Кривава осінь в місті Лева

Глава 14

Ранок, втім, видався не мудрим, а цілком буденним. Рада трохи припізнилася, Ніна вкотре продивлялася бухгалтерські книги, безуспішно намагаючись знайти хоч якісь недоробки, а Боря, який, хоча й утік учора з агенції досить рано, позіхав так, ніби зовсім не спав, і слухав Сокола впіввуха. Від цього Олег нервувався, поки нарешті не витримав, нагримавши на підлеглого:

— Слухай, мене геть не обходить, де ти був, що аж такий сонний, але доки я тут керую, а ти маєш горе на мене працювати, увімкни, будь ласка, слух, бо в мене можуть з’явитися слушні думки щодо зменшення твоєї зарплати.

— Вибачте, шефе, — негайно розкаявся Боря.

— Прийнято. Отже, поїдь до родички Ольги Ясинської і в разі, якщо застанеш її вдома, розпитай про все, починаючи від прізвища нашої розшукуваної і закінчуючи будь-якими біографічними даними, а також нинішнім місцезнаходженням. Тільки не кажи, що її у вбивствах підозрюють. Скажи, що це по справі загиблого Ясинського. Раптом сестра підкаже, де її зараз шукати. Ясно?

— Так точно. А ви?

— А в мене виникла ще одна ідея. Змотаюся до Центрального РАГСу, спробую копнути інформацію по цій парочці. Рік одруження на фото є, так що, гадаю, щось та знайдеться. Порядок той самий — я на зв’язку, тож телефонуй, щойно буде якась інформація. За діло.

Лупибатько благополучно відбув. Натомість на роботі намалювалася Рада. Жіночі кадри, не отримавши жодних настанов, почали відверто нудьгувати. Якщо Раді на допомогу, як завжди, прийшли вірні нігті, що потребували фарбування, то Ніна, з кислим виглядом погортавши гросбух, спрямувала на Сокола страждальницький погляд.

— Любий шефе, як щодо того, щоби й мене зайняти роботою? Я завжди вважала, що отримувати гроші на дурняк — то злочин.

— Я ж не винен, що ти так швидко вирішила всі наші бухгалтерські проблеми, — озвався Сокіл, порпаючись в якихось паперах на своєму столі. — Так що відпочинок цілком заслужений. Тисячі інших бухгалтерів світу зараз заздрили б тобі найчорнішою заздрістю, а ти ще й бурчиш. Якщо вже зовсім кепсько, можеш завантажити якусь іграшку на моєму ноутбуку.

— Красно дякую, — єхидно мовила Ніна. — Краще я знову займуся дедукцією.

— На здоров’я, але виключно в межах офісу. Якщо раптом вирахуєш місцезнаходження Кривавої Ольги раніше за мене — телефонуй, обговоримо. А тепер, дівчата, мушу бігти. До...

Раптом задзвонив телефон. Подія була настільки унікальною й визначною, що Рада покинула перетворювати нігті на закривавлені пазурі та вхопила слухавку, а Сокіл вирішив затриматися у дверях ще на секунду.

— Охоронно-пошукова агенція «Деррік», слухаю вас, — пафосно виголосила у трубку Рада, але в наступну мить скривилася від огиди.

— Це майор, — повідомила вона, притиснувши слухавку до плеча. — Хоче вас.

— Пасків?! Мене? Якого дідька йому ще від мене треба?

— Не маю честі знати. Будете говорити з цим блаженним?

— Так. — Сокіл перетнув офіс і зняв трубку з апарата на своєму столі.

— Чого тобі, Пасків? Тільки не кажи, що прозрів і тепер тебе сумління мучить.

— Даремно смієшся, — сказав майор. По голосу не відчувалося, що він телефонує, аби блиснути новими скабрезностями. Тон був на диво серйозним. — Дещо сталося. Визнаю, я був неправий, а ти таки мав рацію.

— Стосовно чого?

— Стосовно Окозбирача.

— Та невже? Яка несподіванка!

— Припини іржати. Справа серйозна. Сазоненку я нічого не повідомляв. У мене є вигідна для нас пропозиція — у виграші будемо обоє.

— Може, нарешті, припиниш ці шаради? — не витримав Сокіл. — Кажи прямо!

— Не телефонна розмова, — тоном професійного шпигуна відказав Пасків. — Зможеш підскочити до мене в Сихів?

— Додому? Ти не на роботі?

— У мене сьогодні заслужений відгул. Я ж учора відзначився, забув?

— Слухай, я дуже зайнятий. Якщо це якась чергова ідіотія...

— Ні. Вважай, що твої пошуки завершено.

— Що?!

— Чекаю, — Пасків дав відбій.

Сокіл поклав слухавку в повній розгубленості й присів на краєчок столу.

— Чого від тебе хотів цей упиряка? — запиталася Ніна.

— Здається, нашого майора вночі відвідала добра фея і він перевиховався, — пробурмотів Сокіл і коротко переповів зміст розмови.

— Думаєш, Пасків теж перевірив версію з абортами?

— Можливо. А може, в нього є ще якась інформація. Видно, старий пройдисвіт печінками відчув, що їх власна версія з лайна зліплена, а коли спливе правда, то за ведення справи через дупу по голівці його точно не погладять. Гадаю, він хоче підставити слідчого, щоби самому вийти з історії героєм. Цілком в його дусі.

— І що ви збираєтесь робити? — спитала Рада.

— З’їжджу до нього. Побачимо, що він зможе мені запропонувати.

— Аби тільки він не підставив ще й тебе, — слушно зауважила Ніна.

— Буду напоготові, — пообіцяв Сокіл. — Та якщо він дійсно знає, де шукати Окозбирача, доведеться нам поспівпрацювати. А він цілком може це знати, бо допитував Ольгу на місці злочину. Що ж, краще прозріти пізно, ніж ніколи.

— Якщо він це знає, чому ж сам її не затримає?

— Оце я й збираюся з’ясувати.

— Пістолета візьміть, шефе, — порадила Рада тоном дбайливої дружини. — А то всяке буває...

Олег проти волі всміхнувся.

— Дякую за пораду, Радочко, але вона зайва — зброя завжди при мені. Все, я поїхав. Будуть ще новини — дзвоніть.

— Будемо, — в один голос пообіцяли Рада з Ніною.

Сокіл вийшов геть.

У Сихів він доїхав хвилин за тридцять. Пасків зустрів його у дверях не в сакраментальних спортивних штанях та майці, а повністю вдягнутим. Більше того, навіть до квартири увійти не дав.

— Дорогою розповім, — кинув він замість привітання, замкнув двері й швидко попрямував униз по сходах. Олег лише встиг вимовити:

— Дорогою куди?

Питання лишилося без відповіді. Чортихнувшись, Сокіл рушив слідом і наздогнав майора вже на вулиці, де той критичним оком оглядав його машину.

— Досі їздиш на цьому дводверному драндулеті, Сокіл? Гайки по дорозі не губиш? Купив би собі щось путнє нарешті та не ганьбився.

— Ця краля ще нас обох переживе, — парирував Олег. — А твій газенваген де?

— Загнав на ремонт. Після учорашньої погоні треба підмарафетити. Відчиняй вже, поїхали.

— Куди? Можеш, нарешті, нормально пояснити?

— Заводь, зараз все розкажу.

Вони сіли в машину, Сокіл завів двигун і вирулив з двору на трасу. Пасків наказав:

— Значить так, виїжджай на Городоцьку, їдемо в бік Перемишля. Там за кілька кілометрів від межі Львова буде поворот до села Бартатів, завернеш і доїдеш до дачного кооперативу «Сокіл-3». Оце і є наша кінцева зупинка.

— Ти знущаєшся, чи що? — Сокіл ледь не вдарив по гальмах.

— Та я не брешу! Він дійсно так називається!

— І що далі? Що там, у тих дачах?

— Окозбирач.

Олег покосився на майора, намагаючись вловити, жартує він чи говорить серйозно. Неймовірно, але було схоже, що Пасків казав правду.

— Справді? Він воскрес на другий день? Навіть Христа переплюнув. Круто.

— Кінчай цю клоунаду. Я про справжнього Окозбирача. Точніше, про справжню.

— Жінка?

— Ти ж і сам це з’ясував, чи не так? Можемо звірити прикмети наших підозрюваних. Брюнетка, сорока років, звуть Ольга Ясинська. Дівоче прізвище Вебер. Так, а ще це вона виступала в ролі безневинної жертви на четвертому місці злочину. Як, співпадає?

— Більш ніж, — мусив визнати Сокіл.

— Так отож. Я тебе покликав не для того, щоби в ігри гратися. Я зараз усім ризикую. Якщо діло вигорить, то Сазоненко напевно полетить з посади, але старий пердун там і так засидівся. А от мені підвищення зовсім не завадить. Ну а ти отримаєш від Ратушного свій гонорар. Годиться?

— Впізнаю кришталеву чесність твоїх помислів, — хмикнув Олег. — Що ж, я слухаю. Розповідай усе.

Свідомість спливала подібно до бульки повітря з глибин темного Ніщо, вище й вище, до каламутного світла угорі. Думки, неначе голоси, поховані під тонною вати, поступово ставали більш чіткими й змістовними. Зір повільно фокусувався, і розпливчасті безформні плями перетворилися спочатку на смуги, а потім на щілини між затягнутими павутинням дошками. Ніна досить довго дивилася на них, намагаючись збагнути, чому це раптом стеля агенції стала дощатою, а потім з летаргічного сну виринули і спогади. Коли це сталося, вона різко сіпнулася, намагаючись сісти.

Не вдалося.

Щось тримало її руки за спиною. Мотузка, зрозуміла вона. Тонка, але міцна мотузка, яка врізалася в шкіру на зап’ястках. Вона ж була накинута також і на шию, й така відчайдушна спроба сісти викликала ядуху та кольорові кола перед очима. Відхекавшись, Ніна на мить замружилася, знову прокрутивши в голові наявні спогади.

Що ж сталося?

Хтось прийшов до агенції. Хвилин за п’ять після того, як з неї пішов Олег. Згадався попереджувальний дзенькіт дзвоника над дверима, потім кроки. Цокання.

Жіночі підбори. Чийсь силует на матовому склі у дверях офісу. А потім...

Потім до офісу увійшла розшукувана ними жінка, вдягнута в довгий бежевий плащ. Ольга Ясинська власною персоною.

Далі все було якесь нереальне. Усе разом тривало, мабуть, не довше чотирьох секунд — замало, аби одразу зрозуміти, що відбувається. Рада підвелася з-за столу назустріч гості, і та у відповідь доторкнулася до неї чимось маленьким і чорним. Пролунав тріск, і відчутно запахло озоном, а секретарку кинуло об стіну, неначе ганчіркову ляльку. Це сталося мимохідь — жінка навіть не вповільнила свій рух. Вона йшла просто на Ніну.

Згадалася власна інстинктивна спроба захиститися. У повітря злетіло все, що було на столі, — папки, папери, ручки, калькулятор, шефів ноутбук. Згадався крик про допомогу, який зародився у грудях, але так і не вилетів назовні, бо жінка таки встигла торкнутися і її також. У шкіру неначе увійшли жала тисячі шершнів або ж навіть розривний снаряд, що відправив її в довгий політ у сповненій озоном темряві. Політ, який завершився падінням лише щойно.

Хоча мозок все ще нагадував карусель на максимальних обертах, зір більш-менш повернувся до норми. Зі своєї позиції Ніна спробувала роззирнутися навколо. Вона лежала на брудній і холодній бетонній долівці, а над нею височіли дерев’яні полиці, заповнені банками з фарбами, бутлями з рідинами різного ступеня прозорості та якимось нерозпізнаним інструментом. Схоже на майстерню в підвалі. Десь дуже високо, здається, було віконце — звідти падало мляве сіре світло, але Ніна ніяк не могла задерти голову, аби його роздивитися.

Вона знову спробувала підвестися, цього разу перекотившись на бік і відштовхуючись лобом від крижаної підлоги. Зрештою їй таки вдалося сісти на коліна. І перше, що вона побачила тепер, була Ольга. Це відкриття викликало щирий переляканий скрик, але жінка навіть не поворухнулася.

Їх розділяла імпровізована стіна із вбудованою хвірткою, зроблена з металевих стовпчиків та натягнутої між ними рабиці. Ольга сиділа просто на підлозі і не блимаючи дивилася на свою жертву. В неї було лице людини, яка спить з розплющеними очима, — настільки повна відсутність емоцій, що в Ніни мороз пішов шкірою. Довге чорне волосся спадало на такий само довгий і чорний плащ, поли якого розстелилися навколо, неначе зламані крила кажана. Втім, Ніна помітила, що внутрішня частина плаща бежевого кольору. Він був двостороннім. Вона просто вдягла його навиворіт.

— Ти отямилася, — таким же беземоційним, як і лице, голосом зауважила Ольга. — Я ввела тобі наркотик після електрошоку, так що останні сорок хвилин випали з твого життя назавжди. Побічні ефекти спостерігатимуться якийсь час, проте це тебе не надто довго турбуватиме.

— Хто ви така? — ледь чутно прошепотіла Ніна найбезглуздіше з можливих запитань. Думки, які зібралися було докупи, знову розкотилися, неначе морські камінці.

— Хто я? Що це за питання таке? Хіба ти не знаєш? Я та, кого ви так цілеспрямовано шукали. Ось ми зустрілися. Як, тішить?

— Чого ви хочете? — Було зрозуміло, що нічого втішного у відповідь вона не почує, та треба ж було якось затягти час, аби провітрити бідну голову та усвідомити своє становище. Жінка, втім, з вигляду зовсім не квапилась.

— Мені завадили з четвертою, — відказала вона спокійно. — А я не люблю незавершені справи. До того ж закортіло познайомитися з дівчиною, яка, як мені розповідали, дуже цікавиться моєю особою. І познайомитися якнайближче.

— Хто вам розповідав?

— Не має значення. Для тебе вже ніщо не має значення.

— Ні... я хочу знати! — Говори з нею, заговорюй, затримуй неминуче. — Для чого ви вбивали? Що вам зробили всі ті жінки?

Ніна не була впевнена, що та зараз заходиться детально розповідати про причини, як це робили кіношні маніяки. Але Ольга раптом звелася на ноги, неначе виросла з підлоги. Погляд її широко відкритих карих очей буквально буравив Нінине лице.

— Хочеш затягти час, так? Думаєш, тебе врятують? Дарма. Це не кіно. Але, на твоє сумнівне щастя, у нас дійсно є трохи часу. Давай пограємося.

— Часу... до чого?

— Ні-ні, спочатку ті, перші питання. Отже — «для чого ви вбивали?» Ти гадаєш, я вбивала?

— Я ...

— Звісно ж, так. І ти маєш рацію. Я вбивала. Вбивала вбивць. І вбиватиму.

— То були невинні жінки, — пробурмотіла Ніна. Перед очима знову все пливло. Чорна фігура по той бік сітки теж коливалася, як полум’я пекельної свічки.

— О, так, ми любимо себе виправдовувати! — З тону Ольги нарешті зникла байдужість, натомість забриніли нотки істерії. — В нас на кожен гріх є виправдання! Ми ж усі такі НЕВИННІ! Як у тюрмі, де всі сидять «ні за що»! І коли нам дається випробовування, боягузливо скиглимо та грішимо ще більше, замість пройти його! Краще виколупати із себе криваві шматки м’яса, навіть не спробувавши народити, а потім ще й цинічно питати в Бога: «За що?»!

— Ви свого часу зробили те саме, — ледь вимовила Ніна. До запаморочення додалася ще й нудота — частково від запахів фарб та розчинників, частково від того, про що говорила Ольга. А ще — від несамовитого, звірячого страху. Вона не вийде з цього бетонного бункера. Ніхто її не врятує. Вона сидить у самих джинсах і светрі на підлозі якогось підвалу, із зв’язаними за спиною руками та залишками наркотику в голові. Мобільний телефон разом із сумочкою лишився в агенції. Рада... чи вона ще жива? Чи ця жінка її добила?

— А ти добре обізнана, — сказала Ольга. Її голос знову став спокійним. — Так. Я зробила. І не виправдовуюся. Я злякалася, і відповідатиму за це. Але моє покарання ще попереду. Капітан полишає судно останнім.

— Господи, — Ніна почала схлипувати. Цій жінці явно немає чого втрачати. Принаймні розум свій вона вже втратила. — Відпустіть мене. Будь ласка. Я не підпадаю під вашу схему. Я не робила ніяких абортів... Ніколи! Відпустіть мене, благаю!

— Схему? — перепитала Ольга. — По-твоєму, те, що я роблю, це всього лише схема? Якої ж ти низької думки про мене... Ти нічого не розумієш навіть тепер, після того, як я тобі все розжувала. Де жіноче взаєморозуміння? Прикро, дуже прикро, Ніночко.

— Боже мій, та називайте як хочете! — Ніна вже ридала ридма. — Схема, місія, вище покликання, Божа воля!.. Мені все одно! Я не хочу помирати! Я тут ні до чого!

— Ну як це?.. Ти до всього. Якби ти не вплуталася, тебе б тут не було. Так що винувать лише себе. Але ти помреш не як жертва. Ти помреш як перешкода. Разом з тим твоїм детективом. Як тільки його привезуть.

— Що?

— ...Точніше — ні, разом не в сенсі одночасно. Спочатку він дивитиметься, як я живцем вирізатиму твоє серце. А потім щось придумаємо і для нього. Дарма ви за це взялися, ой дарма...

— Що?! Він...

— Так. Скоро буде тут. Хвилин за двадцять, я так гадаю. Так що, мабуть, я поки тебе полишу. Не бачу сенсу дискутувати з людиною, яка не розуміє самої суті. Може, в мого сина краще вийде переконати тебе.

— У вашого...

— Так. Мій Данко. Людству треба навчитися визнавати свої гріхи. Тоді всім стане легше.

Клацнув вимикач, густо-жовте світло залило приміщення, і Ніна побачила.

Всі вкрадені органи трьох жертв Окозбирача були тут, на полиці на протилежній стіні, у звичайнісіньких літрових банках, наповнених формаліном, — у кожній серце та по два ока. Банки були розставлені так, що очні яблука пильно дивилися на залиті каламутною рідиною рештки людського ембріона, поміщені до високої скляної колби, яка стояла посередині. Очі жінок дивилися на ненароджену дитину. Ця сюрреалістична картина неначе втекла прямісінько з полотен Сальвадора Далі.

Стоячи на колінах, Ніна не могла відірвати погляду від цього видовища. Ольга ж спозирала на неї з легкою усмішкою; її очі, і так тьмяні, немов укрилися плівкою, як у плазуна. Потім вона розвернулася і мовчки пішла вгору сходами.

Благати про пощаду було марно, але Ніна усе ж намагалася.

А коли вичерпала запас слів, просто заголосила.

— О, сервус переможцям! — Черговий Іван Левкович, добрий приятель Денисенка, що лише місяць тому прикрутив до погонів зірочки «старлея», побачивши капітана, підвівся зі свого стільця і простягнув руку для привітання. — І як воно — чутися героєм?

— А я знаю? — стенув плечима Денисенко. — У Пасківа спитаєш. Я всього лиш ледве не вбився від його їзди... До речі, він уже на місці?

— Та яке там. Йому ж слідак відгула дав.

— А, чорт. А я з ним поговорити хотів.

— Додому йому подзвони. Курити будеш?

— Пізніше, — Денисенко вже йшов до кабінету. Там скинув пальто, заварив кави, всівся за стіл і розклав перед собою матеріали протоколу обшуку квартири Ясинського. І ще раз звернув увагу на те, що бентежило його відучора.

Ось фотографії того помешкання, де вони порпалися після погоні... чи, радше, конури. Ясинський, схоже, був зовсім пропащим. У квартирі неначе не колишній директор клініки жив, а купа нелегалів. Шпалери обдерті, меблів практично немає, замість ліжка — матрац просто на підлозі, в холодильнику — рай наркомана. А ще, згадав Денисенко, — ніякого телефону.

Минулої ночі Пасків сказав, що диспетчер прийняв виклик на його ім’я. Те, що виклик був саме на ім’я майора, не дуже дивувало — при бажанні будь-хто міг дізнатися. За свою кар’єру той напрацював дуже широке коло знайомств. Більше дивувало те, яким чином цей Ясинський міг взагалі зателефонувати у відділок.

Там не те що телефону — навіть розетки не було. Той матолк, прости Господи, міг продати свою телефонну лінію. Таке бувало. Двісті баксів — і справу зроблено. Того, хто купив цей номер, зрозуміти легко — не треба стояти в довжелезних чергах на телефонній станції, а ті... як їх там... Сі-Ді-Ем-Ей зовсім недавно з’явилися. Тобто — може бути.

З таксофона? Сумнівно. Для чого йому зайві витрати на картку?

З мобільного? Не смішіть.

Від сусідів? Посеред ночі, з їхніми вкрай складними стосунками? Ще більш сумнівно.

Денисенко вийшов з кабінету і, шаркаючи враз обважнілими ногами, підійшов до Левковича.

— Слухай, Ваню, а хто позавчора чергував? Ну, коли той потерпілий подзвонив?

— Зараз гляну, — трохи здивований виглядом капітана, відказав черговий. — Щось ти бліденький якийсь.

— Менше спати треба.

— І то правда. Ось, дивись — Павло Горенко, за графіком. А нащо тобі? Хочеш і йому медальку повісити за прийнятий щасливий дзвінок?

— Ага. Дуже хочу. Дай мені журнал реєстрації викликів. А Павло зараз де?..

— А що сталося?

— Та нічого. Просто хочу спитати у Горенка, той виклик прямо сюди надійшов, чи його перевели з центральної диспетчерської?

— Тю, та глянь у журналі. Нащо людину смикати? Там усе написано.

— Вже дивлюся. — Пальці Денисенка повільно гортали списані сторінки. Ось позавчорашній день, точніше, ніч. Дванадцята двадцять — виклик на сімейну сварку з поста нуль-два, дзвінок переведено. Дванадцята сорок — пограбування, дзвонили прямо до відділка, виїхала патрульна машина. Перша двадцять — спроба зґвалтування, дзвінок також переведений. Друга десять — викрадення машини, виклик перевели. Бійка о другій п’ятнадцять, прямий виклик, і... все. Усе аж до п’ятої ранку. Спокійне чергування видалося у Горенка. Тихе, мирне чергування.

А Ясинський сюди не дзвонив. І в центральну диспетчерську — теж.

— Чорт забирай, — напівздивовано пробурмотів Денисенко. Він повернувся до кабінету, в роздумах опустився на стільця. А за якийсь час витяг мобільний і почав по пам’яті набирати номер.

Пасків якраз завершував свою оповідь про те, як, підбурюваний примарними неясними сумнівами та нестиковками офіційної версії, яку сам і породив, він спробував перевірити варіант з абортами і відразу ж знайшов чіткі закономірності, коли задзвонив телефон Сокола. Вони вже виїхали на Городоцьку в районі оперного театру, і майор, як заправський екскурсовод, попередив, що скоро буде місце фінішу його учорашнього ранкового ралі. Олега, втім, місця його бойової слави цікавили мало. Він глянув на дисплей — телефонувала Рада — і прийняв виклик.

— Слухаю, Радочко, що...

Його перервали істеричні схлипи, які аж ніяк не були схожі на голос завжди врівноваженої секретарки. Він не зміг розібрати жодного слова, тому сурово наказав (хоча сам відчув, як по спині пробіг перший холодок тривоги):

— Ану заспокойся! Я нічого не розумію! Ще раз — кажи чітко і повільно.

— Жінка, шефе! — нарешті вичавила Рада. — Жінка! Заскочила... до нас... мене, здається, оглушила. Голова паморочиться. Не знаю, скільки я лежала... Ніни немає, шефе!.. Тут все розкидане... її, мабуть...

— Будь на місці! Я зараз приїду! — Він вимкнувся, міцно матюкнувся і став шукати очима місце для розвороту. Пасків з-під лоба дивився на нього.

— Щось сталося?

— Сталося, чорт забирай! Хтось увірвався до агенції. Рада каже, що це була жінка, і я здогадуюся, хто саме. Ніни немає. Схоже, її викрали.

— Слухай, не варто розвертатися. Окозбирач там, де я сказав.

— Ти що, твою маму, глухий чи дурний? Я ж кажу...

— А я кажу: продовжуй їхати, — відчеканив Пасків, викинувши з голосу співчуття. Звук затвора, який пересмикують, Сокіл ніколи ні з чим не сплутав би. Він глянув у ствол табельного «макарова», який, у свою чергу, дивився прямо на нього з правої руки майора. — Тобі, Олеже, зараз краще в усьому слухатися мене.

— Пасків, ти що...

— На дорогу дивися, придурку. Маршрут не міняй. Скоро зустрінешся зі своєю сучкою... тільки якщо будеш баритися, не гарантую, що в неї не бракуватиме шматків. Оля — жінка гаряча й нетерпляча.

— Ах ти ж сволота, — враз захриплим голосом вимовив Сокіл. Його власний пістолет знаходився в кобурі на попереку, але вихопити його зараз було практично неможливо. — То це ти увесь час її покривав, так? Це ж ти її співучасник!

— Браво, допетрав. Я, між іншим, теж був тільки за те, аби все швидше закінчилося. Четверте вбивство не мало статися, та вона вирішила по-своєму. Тому довелося підметушитися.

— Ти підставив того хлопця у «форді», так? Хто то був?

— Один із багатьох моїх боржників. Завдяки мені його звільнили через півроку, коли той сів за статтею 152. Таке чмо було... Я просто попросив його під’їхати серед ночі за потрібною адресою і забрати тіло того алкаша, якого я, до речі, забив власними руками. Ти знаєш — сподобалося.

— Звідки ти знав, що я вийшов на Ясинського? — Питання зривалися з вуст Сокола автоматично, мозок тим часом працював над можливими варіантами виходу з цього невтішного статус-кво. Вони вже минали площу Кропивницького, до виїзду з міста лишалося зовсім небагато.

— Денисенко, наївний, виказав мені, про що ти питав Тамару. А оскільки ти вже вийшов на аборти і вловив систему, значить, можна було очікувати, що докопаєшся і до її колишнього чоловіка. Ну а там і до Ольги недалеко. Та, схоже, ханига все ж достатньо тобі розповів?

— Ні. Він жодного слова не сказав. Я знайшов їх шлюбне фото. То був дійсно сюрприз.

— Зараза, — всміхнувся Пасків. — Не передбачив. Ну то нічого, все одно вийшло цілком пристойно.

— Для чого ти зв’язався з нею? Ти знаєш, що вона чотири місяці провела в «жовтому домі» під Миколаєвом?

— Знаю. І що? Як жінка вона мене цілком задовольняє. А на все інше мені начхати.

— Господи, — на якусь мить від цієї відвертості Олег розгубив усі слова. — Ідеальна пара психопатів.

— У твоєму становищі вже має бути не до жартів. Керуй давай автівкою, і, може, застанеш свою подружку ще цілою.

— А я що роблю? Ти краще скажи: ти від самого початку знав, що вона вбивця?

— Що ж ти, падло, ніяк не заткнешся, га? — роздратовано відказав майор. — Зуби забалакуєш? Ти що, думаєш, це тобі чимось допоможе?

— Просто хочу знати. Зрозумій мене. Не дарма ж я стільки працював?

— Що так, то так. Допрацювався до могили. Гаразд, цікаво — відповім: ні, спочатку я взагалі нічого не знав. Потім вона розповіла, що з нею сталося.

— Чоловік її підставив.

— Ага, підробив аналізи. Я їй запропонував засудити це гівно, та Ольга відмовилася. Сказала, що то було випробування для неї. А про те, що це вона вбиває, я дізнався якраз на місці першого вбивства, у Шевченківському Гаї. В руці у Мирослави Стецюк була сережка, така сама, які Ольга носила. Критична помилка, але я перший її знайшов. Інакше всього цього могло б і не статися. Тоді вона мені все й розповіла.

— І ти її підтримав.

— Звісно. Та ми домовлялися лише про три вбивства.

— Господи, а тобі це для чого було потрібно?

— Професійна цікавість, — вишкірив зуби Пасків. — Хотів перевірити, як довго я зможу дурити всіх навколо. Виявилося — майже до безкінечності... якби ти не приперся.

— Вибачай, я не знав про твоє шоу, коли повертався додому. — Вони проїхали повз приміський вокзал. Ще трохи, і полишать Львів. Та Сокіл не мав жодного бажання їхати до кінця в компанії майора. — Ще одне питання: як вона обирала жертв?

— Тю, а ти що, не знаєш?

— Не знаю чого?

— Вона сама була лікарем. Працювала під керівництвом чоловіка в тому ж «РепроМеді». Акушер-гінеколог. Усі майбутні жертви пройшли через її руки. Усі були її пацієнтками. Як же це ти до цього не докопався, га, генію?

— Просто не встиг. — Це дійсно була новина, яка, втім, вже нічого не міняла.

— Це вже нічого не міняє, — підтвердив Пасків. — Ну що, полегшало? Тепер здихати буде простіше?

— Набагато. То ти свою любаску на власній дачі тримаєш?

— Точно. Дуже, знаєш, зручно. Завжди під рукою. Ще питання є?

— Ні. Є тільки зауваження. Одне-єдине. Стосовно дрібнички, про яку ти не подумав.

— І що ж це? — театрально звів брови майор.

— Ремінь безпеки.

Наступної секунди Сокіл втопив акселератору підлогу, і «б’юїк» різко пришвидшив рух — лише для того, щоб на швидкості п’ятдесят п’ять кілометрів на годину від душі врізатися в зад молоковоза, який досі меланхолійно повз попереду. Пасківа буквально висмикнуло із сидіння — миті вистачило, аби він пробив дірку в лобовому склі власним тілом та ракетою вилетів на капот. Самого Олега жбурнуло на кермо, і, не зважаючи на пасок та вчасно виставлені перед собою руки, він відчув, як від удару зламалося ребро, а то й два. Дихання відразу ускладнилося, та зараз це його не турбувало — Пасків усе ще тримався на машині. Одна його штанина зачепилася за ручку опускання скла на дверцятах, і це завадило поганцю приземлитися на асфальт або ж розбити голову об цистерну. Більше того, він навіть був при тямі, а «макаров» якимось дивом досі тримався в руці. Пасків смикнувся на капоті, неначе велетенська рептилія, прагнучи розвернутися до кабіни, і в полі зору виникло його лице, наполовину залите кров’ю, з хижо вищиреними зубами та виряченими очима агресивного безумця. Він спробував позадкувати, аби знову опинитися на сидінні.

— Чорта лисого! — закричав Олег, і груди відразу вибухнули тягучим болем. Він перемкнувся на задній хід і вдарив по педалях, одночасно вивернувши кермо. «Б’юїк», який попри аварію не втратив здатності пересуватися, заскавчав шинами і зробив ефектний розворот на сто вісімдесят градусів. Майорова штанина благополучно розірвалася, ноги Пасківа вислизнули з салону, а тулуб звісився з капота. Та сучий син не бажав помирати швидко — одною рукою він вчепився в передній бампер, а іншою намагався всліпу навести пістолет на місце водія, неначе скажений робот. Йому це почало вдаватися.

— Та здохни ж ти, — процідив Сокіл. Він знову переключився на передній хід і під хор клаксонів машин, які скупчилися позаду, знову рвонув з місця, оминаючи молоковоз та його очманілого водія. Олег заходився виписувати «б’юїком» справжні балетні па, молячись, щоб йому вдалося скинути майора перш, ніж сюди прибудуть його колеги, котрих вже напевно викликали вдячні глядачі на тротуарах. Неймовірно, але сучий син все ще тримався і навіть не полишав спроб прицілитися. Потім він таки вистрелив. Куля продірявила скло просто перед очима, а заразом і розірвала навпіл ліве вухо Олега. Він завив від болю. Наступний постріл майже не завдав шкоди — лише зачепив плащ на плечі й розкришив бокове скло.

— ...б’юуууу! — разом із виттям вітру до кабіни увірвалося ревіння майора. Воно плавно перейшло в низьке виття клаксона сміттєвоза, який летів просто на них. Точніше, це «б’юїк» мчав на нього — Сокіл не помітив, як вискочив на зустрічну смугу.

Він ударив по гальмах, і цього разу Пасків не втримався. Зірвався з капота, лялькою покотився по асфальту і за мить перетворився на купу закривавленого ганчір’я, коли на нього налетіло звалище на колесах. Велетенський жовтогарячий ЗІЛ зупинився в якомусь метрі від бампера «б’юїка». Коли його червоний гальмівний шлях закінчився, Олег дозволив собі полегшено видихнути, і поламані ребра знову відгукнулися болем.

— Мусор до мусора, — пробурмотів він, натискаючи на газ. Затримуватися не можна — часу було обмаль.

Мимовільні свідки цієї пригоди, котрі дивом не стали учасниками, повистромлювались у вікна своїх автівок і викрикували добірні галицькі прокльони, перемішані з матюками. Під акомпанемент цих криків машина Сокола гайнула до виїзду з міста.

Скільки вона отак простояла в позі грішниці, що кається, Ніна сказати не змогла б. Їй здалося, що цілу вічність, що вона впала в довготривалий анабіоз, однак насправді минуло заледве п’ять хвилин. Коліна скніли — мабуть, на кожному здоровенне садно, руки затерпли, з горла виривалося лиш хрипке скиглення, але щось привело Ніну до тями. Якась думка свердлила мозок, не даючи зомліти, допомагаючи опиратися заколисуючій дії наркотика — невиразна, розпливчаста, але нав’язлива. Ніна спробувала підвестися, спочатку перенесши вагу тіла вперед, від чого негайно з’явилося запаморочення і її чоло поцілувалося з бетонною підлогою, а потім — сяк-так випроставшись і піднявшись з колін. Їй це вдалося, хоча ліву ногу звело судомою, схожою на ту, яка буває під час плавання. Ніна заточилася і ледь не впала знову. Кінцівки здавалися смужками поролону, що тримають чавунне ядро. Волосся падало на лоба, а на кожну спробу відкинути його без рук голова відгукувалася пекельним болем, не кажучи вже про охоплену мотузкою шию. І все ж Ніна змогла по максимуму відхилити голову назад і звільнити очі для детального огляду. Яка люб’язність з боку цієї скаженої сучки не вимикати світло.

Доки погляд шарив по підлозі, до тієї невиразної думки долучились інші, цілком конкретні та чіткі. Треба звідси вибиратися. Треба якось заблокувати вхід. Не дати їй увійти. Інакше...

Картина уявилася в усій красі. Зв’язаний та обеззброєний Олег сидить на підлозі, так само як щойно вона, і дивиться, як над розпластаною Ніною нахиляється божевільна з ножем у руці, мило всміхається, а потім починає чекрижити її грудну клітку, неначе консервну бляшанку...

Ніну затіпало. Полиці з банками загойдалися, наче гелеві. Треба взяти себе в руки. У зв’язані руки. Що за маячня на думку спадає. Мабуть, це від ліків. Але вона повинна опанувати себе. Шансів на порятунок мало. Та якщо битися в істериці, їх узагалі не стане.

Ніна прокульгала ближче до полиць. На нижній, що була на рівні її живота, серед іншого в очі кинулася жовто-синя упаковка з кількох тюбиків суперклею. Чим це може допомогти? Хвилинку... зараз. Ось, дивися. Замок. На металевій хвіртці замок вмонтований в саму ручку, звичайну круглу металеву ручку, в яку встромляєш ключа і повертаєш, аби увійти. Замок у ручці з обох сторін. Якщо зіпсувати зсередини, не відкриється й ззовні.

До чого тут суперклей?

Не дозволяючи собі надовго замислюватись та починати прораховувати шанси, вона повернулася до полиці спиною, навпомацки взяла упаковку пальцями і пошкутильгала з нею до хвіртки. Там спробувала виколупати з картонки один тюбик, не випускаючи при цьому решту. Вдалося — слава богу, долоні були зв’язані одна до одної, тому могли взаємодіяти між собою. Так, тепер... відкрутити ковпачок. Але не викидати! Ним треба буде проштрикнути запаяне горлечко. Ось... проштрикуй. Є — краплина клею побігла шкірою і відразу зліпила пальці. Роздерти їх, але обережно, аби нічого не загубити. Так... Далі треба прикрутити до горлечка оту тоненьку піпочку, що приєднана до ковпачка... Ось. Ковпачок можна викинути. А тепер тільки залишається поцілити в замковий проріз. Давай. Швидше.

Ніна повернулася до хвіртки спиною і спробувала. Руки тремтіли, як скажені, але дещо заспокоїлися, коли намацали ручку. Ось щілина для ключа, вузька і ребриста. З третьої спроби їй вдалося встромити в неї кінчик насадки. Пальці зіжмакали тюбик і відчули, як частина рідини знову ж таки побігла по шкірі, але інша частина все ж мусила лишитися всередині замка. Є! Вона викинула спорожнілий тюбик і взялася виколупувати наступний. Вприснемо трійко, для надійності — теоретично, це дасть трохи більше шансів на звільнення рук та спробу дістатися до вікна.

Три хвилини пішло в неї, аби вчавити в замковий проріз вміст ще двох тюбиків клею. Пальці знову позлипалися, і їх роздирання виявилося дуже болісним процесом. Якщо так само вхопилося і всередині замка — шанси на порятунок цілком реальні.

Якщо тільки Ольга не вирішить її просто пристрелити.

Ніна кинулася до полиць у пошуках чогось більш-менш гострого, що допомогло б їй звільнитися від пут. Нічого придатного на нижніх полицях більше не було. На одній з верхніх лежала пилка, але дістатися до неї не було ніякої можливості.

Ні, ну має ж бути хоч щось! Вона спробувала потерти мотузку об край дерев’яної полиці — нічого не змінилося, окрім того, що шкіра на зап’ястках нахапала заноз. Оптимістичні сподівання знову почали танути. Час неминуче спливає. Скільки ще лишилося? Хвилин десять? Чи, може, вже п’ять? Треба сподіватися на краще й готуватися до гіршого — золоте правило. Але просто сподіватися та готуватися замало.

Шукай, трясця!

Вона пошкандибала уздовж полиці, вишукуючи очима бодай дрібнюсіньку скалку скла або ж усіма забуте заіржавіле лезо для гоління. Нічого. Ні! Що це? Шляпка цвяха, не до кінця вбитого в деревину. Досить велика і, здається, відносно гостра. У будь-якому випадку, нічого кращого немає. Ніна прудко розвернулася на сто вісімдесят градусів, намацала цвях кінчиками пальців і спробувала потерти об нього мотузку. Спочатку виходило, але потім та почала усе частіше зіслизати, а шляпка — впиватися в ніжну шкіру. На очах виступили сльози — не від болю, а від марності зусиль. Так можна пиляти хвилин сорок, і все одно нічого не вийде...

Раптом у двері розуму постукав здогад: а якщо зосередитися не на мотузці, а на руці? При достатньому зволоженні можна спробувати витягнути з петлі одну з рук. Зволожити... чим?

Вона знову почала діяти раніше, ніж сумніви та інстинктивний страх болю заходилися накручувати час на свою користь, — з усієї можливої сили тернула зап’ястком правої руки по капелюшку цвяха. Шкіра розійшлася, вона відчула це, а в зігнуті пальці почала затікати гаряча рідина.

Два-нуль! Тепер головне не втратити ані краплини. Закусивши губу, Ніна почала розтирати долоні, замащувати їх власною кров’ю, наскільки дозволяла мотузка, а потім і саму мотузку також. Хотілося сподіватися, що рана не дуже глибока. Втратити рухливість або свідомість через втрату крові зовсім не хотілося. Коли пальці та долоні стали геть слизькими, вона спробувала нарешті вивільнити руку.

Логіка підказала, що витягати слід поранену руку — поріз давав постійну змазку. Шворка впивалася в шкіру, але ніби потроху піддавалася. Боліло нестерпно. Стогнучи від напруги, Ніна поновила спроби. «Нумо, витягай, тягни, не зважай на біль.» Мотузка на шиї також напиналася, не надто сильно, але відчутно для того, аби налякати. Не приведи боже, забракне повітря. І що тоді?

Тоді ти помреш відносно легко та безболісно.

Ніна несподівано зраділа цьому похмурому висновку і кивнула йому, як доброму приятелю. Пригадалися очі в баночках. Серця. Плід, що дивився на справу материнських рук мертвим поглядом.

Хто сказав, що вбиває лише ненависть?

Рот також поволі заповнювався гарячою, солонуватою рідиною з металевим присмаком. Кров. Вона ж досі кусає губи. Ніна сплюнула і зосередилась на руках. «Ну ж бо, давайте... ворушіться!» У неї завжди були тоненькі зап’ястки, навіть мама, коли ще була мамою, називала їх стеблинками... Ну! Права рука, здається, нарешті проходить... Ніна смикнула нею ще раз, сильніше. Здавалося, що вона тягне кисть крізь звернутий у трубку наждак, але це вже нічого не важило. Їй вдалося. Вкрита кров’ю, зчесана правиця звільнилася! Більш за все Ніні хотілося знову впасти на коліна та заплакати. Але часу на сльози вже точно не було.

Зісмикнути мотузку з шиї та обмотати (тимчасово) навколо іншої руки було справою хвилини. Тепер вона вже мала змогу досхочу роздивлятися віконце нагорі. Це, втім, не особливо обнадіювало, зважаючи на висоту, на якій воно знаходилося. До нижнього краю метрів два з половиною. Навіть якщо підстрибнути з усіх сил, вона не дотягнеться.

Для чого стрибати, дурненька? Банки.

Не інакше, як цей безтілесний голос належав її ангелу-охоронцю, до того ж добряче підкованому в домашньому господарстві. Сама вона ніколи б не додумалася до трюку з клеєм. Може, хіба щодо банок...

Будеш сперечатися за патент, чи як?

Він має рацію — думати потім, діяти зараз, благо, руки вже вільні. Ніна почала у пришвидшеному темпі знімати з полиці трилітрові бляшанки з фарбами та ставити одна на одну під вікном. Вона носилася взад-вперед, як гостинна господарочка, котра планує вразити дорогих гостей кількістю страв на столі. Банки, що були у межах досяжності, скінчилися досить швидко, з них вийшов вузенький постамент близько метра заввишки. Допомогти влізти на нього повинна була порожня металева каністра для бензину, яку вона відшукала в дальньому кутку своєї імпровізованої камери. Вся ця конструкція дихала на ладан і за одного невірного руху мала ефектно розвалитися, але Ніна вирішила, що невірні рухи в її становищі — невиправдана розкіш.

Перед тим як почати штурмувати цю висоту, Ніна прислухалася, чи не чути кроків на сходах. Раптова поява маніячки могла відчутно зіпсувати сходження на вершину. Тій, власне, було б достатньо просунути в сітку швабру і добряче штовхнути цей саморобний п’єдестал. Проте з боку сходів не долинало ані звуку.

Зате через вікно вона вловила слабенький звук, що потроху наближався.

Гарчав автомобільний двигун.

Якщо машина прямує сюди, то варіантів усього два: або це їде Сокіл, або ж його везуть, як обіцяла Ольга. У будь-якому випадку їй життєво необхідно якнайшвидше опинитися зовні.

Приставивши каністру до банок, Ніна обережно, проте рішуче почала своє сходження.

Увесь короткий шлях у межах Львова Олегу здавалося, що позаду виють сирени, однак це було не так. Він вшився з місця пригоди з усією можливою швидкістю і сподівався, що й надалі ніхто не стане в нього на шляху; якщо ж стане — він був готовий таранити цю перепону. Тепер вже розумів, що виклик проклятого Пасківа був відволікаючим маневром. Доки він перся в Сихів, а потім звідти через усе місто до виїзду, божевільна жінка спокійнісінько навідалася до агенції, скориставшись відсутністю чоловічої половини, захопила Ніну та вже напевно доставила її в місце, яке недоумок-майор мав необачність виказати раніше за потрібне. Дачники срані... Скоріше за все, Ольга спостерігала за «Дерріком» з вікна продуктової крамнички на протилежному боці вулиці, і... і щоб він луснув, якщо там не стояв зелений «фольксваген», такий само, який мав Пасків! Якого дідька він не звернув на це уваги раніше?

А якби і звернув — то що далі?

Довелося визнати, що в заключній грі клятий Пасків ледь не переграв його. І ще мав шанс взяти реванш навіть з того світу. Бо переможець той, за ким останній бій, і доки Ніна в руках тієї навіженої тварюки, битву ще не завершено.

Потрібну дачу знайти буде неважко, бо біля неї має стояти той самий зелений «фолькс» в дідька почилого майора. Далі діяти слід швидко, але ефективно. Кривава Ольга чатує на нього, однак теоретично і гадки не має, що він приїде сам. Цю перевагу треба використати, доки та курва не отямилася від неочікуваної інтимності візиту. Єдиний дійовий наразі план — ракетою влетіти на ту дачу і бити всіх, хто не Ніна. Просто, зате надійно. Практично безвідмовно.

Господи, тільки б із малою нічого не сталося. Тільки б він встиг.

Де він ще знайде такого бухгалтера?

Рій розпачливих думок обірвав дзвінок мобільного. Сокіл чортихнувся, вхопив апарат і зиркнув на дисплей. Номер невідомий. Першим бажанням було не відповідати, та потім він все ж натиснув зелену кнопку — раптом це Ніна?

— Я!!! — гаркнув він у слухавку, притуливши трубку до правого вуха, — ліве досі було суцільною гарячою грудкою болю.

— Олеже, це Денисенко! Маєте хвилинку? — голос капітана звучав стурбовано, та Олегу було на це начхати. Своїх турбот аж по дах насипало.

— Ні.

— А коли матимете? Я поговорити з вами хотів, є в мене деякі підозри. Щось тут не стикується, в цій справі. Я про Окозбирача. І ще я підозрюю... — Денисенко замовк. Видно, субординація напала, та Сокіл не збирався чекати завершення цих моральних страждань.

— Якщо ти підозрюєш Пасківа, то вітаю — твої підозри справдилися. Можеш змотатися на Городоцьку, він там увесь розмазаний по асфальту неподалік від місця вашого вчорашнього подвигу. Саме час відшкрібати, доки не засмердівся. А якщо хочеш реально допомогти — пришли кого-небудь на дачний кооператив «Сокіл-3», що під селом Бартатів. Когось, хто поближче. Там якраз і є лігво Окозбирача — покійний майор постарався. Справжнього Окозбирача, зауваж, а не того, хто у вас у морзі лежить. І ще там Ніна. Я якраз їду її визволяти. Всі звинувачення ваша компанія зможе пред’явити мені прямо там, але не раніше, ніж я рознесу те гадюче кубло. Як зрозумів?

— Олеже. — Видно, що така купа сенсаційної інформації була для Денисенка як сніг на голову, та все ж хлопець намагався думати і реагувати швидко. — Олеже, я все зрозумів. Тільки не гарячкуйте! Нам потрібні докази, інакше, самі розумієте, станете цапом-відбувайлом. І...

— Будуть вам докази, — пробурмотів Сокіл і від’єднався, додавши про себе: — Якщо залишаться.

Дорога до дачного містечка не забрала багато часу. Він звернув із шосе в потрібному місці, вперше завваживши, що саме тут неподалік була знайдена третя жертва кровожерливої тітки. Ще кілометрів п’ять Сокіл гнав по не дуже добре заасфальтованій трасі, яка вела прямісінько до місця призначення. І зрештою вкотився у ворота однойменного кооперативу, скинувши швидкість, аби уникнути зайвих проблем із вартовим у будці охорони.

Потрібний йому будинок знайшовся також досить швидко, і саме так, як він і передбачав, — біля фасаду стояв той самий зелений «фолькс» іуди Пасківа. Сокіл скерував свою машину до середніх розмірів двоповерхової будівлі з білої цегли, вкритої бордовою фінською черепицею. Зупинив на певній відстані, виліз із-за керма, висмикнув з кобури свою «беретту-92», перевірив магазин, зняв із запобіжника і з рішучістю берсерка посунув до входу.

І звідкілясь збоку почув надривний крик Ніни.

До ручки, яка відпирала вікно, їй не вистачило десяти сантиметрів.

Ніна була готова вовком вити. Невже фортуна знову повернулася до неї м’яким місцем? Це несправедливо! Нечесно! Але факт залишався фактом — пальці не діставали.

Згадалася пригода в італійця. Там також було примхливе вікно... але вона таки вибралася. Головне — не здаватися.

Ну так. Одна справа, коли не повертається ручка, а зовсім інша — коли до неї навіть не дотягнутися. Що гірше?

Ні, чому ж. Дістати ручку можна. Якщо підстрибнути.

Ага, щоби потім упасти в гору металевих банок з фарбами і зламати хребет.

Суперечка із самою собою так ні до чого й не привела, бо ніякого іншого виходу не залишалося. Доведеться підстрибувати обережно. Якщо ручка повернеться відразу, може вистачити одного такого стрибка... і, якщо пощастить, постамент не розвалиться.

Витягнувши правицю вгору, Ніна подумки перехрестилася і підстрибнула. Пальці зачепили гачок ручки, і — диво! — він легко, як по маслу, повернувся униз, у позицію «відчинено». Рама зі склом відразу подалася вперед на сантиметр. Потім ноги Ніни знову торкнулися банок, і саме в цей момент вирішувалося все. Постамент заходив ходуном, і певний час здавалося, що зараз він розлетиться на складові, що автоматично означатиме її загибель, та ось рівновага відновилася і конструкція знову завмерла. Ніна полегшено видихнула. Найскладніший етап пройдено.

Обережно ставши навшпиньки, вона намацала раму, та піддалася, і ось вікно повільно відкрилося, впустивши всередину шум дня та свіже повітря. І в той самий момент позаду по сходах загупали швидкі кроки, а потім гнівний жіночий голос вигукнув:

— А куди це ти зібралася, дівчинко? Я тебе нікуди не відпускала!

Ольга знову була в підвалі, і лице її зараз було не набагато привабливішим за фізіономію Медузи Горгони. Це, напевно, тому, припустила Ніна, що приїхав Олег, і приїхав один — інакше навряд чи вона спустилася б сюди сама, так швидко, та ще й із таким скаженим виглядом. Господи, хай це буде Сокіл і хай із ним буде все гаразд!

— Не розраховуй отак просто звідси вибратися, — прошипіла Ольга і встромила ключ в ручку хвіртки. Ніна не стала чекати результатів свого експерименту, а з розпачливим криком знову підстрибнула на своєму п’єдесталі, вже не надто переймаючись обережністю. Руки міцно, до зламаних нігтів, ухопилися за краї віконного отвору зовні, а штабель банок з оглушливим гуркотом полетів на підлогу. Тепер вона могла розраховувати тільки на силу м’язів у руках — або вона вилізе, або впаде назад у підвал. Третього не дано.

— Сука! — вискнула за її спиною Ольга. Вона все ще залишалася по інший бік сітки. Озирнувшись через плече, Ніна виявила, що її фокус із клеєм спрацював: та щойно зламала ключ у замку. Цей маленький тріумф додав Ніні сил, і вона, напруживши кожен м’яз свого тіла, почала підтягатися до рятівного отвору. Ольгу ж втрата ключа остаточно перетворила на розлючену фурію. Спершу вона стала бити ручку ногою; тоді кинулася в дальній закуток підвалу і повернулася із велетенською сокирою. Видавши високий вібруючий крик загнаного звіра, котрому вже нічого втрачати, Ольга заходилася рубати замок.

Ніна ніколи б не повірила, що здатна на таке. Вона вже по плечі була у вікні. Отвір був досить вузький, проте Ніна сподівалася, що має не настільки товсту дупу, аби не протиснутися в нього. Ще трохи зусиль, ще кілька відвойованих сантиметрів — і вона нарешті побачила Сокола, розхристаного і з закривавленим лицем. Він прямував до будинку; мить — і ось Олег зник за рогом.

Набравши якомога більше повітря в легені, Ніна закричала:

— Олеже, в підвалі! Вона в підвалі!! МЕРЩІЙ ЗАЧИНИ ДВЕРІ ПІДВАЛУ!!!

На мить крик спантеличив його. Сокіл швидко зробив два кроки назад і закрутив головою на всі боки, відшукуючи Ніну очима. Потім зрозумів — за рогом; та вибиралася звідкілясь із-під землі. В полі зору були лише її голова і руки, брудні та закривавлені. Перший інстинктивний порив наказував кинутися до неї, аби допомогти вибратися, але потім до нього все ж дійшов зміст її слів. Ніна замахала рукою, вказуючи на дім, і знову схрипло вигукнула:

— Зачини її в підвалі, швидше!

І тоді Сокіл нарешті вийшов зі ступору. Він кинувся до входу, одним велетенським стрибком перескочив через східці й буквально влетів усередину, опинившись у вузькому передпокої. Підвал. Де тут може бути підвал? Так, ліворуч одна маленька кімната, далі дерев’яні сходи на другий поверх, праворуч кухня. Кухня! Олег увірвався туди і ледь встиг ухилитися, коли з інших дверей поруч із газовою плитою на нього стрибнуло щось чорне, а в шафку з посудом на стіні врізалося лезо сокири. Здається, двері до підвалу він знайшов — щоправда, трохи запізно.

Чорна гарпія, яка виявилася Ольгою Ясинською-Вебер у плащі, вдруге замахнулася сокирою. Сокіл знову пірнув під удар, і тепер лезо врубалося в обробну дошку на обідньому столі. Не даючи їй висмикнути зброю, він з усією наявною силою поцілив кулаком лівої Ользі в живіт. Удар відкинув її до стіни, де вона збила головою сушарку для посуду, і з десяток тарілок з дзенькотом обрушилися на підлогу. Це, втім, жінку не зупинило — здається, вона взагалі болю не відчувала. Не довго думаючи, Ольга вивудила з раковини умивальника виделку й з оглушливим вереском всадила її в праве передпліччя Сокола, якраз коли він здіймав пістолета, аби взяти жінку на мушку. На відміну від цієї невразливої мегери, Олег біль відчував, ще й дуже. Він заревів, як оскаженілий бугай і випустив з руки «беретту». Пістолет грюкнувся на підлогу і був миттєво підхоплений до нестями зраділою нападницею.

Сокіл зрозумів, що потрібно діяти миттєво і точно.

Доки жінка не встигла випростатися та використати проти нього його ж зброю, він змахнув ногою, і важкий черевик сорок п’ятого розміру гупнув її прямо в груди. Це нарешті дало результати: Ольгу відкинуло до дверей. Якусь мить вона ще балансувала на краю спуску в підвал, і Сокіл пришвидшив її роздуми запущеним услід стільцем. Жінка зникла з очей, лише тривалий гуркіт та зойки болю супроводжували її спуск. Доки не трапилося ще якогось сюрпризу, Олег підскочив до дверей, ретельно замкнув їх, а потім підпер для надійності масивним газовим балоном, що стояв поруч. Тепер цій заразі доведеться напружитися, аби вилізти.

Напружуватися Ольга почала буквально за дві хвилини. Спершу з підвалу пролунав проьяжний надтріснутий крик, якому б позадрила будь-яка войовнича неандерталька, а потім двері стали раз за разом стрясатися від потужних ударів. Окозбирачка не тільки не зламала шию при падінні, а ще й знайшла у собі достатньо сил, аби пробиватися на волю. Сильна жінка, нічого не скажеш. Що ж, якщо вона не вибереться звідти до приїзду Денисенка, то капітан матиме шанси отримати повний комплект доказів.

Сокіл нарешті висмикнув виделку з передпліччя і з відразою викинув геть. Рука слухалася погано; дуже хотілося сподіватися, що сухожилля ціле. Не завадило б продезінфікувати. Він нахилився до холодильника з надією, що Пасків зберігав там горілку. Горілки не виявилося, зате він уникнув кулі, яка раптом пробила тонку деревину дверей і зрикошетила від стіни. Олег миттєво випростався і ледь не став мішенню для другої. Клята Ольга стріляла крізь двері його «береттою».

Він замислено глянув на газовий балон, що стояв під дверима, потім на дві дірки в них. І вмить, голосно матюкнувшись, стрибнув у вікно.

Щойно Сокіл торкнувся землі, будинок вибухнув.

Цегляні стіни прийняли на себе смертоносну шрапнель уламків газового балона, але скалки скла були не менш небезпечні — вони бризнули в усі боки, як фонтан алмазів. Олег зціпив зуби і втиснувся у гравій, перечікуючи, доки скло та уламки пролетять над головою, а потім швиденько поповз геть, якнайдалі від будівлі. Газ, вирвавшись із вікон рідкими вогняними клубами, добряче його присмалив, хоча одежа наче не зайнялася. Частина шикарної фінської черепиці злетіла було в повітря, а потім почала падати додолу важким червоним дощем; сам дах провалився всередину, неначе картковий будиночок. Це був фінальний акорд руйнації, після цього залишився тільки вогонь, який із зголоднілим тріскотом заходився жерти нутрощі пасківської дачі. Дочекавшись затишшя, Сокіл тяжко звівся на ноги і пострибав навколо вцілілого фасаду на інший його бік. Він дуже хотів вірити, що Ніна встигла вибратися звідти до вибуху.

І вона таки встигла. Хвиля відкинула її аж до паркану, що відмежовував ділянку; дівчина здавалася оглушеною, але головне — вона була живою. І начебто цілою. Він встиг.

З навколишніх будинків почали висипати дачники, проте наближатися ніхто не ризикував. Воно й на краще. Йому щось кричали, та Сокіл не дослухався. Він докульгав до Ніни, впав на коліна поруч із нею, швидко оглянув себе на предмет зовнішніх пошкоджень і, переконавшись у відсутності критичних, підвівся сам і допоміг їй. Чекати на кавалерію краще було в машині. Дівчина обхопила його шию, але, ставши на ноги, обійм не розімкнула. Вона нарешті повністю отямилася.

— Ось і принц на білому слоні не забарився. — Її слабка посмішка примусила і його всміхнутись у відповідь.

— Вибачай, слони скінчилися. Я приїхав на своєму старому драндулеті. Не так ефектно, зате набагато швидше.

— Вона мертва?

Сокіл знову посерйознішав. Вони синхронно озирнулися до підвального віконця. Там вогонь бушував особливо сильно, час від часу вириваючись назовні, аби лизнути стіну та залишити на ній чорні сліди. На мить здалося, що звідти чується крик, нелюдський, несамовитий... але то могло бути й завивання полум’я або ж стогони палаючого дерева.

— Гарантій не дам, але, гадаю, мертва, — припустив Олег. — Хай міліція перевіряє.

— Вони вже знають?

— Так. Мають от-от прибути... але вже без Пасківа. Сучий син теж був замішаний, за що й отримав. Але то довга історія, потім розповім. Коротше кажучи, нам світять справжні гори проблем, і найголовніша — довести, як воно було насправді. Пояснювати доведеться до дідька.

— Разом ми впораємося, правда ж? — Ніна ще міцніше притиснулася до його грудей. Так вони і рушили до машини. Попри біль у ребрах, Сокіл обіймав її не менш сильно.

— Маю таку надію. Самому мені точно не викрутитися.

— Я допоможу. Як твої подряпини?

— А, нічого смертельного. До весілля загоїться.

— Це ж до чийого? — напружилася Ніна.

— Ну а ти як гадаєш? Сама ж казала — безкоштовно кімнату здають лише ідіоти...

— Я такого не казала!

— ...от я й подумав, як би це вимушене співіснування перевести в іншу площину.

— Це ти так робиш мені пропозицію?

— Пропозицію, від якої не можна відмовитися, — уточнив Сокіл. — Велика різниця.

— Он ти як... Що ж, я відповім, коли ми виберемося з цього паскудного місця. А поки... дякую, що врятував.

— Та... пусте. Я бачив, що в тебе самої непогано виходило. Італійська школа, сі?

— Ще раз згадаєш про італійця, і я тебе вб’ю!

— Мене? Рятівника знедолених і ображених? Справжнього міфічного героя?

— Міфологічного, Олеже. — Попри те, що її буквально хитало, Ніна пирснула від сміху. — Називається — в Оксфорді був.

— Так я і був. Але — виказую свою найстрашнішу таємницю — проїздом.

Тепер вони засміялися вже хором, а потім поцілувалися. І ще раз. І ще. Було дуже приємно.

— І все одно — дякую.

— Будь ласка. Я просто не міг вчинити інакше, люба. Хороші бухгалтери на дорозі не валяються.

Сміятися далі Ніні було несила.

Денисенко разом з опергрупою прибув за двадцять хвилин. Виліз із машини, постояв, пожував цигарку, дивлячись на палаючий будинок, і викликав пожежників та рятувальників. Потім підійшов до розбитого «б’юїка», в якому сиділи виснажені Олег та Ніна, присів поруч з відкритими дверцятами з боку водія.

— Там усередині хоч щось лишилося, Олеже? — спитав Денисенко після хвилини мовчання.

— Не маю жодного уявлення, — втомлено знизав плечима Сокіл. — Розкопувати — то вже ваша робота.

— Без доказів буде важко все це проковтнути, ви розумієте?

— Розуміємо, — відповіла за Сокола Ніна.

— Що ж, добре. Розповідайте.

Вони говорили довго. Капітан записував. Коли закінчили давати свідчення, приїхали пожежники і загасили рештки вогню. Рятувальники потроху почали заходити всередину.

І в кінці всього хаосу дня Соколу подзвонив Боря.

— Шефе, атас! Я все дізнався! Ця Лідія мені купу всього розповіла! Є ім’я, є колишнє місце роботи — не повірите, ким була ця тітка! — є ціла пачка фоток, і ще дещо. Вважайте, що ця Ольга вже у вас в руках. Я сьогодні попрацював на «відмінно»! Ні, навіть на два «відмінно»! З вас добряча премія, і...

— Добре, домовилися, — змученим голосом мовив Сокіл. — Буде тобі й премія, і прогресивка, і фото на дошці пошани. Але потім, добре? Все потім. Зараз я трохи зайнятий.

Час збирати каміння.

ТИТРИ:

Автори хотіли б поіменно згадати тих, хто так чи інакше, навіть сам того не знаючи, допоміг нам у написанні:

Даріо Ардженто

Маріо та Ламберто Бава

Ірен Роздобудько

Лариса Денисенко

родина Чубаїв

гурт «Бумбокс»

Лесь Подерев’янський

Квентін Т.

КІНЕЦЬ