Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним

Цифри і терміни[776]

Приблизно 14 мільйонів людей загинуло в результаті цілеспрямованої політики масового вбивства, що провадилася нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у Кривавих землях. Я визначаю Криваві землі як території, які в період між 1933 і 1945 роками були під німецьким і радянським поліційним режимом, і там провадилася політика масових убивств. По суті, вони тісно пов’язані між собою: там у 1941–1945 роках німці вбивали євреїв; у самій же Радянській Росії, на її східних територіях, терор, можливо, був не такий сильний, порівняно з німецьким, однак на західних радянських землях його розмах вражає. Хоча я також веду мову про західні землі нинішньої Польщі, які до 1945 року належали Німеччині, однак не включаю їх до Кривавих земель, тому що є різниця між масовими вбивствами й етнічними чистками. Угорщина, ймовірно, може бути включеною, оскільки вона була коротко окупована німцями в кінці війни (хоча перед тим тривалий час була їхнім союзником), а відтак її окупував СРСР. Після польських і радянських євреїв, угорські євреї були третьою за чисельністю групою жертв Голокосту. Румунія теж до певної міри може вважатися приналежною до Кривавих земель, оскільки чимало євреїв тут були вбиті, а країну в кінці війни окупував Радянський Союз. Однак вона також була союзником Німеччини, а не жертвою німецької агресії, і вбивство румунських євреїв було частиною румунської, а не німецької політики — це хоч і взаємопов’язані, але різні історії. Згадано тут і югославських громадян, які постраждали в тому числі й від Голокосту та масових репресій, — але єврейського населення в Югославії було дуже мало, і Югославія не була окупована Радянським Союзом.

Ці питання політичної географії є спірними; в Європі є території, які одночасно постраждали і від радянської, і від німецькі влади, й де було дуже багато жертв обох режимів. Безперечно, існують різні думки стосовно того, що в певних регіонах від центральної Польщі до західної частині Росії, де німці вбивали євреїв, були також території, де німецькі та радянські політики масового винищували місцеве населення; це відбувалось якщо не одночасно, то близько в часі. Штучний голод в Україні був у тій же зоні, що й Голокост. Радянських військовополонених морили голодом у зоні Голокосту. Більшість радянських і німецьких зачисток польської еліти проходило в зоні Голокосту. Більшість німецьких репресій відбулося в межах зони Голокосту. Непропорційно велика кількість зачисток сталінського Великого терору сталася в зоні Голокосту.

Я використовую термін «лінія Молотова-Рібентропа» для позначення важливої прикордонної смуги з півночі на південь через Криваві землі. Ця лінія (яка відображається на деяких картах) є німецько-радянським кордоном, погодженим у вересні 1939 року після спільного вторгнення в Польщу. Це було суттєво для польських громадян, оскільки йшлося про поділ території німецької і радянської окупації. Ця лінія набула іншого сенсу після того, як німці зрадили своїх союзників і напали на Радянський Союз у 1941 році. На заході німці тримали євреїв у гетто, на сході — почали масові їх розстріли. Голокост почався на схід від лінії Молотова-Рібентропа з розстрілів, а потім змістився на захід від неї, де більшість жертв були отруєні газом.

В історичній літературі про Голокост люди, що постраждали на схід від лінії Молотова-Рібентропа, часто йменуються «радянськими євреями», а на захід — «польськими євреями». Це неточне визначення: більше людей, убитих на схід від лінії Молотова-Рібентропа, у 1939 році, коли почалася війна, мали польське, а не радянське громадянство. Називаючи цих людей «радянськими євреями», неодмінно треба брати до уваги війну, в якій радянське вторгнення і окупація західних сусідів марґіналізується або не враховуються вповні. Якби ці люди були «радянськими євреями», то їхньою батьківщиною, мабуть, був би Радянський Союз, відтак війна мала би почалися з вторгнення Німеччини в Радянський Союз. Насправді ж війна почалася з німецько-радянського пакту, який знищив Польщу й увів цих євреїв до розширеного Радянського Союзу. Використання терміну «лінія Молотова-Рібентропа» може здатися незручним, — однак воно дозволяє нам бачити особливу зону Європи, де народи під час Другої світової війни постраждали фактично тричі: спершу від радянської, тоді від німецької, а відтак знову від радянської окупації.

На стіні в’язниці гестапо у Варшаві польський в’язень писав: «Легко говорити про Польщу. Важко працювати для неї. Ще важче — померти. Але найважче — страждати…» За небагатьма винятками, ця студія більше про смерть, ніж про страждання. Її темою є політики, які вбивали, і люди, які були їхніми жертвами. Де масові вбивства, масові смерті є бажаною метою політики. Для когось це самоціль чи засіб, а для когось — це кінець. 14 мільйонів — це далеко не повне число всіх смертей, які німецька та радянська влади принесли в цей регіон. Це оцінка числа загиблих унаслідок політики масового вбивства.

Тому я в цій студії не враховував того, скільки людей померло від тяжкої праці, хвороб, недоїдання в концентраційних таборах, під час депортацій, евакуацій, утечі від армії. Я також виключив людей, які загинули як підневільні працівники. Не враховував і людей, які померли від голоду під час війни, а також цивільних осіб, які загинули під час бомбардувань або в результаті інших військових дій. Я не рахував солдатів, загиблих на полях битв Другої світової війни. У книжці я згадував про табори, депортації та битви і подавав дані про загиблих. Вони, однак, не включені в остаточну цифру — 14 мільйонів. Я також виключив акти насильства з боку третіх осіб, які були наслідком німецької чи радянської окупації, але не німецької чи радянської політики. Іноді наслідком таких дій була дуже велика кількість смертей, як-от убивство румунських євреїв (близько 300 тисяч) або етнічні чистки поляків, проведені українськими націоналістами (принаймні 50 тисяч). Ця книжка — більшою мірою про навмисні масових вбивства, ніж про зловживання. Ця книжка — про цивільних осіб (і військовополонених), а не про солдатів строкової служби. Зважаючи на все це, я не стверджую, що такі люди не були жертвами, прямими або непрямими, нацистської і радянської систем. Я не хочу применшувати жах німецьких і радянських концентраційних таборів, убивчий характер етнічних чисток, репресивний характер примусової праці чи жах загибелі на війні. Я маю на меті розкрити тезу про те, що цілеспрямовані й безпосередні масові вбивства, вчинені цими двома режимами у Кривавих землях, є самостійним явищем, вартим спеціального розгляду — студії, предметом якої є цілеспрямовані вбивства 14 мільйонів людей, здійснені в окремих регіонах Європи двома режимами протягом короткого часу.

14 мільйонів, зрештою, — дуже велика цифра. Вона більш ніж на 10 мільйонів перевищує кількість людей, загиблих у всіх радянських і німецьких концентраційних таборах (на відміну від об’єктів смерті) за всю історію Радянського Союзу і нацистської Німеччини. Якщо нинішні стандартні оцінки військових втрат правильні, то ця цифра перевищує більш ніж на 2 мільйони кількість німецьких і радянських солдатів, разом узятих, що загинули на полі бою під час Другої світової війни (включаючи загиблих від голоду і страчених військовополонених якщо віднести X їх до жертв політики масового вбивства, а не до військових втрат). Це перевищує більш ніж на 13 мільйонів цифри американських і британських втрат у Другій світовій війні, разом узятих. Це також перевищує більш ніж на 13 мільйонів усі американські бойові втрати у всіх війнах.

14 мільйонів жертв цілеспрямованої політики вбивства у Кривавих землях — це сума таких орієнтовних даних, означених у текст й примітках: 3,3 млн. радянських громадян (переважно українців), яких свідомо замордував голодом уряд Радянської України в 1932–1933 роках; 300 тисяч радянських громадян (переважно поляків і українців), розстріляних радянським урядом на західних теренах СРСР — із приблизно 700 тисяч жертв Великого терору 1937–1938 років; 200 тисяч польських громадян (переважно поляків), розстріляних німецькими і радянськими військами в окупованій Польщі в 1939–1941 роках; 4,2 млн. радянських громадян (переважно росіян, білорусів і українців), які загнули під час німецької окупації в 1941–1944 роках; 5,4 млн. євреїв (більшість з них польські або радянські громадяни), яких розстріляли або отруїли газом німці в 1941–1944 роках; і 700 тисяч цивільних осіб (в основному білорусів та поляків), розстріляних німцями в ході репресій, здебільшого в Білорусі та у Варшаві в 1941–1944 рр.

Загалом, ці цифри є сумами розрахунків, зроблених у Німеччині чи в Радянському Союзі, які доповнюються іншими джерелами, — а не статистичні оцінки втрат, базовані на переписі населення. Відтак мої цифри часто нижчі, ніж подані в іншій літературі. Лише в одному випадку, оцінюючи голод в радянській Україні, де даних просто недостатньо, я визначив загальну цифру на основі низки демографічних розрахунків і сучасних оцінок. Знову ж таки, моїми розрахунки вирізняються консерватизмом.

Коли йдеться про такі речі, слід дуже обережно поводитися з термінами і їх визначенням. Є помітна різниця, яка зазвичай не означується, між «остаточним розв’язанням» і Голокостом. Перший термін використовували нацисти у своїх намірах усунути євреїв з Європи. Протягом більшої частини часу, коли його застосовували, він означав один із чотирьох планів депортації, кожен із яких у висліді було відкинуто. У якийсь момент у другій половині 1941 року Гітлер затвердив масове вбивство як метод, згідно з яким євреї повинні були бути видалені з Європи. На цьому етапі під «остаточним розв’язанням» слід було розуміти винищення всіх євреїв. Термін Голокост був запроваджений після війни і від 1990-х років загалом (хоча й далеко не завжди) розуміється як масове вбивство євреїв німцями. У цій книжці термін Голокост означає остаточний варіант «остаточного розв’язання» німецької політики щодо усунення євреїв із Європи — винищення їх. Хоча Гітлерові, звісно, хотілося усунути євреїв з Європи в ході «остаточного розв’язання» раніше, Голокост у прямому сенсі цього слова почався влітку 1941 року з розстрілів єврейських жінок і дітей на окупованих територіях Радянського Союзу. Термін Голокост іноді вживається у двох значеннях: щодо всієї німецької політики винищення під час війни, або для означення будь-якого гноблення євреїв нацистським режимом. У цій книжці термін Голокост означає знищення євреїв в Європі, яке в період між 1941 і 1945 роками здійснювали німці шляхом розстрілів і отруєння газом. Я утримуюся від використання терміну Голодомор на означення штучного голоду в сталінській радянській Україні не тому, що цей термін менш точний, ніж Голокост, а просто тому, що він майже незнайомий англомовному читачеві. Я використовую термін Великий терор на означення масових радянських зачисток і депортації у 1937 і 1938 роках, найбільшими з яких були розкуркулювання і національні зачистки.

Я надаю перевагу терміну «масові вбивства», а не «геноцид» з низки причин. Термін «геноцид» запровадив польсько-єврейський юрист-міжнародник Рафал Лемкін у 1943 році. Завдяки своїй енергії та наполегливості він зумів кодувати його в міжнародному праві. Згідно з Конвенцією про запобігання та покарання злочину геноциду, ухваленою Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй в 1948 році, геноцид означає «дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». У документі вказані п’ять способів, якими здійснюється геноцид: «убивства членів цієї групи», «заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи», «навмисне створення для певної групи таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення її повністю або частково», «заходи, спрямовані на унеможливлення дітородіння в середовищі такої групи» та «насильницька передача дітей з цієї групи в іншу». Цей правовий документ передбачає кримінальне переслідування. Однак у контексті історичної та моральної інтерпретації термін «геноцид» має свої обмеження.

Термін геноцид призводить до неминучих і нерозв’язних протиріч. Є два моменти, в яких він окреслює наміри злочинця: «наміри знищити» певну групу «як таку». Можна стверджувати, що політика масового вбивства не була геноцидом, тому що правителі мали й інші «наміри», або тому, що вони мали намір вбити когось, але не зазначену групу «як таку».

Хоча термін «геноцид» насправді має широке застосування, його нерідко відносять тільки до Голокосту. Люди, які асоціюють себе з жертвами, воліють визначити вчинені в минулому злочини як геноцид. Між тим, держави, де це відбувалося, дуже рішуче заперечують використання цього терміну, оскільки вважають, що його прийняття означало б їх участь в Голокості. Так, наприклад, турецький уряд заперечує визначення «геноцид» стосовного масового винищення понад мільйона вірмен під час Першої світової війни.

Остання проблема виникає в контексті політичних нюансів визначення. Радянський Союз був упевнений, що термін геноцид, всупереч намірам Лемкіна, виключає політичні та економічні угруповання. Таким чином голод в радянській Україні можна представити як щось менше від геноциду, тому що винищуваний клас куркулів не був ідентифікований як нація — українці. Сам же Лемкін вважав український голод геноцидом. Але оскільки автори політики голоду редагували його визначення, воно стало спірним. Прикметно, що ми маємо юридичне визначення геноциду, тим не менш, не слід забувати, що до розробки цього закону були причетні й деякі з убивць. Тож обійдемося без моралізаторства: всі закони виникають всередині політичних кіл і є вислідом певної політичної ситуації. Не завжди можна з позицій сьогодення підходити до подій минулого, і навпаки.

Зрештою, історики, які працюють над проблемою геноциду, шукають відповідь на питання, як кваліфікувати цю подію, і радше займаються класифікацією, а не поясненням. Відтак обговорення відбувається в семантичній, юридичній або політичний площині. Стосовно кожного з випадків, розглянутих у цій книзі, на запитання «Чи було це геноцидом?» можна відповісти: так, було. Але такий підхід нас далеко не заведе.