Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході

Танцювати, не танцювати, танцювати знову Максим Нестелєєв

Жанр «Кривавого меридіана» (1985) — історичний роман[270]. А ще фронтирний. І (ревізіоністський, метафізичний пост- чи анти-) вестерн. І алегорія. І частково південна готика. І гностичний трактат. І притча. І ще сага й апокаліптичний роман (Гарольд Блум). І довга сюрреалістична поема (Шейн Шимпф). І, безсумнівно, великий американський роман.

Час дії — 1833-й (рік народження малюка), 1847–1848 роки (частина розділу І), 1849-й (наступні п’ятнадцять розділів), 1850-й (ще сім розділів), 1851-й (окремі фрагменти), 1862-й (окремі фрагменти), 1878-й (один розділ). Тобто основні події відбуваються після Американо-мексиканської війни 1846–1848 років.

Місце — південно-західна Америка і північна Мексика. Географічні назви здебільшого точні, за винятком кількох з незначними помилками, що їх автор написав, імовірно, з пам’яті чи просто довірившись хибним джерелам. Значна частина подорожі персонажів прив’язана до докладно задокументованого маршруту банди Джона Джоела Ґлентона. Як зізнавався сам Маккарті, готуючись до написання роману, він прочитав сотні книжок, документів і щоденників, а ще проїхав верхи та автівкою слідами Ґлентона і його зарізяк.

Як сказано у нотатках письменника, назву роману він побачив у «Стансах до ріки По» Джорджа Байрона, де, зокрема, двічі в різних варіаціях повторено фразу «blood is all meridian»[271]. У Маккарті це і метафора, і чітка вказівка на те, де відбуваються події. Шейн Шимпф[272], цитуючи інших дослідників, зазначає, що Накоґдочес, перше велике місто в романі, лежить на 98-му меридіані. А 99-м меридіаном, за словами історика Фредеріка Джексона Тернера, проходила межа між фронтиром і дикою місцевістю. Інший історик Волтер Прескот Веб стверджував, що «встановлена лінія розлому» між Сходом і Заходом проходила радше 98-м меридіаном, особливо якщо йдеться про американських піонерів. У тексті Кормака Маккарті «меридіан» згадано чотири рази:

1) в описі руху місяця, який «обігнав їх опівночі на своєму меридіані»;

2) коли йдеться про час, коли загін «майже на меридіані того дня» натрапив на суддю, «який сидів на тій каменюці посеред пустині»;

3) у словах Голдена про людство: «Світ має рости, квітнути й помирати, але людських справ не меншає, а зеніт їхнього втілення вже віщує настання ночі. Людський дух виснажується на піці своїх досягнень. Його меридіан — це і сутінки, і вечір його дня»;

4) щодо просування виснаженого загону, який скидався «не на переможців, а на знесилених вояків-роботяг, які плентаються позаду якоїсь занапащеної армії, що відступала меридіанами одвічного царства ночі та хаосу».

Меридіан як уявна лінія на земній поверхні однозначно пов’язаний із темрявою та злом, що в романі Маккарті змальовано як нормальний стан людства, незмінний ще з доісторичних часів. Кривавий занепад, сутінки цивілізації — типова ситуація будь-якого народу, бо така вже людська природа, і письменник часто наголошує на смертоносності сонця, відкидаючи поширене, однак хибне переконання, що це емблема життя.

Практично всі персонажі «Кривавого меридіана» мають реальних прототипів з такими ж іменами, однак лише двом дісталися суттєво охудожнені і розширені біографії — судді Голдену і малюку. «Мутанту», подібному на «дельфіна»[273], і підлітку, який тікає від батька-п’яниці, наче Гек Фінн. Називати їх центральними персонажами не випадає[274], бо вони часом надовго зникають із сюжетної канви, щоб, зрештою, зійтися сам на сам у місці, що зовсім не скидається на поле бою. Джон Сепич[275], який багато спілкувався з Маккарті, вичерпно довів, що на створення цього недружнього дуету (та й багатьох інших епізодів) письменника надихнули мемуари Семюеля Чемберлена «Моя сповідь: Спогади одного негідника», написані у 1855–1861 роках. І саме Сем, який приєднався до загону Ґлентона, став прообразом безіменного малюка, що лише в останньому розділі отримає статус «чоловіка». А от «“Суддя”[276] Голден з Техасу» вже був у тій банді. Чемберлен навіть лишив наступним поколінням опис: прекрасний вершник і стрілець; високий (понад метр вісімдесят), «холоднокровний лиходій» із «м’ясистим тілом» і «тьмяним обличчям, позбавленим волосся та будь-якого виразу»; «енциклопедичний Мисливець на скальпи», який знався на геології, ботаніці й мінералогії, а також опанував діалекти і грав на музичних інструментах. А ще, найпевніше, він був дотичний до всіх огидних справ, так докладно зображених Кормаком Маккарті, зокрема педофілії і канібалізму, на які автор промовисто натякає. Втім, інших безпосередніх свідчень про існування «судді з Техасу» ніде, крім «Моєї сповіді…», не лишилося. У «Кривавому меридіані» письменник свідомо зменшив реальну кількість людей у загоні Ґлентона, щоб суддя став тринадцятим — очевидна пародія на Ісуса з його дванадцятьма апостолами.

Є декілька цілісних інтерпретацій роману Маккарті, серед яких відносно простою і переконливою є запропонована Шейном Шимпфом. Дослідник вважає, що «Кривавий меридіан» варто тлумачити в контексті ніцшеанської філософії. У тексті описано світ, в якому помер Бог. Усі церкви, які трапляються мандрівникам, — це руїни, що вже не є «sanctuary», тобто «святилищем» чи «притулком». Це англійське слово в романі вжито лише раз, коли наймолодший збирач кісток «позирав на темний притулок [sanctuary] нічної прерії». Тобто ніч у цьому художньому світі є єдиним «рятівним» простором для тих, кому потрібні захист і сховок. Бог тут ніколи не рятує своїх вірян, церква не захищає від насильства, а братів-покутників з їхнім альтернативним Христом по-звірячому вбивають. Між іншим, Рассел Гілльє[277] зауважує те, що в загоні Ґлентона у кількох осіб в прізвищах «сховані» тварини — Баткет (Bathcat), Дідощур (Grannyrat), Тоудвайн (Toadvine), — що вочевидь має підкреслити їхню нелюдську, звірину, природну суть.

Дві важливі релігійні особи в «Кривавому меридіані», теж доволі символічні, постають як своєрідні атавізми. На початку роману суддя обмовляє преподобного Ґріна, змушуючи того втікати (Ґрін перед тим пророчо називає суддю «дияволом»). Другий герой — це Тобін, якого часто називають «колишнім священником», хоча потім з’ясовується, що він був «лише послушником у монастирі». Тобто це несправжній священнослужитель, який ще й не гребує зрізанням скальпів, однак навіть він часто говорить про сатанинську сутність Голдена. Тобін доєднується до війни, бо, згідно з ніцшеанськими поглядами, вона потрібна церкві, щоб послабити лжепророків і псевдобогів, зокрема науку.

Саме суддя є носієм наукового знання, тоді як малюк — залишків християнського милосердя[278], часом амбівалентного і запізнілого. Згідно з Ніцше, перший — господар, а другий — раб. Знаково, що суддя постійно щось записує в книжку («гросбух»), тоді як малюк не вміє ані читати, ані писати. Тож навіть коли наприкінці він знаходить «біблію», то просто носить її із собою, як і «скапулярій»[279] із вух. Суддя — така собі «надлюдина», якій пасують слова Заратустри: «Я повірив би в Бога, що вміє танцювати»[280]. Він записує і замальовує все побачене, щоб привласнити його, контролювати, а потім знищити оригінал — так суддя мавпує Творця. Та й заповіді його зовсім не християнські: «Війна — це найвища гра, тому що вона силою веде до єдності існування. Війна — це бог»[281]. У такій ситуації людство, на думку Шимпфа, скидається на ідіота, який іде за суддею (наукою, прогресом), не знаючи, куди його ведуть. У сні малюка ідіот поруч із суддею перетворюється на ремісника, фальшивомонетника «зі своїми різцями й штихелями», який працює в тіні Голдена «й із холодного шматка шлаку створює годящу лицьову сторону, образ, який зробить цю створену із залишків дзвінку монету ходовою на ринках, де торгують люди». Далі ж Маккарті значущо підсумовує: «Саме тому суддя і був суддею, а ніч ніяк не закінчується». Знаково, що, як зазначає Петра Мундік[282], важливе в агностицизмі слово деміург (злий дух-творець світу) перекладається і як «ремісник». А згідно з гностичним апокрифом Іоанна, деміург і його архонти навчали «людей металургії та війни» і зводили їх на манівці «багатьма обманами».

Крім того, суддя опікується поширенням фальшивого образу Бога на монеті, щоб люди ніколи не дізналися про Бога істинного. Задовго до цього сну суддя показав фокус із монетою, яка відлітає у пітьму, а потім повертається, що стає таким собі еквівалентом християнського дива, але во благо фальшивого творця (і творця фальші) та його золотого тельця. Суддя, за диявольськими приписами, перевертає Боже слово: «Не можете Богу служити й мамоні»[283], — і діє всупереч йому.

В епілозі розвинуто образи оманливого ватажка і довірливої пастви: рухи слухняних послідовників порівняно із годинником (згадано такі деталі, як «спусковий механізм» і «лопатку»), який у XIX ст. був метафорою науки. В останніх розділах суддя в новенькому костюмі і з годинником на ланцюжку, на чому наголошено тричі, відвідує малюка у в’язниці.

Епілог, напевно, найтемніша частина роману, начебто безпосередньо не пов’язана із сюжетом. Одне з цікавих тлумачень епілогу належить Лео Доерті[284], що вважає роман Маккарті розмислами на тему гностицизму. Доерті звертає увагу на згадку Анарети («планети, що знищує життя») і асоціює її із Землею, яка теж «лежить у злі»[285] і належить судді як одному з предковічних архонтів, на гвинтівці якого сказано: «Et In Arcadia Ego». Архонтів, духів-господарів нижніх світів, сповнюють «осудливість і ревнощі», а їхня творча сила спрямована на задоволення власних «амбіцій, марнославства» та втамування «жаги до панування». Втім, у кожній людині є пневма, тобто дух, ув’язнений у матерії, «божа іскра» в тілі. Знання є ключем до визволення, і роль архонтів полягає якраз у тому, щоб не дати людині опанувати це знання. У цьому, зрештою, і полягає конфлікт судді і малюка. Архонт, як і верховний Бог, не хоче і не може бути частиною системи, де все продається, не бажає брати участі в обміні (недарма Маккарті описує сон малюка про суддю і монети), він поза нею. Коли ж хтось намагається теж вийти із системи, Бог цьому активно сприяє, а архонт намагається перешкодити. На думку Доерті, добрий Бог, творець усього світу, таки присутній у романі: саме він з’являється в епілозі і вкладає вогонь, тобто частинку себе, в землю і людей. Бог хоче вивільнити вогонь з матерії, але більшість людей «сплять» або продовжують механічно повторювати за Творцем, необізнані, відчужені й залежні[286]. Це, зокрема, «ті, хто збирає кістки» — поширене у той час заняття. Невдовзі після винищення бізонів люди дізналися, що бізонячі кістки містять багато фосфору, який можна використовувати як добрива. Маккарті, згадавши збирачів, одразу ж додає: «і ті, хто їх не збирає», — узагальнюючи решту людей за принципом заперечення.

Головне визначення «Кривавого меридіана» — роман руху, невипадково серед персонажів є і «пілігрими» (подорожні, часом подібні на героїв «Кентерберійських оповідок» Джеффрі Чосера), і «аргонавти» (золотошукачі, адже саме у 1848–1855 роках тривала Каліфорнійська золота лихоманка).

Та найзагадковішою постаттю лишається вогненосець, який їх веде. Втім, із вогнем пов’язаний і малюк: якось суддя називає його «Young Blasarius», але це не ім’я Блазаріус, а прізвисько, похідне від давнього юридичного терміна «blasarious», що означає підпалювача[287]. На негностичному рівні це можна пояснити тим, що малюк допоміг Тоудвайну підпалити готель, однак Маккарті часто працює з кількарівневими алюзіями.

Гарольд Блум[288], на противагу Доерті, вважав гностичне тлумачення хибним. В образі вогненосця критик вбачав прометеївські мотиви, втім, наголошуючи на принциповій неможливості знайти єдине вичерпне пояснення образів персонажів у романі. Так, за словами самого Маккарті, Голдена годі зрозуміти в межах певної системи: «Хай яких предків суддя мав, він був чимось зовсім іншим, аніж просто їхньою сумою, і не існувало системи, яка дала б змогу виокремити ці лінії аж до самого його походження, бо він до того не надавався».

Втім, є і приземленіші тлумачення епілогу. Так Джон Сепич вважає, що в ньому людина ставить стовпчики для колючого дроту, уперше використаного 1875 року. Інший варіант — процес будівництва гілки залізниці від Сан-Дієґо до Ель-Пасо, що 1877 року об’єднала схід Сполучених Штатів із південним заходом. Дійсно, у першій редакції епілогу описано інструмент з двома лезами, подібний на ручний бур. Саме такий у XIX ст. використовували для буріння ям під залізничні стовпи. В остаточній версії роману все вже не так однозначно: Маккарті має на увазі певний пристрій для окреслення меж і підкорення території. Це добре накладається на висвітлену в романі історію знищення індіанців і бізонів на Заході.

Крістофер Кемпбелл[289] припускає, що письменник придумав епілог, коли побачив в окрузі Катрон (Нью-Мексико) ленд-арт американського скульптора Волтера Де Марії «Поле блискавок» (1977) — 400 стрижнів із неіржавної сталі заввишки 4–6 метрів. Стовпи розташовані у формі прямокутної сітки, яка, за задумом автора, мала б притягати блискавки. Інші літературознавці пропонують пояснення того, чому Маккарті описує події до 1878 року включно: саме тоді стартувала електрифікація Америки, і компанія «Едісон електрик лайт» почала виробляти електроенергію для побутового використання. 1878-й був роком тріумфу науки. «Кривавий меридіан» починається із зорепаду, тобто символічного занепаду природного, небесного світла, і завершується підготовкою до ери домінування світла штучного, що утверджується завдяки земному вогню, який вкладає у камінь Бог.

Місце дії роману — земля піску і каміння. Про останнє чимало сказано в тексті. Так суддя називає скам’янілий уламок «словом Божим», зазначаючи, що «Бог говорить камінням і деревами, кістками створінь». В іншому пасажі Ґлентон замислюється над своїм призначенням: «Він давно відмовився зважувати наслідки своїх дій і допускати, як раніше, що доля дана людині, водночас він ніби присвоїв собі думку, що містить у собі все, чим міг бути у світі, і все, чим світ міг бути для нього, бувши власним статутом, викарбуваним на самому протокамені, він вимагав правочинності і, кажучи це, загнав би безжальне сонце до його остаточного затемнення, ніби наказав йому це ще багато віків тому, ще перед тим, як усюди пролягли шляхи, ще перед людьми і сонцями, із яких можна було б почати». Неологізм «протокамінь» («urstone») — можливе покликання на теорію німецького натураліста Лоренца Окена. Він вважав, що всі органічні істоти складаються з бульбашок-везикул, або ж клітин, і оці бульбашки в первинному процесі виробництва є інфузоріальною масою, «Ur-Schleim»[290], з якої формуються всі більші організми. Крім того, в християнстві камінь асоціюється з апостолом Петром, який тричі зрікся Христа. Ісус, обігруючи значення імені свого учня, промовляє: «Що ти єси Петр, і на сьому камені збудую церкву мою, і ворота пекольні не подужають її»[291]. Старший учень Ісуса — це водночас і фундамент християнства, і той, хто зрікається свого вчителя. Так, зрештою, чинить і малюк у романі, однак не йдеться про буквальний релігійний контекст, адже його навчитель — аж ніяк не Ісус.

У «Кривавому меридіані» християнські мотиви показово видозмінені. Так малюк — низького походження, і його рід описано біблійною цитатою. Перше речення роману: «Ось дитя» (в оригіналі «See the child»), — згідно з гіпотезою Елізабет Андерсен[292], натякає на фразу «Ессе servus meus» з Книги пророка Ісаї[293]. Цитата згадана і в Євангелії від Матвія як пророцтво щодо Ісуса: «Ессе puer meus»[294]. В українському перекладі Біблії ці слова передано як «Ось, слуга мій», бо одне зі значень слів «servus», «puer» — слуга, тоді як інші — дитина, вільна людина, раб. Це, звісно, співзвучно з відомим вигуком Понтія Пілата «Ессе homo» («Оце людина!», «Ось чоловік!») про Христа. Такий інтертекст має налаштувати читача на те, якою фігурою насправді є малюк, порівнюючи із суддею. Важливим перегуком із цим реченням є фраза, написана на клітці з ідіотом: «Побач Дику Людину» («See the Wild Man»). З одного боку, це антитеза («приборканий» малюк і дикий ідіот), а з другого — ще один приклад двійництва у романі. Нарешті у цьому можна вбачати підказку, чому Голдену так потрібна компанія Джеймса Роберта. А Стівен Пастор загалом пояснює зв’язок судді та малюка тим, що це багатозначне протистояння закону Яхве (Старий Заповіт) та вчення Христа (Новий Заповіт), яке закінчується перемогою старої моралі, а також іронічним коментарем щодо того, чому ми відчуваємо «богозалишеність»: Бог помер або спить[295].

Низьке походження хлопця контрастує зі значно вищим, хоч і туманним родоводом Голдена, тією «таємницею лона і гросбухів». Суддя — споконвічна істота без початку і кінця, і кожен дослідник, який волів би його розгадати, «не виявив би жодного сліду того найвіддаленішого від нас атавістичного яйця, яке і вважалося б почином судді». І саме тому більшість персонажів «Кривавого меридіана», особливо жертви, споріднені з малюком. Так загін Ґлентона біля річки Накосарі вирізав ціле пуебло мексиканців, чиї скальпи, зрештою, спалив, щоб приховати свій злочин, лишивши тільки «обвуглений згусток їхніх претерітських життів» («preterite lives»). Слово, безперечно, з лексикону Томаса Пінчона, зокрема воно трапляється у романі «Веселка тяжіння». Персонаж на ім’я Вільям Слотроп написав трактат «Про Претеріцію» — «одну з перших книжок не просто заборонених, а й урочисто спалених у Бостоні»[296]. Претеріція у Пінчона — це певне переосмислення кальвіністської концепції напередвизначення, згідно з якою людство поділяється на еліту (обраних) і претерітів (обійдених). Претеріти — це ті, кого «Господь забув, обираючи небагатьох для спасіння». Та не варто забувати, що без них не може бути обраних: «Ісус був для обраних тим, ким Юда Іскаріот — для претерітів. Будь-що у Творінні має рівнозначний і протилежний відповідник, то чому Ісус має бути винятком? А якби Слотропова єресь мала досить часу для зміцнення та розвитку? — можливо, тоді було б менше злочинів в ім’я Ісуса і більше милосердя в ім’я Юди Іскаріота?» В якомусь сенсі «Кривавий меридіан» — це продовження цієї єресі. Так суддя, вочевидь представник умовної еліти, називає малюка зрадником, тобто новітнім Юдою, адже малюк відмовляється жити за брутальними законами безжального життя, «танцювати», якщо використовувати термінологію Голдена. Літературознавець Рік Воллак[297] порівнює суддю з багаторуким танцюристом Шивою, тобто богом-руйнівником.

В третьому епіграфі Кормак Маккарті наголошує на багатотисячолітній історії жорстокості, та в самому романі нема жодної сцени того, як малюк бере участь у різанині. Хоча вже в чотирнадцять років «десь углибині у ньому визріває смак до безглуздого насильства»[298]. Це не означає, що малюк ніяк не реалізує цього нахилу, просто автору важливо підвести до фінального обвинувачення судді: «Ти не вбивця […] І не боєць. Тканина твого серця з дефектом […] Ти один бунтував. Ти один зберіг милосердя до язичників у якомусь куточку своєї душі». Малюк — влучний стрілець, але, як правило, він убиває, лише коли захищається. Тоді як Голден не боїться смерті та її наслідків: з голомозого судді неможливо зняти скальп. Імовірно, саме так слід розуміти його твердження, що він ніколи не помре. Зрештою, Голден уже виглядає як людина без скальпа, що нібито пережила смерть. Цікаво, що в мемуарах Чемберлена суддя не мав лише вусів і бороди, на ілюстраціях до «Моєї сповіді…» його зображено з довгим темним волоссям.

Маккарті майстерно грає з попередніми текстами, то цитуючи їх, то домислюючи. Літературознавці зауважують те, яку велику роль у романі відіграють повтори: словесні, образні, на рівні і персонажів (наприклад, два Джексони), і епізодів. Тавтологія — ознака епічно-архаїчного, зокрема біблійного стилю, але Маккарті використовує цей художній засіб непослідовно. Так на перших сторінках опис малюка — це нагромадження повторів: «Бліде, тонке [дитя] у розідраній сорочці з тонкої тканини» («Не is pale and thin, he wears a thin and ragged linen shirt»). Так само до повторів Маккарті вдається й далі: «сам він невеличкий, але з великими зап’ястками та кулаками»[299] («Не is not big but he has big wrists, big hands»). Пізніше у тексті такі редуплікації стають значно складнішими й охоплюють цілі епізоди. Крістофер Форбіс зафіксував понад 60 повторів, що вже скидається на авторський структурний принцип. Форбіс називає роман паліндром і стверджує, що повторювані епізоди розташовані в «Кривавому меридіані» дзеркально, симетрично, у «знаково схожих контекстах». І найцікавіше, що в самому центрі роману є речення зі здвоєним образом: «Суддя був взутий у чудово відполіровані сірі чоботи з лайки, а в руці він тримав панамку, так старанно зшиту з двох однакових менших капелюхів, що стібків було майже не видно»[300].

Символи в романі — окрема складна тема. Джон Сепич зауважує, що згадані в одній зі сцен карти Таро пророкують долю персонажів або певного мірою підказують, як їх розуміти. Так малюк двічі натрапляє на карту Четвірка кубків, яка означає задоволення й успіх, радощі, поєднані із певним дискомфортом і тривогою. У кабалістичній інтерпретації четвірка позначена єврейським словом, що означає милосердя. А в останньому розділі малюк випиває три келихи із суддею, але відмовляється від четвертого, коли йому пізніше пропонує випити повія.

Карта Ґлентона — Колісниця, і, що показово, він помирає біля порома, зробленого з двох фургонів. Коли чорний Джексон витягає багатозначну карту Дурень, суддя пояснює її так: «У твоїй долі криється доля всіх нас». Справді, саме чорний Джексон перший гине на переправі. Наприклад, на карті з колоди Райдера-Вейта[301] зображено людину, дуже подібну на Джексона перед смертю: фігура у вільному вбранні на краю прірви. Втім, на карті Таро зображено пса, а Маккарті згадує у тому епізоді кота.

Суддя і без карт може бачити прийдешнє всіх своїх тимчасових побратимів. Ці його передбачення зазвичай малопомітні, але літературознавець Рік Воллак вказує на декілька з них. Так, Голден каже чорношкірому Джексону: «Не морщ на мене своє смоляне чоло [sable brow]» — так натякаючи на відмітку Каїна над бровою. І згодом один Джексон убиває іншого. Пізніше Голден повідомляє Девіду Брауну, що може виписати йому «страхування життя від усіх нещасть, крім зашморгу». І, як знаємо, Брауна врешті-решт повісили.

Мова і повторювані образи «Кривавого меридіана» доволі езотеричні, що спокушає дослідників висувати безліч гіпотез. Кормак Маккарті балансує на межі між натуралістичним і метафізичним поясненнями того, що відбувається, постійно підкидаючи читачеві загадкові пасажі та змальовуючи різноманітні містичні сцени, як-от огдоаду[302] в XV розділі. І все це відбувається у патріархальному світі, де сила і жорстокість[303] є головними чеснотами, а перебільшена виразність персонажів, неспівмірна з відведеними їм ролями, підкреслює їхню штучність, ніби події відбуваються на сцені в декораціях Дикого Заходу, а герої носять маски, під якими ховаються давні сутності, архаїчні боги, що навіки сплелися, наче отруйні змії, в танці життя і смерті.

Вільям Шекспір колись сказав: «Так, світ — театр, де всі чоловіки й жінки — актори»[304]. У XX столітті Кормак Маккарті уточнив: увесь світ — війна, а люди в ній — танцюристи. Відомо, що прикінцевим номером театральної програми в «Глобусі» була джига, фінальний веселий виступ з танцями і співами, що завершував і трагедії, і комедії. Тож «Кривавий меридіан» цілком вкладається в цю шекспірівську традицію, адже в ньому все вивершується радісним danse macabre.

В 1992 році в одному зі своїх нечисленних інтерв’ю Маккарті філософствував так: «Немає життя без кровопролиття. Я думаю, що уявлення про те, що вид можна якось покращити, що всі можуть жити в гармонії, є справді небезпечною ідеєю. Вражені цим уявленням першими відмовляться від своєї душі та свободи. Бажання, щоб усе було саме так, поневолить вас і перетворить життя на пустку»[305].