Кров Олімпу

І Джейсон

Джейсонові зовсім не подобалось бути старим.

Суглоби боліли. Ноги тремтіли. Поки він піднімався на пагорб, легені деренчали, наче коробка з камінцями.

Дякувати богам, він не бачив свого обличчя. Але пальці були скрюченими та кістлявими. А тильну сторону долонь павутинням вкривали роздуті сині вени.

Від нього навіть тхнуло як від дідугана — нафталіном та курячим бульйоном. Як це взагалі можливо? Він за лічені секунди перетворився з підлітка на сімдесятип’ятирічного, але старечий запах з’явився миттєво. Отак БАХ і... Вітаємо! Ти смердиш!

— Майже прийшли. — Пайпер усміхнулась до нього. — У тебе чудово виходить.

Їй легко було казати. Вони з Аннабет перевдягнулись у милих грецьких служниць. Навіть у довгих хітонах та м’яких сандалях дівчата без зусиль долали кам’янистий шлях.

На зап'ястках Пайпер блищали срібні браслети, а завитки каштанового волосся були зібрані на потилиці. Вона походила на античну статую своєї мами, Афродіти. Джейсона це трошки лякало.

Зустрічатися з вродливою дівчиною ще той клопіт! Але коли мама цієї дівчини богиня кохання... ну, Джейсон весь час боявся, що зробить щось неромантичне, і тоді мама Пайпер осудливо зиркне на нього з Олімпу і перетворить на вепра.

Джейсон поглянув угору. До вершини досі залишалося щонайменше сто ярдів.

— Жахливий план. — Він оперся об кедрове дерево і витер чоло. — Чари Хейзел занадто сильні. Якщо доведеться битись, від мене не буде жодної користі.

— Не доведеться, — запевнила Аннабет.

Було видно, що їй незручно у вбранні служниці. Дівчина весь час знизувала плечима, аби поправити сукню. Світлий пучок на потилиці розплівся. Волосся звисало, наче довгі павучі ніжки. Знаючи про ставлення Аннабет до павуків, Джейсон вирішив залишити ці думки при собі.

— Проникнемо в палац, — продовжила вона. — З’ясуємо, що хотіли, і підемо.

Пайпер поставила на землю амфору — високий глиняний глек, у якому сховала свій меч.

— Зупинімось на хвильку. Перепочинь, Джейсоне.

На її поясі висів ріг достатку. Десь у складках сукні покоївся кинджал Катоптріс. Пайпер не здавалась загрозливою, але за потреби могла вихопити по клинку в кожну руку або обстріляти ворогів спілими манго.

Аннабет зняла свою амфору з плеча. У неї теж із собою був меч, але навіть без нього вона мала смертоносний вигляд. Її люті сірі очі оглянули місцевість, готові до будь-якої небезпеки. Джейсон не мав сумнівів, що якби якийсь хлопчина зараз запросив Аннабет на побачення, вона зарядила б бідоласі проміж ніг.

Він намагався перевести дихання.

Під ними виблискувала затока Афалес, із такою блакитною водою, наче в неї додали харчовий барвник. За кількасот ярдів від берега стояв на якорі «Арго II». Білі вітрила здавалися не більшими за поштові марки, дев’яносто весел — наче зубочистки. Джейсон уявив, як друзі спостерігають за ним з палуби: передають одне одному підзорну трубу Лео й ледве стримуються від сміху, дивлячись на те, як дідусь Джейсон шкутильгає вгору.

— Тупа Ітака, — пробурчав він.

Хоча красу острова важко було не помічати: у центрі звивався гребінь лісистих пагорбів, білі вапнякові схили обривались у море. Вузенькі протоки врізались у кам’янисті пляжі та гавані, де гніздилися сліпучо-білі церкви й увінчані червоними дахами будиночки. Пагорби всипали маки, крокуси та дикі вишні, а легенький вітерець приносив аромат квітучого мирту. Краса, та й годі... от тільки температура сягала не менше сорока градусів і в повітрі стояла пара, як у римській лазні.

Джейсон міг би легко закликати вітри та злетіти на вершину пагорба, але дзуськи. Щоб не викрити їх, він мусив плентатися в подобі дідугана з хворими колінами та смородом від курячого супу.

Він пригадав, як два тижні тому аналогічно піднімався на хорватські скелі, аби зустрітись зі Скіроном. Тоді у хлопця принаймні були сили. Те, що чекало на них зараз, здавалося значно гіршим за якогось там розбійника.

— Ти певна, що це потрібний пагорб? — поцікавився Джейсон. — Здається... не знаю... спокійним.

Пайпер придивилась до хребта. У її волоссі майоріло яскраво-блакитне перо гарпії — трофей зі вчорашнього нападу. Перо не дуже пасувало до образу служниці, але дівчина заслужила його — самотужки перемогла зграю куркоподібних демониць, поки вартувала. Пайпер применшувала вагу досягнення, але Джейсон бачив, як це для неї важливо. Перо нагадувало їй, що вона більше не та дівчинка, якою була минулої зими, коли вони вперше прибули до Табору Напівкровок.

— Руїни — там, — запевнила Пайпер. — Я бачила їх у лезі Катоптріса. І ти чув Хейзел. «Більшого...

— «Більшого скупчення лихих духів я ніколи ще не відчувала», — пригадав Джейсон. — Так, звучить приголомшливо.

Після битви у підземному храмі Аїда йому найменше хотілось мати справу з ще якимись злими духами. Але на кону стояла доля походу. Перед командою «Арго II» постав важливий вибір. Помилка означала кінець їхньої подорожі, а разом з цим і кінець світу.

Кинджал Пайпер, чаклунські відчуття Хейзел та інстинкти Аннабет — усе стверджувало, що відповідь тут, в Ітаці, у стародавньому палаці Одіссея, де в очікуванні розпоряджень Геї зібралась орда злих духів. План полягав у тому, аби прокрастись повз ворожі війська, дізнатися про їхні наміри та вирішити, що робити далі. Після чого забратись геть, бажано живими.

Аннабет поправила свій золотий пояс.

— Сподіваюсь, наше прикриття протримається. Залицяльники були ще тими мерзотниками за життя. Якщо вони дізнаються, що ми...

— Чари Хейзел спрацюють, — перервала Пайпер.

Джейсонові хотілось у це вірити.

Залицяльники — це сотня найжадібніших та найпідступніших головорізів, яких тільки бачив світ. Коли Одіссей, грецький цар Ітаки, безвісти зник після Троянської війни, ця зграя третьосортних князьків окупувала палац та відмовлялась його залишати. Кожний з них сподівався одружитись із царицею Пенелопою і таким чином прибрати до рук царство. Урешті-решт Одіссей потайки повернувся й перебив їх усіх — таке от щасливе возз’єднання з родиною. Але якщо видіння Пайпер правдиві, залицяльники повернулись і тепер мешкали в палаці, у якому померли.

Джейсонові насилу вірилось, що він от-от відвідає палац одного з найбільш прославлених грецьких героїв. А втім, весь цей похід являв собою низку надзвичайних подій. Одна тільки Аннабет щойно повернулася з Тартару. Згадавши про це, Джейсон вирішив більше не скаржитись на свою старість.

— Ну... — Він випростався з допомогою тростини. — Якщо я на вигляд такий саме старий, яким почуваюсь, то моє прикриття бездоганне. Ходімо.

Вони піднімались, а його шиєю стікав піт. Литки боліли. Попри спеку Джейсон почав тремтіти. Хлопець намагався, але не міг прогнати думки про недавні сни.

Після повернення з Дому Аїда кошмари стали ще гнітючішими.

Іноді хлопець стояв у підземному храмі в Епірі. Велетень Клітій загрозливо нависав над ним та говорив хором безтілесних голосів: «Знадобились усі ви, щоб здолати мене. Що ви робитимете, коли Матір Земля розплющить очі?»

В інші рази Джейсон опинявся на вершині Пагорба Напівкровок. Матір Земля, Гея, здіймалась із ґрунту вихором бруду, листя та каміння.

— Бідолашне дитя, — рокотів її голос над долиною, струшуючи літосферні плити під Джейсоновими ногами. — Твій батько перший серед богів, але ти завжди посідаєш друге місце — для римських товаришів, для грецьких друзів, навіть для власної родини. Як ти доведеш, що чогось вартий?

Найгірший сон починався на внутрішньому подвір’ї Будинку Вовка, у Сономі. Перед Джейсоном стояла Юнона, оточена палючим срібним сяйвом.

— Твоє життя належить мені, — гримів її голос. — Зевсова плата за невірність.

Джейсон знав, що не можна дивитись, але не зміг заплющити очі, коли Гея розкрила свою спопеляючу божественну подобу. Біль пронизав його мозок, а шкіра та плоть відстали від кісток, наче луски з цибулі.

Тоді картина змінилась. Джейсон досі був у Будинку Вовка, але тепер маленьким хлоп’ям — не старше двох років. Перед ним схилялась жінка, чий лимонний аромат здавався до болю знайомим. Риси обличчя були розпливчастими, проте хлопець упізнав її голос: дзвінкий та ламкий, наче тоненький шар криги над стрімкою рікою.

— Я повернусь за тобою, любий, — мовила вона. — Незабаром ми знову побачимось.

Щоразу, коли Джейсон прокидався від цього кошмару, обличчя вкривали краплі поту, а очі саднило від сліз.

Ніко ді Анжело попереджав, що Дім Аїда пробудить найгірші спогади, змусить побачити та почути давно забуте. Привиди минулого прокинуться.

Джейсон сподівався, що один певний привид дасть йому спокій, але щоночі сни тільки погіршувались. Тепер же він піднімався до руїн палацу, де юрмилася ціла армія привидів.

«Це не означає, що вона буде там», — запевнив себе Джейсон.

Але руки не припиняли тремтіти. Кожний крок здавався важчим за попередній.

— Майже прийшли, — промовила Аннабет. — Подивимось...

БУМ! Загуркотів схил пагорба. Десь за гребнем схвально заревів натовп, наче глядачі в амфітеатрі. Від цього звуку Джейсоновою спиною поповзли мурашки. Не так давно він боровся за своє життя перед галасливою примарною публікою Колізею, тому йому не кортіло проходити через щось схоже.

— Що це був за вибух? — запитав він.

— Хтозна, — промовила Пайпер. — Але здається, вони там не сумують. Ходімо, пошукаймо собі мертвих друзів.