Крадій часу

Але тіла розуміли накази. Це явно було тим, що робило людей людьми, а отже, аудитори погодилися з цим явищем, прагнучи його дослідити. Та й вибору, якщо на те пішло, в них не було. Їх опановували різноманітні відчуття, коли їм давав розпорядження чоловік з холодною зброєю в руках.

Просто дивовижно, наскільки плинно імпульс консультуватися й дискутувати трансформувався в настирне бажання робити те, чого вимагає зброя.

— Ти можеш переконати його відпустити твою руку?

— Здається, він непритомний, містере Білий. Його очі налиті кров’ю. Він продукує ледь чутні звуки, подібні на зітхання. Але його тіло, схоже, рішуче налаштоване не віддавати хліб. Чи не міг би я знову наголосити на питанні нестерпного болю?

Містер Білий підкликав жестом двох інших аудиторів. Доклавши значних зусиль, вони спромоглися вивільнити з мертвої хватки пальці містера Темного Авокадо.

— Нам буде потрібно глибше вивчити це явище, — зазначив містер Білий. — Віровідступниця про це згадувала. Містере Темний Авокадо?

— Так, містере Білий?

— Чи відчуття болю зберігаються?

— Я відчуваю, що моя рука гаряча й холодна водночас, містере Білий.

— Як дивно, — зронив містер Білий. — Я бачу, що нам треба буде ретельніше дослідити біль, — містер Темний Авокадо відчув, як маленький голосочок в нього на потилиці зарепетував від однієї думки про це, а містер Білий тим часом провадив: — Які ще є інші харчові продукти?

— Нам відомі назви трьох тисяч сімсот дев’ятнадцяти таких продуктів, — доповів містер Синьо-Фіолетовий, виходячи вперед. Він став експертом з таких питань, і це було ще однією новинкою для аудиторів. Раніше в них ніколи не було експертів. Те, що знав один, знали всі. Якщо ж один знав щось невідоме іншим, це робило його так званою особистістю. Особистості могли помирати. Але це також наділяло їх силою й вартісністю, а це означало, що їм було не так уже й легко й померти. Тут було над чим поміркувати і, подібно до деяких інших аудиторів, його обличчя вже опанувало цілу низку всіляких посіпувань і посмикувань, реагуючи на намагання його розуму впоратися з усіма думками.

— Назви один із них, — звелів містер Білий.

— Сир, — спритно відповів містер Синьо-Фіолетовий. — Скислий продукт лактації великої рогатої худоби.

— Ми знайдемо трохи сиру, — сказав містер Білий.

Їх проминули троє аудиторів.

Сюзен визирнула з дверей.

— Ти певний, що ми на правильному шляху? — запитала вона. — Ми залишаємо центр міста.

— Це шлях, яким я маю йти, — відповів Лобсанґ.

— Гаразд, але мені не подобаються ці вузенькі вулички. Я не люблю ховатися. Я не з тих, що постійно ховаються.

— Так, я це помітив.

— Що там попереду?

— Задня стіна Королівського музею мистецтв. З другого боку там Брод-Вей, — сказав Лобсанґ. — Цим шляхом нам треба йти.

— Для чоловіка з гір ти добре тут орієнтуєшся.

— Я тут виріс. Знаю також п’ять різних способів проникнути в музей. Я був раніше злодієм.

— А я колись могла проходити крізь стіни, — сказала Сюзен. — Не думаю, що зможу це зробити, коли зупинився час. Якимось чином я ніби втратила цей дар.

— А ви справді могли пройти крізь суцільну стіну?

— Так. Це родинна традиція, — озвалася Сюзен. — Ходімо, пройдемо крізь музей. Там принаймні навіть у найкращі часи мало кого побачиш.

Короля в Анк-Морпорку не було вже багато століть, але палаци збереглися. Місто може обійтися без короля, але от просторими залами з високими гарними стінами воно може користатися ще багато років після того, як монархія залишиться тільки у спогадах, а саму будівлю перейменують на Виставку досягнень народного господарства.

Крім того, хоч останній міський король і не був зображений на полотні олійними фарбами, — враховуючи, особливо, той факт, що він був обезголовлений, після чого ніхто не має найкращого вигляду, навіть курдупель-король, — усі погоджувалися, що він зібрав доволі гарну колекцію мистецьких творів. Навіть міські простолюдини захоплювалися такими роботами, як «Три великі рожеві жінки і шматочок марлі» Караваті або «Чоловік з великим фіговим листком» Мове, а крім того, місто з такою древньою історією, як Анк-Морпорк, накопичило безліч усілякого мистецького сміття, і щоб не захаращувати вулиці, потребувало якогось громадського горища, де все це можна було зберігати. І ось таким чином вистачило лише пари кілометрів плюшевого червоного канату і кількох літніх чоловіків в уніформі, що скеровували відвідувачів до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі», для народження Королівського музею мистецтв.

Лобсанґ і Сюзен квапливо крокували мовчазними залами. Подібно до клубу «Фіджет», було важко зрозуміти, зупинився тут час чи ні. Його плин у будь-якому випадку був майже невідчутний. Ченці Ой-Донґу вважали це цінним ресурсом.

Сюзен зупинилася, побачивши величезну картину в золотій рамці, що займала цілу стіну довгого коридору, і тихо вимовила:

— О…

— Що це?

— «Битва під Ар-Ґашем» Бліца, — пояснила Сюзен.

Лобсанґ подивився на облуплену, брудну фарбу і жовтаво-коричневий лак. Збляклі кольори потьмяніли, утворивши десятки багнистих відтінків, але крізь них просвічувалося щось люте і зловісне.

— Це що, десь у Пеклі? — запитав він.

— Ні, це було древнє місто в Хапонії, тисячі років тому, — відповіла Сюзен. — Але Дідусь казав, що люди дійсно перетворили це в Пекло. Бліц збожеволів, малюючи цю картину.

— Е-е, але грозові хмари йому добре вдалися, — зронив Лобсанґ, ковтнувши слину. — Гарні, е-е, світлотіні…

— Подивися, хто з цих хмар з’являється, — підказала йому Сюзен.

Лобсанґ примружив очі, щоб краще побачити потріскані купчасті хмари і скам’янілу блискавку.

— О, так. Чотири вершники. Їх часто можна бачити в…

— Добре порахуй, — не дослухала його Сюзен.

Лобсанґ вирячив очі.

— Там двоє…

— Не будь дурним, там п’ят… — почала вона, а тоді простежила за його поглядом. Його зацікавило не мистецтво.

Двоє аудиторів квапливо віддалялися від них, прямуючи до Порцелянової кімнати.

— Вони від нас тікають! — вигукнув Лобсанґ.

Сюзен схопила його за руку.

— Не зовсім так, — заперечила вона. — Вони завжди радяться! Для цього їх має бути троє! І вони зараз повернуться, тому поспішаймо!

Вона смикнула його руку й заволокла хлопця до наступної галереї.

В дальньому кінці виднілися сірі постаті. Сюзен і Лобсанґ побігли далі повз запорошені гобелени до ще однієї величезної старовинної зали.

— О, боги, це ж зображення трьох величезних рожевих жінок лише з… — почав був Лобсанґ, пробігаючи повз картину.

— Не відволікайся, чуєш? Тут був коридор до головного входу! Це місце аж кишить аудиторами!

— Але ж це просто стара художня галерея! Тут для них нічого немає, що вони тут могли знайти?

Вони пригальмували на слизьких мармурових плитах. Широкі сходи вели вгору до наступного поверху.

— Ми тут опинимося в пастці, — застеріг Лобсанґ.

— Довкола є балкони, — мовила Сюзен. — Ходімо! — Вона поволокла його сходами вгору, а тоді крізь арку. Після чого зупинилася.

Галереї були заввишки в декілька поверхів. Відвідувачі могли дивитися з другого поверху вниз, на перший. І там унизу було видно вельми заклопотаних аудиторів.

— Що вони там роблять зараз, чорт забирай? — прошепотів Лобсанґ.

— Я думаю, — похмуро припустила Сюзен, — що вони поціновують Мистецтво.

Міс Мандаринова була роздратована. Її тіло ставило їй дивні вимоги, а довірена їй робота просувалася вкрай погано.

Рама, в якій раніше була картина сера Роберта Плювачки «Застряглий у річці фургон», стояла притулена до стіни перед нею.

Вона була порожня. Голе полотно лежало акуратно скручене поруч. Перед рамою, ретельно складені за розміром, височіли купки пігментів. Декілька десятків аудиторів розщеплювали їх на молекули, з яких вони складалися.

— Далі нічого? — запитала вона, проминаючи їх.

— Ні, міс Мандаринова. Поки що тільки відомі молекули й атоми, — відповів один аудитор, голос якого легенько тремтів.

— То, може, це пов’язано з пропорціями? Молекулярним балансом? Фундаментальною геометрією?

— Ми продовжуємо…

— Покваптеся!

Решта присутніх у галереї аудиторів, що діловито скупчилися перед тим, що колись було картиною і, фактично, й далі залишалося нею, оскільки в кімнаті досі були присутні всі її складники-молекули, підняли на мить голови, а тоді знову зосередилися на своїй роботі.

Міс Мандаринова ставала дедалі лютішою, бо ніяк не могла зрозуміти, що саме її розлючує. Однією з причин було, мабуть, те, що містер Білий, доручаючи їй це завдання, якось дивно на неї подивився. Для будь-якого аудитора було незвичним явищем, коли на нього дивилися — адже жодному аудитору майже ніколи не приходило в голову дивитися на іншого аудитора, бо всі аудитори мали однаковісінький вигляд — а ще для них була незвичною думка про те, що хтось може повідомити щось виразом свого обличчя. Або взагалі мати обличчя. Або мати тіло, що так дивно реагує на вираз чийогось обличчя, і яке в цьому випадку належало містеру Білому. Коли він на неї отак подивився, вона відчула несамовите бажання роздряпати йому мармизу.

Що було абсолютно без жодного сенсу. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно іншого аудитора. Жоден аудитор не повинен відчувати чогось подібного стосовно будь-чого. Жоден аудитор узагалі не повинен нічого відчувати.

Вона ж відчувала лють. Вони втратили стільки сил і можливостей. Було цілковитим безглуздям комунікувати рухами окремих ділянок шкіри, а щодо язика… Блєрк-к-к…

Наскільки їй було відомо, впродовж усього існування всесвіту жодному аудитору не довелося відчувати щось подібне до блєрк-к-к. А це жалюгідне тіло постійно давало нагоди для блєрк-к-к. Вона могла залишити його будь-якої миті, але… частина її самої не хотіла цього робити. Весь час було це жахливе бажання зачекати ще секундочку і ще.

А ще вона відчувала голод. І це також було без жодного сенсу. Шлунок був мішечком для перетравлювання їжі. Він не повинен був командувати. Аудитори могли чудово виживати, обмінюючись молекулами з навколишнім середовищем і використовуючи будь-яке місцеве джерело енергії. Це було фактом.

І от спробуйте переконати в цьому шлунок. Вона відчувала його. Він там сидів і бурчав. Від неї постійно чогось домагалися її внутрішні органи. Чому це… чому це… чому вони взагалі відтворили ті внутрішні органи? Блєрк-к-к.

З неї було вже досить. Вона хотіла… вона хотіла… вона хотіла самовиразитися, прокричавши якісь, якісь, якісь жахливі слова…

— Безлад! Веремія!

Решта аудиторів нажахано озирнулися.

Але цих слів було замало міс Мандариновій. Вони просто не мали тієї сили, як колись. Повинно було бути щось гірше. Ага, ось воно…

— Органи! — гаркнула вона, втішена, що знайшла нарешті потрібне слово. — На що це ви… органи, вилупили очі? — додала вона. — Мерщій до роботи!

— Вони все розбирають на частини, — прошепотів Лобсанґ.

— Типові аудитори, — пояснила Сюзен. — Гадають, що саме так можна все з’ясувати. Знаєш, я їх ненавиджу. Справді.

Лобсанґ зиркнув на неї скоса. Монастир не був одностатевим закладом. Тобто, він був таким, але офіційно ніколи таким не визнавався, просто думка про можливість перебування там жінок ніколи не виникала навіть у тих мізках, що мали здатність мислити в шістнадцяти вимірах.

А от у Гільдії злодіїв розуміли, що дівчата були принаймні не гірші за хлопців у всіх злодійських починаннях — наприклад, він завжди тепло згадував свою однокласницю Стефу, яка могла красти кишенькові гроші з задньої кишені і лазити по стінах краще за будь-якого найманого вбивцю. З дівчатами йому було цілком комфортно. Але Сюзен його лякала до смерті. Було таке враження, ніби якесь приховане місце в її нутрі аж вирувало від люті, яку вона зовсім не стримувала при вигляді аудиторів.

Він пригадав, як вона вдарила одного з них гайковим ключем. Вона тоді тільки ледь помітно й зосереджено нахмурилася, немовби впевнюючись, що виконала свою роботу належним чином.

— То ми йдемо? — відважився запитати він.

— Глянь-но на них, — мовби й не чула його Сюзен. — Тільки аудитор може розібрати картину на складники, щоб з’ясувати, що робить її мистецьким твором.

— Там ціла купа білого пороху, — сказав Лобсанґ.

— «Чоловік з великим фіговим листком», — недбало уточнила Сюзен, пильно приглядаючись до сірих постатей. — Вони й годинник розберуть, шукаючи, де в нього цок.

— А як ви знаєте, що це «Чоловік з великим фіговим листком»?

— Я просто пам’ятаю, де він стояв, тільки й того.

— Ви, е-е, цікавитесь мистецтвом? — ризикнув запитати Лобсанґ.

— Я знаю, чим я цікавлюся, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду від заклопотаних сірих постатей. — Ось зараз мене найбільше цікавить, де взяти зброю.

— Нам краще звідси піти…

— Ці байстрюки влазять тобі в голову, якщо їх не зупинити, — сказала Сюзен, не рухаючись. — І починаєш раптом думати «Має бути закон», або «Зрештою, не я складаю правила», або…

— Я справді думаю, що нам краще забратися звідси, — обережно запропонував Лобсанґ. — І я так думаю, бо дехто з них уже піднімається сходами.

Вона рвучко повернула до нього голову.

— То чого ти тоді стоїш? — відрізала вона.

Вони забігли крізь ще одну арку до галереї з керамікою, озирнувшись лише тоді, коли сягнули найдальшого кінця. Їх переслідували троє аудиторів. Вони не бігли, але в їхніх синхронізованих кроках відчувалася якась жахлива невідворотність типу нікуди-ви-від-нас-не-дінетесь.

— Гаразд, біжимо сюди…

— Ні, нам треба сюди, — заперечив Лобсанґ.

— Це не той шлях, яким нам треба йти! — гаркнула Сюзен.

— Не той, але там є напис «Зброя й обладунки»!

— І що? Ти вмієш користуватися зброєю?

— Ні! — гордо заперечив Лобсанґ, а тоді збагнув, що вона могла це неправильно витлумачити. — Розумієте, мене вчили битися без…

— Можливо, там для мене знайдеться якийсь меч, — буркнула Сюзен й рішуче рушила далі.

Коли в галереї з’явилися аудитори, їх було вже більше, ніж троє. Сіра юрба зупинилася.

Сюзен знайшла собі меча, що був серед експонатів агатійської зброї. Він притупився від бездіяльності, але його лезо люто виблискувало.

— Біжимо далі? — запитав Лобсанґ.

— Ні. Вони нас легко впіймають. Не знаю, чи зможемо їх тут убити, але принаймні змусимо їх пошкодувати, якщо нам цього не вдасться. У тебе й далі немає зброї?

— Ні, бо, розумієте, мене вчили…

— Тоді не заважай мені, гаразд?

Аудитори наближалися вельми обережно, що здалося Лобсанґу дивним.

— То ми не можемо їх убити? — запитав Лобсанґ.

— Це залежить від того, наскільки живими вони дозволили собі бути.

— Але в них переляканий вигляд, — сказав він.

— Вони мають людські подоби, — пояснила, не обертаючись, Сюзен. — Людські тіла. Досконалі копії. Людські тіла впродовж багатьох тисяч років ніколи не бажали бути розтятими навпіл. І це сидить глибоко в їхній свідомості, ти так не гадаєш?

Аж ось аудитори почали їх оточувати. Звичайно, вони всі нападуть одночасно. Ніхто не захоче бути першим.

Троє спробували схопити Лобсанґа.

Йому подобалося битися в тренувальних додзьо. Усі, звичайно, мали захисні щитки, і ніхто насправді не збирався тебе вбивати, тож страху не було. Лобсанґу добре все вдавалося, бо він уміло розтинав час. Він завжди міг відчути додаткову грань. А коли її відчуваєш, не обов’язково навіть бути аж надто майстерним бійцем.

Але тут не було такої грані. І часу не було, щоб розітнути його.

Він вибрав суміш сна-фу, окідокі й усього, що могло придатися, адже вас чекає неминуча смерть, якщо ви поставитесь до реального бою як до тренування в додзьо. У будь-якому разі, ті сірі чоловіки не були справжніми суперниками. Вони просто намагалися схопити його в обійми. Таким могла дати відсіч і будь-яка бабуся.

Він віджбурнув двох і повернувся до третьої постаті, що пробувала схопити його за шию. Він вирвався від неї, замахнувся, було, для удару, але завагався.

— Ой, та бога ради! — пролунав голос.

Лезо меча Сюзен просвистіло повз обличчя Лобсанґа.

Прямо перед ним голова відлетіла від колишнього тіла, бризнувши не кров’ю, а барвистим порохом, що завис у повітрі. Тіло випарувалося, на дуже коротку мить промайнуло в повітрі постаттю в сірому балахоні і щезло.

Лобсанґ почув за спиною кілька глухих ударів, а тоді його за плече вхопила Сюзен.

— Ти не повинен вагатися, зрозумій це! — вигукнула вона.

— Але ж це була жінка!

— Зовсім ні! Але вона була остання. Тепер ходімо, поки сюди не дісталися решта, — вона кивнула на другу групу аудиторів, що дуже пильно стежили за ними з дальнього кінця зали.

— Ті й не були особливо здатні до бою, — сказав Лобсанґ, переводячи подих. — А що роблять оці?

— Вчаться. Ти можеш битися краще, ніж досі?

— Звичайно!

— Добре, бо наступного разу вони вже будуть битися на тому ж рівні, що й ти був щойно. Куди тепер?

— Е-е, сюди!

В наступній галереї було повно тваринячих опудал. Кілька століть тому була на таке мода. Це не були мисливські трофеї з підстаркуватих сумних ведмедів або геріатричних тигрів, чиї кігті були єдиним засобом оборони супроти чоловіка лише з п’ятьма арбалетами, двадцятьма заряджальниками і сотнею загоничів. Деякі з цих звірів були розташовані групками. Доволі маленькими групками доволі маленьких тварин. Там були жаби, що сиділи довкола крихітного обіднього столу. Були собаки в мисливських куртках, що гналися за лисицею в капелюшку з пір’ям. Була мавпа, що грала на банджо.

— Ой, ні, та тут цілий оркестр, — вимовила Сюзен здивовано й нажахано. — А подивися на цих кошенят, що танцюють…

— Жахіття!

— Цікаво, що сталося, коли чоловік, який усе це влаштував, зустрівся з моїм дідусем.

— А він що, зустрівся з твоїм дідусем?

— О, так, — підтвердила Сюзен. — О, так. А мій дідусь дуже любить котиків.

Лобсанґ зупинився біля сходів, напівприхованих за якимось безталанним слоником. Червоний канат, що став уже твердим, мов залізо, свідчив про те, що ця частина музею не була доступна для публіки. На це додатково натякав ще й такий напис: «Стороннім вхід заборонено».

— Я маю бути там, нагорі, — вимовив він.

— Ну, то не марнуймо часу, чуєш? — поквапила його Сюзен, перестрибуючи через канат.

Вузькі сходи вели до великого сходового майданчика. Він був порожній, якщо не враховувати кількох розкиданих ящиків.

— Горище, — сказала Сюзен. — Чекай-но… А що це за вказівник?

— «Наліво», — прочитав Лобсанґ. — Ну, мабуть, їм треба було знати, куди рухати важкі експонати…

— Подивися на вказівник, чуєш? — наполягла Сюзен. — Не на те, що ти сподіваєшся побачити, а на те, що в тебе перед носом!

Лобсанґ придивився уважніше.

— Що за дурнуватий знак, — зронив він.

НАЛІВО

— Гм-м. Дійсно, цікаво, — мовила Сюзен. — І куди ж нам треба повертати, як ти гадаєш? Бо я припускаю, що вони довго не думатимуть, перш ніж наважаться нас переслідувати.

— Ми зовсім близько! Нам підійде будь-який перехід! — вигукнув Лобсанґ.

— Ну, то ходімо сюди, — Сюзен вибрала вузький проміжок поміж пакувальними ящиками.

Лобсанґ рушив услід за нею.

— А що ви мали на увазі під «наважаться»? — запитав він, коли вони опинилися в суцільній пітьмі.

— Напис біля сходів чітко вказує, що вхід заборонено.

— Ви маєте на увазі, що вони порушать заборону? — він зупинився на місці.

— Рано чи пізно. Але їх гризтимуть докори сумління, яких вони не мали б відчувати. Вони ж слухняно виконують правила. Вони й самі є, певною мірою, цими правилами.

— Але ж не можна виконати покажчик «Наліво», який показує «Направо», хоч би що ви робили… о, я второпав…

— Вчитися цікаво, правда? О, а тут є ще одна вказівка.

НЕ ГОДУВАТИ СЛОНА

— Оце, — сказала Сюзен, — вже добре. Її не можна виконати…

— …бо тут немає слона, — доповнив Сюзен Лобсанґ. — Здається, я починаю розуміти, в чому суть…

— Це пастка для аудиторів, — сказала Сюзен, дивлячись на пакувальний ящик.

— А тут є ще одна добра вказівка, — зазначив Лобсанґ.

ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК

Згідно з наказом

— Гарний хід, — погодилася Сюзен, — але хотіла би знати… хто встановив усі ці знаки?

Десь за їхніми спинами почулися голоси. Були приглушені, аж раптом пролунав вереск.

— …написано «Наліво», але показує «Направо»! Це не має сенсу!

— Це твоя провина! Ми не виконали першу вказівку! Горе тим, хто збивається на манівці непослідовності!

— Не звинувачуй мене, органічне нещастя! Я підвищую голос на тебе, ти…

Пролунав глухий удар, хтось задихнувся й заверещав, а тоді цей крик розчинився в порожнечі.

— Вони що, б’ються? — здивувався Лобсанґ.

— Можемо тільки надіятися на це. Ходімо, — наполягла Сюзен. Вони крадькома рушили далі, прокладаючи собі шлях у лабіринті розкиданих ящиків повз ще один знак, на якому було написано:

КАЧКА

— Ага… це вже починається метафізика, — сказала Сюзен.

— А чому качка? — не зрозумів Лобсанґ.

— І справді, чому?

Звідкілясь з-за ящиків почувся вкрай роздратований голос.

— Що то за органічний слон достобіса? Де він?

— Тут немає слона!

— А звідки тоді взявся цей знак?

— Це…

…і знову пролунав здушений і нетривалий вереск. А тоді… квапливі кроки.

Сюзен і Лобсанґ відсахнулися в тінь, а тоді Сюзен зронила:

— У що це я вступила?

Вона нахилилася й підняла з землі щось м’яке й липуче. А підводячись, побачила, як з-за рогу вигулькнув аудитор.

У нього були вибалушені нестямно очі. Він спробував зосередити погляд на Сюзен і Лобсанґові, немовби намагався пригадати, хто вони такі і що тут роблять. Але в руках у нього був меч, якого він тримав правильно.

За його спиною виникла якась інша постать. Однією рукою вона схопила аудитора за волосся і смикнула його голову. Другою рукою вона затулила йому роззявленого рота.

Аудитор якусь мить опирався, а тоді завмер. Після чого взагалі розпався на крихітні частинки, що завертілися і щезли в небуття.

Якусь мить останні пригорщі цих частинок намагалися утворити в повітрі контури низенької постаті в каптурі. А тоді це все також розсіялося з вереском, від якого аж мурашки побігли по спині.

Сюзен люто глянула на постать перед нею.

— Ти… ти не можеш бути… хто ти? — домагалася вона.

Постать не відповідала. Можливо, тому, що її ніс і рот були затулені маскою зі щільної тканини. На руках у неї були товсті рукавиці. І це було дивно, бо решта її тіла була вбрана у вечірню сукню з блискітками. З норковою накидкою. І з наплічником. І з величезним розкішним капелюшком, кількість пір’їн на якому свідчила про те, що заради цього було цілковито винищено три рідкісні породи птахів.

Постать понишпорила в наплічнику, а тоді простягла їм аркуш темно-коричневого паперу, немовби пропонуючи Святе Письмо. Лобсанґ обережно взяв його в руки.

— Тут написано «Люксусовий набір від «Гіґз і Мікінс», — повідомив він. — Карамельні хрустики, фундук-сюрприз… Це шоколадні цукерки?

Сюзен розкрила долоню й подивилася на роздушену шоколадку «Полуничний вихор», яку вона перед тим підняла з землі. Тоді пильно придивилася до постаті.

— Як ти знала, що це спрацює? — запитала вона.

— Будь ласка! Не треба мене боятися, — пролунав приглушений маскою голос. — У мене залишились тільки з горішками, а вони не так швидко тануть.

— Перепрошую? — перепитав Лобсанґ. — Ви щойно вбили аудитора шоколадкою?

— Так, то був мій останній «Помаранчевий крем». Ми тут незахищені. Ходіть зі мною.

— Аудитор… — зронила Сюзен. — Ти теж аудитор. Це так? Чому б я мала тобі довіряти?

— Бо більше немає кому.

— Але ж ти належиш їм, — наполягала Сюзен. — Я бачу це, навіть під усім оцим… оцим маскарадом!

— Я їм належала, — заперечила леді Л女жон. — А тепер я радше належу сама собі.

На горищі мешкали люди. Там була ціла родина. Сюзен не знала, легально вони там перебували чи нелегально, або ж у якомусь перехідному стані, такому поширеному в Анк-Морпорці з його хронічним дефіцитом житла. Адже значну частину свого життя мешканці міста проводили на вулиці, бо всередині їм просто бракувало вільного місця. Цілі родини мусили жити позмінно, тож ліжка у спальнях були цілодобово зайняті. Схоже на те, що музейні доглядачі й гіди, які знали дорогу до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі» Караваті, переселили свої сім’ї до цього захаращеного горища.

А рятівниця просто долучилася до них. Довкола столу на лавках сиділа, застигши в позачассі, чиясь родина або принаймні одна з її змін. Леді Л女жон скинула капелюшок, вбрала його на голову жінки-матріарха і струснула волоссям. Тоді вона зняла важкі пов’язки, що затуляли їй носа й рота.

— Тут ми у відносній безпеці, — пояснила вона. — Вони здебільшого на центральних вулицях. Добрий… день. Мене звати Міріа Л女жон. Я знаю тебе, Сюзен Стогелітська. А от цього молодого чоловіка, як це не дивно, не знаю. Припускаю, ваша мета — знищити годинник?

— Зупинити його, — уточнив Лобсанґ.

— Чекай-но, зачекай, — утрутилася Сюзен. — Це все не має сенсу. Аудитори ненавидять усе, пов’язане з життям. А ти ж також аудиторка?

— Я вже й сама не знаю, хто я, — зітхнула леді Л女жон. — Знаю тільки, що саме зараз я є тим, чим не повинен бути аудитор. Нас… їх… нас треба зупинити!

— Шоколадом? — запитала Сюзен.

— Почуття смаку є для нас новим. Невластивим. Ми проти нього беззахисні.

— Але… шоколад?

— Сухе тістечко мене мало не вбило, — пояснила її світлість. — Сюзен, чи можеш ти уявити, що означає вперше в житті відчути смак? Ми ретельно вибудували наші тіла. О, так. Безліч смакових рецепторів. Вода немов вино. Але шоколад… Ми втрачаємо розум. Не існує нічого, крім цього смаку, — вона зітхнула. — Припускаю, що це чудовий спосіб померти.

— Але на тебе це, здається, не впливає, — підозріло зауважила Сюзен.

— Маска й рукавиці, — пояснила леді Л女жон. — Але навіть вони ледве стримують мене від спокуси. Ой, а де ж мої добрі манери? Прошу сідати. Підсуньте собі дитину.

Лобсанґ і Сюзен перезирнулися. Леді Л女жон це помітила.

— Я щось не те сказала? — розгубилася вона.

— Ми не використовуємо людей замість меблів, — пояснила Сюзен.

— Але ж вони цього не знатимуть? — здивувалась її світлість.

— Ми знатимемо, — пояснив Лобсанґ. — Ось у чому річ.

— Ага. Мушу ще багато чого навчитися. Боюся… боюся, що без ознайомлення з контекстом важко збагнути людське існування. А ви, сер, ви можете зупинити годинник?

— Я ще не знаю, як, — відповів Лобсанґ. — Але я… я думаю, що знатиму. Я спробую.

— А чи знатиме годинникар? Він тут.

— Де? — здивувалася Сюзен.

— Там у коридорі, — повідомила леді Л女жон.

— Ти затягла його сюди?

— Він ледве міг ходити. Зазнав великих ушкоджень під час бійки.

— Що? — перепитав Лобсанґ. — Як він узагалі міг ходити? Ми ж поза часом!

Сюзен набрала повні груди повітря.

— Він може керувати власним часом, як і ти, — сказала вона. — Він твій брат.

І це була брехня. Але він ще не був готовий дізнатися правду. Судячи з виразу його обличчя, він навіть до цієї брехні не був готовий.

— Близнюки, — сказала пані Оґґ. Вона взяла склянку з бренді, подивилася на неї, а тоді відставила назад. — Він був не один. Це були близнюки. Двоє хлопчиків. Але…

Вона пронизала Сюзен пекучим, наче газовий різак, поглядом. — Ти, мабуть, думаєш, що з неї взяти, зі старої дурної повитухи, — мовила вона. — Думаєш, що вона може знати?

Сюзен відплатила їй люб’язністю, не збрехавши.

— Почасти я так і подумала, — зізналася вона.

— Гарна відповідь! Почасти ми завжди думаємо різні речі, — погодилася пані Оґґ. — Якась частина мене думає, хто така ця зарозуміла панянка, що розмовляє зі мною, як із п’ятирічною дитиною? Але більша частина думає, що в неї є купа власних турбот, і що вона бачила чимало речей, яких не повинна була б бачити людина. Май на увазі, що частина мене каже, що й я таке бачила. Здатність бачити речі, яких не повинна була б бачити людина, і робить нас людьми. Отже, панянко… якщо ти здатна відчувати, частина тебе думає, що ось переді мною відьма, яка багато разів бачила мого дідуся, коли вона сиділа біля ліжка хворого, що раптом ставало смертним ложем, і якщо вона готова плюнути йому в очі, коли прийде час, вона, мабуть, зможе серйозно потривожити мене зараз, якщо цього забажає. Второпала? У кожного своя роль, — додала вона, зненацька підморгнувши Сюзен, — як сказав Верховний жрець акторці.

— Я з вами погоджуюся, — озвалася Сюзен. — Цілком і повністю.

— Гаразд, — зронила пані Оґґ. — Отже… близнюки… ну, це в неї було вперше, а людська подоба була не зовсім для неї звична, тобто, їй було нелегко робити природні речі, коли вона сама не була цілком природною, і… близнюки — не зовсім відповідне слово…

— Брат, — повторив Лобсанґ. — Годинникар?

— Так, — підтвердила Сюзен.

— Але я був знайдою!

— Він теж.

— Я хочу побачити його зараз!

— На мій погляд, це не найкраща думка, — зронила Сюзен.

— Мене не цікавить ваш погляд, красно дякую, — Лобсанґ повернувся до леді Л女жон. — Там у коридорі?

— Так. Але він спить. Я думаю, що годинник скаламутив йому розум, а крім того, він зазнав ушкоджень під час бійки. Він каже крізь сон різні речі.

— Що саме?

— Останніми словами, які я почула від нього перед тим, як знайшла вас, було «Ми зовсім близько. Нам підійде будь-який перехід», — відповіла її світлість, — вона обвела їх поглядом. — Я щось не те сказала?

Сюзен затулила рукою очі. Нічого собі…

— Це ж я сказав, — вимовив Лобсанґ. — Якраз, коли ми піднялися сходами, — він люто зиркнув на Сюзен. — Близнюки, так? Я чув про такі речі! Те, що думає один, думає й інший?

Сюзен зітхнула. Інколи, подумала вона, я справді така боягузка.

— Ага, щось такого, — відповіла вона.

— Тоді я хочу його побачити, навіть якщо він мене не зможе бачити!

Чорт, подумала Сюзен і поспішила вслід за Лобсанґом, який рішуче попрямував коридором. Аудиторка зі стурбованим виглядом рушила вслід за ними.

Джеремі лежав на ліжку, хоч воно й не було м’якшим за все інше в позачасовому світі. Лобсанґ зупинився, дивлячись на нього.

— Він схожий… на мене, — вимовив він.

— О, так, — підтвердила Сюзен.

— Худіший, можливо.

— Так, мабуть.

— Інакші… зморшки на обличчі.

— Ви прожили інакше життя, — сказала Сюзен.

— Звідки ви дізналися про нього і про мене?

— Мій дідусь, е-е, цікавиться такими речами. А дещо я з’ясувала сама, — пояснила вона.

— Чому хтось мав би зацікавитися нами? Ми не є якісь особливі.

— Це буде доволі важко пояснити, — Сюзен озирнулася на леді Л女жон. — Наскільки нам тут безпечно?

— Знаки їх збаламутять, — відповіла її світлість. — Вони триматимуться подалі від них. Я… так би мовити… подбала про тих, хто переслідував вас.

— Тоді я раджу тобі присісти, містере Лобсанже, — сказала Сюзен. — Це може допомогти, якщо я розповім про себе.

— Що саме?

— Моїм дідусем є Смерть.

— Дивно таке почути. Смерть — це просто завершення життя. Це не якась… особа…

— СЛУХАЙ МЕНЕ УВАЖНО, КОЛИ Я РОЗМОВЛЯЮ З ТОБОЮ…

Кімнату обвіяло поривом вітру, і змінилося освітлення. На обличчі Сюзен з’явилися тіні. Легеньке синє сяйво окреслило контури її тіла.

Лобсанґ ковтнув повітря.

Сяйво потроху згасло.

Зникли тіні.

— Існує процес, який називається смертю, і є особа, яка називається Смертю, — пояснила Сюзен. — Так воно є. І я є внучка Смерті. Я не зашвидко це все пояснюю?

— Е-е, ні, хоч досі ви були цілком подібною на людину, — вимовив Лобсанґ.

— Мої батьки були людьми. Генетика буває різною, — Сюзен помовчала. — Ти також подібний на людину. Тут дуже модно бути людиноподібним. Ти був би здивований, наскільки це популярно в цих краях.

— Але я є людиною.

Сюзен відповіла ледь помітною посмішкою, яка могла б видатися дещо нервовою, якби не належала настільки впевненій у собі жінці.

— Так, — сказала вона. — Але й також ні.

— Ні?

— Ось візьмімо Війну, — почала переводити розмову на іншу тему Сюзен. — Кремезний чолов’яга, веселий і усміхнений, любить смачненько перднути, коли попоїсть. Нормальна людина, не гірша, як то кажуть, за свого сусіда. Але цим сусідом є Смерть. Також людиноподібний. А все тому, що люди вигадали ідею про… про… про ідеї, і вони мислять у людських формах…

— Чи не могли б ми повернутися до того, що ви сказали «але й також ні»?

— Твоя мати Час.

— Ніхто не знає, хто моя мати!

— Я могла б завести тебе до повитухи, — сказала Сюзен. — Твій батько знайшов найкращу. Вона приймала тебе. Твоєю матір’ю була Час.

Лобсанґ сидів, роззявивши рота.

— Мені було легше, — провадила Сюзен. — Коли я була ще зовсім маленькою, батьки дозволяли мені відвідувати дідуся. Я тоді думала, що всі дідусі носять довгі чорні мантії і їздять верхи на блідих конях. Але згодом батьки вирішили, що це, мабуть, не найкраще середовище для дитини. Їх турбувало те, якою я виросту! — вона невесело всміхнулася. — У мене, знаєш, була дуже дивна освіта. Спочатку математика, логіка й таке інше. А тоді, коли я була трошки молодшою за тебе, в моїй кімнаті з’явився щур, і раптом усе, чого я досі навчилася, виявилося помилковим.

— Але я людина! Я роблю все, як люди! Я знав би, якби…

— Ти мусив жити у цьому світі. Бо інакше, як би ти навчився бути людиною? — сказала якомога лагідніше Сюзен.

— А мій брат? Що тоді скажете про нього?

Ось і воно, подумала Сюзен.

— Він тобі не брат, — сказала вона. — Я трохи збрехала тобі. Вибач.

— Але ж ви казали…

— Я мусила підготувати тебе до цього, — пояснила Сюзен. — Це одна з тих речей, які треба з’ясовувати потроху, не відразу. Він тобі не брат. Він — це ти.

— А хто ж тоді я?

Сюзен зітхнула.

— Ти. Ви обидвоє… ти.

— І ось була я, і була вона, — сказала пані Оґґ, — і народилася дитина, без жодних проблем, але це завжди непростий момент для нової мами, і було… — вона помовчала, немовби зазираючи у вікна спогадів, — таке… таке відчуття, начебто світ почав затинатися, і я тримала немовля, а тоді побачила, що я приймаю дитину, і я подивилася на СЕБЕ, а тоді Я подивилася на себе, і сказала, пригадую, «Добра робота, пані Оґґ», а вона, що була мною, відповіла «Золоті ваші слова, пані Оґґ», і раптом все стало химерним, а тоді вже була я, лише одна я, але з двома немовлятками.

— З близнюками, — уточнила Сюзен.

— Можна назвати їх близнюками, так, гадаю, що можна, — озвалася пані Оґґ. — Хоч я завжди думала, що близнюки — це дві маленькі душі, народжені одночасно, а не одна душа, народжена двічі.

Сюзен зачекала. Схоже було, що пані Оґґ мала настрій поговорити.

— Отож я сказала тому чоловікові, сказала йому «І що тепер?», а він відповів: «А що, вас це обходить?», і я сказала, що так, чорт забирай, мене це обходить, і взагалі він може подивитися мені в очі й побачити, що я будь-кому викладу все, що я думаю. Але я також подумала, що ти потрапила в халепу, пані Оґґ, бо все пішло миффічно.

— Міфічно? — уточнила шкільна вчителька Сюзен.

— Еге ж. З екстрамиффом. А це означає дуже велику халепу. Але той чоловік лише усміхнувся і сказав, що хлопчика треба виховувати людиною, аж до повноліття, і я подумала, еге ж, усе пішло миффічно. Я бачила, що він не має зеленого поняття, що робити далі, а отже, я мушу брати справу в свої руки.

Пані Оґґ затягнулася люлькою, а її очі зблиснули до Сюзен крізь дим.

— Я не знаю, чи багато в тебе досвіду з такого типу речами, дівчино, але коли високопоставлені й могутні замислюють часом грандіозні плани, вони не завжди продумують до кінця дрібні деталі, знаєш?

Так. Це ж я дрібна деталь, подумала Сюзен. Одного дня Смерті стрілило в череп удочерити дитину без матері, а я стала отією дрібною деталлю. Вона кивнула на знак згоди.

— Я подумала, як би то мало бути, якщо підходити до цього миффічно? — вела далі пані Оґґ. — Тобто, я могла бачити, строго кажучи, що ми в тій ситуації, коли принц виростає свинопасом, аж доки не настає час проявитися його справжній долі, але ж тепер не так уже й легко знайти роботу для свинопаса, а штурхати свиней патиком зовсім не аж так приємно, як у казках, можеш мені повірити. Тож я і сказала, що чула про Гільдії у великих містах, де з благодійною метою беруть до себе підкидьків, добре ними опікуються, і чимало шанованих чоловіків і жінок починали свій життєвий шлях саме таким чином. У цьому немає нічого ганебного, а крім того, якщо доля і не проявиться, як очікувалося, принаймні він опанує добре ремесло, що буде певною розрадою. Тоді як свинопас так і залишиться свинопасом. Ти щось дуже суворо дивишся на мене, панянко.

— Ну, так. Бо це ж було доволі суворе рішення.

— Хтось мусить їх приймати, — гостро відрізала пані Оґґ. — Крім того, я вже достатньо прожила на світі й помітила, що ті, в кого є здатність сяяти, сяятимуть навіть крізь шість шарів гною, тоді, як ті, хто не здатні сяяти, не засяяють, скільки б їх не полірувати. Ти можеш думати собі інакше, але там тоді була я.

Вона поштрикала сірником чашечку своєї люльки.

Згодом заговорила знову:

— Оце й усе. Я, звичайно, могла б залишитися, бо там навіть колиски не було, але той чоловік відвів мене вбік, подякував і сказав, що мені вже час іти. Ну, а чого б я мала сперечатися? Там було кохання. Відчувалося прямо в повітрі. Але мушу зізнатися, що інколи мені дуже кортіло довідатися, чим там усе закінчилося. Дуже кортіло.

Відмінності все ж таки були, мусила визнати Сюзен. Двоє різних життів справді залишили на їхніх обличчях неповторні сліди.

До того ж ці сутності були народжені з різницею в секунду або й більше, а за секунду може змінитися багато чого у всесвіті.

Подумай про ідентичних близнюків, сказала вона сама собі. Але ж це дві різні сутності, що займають тіла, які принаймні спочатку бувають ідентичними. Проте вони не починаються як ідентичні сутності.

— Він дуже схожий на мене, — зронив Лобсанґ, а Сюзен закліпала очима. Вона нахилилася ближче до непритомної постаті Джеремі.

— Повтори це ще раз, — попросила вона.

— Я сказав, що він дуже схожий на мене, — повторив Лобсанґ.

Сюзен глянула на леді Л女жон, яка сказала:

— Я теж це побачила, Сюзен.

— Хто що побачив? — розгубився Лобсанґ. — Що ви від мене приховуєте?

— Його губи рухаються, коли ти говориш, — пояснила Сюзен. — Вони намагаються відтворити ті самі слова.

— Він може читати мої думки?

— Гадаю, що це значно складніше, — Сюзен підняла обм’яклу руку Джеремі і легенько вщипнула шкіру між великим і вказівним пальцями.

Лобсанґ скривився і глянув на власну руку. Шкіра там стала білою, а тоді знову почала червоніти.

— Не тільки думки, — сказала Сюзен. — Отак зблизька ти відчуваєш його біль. Його вуста реагують на твою мову.

Лобсанґ придивився до Джеремі.

— А що станеться, — поволі вимовив він, — коли він очуняє?

— Мені теж це цікаво, — сказала Сюзен. — Можливо, тобі не варто тут бути.

— Але ж я маю бути саме тут!

— Принаймні зараз нам не можна тут залишатися, — зауважила леді Л女жон. — Я знаю свою братію. Вони вирішуватимуть, що їм робити. Знаки їх надовго не затримають. А в мене закінчилися цукерки з м’якою начинкою.

— Що ти мав би робити, опинившись там, де мав би бути? — запитала Сюзен.

Лобсанґ простягнув руку і торкнувся кінчиком пальця долоні Джеремі.

Світ побілів.

Пізніше Сюзен подумала, що саме так буває, мабуть, у самому серці зірки. Немає там нічого жовтого, і полум’я там не побачиш, лише розпечену білість екстремального й оглушливого перевантаження всіх відчуттів.

Поволі це змінилося імлою. З’явилися стіни кімнати, але вона могла бачити крізь них. Далі були інші стіни й інші кімнати, прозорі, наче крига, і видимі лише в кутках і там, куди потрапляло світло. У кожній з них на неї, повернувшись, дивилася інша Сюзен.

Цим кімнатам не була кінця-краю.

Сюзен була раціональною. Вона знала, що це було серйозною вадою її характеру. Це не додає вам популярності або життєрадісності і навіть — що здавалося їй найнесправедливішим — не підтверджує вашу правоту. Але це додає вам впевненості, а вона була впевнена, що всі ці явища, які відбуваються довкола неї, не були, в будь-якому прийнятному сенсі, реальними.

Це не становило якоїсь проблеми само по собі. Більшість речей, якими займали себе люди, також не були реальними.

Але інколи розум найраціональнішої особи зіштовхувався з чимось настільки великим, настільки складним і настільки недоступним для осягнення, що починав натомість розповідати сам собі всілякі баєчки. А коли він відчував, що збагнув сенс якоїсь байки, йому здавалося, ніби він збагнув сенс усього цього величезного і незбагненного насправді явища. От і тепер, знала Сюзен, її розум розповідає сам собі таку байку.

Пролунав сильний гуркіт, немовби зачинялися великі й важкі металеві двері, тоді ще одні і ще, дедалі гучніше і швидше…

Всесвіт прийняв рішення.

Щезли інші скляні кімнати. Стіни перестали бути прозорими. З’явилися кольори, спочатку пастельні, а згодом дедалі темніші, коли стала повертатися позачасова реальність.

Ліжко було порожнє. Лобсанґ пропав. Але повітря було сповнене смужками синього світла, що оберталися й лопотіли, неначе стрічки від вітру під час бурі.

Сюзен згадала, що може знову дихати.

— Ох, — вимовила вона вголос. — Доля.

Вона озирнулася. Розпатлана леді Л女жон не відводила очей від порожнього ліжка.

— Є звідси якийсь інший вихід?

— В кінці коридора є ліфт, Сюзен, але що сталося?..

— Не Сюзен, — відрізала Сюзен. — А міс Сюзен. Сюзен я тільки для друзів, а ти до них не належиш. Я анітрохи тобі не вірю.

— Я вже й сама собі не вірю, — покірно пробурмотіла леді Л女жон. — Але чи це допоможе?

— Покажи мені той ліфт, чуєш?

Це виявилося звичайною великою коробкою завбільшки з невеличку кімнату, що була підвішена до цілої павутини мотузок і коловоротів на стелі. Схоже було, що цей ліфт встановили нещодавно для перевезення великих мистецьких робіт. Більшу частину стіни займали розсувні двері.

— У підвалі є спеціальні лебідки-кабестани, які піднімають кабіну, — пояснила леді Л女жон. — Низхідний рух уповільнюється задля безпеки механізмом, завдяки якому вага ліфта, що спускається вниз, перекачує воду в цистерни для дощової води на даху, а тоді ця вода виливається назад у порожнисту противагу, яка допомагає піднімати вгору важчі експонати з…

— Дякую, — обірвала її на півслові Сюзен. — Але для спуску ліфта насамперед потрібен час, — ледь чутно вона додала: — Ти можеш допомогти?

Стрічки синього світла покружляли довкола неї, мов цуценята, спраглі забави, а тоді полинули до ліфта.

— Хоча, — додала вона, — здається, Час тепер на нашому боці.

Міс Мандаринова була здивована, як швидко вчиться тіло.

Досі аудитори навчалися завдяки лічбі. Раніше чи пізніше все зводилося до цифр. Якщо ви знали всі цифри, ви знали все. Нерідко «пізніше» означало набагато пізніше, але це не мало значення, бо для аудитора час був лише ще однією цифрою. Але мозок, ці кілька фунтів драглистих хрящів, так швидко рахував цифри, що вони взагалі переставали бути цифрами. Вона дивувалася, як легко він міг спрямувати руку, щоб та зловила в повітрі м’ячик, немовби підсвідомо вираховуючи всі майбутні позиції руки й м’яча.

Здавалося, ніби почуття функціонують і надають їй свої висновки швидше, ніж вона встигає подумати.

Саме зараз вона намагалася витлумачити іншим аудиторам, що немає нічого неможливого в тому, щоб не годувати слона, коли немає жодного слона, якого треба годувати. Міс Мандаринова була однією з найтямущіших аудиторок, яка швидко вчилася і вже визначила низку речей, подій і ситуацій, які вона віднесла до категорії «абсолютно безглуздих». На «абсолютно безглузді» речі можна було не звертати жодної уваги.

Декому з них важко давалося розуміння цього, але вона раптом зупинилася посередині речення, почувши гуркіт ліфта.

— Там є хтось нагорі? — запитала вона.

Присутні аудитори похитали головами. Напис «ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК» цілковито збив їх із пантелику.

— Тоді хтось спускається вниз! — вигукнула міс Мандаринова. — Вони вислизають звідси! Їх треба зупинити!

— Нам треба обговорити… — почав був один аудитор.

— Роби, що я звеліла, органічний ти органе!

— Це все пов’язано з особистостями, — сказала леді Л女жон, коли Сюзен штовхнула, відчиняючи, двері на даху і ступила на покрівлю.

— Так? — перепитала Сюзен, озираючи мовчазне місто. — Я думала, що ви були цього позбавлені.

— Тепер вони їх здобувають, — додала леді Л女жон, вилазячи на покрівлю біля Сюзен. — А особистості визначають себе відносно інших особистостей.

Сюзен, скрадаючись уздовж парапету, обміркувала це дивне речення.

— Маєш на увазі, що можуть розпочатися палкі суперечки? — запитала вона.

— Так. Раніше в нас ніколи не було власного «я».

— Ну, я бачу, що ти вже даєш собі з цим раду.

— Лише тому, що стаю цілковито й абсолютно божевільною, — пояснила її світлість.

Сюзен озирнулася.

Капелюшок і сукня леді Л女жон цілком пошарпалися і з них злітали блискітки. А ще змінилася її зовнішність. Немовби на делікатну порцеляну її обличчя хтось натягнув химерну маску, виготовлену якимось блазнем. Сліпим, імовірно, блазнем. Який до того ж був у боксерських рукавицях. А довкола нього була мряка. Леді Л女жон дивилася на світ так званими «очима єнота» з синцями, а губна помада торкнулася її вуст лиш де‑не-де і припадково.

— Ти не схожа на божевільну, — збрехала Сюзен. — У цілому.

— Дякую. Але боюся, що здоровий глузд визначається більшістю. Чи ти знаєш вислів «Ціле більше, ніж сума його частин»?

— Звичайно, — Сюзен озирала дахи, шукаючи шлях донизу. Їй це вже починало набридати. Ця… річ, здається, мала настрій говорити. Або, радше, базікати безцільно.

— Це божевільне твердження. Безглузде. Але тепер я вірю в його правдивість.

— Добре. Ліфт почне спускатися вниз… зараз.

Смужки синього світла витанцьовували біля дверцят ліфта, наче форель у потоці.

Аудитори зібралися разом. Вони вчилися. Багато хто роздобув уже зброю. І дехто не вважав за потрібне пояснювати іншим, що тримати в руці щось таке наступальне є цілком природною річчю. Це стосувалося чогось глибинного в найсокровеннішій ділянці мозку.

Але їх чекала прикра несподіванка, коли двоє їхніх відчинили дверцята ліфта й побачили посеред підлоги напіврозталу шоколадну цукерку з вишневим лікером.

Її пахощі полинули до аудиторів.

Вціліла тільки одна аудиторка, але коли міс Мандаринова також поласувала цукеркою, в живих не залишилося взагалі нікого.

— Одним із незаперечних життєвих фактів, — зазначила Сюзен, стоячи на краю музейного парапету, — є те, що серед усіх цих порожніх обгорток зазвичай ховається остання шоколадна цукерочка.

Тоді вона простягла руку і схопилася за водостічну трубу.

Вона не була певна, як це спрацює. Якби вона впала… але чи впаде вона? Для падіння не було часу. Вона мала свій особистий час. Теоретично, якби в подібній ситуації існувало щось на кшталт конкретної теорії, це означало б, що вона просто ковзне вниз до землі. Але час для того, щоб визначити правдивість подібної теорії можна було знайти тільки тоді, коли вже не існувало іншого вибору. Теорія була лише ідеєю, а водостічна труба — незаперечним фактом.

Довкола її рук замерехтіло синє сяйво.

— Лобсанже? — неголосно спитала вона. — Це ж ти, правда?

Це ім’я пасує нам, як і будь-яке інше. Голос був ледь чутний, наче дихання.

— Це, мабуть, безглузде запитання, але де ти?

Ми лише спогад. І я ослаблений.

— Он як. — Сюзен ковзнула трохи далі.

Але я зміцнію. Дістанься до годинника.

— Який у цьому сенс? Ми ж нічого не зробимо!

Часи змінилися.

Сюзен сягнула землі. Леді Л女жон незграбно спустилася слідом. Її вечірня сукня ще більше роздерлася.

— Можу я підказати тобі щось стосовно моди? — запитала Сюзен.

— Буду рада почути, — чемно відповіла її світлість.

— Довгі світло-вишневі панталони з цією сукнею? Поганий вибір.

— Справді? Але ж вони такі барвисті й теплі. А що я мала би вбрати натомість?

— З отакенним вирізом? Практично нічого.

— Але чи це було б допустиме?

— Е-е… — Сюзен зовсім не мала бажання розтлумачувати всі тонкощі й нюанси дамської білизни комусь, хто навіть і не був кимось. — Для тих, кого б це могло зацікавити, так, — відповіла вона. — Це довго пояснювати.

Леді Л女жон зітхнула.

— І так воно з усім, — зронила вона. — Навіть із одягом. Замінник шкіри для зберігання тілесного тепла? Це ж просто. І легко сказати. Але з’ясовується, що є море всіляких правил і винятків, які неможливо збагнути.

Сюзен озирнула Брод-Вей. Він був заповнений мовчазними перехожими, але жодного аудитора ніде не було видно.

— Ми ще нарвемося на них, — вимовила вона вголос.

— Так. Їх будуть, щонайменше, сотні, — сказала леді Л女жон.

— Чому?

— Бо нам завжди було цікаво знати, що таке життя.

— Тоді ходімо на Зефірну вулицю, — порадила Сюзен.

— А що там такого для нас?

— «Вайнріх і Беттхер».

— Хто це такі?

— Гадаю, що засновники — герр Вайнріх і фрау Беттхер — померли дуже давно. Але їхня крамничка й досі процвітає, — пояснила Сюзен, перетинаючи вулицю. — Нам потрібні боєприпаси.

Леді Л女жон наздогнала її.

— О. То вони виробляють шоколад? — запитала вона.

— А ведмідь какає в лісі? — саркастично зронила Сюзен і відразу зрозуміла, що припустилася помилки.[16]

Але було вже пізно. Леді Л女жон на мить замислилася.

— Так, — відповіла вона зрештою. — Так, я думаю, що більшість різновидів випорожнюється саме таким чином, принаймні в зонах із помірним кліматом, але дехто з них…

— Я мала на увазі, що так, вони виробляють шоколад, — не дала їй договорити Сюзен.

Марнота, марнославство, думав Лу-Тзе, поки молочний візок торохкотів мовчазним містом. Ронні мав у собі щось від божества, а люди такого типу не люблять ховатися. Не по-справжньому. Їм подобається залишати маленькі натяки, якусь смарагдову скрижаль, якийсь код у гробниці серед пустелі, якийсь знак, що повідомляє уважному дослідникові: Я тут був, і був я великим.

Чого боялися первісні люди? Ночі, мабуть. Холоду. Ведмедів. Зими. Зірок. Безмежного неба. Павуків. Змій. Одне одного. Люди боялися безлічі речей.

Він дістав із наплічника пошарпаний примірник «Шляху» й розгорнув його навмання.

97-й коан: «Чого бажаєте собі, те й мишам робіть». Гм-м. Це не допомагає. Крім того, він інколи не був певний, чи правильно записав цей коан, хоч він завжди спрацьовував. Він завжди залишав цих польових ссавців у спокої, і вони відповідали йому тим самим.

Він зробив ще одну спробу.

124-й коан: «Дивовижно, що можна побачити, якщо розплющити очі».

— Що то за книжка, ченцю? — поцікавився Ронні.

— Ой, та… нічого особливого, — буркнув Лу-Тзе і роззирнувся.

Візок проминав похоронний заклад. Власник явно вклав чималі гроші у величезну вітрину з листового скла, хоч підприємці, які надають ритуальні послуги, зазвичай не мають особливого привабливого товару, щоб виставляти його напоказ, і задовольняються переважно темними скорботними шторами й, можливо, якоюсь вишуканою урною для праху.

І іменем П’ятого вершника.

— Ха! — неголосно зронив Лу-Тзе.

— Щось кумедного, ченцю?

— Це ж очевидно, якщо так подумати, — сказав Лу-Тзе радше самому собі, а не Ронні. А тоді повернувся на сидінні і простягнув руку.

— Приємно познайомитися, — мовив він. — Спробую вгадати ваше ім’я.

І назвав його.

Сюзен висловилася на диво неточно. Назвати Вайнріха і Беттхер «виробниками шоколаду» було тим самим, що назвати Леонарда-з-Квірма «непоганим малярем, який також практикував інші речі» або Смерть «тим, кого б ви не хотіли зустрічати щодня». Усе нібито було правильно, але бракувало цілісної картини.

По-перше, вони не виробляли, а творили. А це велика різниця.[17] І хоча їхня делікатесна крамничка торгувала результатами їхньої творчості, вони ніколи не рекламували ці результати примітивною демонстрацією їх напоказ у вітринах. Бо це свідчило б про… скажімо так, надмірну зажерливість. Зазвичай у вітринах «В + Б» можна було побачити шовкові й оксамитові драпірування, поміж яких на підставці було виставлено хіба що якийсь один сорт їхнього неймовірного праліне або не більше трьох славетних заморожених карамельок. І там не було цінника. Якби ви запитали, скільки коштують шоколадні цукерки «В + Б», ви б з’ясували, що вони вам не по кишені. А якби ви скуштували бодай одну цукерочку, знаючи, що вона вам не по кишені, ви б почали заощаджувати, красти, грабувати і продавати старших членів вашої родини заради того, щоб бодай ще разочок відчути в роті той смак, у який закохався до безтями ваш язик, і який перетворив вашу душу у збиті вершки.

На бруківці перед крамничкою було влаштовано прихований водостік для відведення зайвої слини людей, що розглядали вітрину.

Вайнріх і Беттхер були, очевидно, іноземцями, і, відповідно, анк-морпорська Гільдія кондитерів була впевнена, що вони не розуміють особливостей місцевих смакових рецепторів.

Мешканцями Анк-Морпорка, переконувала Гільдія, були прості й сердечні люди, які не сприймали шоколад, начинений тертим какао, і явно відрізнялися від розніжених і претензійних чужинців, які до всього додавали вершки. Місцевий люд віддавав перевагу шоколаду, зробленому здебільшого з молока, цукру, смальцю, ратиць, губ, усіляких виділень, щурячих какульок, тиньку, мух, сала, деревини, волосся, ворсу, павуків і розтертого в порошок лушпиння какао. Це означало, що згідно із харчовими стандартами центральних виробників шоколаду в Бороґравії та Квірмі, анк-морпоркський шоколад формально підпадав під категорію «сирів» і тільки завдяки іншому кольору уникнув того, щоб його визначили «розчином для кахлів».

Сюзен дозволяла собі ласувати щомісяця однією з найдешевших їхніх коробок. І вона легко могла зупинитися, якби забажала, скуштувавши тільки частину солодощів.

— Тобі не обов’язково заходити, — сказала вона, відчиняючи двері до крамнички. Біля прилавка скупчилися застиглі покупці.

— Прошу називати мене Мірією.

— Не думаю, що я…

— Будь ласка? — мало не благаючи, попросила леді Л女жон. — Ім’я важливе.

Зненацька, попри все, Сюзен відчула на мить симпатію до цієї істоти.

— Ой, дуже добре. Міріє, ти можеш не заходити.

— Я витримаю.

— Але я думала, що шоколад є страшенною спокусою? — зауважила Сюзен, намагаючись не піддаватись емоціям.

— Це так.

Вони подивилися на полички за прилавком.

— Міріа… Міріа, — повторила Сюзен, висловлюючи вголос лише деякі свої думки. — З ефебійського слова міріос, тобто «незліченний». А Л女жон… це ж примітивний каламбур від слова «леґіон»… О, боги.

— Ми думали, що ім’я має чітко визначати того, кому належить, — сказала її світлість. — А з числами якось безпечніше. Вибач.

— Отже, це їхній звичний асортимент, — недбало змахнула рукою Сюзен, ігноруючи те, що було виставлене напоказ. — Спробуємо зайти далі… З тобою все гаразд?

— Нормально, нормально… — пробурмотіла, похитуючись, леді Л女жон.

— Ти ж не почнеш тут обжиратися, ні?

— Ми… я… знаю, що таке сила волі. Шоколаду прагне тіло, але не розум. Принаймні я в цьому себе переконую. І так має бути насправді! Розум повинен панувати над тілом! Інакше, навіщо він узагалі?

— Я часто про це думала, — сказала Сюзен, прочиняючи наступні двері. — Ага. Чаклунська печера…

— Чаклунська? Вони тут практикують магію?

— Щось таке.

Леді Л女жон притулилася до одвірка, щоб не впасти, коли побачила столи.

— Ох, — вимовила вона. — Е-е… тут є… цукор, молоко, масло, вершки, ваніль, фундук, мигдаль, волоські горіхи, родзинки, апельсинова цедра, різні лікери, цитрусовий пектин, полуниці, малина, есенція фіалок, ягоди, ананаси, фісташки, помаранчі, лайм, цитрина, кава, какао…

— Нічого страшного, так? — зронила Сюзен, озираючи майстерню в пошуках корисної зброї. — Какао, зрештою, це просто гіркуваті боби.

— Так, але… — леді Л女жон стисла кулаки, заплющила очі й вишкірила зуби, — якщо це все скласти докупи, воно…

— Тримайся, тримайся…

— Воля контролює емоції, воля контролює емоції… — монотонно бубнила аудиторка.

— Добре, добре, а тепер спробуй вимовити фразу, в якій буде слово «шоколад», гаразд?

— Це найскладніше!

Сюзен, котра проходила повз чани і столи, фактично, здалося, що побачений ось таким чином шоколад втрачав частину своїх принад. Це буле схоже на різницю між спогляданням купок пігментів і завершеної картини. Вона взяла шприц, що був немовби призначений для впорскування чогось у найінтимніші частини анатомії слоних, хоч тут, мабуть, його використовували для створення всіляких кулінарних прикрас.

І ще тут був невеличкий чан із тертим какао.

Вона побачила численні лотки й таці з помадною масою, марципанами й карамеллю. О, а ще тут був цілий стіл, заставлений яєчками з душевного пундика. Але це не були дарунки для дітей з порожнистими оболонками і картонним смаком, о, ні — це був кондитерський еквівалент вишуканих і коштовних ювелірних виробів.

Краєм ока вона зауважила якийсь рух. Одна з застиглих, мов статуя, і схилених над тацею з дивовижним праліне працівниць ледь помітно поворухнулася.

Кімнату заповнював час. Повітря сяйнуло блідо-синім світлом.

Вона озирнулася й побачила біля себе невиразну людську постать. Була вона безлика й висіла в повітрі прозорою імлою, але Сюзен почула в голові її слова: Я міцнішаю. Ви мій якір, мій зв’язок із цим світом. Чи знаєте ви, як тяжко віднайти його знову серед багатьох інших? Доправте мене до годинника…

Сюзен обернулася і всунула кондитерський шприц у руки Мірії, що далі стогнала.

— Бери це. І зроби щось типу… слінга для немовлят абощо. Я хочу, щоб ти набрала якомога більше цих шоколадних яєць. І кремів. І лікерів. Зрозуміла? Зроби це, ти можеш!

О, боги, іншого варіанту не було. Бідолаху треба було якось морально підтримати.

— Будь ласка, Міріє? І що то за безглузде ім’я! Тебе ж не багато, ти одна! Ясно? Будь просто… собою. Єдиність… ось добре ім’я.

Новоспечена Єдиність підняла вгору обличчя з патьоками туші.

— Так, справді, це добре ім’я…

Сюзен почала набирати в руки якомога більше товару, почула за спиною якесь шелестіння, озирнулася й побачила, що Єдиність стоїть навитяжку, тримаючи цілу купу різноманітних кондитерських виробів у…

…величезному немовби мішку світло-вишневого кольору.

— О. Добре. Дотепне використання підручних матеріалів, — неголосно мовила Сюзен. А тоді в ній прокинулась учителька і додала: — Маю надію, що цього тобі вистачить на всіх.

— Ви були першим, — сказав Лу-Тзе. — Фактично, створили цей бізнес з нуля. Були новатором.

— Це було тоді, — озвався Ронні Соак. — Тепер усе змінилося.

— Зовсім не те, що було, — погодився Лу-Тзе.

— От узяти Смерть, — вів далі Ронні Соак. — Вражаюча зовнішність, це так, але хто ж матиме поганий вигляд у чорному? Але, зрештою, Смерть… Ну, що таке смерть?

— Лише довгий сон, — відповів Лу-Тзе.

— Лише довгий сон, — погодився Ронні Соак. — Ну, а інші… Війна? Якщо війна така вже погана, чому люди постійно воюють?

— По суті, це хобі, — сказав Лу-Тзе. Він почав скручувати собі цигарку.

— По суті, хобі, — повторив Ронні Соак. — Ну, а Голод і Чума, що там казати…

— Нема що казати, — співчутливо мовив Лу-Тзе.

— Власне. Тобто, Голод наводить, очевидно, жах…

— …в сільськогосподарських громадах, але ж треба йти в ногу з часом, — доповнив Лу-Тзе, беручи до рота самокрутку.

— Саме так, — підтвердив Ронні. — Треба йти в ногу з часом. Тобто, хіба пересічний міський мешканець боїться голоду?

— Ні, він думає, що їжа росте в крамницях, — відповів Лу-Тзе. Йому вже починало це все подобатися. Він мав вісімсотлітній досвід керування думками тих, кому підпорядковувався, а більшість із них були розумними. Він вирішив підлити трохи масла у вогонь.

— От узяти вогонь: міський люд насправді боїться вогню, — сказав він. — І це нове. Адже для примітивного селюка вогонь був доброю річчю, правда? Відлякував вовків. А якщо згоріла його хижа, не страшно, бо колоди й земля були дешеві. А тепер він живе на вулиці, де туляться одне до одного дерев’яні будинки, і всі готують їжу в себе у кімнатах, отже…

У Ронні люто спалахнули очі.

— Вогонь? Вогонь? Та це лише напівбог! Якийсь малий злодюжка поцупив у богів полум’я, і раптом він уже безсмертний? Це що, можна назвати підготовкою і досвідом? — з-під пальців Ронні вилетіла іскра, запаливши кінчик цигарки Лу-Тзе. — І взагалі, щодо тих усіх богів…

— Хто пізно приходить, той сам собі шкодить, — спритно додав Лу-Тзе.

— Точно! Люди почали їм поклонятися, тому що боялись мене, — сказав Ронні. — Ви це знали?

— Ні, справді? — з невинним виглядом запитав Лу-Тзе.

Але Ронні раптом осів.

— Це, звісно, було тоді, — зітхнув він. — Зараз усе інакше. І я вже не той, що колись.

— Ні-ні, звичайно, що ні, — заспокійливо вимовив Лу-Тзе. — Але ж усе залежить від того, як на це все подивитися, правда? От, припустимо, що чоловік… тобто, я мав на увазі…

— Антропоморфну персоніфікацію, — підказав йому Ронні Соак. — Хоч я завжди волію вживати термін «аватар».

Лу-Тзе вигнув брови.

— Ви часто літаєте? — здивувався він.

— Це було б «авіатор».

— Вибачте. Ну, тоді припустимо, що аватар, дякую вам, який, можливо, випередив свій час тисячі років тому, припустимо, уважно роззирнеться зараз довкола й побачить, що світ, можливо, знову готовий його прийняти.

Лу-Тзе витримав паузу.

— Мій абат, до речі, вважає вас дуже великим цабе, — сказав він, щоб трохи підсилити ефект.

— Справді? — перепитав підозріло Ронні Соак.

— Великим цабе, великою цяцею і великою… цюцею, — завершив вихваляння Лу-Тзе. — Він написав про вас море сувоїв. Каже, що ви надзвичайно важлива фігура для розуміння функціонування всесвіту.

— Так воно так, але ж… це тільки один чоловік, — понуро зронив Ронні Соак, демонструючи брак завзяття, притаманний тому, хто не бажає розлучатися з величезною життєвою образою, немовби з улюбленою м’якою іграшкою.

— По суті, так, — погодився Лу-Тзе. — Але ж він абат. А який мізкуватий? Він мислить такими грандіозними думками, що не встигає їх додумати впродовж одного життя, тому йому потрібний другий строк! Нехай багато селян бояться голоду, але хтось такий, як ви, повинен бути націлений на якість. А тепер погляньте на міста. У давні часи це просто були скупчення глинобитних мазанок з такими назвами, як Ур, Уг і Уґґ. А тепер у містах мешкають мільйони людей. У містах із дуже-дуже заплутаною інфраструктурою. І от подумайте, чого вони справді, по-справжньому бояться. А страх… Та ж страх є вірою. Гм-м?

Запанувала чергова довга мовчанка.

— Ну, гаразд, але… — почав було Ронні.

— Звичайно, вони там довго не житимуть, бо коли ті сірі істоти закінчать розбирати їх на частинки, щоб побачити, як вони функціонують, жодної віри вже не залишиться.

— Від мене залежать мої клієнти… — пробурмотів Ронні Соак.

— Які ще клієнти? Це говорить Соак, — прорік Лу-Тзе. — Бо це не голос Каоса.

— Ха! — гірко озвався Каос. — А ви ще не сказали мені, яким чином це вирахували.

Бо в мене більше трьох клітинок мозку, а ти марнославний і написав своє справжнє ім’я задом наперед на своєму візочку, а темне вікно вітрини усе віддзеркалює, і в його відображенні літери «К» і «С» можна побачити, навіть якщо вони перевернуті, подумав Лу-Тзе. Але вголос цього не варто було говорити.

— Бо це ж очевидно, — сказав він. — Ви просто просвічуєтесь крізь усе. Це так, ніби накрити слона простирадлом. Ви можете його не бачити, та все одно знаєте, що слон і далі там.

Каос мав жалюгідний вигляд.

— Не знаю, — пробурмотів він. — Минуло вже стільки часу…

— Он як? А мені здавалося, що ви називали себе Найпершим? — вирішив спробувати новий підхід Лу-Тзе. — Вибачте! Хоч я і припускаю, що ви не винні в тому, що за ці кілька століть утратили майстерність і частину навичок, адже на це були…

— Я втратив майстерність? — мало не штрикнув ніс підмітальника своїм пальцем Каос. — Хочеш, щоб я показав тобі, де раки зимують, п’явко ти нещасна?

— І як це? Нагодуєте страшнющим йогуртом? — глузливо запитав Лу-Тзе, злазячи з візочка.

Каос вистрибнув услід за ним.

— Я ще не скінчив розмову, куди це ти тікаєш? — гаркнув він.

Лу-Тзе глянув на нього.

— На ріг Торгової і Брод-Вею, — відповів він. — А що такого?

Каос заревів. Зірвав із себе смугастий фартух і білий кашкет. Здавалося, ніби він став вищий на зріст. З нього почала парувати схожа на дим темінь.

Лу-Тзе склав на грудях руки й вишкірився.

— Пам’ятайте Перше правило, — нагадав він.

— Правила? Які ще правила? Я Каос!

— Який був найпершим? — перепитав Лу-Тзе.

— Так!

— Творець і Руйнач?

— Саме так, чорт забирай!

— Здавалося би, плутана, здавалося би, безсистемна поведінка, що має, однак, просте, обумовлене пояснення, і є ключем до нових рівнів розуміння багатовимірного всесвіту?

— Отож-бо й воно… Що?

— Мусите йти в ногу з часом, містере, мусите не відставати! — вигукнув Лу-Тзе, схвильовано підстрибуючи на місці. — Ви той, яким вас уявляють люди! А вони вас змінили! Маю надію, що ви здатні це врахувати!

— Не вказуй мені, ким я маю бути! — проревів Каос. — Я Каос!

— Ви так гадаєте? Але ваше грандіозне повернення не зможе відбутися, бо тепер усе контролюють аудитори! Правила, містере! Ось, хто вони такі! Холодні мертві правила!

Ходяча хмара, в яку перетворився Ронні, зблиснула срібною блискавкою. А тоді ця хмара, візок і кінь зникли.

— Ну, мабуть, могло бути й гірше, — мовив сам собі Лу-Тзе. — Не надто тямовитий парубок, чесно. Та ще й трохи старомодний.

Він роззирнувся й побачив, що за ним стежить юрба аудиторів. Їх було кілька десятків.

Він зітхнув і вишкірився своєю ніяковою посмішкою. Цього дня у нього було аж забагато пригод.

— Я припускаю, що ви чули про Перше правило, так? — прорік він.

Це примусило їх на хвильку замислитися. Один мовив:

— Ми знаємо мільйони правил, людино.

— Мільярди. Трильйони, — додав інший.

— Отже, ви не можете напасти на мене, — сказав Лу-Тзе, — бо це Перше правило.

Найближчі до нього аудитори зібралися докупи, щоб порадитися.

— Мабуть, це стосується гравітації.

— Ні, квантових ефектів. Це очевидно.

— Логічно не може бути Першого правила, бо на цьому етапі ще відсутня концепція плюралізму.

— Але якщо немає Першого правила, чи можуть існувати інші правила? Якщо немає Першого правила, то де тоді Друге правило?

— Є мільйони правил! Вони повинні бути пронумеровані!

Чудово, подумав Лу-Тзе. Мені тільки залишається почекати, поки розплавляться їхні мізки.

Але один аудитор виступив уперед. Він мав божевільніший за інших вигляд, а також найнеохайніший. І ще він тримав у руках сокиру.

— Нам не потрібно це обговорювати! — відрізав він. — Мусимо ось що подумати: це нісенітниця, не варта дискусій!

— Але яке ж тоді… — почав один аудитор.

— Звертайся до мене містер Білий!

— Містере Білий, але яке ж тоді це Перше правило?

— Мені не подобається це питання! — зарепетував містер Білий і замахнувся сокирою. Тіло того другого аудитора розкришилося від удару лезом, перетворилося на летючий порох і розсіялося легкою хмаркою.

— Ще в когось є питання? — гаркнув містер Білий, знову здіймаючи сокиру,

Один або два аудитори, що не до кінця розібралися в поточній ситуації, роззявили було роти, щоб запитати щось.

Але знову їх стулили.

Лу-Тзе відступив на пару кроків назад. Він завжди пишався своєю добре відточеною здатністю вміти будь-кому заговорити зуби, але це великою мірою залежало від наявності бодай крихти здорового глузду в сутності, з якою ведеться діалог.

Містер Білий повернувся до Лу-Тзе.

— Що ти тут робиш не на своєму місці, органічний?

Але Лу-Тзе почув іншу розмову, що велася пошепки. Вона долинала з другого боку найближчої стіни і була такого змісту:

— Яка різниця, що там, до біса, написано?

— Точність важлива, Сюзен. А тут під кришкою є докладний опис. Дивися.

— Гадаєш, це справить на когось враження?

— Прошу тебе. Все має бути зроблене належним чином.

— Ой, тоді дай це мені!

Містер Білий наблизився до Лу-Тзе з піднятою вгору сокирою.

— Тут заборонено… — почав було він.

— Їжте… О, боже мій… Їжте… «розкішну цукрову помадку крем-брюле з чудовою малиновою начинкою в оболонці з дивовижного чорного шоколаду»… ви, сірі шельми!

На вулицю градом висипалась купа маленьких предметів. Деякі з них розкололися від удару об бруківку.

Лу-Тзе почув раптом тишу, викликану відсутністю тихенького дзижчання, до якого він уже звик.

— Ой, ні, я розкруч…

Залишаючи по собі дим, але знову ставши схожим на молочаря, хоча й такого, що доставляв щойно продукцію до палаючого будинку, Ронні Соак увірвався до своєї молочарні.

— Що він про себе думає? — визвірився він, так міцно вхопившись за край бездоганно чистого прилавка, що метал аж зігнувся. — О, так, спочатку викидають тебе геть, а коли хочуть, щоб ти повернувся…

Метал під його пальцями розжарився добіла, а тоді почав плавитися і скрапувати додолу.

— Я маю клієнтів. Я маю клієнтів. Від мене залежать люди. Нехай це не якась там гламурна робота, але людям завжди потрібне молоко…

Він ляснув себе долонею по чолі. Торкаючись його шкіри, розплавлений метал випаровувався.

Головний біль був справді нестерпний.

Він пригадав той час, коли був лише сам-один. Це було нелегко пригадати, адже… нічого не було, ні кольору, ні звуку, ні тиску, ні часу, ні руху, ні життя…

Лише Каос.

І раптом виникла думка: Чи хочу я цього знову? Ідеального порядку, що йде в парі з незмінністю?

Нові думки пронеслися в його голові, неначе зграйка сріблистих в’юнів. Він, зрештою, був Вершником і залишався ним, відколи люди в глинобитних містах на розпечених від сонця рівнинах вигадали якусь туманну ідею про Щось таке, що існувало споконвіку, перед усім іншим. А Вершник вловлював ці світові вібрації. Люди з глинобитних міст і люди зі шкіряних наметів інстинктивно відчували, що світ загрозливо несеться, кружляючи, крізь заплутаний і байдужий мультисвіт, що життя, яким вони живуть, відділене від космічного холоду й нічної пучини лише тонесенькою оболонкою завтовшки в поверхню дзеркала.

Вони знали, що все те, що вони нарекли реальністю, уся та павутина правил, завдяки якій тривало життя, було лише піною на гребні припливу. Вони боялися старого Каоса. Але тепер…

Він розплющив очі й подивився на свої почорнілі, задимлені руки.

А тоді звернувся до світу загалом і запитав:

— Хто ж я тепер?

Лу-Тзе почув, як його голос долинув з порожнечі:

— …чуюся…

— Ні, вас знову накрутили, — сказала молода жінка, що стояла навпроти нього. Вона відступила на крок, критично його оглядаючи. Вперше за вісімсот років Лу-Тзе відчув, ніби його впіймали на гарячому. Таким був її погляд — допитливий, проникливий, він нібито нишпорив у нього в голові.

— Отже, ви є Лу-Тзе, — сказала Сюзен. — А я Сюзен Стогелітська. Немає часу для роз’яснень. Вас не було… ну, не так уже й довго. Нам треба доправити Лобсанґа до скляного годинника. Чи вам можна довіритися? Бо Лобсанґ вважає вас трохи шахраюватим.

— Лише трохи? Це мене дивує, — Лу-Тзе роззирнувся довкола. — А що тут сталося?

Вулиця була порожня, якщо не рахувати застиглих людських статуй. Але земля була всіяна клаптиками сріблистого паперу і кольорових обгорток, а стіна за його спиною була захляпана чимось дуже схожим на шоколадну глазур.

— Дехто з них врятувався, — сказала Сюзен, беручи в руки те, що, сподівався Лу-Тзе, було лише величезним кондитерським шприцом. — Здебільшого вони билися самі з собою. От ви б намагалися розірвати когось на шматки лише заради цукерки з кавовою начинкою?

Лу-Тзе придивився до цих очей. Проживши вісімсот років, ви вже добре навчаєтесь читати людей. А Сюзен була історією, що почалася в незапам’ятні часи. Вона, мабуть, навіть знала Перше правило, на яке їй було начхати. До неї варто було ставитися з повагою. Але навіть таким, як вона, не варто цілком поступатися.

— Такої, що має зверху кавове зернятко, чи звичайної? — запитав він.

— Гадаю, що без зернятка, — відповіла Сюзен, не відводячи погляду.

— Н-н-н-і. Ні. Ні, не думаю, що б я таке зробив, — заперечив Лу-Тзе.

— Але вони вчаться, — пролунав за спиною підмітальника жіночий голос. — Дехто чинив опір. Ми можемо вчитися. Саме так люди стали людьми.

Лу-Тзе зміряв поглядом цю жінку.

Вона нагадувала світську даму, якій сьогодні довелося пережити дуже поганий день, потрапивши під молотарку.

— Чи не міг би я уточнити деякі моменти? — запитав він, переводячи погляд від однієї жінки до другої. — Ви воювали з тими сірими людьми шоколадними цукерками?

— Так, — підтвердила Сюзен, зазираючи за ріг. — Це сенсорний вибух. Вони втрачають контроль над своїм морфічним полем. Ви добре вмієте кидати? Чудово. Єдиносте, дайте йому стільки шоколадних яєць, скільки він зможе нести. Секрет полягає в тому, щоб якомога сильніше кидати їх об землю, викликаючи ефект шрапнелі…

— А де сам Лобсанґ? — запитав Лу-Тзе.

— Він? Можна сказати, що він нас надихає.

В повітрі спалахнули сині іскорки.

— У нього проблеми росту, на мою думку, — додала Сюзен.

На допомогу Лу-Тзе знову прийшов досвід багатьох століть.

— Він завжди видавався юнаком, який намагався знайти самого себе, — сказав він.

— Так, — погодилася Сюзен. — І це для нього стало невеличким шоком. Ходімо.

Смерть подивився на світ. Позачасовість сягнула вже Узбіччя й поширювалася у всесвіті зі швидкістю світла. Дискосвіт перетворився на кришталеву скульптуру.

І це не був апокаліпсис. Їх уже було чимало — маленьких, вигаданих апокаліпсисів, апокаліпсисів-фальшивок, апокрифічних апокаліпсисів.

Більшість із них були в давнину, коли світ, якому мав настати «кінець», нерідко обмежувався кількома селами й галявиною в лісі.

І цим маленьким світам наставав кінець. Але завжди виявлялось ще щось.

Насамперед існував обрій. Утікачі й біженці з’ясовували, що світ більший, ніж вони припускали. Декілька сіл на розчищеній ділянці землі? Ха, які ж вони були дурні! Тепер вони знали, що це був цілий острів! Звичайно, й там був знову обрій…

Але цьому світу забракло обріїв.

Смерть бачив, як сонце на його очах зупинилося на орбіті, а його світло стало тьмянішим і червонішим.

Він зітхнув і штурхнув Хропунця. Кінь вирушив у керунку, якого не можна було б знайти на жодній карті.

І небо сповнилося сірими силуетами. Ряди аудиторів немовби вкрилися брижами, коли перед ними з’явився Блідий Кінь.

Один полинув до Смерті і завис у повітрі неподалік від нього.

Тоді мовив, Чи ти не мав кудись вирушати?

— ТИ ГОВОРИШ ЗА ВСІХ?

Ти знаєш звичай, — мовив голос у голові Смерті. — У нас один говорить за всіх.

— ТЕ, ЩО ЗРОБЛЕНЕ, БУЛО НЕПРАВИЛЬНИМ.

Це вже не твоя справа.

— ОДНАК МИ ВСІ ВІДПОВІДАЛЬНІ.

Всесвіт існуватиме вічно, мовив голос. Усе збережене, впорядковане, зрозуміле, правомірне, класифіковане… незмінне. Досконалий світ. Завершений.

— НІ.

Усе й так колись закінчиться.

— АЛЕ ТЕПЕР ЩЕ ЗАРАНО. Є ЩЕ НЕЗАВЕРШЕНІ СПРАВИ.

Які саме?..

— ВСІ.

Спалахнуло сяйво, і виникла постать у білому з книжкою в руках.

Вона зміряла поглядом Смерть, а тоді нескінченні щільні ряди аудиторів і прорекла:

— Перепрошую? Я потрапив, куди треба?

Двоє аудиторів рахували кількість атомів на тротуарній плитці.

Вони звели очі, почувши якийсь рух.

— Доброго дня, — привітався Лу-Тзе. — Чи не міг би я звернути вашу увагу на повідомлення, яке тримає моя асистентка?

Сюзен підняла над собою табличку.

Там було написано: «Роти Повинні Бути Роззявлені. Згідно з Наказом».

І Лу-Тзе розтулив свої долоні. У кожній була карамелька, а він добре влучав у ціль.

Роти стулилися. Обличчя стали безтурботними. Тоді пролунав звук, подібний на щось середнє між мурканням і голосінням, який невдовзі перейшов на ультразвуковий рівень.

А тоді… аудитори розчинилися, спочатку ставши імлистими з країв, а пізніше, коли процес прискорився, швидко перетворившись на розлогу хмарку.

— Двобій руки з ротом, — мовив Лу-Тзе. — Чому в людей такого не буває?

— Інколи трапляється, — зронила Сюзен, а коли вони подивилися на неї, закліпала очима й додала: — Принаймні з деякими ненажерливими дурепами.

— Ну, але тобі не потрібно докладати зайвих зусиль, щоб залишатися в формі, — сказала Єдиність. — І це, до речі, були останні карамельки.

— Та ні, є ще шість у «Золотому наборі від В + Б», — уточнила Сюзен. — Три з білим шоколадним кремом у темному шоколаді і три зі збитими вершками в молочному шоколаді. Це ті, що в срібній обгортці… Слухайте, я просто знаю такі речі, гаразд? Просто рухаймося далі, чуєте? Не згадуючи про шоколад.

Ти не маєш над нами влади, мовив аудитор.

Бо ми не живі.

— АЛЕ ВИ ДЕМОНСТРУЄТЕ САМОВПЕВНЕНІСТЬ, ПИХАТІСТЬ І ТУПІСТЬ. А ЦЕ ЕМОЦІЇ. Я Б НАВІТЬ СКАЗАВ, ЩО ЦЕ ОЗНАКИ ЖИТТЯ.

— Перепрошую? — прорекла осяйна постать у білому.

Але ти тут сам-один!

— Я перепрошую?

— ТАК? — озвався Смерть. — У ЧОМУ СПРАВА?

— Це ж Апокаліпсис, так? — настирливо запитала осяйна постать.

— МИ РОЗМОВЛЯЄМО.

— Так, я розумію, але чи це Апокаліпсис? Справжній кінець усього справжнього світу?

Ні, мовив аудитор.

— ТАК, — підтвердив Смерть, — САМЕ ТАК.

— Чудово! — вигукнула постать.

Що? мовив аудитор.

— ЩО? — перепитав Смерть.

Постать зніяковіла.

— Ну, не чудово, очевидно. Очевидно, що не чудово, само по собі. Але це, заради чого я тут. Заради чого я взагалі, чесно кажучи, існую, — він підняв над собою книгу. — Е-е, я навіть зазначив потрібне місце. Вау! Розумієте, я ж так давно цього чекав…

Смерть подивився на книгу. Палітурка і всі сторінки були зроблені з заліза. Він усе збагнув.

— ТО ВИ ТОЙ АНГЕЛ У БІЛОМУ ОДЯЗІ З ЗАЛІЗНОЮ КНИГОЮ З ПРОРОЦТВА ТОБРУНА, ЯКЩО НЕ ПОМИЛЯЮСЬ?

— Правильно! — сторінки забрязкали, коли ангел почав квапливо їх гортати пальцем. — І в білих шатах, до речі, якщо не заперечуєте. Ша-тах. Дрібничка, звичайно, але я люблю, щоб усе було, як належиться.

Що тут відбувається? прохрипів аудитор.

— НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЯК ВАМ ЦЕ СКАЗАТИ, — мовив Смерть, ігноруючи втручання аудитора. — АЛЕ ВИ ОФІЦІЙНО НЕ ВИЗНАНІ.

Сторінки перестали бряжчати.

— Що ви маєте на увазі? — підозріло запитав ангел.

— КНИГА ТОБРУНА ОСЬ УЖЕ СТО РОКІВ НЕ ВИЗНАЄТЬСЯ ОФІЦІЙНОЮ ЦЕРКОВНОЮ ДОГМОЮ. ПРОРОК БРУТГА ВИЯВИВ, ЩО ЦІЛИЙ РОЗДІЛ ТАМ БУВ МЕТАФОРОЮ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В РАННІЙ ЦЕРКВІ. ЙОГО ВИЛУЧЕНО З ДООПРАЦЬОВАНОЇ ВЕРСІЇ КНИГИ ОМА ЗА РІШЕННЯМ ІЙСЬКОГО СОБОРУ.

— Зовсім?

— НА ЖАЛЬ.

— Мене просто викинули? Як отих клятих кроликів із великими солодкаво-сиропними речами?

— ТАК.

— Навіть ту частину, де я дмухаю в сурму?

— О, ТАК.

— Ви впевнені?

— ЯК ЗАВЖДИ.

— Але ж ви Смерть, і це Апокаліпсис, правильно? — перепитав нещасний ангел. — А отже…

— МЕНІ ЖАЛЬ, АЛЕ ВИ ВЖЕ НЕ МОЖЕТЕ БРАТИ ФОРМАЛЬНОЇ УЧАСТІ В ЦІЙ ПРОЦЕДУРІ.

Краєм свідомості Смерть стежив за аудитором. Аудитори завжди слухали розмови людей. Що більше говорили люди, то більшого консенсусу досягали, приймаючи рішення і знімаючи відповідальність з кожного зокрема. Але аудитор демонстрував ознаки нетерпіння й роздратування…

Емоції. А емоції роблять вас живим. Смерть добре знав, як поводитися з живими.

Ангел роззирнувся на всесвіт.

— То що ж мені тепер робити? — залементував він. — Я ж так цього чекав! Тисячі років! — він подивився на залізну книгу. — Тисячі нудних, одноманітних, марних років… — пробурмотів він.

Це вже все? мовив аудитор.

— Одна велика сцена. Це все, що я мав. Це було моєю метою. Чекаєш, готуєшся… а тоді твою сцену просто вирізають, бо колір сірки, бачте, вже вийшов з моди? — голос ангела був просякнутий гіркотою і гнівом. — І ніхто, звичайно, мене й не попередив…

Він поглянув на заіржавілі сторінки.

— Наступним мав би бути Чума, — пробурмотів він.

— Я що, запізнився? — пролунав у пітьмі голос.

До них підступив кінь. Він світився хворобливим сяйвом, немовби гангренозна рана перед тим, як мають покликати цирульника-костоправа з пилкою для швидкого ампутування.

— Я ДУМАВ, ТИ НЕ ПРИЙДЕШ, сказав Смерть.

— Я не хотів, — поволі вимовив Чума, — але в людей трапляються дуже цікаві хвороби. Мені от хотілося б бачити, як поширюється тхір, — він підморгнув Смерті вкритим коростою оком.

— Маєте на увазі, кір? — виправив його ангел.

— Ні, таки тхір, — наполіг Чума. — Люди дуже недбало ставляться до того всього біоштукарства. Виводять фурункули, що починають кусатися.

Вас двох недостатньо! прогарчав у їхніх головах аудитор.

З темряви вигулькнув ще один кінь. Навіть решето може здатися м’ясистішим за нього.

— Я собі подумав, — пролунав голос. — Можливо, є речі, заради яких варто вступити в бій.

— І що ж це?.. — поцікавився, озираючись, Чума.

— Сандвічі з салатним кремом. Кращого нічого немає. А цей присмак визнаних безпечними емульгаторів? Неперевершений.

— Ха! То ви є Голод? — уточнив Ангел Залізної Книги. Він знову почав гортати важкі сторінки.

Що то, що то, що то за нісенітниця з якимось «салатним кремом»?[18] заволав аудитор.

Злість, подумав Смерть. Потужна емоція.

— А мені смакує салатний крем? — пролунав голос із пітьми.

Інший жіночий голос відповів:

— Ні, любий, від нього в тебе висипка.

Кінь Війни був величезний, червоний, зі скальпами загиблих воїнів, що звисали з ріжка на ковбойському сідлі. А похмура місіс Війна міцно трималася за чоловіка.

— Усі четверо. Класно! — зрадів Ангел Залізної Книги. — От вам і Ійський собор!

Шия Війни була обмотана вовняним шарфом. Він зніяковіло зиркнув на решту Вершників.

— Йому не можна перенапружуватися, — суворо попередила місіс Війна. — І не вплутуйте його в жодні авантюри. Він уже не такий сильний, як думає. І його легко збаламутити.

Отже, все кодло в зборі, мовив аудитор.

Зарозумілість, зазначив Смерть. І самовдоволеність.

Лунало брязкання металевих сторінок. Ангел Залізної Книги мав розгублений вигляд.

— Фактично, я не думаю, що мало бути саме так, — сказав він.

Ніхто не звернув на нього увагу.

Ну, то вже розігруйте свою пантоміму, мовив аудитор.

А тепер іронія й сарказм, подумав Смерть. Мусили набратися цього від когось у світі. Усі ці дрібнички, що творять… особистість.

Він подивився на вишикуваних у ряд Вершників. Вони перехопили його погляд, а Голод і Чума ледь помітно вклонилися.

Війна обернувся на сідлі й заговорив до дружини.

— Саме зараз, люба, я зовсім не збаламучений. Можеш, будь ласка, злізти з коня?

— Пригадай, що сталося, коли… — почула було місіс Війна.

— Негайно, моя люба, прошу тебе, — повторив Війна, і цього разу в його голосі, що й далі був спокійний і лагідний, прозвучали металеві і бронзові нотки.

— Е-е… ох, — місіс Війна раптом заметушилася. — Саме так ти завжди звучав, коли… — вона замовкла, на якусь мить радісно зашарілася й зіскочила з коня.

Війна кивнув Смерті.

А тепер ви маєте вирушити в путь, щоб сіяти жах, руйнацію й таке інше, мовив аудитор. Правильно?

Смерть кивнув.

Линучи над ним у повітрі, Ангел Залізної Книги гучно брязкав сторінками, квапливо гортаючи їх у намаганні знайти там належне йому місце.

— САМЕ ТАК. ОТ ТІЛЬКИ ПОПРИ ТЕ, ЩО МИ ДІЙСНО МАЛИ ВИРУШИТИ В ПУТЬ, — додав Смерть, витягаючи свого меча, — НІДЕ НЕ СКАЗАНО, ХТО СТАНЕ НАМ НА ШЛЯХУ.

І що ж це означає? просичав аудитор, але цього разу його голос боязко здригнувся. Відбувалися речі, яких він не розумів.

Смерть вишкірився. Для того, щоб боятися, потрібно мати власне «я». Нехай нічого не станеться зі «мною». Такою була пісня страху.

— Це означає, — сказав Війна, — що він попросив нас усіх подумати, на чиєму ми боці насправді.

Оголилися чотири мечі, леза яких палали, наче полум’я. Четверо коней зірвалися з місця.

Ангел Залізної Книги подивився на місіс Війну.

— Я перепрошую, — звернувся до неї він, — а чи немає у вас часом олівчика?

Сюзен зазирнула за ріг на вулицю Ремісників і застогнала.

— Їх там повно… і вони, здається, збожеволіли.

Єдиність також придивилася.

— Ні. Не збожеволіли. Вони ж аудитори. Вони просто все, що потрібно, вимірюють, оцінюють і стандартизують.

— Але ж вони зараз знімають тротуарну плитку!

— Так. Мабуть, тому, що плитка неправильного розміру. Вони не люблять невідповідностей.

— Як може, до біса, бути неправильний розмір у куска каменю?

— Будь-який розмір, що не відповідає стандартному. Ви вже мені вибачте.

Повітря довкола Сюзен спалахнуло синявою. Вона на якусь коротку мить усвідомила присутність прозорої людської постаті, що поволі оберталася, а тоді знову зникла.

Але голос в її вусі, просто в її вусі, вимовив: Я вже майже зміцнів. Чи можете ви дійти до кінця вулиці?

— Так. Ти певний? Раніше ти ж не зміг нічого зробити з годинником.

Раніше це не був я.

Якийсь рух у повітрі змусив Сюзен підняти голову. Блискавка, що застигла над мертвим містом, зникла. Хмари вирували, мов чорнило, налите у воду. Всередині у них виблискували спалахи, сірчано-жовті й червоні.

Чотири Вершники б’ються з рештою аудиторів, повідомив Лобсанґ.

— І перемагають?

Лобсанґ не відповів.

— Я спитала…

Мені важко сказати. Я бачу… все. Все, що могло статися…

Каос прислухався до історії.

З’явилися нові слова. Чарівники й філософи винайшли Хаос, що був Каосом з прилизаним волоссям і в краватці, а втіленням безладу став новий лад, про який і мріяти не доводилося. Існують різновиди правил. З простого народжується складне, а складне породжує простоту іншого виду. Хаос — це порядок у масці…

Хаос. Не темний, древній Каос, залишений позаду внаслідок еволюції всесвіту, а новий, осяйний Хаос, що витанцьовує в нутрі всього сущого. Ця ідея була на диво приваблива. І це було підставою для того, щоб існувати далі.

Ронні Соак поправив на голові кашкета. О, так… і ще остання річ.

Молоко було завжди гарне і свіже. Усі це визнавали. Звісно, що для нього не становило труднощів опинятися скрізь о сьомій ранку.

Якщо навіть Батько Вепр міг протягом однієї ночі залізти в кожнісінький димар цілого світу, доставку молока в межах одного міста протягом секунди не можна була вважати аж таким великим досягненням.

А от зберігання речей холодними було таким досягненням. Але тут йому вельми щастило.

Містер Соак зайшов до льодівні, де його дихання в морозному повітрі відразу взялося імлою. Підлога була заставлена лискучими маслоробками. На полицях, що іскрилися кригою, стояли чани з маслом і вершками. Численні лотки з яйцями ледве було видно крізь паморозь. Він планував улітку розширити бізнесову структуру й почати торгувати морозивом. Це було цілком очевидним наступним кроком. Крім того, варто було повною мірою скористатися холодом.

Посеред кімнати стояла палаюча плита. Містер Соак завжди купував у ґномів найкраще вугілля, і чавунна поверхня була розжарена до червоного. Можна було подумати, що ціла кімната повинна була перетворитися на суцільну пічку, але відчувалося лише легеньке шипіння на плиті, де мороз воював із жаром. З цією розпеченою плитою кімната залишалася звичайною льодівнею. А от без плити…

Ронні відчинив дверцята облямованої білою памороззю шафи і розколов кулаком кригу всередині. Тоді простягнув туди руку.

В його руці опинився меч, який іскрився синім полум’ям.

Це був не просто меч, а витвір мистецтва. Він був наділений уявною швидкістю, негативною енергією і позитивною холоднечею, холоднечею настільки холодною, що стикаючись із жаром, вона перебирала на себе частину його сутності.

Палаюча холоднеча. Відколи почався всесвіт, не існувало нічого настільки холодного. Хаосу, фактично, здавалося, що все відтоді було лише теплуватим.

— Що ж, я повертаюся, — прорік він.

П’ятий вершник вирушив у путь, залишаючи по собі ледь чутний запах сиру.

Єдиність подивилася на двох попутників і на синє сяйво, що й досі висіло над ними. Вони причаїлися за візочком-яткою для фруктів.

— Я хотіла б зазначити, — сказала вона, — що м… що аудитори не люблять несподіванок. Першим імпульсом є завжди бажання проконсультуватися. І завжди припускається, що має бути погоджений план.

— Отже? — запитала Сюзен.

— Я пропоную суцільне божевілля. Я пропоную тобі… і… молодому чоловікові побігти до крамниці, а я відволікатиму увагу аудиторів. Мені також здається, що цей старший пан повинен допомогти мені, бо він і так має невдовзі померти.

Запала мовчанка.

— На цьому не обов’язково було наголошувати, — сказав Лу-Тзе.

— Я не дотрималась норм етикету? — запитала вона.

— Не зовсім. Одначе, хіба ж не написано: «Коли мусиш іти, мусиш іти»? — мовив Лу-Тзе. — А ще таке: «Треба завжди носити чисту спідню білизну, бо ніколи не знати, чи не зіб’є тебе візок»?

— А чим це допоможе? — спантеличено запитала Єдиність.

— Це одна з найбільших таємниць Шляху, — з мудрим виглядом кивнув головою Лу-Тзе. — Які ще цукерки в нас залишилися?

— Лише нуга, — відповіла Єдиність. — Не думаю, що може бути щось жахливіше, ніж покрити нугу шоколадом, щоб вона підстерігала там довірливих ласунів. Сюзен?

Сюзен визирала на вулицю.

— М-м-м?

— Чи в тебе залишились якісь шоколадні цукерки?

Сюзен замахала головою.

— Ммм-ммм.

— Мені здається, що в тебе були вишневі крем-карамельки?

— М-м-м?

Сюзен ковтнула, а тоді закашлялась, явно демонструючи таким чином свою зніяковілість і роздратованість.

— Я з’їла тільки одну! — огризнулася вона. — Мені потрібен цукор.

— Ніхто ж і не сказав, що ти їх з’їла більше, — лагідно мовила Єдиність.

— Ми їх і не думали рахувати, — додав Лу-Тзе.

— Якщо в тебе є носова хустинка, — ще й далі дуже дипломатично запропонувала Єдиність, — я можу допомогти тобі обтерти з губ залишки шоколаду, які, мабуть, випадково потрапили туди ще давніше.

Сюзен розлючено витерла губи рукою.

— Це тільки цукор, — буркнула вона. — Ось і все. Пальне для організму. І годі вже вам торочити про це! Слухайте, ми ж не можемо дозволити вам померти заради…

Так, можемо, втрутився Лобсанґ.

— Чому? — приголомшено спитала Сюзен.

Бо я все бачив.

— То, може, ти нам розкажеш? — згадала про свій Учительський Сарказм Сюзен. — Нам усім не терпиться знати, чим це закінчиться!

Ви не зрозуміли, що мається на увазі під «усе».

Лу-Тзе понишпорив у своєму наплічнику з боєприпасами і видобув звідти пару шоколадних яєчок і паперовий мішечок.

Побачивши мішечок, Єдиність зблідла.

— Я не знала, що в нас це є! — мовила вона.

— Щось доброго?

— Кавові боби в шоколаді, — видихнула Сюзен. — Їх треба заборонити!

Обидві жінки нажахано дивилися, як Лу-Тзе поклав один смаколик собі до рота. Він обвів їх здивованим поглядом.

— Непогано, хоч мені більше смакує локриця, — сказав він.

— Тобто, ви не хочете ще одненького? — спитала Сюзен.

— Ні, дякую.

— Ви певні?

— Так. Але я був би радий скуштувати локрицю, якщо у вас є…

— Чи ви, як чернець, проходили якусь спецпідготовку?

— Щоб воювати з шоколадом, ні, — відповів Лу-Тзе. — Але ж хіба не написано: «Якщо з’їсиш забагато, не матимеш апетиту під час вечері»?

— То ви справді не станете їсти другого кавового боба в шоколаді?

— Ні, дякую.

Сюзен подивилася на Єдиність, яка тремтіла.

— Ти справді маєш смакові рецептори, так? — запитала вона, а тоді відчула, як її смикають за руку.

— Ви вдвох причаїться за он тим візком, а тоді біжить, коли отримаєте сигнал, — звелів Лу-Тзе. — Мерщій!

— А який сигнал?

Ми знатимемо, пролунав голос Лобсанґа.

Лу-Тзе дивився, як вони поспіхом рушили геть. Тоді взяв у руку свою мітлу і вийшов на вулицю, заповнену сірими людьми.

— Я перепрошую? — мовив він. — Чи могли б ви приділити мені хвилиночку вашої уваги, якщо ваша ласка?

— Що він робить? — здивувалася Сюзен, ховаючись за візочком.

Вони всі йдуть до нього, сказав Лобсанґ. Дехто з них озброєний.

— Вони віддаватимуть накази, — сказала Сюзен.

Ти певна?

— Так. Вони навчилися цього від людей. Аудитори не звикли коритися наказам. Їх треба переконувати.

Він каже їм про Перше правило, а це означає, що в нього є план. Гадаю, він спрацьовує. Так!

— Що він зробив? Що він зробив?

Не журіться! З ним усе буде гаразд!

Сюзен зірвалася на ноги.

— Господи!

Так, вони відрубали йому голову…

Страх, злість, заздрість… Емоції наповнюють вас життям, яке триває нетривалий час, аж поки ви помрете. Сірі постаті рятувалися втечею від мечів.

Але їх були мільярди. І в них були свої методи боротьби. Пасивні, невловимі методи.

— Якась дурня! — заволав Чума. — Їх навіть проста застуда не бере!

— І душу не проклянеш, і дупу не розітнеш! — гаркнув Війна, рубаючи сірі клапті, що розліталися навсібіч від його леза.

— Їх можна заморити голодом, — сказав Голод. — Я тільки не можу знайти спосіб, як це зробити!

Вони стримали коней. Сіра стіна, що зависла вдалині, знову почала насуватися.

— ВОНИ ЧИНЯТЬ ОПІР, — повідомив Смерть. — ВИ ЦЕ ВІДЧУВАЄТЕ?

— Я відчуваю лише, що ми дурні як пробки, — буркнув Війна.

— І ЗВІДКИ ВЗЯЛОСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ?

— Хочеш сказати, що вони впливають на нашу свідомість? — здивувався Чума. — Ми ж Вершники! Як вони можуть робити таке з нами?

— МИ СТАЛИ ЗАНАДТО ЛЮДЯНИМИ.

— Ми? Людяними? Не змушуй мене регота…

— ПОГЛЯНЬ-НО НА МЕЧА У СВОЇЙ РУЦІ, — сказав Смерть. — НІЧОГО НЕ ПОМІЧАЄШ?

— Меч як меч. Мечоподібний. І що?

— ПОГЛЯНЬ НА РУКУ. ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ І ЩЕ ЧОТИРИ. ЛЮДСЬКА РУКА. ЦЮ ФОРМУ ЇЙ НАДАЛИ ЛЮДИ. І ЦИМ УСЕ ПОЯСНЮЄТЬСЯ. СЛУХАЙ-НО! ЧИ ТИ НЕ ВІДЧУВАЄШ СВОЄЇ МІЗЕРНОСТІ У ВЕЛИЧЕЗНОМУ ВСЕСВІТІ? ОСЬ ПРО ЩО ЇХНІЙ СПІВ. УСЕСВІТ ВЕЛИЧЕЗНИЙ, А ТИ МІЗЕРНИЙ, І ДОВКОЛА ТЕБЕ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ КОСМІЧНОГО ХОЛОДУ, І ТИ ЦІЛКОМ САМОТНІЙ.

Решта Вершників були розгублені й нервові.

— Це йде від них? — запитав Війна.

— ТАК. ЦЕ СТРАХ І НЕНАВИСТЬ, ЯКИМИ НАДІЛЯЄ ЖИТТЯ МАТЕРІЯ, А ВОНИ НОСІЇ ЦІЄЇ НЕНАВИСТІ.

— То що ж нам тоді робити? — запитав Чума. — Їх тут занадто багато.

— ЦЕ ТИ ПОДУМАВ ЧИ ВОНИ? — відрізав Смерть.

— Вони знову наближаються, — застеріг Війна.

— ТОДІ МИ ЗРОБИМО ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ.

— Чотири мечі супроти армії? Це ніколи не спрацює!

— ЩЕ НЕДАВНО ТИ ДУМАВ НАВПАКИ. ХТО ЗАРАЗ ГОВОРИТЬ ЗАМІСТЬ ТЕБЕ? ЛЮДИ ЗАВЖДИ ЧИНИЛИ ОПІР НАМ І НІКОЛИ НЕ ЗДАВАЛИСЯ.

— Це так, — погодився Чума. — Але з нами вони могли завжди сподіватися ремісії.

— Або раптового перемир’я, — додав Війна.

— Або… — почав був Голод, тоді завагався, і врешті-решт сказав: — Риб’ячої зливи? — він подивився на вирази їхніх облич. — Одного разу це дійсно сталося, — з викликом додав він.

— ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ОСТАННЬОЇ МИТІ ВАМ УСМІХНУЛАСЯ ФОРТУНА, ПОТРІБНО ДО ОСТАННЬОЇ МИТІ НА НЕЇ СПОДІВАТИСЯ, — сказав Смерть. — МАЄМО ЗРОБИТИ ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ.

— А якщо це не спрацює? — запитав Чума.

Смерть підібрав віжки Хропунця. Аудитори вже були набагато ближче. Він міг розрізнити їхні характерні ідентичні постаті. Забери одного, і на його місці завжди з’являться ще десятеро.

— ТОДІ МИ ЗРОБИЛИ ВСЕ, ЩО В НАШИХ СИЛАХ, — прорік він, — АЖ ПОКИ НАМ ЗАБРАКЛО СИЛ.

Ангел у Білих Шатах, сидячи на хмарці, гарячково гортав Залізну Книгу.

— Про що вони там говорять? — поцікавилася місіс Війна.

— Не знаю, мені не чути! А ще ці дві сторінки злиплися докупи! — бідкався ангел. Якийсь час він марно дряпав сторінки, намагаючись їх роз’єднати.

— Це тому, що він не вбрав спідню сорочку, — суворо дорікнула місіс Війна. — Я про такі речі…

Вона мусила замовкнути, бо ангел зірвав з голови німб і шкрябав ним оплавлені краї сторінок, від чого розліталися іскри і звучав огидний скрегіт, немовби якийсь кіт сповзав додолу шкільною дошкою, чіпляючись за неї кігтями.

Сторінки нарешті з брязкотом роз’єдналися.

— Ану, поглянемо… — він перебіг очима щойно виявлений новий текст. — Це зробив… це зробив… о… — він замовк і повернув до місіс Війни пополотніле обличчя.

— Ой, лишенько, — забідкався він, — ми потрапили в халепу.

З нижнього світу вигулькнула комета, стаючи дедалі більшою, поки говорив ангел. Вона спалахнула в небі, залишаючи позаду палаючі фрагменти, що відділялися й падали додолу, а коли наблизилася до Вершників, вони побачили там вогняну колісницю. Вона світилася синім полум’ям. Хаос, розпечений холодом.

Постать, яка стояла в колісниці, була в шоломі, що повністю закривав обличчя, залишаючи два отвори для очей, і ці отвори трохи нагадували метеликові крильця, але найбільше були схожі на очниці якоїсь дивної неземної істоти. Палаючий кінь, що майже не зіпрів, ще трохи пробіг риссю й зупинився; решта коней, не очікуючи команди наїзників, самі розступилися, звільняючи місце.

— Ой, ні, — гидливо махнувши рукою, застогнав Голод. — І він також? Я ж казав, що станеться, якщо він повернеться, казав? Пам’ятаєте, як він викинув з готельного вікна в Зоці менестреля? Я ж казав…

— ЗАМОВКНИ, — звелів Смерть. Тоді він кивнув головою. — ВІТАЮ, РОННІ. ПРИЄМНО ТЕБЕ БАЧИТИ. МЕНІ БУЛО ЦІКАВО, ЧИ ТИ ПРИЙДЕШ.

Рука, з якої снувалася холодна пара, піднялася вгору і зняла шолом.

— Здоровенькі були, хлоп’ята, — люб’язно привітався Хаос.

— Е-е… давно не бачилися, — буркнув Чума.

Війна кахикнув.

— Чув, ніби в тебе справи йдуть добре, — сказав він.

— Так, непогано, — обережно відповів Ронні. — Роздрібна торгівля молоком і похідними молочними продуктами має гарну перспективу.

Смерть подивився на аудиторів. Вони перестали наближатися, але й далі кружляли довкола Вершників, пильно до них приглядаючись.

— Ну, так, без сиру світ не виживе, — понуро пожартував Війна. — Ха-ха.

— А тут, я бачу, справи не дуже, — зронив Ронні.

— Ми можемо впора… — почав був Голод.

— НЕ МОЖЕМО, — урвав його Смерть. — САМ БАЧИШ, ЯК ВОНО Є, РОННІ. ЧАСИ ЗМІНИЛИСЯ. ТИ НЕ БАЖАВ БИ ПІДКЛЮЧИТИСЯ?

— Гей, ми не обговорювали… — почав знову Голод, але зупинився, побачивши лютий погляд Війни.

Роні Соак знову вбрав шолом, і Хаос видобув меча. Він виблискував і, подібно до скляного годинника, також немовби вторгався в інший, набагато складніший світ.

— Один старий чоловік казав мені, що ми живемо і вчимося, — мовив він. — Ну от, я прожив і щойно тепер навчився, що лезо меча нескінченно довге. А ще я навчився робити до біса добрий йогурт, хоч це не ті навички, які я маю намір продемонструвати нині. Покажемо їм, де раки зимують, хлоп’ята?

Далеко внизу, на вулиці, декілька аудиторів підступили на пару кроків.

— Що таке Перше правило? — запитав один із них.

— Немає значення. Я сам Перше правило! — аудитор замахнувся великою сокирою, щоб вони відійшли назад. — Необхідний послух!

Аудитори завагалися, дивлячись на тесак. Вони вже знали, що таке біль.

Раніше ніколи не відчували болю, впродовж мільярдів років. Ті, хто його відчув, не мав жодного бажання відчути його знову.

— Чудово, — сказав містер Білий. — А тепер назад до…

Невідь-звідки прилетіло шоколадне яєчко й розбилося об бруківку. Юрба аудиторів кинулася до нього, але містер Білий декілька разів розітнув повітря сокирою.

— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ви троє! Знайдіть, хто це кинув! Це прилетіло з-за тієї ятки! Нікому не торкатися коричневої речовини!

Він обережно нахилився й підняв чималий шматок шоколадки, на якій можна було побачити усміхнену качечку в жовтій глазурі.

Піт котився його чолом, коли тремтячою рукою він підняв це вгору і переможно помахав тесаком. З юрби долинуло колективне зітхання.

— Бачите? — заволав він. — Тіло можна перемогти! Бачите? Ми можемо навчитися жити! Хто буде слухняний, той, можливо, дістане коричневу речовину! А хто не підкориться, отримає гострюще лезо! Ага… — він опустив руки, побачивши, як до нього волочать Єдиність, що намагалася вирватися.

— Віровідступниця, — зронив він, — ренегатка…

Він підійшов до полонянки.

— Що забажаєш? — запитав він. — Тесак чи коричневу речовину?

— Це називається шоколад, — відрізала Єдиність. — Я його не їм.

— Побачимо, — сказав містер Білий. — Твій партнер віддав перевагу сокирі!

Він показав на тіло Лу-Тзе.

Вірніше, на порожню бруківку, де перед тим лежав Лу-Тзе.

Чиясь рука поплескала його по плечі.

— Чому так стається, — пролунав голос біля його вуха, — що ніхто не хоче вірити в Перше правило?

Небо над ним почало палати синявою.

Сюзен метнулася вулицею до годинникової крамнички.

Скосила погляд і побачила Лобсанґа, який біг поруч. Він скидався на… людину, хоч не так багато людей світяться блакитним сяйвом.

— Біля годинника будуть сірі люди! — крикнув він.

— Шукати, чому він цокає?

— Ха! Авжеж!

— Що ти збираєшся зробити?

— Розіб’ю його!

— Це зруйнує історію!

— Ну, і що?

Він простягнув долоню і взяв її за руку. Вона відчула, немовби через цю руку пропустили електрострум.

— Не треба відчиняти двері! І зупинятися не треба! Прямуйте відразу до годинника! — сказав він.

— Але ж…

— Не говоріть зі мною! Я мушу запам’ятати!

— Запам’ятати що?

— Усе.

Містер Білий, який уже підняв угору сокиру, озирнувся. Але не можна довіряти тілу. Воно самостійно мислить. Коли тіло здивоване, воно робить деякі речі раніше, ніж мозок отримує інформацію.

Наприклад, роззявляє рота.

— Ось і чудово, — сказав Лу-Тзе, підносячи вгору руку. — Гамцяй!

Двері були не міцніші за імлу. У майстерні були аудитори, але Сюзен пройшла повз них, наче примара.

Годинник сяяв. Але коли вона побігла до нього, він відсунувся від неї. Підлога перед нею почала розкручуватися, тягнучи її назад. Годинник стрімко рухався до якогось віддаленого горизонту подій. Одночасно він почав збільшуватися і ставати дедалі імлистішим, немовби той самий об’єм годинника намагався охопити якомога більший простір.

Відбувалися й інші речі. Вона кліпала очима, але сяйво не змінювалося мерехтливою темрявою.

— Ага, — сказала вона сама собі, — отже, я не дивлюся очима. А ще що? Що відбувається зі мною? Моя рука… на вигляд нормальна, але чи справді вона така? Я стаю меншою чи більшою? Чи це…?

— Ви завжди така? — пролунав голос Лобсанґа.

— Яка це така? Я відчуваю твою руку і чую твій голос… принаймні думаю, що чую його, хоча, можливо, це все лише в моїй голові… але я не відчуваю, що біжу…

— Така… така аналітична?

— Звичайно. А що ж я маю думати? «Ой, бідні мої лапки й вуса»? Хай там як, але все це доволі прямолінійно. І метафорично. Мої чуття розповідають мені всілякі байки, бо не можуть дати собі раду з тим, що відбувається насправді…

— Не відпускайте мою руку.

— Усе гаразд, я тебе не відпущу.

— Я мав на увазі, не відпускайте мою руку, бо інакше кожна частинка вашого тіла стиснеться до розміру, що буде набагато-набагато меншим за атом.

— О.

— І не намагайтесь уявити, який це насправді вигляд має збоку. А ось і годин-н-н-н-н-ник-к-к-к-к-к-к-к…

Містер Білий стулив рота. Його здивований вираз перетворився на нажаханий, тоді на шокований і врешті-решт на вираз несамовитого й розкішного блаженства.

Він почав розпадатися. Розкладався, наче величезний і складний пазл, зібраний із крихітних фрагментиків, його кінцівки поволі кришилися, а тоді розчинялися в повітрі. Невдовзі залишилися тільки губи, що також випарувалися і щезли.

На бруківку впав недожований кавовий біб, покритий шоколадом. Лу-Тзе швидко нахилився, схопив сокиру й замахнувся нею на решту аудиторів. Вони відсахнулися, заворожені його владною поставою.

— Кому це тепер має належати? — зажадав він відповіді. — Кажіть, чиє це?

— Моє! Я міс Сіро-Брунатна! — заволала жінка в сірому.

— Я містер Помаранчевий, і це належить мені! Ніхто навіть не певний, чи взагалі існує сіро-брунатний колір! — зарепетував містер Помаранчевий.

Один аудитор у натовпі вимовив, немовби розмірковуючи:

— Чи це тоді означає, що нам треба обговорити питання ієрархії?

— Звичайно, ні! — почав збуджено підстрибувати містер Помаранчевий.

— Мусите самі з цим розібратися, — сказав Лу-Тзе. Він підкинув сокиру в повітря. Сотні пар очей дивились, як вона падає додолу.

Містер Помаранчевий встиг до неї перший, але міс Сіро-Брунатна наступила йому на пальці. Після цього почалася метушня й розгардіяш, а судячи з вересків, що долинали з розбурханої юрби, комусь там було ще й дуже-дуже боляче.

Лу-Тзе взяв за руку спантеличену Єдиність.

— То що, ходімо? — запитав він. — Ой, та не турбуйтеся про мене. Мені просто страшенно хотілося спробувати те, чого мене навчили єті. Трішечки, щоправда, запекло…

З натовпу донісся черговий вереск.

— Демократія в дії, — радісно прокоментував Лу-Тзе. Він звів угору погляд. Спалахи полум’я над світом згасали, і підмітальнику було цікаво, хто ж переміг.

Попереду було яскраво-синє сяйво, а позаду темно-червоне, і Сюзен вражало те, як вона могла це все бачити, не розплющуючи очей і не повертаючи голови. А от саму себе вона не бачила — ні з розплющеними, ні з заплющеними очима. Єдиним свідченням того, що вона була чимось, окрім звичайної точки зору, було легеньке стискання, яке вона відчувала на своїх, як їй пригадується, пальцях.

А ще чийсь сміх поруч із нею.

Почувся голос:

— Підмітальник казав, що всім треба знайти вчителя, а тоді знайти свій Шлях.

— І? — озвалася Сюзен.

— Це й є мій Шлях. Мій шлях додому.

А тоді, разом із вельми неромантичним звуком, що їй відразу нагадав Джейсона, коли той ставив дерев’яну лінійку на краєчок парти і вдаряв, щоб вона вібрувала, подорож добігла кінця.

Можливо, вона й не починалася. Скляний годинник стояв перед нею у всій своїй красі й виблискував. Всередині не було жодного синього сяйва. Це просто був цілком прозорий годинник, з якого долинало цокання.

Сюзен зміряла поглядом спочатку свою руку, а тоді його, Лобсанґову руку. Він відпустив її долоню.

— Ми тут, — сказав він.

— Поруч із годинником? — запитала Сюзен. Була ще захекана й намагалася віддихатися.

— Це тільки частина годинника, — сказав Лобсанґ. — Та інша частина.

— Та, що поза всесвітом?

— Так. Годинник має багато вимірів. Не треба боятися.

— Не думаю, що я взагалі в своєму житті чогось боялася, — сказала Сюзен, ще й далі хапаючи ротом повітря. — Насправді я не боялася. Я ставала сердитою. Ось і зараз я стаю сердитою. Ти Лобсанґ чи ти Джеремі?

— Так.

— Так, я второпала. Ти і Лобсанґ, і Джеремі?

— Вже ближче. Так. Я завжди пам’ятатиму їх обидвох. Але волів би, щоб ви називали мене Лобсанґом. У Лобсанґа кращі спогади. Мені ніколи не подобалося ім’я Джеремі, навіть, коли я був Джеремі.

— Ти справді і той, і другий?

— Я… все найвартісніше з них, маю надію. Вони були дуже різні, і обидвоє були мною, народилися з різницею в якусь мить, і жоден із них не був сам по собі щасливий. Хоч-не-хоч, а починаєш думати, а може, щось таки є в тій астрології.

— Чого там тільки немає, — зронила Сюзен. — Маячня, прийняття бажаного за дійсне й марновірність.

— Ви що, ніколи не фантазуєте?

— Досі цього не робила.

— Чому?

— Мабуть… тому що в цьому світі, коли всі починають панікувати, мусить бути бодай хтось, хто зможе назвати лайно лайном і вилити з черевика сечу.

Годинник цокав. Маятник гойдався. Але стрілки не рухалися.

— Цікаво, — мовив Лобсанґ. — Ви часом не послідовниця Шляху місіс Космополитої?

— Я навіть не знаю, що це таке, — відповіла Сюзен.

— Чи ви вже відхекалися?

— Так.

— Тоді обертаймося.

Знову зарухався особистий час, і голос за їхніми спинами запитав:

— Це ваш?

Ззаду за ними були скляні сходи. Вгорі на сходах стояв чоловік у сандаліях, з поголеною головою, вбраний наче історичний чернець. Юнак, який був дуже довго юнаком, казала пані Оґґ, і вона мала рацію.

Він тримав за загривок Смерть Щурів, який відчайдушно борсався.

— Е-е, він сам по собі, — відповіла Сюзен, а Лобсанґ уклонився.

— То заберіть його, будьте ласкаві. Немає чого йому тут нишпорити. Вітаю, сину.

Лобсанґ підійшов до нього, і вони коротко й доволі формально обнялися.

— Батьку, — сказав, випроставшись, Лобсанґ. — Це Сюзен. Вона була… дуже помічна.

— Не сумніваюся, — усміхнувся Сюзен чернець. — Вона втілення послужливості, — він поклав Смерть Щурів на підлогу і легенько його підштовхнув.