Кривава осінь в місті Лева

Глава 5

Попри те що в бухгалтерських документах детективної агенції «Деррік» панував страшенний безлад, а цифри для звітів бралися невгамовним Борисом заледве не зі стелі, Ніна впоралася з усім на диво швидко. Щоправда, їй довелося затримуватися на роботі до дев’ятої і навіть десятої вечора, нариваючись на крики матері або ж вислуховуючи її істерично-іронічні питання типу: «Що це, у вашій книгарні так виторги зросли, аж ти їх обчислити не можеш?» — але за три дні дівчині вдалося вирівняти облік так, що будь-який, хоч би і найбільш прискіпливий аудит, їй би носа не підточив. Ніна, безперечно, пишалася собою — як сказала б мати, впала в смертний гріх гордині — і до нестями хотіла похвалитися своїми досягненнями перед Олегом, однак усе не випадало слушної нагоди. Зранку шеф зазвичай десь бігав, повертався по обіді, захеканий, мов хорт, що впустив зайця, похмуро кидав у бік Ніни: «Привіт, як ти?», уважно слухав відповідь, та от чи ж чув її — то ще було питання. Потім сідав за стіл, віялом розкладав на ньому свої папірці, котрих ставало все більше, шурхотів ними, пив каву і залишався в кабінеті, навіть коли Ніна вже йшла. На її стурбоване: «Дуже важко?» чи «Ти втомився?» — незмінно відповідав широкою посмішкою та бадьорим: «Усе гаразд». Одним словом, брехав. Із ввічливості.

Надвечір третього дня, коли вони знову залишилися вдвох, Ніна таки не втрималась від недоречного втручання в детективні справи. Вона добре розуміла, що її це не обходить і, звісно, аж ніяк не зачіпає коло службових обов’язків бухгалтера, але тут, у пошуковій агенції, природний потяг до різноманітних загадок і таємниць активізувався сам собою. Бажання дізнатися про хід розслідування скидалося на сверблячку, та не могла ж вона порпатися в паперах шефа! Проте мовчати далі було несила. Склавши, як завжди, всі підправлені документи у зразковому порядку, вона повернулася до Олега, що киснув у своєму кутку, мов позавчорашнє молоко, і повідомила:

— Усе, я закінчила. Тепер нашу бухгалтерію можна людям показувати.

— Молодець, — неуважно промовив Сокіл, не підводячи очей.

— А ти як? Тобто... як твоє розслідування?

— Як равлик. Слизьке і ледь повзе. Та нічого... впораюся.

— А не хочеш зі мною поділитися?

Олег нарешті звів погляд на неї і секунду неначе вагався, але потім заперечно хитнув головою:

— Для чого тобі ці подробиці? Діло досить криваве, та й...

— Я чула про Окозбирача, — відразу пішла козирем Ніна. Сокіл виглядав здивованим лише мить, тоді насупився й невдоволено пожував губами.

— Рада, так? От язиката Хвеська. Ну я їй...

— Вона лише обмовилася, що ти взявся розслідувати ці вбивства. А про самого маніяка я знаю з газет.

— У пресі, як завжди, лише верхівка айсберга, — не здавався Сокіл. — Від деталей справи мене самого нудить. І я не думаю...

— Нерви в мене міцніші, ніж можна подумати, — відказала Ніна, маючи на гадці матір. — А дві голови завжди краще, ніж одна. У мене досвід у розгадуванні загадок — не забувай, я перечитала всього комісара Бонця.

— Ну то з цього треба було й починати! — награно сплеснув руками Сокіл. — Забув, каюся! Звісно, після такого підґрунтя для тебе це буде задачкою на п’ять хвилин.

— Дарма іронізуєш, — образилася Ніна. — Можливо, я дійсно могла б стати тобі у пригоді — поза бухгалтерією, маю на увазі. І без ставки штатного детектива. Що ти втратиш, поділившись зі мною?

Олег розгублено почухав підборіддя.

— Вибач за сарказм, та я... Не думаю, що ти зможеш допомогти мені в цьому.

— А ти спробуй, — знизала плечиками Ніна.

Сокіл ще якусь мить оцінююче дивився на неї, замислено гримасуючи, і зрештою махнув рукою.

— Гаразд, ходи сюди, неслухняне дівчисько. І стільця прихопи.

Ніна задушила в собі бажання зробити кілька стрибків на місці, переможно ляскаючи в долоні, тому спокійно й неквапливо підкотила стільця до стола шефа. Олег поступливо посунувся, і вона сіла поруч, мимохідь вловивши тонку суміш запахів чоловічого одеколону, тютюну й кави і встигнувши насолодитися нею.

— Значиться, так, — почав Сокіл і розклав перед нею пасьянс з паперів. — Маємо три трупи — жінок з ознаками... гм... насильницької смерті. Різного віку, соціального статусу, віросповідання... та навіть колір волосся в кожної різний. Судячи з наявної інформації, вони також не були знайомі між собою. Хтось позбавив їх життя протягом нинішнього року, з різними часовими інтервалами між убивствами, ідентичним способом — спочатку кожну оглушили молотком, а після цього вирізали серце й очі. Ось і вимагається з’ясувати, хто це зробив, які цілі переслідував і за якими ознаками обирав жертв. Якщо все ж таки хочеш подивитися фото, вони отут, — він постукав пальцем по аркушах, перевернутих зображенням донизу.

Ніна обережно піднесла їх до очей і ахнула. Вона розуміла, що трупи виглядатимуть жахливо, але не думала, що настільки. Сокіл похмуро кивнув.

— Я попереджав.

— Ні... нічого. Я в нормі. Господи, яке чудовисько могло таке накоїти?

— Саме над цим я і б’юся. Треба дізнатися, що спільного було в усіх цих жінок. Принаймні, в очах убивці. Чому саме вони?

Ніна трохи подумала.

— Окрім того, що всі вони — жінки? Спільних знайомих точно не мали?

— Ні, наскільки я можу судити. Вони навіть перукарні різні відвідували. Хоча це, звичайно, не факт. Їх уже не спитаєш. Може, пані Ратушна Мирославу Стецюк у своїй крамниці бачила. Чи на машині підвозила — біс їх знає... Ось тільки... тоді в машині мав бути хтось третій. І то дивно, що йому аж настільки різні жінки запали в душу, чи що там є в тої тварюки. Ну геть зовсім різні.

— А ось тут сказано, — не вгавала Ніна, перевівши очі з жахливих фотографій на протокол огляду місця події, — що машину останньої жертви знайшли неподалік від тіла, і, за висновками експертів, саме там сталося вбивство. Невже ця... — Ніна знову зазирнула в папірець, — Сніжана Доброхот була аж настільки необачна, що посадила собі за спину цілком незнайому особу?

— Не хочеться казати таке про мертвих, однак свого часу покійна Сніжана була настільки необачною, що спала з цілком незнайомими чоловіками. Крім того, коло знайомств у кожної жертви досить вузьке — в силу різних причин, але це так. Пані Ратушна — заможня жінка, проте вела досить замкнений спосіб життя, її навіть вважали за це гоноровою, та чоловік казав, що то вона така за характером, — пояснив Олег. — Типовий інтраверт. Мирослава Стецюк за двома роботами світа білого не бачила, буквально виживала, їй часу бракувало навіть на сина. Сніжана Доброхот намагалася почати нове життя і покінчити зі старими зв’язками... Ні. Не знаю, звісно, стовідсотково, але малоймовірно, щоби вбивця знав їх усіх трьох. Міліція працює над версією знайомства, але я не хочу на ньому зациклюватись. Попрацюю і в інших напрямках.

— Ага, — Ніна багатозначно кивнула. Її чоло зібралося зморщечками напруження. — Що ж, у такому разі давай-но зосередимося на цілях убивці.

— Давай, — легко погодився Олег і несподівано лагідно глянув на Ніну — наче хутром погладив. Дівчина почервоніла і тут-таки наказала собі не відволікатися.

— Отже, це не вбивство лише заради задоволення.

— Чому ти цього певна?

— Бо... ну знаєш, я колись читала книжку про серійних убивць, і там було написано, що, в принципі, більшість маніяків убиває задля власної втіхи, але та ж таки більшість щиро вважає, що чистить світ від скверни або месіджі якісь відправляє — мовляв, почуй мене, світе, та схаменися, доки не пізно. А ще й такі серійники бувають, яких вбивство зовсім байдужими залишає або яким навіть зле від того робиться — від вбивства як фізичної дії, я маю на увазі. Однак вони настільки переконані, жи мусять це робити, розумієш, от за принципом «якщо не я, то хто?», що зупинитися не можуть. Може, цей Окозбирач — дідько, ну й прізвисько! — саме такий тип?

— І своїм посланням він говорить нам, що... Що ж він говорить?.. Що жінки... сліпі та безсердечні?

— Це варіант! — Ніна аж клацнула пальцями, підкреслюючи влучність його формулювання. — Цілком можливо. Але якщо він вважає усіх жінок такими, то...

— Усіх не переб’єш, — Олег похмуро усміхнувся. — Мала радість, як на мене. Ні, тут має бути ще щось. Інший мотив. Тобто не конче інший, але...

— Не такий загальний?

— Точно, — зрадів Сокіл цій підтримці. — І не такий простий. Це все надто очевидно, а є ще щось і на споді. Ось тільки що? Може, усі ці панянки щось бачили... чи навпаки — чогось не побачили?

Ніна потерла пальцями скроні — після напруженого дня голова стала важкою і жваво мислити відмовлялася. Олег помітив цей жест.

— Втомилася? — співчутливо чи то спитав, чи то ствердив він. Ніна кивнула.

— Трішки, якщо чесно. Але то пусте. Я ж сама визвалася допомогти.

— Тобі пусте, а мені важливе. Давай відкладемо на завтра цю дедукцію. Гайда, я тебе додому підкину. Я на машині.

— Ні, — запручалася Ніна, — не хочу на машині. Ти бачив, що надворі?

— Тобто?

Дівчина хмикнула.

— Надворі — майже літо. Точніше, останні його залишки. Ще тепло, тихо, і сутінки такі... оксамитові. За такої погоди я завжди йду додому пішки.

— Нема питань, — Олег розвів руками. — Ходімо прогуляємось.

— І зауваж — це для того, щоб краще думалося. Мені здається, я думаю навіть уві сні.

— Не уявляєш, наскільки це мені знайоме.

Вони вийшли з агенції у справді теплий, як тепле молоко, вересневий вечір і кілька десятків довгих кроків просто мовчали, насолоджуючись тихим затишком вже спорожнілих вулиць. Все ж, не дивлячись на температуру, в цьому вечорі було більше осені, ніж літа, — опалого листя на тротуарах і вздовж брівок додавалося з кожним днем, незважаючи на зусилля двірників. Деякі жовтогарячі й криваво-червоні парашутики кленового десанту саме меланхолійно йшли на посадку, щоби в найближчі два місяці остаточно окупувати місто й підготувати його до снігової облоги.

Першим заговорив Сокіл:

— Вибач, що питаю, і якщо скажеш «не твоє діло», я також не ображуся, але... чому ти й досі не заміжня?

Ніна розгубилася. Пояснювати справжні причини свого затягнутого в часі дівування вона не збиралася, принаймні так скоро, проте й брехати Олегу зовсім не хотілося. Його питання було цілком закономірним — на Галичині, де жінка до тридцяти, як правило, вже мала трійко дітей і була поважною, як римська матрона, ситуація хоч і змінювалася з часом, але не тими темпами, яких би хотілося Ніні. На неї й досі поглядали скоса. І питали те саме, що й шеф, ледь не щодня, але не так делікатно.

— Скажімо так, я дуже перебірлива. Чекаю принца на білому слоні, — віджартувалася дівчина, і Олег підхопив її гру.

— Пхе... що з тих принців узяти, окрім аналізів? Оно хоч би принц Чарльз... та ну! Тут і білий слон горю не зарадить. Кажу тобі, шукай калібром нижче. Герцогів там, чи графів, на худий кінець. Вони бодай на людей схожі. Ет, жаль, жи в мене титулу катма — хоч якийсь, а шанс би був.

— Щодо титулу можна торгуватися, — удавано серйозно мовила Ніна. — Але білий слон обговоренню не підлягає.

І тут-таки поцікавилася, вже без жартів:

— А що, в Англії ти знався з аристократами?

— Та «знався» — то загучно сказано. Так, бачив кілька разів... одного разу довелося слівцем перекинутися.

— І як воно? Спілкування?

Сокіл гмикнув.

— З тобою — краще, як на мене.

Ніна завжди відчувала, що червоніє — кров приливала до щік і робилося гаряче. Зараз вона також відчула цей жар зніяковіння, вдруге за цей вечір, і подумки подякувала Богу за те, що вони вже проминули працюючий ліхтар і зараз проходили під неробочим. Слід терміново змінити тему. Але не різко.

— Що ж, мене це тішить. Добре гуляти так, у цьому надвечір’ї. І голова боліти перестала... Не хочеш повернутися до обговорення злочинів Окозбирача?

— Не хочу, — відповідь Олега була виразно забарвлена здивуванням, — але мушу, якщо в тебе є цінні думки, що допоможуть слідству.

— Є дещо.

— Ну що ж, гаразд. На чому ми зупинилися?

— На мотиві. Маю версію, чому жінка в уяві нашого вбивці може бути безсердечною.

— Я слухаю.

— Наприклад, його могла покинути коханка. Чи дружина. Заради іншого — може, багатія якогось, — занурилась у вир припущень Ніна, не помічаючи, що ступає прямісінько в калюжі, котрі лишились від обіднього дощу. — Так чи інакше, зрада зіпсувала йому життя. От тобі й безсердечність жінок. Після цього вбивця остаточно переконався, що всі баби шльондри, не бачать щастя в себе під носом, і кинувся доводити світові цю свою позицію буквально, виймаючи очі й серця в представниць слабкої статі. Ну, як тобі мотив?

— Досить переконливий, — визнав шеф і кисло додав: — Тільки з ним ми будемо шукати Окозбирача до індійської Паски. Спочатку доведеться виявити всіх рогоносців Львова й області, а потім визначити, в котрого з них на цьому ґрунті остаточно поїхав дах.

— То тобі кортить, аби вкупі з мотивом ще й ім’я випливло? — спитала Ніна дещо сердито. — Так не буває.

— Та ні, буває, — проказав Олег замислено. — Усе буває — і жук свистить, й бугай літає. Зрозумій, я ж це кажу, не щоб до тебе присікатись — просто як ми дізнаємося про принцип відбору жертв? Якщо він дійсно вбиває перших-ліпших, то справа майже мертва — доведеться лише чекати, щоби він припустився якоїсь помилки. А це може ніколи й не статися. І стане він нашим місцевим Зодіаком, котрий натішиться собі й зникне безкарно.

— Тоді треба шукати в інших напрямках, окрім мотиву, — впевнено відказала Ніна. — От хоч би встановити знаряддя вбивства.

— Що це нам дасть?

— Перевіряєш, Олеже? Питання дуже просте — ниточку це нам дасть, ось що. І то не напевне, та все ж... тоненьку, маленьку ниточку у вигляді припущення, ким ця тварюка працює.

— А чому відразу працює? Що, як це хобі? Теслярство там, чи... ось, наприклад! — Сокіл крутнувся на місці, як дзиґа, і тицьнув пальцем у тумбу для оголошень, яка стояла на трамвайній зупинці, за квартал від Ніниного дому. На ній серед строкатої мозаїки афіш вирізнялася одна, незаймано-біла, з крупними червоними літерами, що сповіщали:

У правому верхньому кутку афіші було зображення дерев’яної скульптури — якогось великого птаха з розкинутими крилами. Світло ліхтаря, що блимав над тумбою, вигравало на ньому крихітними жовтими плямками. У нижньому лівому кутку афіші, під словами «Вхід вільний», красувався знімок когось худого, смаглявого і патлатого. Розгонистий підпис з купою кучериків під фото свідчив, що це був сам маестро. Він мав великі карі очі, немов з ікони, і лице аскета, але усміхався так широко, ніби був ченцем, що вперше в житті хильнув конопляної горілки, — Ніна давно зауважила, що так шкіритися вміють лише іноземці. І щиро позаздрила цьому невідомому їй Даріо.

— Чому б цьому моторошному дядькові не бути тим самим убивцею? — запитався Сокіл. — Основна професія — різьбяр, а хобі — шматувати жінок. Принаймні, ріжучого інструменту в нього має бути вдосталь. А подивишся на фото, так і остаточно повіриш, що цей товариш полюбляє на дозвіллі пустити кров.

— Ну, як ми знаємо, зовнішність часто буває оманливою, — мовила Ніна, багатозначно затримавши на Олегові погляд, — а взагалі-то... дійсно, чом би й ні? Інколи в житті бувають просто дивовижні збіги. Можливо, це якраз і є той самий маніяк.

— Ти що, серйозно? Та облиш — я ж пожартував!

— А я ні. Будь-яке припущення має право на життя.

— Ти, виявляється, справжня гуманістка — завжди бачиш в людині найкраще, — з веселим подивом зауважив Сокіл.

— Аж ніяк, — заперечила Ніна, не підтримавши цього жартівливого тону. — Особистостей, які бачать людство наскрізь і при цьому примудряються його любити, на цій Землі одиниці, і я до них не належу. Хоча досить добре відчуваю людей.

— Ну то клас! Можемо завтра навідатись на цю виставку, до пана Бави. Ти на нього тілько раз глянеш — і все проясниться.

— Все тобі смішки з попової кішки, Олеже. Але пропозиція хороша. Подивимось, що за роботи геніальний майстер нам презентував, — я таким цікавлюся. І заразом уявлю собі, що ти мене запросив на побачення. — Ніна підморгнула. — До речі, ми вже на місці. Дякую за компанію.

Вони й справді дісталися нарешті старого рудого будиночка, де жила Ніна. Споруда, що так і не зуміла стати домом. Хоч... не її вина.

— Будь ласка. Завжди радий, мала. — Сокіл зупинився, раптом взяв Нінину руку і поцілував. Дівчина аж підстрибнула — враження таке, що крізь її пальці пройшов струм дуже високої потужності. Раптом до болю закортіло так і завмерти тут, на милій вуличці, в передчутті ночі і ще чогось... тієї обіцянки, що читалася в очах Олега. Обіцянки дива?

На світі не лишилось більше див. А якщо і є, то всі вони лякають.

— Тоді до завтра, — неохоче промовила Ніна.

— Так, до зустрічі.

Вже майже тицьнувшись носом у під’їзд, Ніна таки не втрималась від короткого позирку через плече. Ну звісно, Сокіл не рухався з місця, чекаючи, доки вона зачинить за собою двері. Цікаво, цьому навчають в Оксфорді чи з цим треба народитися?

Їй раптом стало тепло і затишно.

Мати ще, звісно, не спала — це було б надто добре, аби стати правдою бодай на один вечір. На цей вечір, у який Олену хотілося бачити ще менше, аніж зовсім. Зазвичай вона вкладалася рано, відразу по тому, як від пуза нагорлається псалмів з черговим «братом у вірі», але не сьогодні. Сьогодні мати стояла в коридорі, як боксер, що чекає початку поєдинку, і Ніна, помітивши її лише тоді, коли вузький простір передпокою залило жовте світло, скрикнула від несподіванки.

— Атож, кричи, плач! — миттю відреагувала люба ненька, проявившись із темряви і, як завжди, не утруднюючи себе привітанням. — Та що там плакати — тобі вовком вити пора! Чуєш, курвина донько?!

— Боже милий, що за самокритика. — Ніна спробувала оминути матір, однак те виписане нею коло так і не стало рятівним. — Дай пройти, чи як? Що ти тут стовбичиш?

— Я скажу тобі. Так, скажу. Я на тебе чекаю. Глянути хочу в писок твій безстидний! Де ти лазила аж досі?

— А, ти знов за рибу гроші. На роботі я була. Ясно тобі? На роботі!

— Брешеш! Не було тебе там! — карбуючи кожне слово, провіщала мати і продовжила швидко, немов у лихоманці: — Я тобі дзвоню-дзвоню, третій день, в книгарню твою вошиву, і що воно за лихо — ти то в банк поїхала, то в туалеті сидиш... Я тоді зібралася раненько, службу навіть пропустила — чуєш ти, гадюко, від Бога час відірвала — і гайда до тебе. На роботу. Так мені там сказали, що ти звільнилася! Геть зникла, і то за один день! За тобою амбал якийсь зайшов, кримінальник, і більше ти там не з’являлася! Хто то був, кажи? — Олена відважила доньці ляпас, доволі важкий, як для її субтильної статури. — Хто? Сутенер твій? Ти страх Божий втратила!

Схоже, її власний страх вже благополучно минув.

«Дякую, Галю. Низький уклін, подружко».

— То все твоя хвора фантазія, — прошипіла Ніна, ледве стримуючись, аби й самій не розпустити руки. Не хотіла вона цього. Нехай ця жилава напівсива жінка нині навіть зовні лише віддалено нагадувала ту маму, та в їхніх жилах все одно текла однакова кров — не дивлячись ні на що. Але Олена зовсім не збиралася заспокоюватися. Другий ляпас не примусив чекати, тепер вже по іншій щоці. «Здається, Христос мав на увазі дещо інше», — подумалося недоречно.

— Ти мені ще суперечити будеш, гадюко? Сказано — поважай батька й матір своїх! Хоча що тобі заповіді Божі? Ти ж сама собі богиня, так?

Пазуриста матусина рука уп’ялася в її волосся й рвонула вниз. Ніна зойкнула від болю, а Олена цілеспрямовано потягла її до трюмо, мабуть, вирішивши використати його в якості імпровізованого вівтаря.

— А ну, сповідуйся, суко, з ким грішила й по скілько разів? — Гребінці, ґудзики й рукавички полетіли геть, і Нінине обличчя опинилося притиснутим до лакованої дошки. — Сповідуйся Матері Малишко, доки ще є час для порятунку!

«Матір Малишко? Господи Ісусе!»

— Мамо, мені боляче!

— Тобі ще не так боляче буде. Чи не знаєш, що дано чоловіку й жінці сходитися лише для продовження роду? А ви, блудниці безсоромні, перед кожним страмовисько своє відкриваєте, а потім біжите до лікарів дітей своїх ненароджених із себе шматками витягати — аби й далі собі блуд чинити бездумно? Думаєте, ніхто вас не зупинить?

«Досить з мене», — вирішила Ніна. Зібравши останні свої сили, вона рвонулася убік і висмикнула волосся з материних пальців, а потім, різко розвернувшись, ударила її кулаком у живіт. Удар вийшов не дуже сильним, але Олена не була до нього готова й зігнулася навпіл, кашляючи й намагаючись вдихнути. Усі докори сумління кудись випарувалися — можливо, вони з’являться потім, але зараз у Ніні вирувала лише лють людини, яка достатньо довго терпіла приниження мовчки, аж допоки котел терпіння не вибухнув, розпліскуючи окріп. Вона ухопила Олену за комір і потягла в її кімнату так само безцеремонно, як щойно та тягнула свою жертву на заклання. Перетнувши поріг засміченої й просмерділої немитим тілом і якимись ритуальними пахощами кімнати, жбурнула неньку до протилежної стіни (завтра м’язи напевно наллються болем, але зараз вони зовсім нічого не відчували), вийшла геть і зачинила двері. Похапцем відшукавши на кухні грубезну, ще батьком залишену викрутку, вбила її в щілину між підлогою та нижнім одвірком Олениної спальні. Так надійніше. Можна бодай спробувати заснути, не боячись, що ця зміюка виповзе зі свого кубла, плюючись отрутою у славу Господа — того, яким його може малювати лише уява плазуна.

— Я йду звідси. Завтра, — голосно оголосила Ніна, перевіривши на надійність свій імпровізований клин досить сильним посмикуванням. Мати по той бік дверей мовчала.

— Назовсім, мамо. Ти мене чуєш?

У кімнаті щось писнуло і заворушилося.

— Ага, чуєш. Це добре, — сказала Ніна зі зловтіхою, про існування якої в собі ще й досі не знала. — І що це означає для тебе, також тямиш?

За дверима почувся кашель, більше подібний до воронячого каркання.

— От і молодець. Це значить, що ніколи, ні за яких обставин, що б там не трапилося і як би тобі не припекло, ти не дістанеш від мене жодної копійчини!

Якусь мить усе було тихо, а потім зі спальні донеслися невпевнені кроки, схожі на спроби бігуна-паралітика за будь-яку ціну перетнути фінішну пряму. Двері завібрували, та не піддалися — вочевидь, мати, що налягала на них своїми хирлявими грудьми, була зависокої думки про свою силу. Ніна в житті не повірила б, скажи їй хтось, що вона зможе сміятися в таку хвилину, — але нині вона аж зайшлася з реготу, до того кумедними їй видалися ці жалюгідні спроби звільнення Матері Малишко.

«Це істерика. Візьми себе в руки».

Що цікаво, мати мовчала. Не сипала прокльонами, не вмовляла, не закликала покаятись — просто раз у раз, з методичністю дятла стукала у двері всім тілом і зойкала — мабуть, від болю.

Ніні було все одно. Ніякого жалю вона не відчувала. Навіть до себе. Просто настав час зробити те, що вона мусила б зробити давно.

Ушитися з цієї божевільні якнайшвидше і якнайдалі, не озираючись.

— Мені байдуже, що з тобою буде. Не смій мене шукати. Не смій лізти в моє життя! Більше я тобі цього не дозволю. А якщо зголоднієш — піди десь попрацюй. Це тобі лише на користь стане.

Ніна прислухалась — за дверима зарипіли пружини. Це означало, що дорога матуся опустилась-таки на своє ліжко, продавлене до такого ступеня, що його сітка майже торкалася підлоги, на кшталт гамака. От і добре.

— Бог... тебе... покарає, — озвалася нарешті мучениця за віру. — Здохнеш десь... у канаві... сучко безсердечна.

Голос матері звучав на диво розмірено. Ті верескливі нотки, що супроводжували її вимогу покаятися, змінилися монотонним бубонінням. Така собі констатація факту.

— Бог мене вже покарав. Хіба не ясно? Та я нарешті вирвуся з цього пекла. І що б там не сталося зі мною далі, це буде лише Божою ласкою.

Мати раптом закричала. Дико, страшно, без слів, наче безвинно забита тварина. Ніна фиркнула.

— Побережи легені. Якщо маєш на гадці сусідів — вони вже давно звикли до твоїх лементів і на допомогу не прийдуть. Я сама випущу тебе ранком.

Крик не припинявся, він завис у повітрі і вібрував знайомими обертонами.

— На добраніч, мамо, — солодко побажала Ніна і подалася до своєї кімнати.

А вночі за нею прийшов убивця.

Звичайно, то був лише сон. Вона усвідомила це, не прокидаючись («Я думаю навіть уві сні», — сказала вона Соколу, і то було правдою), але тим не менш боялася його так само, як боялася б у реальності, — якщо не більше. Всепоглинаючий жах, як крижаний м’ясоїдний велетень, навалився на неї, доки Ніна безрезультатно намагалася втекти від страшної фігури, що невідступно крокувала за нею. Бігти було важко, як це завжди буває уві сні, — ти мчиш, рвешся вперед, дерешся з останніх сил... і долаєш якусь мізерну відстань, у той час як той, хто женеться, вже дихає в спину. І це дихання таке ж обпікаюче холодне, як жах, що конвульсивно сіпається всередині.

Вбивця був чорним з голови до ніг — він не був негром і не був одягнутий у чорне — він сам був чорнотою в людській подобі. Ожилий кусень найтемнішої барви, яка всотує в себе геть усе сонячне світло, до останнього промінчика.

— Не втекти-и, — сичав він дитячим голосом ледь не над самим вухом. — Не втекти тобі-і. Будеш такою ж. Такою, як усі!

І якимось чином — надприродним, звісно, хіба можливо уві сні інакше? — чорний убивця опинився перед нею, як в’язанка сіна, яку прив’язують перед упертим віслюком, аби примусити того зрушити з місця. От тільки Ніна тепер щиро бажала зупинитися, але ноги все ще бігли, продовжували нести її назустріч кошмару. Назустріч велетенській білій голові без лиця, носа, рота та вух, лише з двома виряченими кулями червоних очей.

Очі раптом втягнулися усередину цієї жахливої голови, неначе всмоктані, залишилися лише дві глибокі чорнющі діри. Вони перетворилися на роти.

— Така ж, як усі, будеш!!! — заревіли обидва в унісон, і Ніна прокинулася.