухай, я пропоную тобі нагоду нового життя, розумієш?

— А що такого в цій нагоді, містере Сото?

— Ні, ти мене не зрозумів. Тобі, тобто Ньюґейту Лудду, пропонується мною нагода отримати нове життя. А це не порівняти з тим, що очікує тебе невдовзі.

Ньюґейт завагався. Він відчував поколювання в тілі. Воно, в певному сенсі, й далі падало. Він не розумів, звідки він це знав, але знання було не менш реальне, ніж бруківка унизу. Якщо він зробить помилковий вибір, падіння просто триватиме. Досі воно було доволі легким. Але останні пару дюймів можуть виявитися смертельно болючими.

— Мушу визнати, що я оце тепер не задоволений своїм життям, — сказав він. — Мабуть, буде корисно змінити його курс.

— Добре, — кучматий чоловік видобув щось зі своєї мантії. Це нагадувало складену рахівницю, та коли він її відкрив, частинки почали спалахувати сяйвом і зникати, немовби опинялися поза межами людського зору.

— Що ви робите?

— Ти знаєш, що таке кінетична енергія?

— Ні.

— Це те, чого в тебе забагато, — пальці Сото витанцьовували на кісточках, вряди-годи зникаючи і знову з’являючись. — Я припускаю, що ти важиш десь біля ста десяти фунтів, так?

Він поклав до кишені пристрій і попрямував до візочка неподалік. Зробив там щось, чого не міг бачити Ньюґейт, і повернувся.

— Через декілька секунд ти завершиш своє падіння, — сказав він, а тоді нахилився і поклав щось на землю. — Намагайся уявити, що це новий початок твого життя.

Ньюґейт упав. Ударився об землю. Повітря спалахнуло фіолетовим кольором, а завантажений віз на вулиці підстрибнув мало не на пів метра в повітря, а тоді важко гепнувся додолу. Одне його колесо відірвалося й покотилося геть.

Сото нахилився над Ньюґейтом і смикнув його за розм’яклу руку.

— Як ти? — запитав він. — Набив синці?

— Трохи болить, — пробурмотів приголомшений Ньюґейт.

— Мабуть, ти трохи важчий, ніж видаєшся. Дозволь-но…

Сото вхопив Ньюґейта за плечі і почав волікти його кудись у мряку.

— Можна, я піду і…?

— Ні.

— Але ж Гільдія…

— Для Гільдії ти більше не існуєш.

— Що за дурниці. Я зареєстрований у Гільдії.

— Ні, тебе там немає. Ми про це подбаємо.

— Як? Ви ж не можете переписати заново історію!

— Хочеш закластися на долар?

— Куди я потрапив?

— Таємнішого за наше товариство ти й уявити не зможеш.

— Справді? І хто ж ви тоді?

— Історичні ченці.

— Що? Ніколи про вас не чув!

— Бачиш? Ми добре робимо свою справу.

І вони таки добре робили свою справу.

І тоді почав летіти й проминати час.

І ось він знову став теперішнім.

— З тобою все добре, хлопче?

Лобсанґ розплющив очі. Відчував, ніби його руку видирають геть із тіла.

Глянув угору і побачив Лу-Тзе, який лежав долілиць на хиткому мостику, тримаючи його за руку.

— Що сталося?

— Думаю, хлопче, що ти, мабуть, занадто розхвилювався. Або тобі запаморочилося в голові. Не дивися вниз.

Лобсанґ чув, як прямо під ним немовби гуде рій розлючених бджіл. Він інстинктивно почав повертати туди голову.

— Я ж тобі сказав не дивитися! Просто розслабся.

Лу-Тзе звівся на ноги. Підняв Лобсанґа за руку, немовби той був пір’їнкою, аж поки сандалії юнака опинилися на деревині місточка. Унизу бігали доріжками і лементували монахи.

— Заплющ тепер очі… не дивися вниз!.. і ми зараз відійдемо подалі звідси, гаразд?

— Я, е-е, я згадав… тоді в місті, коли мене знайшов Сото… я згадав… — мовив слабким голосом Лобсанґ, дрібочучи вслід за ченцем.

— Цього і слід було очікувати, — сказав Лу-Тзе, — за цих обставин.

— Але я пригадую, що там я згадав про те, як був отут. Про вас і Мандалу!

— Хіба ж не написано у священному тексті: «Багато діється такого, про що, мені здається, ми й не знаємо»? — прорік Лу-Тзе.

— Я… і цього ще не читав, Підмітальнику, — зізнався Лобсанґ. Він відчув довкола прохолодніше повітря, а це свідчило про те, що вони підійшли до кам’яного тунелю в дальньому кінці зали.

— На жаль, у тих писаннях, які зберігаються тут, ти цього й не прочитаєш, — сказав Лу-Тзе. — До речі, можеш уже розплющити очі.

Вони крокували далі, а Лобсанґ розтирав чоло, намагаючись позбутися химерних думок.

За їхніми спинами нестямне вирування барвистого колеса на тому місці, куди мав упасти Лобсанґ, поступово заспокоїлося і стихло.

Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин і Одоробло досягли зеленої долини поміж горами, що височіли над нею, і Колин прорік:

— Ось це місце. Тут постане храм, присвячений згортанню й розгортанню часу. Я його бачу.

— А я ні, вчителю, — зізнався Одоробло.

Колин проголосив:

— Ось там, — він показав туди рукою, яка щезла.

— А, — мовив Одоробло. — Ось там.

Декілька пелюсток черешневого цвіту опустилися Колину на потилицю з одного з тих диких дерев, які росли вздовж потічків.

— І цей досконалий день триватиме вічно, — прорік він. — Повітря прозоре, сонце яскраве, у потічках струмує крига. Щодня в оцій долині буде такий досконалий день.

— Буде трохи монотонно, вчителю, — сказав Одоробло.

— Це тому, що ти ще не знаєш, що робити з часом, — мовив Колин. — Але я навчу тебе робити з часом те ж саме, що ти робиш зі своїм плащем, одягаючи його, коли потрібно, а тоді скидаючи.

— І мені треба буде його прати? — запитав Одоробло.

Колин обвів його довгим неквапливим поглядом.

— З твого боку, Одоробле, це було або дуже хитромудре міркування, або ж ти просто намагався доволі безглуздо обіграти мою метафору. Що ж це було, як ти гадаєш?

Одоробло подивився собі під ноги. Тоді він поглянув на небо. Тоді звів погляд на Колина.

— Думаю, що мені бракує глузду, вчителю.

— Це добре, — мовив Колин. — Мені пощастило мати саме такого учня, адже, якщо я зможу навчити тебе, Одоробле, то я й будь-кого зумію навчити.

Одоробло заспокоївся і кивнув.

— Ви мені робите забагато честі, вчителю.

— Є ще і друга частина мого задуму, — сказав Колин.

— Ага, — пробурмотів Одоробло з виразом, який, на його думку, надавав йому розумного вигляду, хоч насправді він тоді нагадував людину, що страждає від болю під час процесу дефекації. — Задум, що складається з двох частин, завжди добрий, учителю.

— Знайди мені пісок усіх кольорів і плаский камінь. Я покажу тобі, як робити видимими потоки часу.

— О, гаразд.

— Є ще і третя частина мого задуму.

— Третя частина, он як?

— Я можу навчити обдарованих учнів контролювати свій час, заповільнювати його, прискорювати, зберігати і скеровувати, неначе воду у цих струмочках. Але боюся, що більшість людей буде просто неспроможна дозволити собі таке. Мусимо їм допомогти. Ми створимо… пристрої, які зберігатимуть і постачатимуть час туди, де потрібно, адже люди будуть нездатні прогресувати, якщо їх нестиме течією, мов ті листочки в потічку. Людям необхідно мати здатність гаяти час, надолужувати час, втрачати час і здобувати час. Це стане найголовнішим нашим завданням.

Одоробло насупив чоло, намагаючись бодай щось уторопати. А тоді він поволі підняв руку.

Колин зітхнув.

— Ти хочеш запитати, що сталося з отим плащем?

Одоробло кивнув.

— Забудь ти про плащ, Одоробле. Це не важливо. Пам’ятай лише, що ти є чистий аркуш паперу, на якому я писатиму… — Одоробло розтулив було рота, але Колин зупинив його, піднявши руку. — Це просто ще одна метафора, ще одна метафора. А тепер прошу приготувати мені обід.

— Метафорично чи насправді, вчителю?

— І так, і так.

Зграйка білих пташок пурхнула з дерев і пролетіла над ними, перетинаючи долину.

— Там будуть голуби, — прорік Колин, а Одоробло поспіхом почав розпалювати вогнище. — Щодня там будуть голуби.

Лу-Тзе залишив послушника у передпокої. Тих, кому він не подобався, могло здивувати, що Лу-Тзе розгладив свою мантію перед тим, як з’явитися на очі абатові, але попри те, що йому було начхати на будь-які правила, людей це аж ніяк не стосувалося. Він загасив цигарку і запхав її собі за вухо. Знав абата вже майже шістсот років і поважав його. А людей, яких Лу-Тзе поважав, було не так уже й багато. Здебільшого, він просто мирився з ними, терпів.

Зазвичай ставлення підмітальника до інших людей було обернено пропорційне статусу, який ті займали, і вони відплачували йому тією ж монетою. Старші монахи… хоч у таких просвітлених осіб і не могло би бути лихих думок, але ніде правди діти — від вигляду Лу-Тзе, який зухвало походжає храмом, тьмяніла не одна найчистіша карма. Для деяких мислителів особистою образою була вже сама постать підмітальника з його браком формальної освіти або офіційного статусу, його дурнуватим Шляхом і неймовірними успіхами. Тож їм було дивно, що він подобався ерудованому, непрактичному й делікатному абатові, який настільки кардинально відрізнявся від підмітальника. Але ж несподіванка — це природа всесвіту.

Лу-Тзе кивнув прислужникам, які відчинили великі лаковані двері.

— Як почуває себе нині преподобний? — запитав він.

— Він ще й далі має клопіт із зубами, Лу-Тзе, але дотримується послідовності і щойно цілком задовільно ступив перші кроки.

— Так, мені здалося, що я чув гонги.

Ченці, які скупчилися посеред кімнати, розступилися, і Лу-Тзе підійшов до дитячого манежу. На жаль, це було необхідно. Абат так ніколи й не опанував мистецтво циркулярного старіння. Ось чому він був змушений досягати довголіття традиційнішим способом періодичної реінкарнації.

— А, Підмітальнику, — пропищав він, незграбно відкидаючи вбік жовтого м’ячика й усміхаючись. — І як там гори? Хоцю цюцю хоцю цюцю!

— Я вже точно отримав вулканізм, преподобний. Це дуже обнадійливо.

— І зі здоров’ям усе гаразд, як завжди? — поцікавився абат, а його пухкеньке рученятко щосили вдаряло ґратки манежу дерев’яною жирафою.

— Так, ваша світлість. Гарно бачити, що ви знову в доброму стані.

— Спроможний поки що зробити лише пару кроків, як це не прикро цюцю хоцю цюцю. На жаль, тіла немовлят наділені власною свідомістю ЦЮЦЮ!

— Ви надіслали мені вістку, ваша світлість? Там було написано: «Перевір оцього».

— І якої ж ви думки про нашого хоцю цюцю хоцю цюцю хоцю цюцю ВЖЕ юного Лобсанґа Лудда? — до нього квапливо підбіг прислужник-аколіт із сухариками на тарілці. — Чи не бажаєте, до речі, сухарика? — запропонував абат. — Няммм смацненька цюця!

— Ні, преподобний, усі мої зуби вже прорізалися, — подякував підмітальник.

— Той Лудд загадковий, правда? Його вихователі смацненька цюця ням-м-м цюця сказали мені, що він дуже талановитий, але якийсь химерний. Але ви з ним не зустрічалися досі й не знаєте його минулого, тому ням-м-м цюця я був би вдячний почути ваші неупереджені оцінки ням-м-м ЦЮЦЯ.

— Він нереально спритний, — сказав Лу-Тзе. — Мені здається, він реагує на речі, які ще навіть не сталися.

— Як таке може бути? Хоцю міся хоцю міся хоцю хоцю МІСЯ!

— Я його поставив перед Апаратом хаотичних м’ячів у додзьо для старійшин, і він часом рухався до правильного отвору, перш ніж звідти вилітав м’ячик.

— Це що, якась бульк телепатія?

— Якщо у простенького пристрою з’явилася власна свідомість, нам можуть загрожувати великі неприємності, — сказав Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. — А в залі Мандали він побачив узори серед хаосу.

— Ви показали неофітові Мандалу? — нажахано вигукнув головний аколіт Рінпо.

— Щоб дізнатися, чи хтось уміє плавати, треба штовхнути його в річку, — знизав плечима Лу-Тзе. — Хіба є інший спосіб?

— Але бачити її без належної підготовки…

— Він побачив узори, — вів далі Лу-Тзе. — І зреагував на Мандалу. — Лу-Тзе не уточнив, що й Мандала зреагувала на нього. Хотів це все обміркувати. Коли дивишся в безодню, то не очікуєш, що вона люб’язно помахає тобі у відповідь.

— Але це було місямісямісявава суворо заборонено, хай там як, — мовив абат. Він невправно понишпорив серед іграшок на підстилці, намацав чималу дерев’яну цеглину з тисненим зображенням веселенького блакитного слоника, а тоді незграбно пожбурив її на Рінпо. — Інколи ви забагато собі дозволяєте, Підмітальнику бацу слоника!