Крадій часу - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Террі Пратчетт (ч. 4)

— Чоловік, який привіз вас туди?

— Він був немовби чужоземцем, знаєш? Подібний на осердянців. Лисий як лиска. Пам’ятаю, я ще подумала: «Ти маєш вигляд як молодик, пане, але так, ніби вже дуже-дуже довго був цим молодиком, якщо не помиляюся». Зазвичай я проганяю чоловіків геть, але цей сидів, розмовляв із нею на своїй чужоземній говірці, співав їй пісні, декламував вірші, заспокоював її, і ось вона повернулася прямо з повітря, а я вже була напоготові, і все сталося на раз, два, три. А тоді вона зникла. Хоча, гадаю, й далі була там. У повітрі.

— І яка вона була на вигляд? — запитала Сюзен.

Пані Оґґ зміряла її Поглядом.

— Не забувай, що саме я могла бачити з того місця, де сиділа, — сказала вона. — Не думаю, що хтось захотів би помістити таку картинку на якомусь плакаті, якщо ти розумієш, про що я. Жодна жінка не є привабливою в такий час. Вона була молода, чорнява… — пані Оґґ долила в келих нову порцію бренді, і це означало, що пауза тривала доволі довго. — Але також вона була старою, правду кажучи. І не такою старою, як я. А по-справжньому старою.

Вона задивилася на вогонь.

— Старою, як темрява і зорі, — сказала вона, звертаючись до полум’я.

— Хлопчика залишили на порозі Гільдії злодіїв, — зронила Сюзен, порушуючи мовчанку. — Думали, мабуть, що з такими талантами він не пропаде.

— Хлопчика? Ха. Скажи-но мені, панночко… а звідки ти взяла, що це був він?

Цок

Леді ЛеҐіжон намагалася бути сильною.

Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки людські тіла контролюють людей. Тілам постійно чогось бракувало. Були завжди занадто гарячі, занадто холодні, занадто порожні, занадто повні, занадто втомлені…

Усе залежить від дисципліни, була вона переконана. Аудитори були безсмертні. Якщо вона не була здатна наказувати власному тілу, що йому робити, вона його не заслуговувала. Тіла були найбільшою людською слабкістю.

І органи чуття також. Аудитори мали сотні таких органів, адже кожне можливе явище треба було засвідчити й зареєструвати. А тепер їх у неї залишалося тільки п’ять. Це ж, мабуть, дуже легко було б упоратися з п’ятьма чуттями. Проте вони були підключені напряму до решти тіла! Вони не просто передавали інформацію, але і ставили вимоги!

Вона проминула ятку, де торгували смажениною, і в неї з рота потекла слина! Запах давав тілу вказівку їсти без жодної консультації з мозком! І це ще не було найгіршим варіантом! Мозок сам продукував власні думки!

А це вже було найважче. Мішечок з вологою речовиною поза її очима діяв незалежно від своєї господині. Він отримував інформацію від почуттів, звіряв її з пам’яттю і пропонував варіанти. А його приховані частини інколи навіть намагалася отримати контроль над ротом! Люди не були індивідуумами, у кожному з них містився цілий комітет!

Деякі члени цього комітету були темними і кривавими варварами. Вони долучилися до мозку ще перед початком цивілізації, а дехто навіть перед появою людства. І та частина, що відповідала за зв’язне, інтегральне мислення, мусила боротися в темряві мозку за здобуття права голосу!

Всього лише через пару тижнів перебування в людському тілі сутність, якою була леді ЛеҐіжон, мала вже серйозний клопіт з різними речами.

Їжа, наприклад. Аудитори її не споживали. Вони визнавали, що недорозвинені життєві форми мусили поглинати одне одного для здобуття енергії й будівельного матеріалу для тіла. Цей процес був, однак, на диво неефективний, тож її світлість намагалася отримувати поживні речовини прямо з повітря. Це їй вдавалося, але ця процедура була… Яке ж це слово? Ну, так… гидотна.

До того ж частина мозку не вірила в те, що отримала поживу, й наполягала на тому, що вона й далі голодна. Її нескінченне ниття заважало процесу мислення, а отже, попри все, леді ЛеҐіжон довелося ще й мати справу з проблемою, так би мовити, всіх тілесних отворів.

Аудиторам вони давно вже були відомі. Людське тіло налічує в цілому близько восьми таких отворів. Один із них виглядає нечинним, а решта багатофункціональні, хоч вуха, як це не дивно, виконують тільки одну таку функцію.

Учора вона скуштувала шматочок сухої грінки.

Це був найгірший досвід усього її існування.

Це був найінтенсивніший досвід усього її існування.

І ще щось там було. Наскільки вона могла розуміти мову чуттів, це було приємно.

Схоже, що людське почуття смаку доволі відрізнялося від того, як сприймають це почуття аудитори. Для них воно точне, виважене, аналітичне. Але людське почуття смаку створювало враження, ніби цілий світ потрапив до вашого рота. Вона мало не пів години спостерігала за феєрверками в своїй голові, аж поки згадала, що грінку треба проковтнути.

І як це людям вдається таке пережити?

Її зачаровували картинні галереї. Було очевидно, що деякі люди могли зобразити реальність таким чином, що вона ставала ще реальнішою, промовляла до глядача, збуджувала його свідомість… але як можна було забути про те, що геніальному художнику потрібно було пхати собі до рота якісь чужорідні інґредієнти? Невже люди просто звикли до цього? І це був лише початок…

Чим швидше буде виготовлено годинник, тим краще. Такі божевільні створіння просто не мали права на виживання. Вона тепер щодня відвідувала годинникаря з його бридким помічником, надаючи їм стільки допомоги, скільки могла собі дозволити, але їм завжди щось заважало зробити останній суттєвий крок до завершення…

Дивовижно! Вона могла навіть брехати самій собі! Тому що інший голос в її голові, що був частиною того темного комітету, казав: «Ти ж не допомагаєш, правда? Ти крадеш деталі, викручуєш їх… а повертаєшся щодня, тому що він так дивиться на тебе, правда?..».

Частини внутрішнього комітету, які були такими древніми, що не мали голосів, а лише напряму контролювали тіло, намагалися втрутитися. А вона намарне прагнула викинути їх геть зі своєї свідомості.

А тепер вона мала зустрітися з іншими аудиторами. Вони, як завжди, будуть пунктуальними.

Вона взяла себе в руки. Останнього часу з її очей безпричинно починала витікати вода. Вона спробувала поправити своє волосся і попрямувала до великої вітальні.

Повітря вже наповнювалося сірістю. У цьому просторі було замало місця для багатьох аудиторів, але це не малого великого значення. Один міг говорити за всіх.

Леді ЛеҐіжон відчула, як кутики її вуст автоматично піднялися вгору, коли їх з’явилося дев’ятеро. Дев’ять — це три трійки, а аудитори любили трійки. Двоє слідкуватимуть за одним. Кожна пара слідкуватиме за кожним одним іншим.

Вони не довіряють самі собі, мовив один із голосів у неї в голові. Втрутився інший голос: «Це ми, ми не довіряємо самі собі». І вона подумала: «О, так. Ми, а не вони. Я мушу пам’ятати, що я — це ми».

Один аудитор мовив, Чому немає прогресу?

Кутики її вуст знову опустилися вниз.

— Були невеличкі проблеми, пов’язані з точністю й налаштуванням, — пояснила леді ЛеҐіжон. Вона зауважила, що її руки почали легенько терти одна одну, і не могла зрозуміти, чому. Вона не давала їм такої вказівки.

Аудиторам ніколи не була потрібна мова жестів, тож вони її й не розуміли.

Один мовив, Яка природа цих…?

Але інший один мовив, Чому ви мешкаєте в цій будівлі? У його голосі відчувався натяк на підозру.

— Тіло вимагає робити речі, які не можна робити на вулиці, — пояснила леді ЛеҐіжон, але тому, що вона вже знала дещо про Анк-Морпорк, додала: — принаймні на багатьох вулицях. Також, мені здається, що слуга годинникаря щось запідозрив. Я дозволила тілу підкоритися законам ґравітації, тому що воно так запроєктовано. І це властиво людській природі.

Один, і то був той самий один, мовив, А що означає це?

Він зауважив фарби і мольберт. Леді ЛеҐіжон відразу пошкодувала, що забула це сховати.

Один мовив, Ви створюєте образи пігментами?

— Так. На жаль, дуже невдало.

Один мовив, З якої причини?

— Хотіла зрозуміти, як це роблять люди.

Один мовив, Це просто: око отримує інформацію, рука застосовує пігмент.

— Я так і думала, але видається, що це набагато складніший процес…

Один, який порушив питання живопису, полинув до одного зі стільців і мовив, А це що таке?

— Це кіт. Прийшов сюди. І схоже, не хоче звідси йти.

Кіт, дикий рудий самець, смикнув щербатим вухом і зручніше згорнувся клубочком. Будь-яка істота, що вижила в анк-морпоркських провулках, з їх безпритульними болотяними драконами, псячими зграями і настирними агентами кушнірів, не вважала б за потрібне розплющувати бодай одне око заради якихось летючих нічних сорочок.

Один, який почав уже діяти на нерви леді ЛеҐіжон, мовив, А яка причина для його присутності?

— Він толерує компанію лю… подібних на людей, не вимагаючи нічого взамін, окрім їжі, води, прихистку і затишку, — відповіла леді ЛеҐіжон. — Це мене цікавить. Нашою метою є навчання, ось я й почала, як бачите, вчитися, — мала надію, що це прозвучить переконливіше для них, ніж для неї самої.

Один мовив, Коли будуть вирішені згадані вами проблеми з годинником?

— Скоро. Дуже скоро. Дуже.

Один, якого вже почала жахатися леді ЛеҐіжон, мовив, Нам цікаво, чи не навмисне ви якимось чином уповільнюєте роботу?

Леді ЛеҐіжон відчула поколювання на чолі. Чому таке відбувається?

— Ні. Чого б це я вповільнювала роботу? У цьому б не було жодної логіки!

Один мовив, Гм-м.

І аудитор мовив «Гм-м» не випадково. «Гм-м» означало щось дуже конкретне.

Він мовив далі, Ви виділяєте вологу на чолі.

— Так. Таке стається з тілом.

Один мовив, Так. І це також мало вельми специфічне і зловісне значення.

Один мовив, Нам цікаво, чи задовге перебування в фізичному тілі не послаблює рішучість. А ще нам важко бачити ваші думки.

— Боюся, це знову проблеми з тілом. Мозок — це дуже неточний інструмент, — леді ЛеҐіжон нарешті опанувала контроль над своїми руками.

Один мовив, Так.

Інший мовив, Коли воду наливають у глечик, вона приймає форму глечика. Але вода не глечик, а глечик не вода.

— Звичайно, — погодилася леді ЛеҐіжон. І з її нутра, з темряви поза очима виринула думка, якої вона не сподівалася: «Ми, безперечно, найтупіші істоти у всесвіті».

Один мовив, Діяти самотньо погано.

Вона сказала:

— Звичайно. — І знову з темряви вигулькнула думка: «Тепер я вже потрапила в халепу».

Один мовив, А отже, у вас будуть компаньйони. В цьому немає чиєїсь провини. Просто ніхто не повинен залишатися самотній. Коли ми разом, стаємо рішучіші.

У повітрі замерехтіли порошинки.

Тіло леді ЛеҐіжон машинально сахнулося, а коли вона зрозуміла, що відбувається, то вже й сама відступила на пару кроків.

Вона бачила людських істот на різних стадіях життя і смерті, але спостерігати, як із сирої матерії виникає тіло, було якось на диво бентежно, коли й сама перебуваєш у подібному тілі. Це був один із тих моментів, коли мислити починав шлунок, а думав він, що йому хочеться блювати.

Шість постатей сформувалися, закліпали очима й розплющили їх. Три постаті були чоловічої статі, а три — жіночої. Вони були вбрані в аудиторські балахони відповідних людських розмірів.

Решта аудиторів подалися назад, але один мовив, Вони підуть із вами до годинникаря, і все буде сьогодні полагоджено. Вони не їстимуть і не дихатимуть.

«Ха!», — подумав один із маленьких голосочків, з яких складалося мислення леді ЛеҐіжон.

Одна з постатей заскиглила.

— Тіло дихатиме, — сказала її світлість. — Ви не переконаєте його в тому, що повітря зайве.

Вона почула задушливі схлипи.

— Ви гадаєте, що ми можемо обмінюватися необхідними матеріалами з зовнішнім світом, і так, це правда, — провадила вона. — Але тіло цього не знає. Воно думає, що помирає. Дозвольте йому дихати.

Пролунали спазматичні вдихи й видихи.

— Зараз вам буде краще, — зронила її світлість і втішилася, коли почула внутрішній голос: «Це твої наглядачі, але ти вже сильніша за них».

Одна з постатей незграбно помацала рукою обличчя й захекано спитала:

— З ким ви розмовляєте ротом?

— З вами, — відповіла леді ЛеҐіжон.

— З нами?

— Це треба пояснити…

— Ні, — заперечив аудитор. — Цей шлях небезпечний. Ми думаємо, що тіло нав’язує мозкові спосіб думання. В цьому немає чиєїсь провини. Це просто… несправність. Ми підемо з вами до годинникаря. І зробимо це зараз.

— Але не в цьому одязі, — заперечила леді ЛеҐіжон. — Ви його налякаєте. Це може призвести до ірраціональних дій.

Запала мовчанка. Аудитори-во-плоті розгублено перезиралися.

— Ви мусите розмовляти ротами, — підказала леді ЛеҐіжон. — Свідомість перебуває в голові.

Один мовив:

— А чим поганий цей одяг? Він простого покрою, і використовується багатьма людськими культурами.

Леді ЛеҐіжон підійшла до вікна.

— Бачите людей там унизу? — запитала вона. — Ви маєте бути вбрані відповідно до міської моди.

Аудитори неохоче так і зробили, і хоч вони зберегли свою сірість, але одяг, у який вони вбралися, не привертав би тепер зайвої уваги на вулиці. Принаймні до певної міри.

— Сукні мають носити тільки ті, хто подібні на жінок, — зазначила леді ЛеҐіжон.

Ширяюча сіра постать мовила, Увага. Загроза. Одна, що називає себе леді ЛеҐіжон, може давати небезпечні поради. Увага.

— Зрозуміло, — сказав один із утілених. — Ми знаємо дорогу. Ми підемо першими.

Він наштовхнувся на зачинені двері.

Аудитори згрудилися довкола дверей, а тоді один із них зиркнув на леді ЛеҐіжон, яка усміхнулася.

— Дверна ручка, — підказала вона.

Аудитор знову повернувся до дверей, подивився на латунну ручку, а тоді обвів поглядом двері згори донизу. Вони розчинилися в порох.

— З дверною ручкою було би простіше, — сказала леді ЛеҐіжон.

Цок

Осердя було оточене високими горами. Але не всі ті гори, що височіли над храмом, мали назви, бо їх було аж забагато. Лише боги мають достатньо часу для того, щоб найменувати всю гальку на пляжі, кожен камінчик, але богам бракує для цього терпцю.

Мідна Гора була доволі невелика, але достатньо велика, щоб отримати назву. Прокинувшись, Лобсанґ побачив її викривлену вершину, що нависала над меншими місцевими горами, силуети яких вирізнялися на тлі ранкової зорі.

Інколи богам бракує смаку. Вони розмальовують картини сходу й заходу сонця ідіотськими рожево-блакитними кольорами, і будь-який професійний художник зневажливо визнав би це мазаниною якогось завзятого аматора, який ніколи не бачив справжнього призахідного сонця. Це був саме такий схід сонця. Людина подивиться на такий схід сонця і скаже: «Та ж хіба під час справжнього сходу сонця небо може бути рожевим, як хірургічний протез?».

Хай там як, але вид був чудовий.[15]

Лобсанґ лежав, напівзасипаний купою сухої папороті. Єті і слід пропав.

Тут була весна. Досі ще лежав сніг, але подекуди вже виднілися клаптики голої землі і пробивалася зелень. Він роззирнувся довкола і побачив, як брунькуються листочки.

Лу-Тзе стояв поодалік, дивлячись на крону дерева. Він не озирнувся, коли до нього підійшов Лобсанґ.

— Де єті?

— Він далі не пішов би. Годі сподіватися, щоб єті залишився без снігу, — прошепотів Лу-Тзе.

— Он як, — прошепотів Лобсанґ. — Е-е, а чому ми говоримо пошепки?

— Поглянь на пташку.

Вона сиділа на гілці біля чогось подібного на шпаківню і дзьобала округлий зазубрений шматочок дерева, тримаючи його кігтем.

— Мабуть, полагоджує старе гніздо, — сказав Лу-Тзе. — Не могла б такої ранньої пори року вже збудувати собі нове.

— А мені це нагадує якийсь старий ящик, — мовив Лобсанґ. Він примружився, щоб краще побачити. — Чи це старий… годинник? — додав він.

— Дивися, що дзьобає пташка, — порадив Лу-Тзе.

— Це щось подібне на… зубчасту шестірню? Але ж чому…

— Маєш добрий зір. Це, хлопче, годинникова зозуля. Молоденька, судячи з вигляду, пробує збудувати гніздечко, щоб привабити самця. Має небагато шансів… Бачиш? Переплутала цифри і почепила зігнуті стрілки.

— Птаха, яка будує годинники? Я думав, що зозуляний годинник — це годинник з механічною зозулею, яка вигулькує, коли…

— І як ти гадаєш, звідки люди набралися таких химерних ідей?

— Але ж це просто якесь чудо!

— Чому? — здивувався Лу-Тзе. — Вони ж зупиняються мало не щопівгодини, страшенно неточні, а ті бідолашні дурні самці постійно намагаються їх накрутити.

— Але ж навіть…

— Усяке трапляється в світі, — зронив Лу-Тзе. — Не варто через це зчиняти зайвий галас. Їсти щось залишилося?

— Ні. Вчора все доїли, — сказав Лобсанґ. А тоді з надією додав: — Е-е… я оце чув, що ченці вищого рівня можуть живитися, е-е, здобутою прямо з повітря життєвою енергією…

— Лише на планеті Ковбаса, мабуть, — озвався Лу-Тзе. — Ні, ми обійдемо Мідну Гору і знайдемо щось у долинах з тамтого боку. Ходімо, у нас мало часу.

Але достатньо часу, щоб розглядати пташку, подумав Лобсанґ, дозволяючи світові довкола розчинитися в синяві, і ця думка його заспокоїла.

Було легше рухатися, коли на землі не було снігу, треба було тільки уникати химерного опору, який чинили кущі й висока трава. Лу-Тзе прошкував попереду, маючи чудернацьки барвистий і нереальний вигляд на тлі побляклого ландшафту.

Вони проминули доступ до копалень ґномів, але не побачили нікого на поверхні. Лобсанґ був цьому радий. Статуї, що він їх бачив учора в селах, не були небіжчиками, він знав це, вони просто застигли в різних часових швидкостях.

Лу-Тзе заборонив йому наближатися до них, але йому це й не було потрібно. Однак відчувалося, ніби вони втручаються у щось, проминаючи ці живі статуї. Ще гірше було усвідомлювати, що вони таки рухалися, але дуже-дуже повільно…

Сонце ледве почало підніматися над обрієм, коли вони вже опинилися в тепліших лісах з узбічного боку гори. Ландшафт тут був не такий дикий. Це вже були радше гайочки, аніж дрімучі ліси. Прокладена звірями стежка, якою вони йшли, перетинала струмок у тому місці, де виднілися старі, але ще не зарослі травою сліди від возів.

Лобсанґ озирнувся, перейшовши вбрід потічок, і побачив, як вода поволі заливає сліди від його кроків, зберігаючи їхні обриси.

Його навчали розтинати час на засніжених полях високо в горах, як і решту послушників. Це робилося для того, щоб вони нічим собі не зашкодили, казали ченці, хоч ніхто так і не пояснив, чим саме вони могли собі зашкодити. І ось уперше Лобсанґ розтинав час за межами монастиря, на природі.

І це було чудово! Птахи зависли в повітрі. Ранкові джмелі застигли над напіврозкритими квітами. Світ нагадував кришталь, виготовлений із живих істот.

Лобсанґ пригальмував біля зграйки оленів, що скубали травичку, дивлячись, як найближче до нього око одного з оленів украй поволі поверталося, стежачи за хлопцем. Він бачив, як рухалася шкіра, коли м’язи під нею почали напружуватися, готуючи тварину до втечі…

— Час на перекур, — мовив Лу-Тзе.

Світ довкола Лобсанґа пришвидшився. Олень зник разом із чарами цієї миті.

— Який ще перекур? — буркнув Лобсанґ. Він був роздратований. Тихий і вповільнений світ був гарною потіхою.

— Ти колись бував на Останньому континенті?

— Ні. Але звідти родом бармен із «Виноградного грона».

Лу-Тзе запалив свою тонесеньку цигарку.

— Це нічого не означає, — зронив він. — Усі бармени звідти. Дивна країна. З потужним джерелом часу посередині, що дуже зручно. Усе там переплутане — час і простір. Мабуть, через те пиво. Але там гарно, що не кажи. А бачиш тепер оту країну знизу?

З одного боку галявини було стрімке урвище, де стриміли верхівки дерев, а далі простиралися латки полів, щільно затиснених поміж горами. Удалині виднілася ущелина, і Лобсанґу здалося, що він навіть бачить місток понад нею.

— Не дуже це подібне на країну, — заперечив він. — Радше якесь гірське село.

— Це відьомська країна, — пояснив Лу-Тзе. — І ми там позичимо мітлу. Найшвидший засіб, щоб дістатися до Анк-Морпорка. Єдиний транспортний засіб.

— А чи не означатиме це, е-е, втручання в історію? Тобто, мене вчили, що такі речі можна робити в гірських долинах, але тут у світі…

— Так, тут це категорично заборонено, — погодився Лу-Тзе. — Бо це є Втручанням в Історію. З відьмами, до речі, треба вважати. Деякі з них бувають вельми хитрі, — він побачив вираз Лобсанґового обличчя. — Слухай, для цього ж правила й існують, розумієш? Щоб добре подумати, перш ніж їх порушувати.

— Але ж…

Лу-Тзе зітхнув, відриваючи кінчик цигарки.

— За нами стежать, — попередив він.

Лобсанґ роззирнувся. Довкола були тільки дерева й комахи, що дзижчали в ранковому повітрі.

— Там угорі, — уточнив Лу-Тзе.

На обламаній під час якоїсь зимової бурі кроні сосни сидів крук. Вони дивилися на нього, а він на них.

— Кавк? — кавкнув він.

— Це звичайний крук, — сказав Лобсанґ. — Їх є повно в долині.

— Він стежив за нами, коли ми зупинилися.

— У горах скрізь є круки, Підмітальнику.

— І коли ми зустрілися з єті, — наполягав Лу-Тзе.

— Тоді все ясно. Звичайний збіг. Круки так швидко не літають.

— Можливо, це не простий крук, — стояв на своєму Лу-Тзе. — У всякому разі, це не гірський крук. А низинний. Гірські круки крячуть. Вони не кавкають. Чого він так зацікавився нами?

— Трохи… химерно думати, що за нами слідкує птах, — мовив Лобсанґ.

— Коли доживеш до мого віку, почнеш звертати увагу на те, що діється в небі, — сказав Лу-Тзе. Він стенув плечима й усміхнувся. — Почнеш журитися, чи то не стерв’ятники.

Вони розчинилися в часі і зникли.

Крук настовбурчив пір’я.

— Крячуть? — крякнув він. — От чорт.

Цок

Лобсанґ помацав під солом’яним карнизом хати і відчув долонею прутики захованої там поміж очеретом мітли.

— Ми ніби крадемо, — сказав він, коли Лу-Тзе допоміг йому спуститися на землю.

— Ні, зовсім ні, — заперечив підмітальник, беручи мітлу і розглядаючи, яка вона завдовжки. — І я скажу тобі, чому. Якщо ми все полагодимо, ми покладемо її на місце на зворотному шляху, і відьма навіть не помітить, що ми позичали мітлу… а якщо полагодити не вдасться, ну, тоді вона однак нічого не помітить. Чесно кажучи, ті відьми не надто опікуються своїми мітлами. Ось тільки глянь на ці прутики. Та я б навіть ставок нею не чистив! Ну, але гаразд… вертаємо годинниковий час, хлопче. Я б не наважився летіти на цій штукенції, розтинаючи його.

Він осідлав мітлу, вхопившись за її держак. Вона легенько піднялася вгору.

— Принаймні, непогана підвіска, — оцінив він. — Умощуйся зручніше ззаду. Тримайся міцно за мітлу і не забудь щільніше обгорнутися мантією. Вітерець може бути доволі потужний.

Лобсанґ сів на мітлу, і вона піднялася в повітря. Коли мітла сягнула нижніх гілок дерев довкола галявини, Лу-Тзе опинився на одному рівні з очиськами крука.

Той невдоволено заворушився й почав вертіти головою навсібіч, намагаючись уп’ястися в підмітальника обидвома очима.

— Мені от цікаво, будеш ти кавкати чи крякати, — звернувся Лу-Тзе немовби сам до себе.

— Кряк, — крякнув крук.

— Отже, ти не той крук, якого ми бачили з того боку гори.

— Я? Та ясно, що ні, — озвався крук. — Ми тут тільки крякаємо.

— Просто перевірив.

Мітла здійнялася вище й полинула понад деревами в Осердному напрямку.

Крук настовбурчив пір’я і закліпав очима.

— Чорт! — вилаявся він. Тоді почовгав деревом туди, де сидів Смерть Щурів.

— ПІ-ПІ?

— Чуєш, якщо ти хочеш, щоб я шпигував за ними, мусиш дістати мені книгу з орнітології, ясно? — буркнув Карк. — Рушаймо, бо я ніколи їх не наздожену.

Цок

Смерть знайшов Голода в новому ресторанчику в Ґеної. Той сидів самотньо в окремій кабінці й наминав качку з брудним рисом.

— О, — зронив Голод. — Це ти.

— ТАК. МАЄМО ВИРУШАТИ. ТИ МАВ ОТРИМАТИ МОЮ ВІСТКУ.

— Підсунь собі стілець, — просичав Голод. — Тут готують просто чудові сосиски з алігатора.

— Я СКАЗАВ, ЩО МАЄМО ВИРУШАТИ.

— Чого це?

Смерть сів на стільця й усе витлумачив. Голод слухав, не припиняючи їсти.

— Ясно, — сказав він урешті-решт. — Дякую, але я цього разу перечекаю.

— ПЕРЕЧЕКАЄШ? ТИ Ж ВЕРШНИК!

— Так, звичайно. Але що я там загубив?

— ЯПЕРЕПРОШУЮ?

— Та ж не очікується жодного голодомору, правда? Дефіциту харчів per se? По суті?

— НУ, НІ. ОЧЕВИДНО, ЩО ПО СУТІ НЕ ОЧІКУЄТЬСЯ, АЛЕ…

— То я, так би мовити, буду там просто для меблів? Ні, дуже дякую.

— ТИ ЗАВЖДИ ВИРУШАВ ІЗ НАМИ, — докірливо мовив Смерть.

Голод безтурботно помахав кісткою.

— Тоді були справжні апокаліпсиси, — зронив він, обсмоктуючи кістку. — А тепер виїденого яйця не варті.

— ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ ЦЕ КІНЕЦЬ СВІТУ.

Голод відсунув тарілку і розгорнув меню.

— Та ж є й інші світи, — мовив він. — Ти надто сентиментальний, Смерте. Я завжди це казав.

Смерть підвівся. Голода теж вигадали люди. Завжди були засухи й саранча, але щоб розпочалася справжня голодуха, а родючі землі обернулися в пустелі, потрібна була людська тупість і зажерливість. Голод був пихатий і зарозумілий.

— ВИБАЧ, — сказав Смерть, — ЩО ЗЛОВЖИВ ТВОЇМ ЧАСОМ.

І він самотньо вийшов на залюднену вулицю.

Цок

Мітла почала спуск до рівнин і загальмувала за кілька десятків метрів від землі.

— Ми на правильному шляху! — вигукнув Лу-Тзе, показуючи кудись уперед.

Лобсанґ побачив там унизу струнку дерев’яну вежу, обвішану якимись мудрованими ящиками. Удалині виднілася ще одна вежа, подібна у вранішньому тумані на зубочистку.

— Семафорні вежі! — крикнув Лу-Тзе. — Бачив їх колись?

— Лише в місті! — гукнув, перекрикуючи свист струменів повітря, Лобсанґ.

— Це Великий Шлях! — крикнув у відповідь підмітальник. — І так аж до самого міста, мов стріла. Нам треба просто летіти вздовж нього!

Лобсанґ міцніше вчепився за держак. Снігу внизу не було, немовби весна тут давно вже розпочалася. Тому йому здавалося великою несправедливістю, що повітря тут, попри те, що сонце мало б його розігріти, було крижане і впивалося холодом у його тіло завдяки вітру, що обвівав їх у польоті.

— Тут дуже холодно!

— Так! Чи я казав тобі про комбіновані підштанки подвійної в’язки?

— Так!

— Я маю зайву пару в торбі. Зможеш одягнути їх, коли зупинимося!

— Вашу власну пару?

— Так! Не найкращу, але гарно заштопану!

— Ні, дякую!

— Вони випрані!

— Лу-Тзе?

— Так?

— Чому не можна розтинати час, коли ми на цій штуці?

Вони вже давно проминули вежу. Наступна попереду нагадувала за розміром олівчик. Чорно-білі віконниці на ящиках мерехтіли під сонцем.

— А ти знаєш, що станеться, коли розітнути час на магічному транспортному засобі, що рухається зі швидкістю в понад сто кілометрів на годину?

— Ні!

— Я теж не знаю! І не маю бажання з’ясовувати!

Цок

Ігор відчинив двері, перш ніж у них постукали вдруге. Будь-який Ігор міг би, наприклад, наповнювати землею домовину в підвалі або налаштовувати на даху блискавковідвід, проте жоден відвідувач не повинен був стукати у двері двічі.

— Швітлішть, — пробурмотів він, схиляючи голову. Не демонструючи жодних емоцій, він подивився на шестеро постатей у неї за плечима.

— Ми прийшли перевірити, як просуваються справи, — повідомила леді ЛеҐіжон.

— А ці пані й панове, швітлішть?

— Мої партнери, — відповіла її світлість, також без жодних емоцій дивлячись на Ігоря.

— Прошу шаходити, якщо ваша лашка, а я подивлюшя, чи на мішці гошподар, — мовив Ігор, дотримуючись традиції, згідно з якою слуга ніколи не знає, чи є хтось удома, аж поки його господарі самі вирішать продемонструвати свою присутність.

Він штовхнув спиною двері до майстерні, а тоді прокрався нишком на кухню, де Джеремі безтурботно виливав з ложки у злив ліки.

— Ця жінка тут, — повідомив він, — і вона привела ш шобою юриштів.

Джеремі простягнув перед собою руку долонею вниз і критично її роздивився.

— Бачиш, Ігоре? — сказав він. — Ось ми вже наближаємося до завершення нашої чудової роботи, і я зберігаю цілковитий спокій. Моя рука така стабільна, що хоч бери й будинок на ній будуй.

— Юришти, шер, — повторив Ігор, ще старанніше наголошуючи на цьому слові.

— І що?

— У наш була купа грошей, — сказав Ігор з упевненістю чоловіка, який без зайвої реклами приховав у своєму саквояжі невеличку, але відчутну кількість золота.

— І ми закінчили роботу над годинником, — зронив Джеремі, ще й далі розглядаючи руку.

— Робота була майже шакінчена ще кілька днів тому, — похмуро уточнив Ігор. — Якби не швітлішть, ми ще пошавчора могли б шкориштатишя грошою.

— А коли буде наступна?

Ігор наморщив лоба і поляскав себе пару разів долонею по скроні.

— Нештабільні погодні умови наближаютьшя ш Ушбіччя, — повідомив він. — Важко щошь пообіцяти точно ш тією нешрошумілою погодою, як тут. У мене вдома доштатньо поштавити шалішний штовп, і гроша не примушує шебе довго чекати. То що мені робити ш тими юриштами?

— Запроси їх сюди, звичайно. Нам немає чого ховати.

— Ви впевнені, шер? — перепитав Ігор, чий саквояж було вже, фактично, важко підняти однією рукою.

— Зроби це, Ігоре, прошу тебе.

Джеремі пригладив своє волосся, а Ігор, буркочучи собі під ніс, зник у майстерні й повернувся з гостями.

— Леді ЛеҐіжон, шер. І ще якішь… люди, — представив їх Ігор.

— Гарно вас бачити, ваша світлість, — вишкірився осяйною посмішкою Джеремі. Він смутно пригадав щось прочитане колись. — Чи не представите мені ваших друзів?

Леді ЛеҐіжон нервово поглянула на нього. Ну, так… люди завжди хочуть знати імена. І знову він усміхається. Тоді стає так важко думати.

— Містере Джеремі, це мої… партнери, — сказала вона. — Містер Чорний. Містер Зелений. Міс Коричнева. Міс Біла. Міс… Жовта. І містер Синій.

Джеремі простягнув руку.

— Приємно вас зустріти, — сказав він.

Шість пар очей витріщилися, нічого не розуміючи, на його руку.

— Тут існує звичай стискати руки, — пояснила її світлість.

Аудитори всі як один простягли руки і стиснули їх у кулак.

— Руку іншої особи, — підказала її світлість. Вона подарувала Джеремі тонкогубу посмішку. — Вони іноземці, — пояснила вона.

І ще вона помітила паніку в їхніх очах, хоч самі вони цього й не усвідомили. Ми можемо порахувати, скільки атомів у цій кімнаті, і якого вони типу, думали вони. Як може статися, щоб ми тут чогось не зрозуміли?

Джеремі спромігся схопити одну затиснуту в кулак руку.

— То ви містер…?

Аудитор занепокоєно зиркнув на леді ЛеҐіжон.

— Містер Чорний, — прийшла на допомогу вона.

— Я так зрозумів, що ми були містер Чорний, — втрутився інший аудитор чоловічої на вигляд статі.

— Ні, ви містер Зелений.

— Ми воліємо, однак, бути містер Чорний. Ми старші, а чорний відтінок поважніший. Ми не бажаємо бути містером Зеленим.

— Тлумачення ваших імен, на мою думку, не таке важливе, — сказала леді ЛеҐіжон. Вона подарувала Джеремі ще одну усмішку. — Це мої бухгалтери, — додала вона, припускаючи, що це може виправдати більшість дивацтв, бо десь вона таке прочитала.

— Бачиш, Ігоре? — сказав Джеремі. — Це просто бухгалтери.

Ігор скривився. Якщо брати до уваги його багаж, бухгалтери можуть завдати ще більше прикрощів, аніж юристи.

— Ми могли б погодитися на Сірий, — запропонував містер Зелений.

— Одначе, ви містер Зелений. А ми містер Чорний. Це питання статусу.

— У такому випадку, — заявила міс Біла, — білий вищого статусу, ніж чорний. Чорний — це відсутність кольору.

— Зауваження слушне, — погодився містер Чорний. — Тому ми тепер будемо містер Білий. А ви будете міс Червона.

— Але ж ви попередньо визначили себе містером Чорним.

— Нова інформація свідчить про зміну точки зору. Це аж ніяк не свідчить про помилковість попередньої точки зору.

Ось і почалося, подумала леді ЛеҐіжон. У тій темряві, якої не можуть бачити очі, Всесвіт розколюється навпіл, і ви вже живете в тій половині, що ховається за вашими очима. Варто вам отримати тіло, і ви отримуєте власне «я».

Я бачила, як помирають галактики. Спостерігала за танцем атомів. Та поки я не здобула темряву за очима, я не розуміла різниці між смертю і танцем. І ми помилялися. Якщо налити воду в глечик, вона приймає форму глечика, але це вже більше не та ж сама вода. Ще годину тому вони навіть не уявляли, що матимуть імена, а тепер сперечаються щодо них…

І вони не можуть чути моїх думок!

Їй було потрібно більше часу. Звички мільярдів років не можуть остаточно зникнути лише через відчуття смаку хліба, і вона розуміла, що така божевільна життєва форма, як людство, не має права існувати. Ні, звичайно. Безперечно. Звісно.

Але їй було потрібно більше часу.

Їх треба дослідити. Так, дослідити.

Мають бути… звіти. Так. Звіти. Ґрунтовні звіти. Довгі, довжелезні, ґрунтовні звіти.

Обачність. Власне. Саме це слово! Аудитори це слово любили. Завжди відкладай на завтра те, що завтра можна буде відкласти, скажімо, на наступний рік.

Треба зазначити, що леді ЛеҐіжон ще не була сама собою. Вона ще й собою, власне, не була. Інші ж шестеро аудиторів… з часом, так, вони почнуть так само мислити. Але часу не було. Якби ж то вона могла переконати їх з’їсти бодай щось. Це б… так, це привело б їх до тями. Але ж тут, здається, немає жодної їжі.

Але є дуже великий молоток на верстаку, і вона його побачила.

— Як ідуть справи, містере Джеремі? — запитала вона, прямуючи до годинника. Ігор спритно метнувся і став перед скляним стовпом, захищаючи його.

Джеремі квапливо подріботів до них.

— Ми ретельно відкалібрували всі системи…

— Шнову, — прохрипів Ігор.

— Так, знову…

— Декілька рашів, фактично, — додав Ігор.

— А тепер ми просто чекаємо сприятливих погодних умов.

— Але я думала, що ви запаслися блискавкою?

Її світлість показала на зеленаві скляні циліндри, що булькали й шипіли попід стіною майстерні. Якраз біля верстака, на якому, так, лежав молоток. І ніхто не міг би прочитати її думки! Це сила!

— Цього цілком вистачить для підтримки роботи механізму, але для запуску годинника потрібен, як його називає Ігор, бустер, — пояснив Джеремі.

Ігор показав два затискачі-«крокодили» завбільшки з його голову.

— Це правда, — підтвердив він. — Але тут рідко коли бувають нормальні грошові бурі. Я вешь чаш кажу, що треба було будувати це в Убервальді.

— У чому природа затримки? — запитав… імовірно… містер Білий.

— Нам потрібна гроза, сер. Щоб була блискавка, — пояснив Джеремі. Леді ЛеҐіжон відступила на крок, ще трохи наблизившись до верстака.

— Ну, і що? Організуйте її, — сказав містер Білий.

— Ха, якби ж то ми були в Убервальді, швичайно…

— Це ж просто питання атмосферного тиску і електричного заряду, — сказав містер Білий. — Ви що, не можете створити таке?

У погляді, яким його зміряв Ігор, читалася недовіра, змішана з повагою.

— Ви чашом не ш Убервальду? — запитав він. А тоді зойкнув і вдарив себе у скроню.

— Гей, я це відчув, — вигукнув він. — Овва! Як ви це шробили? Тишк падає каменем!

Його чорні нігті зблиснули іскрами.

Він засяяв.

— Я шараш піду й поштавлю блишкавковідвід, — мовив він і квапливо побіг до коловорота на стіні.

Леді ЛеҐіжон обернулася до решти. Цього разу вона воліла б, аби вони могли прочитати її думки. Вона не знала, як вимовляти більшість людських проклять.

— Це порушення правил! — просичала вона.

— Звичайна доцільність, — заперечив містер Білий. — Якби ви не були… млявою, це вже давно можна було б зробити!

— Я рекомендувала провести додаткове дослідження!

— Це непотрібно!

— В чому проблема? — запитав Джеремі невпевненим голосом, яким він завжди говорив, коли розмова не була пов’язана з годинниками.

— Годинник ще не можна запускати! — заявила леді ЛеҐіжон, не відводячи очей від решти аудиторів.

— Але ж ви просили мене… Ми були… Усе ж готове!

— Можуть виникнути… проблеми! Я думаю, нам потрібен ще тиждень для перевірок!

Але вона знала, що не було жодних проблем. Джеремі виготовив абсолютно досконалу річ, немовби вже й раніше змайстрував із десяток таких годинників. Леді ЛеҐіжон уже ніяк не могла затримати пуск, особливо, коли Ігор стежив за нею, наче яструб.

— Яке твоє «ім’я», молода особо? — запитав у Джеремі містер Білий.

Годинникар відступив на крок.

— Джеремі, — представився він, — і я… я не розумію, містере, е-е, Білий. Годинник показує час. Годинник не може бути небезпечний. Які можуть проблеми з годинником? Цей годинник досконалий!

— То запускайте його!

— Але її світлість…

Гучно загрюкав дверний молоточок.

— Ігоре? — покликав Джеремі.

— Так, шер? — озвався з передпокою Ігор.

— Як там опинився слуга? — запитав містер Білий, не відводячи очей від її світлості.

— Це… такий собі фокус, на який вони здатні, — пробелькотів Джеремі. — Я… я певний, це тільки…

— Це доктор Гопкінш, шер, — повідомив, заходячи з передпокою, Ігор. — Я йому казав, що ви шайняті, але…

…але доктор Гопкінс, хоч і мав м’які й делікатні манери, був також офіційним управителем Гільдії, причому вже впродовж багатьох років. Прослизнути попід рукою Ігоря не становило жодних проблем для чоловіка, який міг успішно проводити збори годинникарів, жоден із яких не був здатний синхронізувати свій час із рештою людства.

— Я просто проходив тут по справах, — сяйнув він посмішкою від вуха до вуха, — тож мені було зовсім не важко заскочити в аптеку і взяти… О, у вас тут гості?

Ігор скривився, але треба було діяти згідно з кодексом.

— Заварити чаю, шер? — запитав він, а всі аудитори вп’ялися поглядами в доктора.

— Якого ще чаю? — обурився містер Білий.

— Дипломатичний протокол! — відрізала леді ЛеҐіжон.

Містер Білий завагався. Протокол — важлива річ.

— Е-е, е-е, е-е, так, — підтвердив Джеремі. — Чаю, Ігорю, прошу. Будь ласка.

— Матінко моя, та ви вже, бачу, закінчили свій годинник! — вигукнув доктор Гопкінс, явно не звертаючи уваги на таку загуслу атмосферу, що вона могла підтримувати на плаву залізо. — Який розкішний виріб!

Аудитори перезирнулися, а доктор пройшов повз них і придивився до скляного циферблата.

— Справді чудова робота, Джеремі! — похвалив він, знімаючи окуляри й починаючи їх завзято протирати. — А що то за гарненьке синє сяйво?

— Це… це кришталеве кільце, — пояснив Джеремі. — Воно… воно…

— Воно закручує світло, — сказала леді ЛеҐіжон. — А тоді робить діру у всесвіті.

— Справді? — здивувався доктор Гопкінс, знову надіваючи окуляри. — Яка оригінальна ідея! І звідти вигулькує зозуля?

Цок

З усіх найгірших слів, які можна почути високо в повітрі, подвійний вигук «Ох-охо» поєднує, мабуть, максимальне почуття жаху, від якого злипаються кишки, з мінімальними затратами дихання.

Коли Лу-Тзе вимовив ці слова, Лобсанґ усе зрозумів без перекладу.

Він уже якийсь час стежив за хмарами. Вони ставали дедалі чорніші, густіші і зловісніші.

— Держак поколює пальці! — крикнув Лу-Тзе.

— Це тому що прямо над нами починається гроза! — заволав Лобсанґ.

— Ще пару хвилин тому небо було ясне, мов дзвіночок!

До Анк-Морпорка було вже набагато ближче. Лобсанґ міг розрізнити деякі найвищі будівлі і бачив річку, що звивалася змійкою вздовж рівнини. Але на місто насувалася буря.

— Мушу приземляти цю штуковину, поки ще є можливість! — гукнув Лу-Тзе. — Тримайся…

Мітла пірнула додолу і ось уже опинилася за якийсь метр від капустяного поля. Качани зливалися в суцільну зелену смугу, мало не торкаючись Лобсанґових сандалій.

Лобсанґ почув ще один вигук, і хоч він не належав до найгірших слів, які можна почути в повітрі, був однак не надто приємним, особливо, коли звучав із вуст особи за кермом.

— А-а…

— А ви хоч знаєте, як це зупинити? — закричав Лобсанґ.

— Щоб дуже, то ні, — вигукнув у відповідь Лу-Тзе. — Тримайся, зараз я спробую щось…

Мітла задерлася вгору, але й далі рухалася в тому самому керунку. Її прутики занурилася в капусту.

Поле було широке, тому поступово вдалося загальмувати політ, залишивши позаду борозну з характерним запахом розчавленого капустяного листя.

— Як добре ти розтинаєш час? — запитав підмітальник, вибираючись з-поміж понищених качанів.

— Доволі добре… — пробурмотів Лобсанґ.

— То починай мерщій!

Лу-Тзе помчав у бік міста, розчиняючись у синяві. Лобсанґ наздогнав його за якихось сто метрів, але підмітальник і далі розчинявся, дедалі тонше й тонше розтинаючи час. Його учень заскрипів зубами й понісся слідом, напружуючи всі м’язи.

Старий, можливо, й шахрує, коли йдеться про двобої, але тут усе було без жартів. Світ змінився з синього на індиговий, а тоді на чорнильну неприродну пітьму, подібну на тінь від затемнення.

Це був глибинний час. Він знав, що тут не можна залишатися надовго. Навіть, якби пощастило витримати мертвотний холод, деякі частини тіла були просто непристосовані для цього. А ще, якщо задалеко зануритися вглиб, можна померти, зашвидко випірнувши звідти…

Він, звісно, цього не бачив, жоден учень такого не бачив, але в класі висіли доволі недвозначні зображення. Життя людини могло стати страшенно, нестерпно болючим, якби його кров почала рухатися крізь час швидше за кістки. І воно б тоді довго не протривало.

— Я не можу… в такому темпі… — захекано зронив він, біжучи за Лу-Тзе у фіолетовому присмерку.

— Можеш, — відрізав підмітальник. — Адже ти спритний, так?

— Мене не… готували… до цього!

Місто наближалося.

— Нікого не готують до цього! — прохрипів Лу-Тзе. — Ти просто робиш це і з’ясовуєш, що здатний до такого!

— А що стається, коли з’ясуєш, що нездатний? — запитав Лобсанґ. Він відчув тепер деяку полегкість. Йому вже не здавалося, ніби його власна шкіра намагається відлущитися від нього.

— Мертві нічого не з’ясовують, — відповів Лу-Тзе. Він озирнувся на учня, і його зловісна усмішка сяйнула в тінях викривленою жовтозубою дугою. — Усе второпав?

— Я… я намагаюся…

— Чудово! Ну, а тепер, коли ми вже розігрілися…

Нажаханий Лобсанґ побачив, як підмітальник розчинився в темряві.

Він закликав на допомогу всі свої приховані резерви, яких, він знав, у нього вже й не залишилося. Криком наказав своїй печінці залишатися в тілі, подумав, що його мізки зараз луснуть, і кинувся з головою у вир.

Постать Лу-Тзе посвітлішала, коли Лобсанґ наздогнав його в часі.

— Ще тут? Останнє зусилля, хлопче!

— Я не можу!

— Ще й як можеш, чорт забирай!

Лобсанґ ковтнув морозного повітря й пірнув ще далі…

…туди, де світло зненацька набрало спокійного блакитного відтінку, а Лу-Тзе легенько дріботів поміж застиглими возами й нерухомими людьми довкола міської брами.

— Бачиш? Нічого складного, — сказав підмітальник. — Просто триматися свого, ось і все. Спокійно й наполегливо.

Це нагадувало ходіння по канату. Усе нормально, якщо не замислюватися, де ти.

— Але в усіх манускриптах написано, що після синяви, фіолету й чорноти вдаряєшся об Стіну, — мовив Лобсанґ.

— Ох, ці манускрипти, — озвався Лу-Тзе, але на цьому й зупинився, немовби все і так можна було зрозуміти з тону його голосу. — Це долина Циммермана, хлопче. Варто знати, що вона саме тут. Абат казав, що це якось пов’язано з… як воно?… Ага, з граничними умовами. Щось типу… піни на гребні хвилі під час припливу. Ми на самому краю, хлопче!

— Але я можу легко дихати!

— Ага. Так не мало би бути. Але рухайся, щоб не витратити весь запас повітря довкола тіла. Старий добрий Циммерман, скажи? Він був одним із найкращих. І він припускав, що має бути ще одне заглиблення, ще ближче до Стіни.

— А він його знайшов?

— Не думаю.

— Чому?

— Бо бачив, що з нього залишилося після вибуху. Але не журись! Ти можеш тут і далі легко розтинати час. Не мусиш про це думати. Є інші речі, про які треба думати! Слідкуй за тими хмарами!

Лобсанґ подивився вгору. Навіть у цьому блакитно-синьому ландшафті хмари над містом були зловісними.

— Це те, що сталося тоді в Убервальді, — нагадав Лу-Тзе. — Годиннику потрібна потужна енергія. Гроза прийшла нізвідки.

— Але ж місто величезне! Як ми знайдемо тут годинник?

— Спочатку нам треба рушити до центру, — сказав Лу-Тзе.

— Чому?

— Бо якщо пощастить, нам тоді не доведеться задалеко бігти, коли вдарить блискавка.

— Підмітальнику, ніхто не зможе випередити блискавку!

Лу-Тзе обернувся і схопив Лобсанґа за мантію, підтягнувши його ближче до себе.

— Тоді скажи мені, куди бігти, спритний хлопчику! — крикнув він. — Ти сам ціни собі не знаєш, цього і третім оком не уздріти! Жоден учень не був би здатний знайти долину Циммермана! На це йдуть сотні років підготовки! І ніхто не зміг би примусити веретена витанцьовувати під його дудку першого ж разу, коли він їх побачив! Думаєш, я ідіот, так? Сирітка, дивна сила… хто ти такий, до біса? Мандала тебе впізнала! Я звичайна смертна людина, але я знаю, що буду проклятий, якщо дозволю світові вдруге зруйнуватися! Тому допоможи мені! Хай там що в тобі є, воно мені потрібне зараз! Використай це!

Він відпустив Лобсанґа і відступив на крок. На його лисій голові пульсувала жилка.

— Але ж я не знаю, що я можу зробити для…

— То з’ясуй, що ти можеш зробити!

Цок

Протокол. Правила. Прецедент. Принципи, згідно з якими все робиться. Саме так ми чинили завжди, подумала леді ЛеҐіжон. Це і це повинно керуватися тим. У цьому завжди полягала наша сила. Цікаво, чи не може це бути й нашою слабкістю?

Якби можна було вбивати поглядами, доктор Гопкінс був би вже розмазаний по стіні. Аудитори пильнували за кожним його рухом, наче коти, що побачили мишу нової породи.

Леді ЛеҐіжон утілилася набагато раніше за інших. Час міняє тіло, особливо, якщо раніше в тебе його ніколи не було.

Тепер вона б не дивилася на доктора, марно лютуючи. Вона б так його відгамселила, що той і піднятися не зміг би. Що було б людянішим учинком?

Вона дещо здивовано усвідомила, що це була суто людська думка.

Але інші шестеро були ще зовсім зелені, молоко на губах не обсохло. Вони ще не збагнули усього рівня лукавства, необхідного людській особі для виживання. А ще їм було непросто мислити, опинившись у маленькому темному світі за їхніми очима. Аудитори зазвичай приймали рішення, що були узгоджені з тисячами, мільйонами інших аудиторів.

Однак рано чи пізно вони навчаться мислити самостійно. Це може тривати якийсь час, адже спочатку вони намагатимуться вчитися один від одного.

Тим часом вони з великою підозрою дивилися на Ігореву тацю з чаєм.

— Чаювання передбачене протоколом, — нагадала леді ЛеҐіжон. — Я наполягаю на цьому.

— Це правда? — гаркнув містер Білий доктору Гопкінсу.

— О, так, — підтвердив доктор. — І зазвичай з імбирним тістечком, — додав він з надією.

— Імбирним тістечком, — повторив за ним містер Білий. — Тістечком червоно-коричневого забарвлення?

— Так, шер, — відповів Ігор. Він показав на тарілку, що стояла на таці.

— Я б хотіла спробувати імбирне тістечко, — зголосилася міс Червона.

О, так, подумала леді ЛеҐіжон, спробуй, будь ласка, імбирні тістечка.

— Ми не їмо і не п’ємо! — відрізав містер Білий. Він з великою підозрою подивився на леді ЛеҐіжон. — Це може спровокувати хибні способи мислення.

— Але таким є звичай, — заперечила леді ЛеҐіжон. — Ігнорування протоколу привертає увагу.

Містер Білий завагався. Але він швидко знайшов вихід.

— Це суперечить нашій релігії! — заявив він. — Правильно!

Це був дивовижний варіант. Винахідливий. І він сам до цього дійшов. Леді ЛеҐіжон була вражена. Аудитори намагалися зрозуміти релігію, бо стільки речей, що не мали жодного сенсу, чинилися в ім’я релігії. Нею також можна було виправдати практично будь-які ексцентричні витівки.

Наприклад, геноцид. Порівняно з цим, відмова від чаювання була дрібничкою.

— Так, дійсно! — наполіг містер Білий, повертаючись до решти аудиторів. — Хіба ж це не правда?

— Так, це не правда. Дійсно! — розгублено озвався містер Зелений.

— О? — здивувався доктор Гопкінс. — Я й не знав, що існує релігія, яка забороняє чай.

— Дійсно! — повторив містер Білий. Леді ЛеҐіжон могла майже відчути, як напружується його мозок. — Це… так, це напій… правильно… це напій… страшенно лихих богів з негативною репутацією. Це… правильно… це заповідь нашої релігії, що… так… що треба також уникати імбирних тістечок, — його чоло зіпріло. Для пересічного аудитора це було творчим актом на рівні геніальності. — Також, — поволі вимовив він, немовби читаючи текст з якогось невидимого іншим аркуша, — наша релігія… правильно!.. наша релігія вимагає запустити годинник зараз! Адже… хто може знати, коли настане слушна година?

Леді ЛеҐіжон ледве стрималась, щоб не заплескати в долоні.

— І справді, хто? — підтвердив доктор Гопкінс.

— Я… я цілком згоден, — сказав Джеремі, дивлячись на леді ЛеҐіжон. — Я не розумію, кого ви… для чого ця метушня… я не розумію, чому… ой, Боже… у мене так болить голова…

Доктор Гопкінс із такою спритністю зірвався з місця і запхав руку до кишені свого пальта, що аж розілляв чай.

— Ойтаксталосящодорогоюсюдияпроходивповзаптеку… — протарабанив він скоромовкою.

— Я відчуваю, ще не час запускати годинник, — сказала леді ЛеҐіжон, поволі просуваючись уздовж столу. Молоток і далі звабливо лежав на верстаку.

— Я бачу маленькі спалахи світла, докторе Гопкінсе, — раптом озвався Джеремі, дивлячись кудись перед собою.

— Тільки не спалахи світла! Тільки не спалахи! — забідкався доктор Гопкінс. Він схопив з Ігоревої таці чайну ложку, подивився на неї, викинув через плече, вилив із чашки чай, відкрив флакон із синіми ліками, розбивши його горловину об край верстака, і наповнив доверху чашку так поспішно, що розплескав на підлогу чимало рідини.

Молоток був уже за кілька сантиметрів від руки її світлості. Вона не наважувалася повернути голову, але відчувала, що він там лежить. Поки аудитори розглядали тремтячого Джеремі, вона почала сунути пальці вздовж верстака. Їй навіть не треба була рухатися з місця. Достатньо було спритно простягнути руку.

Вона бачила, як доктор Гопкінс намагається прикласти чашку до губ Джеремі. Юнак затулив лице руками і відштовхнув ліктем чашку, розливаючи на підлогу ліки.

Аж ось пальці леді ЛеҐіжон схопили держак. Вона замахнулася і кинула молоток прямісінько в годинник.

Цок

У цій війні слабша сторона зазнавала поразки. Їхні позиції були погано облаштовані, тактика безладна, стратегія безнадійна. Червона армія прорвала фронт і добивала метушливі рештки ослаблених Чорних батальйонів.

На цій галявині було місце лише для одного мурашника…

Смерть знайшов Війну на землі поміж трави. Той славився своїм педантизмом і увагою до найменших деталей. Війна був у всеозброєнні, але замість людських голів, які він зазвичай прив’язував до сідла, там були мурашині голівки, вусики і таке інше.

— ДУМАЄШ, ВОНИ ТЕБЕ ПОМІЧАЮТЬ? — поцікавився Смерть.

— Сумніваюся, — відповів Війна.

— АЛЕ, ЯКБИ ПОМІТИЛИ, Я ПЕВНИЙ, ЩО ВОНИ Б ЦЕ ОЦІНИЛИ.

— Ха! Єдиний у наш час пристойний театр війни, — сказав Війна. — За це я й люблю мурашок. Чортяки не вчаться, а шо?

— ПОГОДЖУЮСЯ, ЩО ОСТАННІ ЧАСИ ДОВОЛІ МИРОЛЮБНІ, — зронив Смерть.

— Миролюбні? — перепитав Війна. — Ха! Я можу вже спокійно перейменувати себе на «Пацифікацію» або «Політичне врегулювання»! А пам’ятаєш старі часи? У воїнів аж піна з рота йшла! Руки й ноги колошматили навсібіч! Оце були часи, га? — він нахилився й поплескав Смерть по спині. — Мерців у мішок, і чіпляй ярличок, а шо?

Це виглядало обнадійливо, подумав Смерть.

— ЯКЩО ВЖЕ МОВА ЗАЙШЛА ПРО ДАВНІ ЧАСИ, — обережно почав він, — Я ПЕВНИЙ, ЩО ТИ ПАМ’ЯТАЄШ ТРАДИЦІЮ ВИРУШАННЯ В ПУТЬ?

Війна спантеличено глянув на нього.

— Щось нічого не приходить у голову, старий.

— Я ВИСЛАВ КЛИЧ.

— Далі нічого не пригадую…

— АПОКАЛІПСИС? — підказав Смерть. — КІНЕЦЬ СВІТУ?

Війна тупо на нього дивився.

— Чую дзвін та не знаю де він, старий. Ніби хтось стукає в двері, а вдома нікого нема. До речі, якщо вже мова зайшла про дім… — Війна обвів поглядом останки жертв недавньої масакри, що й досі ще сіпалися. — Може, щось перекусимо?

Хащі трави довкола них ставали дедалі нижчі й менші, аж поки це вже була звичайна травичка на галявині біля будинку.

Це був стародавній довгий дім войовничих ірокезів. А де ще було б жити Війні? Проте Смерть зауважив, що дах був зарослий плющем. Він пригадав, що раніше Війна б ніколи не дозволив цьому статися, і його почав гризти черв’як тривоги.

Війна зайшов до будинку і повісив на кілок свій шолом, хоча раніше ніколи його не знімав. І на лавах довкола вогнища сиділи б воїни, а повітря було б просякнуте запахами пива й поту.

— Зі мною старий друзяка, любцю, — повідомив він.

Місіс Війна готувала щось на чорній чавунній плиті сучасної моделі, що була встановлена, побачив Смерть, на місті старого вогнища, а лискучі труби від неї вели до отвору на даху. Місіс невдоволено кивнула Смерті з таким виглядом, як ото дивляться дружини на пияків, яких, попри всі попередження, чоловіки несподівано приводять додому з пивбару.

— Маємо на обід кролика, — буркнула вона й додала тоном людини, яку обдурили, але яка пізніше за все поквитається: — Я сподіваюся, що його вистачить на трьох.

Велика червона мармиза Війни насупилася.

— Хіба мені смакує кролик?

— Так, любий.

— Я думав, що люблю яловичину.

— Ні, любий. Від яловичини тобі здуває живіт.

— О, — зітхнув Війна. — А є цибулька?

— Ти не любиш цибульку, любий.

— Не люблю?

— Через твій шлунок, любий.

— О.

Війна ніяково всміхнувся Смерті.

— Маємо кролика, — повідав він. — Е-е… любцю, а я можу вирушити на Апокаліпсис?

Місіс Війна зняла з каструлі покришку і люто штурхнула щось там усередині.

— Ні, любий, — рішуче заперечила вона. — Ти завжди повертаєшся застуджений.

— Я думав, що мені, е-е, типу подобаються такі речі?..

— Ні, любий. Ти помиляєшся.

Хай там як, але на Смерть це справило враження. Йому ніколи навіть в голову не приходило, що можна зберігати власну пам’ять в чиїйсь іншій голові.

— Може, я випив би пивка? — ризикнув Війна.

— Ти не любиш пити пиво, любий.

— Не люблю?

— Ні, ти через нього потрапляєш у халепи.

— Ага. А як тоді щодо коньячку?

— Коньяк тобі не подобається, любий. Ти любиш пити вівсяний напій з вітамінами.

— Ну, так, — засмучено погодився Війна. — Я зовсім про нього забув, — він зніяковіло зиркнув на Смерть. — Він досить добрий, — пробурмотів він.

— ЧИ МОЖУ Я ПОГОВОРИТИ З ТОБОЮ, — запитав Смерть, — САМ НА САМ?

Війна мав спантеличений вигляд.

— Чи хотів би я пого…

— САМ НА САМ, БУДЬ ЛАСКА, — наполіг Смерть.

Місіс Війна обернулася і зміряла Смерть зневажливим поглядом.

— Я розумію, я все чудово розумію, — погордливо зронила вона. — Але ти тільки посмій сказати щось таке, що підвищить йому кислотність шлунку, попереджаю тебе!

Місіс Війна колись була валькірією, пригадав Смерть. Це було додатковою підставою для того, щоб бути вкрай обережним на полі бою.

— Тебе ніколи не зваблювала перспектива одруження, старий? — поцікавився Війна, коли вона відійшла.

— НІ. КАТЕГОРИЧНО НІ. В ЖОДНОМУ РАЗІ.

— А чому ні?

Смерть розгубився. Це було так, ніби запитати в цегляного муру, якої він думки про стоматологію. Питання не мало жодного сенсу.

— Я БАЧИВСЯ З ДВОМА ІНШИМИ, — сказав він, зігнорувавши це питання. — ГОЛОД НЕ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ, А ЧУМА НАЛЯКАНИЙ.

— І що, ми вдвох проти аудиторів? — запитав Війна.

— ПРАВДА НА НАШОМУ БОЦІ.

— Згадуючи свій досвід, — мовив Війна, — я б волів не нагадувати тобі, що стається з дуже маленькими арміями, на чиєму боці є Правда.

— Я БАЧИВ, ЯК ТИ Б’ЄШСЯ.

— Моя старенька правиця вже не та, що була… — пробурмотів Війна.

— ТИ Ж БЕЗСМЕРТНИЙ. ТИ НЕПІДВЛАДНИЙ ХВОРОБАМ, — сказав Смерть, але він бачив стурбований і дещо зацькований вираз очей Війни і розумів, чим це все закінчиться.

Бути людиною означало мінятися, усвідомив Смерть. І навіть Вершники… були вершниками в людській подобі. Люди надали їм певного образу, певної форми. І подібно до богів, до Зубної феї і Батька Вепра, ця форма вплинула на зміст. Їм ніколи не стати людьми, але вони підхопили деякі людські аспекти, немов заразливу хворобу.

Але річ була в тому, що ніщо, ніщо не може характеризуватися одним-єдиним аспектом. Люди уявляють собі сутність, що називається Голодом, але варто їм наділити цю сутність руками, ногами й очима, як виявляється, що Голод наділений також і мозком. А отже, він починає думати. А мозок не може весь час думати лише про нашестя сарани.

Знову непередбачувана поведінка. Постійні ускладнення. Усе змінилося.

«ДЯКУВАТИ НЕБЕСАМ, — подумав Смерть, — ЩО Я ЗОВСІМ НЕ ЗМІНИВСЯ І ЗАЛИШАЮСЯ ТАКИМ САМИМ, ЯКИМ БУВ ЗАВЖДИ».

І він залишився сам.

Цок

Молоток застиг на півдорозі посеред кімнати. Містер Білий підійшов і взяв його прямо з повітря.

— Справді, ваша світлість, — сказав він. — Ви думаєте, що ми не стежимо за вами? Ти, Ігоре, приготуй годинник до запуску!

Ігор подивився на нього, тоді на леді ЛеҐіжон і знову на нього.

— Я виконую накаши лише гошподаря Джеремі, дякую вам, — заявив він.

— Якщо ви запустите годинник, настане кінець світу! — застерегла леді ЛеҐіжон.

— Що за нісенітна думка, — заперечив містер Білий. — Курям на сміх.

— Ха-ха-ха, — слухняно підтвердили решта аудиторів.

— Мені не потрібні ліки! — заволав Джеремі, відштовхуючи доктора Гопкінса. — І не потрібно мені вказувати, що я маю робити. Замовкніть усі!

У тиші, що запала, було чутно, як із хмар долинули розкоти грому.

— Дякую, — цього разу спокійніше вимовив Джеремі. — Маю надію, що я раціональна людина, тож і до цього всього поставлюся раціонально. Годинник — це засіб хронометражу. Я побудував ідеальний годинник, шановна пані. Тобто, шановні пані. І панове. Це революціонізує технологію вимірювання часу.

Він простягнув руку і пересунув стрілки годинника майже до відмітки, що позначала першу годину. А тоді штовхнув маятник, і той почав гойдатися.

Світ не перестав існувати.

— Бачите? Всесвіт не зупиняється навіть заради мого годинника, — провадив далі Джеремі. Він склав на грудях руки і сів на лаву. — Дивіться, — спокійно додав він.

Годинник тихенько цокав. Тоді щось заторохкотіло в устаткуванні довкола нього, і зашипіли великі зелені скляні трубки з кислотою.

— Ну, здається, нічого не сталося, — сказав доктор Гопкінс. — Дякувати небесам.

Блискавковідвід, розташований над годинником, почав із тріском іскритися.

— Це прокладається стежка для блискавки, — радісно повідомив Джеремі. — Ми посилаємо маленьку блискавку вгору, і отримуємо у відповідь значно більшу…

Щось рухалося в годиннику. Було чутно немовби легеньке шкварчання, і корпус годинника заповнило зеленкувато-синє сяйво.

— Ага, запускається каскад, — пояснив Джеремі. — Маленька процедура, коли, е-е, традиційніший маятниковий годинник підпорядковується Великому Годиннику, розумієте, щоб кожну секунду відкорегувати щодо абсолютно точного часу, — він усміхнувся, а його щока сіпнулася. — Колись такими будуть усі годинники, — заявив він і додав: — Зазвичай я терпіти не можу такі неточні терміни, як «за лічені секунди», одначе я…

Цок

На площі точилася якась бійка. Химерні кольори розітнутого часу долини Циммермана забарвлювали цю бійку у світло-сині тони.

Здавалося, ніби двоє вартових намагалися затримати якихось бандитів.

Один бандит завис, нічим не підтримуваний, у повітрі. Інший вистрілив із арбалета, цілячись у вартового, і стріла застигла нерухомо напівдорозі, немовби прибита цвяхом.

Лобсанґ з цікавістю її розглядав.

— Хочеш її помацати, так? — пролунав голос за спиною в Лобсанґа. — Простягнути руку й помацати, попри все, що я тобі казав? Слідкуй за клятим небом!

Лу-Тзе нервово курив. Відлетівши на пару сантиметрів від нього, дим застигав у повітрі.

— Ти певний, що не відчуваєш, де це? — наполіг він.

— Скрізь довкола нас, Підмітальнику. Ми так близько, що… ми ніби намагаємось побачити ліс, стоячи під деревами!

— Гаразд, це вулиця Вправних ремісників, а ось там Гільдія годинникарів, — сказав Лу-Тзе. — Я б не ризикував заходити всередину, якщо це так близько, аж поки остаточно не впевнимося.

— А як щодо Академії?

— Чаклуни не настільки божевільні, щоб пробувати таке!

— А ви хочете позмагатися у швидкості з блискавкою?

— Це можливо, якщо ми почнемо тут, у цій Долині. Блискавка не аж така швидка, як думають люди.

— А ми що, чекаємо, коли з хмари вигулькне вістря блискавки?

— Ха! І де ж це тепер здобувають освіту сучасні діти? Спочатку з землі в повітря вдаряє перший розряд, хлопче. Він пробиває в повітрі гарну діру для головної блискавки. Слідкуй за спалахом. Ми маємо залишити на дорозі якомога більше слідів від наших сандалій, поки він сягне хмар. Ще трохи протримаєшся?

— Та хоч би й цілий день, — сказав Лобсанґ.

— Стільки не треба. — Лу-Тзе знову обвів поглядом небо. — Можливо, я й помилився. Може, це звичайна гроза. Рано чи пізно ти…

Він замовк. Йому достатньо було побачити обличчя Лобсанґа.

— Га-разд, — поволі вимовив підмітальник. — Дай мені напрямок. Якщо не можеш говорити, покажи.

Лобсанґ упав навколішки, охопивши руками голову.

— Я не знаю… не знаю…

Над містом, за кілька кварталів від них, здійнялося сріблисте сяйво. Лу-Тзе схопив хлопця за лікоть.

— Гайда, хлопче. Бігом. Швидше за блискавку, так? Гаразд?

— Так… ага, гаразд…

— Ти ж це можеш, правда?

Лобсанґ закліпав очима. Він знову міг бачити скляний будинок, що простирався понад містом блідим силуетом.

— Годинник, — хрипло вимовив він.

— Біжи, хлопче, біжи! — крикнув Лу-Тзе. — І не зупиняйся в жодному разі.

Лобсанґ кинувся бігти, і це було нелегко. Час розступався перед ним, але спочатку вкрай повільно, чинячи опір натиску його ніг.

З кожним кроком Лобсанґ набирав швидкості, ландшафт знову міняв кольори, а довколишній світ ще більше заповільнювався.

Мало бути ще одне часове заглиблення, казав підмітальник. Інша долина, ще ближче до нульової точки. Лобсанґ мав надію сягнути цього рівня, перш ніж остаточно втратить здатність думати. Здавалося, ніби його тіло ось-ось вибухне; він відчував, як тріщать його кості.

Сяйво попереду було вже напівдорозі до важких, сталевих хмар, коли він добіг до роздоріжжя й побачив, що сяйво підіймається з будинку трохи далі по вулиці.

Він озирнувся на підмітальника й побачив за кілька метрів позаду, як той падає з роззявленим ротом на землю, наче якась статуя. Лобсанґ розвернувся, зосередився й дозволив часу прискоритися.

Він устиг підхопити Лу-Тзе перед самою землею. З вух старого сочилася кров.

— Я не подужаю, хлопче, — пробурмотів підмітальник. — Не зупиняйся! Біжи!

— Я допоможу! Це ніби бігти з гори!

— Але не для мене!

— Я не можу вас тут залишити!

— Не корч із себе героя! Дістанься до клятого годинника!

Лобсанґ завагався. З хмар уже видобувалося розжарене вістря спрямованого вниз розряду.

Він побіг. Блискавка падала на крамничку, до якої було ще декілька будинків. Він міг бачити великого годинника, що висів над вікном.

Лобсанґ ще потужніше штовхнув течію часу, і вона піддалася. Але блискавка вже сягнула залізної жердини над будинком.

Вікно було ближче, ніж двері. Він нагнув голову і стрибнув у вікно, скло розлетілося вдрузки довкола нього, застигаючи в повітрі, а виставлені на вітрині годинники почали падати й теж застигати на льоту, немовби їх полонив невидимий бурштин.

Перед ним були ще одні двері. Він схопився за ручку й потягнув її, відчуваючи шалений опір дерева, змушеного рухатися мало не зі швидкістю світла.

Двері ледве встигли прочинитися на пару сантиметрів, коли він побачив, що блискавка вже поволі струменіла жердиною прямісінько у серцевину великого годинника.

Годинник пробив один раз.

Час зупинився.

Цо…

Молочар містер Соак саме мив пляшки у зливі, коли повітря потьмяніло, а вода затвердла.

Він якийсь час дивився на неї, а тоді, з виглядом людини, яка любить експериментувати, підняв пляшку над кам’яною підлогою і випустив її з рук.

Вона й далі висіла в повітрі.

— Чорт забирай, — вилаявся він. — Що, черговий ідіот з годинником?

Те, що він зробив далі, не надто нагадувало звичайні дії молочаря. Він вийшов на центр кімнати і виконав декілька рухів руками в повітрі.

Повітря посвітлішало. Вода полилася. Пляшка розбилася — хоча, коли Ронні обернувся і махнув рукою, скляні друзки знову з’єдналися докупи.

Тоді Ронні Соак зітхнув і пішов до кімнати для відстоювання вершків.

Великі чани простягалися вдалину, і якби Ронні дав змогу комусь це зауважити, відразу було б помітно, що ця далина містила в собі значно більше далини, ніж буває зазвичай у нормальних будинках.

— Покажи-но, — звелів він.

Поверхня найближчого молочного чана перетворилася у дзеркало, а тоді в ньому з’явилися зображення…

Ронні повернувся до молочарні, зняв із гачка кашкет і рушив подвір’ям до стайні. Коли він вийшов із неї разом із конем, небо вгорі було понуре, сіре й нерухоме. Кінь був вороний, із хворобливим химерним полиском: створювалося враження, ніби його підсвічували червоним ліхтарем. Його плечі й боки були немовби всіяні червоними блискітками, що вирізнялися навіть на тлі загальної сірості.

І навіть коли його впрягли у воза, він зовсім не був подібний на тих коней, що покірно тягнуть підводи й хури, хоч люди цього не помічали, а Ронні, знову ж таки, ретельно дбав про те, щоб ніхто не звертав на це увагу.

Візок вилискував білою фарбою, позначеною де‑не-де зеленими мазками.

Напис з одного боку гордо проголошував:

РОНАЛЬД СОАК, стерильний молочар.

*Засновано*

Було, мабуть, дивно, що люди ніколи не цікавилися: «А коли ж саме засновано?». Бо якби вони поцікавилися, відповідь була б дуже непростою.

Ронні відчинив вхідну браму, і візок, торохкочучи ящиками з молоком, викотився в позачасову мить. Жахіття, подумав він, це ж просто справжнісінька змова, щоб зашкодити малому бізнесу.

Лобсанґ Лудд отямився, почувши, ніби щось клацало й вертілося. Він був у пітьмі, але вона неохоче підкорилася його руці. Здавалася оксамитовою, та й була такою. Він закотився під одну з вітрин.

Щось пульсувало у нього в районі поперека. Він обережно простягнув туди руку й виявив, що то обертається у своїй клітці портативний Зволікатор.

Отже…

Що ж воно сталося? Він існував у позиченому часі. Мав у розпорядженні, можливо, годину, або й того менше. Але міг його розітнути, отже…

Ні. Щось підказало йому, що спроба зробити це з часом, збереженим у пристрої, який виготовив Ку, була б фатальною. Йому відразу уявилося, ніби його шкіру відділяють лічені сантиметри від сповненого лезами бритв усесвіту.

Отже… одна година або й набагато менше. Але ж він міг би накрутити веретено, правильно?

Ні. Ручка була ззаду. Він міг би накрутити лише чиєсь інше веретено. Дякую тобі, Ку, за твої експериментальні моделі.

А міг би він його зняти тоді? Ні. Ремені були невід’ємною частиною веретена. Без них різні частини його тіла рухалися би з різною швидкістю. Подібного результату можна було б досягти, якби заморозити людське тіло до твердого стану, а тоді штовхнути це заледеніле тіло донизу кам’яними сходами.

Відкрити ящик цвяходером, який усередині ящика…

Через щілину у дверях сочилося зеленкувато-синє сяйво. Він підступив на крок і почув, що веретено раптом пришвидшилося. Це означало, що воно позбувалося часу, і це було погано, якщо в розпорядженні залишалася лише година, а то й набагато менше.

Він відступив на крок від дверей, і Зволікатор знову почав клацати розмірено.

Отже…

Лу-Тзе був десь на вулиці, і в нього було веретено, яке також мало автоматично включитися. У цьому позачасовому світі він був єдиною особою, що могла покрутити ручку.

Скло, розбите ним під час стрибка у вікно, утворило довкола отвору щось подібне на велику іскристу квітку. Він простягнув руку, щоб торкнутися одного уламка. Той заворушився, мов жива істота, порізав Лобсанґові палець, а тоді почав падати на землю, зупинившись лише тоді, коли вийшов за межі поля, що оточувало тіло юнака.

Не торкайся людей, застерігав Лу-Тзе. Не торкайся стріл. Не торкайся речей, які рухаються, таким є правило. Але скло…

…але скло, в нормальному часі, розліталося в повітрі. Воно й далі було наділено енергією, так?

Він обережно проминув скло і спробував відчинити вхідні двері до крамнички.

Дерев’яні двері рухалися вкрай поволі, опираючись неймовірній швидкості.

Лу-Тзе на вулиці не було. Але за кілька сантиметрів над землею, якраз над тим місцем, де був старий, висіло щось нове. Щось таке, чого там не було раніше.

Хтось із власним портативним часом побував тут, кинув цю штуку і рушив далі, перш ніж вона впала на землю.

Це була маленька скляна баночка, забарвлена часовими ефектами в синій колір. Цікаво, якою енергією вона зараз наділена? Лобсанґ склав докупи долоні, обережно підчепив її знизу й підняв угору, відчувши поколювання й раптову вагу баночки, коли поле веретена відреагувало на неї.

Аж ось повернулися справжні її кольори. Баночка була молочно-рожева, хоч її скло було радше прозоре, а рожевим був її вміст. Паперова покришка була розмальована поганенькими друкованими зображеннями невірогідно бездоганних полуниць довкола вигадливих літер, що складалися в наступний напис:

Рональд Соак, стерильний молочар.

ПОЛУНИЧНИЙ ЙОГУРТ

«Свiжий, мов ранкова роса»

Соак? Йому знайоме це ім’я! Це той чоловік, який доставляв молоко Гільдії! До речі, добре і свіже молоко, на відміну від водянистої зеленкуватої бурди, яку постачали інші молочарі. Усі вважали його дуже надійним постачальником. Однак, надійний або ні, він був лише молочарем. Ну, гаразд, нехай і дуже добрим молочарем, але якщо зупинився час, чому тоді…

Лобсанґ розпачливо роззирнувся довкола. Вулиця й далі була заповнена людьми й возами. Ніхто з них не рухався. Ніхто й не міг рухатися.

Але щось пробігло ринвою. Щось подібне на щура в чорній мантії пробігло там на задніх лапках. Воно подивилося на Лобсанґа, і він побачив там не голову, а череп. І цей череп був вельми життєрадісний.

Слово ПІ-ПІ проявилося в його мозку без того, щоб прозвучати у вухах. Тоді щур стрибнув на бруківку і подріботів кудись вуличкою.

Лобсанґ рушив за ним услід.

Наступної миті хтось схопив його ззаду за шию. Він спробував вивільнитися і усвідомив, що під час сутичок занадто покладався на своє вміння розтинати час. До того ж у особи, що його схопила, була дуже міцна хватка.

— Я просто хочу впевнитися, що ти не вчиниш якоїсь дурниці, — пролунав голос. Це був жіночий голос. — Що це в тебе на спині?

— Хто ти?..

— Згідно з протоколом, — заявив голос, — у таких ситуаціях запитання ставить та, хто схопила тебе за горло мертвою хваткою.

— Е-е, це Зволікатор. Е-е, він зберігає час. Хто…

— О, боже, ти знову за своє. Як тебе звати?

— Лобсанґ. Лобсанґ Лудд. Чуєте, чи не могли б ви мене накрутити, будь ласка? Це терміново.

— Звісно. Лобсанже Лудд, ти легковажний та імпульсивний і заслуговуєш на ідіотську і безглузду смерть.

— Що?

— А ще до тебе повільно все доходить. Ти мав на увазі цю ручку?

— Так. У мене закінчується час. А тепер я можу запитати, хто ви така?

— Міс Сюзен. Не рухайся.

Він почув за спиною неймовірно приємний звук накручування годинникового механізму Зволікатора.

— Міс Сюзен? — перепитав він.

— Так мене називають більшість моїх знайомих. А тепер я тебе відпускаю. Мушу тільки додати, що намагання вчинити якусь дурницю не принесе бажаного ефекту. Крім того, я зараз єдина особа в світі, котра може виявити бажання ще раз покрутити ту ручку.

Хватка послабилася. Лобсанґ поволі обернувся.

Міс Сюзен виявилася доволі тендітною жінкою у строгому чорному вбранні. Її біляве з чорною смужкою волосся оточувало їй голову осяйним ореолом. Але найбільше в ній вражало… вражало все, усвідомив Лобсанґ, усе від виразу її обличчя до пози, яку вона обрала. Деякі люди опиняються на задньому плані. Міс Сюзен опинялася на передньому плані. Вона впадала у вічі. Усе, що було за її спиною, здавалося другорядним тлом, фоном, заднім планом.

— Закінчив? — запитала вона. — Усе роздивився?

— Вибачте. А чи ви бачили старого чоловіка? Вбраного подібно до мене? З такою самою штукою на спині?

— Ні. Тепер моя черга. Чи маєш ти ритм?

— Що?

Сюзен округлила очі.

— Гаразд. Чи маєш ти музику?

— Не тут, ні!

— І дівчини ти, очевидно, не маєш, — зробила висновок Сюзен. — Кілька хвилин тому я бачила тут Старого Бідуна. Раджу тобі на нього не нарватися.

— Це хтось такий, що міг би забрати мого товариша?

— Сумніваюся. Крім того, Старий Бідун радше «щось», аніж «хтось». Хай там як, але тут є зараз набагато гірші за нього істоти. Навіть бабаї сховалися під землю.

— Чуєте, час зупинився, так? — запитав Лобсанґ.

— Так.

— А чому ж ви розмовляєте тут зі мною?

— Мене важко назвати створінням часу, — відповіла Сюзен. — Я ним користаюся, але не мушу в ньому існувати. Нас таких є декілька.

— Типу згаданого вами Старого Бідуна?

— Власне. А ще є Батько Вепр, Зубна Фея, Піщаний Чоловік, така ось публіка.

— Я думав, це міфічні істоти?

— І що? — Сюзен визирнула на вулицю.

— То ви не такі?

— Я так розумію, що ти не зупинив годинник, — сказала міс Сюзен, озираючи вулицю.

— Ні, я… не встиг. Мабуть, мені не треба було повертатися, щоб допомогти Лу-Тзе.

— Я перепрошую? Ти мчав, щоб запобігти кінцю світу, а тоді зупинився, щоб допомогти якомусь старому? Ти… просто герой!

— О, я б не сказав, що був ге… — Лобсанґ затнувся на півслові. Вона не сказала «Ти герой», маючи на увазі «Ти справжня зірка»; вона це сказала таким тоном, яким люди кажуть «Ти справжній ідіот».

— Я часто бачу таких, як ти, — провадила Сюзен. — Знаєш, герої мають дуже дивні стосунки з елементарною математикою. Якби ти розбив годинник перед тим, як він пробив, усе було б добре. А тепер світ зупинився, на нас здійснено вторгнення, і ми, можливо, всі загинемо лише тому, що ти зупинився для надання комусь помочі. Тобто дуже шляхетний учинок і таке інше, але також дуже-дуже… людський.

Вона вжила це слово, явно маючи на увазі «безглуздий».

— Маєте на увазі, що для порятунку світу потрібні бездушні шельми, які все холоднокровно розраховують? — огризнувся Лобсанґ.

— Холоднокровний розрахунок стає в пригоді, мушу зізнатися, — зазначила Сюзен. — Ну, а тепер, може, ходімо й поглянемо на той годинник?

— Навіщо? Шкоди вже заподіяно. Якщо ми тепер його розіб’ємо, це тільки погіршить справи. Крім того, е-е, веретено біля нього почало дуріти, і я, е-е, я відчув…

— Що треба остерігатися, — договорила за нього Сюзен. — Добре. Обережність не завадить. Але я хотіла б дещо перевірити.

Лобсанґ намагався взяти себе в руки. Ця дивна жінка мала такий вигляд, ніби точно знала, що вона робить… ніби точно знала, що будь-хто робить… та й, зрештою, який у нього був вибір? Тут він згадав про баночку з йогуртом.

— А це щось означає? — запитав він. — Я впевнений, що ця штука з’явилася на вулиці вже після зупинки часу.

Вона взяла баночку й оглянула її.

— О, — недбало зронила вона. — Це ж Ронні тут був, так?

— Ронні?

— Ой, та його всі знають.

— Що це має означати?

— Скажімо так, якщо твого товариша знайшов він, то з товаришем усе буде добре. Мабуть, буде добре. Принаймні краще, ніж якби його знайшло щось інше. Слухай, зараз не час турбуватися лише про когось одного. Холодний розрахунок, ясно?

Вона вийшла на вулицю. Лобсанґ рушив услід. Сюзен йшла так, немовби вулиця була її власністю. Зазирала в кожен провулочок і дверний отвір, але зовсім не як потенційна жертва, що остерігається нападників. Лобсанґу здавалося, ніби вона була розчарована тим, що не знайшла нічого небезпечного в тих закутках.

Вона наблизилася до крамнички, ступила крок усередину, але зупинилася на мить, розглядаючи завислу в повітрі квітку, утворену розбитим склом. З її виразу було помітно, що все це її анітрохи не здивувало, і що вона бачила в житті значно цікавіші речі. Тоді вона рушила далі й зупинилася біля внутрішніх дверей. Крізь щілину й далі сочилося сяйво, але було воно тепер дещо тьмяніше.

— Заспокоюється, — зронила вона. — Не повинно бути аж так погано… але там є двоє людей.

— Хто саме?

— Зачекай-но, я відчиню двері. І будь обережний.

Двері рухалися вкрай повільно. Лобсанґ зайшов у майстерню вслід за дівчиною. Веретено почало набирати швидкість.

Годинник посеред кімнати сяяв так сліпуче, що боляче було дивитися.

Та він однак не відводив погляду.

— Він… він саме такий, яким я його уявляв, — вимовив він. — Це шлях до…

— Не підходь до нього, — застерегла Сюзен. — Це непевна смерть, повір мені. Будь уважний.

Лобсанґ закліпав очима. Він явно не міг збагнути останні пару речень.

— Що ви сказали?

— Сказала, шо це непевна смерть.

— Вона що, гірша за певну смерть?

— Набагато. Дивися, — Сюзен підняла з підлоги молоток і легенько наблизила його до годинника. Він почав вібрувати в її руці, і вона ледь чутно вилаялася, коли він вислизнув з її пальців і щез. А перед цим довкола годинника утворилося невеличке кільце, що скорочувалося і могло бути подібним на молоток, якби його зробити дуже пласким і зігнути в коло.

— Чи ти розумієш, що сталося? — запитала вона.

— Ні.

— Я теж. А тепер уяви себе тим молотком. Непевна смерть, зрозумів?

Лобсанґ подивився на двох застиглих людей. Один був середнього зросту і мав відповідну кількість кінцівок та інших придатків, що свідчили про приналежність до людської раси, а отже, цю приналежність можна було, мабуть, не піддавати сумніву. Він дивився на годинник. Також це робила інша постать чоловіка середніх літ з переляканим обличчям, що й далі тримав у руках чашку з чаєм, а також, наскільки міг бачити здалеку Лобсанґ, тістечко.

— Той, який ніколи б не переміг у конкурсі краси, навіть якби був єдиним конкурсантом, це Ігор, — повідомила Сюзен. — А іншим гостем є доктор Гопкінс з Гільдії годинникарів.

— Тож ми принаймні знаємо, хто виготовив годинника, — сказав Лобсанґ.

— Не думаю. Майстерня містера Гопкінса розташована за кілька кварталів звідси. І він виготовляє всілякі нові й екстравагантні моделі годинників для химерних і вибагливих клієнтів. Це його спеціальність.

— Тоді його зробив той… Ігор?

— Та де там, ні! Ігорі є професійними слугами. Вони ніколи не роблять нічого самі.

— Ви стільки всього знаєте, — мовив Лобсанґ, а Сюзен тим часом кружляла довкола годинника, немов борчиня, що вичікує момент для вдалого виконання прийому.

— Так, — погодилась вона, не повертаючи голови. — Знаю. Перший годинник зламався. А цей працює. Той, хто його створив — справжній геній.

— Лихий геній?

— Важко сказати. Не бачу жодних ознак.

— Яких ще ознак?

— Ну, явною підказкою був би напис «Ха-ха-ха!!!!!» збоку, ти так не думаєш? — запитала вона, округливши очі.

— Я вам тільки заважаю, так? — запитав Лобсанґ.

— Ні, зовсім ні, — озвалася Сюзен, придивляючись тепер до верстака. — Тут немає нічого. Гадаю, він міг налаштувати таймер. Щось типу будильника…

Вона замовкла.

Взяла до рук довгий гумовий шланг, намотаний на гак біля скляних банок, і пильно його оглянула. Тоді пожбурила його в кут, дивлячись на нього так, ніби ніколи в житті нічого подібного не бачила.

— Нічого не кажи, — неголосно звеліла вона. — У них дуже загострені відчуття. Просто обережно обійди ті великі скляні чани в тебе за спиною і намагайся зробити це якомога непримітніше. І роби це Вже.

Останнє слово пролунало з якимись дивними обертонами, і Лобсанґ відчув, як його ноги почали рухатися, майже без його свідомого контролю.

Двері трохи відхилилися, і увійшов якийсь чоловік.

Його обличчя вирізнялося тим, подумав пізніше Лобсанґ, що його неможливо було запам’ятати. Він ще ніколи не бачив обличчя, якому бракувало жодних примітних рис. Там був і ніс, і рот, і очі, і були вони цілком бездоганні, але однак вони якимось чином не поєднувалися в обличчя. Були просто частинами чогось, що не було цілісним. Якщо й були чимось, то хіба що ликом статуї, яка мала гарний вигляд зовні, але внутрішньо була порожня.

Поволі, немовби думаючи, як мають рухатися м’язи, цей чоловік повернувся і глянув на Лобсанґа.

Лобсанґ відчув бажання розітнути час. Веретено застережливо загуло в нього на спині.

— Гадаю, що цього вже досить, — сказала Сюзен, ступаючи вперед. Чоловіка перекрутило. Його живіт отримав удар ліктем, а тоді її долоня так міцно схопила його за підборіддя, що його ноги відірвалися від землі, а тіло вдарилося об стіну.

Коли він упав, Сюзен щосили лупнула його по голові гайковим ключем.

— Можемо тепер іти, — сказала вона недбало, немовби щойно просто впорядковувала якісь розкидані папери. — Нас більше ніщо тут не тримає.

— Ви його вбили!

— Звичайно. Він не людська істота. Я такі речі… відчуваю. Передалося мені у спадок. До речі, піди й забери той шланг. Швидше.

Позаяк у руках у неї й далі був гайковий ключ, Лобсанґ так і зробив. Принаймні спробував це зробити. Шланг, який вона пожбурила в куток, заплутався і утворив купу вузлів, немов гумове спагеті.

— Мій дідусь називає це зловмисністю, — сказала Сюзен. — Локальна ворожість існуючих речей до неіснуючих завжди збільшується, коли поблизу опиняється аудитор. Вони просто не годні стриматися. Тест зі шлангом дуже надійний в такому випадку, як стверджує один знайомий мені щур.

Щур, подумав Лобсанґ, а тоді запитав:

— А що таке аудитор?

— Вони не відчувають кольорів. Не розуміють їх. Дивись, як він одягнений. Сірий костюм, сіра сорочка, сірі черевики, сіра краватка, все сіре.

— Е-е… е-е… а може, це хтось просто намагався бути дуже крутим?

— Ти так гадаєш? Ну, то ми небагато втратили, — зронила Сюзен. — І ти однак помиляєшся. Дивись.

Тіло розкладалося. Це був швидкий, позбавлений крові процес, подібний на сухе випаровування. Тіло просто перетворилося на хмарку пороху, яка розсіялася і зникла. Але останні кілька пригорщів утворили, лише на пару секунд, знайому форму. Вона теж зникла з ледь чутним шелестом-криком.

— Це був дгланґ! — вигукнув він. — Лиховісний дух! Селяни в долинах захищаються від них амулетами! Але я думав, що це звичайне марновірство!

— Ні, це гарновірство, — уточнила Сюзен. — Тобто, вони справжні, але мало хто в них вірить. Здебільшого всі вірять у те, що несправжнє. Діється щось дуже дивне. Вони тепер скрізь, і в них з’явилися тіла. Так не повинно бути. Нам треба знайти того, хто змайстрував годинника…

— Е-е, а хто така ви, міс Сюзен?

— Я? Я… шкільна вчителька.

Вона побачила, що він дивиться на гайковий ключ, який вона й далі тримала в руках, і знизала плечима.

— Під час шкільних перерв усяке може статися, так? — мовив Лобсанґ.

Усе пропахло молоком.

Лу-Тзе випростався й сів.

Це була велика кімната, і він опинився на столі посеред неї. На дотик відчувалося, що поверхня столу була оббита залізом. Стіни були заставлені штабелями маслоробок, а біля мийки завбільшки з ванну вишикувалися великі металеві чани.

Крім молочного, були ще й інші запахи — антисептиків, добре вичищеної деревини, а також ледь відчутний душок коней.

Пролунали чиїсь кроки. Лу-Тзе квапливо ліг горілиць і заплющив очі.

Він почув, як хтось увійшов до кімнати. Цей хтось насвистував собі під ніс і був, скоріше всього, чоловічої статі, адже впродовж свого довгого життя Лу-Тзе ніколи ще не чув, щоб будь-яка жінка насвистувала так сипло й уривчасто.

Свист наблизився до столу, якусь мить залишався там, а тоді рушив до мийки. Свист затих, а натомість хтось натиснув на ручку насоса.

Лу-Тзе розплющив одне око.

Чоловік, який стояв біля мийки, був доволі невисокого зросту, тож стандартний фартух із синьо-білими смугами, що був на ньому, майже сягав підлоги. Схоже було, що він мив пляшки.

Лу-Тзе звісив ноги зі столу, роблячи це настільки безшумно, що рухи будь-якого пересічного ніндзя звучали б порівняно з цим наче бравурний духовий оркестр, і обережно торкнувся сандаліями підлоги.

— Краще себе почуваєте? — поцікавився той чоловік, не повертаючи голови.

— О, е-е, так. Нормально, — відповів Лу-Тзе.

— Я собі подумав, що то за бідолашний лисий чернець, — сказав чоловік, піднявши пляшку ближче до світла, щоб перевірити, чи вона чиста. — Має на спині якусь заводну штуковину, і йому явно не пощастило. Бажаєте чайочку? Чайник вже гріється. Маю масельце з молочка яка.

— Молочка яка? Я й далі в Анк-Морпорці? — Лу-Тзе подивився на стійку з черпаками неподалік. Той чоловік і далі не озирався.

— Гм-м. Цікаве питання, — зронив мийник пляшок. — Можна сказати, що ви нібито в Анк-Морпорці. То не бажаєте молочка яка? Я маю ще коров’яче молочко або козяче, верблюдяче, лам’яче, коняче, котяче, собаче, дельфіняче, китяче або крокодиляче — на ваш вибір.

— Що? Крокодили не дають молока! — заперечив Лу-Тзе, хапаючи найбільший черпак. Той цілком безшумно знявся з гачка.

— Я ж не казав, що його легко добути.

Підмітальник стиснув у долоні черпак.

— Де це я опинився, приятелю? — запитав він.

— Ви в… молочарні.

Чоловік біля мийки вимовив останнє слово зловісно, ніби це був якийсь «замок жахіть», поставив чергову пляшку на підставку для сушки, а тоді, далі стоячи спиною до Лу-Тзе, підняв руку. Всі пальці були стиснуті, крім середнього, який стирчав.

— Знаєте, що це таке, ченцю? — запитав він.

— Це не надто дружній жест, приятелю, — його долоня міцно стискала важкий черпак. Лу-Тзе траплялося використовувати й менш зручні види зброї.

— Ой, яке поверхове тлумачення. Ви ж уже не першої молодості, ченцю. Я бачу, що ви прожили не одне століття. Скажіть, що це таке, і знатимете, хто такий я.

Холодне повітря молочарні стало ще холоднішим.

— Це ваш середній палець, — сказав Лу-Тзе.

— Тьху! — зронив чоловік.

— Тьху?

— Так, тьху! Ви ж маєте мозок. Напружте його.

— Слухайте, з вашого боку було гарно…

— Вам відомі таємні знання, що їх усі шукають, ченцю, — мийник пляшок зробив паузу. — Та ні, я навіть припускаю, що вам відомі доступні знання, ті, що приховані у всіх на виду, і яких практично ніхто не шукає. Хто я такий?

Лу-Тзе придивився до самотнього пальця. Стіни молочарні потьмяніли. Холод пробирав до кісток.

Його мозок почав шалено працювати, і за справу взявся бібліотекар пам’яті.

Це не було якесь нормальне місце, і це не був якийсь нормальний чоловік. Палець. Один палець. Один із п’яти перстів на… Один із п’яти. Один із П’яти. Слабке відлуння древньої легенди вимагало уваги.

П’ять мінус один буде чотири.

Один залишився.

Лу-Тзе дуже обережно повісив черпак назад на гачок.

— Один із П’яти, — вимовив він. — П’ятий з Чотирьох.

— Нарешті. Я ж бачив, що ви освічений.

— Ви були… ви були тим одним, який залишив їх, перш ніж вони стали відомими?

— Так.

— Але ж… це молочарня, і ви миєте пляшки!

— І що? Я ж мусив якось згаяти час.

— Але ж… ви були П’ятим вершником Апокаліпсису! — вигукнув Лу-Тзе.

— І я можу закластися, що мого імені ви не пам’ятаєте.

Лу-Тзе завагався.

— Ні, — зізнався він. — Не думаю, що я будь-коли його чув.

П’ятий вершник повернувся до нього обличчям. Мав чорні очі. Чорні-чорнісінькі. Лискучі, чорні, без жодних білків.

— Мене, — сказав П’ятий вершник, — звати…

— Як?

— Мене звати Ронні.

Позачасовість немовби скувала все кригою. На морі замерзли хвилі. Птахи застигли в повітрі. Світ завмер.

Але не стих. Лунало бриніння, неначе хтось проводив пальцем по обідку величезного келиха.

— Ходімо вже, — наполягла Сюзен.

— Ви чуєте це? — запитав, зупинившись, Лобсанґ.

— Для нас немає різниці…

Вона штовхнула Лобсанґа назад у тінь. Посеред вулиці раптом виник з нічого й почав крутитися сірий балахон аудитора. Повітря довкола нього сповнилося порохом, з якого утворився спочатку циліндр, а тоді якась людиноподібна постать, що трохи нетвердо трималася на ногах.

Якусь мить вона розгойдувалася туди-сюди. Поволі підняла руки й роздивилася їх, повертаючи сюди й туди. А тоді рішуче й цілеспрямовано кудись покрокувала. Згодом до неї долучилася інша постать, вигулькнувши на вулицю з бічного провулка.

— Це щось на них не подібно, — сказала Сюзен, коли та пара завернула за ріг. — Вони щось задумали. Ходімо за ними.

— А що з Лу-Тзе?

— А що з ним? Скільки, ти казав, йому років?

— Він каже, що вісімсот.

— Такого голими руками не візьмеш. З Ронні йому цілком безпечно, якщо тільки бути насторожі і не сперечатися. Ходімо.

Вона рушила далі вулицею.

До аудиторів долучалися інші, петляючи поміж застиглих возів і нерухомих людей уздовж вулиць, що вели, як виявилося, до площі Сатор, одного з найбільших відкритих майданів міста. Був базарний день. Біля яток скупчилися мовчазні й нерухомі постаті. Але поміж них снували сірі силуети.

— Їх тут сотні, — сказала Сюзен. — Усі людиноподібні, і здається, зібралися тут на якусь зустріч.

Містер Білий втрачав терпіння. Досі він навіть не усвідомлював, що в нього воно є, адже, якщо вже на те пішло, він сам по собі був зразком терпіння й витримки. Але тепер він просто відчував, як воно немовби випаровується. Це було дивне відчуття, начебто його голова перегрілася. А хіба може бути гарячою думка?

Масове скупчення втілених аудиторів нервово спостерігало за ним.

— Я містер Білий! — повідомив він нещасному новому аудитору, що опинився перед ним, і аж здригнувся від здивування, що залишився живим, вимовивши цей особовий займенник. — Ти не можеш також бути містером Білим. Бо це призведе до плутанини.

— Але нам уже бракує кольорів, — утрутився містер Фіолетовий.

— Цього не може бути, — заперечив містер Білий. — Є безконечна кількість кольорів.

— Але не так багато назв, — сказала міс Сіро-Брунатна.

— Це неможливо. У кожного кольору має бути назва.

— Ми змогли знайти тільки сто три назви відтінків зеленого, перш ніж колір ставав помітно синім або жовтим, — сказала міс Малинова.

— Але ж кількість відтінків безмежна!

— Проте кількість назв обмежена.

— Цю проблему треба вирішити. Додай це до списку, міс Коричнева. Мусимо назвати кожен можливий відтінок.

Одна з аудиторок жіночої статі була розгубленою.

— Я не можу все запам’ятати, — сказала вона. — І я не розумію, чому ви наказуєте.

— Якщо не рахувати віровідступниці, я тут найстарший зі всіх утілених.

— Лише на кілька секунд, — зауважила міс Коричнева.

— Це неістотно. Старшинство є старшинством. Це доконаний факт.

Це був доконаний факт. До фактів аудитори ставилися з пошаною. А ще містеру Білому був відомий той факт, що понад сімсот доволі незграбних аудиторів тинялися зараз містом.

Містер Білий мусив зупинити це нескінченне зростання втілень, коли дедалі більше його одноплемінників прибували до цього проблемного місця. Це ставало занадто небезпечним. Віровідступниця продемонструвала, зазначив він, що людське тіло примушує розум мислити загрозливим чином.

Потрібно бути вкрай обережним. Це було фактом. Тільки ті, хто довів здатність витримати цю процедуру, повинні отримувати дозвіл на втілення й завершення справи. Це було фактом.

Аудитори шанували факти. Принаймні досі. Міс Коричнева відступила на крок.

— Хай там як, — сказала вона, — але бути тут небезпечно. Я вважаю, що нам треба розівтілитися.

Містер Білий виявив, що його тіло само на це відреагувало. Воно випустило з рота певну кількість повітря.

— І залишити речі незвіданими? — запитав він. — Незвідані речі небезпечні. Ми тут багато чому вчимося.

— Те, чому ми вчимося, не має жодного сенсу, — заперечила міс Коричнева.

— Що більше ми вчимося, то більше з’являється сенсу. Немає нічого, що ми не здатні зрозуміти, — заявив містер Білий.

— Я не розумію, чому я зараз відчуваю бажання зробити так, щоб моя рука здійснила різкий контакт із вашим обличчям, — сказала міс Коричнева.

— Саме це я й мав на увазі, — повідомив містер Білий. — Ти цього не розумієш, і тому це небезпечно. Виконай дію, і ми дізнаємося більше.

Вона його вдарила.

Він схопився рукою за щоку.

— Виникли мимовільні думки про уникнення повторної дії, — пояснив він. — А також відчуття жару. Цікаво, що тіло немовби самостійно продукує процес мислення.

— А в мене, — повідомила міс Коричнева, — мимовільні думки пов’язані з задоволенням вкупі з певним побоюванням.

— Ми вже вчимося більше про людських істот, — сказав містер Білий.

— З якою метою? — запитала міс Коричнева, чиї відчуття побоювання посилилися від вигляду викривленого обличчя містера Білого. — Для нас вони вже не є суттєвим фактором. Час закінчився. Вони вже викопні істоти. Під вашим оком сіпається шкіра.

— Це невідповідна думка, і в цьому твоя провина, — сказав містер Білий. — Вони існують. Ось чому нам необхідно дослідити їх якомога детальніше. Я бажаю продовжити експеримент. Моє око функціонує ідеально.

Він узяв з ринкової ятки сокиру. Міс Коричнева відступила ще на один крок.

— Мимовільні думки, пов’язані з побоюванням, різко посилилися, — сказала вона.

— Але ж це просто грудка металу на шматку дерева, — зазначив містер Білий, піднімаючи сокиру. — Ми ж бачили ядра зірок. Ми дивились, як палають світи. Ми спостерігали за агонією простору. Чим таким ця сокира може занепокоїти нас?

Він замахнувся. Удар вийшов незграбний, а людська шия виявилася набагато міцнішою, ніж усім здається, проте шия міс Коричневої вибухла кольоровими порошинками, і аудиторка впала.

Містер Білий обвів поглядом найближчих до нього аудиторів, і всі вони відсахнулися.

— Чи ще хтось волів би випробувати цей експеримент? — запитав він.

Усі хором квапливо відмовилися.

— Добре, — сказав містер Білий. — Ми вже багато чому навчилися!

— Він відрубав їй голову!

— Не кричи! І не вистромлюй власну голову! — просичала Сюзен.

— Але ж він…

— Гадаю, вона знає! Та й не вона, а воно. І він теж воно.

— Що відбувається?

Сюзен відступила в тінь.

— Я не… цілком упевнена, — мовила вона, — але гадаю, що вони спробували зробити собі людські тіла. Вийшли цілком пристойні копії. А тепер… вони починають поводитися, як люди.

— Ви називаєте оце людським поводженням?

Сюзен зміряла Лобсанґа сумним поглядом.

— Ти, мабуть, не часто буваєш серед людей, ні? Мій дідусь каже, що коли розумна істота приймає людську подобу, вона починає думати як людина. Форма визначає суть.

— То це були дії розумної істоти? — здивувався Лобсанґ, який ще й досі не міг відійти від шоку.

— Ти не тільки не буваєш серед людей, але й історію не читаєш, — похмуро ствердила Сюзен. — Тобі відоме прокляття перевертня?

— Хіба недостатнє прокляття просто бути перевертнем?

— Вони так не думають. Але якщо занадто довго перебувають у вовчій шкурі, то так і залишаються вовками, — сказала Сюзен. — Вовча подоба дуже… потужна, розумієш? І хоч розум залишається людським, вовча суть пролазить носом, вухами, лапами. Про відьом знаєш?

— Ми, е-е, вкрали в однієї з них мітлу, щоб дістатися сюди, — зізнався Лобсанґ.

— Справді? То вам тоді ще пощастило, що настав кінець світу, — вишкірилася Сюзен. — Так ось, деякі з найкращих відьом володіють певним трюком, який вони називають Запозиченням. Вони проникають у розум тварини. Дуже корисна річ. Але важливо знати, коли треба забратися геть. Якщо занадто довго бути качкою, можна так і залишитися нею. Тямущою, можливо, качкою, з деякими дивними спогадами, та все ж таки качкою.

— Поетові Гогі колись наснилося, ніби він став метеликом, а коли він прокинувся, то прорік: «Я чоловік, якому приснилося, що він метелик, чи я метелик, якому сниться, що він чоловік?», — спробував підтримати розмову Лобсанґ.

— Справді? — жваво озвалася Сюзен. — І ким він виявився?

— Що? Ну… хто його зна?

— А як він писав свої вірші? — запитала Сюзен.

— Пензликом, звичайно.

— І він не пурхав скрізь, залишаючи в повітрі насичені інформацією візерунки або відкладаючи яєчка на капустяному листі?

— Ніхто такого не згадував.

— Тоді, ймовірно, він був чоловіком, — сказала Сюзен. — Цікавий приклад, але він нам не дуже допомагає. Хіба що припустити, що аудиторам сниться, ніби вони люди, і цей сон реальний. А ще їм бракує уяви. Як моєму дідусеві, до речі. Вони можуть зробити досконалу копію будь-чого в світі, але не здатні створити щось нове. Тому, на мою думку, вони зараз починають з’ясовувати, що означає насправді бути людиною.

— І що ж це означає?

— А те, що значно менше себе контролюєш, ніж тобі здається, — вона знову обережно придивилася до натовпу на площі. — Чи тобі щось відомо про особу, яка змайструвала годинник?

— Мені? Ні. Не дуже…

— А як ти тоді знайшов це місце?

— Лу-Тзе припустив, що годинник мають робити тут.

— Справді? Непоганий здогад. Ви навіть знайшли потрібний будинок.

— Я, е-е, це я знайшов будинок. Я, е-е, знав, що він там, де маю бути я. Звучить по-дурному?

— О, так. Дзвенять дзвіночки і щебечуть синички. Хоча, можливо, так воно й було. Ось і я також завжди знаю, де маю бути. А зараз де б ти мав бути?

— Хвилиночку, — сказав Лобсанґ. — А ви хто така? Зупинився час, світ віддано на поталу… казкам і почварам, а тут собі походжає шкільна вчителька?

— З такою найнадійніше, — зронила Сюзен. — Ми не полюбляємо дурниць. Та й я вже казала тобі. Я успадкувала певні таланти.

— Типу існування поза часом?

— Це один із них.

— Дивний талант для вчительки!

— Але придається для виставлення оцінок, — спокійно зазначила Сюзен.

— А ви хоч людина?

— Ха! Так само, як і ти. Хоч не стану заперечувати, що ховаю парочку скелетів у родинній шафі.

Вона це сказала якимось двозначним тоном…

— Це ж не був звичайний фразеологізм? — відверто запитав Лобсанґ.

— Ні, не був, — погодилася Сюзен. — А ця штука в тебе на спині. Що станеться, коли вона перестане вертітися?

— Мені тоді забракне часу.

— Ага. Отже, той факт, що вона вповільнилася і зупинилася, коли аудитор хизувався своїм володінням сокирою, не відіграє значної ролі?

— Вона не крутиться? — запанікувавши, Лобсанґ спробував сягнути власної спини, перекрутившись у результаті дзиґою.

— Бачу, в тебе є також приховані таланти, — вишкірилася Сюзен, притулившись до стіни.

— Будь ласка! Накрутіть мене знову!

— Гаразд! Ти є…

— Це й першого разу зовсім не було смішно!

— Це правда, в мене немає доброго почуття гумору.

Вона схопила його за руки, коли він намагався дістати ремені веретена.

— Тобі це не потрібно, розумієш? — наполягла вона. — Це просто мертвий вантаж! Повір мені! І не здавайся! Ти твориш власний час! І не питай, як саме.

Він нажахано подивився на неї.

— Що відбувається?

— Усе гаразд, усе гаразд, — якомога терпляче вимовила Сюзен. — Ці речі завжди спочатку шокують. Коли це сталося зі мною, нікого поруч не було, тож вважай, що тобі ще пощастило.

— А що сталося з вами?

— Я з’ясувала, ким був мій дідусь. І не питай мене. А тепер зосередься. Де ти мав би бути?

— Е-е, е-е… — Лобсанґ роззирнувся. — Е-е… десь там, я гадаю.

— Не хочу навіть питати, звідки ти це знаєш, — мовила Сюзен. — Тим паче, що це в протилежний бік від тієї юрби.

Вона усміхнулася.

— Будь оптимістом, — додала вона. — Ми молоді, у нас ще море часу попереду… — вона закинула на плече гайковий ключ. — Ходімо відірвемося.

Якби ще існувала така річ, як час, то лише через пару хвилин після того, як пішли Сюзен і Лобсанґ, до майстерні з бундючним виглядом забрела низесенька, сантиметрів п’ятнадцять заввишки, постать у накидці. Услід за нею залетів крук, який всівся на дверях і з великою підозрою почав розглядати сяючий годинник.

— Мені він видається небезпечним, — сказав він.

— ПІ-ПІ? — озвався Смерть Щурів, наближаючись до годинника.

— Ні, не намагайся корчити з себе героя, — застеріг Карк.

Щур підійшов ще ближче, подивився на годинник з виразом «що-більші-такі-штуки-то-гучніше-падають», а тоді щосили вдарив його косою.

Або принаймні спробував це зробити. Щось зблиснуло, коли лезо торкнулося годинника. На якусь мить Смерть Щурів став чорно-білим невиразним кільцем довкола нього, а тоді щез.

— Казав тобі, — озвався крук, чистячи собі пір’я. — Можу битися об заклад, що ти зараз почуваєш себе містером Дурком, правда?

— …а тоді я подумав, чи є якась робота, де можуть придатися мої таланти? — сказав Ронні. — Час для мене лише ще один напрямок. І тоді я подумав, що всім потрібне свіже молочко, так? І всі воліли б, щоб його доставляли зранку.

— Краще, звісно, ніж мити вікна, — погодився Лу-Тзе.

— Я за це взявся лише після того, як їх винайшли, — повідомив Ронні. — Перед тим я працював садівником. Додати ще прогірклого масельця яка?

— Будьте ласкаві, — подякував Лу-Тзе, простягаючи чашку.

Лу-Тзе було вісімсот років, ось чому він вирішив перепочити. Який-небудь герой на його місці зірвався б на ноги, метнувся б у принишкле місто, а тоді…

Отож-бо й воно. А тоді герой почав би думати, що ж йому робити далі. Вісімсотрічний життєвий досвід навчив Лу-Тзе, що все, що стається, залишається сталим. Воно може залишатися сталим в іншій системі координат, якщо вже бути абсолютно точним, але його не можна зробити не-сталим, таким, що не сталося. Годинник пробив, і час зупинився. Пізніше знайдеться якесь вирішення. А тим часом, горнятко чаю й розмова з його безтурботним рятівником може тільки прискорити настання цього моменту. Адже, зрештою, Ронні не був звичайним пересічним молочарем.

Лу-Тзе давно вже дотримувався думки, що нічого не стається безпричинно, за винятком хіба що футболу.

— У вас тут усе справжнє, Ронні, — похвалив він, роблячи ковточок. — Бо тим маслом, яке нам підсовують тепер, навіть воза не змастиш.

— Це все порода, — пояснив Ронні. — Я дістаю це від високогірних стад, що паслися шістсот років тому.

— Будьмо, — підняв угору чашку Лу-Тзе. — Але кумедно трохи. Маю на увазі, якщо сказати людям, що спочатку було п’ять Вершників Апокаліпсису, а тоді один їх залишив і став молочарем, це викликало б здивування. Усі б питали, чому ви…

На якусь мить у Ронні спалахнули сріблом очі.

— Творчі розходження, — прохрипів він. — Егоїзм, самозакоханість. Дехто може сказати… Але ні, не хочу про це говорити. Бажаю їм усього найкращого, звісно, нехай щастить.

— Звичайно, — погодився Лу-Тзе з непроникним виразом обличчя.

— І я з великим інтересом слідкував за їхніми кар’єрами.

— Не сумніваюся.

— А знаєте, що згадку про мене видалили навіть із офіційної історії? — запитав Ронні. Він підняв долоню, і в ній з’явилася книга. На вигляд новесенька.

— Це було раніше, — повідомив він з кислою міною. — Книга Ома, пророцтва Тобруна. Зустрічали його колись? Такий високий, бородатий, з тенденцією безпричинно хихотіти?

— Це ще переді мною, Ронні.

Ронні подав йому книжку.

— Перше видання. Гляньте-но другий розділ, сьому строфу, — порадив він.

І Лу-Тзе прочитав: «І Ангел у білих шатах розгорнув Залізну книгу, і з’явився п’ятий вершник у колісниці з палаючого льоду, і було ламання законів і розривання угод, і юрба заволала: «О, Господи, для нас настало лихо!».

— Це був я, — гордо прорік Ронні.

Лу-Тзе перевів погляд на восьму строфу: «І я побачив немовби кроликів, різнокольорових і в основному з картатими візерунками, що кружляли і вертілися, і лунали звуки якихось великих солодкаво-сиропних речей».

— Цієї строфи вже не було в наступному виданні, — сказав Ронні. — Дуже схильний до всіляких візій, старушок Тобрун. Отці-засновники омніянізму могли брати й перемішувати все, що забажали. У ті дні, звичайно, все було в новинку. Смерть був Смертю, звичайно, але решта були насправді лише Місцевим Неврожаєм, Мордобоєм і Вітрянкою.

— А ви?.. — наважився спитати Лу-Тзе.

— Публіка вже більше не цікавилася мною, — пояснив Ронні. — Принаймні так мені сказали. У ті дні ми виступали лише перед дуже маленькими аудиторіями. Якесь там нашестя сарани, пересохлий ставок у якогось племені, вибух вулкану… Ми задовольнялися будь-якими нагодами виступити. І для п’ятьох забракло місця, — він шморгнув. — Так мені сказали.

Лу-Тзе відставив чашку.

— Що ж, Ронні, було дуже приємно побалакати з вами, але час… час, як бачите, не поспішає.

— Ага. Чув про це. На вулицях панує Закон, — у Ронні знову спалахнули очі.

— Закон?

— Дгланґ. Аудитори. Знову збудували скляний годинник.

— Ви це знаєте?

— Послухайте, нехай я не належу до Грізної Четвірки, але мої очі й вуха завжди відкриті, — сказав Ронні.

— Але ж це кінець світу!

— Ні, не кінець, — спокійно заперечив Ронні. — Усе й далі на місці.

— Але нікуди не рухається!

— Ну, це вже не мої проблеми, — зронив Ронні. — Я працюю з молочком і молочними продуктами.

Лу-Тзе озирнув сяючу чистотою молочарню, лискучі пляшки й маслоробки. Чудова робота для позачасової особи. Молоко буде завжди свіжим.

Він знову подивився на пляшки, і в його голові промайнула мимовільна думка.

Вершники мали людську подобу, а люди марнославні. Уміння скористатися людською марнославністю само по собі було різновидом бойового мистецтва, а Лу-Тзе вже здавна вдосконалював себе у володінні ним.

— Можу закластися, що я знаю, хто ви такий, — заявив він. — І можу вирахувати ваше справжнє ім’я.

— Ха. Ніколи в житті, ченцю, — відрізав Ронні.

— Я не чернець, а простий підмітальник, — спокійно уточнив Лу-Тзе. — Лише підмітальник. Ви їх назвали Законом, Ронні. Бо ж має бути закон, правильно? Вони встановлюють правила, Ронні. А вам же потрібні правила, хіба не так?

— Я працюю з молочком і молочними продуктами, — повторив Ронні, але його око сіпнулося. — І з яєчками за домовленістю. Це добрий і стабільний бізнес. Я думаю про те, щоб залучити більше працівників до крамнички.

— Навіщо? — здивувався Лу-Тзе. — Вони ж не матимуть, що робити.

— І ще треба розширити асортимент сирів, — провадив Ронні, не дивлячись на підмітальника. — Попит на сири зростає. І ще я думав завести семафорну адресу, люди зможуть присилати замовлення, буде великий попит.

— Всі правила перемогли, Ронні. Нічого більше не рухається. Немає нічого непередбаченого, бо нічого не відбувається.

Ронні сидів, дивлячись у порожнечу.

— Я бачу, Ронні, що ви знайшли свою нішу, — заспокійливо мовив Лу-Тзе. — І у вас тут усе, як з голочки, хто б у цьому сумнівався. Я припускаю, що решта хлопців були б насправді раді знати, що у вас тут усе прекрасно. Лише одна річ, е-е… Чому ви мене врятували?

— Що? Ну, це був мій благочестивий обов’язок…

— Ви П’ятий вершник, містере Соаче. Благочестивий обов’язок? — хоча, подумав Лу-Тзе, ви дуже довго були в людській подобі. Ви хочете, щоб я це вирахував… Ви цього хочете. Тисячі років отакого життя. Воно примусило вас ховатися, мов равлик, у своїй шкаралупі. Ви буде постійно чинити мені опір, але ви хочете, щоб я витягнув із вас ваше ім’я.

У Ронні спалахнули очі.

— Я опікуюся собі подібними, Підмітальнику.

— І я один із таких?

— У вас є… певні вартісні риси.

Вони дивилися один на одного.

— Я відведу вас туди, де і знайшов, — сказав Ронні Соак. — Це все. Бо тих інших речей я більше не практикую.

Аудитор лежав горілиць із роззявленим ротом. Вряди-годи він видобував із себе слабенькі звуки, подібні на комашиний писк.

— Спробуй ще раз, містере…

— Темний Авокадо, містере Білий.

— Це справжній колір?

— Так, містере Білий! — ствердив містер Темний Авокадо, хоч сам не був у цьому певний.

— Спробуй тоді ще раз, містере Темний Авокадо.

Вкрай неохоче містер Темний Авокадо простягнув руку до рота постаті, що лежала горілиць. Коли його пальці були вже за кілька сантиметрів від губ, ліва рука постаті явно з власного бажання метнулася і міцно стисла ці пальці. Було чутно, як тріснули кості.

— Я відчуваю неймовірний біль, містере Білий.

— Що там у роті, містере Темний Авокадо?

— Схоже, що це зварений і виброджений зерновий продукт, містере Білий. Неймовірний біль не вщухає.

— Харчовий продукт?

— Так, містере Білий. Відчуття болю доволі відчутне в цей момент.

— Хіба я не видав наказ про заборону будь-якого їдження, пиття або інших непотрібних експериментів з сенсорним апаратом?

— Видали, містере Білий. Відчуття неймовірного болю, про яке я вже згадував раніше, стає просто нестерпним. Що мені тепер робити?

Поняття «наказів» було для аудиторів ще однією новою і незнайомою концепцією. Вони звикли до колегіальних рішень, які приймалися лише тоді, коли вичерпувалися всі можливі варіанти уникнення будь-яких дій стосовно певного питання. Рішення, ухвалені всіма, були рішеннями, ухвалені ніким зокрема, що, відповідно, виключало будь-яку можливість звинувачень.