Купальниця - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Галина Вдовиченко (Начало книги) #1

Роман

Харків

2012

УДК 821.161.2

ББК 84.4УКР

В25

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Дизайнер обкладинки Віталія Котляр

Piacquadio, обкладинка, 2012

мейного Дозвілля, видання

українською мовою, 2012

мейного Дозвілля», худож-

ISBN 978-966-14-4719-5 (PDF)

нє оформлення, 2012

«Купальниця» —

«Сестра Кері» на сучасний український лад

Ви ніколи не думали про те, як герої ваших улюблених книжок, напи-

саних сто-двісті років тому, поводилися б у сучасному світі? Здається, популярна українська письменниця Галина Вдовиченко подумала про

це раніше за вас. Її новий роман «Купальниця» — блискучий римейк

на літературний дебют легендарного американця Теодора Драйзера

«Сестра Кері». І нехай ці дві книги розділяє понад століття, історія

простої української дівчини Кароліни Кужвій, сестри Роберта Кері, ненав’язливо нагадує усім нам про прості загальнолюдські цінності.

А вони за, здавалося б, поважну часову і ментальну відстань, не змі-

нилися. Між рядків у «Купальниці» читаємо про вічне: любов, друж-

бу, взаємопідтримку… А найголовніше — про те, що кожен із нас є гос-

подарем власного життя і творцем власної долі!

Роман Галини Вдовиченко «Купальниця» — легка і водночас гли-

бока «жіноча» розповідь про сучасну українську Попелюшку, яка, тільки-но закінчивши школу, виривається із лещат сірих та злиден-

них провінційних буднів і їде підкорювати столицю. Такі дівчата зу-

стрічаються нам щодня. Вони живуть із нами по сусідству, ходять

тими ж вулицями і їздять тим же транспортом, що й ми. Проходячи

повз, ми рідко замислюємося, що для кожної із цих дівчат життя при-

готувало окрему круговерть, простелило окрему стежину. Стежину

до щастя і здійснення мрій. Але чи гарантують здійснені кар’єрні ам-

біції просте людське щастя?. Недарма мамі головної героїні «Купаль-

ниці» ворожка прорекла: одна твоя дитина буде щасливою, а інша —

знаменитою…

У сучасній українській сестрі Кері чимало жінок впізнають себе —

таких сильних, незламних та цілеспрямованих. І в чоловіках головної

героїні роману вгадуються супутники нашого життя. Щодо останніх

мушу визнати: «На жаль…» Ще вчора він був готовий покласти до

її ніг увесь світ, а нині — цілковито збайдужів. Його Всесвіт — домаш-

ні капці та монітор комп’ютера. І в цьому Всесвіті більше немає місця

для коханої жінки… Галина Вдовиченко у своєму новому романі май-

стерно виписує найтонші грані у відносинах між чоловіком та жінкою, які не зуміли втримати біля себе найголовнішого…

Чотири попередні романи обдарованої і «плодовитої» письменни-

ці Галини Вдовиченко, яка більшу частину свого життя присвятила

журналістиці (працює заступником головного редактора щоденної га-

зети «Високий Замок»), зайняли власну поличку у великій шафі новіт-

ньої української літератури. Особливо у шафі жінок-книголюбів. Лі-

тературний дебют авторки «Пів’яблука», який у конкурсі «Коронація

слова — 2008» здобув номінацію «Вибір видавців», а згодом став од-

нією з «Найкращих українських книг — 2009» (за версією тижневика

«Кореспондент»), недарма «охрестили» українським аналогом відомо-

го серіалу «Секс і місто». Успіх чатував і на другий роман Вдовиченко

«Замок Гербуртів» («Тамдевін») — книга здобула першу премію «Ко-

ронації слова — 2009». А наступний твір «Хто такий Ігор?» — спеці-

альну відзнаку «Гранд-Коронації слова — 2010».

У 2011-му світ побачив ще один роман Галини Вдовиченко — «Бо-

ра». Із цієї книги розпочалася співпраця письменниці з Книжковим

Клубом «Клуб сімейного дозвілля». Роман потрапив у п’ятірку фіналіс-

тів поважної літературної премії «Бі-бі-сі — 2011». Минув рік — і успіш-

ний авторсько-видавничий тандем пропонує читачам «Купальницю».

Це ще одна книга Вдовиченко про те, що щастя ходить зовсім поруч.

Вхопив за хвоста стрімкого птаха гармонії — і лети з ним на крилах по-

зитиву й оптимізму. Керуй своєю долею, віртуозно оминаючи ями і не

засмучуючись через всюдисущі затори. І, що важливо, не гнівайся на

життя, бо його режисером є ти сам. У 1900-му про це писав класик, американець Теодор Драйзер. А у 2012-му про це написала наша су-

часниця, українка Галина Вдовиченко. Впевнена, Драйзер, прочитав-

ши роман своєї послідовниці, засмутився б хіба що через той факт, що

люди так і не навчилися бути уповні щасливими…

Галина Гузьо

Купальниця — багаторічна рослина з прямо-

стоячим стеблом та поодинокою верхівковою

квіткою, лимонно-жовтою, блискучою, наче

вкритою позолотою чи лаком. Росте на вогких

лісових луках та галявинах, узліссях, чагарни-

кових заростях. Пелюстки утворюють квітку

оригінальної, майже замкнутої, кулястої фор-

ми. Справжні пелюстки квітки — всередині.

Купальниця — чудовий притулок на час него-

ди для дрібних комах. Але й дужі бджоли здатні

розсунути отвір на верхівці квітки і пробратись

усередину. Купальниця росте по всій Європі.

Подекуди її ще називають жовтою трояндою.

У деяких нордичних сагах ідеться про те, що са-

ме в цих затишних золотих кулястих квітках жи-

вуть таємничі тролі. Існує й легенда про ельфів,

які червневими ночами, коли місяць уповні, ва-

рять еліксир життя у золотих круглих посуди-

нах на високих жердинах. Щойно небо починає

світлішати, еліксир розливають у пляшки і ку-

дись із ними зникають, а порожні посудини пе-

ретворюються на квіти купальниці.

З ботанічних довідників

Сестра Роберта Кері. Київ

Усі навколо — випускний, випускний. А Кароліні до тієї ме-

тушні байдуже. Хай собі інші урочисто переступають уявну

життєву риску. Велика подія! Парад суконь та зачісок, хизуван-

ня із фінішною стрічкою на грудях… Її випускний не цікавив: атестат до рук — і бувай, школо! Нехай однокласники самі

святкують прощання з дитинством, а вона з ним вже попро-

щалась, ще того дня, коли остаточно вирішила їхати до брата

в Київ, хоча її туди ніхто й не кликав.

Був цілковито буденний день, оповитий туманом; липка во-

лога тулилася до вікон шкільного автобуса, не даючи можливос-

ті побачити щось за склом, а лиш відчути звичний спуск і кіль-

касекундну затримку, коли мотор загарчав, колеса ковзнули, забуксували в багнюці, але помаленьку виборсались на рівний

шлях. Саме там, у найнижчій точці дороги, яку Кароліна дола-

ла двічі на день, остаточно й сформувалася думка: швидше б

атестат до рук — і одразу до Києва, подалі від Висічі, подалі від

усього тутешнього — до Роберта. Хоче він того чи ні.

Про те, що Кароліна не збирається на випускний, мама зна-

ла давно; погодилась із цим, почувши від доньки вагомий ар-

гумент: не треба шукати грошей на застілля та сукню з туфля-

ми. Але тепер, коли атестат з посередніми оцінками лежав на

столі, а донька збирала речі, мама завмерла перед телеекраном, знічена й байдужа. Тільки тут і можна було її побачити без ро-

боти, але, зосереджена на своїх думках, вона зараз нічого не ба-

чила перед собою.

Гуркіт посуду з кухні порушив гнітюче мовчання. Щось вда-

рилось об підлогу — судячи зі звуку, важке скло — не розби-

лось, закрутилося дзиґою, але й одразу потому щось легке

й крихке, склянка абощо, дзвінко вистрілило, розлітаючись на

друзки. Мати зітхнула. Батько вилаявся. Зайшов до кімнати, шкутильгаючи сильніше, аніж зазвичай. Знову йому коліно за-

палилося.

— Може, залишишся? — запитав, притискаючи правою ру-

кою до грудей закривавлений рушник.

Залишитись у Висічі? Про це не могло бути й мови. Тут ні-

хто після школи не залишався, усі намагались втекти. Хто до

Яворова, хто у Львів або й подалі. І Кароліна знала — ще до то-

го, як вирішила не чекати випускного, ще перед тим, як вирі-

шила їхати до брата, — ноги її тут не буде. Будь-яку ціну за те, щоб вибратись звідси. Якщо на її долю випало народитися тут, то принаймні тепер вона сама вирішуватиме, де жити далі.

Хтось колись дав назву Висіч тим висілкам серед лісу. «З до-

му висікли, а тут прихистили», — казали люди. Одні запевня-

ли, що та назва — давня. Мовляв, свого часу хтось відокремив-

ся від панського маєтку і поселився «на висічі». Інші казали, тут нічого не було до 70-х років минулого століття, а тоді в цій

місцині організували військовий радгосп, побудували три ві-

домчі будинки — триповерховий та два двоповерхові — запро-

сили людей на роботу, і почали сюди з’їжджатися ті, кого «з до-

му висікли», хто з різних причин не мав, де жити. Ось тоді

Висіч і утворилася. Багатоквартирний хутір серед лісу.

Кароліна народилася тут 1993 року, того ж року, коли в три-

поверховому будинку вибухнув газ. Двадцять чотири потерпі-

лих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом ди-

вом врятувалися — йшли до батька по гроші, у контору, пхали

перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдо-

ма, перед телевізором — саме показували чергову серію «Про-

сто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок ряту-

вати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо

комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт

у найближчому майбутньому — і поїхала. У ті часи обіцянки

не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може».

Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з ро-

зібраних старих курників.

Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального

опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або

зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто

в печі, хто — на привозному газі в балонах, хто — на електро-

плитках.

Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей

у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали

телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе

розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідува-

ли, військовий радгосп припинив своє існування, його залиш-

ки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприєм-

ство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником

змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу

в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дрові-

тень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.

Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву де-

таль у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх

хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або

гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Ма-

ма, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарка-

ми. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто

куди, жінки — до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки — в Росію на будівництво. Старші люди — ті, кому по

сорок-п’ятдесят — до такого життя призвичаїлись, тримали

кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього бу-

ло не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання — їхати з тої

Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не

засмоктали будні, позбавлені вибору.

Три будинки за тридцять років свого існування пройшли

прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що ви-

йшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати

вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти.

Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, бли-

мали на сонці сателітарними антенами — єдиною місцевою

розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було про-

жити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» — ні.

* * *

«Яке у вас тут повітря чисте!» — обережно зронила дружина

старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з бать-

ками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування.

Вона уявити не могла, що можна жити в таких умовах, вона

все сприймала, як дитина, що вперше потрапила в цирк-ша-

піто чи, навпаки, у лікарню для тяжкохворих, розпитувала

тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як назива-

ється? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із друго-

го поверху багатоквартирного будинку із коромислом на пле-

чі, з відром із чистою водою та водночас — відром з помиями

для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи

не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді

був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді

білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…

Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпе-

ченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шоку-

ючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт

з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим

донькам вже виповнилось чотири та два роки.

А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квар-

тирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби?

Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на пе-

реході Рава-Руська — Гребенне? що дрова на зиму знову по-

дорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвід-

мовний…

Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше

життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до

трьох десятків дітей різного віку — від першокласниці Іринки

до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в су-

сіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; те-

перішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та за-

пахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я

згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім аро-

матом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода

дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке

чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї кос-

метички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій сер-

ветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліж-

ком залишилась книжка — «Сімейне життя» Ерве Базена,

а у ванній на мотузці — тонкі шкарпетки з мереживною корон-

кою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі

Кароліни, а книжка — першою, яку Кароліна прочитала без

примусу від першої до останньої сторінки.

Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від

дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років.

Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, хо-

вав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну

лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння

щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до

них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного сто-

сунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день хо-

дила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на го-

роді, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на

ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки гря-

док, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермер-

ське господарство абощо, організувати не мали права, бо той

збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство

місцевій владі похапцем передало, а от землю — ні.

Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правиль-

ною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою добро-

зичливою гідністю, ніби й свій, і водночас — чужий. «Звідки

він у нас такий узявся? — дивувалась мама. — Недарма я вам

такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та

Кароліна Кужвій! Ви в мене — особливі, не такі, як усі!»

Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для се-

бе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим.

Вона все тягнула на собі — сама поралась у хаті, на городі і біля

худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його

від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звіль-

нив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було

не так — і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним

роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна пер-

спектива — здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще.

Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не ви-

лікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матю-

кався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив бі-

ля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.

Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі!

Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню ку-

рей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих

із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі зби-

тими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди тем-

ним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань,

мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьо-

му, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що біль-

ше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут

чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну гру-

пу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта — колишній ма-

мин однокласник, тепер викладач Київського національного

університету. Батько Кароліни — пенсіонер у свої п’ятдесят, ко-

лишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав ко-

лись у Висіч ненадовго, а виявилось — назавжди.

Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих

був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-

жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіван-

нями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли

старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки поки-

вала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони

говорили про батька.

Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорос-

лі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дріб-

ницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вго-

лос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще

не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала

або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись

через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме да-

лі, не вміючи курям зготувати? І картоплю абияк підгортаючи, як вона житиме далі? Як даватиме собі та майбутній сім’ї раду?..

Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу

просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитую-

чись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Каро-

ліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює

та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з бере-

га «тут» на берег «там».

Утрьох — мама, тато і Кароліна — сідали за стіл зрідка. Якось

не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама постави-

ла на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Каро-

ліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовля-

ти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько

навпаки — їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, 16

саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням.

І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не мо-

же повернути, смішний борг — дві пляшки пива, а все ж… І що

далі, то більше не добирав висловів.

— Ти точно Тобік, гав та гав, — сказала раптом Кароліна.

Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх

знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голо-

сом — не вгамується, поки не тупнеш до нього.

— Справді, годі вже, — лякливо озвалася мама. Їй голо-

вне — аби не пересварилися.

Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у леге-

ні, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб

на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече

та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк ви-

летів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук.

І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий

мамою, почав обтиратися. Мовчки.

У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей —

бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в то-

му ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться

тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори ми-

нають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточ-

но розійшлися?.. Не знаєш?.. Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?.. Курям дала, Кароліно?

Ні, нізащо.

Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не

її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої

історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й ін-

ших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона

й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без ціка-

вості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не го-

тувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оціню-

вання. Без класної керівнички знала: найголовніше — не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать.

Де варто бути відмінницею, від кого вчитися — вона сама це

вирішить. Головне — вибратись із цього глухого закутка.

Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала но-

мер брата і попросила дозволити приїхати до нього.

«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із

житлом, — сказала вона. — Мені потрібно протриматись у вас

від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або

влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків».

Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».

* * *

Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий

плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті — і це

зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному ві-

ці — а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київ-

ського національного університету знайшов роботу, змінив

кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі.

Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого

розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі

буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор фі-

лії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був

тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.

Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився

до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед си-

нів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав йо-

го самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві

щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився

з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят ще-

дрим подарунком — однокімнатною квартирою, в яку колись

вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть

бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали.

«Поживемо — побачимо», — спокійно пояснив свою реакцію

збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих

чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не

пустить.

Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої су-

ми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав

позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, по-

передньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не

припуститися помилки — а тоді придбав для своєї сім’ї три-

кімнатну квартиру в новобудові престижного району міста.

У другій лінії Оболонської набережної.

Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай

зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала

сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як

саме це станеться, вона ще не знала.

До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як сол-

дат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Мен-

ше речей — легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюбле-

ну бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками,

«Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольо-

ру стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно

могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала

її, камізелька — мусила.

* * *

Двогодинна дорога на Львів — через Середкевичі, Немирів,

Яворів, Івано-Франкове — видалася довгою-предовгою. Мож-

ливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на

столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зу-

пинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла

до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишень-

ці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та

й година вже була вечірня — не для прогулянок малознайо-

мими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим

більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на

поїзд…

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах пере-

мовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи

дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощас-

тило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона про-

ходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника

на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли при-

йде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що га-

зети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довело-

ся б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було

добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену

яскравими іграшками — там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць

призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, по-

водились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.

Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навко-

ло вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши

нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись

та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.

Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нага-

дав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкція-

ми. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до

кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою

когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не

потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро

й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому

залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно перенося-

чи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у коща-

вих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня під-

горнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.

Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинив-

ся, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивля-

ючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розгляда-

ють. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один

бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який

утворюється — Кароліна знала це — від багаторічного носін-

ня, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої лю-

бові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх

уважним важким поглядом — Кароліна ледве встигла опусти-

ти очі — і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по пери-

метру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві

різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ра-

тиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спи-

ною — і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звід-

ки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода

з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з га-

зетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок

на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось

кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала ува-

ги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розма-

їттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених

згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не ку-

пить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без вто-

ми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-не-

видимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він бі-

ля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним

хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зу-

стрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві».

Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одно-

ногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погой-

дується — вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на

неї як на листя, чи гілку, чи дерево — дивиться упритул і не по-

мічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі на-

ливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього

людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його

бідах «вони», які мають колись відповісти за все.

— Надовго до Києва?

Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів на-

впроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавіс-

тю подивився на Кароліну.

У нього були гарні доглянуті руки, темно-руде коротко стри-

жене волосся і ще темніші, теж руді вусики, які нагадали про

камізельку в наплічнику та улюблений колір міді та хурми, те-

плий колір довіри.

— Як вийде, — ухилилась від відповіді Кароліна, а подум-

ки, для себе, додала: «Назавжди».

Потяг трусило, Кароліна дивилась на дерева в сутінках, на

квітники та городики біля маленьких особнячків уздовж за-

лізничної колії, аж раптом за вікном промайнув освітлений

стадіон, багатоповерхова споруда з сяючими вікнами, старі

будинки, розвернуті внутрішніми двориками до вікон ваго-

на, і поїзд перетнув по мосту широкий проспект, заповнений

автомобілями.

— Це що? — вихопилось у неї.

— Центр Львова, — усміхнувся чоловік.

Тепер було помітно, що він зовсім молодий; це одяг — со-

рочка, краватка, піджак — робили його старшим на вигляд.

Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона

майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного

волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, 22

пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коменту-

вали.

— Горобина, — кивнув він за вікно. — Ви знаєте, — він на-

хилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, —

у Європі… скажімо, у Швеції.. людям доплачують з держав-

них фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику.

Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.

Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:

— Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платити-

муть за те, аби ці дерева не рубали…

— Ви… еколог?

— Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю.

А ви що робите?

— Їду до брата, — і потягнулась за рушником.

Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла

з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажан-

ня розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у ру-

ках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від

нього варто чекати.

Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей мо-

лодик з темно-рудими вусами й чубом — і переключився на

своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й пого-

дилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигля-

ду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буха-

нець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.

— Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!

Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як

Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.

— Оливки чи маслини? — запитав, накривши долонею на-

пис на ще одному пакунку з валізи. — Що більше любите?

— Оливки, — сказала вона навмання.

Він зрадів.

— І я!

На столик лягла яскрава упаковка.

— Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть — ви дасте ме-

ні свій номер телефону.

Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її — на

поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула

новий запах, від якого рот наповнився слиною.

Досконале тріо — хліб, ніжна бринза та оливки — не по-

требувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.

— А якби я сказала — маслини? — запитала Кароліна.

— Тоді б я сказав собі: ну що ж, виходить — нема щас-

тя… — він сховав усмішку в паперову серветку, ніби торкнув-

ся лівого вуса.

Вона вже знала, що ніколи не забуде цієї вечері в купе, і цьо-

го відкриття, у якому не зізналася б нікому. Воно ж, без сум-

ніву, соромно, не знати смаку оливок до вісімнадцяти років.

А сусід її усе заохочував та припрошував: їжте, їжте, маємо

прикінчити ці запаси…

Супутника звали Павло. Він подав їй свою візитку — «Пав-

ло Панч» було написано на клаптику білого картону і назва

фірми, де він працює. Кароліні спало на думку, що в них спів-

звучні імена — Павло Панч, Кароліна Кужвій. Вони непогано

виглядають поруч. Він записав номер її телефону у свою мо-

білку, і тоді вона розповіла йому про те, звідки їде і куди.

Цьому Панчеві більше пасувало б прізвище Панич. Усі йо-

го рухи були вправними й неспішними. Їй подобався тембр

його голосу та іскорки доброзичливої іронії в уважних очах.

Дорослий чоловік, мабуть, ровесник її брата, поводився з нею, немов з дорослою жінкою. І вона від того відчувала себе впев-

неніше, і спину тримала рівніше, і сміялася стриманіше. Хо-

ча, здається, йому подобалось, коли вона голосно сміялась.

Акуратно, не замастивши пальців, він зібрав сміття у па-

кет з-під дорожньої постелі і вийшов, зронивши:

— Може, вам потрібно перевдягнутись…

Кароліна швидко постелила собі; скинувши джинси та боб-

ку, гулькнула під простирадло в колготах та футболці. Вона не

мала в що перевдягнутись. І відвернулась обличчям до стіни.

Він намагався не шуміти. Разом з ним до купе зайшла сві-

жість зубної пасти, легке шурхотіння тканини. Скинуті туф-

лі м’яко зіткнулись на підлозі. У купе зробилося темно.

— Добраніч, — пошепки сказав він.

Дивно було лежати із заплющеними очима на відстані ру-

ки від чоловіка, з яким познайомилась годину тому. Як то чу-

жі люди, що випадково опиняються поруч, ось так засина-

ють, удвох в купе, за зачиненими дверима?..

Прокинулась, коли хтось грюкнув у двері:

— Через сорок хвилин — Київ.

Щойно уві сні батько дивився на неї злим поглядом дядь-

ка з вокзалу. У залі очікування стояв, спираючись на дві па-

лички, але поруч із ним Кароліна бачила осики й горобини

і намагалась щось важливе пригадати про ці дерева. А при-

гадала — після стуку в двері — що вона в поїзді, у купе з Пан-

чем-Паничем, і провела рукою по стегну, перевіряючи, чи не

сповзло простирадло.

Чула, як Павло щось витягнув з валізи. Звук блискавки. Су-

хе клацання, шурхіт, щось впало. Павло смикнув двері раз, другий — на кілька секунд зайшло світло з коридору, і знову

стало темно. Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається — і уважно

оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алер-

гія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди.

Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно

слухняно лягло на плечі — можна показуватись сусідові.

— Ви в метро чи як? — запитав свіжий та усміхнений Павло.

— Мене зустрінуть, — відповіла вона.

Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. На-

вмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його

реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з га-

манцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.

Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схви-

льовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.

— Я сама, — відповіла вона, — я на метро хочу покататися.

Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро

«Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на

вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу — одра-

зу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.

— Я сама доїду, — вперлася вона.

Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квар-

тири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Мари-

на добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона зна-

йде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків — і тепер має

номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.

Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати бра-

та чи взяти таксі — ці варіанти їй зараз не підходили.

Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Ка-

роліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосеред-

жених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась

до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Люд-

ський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її об-

личчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на од-

ного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні

щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному еска-

латорі.

Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не

вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зроби-

лося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не

звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не

зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежнос-

ті», але запитала — і їй показали. Усе вийшло, як у примовці

«язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, 26

запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонувати-

ме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.

На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву

своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотно-

му напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.

«Наліво і ще раз наліво», — підказала сама собі, виходячи

з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морк-

вою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На

вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів, шумом

машин, дзеньканням трамвая. Місто пахло по-іншому, мало

інший голос та ритм. Кароліна роззирнулась, шукаючи верб-

людів, що тримають земну кулю — такий брат дав орієнтир: металева конструкція з п’ятьох верблюдів вивершує будівлю

розважального центру. Вони й справді впадали у вічі, вивищу-

вались над усіма будівлями, над усією вуличною веремією —

пішла просто на них, туди, де ліворуч від купола торгового цен-

тру зупинялись зелені та жовті, як перші червневі яблука, маршрутки. «Пройдено! Зараховано!» — похвалила себе Каро-

ліна, немов грала в комп’ютерну гру з переходами на нові рів-

ні. Тепер — маршруткою до проспекту Героїв Сталінграда, пе-

рейти на той бік — і кілька десятків метрів у глиб нового

мікрорайону, майже до Оболонської набережної.

Цікавість вивела її далі будинку брата, туди, де вгадувалось

щось особливе, сріблясто-мерехтливе, вона пішла на цей по-

клик — і Оболонська набережна відкрилась уся, блакитно-зе-

леною скобою, з високими будинками та опецькуватими особ-

няками; із церквою ліворуч та церквою праворуч, обидві — на

значній відстані. Міст біля однієї з них здавався іграшковим, а радісний Дніпро сяяв полисками вранішнього сонця, бавив-

ся разом з вітром білосніжною яхтою.

Які щасливі люди тут живуть, он за тими вікнами трипо-

верхового будинку небаченої краси. І за всіма сусідніми —

теж. В усіх цих будинках. Тим пестунчикам долі достатньо пі-

дійти до вікна, щоб побачити те, від чого їй перехопило зараз

дух — срібну поверхню Дніпра, зелений видовжений острів

посеред затоки, білі кульки ліхтарів у чавунних кошичках на

високих підставках. Цей краєвид — продовження домівки

кожного з обраних, він належить їм, як гігантський передпо-

кій до оселі щасливчика, і в цьому передпокої переважають

три фарби — срібло, золото, лазур.

…Консьєржка в під’їзді навіть вийшла зі свого сховку: хто та-

ка? до кого?

— До Роберта Кері, — спокійно повідомила Кароліна і по-

думки поставила собі максимальний бал — за впевненість

у собі, доброзичливий погляд та рівний голос. Як ніби усміх-

нулась та розгорнула газету (привіт тобі, Павле Панч).

— Дванадцятий поверх? — уточнила консьєржка, повнува-

та жінка років п’ятдесяти в плетеній чорній кофтині.

І Кароліна відзначила нотки запопадливості, що з’явилися у її

голосі. Добре, що консьєржка не провела її до ліфта, бо тут Ка-

роліні не вдалося б зберегти своєї штучної незворушності. Ліфт

впустив її досередини — блискучо-дзеркальний, немов косміч-

ний корабель, із безліччю кнопок на боковій панелі, але не від-

реагував на жодне натискання. Ну от же ґудзик з номером

поверху, натискаємо на 12 — і чому стоїмо? Вона вже хотіла по-

кликати консьєржку на допомогу, але вчасно стрималась, давши

ситуації визріти — і ліфт сам зачинився, зрушився з місця.

Марина за п’ять років стала ще більш ефектною, перетво-

рившись із привабливої дівчинки-студентки на молоду еле-

гантну жінку. Легкий трикотажний комплект — футболка та

шорти — кольору вологого піску м’яко підкреслював правиль-

ні форми трошки розповнілої фігури. Волосся тримали ефек-

тні заколки. Діти з цікавістю подивились на гостю, але байду-

же взяли з її рук куплені на вокзалі шоколадки.

Не знати, хто дав дівчатам такі імена, але вони цілком пасу-

вали до свого імені по батькові. Дворічна Амалія трималася

мами, вчепившись рукою у її шорти та наступаючи на капці

з пухнастими помпонами. Чотирирічна Крісталіна швидко

отямилась — і, загубивши десь шоколадку, вже не відпускала

Кароліну від себе, демонструючи свої іграшки, аж поки Мари-

на не покликала:

— Дівчата, снідати!

За столом Кароліна довідалась, що колір домашнього кос-

тюма Марини називається «паленої кістки», і що вона навмис-

но носить одяг світлих та яскравих тонів, щоб не відчувати

себе в домашній ізоляції. Роботу в Києві знайти нескладно, якщо не надто перебирати — раз, і було б бажання — два. І од-

не прохання мала Марина: вони з Робертом хочуть піти піс-

лязавтра на концерт ансамблю Сухішвілі, і чи не погодила-

ся б вона побути з дітьми. Треба ж таке запитати… Кароліна

щаслива була стати їм хоч у якийсь пригоді.

Марина підхоплювала масло на кінчик ножа і мастила тост, вкриваючи його маленькими острівками. Намастить — від-

кусить. Знову зачепить маленький кавальчик з маслянки, за-

лишить невеличкий слід ножем на хлібі, і знову обережно ку-

сає. Так їсти зручніше, вирішила Кароліна, доїдаючи свій тост, повністю вкритий шаром масла — не треба буде раз у раз тяг-

нутись по серветку й витирати куточки губ.

Маленька Амалія сиділа за столом з усіма, присунута до ньо-

го разом зі своїм високим кріслом. Вона ковзала ложкою у та-

рілці з кашею, раз у раз розмазуючи вівсянку по підборіддю, й слухняно відкривала рота, коли до неї наближалась друга

ложка у маминій руці. Старша, Крісталіна, Кріста, виявилась

ще тою балакухою, до того ж і реакцію мала блискавичну: до-

чекавшись найменшої паузи, миттєво вставляла бодай одне

речення, вони в неї завжди були напоготові. «У моєї подруж-

ки Валі теж є тітка, вона живе в Бонні. Це — Німеччина…»

«Хамстер! Хом’як англійською мовою буде хамстер! А лисич-

ка — фокс…» «Це моє горнятко, Амаліє! Мамо, скажи, що це

моє. Вона мені вчора всі пазли погубила, а сьогодні хоче гор-

нятко розбити…»

Напружене очікування, як прийме родичку братова дру-

жина, зникло. Погляд Марини був відкритим, а прохання —

прямими й без зайвих вступів. Кароліні це подобалось. Най-

менше, чого їй зараз хотілося б — відчувати себе гостею, з якою усі мають зайвий клопіт.

— Суп зможеш зварити? — запитала Марина. — Речі з су-

шарки витягнеш?

Показала, де картопля з морквою, де баняки, пояснила, як

вона готує суп з цвітної капусти. Відкрила дверцята сушарки

(Кароліна була впевнена, що це друга пральна машинка, ще

подумала, для чого їм дві пралки?). Після двадцяти хвилин

галасливих зборів трійця нарешті вийшла за поріг, але за мить

Марина повернулась.

— Книжку, книжку!.. — У прочинених дверях — рука

з французьким манікюром; показує, де та книжка лежить, ро-

бить дитячий жест «дай, дай».

На обкладинці — фото щільних несучих конструкцій, вну-

трішній вигляд будівлі. На дерев’яній балці — назва «Україн-

ська мала проза ХХ століття».

Марина вдячно глянула, просунувши у двері голову: «Дя-

кую!» Клацнув замок. Повела дівчат на сусідню вулицю, до

школи раннього розвитку, Крісту — на англійську, Амалію —

на логіку. На англійську — у чотири роки, на логіку — у два.

Що робиться у тому Києві! Крихітні учениці вчитимуться, мама чекатиме в холі з книжкою.

Кароліна увімкнула електрочайник, знайшла каву у верх-

ній шафці, помилувалась строкатою картинкою — макарони

та крупи в прозорих прямокутних банках з червоними криш-

ками, яскраві пачки кави та чаю, приправи в плетеному з ло-

зи кошичку. Пахне екзотичними спеціями та доброю кавою, добробутом пахне та щасливим сімейним життям.

Кавоварки, з якою ніколи справи не мала, навіть не торка-

лася. Запарила собі каву в горнятку з тонкої порцеляни, на-

півпрозорої, якщо подивитись на світло, з проступаючим

крізь стінки малюнком. Подумки відзначила, що вибрала най-

краще під впливом Марини. І ще трошки — того Павла Панча.

З вікна навіть глянути було лячно: така висота і така дале-

чінь, заповнена будинками, зеленими плямами дерев та іграш-

ковими машинами на дорогах.

Неквапливий обхід оселі з чашкою в руці переконливо до-

вів: це помешкання створене для щастя. Великі вікна, майже

нічим не затулені від безмежного блакитного простору з біли-

ми хмарками, сонячні плями на теплій підлозі, техніка-поміч-

ниця, з якою ще треба навчитись давати собі раду. Спальня, дитяча, вітальня, просторий передпокій, кухня з круглим сто-

лом і тацею, наповненою мандаринами та бананами, велика

ванна кімната з трикутною ванною, пральною машинкою та

сушаркою. Тепер уже знала, що сушаркою. А ще високим туа-

летним столиком з кремами та лосьйонами, великим кошиком

для білизни, вистеленим зсередини бавовняною смугастою

тканиною. У вітальні, біля вікна — музичний центр із сотня-

ми чи навіть тисячами компакт-дисків у стільникових сховках.

Між трьома шафами з книжками — невеликі проміжки,

у них — заглиблення у стіні, а там — колекція морських му-

шель на скляних поличках, деякі — з диню завбільшки, з до-

вгастими равличими ріжками, з ніжними рожевими нутроща-

ми, які загорілися від увімкненої підсвітки молочно-жовтим

теплом, як та дорога порцеляна.

Де ж вона спатиме? Виходить, що тут, у вітальні з книжка-

ми та мушлями, біля музичного центру, на канапі, оббитій

штучним леопардовим хутром.

Гаразд. Підколола волосся — і до роботи! Досить байдикувати.

Одного погляду на електричну плиту було достатньо, аби

кинуло в розпач. Кароліна вперше бачила таку, з колами різно-

го діаметра, немов намальованими на чорній лискучій поверх-

ні. У куті — квадратик з незрозумілими позначками. Усе. Су-

пу не буде. Ні, вона не може так зганьбитись у перший же день.

Набрала номер брата.

— Роберте, як увімкнути плиту?

— Зараз, — відповів брат.

У мобілці було чути голоси, шарудіння та кроки, він ви йшов, мабуть, з якоїсь кімнати — і голосом, який відлунював від по-

рожніх стін, докладно пояснив, на що треба натискати, і як ре-

гулювати температуру, і як увімкнути інше коло, не вимикаю-

чи першого. Кароліна зосередилась так, що заболіла закушена

губа. Ніколи у школі вона так уважно не слухала жодного по-

яснення, ті знання не були їй такими вкрай необхідними, як

вміння впоратися з сучасною кухонною технікою, аби вчасно

зварити племінницям суп.

Неймовірний вибух енергії стався з нею, коли приборкала то-

го кухонного монстра. Вона і суп зварила, і ванну почистила, і поскладала розкидані іграшки та одяг дівчат, розклала на куп-

ки речі з сушарки, протерла підлогу, навчившись вправлятися

з небаченою дотепер шваброю, схожою на дошку з волохатим

шаликом. Сама розібралася, що й до чого, просто порухала всі

пластмасові деталі — і зрозуміла, як витискати вологу з тої кон-

струкції. Вдома вони мили підлогу старою татовою майкою, ви-

кручуючи її над відром з водою. На тому піднесенні, що її охо-

пило, могла й два мішки квасолі перебрати, відділивши чорну

від білої, і три кущі троянд пересадити, але прийшли Марина

з дівчатами, і зупинили цей напад шаленої працездатності.

— Ну ти даєш! — тільки й сказала Марина. — Візьми малу, будь ласка.

Кароліна підхопила Амалію, стягнула з неї сандалики, панам-

ку та кофтинку. Старша як почала говорити з порога, а чи ще

й за дверима, то так і не закривала рота, сидячи на лавці біля вхо-

ду й витрушуючи пісок з сандаль на щойно помиту підлогу.

До вечора Кароліна вже багато чого вміла — вмикати й на-

ставляти на необхідний режим духовку, пральну та посудо-

мийну машини, тостер та кавоварку. Марина всього навчила.

А Кріста показала, як вмикати музичний центр, але Каролі-

на за відсутності господаря навіть не спробувала повторити.

Ніколи в житті Кароліна не вечеряла при свічках — думала, що це незручно, бо погано видно, що їсти… Марина увімкну-

ла локальне світло на кухні — вздовж дашка верхніх шафок та

над натюрмортом «Айва», запалила свічки, і кухня перевтіли-

лась: м’яке освітлення та запах зелені в салаті перетворили її

на покій у казковому замку. Дівчат цього разу нагодували на-

перед — вони бавились у своїй кімнаті.

До брата, заледве він подзвонив у двері, поспішили нато-

мість усі. Роберт видався Кароліні доволі стриманим. Якби не

подарунки, з якими він прийшов, вона вирішила б, що він їй

не радий.

Перший сюрприз із великого паперового пакунка призна-

чався дружині: олія для масажу, якій вона аж занадто зраділа.

Другий подарунок — сестрі: дзеркальце в металевій оправі та

гребінець з мереживним металевим руків’ям. Крісталіні — ко-

робку з пазлами, Амалії — щось яскраве, з картинками, у про-

зорій упаковці. Кріста допомогла сестрі довідатись, що там, і вони витягли книжку-незмокайку для купання у ванні.

— Сьогодні — день захисту дітей, — пояснив Роберт, від-

шукавши свої капці під лавкою. — Вітаю!

— А нам з Кароліною, виходить, за компанію пощастило? —

озвалась Марина, яка вже розкладала серветки.

— А жінки — вічні діти. Це ваш день. Зараз його й відсвят-

куємо. Де наш коркотяг? — у його руках звідкись узялася пляш-

ка вина.

Нові іграшки відволікли дітей. Молодша залишилась на кух-

ні, зосереджено гортала пластикову книжку на грубому пледі, постеленому на підлозі. Старша сховалась у дитячій кімнаті, щоб почати складати новий пазл, поки Амалія не заважає.

Для чого зліва від тарілки лежали ще й ложки, Кароліна не

розуміла, поки Марина не почала їсти. Довгі макарони вона на-

колювала виделкою у правій руці, спирала зубцями в ложку, яку тримала лівою, і прокручувала, немов викруткою. Мака-

рони намотувались — і відправлялись до рота.

Кароліна не була певна, що вона зможе повторити ці вправ-

ні рухи, тому, повагавшись, узяла виделку так, як звикла.

Брат глянув на неї і теж проігнорував ложку.

— Беріть грана-падано, — підвела голову Марина і зробила

ковток вина.

— Ага, — відповіла Кароліна й собі потягнулась до келиха.

— Мені видається, що сиру малувато, — уточнила Марина.

Кароліна кивнула. Вона геть заплуталася з тими назвами.

Роберт узяв зі столу прозорий конус з металевим носиком, струсонув двічі над своєю тарілкою — тертий сир сипонув на

макарони.

— Дозволиш? — повернувся до сестри і притрусив жовти-

ми окрушками макарони перед нею.

— Я бачила мушлі в кімнаті… — Кароліні було цікаво, хто

збирає цю колекцію — брат чи Марина.

— Це батько Марини, — відповів Роберт. — Привозив їй

з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?

— Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить.

Усе як завжди.

Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точи-

лась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слуха-

ла неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.

Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були біль-

шими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.

— Як я люблю оливки! — вихопилось у Кароліни, і вона

тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз

запитають, де це вона їх встигла полюбити.

Брат і собі потягнувся по оливку:

— І я, — сказав він.

— От усі кажуть оливки — на зелені, а маслини на чорні, —

Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край

тарілки. — А насправді всі вони — оливки, і всі вони — мас-

лини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні

маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те

саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два

поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі ко-

лір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що

чорні очі. Все ж таки оливки — це зелені, а маслини — чорні.

Вона глянула на Роберта й додала м’якше:

— Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.

І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився

до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить.

А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоло-

віка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі

ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до

чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення.

Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.

Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі —

вона жила неподалік від школи — Кароліна зайшла в зачине-

ну кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мо-

білку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості

танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності.

Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед

очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило

хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвер-

тих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник.

Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося —

і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої

музики здалеку — і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

— Які плани? — повернувся до Кароліни.

— Знайти роботу, — вона подивилась йому в очі. — Я бо-

ялась, що так, як є, буде завжди…

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало

золотавими полисками.

— Я хочу знайти роботу, — і повторила те, що говорила

братові по телефону: — Надовго я у вас не затримаюсь.

— Яку роботу? Щось конкретне?

— Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, —

і Кароліна вихилила вино до дна.

— Гаразд, — погодився Роберт. — Завтра о дев’ятій вихо-

димо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав

«гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдна-

лась братова впевненість.

— Як вам бардоліно? — запитала Марина.

— Яке бард-доліно? — вино таки розв’язало Кароліні язи-

ка. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала

серветку вбік. — Бардоліно — це сир?

— Вино.

— Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

— Міцне? — здивувалась Марина. — Сухе вино — міцне?

Кароліна махнула рукою:

— Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…

Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.

— Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже

мій милий! Один в один!

Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спід-

лоба. Монстр та й годі!

Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій

плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що

пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї

теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чу-

довиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притули-

лась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замаха-

ла руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок

до другої — і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому бі-

ля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» — виго-

лошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обереж-

но, книжка!» — Марина вихоплює з-під купи подарунок

Амалії. «Обережно, зуби!» — гарчить Роберт, хапаючи до-

ньок за п’яти.

Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію

у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не

нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив

роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у сто-

лиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, — повторила Кароліна подумки, —

ним неможливо не захоплюватись».

Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ван-

ні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились мо-

лочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули

в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.

— Ванна вільна, — озирнулась Марина. — Халат у жовті

квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?

Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачини-

лась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної

води, у дзеркалі нічого не було видно — суцільне матове скло.

Провела долонею, стираючи краплі пари — глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?

Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зу-

силь зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після пе-

реповненого новими враженнями дня вона заслужила на

якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаря-

ча ванна — цього поєднання було достатньо, аби завершити

день маленьким приємним акордом. Світле після темного, те-

пло після холоду — останнє слово мало залишитись за чи-

мось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права за-

кінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.

Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки.

Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий

ставочок — «калюжа», казали на нього люди — а на поверх-

ні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, по-

гойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно

вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці вес-

ни — до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет

травневих золотих куль на високих стеблах з восковим лис-

тям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до зем-

лі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої ку-

лі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку

чорну комашку — і викинула понівечену квітку в рівчак. Зго-

дом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до

рук — чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках паль-

ців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала

у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою

на тлі синього неба — і поверталась додому, залишаючи їх на

волі. Найкращі квіти — не в букеті.

Свіжий запах травневої купальниці стояв у ванній кімнаті, Кароліна вже відчувала легке пощипування на стегнах — ман-

дарини не лише ароматом нагадували про себе. Напруження, що супроводжувало її, зникло. Усі страхи та невпевненість ві-

дійшли.

Кароліна ліниво упіймала одну, обережно почистила, на-

магаючись зняти скоринку однією квіточкою — щоб легше

було потім прибирати; і відпустила сонячний човник у пла-

вання. Він проплив біля плеча, погойдуючись. Притискала

язиком до піднебіння солодкі часточки, ковтала ароматний

сік, розтягуючи задоволення.

Гаряча вода підсилювала мандариновий запах; саме з цьо-

го запаху починалось нове життя. Завтра о дев’ятій виходи-

мо з дому.

Коли на воду було спущено другий рудий батискаф, у двері

легко постукали.

— Це я, — голос Марини. — Амалія книжку забула, вона на

умивальнику, вибач. Хоче, щоб Роберт почитав їй перед сном.

Кароліна відчинила, прикрившись рушником; подала, стру-

сивши краплі, книжку-незмокайку — і знову обережно зану-

рилась у воду.

— Далеко піде дівчинка, — Марина подала чоловікові

книжку.

— Що таке?

— У ванні плавають мандаринки та скоринки від манда-

ринок. Чисто латаття на ставку. І вона ніжиться серед них.

Роберт видав два однакові звуки, щось ніби як ги-гичи гм-

гм. Вигуки підтримки та задоволення.

— Цю хотіла? — запитав малу, розгорнувши книжку.

А дружині відповів: — Справжня жінка з неї буде. Побачиш.

— І знаєш, — додала Марина, — вона має бути дуже фото-

генічною, хоча на перший погляд — дівчина як дівчина, нічо-

го особливого. Окрім волосся.

А Кароліна лежала у ванні, серед дрейфуючих на воді ман-

даринових скоринок і думала: помітила їх Марина чи не по-

мітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б

виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше — такою, що, схо-

вавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затри-

матись, поки не виникне інша можливість, а така можливість

неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не

пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не про-

пустити щасливої нагоди.

Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм

нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кож-

ному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це

зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Ма-

рина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.

Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже всти-

гла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її

привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на двана-

дцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?

І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-

лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного

леопарда під рукою, і світло вітражного нічника — сонце крізь

льодяник — усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зни-

кла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька

секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось

десь внизу, надворі. За деякий час можна було роздивитись

навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушли-

во, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.

Я ніколи не буду бідною.

Я ніколи не буду нещасною.

Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Ка-

роліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.

Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Роз-

плющила очі, на губах усміх — як воно добре! З радості, з пе-

редчуття нових можливостей починався день.

У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочат-

ку на одиничку, тоді — на кнопку-прискорювач усіх дій ліф-

та — пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи.

Зрозуміло, двічі повторювати не треба.

Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з бу-

динків, що витяглись широким та високим колом, горять не-

стерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля — миготін-

ня вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної

метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах

у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку — до великої літери М.

За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці

біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слу-

хові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись

з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією.

Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомо-

більних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко

траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто

не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосе-

редженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службо-

вий вхід біля стоянки.

У залитому штучним світлом холі було порожньо, лиш по-

одинокі службовці відкривали секції, піднімали ролети — го-

тувались до початку робочого дня, до зустрічі з покупцями.

Масштаби торгового центру лякали, гігантський магазин міг

легко поглинути й трибудинкову Висіч з усіма її стаєнками та

курниками. Що тут робитиме Кароліна? Перевірятиме наяв-

ність та штампуватиме якийсь товар на складі? Чи їй довірять

фасувати, сортувати, перебирати? Що ще? Вона може робити

щось нескладне за комп’ютером, їх у школі навчили. Або дору-

чать якісь там внутрішні необхідні вправляння з асортимен-

том. Маркування та номери партій, скажімо, звіряти, чомусь

саме такий варіант спав на думку. Вона не знала, що зможе ро-

бити в такому торговому гіганті вчорашня школярка. Але їй не

потрібна будь-яка робота. Їй не треба абичого. Вона має пра-

цювати з людьми, і то не просто працювати, а робити це яскра-

во, так, щоб доля чи випадок не пройшли повз неї.

Що це буде за робота, вона наразі не знала.

— Я тут усе роздивлюсь, що й до чого, — зупинилась, зро-

бивши кілька кроків вздовж вітрини з книжками.

— Ну подивись, — не одразу відповів брат, стишивши

хід. — Роздивись. А тоді щось вирішимо.

Кивком голови Роберт привітався з продавчинею з кни-

гарні, русявою дівчиною з ляльковим обличчям. Та піднесла

руку в зустрічному вітанні, ворухнула губами. За склом не

було чути слів.

— Слухай, — йому було важливо залишити сестру не са-

му, — ходімо, я тебе з Олею познайомлю, їм потрібен прода-

вець-консультант.

Оля виставляла на поличку-обертайку нові видання у твер-

дій палітурці. Зблизька її обличчя виглядало ще білішим, а щоки — рожевішими. Вона з цікавістю глянула на управля-

ючого та його супутницю.

— Це Кароліна, моя сестра, — сказав він. — А це — Оля.

Дівчата усміхнулись одна одній.

— Я просто подивлюсь, — випередила будь-які пояснення

та пропозиції Кароліна. — Я тут залишусь, а потім, — вона

подивилась на брата, — тебе знайду.

Вона відчувала напруженість долоні, що лежала на її пле-

чі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.

— Дати тобі супроводжуючого?

— Не треба, я сама.

— Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! — вона простежила за

його рукою. — Там написано: Роберт Керя.

— Я знайду, навіть якщо заблукаю, — запевнила Каролі-

на, — не турбуйся за мене, — і вона рушила вздовж полиць із

книжками.

Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостеріга-

ла через скло, що відбувається за межами книгарні. На проти-

лежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та ві-

триною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу

привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на

трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день.

Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички

позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого па-

перу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?..

— Це сестра Кері, — пролунало за спиною.

Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в кру-

глих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.

— Я — Леся, — сказала дівчина.

— Кароліна, — сказала Кароліна.

— Моя бабуся називалась Каролі, — дівчина зробила на-

голос на «О». — Каролі, саме так. Таких імен вже немає.

Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що

її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпро-

ти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що

вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?

Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй бу-

ло зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там

нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, ви-

струнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.

Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері пра-

цювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та

нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На

всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столи-

ками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очіку-

ванні замовленої кави.

Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому

вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою руч-

кою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій

сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди

врізались у пухкі пальці.

— Це замша чи нубук? — жінка вивернула ремінець за-

щіпки.

Її запитання призначалось невідомо кому.

— Нубук-ойл! — поспішила на допомогу продавчиня. —

Нубук, захищений від вологи!

— Тридцять восьмий є? — знову звернення ні до кого, з по-

махом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. — Джи-

повнота?

Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметь-

ся як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє…

ось ці, скажімо, міряє — фіолетові, на шпильках, тридцять

восьмого розміру. А вужчі у вас є? — запитує, нормально за-

питує, дивлячись людині в очі — мені треба вужчі, а це — джи-

повнота… Кароліна переводить погляд на сабо, що стоять на

поличці поруч. Так, зрозуміло, не треба шпильок! Сабо — ось

її усвідомлений, остаточний вибір. Вони самі до неї просяться, шкіряні, улюбленого життєрадісно-сонячного кольору, вона

носитиме їх під джинси та хурмову камізельку. Хоча ось ці сан-

далі на низькому підборі, з кількома тоненькими замшевими

пасочками — теж потрібна річ. Та що там — потрібна! Необ-

хідна річ. Це замша чи нубук? — запитала б вона. — А ні, за-

мша, бачу-бачу. А то було подумала, що це нубук-ойл…

Що більший вибір — то важче визначитись. Це не районний

універмаг, де одна полиця на лампочки, капці та липучки для

мух. Тут взуття стоїть, як військо в наступі, вишикувавшись

від підлоги до стелі, згори донизу, на десятки метрів по обидва

фланги. Розстановку сил здійснено за всіма законами психоло-

гічної атаки. Дивись і тримай себе в руках. Уявні плани зміню-

ються блискавично; порожній гаманець до захопливої гри

«якби я мала дві тисячі гривень» не має жодного стосунку.

Головне — вчасно зупинитись, аби вибратись зі своїх фантазій

без помітних втрат.

Сумки вигулькнули, вдарили по очах важкою артилерією,

остаточно обеззброїли. Ну як тут працювати? Як голодному

тістечка продавати. Ось цю лаконічну досконалість, без жод-

ної зайвої деталі, без жодної блискучої прикраси, вона купить

собі одразу, як тільки заробить перші пристойні гроші. Якщо

міняти свій улюблений затертий наплічник — то тільки на це

диво кольору вишневого листя.

— Допомогти?

Кароліна забула про існування продавців. Подякувала, ви-

йшла з відділу, встигнувши однак зауважити оцінюючий по-

гляд на своїх кросівках.

У відділі з білизною знову накотило. Ці мереживні спокуси, ці сіточки, бантики, атласні стрічки, шовк, гіпюр, поролон, 44

силікон були ще більш привабливими, аніж зелена сумка та

жовті сабо. Набрати повний кошик, сховатись біля дзеркала

і міряти, міряти, міряти.

Чоловічий голос. Чоловічий розгублений голос в найвідда-

ленішому покої жіночого королівства. Зосереджений моло-

дик намагався прочитати продавчині завдання, записане на

папірці:

— Тріумф. Або… Ля… перла. Сімдесят п’ять. Бе.

Так, на вихід. А що навпроти? Світильники та люстри. Але

й там Кароліна працювати не хотіла. І серед пароварок та ско-

ворідок — ні. І не там, де іграшки…

— Що вас цікавить? — запитали її у відділі квітів.

— Я лише дивлюсь, — усміхнулась Кароліна.

Вона лише дивилась, вона уважно дивилась, заходячи

в секції та бутики, шукаючи свого місця. Пройшла по всьому

периметру торгових залів, по всій гігантській, у склі та мета-

лі, будівлі і знову опинилась біля книгарні. Оля з Лесею жва-

во спілкувалися з покупцями. Одразу було видно: вони на

своєму місці. Лесі, до її круглих окулярів та картатої спіднич-

ки, особливо пасували стенди з дитячими книжками, вони

самі тулились до неї. А Оля ефектно виглядала б усюди, а по-

над усе — в іграшковій чи в сувенірній крамниці, біля ляльок

з порцеляновими обличчями.

Навпроти за склом теж кипіла робота. Дівчина-їжачок у сво-

їй ятці під дашком вправно загорнула сіру коробку в яскравий

червоний папір, тоді степлером прибила згори зелену стрічку

та маленьку вітальну листівку — і, задоволена, посунула свят-

кову конструкцію до хлопця з трояндами.

Ось що воно було.

Дівчина пакувала подарунки.

Обідали з Робертом у ресторанчику швидкої кухні. Їх тут бу-

ло кілька, на другому поверсі. Ледь чутно, не заважаючи роз-

мовляти, лунав хриплуватий голос співака.

— Люблю Джо Кокера, — брат показав кудись вгору. — Це

Summer In The City, — розірвав крихітний пакетик з меленим

перцем, присипав улюблені макарони.

— Літо в місті?

Брат кивнув.

— За що мені трійку з англійської поставили? — Кароліна

понюхала апетитну пару над запеченими картоплинами. —

Ти ще не спробував, а вже за перець узявся.

— Я знаю, що перцю бракує. Ну що в тебе?

— Ну що?.. Наразі нічого. Намагаюсь зорієнтуватись на

місцевості.

— Помогти чимось?

— Мені комп’ютер потрібний та Інтернет. Хоча б на годинку.

— Без проблем.

Кароліна вмочувала шматочки картоплі в сирний соус.

— Кок — це ж півень по-англійськи? — затримала видел-

ку в повітрі. — А кокер тоді — що?

— Півняр, виходить. Когутяр.

— Є такі слова?

— Нема таких слів.

— Роберте… — згадала. — Давно хотіла запитати. — Чо-

му в тебе таке прізвище дивне — Керя?

Брат прожував, тоді озвався:

— Чого ж дивне? Таке саме, скажімо, як Бондар. Чи там

Гонтар. Нормальне прізвище.

— Я не про те. Що воно означає, Керя? Не знаєш?

— Як не знати… Звісно, знаю. Батько колись розказував.

Воно якось пов’язане зі словами «колода» та «рубати», тобто

може означати професію. Лісоруб, скажімо. І то, уяви собі, з мови північного народу комі. І це дивно, бо в нас нікого звід-

ти не було. Або, за іншою версією, був такий хан Керей, тому

Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пра-

щурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою.

Усе може бути.

— Ти з батьком бачишся?

— Рідко.

Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, від-

правив до рота.

— У мами, — сказав, прожувавши, — було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.

— Вперше чую.

— Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хо-

тів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…

Озвалась мобілка Кароліни.

Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвав-

ся, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмов-

ляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що

невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері.

Вона погодилась.

Буденна вийшла розмова.

— То що, завтра ввечері підеш у кіно? — зрозумів з її від-

повідей брат.

— Піду.

Він кивнув.

— Про що ти говорив перед тим? — нагадала Кароліна.

— Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічо-

го не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?

— Де?

— Рингтон на твоїй мобілці.

— Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто

дав послухати різне, я цю вибрала.

— Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший

вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.

В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на од-

ного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переко-

нався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, 47

принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно во-

на занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?.. Геть

забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити

їх з Робертом на концерт.

Зателефонувала братові.

— Передзвоню, — холодно озвався він. Зайнятий.

Набрала номер Марини.

— Марино, нагадую: завтра ввечері — як домовлялись.

— Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас

там що?

— Нормально.

— А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому ка-

фе. Крістиній подружці — чотири роки. Діти розгулялись, не

можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні — смаже-

ні яйця та канапки, вибачайте.

— Обожнюю смажені яйця.

— Тоді до вечора!

Так, тепер Павло. Де його номер?

— Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.

— А сьогодні? — він ніби був готовий до такого варіанта.

— Сьогодні?.. Сьогодні мені… теж не підходить. Краще

післязавтра…

— Гаразд. Зідзвонимось.

Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає

газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.

Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде ін-

шим разом.

Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинив-

ся біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто

така, мовляв, на його робочому місці.

— Я сестра Роберта Кері, — поспішила пояснити вона, —

вам комп’ютер потрібний?

— Працюйте-працюйте, — він навіть долоню виставив пе-

ред собою, все гаразд, мовляв.

— Ще хвилин двадцять, — це вона вже йому навздогін,

у спину.

Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за сво-

єю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до

книгарні.

Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись

від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесе-

ного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни — їй було

затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про

головне.

— «Сестру Кері» шукаєте? — весело озвалась Оля. У неї ви-

далось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно

лиш заходили.

Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?

— Роман Драйзера, «Сестра Кері», — повторила Оля.

— Ми вдома маємо, — знайшлася із відповіддю Кароліна.

Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потра-

пить, розгорне — й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтер-

нет — інша річ.

Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по

мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь по-

ставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй

треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет

обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсу-

вати жива кров.

Марина з порога глянула на чоловіка — і нічого не запита-

ла. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених две-

рей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати

дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!

Слово по слову — і Кароліна почала бавитись голосом, тоді

підключила жести, випросталась — і нумо сценки розігрувати.

Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено

спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвили-

ни — веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло?

Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, почи-

най стрибати, зрозуміло? — Амалії усе зрозуміло. І як тільки про

жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись

від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артист-

ки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.

Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочат-

ку! — командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залуча-

ють глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про

хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-баб-

ка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня.

За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей — при-

сідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати

по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльо-

зи на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.

Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина

показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», — пояснила

вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей — одяг, візочки, крі-

селка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на про-

даж свої роботи — плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, кар-

тини з сухоцвіту, власноруч пошиті слінги для носіння дітей за

африканським методом та багато чого іншого.

Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий

смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.

— І що це буде? — глянула Марина.

— Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть

руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на швор-

ку, ось так — і на шию. Таке собі доповнення — хоч до фут-

болки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.

І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і за-

втра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.

— Там що, великий попит на пакування подарунків?

— Взагалі немає, — і, перехопивши здивований погляд Ма-

рини, додала впевнено: — Але буде.

— Ти мені подобаєшся, — тільки й сказала Марина. — Ти

знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими іс-

тотами? Ось тільки хто?..

Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…

Місце для пакування подарунків — найкраще в торговому цен-

трі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш —

погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому за-

кутку біля дзеркальної колони, виходиш — знову вона на очі

потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дів-

чина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то

анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихіт-

ну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут

ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву

руку — маленькі зручні полички, під стільницею — місце для

пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна.

Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!

Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати

можна… щось у цьому є!

* * *

Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми

дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.

— Вибирайте папір, — озивається дівчина.

— А ви який пропонуєте?

Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх

з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному

тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить.

Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її

думки десь далеко-далеко.

— Як вас звати? — запитує Кароліна.

Дівчина здивовано відповідає:

— Віта…

— Віто, — на обличчі Кароліни спалахує усмішка, — ві-

зьміть мене до себе в помічниці.

Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій

план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні.

Якщо ж не вдасться — що ж, принаймні ніхто нічого не втра-

тить. Але має вдатися. Мусить вдатися.

Віта уважно слухає, тоді каже:

— Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому тре-

ба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка

з ним побуде, а далі — роби що хочеш… — Віта розмірковує

вголос. — Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… — Їжачок замис-

люється. — Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони

забереш?

Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне сло-

восполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Во-

на вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за

брата ховатися.

— Візьми мій паспорт до завтра… — невпевнено пропонує

вона, теж перейшовши на «ти».

Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.

— Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, — Їжачок про-

пускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче зали-

шити на Кароліну свою ятку, це помітно.

— Якби в мене було дві тисячі, — каже їй Кароліна, — я б їх

тобі залишила в заставу. Але швидше за все я одразу витрати-

ла б їх на сумку. Он у тому відділі.

Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще

ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не

зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони по-

ділили б на двох…

— Привіт, Кароліно! — махає рукою Оля з книгарні на-

впроти.

— Ви знайомі? — обличчя Віти світлішає.

— Я сестра Роберта Кері, — нарешті витискає із себе. Не

обійшлося без братової підтримки.

Але почуте не справляє на Віту жодного враження.

— Хто це?

— Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, — по-

казала в кінець безкінечного скляного простору.

— А-а-а! — доходить до Віти. — Чого ж ти мовчиш?.. — во-

на вже прокручує ситуацію у новому напрямку. — А ти про-

бувала колись подарунки пакувати?

— Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не по-

псую. Скільки ти платиш за день оренди?

— Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за

місяць.

— Це всі витрати?

— Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок

у пенсійний фонд… Плюс матеріали. Загалом — ще стільки ж

набігає…

— Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.

Віта нарешті погоджується.

— Прийду після п’ятої, — каже, збираючись; паспорт Ка-

роліни ховає до сумочки. — Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.

Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Ка-

роліну. Вони стовбичать тут удвох — дзеркальна тумба і паку-

вальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості по-

ступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини

переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?..

З книгарні виходить хлопець. В руках у нього — листівка

та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Бі-

локур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось.

Хлопець кидає на Кароліну погляд.

— Добрий день, — озивається вона.

Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову

вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж ві-

тається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?

— Добрий день, — повторює вона.

— Добрий день, — відповідає хлопчина.

— Можливо, варто гарно запакувати? — провадить Каролі-

на (якщо листівку купив, це точно подарунок). — За двадцять

гривень зроблю, як за двісті.

Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.

— Остання. Додому пішки піду.

— Першому покупцеві — знижка. Мінус дві гривні.

— Тоді поїду, — усміхається хлопець. — Це наша група ски-

нулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.

Альбом лягає на прилавок. На обкладинці — дві дівчинки

з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній.

Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку — яскра-

ві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок —

суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквіт-

лих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як

хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною

зеленою ниткою.

— Ось сюди згодом вставите листівку, коли підпишете, —

показала.

Легкий зелений пучечок погойдувався від рухливого повітря, вивершував квіткою святкову композицію. Першою на рахунку

Кароліни. Вона залишилась задоволена роботою, хлопець — теж.

Але більше ніхто не підходив. Кароліна шаруділа папером, розкручувала й закручувала шворки на котушках. Вона вирі-

шила, що на рух люди реагуватимуть краще, аніж на непоруш-

ність. У нападі вимушеної бездіяльності зробила з яскравих

ниток кілька розбурханих хризантем. Народ кидав похапливі

погляди в її бік і біг далі.

— Скільки коштує коробку папером обгорнути?

Незчулася, як біля ятки опинилась жінка з коробкою, на ко-

робці — фото електрогрілки.

— Таку коробку — гривень п’ятнадцять.

— У-у-у-у, — здивувалась жінка. — Я думала три гривні.

Кароліна не відповіла, хоча й хотіла сказати, що найдешев-

ший аркуш обгорткового паперу коштує утричі дорожче.

— У вас немає таких маленьких шабатурок для дрібних по-

дарунків?

На долоні дівчини — пластикові кульчики на дротяних гач-

ках, на кожному кульчику, чорним по білому, намальований

скрипковий ключ та ноти.

«Будуть», — подумала Кароліна, а вголос сказала:

— Я гарно запакую, у прозорий мішечок. З такою стрічкою

з п’яти ниток.

— А-ааа, тіпа нотний стан! — дівчині сподобалась пропози-

ція. — Сьогодні — Олени! Іменини моєї молодшої сестри Оле-

ни, я їй хочу сюрприз зробити.

Щодня у людей свято, думала Кароліна, щодня, навіть коли

не до свят. Сьогодні — іменини Олен та Костянтинів; в усіх

Олен та Костянтинів — свято, хоча чимало з них про це дізна-

ються лише від друзів, а може, так і не дізнаються, що сього дні

в них — особливий день. Хто мав би про це нагадувати? Ятка

з пакування подарунків. З одного погляду на ятку має бути зро-

зуміло, яке нині свято та чиї іменини, бо кожне з них — наго-

да для привітань та сюрпризів. І Кароліна подбає про це.

Як учні-бешкетники тікають з уроку, так Роберт з Мариною

вшивалися з хати, затискаючи сміх, шикаючи одне до одного —

тихо! — та наступаючи на п’яти. Поки Кароліна зібрала малих

на прогулянку, поки знайшли іграшки, що конче мали бути

з ними на вулиці, на верхній губі виступили крапельки поту.

На набережній хазяйнував легенький вітерець, під вечір тут

було ще більше жінок з візочками, аніж зранку. Кароліна вже

знала, що не всі тут — мами чи бабусі, є й няньки, середнього

та старшого віку жінки, що доглядають за малими. Трохи на

відстані від усіх відокремились від загального тлуму троє чо-

ловіків з дітьми, розмовляли, погойдуючи візочками, двоє —

з крихітними немовлятами, один — з «великою» дитиною, од-

норічною з вигляду, швидше за все — хлопчиком. Малюк не

спав, спостерігав за всім, що робиться довкола, перехиляючись

через руків’я візочка та напинаючи паски на своїх плечиках.

Діти різного віку ганяли на велосипедах та самокатах, зупи-

нялись біля кавомашин — їх тут, вздовж Дніпра, було кілька. До

піднятих угору задніх чи бокових дверцят тулились невеличкі

черги з бажаючих випити кави, чаю, шоколаду з агрегатів, вста-

новлених у нутрощах маленьких автомобілів. Племінниці теж

потягнули до кав’ярні на колесах. Там, обхопивши паперові

стаканчики обіруч, вже гомоніли їхні подружки — така сама

дрібота від двох до шести років. Сестрам закортіло чаю: од-

ній — фруктового і другій фруктового. І щоб у кожної був свій

стаканчик, хоча обом вистачило по кілька ковтків. Кароліна до-

пила за обома. Переконалася: справді смачний. Однак у тому, що

покупців не бракувало, були й інші причини, одна з яких — чу-

дове місце для пропозиції. Попри ці кавомашини проходили всі, біля них панувала атмосфера піднесеного очікування, у неї втя-

гувались і діти, і дорослі, спостерігали, вдихаючи аромати, за

вправними діями хлопців-продавців. Усе працювало на бажан-

ня негайно замовити горнятко гарячого напою.

Знайомі Марини, мами маленьких дітей, узялися розпиту-

вати Кароліну: чи надовго в Києві? І як їй тут ведеться? Чи по-

добається?

— Подобається, — коротко відповіла і несподівано для се-

бе додала: — Але в нас теж непогано.

Захистила свою Висіч.

Вона трималася дітей, їй з ними було цікавіше. Спустились

гуртом до Дніпра — і вже там нагулялись досхочу. Мами

говорили про своє, зупинившись на тротуарній доріжці, тим-

часом як п’ятеро дівчаток та два хлопці під орудою Кароліни

обшукали всі прибережні кущі з лозиняками в руках і, на-

штовхнувшись на купку зрізаних гілок, побудували з того віт-

тя хатку. Не з першої і навіть не з третьої спроби вдалося ма-

мам розтягнути дітей по хатах, коли почало сутеніти.

Повернулись додому брудні й голодні.

— Поїли? — зателефонувала Марина.

— Їмо! Чуєш, як виделки стукотять? — наблизила телефон

до племінниць — ті жадібно поглинали плов.

— Ти геній, Кароліно! Геній виховного мистецтва!.. А в нас

тут, знаєш, таке діло… Нас Шехови кличуть закінчити вечір

на відкритій терасі нового ресторанчика…

— Та йдіть! Чого ти? У нас тут порядок та злагода. Скажи

тільки, чи потрібні тобі коробки з-під кремів… у тебе два кре-

ми стоять нерозпаковані у ванній, вони тобі потрібні?

— Креми?

— Коробочки.

— Та ні, звичайно. А що?

— Мені ті коробки треба.

— Бери.

— А де можна взяти клей?.. І кольоровий папір, якщо маєте…

— А-а-а! — Марина вирішила, що бавитимуться в апліка-

ції. — Тобі Кріста покаже, усе у верхній шухлядці в їхній кімна-

ті. Там ще є глянцеві журнали — беріть. Вирізайте, що треба.

Усіх трьох накрив шквал творчої активності. Кожна, пози-

раючи в бік сусідок, працювала над своєю коробкою, бо звіль-

нили ще й прозорий заварник з упаковки і знайшли в стінній

шафі взуттєву коробку, діставши з неї нові Робертові кросів-

ки. Набридли Марині своїми дзвінками. «Відчепіться! — була

їм відповідь. — Беріть усе, окрім шкатулки з документами!»

Амалія вже засинала за столом, сиділа, похитуючись, над

картонною хаткою, з написаним сестрою словом: «Мамусі!»

Малій протерли руки вологими серветками, занесли її до лі-

жечка, навіть не перевдягли в піжаму, щоб сон не відігнати, а самі повернулись закінчувати свої творіння. Старша доче-

калась батьків — похвалилась коробкою у жовтому папері, обклеєною вирізаними з журналів фігурками звірів. Каролі-

на за цей час зробила два пакунки, призначені для оформлен-

ня ятки. Братові весь творчий доробок сподобався, покупці

оцінять ваші зусилля, пообіцяв він.

— Я свій подарунок не віддам, — попередила Крісталіна.

— Але чогось бракує… — провадив Роберт. — Якогось від-

вертого приколу, чогось іронічного, несподіваного. Марино, де в нас старі газети?

За дві хвилини скрутив жмутом папір, загорнув іншою га-

зетою, як-небудь перетягнув ізоляційною стрічкою яскраво-

синього кольору, викликавши дружні жіночі насмішки: але

й подарунок! Однак Роберт не вступався, уявіть, закликав, що

там може ховатися, у тому газетному згортку. Від десятка

азовських тараней — до старого альбому з хлоп’ячими мар-

ками, знайденому на горищі. Чим не сюрприз для дорослого

чоловіка!

Вечір і на цьому не закінчився. Марина покликала Кароліну

до великої шафи в спальні, завдовжки на всю стіну. Поставила

на тумбочку приймач радіоняні, прислухалась — з пристрою ли-

нуло рівне дихання дітей. І почала витягати речі на ліжко.

— Ревізія! — зрозумів Роберт. — Піду я, дівчата, до телеві-

зора.

Йому не відповіли — були вже на своїй хвилі.

— Подивись на цю спідничку, я з неї виросла.

— Як виросла? Ти така сама, як була.

— Трошки поправилась. І психологічно виросла, хочеться

нового. А вона пречудова… Люблю її дотепер. І на цю коф-

тинку глянь. Як вона тобі?

Натхненно поповнили в чотири руки гардероб Кароліни,

зійшовшись на думці: та, що оформлює подарунки, має бути

яскравою та помітною.

* * *

Ідея прикрасити ятку припала до душі Віті-Їжачку. Вона

сприйняла пропозицію одразу — лиш глянула на домашні за-

готовки Кароліни. Навіть Робертів газетний пакунок сама

прилаштувала над головою. Вчорашня невдача партнерки її

не відлякала, таких днів, із трьома замовленнями, трапляло-

ся вже сила-силенна.

Домовились так: Кароліна працює — Віта їде на гуртівню

по нові пакувальні матеріали, все одно удвох їм за прилавком

не поміститися. «Наступного разу, — запропонувала Каролі-

на, — на гуртівню я піду, свіже око в цій справі не завадить».

Глянула на своє зображення у вітрині із книжками — сму-

гаста пишна спідничка, блакитна футболка, яскраві самороб-

ні манжети та прикраса з китиць на шиї. І обличчя радісне.

Від чого радісне? Без причини, від надміру життєвої енергії.

Теплі порухи повітря торкаються вчорашніх саморобних «по-

дарунків», ледь помітно погойдують їх на перетинках ятки.

Ще вище — транспарант, напнутий на яскравих стрічках:

«Справжній подарунок відкривається не одразу!»

Щоб не стояти, склавши руки, заходилась перетворювати на

звабливий реквізит коробку з-під вівсянки, викладати малю-

нок з ниток та ґудзиків на папері-рогожці. За її руками за кіль-

ка хвилин вже спостерігав хлопчик років семи-восьми. Почув, що його гукають, озирнувся — помахав мамі, що повернула

у відділ парфумів: я тут залишусь, і знову завмер, не зводячи

очей з миготіння паперу, ниток та дрібного причандалля.

— Як ти думаєш… — звела на нього очі Кароліна, — з зе-

леною краще? Чи з синьою?

Хлопчик зніяковів від того, що до нього звертаються за по-

радою.

— Не знаю, — прошепотів він, йому і синя, і зелена нитки

видавались доречними.

Зараз до мами побіжить, подумала; однак малий не ворух-

нувся.

— Візьму синю та зелену, так гарніше, — сказала Кароліна.

Мамі того хлопчика коробка теж сподобалась. Попросила

так само запакувати парфуми, куплені для подруги.

Два хлопці-підлітки підійшли, заговорили наввипередки.

Хочуть підігнати другові на його днюху мощну флешку, але

так, щоб наколоти його, нехай подумає, ніби вони якусь бай-

ду непотрібну впарити хочуть. Газетну «ляльку» треба — та-

ку як ця, вгорі, щоб Сєрий розгорнув, а там тіпа ще згорток, другий розгорнув — а там ще один… Зробите таке? З газети

та синьої ізолєнти?..

Довелося скористатися Робертовим ноу-хау, крутити газет-

ний пакунок, перетягувати синьою ізоляційною стрічкою, що

її прихопила з дому для інших потреб, ще й зважати на коман-

ди: лишіть того кабана! цю фотку в газеті з тим рилом, нехай

вона буде згори! Пакуночок перетворився на пакунок, тоді —

на пакунище розміром з баскетбольний м’яч, і фото хряка опи-

нилось там, де треба, і хлопці пішли собі, пересміюючись, за-

доволені, у передчутті реакції з боку іменинника Сєрого.

За тим усім спостерігав якийсь чолов’яга, тоді підійшов, упаковку з високими келихами — грюк об стіл, загорніть для

дружини, тільки не в газету…

Пішли справи. А що тому причиною — невідомо. Чи то но-

ве оформлення ятки та сяючий усміх продавчині свою роль

зіграли, чи то в того першого хлопчика, з мамою та парфума-

ми, рука була легка, хоча скоріше б сказати — погляд легкий.

Кароліні крила за спиною тріпотіли, увесь торговий центр їй

зараз був милий, усі ці заклопотані люди — рідні, з покупка-

ми, що перетворювались під її руками на неповторні пода-

рунки.

Стрункій, чорнявій, як циганка, дівчині теж щось треба. Во-

на прискіпливо, спідлоба, оглянула Кароліну з ніг до голови:

— З якого задуп’я узялася фіфа?

Кароліні й мову відібрало. Несподівана брутальність за-

скочила так, що одразу й не знайшлась, що відповісти.

А тій, чорнявій, відповідь ні до чого.

— Чудо в пір’ї! — кинула й пішла як ні в чому не бувало, впевнено й розкуто.

В уніформі, лише тепер помітила Кароліна. Десь тут пра-

цює. Що за дуркецало?

Брат пояснив за обідом, хто така, але спочатку зажадав по-

дробиць:

— Яка вона? Як виглядає?

Кароліна опустила голову, глянула спідлоба, пирхнула:

— Чудо в пір’ї! — навіть інтонацію тої дівчини відтвори-

ла; продемонструвала, підвівшись, як та від неї пішла.

— Це гуцулка Ксеня, — зробив висновок брат. — З відділу

тканин.

— Не знаю, звідки. У зеленому костюмі, десь тут працює.

— Кажу тобі, гуцулка Ксеня. Вона сама себе так називає.

Я скажу їй, що ти моя сестра, і вона від тебе відчепиться, бан-

дитка.

— Скільки можна тобою прикриватися?

— Ні, ти не зрозуміла. Тут саме той випадок, коли варто

підкреслити, що ти моя сестра.

— Поясни.

— Вона неправильно сприймає ситуацію, вона не знає, що

ми родичі. Думає, романтичні стосунки. Знавісніла переслі-

дувачка. Нікого до мене не підпускає.

— А чого вона має до тебе когось підпускати чи не підпус-

кати? До чого тут ти та вона?

— Ні до чого. Але вона думає, що її наполегливість не бу-

де даремною.

— А ти що думаєш?

Брат розвів руками, усміхнувся.

— Ти її відшивати не пробував?

— Ну й слово… Відшивати. Усе не так примітивно, як я то-

бі пояснив… Та й вона непогана дівчина, тільки от вбила со-

бі в голову дурниці… тут не варто реагувати дубово. Не мож-

на тут кавалерійською атакою, розумієш?.. Краще спустити

ситуацію на гальмах. І все владнається.

— Роберте! Ти унікум.

— Чого це раптом?

— Ти один з небагатьох, хто піклується навіть про тих, хто

завдає тобі зайвого клопоту.

— Я краще по каву сходжу.

— Почекай з тою кавою. Ти не жалієшся, не чула жодного

разу, щоб ти на щось чи на когось жалівся. І всіх намагаєшся

зрозуміти. Усіх. Навіть таких дівчат, як ця задирака.

— Але це не означає, що мене все влаштовує. У собі та в ін-

ших.

К описанию Далее >

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги