а також:
дівчинка, створена з темряви – радість від цигарок – обхідниця міста – деякі мертві листи – день народження Гітлера – стовідсотковий чистий німецький піт – хвіртка до крадіжок – і книжка з вогню
ТРОХИ СТАТИСТИКИ
Перша вкрадена книжка: 13 січня 1939 року
Друга вкрадена книжка: 20 квітня 1940 року
Період між крадіжками зазначених книжок: 463 дні
Коли б ви поставилися до цього легковажно, то сказали б, що для продовження знадобилося лише трішки вогню і декілька людських вигуків. Ви б сказали, що Лізель, щоб заволодіти своєю другою книжкою, цього було достатньо, хоч та і диміла в її руках. І навіть обпікала їй ребра.
Одначе ось у чому річ:
Зараз не час легковажити.
Зараз не час дивитися лише одним оком, оглядатися чи перевіряти плиту – бо коли крадійка книжок поцупила свою другу книжку, не тільки багато факторів сприяли її жаданню зробити це, а й сам вчинок запустив у дію те, що мало статися згодом. Ця крадіжка вкаже їй шлях до наступних книжок. Вона надихне Ганса Губерманна на складання плану допомоги молодому єврейському кулачному бійцю. А ще вона покаже мені, вже укотре, що одна можливість веде простісінько до наступної, як ризик веде до більшого ризику, життя – до нового життя, а смерть – до ще більших смертей.
Можна навіть сказати, що це доля.
Розумієте, хтось, може, думає, що нацистська Німеччина спиралася на ідею антисемітизму, дещо надміру ревного лідера і націю фанатиків, вихованих на ненависті до інших, проте нічого з цього не вийшло б, якби німці не любили одну справу.
Палити.
Німці любили палити. Крамниці, синагоги, рейхстаги, будинки, особисті речі, вони любили палити вбитих людей і, звісно ж, книжки. Вони були у захваті від гарного багаття з книжок, а тим, хто був небайдужий до книжок, це давало можливість заволодіти тим виданням, якого б вони нізащо не отримали, якби не багаття.
Однією зі схильних до такого була, як ви вже знаєте, худорлява дівчинка на ім’я Лізель Мемінґер. Нехай їй і довелося прочекати аж чотириста шістдесят три дні, воно того вартувало. Наприкінці дня, сповненого безлічі переживань, багатьох прекрасних капостей, однієї закривавленої щиколотки і ляпасу рідної руки, Лізель Мемінґер здійснила свою другу успішну крадіжку. «Знизування плечима». То була блакитна книжка з червоними літерами на обкладинці, під якими було зображення маленької зозулі, теж червоної. Озираючись назад, Лізель не соромилася того, що її вкрала. Навпаки, той вир відчуттів, що крутився в животі, більше скидався на гордість. А бажання поцупити книжку підживлювалося люттю і чорною ненавистю. Насправді 20 квітня – в день народження фюрера, – вихоплюючи книжку з паруючого попелища, Лізель була дівчинкою, створеною з темряви.
Звичайно ж, виникає запитання – чому?
Чого б це їй лютувати?
Що такого сталося за минулі чотири чи п’ять місяців, що спонукало її вибухнути такими емоціями?
Якщо коротко, то відповідь на це запитання переходить від Небесної вулиці до фюрера, тоді до недосяжного місця перебування її мами і повертається назад.
Як і більшість нещасть, це почалося з гаданого щастя.
Під кінець 1939 року Лізель уже непогано призвичаїлася до життя в Молькінґу. У неї досі траплялися нічні кошмари за участі братика, і вона сумувала за мамою, але тепер її було кому втішити.
Вона любила тата, Ганса Губерманна, і навіть прийомну маму, хоча та й розсипалася прокльонами і лайливими словами. Вона любила й ненавиділа свого найкращого друга, Руді Штайнера, і це було нормально. А ще вона любила те, що, попри невдачу під час перевірки знань, вміння читати і писати, без сумніву, покращувались і невдовзі вона досягне якогось пристойного рівня. Усе це викликало бодай трішки задоволення і скоро нагромадиться такою купою, що на горизонті завидніє щось на кшталт щастя.
КЛЮЧІ ДО ЩАСТЯ
1. Дочитаний «Посібник гробаря».
2. Порятунок від гніву сестри Марії.
3. Отримання двох книжок на Різдво.
17 грудня.
Вона добре запам’ятала дату, адже це було якраз за тиждень до Різдва.
Як уже звиклося, кошмар обірвав її сон і Ганс Губерманн привів її до тями. Його рука вчепилася в її спітнілу піжаму.
– Потяг? – прошепотів він.
Лізель підтвердила.
– Потяг.
Вона ковтала повітря, доки не заспокоїлася, а тоді почала читати одинадцятий розділ «Посібника гробаря». Минула третя ночі, коли вони закінчили, і їм залишився тільки останній розділ – «Повага до кладовища». Тато – його сріблясті очі підпухли від утоми, а обличчя затопила борода – закрив книжку, сподіваючись отримати залишки сну. Але йому нічого не дісталося.
Заледве чи пройшла хвилина, відколи погасили світло, а Лізель уже заговорила до нього у темряві:
– Тату, ти не спиш?
Він видав тільки звук, якийсь гортанний:
– Ja[21].
Вона піднялася на лікті.
– Може, дочитаємо книжку, будь ласка?
Довге зітхання, скрипуче дряпання нігтями по щетині, і світло увімкнулося. Тато розгорнув книжку і почав читати:
– Розділ дванадцятий. «Повага до кладовища».
Вони читали до самого світанку, обводячи і виписуючи слова, яких дівчинка не розуміла, і перегортали сторінки, доки до кімнати не пробилося сонячне проміння. Декілька разів тато майже засинав, поступаючись перед сверблячим відчуттям утоми в очах і знесиленим киванням власної голови. Лізель щоразу ловила його на гарячому, проте в неї не було ані безкорисливості, щоб дозволити йому заснути, ані зухвалості, щоб на нього образитися. Вона була дівчинкою, якій іще треба здолати гору.
Врешті-решт, коли темрява за вікном дала тріщину, вони дочитали книжку. Останній абзац звучав так:
Ми, від імені Баварської асоціації кладовищ, сподіваємося, що змогли розважити вас і ознайомити з роботою, заходами безпеки й обов’язками гробарів. Ми щиро бажаємо вам успіху у вашому занятті похоронним мистецтвом і маємо надію, що цей посібник став вам у пригоді.
Коли книжка згорнулася, обоє перезирнулися спідлоба. Тато заговорив першим:
– Ми зробили це, еге ж.
Лізель, наполовину закутана у простирадло, тримала книжку в руках і оглядала чорну обкладинку зі сріблястим написом. Вона кивнула – з пересохлим ротом і ранковим голодом. Це була одна з тих митей бездоганної втоми, коли вдалося подолати не лише заплановану роботу, а ще й ніч, яка перегородила шлях.
Зі скреготом заплющивши очі і стиснувши кулаки, тато потягнувся, і настав ранок, який не посмів бути дощовим. Обоє підвелися, спустилися на кухню і крізь затуманені й розмальовані морозом вікна розгледіли рожеві смуги світла, що падали на засніжені дахи Небесної вулиці.
– Поглянь на кольори, – сказав тато. Просто неможливо не любити чоловіка, який не лише помічає кольори, а й говорить ними.
Лізель досі тримала книжку. Вона стискала її все сильніше, а сніг забарвлювався помаранчевим. На одному з дахів дівчинка помітила хлопчика, який сидів і також споглядав небо.
– Його звали Вернер, – промовила вона. Слова вилетіли самі, мимовільно.
– Так, – відповів тато.
На той час у школі більше не перевіряли читання, проте Лізель, поступово набираючись упевненості, якось перед уроками взяла залишений кимось підручник, щоб перевірити, чи зможе прочитати його без жодної помилки. Вона змогла прочитати кожнісіньке слово, але читала набагато повільніше за однокласників. Набагато легше, думала вона, бути за крок від чогось, ніж цього досягти. Треба ще трохи попрацювати.
Одного дня їй закортіло поцупити книжку з класної полиці, але, чесно кажучи, перспектива ще однієї коридорової Watschen від рук сестри Марії таки відлякала її. Більше того, у дівчинки насправді не було найменшого бажання красти книжки зі школи. Швидше за все, причиною її небажання була листопадова невдача, але Лізель не була цілком певна. Вона лише знала, що не хоче цього робити.
На уроках Лізель не розмовляла.
Вона навіть не наважувалась глянути не в той бік.
Прийшла зима, і Лізель більше не потрапляла під гарячу руку сестри Марії, а сама спостерігала за тим, як інші діти виходили до коридору й отримували заслужену винагороду. Звуки поневірянь учнів, що долинали звідти, були не вельми приємними, але той факт, що там був хтось інший, хоча й не тішив її, але приносив полегшення.
Коли у школі розпочалися канікули у зв’язку із Weihnachten[22], Лізель, перш ніж вийти з класу, навіть спромоглася побажати сестрі Марії «щасливого Різдва». Вона знала, що Губерманни не мають грошей, що вони досі віддають борги і, щойно у них з’являються якісь копійки, їм уже треба платити за оренду, тож навіть не сподівалася отримати подарунок. Ну, можливо, трохи кращу їжу. Яким же було її здивування, коли у Святвечір, після опівнічної відправи у церкві, де Лізель була з мамою, татом, Гансом-молодшим і Труді, вона знайшла під ялинкою подарунок, загорнутий у газету.
– Від святого Ніклауса, – сказав тато, та Лізель йому не повірила. Вона обійняла обох своїх прийомних батьків, а на її плечах досі лежав сніг.
Дівчинка розгорнула подарунок і знайшла дві невеликі книжки. Першу з них, «Собака на ім’я Фауст», написав Маттеус Оттлеберґ. Загалом Лізель прочитала її тринадцять разів. У Святвечір, сидячи за кухонним столом, вона прочитала перші двадцять сторінок, у той час як тато і Ганс-молодший сперечалися про речі, яких вона не розуміла. Про якусь політику.
Згодом вони з татом іще трохи читали перед сном, дотримуючись звичаю обводити і виписувати слова, яких дівчинка не знала. У «Собаці на ім’я Фауст» також були картинки – чарівні завитушки, вуха і кумедні зображення німецької вівчарки, що вельми паскудно слинилася і вміла розмовляти.
Друга книжка називалася «Маяк», а написала її жінка, Інґрід Ріппінштайн. Ця книжка була трохи довшою, тому Лізель змогла прочитати її лише дев’ять разів, і щоразу її старання приносили свої плоди – вона читала все краще і краще.
Через декілька днів після Різдва Лізель запитала про книжки. Вони їли на кухні. Спостерігаючи, як у маминому роті ложка за ложкою зникає гороховий суп, вона вирішила перевести погляд на тата.
– Я хочу дещо запитати.
Спершу всі мовчали.
– Що?
Це озвалася мама, ще не проковтнувши суп.
– Скажіть, звідки ви взяли гроші, щоб купити мені книжки?
Над татовою ложкою промайнула коротенька усмішка.
– Тобі справді цікаво?
– Звичайно.
Ганс дістав з кишені залишки своєї порції тютюну і взявся скручувати цигарки, а Лізель ставала дедалі нетерплячішою.
– То ти скажеш чи ні?
Тато засміявся.
– Та я ж розповідаю, дитино. – Він закінчив одну цигарку, жбурнув її на стіл і почав скручувати нову. – Ось так.
Тієї миті мама з дзенькотом доїла суп, стримала картонну відрижку і відповіла замість Ганса.
– Той Saukerl, – сказала вона. – Знаєш, що він зробив? Він скрутив увесь той бридкий тютюн, пішов на ярмарок, коли той був у місті, і виміняв їх у якогось цигана.
– Вісім цигарок за книжку. – Тато урочисто запхав одну до рота. Прикурив і втягнув дим. – Хвала Богу, що є цигарки, еге ж, мамо?
Але мама тільки кинула на нього один зі своїх фірмових невдоволених поглядів, який супроводжувався найвживанішою порцією лайки:
– Saukerl.
Лізель обмінялася з татом уже звичним підморгуванням і доїла свій суп. Одна з її книжок лежала поряд, як завжди. Вона не могла не погодитись, що відповідь на запитання їй більше ніж сподобалась. Небагато людей можуть похвалитися тим, що за їхню освіту платили цигарками.
А от мама сказала, що якби Ганс Губерманн мав хоч трохи розуму, то він обміняв би свої цигарки на нове плаття, якого вона вже давно потребувала, чи якісь кращі туфлі.
– Аякже… – Вона вилила слова в умивальник. – Коли йдеться про мене, ти краще викуриш увесь свій запас, правда? І ще назичиш у сусідів.
Проте за декілька днів Ганс приніс коробку яєць.
– Вибачай, мамо. – Він поставив їх на стіл. – Туфлі вже розібрали.
Мама не скаржилася.
Вона навіть щось наспівувала, поки смажила яйця, аж мало їх не спалила. Виявилося, що цигарки приносили багато радості, і в домі Губерманнів настали щасливі дні.
Вони закінчилися декілька тижнів по тому.
Проблеми почалися з прання, а згодом їх лише додалося.
Якось, коли Лізель із Розою розносили містом білизну, один із їхніх клієнтів, Ернст Фоґель, повідомив, що прання і прасування йому більше не по кишені.
– Такі часи, – вибачився він, – що тут скажеш? Стає все важче. Війна примушує затягувати паски. – Він глянув на дівчинку. – Ви, напевне, отримуєте допомогу на утримання цієї крихітки?
На страшенний подив Лізель, мама не промовила й слова.
Вона тримала порожній мішок.
Ходімо, Лізель.
Вона не сказала цього. Вона шарпнула – важкою рукою.
Фоґель вигукнув зі свого ґанку. Він мав близько шести футів зросту, а його жирне волосся неживими клаптями звисало над чолом.
– Мені шкода, пані Губерманн.
Лізель помахала йому.
Він помахав у відповідь.
Мама дорікнула:
– Не махай тому Arschl’ochові, – сказала вона. – Ну, рухайся.
Коли Лізель того вечора приймала ванну, мама терла її особливо ретельно, весь час бурмотіла щось про Saukerl’я-Фоґеля, і що дві хвилини його передражнювала:
– Ви, напевне, отримуєте допомогу на дівчинку…
Вона все терла і сварила голі груди Лізель.
– За тебе дають аж так багато, Saumensch. Від цього я не розбагатію, аж ніяк.
Лізель сиділа у ванні і слухала.
Десь за тиждень після того випадку Роза покликала дівчинку до кухні.
– Отже, Лізель. – Вона посадила її за стіл. – Якщо вже ти півдня на вулиці, граєш у футбол, то можеш зробити і щось корисне. Для різноманітності.
Лізель вивчала свої руки.
– Що я маю зробити, мамо?
– Від сьогоднішнього дня ти будеш забирати і відносити прання. Може, ті багатії не поспішатимуть нас звільняти, якщо на порозі стоятимеш ти. Якщо запитають, де я, скажеш їм, що я захворіла. І щоб була засмученою, коли будеш говорити. Ти така худа і бліда, вони можуть тебе пожаліти.
– Пан Фоґель мене не пожалів.
– Ну… – Її збентеження кидалося в очі. – Інші можуть пожаліти. Тож не переч мені.
– Так, мамо.
На мить дівчинці здалося, що зараз прийомна мама втішить її і поплескає по плечу.
Молодчинка, Лізель. Молодчинка. Плеск, плеск, плеск.
Нічого подібного.
Натомість Роза Губерманн встала, взяла дерев’яну ложку і тицьнула нею в дівчинки перед носом. Вона вважала, що це необхідно.
– Коли будеш у місті, обійдеш усіх із мішком і повернешся прямісінько додому, із грошима, нехай навіть їх буде як кіт наплакав. Не підеш до тата, навіть якщо він, бодай не наврочила, буде мати якусь роботу. Не будеш вештатися з тим малим Sauker’лем, Руді Штайнером. Підеш додому. Прямісінько додому.
– Так, мамо.
– Як будеш нести мішок, щоб тримала його обережно. Не розмахувала, не підкидала, не м’яла і не закидала його на плече.
– Так, мамо.
– Так, мамо. – Роза Губерманн мала талант до передражнювань і робила це із великим задоволенням. – Ти тільки спробуй, Saumensch. Я про все дізнаюся, можеш навіть не сумніватися.
– Так, мамо.
Дуже часто саме ці два слова, а також виконання всього, що їй веліли, були порятунком для Лізель, тож відтоді вона обходила вулиці Молькінґа, від бідних до багатих його мешканців – забирала і розносила прання. Спершу робота була досить самотньою, проте дівчинка не скаржилась. Зрештою, коли Лізель уперше понесла мішка з білизною, щойно завернувши за ріг Мюнхенської вулиці, вона роззирнулася на два боки і щосили замахнулася ним, так що мішок описав широке коло – таке собі бунтарство, – а тоді перевірила, що там з одягом. На щастя, жодних складочок. Жодних зморщечок. Лише усмішка й обіцянка більше ніколи не розмахувати мішком.
Загалом можна сказати, що Лізель її робота навіть подобалася. Грошима Роза з нею не ділилася, але дівчинка мала змогу вирватися з дому, та й гуляти містом без мами – хіба не щастя? Більше ніхто не тикає пальцями і не лається. Люди більше не витріщаються на них, коли мама відчитує її за те, що вона неправильно тримає мішок. Нічого, тільки спокій.
З часом Лізель почали подобатися і люди.
• Пфаффельгюрвери, що ретельно перевіряють одяг і примовляють: «Ja, ja, sehr gut, sehr gut»[23]. Дівчинка чомусь уявляла, що вони усе роблять двічі.
• Лагідна Хелена Шмідт, що передає гроші покрученою артритом рукою.
• Вайнґартнери, чия кривовуса кішка відчиняла двері разом з ними. Маленький Геббельс, так її назвали, на честь правої руки Гітлера.
• І пані Германн, дружина мера, що стояла, пухнастокоса, і тремтіла у своєму величезному обвітреному коридорі. Завжди мовчазна. Завжди така самотня. Жодного слова, ні разу.
Іноді з нею ходив Руді.
– Скільки в тебе там грошей? – якось запитав він. Уже сутеніло, і вони прямували до Небесної вулиці, минаючи крамницю. – Ти ж чула про пані Діллер, правда? Кажуть, що у неї десь заховані цукерки і за гарну плату…
– Навіть не мрій. – Лізель, як завжди, міцно стискала гроші. – Тобі-то воно байдуже – то ж не ти будеш відповідати перед моєю мамою.
Руді здвигнув плечима:
– Принаймні я спробував.
Усередині січня школа вирішила звернути увагу на написання листів. Коли учні ознайомилися з основами, кожен з них отримав завдання написати два листи – другові і якомусь учневі з іншого класу.
Лізель отримала від Руді ось такого листа:
Люба Saumensch,
ти досі така ж бездарна у футболі, як під час нашої минулої гри? Сподіваюсь на це. Бо тоді я зможу знову обігнати тебе, як Джессі Овенс на Олімпіаді…
Сестра Марія прочитала його і дуже люб’язно запитала Руді:
ПРОПОЗИЦІЯ СЕСТРИ МАРІЇ
«Маєте бажання відвідати коридор, пане Штайнер?»
Думаю, ви здогадалися, що відповідь Руді була негативною, а листа пошматували, тож він почав нового. Другий лист був адресований дівчинці на ім’я Лізель, і цікавився він її захопленнями.
Уже вдома, коли Лізель взялася за листа, якого їм задали на домашнє завдання, дівчинка вирішила, що писати його Руді чи ще якомусь Saukerl’ю геть безглуздо. Який у цьому сенс? Пишучи в підвалі, вона звернулася до тата, який знову перефарбовував стіну.
Він обернувся разом з випарами від фарби.
– Was wuistz?[24] – Це була найгрубіша форма німецької, яку тільки можна вжити, але сказано це було з виразом цілковитої насолоди. – Ну, що там?
– Можна мені написати листа до мами?
Пауза.
– І чому б це тобі захотілося писати до неї? Тобі ж і так доводиться щодня її терпіти. – Тато показав їй Schmunzeln[25] – лукаво усміхнувся. – Невже тобі й цього мало?
– Не до тої мами, – вона важко ковтнула.
– А. – Тато повернувся до стіни і продовжив фарбувати стіну. – Ну, думаю, можеш. Надішлеш їх цій, як там її, – тій жінці, що привезла тебе до нас і декілька разів відвідувала, – з управління опіки.
– Пані Гайнріх.
– Точно. Надішлеш листа їй. Можливо, вона зможе переслати його твоїй мамі. – Це прозвучало якось непереконливо, ніби він чогось їй не договорював. Під час своїх візитів пані Гайнріх теж майже не згадувала про її маму.
Замість того щоб спитати в тата, у чому річ, Лізель одразу взялася писати листа, не звертаючи уваги на погані передчуття, які не забарилися поселитися в її серці. Вона витратила три години і шість чернеток, доки написала правильного листа, у якому розповідала мамі про Молькінґ, тата з його акордеоном, дивні, але справедливі погляди Руді Штайнера і подвиги Рози Губерманн. Вона також написала, що дуже пишається тим, що навчилася читати і трохи писати. Наступного дня, разом з маркою, яку вона знайшла в кухонній шухляді, дівчинка віднесла його до пані Діллер. І стала чекати.
Тієї ночі, коли вона написала листа, Лізель підслухала розмову Ганса і Рози.
– Навіщо вона пише до мами? – запитала Роза. Її голос був навдивовижу спокійним і турботливим. Як ви можете собі уявити, це дуже схвилювало дівчинку. Як на Лізель, то краще б вони сварилися. Дорослі, що перешіптуються, – не вельми заспокійливо.
– Вона запитала, – відповів тато, – і я не міг їй відмовити. Я не міг!
– Ісус, Марія і Йосип. – Знову шепіт. – Лізель слід забути про неї. Хтозна, де вона зараз? Хтозна, що вони зробили з нею?
У ліжку дівчинка міцно обхопила себе руками. Вона скрутилася калачиком.
Вона подумала про маму і повторила запитання Рози.
Де вона?
Що вони зробили з нею?
І врешті-решт, хто такі ті вони?
Зазирнімо в майбутнє. Підвал, вересень, 1943 рік.
Чотирнадцятирічна дівчинка щось пише у книжці з темною обкладинкою. Вона худорлява, але сильна, і в своєму житті бачила чимало. Тато сидить з акордеоном у ногах.
Він каже:
– Знаєш що, Лізель? Я збирався написати тобі відповідь від імені твоєї мами. – Він пошкрябав ногу у тому місці, де раніше був гіпс. – Але не зміг. Не зміг примусити себе.
Декілька разів, наприкінці січня і на початку лютого 1940 року, коли Лізель зазирала до поштової скриньки, сподіваючись отримати відповідь від мами, серце її прийомного тата ледь не розривалося.
– Мені шкода, – казав він. – Не сьогодні, так?
Уже згодом Лізель зрозуміла, що вся ця затія з листом була безглуздою. Якби мама могла, то уже давно б зв’язалася з управлінням опіки, чи навіть з нею самою, чи з Губерманнами. Але від неї не було жодної звістки.
На додачу до попередніх злигоднів усередині лютого Лізель отримала листа від одного з їх клієнтів, Пфаффельгюрверів із Вересової вулиці. Обоє височіли на порозі і зажурено поглядали на дівчинку.
– Це для твоєї мами, – промовив пан Пфаффельгюрвер, протягуючи листа. – Скажи їй, що нам шкода. Скажи їй, що нам шкода.
Та ніч у домі Губерманнів була неспокійною.
Навіть у підвалі, куди Лізель втекла, щоб написати вже п’ятого листа до мами (їх усіх, окрім першого, ще треба було надіслати), до неї долинали Розині прокльони і бештання тих Arschloch’ів Пфаффельгюрверів і того вошивого Ернста Фоґеля.
– Feuer soll’n’s brunzen für einen Monat![26] – вигукнула мама.
Лізель писала.
Коли настав день її народження, дівчинка не отримала подарунка. Не отримала, бо не було грошей, а до того часу у тата ще й закінчився тютюн.
– А що я тобі казала? – Мама тицьнула в нього пальцем. – Не треба було дарувати їй на Різдво обидві книжки. Але ж ні. Хто мене слухав? Ніхто не слухав!
– Та знаю! – Тато безшумно обернувся до дівчинки. – Пробач, Лізель. Нам це не по кишені.
Лізель не сперечалася. Вона не скиглила, не плакала і не тупала ногами. Вона лише проковтнула своє розчарування і зважилася на один, уже спланований, ризик – подарунок самій собі. Вона візьме усі написані до мами листи, запхає їх до одного конверта і потратить малесеньку частинку грошей за прання, щоб їх надіслати. Тоді, звісно ж, вона відбуде Watschen, швидше за все на кухні, але не промовить жодного слова.
Через три дні вона здійснила свій задум.
– Тут бракує. – Мама вже вчетверте перераховувала гроші, поки Лізель стояла біля плити. Плита була теплою і ще більше пришвидшувала й так швидкий плин її крові. – Лізель, що сталося?
Вона збрехала:
– Вони, напевне, заплатили менше, ніж завжди.
– Ти перераховувала?
Дівчинка здалася:
– Я їх витратила, мамо.
Роза наблизилась до неї. А це недобрий знак. Неподалік лежали дерев’яні ложки.
– Що ти зробила?
Лізель ще не встигла відповісти, як дерев’яна ложка вже досягла її шкіри, ніби п’ята Господня. Червоні відбитки, мов сліди від ніг, та ще й пекучі. З підлоги, коли все вже завершилося, дівчинка глянула вгору і пояснила.
Пульсація і спалахи жовтого світла, усе разом. Вона мружилася.
– Я надіслала свої листи.
І тут до неї дійшло – запилюжена підлога, відчуття, що одяг не на ній, а десь біля неї, і раптове усвідомлення того, що її старання були марними – мама ніколи їй не відпише і вона ніколи її не побачить. Ця дійсність стала для неї новою Watschen. Вона пекла її і не минала декілька довгих хвилин.
Роза над нею трохи розпливалася та незабаром проясніла, а її картонне обличчя замаячило ближче. Пригнічена, вона стояла у всій своїй повноті, тримаючи, ніби дрючка, дерев’яну ложку. Вона зігнулася і трохи полагіднішала:
– Пробач, Лізель.
Дівчинка досить добре знала Розу, щоб зрозуміти, що це не через прочуханку.
Червоні відбитки клаптями набрякали на її шкірі, а вона лежала на підлозі – запилюженій, брудній, залитій тьмяним світлом. Її дихання заспокоїлося, і самотня жовта сльоза збігла по щоці. Вона відчувала підлогу. Рукою і коліном. Ліктем. Щокою. Литкою.
Підлога була холодною, особливо під щокою, але дівчинка не могла зрушити з місця.
Майже годину Лізель лежала під кухонним столом, доки не прийшов тато і не почав грати на акордеоні. Лише тоді вона піднялася і почала приходити до тями.
Коли згодом Лізель писала про той день, вона не тримала зла ні на Розу, ні на свою маму. Для неї вони були заручницями обставин. Її думки не покидала лише жовта сльоза. Якби було темно, подумала вона, та сльоза була б чорною.
– Але тоді було темно, – мовила сама до себе.
Скільки б разів Лізель не намагалася уявити ту сцену з жовтим світлом, яке, жодних сумнівів, було там, їй доводилося докладати зусиль, щоб побачити її знову. Її відлупцювали в темряві, і вона залишилась лежати в кухні, на холодній і темній підлозі. Навіть татова музика мала колір темряви.
Навіть татова музика.
Дивно, але дівчинку ця думка не розтривожила, а, радше, якось незрозуміло заспокоїла.
Темрява, світло.
Яка між ними різниця?
Нічні кошмари поселилися і тут, і там, коли крадійка книжок насправді почала усвідомлювати, що відбувається і як тепер буде завжди. Вона, принаймні, може підготуватися. Можливо, саме тому, коли у день народження фюрера відповідь на усі мамині страждання постала перед дівчинкою без прикрас, вона змогла відповісти, незважаючи на свою розгубленість і свій вік.
Лізель Мемінґер була готова.
Із днем народження, пане Гітлер.
Довгих років життя.
Усупереч усій безнадійності Лізель щодня зазирала до поштової скриньки – цілий березень і майже половину квітня. Навіть попри те, що пані Гайнріх, яку викликав Ганс, повідомила Губерманнам, що управління опіки втратило зв’язок з Паулою Мемінґер. Дівчинка все одно не здавалася, проте, як ви можете здогадатися, щодня перевіряючи пошту, вона нічого не знаходила.
Молькінґ, як і вся Німеччина, був заклопотаний підготовкою до дня народження Гітлера. Цього року, зважаючи на перебіг війни і нинішню виграшну позицію Гітлера, місцеві нацистські радикали прагнули організувати особливо гідне святкування. Буде парад. Марш. Музика. Співи. А ще – багаття.
Поки Лізель обходила Молькінґ, забираючи і розносячи прання, члени нацистської партії збирали поживу для вогню. Декілька разів вона бачила, як чоловіки і жінки стукали в двері і запитували мешканців, чи ті, бува, не мають речей, яких варто позбутися чи знищити. Татовий примірник «Молькінґ Експресс» оголошував, що на головній площі міста буде святкове багаття, і всі члени місцевих підрозділів «Гітлер’юґенд» мають бути присутні. Це багаття вшанує не тільки день народження фюрера, а й перемогу над ворогами і перешкодами, що стримували Німеччину з часу закінчення Першої світової війни. «Будь-які речі, – вимагала газета, – з тих часів – газети, плакати, книжки, прапори та іншу ворожу пропаганду – необхідно віднести до відділення Нацистської партії на Мюнхенській вулиці». Навіть вулицю Шиллера – дорогу жовтих зірок, що досі чекала реконструкції, – ще раз обнишпорили у пошуках чого-небудь, будь-чого, що можна спалити на славу фюрера. Не було б нічого дивного, якби деякі партійці кудись зникли, щоб надрукувати тисячу-дві книжок чи плакатів морально-згубного змісту, лише для того, щоб потім їх спалити.
Усе було готово до неперевершеного 20 квітня. Цей день стане днем багать і схвальних вигуків.
І книжкових крадіжок.
У домі Губерманнів цей ранок був цілком звичним.
– Той Saukerl знову виглядає з вікна, – сварилася Роза Губерманн. – Щодня, – продовжувала вона. – На що ти там весь час витріщаєшся?
– Ооох, – задоволено протягнув тато. Згори йому на спину спадав прапор. – Ти тільки глянь на цю жінку. – Він глянув через плече і лукаво посміхнувся Лізель. – От зараз вибіжу і наздожену її. Тобі до неї далеко, мамо.
– Schwein![27] – вона помахала на нього дерев’яною ложкою.
Тато не відривав погляду від вікна, уявної жінки і дуже реального коридору німецьких прапорів.
Того дня усі вікна на вулицях Молькінґа були прикрашені для фюрера. У декого, як у пані Діллер, вікна були ретельно вимиті, а свастика, наче діамант, майоріла на червоно-білому полотнищі. А в когось прапор звисав з вікна, як мокра білизна. Але він таки висів.
Перед тим трапилася невеличка катастрофа. Губерманни не могли знайти свого прапора.
– Вони прийдуть по нас, – застерігала мама. – Вони прийдуть і заберуть нас. – Вони. – Ми мусимо його знайти!
Якоїсь миті здалося, що тато спуститься до підвалу і намалює прапор на одному із полотен. На щастя, той знайшовся, заритий десь у серванті, позаду акордеона.
– Той клятий акордеон, через нього я нічого не бачила! – Мама різко обернулася. – Лізель!
Дівчинці випала честь прикріпити прапор до віконної рами.
Ганс-молодший і Труді прибули додому на обід, як це зазвичай бувало на Різдво і Великдень. Здається, саме час, щоб краще вас познайомити з ними.
Ганс-молодший мав татові очі і татовий зріст. Однак срібло його очей не було таким теплим, як татове, – їх уже торкнувся фюрер. До того ж на його костях було більше м’яса, його біляве волосся було колючим, а шкіра була сіруватого відтінку.
Труді, або Трудель, як її часто називали, була всього лиш на декілька дюймів вищою за маму. Вона успадкувала мамину невдатну манеру ходити, але в усьому іншому була набагато приємнішою за Розу. Оскільки Труді жила і працювала покоївкою в багатому районі Мюнхена, вона, напевне, уже втомилася від дітей, але спромоглася декілька разів звернутися до Лізель усміхненим словом. У неї були м’які губи. І тихий голос.
Брат із сестрою разом приїхали додому мюнхенським потягом, і вже незабаром прокинулися старі протиріччя.
КОРОТКА ОПОВІДЬ ПРО СУПЕРЕЧКУ ГАНСА ГУБЕРМАННА ТА ЙОГО СИНА
Молодий чоловік був нацистом. На думку Ганса-молодшого, його батько належав до покоління старої зношеної Німеччини – тієї, що дозволила, так би мовити, вилізти собі на голову, в той час як її народ страждав. Уже у підлітковому віці він знав, що
його батька називають «Der Juden Maler» – єврейський маляр – за те, що він фарбував будинки євреїв. А тоді сталося те, що я невдовзі опишу вам у всіх подробицях – той день, коли Ганс провалився за крок від вступу до партії.
Усім було відомо, що не слід замальовувати прокльони, написані на фасаді єврейської крамниці. Вважалося, що така поведінка шкодить Німеччині, а ще вона була шкідливою і для самого правопорушника.
– То що, вони тебе прийняли? – Ганс-молодший продовжив з того місця, де вони закінчили на Різдво.
– Прийняли куди?
– Здогадайся – в партію.
– Ні, вони, напевне, забули про мене.
– А ти хоч звертався до них ще раз? Ти не можеш просто сидіти і чекати, поки тебе поглине новий світ. Ти мусиш відірватися від крісла і стати його частиною – попри твої попередні помилки.
Тато глянув на нього:
– Помилки? У своєму житті я зробив чимало помилок, але те, що не вступив до Нацистської партії, я помилкою не вважаю. У них є моя заява – і ти знаєш про це, – але я не піду знову проситися. Я просто…
Саме тоді їх охопило сильне тремтіння.
Воно прослизнуло у вікно разом з протягом. Може, це був подих Третього рейху, що накопичував ще більшу силу. А може, це Європа знову вдихнула. Що б це не було, воно пронеслося поміж батьком і сином, коли їхні металеві очі зіштовхнулися, як дві бляшанки.
– Тобі завжди було начхати на цю країну, – сказав Ганс-молодший. – Тобі байдуже!
Татові очі почали іржавіти. Та це не зупинило його сина. Тепер він шукав причину, щоб присікатися до дівчинки. Розставивши сторч усі три свої книжки на столі, ніби на офіційних переговорах, Лізель беззвучно ворушила губами, читаючи одну з них.
– Що за непотріб читає це дівчисько? Їй слід читати «Mein Kampf».
Лізель підняла очі.
– Не хвилюйся, Лізель, – промовив тато. – Читай. Він не розуміє, що каже.
Та Ганс-молодший ще не закінчив. Він наблизився і сказав:
– Ти або з фюрером, або проти нього – і мені здається, що ти проти нього. І завжди був.
Лізель вивчала обличчя Ганса-молодшого, її погляд прикували його тонкі губи і міцний ряд нижніх зубів.
– Це жалюгідно – щоб хтось стояв осторонь і навіть пальцем не поворухнув, поки вся нація розгрібає сміття на шляху до своєї величі.
Труді і мама сиділи тихенько, перелякано, як і Лізель. Кухню сповнював запах горохового супу, чогось підгорілого і протистояння.
Усі чекали наступних слів.
Їх вимовив син. Лише два слова.
– Ти – боягуз! – він швиргонув ними татові в обличчя і рвучко вийшов з кухні і з будинку.
Хоч це й було марно, тато вийшов на поріг і вигукнув, звертаючись до сина:
– Боягуз? Це я боягуз?!
А тоді підбіг до хвіртки і кинувся наздоганяти його. Мама поспішила до вікна, зірвала прапора і відчинила його. Вона, Труді та Лізель, усі троє збилися докупи і спостерігали, як тато наздогнав сина і вчепився в нього, благаючи зупинитися. Вони не могли розібрати слів, але те, як Ганс-молодший скинув татову руку, промовляло голосніше за будь-які слова. Постать тата, що дивився, як його син йшов геть, волала до них з вулиці.
– Гансі! – нарешті вигукнула мама. Труді і Лізель здригнулися від її голосу. – Повернись!
Хлопець пішов.
Так, він пішов, і мені б дуже хотілося запевнити вас, що у молодшого Ганса Губерманна усе склалося якнайкраще, але це не так.
Коли того дня, в ім’я фюрера, він вивітрився з Небесної вулиці, його закинуло до іншої історії, події якої, крок за кроком, приводили його все ближче до Росії.
До Сталінграда.
ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО СТАЛІНГРАД
1. У 1942 році і на початку 1943 року небо над тим містом щоранку затягувало кольором білого простирадла.
2. Весь день я носив небом душі, а простирадло забризкувало кров’ю, доки воно просякало нею наскрізь і обвисало до землі.
3. Ввечері його викручували і знову вибілювали, готуючи до наступного світанку.
4. І це лише тоді, коли бої йшли вдень.
Його син уже зник за обрієм, а Ганс Губерманн затримався ще на декілька хвилин. Вулиця здавалася такою широкою.
Коли він повернувся до будинку, мама втупилася в нього, але не промовила жодного слова. Вона не докоряла йому, зовсім, а це, як ви знаєте, дуже незвично. Напевне, вона вирішила, що Ганс уже настраждався, отримавши ярлик боягуза від свого власного сина.
Після закінчення обіду він ще деякий час мовчки сидів за столом. Чи справді він був боягузом, на що так жорстоко вказав йому син? Звісно, під час Першої світової війни він вважав себе таким. Саме боягузтву він завдячував своїм життям. Але визнання свого страху – хіба це боягузтво? Хіба це боягузливо – радіти з того, що вижив?
Його думки виводили плутані узори на поверхні столу, а він не міг відірвати від нього погляду.
– Тату! – покликала Лізель, та він не глянув на неї. – Про що він говорив? Що він хотів сказати, коли…
– Нічого, – відказав тато. Він говорив тихим і спокійним голосом, до столу. – Нічого. Забудь про нього, Лізель. – Мабуть, минула ціла хвилина, доки він спромігся заговорити знову. – Хіба тобі не треба збиратися? – Цього разу він подивився на дівчинку. – Хіба тобі не треба йти до багаття?
– Так, тату.
Крадійка книжок пішла і переодягнулася у форму «Гітлер’юґенд», а через півгодини вони з татом вийшли з дому і попрямували до відділення БДМ. Звідти дітей підрозділами відведуть на міську площу.
Лунатимуть промови.
Спалахне багаття.
Буде вкрадено книжку.
Люди вишикувалися на вулицях, а німецька молодь марширувала до ратуші і міської площі. Декілька разів Лізель забувала про свою маму та інші проблеми, які вона тоді мала. Коли люди плескали їм, у неї в грудях щось наростало. Деякі діти махали своїм батькам, але швиденько – у них були чіткі вказівки марширувати прямо, не озиратися і не махати юрбі.
Коли підрозділ Руді зайшов на площу й отримав наказ зупинитися, щось пішло не так. Томмі Мюллер. Усі вже зупинилися, і Томмі наштовхнувся на хлопчика, що стояв перед ним.
– Dummkopf[28]! – сплюнув хлопець перед тим, як обернутися.
– Вибач, – промовив Томмі і ніяково здвигнув плечима. Його обличчя несамовито пересмикувалося. – Я не чув. – Лише мить, що була провісницею майбутніх прикрощів. Для Томмі. Для Руді.
Коли марш закінчився, підрозділам «Гітлер’юґенд» дозволили розійтись. Втримати усіх вкупі, коли в їхніх очах уже палає багаття, коли воно так п’янить, було майже неможливо. Усі разом діти дружно вигукнули «heil Hitler» і отримали дозвіл розійтися хто куди. Лізель шукала Руді, та щойно дитяча юрба розпорошилась, її оточила мішанина бурих форм і гучних вигуків. Діти перегукувалися між собою.
О пів на п’яту повітря відчутно похолоднішало.
Люди жартували, що їм треба зігрітися.
– З того непотребу і так жодної користі.
Усе це звозили тачками. Складали на купу посеред площі і поливали чимось солодким. Книжки, газети та інші речі сповзали або падали додолу, а їх підбирали і знову кидали на купу. Здалеку вона нагадувала щось вулканічне. Або щось вигадливе і позаземне, що, якимось дивом, опинилося посеред міста і його треба негайно і швиденько позбутися.
Вилитий згори запах навалювався на юрбу, яку тримали на чималій відстані від багаття. Кількість глядачів добряче перевалила за тисячу – вони були на вулицях, на східцях ратуші, на дахах будинків, що оточували площу.
Коли Лізель спробувала протиснутися крізь натовп, тріскучий звук наштовхнув її на думку, що ту купу уже підпалили. Але ні. Так звучала жвава юрба, бурхлива і бадьора.
Почали без мене!
Хоча всередині щось підказувало їй, що це злочин, – зрештою, три книжки були найціннішим з усього, що у неї було, – дівчинці кортіло побачити, як підпалять ту купу. І вона не могла нічого з собою вдіяти. Гадаю, люди полюбляють споглядати невеликі руйнації. Піщані замки, карткові будинки – з цього все й починається. Велике вміння людини – це здатність рости.
Тривога, що вона усе проґавила, трохи відпустила Лізель, коли вона виявила просвіт між тілами і змогла розгледіти той гріховний курган, досі ніким не торкнутий. Його штурхали, обливали, навіть плювали на нього. Він нагадував дівчинці маленького невдаху, самотнього і спантеличеного, безсилого змінити свою долю. Він нікому не подобався. Похнюплений. Руки в кишенях. Навіки. Амінь.
Дрібки і крихти опускалися обабіч його схилів, а Лізель шукала Руді. Куди ж подівся той Saukerl?
Кола вона підняла голову, небо зіщулилось.
Обрій затягнули нацистські прапори, довкола височіли брунатні однострої, які заступали їй огляд щоразу, коли вона намагалася розгледіти бодай щось понад головою нижчої дитини. Усе марно. Юрба поводилася як завжди. Вам її не розштовхати, не протиснутися поміж нею, не переконати. Ви дихаєте з нею і співаєте її пісні. Ви очікуєте її багаття.
Чоловік на трибуні вимагав тиші. Його бура форма аж вилискувала. Здавалося, що від неї ще не відірвали праску. Усе стихло.
Його перші слова:
– Heil Hitler!
Його перша дія: салютування фюреру.
– Сьогодні чудовий день, – продовжив він. – Це не лише день народження нашого великого вождя, й день, коли ми зупинили наших ворогів, знову. Ми не дозволили їм проникнути в нашу свідомість…
Лізель, як і раніше, намагалася вибратися з натовпу.
– Ми покінчили із напастю, що ширилася Німеччиною останні двадцять років, якщо не більше! – Тепер він вдався до прийому, що називався Schreierei[29], – віртуозної демонстрації запальних вигуків, – застерігаючи людей бути пильними, бути насторожі, вишукувати і присікати усі підступні інтриги, що мають на меті заразити Батьківщину своїми мерзенними ідеями.
– Негідники! Kommunisten! – Знову це слово. Старе знайоме слово. Темні кімнати. Люди у костюмах. – Die Juden – євреї!
Десь на середині промови Лізель не витримала. Коли в неї вп’ялося слово «комуніст», усі інші слова нацистської пропаганди пролетіли обабіч і розсипалися навколо, десь під ногами натовпу німців. Водоспади слів. Дівчинка ступала по воді. Вона знову замислилась. Kommunisten.
Досі на зустрічах БДМ їм вбивали в голову, що німці – це вища раса, проте інших рас конкретно не називали. Звісно ж, усі знали про євреїв і про те, що вони найбільше шкодили Німеччині й оскверняли ідеали нацистів. Але жодного разу, принаймні до сьогоднішнього дня, ніхто не згадував комуністів, хоча люди з такими політичними гаслами, безперечно, теж заслуговували на покарання.
Їй необхідно вибратися.
Перед нею голова з проділом посередині і двома коротенькими косичками непорушно трималася на плечах. Лізель вдивлялася в неї і знову перенеслася до темних кімнат свого минулого, до своєї мами, що відповідала на запитання з одного слова.
Перед Лізель постала чітка картина.
Її виснажена голодом мама, її тато, який зник безвісти. Kommunisten.
Її мертвий братик.
– А зараз ми розпрощаємося з цим непотребом, з цією отрутою.
Якраз перед тим, як Лізель з огидою відвернулась, щоб протиснутись крізь юрбу, лискуча буросорочкова істота зійшла з трибуни. Він взяв у підлеглого факела і підпалив курган, що навис над ним усією своєю провиною.
– Heil Hitler!
Юрба відповіла:
– Heil Hitler!
Зграя чоловіків зійшла з підвищення і оточила купу, теж її підпалюючи, – усе на потіху глядачів. Голоси видиралися на плечі, і запах чистого німецького поту, що спершу ледь пробивався, тепер розлився навколо. Він ширився, ріг за рогом затоплюючи все місто. Усі плавали в ньому. Слова, піт. Усмішки. Не варто забувати про усмішки.
Далі прозвучали безліч веселих коментарів і ще один залп «heil Hitler». Знаєте, мені іноді дуже цікаво, чи усе це, бува, не вибрало комусь око, не поранило руку чи зап’ястя. Вам треба, всього-на-всього, опинитися не в тому місці не в той час, або, щонайменше, стати занадто близько біля іншої людини. Хтозна, може когось це й поранило. Від себе можу запевнити, що від цього ніхто не помер, ну, принаймні фізично. Окрім сорока мільйонів душ, які я зібрав, доки уся ця колотнеча скінчилася, але це уже метафори. Однак пропоную повернутися до багаття.
Жовтогаряче полум’я махало юрбі, поки у ньому розчинялися папір і літери. Охоплені вогнем літери виривало з речень.
По інший бік, поміж розмитого жару, можна було розгледіти брунатні сорочки і свастики, що взялися за руки. Не було видно людей. Лише однострої і емблеми.
Птахи кружляли над головами.
Вони облітали площу, їх притягувала заграва – доки не підлітали надто близько до вогню. А може, це були люди? Жар, звичайно ж, ні до чого.
Дівчинка намагалася вибратись з натовпу, коли її настиг голос.
– Лізель!
Він продерся до неї, і вона впізнала його. Це був не Руді, але вона знала його.
Вона вивернулася з юрби і побачила обличчя, якому належав голос. О ні. Людвіґ Шмайкль. Проте він, попри її очікування, не став глузувати і жартувати чи бодай щось говорити. Він лише спромігся притягнути її до себе і вказати на свою щиколотку. Її розтовкли в загальному сум’ятті, і тепер рана лиховісно плямувала темною кров’ю шкарпетку. На його обличчі, під плутаним білявим волоссям, застиг безпорадний вираз. Тварина. Не олень, засліплений фарами. Нічого типового чи характерного. Він нагадував звичайну тварину, що поранилася в загальній колотнечі таких, як він сам, і вони от-от його затопчуть.
Лізель так-сяк допомогла йому піднятися і потягла у кінець юрби. На свіже повітря.
Обоє, похитуючись, поплентались до східців обабіч церкви. Знайшли вільне місце і примостилися там з полегшенням.
Зі Шмайклевого рота виривався подих. Ковзав донизу, у горло. Нарешті він заговорив.
Опустившись на сходинку, він вхопив свою щиколотку і поглядом знайшов обличчя Лізель Мемінґер.
– Дякую, – промовив він, звертаючись радше до її губ, аніж до очей. Вдихнув ще декілька шматків повітря. – І… – Перед ними постали картини глузувань на шкільному дворі, що закінчилися бійкою – теж на шкільному дворі. – Вибач – ну, ти знаєш.
Лізель знову почула те слово.
Kommunisten.
Вона, проте, повернулась до Людвіґа Шмайкля.
– І ти мене.
Тоді обоє зосередились на диханні, бо більше не знали, що сказати. Їхні справи закінчилися.
Кров розтеклася по щиколотці хлопця.
На дівчинку навалювалося одне-єдине слово.
А ліворуч від них юрба вітала багаття і палаючі книжки, немов героїв.
Лізель залишилася на сходах в очікуванні тата і дивилася на ширяння попелу і трупи нагромаджених книжок. Видовище було невтішне. Жовтогарячі і багряні жарини скидалися на викинуті льодяники. Більшість людей уже розійшлися. Вона бачила, як ішли пані Діллер (вельми задоволена) і Пфіффікус (біле волосся, нацистська форма, ті самі розлізлі черевики і тріумфальний свист). Залишилося тільки прибрати, і незабаром нікому й на думку не спаде, що тут щось відбувалося.
Але запах нікуди не зникне.
– Що ти тут робиш?
Ганс Губерманн підійшов до церковних східців.
– Привіт, тату.
– Ти мала бути біля ратуші.
– Вибач, тату.
Він опустився на східці біля неї, зігнувши свій зріст навпіл на бетоні, і взяв пасмо її волосся. Лагідними пальцями він обережно заправив його дівчинці за вухо.
– Лізель, що сталося?
Деякий час вона мовчала. Вона підраховувала, хоча й знала відповідь. Про одинадцятирічну дівчинку можна сказати багато, але дурною вона аж ніяк не була.
НЕВЕЛИЧКЕ ДОДАВАННЯ
Слово комуніст + велике багаття + колекція мертвих листів + страждання її мами + смерть її братика = фюрер.
Фюрер.
Це він – ті вони, про яких говорили Ганс з Розою того вечора, коли Лізель написала першого листа до мами. Вона знала, але мусила запитати.
– Моя мама комуністка? – Погляд. У порожнечу. – Перед тим як я прибула сюди, вони питали її про всякі речі.
Тато нахилився трохи вперед, роздумуючи, з чого розпочати свою брехню.
– Я не знаю, я її ніколи не зустрічав.
– Її забрав фюрер?
Запитання спантеличило обох, а тато навіть підвівся. Він глянув на буросорочкових чоловіків, що з лопатами підступали до купи попелу. Він чув, як лопати врізалися в неї. Нова брехня уже крутилася йому на язиці, але він не зміг її озвучити.
– Так, думаю, він міг.
– Я так і знала.
Слова полетіли на східці, і Лізель відчула, як у животі гаряче завирувала калюжа гніву. – Я ненавиджу фюрера. – сказала вона. – Я ненавиджу його.
А що Ганс Губерманн?
Що він зробив?
Що він відповів?
Схилився й обійняв свою прийомну дочку, як і хотів? Чи сказав, що йому дуже шкода дівчинку, її маму і братика?
Не зовсім.
Він зажмурився. Розплющив очі. І дав Лізель Мемінґер нічогенького ляпаса.
– Більше ніколи такого не говори! – Його голос був тихим, але суворим.
Дівчинка похитнулася й осіла на сходах, а Ганс сидів біля неї, затуливши обличчя долонями. Комусь могло здатися, що на церковних східцях примостився собі якийсь високий, зсутулений і обтяжений проблемами чоловік, але це було не так. За той час Лізель і гадки не мала, що її прийомний тато, Ганс Губерманн, ламав собі голову над однією з найнебезпечніших для німця дилем. Більше того, ця дилема займала його думки ось уже майже рік.
– Тату?
Здивування, що звучало у її голосі, напливло на дівчинку і скувало. Вона хотіла втекти, але не могла. Watschen від черниць і Рози вона ще могла стерпіти, але татова прочуханка нестерпно їй боліла. Руки відірвалися від татового обличчя, і він знайшов у собі сили знову заговорити:
– Ти можеш казати це вдома, – промовив він, сумовито оглядаючи щоку Лізель. – Але ніколи не говори такого на вулиці, в школі, в БДМ – ніколи! – Він став перед нею і підняв за плечі. Потрусив. – Ти чуєш мене?
З широко розплющеними очима, ніби вона потрапила у капкан, Лізель покірно кивнула.
Правду кажучи, це була репетиція майбутньої лекції, коли найгірші страхи Ганса Губерманна, трохи пізніше того ж року, раннього листопадового ранку прибудуть на Небесну вулицю.
– От і добре. – Він опустив її на місце. – А тепер давай-но спробуємо… – Біля підніжжя східців тато виструнчився і витягнув руку. Сорок п’ять градусів. – «Heil Hitler».
Лізель підвелася і теж витягнула руку. З великою мукою вона повторила за татом «Heil Hitler». Це було неабияке видовище – одинадцятирічна дівчинка на східцях церкви, з усіх сил намагаючись не заплакати, салютує фюреру, а голоси у тата за плечима кришать і шматують темну купу на задньому плані.
– Ми все ще друзі?
Десь за чверть години тато, на знак примирення, простягнув дівчинці руку з папером і тютюном, який нещодавно отримав. Не промовивши й слова, Лізель понуро простягнула свою і взялася скручувати цигарки.
Вони просиділи там ще якийсь час, разом.
Дим звивався татові поза плечі.
Через якихось десять хвилин хвіртка до крадіжок ледь-ледь прочиниться, а Лізель Мемінґер ще трохи її відхилить і прослизне досередини.
ДВА ПИТАННЯ
Чи хвіртка зачиниться за нею?
Чи, може, буде такою люб’язною, що дозволить їй вийти?
Як згодом довідається Лізель, гарній крадійці потрібно багато вмінь.
Вправність. Рішучість. Швидкість.
Проте куди важливішою за попередні була ще одна, остання вимога.
Удача.
А втім.
Забудьте про десять хвилин.
Хвіртка уже прочиняється.
Темрява опустилася шматками, і, щойно догоріла цигарка, Лізель і Ганс Губерманн підвелися, щоб іти додому. Аби покинути площу, їм слід було оминути згарище і маленьким бічним провулком вийти на Мюнхенську вулицю. Вони туди не дійшли.
Їх покликав підстаркуватий тесля на ім’я Вольфґанґ Едель. Він зводив трибуну, на якій стояли і милувалися багаттям великі цабе з Нацистської партії, а тепер він її розбирав.
– Ганс Губерманн? – У нього були довгі бакенбарди, що тягнулися до самого рота, і темний голос. – Гансі!
– Здоров, Вольфґанґу, – відповів Ганс. Далі було знайомство з дівчинкою і «heil Hitler». – Молодчинка, Лізель.
Перших декілька хвилин Лізель була у радіусі п’яти метрів від розмови. Повз неї пролітали якісь уривки, але вона не звертала на них жодної уваги.
– Маєш багато роботи?
– Та де там, нині скрутні часи. Знаєш, як воно, особливо якщо ти не в партії.
– Ти ж казав, що вступаєш, Гансі.
– Я спробував, але зробив помилку – мабуть, вони досі роздумують.
Лізель побрела до гори попелу. Вона стояла там як магніт, як посміховисько. Притягувала погляд, як і вулиця жовтих зірок.
Як раніше їй кортіло побачити займання кургану, так і зараз вона не могла відірвати від нього погляду. Лізель залишилася з ним наодинці, і їй забракло сили волі, щоб триматися віддалік. Курган вабив її, і дівчинка почала його обходити.
Небо у неї над головою майже повністю зафарбувалося темрявою, але вдалині, за плечима гори, ще не зникли бліді рештки світла.
– Pass auf, Kind, – зненацька кинув їй однострій. – Обережно, дитино, – насипаючи ще одну лопату попелу у тачку.
Недалеко від ратуші під ліхтарем стояли якісь тіні і розмовляли – напевне, потішалися удатним багаттям. До Лізель долинали лише звуки. Жодних слів.
Декілька хвилин вона спостерігала, як чоловіки згрібають купу, підкопуючи з боків, щоб більше обсипалося згори. Вони ходили туди-сюди, від купи до вантажівки, і, після трьох таких мандрівок, коли на споді поменшало попелу, звідти висунулося щось вціліле.
ВЦІЛІЛЕ
Половинка червоного прапора, два плакати з інформацією про єврейського поета, три книжки і дерев’яний знак із якимось написом на івриті.
Можливо, вони були вогкі. Можливо, багаття горіло недостатньо довго, і полум’я не проникло у той закуток, де вони лежали. Та, хоч як би там було, вони збилися докупи серед попелу і тремтіли. Вцілілі.
– Три книжки, – тихесенько промовила Лізель і глянула на спини чоловіків.
– Ну ж бо, – сказав один з них. – Рухайтесь там. Я помираю з голоду.
Вони підійшли до вантажівки.
Трійко книжок вистромили з попелу свої носи.
Лізель наблизилась.
Жар досі парував і грів дівчинку, яка стояла біля підніжжя попільної купи. Простягнула руку – і її вжалило, та за другим разом вона постаралася зробити усе якомога швидше. Лізель вчепилася в найближчу книжку. Та була гарячою, а також вогкою. Обгоріли лише краї, досередини полум’я не дісталося.
Книжка була блакитного кольору.
На дотик обкладинка була немов сплетена з сотень туго натягнутих і спресованих ниток. Поверх ниток було викарбувано червоні літери. Єдине слово, яке Лізель встигла прочитати – «плечима». На інші слова не було часу, до того ж виникла проблема. Дим.
Обкладинка диміла, поки Лізель, перекидаючи її в руках, квапилася геть. Вона опустила голову, а хвороблива привабливість адреналіну з кожним кроком ставала небезпечнішою. Дівчинка встигла зробити чотирнадцять кроків, коли пролунав голос.
Він гримнув позаду.
– Агов!
Вона вже хотіла побігти назад і кинути книжку на купу, але не змогла. Єдине, на що вона спромоглася, – озирнутися.
– Тут ще не все згоріло! – це озвався один з прибиральників. Він не дивився на дівчинку, його погляд, радше, був звернений до людей біля ратуші.
– То ще раз підпали! – пролунало у відповідь. – І простеж, щоб цього разу згоріло все.
– Здається, воно відсиріло.
– Ісус, Марія і Йосип, невже мені доведеться все робити самому? – Поряд пролунали кроки. Це був мер, у чорному плащі поверх нацистської форми. Він не помітив дівчинки, яка застигла неподалік.
УЯВЛЕННЯ
На площі стояла статуя крадійки книжок…
Рідкісне явище, хіба ні, щоб статуя з’явилася ще до того, як прославилась її натхненниця.
Їй відлягло від серця.
Захват від того, що її не помітили!
Книжка трохи охолола, і її вже можна заховати під форму. Спершу на грудях було тепло і приємно. Та щойно дівчинка зробила декілька кроків, книжка почала знову нагріватися.
Поки Лізель дійшла до тата і Вольфґанґа Еделя, книжка почала її обпалювати. Здавалося, що вона спалахнула.
Двоє чоловіків глянули на дівчинку.
Вона усміхнулась.
Тієї миті, коли усмішка сповзла з її губ, Лізель відчула ще щось. Вірніше – когось. Вона не могла помилитися – за нею стежили. Відчуття оповило її, а всі тривоги підтвердилися, коли дівчинка насмілилась глянути на тіні біля ратуші. Біля зграйки силуетів, збоку, трохи віддалік, стояв ще один, і Лізель усвідомила дві речі.
ДЕКІЛЬКА ШМАТОЧКІВ УСВІДОМЛЕННЯ
1. Власник тіні.
2. Той факт, що він усе бачив.
Тінь сховала руки в кишенях пальта.
У неї було пухнасте волосся.
Якби було обличчя, воно б виражало біль.
– Gottverdammt, – промовила Лізель так, щоб ніхто, крім неї, не почув. – Прокляття.
– Можемо йти?
В мить найбільшої небезпеки тато розпрощався з Вольфґанґом Еделем і приготувався відвести дівчинку додому.
– Можемо, – відповів тато.
Вони почали віддалятися від місця злочину, а книжка уже по-справжньому, добряче обпікала її. «Знизування плечима» припеклася до її ребер.
Вони минали лиховісні тіні біля ратуші, і крадійка книжок стрепенулася.
– Що сталося? – запитав тато.
– Нічого.
Втім, дещо було не так.
З-під коміра Лізель просочувався дим.
Крапельки поту намистом проступили на шиї.
Під сорочкою книжка пожирала її.