Кримінальне право України. Загальна частина.

Неповнолітніми, відповідно до приписів цього розділу, визнаються особи, які на час вчинення злочину досягли 16-ти років (за окремі злочини — 14 років) і яким ще не виповнилося 18-ти років.

§ 1. Загальні положення щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх

Злочинність неповнолітніх та молоді залишається непоборною протягом кількох століть, а наприкінці XX ст. відмічено її зростання. Основна причина такого явища полягає в тому, що розвиток значної частини неповнолітніх часто відбувається у дуже несприятливих економічних, соціальних та побутових умовах.

У підлітковому віці йде не лише процес інтенсивного фізичного формування, а й духовного та інтелектуального розвитку, усвідомлення справжньої мети і значення життя людині та таких понять, як совість, добро, віра, шана, любов. У цей період життя починають виявлятися індивідуальні здібності людини, формується воля та свідомість.

В умовах значного зниження життєвого рівня певної частини суспільства, його соціального розшарування, існування в багатьох родинах насильства по відношенню до дітей, майже повної незахищеності дітей-сиріт розвиток характеру і поведінки певної частини підлітків ускладнюється. У неповнолітніх, які формуються як особистості в умовах соціального ризику, виникають відчуття самотності і відчуженості, що нерідко призводить до нерозважливих проступків, скоєння різного роду правопорушень та вчинення тяжких злочинів.

Реальне подолання таких соціальних явищ є проблематичним для будь-якого громадського суспільства, оскільки ці явища є наслідком споконвічних соціальної нерівності і соціальних протиріч. Тому надзвичайно актуальним є поліпшення економічних, соціальних та освітньо-виховних умов для здорового фізичного, психологічного, духовного, освітнього і соціального розвитку неповнолітньої людини.

Означені обставини мають враховуватися й на законодавчому рівні щодо відповідальності за вчинений злочин особами, які не досягли повноліття. Це й обумовило наявність у КК окремого розділу XXII «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх»[14].

У цьому розділі передбачені лише особливі, більш гуманні умови (порівняно з дорослими злочинцями) кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, які вчинили злочин, а саме: 1) за певних умов допускається можливість звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру; 2) скорочено види покарань та обмежено строки і розмір встановлених покарань порівняно зі строками і розміром покарань до дорослих злочинців; 3) визначено умови, за яких можливим є звільнення неповнолітніх від відбування покарання із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру; 4) встановлено можливість застосування за наявності певних обставин умовно-дострокового звільнення від покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину; 5) встановлено більш короткі строки (порівняно зі строками для дорослих злочинців) щодо давності притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності та виконання обвинувального вироку і щодо погашення та зняття судимості з неповнолітніх злочинців.

Разом з тим розділ XXII КК є складовою Загальної частини КК, і його норми нерозривно пов’язані з її основними положеннями щодо задач кримінального закону, підстав кримінальної відповідальності, дії кримінального закону у просторі та часі, поняття злочину та класифікації злочинів, поняття складу злочину, співучасті у злочині, обставин, які виключають злочинність діяння та інших загальних положень, що однаковою мірою стосуються як дорослих осіб, так і неповнолітніх осіб, які вчинили злочин.

У випадку виникнення конкуренції норми Загальної частини КК з нормою розділу XV про кримінальну відповідальність неповнолітніх має застосуватися норма зазначеного розділу як особлива (спеціальна) норма по відношенню до загальної кримінально-правової норми.

§ 2. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру

Відповідно до ст. 97 КК, неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК.

Отже, звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності є можливим за наявності двох обставин: 1) якщо неповнолітній вчинив злочин, який за ч. 2 ст. 12 визначається злочином невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості; 2) якщо є можливість виправлення такого неповнолітнього без застосування покарання.

Суд при вирішенні другої обставини має враховувати психофізіологічний розвиток особи винного, умови його життя та виховання, його поведінку після вчинення злочину. Якщо суд при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, встановить обидві вищезазначені обставини, то він (суд), відповідно до приписів КПК України, виносить ухвалу, а суддя постанову про закриття кримінальної справи і вирішує питання про застосування до такого неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передбачених в ч. 2 ст. 105 КК.

Застосування примусових заходів виховного характеру є альтернативою кримінального покарання неповнолітніх за вчинений вперше злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості. До таких заходів належать: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

КК надає можливість суду застосувати до неповнолітнього, що вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, кілька примусових заходів виховного характеру (ч. 3 ст. 105 КК). Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому відповідним Положенням.

Окремо треба наголосити, що відповідно до ч. 2 ст. 97 КК, суд застосовує примусові заходи виховного характеру і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК. В цьому випадку слідчий, відповідно до порядку, виписаному в КПК України щодо вирішення таких справ, порушує кримінальну справу.

У випадку встановлення, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою у віці 11 років або до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виноситься мотивована постанова про закриття справи і застосування до такого неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою слідчого надсилається прокурору. Прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови, після чого направляє справу до суду для застосування заходів виховного характеру. Справу розглядає суддя одноосібно з обов’язковою участю прокурора і захисника.

Під час провадження слідства та розгляду суддею справи про застосування примусових заходів виховного характеру до вищезазначеного неповнолітнього необхідно, відповідно до вимог КПК України, з’ясувати:

1) вік неповнолітнього — число, місяць і рік народження (до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження);

2) стан здоров’я та рівень загального розвитку неповнолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов’язану з душевним захворюванням, слід з’ясувати, чи здатний він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі потреби призначається експертиза за участю фахівців у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів);

3) умови життя, виховання і поведінку неповнолітнього;

4) обставини, що негативно впливали, на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в суспільно небезпечну діяльність;

5) ставлення неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім’ю.

За результатами розгляду справи суддя виносить постанову, а суд — ухвалу. З метою контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусового заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Зміст кожного з примусових заходів виховного характеру, вичерпний перелік яких міститься у ч. 2 ст. 105 КК, полягає в такому:

1. Застосування застереження полягає в оголошенні судом у постанові (ухвалі) осуду поведінки неповнолітнього і вчиненого ним злочину або суспільно небезпечного діяння і попереджує неповнолітнього про недопущення в його подальшій поведінці таких дій.

2. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього — це установлене судом певне обмеження поведінки неповнолітнього у формі заборони у вільний від роботи або навчання час або під час відпочинку відвідувати громадські міста, визначені органами, які здійснюють контроль за поведінкою неповнолітнього, а також судова вимога до неповнолітнього не залишати в певні вечірні години та в нічний час свого житла, суворо дотримуватися правил поведінки в суспільстві і спілкування з людьми. Тривалість цього заходу виховного характеру, відповідно до ч. 3 ст. 105, встановлюється судом, який його призначає.

3. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють (усиновителі, опікуни, піклувальники), під нагляд окремих громадян на їхнє прохання, а також під нагляд педагогічного або трудового колективу, що є можливим: а) за наявності даних, які позитивно характеризують поведінку батьків, осіб, які їх заміняють, та окремих громадян та підтверджують їх можливість забезпечити виховний вплив на неповнолітнього, постійно контролювати його поведінку; б) якщо педагогічний або трудовий колектив спроможний здійснити належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно вплинути на його виховання. Тривалість цього заходу виховного характеру встановлюється судом, який його призначає.

4. Покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодування заподіяних збитків як примусовий захід виховного характеру, який може застосовуватися лише до неповнолітнього, що досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток.

5. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, здійснюється за постановою (ухвалою) суду. До спеціальних навчально-виховних установ належать загальноосвітні школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації. До загальноосвітньої школи соціальної реабілітації направляються неповнолітні віком від 11 до 16 років, а до професійного училища соціальної реабілітації — від 14 до 18 років.

У загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітні утримуються до досягнення ними 14 років, а при необхідності закінчення навчального року або професійної підготовки в школах — до досягнення ними 15 років, в училищах за рішенням суду — до досягнення 19 років. Статус таких навчально-виховних установ визначений законодавством України про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх. Не можуть направлятися до цих установ особи, визнані інвалідами, а також такі, яким за висновком відповідних фахівців у галузі медицини перебування у таких заходах протипоказане за станом здоров’я.

У ч. 3 ст. 97 КК закріплене положення, згідно з яким у разі ухилення неповнолітнього від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності.

Йдеться про випадки, коли неповнолітній у ході його загальноосвітньої чи професійної підготовки або в побуті свідомо не додержується заходів виховного характеру й ухиляється від їх виконання. Тому відповідний орган, яким є, зокрема, комісія у справах неповнолітніх, передає прийняте ним з цього питання рішення і пов’язані з ним матеріали до суду для скасування подальшого застосування примусових заходів виховного характеру і притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності за вчинений ним злочин.

§ 3. Особливості покарання неповнолітніх за вчинені злочини

Особливості покарання неповнолітніх правопорушників зумовлені не лише законодавчим зменшенням кількості видів і скороченням строків і розмірів покарання, що входять в їх загальну систему (ст. 51), а й тим, що: 1) позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вчинив вперше злочин невеликої тяжкості; 2) покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначено на строк від шести місяців до десяти років. Лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини та при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків, воно може бути призначене більше, ніж на десять років, але не може перевищувати п’ятнадцяти років; 3) покарання у вигляді довічного позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18-ти років; 4) неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

1. Види покарань для неповнолітніх. Основні види покарань для неповнолітніх визначені в ст. 98 КК, а саме: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх, говориться у ч. 2 ст. 98 КК, можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Визначені в законі види покарань щодо неповнолітніх дозволяють повніше враховувати вік таких осіб, їх положення в суспільстві та реальні можливості прищеплення законослухняної поведінки.

1. Штраф. Цей вид покарання має майновий характер, оскільки він пов’язаний з позбавленням засудженого майнових коштів. Штраф може застосовуватися лише до тих неповнолітніх, які мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п’ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 99 КК). Штраф може застосовуватися не лише як основне, а й як додаткове покарання.

2-3. Громадські та виправні роботи. Про ці два види основного покарання говориться у ст. 100 КК. У ч. 1 цієї статті йдеться про громадські роботи, які можуть бути призначені неповнолітнім, а у ч. 2 — про виправні роботи. Кожний з цих двох видів покарання може бути призначений лише неповнолітньому, якому на момент вчинення злочину виповнилося 16 років. Щодо громадських робіт, то вони можуть бути призначені на строк від 30 до 120 годин (для дорослих злочинців за ч. 2 ст. 56 КК — від 60 до 240 годин) і полягають у виконанні неповнолітніми робіт у вільний від навчання чи основної роботи час.

Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день. Щодо виправних робіт, то вони можуть бути призначені неповнолітньому за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року (для дорослих злочинців — від шести місяців до двох років — ст. 57 КК). Із суми заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п’яти до п’ятнадцяти відсотків (для дорослих злочинців за ст. 57 КК — від 10 до 20 відсотків). Зазначимо, що всі інші положення ст. 57 КК щодо виправних робіт по відношенню до дорослих злочинців поширюються й на неповнолітніх.

Йдеться про те, що виправні роботи (ст. 57 КК) не застосовуються до осіб, які не досягли шістнадцяти років, а особам, які визнані непрацездатними, як і особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох установлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

4. Арешт. Відповідно до ст. 101, арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п’ятнадцяти до сорока п’яти діб[15].

Отже, арешт як вид покарання має такі ознаки: 1) застосовується лише судом і лише до неповнолітнього, який на момент вчинення злочину досяг 16-ти років; 2) нижня межа покарання у вигляді арешту — 15 діб, вища — 45 діб; 3) неповнолітні віком від 16-ти років, засуджені до арешту, відбувають це покарання в умовах ізоляції в спеціально пристосованих для цього установах.

5. Позбавлення волі на певний строк. Покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли на момент вчинення злочину 18-ти років, не може бути призначено на строк від шести місяців до десяти років, а у випадках вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини, — на строк не більше 15 років.

Покарання у вигляді позбавлення волі полягає в ізоляції такого засудженого від суспільства для відбування такого виду покарання у спеціальних виховних установах. Неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, відбувають його в одній із двох виховних установ: у колоніях загального режиму або у колоніях посиленого режиму.

Неповнолітні особи чоловічої статі, які засуджені до позбавлення волі вперше, крім засуджених за особливо тяжкі злочини, а також неповнолітні особи жіночої статі, незалежно від тяжкості вчиненого злочину, відбувають покарання у колоніях загального режиму. Неповнолітні особи чоловічої статі, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі, а також засуджені вперше за особливо тяжкі злочини відбувають покарання у колоніях посиленого режиму.

6. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Це додаткове покарання, яке може бути застосоване судом до неповнолітнього злочинця. Реально цей вид покарання може бути застосований щодо неповнолітніх у віці 16–17 років, оскільки саме в цьому віці вони фактично набувають юридичних прав здійснювати трудову діяльність, мати постійну роботу або обіймати посади в шкільних або громадських організаціях.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може стосуватися такої посадової або іншої діяльності неповнолітнього, при здійсненні якої або в зв’язку з якою було вчинене злочинне діяння.

При визначенні строку позбавлення неповнолітнього права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового виду покарання суд має виходити з того, що цей строк є таким же, як і для дорослих злочинців, — від 1 до 3 років (ст. 55 КК).

2. Призначення покарання неповнолітнім. Призначаючи покарання неповнолітньому, суд має, в першу чергу, керуватися загальними засадами призначення покарання, викладеними у ст. 65–67 КК й обов’язково враховувати положення, викладені у ст. 103, а саме: 1) умови життя та виховання неповнолітнього; 2) вплив на неповнолітнього дорослих; 3) рівень розвитку неповнолітнього; 4) інші особливості особи неповнолітнього.

Поняттям «умови життя та виховання неповнолітнього» охоплюється взаємовідносини в сім’ї, з якою проживає неповнолітній, його матеріальне та виховне забезпечення, його ставлення до навчання і праці, до свого найближчого оточення, проведення дозвілля, відпустки (канікул).

Під впливом на неповнолітнього дорослих треба розуміти ймовірний негативний вплив дорослої людини, який сприяв або обумовив вчинення неповнолітнім злочину.

Рівень розвитку неповнолітнього (особливо підлітків 14–15 років) — це відповідність ступеня розвитку неповнолітнього його віку, досягнутому в момент вчинення злочину, його розумовим здібностям, культурним та духовним запитам.

Інші особливості особи неповнолітнього злочинця — це його вік, риси характеру, поведінка у несприятливих для неповнолітнього умовах, здатність до самооцінки свого поступку, поведінка у школі, на роботі, громадських місцях, стосунки з друзями тощо. Якщо злочин вчинено групою неповнолітніх (у співучасті), має бути виявлена роль кожного неповнолітнього у груповій протиправній діяльності.

Суд при вирішенні питання про вид покарання неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої тяжкості, має обговорити можливість застосування до такого неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а при вчиненні злочину середньої тяжкості — можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 102 КК України, позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

У чинному КК України покарання неповнолітніх у вигляді позбавлення волі диференційоване відповідно до класифікації злочинів (ст. 12). Відповідно до ч. 3 ст. 102 КК, покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому: 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років; 2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п’ятнадцяти років. При призначенні покарання неповнолітньому за сукупністю злочинів або сукупністю вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати п’ятнадцяти років (ч. 2 ст. 103 КК).

§ 4. Звільнення від покарання неповнолітніх

КК України передбачає чотири види звільнення від покарання неповнолітніх: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 104); 2) звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); 3) звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106); 4) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 107).

1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх за загальними в своїй основі положеннями, визначеними у ст. 75–78 КК, відносно всіх видів засуджених та за спеціальними положеннями щодо особливості звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням, викладеними в ст. 104 КК.

Стаття 104 КК передбачає: 1) звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосовано до неповнолітнього лише у разі його засудження до арешту або позбавлення волі; 2) у разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу, за її згодою або на її прохання, обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе, відповідно до змісту ст. 105 КК, за наявності таких ознак: 1) вчинення неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості; 2) щире каяття неповнолітнього щодо вчиненого ним злочину; 3) бездоганна поведінка неповнолітнього після вчинення ним злочину; 4) впевненість суду, що неповнолітній на момент винесення вироку не потребує застосування покарання. Лише за наявності сукупності цих ознак стає можливим застосування до неповнолітнього злочинця примусових заходів виховного характеру.

Злочином невеликої або середньої тяжкості визнається злочин, за який законом передбачене покарання відповідно у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12); у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12 КК).

Щире каяття, про яке йдеться у ч. 1 ст. 105, — це вияв неповнолітнім жалю з приводу свого протиправного вчинку, визнання своєї провини, відшкодування заподіяних майнових збитків чи моральної шкоди, допомога слідчим органам у розкритті злочину, виявленні співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб.

Бездоганна поведінка неповнолітнього як обов’язкова ознака цього кримінально-правового інституту означає сумлінне ставлення такого неповнолітнього до навчання (роботи), до свого оточення, громадського правопорядку тощо.

Впевненість суду (його висновок) про те, що неповнолітній не потребує застосування покарання, може виникнути лише після врахування суддями тяжкості вчиненого злочину, вікового, розумового та психологічного стану особи неповнолітнього, а також матеріалів справи (місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки) тощо.

За наявності зазначених вище ознак суд застосовує до неповнолітнього одне або кілька примусових заходів виховного характеру: застереження; обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; покладення на неповнолітнього, який досяг 14-річного віку і має майно або прибуток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків; направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.

У разі ухилення неповнолітнього від застосованих до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються і він направляється для відбування призначеного покарання.

3. Звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у зв’язку з закінченням строків давності. Ці дві інституції кримінального права — звільнення від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовуються судом відповідно до загальних вимог, викладених у ст. 49 і 80 КК з обов’язковим додержанням положень, викладених у ст. 106 КК.

Відповідно до ч. 2 ст. 106 КК особа, яка вчинила злочин у віці до 18-ти років, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки давності:

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

У ч. 3 ст. 106 КК встановлено, що особа, яка вчинила злочин у віці до 18-ти років, звільняється від покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано і минули такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п’ять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин.

Питання, пов’язані із призупиненням та перериванням строків давності кримінальної відповідальності та строків давності виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх злочинців, вирішуються на загальних підставах, викладених у ч. 2 ст. 49 та ч. 3 ст. 80 КК, які вже було проаналізовано.

4. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку. За ст. 107 КК, до осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до 18-ти років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину, якщо засуджений зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці та навчання довів своє виправлення, та після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у вигляді позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання та до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

До неповнолітніх, говориться у ч. 4 ст. 107 КК, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується.

У разі вчинення особою, щодо якої застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами про сукупність вироків (ст. 71) та за правилами щодо складання таких покарань, визначених у ст. 72 КК.

§ 5. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку

У ст. 108 КК закріплене положення, за яким погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними 18-річного віку, здійснюється відповідно до ст. 88–91 КК, в яких визначені правові наслідки обчислення строків погашення судимості та умови і порядок зняття судимості.

Суд має також враховувати положення ст. 108 КК, які стосуються строків погашення судимості та можливості дострокового зняття судимості щодо особи у віці до 18-ти років. Такими, що не мають судимості (вона настає автоматично, без будь-якого рішення), відповідно до ч. 2 ст. 108, визнаються неповнолітні:

1) засуджені до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;

2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

4) засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п’яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину[16].

Дострокове зняття судимості допускається лише судом щодо особи, яка відбула покарання у вигляді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими у ч. 1 ст. 91 КК, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, визначеного у ч. 2 ст. 108 КК.