[ГРАМОТКА ДО ОЛЕГА СВЯТОСЛАВИЧА][542]

О многостраждальний і печальний я! Багато борешся ти, душе [моя, з] серцем, і одоліваєш ти серце моє. Тому що [всі] ми тлінні є, помишляю я: «Як [нам] стати перед страшним судією, нам, що покаяння і замирення не прийняли між собою?»

«Бо коли хто мовить: «Бога я люблю, а брата свойого не люблю, — [се] лжа єсть»[543]. І ще: «Якщо не одпустите ви прогрішень братові, то [й] вам не одпустить отець ваш небесний[544]». Пророк [Давид] говорить: «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй творящим беззаконня»[545]. «Що єсть ліпше і краще, [як жити] браттям укупі»[546].

А все [це сталося через] диявольське наущення! Адже ж були раті при розумних дідах наших, при добрих і при блаженних отцях наших, бо диявол не хоче добра роду людському, пересварює нас.

А се я тобі написав тому, що спонукав мене син мій, котрого ти хрестив єси і який сидить поблизу тебе[547]. Прислав він до мене мужа свойого і грамоту, кажучи: «Поладьмося і замирімся, а братцю моєму[548]суд [божий] прийшов. Та ми оба не будемо за нього месниками, а покладемо [се] на бога, — адже стануть вони перед богом, — а Руської землі не погубим».

І побачив я смирення сина свойого, пожалкував і, бога устрашившись, сказав: «Він у юності своїй[549]і в нерозумі так смиряється, на бога [все] покладає, [а] я — чоловік грішний є, паче всіх людей».

Послухав я сина свойого, написав тобі грамоту. А чи приймеш ти її з добром, чи з поругою — се вже я побачу у твоїм писанні. Сими бо словами я попередив тебе, чого я чаяв од тебе, смиренням і покаянням прагнучи од бога [дістати] одпущення старих своїх гріхів. Господь бо наш не людина єсть, а бог усього всесвіту, — що він захоче, як оком змигнути, все сотворить, — але [й] сам він перетерпів хулу, і оплювання, і биття, і на смерть оддав себе, животтям володіючи і смертю [всіх]. А ми що єсмо? Люди грішнії, лихі, сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам’яті. Інші зібране нами розділять.

Глянь, брате, на отців наших. Що вони оба взяли [із собою]? Або нащо їм обом одіж? Адже тільки те [їхнє і єсть], що вчинили вони для душі своєї. Та сими словами було б [тобі], брате, пославши першим до мене, упередити мене. Коли ж убили дитя моє і твоє[550]перед тобою, то було [б] тобі, побачивши кров його і тіло, що зів’яло, як той цвіт новорозквітлий, як того агнеця заколеного, то було [б тобі] сказати, стоячи над ним [і] вникнувши [в] помисли душі своєї: «Горе мені! Що я скоїв? Виждавши [вчинок] його нерозуму, задля неправди світу сього суєтного знайшов я гріх собі, [а] отцю і матері [його] — сльози!»

І сказати було [б] по-Давидовому: «Я знаю, гріх мій завше єсть передо мною»[551]. Не через кровопролиття, [а коли] перелюбство вчинив, помазаник божий Давид посипав [попелом] голову свою і плакався гірко — [і] в той час одпустив йому согрішення його бог. І [тобі] перед богом було [б] покаятися, а до мене [написати] було [б] грамоту утішливу, а невістку мою послати до мене, — бо нема в ній ні зла, ні добра, — щоби, обнявши [її], оплакав я мужа її і те весілля їхнє, замість пісень. Не бачив бо я їх першої радості, ні вінчання їх за гріхи свої. Тож, бога ради, пусти її до мене вборзі з першим послом. Нехай, з нею покінчивши сльози, дам я притулок [їй] у себе, і сяде вона, як та горлиця на сухім дереві, горюючи, а я втішусь у бозі.

По тій бо путі йшли діди і отці наші: суд од бога йому прийшов, а [не] од тебе. Коли б ти тоді свою волю вчинив і Муром добув, а Ростова б не займав, а послав до мене, [то] ми звідси[552]б [усе] владили. Адже ти сам розумій: чи мені б послати до тебе [першим] достойно, а чи тобі до мене? Коли б повелів ти єси дитяті: «Пошли до отця», — я десять разів послав [би до тебе].


Автограф-графіто Володимира Мономаха у Софійському соборі в Києві.

Хіба дивно, що муж ото помер на війні? [Так] ліпші померли в роду нашому. Не домагатися було б [йому][553]чужого [і] мене в сором, ні в печаль [не] ввести. Підучили бо його [на се] слуги, аби собі [користь] добути, та йому лиха добули.

Тож коли покаєшся ти перед богом і до мене станеш добрий серцем, пославши посла свого чи попа[554], то грамоту напиши правдиву, — тоді й волость візьмеш добром, і нас обох серця[555]прихилиш до себе, і ліпше ми будемо [жити], аніж колись. Я не є тобі ворог, ні месник.

Не хотів бо я крові твоєї бачити коло Стародуба[556], і не дай мені бог крові од рук твоїх бачити, ні од повеління твойого, ні од котрого брата. Якщо ж я мовлю неправду — нехай бог мене судить і хрест чесний! Коли ж ото я був гріх учинив, що на тебе пішов до Чернігова задля поганих, — то за се каюся. Адже про се я словами перед браттям жалкував і знову осе [тобі] сказав, тому що я людина є.

Якщо тобі добре, — то з сим [бувай здоров]. Хіба тобі зле, що ото сидить [у Суздалі] син твій хресний із малим братом своїм[557], хліб їдять дідівський, а ти сидиш у своїм [княжінні]? Про нього ти і дбай. Якщо хочеш ти їх обох убити, — то осе вони тобі! Тому що не хочу я лиха, а добра хочу браттям і Руській землі.

А коли ти чого хочеш [добути] насильством, — так ми ж обидва, змилувавшись над тобою, давали [тобі] і коло Стародуба отчину твою. Адже бог тому свідок: з братом твоїм [Давидом] ми обидва рядилися, та він не може рядитися без тебе. І не вчинили ми оба [тобі] ніякого лиха, не сказали єсмо: «Посилай до брата доти, поки ми [не] владимось».

Якщо ж хто [з] вас не хоче добра, ні миру християнам, то хай не побачить він на тім світі од бога миру душі своїй.

Не з нужди я тобі [се] мовлю, ні од біди мені якоїсь, їй-богу, — сам ти узнаєш. А душа мені своя лучча од усього світу сього.

«На страшнім [суді] без обвинувачів сам себе звинувачую»[558]. Та інше.

Загрузка...