Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Сльози

Відштовхнути її він не міг. Зрештою, вона щойно врятувала йому життя. Для чого — то інше питання. Першою думкою було: схопити за горло й задушити, поки Інженер сидить на столі, ув'язнений гадюкою, й не може їй допомогти. Що його стримало, Лисий так ніколи й не міг пояснити собі.

Леля тяжко плакала, схлипувала, сльози лилися Лисому за комір, ласкаво лоскотали, а він нічого не міг вдіяти. Тільки подумки перелічував усі підступи, яких йому вдалося зазнати від неї.

Не попередила про кущ, про жаб. Щоправда, потім сама від них і врятувала. Від самого початку змовилася з Інженером, щоб вивідати його таємницю, все влаштувала так, щоб… Далі думки плуталися. Все не сходилося, така нещодавно струнка теорія підступної змови розвалювалася з кожною новою Лелиною сльозинкою. Вона разом з Інженером намагалася отруїти його борщем з казанка!..

Але ж сама той борщ їла. Та й навіщо було його труїти, якщо легше було просто вбити, поки він лежав без свідомості.

Вони не вбили його, бо хотіли вивідати секрет!

Тоді чому намагалися отруїти з казанка?

Лисий згадав, що саме з казанка почалися всі його підозри. Він і тоді знав, що самоварний казанок вони лишили з дітьми в Єгоровому селі. Як могло йому спасти на думку, що таких казанків може бути два?

А чому не може?

Знову й знову хлопець намагався переконати себе, що… І не розумів, у чому ж він себе переконує.

Та всі ці думки дедалі більше плутались і втрачали значення. Натомість усе його єство заповнило одне почуття — сором. Леля вже заспокоїлася, перестала схлипувати, але він не відпускав її, й далі міцно притискав до себе, бо не уявляв, що може сказати, як подивиться їй в очі. Він навіть свої очі заплющив, щоб не бачити Інженера, що й далі, мов дитина, сидів на столі й сумно дивився на них.

А Лисий і з заплющеними очима постійно бачив перед собою Лелю, коли вона зрозуміла, що арбалет під його простирадлом — для неї… Що ж вона думала при цьому? Чи зможе колись вибачити йому? Вона вже нібито вибачила, але ж це була страшна небезпека. Позбулися її — то вона й розплакалася. А притулилася саме до нього, бо до когось же треба було, а Інженер — далеко, на столі. Це вже зовсім було б кумедно — бігти до столу й тулитися, перегнувшись, до сивого дідуся, що більше скидався на беззубе дитя.

Вона переплаче, і тоді все йому згадає. Або не зразу, а колись… Не може не згадати — хіба ж таке забувають?

А сама… Щойно він хотів її вбити, а вона здогадалася накрити гадюк простирадлом — не після того, як його вже вкусили б, а до… Знову врятувала. Він ніколи свою вину не спокутує перед нею…

Нарешті Леля відсторонилася від нього. Лисий розплющив очі й побачив її червоне мокре обличчя близько перед собою. Хотілося виколоти собі безсоромні зенки.

— Ти знову всіх врятував, — тихо мовила Леля.

І тепер розплакався Лисий. Він вирвався з її рук, упав обличчям на подушку, і схлипував, і заливав подушку сльозами.

Поступово плач вщухав, і тоді Лисий відчув, що ліжко прогнулося — хтось сів поруч.

— Хотів розповісти тобі свою історію, — почувся голос Інженера. — Може, тобі зараз і не до мене, але сподіваюся, що ця історія багато що тобі зможе розкрити. Лелю, ти також сідай. Цю нежить потім винесемо. Вона вже нам не загрожує… Це не справжні гадюки, а бабине чаклування. Бачиш до чого доводить злостивість. Сама проти себе начаклувала…Так от… Ніхто не знає, від чого й як почалася чорна хвороба. Спершу й не зрозуміли, що це нова болячка, а не різновид старої чи ускладнення після неї. У людини підвищувалася температура, погіршувався загальний стан, нападала слабкість, два кроки по кімнаті несила пройти… Принаймні у мене це було так. Щоправда, коли я захворів, епідемія уже буяла на повен зріст. Дуже багато людей уже померло. Власне, помирали всі. Я також знав, що мені не вижити, бо не виживав ніхто.

Лисий завмер і напружено слухав розповідь старого, не підводячи голови від подушки. Він не бачив, де сиділа Леля, не бачив очей Інженера — взагалі нічого, крім стіни при ліжку.

— Треба сказати, що я був досить успішним письменником. Принаймні мене друкували навіть тоді, коли був період безкнижний. Держава податками задавила тоді літературу.

— А що таке література? — як завжди, перебила Леля.

— Література? Навіть не знаю, як вам пояснити. Люди тоді досить багато читали. Були люди, які читали завжди — це було їхнім улюбленим заняттям. Вони навіть роботу собі вибирали таку, щоб читати й на роботі. Книжок було дуже багато. Чимало письменників навіть могли жити за рахунок книжок.

— Як це?

— Ну, скажімо, я пишу книжку, її публікують — тобто друкують дуже багато примірників цієї книжки. Люди цю книжку купують, і за ці гроші… Я зрозумів твоє наступне запитання, зараз відповім. Я спробую враховувати, що ви про те життя нічого не знаєте, тому намагатимуся розповідати так, щоб вам було зрозуміліше. Тільки ти мене не перебивай більше, бо так я свою розповідь взагалі ніколи не закінчу. Так от, гроші… Втім, це не суттєво. Все це виглядало приблизно так: ти береш у мене книжку, а мені за це даєш огірків, а Лесик за книжку дає мені курку і так далі. Ясно?

Мабуть, Леля кивнула, але не перебила. Чи надовго її вистачить?

— Звичайно, коли люди почали повально хворіти, вже було не до книжок. Не до писання книжок, маю на увазі. Я знаю, що чимало людей і перед смертю читали й читали, наче хотіли начитатися на все наступне життя, якщо воно взагалі є. Справа не в тому. Я не розумів, що коїться навколо (як і ніхто інший не розумів). Люди почали тікати з міста. Потяглися валки біженців — спочатку на дачі… Так-так, Лелю. Що таке дача, не має значення. Просто люди тікали з міста, бо вважали, що саме місто є причиною і призвідцем зарази. Я не писав, бо це здавалося безглуздим — тим більше, що нічого сам не розумів. Тільки знав, що якщо писати книжку, то треба в ній усе роз'яснити, — люди б чекали від нової книжки… Втім, її все одно вже неможливо було видати в той час… Уже почалася паніка — пожежі, грабунки, самогубства і вбивства.

Коли я захворів (а я не сумнівався, що захворію — я знав, що живу неправильно, а цю епідемію вважав чимось на зразок вселенського потопу… Тобто кари людству за його гріхи), я відмовився йти в лікарню. Це було безглуздо. Люди там помирали так само, як і вдома й на вулицях… До того ж я не довіряв лікарям… — І знову він поправився, не чекаючи Лелиного запитання: — тобто тим, хто лікує, цілителям… Це була не та недовіра, що… Втім, давайте по порядку.

Я лишився вдома. Перші два чи три дні я був без пам'яті — висока температура, тобто жар, слабкість — усе як у всіх. Потім мені стало легше — і це також було типовим симптомом… Тобто у всіх чорна хвороба розвивалася так само. Коли мені полегшало, я вирішив, що одужую. Дружина й дочка, мабуть, знали, що це не так, що всі хворі так само переживали період полегшення… Мабуть, дружина хотіла якось поліпшити мій внутрішній стан. Вона принесла мені мій маленький комп'ю… Тобто перо і папір… Ви, мабуть, і цих слів не знаєте? Ну, Лесик напевне знає, а ти?..

— Не зважайте, розповідайте, — несподівано Леля погодилася з тим, що чогось не знає, і не наполягала на поясненні.

— Мабуть, дружина подумала, що якщо я почну працювати, мені буде легше. А я тут же подумав: а навіщо їй, щоб я почав працювати? Я ж іще не одужав як слід, а вона вже намагається мене експлуатувати… Тобто використовувати. Може, вона хоче, щоб я написав книжку, а всі гроші за неї вона потім забере собі? Я їй сказав… Словом, я їй наговорив дуже неприємних речей. Незаслужено… — Інженер замовк і досить довго сидів мовчки.

Лисий і Леля чекали, не підганяючи його.

— Вона вийшла з кімнати, дуже роздратована. Потім принесла мені поїсти. Я відразу вирішив, що вона хоче мене отруїти й не став їсти. Мій хворий мозок почав працювати в якомусь параноїдальному напрямку… Знову я вживаю слова, яких давно не вживав і не чув. Це такий хід думок, коли всі навколо видаються ворогами. Я згадував роки життя з нею і бачив їх у зовсім іншому світлі. Якісь її давні слова і вчинки набували для мене нового, зловісного змісту… Я був цілком переконаний, що пригрів змію на грудях. Я нічого не їв і не пив. Я готувався до її нападу. Не буду вдаватися в деталі. Одне й дуже важливе, що мене стримувало від того, щоб відразу її вбити, це дочка. Я боявся за неї. Як вона переживе, що батько вбив її матір.

Інженеру важко було говорити. Лисий не міг уявити собі, як багато років тому все це відбувалося, але в розповіді старого все виглядало так, ніби сталося вчора. Голос його тремтів, між реченнями виникали довгі паузи.

— Дочка працювала в лікарні. Пропадала там з ранку до ночі. Якось так виходило, що коли вона поверталася додому, я саме спав. Коли я прокидався, вона спала. А потім спозарання знову бігла на роботу. Кілька днів ми не бачилися. Дружина зі мною не розмовляла — тільки приносила їсти й забирала майже все, що приносила. Я був страшенно голодний, тому дозволяв собі трошки чогось одного: то яблуко, то шматок хліба, але ніколи не їв знову те саме. Вважав, що якщо мінятиму страви, мене буде важче отруїти. Вона ображалася на мої підозри, а я, так мені здавалося, був напоготові, щоб не дати себе вбити…

Потім прийшла дочка. І я пошепки почав їй розповідати, що мати хоче мене вбити… А вона у відповідь заходилася втішати мене й переконувати, що це у мене хвороба, що насправді нічого подібного… Я їй не повірив… Я почав підозрювати і її також… І вона це зрозуміла… Вона впала мені на груди й розридалася. Пасмо волосся лягло мені на обличчя. Над усе в світі я любив її волосся — і колір, і шовк, і запах… Зараз воно нестерпно лоскотало мені ніздрі. Але я не міг поворушитися, бо відчував, що варто мені зробити хоча б один рух, і я уб'ю свою дитину. Я вирішив, що це у неї розпач від того, що їхні підступні наміри викрито…

Мабуть, старий беззвучно заплакав, бо пауза була дуже довгою. В кімнаті дзвеніла тиша. Нарешті він знову заговорив:

— За кілька хвилин дочка рвучко скочила на ноги й вибігла з кімнати. А за хвилину забігла жінка. Вона була обурена, вся червона й скуйовджена. Вона хотіла щось сказати, але не мала слів, задихалася від ненависті й зневаги…

Того ж дня я одужав. І того ж вечора довідався, що дочку вбив один із хворих у лікарні… Дружину свою я більше ніколи не бачив. Куди вона пішла, що з нею сталося… Не знаю, чому ти захворів — через стільки років, як ніхто вже й не чув про ту хворобу, — я не знаю. Може, це через той холодильний газ, може, просто тут — біля Руїни — ще літають поодинокі бактерії цієї страшної хвороби… Не знаю. Але сьогодні я зрозумів, чому я тоді одужав.

— Я теж зрозумів, — тихо промовив Лисий.

Мешканці Руїни

Вирушили рано-вранці. Трава матово світилася важкою росою, черевики змокли вже через п'ять хвилин. Попереду йшов Лисий зі ступою на рогачі, за ним Леля з арбалетом напоготові. Інженер іти з ними відмовився. По-перше, як він пояснив, мав дуже багато роботи по своєму господарству, по-друге, знову ж таки за його словами, все одно в Руїні вже нічого корисного знайти неможливо, а по-третє, небезпек там уже не так багато, щоб він був потрібен.

Лисий не міг йому не вірити, і сперечатися не став, бо хоч і довіряв тепер обом — Інженерові та Лелі — більше, ніж міг собі раніше уявити, але сказав їм усе ж таки не все. А не сказавши всього, сперечатися було важко: тут уже тільки начувайся — будь-якої миті можна ляпнути зайве слово.

Спочатку йшли Інженеровою стежиною — до струмка з чистою водою. Там наповнили баклажки й помилися — по черзі, щоб не прозівати несподівану небезпеку, та й щоб не заважати одне одному.

Далі стежки не було. Йти стало важче — раз у раз доводилося обходити звалища каміння. У цих звалищах, якщо вірити старому, чаїлося найбільше небезпек. Там мешкали отруйні змії та павуки, можна було також натрапити на собачих пацюків. Один пацюк не страшний — його можна встигнути підстрелити, але зі зграєю їм не впоратися.

Інженер (другий Інженер) попереджав, що ці тварюки вміють несподівано й високо стрибати. А перший Інженер про цих потвор навіть не згадував. Лисий ніяк не міг придумати, як називати двох старих. І той Інженер, і той. Навіть «перший — другий» не дуже підходило, бо той, що був першим у житті Лисого, насправді, схоже, виявлявся другим…

Скоро трава висохла, висохли й черевики, й мокре після купання волосся. Дерева траплялися все рідше. Вони йшли майже відкритим простором, і від цього почувалися страшенно незатишно. Для лісових людей відкритий простір — це як остання парта для відмінника. Почуття небезпеки Лисого не відвідувало, було просто страшно.

Користуватися ступою вони вирішили тільки за якихось крайніх обставин. Якщо над лісом літати було більш-менш безпечно, то тут, де небо нічим не сховане від погляду, можна привернути до себе непотрібну увагу.

Правда, Інженер казав, що зараз у Руїні майже ніхто не живе, але казав він це не дуже впевненим голосом. До того ж Лисий відчував, що після останнього свого польоту він не скоро наважиться знову залізти в ступу.

Вони зробили черговий зигзаг і з-за височенної купи каміння побачили пласкі шари зеленавого диму. Туди йти було не можна. Власне, єдина можлива дорога вела саме до цих непорушних хмаринок. Довелося повертатися й шукати довшу, але безпечнішу дорогу. Інженер попереджав їх, що ці хмарини треба обходити десятою дорогою — до того ж обходити тихо.

Вони взагалі не розмовляли в дорозі, та й рухалися майже беззвучно — лісова звичка не тріщати гілками під ногами, ставити ногу на землю поступово й плавно, переносячи повну вагу тіла тільки тоді, коли чутлива ступня переконається, що вона стала на тверде й рівне.

Обходити довелося дуже далеко. Діти петляли серед кам'яних кучугур уже добрі півгодини, а до велетенського уламка вежі не наблизилися й на крок.

Чи не найдужче дошкуляла спека. Тут, під прямим сонячним промінням іти було в сто разів гірше, ніж у затінку прохолодних дерев. Пекло немилосердно. Капелюх зсередини геть змокрів. Лисий вкотре позаздрив людям з волоссям. Воно втримує піт на голові. Він уявляв, що й сам має густу й мокру від поту шевелюру — вона прохолодна, і в голові не так гуде від спеки. Піт збирається в волоссі й не встигає стікати в очі; з такою шевелюрою можна ходити без капелюха: сонячне проміння висушує піт раніше, ніж він проб'ється крізь рясне волосся. Брови он які вузенькі — а й вони дуже допомагають. А то ж не тільки брови…

Він озирнувся на Лелю, щоб перевірити, чи їй легше — з волоссям. Вона тут же завмерла й плавно, але швидко піднесла ложе арбалета до плеча.

Лисий усміхнувся їй, похитав головою — мовляв, я нічого, просто хотів на тебе подивитися, — й рушив далі. І не встиг він ступити двох кроків, як відчув, що живіт йому почало зводити передчуттям небезпеки. Він різко зупинився. Тут же в кількох кроках перед ним круглий сірий камінь просто на очах стиснувся, різко розправився й обтрусився. З нього піднялася над землею зелена хмаринка й почала швидко збільшуватися.

— Назад! — крикнув Лисий. — І не дихай!

Леля миттю розвернулася й побігла. Лисому розвернутися було важче — навколо каміння, а в нього ступа на довгому рогачі. Тож він тільки перехопив рогач у праву руку, й побіг, тримаючи ступу за спиною.

Інженер казав, що спори не перелітають через кучугури, тож відбігши кроків сімдесят, вони завернули за купу каміння й зупинилися. Серце гупало — не так від втоми, як від страху. Тепер не менше трьох днів вони не знатимуть, чи встигли вдихнути спору кам'яної порхавки, чи ні.

Якось так, не змовляючись, почали кашляти й плюватися — навіть неясно, хто перший здогадався. Це нервове перекашлювання тривало досить довго. Чи вдалося викашляти спори, невідомо, але заспокоїтися вдалося. Лисий припинив кашляти перший. Він трохи подивився, як почервоніла Леля старається, надриваючись у кашлі, й засміявся. Вона завмерла на мить, а потім також розсміялася.

— Ти був такий кумедний, коли кашляв, — промовила хрипко.

Вони обоє зрозуміли: це були саме ті слова, які він хотів вимовити, і почали реготати. І чим більше сміялися, тим смішніше ставало. Аж нарешті сміх почав вщухати. Тоді Лисий навмисне двічі кашлянув, і вони знову зайшлися в реготі. Наступного разу кашлянула Леля. Лисому вже живіт зводило від сміху, та все ж не настільки, щоб він не відчув, що зводить йому живіт по-особливому — не тільки від сміху, а й від небезпеки.

Однак було пізно. Він не встиг схопити арбалета і вберегти Лелю. З-за великої безформеної брили вистрибнула такого ж сірого кольору потвора завбільшки з собаку. Паща її була роззявлена, в ній волого блищали ряди гострих зубів. За тварюкою, мов слід комети, розпластався в повітрі довгий чорний хвіст.

Лелю вберегла мітла, яку вона несла на плечі, підтримуючи лівою рукою. Собачий пацюк напоровся очима на гостре гілляччя в кінці мітли й упав Лелі під ноги. Кігтистими передніми лапами з п'ятьма пальцями він затулив глазниці й пронизливо запищав, клацаючи зубами. Від нього до Лелиної ноги було менше, як півкроку. За мить він просто не міг не вхопити дівчинку за литку. Але цієї миті Лисий пацюкові вже не залишив. Коли смикнулася мітла, Леля втратила рівновагу й мало не впала на каміння. Тому вона ще нічого не зрозуміла й не встигла навіть розвернутися, коли в повітрі просвистіла довга шабля підземників, і пацюча голова підскоком покотилася, мов велетенська шишка, по землі.

Розвернутися Лелі так і не вдалося. Лисий почув, як дзенькнула тятива її арбалета й ще один собачий пацюк заверещав за його спиною. Сам Лисий дістати арбалет не встиг. Він шалено розмахував шаблею, ледь встигаючи рубати нападників.

— У ступу! — крикнув він Лелі.

Однак вона не послухалася.

Пацюки припинили безладно стрибати, стояли навколо, роняючи слину, й переводили скляні погляди зі своїх забитих родичів на хлопця й дівчинку. Лисий нарешті вихопив з-за спини арбалет, але зарядити його не міг, бо в правій руці тримав шаблю і відпустити її не можна було навіть на мить.

Живих пацюків лишалося з півтора десятки. Дуже багато. Звісно, якби вони й далі по черзі стрибали на дітей, ті встигали б відбиватися. Але звірюки дуже по-різному попискували, й Лисий зрозумів, що вони обговорюють план узгодженого нападу.

Леля, як він почув, кинула арбалета і вихопила палаш. Стоячи спиною до спини Лисого, вона тримала в лівій руці мітлу, а в правій клинок.

— Лізь у ступу, — тихо повторив Лисий.

— Не встигну, — ледь чутно відповіла вона.

Мабуть, у цьому була рація. Ступа не така висока, щоб пацюки не могли доскочити до дівчинки. При тому Лисий залишиться зі звірюками сам на сам. За логікою, все було правильно, але хлопець не міг зараз міркувати логічно. Він знав одне: Леля не повинна постраждати.

Споряджаючи їх у дорогу, Інженер попереджав і про гриби, що випускають хмару спорів, і про собачих пацюків, однак він, схоже, й сам не уявляв, скільки тут цього добра. Втім, подумав Лисий, тут є й їхня вина: менше треба було кашляти й реготати. Мабуть, поскликали пацюків зі всієї Руїни. Інженер казав, що пацюки організовані й безстрашні. Бояться вони тільки грибів і гадюк. Грибів Лисий і сам тепер боявся. Уявив, як спори проростають усередині людини, й здригнувся.

— Що? — спитала Леля.

— Гадюку б нам, — мрійливо промовив Лисий.

Один з пацюків двічі пронизливо пискнув, і одразу дві тварюки стрибнули на Лисого. Втім, це було не зовсім одночасно, що й дало хлопцеві змогу встигнути одного зарубати, а другого в останню мить перекинути вістрям шаблі не тільки через себе, а й через Лелю.

— Ти в порядку? — тихо спитав він Лелю.

— Так, — відповіла вона. — Вони стрибали одночасно. Я одного збила палашем на другого.

Пацюки перелаштовували свою лаву. Головний щось їм уривчасто пищав, а вони спритно перескакували з каменя на камінь, навіть не дивлячись собі під ноги, не зводячи круглих чорних голодних очей з Лисого й Лелі, створюючи півколо; але це півколо було якимось неповним, скособоченим — власне, воно таки було півколом, а не колом. Зліва воно виявлялося незавершеним — жодного пацюка. Займаючи місця тих, що вже загинули, пацюки навпаки — зміщувалися праворуч. Чому? Щось тут не так. Може, там готується якась пастка? Може, вони намагаються відтіснити нас туди? — подумав Лисий.

Леля, як завжди, ніби прочитала його думки.

— Вони бояться ступи, — тихо промовила вона. — Тому справа їх немає.

Чому справа, коли зліва, подумав Лисий. І тут же зрозумів, що раз вони стоять спиною одне до одного, то Лелин правий бік — біля ступи, як і його лівий бік. А це означало, що їй захищатися важче — адже палаш у неї в правій руці, а нападають на неї весь час зліва.

Тепер ясно, чому на них не напали, поки вони сміялися — у Лисого за спиною була ступа, а у Лелі — мітла. Зрештою, перший напад стався там, де була мітла. Вона захистила, але стало зрозуміло, що її пацюки бояться значно менше, ніж ступи.

Після падіння Лелі мітла валялася під ногами. Лисий, не втрачаючи з виду пацюків, повільно нахилився, поклав на землю арбалет і взяв мітлу.

— Тримай, — передав він її Лелі. — Вона захищає.

— Знаю, — відповіла дівчинка. — Хай буде у тебе.

— Ні, візьми в ліву руку. Швидше!

І щойно Леля забрала у нього мітлу, знову двічі командним голосом прокричав той самий пацюк, що й раніше. Цього разу на Лисого полетіло одразу троє тварюк.

Він страшенно ризикував. Якщо не встигне, один із трьох пацюків ввіп'ється зубами в нього або — ще гірше — Лелі в потилицю. Але часу на роздуми не було. Просто стояти й чекати наступної атаки — безглуздо й безнадійно.

Лисий різко нахилився, підхопив лівою рукою рогач і швидко, але плавно, щоб не перекинути ступу й не скинути її з рогача, розвернув усю конструкцію назустріч звірам. Одразу двоє пацюків врізалося в ступу, а третього він зловив на шаблю. Ті двоє заверещали, наче потрапили в вогонь, упали на землю й боком, скиглячи й шкандибаючи, кинулися навтьоки. Решта пацюків також не на жарт перелякалися. Вони дружно вискнули й відскочили назад, ніби чекали, що ступа далі полетить на них. Навіть вожак відскочив на півметра.

Але найгірша доля чекала на одного з тих пацюків, що стрибнули на Лелю. Не знаючи, що задумав Лисий, вона повторила його нещодавній прийом. Хлопець цього не бачив, але, схоже, вона палашем перекинула через себе одного з нападників. Той пролетів над головою Лисого і впав прямо в ступу.

Ступа шалено затіпалася й засмикалася. Лисий не відчував ваги пацюка, але ступа, схоже, не просто відчувала, а з останніх сил обурювалася. Було враження, що якби не рогач, вона б зараз полетіла світ за очі.

Однак вона не полетіла. Вона різко смикнулася вниз, аж Лисий ледь утримав рогач у руці, а потім відразу вгору, і знову вниз. Обвуглений, аж чорний клубок вилетів з неї й гепнувся на землю просто перед вожаком пацюків. У того дибки стала сіра щетина й хвіст задрався до неба. Потім головний собачий пацюк панічно заверещав і кинувся тікати. За ним з очманілим лементом понеслася решта зграї.

Лишилися тільки тіла забитих раніше пацюків і безформне обвуглене утворення, яке ще билося в конвульсіях, але пацюка вже ніяк не нагадувало.

Ступа на рогачі нервово тремтіла й зрідка невпевнено смикалася.

З різних боків до поля бою злетілося кілька величезних круків. Вони повсідалися осторонь на каміння й терпляче чекали: чи заберуть люди з собою свіжозабите м'ясо, чи, може, і їм щось залишиться.

Дожити треба

— Давай нахилимо ступу, — промовила Леля. Вона залила водою хустинку й заходилася ретельно витирати стінки й дно ступи, примовляючи: «Бідненька моя, таке знущання… Ти у нас розумашечка… Ти наша рятівниця… Бач, ми про тебе й не знали, що ти така помічниця… Ти така гарна тваринка»…

Це справді виглядало так, ніби вона пестить кошеня. Ступа завмерла й покірливо приймала Лелине піклування. Лисому навіть почулося муркотіння.

Сонце перевалило за полудень. А вони ще й півдороги до вежі не подолали. А від вежі ще йти та йти.

Незважаючи на гидотні трупи собачих пацюків під ногами, Лисий відчув, що зголоднів. Схоже, перша спроба дістатися до схованки, залишеної старим Інженером, зазнавала невдачі. Можна, звісно, спробувати йти далі, а потім заночувати в Руїні й рухатися знову, однак перші півдня перебування тут зовсім не надихали хлопця на такий нічліг.

Треба йти з цього місця, проте Леля все ніяк не могла натішитися миттям ступи. Вже всю воду зі своєї баклажки вихлюпала. А в баклажці Лисого води було тільки наполовину.

Круки сиділи з байдужим виглядом, реагуючи лиш на приліт нового родича. Втім, відчувалося, що їхній терпець на межі. Ось один із них ліниво змахнув крилами, злетів у повітря, облетів коло й приземлився. Але вже не на те саме місце, а на добрих півтора кроки ближче.

Усе ж таки Лисий не підганяв Лелю. Він також узявся до діла: спершу шаблею добивав пацюків, підозрюючи, що вони можуть іще бути небезпечними, а потім повисмикував з їхніх тіл стріли, повитирав їх об порох і повкладав до колчана.

Леля нарешті закінчила виховувати своє майно. Вони з Лисим поставили ступу вертикально, вправили рогач у гнізда й готові були рушити. Лишалося тільки визначити, куди саме.

Дівчинка несміливо подивилася хлопцеві в очі. Всі її думки й вагання він зрозумів одразу й промовив:

— Вертаємося.

В очах її промайнуло полегшення, але вона все одно спитала:

— Ти впевнений?

Лисий розсміявся. Вона підхопила сміх, але раптом вони дружно урвали його й насторожено роззирнулися. Все було гаразд, однак спогади про недавні пригоди вимагали більше не піддаватися сміхові.

Попереду Лисий — зі ступою на рогачі в лівій руці та арбалетом у правій, позаду Леля з арбалетом і мітлою.

За півгодини їм трапилася простора галявина, на якій здавалося безпечно. До найближчих дерев було ще дуже далеко, тож вирішили зупинитися й пообідати. Дістали з торби Лисого наготований Інженером пакуночок. Там були огірки й шинка з хлібом. Старий сам випікав хліб. Як він казав, випікати не важко — важко виростити пшеницю.

Раніше, коли багато людей ходило до Руїни, це було просто неможливо — стільки голодних! Зерно з'їдали просто на ниві. Йому ледь удавалося зібрати стільки ж, скільки посіяв. І так із року в рік.

— Навіщо ж ви сіяли? — поцікавився Лисий.

— Якби не сіяв тоді, то й зараз хліба не було б, — усміхнувся Інженер.

Шинку він також робив сам. Вона висіла на гаках у підвалі. Смак мала дивовижний, ні з чим його порівняти неможливо. Інженер пояснював, що це завдяки солі, якої він свого часу дуже багато наносив з Руїни. (Ото б Марічці дати скуштувати! Тоді б вона, можливо, зрозуміла, що таке солона вода і що таке море.) Зараз уже солі в Руїні не знайти. А тоді ще можна було.

Втім, це було досить небезпечно. Хоча тоді й не було собачих пацюків — тільки звичайні, не було й кам'яних грибів. Але було стільки мародерів, що пройти з мішком через місто рідко кому вдавалося. А ще — хворі. Вони в кожному перехожому бачили свого можливого вбивцю й тому намагалися вбити першими.

— Лихі часи були… — гірко зітхнув Інженер. Лисий і Леля його не перебивали. Для старого то справді були лихі часи.

Правда, чим зараз вони кращі?

Чи — як для кого?

Чому Інженер — один, а живе в спокої та статках, а односельці Лисого стільки працюють, живуть гуртом, а води в них немає, і гинуть вони одне за одним. Та й те: чи доживуть до власної смерті? Чи буде з ними, як з Лелиними батьками й односельцями? Зрозуміло, що вони самі винні: забруднили річку, то тепер і пожинають те, що посіяли.

Лисий мусить їх урятувати! Коли він врятує своє село і виросте сам, у нього також будуть діти. Вони житимуть не так. Вони житимуть, як старий Інженер. Другий Інженер, сам себе виправив Лисий. І тут же злякався. Виходило так, що той Інженер, який його виховав, виростив, навчив читати, навчив усього, що він умів… Виходило страшно. Адже якщо його Інженер жив не так, то і його, Лисого, він навчив не так жити. Взагалі не того навчив?!

Шматок шинки застряг хлопцеві в горлі.

— Що з тобою? — злякано спитала Леля.

Він помовчав, прожовуючи шинку, і відповів:

— Я думаю про тих людей, які жили раніше. Невже вони не розуміли, що занадто багато взяли від землі й надто мало їй повертають?

Леля не відповіла, і Лисий вів далі:

— Вони ж не могли не розуміти, що колись ці борги доведеться віддавати. Як же вони могли й далі так жити? От ти сказала, що вони брали в борг у своїх дітей…

— Це не я, це мій батько так казав.

— Ну, все одно. От вони жили в цьому величезному селі — Інженер називає його містом. Йому ж немає ні кінця, ні краю. Страшно навіть подумати, скільки людей тут жило. Вони щось їли, пили воду, їздили на велетенських залізних санчатах, такі височенні башти з заліза будували — ще й незрозуміло навіщо… Вони що, не могли зупинитися? Вони не хотіли зупинитися?..

— Я думаю, вони вважали, що й на них, і на їхніх дітей усього ще вистачить, — Лелина відповідь була невпевненою і непереконливою.

— А на нас?! Чи ми не їхні діти? Але Бог із ними, як каже Інженер. А ми? А наші батьки? Вони ж уже все знали! Вони ж знали, що ми повинні повернути борги. Якщо ми не повернемо, то потім нашим дітям… — Лисий затнувся й зашарівся. — Марічці, Івасеві… Їм же залишиться ще менше!!

Леля мовчала.

— От ми, — Лисий не міг зупинитися ставити запитання, на які ні в нього, ні в неї не було відповідей. — Ми в нашому селі… Ми ж самі знищили струмок — отруїли його своїм сміттям. Тепер усі хворіють і помирають. І єдина надія тепер на мене — на те, що я принесу з Руїни. А якби не було Руїни?

— Може, якби не було Руїни, то й вода була б питна, — озвалася Леля.

— Це зрозуміло, я не про це, — Лисий послав до рота останній шматок шинки з хлібом. — Я не про це… Не знаю, як тобі пояснити… От дивись. Чому загинули древні люди? Бо намагалися зробити собі легким життя, а заради цього все нищили навколо — правильно?

Леля кивнула.

— Ми в своєму селі гинемо, бо знищили струмок. Те ж саме, правильно? І вже ж начебто навчитися мусили! Ні — знищили. А тепер виправляти лихо будемо знову ж тим самим шляхом.

— Яким тим самим?

— Ну, тим же, що й древні люди. Інженер посилає мене до Руїни принести те, що очищає воду. Він сам колись приніс цілу торбу. Але скінчилося. Тепер я принесу торбу. І ця скінчиться. Розумієш?

— Ні, — просто відповіла Леля. — А шо це таке?

— Та яке це має значення!

— Не хочеш — не кажи, — Леля стенула плечима й удала, що не образилася.

— При чому тут «не хочеш»! — Лисий дедалі більше дратувався. — Просто я зараз почну тобі пояснювати, що то таке, й забуду про те, що говорив раніше. Потім поясню.

— А! — тепер уже дівчинка не приховувала образи. — Зрозуміло. Це я вже знаю. Ти мені вже таке обіцяв. Я тоді, здаєцця, повірила…

Лисий збився з думки й замовк. Справді — він обдурив її. І сам собі в цьому вже зізнавався. Треба їй усе сказати. Чого від неї критися? Не чужа ж! Усе одно він забере її з собою — до свого села. Бо сам — без неї — він там жити вже не зможе. А їй і йти нікуди — тільки з ним.

— Лелю, не ображайся, — несміло промовив він.

— А я й не ображаюся, — спалахнула вона, мов сухе листя. — Чого мені ображатися? Хто я тобі така, шоб іше й ображатися могла?..

Лисий подумав і зрозумів, що й сам не знає, хто вона йому така. Але ображатися на нього вона мала повне право — це він усвідомлював.

— Я не знаю, хто ти мені така, — дуже тихо промовив він. — Як виростемо — одружимося…

Запала мовчанка, а потім Леля сердито кинула:

— Дожити треба. — Вона роззирнулася навколо — звалища сірого каміння, високі іржаві цурупалки там і тут, незбагненного розміру уламок залізної вежі на обрії… Леля презирливо додала: — Як же! Тут виростеш!

Руїна не відпускає

Зворотній шлях забрав значно більше часу, ніж очікували. Двічі зустрічали кам'яні порхавки й доводилося тікати від зеленавих хмаринок спорів. Цей лабіринт здавався безкінечним, а натрапити на свій вранішній шлях не вдавалося. Вони добре знали напрямок — як іти до Інженерової хатини, але дотримуватися цього напрямку було дуже нелегко.

Лисий рухався, мов уві сні, його все не відпускали сумні думки. Навіть не в тому річ, що подолати необхідну відстань через Руїну не вдалося з першого разу. До цього якраз він був готовий. Але сумніви в правоті його Інженера дуже збентежили хлопця. Під знаком Інженерових настанов минуло все його життя. І тепер виходило так, що прожив він його нібито неправильно.

Коли вони втретє мало не ввійшли в зелену хмаринку, Леля не витримала. Відбігши на безпечну відстань і віддихавшись, вона сказала:

— Тепер я піду попереду. Бо ти якийсь сьогодні дерев'яний.

Лисий відчував, що це правда, тому й не заперечував. Тільки висловив припущення:

— Знаєш, мені здається, вони викидають хмаринки саме тоді, коли ми наближаємося…

— Дуже глибоке спостереження! — Леля все ще була лиха на нього.

— Глибоке, — погодився Лисий. — Очей у них немає. А це означає, що вони нас чують.

— Як це?

— Ну, чують наші кроки. Як хробаки. Візьми кілька камінців і кидай подалі перед собою. Побачимо, що вийде.

Просто дивовижно, що вранці їм пощастило так далеко пройти без зустрічей з грибами! Їх було повно. Вони, схоже, перекрили всі доріжки між нагромадженнями каміння. Однак ідея з киданням камінців виявилася продуктивною. Ці камінці не лише зберегли їм чимало сил — не довелося панічно тікати, бо виявляли небезпеку заздалегідь, — а й врятувало їх від засідки.

Очевидно, пацюки чекали на них давно. Мабуть, підкрадалися нечутно, без високих стрибків, бо на них гриб не зреагував. Коли ж Леля кинула чергового камінця, сіра каменюка вистрілила зеленавою хмаринкою просто посеред зграї. Розлігся розпачливий вереск, і тільки чорні хвости замайоріли, мов пошматовані прапори розбитого війська.

І знову плутаний лабіринт, із якого, здавалося, немає виходу. Руїна ніби заманила їх, а тепер відмовлялася відпускати, ніби полонила їх. Сонце хилилося до далекого лісу, а вони до того лісу все не могли дістатися. І тільки коли над верхівками дерев лишався невеличкий рожево-червоний серпик, Лисий помітив під ногами людські сліди.

— Поглянь, — кинув він Лелі.

— Нарешті! — Вона полегшено зітхнула. — Наші сліди.

Далі рухатися стало легше, і вони розслабилися, почали перемовлятися, Леля все рідше кидала вперед камінці, тож вони мало не поплатилися за свою безтурботність.

Гриб був малесенький — не більший за яблуко; мабуть, щойно виткнувся з землі. Він довго думав, порхати чи ні, тож випустив хмаринку, коли мандрівники були від нього за якихось три-чотири кроки.

Це сталося так несподівано, що вони на якусь мить просто остовпіли. Леля, яка йшла попереду, кинулася бігти назад, наштовхнулася на Лисого — обоє ледве встояли на ногах, але рогач випорснув з рук Лисого, і ступа, гепнувшись на землю, покотилася й зупинилася в кількох кроках від них. Добре, що вона покотилася не в бік хмари, але все одно це було погано, оскільки вона перегородила стежину.

Вони по черзі перескочили через ступу й тут завмерли, затиснуті одразу двома небезпеками. Перед ними, повільно хитаючи маленькою голівкою, сиділа сіра, майже непомітна на тлі пороху й каміння, змія.

У правій руці Лисий тримав шаблю, тож відтяти гадюці голову йому було неважко. Він у своєму житті робив це сто разів. Але то було раніше — до пригоди з бабою Ягою в Інженеровій хаті. Тепер він стояв з шаблею напоготові, дивився на змію й не міг зважитися на удар.

Леля з-під його руки штрикнула мітлою в напрямку гадюки. Це було дуже ризиковано — змія могла вивернутися й кинутися на Лисого, від якого її відділяло не більше кроку. Могла й укусити мітлу — і не відомо, чим це могло закінчитися.

Однак задум виявився плідним. Змія смикнулася всім тілом і швидко поплазувала геть, щомиті озираючись. За хвилину вона зникла між камінням.

Діти також мусили озирнутися, щоб вирішити, що робити далі. Треба сказати, що втрапили вони цього разу в халепу ще ту. Ступа лежала на боці, а рогач валявся в поросі в кількох кроках від неї. Над самим рогачем плавала в повітрі зеленава хмаринка. Не могло бути й мови про те, щоб до рогача якось наблизитися. Без нього вони могли підняти один край і поставити ступу рівно, але нести її…

Сонце вже сіло за ліс. Скоро впадуть сутінки, а там і ніч. Як її перебути тут — у Руїні, діти намагалися не думати. Кинути ступу, яка стільки разів виручала їх, такого виходу з ситуації вони не допускали.

— Хоч би який вітерець подув, — помріяла Леля.

— Не треба — ще невідомо, куди він подує і що принесе, — не погодився Лисий.

— Гаразд, не викликатиму вітру.

Якщо вдвох добряче подути на хмарину, міркував Лисий, то спори почнуть крутитися. Частина справді відлетить, а інша — може й наблизитися. А після цього ж доведеться знову набирати повітря в легені. І кашляти. Чекати — також безглуздо. Ми не знаємо, як довго ці спори зберігають свою силу. Скоро ніч. Що вони роблять уночі, ми також не знаємо. От якби дощ пішов…

Лисий потрусив баклажку. Ще добра половина заповнена водою. Він набрав повні груди повітря, потім води в рота, ступив кілька кроків уперед і з силою, дрібними бризками, видув воду в напрямку хмарини. А потім швидко відбіг до Лелі. На мить у повітрі з'явилася веселка, після чого значна частина спорів повільно опустилася на землю.

— Як ти здогадався!? — радісно вигукнула Леля.

Лисий не відповів, бо знову набрав води в рота.

Коли в баклажці вже було порожньо, хмаринка зникла. Це, звісно, не означало, що в повітрі немає спорів кам'яної порхавки, однак їх принаймні не видно.

Лисий зняв сорочку, зав'язав нею обличчя — тільки очі визирали з-під капелюха — й швидко рушив до рогача. Він ішов пригнувшись, обережно, майже нечутно ступаючи на стежку. Чому пригнувшись, мабуть, і сам собі не зміг би пояснити. Та Леля й не питала нічого. Серце її завмерло, вона зачаєно чекала його повернення.

Нарешті, підхопивши рогач, Лисий, задкуючи, підійшов до ступи. Удвох вони поставили її на-попа. Хлопець приладнав рогача, й діти рушили у зворотньому напрямку. Треба знову шукати обхідний шлях…

Рятівники

Хатинку Інженера вони знайшли мало не навпомацки. Стояла вже глупа ніч, крони дерев не пропускали місячного світла. Якби не витоптана старим стежка, то, мабуть, так і ночували б на дереві, як їм це вже доводилося робити раніше.

Інженер не спав. Він сидів за столом і щось малював на великому клапті березової кори рівненькою загостреною паличкою. Свічка, що стояла перед ним, виявилася тим рятівним вогником, який допоміг дітям на останньому відтинку їхнього шляху — вузеньку щілинку світла між віконницями вони помітили тоді, коли вже добрі півгодини блукали навколо хати.

Коли діти відчинили двері, Інженер згорнув бересту і поклав її на поличку при стіні. Очевидно, наслідки походу були написані на обличчях Лисого і Лелі, бо старий ні про що їх не розпитував. Мовчки вийшов і за кілька хвилин повернувся з глиняними мисниками, повними їжі.

Вони накинулися на харчі й миттю спорожнили посуд. Тільки після цього, сьорбаючи м'ятний чай, помалу розговорилися й розповіли йому про всі деталі своєї мандрівки до Руїни.

— Ну, що ж… — нарешті промовив він задумливо. — Слава Богу, вціліли… Отже, Руїна закрилася від людей остаточно. Вони ще, звичайно, ходитимуть туди, сподіваючись хоч щось винести… Але вже, скоріше за все, ніхто не повернеться… Вам іще пощастило… Не все побачили…

— Чого ми не побачили? — стрепенувся вже було розімлілий від їжі Лисий.

— Не знаю, — тихо сказав Інженер. — Але щось же там мусить водитися. Чимось же ті пацюки харчуються… Коли людей немає… І що ж ти думаєш тепер робити? — звернувся він до Лисого.

Якби ж то знаття, що тепер робити! Інженер чимось нагадав йому малу Марічку — та теж уміла так спитати, що очевидні речі раптом ставали складними й незбагненними. Лисий не був готовий до такого прямого й головного запитання. Він хвилину подумав, а потім вирішив просто все розповісти — від самого початку.

Він говорив довго, трохи плутано — так завжди буває, коли треба багато розповісти й до ладу не знаєш, із чого почати.

Його не перебивали, не ставили запитань. Тільки одного разу Інженер мовчки підвівся й запалив нову свічку, коли попередня вже перетворилася на химерну жабу з воску.

Лисий спочатку розповідав про те, чого й сам не пам'ятав, а знав від батьків та Інженера — про річечку, майже струмок, із якого вони багато років брали воду; про те, яким великим і щасливим було їхнє село; про звалище за пагорбом, куди скидали сміття; про зливу, яка розмила береги річечки; про те, як дорослі кілька тижнів чистили русло; про Сміхача, який від кількаденного стояння в крижаній воді захворів і помер; про собаку Кирпатого, якому після очищення струмка давали куштувати воду, і про те, як собака відмовлявся її пити, як він винувато підгортав хвоста й ховався під стіл; про те, як люди почали чорніти й помирати, про свою сестру, якій не було ще й трьох років, а вона вже стала такого кольору, як мул на дні річки; про те, як люди ходили до іншого струмка, дорога до якого тривала понад три години, а назад — більше п'яти годин, бо несли на собі відра й міхури з водою; і знову про собаку, який спершу пив принесену здалеку воду, а потім почав відмовлятися; про те, як померла мама; про те, як з усіх хлопців та чоловіків обрали двох — його й Довгоногого, щоб готувати до походу в Руїну, бо тільки там є те, що очищає воду; про те, як Довгоногий необачно кинувся на небезпечну галявину й його за мить строщили саранці; про те, як він, Лисий, учився читати й прочитав ветху книгу про Робінзона, що майже розсипалася в руках, аж треба було навіть улітку надівати рукавички, коли брався за неї, і ніхто в селі не знав, що він готується до походу, всі вірили, що він просто ходить далеко в ліс на пошуки нового місця — для переселення; про криницю, яку вони з дітьми надибали неподалік хатки баби Яги, але переселятися до неї безглуздо: по-перше, дуже далеко, село не дійде, а по-друге, там зовсім близько лігво вовкулаків, от якби самому навчитися викопати таку криницю; про шлях вовкулаків і про Руїну — вони були такі подібні, хоча й дуже різні; про Лелиного батька, якого він ніколи не бачив, але зрозумів з дівчинкових розповідей щось таке, що відрізняло цього чоловіка від людей з його села; про те, що люди з різних сіл не повинні жити кожен сам по собі, що вони ж могли б стільки навчитися одне в одного — якби, наприклад, його батько був знайомий з Лелиним, то, може, й річечку свою вони не занапастили б; про підземників, які ставилися до інших людей як хробаки до своїх родичів, що хробак на те й розраховує, щоб люди втратили відчуття напрямку — він рухає тінь і збиває людину з пантелику; про те, що він думав у Руїні минулого дня — що треба виживати самим, не покладаючись на те, що, можливо, ще лишилося в Руїні, бо Руїна — це минуле, погане минуле, помилкове минуле, люди не повинні бути хробаками й не повинні бути вовкулаками; і ще про те, що він не знає, як бути далі…

Він говорив, і сам відчував, що в його розповіді більше запитань, ніж відповідей, усвідомлював, що виглядає безпорадним, малим і дурним, але навіть найгірших рис своєї вдачі приховувати від Лелі не міг — вважав, що це нечесно, адже вони вже майже домовилися одружитися, коли виростуть. А щодо Інженера — Лисий був у його присутності спокійний і впевнений, він знав, що може довіряти цій людині не менше, ніж іншому Інженерові — тому, котрий вирядив його в цю мандрівку.

Лисий говорив і усвідомлював, що порушує останню й найсуворішу заборону старого Інженера. Це було жахливо, однак він уже порушив стільки заборон… Усі!

Тільки дві речі лишилися несказаними — він не назвав Інженера й не зізнався про заборони, з якими той вирядив його в путь: не розмовляти з іншими людьми й обходити їх десятою дорогою, якщо цього не уникнути, то не повідомляти про мету своєї подорожі, нікого не брати з собою і нікому не зізнаватися в своєму вмінні чути небезпеку.

Коли він закінчив розповідь і замовк, дід, що сидів перед ним за столом, здавалося, був надзвичайно втішений. Він дивився на Лисого, як колись дивився батько: губи суворо стиснуті, а в очах — радість.

— Мабуть, треба ще випити чаю, — зрештою промовив він. — Ви як? Будете?

Діти кивнули. Інженер вийшов з кімнати.

Поки він порався, Леля не промовила до Лисого й слова, однак він розумів, про що вона думала: вона співчувала. Леля, як ніхто, знала, якими зусиллями оплачено його шлях до Руїни, як багато сподівань він і всі його односельці покладали на його повернення. Схоже, вона тільки тепер усвідомила, що до Руїни вони більше не підуть і що вся небезпечна, виснажлива й жахлива мандрівка — провалилася. Мабуть, вона думала про те, з якими очима Лисий повернеться до свого села. Принаймні він вважав, що вона про все це думає.

Лисий простягнув до неї руку, й вона міцно стиснула її.

Стиха рипнули двері. Увійшов Інженер з тацею, на якій стояли три глиняні чашки. Чай у них був дуже гарячий — Лисий такого пити не міг. Інженер міг. Він сьорбнув чаю, поставив на стіл чашку й весело промовив:

— Ти, хлопче, зруйнував усі мої розрахунки. І обманув усі сподівання.

Лисий не знав, що Інженер на нього розраховував і сподівався, але в цілому ці слова були правдою. Справді зруйнував і справді обманув.

Інженер знову ковтнув гарячущого чаю і повів далі:

— Сотні років я живу тут один. Буває, з горобцями розмовляю, щоб не забути слова. І завжди обговорюю з ними одну й ту саму тему: що далі? Що буде з людством? Чи це його закономірний занепад, чи знайдеться щось або хтось, хто врятує людей — не окремо ту чи цю людину, а людей як біологічний вид.

Лисий тут же повернув голову до Лелі, чекаючи на запитання. Але вона, хоч і так само, як він, слова «біологічний» не зрозуміла, та не перебивала.

— Довгий час я самонадіяно вірив, що мені збережено життя саме для того, щоб я знайшов головну відповідь, правильний шлях і подарував його людям. Як же, думав я, письменник, еліта суспільства… Звичайно, я помилявся. Власне, в глибині душі я знав, що я — не та людина. Але знав також і те, що іншого такого носія знань, знавця літер нарешті — більше на землі немає. Часом до мене прибивалися якісь люди, яких я навчав читати. Потім їх ставало все менше й менше, і вони вже не хотіли вивчати того, що їм ніколи в житті не знадобиться. Як я тепер розумію, тільки один із моїх учнів не просто поніс із собою це вміння, а навчив іще одну людину…

— Двох, — поправив його Лисий. — Але один загинув. Я розповідав вам.

— Прудконогий? — згадав Інженер.

— Довгоногий.

— Так, Довгоногий. Вибач. Це було завбачливо — навчити одразу двох. Але чому не всіх?

Лисий не мав відповіді на це запитання.

— І навіщо було це робити так таємно?

І цього хлопець не розумів — навіть зараз. А тоді просто погоджувався, що раз Інженер вважає, що так мусить бути, то мусить бути так.

— Але дарма… — старий повернувся до своїх міркувань. — Згодом я зрозумів, що вміння читати, взагалі письмо — це те, що люди повинні врятувати, а не те, що може врятувати людей зараз. Потім — так, але не сьогодні. Потім… Я думаю, коли з'явиться перша книга нового світу, це означатиме, що людство відродилося. Однак до того ще далеко. Спершу треба навчитися жити в цьому світі, не руйнуючи його остаточно… І не руйнуючи себе… Словом, я зрозумів, що не письмо врятує людство. А якщо не письмо, то й не письменник. Тобто не я… З цим нелегко було змиритися. Це означало, що я не маю ніякого призначення… Що я живу не для інших, а… Словом, я вирішив, що моє безкінечне життя — це така кара за мої страшні гріхи… За моїх рідних… Я жив і сподівався, що помру, коли біль почне вщухати…

— Але ж ви не винні! — перебила його Леля. — То ж була хвороба!

— У тебе золоте серце, доню, — голос Інженера став хрипкуватим. — Ти вмієш прощати… Бережи її, — звернувся він до Лисого.

Хлопець зрозумів натяк і відчув, що червоніє. Він насилу подавив бажання простягти руку й доторкнутися до Лелиної руки. Навіть подивитися їй в очі не наважився. Щоб якось опанувати себе, Лисий взявся за кружку з чаєм і краєм ока помітив, що те ж саме зробила Леля. Це вийшло у них так одночасно й узгоджено, що він мимоволі усміхнувся й тут же почув лукавий дзвіночок її сміху. Лисий теж пирхнув. Тепер уже він подивився на Лелю, зустрів її веселий погляд, і вони засміялися вдвох, ніби змовники.

Це геть збентежило Інженера. Він, очевидно, подумав, що сміються з нього.

— Не знаю, що я такого смішного сказав… — почав він здивовано.

Ця фраза не мала ніякого відношення до причини їхнього сміху, тож викликала ще більший вибух реготу. За хвилину до них приєднався й хрипкуватий сміх Інженера. Втім, Лисому здавалося, що причини їхнього сміху він не зрозумів і сміявся з чогось свого. Або просто за компанію. Хлопець згадав, як вони реготали сьогодні в Руїні, і подумав, що сміх — заразний. І тут же подумав, що такий сміх до добра не доводить.

Він опанував себе, припинив сміятися й промовив:

— Вибачте, ми не з вас сміялися. Це з нами таке трапляється. Раптом починаємо сміятися й не можемо зупинитися, поки біда не прийде. Сьогодні в Руїні мало не поплатилися за регіт.

— Я й не ображаюся, — відповів Інженер. — Це дуже добре, дуже добре. Ви весь час підтверджуєте мої здогадки.

— Які здогадки? — Лисому не терпілося. — Ви ж сьогодні казали, що ми обманули ваші сподівання.

— Ну, це було ще вчора. Скоро ранок. Скоро ранок… Але забігати наперед не будемо. На чому я зупинився?.. Так, на тому, як до мене дійшло, що коли й з'явиться людина, яка може почати відродження, то ця людина — не я. Я багато думав про те, якою саме повинна бути ця людина: розумною, досвідченою, порядною, сміливою, відданою іншим, незалежною в судженнях… І ще я думав так: людство взагалі може вижити й відродитися лише за однієї умови. Це якщо в людей виробляться нові якості. Я не знав які, але переконаний був, та й зараз переконаний, що вони повинні з'явитися. Світ змінився дуже. Ніяких вовкулаків чи їдючих жаб іще триста років тому не існувало, про русалок і лішаків лише в казках розповідали, гриби були їстивні, вода в річках була питною, а пацюки були менші за котів… Усе було не так. І все змінилося — дуже швидко, якщо порівнювати цей період з історією людства. Тільки люди не змінилися. А вони тисячоліттями навчалися жити зовсім в інших умовах… Розумієте, про що я кажу?

— Ми не знаємо, якими були люди триста років тому, — невпевнено відповіла Леля.

А Лисому здавалося, він розуміє.

— Зрештою, це не має значення, які були люди тоді — такі самісінькі були. Оце має значення. В тому й справа, що вони були такими ж, як і зараз. А світ за цей час змінився. Розумієш?

Леля кивнула.

— Тому я й думав, що людина повинна виробити в собі якісь нові здібності, щось таке, чого ми — люди попередньої епохи — не вміли. Коли я почув від Лелі, що ти вмієш відчувати небезпеку, я дуже схвилювався. Це було всупереч моїм очікуванням — адже ви обоє такі молоді, життєвого досвіду у вас так мало. І все ж… Невже, подумав я. Невже? Вас одразу двоє — і обоє вмієте таке, чого не вміли ми…

— Але я не вмію так, як Лесик, — втрутилася Леля.

— Звичайно! Звичайно, не вмієш! Але ти вмієш те, чого не вміє він. І я не вмію — і ніколи не навчуся.

— Що ж я такого вмію? — Леля навіть підвелася з-за столу.

— Літати. Взагалі користуватися магічним причандаллям: ступою, мітлою, чим там іще?..

— Але це всі вміють! — Леля ніяк не могла заспокоїтися. — Навіть Марічка!

— Я не знаю Марічки, — стояв на своєму Інженер. — Якщо це так, то це ще краще, ніж я думав. Бо це означає, що ви вже інші, що ви — те саме нове покоління, яке здатне врятувати людство…

— Ні, — не погодилася Леля. — Лесик також уміє літати.

— Далеко? — засміявся Інженер. — Він от нещодавно злітав. Пригадую це приземлення.

— Ви хочете сказати, що ступа навмисне посадила його на ту діжку з холодом?!

Лисий пригадав, що справді не він визначав, куди сідати. Ступа не схотіла більше бути в небі й майже упала на землю. І тоді ще щось страшно тріснуло під ними, а він подумав, чи не ступа, бува. І ще він згадав, що коли в тих страшних пісках, де здибав хробака, він викинув мітлу, то потім з'ясувалося, що мітла прилетіла до Лелі.

— Справді, — промовив він. — Тоді в пісках мітла полетіла не до баби Яги, а до тебе…

Леля сіла. Обличчя її мало розгублений і недовірливий вигляд, але відповісти було нічого.

— От бачиш! — Інженер загасив недопалок свічі, бо в хаті вже й так було досить світло.

Ніч минула. Скоро зійде сонце.

Прощання

Вони відсипалися майже цілий день. А потім знову сиділи з Інженером — спершу на ґанку, а потім, як і вчора, за столом. Їм необхідно було стільки всього обговорити!..

Йому було б значно легше, якби Інженер сказав, що людина, яка може їх усіх врятувати, живе в центрі Руїни. Тоді б він знав, що робити. Це було б складне, але зрозуміле завдання.

Тепер його не залишала страшна думка: як він повернеться до села? З якими очима? Що він скаже Інженерові та всім іншим, хто чекає його повернення як єдиного порятунку. Що знайти те, що їх порятує, він не зміг?.. Чи що не схотів? І те, і те — правда. Але це той випадок, коли існує не дві, а три правди. І третя правда полягає в тому, що людям потрібна вода, без якої вони не можуть жити. Якщо прийти й замість дати воду сказати людям, що вони живуть не так, як слід, а от він, походивши по світу, знає, як треба жити…

А найгірше те, що насправді він не знає, як треба жити. Як не треба — знає, а як треба — ні.

Відповідь Інженера нічого особливо не прояснила:

— Якби люди навчилися не робити того, чого не можна робити, — може, це й було б оте життя. Так як треба.

— Ми не можемо бути тими людьми, які врятують світ, — говорив Лисий. — Ми ще діти.

— Кожна людина колись була дитиною, — відповідав Інженер. — І її талант був з нею від самого народження. Його можна розвинути або не розвинути, і він помре. Людина дорослішатиме, набиратиметься досвіду або, як дехто стверджує, мудрості, але таланту знайти вона вже не зможе. Він не відроджується. Розумієш?

Лисий не розумів.

— Що мені сказати людям, коли я повернуся? — прямо запитував Лисий.

— А що б ти сказав їм, якби не було мене й ні з ким порадитися? — відповіддю було запитання.

— Я б сказав їм, що треба викопати криницю. Але я не знаю, в якому місці її треба копати і як це робиться взагалі. Вона повинна бути такою глибокою!

Навіть підземники, які підрили цілий ліс, так глибоко не копали. А як обваляться стіни?

— Оце вже інша річ, це — знання, цим я можу поділитися.

Інженер приніс із кімнати берестяний сувій — той самий, над яким він сидів, коли діти повернулися з Руїни. Він розгорнув кору, й діти побачили на її внутрішньому боці малюнок і пояснення до нього.

Лисий швидко прочитав написане. Все було зрозуміло. Звісно, це не означало, що він міг би зараз викопати криницю, — ця робота вимагала чимало часу й зусиль не однієї людини, тим більше підлітка.

— Ви це намалювали ще до нашого повернення, — здивовано промовив він. — Значить, Ви знали, що ми шукаємо… Що справа у воді?..

— Здогадувався. Іще візьми оце, — Інженер подав йому звичайнісіньку вербову рогатку. Товста гілка, коротко обрізана, роздвоювалася на дві приблизно однаково тонкі цурпалки. Вони були однакової довжини — кожна майже вдвічі довша за товсту гілку. — Колись я сам хотів викопати криницю. Та потім зрозумів, що одній людині це не під силу. Але воду під землею шукав за допомогою ось такої рогатки. Чесно кажучи, не впевнений, що я вмію це робити. В місті, де я прожив усе минуле життя, нічим подібним мені не доводилося займатися. А тут… Може, я й правильно знайшов місце, а може й ні. Перевірити не зміг.

Він навчив Лелю, як користуватися. Вона взяла рогатку за довгі кінці у дві руки й повільно рушила від хатини. Довелося пройти не менше ста кроків, перш ніж рогатка сіпнулася в її руках і короткий кінець задрався догори.

— Тут повинна бути вода, — сказав Інженер. — А вже яка вона там виявиться — добра чи отруєна, цього ніхто не знає.

— Нічого, у нас є Марічка, — відповіла Леля, — вона все знає.

Лисий засміявся. Леля його сміху не підхопила. Він якось дуже гостро відчув, що далі баритися не можна. Треба повертатися. Треба йти додому.

Вийшли ще до схід сонця. Інженер проводжав їх до самої греблі. Коли Леля полетіла через річку, він довго дивився їй услід. Потім повернувся до Лисого.

— Що ж, Лесику. Будемо прощатися.

Обоє вони знали, що більше не побачаться. Втім, хто знає… В обох попереду — довге життя. Хоча й дуже різне.

Напередодні Лисий довго не міг заснути, в голові крутилися безліч запитань, які він повинен був поставити Інженерові. А тепер стояв, дивився йому в очі й нічого не міг пригадати. Втім, може, це й краще. Відповіді старого все одно тільки народжують нові запитання.

— Ходімте з нами, — нарешті збагнув Лисий головне, що слід було сказати.

— Не ті в мене сили вже, щоб по деревах лазити й вовкулаків стріляти. До того ж два Інженери в одному селі — це забагато, — сумно посміхнувся старий.

— Звідки ви знаєте про нашого Інженера? — спитав Лисий. — Я навіть Лелі ніколи про нього не розповідав.

— Здогадався, — відповів дід. — Але зараз я не його мав на увазі.

Лисий знову не зрозумів відповіді, бо помітив, що старий дивиться не на нього, а в небо над рікою. До них летіла ступа — на перший погляд, зовсім порожня. Тільки над самісіньким її верхом палало золоте волосся. Марічка.