Купальниця - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Галина Вдовиченко (ч. 2)

— Я хочу бути на тебе схожою, — провадила далі Каролі-

на. — Не жалітися. Не копирсатись у минулому.

— Яке в тебе минуле…

— В усіх людей воно є. Але більшість з них весь час там ко-

пирсається, витягаючи назовні щось старе. Якісь образи, по-

биті цвіллю. А я не хочу. Зайшла в новий день, замкнула за

собою двері в попередній, усе, живу далі. І на сьогодні я жа-

літися не хочу. І майбутнього не хочу боятись.

— А ти хіба його боїшся?..

— Трошки є.

— Хоча страх — це нормально. Якщо його зовсім немає —

тоді в людини проблеми.

Роберт сходив по каву. Спитав, повернувшись:

— Слухай, Кароліно… Чому ти нікуди не вступаєш?

— Я вже пролетіла цього року. Здала тести з історії і тако-

го там понаписувала, що з інших предметів навіть не пробу-

вала, зійшла з дистанції.

— Не розумію, чому ти упівсили в школі вчилася.

— Було нецікаво.

Торкнулась братового зап’ястя, повернула до себе годин-

ник — час повертатись. Витягла з наплічника дзеркальце з ме-

реживним руків’ям, уважно і коротко обдивилась, чи все гаразд

в обличчі, поправила волосся. І боковим зором із задоволен-

ням зауважила, що брат милується нею, а може, просто задо-

волений тим, що вона користується його подарунком.

* * *

Різко й голосно дзенькали гральні автомати, наповнюючи про-

сторий хол кінотеатру монотонною штучною музикою; миго-

тіла відеореклама; міцний запах свіжого попкорну стояв у по-

вітрі. У квитковій касі, перед обличчям сяючого монітора, повернутого до відвідувачів, Кароліна розгубилась: як у цій

схемі глядацького залу орієнтуватись?.. Однак, поки Павло ви-

бирав їм місця, вже й зрозуміла: сірі клітинки означають, що

ці місця куплено чи заброньовано; жовті, зелені та червоні —

вільні, а кольором різняться залежно від вартості місць.

— Беру максі, — чи то запитав, чи то повідомив Павло, вса-

довивши Кароліну на одну з довгих отаманок з велюровим

верхом.

Вона чекала на нього, із задоволенням витягнувши ноги

в Марининих босоніжках, на піврозміру менших, ніж треба.

Працювала нині від ранку до вечора, бо Віта-Їжачок залиши-

лася вдома з хворим малим.

Павло повернувся з двома пляшками кока-коли і паперо-

вим відром смаженого попкорну.

— Це для кого? — засміялась вона.

— Для нас. Максі-порція. Фільм довгий…

Одна пара, приблизно ровесники Кароліни, обіймалися по-

руч, ні на кого не звертаючи уваги. Хлопець мружив очі, при-

ймаючи доторки дівчини до свого обличчя та шиї, раз у раз, нахилявся, торкався губами її губ. Старша жінка робила ви-

гляд, що уважно роздивляється навсібіч, насправді ж затри-

мувала погляд лише на тих двох закоханих. У неї на обличчі

було написано, що вона почуває себе ніяково, вторгається на

чужу територію, але нічого зі собою зробити не може, бо ці-

кавість бере гору.

Фільм теж був про кохання, але артисти не давали можли-

вості забути, що це лише фільм. Якби Кароліна була режисе-

ром, вона б у найважливішій сцені сказала актрисі: ні, усе не

так! Зроби те саме, але по-іншому; не обертайся так театраль-

но, не роби такі великі очі, будь природною. Вона б навіть по-

казала, як цю сцену варто зіграти. І їй бракувало в цьому філь-

мі чуттєвості, справжньої, прихованої, таємної, бо ті екранні

закохані більше нагадували брата і сестру, нічого магнетично-

го між ними не відбувалося, жодної іскри не проскакувало.

Павлові фільм сподобався. Попкорн у відрі-максі вони так

і не подужали.

Коли їхали в метро, зателефонував Роберт, коротко поці-

кавився, чи все гаразд. Варто буде їх познайомити, він поба-

чить Павла і більше не переживатиме за неї.

— Моя мама колись любила цю пісню, — сказав Павло. —

Оцю, що на твоїй мобілці. Це ж «Матіа Базар»?..

Лише секунда знадобилась Кароліні, щоб згадати ім’я, що

його почула від брата.

— Антонелла Руджеро, «Римські канікули», — підтверди-

ла вона.

Дивна в неї пам’ять — зайве забуває одразу, а за потреби зга-

дає усе і за необхідності запам’ятає усе. Одного разу в класі по-

сперечалась, хто запам’ятає абзац тексту з підручника один до

одного — лише вона одна з усіх і відтворила той уривок.

* * *

— Мені подобається, — говорив тим часом Роберт дружині, —

власне, це мені й подобається, що вона сама вирішує: так або ні.

Можна було б погодитись на те, що саме йде до рук, принаймні

зараз, на цьому етапі. А вона вибирає. Щойно приїхала, а вже очі

горять, вже справи пішли. Період безнадії пропущено, як зайва

ланка, а його, зауваж, майже нікому не вдавалося обминути.

— А може, цей період ще попереду… Глянь-но, як тобі

такий варіант?

Марина готувала собі одяг до дня народження подруги. Ше-

хови запросили їх на завтра, і Марина сподівалась залишити

дітей на Кароліну, хоча в неділю у дівчини можуть бути свої

плани. Особливо після походу в кіно з новим знайомим.

— Нормально, — кивнув Роберт.

— Хоча… — повернулась до своєї думки Марина, — забе-

ри в неї зараз цей пакувальний столик, і вона вигадає щось

інше. Ви справді подібні. Яку сорочку завтра одягатимеш?

— У новій футболці піду. Спека. Яке аранжування, послу-

хай… — і зробив музику голосніше.

Коли він був удома, майже завжди вмикав музичний центр.

* * *

Автомобілів ніхто не брав, було бажання розслабитись за ве-

черею у плавучому ресторанчику на Дніпрі і не сідати за кер-

мо. Шехови заїхали по друзів на таксі, побачили біля під’їзду

всіх Керів, вийшли з салону привітатись.

— Це моя сестра Кароліна, — сказав Роберт, — а це наші

друзі, знайомтесь: Зоя та Олег Шехови. У Зої сьогодні день на-

родження.

— Вітаю, — озвалась Кароліна, розглядаючи Зою.

— А ви чого мовчите? — до доньок.

— Добрий день! — піднесла голову Крісталіна.

— Добрий день, — озвалась Амалія.

— Вітаємо з днем народження! — підказав Роберт.

— Вітаємо! — повторили дівчата.

У жінки — видовжене обличчя, бездоганна стрижка, малень-

ке гостре підборіддя та уважний погляд. Сукня з тонкого синьо-

го трикотажу ефектно облягає худорляву фігуру. Єдина прикра-

са — браслет, прозорі камені різних кольорів у срібній оправі.

Ані кульчиків, ні перснів. Вона пошукала щось у сумочці — і ви-

дала дітям по шоколадці, шоколадок було дві. Жінка усміхну-

лась до Кароліни: буду винна. Вони з чоловіком пасували одне

одному — доглянуті, свіжі, пахкі, у хмарках дорогих парфумів.

Пізно ввечері брат з дружиною повернулись додому, і Ма-

рина, перевдягнувшись у домашній костюмчик, цього разу

світло-сірий, змінила Кароліну за прасувальною дошкою, роз-

кинутою на кухні. Витягала речі зі стосу білизни, іронічно

спостерігала, як Роберт заглядає у баняки.

— Ото звичка в людини — приходити з гостей голодним! —

дорікнула. — Я навмисно не лягаю, щоб калорії повитрачати, а тут ще й активно дозаправляються. Треба було їсти в рес-

торані! — а тоді до Кароліни: — Зоя може отакий шматок

листкового торта о десятій вечора з’їсти, і їй нічого не буде, уявляєш? Така фігура…

— Я тебе прошу… — Роберт вже тримав величезну канап-

ку в руці, витискав на неї кетчуп.

— Фантастична фігура! Як у хлопчика! Нічого зайвого.

— Дещо все ж таки могло б окреслюватись, — знову подав

голос Роберт.

— Відколи ти жінок обмовляєш?

— Це я вас застерігаю: стрункість — добре, надмірна худор-

ба — ні. Уникайте надмірностей, — і відкусив півканапки.

— А мені подобається… — підвела риску Марина, стріпу-

ючи підковдру. — Можливо, у неї тому така фігура, що вона

не народжувала.

— А скільки їй років?

— Тридцять шість, — невпевнено озвалась Марина, за-

вмерши над праскою. — Так, тридцять шість, вона від мене

на вісім років старша. Роберте, скільки Олегові?

— Десь під сорок… Дівчата, рис, здається, підгорів. Ніби

як відгонить горілим. Понюхай, Марино, ні?

— Не вередуй. Друга вечеря, смакові рецептори вже сплять.

— А як ви з Робертом познайомились? — переводить роз-

мову Кароліна. Їй теж спати не хочеться.

Марина припиняє совати праскою по квітчастій підковдрі.

Вона дуже мила зараз у своєму улюбленому легкому трико-

тажі; сьогодні черга мишачого кольору, хай навіть на якусь

годину-дві. Навіть перед сном не надягає халатів. Так і сказа-

ла Кароліні, даруючи їй свій халат у жовті квіточки: не пере-

ймайся, мені халати без потреби, я їх не ношу.

— Вона сказала подружці: цього хлопця не рухати, він

мій, — не відриваючись від журналу та канапки, зронив

Роберт.

— У мене в руках праска! — попередила Марина. І повер-

нувшись до Кароліни: — Твій брат довго домагався мене і на-

решті домігся.

— А як ви познайомились?

— На дні народження! — Марина висмикнула з купки ще

одну підковдру. — Однокурсниця — вона вже кілька років

в Америці живе — покликала нас до гуртожитку. На день на-

родження. Мав бути дівич-вечір, а хлопці почули запах сма-

женої картоплі — і припхалися…

— І тоді ти побачила Роберта і сказала: цього хлопця не ру-

хати?

— Ні, це я бовкнула значно пізніше. А тоді він мені не спо-

добався, бо дуркував цілий вечір і молов нісенітниці. Мабуть, я справила на нього надто сильне враження.

Роберт гмикнув, сховався за журналом.

— Принаймні згодом він мені так казав… Про надто силь-

не враження.

— Я побачив її, — Роберт відклав журнал убік, — і вирі-

шив, що вона з іншого гуртожитку… А вона виявилась до-

машньою. Була розпещена і не вміла прасувати.

У приймачі радіоняні почулося ворушіння, запхикала

Амалія.

— Приймай естафету, — Марина відставила праску, гай-

нула до дитячої кімнати.

Роберт встав до дошки, як бармен до шинкваса, сперся обо-

ма руками: я вас слухаю? Чого бажаєте? І артистично пома-

хуючи дитячими колготками та махровими рушниками, по-

розкладав усе, акуратно розправляючи, на кілька купок.

— Попрасував? — обережно притулила за собою двері Ма-

рина, виходячи з дитячої кімнати.

— Самі розпрасуються, — запевнив дружину Роберт. —

І на постіль перейдемо таку, що не потребує прасування.

Шкода часу на такі речі.

* * *

Дивний такий сон. Бере вона до рук напівпрозоре диво, як

ніби квітку-медузу, прохолодну та сяючу, з рухливими пе-

люстками, що ховають всередині яскравий пуп’янок. Не розди-

вишся, що там таке проглядається, сонячно-жовте. Вигадливі

руки запакували подарунок, сховавши в прозору упаковку

згорнутий шалик, а може, це малюнок на білій коробці, об-

рисів якої неможливо роздивитись, чи стулена квітка, або ж

мандарин. Що ж там таке? Кароліна намагається відгорнути

прозорі пелюстки і не може знайти край, і дивується цій щіль-

ній обгортці. З чого її зроблено і як? А поки ковзає пучками

пальців по гладкій поверхні, та починає напинатися жорстки-

ми голками, перетворюючись на скляний вересневий каштан

у кожушку — він тримає усередині свою таємницю, а пальці

далі шукають, як дістатися сховку. Гостинець треба розгор-

нути, у нерозкритому дарунку сенсу немає. Але він не даєть-

ся. Справжній подарунок відкривається не одразу, пригадує

Кароліна складене нею ж гасло і лише тоді заспокоюється уві

сні. Усьому свій час.

У голосі мами — погано прихована втома. Вона не може звик-

нути до того, що Кароліни немає поруч, про випускний нічо-

го не чула, незабаром буде перша картопля на городі, тижні за

два братимуться шпортати під кущами. А батько що? Батько —

добре! — підкреслено бадьорим голосом, — з батьком усе га-

разд! З чого Кароліна зробила висновок, що він поруч і все чує.

Віта-Їжачок мала невеселі новини: сказала, зателефонував-

ши, що малий погано спав, горло жахливе, прописали анти-

біотики в уколах, і як добре, що є Кароліна, що діла йдуть, гроші капають, буде тепер за що купити малому ліки, і свіжу

полуницю, і нову машинку, і хай живе його величність випа-

док, що їх з Кароліною звів докупи!

За відсутності Віти Кароліна розгорнула бурхливу актив-

ність. Будь-якою ціною, будь-якими зусиллями треба було ви-

штовхати подарункове діло вгору. Вона прикликала всю свою

фантазію та смак, переглядаючи відповідні сайти та надихаю-

чись дизайнерськими пропозиціями, далекими від подарунко-

вої сфери. Вона зменшила частку платні за роботу пакуваль-

ниці в загальній сумі за послугу, запропонувавши натомість

ширший вибір матеріалів для оформлення подарунків. Покуп-

ці, вивчивши таблицю цін, охоче замовляли складні пакуван-

ня, заощаджуючи на оплаті праці пакувальниці.

Спробувала прогнозувати напливи замовлень, але з цим на-

разі не складалося. Покупців біля пакувальної ятки було то гус-

то, то пусто.

Виведи алгоритм, — радив брат, знатимеш, чого й коли че-

кати. Вона добряче підзабула, що воно таке, алгоритм; брат по-

яснював «на хлопський розум»: коли відвідувачів більше? у які

дні та години? у зв’язку з чим?..

І Кароліна намагалась зрозуміти, з чим пов’язаний попит, чому в певні дні покупці йдуть, як рибки косяками, і вона лед-

ве встигає, і навіть від заготовок, зроблених у вільну хвилину, нічого не залишається. А певні дні стають провальними, бо

ніхто нікому не готує приємних сюрпризів. Жодної системи, жодної залежності від годин, дня тижня, свят та отримання

зарплатні так і не вивела вона завдяки своїм спостереженням

та записам.

Натомість вивчила певні особливості покупців, на які потро-

хи навчилась зважати. Найекономнішими замовниками були

жінки, вони намагались вибрати папір подешевше і відмовитись

від витребеньок, якщо ціна обгорткових цікавинок видавалась

їм завеликою. Найменше звертали увагу на ціни безтурботні

підлітки. Могли повигрібати з кишень усе. Головне — щоб бу-

ло прикольно, щоб дивувало та шокувало — якщо подарунок

призначався для ровесників, і щоб виглядало солідно, у межах

очікуваної традиційності, якщо — для мами або вчительки.

Об прилавок грюкнула яскрава бляшана коробка з печивом.

По трьох її гранях гуляли кумедні овечки, схожі на білі хмар-

ки, а по одній — печиво, подібне на тих овечок, схожих на хмар-

ки. Павло з бляшанкою. Привітно-нейтральний погляд, ніби

не впізнає.

— Це маленький сюрприз, — довірливо нахилився до неї. —

Маленький сюрприз для моєї дівчини. Як його можна запаку-

вати? Що б ви порадили?

Оце «ви» дало остаточно зрозуміти, що й до чого. Кароліна

підхопила запропоновану гру.

— Вона любить овечок, ваша дівчина?.. Чи ви посварились

і хочете в неї попросити пробачення? У сенсі — натякаєте, що

і вона в даному випадку повелася, як вівця?

В очах Павла промайнула тінь розгубленості. Вчора вони

справді посперечались через якусь дурницю.

— Вівця? Ви думаєте, це саме так може бути сприйнято?..

Мабуть, я зробив невдалий вибір… — Павло взявся за короб-

ку. — Я можу поміняти. Там ще є коробки зі свинками…

— Та ні, — зупинила його. — Я лиш подумала, що таку гар-

ну коробку не варто завивати в папір. Краще покласти в папе-

рову торбинку. Скажімо, у таку — із зеленою травою. Десять

гривень.

— Мені подобається, — погодився він. — Це саме те, що

треба.

— Ваша дівчина — ласунка? — Кароліна сховала гроші

в шухлядку.

Павло замислився.

— Не знаю. Я дуже мало про неї знаю насправді.

— Ви казали: для моєї дівчини, — вона зробила наголос на

слові «моєї».

— Вона ще не знає, що вона — моя дівчина.

— А ім’я вашої дівчини вам відомо? Як її звати?

* * *

До помешкання, що винаймає Павло з товаришем, дорога не-

близька — до станції Лісної, тоді — ще хвилин двадцять марш-

руткою. Далеченько забрався Павло Панч. Але в Києві він пе-

ребуває стільки ж часу, скільки й у роз’їздах, і його влаштовує

ця двокімнатна квартира на першому поверсі старої хрущов-

ки, із заґратованими вікнами та спартанською обстановкою.

І ціна підходить, і ненабридливий сусід, хлопець з Чернігова, звідки й він сам. Зрештою, Павло тут лише ночував і в особли-

вому комфорті не відчував потреби.

Під’їзд будинку нагадав Кароліні рідну Висіч. Такі самі две-

рі — старі й обідрані, сходові клітки просякнуті смородом сміт-

тя, який виносять невчасно. Присутність Павла була тут недо-

речною — із його завжди чистим взуттям, з улюбленими білими

сорочками, зі звичкою знімати з себе порошини та відпускати

їх, відставивши пальці вбік. Це помешкання слугувало йому тим-

часовим вимушеним прихистком і наразі влаштовувало його.

Гаряче молоко парувало на столі, вони вмочували в нього

печиво-овечок. Павло розказував-показував, як він звикав до

Києва, у які історії потрапляв. Найбільш щемливі моменти

в його оповідках виглядали як найкумедніші, а від кумедних

робилося сумно. Він почав було зображати, як їздив з Дорого-

жичів у переповненому автобусі і одного разу опинився у не-

відомому місці. І раптом замовк. Вона дивилась на нього захо-

пленим поглядом, зворушливо тримаючи горнятко з молоком

у долонях. Стало чути, як за стіною хтось дивиться мультик

«Жив-був пес». Зовсім не романтична була хвилина. Але саме

з неї почався новий відлік у житті Кароліни.

…Через дві години сиділи за тим самим столиком, за дру-

гою порцією звареної кави, бо перша збігла, і Кароліні дивно

було дивитись на Павла, бачити його новим поглядом.

Павлові двадцять три роки, він має визначені плани на май-

бутнє, одні — на наступний рік, інші — коли йому буде два-

дцять п’ять. Він цілеспрямований і практичний, бо інакше те-

пер не можна, він знає, чого хоче від життя. Слухала його

уважно, могла б повторити почуте, але ця інформація цієї хви-

лини видавалась їй другорядною, вона була зайвою у порівнян-

ні з тим відкриттям, яке стосувалось особисто її. Вона знала

безсумнівно, що не пошкодує ні за чим і завтра знову захоче

опинитись у цій квартирі, що давно потребує ремонту, за ци-

ми грубо пофарбованими білим ґратами на вікнах, у чистій по-

стелі Павла, під його нетерплячими любощами, під зливами

поспішних і небачених бур.

* * *

…Марина, мабуть, вміла читати по обличчю або зазирати в чу-

жі думки. Вона сама про все здогадалась або вирішила випере-

дити події.

— Кароліно, хочу тобі дещо пояснити, — сказала вона, по-

кликавши її на кухню.

На стіл лягли таблетки з полотняної косметички.

— Ти вже доросла дівчина, у тебе будь-якого дня можуть

скластися близькі стосунки з чоловіком, якому ти симпатизу-

ватимеш. Ти маєш знати деякі важливі речі. Щоб не потрапи-

ти в безвихідну ситуацію…

Напередодні, коли Марина впустила Кароліну до хати, вона

навіть не запитала, де та була, хоча на екрані мобілки годин-

ник показував вісім хвилин нової доби — Кароліна набрала но-

мер Марини і прошепотіла, що стоїть під дверима… Марина

лиш глянула на неї — і подала запасні ключі, попросила по

можливості так довго не затримуватись.

Марині все ж довірила деяку інформацію: хлопець з поїзда, їхали разом до Києва, хороший, зустрічаємось. А Віті-Їжачку

розказала набагато більше, несподівано для себе, у ресторані.

— У мене завтра день народження, — сказала Віта, коли

вони вже збирали товар наприкінці робочого дня.

— Залишишся вдома? Матимеш гостей?

— Не знаю, — знизала плечима. — Але шампанського хо-

чу! Вже! Я народилась одразу після опівночі, залишилось

шість годин. Можна починати святкувати.

— Чого ж ми тягнемо?

— Отож! Запрошую на келих шампанського!

До приходу Павла залишалось півгодини.

— …А я тебе — на креманку фруктового салату, — відпо-

віла Кароліна. — Куди підемо?

Іноді, коли в кишені свище, а самооцінка гуляє туди-сюди

довкола позначки «посередньо», варто сходити в дорогий рес-

торан. Такий, як на першому поверсі торгового центру, з ви-

шуканим інтер’єром у золотисто-брунатних тонах та біло-

сніжним посудом на хрустких скатертинах. Не для того, аби

поїсти, а заради куражу та свіжої порції життєвого азарту; щоб потренувати почуття самовпевненості, яке знадобиться

за межами ресторану. Не варто, однак, забувати про певні

правила. Головне — не сірими мишками й бочком-бочком

проскочити досередини, озираючись, де б тут присісти нена-

довго… А впевнено попрошкувати до найкращого столика

і, не чекаючи меню, не вишукуючи, що дешевше, одразу за-

мовити те, за чим власне й прийшли — якийсь дріб’язок —

каву чи мінеральну воду, але зробити це артистично й весе-

ло, з повагою до себе та того, хто прийматиме замовлення.

Вони так і зробили. Два келихи шампанського «Артемів-

ське червоне» та два салати з тропічних фруктів у грейпфру-

тових «кошичках» посприяли відвертості.

Вони ніколи дотепер не говорили про особисте.

Віта-Їжачок не бачила батька свого Віталика рівно рік,

з минулого свого дня народження, та й тепер сумнівається, чи побачить. Але нервовий дрож її вже б’є. І не знати, чи хо-

че тої зустрічі, а чи ні.

А той, руденький — похопилась, чи не забагато про себе

говорить — симпатичний такий, це твій хлопець? І Кароліна

несподівано розповіла, як вони познайомились у поїзді, і як

багато в них виявилось спільного, як події блискавично роз-

горнулись, і що це її перше доросле кохання.

Віта уважно слухала, підперши обличчя кулачком, а Ка-

роліна говорила й говорила. А може, то шампанське було

вин не. Запивала ним кожну ложку фруктового салату, як ка-

шу чаєм у дитячому садочку, і дрібні пухирці газу лоскотали

язик та губи, обсідаючи шматочки ківі та апельсина.

— Шкода, що ти не куриш! — Віта забрала руку від що-

ки. — У мене цигарки закінчились. А тут пачка курива, уяв-

ляю, скільки коштує…

Кароліна озирнулась, офіціант миттєво відреагував на її

погляд.

— Я вас слухаю, — опинився поруч.

Кароліна просяяла йому назустріч сонячною усмішкою.

— Ви не могли б нам принести сигарету?..

— Пачку сигарет, — ґречно повторив він замовлення. —

Яких саме?

— Ні, нам не потрібна пачка, — Кароліна торкнулася сво-

го пишного волосся повільним жестом, який підгледіла в Ма-

рини. Вона не зводила погляду з офіціанта, вишколеного, сер-

йозного, у білосніжній сорочці та чорному метелику. — Ви

просто стрельніть там у хлопів.

І усміхнулась щиро, як товаришу.

Хлопець повагався, але пішов. А повернувся з сигаретою, якось по-новому глянувши на Кароліну, неофіційно, ніби на

мить відчув себе не на роботі.

У ресторанчику дівчата не засиджувались, у кожної були свої

справи, та й Павло вже чекав. Кароліна глянула на нього і відве-

ла погляд, щоб не видати свого нетерпіння. Вона прагнула ба-

чити його щодня. Але щоб він одразу віз її до себе, у своє спар-

танське лігво, без жодної зайвої речі. Головне — чимшвидше

дістатись туди, притискаючись до Павла в метро або сидячи

в нього на колінах у переповненій маршрутці, подумки підганя-

ючи час, аби нарешті почути, як за ними клацає дверний замок.

Хлопець, що ділив з Павлом помешкання, раніше дванадця-

тої вечора додому не повертався. Вони встигали вийти з квар-

тири за годину до опівночі. Жодного разу з тим хлопцем не зу-

стрілися.

Павло демонстрував неабияку витримку, а може, справді пі-

клувався про те, аби нагодувати голодну Кароліну. Йому подо-

балось догоджати їй. Він садовив дівчину у тверде крісло з вузь-

кими дерев’яними ручками та йшов на кухню, зупиняючись та

договорюючи фрази по дорозі, десь у коридорі, так що доводи-

лось напружувати слух. І повертався до теми з того місця, на

якому зупинився. Вона неуважно слідкувала за його словами, чекала, відчуваючи, як нездарно минають хвилини, поки заки-

пить чайник, поки Павло акуратно, за всіма правилами заварить

чай, неодмінно розсипний якісний чай, у заварнику, а ніякі не

пакетики з нитками, що їх зневажав, поки поставить на низень-

кий столик горнятка. Чайна церемонія мало цікавила Кароліну, вона не хотіла чаю, не хотіла їсти, у животі пульсувало млосне

нетерпіння. Коли? Коли, нарешті? Це було повне затьмарення.

Вона чекала моменту, коли він торкнеться її і час зупиниться, і все зникне, окрім них та їхнього гарячого дихання.

Він був чудовим хлопцем, розважливим та правильним. Він

усе робив акуратно і в певній послідовності. Неймовірну втіху

їй приносило споглядання його руки в золотому пушку, коли

тримався поручня у метро або гортав свій записник. Темно-

рудий колір його волосся видавався їй найдосконалішим з усіх

можливих, його голос перевертав їй душу. Він усе впевненіше

облаштовувався у її думках, витісняючи все на другий план.

Вона біля нього відкривала себе невідому. Так ось, виявляєть-

ся, яка я є, думала вона здивовано. Поза визначеннями «хоро-

ша» — «погана». Просто ось така, нетерпляча, ніжна, смілива, вільна. А люди, яким вона потрапляла в ті дні на очі, затриму-

вали на ній погляди, а тоді й за собою зауважували дещо див-

не — настрій безпричинно йшов угору, усмішка не сходила

з обличчя…

* * *

Павло поїхав на Закарпаття на чотири дні. Сто годин без ньо-

го треба було наповнити по вінця, щоб легше пережити цю по-

рожнечу.

Була субота, вихідний. На «точці» працювала Віта, залишив-

ши сина з колишнім чоловіком. Він привітав-таки Віту із днем

народження, збудивши в ній приспані надії.

Вдень Кароліна повела дітей на «Червону Шапочку» у «Теа-

тріон» на проспекті Героїв Сталінграда. Атмосфера там була

підкреслено домашньою: на вході всі перевзувались у прине-

сені з дому капці чи залишались у шкарпетках, проходили до

глядацького залу, придивляючись до яскравих горняток вздовж

полиць та щойно викладених на деко звіряток з тіста, які зараз

же опиняться у духовці, і ще триватиме вистава, як печиво спо-

вістить про свою готовність смачним здобним духом. Артис-

ти зустрічали глядачів як бажаних гостей у себе вдома.

Не лише Кріста, але й мала Амалія сиділи, немов зачарова-

ні. Вистава поглинула всіх, разом з Кароліною, яка навіть про

Павла забула. Про все на світі забула. Лиш білявий хлопчик, що заважав усім, змусив врешті-решт свою маму підхопитися, вона витягла його за руку, усі подумали — закінчилась виста-

ва для непослуха. Але після енергійної виховної паузи вони по-

вернулись назад, малий був притихлий і навіть задоволений.

Якщо подарункова справа, до якої так щиро взялась Ка-

роліна, не виправдає її сподівань, вона — Кароліна твердо

вирішила після цієї вистави — попроситься у «Театріон» на

роботу, хоч би й печиво пекти.

Ввечері, лежачи в ванні, уявляла, що зараз робить Павло.

Кілька сторінок розгорнутої книжки, забутої на сушарці, бу-

ли схоплені Марининою жабкою до волосся, яка виконувала

роль закладки. Книжка, мабуть, падала у воду і її сушили на

змійовику, бо краї сторінок покрутились. Кароліна підтягну-

ла до себе книжку, пробіглась очима по верхній сторінці.

Але коли я дивлюся на жінок, яких ніколи по-справжньому

не зігрівав мужчина, такі жінки видаються мені нещасними

скорботними совами, хоч як би вони вдягалися й хизувалися.

Перекинула обкладинку, згорнувши сторінки — їй стало

цікаво, що за книжка. «Коханець леді Чаттерлей». Девід Гер-

берт Лоуренс.

Повернула на місце, обережно відсунула, щоб «коханець»

знову не впав у воду. Павло був у думках, а їй разом з ним там

було затишно, як у лагідній воді, на поверхні якої погойдува-

лись ароматні мандарини. Шкіра всотувала цитрусовий за-

пах, реагувала на нього мурашками. Порожні руденькі кві-

точки завмирали біля коліна, плеча, з внутрішнього боку

стегна, нагадуючи про доторки Павла і про те, що до його по-

вернення залишається ще три нескінченних дні.

* * *

У неділю замість поспати довше, підхопились ні світ, ні зоря.

На годину раніше, аніж зазвичай, прокинулись діти; прибі-

гли до Кароліни на її леопардову канапу, влаштували пташи-

ний базар.

— Не розумію, — буркотів Роберт, прошкуючи на кух-

ню, — не розумію логіки цих наших ранків! — Він позіхнув

з протяглим « а-ааа!». — Як понеділок чи середа — нікого не

добудишся, хоч за ногу стягуй з ліжка. Але на світанку субо-

ти чи неділі, коли хочеться нарешті відіспатися, на тих дітей

нападає скажена активність. Гиготіння, вищання, гупання…

— Тату, коли на вулицю підемо?

— …та запитання, коли на вулицю підемо!

— У цьому й сенс вихідних! — Марина в легкому рожевому

костюмчику — скільки в неї тих різнокольорових трикотаж-

них костюмчиків! — солодко потягувалась на порозі спальні. —

Нема чого засиджуватись у хаті… Їмо, і з дому геть!

…Мало не поранила ногу, наступивши на пивний корок у га-

рячому річковому піску. На міські пляжі без взуття краще не

потикатися. Повнісінький пакет сміття зібрали, почистивши

територію навколо себе. Пісок вкрився трьома килимками, а тоді й тілами, стрункими й не дуже, ще блідими й незасма-

глими. На лівий берег Дніпра приїхали трьома сім’ями, кож-

на — своєю машиною. Окрім сімейства Керів було ще подруж-

жя Шехових та Наливайки. Що було робити Кароліні серед

них? Пропонувала Марині з Робертом — їдьте самі, без дітей, а ми з дівчатами погуляємо набережною, погодуємо голубів та

качок, поскладаємо вдома пазли на швидкість. Але Марина ска-

зала: «Наливайки будуть з дітьми. Їдьмо всі. Та й Кароліні не

зашкодить позасмагати, поплавати, відновитись після роботи, чи, може, є якісь інші плани?»

Інших планів не було. До повернення Павла залишалось два

з половиною дні. Вирішила їхати, згадавши про купальник, який отримала від Марини, а відтак вже й не сумнівалась —

звичайно, що їхати й купатися! Купальник вивести в люди, а згодом — подивувати Павла свіжою засмагою.

У Зої Шехової купальник виявився ще гарнішим, та й Ма-

рина у своєму новому виглядала дуже ефектно, а от Наливай-

ко (Кароліна так і не запам’ятала її імені) залишилась у шортах

та футболці — вона соромилась зайвих кілограмів, яких не змо-

гла позбутись після народження хлопчиків-двійнят, хоч з того

часу минуло вже понад три роки.

Плавати ходили по черзі, залишаючи двох чергових дивитись

за малюками. Кароліні допомагав «випасати» дітей Олег Ше-

хов, стриманий мовчазний чоловік, вже зрілий, але з хорошою

фігурою. Він ставився до жінок з підкресленою повагою, а з Ка-

роліною, дівчатами Керів та двійнятами Наливайків бавився, на-

че сам був малий. Будував разом з ними замки з піску та гоноч-

ні траси, і тоді від його стриманості не залишалося й сліду. Усі

разом вони греблися руками-екскаваторами до вологого піску, вкотре терпляче зводили щойно повалені стіни високого замку

з вежками, проводили канали, запускали воду та ліпили вздовж

трас короткі тунелі. А тоді підводились на прямі ноги й, роз-

махуючи руками, брудними по лікті, миготіли пісочними пля-

мами на брудних колінках, з розгону влітали у воду. Стрибали

з вищанням, виконуючи замовлення з берега: ластівкою!.. бом-

бочкою!.. рибкою!.. Роберт, який щойно викликав хвилю жіно-

чого обурення, обтрусившись, як пес, знову підвівся на лікті

з піску і не втримався. Ведмедиком! — вигукнув сам до себе і пе-

ревальцем подріботів до води. Корком з-під шампанського! —

перекрутившись у повітрі з вигуком: чпок! — підскочив угору

й шубовснув у воду. Діти верещали від захвату.

Дружина Олега Зоя спостерігала за цими іграми, відсторо-

нено усміхаючись. Вона, здавалось, думала про щось своє, зрід-

ка вставляючи в спільну розмову лиш кілька слів. На відміну

від Наливайко, яка говорила швидко, ковтаючи закінчення, ще

й зловживала словом «значить», Зоя вибудовувала речення, які

лягали на вухо неспішною мелодією. У неї навіть тембр голо-

су був особливий. У присутності цієї жінки Кароліна інстинк-

тивно вповільнювала мову, старанно уникаючи «ну» та «е-е-е», не кажучи вже про «короче», яке іноді теж проскакувало.

Зоя майже весь час курила, ледве торкаючись кінчиком мун-

дштука тонких губ. Недопалки вона скидала до пакету зі сміт-

тям. У неї були довгі пальці та плавні рухи. Кароліна краєм ока

спостерігала за нею — від цієї жінки було чого повчитись. Ка-

роліна збирала від людей їхні найкращі прояви — витончені

жести, вдалі вислови, ефектні пози. Це відбувалось неусвідом-

лено, само собою. Запозичене швидко перетворювалось на

своє власне, так, якби завжди належало їй, хоча вона далеко не

завжди користувалась своїми надбаннями. Збирала все неві-

домо для чого, заради азарту колекціонування.

Кароліна увібрала в себе, запам’ятавши на майбутнє, Зоїну

манеру тримати мундштук, поповнила свою колекцію рідкісним

екземпляром. Королівським порухом Зоя відставляла вбік свій

яшмовий мундштук, легко утримуючи його двома пальцями —

цівка диму відхилялася вбік, обминаючи співрозмовника. Очі

жінки мали такий самий глибокий колір гречаного меду, як те-

пла напівпрозора яшма. Кароліна готова була почати курити не-

гайно і тому лише, що не годна була відвести погляду від того, як це робить Зоя. Збагнула натомість, що Марина не потерпить

неподобства біля своїх дітей, і відмовилась від цих думок.

Від кожної з трьох жінок було що взяти собі, як нагороду за

спостережливість та вміння вибирати найкраще з того, що на-

лежить усім. Унікальна збірка Кароліни не коштувала нічого і бу-

ла водночас безцінною. Кароліна не просто копіювала, не лише

повторювала, вона адаптувала свої надбання, вдосконалювала

їх за потреби, а тоді вже й сама згодом не могла з точністю ска-

зати, що й від кого взяла. У Марини, скажімо, була танцююча хо-

да, легка й граціозна. За два тижні перебування у Києві Каролі-

на з її потребою та вмінням наслідувати, копіювати все, що

подобається, перейняла цю повітряність руху, і летюча хода ста-

ла її власністю, не переставши належати й Марині.

Навіть від неповороткої простакуватої Наливайко було що

запозичити. У неї був лагідний сміх, переливчастий, як звук во-

ди між річковим камінням — прізвище промовисто підтвер-

джувало це спостереження. Сміх звучав заохочувально — гу-

би слухачів самі розтягувались в усмішки, коли Наливайко

сміялася з дотепів чоловіків. Вона так грайливо відкидала го-

лову назад, оголюючи білі зуби, що Кароліна незчулась, як не-

усвідомлено повторила цей жест.

Того дня, коли приїхав, нарешті, Павло.

Воно вийшло природно, ніби вона завжди так сміялась.

— Рада мені? — тільки й запитав Павло.

У його словах та погляді відчувалося неабияке самовдово-

лення господаря ситуації.

Щойно піднялися сходами, щойно за ними клацнув замок

у дверях, як Кароліна перехопила ініціативу. До дідька чай!

Вона не хоче чаю! Заскочений її активністю Павло лише під-

сміювався, трохи ніяково. А тоді й самого накрило. Неймо-

вірна дівчина ця Кароліна, така, здавалось, тиха й скромна, якщо пригадати, якою мишкою сиділа в купе, і така нестрим-

на й безсоромна, коли вони опиняються тепер удвох. Вона по-

добається йому такою, захопленою несамовитою жагою, але

це й лякає його і дивує, і він не приховує свого здивування.

— Де ти всього навчилась? — каже він, коли лагідний віте-

рець ніжності приходить на зміну буревію почуттів.

Кароліна не відповідає. Ця фраза звучить у голові настир-

ливими довбешками і через п’ять хвилин, і за годину, і на-

ступного дня.

Де. Ти. Цього. Навчилась. Бум-бум-бум-бум.

Гатить, ніби цвяхи забиває. Фраза, що призначалася їй, але

не мала до неї жодного стосунку.

* * *

Вдома штормило.

— …А ти?.. — голос Марини бринів від обурення. — Ти що

робив на моїй сторінці?

— Та ти сама залишила Фейсбук відкритим! Я випадково

побачив!

Брат теж був в ударі.

— І я випадково почула! Щоб ти знав! І воно мені ду-у-уже

сподобалось! Сюсі-пусі. Сю-сю-сю… Гуцулко Ксеню, я тобі

на трембіті…

— Марино, — збавив оберти брат. — Не кажи дурниць.

— А ти не роби дурниць! — не відступала Марина.

Вони так захопились з’ясуванням стосунків, що не поміча-

ли напруженої тиші в дитячій, де принишкла Кріста зосере-

джено гризла нігті, а мала Амалія, спостерігаючи за сестрою, готова була ось-ось розревітися.

Через які дурниці часом сваряться дорослі розумні люди!

— Ну що, мацьопство? Сидите? — Кароліна поставила свій

наплічник в куток. — А біля під’їзду, знаєте, що робиться? Бі-

ля під’їзду гуляє маленький… ризеншнауцер!

Дівчата не зводили з неї очей.

— Чесно, ризеншнауцер. Називається… — пригадала, як

господар кликав песенятко. — Тутті! Просив передати, що

хвилин двадцять ще буде на вулиці. Побігли?

Малих не треба було кликати двічі. Підхопилися разом,

Кароліна лиш гукнула в бік кухні: ми гуляємо! Кофтинки

взяли! І вшилися з дому. Нема такої сім’ї, яку бурі завжди

оминають.

Маленькому песенятку невидимий вітер дмухав у мордоч-

ку. Шерсть довкола вологого ґудзика стовбурчилась чорною

кульбабкою. Тутті кумедно тупцював на грубих лапках, пхав

носа до трави, до якоїсь невидимої мурашки і пчихав.

Він був вугільного кольору — увесь, від носа до хвоста.

Малі реготали, повсідавшись навпочіпки біля Тутті й склав-

ши руки в невимовному захваті. Можна погладити, по-

блажливо дозволив сусід, і дівчата потягнулись тремтячи-

ми ручками до лискучої спинки. Від надлишку ніжності їм

перехоплювало подих.

Ніхто й не подумав відмовитись від прогулянки, хоч день піс-

ля дощової ночі видався холодний, просякнутий сирістю, ні-

би й не червневий. Літо влаштувало собі неоголошену перерву

від спеки. Вітер проймав до кісток, особливо на Володимир-

ській гірці. Спустилися нижче до Дніпра, посперечались, вдивляючись, де їхні будинки. Правіше від Московського

мосту, ще далі, приблизно на рівній відстані між двома церк-

вами — там будинок Керів, не видно звідси. А будинок Ше-

хових на станції «Мінська» тим більше не побачиш.

Діти товклися під ногами, малювали гілками кола на воло-

гій чорній землі. Дорослі стояли скулені, міркуючи, чи не вар-

то повернутись у тепло.

— Змерзли? — озвався Олег Шехов. — А я щось маю! —

І ніби фокус показав: на пеньок ліг стосик маленьких кана-

пок з салом.

— Ну… як на те пішло… — повела бровою Марина і ви-

шпортала з великої сумки пакет з домашніми пиріжками та

пластикову пляшку вишневого соку. — Ще десь… Де ж во-

на?.. Серветка для дітей. Правила б нам за скатертину.

У нетрях безрозмірної сумки знайшлись і серветка, і одно-

разові стаканчики. У руках Олега невідомо звідки взявся шкі-

ряний футляр з крихітними металевими стопочками та плас-

ка мисливська фляга.

— По три краплі, як профілактика від застуди.

Аромат пиріжків та канапок збуджував апетит, прозора рі-

дина холодила пальці через металеві стінки тонких келишків.

— Це горілка? — запитала Кароліна.

— Ображаєте! — кахикнувши, озвався Олег. — Хіба я мо-

жу запропонувати дамі горілку?.. Це чистий спирт!

Кароліна недовірливо понюхала келишок.

— Горілка! — глянула на Олега з докором. І з подивом —

на решту, бо не зрозуміла, чого всі регочуть, обмінявшись

швидкими поглядами.

Ще раз понюхала.

— Це Булгаков, — пояснила Марина. — Олег цитує «Май-

стра і Маргариту». Питимеш горілку? Чи сік?

— Ковток за компанію можна, — відповів за неї Олег, —

доросла ж дівчинка.

Кароліна засоромилась. Вона зауважила з реакції кожно-

го, що всі — і брат з Мариною, і Зоя з Олегом — усі зрозумі-

ли, про що йшлося; усі Булгакова читали або принаймні зна-

ли, що воно за цитата і звідки. Ніби всі належали до певного

кола втаємничених, а вона — ні.

— Тату, в нас патички поламались! — гукнула Крісталіна, Роберт поспішив на допомогу, а Марина змінила тему.

— Який завтра день, хто знає? Яке свято?.. — Марина вирі-

шила, що невеличкої паузи на роздуми буде достатньо. — А Ка-

роліна знає. Вона тепер усі свята, дні іменин та пам’ятні дати

знає наперед. Який завтра день? — повернулась до Кароліни.

— Не знаю. Я ще не вигадала.

Навіть Роберт глянув з усмішкою, навіть незворушна Зоя

повела кутиками губ.

— Ні, справді, — сказала Кароліна. — Завтра вигадаю або

сьогодні ввечері. Бо завтра — звичайний день, а в мене не мо-

же бути звичайних днів з такою роботою. Хоча за кілька днів —

іменини Ігоря, це точно.

І Кароліна розказала, як вони з Крістою та Амалією (мо-

лодша, щоправда, більше заважала, аніж допомагала, але її не

відганяли) вже вирізали великі літери з яскравих сторінок

старих журналів і наклеїли на папір оголошення: «Добродії

та добродійки! Не забудьте 18 червня привітати Ігорів з іме-

нинами! Подарунки пакуємо ТУТ!» Ця ідея — нагадувати по-

купцям про привід для подарунків та сюрпризів — виникла

першого ж дня роботи, коли пакувала «музичні» кульчики

для дівчини Оленки. Ще й почула тоді розмову двох жінок:

«Сьогодні іменини Олени і Костянтина…».

— Незабаром — День медика, — далі вела Кароліна.

— День рибалки… — підхопив Роберт.

— Кароліна й сама вигадує свята! — не вгамовувалась Ма-

рина; вона відійшла до дітей, ті будували з дрібних гілочок гніз-

дечко горобцям, напувала малих чаєм з термоса, але все чула.

— Вигадую, — погодилась Кароліна. — День обіймів. День

сюрпризів. Міжнародний день маленького доброго діла…

— День обіймів існує, не пригадую лише, коли саме, — по-

дала голос Зоя.

Вона курила трохи на відстані, щоб дим тримався подалі

від імпровізованого застілля.

— Не одна я, мабуть, вигадую… — знову погодилась Ка-

роліна.

— Ти так і кар’єру зробиш у цьому торговому центрі, —

Зоя з цікавістю дивилась на Кароліну. Висока, худа, як тріска, в обтислих вузьких джинсах. У відставленій вбік руці димить

тоненька сигарета в мундштуку. І сум у яшмових очах, який

ніколи не зникає. Навіть коли вона сміється з того, що Каро-

ліна не читала Булгакова.

* * *

Роберт вимкнув телевізор, вийшов на кухню, подзеленчав

ложкою, розмішуючи цукор. Пройшов через кімнату, посьор-

буючи чай; махнув рукою: добраніч! — і зник у спальні.

Якби мене тут не було, подумала Кароліна, він додивився б

цей фільм. А так глянув на годинник і вирішив, що мені час

спати… Я їм заважаю, крутилася думка, я їм заважаю. Він

змушений звільняти кімнату не тоді, коли хоче, а тоді, коли

треба. Він йде звідси, хоч міг би ще годину-дві читати або ди-

витися телевізор, сидіти в Інтернеті чи слухати свою улюбле-

ну музику.

Вона могла б вже винаймати квартиру разом з Павлом, але

Павло про це навіть розмови не починав, жодного разу про

такий варіант розвитку подій вони не говорили. Схоже, йо-

му взагалі нічого такого не спадало на думку. Натомість Ка-

роліна пам’ятала обіцянку, яку дала братові та Марині — во-

на житиме в них не довше чотирьох-шести місяців, а далі

облаштується деінде.

Можна винаймати квартиру й самій, але наразі вона тих

витрат не потягне. Хоча торгівля йде і йде дедалі краще. Во-

ни з Вітою вже непогано заробляють обидві. Можна подума-

ти і про розширення бізнесу, голосно, звичайно, сказано —

бізнесу! — але чому б не організувати другу ятку, в іншому

кутку торгового центру. Вже час замислитись над цим як слід, врахувати все, бо на іншому місці справа може й не піти.

Щойно був перший день червня — і от вже літо минає. Хо-

роше літо у великому місті, де кожний вихідний стає днем від-

криття якогось нового, великого чи малого, клаптика безмеж-

ного Києва, його закапелків, вулиць, двориків, парків. Кері

вдома не залишаються, вони й Кароліну беруть із собою, та

й з Павлом вона, коли він у Києві, зустрічається мало не що-

дня. Кароліні комфортно в новій сім’ї, вона намагається не

бути тягарем, і їй навіть часом видається, що Марина вже не

може обійтись без її допомоги. Вона відчуває, що зусилля не

марні, бо і до неї ставляться з симпатією, вона зауважила б

щонайменшу фальш, але ніхто не фальшивить, не напускає

на себе вимушеної доброзичливості, навіть батьки Марини.

Іван Петрович — чудовий оповідач, заслухаєшся, як він го-

ворить; у нього про все, навіть про кожну мушлю на скляній

поличці — окрема історія. Світлана Федорівна — це Марина

через тридцять років, з її характером та обов’язковою книж-

кою у руках чи в торбинці, вірші в основному, і навіть поміт-

ні ознаки колишньої танцюючої ходи збережено. Трапляють-

ся, звичайно, дрібні непорозуміння, іноді в повітрі висить

тимчасове напруження, але все це минається, залишаючи тим

не менше тривожне відчуття уколу-нагадування: чи не загос-

тювалась ти, дівчино? Тебе в Керів сприймають за свою, але

довго так тривати не може.

…Тиша у квартирі, жодного звуку. На руках лежить тепле

коло від нічника, допомагає висохнути лаку на нігтях. Каро-

ліна перевірила, торкнувшись язиком — усе гаразд. Вона те-

пер схибнута на своєму манікюрі, він завжди має бути сві-

жим, ніби щойно зробленим.

Нечутно відкрила дверцята книжкової шафи: книжки сто-

яли за склом рівними щільними рядами. Провела пальцями

по корінцях, відчуваючи пучками приємну шорсткість або

прохолодну гладкість виступаючих частин.

Вибрала «Сто років самотності». Затягла її під настільну лам-

пу, почала читати, розгорнувши навмання за своєю звичкою: спочатку спробувати шматочок.

Мати, вкрита потом після нового нападу пропасниці, розпо-

відала їй про блискуче минуле їхнього роду. Ще зовсім дитиною, однієї місячної ночі Фернанда побачила, як через сад пройшла до

каплиці прекрасна жінка в білому. Це швидко зникле видиво осо-

бливо схвилювало дівчинку, бо в неї нараз виникло відчуття сво-

єї цілковитої схожості з незнайомкою, ніби то була вона сама, тільки двадцять років по тому. «Це твоя прабабуся, королева, —

пояснила мати, надсадно кашляючи. — Вона вмерла через те, що, зрізаючи в саду туберози, отруїлася їхнім запахом». Мину-

ло багато років, поки Фернанда знову відчула свою схожість із

прабабусею; вона засумнівалася, чи справді та являлася їй у ди-

тинстві, але мати посварила дочку за невіру: «Наші багатство

й могутність незмірні. Прийде день, і ти станеш королевою».

Фернанда повірила її словам, дарма що вдома на довгий, укри-

тий тонкою скатертиною й заставлений сріблом стіл їй по-

давали звичайно тільки чашечку шоколаду на воді й одне печи-

во. Вона марила про легендарне королівство аж до дня весілля, незважаючи на те що її батько, дон Фернандо, був змушений

заставити будинок, аби купити їй посаг.

«Прийде день, і ти станеш королевою». А мама не раз гово-

рила Кароліні: «Ти обов’язково будеш щасливою. А Роберт —

знаменитим. Мені наворожили в юності… Одна дитина буде

щасливою, друга — знаменитою». Мама говорила це так, ніби

в ієрархії цінностей знаменитість посідала вищий щабель у по-

рівнянні зі щастям, бо передбачала щастя як свою неодмінну

складову.

Кароліна протрималась недовго, це було найцікавіше місце, далі їй не пішло. Через кілька сторінок очі почали стулюватись, вона відклала книжку вбік і вимкнула світло.

Туберози… Яка дивна назва — туберози. Які вони? Уява ма-

лювала блакитну гортензію, яку мама висадила під вікном їх-

нього будинку. А може, тубероза — це щось середнє між піво-

нією та трояндою. Намагалась уявити небезпечний аромат

небачених пелюсток, мабуть, солодко-нудотний. Як це — ди-

хати, не усвідомлюючи, що труїшся?

…Виявилось, туберози виглядають зовсім не так. Марина

показала наступного дня в Інтернеті. Латиною вони назива-

лись поліантес і мали суцвіття переважно білого кольору на

довгій соковитій стеблині. Квіточка-грамофончик на шість пе-

люсток. Не обов’язково на шість, зауважила Марина, бувають

і махрові… Кароліна ніколи тих квітів не бачила, їхнього див-

ного й небезпечного запаху не знала.

Книжку на килимі біля канапи Марина зауважила, але нічо-

го не сказала. Кароліна підняла «Сто років…» з підлоги, повер-

нула на місце, у книжкову шафу. Ту сторінку про туберози вона

не знайшла, а на інших нічого не було про смертельно небезпеч-

ні квіти, жінку в білому та дівчинку, яка мала стати королевою.

* * *

Чомусь саме вайлуватого хлопця з камерою вона зауважила

першим. Він ніби живе створіння ніс на плечі, дбайливо при-

тримував чорне лискуче тіло, вивищуючи його над людським

тлумом. Поруч дріботіла дівчина з мікрофоном та складеною

підставкою-триногою під пахвою. Обидва поспішали за Робер-

том, що сунув уперед розмашистою ходою, прокладаючи шлях.

Голова його була трохи схилена, у напівоберті щось говорив

своїм супутникам, показуючи перед собою рукою.

Роберт глянув у бік ятки, кивнув Кароліні. Вона повторила

його жест, додавши усмішку. І хлопець з камерою зупинився, гукнув до Роберта. Дівчина від несподіванки мало не наштовх-

нулась на них обох. Вони утворили острівець, що його обми-

нали зустрічні людські течії, радились про щось. В очах дівчи-

ни — вона повернула голову до Кароліни — легко читалося, що вона оцінює її зовнішність. Роберт теж подивився на сестру

так, ніби вперше її бачив. Саме пакувальниці подарунків

стосувалась пропозиція хлопця з камерою. Роберт підніс ру-

ки, розвів їх у повітрі, ваша воля, мовляв — і трійка наблизи-

лась до Кароліни.

— Доброго дня! — сказала дівчина, розкриваючи й встанов-

люючи триногу. Досконалий макіяж, нарощені вії, штучні нігті.

— Ми знімаємо рекламний ролик про ваш торговий центр, —

хлопець обережно зняв з плеча телекамеру і прилаштував її на

підставку перед яткою. Кульчик у лівому вусі, на шиї — тату-

ювання, кінчик хвоста змії чи дракона, який ховається під со-

рочкою-мілітарі. — Підіграєте нам?

— Нам потрібна така, як ви, — додала дівчина.

— Яка? — уточнила Кароліна лише задля того, аби зорієн-

туватись, що їм потрібно.

— Безпосередня, — була відповідь.

— А що треба робити?

Хлопець уже виставив камеру, він був готовий працювати.

— Просто покажіть, як ви це робите. Як подарунки загор-

таєте. Я зніму, а згодом виберемо, що треба. Хвилин десять за-

беремо, не більше.

— Це буде частина рекламного ролика про торговий центр, —

повторив за хлопцем Роберт.

— Потрібно, щоб хтось підійшов з подарунком? — запита-

ла Кароліна.

— Не потрібно, — пояснив хлопчина. — Тільки ваше облич-

чя, руки і що воно під руками виходить.

Недаремно вчора манікюр зробила, подумала Кароліна. Вона

в цьому вмінні вправляється тепер через день, щоразу вдоско-

налюючи навички. Руки в неї тепер доглянуті, майже як у Зої.

— Дайте мені футляр від окулярів, — запропонувала, оки-

нувши хлопця поглядом.

Оператор слухняно витягнув з нагрудної кишені плаский

футляр, віддав його Кароліні.

Віднедавна арсенал пакувальних матеріалів поповнився не-

сподіваними доповненнями, які Кароліна сміливо використову-

вала не за призначенням, і саме вони створювали необхідний

ефект. Тут були ґудзики, кавові зерна, квасоля різної форми та

кольорів, палички кориці, висушені кружальця лимонів, клап-

тики мережива, гречана крупа та сухі квіти… Кароліна вибрала

два аркуші паперу — однотонний бордовий та смугастий сіро-

бордово-перламутровий, вирізала з обох широкі смужки, кіль-

кома вправними рухами огорнула футляр, скріпила пакунок сі-

рими паперовими шворками, на місце з’єднання висадила на

клей три прозорих зелених камінчики. І подала «подарунок» опе-

раторові.

Зняли з першого ж разу. За хвилину. Оператор перевірив, що

воно з того вийшло, прокрутивши кадри на екрані, промимрив

задоволено: нормальок!

Відзнятий сюжет ще раз переглянули в кабінеті Роберта:

— Подивіться, — сказав оператор. — У цієї, як її? Кароліни…

У неї феноменальна кіногенічність. За повної відсутності косме-

тики. Який свіжий типаж! Гляньте.

— Це не відсутність макіяжу, навпаки! Це в неї такий доско-

налий макіяж, — заздро дала відкоша дівчина. — Такі в салонах

роблять. Не менше години.

Роберт хотів щось сказати, але змовчав. Лише хмикнув.

На екрані камери Кароліна повторила все спочатку, ніби

фокус показала: скрутила дві смужки паперу, зліпила з них

навколо футляра несподівану конструкцію. Короткий погляд

у камеру, усмішка одним кутиком губ, трохи іронічна, трохи

поблажлива, загадкова усмішка. А під руками тим часом на

сірому шворку вже виблискували три прозорі камінчики зе-

ленкуватого кольору. Кароліна тримає подарунок. Усмішка, очі, вилиці, губи — новий типаж, як каже, оператор. Новий, свіжий типаж. Але річ навіть не в цьому. Було в побаченому

щось значно більше, ніж гарна дівчина, спритна робота та

ефектний результат. Невідомо як і завдяки чому, але Каролі-

на, сонячна, сповнена життя, ніби не подарунок щойно офор-

мила, а спорудила власними руками сюрприз долі, загорнула

шанс у привабливу, хрустку обгортку. І подала кожному, не-

мов саме йому адресоване.

Відзнятий матеріал тривав кілька секунд. Навіть нічого ви-

різати не треба.

Роберт не сподівався, що його сестра настільки вільно почу-

ватиметься перед камерою. Такої природної реакції на чорне кі-

нооко, такої свободи від його паралізуючого гіпнозу штучно до-

сягти неможливо. Звідки воно в Кароліни? Звела очі, глянула

в камеру, на секунду затримала погляд — і обдало тебе теплом, залило лагідним світлом, залишивши дрібку збентеженості в ду-

ші, а все через цей погляд, якого не створити жодними репети-

ціями. «Вона надзвичайно фотогенічна», — казала Марина.

«У неї феноменальна кіногенічність», — зауважив оператор. Те-

пер, на екрані, це помітно кожному. Дивина та й годі. У житті —

дівчина як дівчина, а на екрані — магнетична жінка.

Ролик затвердили. Закінчувався він загальним планом: рух-

лива юрба на вході до торгового центру (назва — крупно), од-

ні заходять, інші вже виходять з пакунками. Ідея з подарун-

ком спрацювала. Людині властиво перебільшувати значення

упаковки, бо привабливий зовнішній бік будь-чого заохочує

до уваги, викликає бажання зазирнути досередини, навіть як-

що не надто сподіваєшся на приємний сюрприз, навіть якщо

підозрюєш, що воно тобі не треба. Але ж як виглядає! Спро-

буй відмовитись, не побачивши, що там. Особливо, якщо во-

но ніби тобі особисто призначено. Варто лиш розкрити.

* * *

Зоя зняла з пальців залишки трав’яного місива, розмазала зе-

лено-коричневу багнюку Олегові по маківці. Тоді обережно, у чотири руки, насунули йому на голову целофанову шапоч-

ку, якою Зоя користувалась, коли фарбувала волосся. Зверху

накрутила чоловікові чалму зі старого червоного рушника.

Олег слухняно сидів на табуреті, тримаючи ноги на пере-

тинці. Вигляд у нього був кумедно-жалісний, як у сонного пів-

ня на бантині. На такі жертви чоловік йде лише через те, що

йому здалося, ніби він починає лисіти. Ні, маківка й справді

вже світиться, але ж так отим перейнятися, щоб купити спе-

ціальний фітозасіб для росту волосся, вивчити інструкцію, розвести ту трав’яну кашу і намастити нею голову, гублячи

краплі на свій улюблений махровий халат… Цього Зоя вже не

витримала і втрутилась у процес, узялась чоловікові допома-

гати. Чи то праві ті, хто кажуть, що в хлопів під сорок почи-

наються проблеми нового перехідного періоду? Куди там жін-

кам з їхніми хвилюваннями через перші зморшки та зміни

в фігурі! Чоловіки теж у паніку впадають, але через те, що чу-

прина рідшає. І знову воюють, як підлітки, але тепер не з при-

щами, а з плішиною.

Шехов мало не здригнувся, коли Зоя заговорила про Каро-

ліну. А тоді опанував себе і лише схвально похитував голо-

вою з опалим півнячим гребенем. Зоя поправила йому чал-

му, що з’їхала набік, міркувала далі вголос. Вона ні в кого

з учорашніх школярів не зустрічала такої зрілої цілеспрямо-

ваності, як у сестри Роберта. Деякі знайомі мали дітей при-

близно такого віку, але майже всіх об’єднувала одна спільна

риса — інфантильність. А тут раз у раз виникало відчуття, ні-

би поруч з тобою не вісімнадцятирічна дівчина, а доросла лю-

дина, яка знає, чого хоче і як цього досягти.

Олег мовчки похитував головою. Зовсім не цілеспрямова-

ністю дивувала його ця дівчина, а своєю потужною життєвою

силою. Енергія вирувала в усіх проявах її захопливої натури.

Триматися того висхідного потоку біля неї — ось яке вини-

кало бажання. Набиратися й собі того смаку до життя, завзят-

тя та здатності дивуватись. Олег у свої 38 років уже втомив-

ся від незмінного ходу прогнозованих подій, йому бракувало

свята, сюрпризів долі та відчуття піднесення. Усе навколо бу-

ло буденним. Двірничка біля під’їзду, сусід з «Маздою», що

паркувався поруч, зі своїм банально-незмінним: «Ну як во-

но, ваше «нічого»?», вивчена до дрібниць дорога в офіс… Ті

самі проблеми вирішувались за допомогою тих самих знань

та досвіду професійного юриста, що захищає інтереси фірми.

Ті самі люди робили те саме і говорили багато разів почуте

знов і знов.

І раптом — ця дівчина. Одна лиш її присутність надавала

спільно проведеним годинам особливого смаку, ніби у кімна-

ті із застоялим повітрям хтось прочиняв кватирку у весня-

ний сад. Подих молодості заворожував Олега, паморочив йо-

му голову, але сама по собі молодість тут була ні до чого.

У його офісі було чимало молодих колег, але жодна не мала

на нього подібного впливу. Він дивився на вчорашніх студен-

ток дещо зверхньо, хоч і ретельно маскував це за вихованіс-

тю та підкресленою шанобливістю. Юні красуні видавались

йому або не надто розумними, або відверто обмеженими, охо-

пленими примітивними інтересами. Вони сміялись невідомо

з чого і були надмірно говіркими. Їхні захоплення дивували

незрозумілістю, вони демонстрували шокуючу необізнаність

у тих сферах, де так впевнено почувався він сам і де розумів-

ся з ровесниками із півслова. Однак саме Кароліна поступо-

во та впевнено зламала його, здавалося, непорушний, стерео-

тип сприйняття молодих. Він чимраз частіше відчував у ній

спільницю. Вони перезирались, обмінюючись лише їм зрозу-

мілими усмішками, коли інші не реагували на певну ситуа-

цію чи певні слова. Олег знаходив прояви уявної спільності

навіть там, де їх не було. Йому здавалось, що взаєморозумін-

ня між ними поглиблюється від зустрічі до зустрічі. У той час

як Зоя цього літа дедалі помітніше віддалялась від нього, чи

то він віддалявся від неї; однак замислитись над цим, спро-

бувати проаналізувати, що відбувається у його сім’ї, бажан-

ня не було.

Колись Шеховим було комфортно і в розмовах, і в мовчан-

ні; тепер мовчання не об’єднувало, кожен тримався своєї мов-

чанки, як власної кімнати під замком, до якої нікого не пускав.

І він, і вона приймали зміни як нові правила співіснування.

* * *

Серпень готував сюрпризи, огортаючи їх оксамитом теплих

вечорів, шурхітливим блиском світанкових дощів. Але ці

сюрпризи не тішили, вони шокували.

Варто було чекати чого завгодно. Що період бурхливого

розквіту подарункової справи перейде, скажімо, у більш спо-

кійну стадію. Або — що спільна справа може наштовхнутися

на проблеми зовнішнього характеру, надто що причин для

ускладнень у будь-якому малому бізнесі не бракувало. Однак

проблеми несподівано виникли всередині дружнього танде-

му, між Кароліною та Вітою-Їжачком. До Віти повернувся чо-

ловік, витрати зросли, і Віта вирішила переглянути розподіл

часток від доходів, бо ж Кароліна, хоч і новачок, а за три мі-

сяці почала заробляти, як Віта. А хто в їхній спілці голов ний?

Отож-бо! Про це вона й нагадала напарниці.

Кароліна вислухала мовчки. Вчасно згадала підказку бра-

та: у ситуаціях, коли заскочена і губишся з відповіддю, не ре-

агуй одразу, вдайся до рятувальної фрази: я подумаю над цим.

Що більше вона думала, то більше розуміла, що не може при-

стати до цієї пропозиції. Якщо Віта наполягатиме на своєму, доведеться кардинально міняти все, бо зникне сенс працюва-

ти разом. Її шокувала короткозорість Віти-Їжачка, яка не ро-

зуміла, що справи пішли вгору саме завдяки підприємливості

та вигадливості Кароліни. Віта, щоправда, теж увімкнула свої

здібності та фантазію, але власне тому, що до цього спонукала

її Кароліна. Їм вдавалася спільна справа, витрати й заробітки

вони ділили порівну, і кожна вносила щось своє як додатковий

бонус; у цьому тандемі вони ідеально підходили одна одній.

Принаймні дотепер Кароліна не замислювалась над тим, хто

більше відсотків заслуговує, але вона ніколи й не сприймала

себе як підпомагача. Однак Віта вирішила натиснути — і щось

важливе між ними хруснуло, зламавшись.

Допрацювати тиждень на старих умовах — ось що запро-

понувала Кароліна, а від першого вересня або змінити пра-

вила в їхній маленькій спільноті, якщо на цьому і далі напо-

лягатиме Віта, або подякувати одна одній і розійтись. Віта

погодилась, вона не допускала думки, що Кароліна справді

може піти. І тим більше не могла передбачити, що за тиждень

відбудуться невідворотні зміни в їхньому спільному бізнесі, що успішне діло, яке так впевнено, занадто впевнено, на дум-

ку багатьох, просувалося вгору, раптом постане перед вічним

питанням «бути чи не бути?» І Віта знову опиниться сам на сам

зі своїм кутиком у торговому центрі, і покупці знову обмина-

тимуть його, з незрозумілих причин охолонувши до такої

забавки, як пакування подарунків. Запитуватимуть в основно-

му паперові торбинки, і лише раз чи два на день хтось дава-

тиме їй можливість заробити копійчину на пакуванні сюрпри-

зів. Безсонними ночами, збиваючи під собою простирадло, Віта шкодуватиме, що у хвилину захланності так необачно від-

сторонила від себе Кароліну, а разом з нею — і удачу.

Цей останній тиждень серпня виштовхнув на поверхню ще

одну проблему, яка вже не раз давалася взнаки. Павло дозво-

ляв собі все більше, відчувши свою силу та вплив на Каролі-

ну. Його зауваження, нібито жартівливі, боляче ранили її

зверхнім тоном, повчальними нотками. Одного пізнього ве-

чора, притримуючи голову Кароліни на своєму плечі, Павло

підвівся на лікті й запитав:

— Скільки в тебе було чоловіків до мене?

Найгіршою у цій фразі була інтонація.

Кароліні кров вдарила в скроні.

— Двадцять п’ять! — сказала вона і відкинула ковдру.

За вікном на дорозі з різким вищанням загальмувала ма-

шина.

— Ти що, жартів не розумієш? — Павло навіть не ворух-

нувся, спостерігаючи, як Кароліна натягує джинси, вдягає

футболку. Залежна від нього у своїй пристрасті, куди вона ді-

неться? — Йди-но сюди. Чуєш, Кароліно!

Лише на сходах вона згадала, що забула улюблену заколку

до волосся, дорогу, інкрустовану, яку купила на початку літа

з перших зароблених грошей. «Це меандр, — просвітила її то-

ді продавчиня, — досконалий орнамент, що йде безперервною

лінією…». Загубила вона свій меандр, і нехай. Буде новий. На-

віть на думку не спало, що забере ту заколку наступного разу.

Його не буде, цього наступного разу. Вона більше не пересту-

пить порога Павлової квартири.

Коли Павло вперше запитав її, звідки вона навчилась усіх

цих любощів-пестощів, це прозвучало як невдалий жарт. Пав-

ло й повівся так, ніби сказав якусь бздуру — упіймав її, згріб

в обійми, винувато зарився носом у волосся на маківці. А во-

на якось спромоглася пояснити собі цей словесний прокол —

бо хотіла знайти йому виправдання, і пояснила це незграб-

ністю у формулюваннях та невмінням відчувати нюанси. Їй

вдалося б забути ті дурнуваті слова, якби підколки Павла раз

за разом не робилися дедалі більш поблажливо-зверхніми, а зауваження — відверто-зухвалими. Переконувати його в чо-

мусь? доводити щось? мовчки ковтати образи?.. Ні. Залиша-

лось поставити крапку, відплакати своє, відстраждати — і за-

бути. Щоб не перетворитись згодом на свою маму, звиклу

терпіти все.

Хотіла минути пень, а наїхала на колоду. Як то все докупи зі-

йшлося? На роботі — погано, в особистому житті — ще гір-

ше. Немов у настільній грі — вони не раз розкладали її з пле-

мінницями просто на підлозі, на килимі — випало невдале

число і, вирахувавши черговий хід, вона опинилась на верхів-

ці підступних сходів, біля стрілки, що показувала донизу, і — вжжжик! — з’їхала на початок гри. Усі зусилля марні, усі

результати скасовано. Три місяці в Києві промайнули як один

день, і цей день тепер не зараховано. Починай, Кароліно, 96

спочатку, кидай свій гральний кубик, дивись, що випаде те-

пер. На те і гра.

Одного з наступних ранків вона діставалась до торгового цен-

тру сама, бо брат мав справи на Лівому березі. Стояла серед

людей на зупинці, чекала на маршрутку.

Біля неї пригальмував зелений «Міцубіші-Лансер» — і дві-

чі посигналив, але Кароліна, ковзнувши по ньому поглядом, відвернулась. З машини вийшов Олег Шехов, елегантний, пах-

кий та усміхнений, відчинив перед Кароліною дверцята ма-

шини. Він їй про щось говорив незначуще, приголомшений

тим, як зрадницьки тремтить його голос. Її близька присут-

ність діяла на нього так, як ніби вони були ровесники; її, а не

його ровесники. Він вже забув, як це буває, коли ти своєму

голосу не господар. Його це лякало і бентежило, але він не по-

давав вигляду. Слухав її, намагаючись дивитись на дорогу.

— Ти дуже поспішаєш? — запитав.

— Тепер вже ні, — відповіла, а тоді подумала, що варто ж

пояснити, чому тепер і чому ні.

І розповіла, що в її житті відбуваються великі зміни. Тобто, вже відбулися. І від визнання цього факту очі були мокрі вчо-

ра, так — ревла, як дитина, але це було вчора, а нині у кро-

ві ніби хазяйнують бульбашки шампанського. Трошки лячно, трошки весело — і відчуваєш, що здатна на все. Зі своїм хлоп-

цем розійшлася, ні не посварилась, і не тимчасово, а саме ро-

зійшлась. Назавжди. З партнеркою горщики побила, і вже не

склеїш, бо довіра зникла, хоча шкода, дуже шкода. Сьогодні

прокинулась із думкою, що все зрозуміло. Усе зрозуміло. Ли-

ше одне не зрозуміло, на одне запитання справді хотіла б отри-

мати відповідь від когось розумного та досвідченого: чому лю-

ди не цінують момент радості, момент щастя у теперішньому

часі? Чому так легковажать? Адже неодмінно шкодуватимуть

за тим, що втратили. Це їй особисто зрозуміло, як таблиця мно-

ження, принаймні до сімок. Чого ж інші гальмують?..

— До яких сімок? — Олег таки подивився на неї, усміхаючись.

— Я до сімок у таблиці множення почуваю себе впевнено,

а далі, коли починається сім на вісім, вісім на вісім — боюся

схибити.

Олег розреготався. Настрій у нього злетів вгору, потягнув

за собою настрій Кароліни.

— Тоді так, щоб напевно й без похибок, пропоную кав’ярню

«П’ятірка».

Вони замовили собі каву з молоком та заварні кільця. Каро-

ліна розказувала, що тепер вона, мабуть, піде в рекламну аген-

цію, в ту саму, що замовляла рекламний ролик, або на телеба-

чення, бо в кадрі вона виглядає краще, аніж у житті — їй так

сказали. Олег сміявся.

— Ну, а у вас що? — Кароліна згадала про те, що не дає йо-

му слова сказати.

Відвертість за відвертість. У нього теж проблеми на роботі, яка йому давно набридла, натомість товариш кличе його до

Львова і пропонує роботу на своїй фірмі, і він погодився. Олег

Шехов не уточнює, що це рішення він прийняв щойно, ось цієї

хвилини, але яка різниця — вчора він вирішив чи сьогодні? вже

можна говорити в минулому часі. А Зоя що? А з Зоєю вони роз-

лучаються. І з ним теж щось таке робиться, ніби бульбашки шам-

панського лоскочуться в крові. Слово «розлучаються» вилетіло

без жодного зусилля. Вимовивши його, Олег побачив якийсь но-

вий вираз, щось на секунду промайнуло в очах дівчини, і він

миттєво повірив, бо хотів повірити, що вона сприйняла його но-

вини відносно до себе, як такі, що стосуються її безпосередньо.

Вона була до нього небайдужа — ось що він побачив, тому й ди-

вилась на нього і слухала його по-особливому. Від цього відкрит-

тя — уявного чи реального — він зовсім втратив голову.

Торкнувся руки Кароліни, нахилився і поцілував її там, де

пульс. Затримав губи на перламутровій шкірі. Якби стояв, вже

поточився б.

— Ми маємо бути разом, — Олег не пізнав свого голосу.

Вона мовчала. Її рука завмерла під його долонею, як упій-

мане звірятко.

— Ми маємо бути разом, — повторив Олег.

Брат казав: коли вагаєшся чи заскочена, не мусиш одразу

відповідати, скажи — я подумаю… Вона так і зробила.

* * *

Довелося прикликати собі на допомогу неабиякі зусилля.

Думки про Павла не надто поступалися думкам про іншого.

Душа її була геть розбурхана, у ній було місце для двох.

— Кароліно, йдеш з нами до парку? Нас Шехови запросили!

— Ні! Я нікуди не йду! — занадто швидко відповіла вона.

А через годину вузькою алеєю вела за ручку Амалію, помі-

чаючи перші ознаки осені, а Крісталіна накручувала навколо

них кола на своєму велосипеді, і опале, ще зелене листя роз-

літалось з-під колес. Попереду йшли, зрідка оглядаючись, Ма-

рина з Зоєю, і Кароліні здавалося, що вони говорять про неї.

Легкі штани з невибіленого льону сиділи на Зої досконало, широкі штани на вузьких стегнах виглядали як на моделі

з журналу мод. Олег був у легкій одежі тютюнового кольору.

Вони і далі пасували одне одному, попри все. Кароліна кину-

ла на нього короткий погляд і згодом намагалась уникати на-

віть дивитись у той бік, аж поки дві години потому всі шум-

но й безладно прощалися у передпокої Шехових — і тоді їхні

погляди нарешті зустрілись.

— Їдьте, їдьте, — затримала ліфт Зоя, пропускаючи до ка-

бінки Марину з Амалією. Роберт теж встиг застрибнути

з Крісталіною на руках. — Їдьте, — гукнула Зоя, — Кароліну

зараз відправимо.

І занадто жваво озирається.

Помічаючи, як її чоловік відхиляється від дівчини.

Від її волосся, закладеного за вухо.

І бачить рух губами,

ніби вони щось шепочуть,

а насправді тремтять.

Кароліна відсахнулась, завмерла, втиснувшись у стіну.

Олег почервонів. Він з того рідкісного типу чоловіків, що

вміють червоніти.

Зоя поквапно відвела погляд. У неї за спиною шумів ліфт, а в ліфті було чути голос Крісти, яка щось голосно розпові-

дала батькам.

Минула одна лиш миттєвість.

— Мені… — сказала Зоя розгублено. Вона як ніби забула,

про що йшлося, і намагалась пригадати, — мені здалося?..

Мовчання.

— Ні, — відповів Олег.

Зоя зачинила двері.

— Зараз, — озирнулась. — Зараз. Де моя мобілка?

Вони шукали мобілку, удвох. Злагоджено і буденно. Немов

не можна було просто набрати номер Зої.

— Для чого тобі? — опам’ятався Олег. — Бери мою.

— Набери мені Марину зі своєї. Чи Роберта набери.

Узяла з рук Олега телефон:

— Марино, ви їдьте! — спокійним голосом. — Ми Каролі-

ну привеземо через півгодини… Все нормально. Їдьте.

Від її спокою — мурашки по спині.

Вони так і залишились утрьох стояти в коридорі. І розмо-

ва була коротка.

— Що це означає? — запитала Зоя. — Це ж має щось озна-

чати. Що?

Запала тиша. Її першим порушив Олег.

— Я люблю Кароліну.

Хтось викликав ліфт, було чути, як він зрушився з місця.

— А ти? — запитала Зоя, не дивлячись.

100

Кароліна не відповіла. Їй забуркотіло в животі. Хотілось

одного — опинитись у ліфті, з’їхати донизу, а краще — збігти

сходами геть, щоб не стовбичити тут зайвою під час розмо-

ви, яка видавалась нереальною. Ніби знову гра і знову робиш

хибний хід.

Зоя втягнула повітря і різко видихнула, раз і другий; її об-

личчя викривила усмішка — і вона… розреготалась. Аж сльо-

зи виступили, а тоді сказала Олегові:

— Відвези Кароліну.

…Вони ще навіть не сіли в машину, як Зоя вже знайшла мо-

білку, у себе в кишені знайшла — мобілка сама задзвонила.

— Ти мав рацію, — сказала комусь, — це доля.

У Зої була своя частина життя, що залишалась невідомою

навіть Олегові, Олегові — у першу чергу. «Це доля, — казав

їй інший, — скільки б ти не тягнула із відповіддю». Але вона

не могла наважитись на рішучий крок, бо була впевнена, що

Олегові без неї буде погано, що він пропаде, бо не пристосо-

ваний до багатьох життєвих ситуацій, бо не знав, як підсту-

питись до вирішення майже всіх побутових проблем. Він був

їй як родич, як рідна близька людина, вона не могла його ви-

креслити зі свого життя. Аж поки нове почуття — до цієї

18-річної дівчини розставило все по місцях, поки воно неспо-

дівано виявило не притаманної йому рішучості. Зоя ніколи

не бачила Олега таким, як щойно, біля Кароліни. І всі події

останніх тижнів постали перед нею тепер в іншому світлі. Во-

на здивувалась, наскільки людина може бути сліпою і не по-

мічати очевидного. До сліз та сміху здивувалась.

…Олега в машині трусило від піднесення. Він ніби випив.

Своєю неспокійною активністю намагався притлумити роз-

губленість від надто бурхливого розвитку подій, що спрово-

кували його на однозначну реакцію. А воно й добре, що так

швидко все сталося. Я радий, сказав він, я радий, що не тре-

ба нічого чекати і нікого дурити.

101

Кароліна в голові мала все, що зараз скаже. Ще можна все

повернути назад, скаже, і жити далі, як ніби нічого й не бу-

ло, теж скаже. Вони обидва їй були дорогі, і Олег, і Зоя, як-

що таке може бути. Але «Міцубіші-Лансер» з’їхав з дороги, Олег рвучко обійняв її, вона незручно втупилась йому но-

сом у сорочку. Їй не було чим дихати серед гучних ударів йо-

го серця. Кароліна випручалась. А як же Зоя? — мало не за-

питала вона його. Але не запитала, м’яко наштовхнувшись

на його губи.

…Кері занадто були зайняті своїми вечірніми ділами. Інакше

помітили б, що Кароліна каже неправду. Але вона вміла бути

переконливою. Ми дивились Олегову колекцію марок, вига-

дала вона. Я знаю цю колекцію, відповів Роберт, там є унікаль-

ні екземпляри.

Вже давно було тихо в усій квартирі, а сон все не йшов. Мо-

білка приймала есемески. Від Павла. Кароліна не відповідала, ігнорувала їх, розчавлена відкриттям: у серці можуть бути двоє

одразу. Але вона собі раду з цим дасть. Вона вибереться з цієї

пастки. Хоч чогось важливого вона самій собі не договорюва-

ла, якоїсь думки не додумувала. А правда, як казав її брат —

там, де не договорюють.

Зранку вона зібралась ніби на роботу, знаючи, що повер-

неться додому за годину, коли Марина поведе Крісталіну на

англійську та гулятиме з Амалією на набережній до кінця уро-

ку. У цей проміжок вона і збере свої речі. Ті речі можна й за

півгодини зібрати, скільки їх там є, тих речей. А потім вона

зателефонує брату та Марині і все їм пояснить. Вона не може

зараз говорити з ними очі в очі.

102

Вони їдуть до Львова сьогодні, не відкладаючи ні на день.

Олег лиш залагодить деякі справи, йому достатньо двох ран-

кових годин — і заїде за нею.

Ще не вирішила, де проведе останню вільну годину в Києві, але тільки-но вийшла на вулицю, як озвалися «Римські кані-

кули». Зоя дзвонила.

— Кароліно, треба поговорити. Де ти є? Я під’їду.

Даремно готувалась до гіршого — Зоя була налаштована

миролюбно, лише раз у раз судомно набирала повітря у гру-

ди і непомітно переводила дух. Деякий час вони їхали мовч-

ки, тією ж дорогою, що днями з Олегом.

— Ти впевнена? — пролунало, коли виїжджали на Москов-

ський міст.

— У чому впевнена? — перепитала Кароліна, хоча зрозу-

міло було, про що йдеться: чи впевнена вона у своїх почут-

тях, у своєму рішенні, у тому, на що наважилась.

— Ти любиш Олега? — вимовила Зоя, глянувши на свою

пасажирку. І почувши відповідь, по-діловому й без вступів

запропонувала Кароліні житло у Львові. І Кароліна змушена

була зосередитись на тому, що говорить Зоя — настільки див-

ну пропозицію зробила вона.

Зоя купила у Львові кімнату — товаришка підказала мож-

ливість вигідно вкласти гроші. У хорошому будинку, непода-

лік органного залу. Щоправда, кімната — у помешканні, де

живуть інші люди. Кароліна з Олегом можуть там зупинити-

ся на скільки хочуть — хоч на тиждень, хоч на кілька місяців, поки підшукають собі щось інше. Ось адреса, ось телефон.

— А платня? — запитала здивована Кароліна.

— Та ви спочатку подивіться, а далі буде видно…

— Олег знає?

— Олег не знає, він у таких питаннях не надто вправний…

Хоча, можливо, помиляюсь, можливо, не мала нагоди пере-

103

конатися у протилежному… — І це було все, що хотіла сказа-

ти Зоя.

Кароліна взялася за ручку дверцят. З язика злетіло:

— Для чого ви це робите?

Зоя глянула своїми яшмовими очима:

— Не повертайтесь у разі чого. Їдете — їдьте.

Залишився осад недомовленості. Так виглядало, що Зоя чо-

гось важливого не сказала. Кароліна знову згадала братове: правда там, де недоговорюють. Подумки готувалась до іншої

розмови, а вийшло, що Зоя їм ще й допомогла. Усе було не так, усе — всупереч очікуванням.

У ліфті згадала: Зоя не палила! Своїми вузькими долоня-

ми, своїми тонкими пальцями, зазвичай зайнятими яшмовим

мундштуком із сигаретою, вона міцно трималась за кермо.

* * *

У багажнику Олегової машини лежав наплічник та два паке-

ти з одягом — речі Кароліни; до них тулилась валіза Олега.

Роберту та Марині по телефону вже все було сказано, похап-

цем, скоромовкою, з особливим акцентом на тому, що Зоя усе

знає та з усім погоджується. Марина була заскочена новиною.

Роберт не розчув сестру як слід, бо щось там гуло біля нього.

«Потім поговоримо, — сказав він, — я наразі зайнятий». І го-

лос у нього був роздратований.

А з втікачами немов стався напад егоїстичного підлітково-

го піднесення, коли відганяєш від себе думки про те, що вдо-

ма хвилюються і не знають, де ти, а вже пізно, і ти не даєшся

чути, а тебе несе й несе, і всі неприємні розмови та з’ясування

відкладаєш на потім. Якось воно буде!

З Києва виїхали після обіду, бо заїжджали ще на роботу до

Олега, і Кароліна чекала в машині, поки він залагодить свої

справи. Задивилась, як він повертається, спішить до машини

бадьорою ходою, як зупиняється перед лобовим склом, зу-

стрівшись із нею поглядом, ніби переконується у тому, що це

104

вона, і ніхто інший, сидить біля його водійського крісла. Во-

ни намотують і намотують кілометри по місту, заїжджаючи

до його товариша, і ще кудись, і ще.

Олег діяльний та радісний, як ніколи. Його настрій переки-

дається на Кароліну, вони говорять про несуттєві другорядні

речі, бо головне відбувається зараз без слів. День закручуєть-

ся навколо них золотим виром, затягує у чарівне шаленство.

Сонячний вітер сипле на лобове скло та під колеса монетки

срібного та бронзового листя, вони мчать урочистим тунелем

попри щільні стіни з дерев обабіч траси, залишаючи за собою

легкий мерехтливий шлейф. Усе, що було дотепер, залишаєть-

ся у минулому. Що їх чекає завтра, невідомо. А сьогоднішній

безкінечний день усе триває і триває.

* * *

Тоненьким серпом висів у небі юний місяць, заглядав у розчах-

нуте вікно готельного номера, і збоку біля нього світилась мен-

ша зірка, а нижче, яскравіше, ще одна. Нічна прохолода погой-

дувала легкі фіранки, щось шкреблося на підлозі під ліжком.

Олег увімкнув світло і показав Кароліні жука-рогача, чорного

й лискучого, нічим не схожого на мишу, якої вона так боя-

лась — була впевнена, що це вона дряпається у кутку.

З темряви вже виступила ранкова свіжість, прорізалися го-

лоси пташок, залишалось або зачинити вікно, щоб остаточно

не прокинутись, або вийти у вересневий ліс, що пахне гриба-

ми та пріллю. Але вони не зробили ні того, ні того, і залиша-

лись у номері, поки сонце не зійшло високо, поки лютий голод

не вигнав їх за двері. У придорожньому готельчику не було від-

відувачів, чи вони рано виїхали, або ж навпаки, спали після

пізнього заселення. Нікого в коридорі та холі. Порожній рес-

торанчик працював лише для двох. За сніданком вони пово-

дились, як школярі, і за ними, усміхаючись, крадькома спо-

стерігала повна жінка, що принесла тарілки з яєчнею та хліб

з сиром…

105

При дорозі — відра, повні яблук. Пригальмували біля чер-

воно-жовтих — до них вибігла з воріт молодиця, на ходу роз-

хвалюючи свій товар. Не встигли отямитись, як два великих

пакети із яблуками опинились за їхніми сидіннями на підло-

зі салону. Продавчиня радісно побажала їм щасливої дороги.

Для чого нам два відра яблук? — цікавиться Кароліна. Не

знаю, сміється Олег, вони самі застрибнули до нас, ми тут ні

до чого.

Вона вибирає найбільші, перехилившись усім тілом назад, повертається на своє місце, витирає яблука вологими сервет-

ками і простягає Олегові червоне з жовтими крапочками, со-

ковите, з восковою поверхнею. Їй ледве вдається вкусити та-

ке саме, величезне. Олег на своє накидається з гарчанням, як

звір — навмисно намагається насмішити. Він весь час відво-

лікається на Кароліну, аж поки їх обганяє машина ДАІ. Олег

кладе на коліна Кароліні своє яблуко, за мить до того, як йо-

го зупиняють. І Кароліні спадає на думку, що треба сховати

його яблуко, ніби Олег через нього міг порушити якісь пра-

вила, і вона, трохи піднявши спідничку, кладе яблуко на ко-

ліна, відчуваючи, як шкіру холодить гладка прохолода, і на-

криває його легкою смугастою тканиною.

Їх відпускають, перевіривши документи; рука Олега набли-

жається, скрадається, вона дуже повільно прокладає дорогу

до яблука.

— Яблуко спокуси, — каже він, не зводячи погляду з до-

роги. — Я з’їм його з кісточками, шкіркою та хвостиком.

Де воно є?

Кароліні лоскотно, вона сміється, аніскільки не намагаю-

чись йому допомогти.

ІІ

Пані Шехова. Львів

Вхід у браму прикрашають ковані квіти на довгих стеблинах, одні — з розкритими, інші зі згорнутими пелюстками. При

вході під ногами глухо озиваються давні кахлі. Стіни вздовж

сходів забрані в сіро-рожеві мармурові панелі. Неначе столи, підвіконня, теж з мармуру найніжніших відтінків, слугують

підпорами високих вікон. За немитим, зі слідами фарби

склом — внутрішнє подвір’я, високий каштан, балкони та

рухлива білизна на мотузках. Ледь чутні кроки кам’яними

сходами вгору. Тут можна ходити без звуку — відлуння не-

має, його поглинають заокруглені стіни та бокові віконця, за

якими нічого, сама лиш непроникна для погляду перешкода

в чавунному плетиві рослин. Що там ховається, за тими за-

пилюженими тріснутими шибками? Які хвилюючі таємниці

причаїлись у павутинному мороці сходових закапелків?

Гігантські двері до всіх помешкань — на чверть скляні, ту-

манне важке скло прикрите оманливою тендітністю непізна-

ваних рослин. Жовтець чи купальниці, вони тут усюди, цей

мотив повторюється у кількох варіантах на вікнах, дверях, у ліпнині на стелі. На високих надійних стеблинах, на листі та

квітах тримаються й металеві поруччя сходів або ж те, що від

них залишилось. Нелюдську силу треба мати, щоб зруйнувати

те, що заповідалось на віки, зірвати мармурові панелі до клап-

тів оголених стін, залишити на чавунних пелюстках потворні

шрами, немов від гігантських кусачок божевільного варвара.

Але крихка сецесійна вишуканість залишається незнищенною.

107

Вона дихає, хоч де-не-де замінена жалюгідним ерзацом, хоч по-

бита й пошарпана, вона озивається, промовляє до тебе, дивує, як живе творіння, що було народжене в любові, але пройшло

через велике знущання та велике приниження.

Поки чекали, коли їм відчинять, Кароліна провела пальцем

по стеблині металевої квітки, торкнулася її холодної серцеви-

ни. Скільки рук пам’ятають ці квіти, скільки облич та очей, що

їх розглядали в очікуванні кроків по той бік дверей. Скрегот-

нув замок. На порозі — опецькувата жінка років шістдесяти.

Помітні вусики та закороткий халат, що не прикриває пухких

колін. Вона вже знає про нових сусідів.

За вхідними дверима — ще одні, металеві, суцільна міцна

решітка від підлоги до стелі. На ніч її замикають на ретро-ко-

лодку. А може й вважають це зайвою обережністю. На правій

частині дверей — поштова скринька («прикольна», оцінює її

Кароліна); нею давно не користуються: горизонтальний про-

різ, у який свого часу скидав листоноша листи та газети, та ма-

ленький дерев’яний приймач. Видовжене вічко — маленьке

вікно у світ — надійно затулено смужкою металу на шурупах; заслін, судячи з подряпин, вже не раз фарбували коричневи-

ми фарбами різного відтінку.

Жінка назвалася пані Стасею. Запитала імена та прізвище

нових сусідів, повторила вголос почуте і провела до їхньої

кімнати.

У цілковито порожньому просторі, видовженому, з височен-

ною стелею, погляди зупиняються на двох акцентах — печі зі

світло-зеленого кахлю та високому вікні проти дверей. Повні

стручки зеленого гороху опукло світились на кожній кахлині, викручені вусики створювали химерний поплутаний малюнок

надщерблених керамічних кутів. Вивершувала споруду пласка

фігурна надбудова, схожа на корону. Такою була кахельна піч

у лівому куті при вході. Монументальною та легкою водночас.

Вікно виходило на вулицю Генерала Чупринки. Грубий шар

білої фарби вкривав потерте дерево старої шиби. Ручки, крі-

108

плення та шпінгалети з міді чудово збереглися, місця з’єднань

сховалися під ніжною зеленню патини. Геометрія дерев’яних

кантів повторювалась у лініях шиби, підвіконня та панелі до

самої підлоги. Вікно дивилось на бруківку із трамвайними ко-

ліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником

до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять ву-

лиць. На утвореному ними видовженому трикутнику газону, височів старий клен, що вже починав змінювати літні барви

на осінні. Ще одне дерево трималося неподалік, на протилеж-

ному боці вулиці, і ще одне побачила Кароліна. Ці клени бу-

ли, мабуть, ровесниками того старовинного особняка з го-

стрими шпичками дахів та вежками, що визирав з-поміж

кущів за огорожею на розі двох вулиць.

— Особняк Островерхова, — зронила за спиною пані Ста-

ся. Вона залишилася стояти на порозі кімнати, ніби чекаючи, чи не знадобиться її допомога.

— Хто такий? — поцікавився Олег.

— Був такий колекціонер, — пані Стася надихнулась ува-

гою до своїх слів, заговорила впевненіше. — Жив собі в тому

особняку серед антикваріату, квіти вирощував… Хоча почат-

ково це була вілла пана Дзівінського, ректора Політехніки…

А п’єц не робить…

Олег тим часом відчиняв чавунні дверцята, зазираючи до-

середини.

Вона говорила «п’єц» — у чоловічому роді, на польський ма-

нер. Додала, що Фіра встановила батарею парового опалення

і цього достатньо навіть у холодну зиму, хоча до п’єца можна

майстра викликати, це ж так приємно, коли живе тепло напо-

внює кімнату. У цій кімнаті, правила далі, донедавна мешкала

Фіра-відказниця. А чого відказниця, бо вся її родина виїхала

до Ізраїлю, а вона залишилась у Львові, вперто трималася сво-

го музею та вивчала давньоєврейське мистецтво. Свою вели-

ку квартиру (вказівний палець у стелю) Гольдмани продали, то

Фіра викупила цю кімнату у старшого племінника пані Стасі, 109

однак протрималась тут два роки, а далі раптово змінила свої

плани та переконання — і, недорого продавши свою кімнату

комусь з Києва, вилетіла до Тель-Авіва.

— Так, — сказав на все почуте Олег. — То що ж! Ми цю піч…

цей п’єц, доведемо до пуття.

Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо по-

клацала вимикачем, аж поки під стелею не спалахнуло світло.

Кімната була доволі простора, хоч і заставлена двома пральни-

ми машинками, старою та новою, стосами відер та пластмасо-

вих тазів. Сіра шмата звисала додолу з грубої табуретки із про-

різом на сидінні. Дотягнутись до шкарпеток, розвішаних на

мотузці, можна було лиш вставши на цю табуретку.

У туалеті нових мешканців розчулила картинка під сте-

лею — вони навіть перезирнулись, показуючи одне одному

очима: на надійних гігантських цвяхах у зоні недосяжності

трималися старі дитячі санчата та пара бігових лиж зі шкіря-

ним кріпленням у вигляді петель.

— Чиї лижі? — поцікавився Олег.

— Мої, — знітилась пані Стася. — Шкода викинути… Я те-

пер з хати ані руш.

— Чому? — із ввічливості запитала Кароліна. Пані Стася на

хвору не скидалася.

— Я сходів боюся, — довірливо повідомила сусідка. — Для

мене спуститися-піднятися сходами — правдивий стрес. А не

було ж колись такого! Холодним потом обливаюся, ті сходи ме-

рехтять перед очима, руками вчеплюсь у поруччя, ногою нама-

цую кожну сходинку… А в голові: зараз впаду, зараз впаду…

Кароліна співчутливо дивилась на нову знайому, вона впер-

ше чула, аби здорова рухлива людина боялася сходів.

— Це фобія, — пояснила пані Стася. Так виглядало, що їй

було приємно говорити про свою проблему. — Я навіть на гру-

пу ходила з подолання фобій, мене Гєнек проводжав та зустрі-

чав. Але воно не допомогло. І тому я завжди вдома. Можу вас за-

певнити: у чотирьох стінах можна щодня мати нові враження!

110

Вікно спільної кухні виходило на внутрішнє подвір’я, на ви-

сокий каштан, туди, де на бічних балконах коливалась білиз-

на. На стільці, накритому пласкою подушкою, спав рудий кіт; він навіть не ворухнувся, лиш зблиснув щілинками очей.

— Це Мураня, — сказала пані Стася, почухала котові за вуш-

ком. — А там, — показала за вікно, і в голосі з’явилась осудлива

інтонація, — сусіди свої машини залишають. Зробили з подвір’я

стоянку!

— А я на вулиці припаркувався…

— То ставте й ви! Буде й від нашого помешкання машина.

Ставте! — й похапливо пояснила: — В’їзд з вулиці Київської, через браму крамниці.

Великий стіл тулився до вікна, при боковій стіні був ще один, маленький, робочий. На ньому віялом розкинулась розчахну-

та навпіл капустина, господиня відволіклася від неї, заледве

почавши шаткувати, бо у двері подзвонили. На плиті кипів

борщ, наповнював кухню пахощами, що збурювали апетит.

— Можете цим столом користуватись, — пані Стася пока-

зала на менший, — це Фірин, вона нам залишила, що не про-

далося. А хочете — ось великий, він спільний, чи маєте свій?

Вони нічого свого не мали; їхня перша спільна домівка відлу-

нювала порожнечею, кроки й голоси гулко відбивались, ніби по

стелі ще хтось ходив і розмовляв. Занесли свої речі, розклали, обживаючи територію. Тоді пані Стася пригостила їх борщем, і сама не відмовилась від столичної гостини — сирокопченої ков-

баси та («Як ви це називали?» — перепитала двічі) — чіабати.

Скуштувала й зробила висновок: смачні булки… І яблука їй за-

смакували; сказала впевнено — це джонаголд, давно їх не їла, вони трошки пізніше ще смачнішими будуть, таким яблукам

треба дати трохи вистоятись, дозріти, їх зарано зірвали.

* * *

— Ти ніколи не пошкодуєш про це, — сказав Олег у темряві.

— Про що?

111

Знала, про що.

Він обійняв її, сховав обличчя у її пишному волоссі, по-

вторив:

— Ніколи не пошкодуєш.

Перша ніч у Львові минала на позиченій у пані Стасі по-

стільній білизні; застелили нею вузький, твердий, як камінь, ватяний матрац, що його витягли з комірчини в коридорі.

Хтось вночі рипів дверима до ванної, чути було шум води, але

всі ці прозаїчні вияви загального побуту тільки підкреслюва-

ли реальність того, що відбувається. Вони разом, у них є спільний

дім, одна підлога, одна стеля на двох і перше, позичене, подруж-

нє ложе, як благенький плотик у відкритому морі. Втриматись

можна, лиш підтримуючи одне одного, не даючи впасти в роз-

бурхані хвилі.

Серед ночі перетягли матрац під вікно, лежачи горілиць, спостерігали, як темні хмари зачепились за верхівку високого

клена і не можуть рушити далі. Слухали звуки міста та ледь

чутну музику за стіною.

— Клен живе п’ятсот років. Він бачив, як будували цю ву-

лицю, — сказав Олег.

— А тепер він бачить нас, зазирає з вулиці в наше вікно, —

Кароліна перевернулась на живіт і спробувала роздивитись ви-

раз обличчя Олега. — Ти знаєш, що я маю бути щасливою? Так

моїй мамі ворожка сказала. Отже, будеш зі мною щасливий

і ти. Автоматично.

Він мовчав.

Вона намацала на підлозі холодне пластмасове відерце з мо-

розивом, зняла кришку, підсунула до себе тарілку з нарізани-

ми яблуками:

— Нічний десерт! — оголосила собі за спину, напівобернув-

шись. Плястерко яблука, яким підчепила грудку крем-брюле, підстрибнуло від несподіванки, бо зуби Олега вчепилися їй

у сідницю.

— А-а-ай! — вигукнула, не стримавшись.

112

— Вибач, — озвався він, поцілував вкушене місце, зняв гу-

бами з її руки загублену купку морозива. — Неправильно зро-

зумів пропозицію, вибач.

Морозиво ніжно світилось у темряві — Кароліна відправ-

ляла смакоту собі до рота, а Олег спостерігав за нею, підвів-

шись на лікті, слухав, як вона хрумтить яблуком. Він не любив

морозива.

Якщо він хоч раз, бодай жартома, бовкне якусь дурницю

з арсеналу Павлових відвертостей, подумала Кароліна, вона

відповість йому справжньою жіночою істерикою зі сльозами.

Або встане та й піде. Вона ніколи більше не мовчатиме, не тер-

пітиме дурнуватих натяків та підколок. Однак Олегові й на

думку не спадало її провокувати. Він тішився кожному вияву

ніжності так, немов і далі не йняв віри, що це призначається

саме йому. У його безмежній вдячності було щось від хлопча-

чого трепету перед недосяжним і водночас — від чоловічого

стриманого спокою господаря, впевненого у своєму виборі. Він

обійняв Кароліну перед сном, вкладаючись за її спиною і в точ-

ності повторюючи її позу.

* * *

Вранці двічі телефонував Павло, і Кароліна, збивши його дзвін-

ки, відключила звук. Олег скоса глянув уважно, але не запитав, хто дзвонив.

Чоловік середніх років курив на кухні біля вікна, видмуху-

вав дим у прочинену кватирку. Щось у його зовнішності ви-

кликало усмішку, він був схожий на горобця, особливо неслух-

няним фонтанчиком волосся на маківці. Кароліна усміхнулась, він зауважив цю усмішку і, так виглядало, зрозумів її причину.

Руда Мураня біля його ніг вмивалась, не звертаючи ні на ко-

го уваги, доводила до ідеального стану своє біле черевце.

Пахло кавою та тютюновим димом.

Біля плити пані Стася у вчорашньому халаті, з ложкою на

довгому держачку в одній руці та рушником в іншій, не зводи-

113

ла очей з мідної джезви на газу. Кава ризикувала ось-ось ви-

хлюпнутись на конфорку. Судячи з пом’ятого вигляду півлі-

трової джезви, було їй вже років із тридцять.

— Це Сашуня, — сказала пані Стася про сусіда, відволік-

шись на секунду.

І тут-таки швидким рухом кинулась до джезви, піднесла її

вгору разом з рушником. Кавова шапка завмерла над мідним

краєм і почала згасати, проковтнувши щось біле, схоже на зуб-

чик часнику. Пані Стася розмішала своє творіння, повернула

мідну посудину на вогонь. Нова шапка, що виросла за три се-

кунди, теж залишилась без шансу на втечу, і турка нарешті за-

вмерла на керамічній підставці.

— А це Кароліна з Олегом, — додала пані Стася. Її фінальні

маніпуляції потребували кількох секунд, рівно стільки часу, щоб познайомити сусідів.

Повернулась розпашілим обличчям.

— Кави хочете?..

На Кароліну Сашуня не звертав уваги. Олегові стримано по-

тиснув руку, однак варто було тому поцікавитися, що то за ста-

рі фото в коридорі на стіні, як він пожвавішав. Навіть цигарку

не докурив, загасив, зім’явши, у чавунній собаці-попільничці

на кухонному підвіконні. Узявся піднесено розповідати, що це

Стрийський парк у 50-ті роки, а фото залишила Фіра, колиш-

ня сусідка, Фіра-відказниця, тато якої був відомим у Львові фо-

томайстром, і якби не такі от фото, зроблені кілька десятків

років тому, то ми б і не знали, як виглядав Львів післявоєнний, і ще раніше — за Польщі, за Австро-Угорщини.

Після того як за Сашунею зачинилися двері, пані Стася ще

раз перепитала прізвище нових сусідів і, посунувши наголос

далі, ввела пані та пана Шехових (Шехóвих, у її варіанті) у курс

справи. Через квартал звідси Сашуня має комірчину із входом

знадвору, ремонтує взуття, а у вільний час знімає будинки та

вулиці Львова. Як почне хвалитися знімками — не відкараска-

єтесь. Його кімната за стіною праворуч від вашої. А ліворуч

114

живе Гєнек, племінник пані Стасі, студент університету, він уже

на парах, якщо музика турбуватиме, то кажіть, бо він іноді за-

надто голосно її вмикає. Далі, за Гєнеком — кімната пані Ста-

сі, вхід спільний, у пані Стасі кімната прохідна.

Квартира Шеховим сподобалось, і її мешканці, і руда гоно-

рова Мураня, хоча вона відверто ігнорувала нових сусідів.

* * *

Товариш Олега користався принадами оксамитового сезону

в Хорватії, отож Кароліна з Олегом мали два вільних тижні

і з насолодою поринули в господарські клопоти. Об’їхали тор-

гові центри, замовили легку канапу, купили телевізор та ма-

ленький столик, запросили додому дизайнера фірми, що виго-

товляє меблі під замовлення. Кароліна спробувала зобразити

на папері свою мрію. Малюй, малюй, заохотив її Олег. І вона

нашкрябала примітивне креслення. Ось так, пояснила, йти-

муть угору дерев’яні сходи з бильцями та поруччям, а там, на-

горі, буде щось подібне на другий поверх, таке собі ліжко на

високих міцних опорах — згори ліжко, знизу хатка. Можна бу-

де дивитися у вікно з висоти, просто на перехрестя дивитись, на клен, на особняк Островерхова.

— Недешевий проект, — попередив майстер.

— Кажіть, скільки, — усміхнувся Олег, — а ми будемо тор-

гуватися…

Київська господиня кімнати погодилась врахувати вкладе-

ні кошти як платню за помешкання, Олега такий варіант вла-

штовував.

В особливості цього квартирного питання дві жінки ніко-

го не посвячували. З пропозицією Зоя погодилась без розду-

мів, вона мала намір у майбутньому здавати цю кімнату, яку

все одно доведеться колись умебльовувати.

Як не пояснила Кароліна від самого початку, хто та киян-

ка, якій належить кімната, так воно й залишилось непрого-

вореним. Олег і не розпитував, яка йому була різниця, хто

115

власниця. Отак історія з кімнатою стала таємницею Зої та Ка-

роліни.

По телефону в голосі Зої спочатку прохопилася нотка на-

пруження, але почувши, у чому річ, вона заспокоїлась і далі

розмовляла рівним, дещо байдужим тоном. Кароліні вида-

лось, що вона терпляче чекає, аби чимшвидше натиснути на

червону кнопку відбою, заздалегідь погоджуючись на все. Ка-

роліна теж попрощалась з полегкістю.

— Олеже, ви з Зоєю про нас розмовляли? — запитала, ко-

ли ввечері вони поставили машину на подвір’ї і пішли про-

гулятись до центру міста.

— Відтоді, як ми поїхали?

— Ні, ще в Києві.

Олег взяв її руку, заклав собі за згин ліктя.

— Нащо це тобі?

— Як це нащо?.. Я не відстану вже, кажи.

— Вона подякувала.

Кароліна зупинилась.

— Вона подякувала, — повторив Олег, — за те, що не ду-

рили, не ховались. Не принижували себе та її. Вона завдяки

нам… а може, не нам, а ситуації… одне слово, вона зараз теж

не сама. І я б хотів, щоб не тимчасово. Мені від того було б

легше.

— Не сама?

— У неї був такий собі Стас…

— Як це, був? Ти що, знав про нього?

— Вони разом в один дитячий садочок ходили, потім в од-

ній школі вчились. Звісно, знав. Друг дитинства. У нього осо-

бисте життя не складалось, а Зоя для нього, як він сам сказав

мені одного разу — ікона. А далі що?.. Далі в моєму житті

з’являєшся ти — і все перевертаєш догори дриґом…

Поцілував Кароліну в маківку.

— Зоя — надзвичайна жінка…

— Я знаю.

116

— Завжди її поважатиму, завжди. І коли я того вечора ска-

зав їй про нас, згодом, тебе вже завіз до брата… Коли нама-

гався щось пояснити, тоді вона і сказала: дякую за чесність, тепер я теж вільна. Якби я залишив її саму, якби вона мене не

відпускала… Не знаю, що було б далі.

— У сенсі повернення?

— У сенсі нашого з тобою душевного стану.

— А-а-а. Чому ти мені це одразу не сказав?

— Ти не запитувала, — відказав він. — Я вирішив, ти про

це не думаєш.

З усім своїм молодим егоїзмом вона і справді не надто

замислювалась над тим, що відчуває Зоя і що зараз відбу-

вається у її житті, адже з такою жінкою нічого поганого

статися не могло, навіть у такій ситуації. Хіба тимчасові про-

блеми. Зоя була і залишалась особливою і для Олега, і для

Кароліни.

Від Головпошти вони повернули на вулицю Стефаника,

пройшли її до крутого повороту праворуч, вийшли вгору на

вулицю Глібова… Вечірній маршрут вони щоразу обирали за

принципом «куди очі ведуть», і завжди на їхньому шляху по-

ставали будинки з промовистими деталями та неповторни-

ми оздобами — усю цю красу ретельно фіксував та розкладав

по файлах їх сусід Сашуня.

В душі Кароліни після того, що вона почула про Зою, зро-

билося тихо і спокійно, вона й подумати не могла, що ця ін-

формація стане останнім пазлом, завдяки якому складеться

загальна картина повноти життя. Нехай так буде завжди, щоб

і Олег зі мною, і Зоя не сама.

Вони зробили велике коло кількома вулицями і поверну-

лись додому, найголовніше відкриття вечора зробивши на ро-

зі свого будинку: кутовий балкон тримали, порівну розділив-

ши свій тягар, заклавши руки за голову, подібні між собою

атлант і каріатида. Кароліну здивували спокійні вирази об-

лич, позбавлені страждання та напруги. Немов і він, і вона за-

117

нурились кожен у свої думки, перервавши розмову на якусь

хвилину та відвівши очі на особняк Островерхова.

— Зроби, як він! — розпорядилась Кароліна. Олег, дурію-

чи, миттєво виконав команду, закинув руку за руку над голо-

вою. — Дивись, — повторила вона його жест.

— Що дивись?

— Я руки склала, як вона, а ти — як він.

Олег ще раз подивився на скульптури, перевів погляд на

свою супутницю: у їхній четвірці в чоловіків праві руки ле-

жали на лівих, у жінок — навпаки.

— І що це означає? — запитав Олег, забираючи Кароліну

з-під балкона.

— Що ми пасуємо одне одному, — була така відповідь. —

Хоч протилежні навіть у неусвідомлених рухах.

Олег здивовано глянув.

— Якби їх поміняти місцями, її — на лівий кут, його на пра-

вий, то вони тримали б руки навпаки, вона — як він, а він —

як вона, і знаєш чому?

Кароліна запитально смикнула підборіддям: чому?

— Бо саме так у цій ситуації їх тримати зручніше, не за-

лежно від того, хто ту стелю підпирає, чоловік чи жінка.

— Та ну тебе, нудотику! Хотіла ще один доказ навести, а ти

не дав.

— Доказ чого?

— Що ми пасуємо одне одному!

— Так це не потребує жодних доказів, тут і так усе зрозу-

міло.

Така миттєвість трапилась, що от зараз, цієї хвилини, біль-

ше нічого не треба.

< Назад Далее >

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги