Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Чистий ліс

Лисий прокинувся першим. Сонце ще не зійшло, тільки легкі хмарки над головою мали з одного боку рожеве забарвлення. Трава була мокра від роси. Дощу сьогодні не буде. Хлопець змерз. Поступово він згадав усе, що вчора трапилося. Нога більше не боліла, але зовсім здоровим він себе не почував.

Лисий сів і обдивився ногу. Литку оперізував величезний червоний рубець. Рана досі не зажила, незважаючи на мертву воду. Однак пухлина спала, він поворушив ступнею, пальцями — все працює.

Попід кущами спали діти. Тільки Івася серед них не було. Трохи віддалік, накрита гіллям, стояла ступа. Це добре. Якби прилетів лішак, то з неба ступу він би не побачив. Та й дітей не побачив би, якби не спустився зовсім низенько. Круків на кущах також не було — отже, його справи не такі кепські, як здавалося вчора.

Але де ж Івась? Мабуть, чергує. Це добре, якщо так.

Лисий підвівся на ноги. Одразу прокинувся біль у нозі, хоч і не такий страшний, як учора. Він пройшовся по галявині — ходити можна, якщо спробувати не помічати болю.

Тут же прокинулася Леля.

— Ну, як нога?

— Нічого, ходити можу. А де Івась?

— Я тут, — долинуло з-за кущів. — Усе гаразд.

Решта дітей також попрокидалися і, ще не звівшись на ноги, засипали Лисого запитаннями про вчорашній день.

— Поцім усі розмови, — перебила їх Леля. — Зараз швиденько снідаємо й у пуць. Попереду цяжкий день.

Після сніданку Леля злітала на розвідку, ще раз подивилася дорогу, яку напередодні вона вже оглянула. Вирішили йти вздовж малої ріки, але на добрій відстані від неї. Ближче до великої ріки починалися піски — великі галявини, а вони вже з'ясували, що такої дороги не люблять.

Одразу й вирушили. Леля йшла попереду, Лисий — останнім. Усі уважно дивилися під ноги, щоб знову не втрапити в халепу зі свавільною тінню.

Чи то Лисий розходив ногу, чи то вона дедалі більше заживала, але вже через годину-півтори путі жодних клопотів від неї не було.

За дві години ходу звідси вчора пройшов такий сильний дощ. А тут, здавалося, дощу не було вже багато днів — трава в прогалинах між кущами стояла зовсім суха, пісок вільно сипався й у грудки не збивався, кінцівки листочків на кущах почали жовтіти й скручуватися в дудочки. Час від часу з чагарів вилітали пташки, і це означало, що ніхто їх раніше не турбував, що дорога безпечна. Та й живіт Лисого поводився спокійно — відчуття небезпеки не приходило.

Коли сонце вже стояло високо в небі, знайшли струмок. Марічка перша кинулася до нього, набрала в долоні води й роздивлялася її прискіпливо й уважно, наче то була незнайома їжа. Потім занурила обличчя в долоні, озирнулася на всіх і радісно засміялася. Діти кинулися до води. Попили, помилися, ще й влаштували дитячу гру в оббризкування. Лисий тим часом зловив двох вужів, і вони пішли на обід для всієї ватаги. Леля знову полетіла в розвідку, а малі повернулися до струмка. Здавалося, припинити ці забави не здатен ніхто, але прилетіла Леля й припинила одним словом.

Неподалік звідси, сказала вона, починається досить великий ліс, а за ним — широке поле. Схоже, що поле оброблене. Тож у лісі може виявитися село. Обійти не вдасться ні ліс, ні поле, бо з обох боків їх дуже тісно притискають річки. Якщо пощастить пройти непоміченими, надвечір можемо вийти до того місця, де річки зливаються.

— Ти бачила? — Лисий не міг повірити, що вже так близько. — А греблю бачила?

— Бачила, — коротко відповіла Леля, і Лисий зрозумів, що більше вона нічого не скаже. Настрій у неї був лихий.

Його така куца інформація не влаштовувала, але нічого не вдієш — коли Леля в такому стані, з нею краще не сперечатися. Зрештою, незабаром сам побачу, вирішив хлопець.

До лісу вони справді дійшли дуже швидко. Дерева стояли веселою привітною стіною. В небі над ними, немов господар, кружляв орел.

Лисому цей ліс одразу не сподобався.

Ховаючись за кущами, обережно підкралися до узлісся. Все було спокійно — високі сосни, земля вкрита глицею. Вони зібралися докупи й завмерли, прислухаючись. Тихо. І Лисий зрозумів, що йому не подобається — тиша. Жодного пташиного голосу. Такий ліс мусить бути населеним, але тут, здавалося, нікого немає. На землі також ніяких слідів — ні пташиного посліду, ні розритої глиці, ні обламаних соснових гілочок.

— Ми туди не підемо, — тихо промовив Лисий. — Обійдемо зі сходу.

— Там річка, — не погодилася Леля. — Ліс підступає майже впритул.

— Майже — це не зовсім, — наполягав Лисий.

— Там можуть бути русалки.

— Ти з ними подружишся, — не вгавав хлопець.

Ніхто не наважився з ним сперечатися. Хоча він відчув, що внутрішній спротив існує. Вони не погодилися з ним, а послухалися його. Якщо по дорозі щось трапиться, він буде винний. Якщо нічого не трапиться, то вийде так, ніби він їх даремно повів далекою дорогою.

— Послухайте, — промовив Лисий. — Мені цей ліс дуже не подобається. Я не знаю чому. Може, тому що тут немає птахів. Може, тому що тут взагалі немає ніяких слідів на глиці… Не знаю. Він якийсь несправжній, розумієте? Можливо, той шлях, який я пропоную, також небезпечний. Можливо, через ліс пройти було б дуже легко й безпечно… Я не знаю. Я хочу з вами порадитися…

— Нічого тут радитися, — після паузи сказала Леля. — Всі знають, що Лесик чує небезпеку. Ми в цьому вже не раз переконувалися. Тому треба просто повірити йому. Всі згодні?

Діти мовчки кивнули. І тепер уже вони справді з ним погодилися.

— Тільки дуже обережно, щоб і голочки з сосни не зірвали, — додав Лисий.

Вони рушили на схід, не виходячи з узлісся, але й не заглиблюючись у ліс. Іти було легко — глиця значно краща дорога, ніж пісок. Але страшно. Тим більш страшно, що вони не знали, чого слід боятися.

Лисий спробував тягти за собою мітлу, але вона так голосно шкребла по глиці, що хлопець від цієї ідеї відмовився. Він поклав її на плече і так і йшов, тримаючи за держално. Раптом воно різко смикнулося вгору, аж хлопець ледь втримав його в руках. Тієї ж миті щось сильно вдарило в мітлу ззаду.

Лисий одночасно різко відскочив убік і обернувся. За спиною нікого й нічого не було. Тільки поміж гілляччям, що жмутом замикало мітлу, з’явилося біле пір'я. Перша думка була про якогось дуже швидкого птаха, що спрожогу сів на мітлу, а потім так же миттєво зник за деревами.

Але придивившись, Лисий зрозумів, що пір’я було не саме по собі, а замикало стрілу. Він пугукнув і сховався за найтовщий сосновий стовбур. Хлопець точно знав напрямок, звідки прилетіла стріла, але там нікого. Не такі вже й товсті ці сосни, щоб можна було сховатися за стовбуром. І стріляли не зверху, не з дерева…

Лисий кинув погляд уперед. Діти миттю розсіялися й лягли на землю. За таких умов, коли невідомо, звідки стріляли, це було найкращим рішенням.

Він придивлявся до дерев, до тіней, що подекуди промальовувалися на глиці — там, де між кронами дерев був просвіток і сонце пробивалося вниз. Відчуття небезпеки було дуже сильним. Це ще пощастило, що стріла влучила в мітлу… Втім, пригадав Лисий, спочатку мітла смикнулася держалном угору, а вже потім він відчув удар. Виходить, мітла сама підставилася під стрілу?

Власне, так стояти й чекати можна все життя. Треба діяти. Лисий іще раз глянув на дітей. Леля з арбалетом прикривала їх з тилу. Івась лежав неподалік від Лисого. Його арбалет також був заряджений і дивився в той бік, звідки прилетіла стріла. Лисий показав йому мітлу, висмикнув з неї стрілу й теж показав Івасеві. Той ледь помітно кивнув.

Управлятися одночасно з мітлою і луком було неможливо. Тому він кинув мітлу Івасеві й знаками пояснив, щоб поклав її перед собою, товстішим кінцем до ворога. А сам узяв лук, вставив стрілу й вирушив назустріч небезпеці.

Лисий видивився найтовще дерево кроків за двадцять і прожогом перебіг туди, тримаючи лук напоготові. Нічого не сталося.

І не повинно було статися, подумав Лисий. Це був несподіваний для нападників крок. Нахабний. От наступна спроба перебігти може бути фатальною. Він вискочив з-за дерева, зробив один крок і тут же повернувся назад. Якби він зробив ще один крок вперед, то напевне зустрівся б зі стрілою, що просвистіла повз нього. Тепер зате він знав, звідки стріляли.

Схованка справді була дуже добра. Це був невисокий пологий пагорб, вкритий глицею так само, як і вся земля в лісі. Стріла вилетіла прямо з нього. Якби Лисий цього не бачив, бійницю він не розгледів би нізащо.

Тут Івась показав, на що він здатний. Пущена ним стріла точно ввійшла в бійницю. Долинув розпачливий, хоч і приглушений крик. Скориставшись цією миттю, Лисий перебіг кроків двадцять упоперек, не наближаючись до пагорба, а намагаючись обійти його з тилу.

Тепер було легше, коли небезпека стала зрозумілою. Єдине, що турбувало Лисого — це невпевненість, чи таких горбків навколо більше немає. І ще одне було йому невтямки — що ж це за люди такі? Як можна вистрілити в спину, навіть не поцікавившись, хто такий і що тут робить? А може, вони й правильно розрахували: найстаршого й найозброєнішого вбити, тоді з дітьми говорити буде легше. Хоча… Лисий не міг погодитися з тим, що він справляє таке страшне враження, щоб його слід було поцілити в спину.

Ні. Щось із цими вояками негаразд.

Лисий перехопив погляд Івася й дав йому зрозуміти, щоб той вистрілив іще раз.

Цього разу стріла не зникла в глиці, а лишилася стриміти з пагорба. І тут же з іншого місця пагорба вилетіла інша стріла в напрямку Івася. Тепер і він, і Лисий остаточно переконалися в тому, як їх захищає мітла. Вона просто підскочила й зловила в себе стрілу. І знову впала на землю й лежала мирно, ніби нічого не сталося.

І тут Івась підвівся. Мабуть, і під горбком цього не сподівалися, бо не скористалися нагодою. Хлопчик узяв мітлу, виставив її вперед, мов спис, і понісся на горбок. Дві стріли одна за одною вилетіли звідти, мітла двічі смикнулася й зловила їх. Третя вилетіла тоді, коли до пагорба лишалося не більше чотирьох кроків. Вилітала вона з підніжжя пагорба, Івась уже був майже незахищений. Однак мітла і тут примудрилася пірнути, зловивши стрілу на себе. При цьому вона не встигла зупинити свій рух вниз і вперлася в землю. Івась перечепився через неї й полетів сторчголов.

На щастя, в цей час ніхто не стріляв. Двічі перевернувшись через голову, хлопчик вилетів на пагорб і розтягнувся прямо на верхівці. Мітла вискочила з його рук, поскакала по землі й злетіла в небо. Щоправда, арбалет Івась не випустив із рук, тільки стріла з нього випала. Івась тут же перезарядив зброю.

Але скористатися нею вже не встиг. Пагорб відкрився, мов казанок, металево клацнувши покришкою, Івась, який лежав на цій самій кришці, знову перевернувся через голову й упав на глицю. Тієї ж миті двоє чоловіків кинули на нього сітку, й він заборсався, не в змозі вивільнитися.

Лисий встиг пустити з лука стрілу, яка впилася в шию одному з чоловіків. Але в цю мить і на нього невідь звідки впала сітка. Він іще побачив, як злетіла в небо ступа і як чоловіки в чорному хапають дітей. Його скрутили, накинули на голову темний мішок і понесли, весь час перевертаючи в повітрі. Він збився з ліку, скільки разів його перевернули і які робили повороти, спуски й підйоми. З мішком на голові було важко дихати, чиїсь руки постійно штурхали його в боки, він перестав пручатися й вирішив берегти сили.

Допит

Похмуру кімнату без вікон, з мазаними вапном стінами тьмяно освітлював немічний каганець. Повітря було важке. Пахло вогкістю. Посередині кімнати стояв масивний сосновий стіл, а за столом сидів сердитий чоловік у неясного кольору вбранні, перетягнутому ремінцем, з дивними червоними наліпками на плечах. У хаті було душно, але чоловік не знімав чудернацького кашкета з козирком. Якби ще світило сонце, то козирок затінював би очі, тоді було б принаймні зрозуміло, навіщо він. Але каганець не освітлював майже нічого, крім глибоко впалих, близько посаджених очей цього чоловіка та його гачкуватого носа. Чоловік суворо дивився на дітей, і Лисий чомусь зрозумів, що так він дивиться завжди й на всіх.

Що довше він дивився, то неспокійніше ставало Лисому на душі, аж доки він не зрозумів, що ця пауза якраз і має на меті залякати їх. Добре, що він збагнув це. Аби тільки діти не злякалися…

Лисий озирнувся. Всі малі стояли поруч, тільки Лелі не було. Тож він не помилився, коли його в'язали, — вона справді встигла втекти на ступі. Івась учасно позбувся мітли. Молодець. Тепер головне — показати, як вони налякані, удавати з себе дурників. Може, пощастить обдурити й викрутитися.

Зайшов іще один чоловік — високий, худий і якийсь незграбний. Він тримав у руках Івасів арбалет, лук Лисого, палаш і два колчани зі стрілами. Ноги він мав нормального розміру, але чимось невловимим (мабуть, худорлявістю) нагадував Довгоногого. Він рвучко випростався, ввійшовши до кімнати, голосно клацнув підборами черевиків (мабуть, дерев'яними) і тільки після цього підійшов до столу, поклав на нього зброю і щось зашепотів на вухо ватажкові.

— Шукати! — уривчасто кинув гачконосий.

Худорлявий випростався, різко розвернувся на місці, знову клацнувши підборами, й вийшов із кімнати.

За ту мить, поки двері були відчинені, Лисий встиг роздивитися, що вели вони не в сіни й не в іншу кімнату. Там був так само побілений вапном коридор, так само тьмяно освітлений каганцем. Коридор вів кудись у темряву. Що ж це за така велетенська хата, подумав Лисий.

Тут заплакала Наталка. Крупні, мов горох, сльози котилися з її очей.

— Заспокойся, маленька, — мовив до неї Лисий. — Усе буде гаразд, не бійся.

— Мовчати! — раптом щосили гаркнув чоловік. — Хто дав тобі право розмовляти? І ти замовкни! — Додав він, звертаючись до Наталки.

Та заревіла ще голосніше. Тут же її підтримали решта дівчат. Маленьке приміщення наповнилося дитячим криком. У Лисого — й того вуха не витримували.

Чоловік із червоними наліпками на плечах мовчки взяв зі столу їхній арбалет, вклав у нього стрілу, звів тятиву й навів арбалет спочатку на Петруся, потім на Василька. Потім знову на Петруся. Дівчатка всі враз замовкли.

— Ще один звук, — тихо промовив чоловік, ніби й не з ними розмовляючи, — і одного з них я продірявлю. — Він помовчав, потім вирішив: — Оцього. Або цього, — ледь повернувши арбалет у бік Василька, закінчив він і знову поклав арбалет на стіл.

У тому, що він сказав, не було ніякого глузду. Якесь суцільне божевілля: вбити одну дитину, щоб інші перестали плакати! Але він так це промовив, з таким виразом свого пташиного обличчя, що діти йому відразу повірили.

Він трохи помовчав, пильно вдивляючись в очі кожному по черзі, а потім спитав:

— Хто вас послав?

— Нас ніхто не посилав, — сказав Лисий. — Ми самі прийшли.

Не дивлячись на нього, чоловік-птах узяв арбалет і не цілячись вистрілив. Стріла ввійшла в стіну за вершечок від голови Лисого.

— Добра зброя, — сказав він. — Ви її самі зробили, я правильно розумію?

— Ні, — відповів Лисий. — Це зробили наші батьки.

— Ага, — зрозумів чоловік, — отже, вони вас і послали. А навіщо?

— Ніхто нас не посилав, — твердо сказав Лисий. — Наші батьки загинули. На наше село напали вовкулаки і всіх знищили.

— Цікава байка, — задумливо промовив чоловік, вкладаючи в арбалет другу стрілу. — А ви, значить, були такі прудконогі, що легко від них утекли. Правильно?

Лисий не встиг відповісти, як чоловік застережливо підняв арбалет і промовив:

— Я більше не промахнуся. Якщо мені здасться, що ти брешеш, то тут же я тебе й порішу. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Лисий перелякано й поспішливо. — Я не брешу. Нас не було. Ми пішли збирати пташині яйця й заблудилися. Там якісь дивні піски. Ми йдемо на південь, а тінь біжить перед нами… Ми плутали там… Там такі кущі… І прийшли до села вже пізно — темно було. А село порожнє. Нікого немає. Тобто всі є… Але…

Розповідь його справила враження зовсім не на того, на кого він сподівався справити враження. Спочатку Марічка, потім решта дівчат заплакали. Вони зрозуміли, що Лисий каже правду. Вони й раніше здогадувалися, що батьки їхні загинули, але боялися спитати й намагалися вірити… Серце Лисому стислося. Він сам ледве не плакав. Хотілося пригорнути дівчаток і погладити по голівках, але руки були міцно зв'язані.

Радше ці невтішні сльози, в щирості яких неможливо було сумніватися, ніж слова Лисого, переконали чоловіка, що це правда. Але просто взяти й повірити він усе одно не міг.

— Оце з такою зброєю вас відпустили збирати яйця?

— Ні, — Лисий знову почав розповідати майже правду. — Просто ми знали, де зберігається зброя. А піти з села неозброєними не могли.

— А лишатися теж не могли?

— Ні… — Лисий згадав Лелину Вьоску після нападу вовкулаків, і додав: — Не могли. Ніхто б не зміг там залишатися…

Двері відчинилися, й на порозі знову виник довготелесий. Він клацнув підборами й підійшов до ватажка. Схилився й щось йому зашепотів у вухо.

— Що за дурниці! — суворо здивувався ватажок. — Як так — без вогню?

Довготелесий запопадливо хмикнув, обличчя його стало щасливим, він знову щось зашепотів, але ватажок перебив його, махнув рукою, і знову — клацання підборів, розворот на місці й довгий коридор за дверима.

— А тепер розкажи мені про той віник, з яким ти був, коли наші вартові зробили попереджувальний постріл, — відкинувшись на спинку стільця, промовив ватажок.

— А що про віник? — пробував здивуватися Лисий. — У нас був віник — мітла така довга, на ручці. Ми її знайшли і взяли з собою. Думали багаття розкласти — вона суха така… Ввечері. Якщо він вам потрібен, забирайте…

— А стріли він притягував сам по собі, так? — у голосі ватажка з'явилися глузливі інтонації.

— Чому сам? Він же був у мене в руках. Перша стріла, мабуть, влучила випадково, а потім я вже ним захищався.

Лисий зрозумів, що сказав зайве. Зараз той воїн, який стріляв в Івася, розкаже, що мітла була не в Лисого, його зловлять на брехні, і все, чому цей з пташиними очима повірив, розвалиться… Але слово — не горобець. Що сказано, те вже сказано. Лисий вирішив іти в наступ.

— Розв'яжіть дівчаток, — попросив він ватажка. — У них руки позатерпали.

— А ти звідки знаєш?

— Здогадуюся, — відповів Лисий. — У мене теж затерпли. Але ж мене ви не розв'яжете… Я ж воїн…

Хлопець розумів, що городить дурниці. Але треба було змусити ватажка думати не про розказану історію, а про щось інше.

— Ти не воїн, а дурне хлопчисько, яке досі не розуміє, в яку халепу втрапило. Ви пробралися на територію секретного укріпленого району, розумієш?

Лисий не розумів і чесно в тому зізнався.

— Отож бо й воно, що не розумієш. — Голос ватажка звучав втомлено, але доброти в ньому не було. Була тверда лють, яку, схоже, перебороти неможливо. — А секретний він тільки тому, що ніхто про нього не знає.

— Так ми ж нікому й не скажемо, — швидко пообіцяв Лисий.

— Звісно, не скажете, — криво посміхнувся самими устами ватажок. — Бо ви звідси ніколи не вийдете.

— Ми що, все життя проведемо в цій кімнаті? — хлопець уже все зрозумів, але вдавав із себе недорікуватого.

— Скільки того життя…

Чоловік замовк. Це було незрозуміло. Мабуть, він чогось чекав, тому й допитувати припинив, і рішення ніякого не приймав. Він підвівся з-за столу, підійшов до зв'язаних дітей і почав їх роздивлятися. Дівчаток брав за підборіддя, задирав їм голови й обдивлявся, наче яблуко, щойно зірване з дерева — чи немає черви. Хлопців мацав за плечі, м'язи на руках.

— Розв'яжіть дівчат, — знову попросив Лисий.

І тієї ж миті дістав несподіваний, а тому ще дошкульніший удар по обличчю тильною стороною долоні. З носа потекла кров.

Відчинилися двері, знову зайшов довготелесий. Клацнув підборами й на запитальний погляд ватажка відповів незрозумілими словами:

— Ніяк ні.

Коли він вийшов, старший підійшов до Івася й підступно вдарив його кулаком у живіт. У хлопця перехопило подих, він зігнувся навпіл, на очах виступили сльози.

— Ви двоє найстарші, — звернувся він до Лисого. — Далі я битиму менших. Битиму сильніше. Тому кажіть те, чого ще не сказали.

— Ми все сказали, — тут же відповів Лисий. — Що ви ще хочете знати?

Василько впав на підлогу, збитий з ніг ударом в обличчя.

Лисий знав, чого від них хоче цей виродок. Його воїни не знайшли мітли. І не могли знайти, бо Леля втекла в ступі. Вона зараз була їхньою єдиною надією. Сказати про неї означатиме цю єдину, хоч і невеличку, надію поховати.

Він також знав, що всі хлопці вміють битися. Бійка — перше, чого їх усіх навчають у дитинстві. Отже, вміють тримати удар. Звісно, цей нелюд вміє битися краще, ніж вони. Та ще й зв'язані. Тобто не те, що їх б'ють, хвилювало Лисого. Дівчаток же він не битиме! Насамперед, як він зараз зрозумів, його обурював сам факт: здоровий дядько винахідливо й різноманітно б'є дітей заради якоїсь мітли, про справжню силу якої він нічого не може знати достеменно. Зрештою, ніяка, навіть найстрашніша, зброя не варта того, щоб бити дітей. Мабуть, саме таких виплодків мав на увазі Інженер, коли попереджав його, що найстрашніше, що він може зустріти в путі, — це люди.

Лисий мовчав, і ватажок відкритою долонею вперед ударив Петруся в обличчя.

— Гірше вовкулаки, — сумно промовив Лисий, ніби сам до себе, ніби не помітивши, що говорить вголос.

— Що ти сказав? — тихо, з погрозою перепитав ватажок.

— Нічого я не сказав, і нічого не скажу, якщо будете бити дітей, — вигукнув Лисий і плюнув йому в обличчя.

Він правильно розрахував, але не уявляв, як боляче, сказати б, майстерно той вміє бити. Біль був нестерпний. Лисий корчився під ударами, дбаючи лиш про те, щоб не впасти на долівку. Такої втіхи цьому паскуднику він не міг подарувати.

Нарешті ватажок зупинився. Він витер піт з чола й пройшов за стіл.

— От ти, — вказав він пальцем на Лисого, — помреш першим. Потім помруть усі твої… Не знаю вже, хто вони тобі — брати, сестри, друзі… Ніхто з вас звідси не вийде живим. Вас уже ніщо не врятує, розумієте? Ніщо! Ви побачили те, чого нікому, крім моїх воїнів, бачити не належить. Ви вбили двох моїх воїнів. Я б іще міг подумати, й залишити дівчат живими — мої солдати будуть їм раді. Але тільки за умови, що ви мені все розкажете, — всю правду, а не казочки: йшов, знайшов, не знаю де вона. Мені потрібна мітла.

Він навів арбалет на Лисого й додав:

— Рахую до трьох. Раз… Два…

Несподівано двері розчинилися й на порозі виник іще один чоловік. Це був не довготелесий. Він був блідий і переляканий.

— Там… у штабі…

— Що? — Ватажок був украй роздратований.

— Вони всі…

— Що? — гаркнув ватажок.

— Вони всі мертві, — зовсім слабким голосом закінчив воїн.

— Що ти мелеш! — Ватажок знявся з місця й кинувся в коридор, відштовхнувши свого воїна плечем.

Той зовсім не образився, а, одліпившись від стіни, блимнув білою від вапна спиною й побіг за ватажком.

Тієї ж миті Івась нахилився й почав зубами розв'язувати мотузку Лисого. Дівчата зрозуміли й заходилися розв'язувати мотузки в решти хлопців. Лисий ледь стояв на ногах. Мабуть, було б розумніше, якби він розпустив Івасеву мотузку — з Івася зараз більше користі.

Втім, ніхто нічого не встиг. Знову розчахнулися двері, й до кімнати влетів розлючений ватажок з казанком у руках.

— Що це таке?! — заревів він.

— Казанок, — відповів Лисий здивовано. — Ми в ньому чай варимо.

Ватажок не повірив. Він люто розмахнувся казанком і вдарив ним Лисого по голові. Точніше, хотів ударити. Але в останній момент хлопець відхилився й, зібравши останні сили, врізав ватажкові ногою в пах. Той від несподіванки остовпів, а потім повільно зігнувся, закотивши очі. Лисий знову щосили махнув ногою й дотягнувся черевиком до обличчя ворога. Ватажок упав горілиць, падаючи, вдарився потилицею об край столу й завмер на підлозі.

Цього разу Івасеві вдалося досить швидко закінчити справу, розпочату раніше. Звільнившись від мотузки, Лисий кинувся до столу й схопив свій лук.

— Швидше розв'язуйте одне одного, — кинув він дітям, які й так возилися з мотузками.

Лисий вклав стрілу в лук і втупився поглядом у двері.

В лабіринті

Вкотре вже вони потрапляли в таку ситуацію! І зараз усе починалося з початку. Ніби зуміли досягти головного — знешкодити ворога, але як тепер вибратися з поля бою, не знали. Насамперед розхапали зброю, що лежала на столі. Петрусь обшукав нерухомого ватажка, що лежав на підлозі й знайшов у нього тільки ніж.

— Віддай Івасеві, — запропонував Лисий.

Але сам Івась несподівано не погодився:

— Хай у нього буде. Він добре вміє кидати ніж.

Лисий не заперечив, хоч і поставився до цього повідомлення без особливої довіри.

Чекати, поки хтось зазирне до кімнати, було, звісно, безпечніше, ніж іти назустріч ворогу. Але так можна чекати дуже довго. До того ж це мало сенс тільки за умови, що прийде хтось один, — його можна одразу знешкодити. А якщо прийде троє дорослих озброєних воїнів?

Лисий вирішив, що не слід зволікати. Він наказав дітям обв'язати навколо себе мотузки, які можуть знадобитися, Івась зв'язав ватажка, що, на щастя, ніяк не приходив до тями.

Тоді Лисий став з луком навпроти дверей, а Івась їх різко відчинив. За ними нікого не було. Лисий показав знаками, що він піде першим, за ним Івась із каганцем і арбалетом, потім Петрусь, потім Василько, останні — дівчата. Нападу з тилу він не чекав.

Вони пройшли не менше двадцяти кроків, поки побачили перші двері в стіні праворуч. Якою ж має бути ця хата? Чому Леля вранці не помітила її з неба? Знову Лисий став з луком напоготові перед дверима, а Івась, опустившись навпочіпки, щосили штовхнув двері. Двері не відчинилися.

Хлопчик пересунувся вбік і рвонув двері на себе. Знову нічого. Залишаючись під дверима, він постукав. Жодного звуку. Отже, двері було замкнено на засув з того боку. Це погано. Залишати їх в тилу — небезпечно. Спершись на них спиною, Лисий замислився. Це виявилося дуже корисним, бо навпроти дверей на білій стіні він побачив таке, що дуже його здивувало. В одному місці стіна була трохи нерівною — з неї виступало щось дерев'яне, побілене, як і все інше, вапном.

Лисий взяв у Петруся ніж і спробував зішкребти вапно. Це легко вдалося, і з'ясувалося, що в стіну вмурована товста гілка. Точніше, її коліно. Хлопець почав відколупувати тиньк навколо неї і тут же зрозумів, що то, по-перше, не гілка, а корінь, а по-друге, він визирав не з тиньку, а з суцільної землі. Виходило, що це не коридор, а підземний хід. Ось чому немає вікон. Ось чому коридор такий довгий. Ось чому Леля нічого не помітила зі ступи.

Зверху підземний хід накритий щільно припасованими одна до одної сосновими колодами в два кулаки завтовшки. Тут не проб'єшся.

За цими дверима також навряд щоб був вихід — тоді б двері замкнули з цього боку. Отже, треба йти далі.

— Лесику, це корінь? — спитала Марічка.

— Так, — відповів він. — Ми під землею. Шукатимемо вихід. Ідемо дуже обережно, не відставати. Порядок той самий.

Наступні двері були через десять кроків. Вони не були зачинені, навіть причинені не були. Лисий дуже обережно підкрався до них, зазирнув у щілину. Там була досить велика кімната, освітлена принаймні двома каганцями. В кімнаті було тихо. Він кивнув Івасеві, той широко розчинив двері, Лисий напнув тятиву й ступив усередину.

Це, безперечно, був штаб, про який говорив блідий і переляканий воїн. Троє чоловіків, і серед них довготелесий, сиділи за столом, поклавши на нього голови. Перед ними стояли напівпорожні глиняні чашки. В кутку стояв притулений до стіни рогач баби Яги.

Всі троє покійників мали такі самі добрі ножі, як і їхній ватажок. По одному взяли Василько та Івась, а останній дістався Петрусеві.

В дальній стіні було вікно, затулене плетеними з лози віконницями. Лисий кинувся до них і спробував відчинити. Це виявилося непросто. Віконниці були якось дуже хитромудро замкнені.

— Петрусю, — погукав Лисий.

Той підійшов і довго просто дивився, нічого не чіпаючи.

— Коли відчиниш, скажеш, — кинув Лисий і почав далі обстежувати кімнату.

В кожній стіні були двері. В одному з кутків стояв притулений до стіни великий сувій цупкої тканини.

— Дівчатка, захопіть полотно — може знадобитися, — сказав він.

Більше нічого не знайшов. Нарешті Петрусь погукав його. Лисий повернувся до хлопчика й остовпів. То було не вікно. То була ніша, шафа в стіні. А в ній на кілочках висіло з десяток арбалетів і рівними рядочками навпроти кожного з них лежали колчани, з яких визирали білі букети оперення.

— Хто вміє стріляти з арбалета? — спитав Лисий.

— Я!

— Я!

— Я! — відгукнулися майже всі діти. Тільки троє дівчаток промовчали.

— Озброюйтеся, — сказав Лисий і звернувся до Петруся. — Можеш решту зіпсувати? Але щоб не зразу було помітно.

— Лагодити легше, — відповідально промовив хлопчик. — Але спробую.

— А потім зачини віконниці, як було.

— Гаразд.

— Дівчатка, хто без арбалетів, візьміть рогача. Це не легка ноша, але треба, щоб у хлопців були вільні руки. — Лисий намагався говорити тихо.

Весь цей час Івась непорушно стояв біля дверей, через які вони ввійшли, з арбалетом напоготові й насторожено переводив погляд з одних дверей на другі й на треті. І, як з'ясувалося дуже скоро, він цілковито мав рацію.

Двері навпроти нього зненацька відчинилися, й до кімнати просто вбігло троє чоловіків у такому самому одязі, як і решта. Всі вони були з арбалетами, але незарядженими. Івась навів на них зброю.

— Киньте арбалети, — наказав він.

Лисий почав заряджати арбалет одразу. Але навряд чи встиг би, якби Івась одразу вистрілив. Яка витримка! — подумав Лисий. Втім, слова Івася на воїнів особливого враження не справили.

— Ти що, хлопче! — промовив блідий і переляканий, якого Лисий одразу впізнав. Він говорив, як з дитиною, але з погрозою в голосі. — Ану, поклади іграшку!

І все ж усі троє мали розгублений вигляд. Мабуть, через це Лисий відчував, що не може вистрілити. Це було як з лішаком — він розумів, що мусить їх убити, але просто так убити людину не міг. До того ж заряджених арбалетів було тільки два — у нього й Івася, а ворогів — троє.

І невідомо, чим би все це скінчилося, якби підземні воїни самі не спровокували розв'язку. Один із них кинувся на підлогу, в падінні вставивши стрілу в арбалет, але Івась встиг його поцілити. Другого вразив Лисий. А блідий, скориставшись із цього, зарядив свій арбалет і навів його просто в груди Лисому. Він уже навіть почав натискати на спусковий гачок, коли в горло йому ввійшов ніж, надзвичайно вправно кинутий Петрусем.

Усі взяли по колчану стріл — навіть дівчатка, у яких не було арбалетів. Петрусь закінчив возитися з ворожою зброєю і зачинив віконниці так, як було. З допомогою рогача перетягли тіла вбитих підземників і завалили ними обоє дверей — і ті, в які ввійшли, і ті, через які вийшли зі штабу.

Вони рушили в ті двері, з яких з'явилися довготелесий з друзями по нещастю. Знову довгий перехід, який роздвоювався під прямим кутом.

— Розділятися не будемо, — сказав Лисий. Він прислухався до обох коридорів і нічого не почув. Небезпечно було і там, і там.

Вони звернули праворуч. Без будь-якої причини. Просто вирішили йти праворуч. Рухалися повільно, пильно придивляючись до стін, стелі й підлоги. Ще одні двері, і знову замкнені. Невдовзі коридор іще раз роздвоївся. Тепер Лисий повів дітей ліворуч. Цього разу рішення було свідомим — правий коридор здався йому дуже небезпечним. А далі вони втратили лік поворотам. Коридори були безкінечні. Кілька дверей, які трапилися на їхньому шляху, не хотіли відчинятися. Лисий не знав, що робити — повертати назад? Але він не був впевнений, що запам'ятав усі повороти.

Нарешті коридор скінчився — вони вткнулися в двері. І ці двері також виявилися замкненими. Але — зсередини. Довго прислухалися. З величезними зусиллями витягли іржавий засув, яким дуже давно ніхто не користувався. Почекали й поприслухалися ще. По той бік було тихо. Рвонули двері на себе… І опинилися в іншому коридорі — точнісінько такому самому, як усі попередні.

Зліва були двері — незачинені. Звідти пробивалася смужечка тьмяного світла.

Дівчата з Івасем залишилися на місці, а решта хлопців підкралися до дверей. Хвилин п'ять прислухалися, потім різко вскочили в кімнату.

Це приміщення було їм добре знайоме — тут із них знущався ватажок підземників. Найгіршим було те, що кімната виявилася порожньою. Ватажок зник. Це було дуже погано. Але, з другого боку, як на вовкулачому сліду, тут їх найменше шукатимуть.

— Петрусю, погукай дівчат, тільки тихенько, — сказав Лисий.

Коли вони прийшли, розчаровані до розпачу, він оголосив відпочинок. Сам з арбалетом став навпроти дверей. Наталка дістала з рукава хустинку й хотіла ви)терти йому закривавлене обличчя. Однак Лисий відмовився, просто витерся рукавом:

— Потім.

У баклажках іще лишалося трохи води, вони тут же її й докінчили, не напившись досхочу. Всі були виснажені, сиділи мовчки, без жодної думки в очах дивлячись перед себе.

Тільки Наталка заходилася розглядати тканину, яку весь цей час носила з собою.

— Як ти гадаєш, що з неї можна пошити? — спитала вона Надійку, розгортаючи сувій.

— Петрусю, що ти зробив з їхніми арбалетами? — поцікавився Лисий.

— Понадрізав тятиви біля самого кріплення. Не помітно, — відповів хлопчик.

— Помальовано!.. — розчаровано буркнула Надійка. — Може, вдасться випрати?

— Ну, як не вдасться, — роздумувала Наталка, — просто ці каракулі пустимо навиворіт. З цього ж боку воно чисте!

Лисий кинув погляд на полотно й захвилювався.

— Ану, покажіть!

Коли старий Інженер виряджав його в путь, він намалював карту — всі землі в межиріччі, які він знав, а також маршрут через Руїну до того місця, де зберігався вантаж, заради якого він пустився в ці мандри. Інженер довго пояснював йому, які позначки на картах що означають, що таке масштаб і все таке інше. Хлопець мусив вивчити карту напам'ять, бо нести її з собою було дуже небезпечно. Якби хто її забрав, то легко знайшов би їхнє село. Та й про мету подорожі одразу б здогадався.

Якби не та Інженерова наука, Лисий ні за що б не зрозумів, що намальовано на тканині. А так, щойно побачивши в куточку розу вітрів, він відчув, як заколотилося серце.

Менше з тим, розібратися з цією картою було не так просто. Добрих півгодини він роздивлявся позначки, доки збагнув, куди треба рухатися. Власне, найважче було з'ясувати, де вони перебувають зараз. Таких кімнат під землею чимало. Тільки простеживши весь можливий шлях, який міг би привести їх до того ж місця, з якого вийшли, Лисий спромігся припустити, що червоний прямокутничок — це і є кімната ватажка.

Важче було з виходом на поверхню. Чи з виходами, бо хлопець припускав, що така велетенська підземна споруда не може мати лиш один вихід. Якими саме позначками підземники наносили на карту виходи, він не міг зрозуміти — малюнок ряснів різноманітними значками без помітної системи.

Вони ввійшли до лісу з півночі — ближче до малої ріки. Отже, той пагорб, з якого по них стріляли, мусить бути на північному узліссі. Трохи далі на південь і правіше має бути ще бодай один такий вихід — адже саме з півдня набігли інші воїни, які зв'язали їх.

Схоже, вихід на поверхню тут означений зеленими стрілочками. Що ж, у цьому є логіка — до лісу…

Лисий порахував кількість стрілочок — їх вийшло цілих вісімнадцять. Три всередині лісу і решта — по узліссю. Це ж скільки тут повинно бути людей! У їхньому пагорбі було троє. Вісімнадцять на три — виходить п'ятдесят чотири чоловіки. Плюс ватажок. Вони вбили вранці двох, зараз трьох, іще троє напилися мертвої води. Залишається ще дуже багато.

Ні, таку кількість воїнів їм не здолати.

— Їхній ватаг знає, шо ми забрали цю ганчірку, — тихо мовив Івась. — Вони нас зустрічатимуць біля виходу.

— Маєш рацію, — відгукнувся Лисий.

— А ми глибоко? — подала голос Марічка.

Лисий не зрозумів, яке це може мати значення й тупо уставився на неї.

— Рогач, — пояснив Петрусь її думку так, як сам зрозумів.

Це вже мало сенс. Лисий подивився на стелю. Тут колоди перекриття були значно товщі, ніж у коридорах. І довші. Довжини рогача не вистачить, навіть якщо задум удасться.

— Гаразд, спробуємо, — погодився Лисий. — От тільки де це краще робити?

— Мабуть, тут, — припустив Василько.

— Можна й тут, але ми в самому центрі лісу. Вони дуже швидко побачать, де ми вийшли. Їхні пости ми не зможемо оминути.

— На півдні вони нас найменше чекатимуць, — знову Івась.

— А Леля? — нагадав Петрусь.

— Вона здогадається, — відповів Івась.

Від кімнати до дверей, через які вони повернулися сюди, було двадцять кроків. На карті — одна фаланга вказівного пальця. Лисий прикинув, скільки їм треба йти до південного узлісся — вийшло майже тисяча кроків. Діти всі голодні, води немає… Якби вийти на поверхню десь ближче до струмка, але де його шукати?

— У них повинна бути комора, — подумав уголос Лисий.

— Я думаю, вона за одними з тих дверей у штабі, — розмовляючи, Івась не відводив очей від дверей.

— Можливо. Або десь неподалік.

Він знову поринув у карту. І знайшов комору. До неї справді вели двері зі штабу. Але не безпосередньо — треба було пройти добрих шістдесят кроків іншим коридором. А з того коридору вів тунель на південь. Усе складалося якнайкраще. Лисий гірко посміхнувся: куди вже краще!

Двері в штаб були відчинені. Видно, ватажок підземників просто відсунув дверима мертві тіла. На підлозі були видавлені глибокі сліди — там, де він упирався ногами.

Двері в коридор, що вів до комори, були зачинені. Тут, у штабі, було не так безпечно, як у кімнаті ватажка, — гаяти час не можна. Але ради немає — Лисий розгорнув карту й почав видивлятися інший шлях до комори. Він був, але досить довгий, обхідний, до того ж проходив поруч із одним з виходів. Там напевне була засідка. Облишити спроби потрапити в комору? Але все одно треба знайти шлях до цього коридору, бо він веде на південне узлісся, куди вони вирішили йти.

— О! — раптом промовив Петрусь, який пильно обдивлявся двері й обколупував землю навколо них, поки Лисий вивчав карту.

Усі обернулися до Петруся. Він щось помакітрив, потім кинув оком ліворуч, на плетені віконниці, почаклував над ними, відчинив.

Невже доведеться лізти в це вікно, подумав Лисий. Але ні. Петруся зацікавили кілки, на яких не висіло ніякої зброї. Вони були такі ж, як і решта.

— Чомусь же на них нічого не повісили, а просто поскладали арбалети на полицю, — ніби відповідаючи на думки всього гурту, мовив Петрусь.

Він почав смикати й крутити той кілок, який був найближчим до потрібних їм дверей. Нічого не виходило. Потім Петрусь сильно надавив на нього, і кілок плавно ввійшов у стіну. В дверях щось клацнуло. Івась штовхнув, і вони легко відчинилися. За ними нікого не було.

Але в ту ж секунду почулися кроки за дверима, з яких раніше прибігло троє воїнів. Усі звели арбалети й приготувалися до бою. Тільки Петрусь щось іще робив з кілочками в стінній шафі.

— Кидай! — пошепки скомандував йому Лисий.

— Зараз! — так само пошепки відповів Петрусь.

Він іще щось зробив, і в дверях, з-за яких вони чекали нападу, щось клацнуло. В них тут же загупали з другого боку, але двері були добрі, надійні.

— Вперед! — наказав Лисий.

— Зараз! — не погодився Петрусь і додав: — Васильку, причини ті двері, через які ми ввійшли.

І Василько послухався не Лисого, а Петруся. Він зачинив двері, Петрусь щось натиснув, і в тих дверях також щось клацнуло.

— Тепер побігли, — сказав він.

І вони побігли. Пробігли небагато, але коли прибігли, з'ясувалося, що перед ними ще одні замкнені двері.

— Я зараз, — кинув Петрусь і побіг назад до штабу.

— Стій! — спробував зупинити його Лисий, але Петрусь уже був далеко.

Зі штабу чулося гупання — підземники, схоже, вирішили виламати двері.

Клацнуло в дверях. Лисий штовхнув їх, і вони відчинилися.

Чого там тільки не було! Овочі, фрукти, мішок із сухарями — Лисий уже й не пам'ятав, коли востаннє їв хліб. Пшениця у них перестала родити кілька років тому. Велика діжка з водою — з маленьким краником унизу. А зі стелі звисали закопчені кабанячі ноги, закопчені тетерки, цілі головки капусти. А ще — зброя: арбалети, луки, ножі, важкі списи й легенькі дротики, шаблі й пірначі. Все це було дуже різним — зрозуміло, що самі підземники зброю не виготовляли, а збирали. Чи забирали.

Поки наповнювалися баклажки, Лисий вибрав собі шаблю — замість втраченої, бухту міцної мотузки й дуже зручний заплічний мішок, куди він усе це склав, ще й вистачило місця для цілої шинки.

Прибігли Петрусь з Івасем.

— Вони перестали колотиць у двері, — повідомив Івась. — Мабуць, побігли в обхід. Скоро будуць тут.

— Мерщій набирайте харчі, тільки не багато, — гукнув Лисий. — І побігли, побігли — нам треба встигнути до роздвоєння коридору раніше, ніж там будуть вони.

Він пам'ятав, що їм треба повернути ліворуч і бігти прямо. Але коли завернули, виявилося, що ще один коридор одразу за цим веде праворуч. Лисий негайно змінив рішення. Всі забігли за ним у коридор і зупинилися, здивовані, що Лисий далі не біжить. Він приклав палець до губів, і всі завмерли.

За хвилину поруч протупотіли кілька пар черевиків. Щойно вони завернули в напрямку до комори, діти повернулися в свій коридор і побігли на південь. Лисий зняв зі стіни каганця й передав його Петрусеві, який біг слідом за ним. Сам же двома руками міцно тримав арбалет напоготові. На бігу не забував рахувати кроки. До виходу ще було дуже далеко. І от-от почнеться переслідування.

Небесна розвідка

Стріляти вниз вона не могла. Могла опустити ступу на голову одному з ворогів, але це не дуже допомогло б. Натомість викрила б себе. А Леля відчувала, що від неї більше користі буде, якщо ці підземні бандити про неї не знатимуть.

Зависнувши над високою сосною, Леля бачила, як дітям накинули на голову лантухи, як їх потягли в підземелля, як кришка горбка стала на місце, сховавши від її погляду всі подальші події.

Леля міркувала так: зараз під цим горбочком напевне хтось пильно вдивляється в те, що діється навколо. Бандити не можуть не підозрювати, що слідом за дітьми прийдуть дорослі, які їх послали. Вони так думатимуть принаймні доти, доки Лисий розповість їм якусь вірогідну історію про те, як ці діти потрапили до лісу. Але навіть після цього, думала вона, дітей не відпустять, поки не переконаються, що діти говорять правду, що за ними справді ніхто не йде.

Отже, раніше надвечір'я їх не випустять. Про те, що їх узагалі можуть не випустити, Леля намагалася не думати.

Випустити дітей можуть швидше за все там же, де схопили. З підземелля є й інші виходи — це зрозуміло, але розкривати їхню таємницю бандити не будуть. Тобто треба чекати десь поблизу. Але то буде ще нескоро. А зараз треба все уважно обдивитися.

Леля скерувала ступу вгору й попрямувала до малої ріки. Вона летіла над кронами дерев, пильно видивляючись унизу, чи не з'явиться людина, чи не пощастить розгледіти інший вхід до підземелля. Нічого такого вона не побачила. Не побачила й нічого іншого: в лісі не водилося ні звірів, ні птахів. Тільки самотній орел майже непорушно висів у небі над нею. Ніби сторожив ліс.

А над ним горіло палюче сонце.

Леля облетіла навколо лісу. Вона намагалася не вилітати на вільний простір і не підніматися занадто високо, де — як їй здавалося — її легше помітити. Нічого, жодного натяку на сліди людської діяльності. Безперечно, це якраз і були найпереконливіші сліди людей — чистий ліс без жодної живої душі.

Ступа почала дрібно тремтіти. Подорож справді була довга. Але де сісти? Будь-яке місце в лісі може виявитися ще одним виходом із підземелля або поруч із ним. За межами лісу — занадто голо, там вона як на долоні. Але шукати майданчик для приземлення вже не було часу. Леля швидко вибрала найбільші кущі кроків за сто до узлісся й спрямувала ступу туди.

Приземлившись, дівчинка зіскочила на пісок, зарядила арбалет і обережно визирнула з-за кущів. Узлісся було мирне й тихе. Ніде ні гілочка не ворухнеться, ні пташка не пролетить, ні миша не пробіжить.

Полонений

Лисий подумав, що вправи з запам'ятовування карти не минули марно. Він у будь-який момент міг викликати в пам'яті карту, яку намалював йому Інженер. Так само й зараз без найменших зусиль міг на бігу побачити просто перед очима карту підземелля. Він відчував, що треба десь сховатися, щоб переслідувачі пробігли вперед, перечекати, а потім рухатися далі.

На їхньому шляху має бути відгалуження коридору. Воно веде до кімнатки з якоюсь незрозумілою позначкою. Збагнути її він не зміг, бо вона єдина на карті була розграфлена на клітинки. У будь-якому випадку то єдине місце в цьому коридорі, де вони можуть сховатися.

Звісно, двері в кімнату виявилися замкненими. Але іржавий залізний засув був з їхнього боку. За спиною вже чувся тупіт, коли Лисий останнім заскочив у кімнату й причинив за собою двері. Він лишився під дверима, дослухаючись. Три пари ніг протупотіли повз нього. Лисий уже хотів відчиняти двері, коли знову почувся тупіт, і ще два чоловіки пробігли повз кімнату. Він вирішив іще почекати.

Тільки тепер хлопець побачив, куди вони потрапили. Ця кімната, на відміну від інших, вся була обкладена щільно припасованими колодами. Підлогу складали величезні кам'яні брили. Кімната була низенька — навіть Лисий майже діставав головою до стелі. І аж тепер він помітив, що всі діти дивляться в одну точку — в дальній куток. А там, зацьковано втиснувшись у стіну, сидів хлопець старше його за віком — років п'ятнадцяти.

Хлопець був худий і обірваний — це було помітно навіть у тьмяному світлі каганця, що його тримав у руках Василько. В очах його легко читалися страх і подив. Поза сумнівом, він не очікував таких гостей.

— Хто ти? — спитав стиха Лисий.

— Єгор, — відповів хлопець.

— Що ти тут робиш?

— Сиджу.

— Це ми й так бачимо. Як ти сюди потрапив?

Хлопець недовірливо на нього подивився, потім перевів погляд на всіх інших — по черзі.

— А ви хто? — нарешті спитав він.

Раптом Лисий збагнув, що мешканець кімнати погано бачить. Їхній каганець був єдиним джерелом світла в приміщенні. Отже, досі він сидів у цілковитій темряві. Тож навіть до цього слабенького вогника йому треба призвичаїтися.

— Давно ти тут? — спитав він.

— Не знаю, — відповів хлопець. — Давно.

В коридорі знову почулися кроки, і Лисий приклав палець до губів.

Двоє чоловіків пробігли повз їхні двері. Але в якому напрямку, зрозуміти неможливо.

Слід гадати, саме цей жест Лисого справив на Єгора більш позитивне враження, ніж уся попередня розмова. Мабуть, він вирішив, що люди, які ховаються від підземників, не можуть бути поганими. Він і далі мовчав, але в очах його з'явилось якесь життя, можливо, надія.

— Ти їсти хочеш? — спитала Марічка.

Єгор несміливо кивнув.

Усі кинулися викладати перед ним їжу, щойно добуту в коморі підземників. Лисий мусив це зупинити — він знав, що людині, яка тривалий час голодувала, багато їсти не можна.

Трохи підкріпившись, Єгор почав говорити. Розповідь його була плутана, він весь час збивався — хлопцеві важко було зібратися з думками. Але певна картина подій склалася.

На півдні за лісом було поле. Це поле обробляли люди з села, розташованого неподалік від того місця, де зливаються річки. Село постійно віддавало більшість вирощених харчів лісовим воїнам, яких очолює Микита Орел.

— Орлом він сам себе назвав? — перебив Лисий.

— Я не знаю, — задумливо відгукнувся Єгор. — Тут якась незрозуміла історія. Кажуть, він брат того орла, що постійно літає над лісом. І що він безсмертний, доки над лісом кружляє його брат… Не знаю… Його справді двічі намагалися вбити…

— Хто?

— Та його ж воїни. Ті, яким його сваволя набридла, чи що… Не знаю. Я навіть не знаю, чи це правда. Так кажуть.

— І що з ними сталося?

— З ким?

— З тими, хто намагався його вбити.

Єгор мовчки подивився на Лисого й нічого не відповів. Після паузи далі повів розповідь про стосунки воїнів і селян.

Отож воїни забирали харчі, а за це охороняли село від небезпечних зайд з півночі. Підземелля були вириті багато років тому — також мешканцями Єгорового села. Щороку Микита забирав із села молодих хлопців. Вони проходили різноманітні небезпечні випробування — добра половина парубків гинула в цих випробуваннях. Решта ставала його новими воїнами.

Цього року настала Єгорова черга проходити випробування. Він відмовився — взагалі був проти того, щоб село годувало воїнів. Він сховався в лісі на березі ріки. Але згодом його схопили. В цій в'язниці Єгор сидить уже кілька днів. Нічого, крім сухарів та води, йому не дають. Микита хоче добитися, щоб хлопець погодився проходити випробування. Він сказав, що виходу немає — адже Єгор побував у лісовому підземеллі й тепер обізнаний з таємницями «секретного укріпленого району». Або він погодиться проходити випробування, або Микита його вб'є.

Єгор знає, що Микита в будь-якому разі вб'є його, — просто створить такі умови на випробуваннях, що хлопець загине. Але ватажку треба, щоб це було схоже на нещасний випадок, щоб Єгор сам був винен у своїй смерті. Бо інакше наступного року знову хтось із хлопців відмовиться йти у воїни.

Єгорова розповідь багато що пояснювала, але у Лисого виникло ще більше запитань. Втім, він вирішив відкласти їх на пізніше, бо треба було вибиратися звідси. Довго лишатись у в'язниці небезпечно.

— Ви звідси не вийдете, — тихо мовив Єгор. — їх багато. І до того ж біля кожного виходу на поверхню влаштовано пастки. Навіть не всі воїни можуть їх уникнути — тільки командири відділень. А вони такі вірні Микиті…

За дверима знову загупали кроки. Всі принишкли. Кілька чоловік пробігли повз, начебто все заспокоїлося, аж раптом вони почули металевий скрегіт.

— Вони тут! — пролунав за дверима голос. — Попалися! Біжіть до командира. А я тут постережу.

Передчуваючи найгірше, Лисий смикнув за двері. Вони не відчинялися.

За дверима почувся регіт.

— Посмикай ще! — крізь сміх крикнув воїн. — Хитро придумали! Але ми хитріші!

Двері були дуже міцними. Залізний засув на них такий, що виламати його — не в їхніх силах. Відстрілюватися? Безглуздо. Довго їхній опір не триватиме.

Лисий нічого не міг придумати.

Розмова з братом

— Тиміш! — раптом вигукнув незнайоме слово Єгор. — Тимоше, це ти?

— Єгор? — невпевнено відповів воїн з-за дверей. — Що ти тут…?

— Мене зловили, — промовив Тиміш. — Я втік, щоб не брати участі в випробуваннях…

— То це ти?!.. Хіба ж можна бути таким дурним!.. Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— Так якого ж ти!..

Запала пауза. Чутно було тільки, як Петрусь зрізає з колоди в стіні скіпи. Він ніяк не міг натішитися ножами, що йому дісталися. Навіть у такій ситуації.

— Це твій друг? — стиха спитав Лисий.

— Брат, — відповів Єгор.

— Двоюрідний?

— Рідний…

— Він нас випустить?

Єгор не відповів.

— Єгорчику, скажи йому, хай випустиць нас! — тихо попросила Марічка. Хлопець безнадійно похитав головою.

— Тоді вб'ють його.

— Так хай не лишаєцця, хай тікає з нами.

— Куди? — Єгор понуро глянув на Марічку. Схоже, він потрохи призвичаївся до світла. — Я вже тікав… Тільки гірше буде…

— Гірше, ніж уб'ють? — так же понуро спитав Лисий.

— Гірше, ніж уб'ють.

— А шо може буць гірше? — не зрозуміла Марічка.

— Катуватимуть до смерті… Можуть маму вбити.

— А коли ти тікав у ліс, ти цього не знав? — Щось тут не сходилося, і Лисий не міг збагнути, що саме.

— Знав… Але… Не вірив. Думав, вони ж також люди…

— Але ж вони всі з вашого села, — ніяк не міг заспокоїтися Лисий.

— Були з нашого села… Та й то не всі. А тепер вони з-під землі.

— Єгоре! — раптом пролунало з-за дверей.

— Що?

— А пам'ятаєш, коли ти був малим, я тебе вчив битися?

— Пам'ятаю, ти ще мені якось руку вивихнув.

— Ну, то ж я не навмисне… А як я тебе на плечах носив, пам'ятаєш? Ти ще тільки сядеш на плечі, кажеш: «Співай!» Я везу тебе на плечах і співаю… А ти ще слів не знав, а все одно підспівував мені…

— Пам'ятаю, — відповів Єгор.

— Я теж весь час згадую… Слухай, ти не кажи йому, гаразд?

— Кому? — здивувався хлопець.

— Ну, Микиті. Не кажи, що я твій брат… Не скажеш?..

Єгор мовчав. З очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, Марічка теж тихенько заплакала. Петрусь усе стругав скіпи. Одну за одною, одну за одною.

— Єгоре, не скажеш?

Єгор помовчав, потім витер сльози й твердо відповів:

— Скажу, що у мене брата немає.

— Дякую…

— А ти не дякуй, — втрутився в розмову Василько. — Тебе це не врятує.

— Що то означає не врятує? — перепитав Тиміш.

— А те означає, що він не скаже, а я скажу.

— Е, е, ти чого, — захвилювався воїн за дверима. — Що я тобі зробив?

— А то ти не знаєш! А хто замкнув нас тут?

— Так я ж… Я ж не знав, що Єгор там… Тобто я знав, що там бунтар… Але ж я не думав, що Єгор…

— Ну от узнав, і що?

— А що я можу?! Тобі легко казати! Був би на моєму місці, то не питав би!

Василько засміявся.

— А давай поміняємося місцями!

Тиміш не відповів, і діти засміялися також, хоч, може, той сміх вийшов і не дуже веселим.

— Єгоре, скажи йому!

Єгор мовчав.

— Не скаже він зараз нічого, — замість нього відповів Лисий.

— Це чому? Що ти зробив з ним?

— Я — нічого з ним не зробив. А не скаже тому, що йому соромно. Знаєш, я оце бачив такого великого хробака, який хотів мене з'їсти. Я його поранив, тоді з-під землі виліз іще один такий же велетенський… І з'їв свого пораненого брата.

Знову запала мовчанка. Час спливав. Бігти до Микити, мабуть, неблизько. Але ж і не так далеко. Сам ватажок сюди не бігтиме. Він, швидше за все, йтиме стриманою поважною ходою, повільно наливаючись люттю й придумуючи, що зробити з зарозумілими дітьми. Хоча навіщо йому наливатися люттю. Він і так розлючений вкрай. Це ж його воїни бачили, що ватажка побили й зв'язали діти…

— Слухай, Тимоше, — погукав Лисий.

— Що?

— А у вашого Микити всі воїни такі ж хоробрі, як ти?

Пауза.

— Вони теж не бояться дітей тільки коли ті зв'язані й замкнуті в льоху?

— Ви озброєні, — ледь чутно буркнув Тиміш.

— А! А ви, значить, без арбалетів і ножів… Зрозуміло…

Тиміш не відповідав, тож Лисий додав:

— Гаразд, не бійся, нічого я твоєму дорогоцінному Микиті не скажу. Зараз з нами розправитеся, і він тобі за кмітливість подарує яблуко… І відпустить поспати. Ото вже відпочинеш! Тільки як з матір'ю зустрінешся, про Єгора не розповідай. Бо ще не так тебе зрозуміє…

Заскреготіло залізо. Чи то Тиміш зубами рипів? Двері відчинилися.

Ніхто не поворухнувся. За дверима нікого не було. Тільки Єгор підвівся й похитуючись пішов до дверей. Коли він уже був на порозі, з темряви виступила постать воїна. Вони стояли й дивилися одне на одного. В коридорі було темно. Але їм і не потрібне було світло. Потім вони одночасно зробили по півкрока вперед і обнялися.

Хижий птах

Звичайно, треба було більше дати відпочити ступі. Однак кожна хвилина бездіяльності була для Лелі мукою. Через годину вона знову злетіла в небо й попрямувала до центру лісу, сподіваючись, що там, можливо, пощастить побачити щось менш замасковане, ніж на узліссях.

Вона літала, доки ступа знову втомилася. Леля повернулася на те саме місце, де відпочивала перший раз. І ще з годину сиділа без діла. Потім підняла ступу в небо й знову попрямувала до центру лісу. Не може бути, щоб вона чогось не видивилася!

Це виявилося непростим завданням. Очі, звиклі до яскравого сонячного світла в небі, відмовлялися будь-що бачити під деревами, крім окремих сонячних плям між кронами.

Якщо над узліссям Леля літала якомога нижче, щоб її не можна було побачити з-поза меж лісу, то тут навпаки — не наважувалась опускатися низько. Коли ж побачила щось схоже на галявину в самій гущі лісу, радісно спрямувала туди ступу, вже майже не думаючи про небезпеку.

Тієї миті, коли вона почала різко знижуватися, щось просвистіло над головою, обдавши обличчя потоком повітря й гидотним запахом несвіжого м’яса. Вона мимоволі пригнулася, забувши про те, що в польоті будь-який різкий порух мітли може виявитися небезпечним для життя. Ступа, ніби шишка, що зірвалася з гілки, рвонула вниз, де, як здавалося Лелі згори, була галявина. Насправді то був старий і вже геть трухлявий дуб, що невідомо як опинився в цьому сосновому лісі.

Дівчинка, відчайдушно нахилившись у ступі й піднявши держално мітли вгору, змогла змінити траєкторію польоту. Ступа шелеснула по листю дуба й знову полетіла вгору. Вона ледь вигулькнула над верхівками сосен, значно вищих за старого дуба, і Леля побачила те, що її так злякало мить тому.

Величезний, не менший за розмірами, ніж вона сама, орел колами піднімався в небо. Леля здригнулася. Якби не її різкий рух вниз, до дуба, що згори здався їй галявиною, цей могутній птах напевне викинув би її зі ступи.

Дівчинка замислилася. Якщо орлові настільки нічого їсти в цьому лісі, що він відважився напасти на людину, то… То чому він постійно кружляє саме тут? Якихось чверть години польоту, і там, у чагарях, він знайде вдосталь ховрахів, плазунів і дрібних пташок.

Це дуже ускладнювало її завдання. Щось видивлятися внизу й постійно стежити за нахабним птахом над головою — неможливо. А залишити його без уваги було б дуже необачно. Щомиті він може повторити спробу.

Ця мить настала негайно. Орел склав крила й стрілою понісся на Лелю. Арбалет її не був заряджений. У правій руці вона тримала мітлу; перекласти її в ліву руку було не так просто — адже тоді напрямок польоту ступи зміниться непередбачувано, розраховувати ці зміни Леля просто не мала часу. Найрозумнішим було б пірнути під крони сосен — там її орел не дістане. Але якраз цього дівчинка зовсім не хотіла робити. Та й політ орла — це не політ стріли. Стріла не може змінити напрямку, а орел може. І він, швидше за все, очікує від Лелі саме таких дій — чомусь вона думала про цього птаха як про істоту розумну.

Тому дівчинка, ще й собі не пояснивши навіщо, різко підняла держално мітли й ступа звелася в небо.

Орел справді такого не чекав. Він розправив крила й почав підніматися навперейми, але не встиг і пронісся під ступою. Знову колами він піднімався в небо, але ступа піднімалася швидше. От тільки Леля не знала, як високо вона зможе піднятися. Вона пожалкувала, що в своїх попередніх польотах не перевірила, яка у ступи «стеля».

Дівчинка вирівняла мітлу й полетіла по колу, чекаючи, доки орел набере висоту й знову нападе на неї. В тому, що він не вгамується, Леля була впевнена. Скільки ще разів їй пощастить уникнути зіткнення? Скористатися арбалетом вона не могла, та й чи вдасться влучити в швидкого птаха? Лишався палаш, але лівою рукою вона йому ради не дасть. Поки орел не піднявся вище неї, дівчинка вирішила спробувати перекласти мітлу в ліву руку. От тільки як це зробити? І ще одне: чи буде ступа так само слухатися її, якщо вона керуватиме іншою рукою?

Але треба було ризикувати. Намагаючись не міняти напрямок мітли, Леля підняла її над головою і взялася за неї лівою рукою. Ступа смикнулася, і дівчинка не наважилася відпустити праву руку. Так і стояла в ступі, не тримаючись за неї, ухопившись за держално мітли обома руками — ніби висіла на гілці дерева й боялася зіскочити.

Орел зробив іще одне коло. На Лелю він не дивився — удавав, що просто собі літає й нікого не помічає. Вона знала, що він вибирає момент для нападу. Але час минав, а птах не робив жодної спроби знову кинутися на неї.

Дівчинка повільно розімкнула пальці правої руки. Ступа знову смикнулася, цього разу дужче. Леля мимоволі схопилася правою рукою за дерев'яний борт, а ліву з мітлою опустила. І орел негайно кинувся на неї.

Тепер зрозуміло, чому він не робив цього раніше — його відлякувала мітла над головою дівчинки. Він, схоже, вирішив, що то зброя.

Відстань між ними стрімко зменшувалася. Але, зрозумівши страх птаха, людина відчула свою силу, прийшла впевненість. Леля закинула руку за спину й намацала руків'я палаша. Головне — не витягати його раніше, ніж треба. Як і в попередні рази, орел нападав на неї з півдня — зверху вниз. Це був правильний розрахунок: сонце сліпило, Леля майже не бачила його, покладалася на відчуття — вона знала, що вловить потрібну мить, що не запізниться з ударом.

Коли вже майже ніякої відстані між ними не залишалося, Леля лівою рукою різко опустила держално мітли, а правою сильно рубанула навідліг.

Тиміш

Петрусь вибрав дві найбільші скіпи й ними закріпив арбалет біля стіни навпроти дверей. Тим часом Лисий позбирав настругані Петрусем скіпи, склав їх посеред кімнати й запалив багаття. Малий майстер протягнув від арбалета до дверей мотузку й закріпив її.

— Побігли, — сказав Лисий.

— Ні, туди не можна, — заперечив Тиміш. — Там через триста кроків пастка, а далі пост — троє воїнів. Вони не знають, що ми вас знайшли. Вони чекають.

— Дуже добре, — Лисий мав свою логіку. — Івасю, біжите триста кроків (твої кроки коротші, тож до пастки не дістанетеся). Там береш рогача і… Ти знаєш, що робити. Коли вийдете на поверхню, повертайте праворуч і йдіть не менше двохсот кроків на захід. Потім повертайте на південь. Єгор покаже дорогу. Ми вас доженемо.

— Ми без тебе не підемо, — відповів Івась.

— Не мели дурниць! — розсердився Лисий. — Дівчатка не можуть так бігати, як Микитині воїни. Ми їх тут затримаємо, а потім вас наздоженемо.

— Хто «ми»? — ніяк не погоджувався Івась.

— Ми з Тимошем. — Лисий подивився на воїна. — Ти згоден?

Тиміш кинув довгий погляд на Єгора.

— Додому не йди. Якщо встигнете до лісу біля великої ріки, там ви зможете відбитися від Микити. У нього вже не так багато воїнів лишилося. До того ж усіх він не пошле — боїться… Біжіть!

І діти побігли. Тиміш кілька секунд дивився їм услід. Потім перевів погляд на Лисого.

— Хто ви такі? — задумливо спитав він.

— Потім поговоримо. Скільки їх прийде?

— Сім або вісім.

— Микита буде з ними?

— Так. Треба його вбити, тоді…

— Що тоді?

— Тоді інші… Не знаю. Але Микиту треба вбити першого. — Помовчавши, Тиміш додав: — Я залишуся біля дверей. Якщо мене тут не буде, вони зразу все зрозуміють — тоді малим не втекти.

— Тобі не можна залишатися біля дверей… — твердо сказав Лисий.

— Тут я хазяїн, а не ти, зрозумів? — перебив його Тиміш. — До того ж я старший за тебе й краще знаю Микиту. Загаси каганці далі по тунелю. Сховаєшся отам за поворотом. Наготуй арбалет і не рухайся. Почнеш стріляти, коли я кахикну. Не раніше — треба виграти час, щоб вони встигли втекти. Зрозумів?

— Зрозумів, — похмуро погодився хлопець.

Він ледве встиг сховатися за рогом, зняти колчан, зручно влаштувати його під стіною і зарядити арбалет, коли почулися неспішні впевнені кроки. Потім клацнули підбори — мабуть, Тиміш привітав Микиту.

— Відчиняй, — долинув голос ватага.

Правильно розрахувавши, що зараз увага всіх присутніх прикута до дверей, Лисий визирнув із-за рогу. Микита й Тиміш стояли з двох боків від дверей, а двоє інших воїнів — прямо перед дверима з арбалетами напоготові. Ще двоє воїнів стояли перед цими двома навпочіпки, також навівши арбалети на двері.

Вони не збираються розмовляти, зрозумів Лисий. Стрілятимуть без попереджень. Микита помахав руками перед воїнами, і Лисий здогадався, яким був задум ватажка. Четверо відразу стріляють у кімнату й відскакують. Поки вони заряджають арбалети, стріляють Микита і Тиміш. Також відходять, і так далі.

Ватажок кивнув головою, і Тиміш різко розчинив двері.

З в'язниці повалив густий дим. Чотири стріли навмання полетіли в кімнату, одна вилетіла звідти, і один з воїнів, що стояли, повільно опустився на землю. Решта відбігли від дверей. Тиміш скористався з цього замішання, вискочив із-за дверей і вистрілив у Микиту. Однак, очевидно, Микита про все здогадався ще тоді, коли з в'язниці повалив дим. Він вистрілив практично одночасно з Микитою.

Усе це відбулося так швидко, що решта воїнів остовпіла. Лисий вистрілив у того, що стояв за спинами інших, сподіваючись, що його постріл не одразу помітить решта воїнів. Воно б так і сталося, але поцілений ним ворог упав уперед, на решту двох.

Лисий миттю перезарядив арбалет і вистрілив іще раз. Тепер їх лишилося тільки двоє. Але останній вцілілий підземник встиг добре захиститися. Він тримав перед собою тіло вбитого товариша й так удвох вони повільно посувалися вперед, до Лисого.

Коридор наповнився димом. Воїн почав кашляти. Кашляв іще хтось інший — мабуть, один із них був не вбитий, а лиш поранений.

Лисий різко виставив із-за рогу капелюха, і крізь нього тут же пролетіла стріла. Тепер уже хлопець був господарем ситуації, бо перезарядити арбалет, тримаючи однією рукою мертве тіло, ворог не міг. Він кинув арбалет і вихопив ножа, не відпускаючи труп. Стріляти в нього було безглуздо. Лисий також відклав арбалет, вихопив шаблю й вийшов з-за рогу.

І тут же пошкодував про це. Схоже, воїн був таким же вправним у киданні ножа, як і їхній Петрусь. Він не пішов на чесний бій сам-на-сам. Все ще тримаючи лівою рукою перед собою тіло вбитого товариша, він розмахнувся і…

І впав обличчям уперед. Ніж глибоко ввійшов у землю перед ним. Зі спини воїна стриміла стріла.

— Тиміш! — Лисий кинувся до пораненого.

Пущена Микитою з близької відстані стріла ввійшла в Тимоша майже по оперення. Крові було дуже багато.

— Потерпи, Тимоше, ми тебе вилікуємо!

— Біжи! Єгору скажи… — Тиміш говорив ледь чутно, в горлі в нього щось булькало, неначе він захлинався. — Матері… матері…

— Мовчи, Тимоше, мовчи. Почекай. Я зараз.

Тиміш схопив його за руку, не відпускаючи.

— Я не хробак…

— Ні, Тимоше, ти — людина…

— Матері… не кажіть про… про…

Він закашлявся, горлом пішла кров, і Тиміш завмер, порожніми очима дивлячись повз Лисого.

— Ми розкажемо, як ти всіх нас урятував, як ти бився з ворогами… Все розкажемо. — Лисий витер сльози, закрив очі воїна, підхопив його арбалет і побіг наздоганяти своїх. Дим у підземеллі вже майже розвіявся.

Вихід на землю

Марічка з Петрусем мали рацію, коли запропонували підняти колоди стелі за допомогою рогача. Лисий це одразу зрозумів, коли побачив попереду яскраве світло, що заливало коридор крізь рваний отвір у стелі. Виворочені колоди стирчали в різні боки. Одна з них валялася на долівці. Хоч би нікого не зачепила, коли падала, подумав хлопець.

— Де Тиміш? — спитав згори Єгор.

— Тиміш не прийде, — після паузи відповів Лисий.

Він тут же перевів розмову на іншу тему.

— Хутчіш нагорніть сюди до мене побільше глиці й сухого хмизу, якщо знайдете!

Всі кинулися виконувати його вказівку, і незабаром на долівці біля нього лежала чимала купа для багаття. Лисий підпалив її і вхопився за рогача, якого тримав Івась. Хлопчик легко витяг його з підземелля.

Було вже надвечір'я, але очі Лисого, що звикли до тьмяних каганців підземелля, почали сльозитися від світла, яке для них було занадто яскравим.

Тут, усередині, ліс не був таким чистим, як уранці на узліссі. І Лисий подумав, що це добрий знак — слід гадати, Микита вимагав, щоб було чисто там, де він міг бачити — біля виходів на поверхню. А це означало, що поблизу жодного виходу немає.

Всі дивилися на Лисого з нетерплячим чеканням. Всі хотіли бігти, але спочатку хотіли знати, що сталося і де Тиміш. Лисий подивився кожному в вічі й зупинив свій погляд на Єгорі.

— Вибач за все, що я наговорив твоєму братові. Він виявився справжньою людиною… Він убив Микиту, врятував мені життя… І вам усім… Перед смертю він просив, щоб ти не казав мамі… про те…

Здавалося, він не сказав Єгорові нічого нового. Той дивився на нього незмигно, погляд був твердим і рішучим. Це була дуже сильна людина.

— Там тяга, — нарешті заговорив він зовсім не про те, чого чекав Лисий. — Весь дим іде вгору, в коридорах нічого не лишається.

— Я знаю, — відповів Лисий. — Нам так і треба, щоб дим ішов угору.

Єгор і далі дивився прямо в очі Лисому. Після недовгої мовчанки він промовив:

— Якщо ви мене врятували для того, щоб привести своє військо до мого села…

— У нас немає війська, — перебив його Лисий. — Ми самі — от і все військо. Є ще тільки одна людина. І нам треба, щоб вона нас знайшла.

— Дим їй не допоможе, — стояв на своєму Єгор. — Його не видно навіть за двадцять метрів звідси.

— Що таке метр? — не зрозумів Лисий.

— Це така давня міра довжини — приблизно один крок дорослого чоловіка. — Він поклав руку Марічці на голову. — От стільки.

— Якщо я лежатиму, — пояснила Марічка.

— До того ж дим побачить орел, — додав Єгор.

— Нічого, — відповів Лисий. — Він уже нікому не розкаже. Брата його вбив твій брат.

— От про це я мамі й розповім.

— Тобі додому зараз не можна, — сказав Лисий Єгору.

— Я знаю.

— Ми йдемо на південь… — Лисий повагався і зважився. Єгор викликав довіру. Втім, кілька днів тому він такого не сказав би нікому, а тут вирішив зізнатися. — Нам треба до греблі. Ти нас проведеш?

Єгор здивувався — це було помітно, але нічого не сказав, лише кивнув.

— Ти знаєш цей ліс?

— Його ніхто не знає, крім Микити і його брата… Тепер уже тільки орел і знає… Якщо тільки…

— Що?

— Якщо тільки справді одного з них убити неможливо — тільки обох одразу. Тоді Микита ще живий.

Запала мовчанка. Нарешті Лисий її порушив:

— Тоді йдемо так, як я пам'ятаю за картою. Вийдемо з лісу, буде зрозуміліше.

— Нам не можна з нього виходити, — не погодився Єгор. — Там поле. Поки перейдемо, нас усіх перестріляють.

— Не перестріляють, — заспокоїв його Лисий. — Вони зараз самі боятимуться поткнути носа з лісу. Їх не так багато лишилося. До того ж, я думаю, вони не знають, що робити. Микити немає…

— Якщо немає, — поправив Єгор. — До того ж там не тільки Микита був…

Лисий знову розгорнув карту. Тепер він дивився на неї іншими очима.

Зараз підземні переходи цікавили його найменше — тільки виходи на поверхню. На південному узліссі їх було всього два. Відстань між ними становила не менше п'ятисот кроків. На відкритому полі п’ятсот кроків — це не відстань. Їх побачать і доженуть.

На заході, схоже, узлісся не було зовсім. Ліс підходив аж до ріки — до її колишнього русла. Хоч дерева й не були позначені на карті, але зовсім близько до виходів проходила суцільна лінія. Лисий зрозумів, що це той паркан, за яким починається прибережний ліс.

— Що тут? — спитав Лисий.

— Тут ліс підходить до самого берегового лісу. Вони зрослися. Через береговий ліс пройти можна, але то дуже складна дорога, небезпечна.

— Небезпечніша, ніж через цей ліс?

— Ні, — твердо відповів Єгор. — Туди треба йти. На півдні вони нас чекають — якщо не на узліссі, то в селі. Вони напевне послали туди загін, щоб зробити засідку в моїй хаті. Тільки як пройти до прибережного лісу?

На західному узліссі було аж три виходи з підземелля. Відстань між ними зовсім невелика — кроків сто — сто двадцять. Такою великою групою проскочити між ними просто неможливо.

— Отуди й підемо… — промовив Лисий.

Ніхто нічого не відповів, але хлопець зрозумів, що з ним усі згодні.

Дзеркало

Карта не давала повної реальної картини. Вона добре відображала підземні переходи, однак зовнішній світ можна було лише дуже приблизно вгадувати. До того ж на поверхні не було ніяких слідів підземних будівель. Все замасковано надзвичайно ретельно. А це означало, що треба рухатися дуже тихо, щоб їхні кроки чого доброго не почули під землею.

Сутінки швидко густішали. Рухаючись на захід, діти наближалися до річки. Вже долітало далеке кумкання жаб. Хоч би не наступити на гадюку! Відлякувати їх з-перед себе голосом теж не можна. Та й на гілки наступати не слід… А найгірше те, що вони не знали, чого шукають. Може, це пагорб, як минулого разу, а може, щось інше. Хоча Лисий і не міг придумати, що ще могли підземники використати як вихід із тунелю.

Це не була прогулянка по прямій, тож рахувати кроки не дуже вдавалося. Діти рухалися, немов по кризі: про те, що в цьому місці вона тонка, довідаєшся тоді, коли вже буде пізно. Стріла могла вилетіти будь-якої миті, і зреагувати на неї вже буде ніколи. І мітли немає. Лисий уповільнив ходу.

Попереду було невеличке узвишшя. Він зробив знак решті дітей, щоб зупинилися, набрав під ногами шишок і кинув дві з них на верхівку горбка — одну, і тут же другу.

В лісі панувала така ж тиша, як і вранці. Ні рипу дерев від вітру, ні пташиних голосів — тільки все ще далекі жаби. Діти також затамували подих. Головне тепер — не витикатися з-за дерева. Якщо це вихід з підземелля, то там зараз воїни очі видивляються, намагаючись зрозуміти, звідки той стук.

Втім, відчуття небезпеки Лисого не відвідувало. Він був майже переконаний, що це не те, але ризикувати не міг. Мусив ретельно все перевірити.

Перечекавши не менше як чверть години, Лисий знову кинув дві шишки. Результат той самий. Рушили далі. Горбок про всякий випадок обійшли.

Знову зупинка, знову Лисий покидав шишки. Знову далі.

І тут вони майже вийшли з Орлиного лісу. В небі сяяли зірки, перед ними був невеличкий відкритий простір, за яким починався прирічний ліс, що стояв такою ж непрохідною стіною, як і там, де вони знайшли табір вовкулаків. Цей ліс був повний звуків, і небезпекою в ньому не пахло. Там не могло бути безпечно — гадюки, їдючі жаби, хтозна, що ще. Але то все були небезпеки зрозумілі й тому не дуже страшні.

Лишилося перетнути нешироку галявину — якихось п'ятдесят — сімдесят кроків. Але Лисий не міг ступити й кроку.

Хлопець сів навпочіпки й обдивився землю навколо себе. Ні зламаної гілочки, ні шишечки — як під землею. Він зробив дітям знак рукою, і ті відійшли назад у тінь дерев. Там їх не було видно. Його теж важко помітити, якщо тільки ворог не за спиною. Лисий вдивлявся в темряву, намагаючись не ворушитися й навіть не дихати.

Спливла одна хвилина, друга, десята. Все лишалося так, як було й досі, але він животом відчував, що витикатися з-за дерева не можна. Тільки півчола, тільки щока й одне око. Він уже не сумнівався в тому, що ворог попереду — десь тут, зовсім близько. Ворог так само вдивляється в темряву, не маючи впевненості в тому, що там хтось є. Лиш неясне відчуття небезпеки. Лисому раптом спала на думку божевільна ідея: їх ніби розділяє дзеркало. Вони однакові — однаково причаїлися в темряві, однаково намагаються щось роздивитися, однаково бояться одне одного. Вони можуть до ранку так стояти, і нічого не зміниться.

Але дзеркало можна розбити. Можна просто вистрілити вперед і подивитися, звідки вилетить стріла у відповідь. Тоді хтось із них може загинути… А може, обоє. Лисому стало раптом зрозуміло ще одне: воїн у своїй надійній схованці один. Він просто відчував одну людину, одне дихання, один страх. Якби решта дітей і Єгор були ближче, хлопцеві було б не так самотньо й не так страшно, але він сам відіслав їх подалі — одного його в цьому мороці помітити важче, ніж одразу двох чи кількох.

Отак само Лисий бачив у дзеркалі лішака. Страх дідугана був ніби віддзеркаленням хлопцевого страху. Вони всі живуть у постійному страху. Побачив щось незнайоме — страх. Зустрів когось незнайомого — страх. Нічого не видно — теж страх. Усе добре видно і звично — ще більший страх, бо так не буває…

Як він тоді боявся галявини, на якій ріс кущ із їдючими жабами. А з'ясувалося, кущ боявся його. І жаби його — то ніякі не жаби. То виплодки цього страху. Він і Лелі боявся. І вона боялася його. І Микита їх боявся, і Єгор…

«Страх, роздратування і лють, — знову пригадалися слова Інженера, — потрібні людині для того, щоб вона могла бути мудрою…»

А мудрість — це подолання. То що, кинутися вперед — і що буде те й буде? Ні, це не мудрість. Це означає розбити дзеркало.

Лисий зловив себе на тому, що він стоїть уже дуже давно — і вагається. Він, людина, яка завжди діяла, вміла приймати рішення й виконувати їх, зараз стоїть і не знає, що робити. Йому так хотілося порадитися! А її не було. Це добре, що вона тоді втекла від підземників. Але як же тепер її не вистачає! Де вона? Що з нею? Чи жива? Як же вона хвилюється про них!..

Дерева навколо стояли тоненькі. Він зараз непомітний, бо не рухається. Просто покрутити головою — і ворог знатиме, де він стоїть. Тоді перевага буде на боці ворога. Він у глухому куті. Виходу просто немає. Хіба що…

— Послухай, воїне! — Лисий говорив не голосно й не тихо — якраз так, щоб підземник почув його. — Я бачу, де ти сховався… Ти знаєш, нас багато. Тобі нас не перемогти. Ми все одно прорвемося. Тільки й того, що ти вб'єш когось із дітей, а ми вб'ємо тебе… Сьогодні й так уже пролилося чимало крові. Багато ваших людей загинуло… І Микита вбитий… Нам пощастило вирватися від вас, і ми втечемо все одно…

Лисий помовчав. Підземник не відповідав, але хлопець чомусь був упевнений, що той його чує.

— Один із ваших убив сьогодні Микиту… Правильно зробив, хоч і сам при цьому загинув. Він був справжньою людиною. Його Микита на вовкулаку не перетворив. Просто не зміг. Багатьох зміг перетворити, сам став вовкулакою, а цього хлопця не зміг перетворити…

— Як його звуть? — долинув дуже приглушений голос.

— Я не скажу, — відповів Лисий. — Я не знаю, хто ти і який ти… Якби я збирався тебе вбити, тоді сказав би. Але я якраз і хочу, щоб ми припинили вбивати одне одного. Для вас ми підозрілі зайди, які прийшли вивідати ваші підземелля. Ви, звісно, не вірите, що ми нікому не розкажемо. Ми знаємо все — де у вас що розташоване, де виходи з-під землі, де комора зі зброєю та харчами… Тому ви вважаєте нас небезпечними. Це ваша правда. А ми просто діти, у яких немає батьків і немає свого села. Нам просто треба було пройти через цей ліс, нікого не чіпаючи й нічого не вивідуючи… Це наша правда. Правди завжди дві… Завжди дві… От і дивишся з однієї в другу, мов у дзеркало…

— До чого тут дзеркало? Що ти мелеш?

— До того, що ти — наче моє віддзеркалення. Я боюсь тебе, а ти боїшся мене. І так і будемо боятися все більше й більше, доки один не уб'є другого…

— Звідки я знаю, що ти не брешеш, щоб я вийшов до тебе? — в голосі підземника з'явилося вагання.

Лисий подумав. Ніяких доказів навести він не міг. Він і сам не вірив підземникові.

— Не знаю, — просто сказав він. — Чим я можу тебе переконати! Ти все одно повіриш або мені, або покійному Микиті. Я вважаю, що вірити мертвому Микиті не можна. Йому й живому не можна було вірити… Заблудилися ви там, у тих підземних коридорах…

Запала мовчанка. Ворог думав. Він вагався, і це вже було перемогою. Втім, іще нічого не відомо… У Лисого так само не було підстав йому вірити.

— Скажи мені, як звали того воїна, що вбив Микиту, — знову заговорив воїн. — Тоді я зрозумію, брешеш ти чи ні.

— Не можу я тобі сказати, — відповів Лисий. — Якщо ти такий же хробак, як і Микита, ти уб'єш матір цього хлопця.

— Нікого я не вб'ю… — воїн почав говорити тихіше, Лисий ледь розбирав слова. — Невже ти думаєш, що ми всі тут такі нелюди?

— Не знаю… — Лисий згадав перше знайомство з підземниками. — Я про вас нічого не знаю і не розумію. Ми просто йшли через ліс. Кілька дітей. І тут ваші люди почали стріляти нам у спину… Я вже не кажу про те, як Микита нас зв'язаних гамселив… Не тільки мене, а й малих дітей. Як я можу вірити вам? Не можу…

— То чого ж ти тоді хочеш?

— Я хочу, щоб ти нас пропустив. Ми підемо звідси і більше ніколи не повернемось.

— Куди ж ви підете? — в голосі воїна з'явилося навіть щось схоже на співчуття. — В тому лісі гадюка на гадюці…

— Та краще вже гадюки… — відповів Лисий.

Вони знову замовкли.

З прирічного лісу долинало кумкання жаб — не їдючих, а звичайних. Крізь крони дерев просвічували яскраві літні зорі. Десь далеко, мабуть, у селі загавкав собака. Усе це Лисий лиш фіксував краєчком свідомості. Втома була така, що думати про щось не вистачало сил. Як же ті бідні діти — Марічка, Наталочка, інші? Ох і день у них видався! А чи легше було вчора? А позавчора? А коли вовкулаки тягли їх до свого табору? Мабуть, коли трапиться нагода, вони спатимуть цілий тиждень. Тільки чи трапиться колись така нагода?

— Я б тобі, звичайно, не повірив, якби сам тут сьогодні під вечір не подумав, що, мабуть, з Микитою щось сталося. — Знову почувся голос воїна.

— Чому ти так подумав, — здивувався Лисий.

— Орла весь вечір не видно було в небі… Ви не пройдете через той ліс. Ідіть краще між двома лісами. Це найбезпечніший шлях. Тільки все одно дивіться під ноги… І до села не йдіть. Там на вас чекають.

— А ти? — після паузи спитав Лисий. — Ти не повернешся додому?

— Не знаю, — відповів воїн. — Треба спочатку тут розібратися. Ще не приведи — між собою почнемо воювати. Правду ти сказав — заблудилися ми в цих лабіринтах…

Лисий пугукнув пугачем. За хвилину до нього нечутно підійшли решта дітей. Хлопець нічого не встиг їм пояснити, як Марічка тихо промовила:

— Ми все чули.

— Щасливо тобі, — гукнув Лисий до схованки. І додав: — Хочеш, скажу, хто вбив Микиту?

— Скажи.

— Тиміш.

Воїн подумав, а потім промовив:

— А Єгор теж з вами?

— Я тут, — озвався Єгор.

— Не ходи до села. Днів зо три попереховуйся десь. Або йди з ними. Не знаю, куди вони прямують, але ти їм зможеш допомогти… Сам вирішуй…

— Гаразд, — відповів Єгор.

— І знаєш… — знову заговорив воїн, — Тиміш був справжньою людиною. Те, що він зробив… Кілька років тому один наш воїн також намагався це зробити. Він стріляв упритул, але Микита якимось дивом вижив… І також встиг вистрілити. Всі вважають його безсмертним. Зараз на таке б ніхто тут не зважився. Мене б на це не вистачило…

Загибель Глини

Діти валилися з ніг. Стояла глупа ніч, а переживань за цей день випало стільки, що не кожен дорослий витримав би. Івась посадив собі Марічку на плечі, Єгор — Надійку, а Василько всадовив Наталку на рогач і ніс перед собою. Йому було найлегше з усіх трьох хлопців.

Вони не могли зупинитися ні на мить. І Лелю шукати зараз було неможливо. Вона знає про греблю. Там і зустрінемося, думав Лисий.

Коли проминули поле, що ворожою пусткою лежало зліва, вийшов місяць. За полем стояв такий самий сосновий ліс, як і той, в якому вони зазнали стільки випробувань. У лісі гавкали собаки.

У їхньому селі собак не було. Лисий пам'ятав одного зі свого раннього дитинства. Пса звали Кирпатий, і це прізвисько дуже йому пасувало. Він, мабуть, був невеликий на зріст, але Лисому, тоді зовсім малому, той собака здавався крупним — коли він ставав на задні лапи, передні вільно клав хлопчикові на плечі. Якщо не бути до цього готовим, — покотишся з ним укупі по землі. Власне, навіть якщо Лисий був готовим, Кирпатий валив його дуже підступно: він починав лизати в ніс і в очі, хлопчик намагався вивернутися, і тоді наставало собаче щастя. Вони котилися по траві, а Кирпатий кусав його за вухо. Це не було боляче, проте Лисому не подобалося бути обслиненим. Потім пес кудись пропав…

Стало дуже важко. Бо на Кирпатому перевіряли воду. Якщо навіть вода нічим не пахла й була добра на смак, її спершу давали собаці. Якщо той не пив, значить, не пив ніхто. І більше перевіряти не намагалися. Кирпатому беззастережно довіряли.

З ним подорожувати було б значно легше й веселіше…

А з Ряхою, сторожовим пацюком Інженера, Кирпатий не ладив. Вони просто не любили одне одного. Хоча пес, здається, Ряху поважав. Він гарчав, шкірив зуби, але близько не підходив.

І не сказати б, що боявся пацюків. Інших — диких пацюків — ловив безжалісно. Душив і кидав. Ніколи не їв їх. Та й хто ж пацюків їстиме…

Щоправда, раніше Лисому б і на думку не спало їсти їдючих жаб. А тепер нічого. А Лелині діти раніше ніколи не їли вужів…

Лисий відчув, що зголоднів. І не дивно — востаннє їли в Єгоровому казематі. Та й то… Скільки там вони з'їли — тільки з Єгором за компанію.

Які терплячі у них з Лелею діти… Він уявляв, які всі голодні й потомлені, але жодне не хникало, не просилося зупинитися чи перекусити. А він свідомо не зупинявся. Бо після вечері їм уже сил не стане рухатися далі. Не тут же ночувати — під самісіньким селом!

А де?

Він зупинився.

— Єгоре! Діти вже ледве пересувають ноги. Не уявляю, де тут можна заночувати. Ти казав, що кілька днів переховувався від Микити…

— Так. Я покажу місце, — відповів Єгор. — Уже недалеко.

— Це те саме місце, де тебе схопили?

— Ні… — Єгор помовчав. — Мене схопили в їхньому лісі.

Від несподіванки Лисий аж занімів.

— Чого ти туди забрів? — нарешті спромігся спитати.

— Дурний був, то й забрів… Хотів убити Микиту.

Єгор знову помовчав і повів далі:

— Я сидів у лісі, у своїй схованці… І щодалі дужче розумів, що це безглуздо. Все життя не ховатимешся… А потім вирішив, що піду знайду Тимоша і разом уб'ємо Микиту… Їх два брати — і нас два брати… Дурний план…

— Але спрацював, — стиха мовив Лисий.

Вони заглибилися в ліс і незабаром вийшли на крихітну галявинку — ледве змогли на ній розміститися. Дуже швидко перекусили, запили водою і лягли спати.

Вранці б, напевне, проспали світанок, якби не великий рудий собака, що, радісно гавкаючи, кинувся лизати Єгорове обличчя.

— Глина! Як ти мене знайшов? Хто тебе відпустив? — спросоння Єгор більше був здивований, ніж радий.

Втім, і ця радість була недовгою. За кілька хвилин стало зрозуміло, хто відпустив Глину.

Зарості розсунулися, й на галявинку вийшло троє воїнів з зарядженими арбалетами. Діти до такого візиту не були готові. Їхня зброя валялася на траві, незаряджена. Тільки пес із гавкотом кинувся на тих, кого легковажно привів за собою. Він не встиг добігти до найближчого з них, коли тенькнула стріла й собака, коротко заскавучавши, впав на землю.

— Думали, далеко втекли? — спитав один підземник, який, очевидно, був тут найстаршим — мав на плечах жовті нашивки. — Ви так собі вирішили, що раз Микити немає, то нікому ви вже не потрібні, правда?

Говорив він тихо, аж ніби лагідно, але в голосі його чулася при тому така погроза, що де вже там Микиті. Мабуть, так і повинно бути, подумав Лисий. Не міг один Микита тримати всіх у покорі, якби не було таких же, як і він сам. Як оцей жовтоплечий. Ці нашивки робили його трохи схожим на вужа, тільки ж така солодка отрута в голосі!..

Лисий глянув на Єгора. У того в очах стояв розпач. Він дивився на Глину й, здавалося, крім смерті собаки, не розумів і не бачив нічого. І цей стан ніби передався Лисому. Він також відчув повне спустошення й байдужість. Більше він нічого не міг зробити. Далі з цими підземниками воювати неможливо. Тепер вони будуть у десять разів обережніші, тож ніякими несподіванками їх не візьмеш. І ніякими словами більше не проймеш. Все.

— Дзядзю, відпусціць нас, — жалісним голосочком протягнув Василько. — Ми ж вам нічого не зробили… Дзядзю, будзь ласка…

«Вуж» весело подивився на них і розсміявся.

— Ги-ги-ги! Як жалісно співають! Якби не знати, скільки шкоди наробили, скільки людей погубили, можна було б повірити, правда, Василю?

Звертався він до іншого воїна, котрому все це зовсім не так подобалося, як йому самому. Лисий же здивувався, почувши, що того звуть так само, як і їхнього Василька. Треба ж, таке рідкісне ім'я, а тут одразу двоє на одній галявині! Так ніби тільки це й важило. Подолати байдужість до того, що діється, Лисий не мав сил.

— Василю, обійди їх і стань з того боку галявини. Ти, — «вуж» кивнув до другого воїна, — виходь і зустрічай їх там.

Другий воїн мав дуже придуркувате обличчя, на якому відбився дивний вираз: ніби він грається в війну. Йому все подобалося, все його тішило. Він слухняно кинувся в кущі, з яких перед тим воїни з'явилися.

Лисий уже зробив крок слідом за дурником, як раптом звідти долинув надзвичайно неприємний звук — ніби жабу кинули об дерево, тільки набагато гучніший і страшніший. Лисий відчув, що надія мимоволі повертається до нього.

«Не може бути! — не давав він собі зрадіти. — Невже ж знову так вчасно?»

— Що там у тебе таке? — крикнув жовтоплечий.

Відповіді не було.

— Гей, ти живий? — Вуж прислухався, витягнувши голову вперед і трохи вбік. Тільки роздвоєного язика не вистачало, щоб довершити подібність.

— Василю, стережи їх! Та пильно мені! — гаркнув «вуж» на свого підлеглого й кинувся туди, куди йому кидатися аж ніяк не можна було. Він іще навіть не зник за гілками, як щось тупо вдарило, і «вуж» задки повільно повернувся на галявину. Задкуючи, він перечепився через тіло собаки і впав горілиць на землю. З грудей його стриміла стріла з червоним оперенням.

Марічка радісно охнула, а Петрусь, скориставшись миттєвою розгубленістю Василя, метнув ніж, невідь звідки вихоплений. Ніж влучив у праву руку, тож воїн випустив арбалет і схопився за передпліччя.

Гребля

Цілу добу Леля не знаходила собі місця. Вона літала над лісом і навколо нього, видивлялася, де можуть бути інші виходи на поверхню. Вона бачила воїнів, які йшли через поле — з протилежного краю Орлиного лісу. Потім зрозуміла, що в дальньому лісі — село. Але підлітати близько до нього не наважувалася — собаки починали гавкати задовго до того, як вона могла їх бачити.

Леля цілий день нічого не їла й не відчувала голоду. «Так тобі й треба», — картала себе за те, що втекла.

Якби ж тільки знати, де вони, що з ними! Дівчинка уявляла собі різні жахи — як потім з'ясувалося, дуже недалекі від правди.

Потім ще той птах навіжений…

— Який птах? — перебив її Лисий.

— Пам'ятаєш, над лісом літав орел? Він довго крутився навколо, а як сонце почало хилицця, раптом ніби знавіснів — просто кидався на мене, наче хотів зі ступи викинуць. Я вже не знала, як ухиляцця від нього.

— Ти його підстрелила?

— Та як же я могла його підстрелиць, коли арбалет розряджений, а в руці мітла! Палашем зарубала. Він іще так пронизливо кричав, коли падав. Чисто як людина. Жах. Ну, не перебивай.

Вона розповідала далі. Залишити ступу й піти без неї не могла, а сидіти поруч і нічого не робити не могла й поготів. І вона знову летіла.

Аж під вечір видивилася димок ближче до південної частини лісу. Втім, Леля не була впевнена. Поки вона підлетіла, навіть запаху диму не лишилося. Сідати в ліс вона не наважувалася, а крізь соснові крони особливо нічого не роздивишся.

В самому центрі лісу вона знайшла старезний дуб — такий несподіваний у сосновому лісі. Посередині дуба так спліталося гілля, що можна було посадити ступу.

Дівчинка все ж таки вірила, що справді бачила дим, отже, здогадувалася, що діти рухаються на південь.

Ні на мить вона не допускала думки, що Лисий не зможе вирватися з підземелля.

— Я тільки боялася, шо ви не всі вирветеся…

— Як це? — не зрозуміла Марічка.

І ніхто не засміявся.

Ночувала вона на дереві, в ступі. Тільки вранці знайшла їх. Власне, й не їх самих, а воїнів, що бігли за собакою. Ну, а далі вони вже все знають.

Якийсь час усі мовчали. Першим заговорив Василь:

— Ти що, відьма?

— Ні, я не відьма, — відповіла Леля.

— Літати тільки відьми вміють.

— Я що, теж по-вашому відьма? — обурилася Марічка.

— Ти зовсім не схожа на відьму, — посміхнувся Василь.

Видно, рана після лікування мертвою водою вже не турбувала його. Він сидів, притулившись спиною до дерева, розслаблений і, здавалося, щасливий. Він нічого не розумів — хто ці діти, про що вони говорять, куди йдуть і чого добиваються. Він сам радше почувався серед них дитиною.

Для Єгора поява Лелі також була несподіванкою. Він дивився на неї невідривно. А вона, зустрівши його погляд, знічено опускала очі долу.

Мабуть, у їхньому селі також самі Качені й Тонюсі, подумав Лисий. Ці погляди йому не подобалися.

Вони добре поснідали тим, що взяли з комори.

— Лишайтеся в нашому селі, — запропонував їм Василь.

— Справді! — зрадів Єгор і подивився на Лелю.

— Ні, нам треба йти, — відповіла вона.

— Куди? — здивувався Василь. — Я так зрозумів, що у вас нікого немає. А наші всі будуть вам раді.

На Лисого напала безпорадність і розгубленість. Для нього це був би найкращий вихід: залишити дітей у селі, а самому переправитися на той бік річки і йти далі — виконувати доручення, заради якого він сюди забрів. З дітьми він нічого в Руїні не зробить. Розповіді старого Інженера далеко не в усьому справдилися. Він не зустрів дуже багато з того, про що Інженер розповідав. Натомість трапилося чимало такого, про що той навіть не згадував. Наприклад, про велетенського хробака не було сказано жодного слова. А як Інженер міг його оминути?

Однак якщо бодай половина з того, що він розповідав про Руїну, — правда, то це зовсім не те місце, де можна розгулювати такою великою ватагою. Та ще й з малими дітьми! Вони сміливі й витривалі, вони не хничуть, коли важко. Вони просто золоті. Але вони не воїни. Зовсім не воїни. А там навіть воїнам не пробитися. Там треба бути одному. Тоді, якщо дуже пощастить, може, й проберешся…

Ще тиждень тому йому й на думку б не спало, що в такій ситуації можна вагатися…

— Я на зворотньо… — Лисий прокашлявся, бо голос не слухався його, — на зворотньому шляху заберу вас.

Діти приголомшено дивилися на нього, не вірячи своїм вухам. Тільки Леля мала приречений вигляд і не підвела на нього очей. Схоже, вона чекала такого повороту. Хоча ще день тому нічого не знала про це село, не уявляла, що вони знайдуть там друга Єгора.

Лисому стислося серце. Він щойно по суті сам запропонував, щоб вона з цим Єгором лишилася в селі.

— А ваші з підземелля не прийдуть до села шукати їх? — запитав він Василя, хоча й знав відповідь. Ніби хапався за останню павутинку, падаючи в прірву.

— Тих, хто міг би прийти, — задумливо відповів Василь, — ви всіх повбивали. Оцей останній. — Він вказав на тіло жовтоплечого.

Лисий подумав, що тиждень тому він ні за що не став би їсти поруч з тілом убитої людини. Як багато змінилося за цей час! Як сильно змінився він сам…

— А навіщо тобі кудись іти, Лесику? — долучився до розмови Єгор. — Залишайся з нами.

— Лишайся, — додав Василь. — Ти добрий воїн. Мабуть, і мисливець добрий. Лишайся.

— Він не може, — тихо, але твердо відповіла Леля. — Йому треба йти. Конче потрібно.

— Куди? — одночасно спитали Василь і Єгор.

Лисий не відповів.

— Підемо проводжати його до греблі, то й побачите, — за нього відповіла Леля.

Більше його ніхто ні про що не розпитував. Всі запитання лишилися без відповідей, і наполягати ніхто не став. Лисого чомусь влаштовувало, що ніхто остаточно не розставив точок над і щодо того питання, яке йому боліло найбільше.

Вони всі разом вирушили в путь. Василь і Єгор ішли спокійно, навіть не дивлячись собі під ноги. Вони були такі впевнені, що Лисому також передався настрій безпечності. Вони були місцеві. Вони знали, що тут усе гаразд. Лісок, у якому розташоване їхнє село, — невеликий. З двох боків він упирається в річки, а з третього боку — поле, за яким чистий ліс. Там, у чистому лісі жили їхні охоронці. Вони, звісно, визискували село. Але люди знали, що боятися треба тільки їх. Тепер виходило, що взагалі нікого не треба боятися.

Втім, радощів це нікому не додавало. Діти йшли понурі, не розмовляли, Надійка й Наталка тулилися до Лелі, а Марічка міцно тримала Лисого за руку. Звідки й сили в неї бралися! Василько ніс ступу на рогачі.

— То навіщо ж тобі до греблі? — знову спитав Василь-великий. — Ми були там сто разів. Ти нічого там не знайдеш.

— Те, що мені потрібно, я там знайду, — цього разу відповів Лисий.

Але він помилявся.

Перше, що його вразило, це велика ріка. Вона була широченною; навіть знаючи малу ріку, важко собі таке уявити. Над рікою гуляв вітер, якого вони майже не відчували в лісі. Сонце золотило гребінці хвиль, тут і там спалахували сонячні зайчики — вони ніби безладно скакали по воді, засліплюючи кожного, хто на них дивився. Це чудо не піддавалося осягненню: Лисого ще не було на світі, а ця неймовірна маса води текла з півночі на південь, і її не ставало менше. Його вже не буде, а ріка й далі тектиме — й невідомо, звідки братиметься й куди діватиметься. І цю широченну ріку люди зуміли зупинити греблею. Навіщо? Відповіді на це запитання Лисий не знав.

По обидва боки від річки стояв густий молодий зелений ліс. Скільки йому років? Небагато, мабуть. Бо коли Інженер іще молодим хлопцем ходив до Руїни, лісу не було. Всі ті землі, які він зараз укривав, тоді були вкриті водою.

Височенна кам'яна гребля стояла впоперек ріки. Вона й стримувала воду в тих давніх берегах. А потім щось сталося. Гребля проламалася. Вода хлинула в розлам, звільнивши величезні ділянки землі. І згодом там почав рости ліс.

Інженер перейшов через ріку по греблі. Вона йому здавалася такою могутньою і вічною, якою, мабуть, бачили її й ті, хто багато століть тому вкладав сили в її спорудження. Лисий дивився на греблю і розумів, що ніколи не збагне, як таке стало можливим: збудувати цю колосальну споруду, перегородити таку могутню ріку. Це не піддавалося поясненню.

Якщо зібрати всіх людей, яких він знав у своєму селі, всіх людей, які жили в Лелиному селі, всіх підземних воїнів і всіх мешканців Єгорового села, і якщо вони з ранку до вечора носитимуть каміння й кидатимуть його в воду, за все своє життя вони не зможуть спинити цей величний потік.

А древні люди змогли це зробити.

— Вони все це взяли у нас в борг, — промовила Леля.

— Що? — не зрозумів Лисий.

— Так казав мій тато, — пояснила вона. — Вся та могутність, все те багатство, яке вони мали, — все це вони взяли в борг у своїх дітей і онуків. Вони всім тим скористалися, а розраховуємося за те ми, у яких ні такої могутності, ні такого багатства немає…

«Вона знову прочитала мої думки, — подумав Лисий. — І це вже востаннє». Він не вірив, що колись знову її побачить.

Він подивився на неї, щоб запам'ятати. Потім на Марічку. Наталочку. Надійку. Івася. Василька. Петруся. Потім на Єгора і Василя. І знову на Марічку.

— Перенесеш мене на той берег?

Вона злякано глянула на Лелю, ніби питалася дозволу.

— Звісно перенесе, — промовила Леля. — Вона прекрасно літає.

— Я знаю, — сказав Лисий, не в змозі відвести від неї очей. — Коли я повернуся — через кілька днів, — я запалю багаття на тому краю греблі. Сам сховаюся в лісі — кроків за сто від багаття. Постараюся бути на видному місці. Тоді знову прилетиш по мене. Гаразд, Марічко?

— Це ти мене питаєш? — здивувалася дівчинка.

— Звісно тебе, а хто ж у нас найкращий літун?

Діти засміялися, а Марічка знітилася.

Василь з Єгором, схоже, нічого не розуміли, але мовчали, відчуваючи, що зараз краще нікого ні про що не розпитувати.

Лисий взяв у Надійки сувій полотна і передав його Єгору.

— Це карта підземелля. Хай буде в тебе. В селі. Щоб люди в селі знали, що там і де розташовано. Щоб це був об'єкт, для них не секретний. Ти не проти, Василю?

Той похитав головою.

— Тоді поїхали, Марічко! — і Лисий поліз через високе дерев'яне вінце.

Потім узяв під руки малу й підняв до себе в ступу.

Єгор з Василем роззявили роти й, задерши голови, дивилися, як важенна дерев'яна ступа легко знялася в небо й помчала до протилежного берега ріки.