Лабіринт духів

1

Коли чорний «пакард» [19] проїхав залитою дощем Ґран-Віа [20] і зупинився перед дверима старого готелю «Гіспанія», було кілька хвилин по десятій ранку. Хоча по шибці спливали струминки води, Алісія побачила, як двоє емісарів, сірих і холодних, як цей день, виходять із машини – у туго застебнутих формених габардинових пальтах, із форменими капелюхами на головах. Алісія поглянула на годинник. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як старий добрий Леандро вже спустив своїх псів. Через тридцять секунд пролунав телефонний дзвінок, і Алісія підняла слухавку після першого ж гудка, чудово знаючи, кого почує на тому кінці.

– Сеньйорито Ґріс, доброго дня і все таке, – відтарабанив хрипкий голос Маури з приймальні. – Двоє пройдисвітів, від яких тхне Бригадою соцрозслідувань, щойно неввічливо розпитували про вас. Вони саме зайшли до ліфта. Я послав їх на п’ятнадцятий поверх, щоб дати вам кілька хвилиночок на випадок, якби мали зіслизнути з готелю.

– Щиро дякую, Хоакіне! Що у вас на сьогодні? Щось цікаве?

Невдовзі після падіння Мадрида Хоакін Маура змушений був якийсь час провести у в’язниці Карабанчель [21]. Вийшовши звідти через сімнадцять років, він виявив, що молоді літа давно минули, що від його легень нічого не залишилося і що його дружина, яка була на шостому місяці вагітності, коли Хоакіна заарештували, домоглася, щоб їхній шлюб визнали недійсним, і вийшла вдруге за обвішеного орденами підполковника, який зробив їй трьох синів і скромну віллу за містом. Від першого недовговічного шлюбу лишилася донька Ракель, яка виросла, гадаючи, що батько помер до того, як вона з’явилася на світ. Одного дня, коли Маура захотів побачити її ближче, вони перетнулися перед входом до крамнички з тканинами на вулиці Ґойї, де Ракель працювала продавчинею. Власна донька взяла його за жебрака й подала милостиню. Відтоді Маура сяк-так перебувався в тісній комірчині біля котельної в підвальному приміщенні готелю «Гіспанія». Він виходив на нічні зміни, і на всі інші зміни, на які треба було виходити, сидів у своїй будці, перечитував дешеві детективи й курив одну за одною цигарки, сподіваючись, що смерть розставить усе на свої місця й забере його назад у 1939 рік, у якому він мав би покинути цей світ навіки.

– Читаю зараз роман, страшенно заплутаний. Називається «Кармазинова туніка», такого собі Мартіна, – відказав Маура. – Це зі старої серії «Місто проклятих». Мені дав цю книжку товстун Тудела з чотириста двадцять шостого номера, він завжди знаходить щось рідкісне на ринку Ель-Растро. Дія відбувається у вашому рідному місті, Барселоні. Може, хочете почитати?

– Заперечувати не буду.

– Тільки скажіть, і книжка до ваших послуг. І обережно з цією парочкою, я знаю, що ви не дасте наплювати собі в кашу, але ці двоє кидають дуже недобру тінь.

Алісія поклала слухавку і спокійно всілася чекати, коли двоє шакалів Леандро нападуть на її слід і покажуть свої морди. Через дві, щонайбільше три хвилини, вирішила Алісія. Вона лишила двері до номера відчиненими, запалила цигарку і стала чекати, відкинувшись у фотелі, обличчям до входу. Перед нею простягався довгий і темний коридор, що вів до ліфтів. У кімнаті потягнуло запахом пилу, старої деревини і пошарпаних килимків.

Готель «Гіспанія» був цілковитою руїною, і стан його дедалі погіршувався. Споруджений на початку двадцятих років, готель пережив свої роки слави, протягом яких вважався одним із найрозкішніших у Мадриді, перестав використовуватися після громадянської війни і поринув у два десятиліття занепаду, перетворившись зрештою на пристановище для проклятих і знедолених, у яких в цьому житті не лишилося нічого й нікого і які помалу згасали в похмурих кімнатах, що їх винаймали потижнево. Половина з кількох сотень номерів стояли порожніми, і то вже протягом багатьох років. Декотрі поверхи було запечатано, і серед мешканців готелю ходили моторошні легенди про те, що сталося в цих довгих темних переходах, де іноді ліфт зупинявся сам і, кидаючи з кабіни пасмо жовтуватого світла, показував на якусь мить коридори, що здавалися нутрощами затонулого крейсера. Маура розповідав Алісії, що вранці на комутаторі часто лунали дзвінки з номерів, у яких ніхто не мешкав з часів війни. Він знімав слухавку, але на лінії завжди було порожньо, окрім одного разу, коли він почув, як плаче якась жінка; Маура запитав, чим він може їй допомогти, і тоді інший голос, каламутний і глибокий, промовив: «Ходи до нас».

– Бачте, відтоді у мене геть зникло бажання відповідати на дзвінки з будь-якого номера після півночі, – якось зізнався він Алісії. – Іноді мені здається, що це місце – метафора, розумієте, що я маю на увазі? Втілення всієї нашої країни. На ньому лежить прокляття від пролитої крові, яку ми маємо на своїх руках, хоч як ми б не намагалися це заперечувати.

– Та ви справжній поет, Мауро. Усім цим детективам так і вдалося заглушити поетичну жилку. Ось що потрібно Іспанії – такі мислителі, як ви, що відроджують велике національне мистецтво бесіди.

– То й нехай, можете собі сміятися наді мною. Це ясно як божий день, що ви на службі у режиму, сеньйорито Ґріс. Не розумію тільки: невже вам платять так мало, що ви не можете знайти собі кращого помешкання, замість гнити в цій дірі. Тут не місце таким вишуканим жінкам, як ви, що мають клас. Сюди приходять не жити, сюди приходять помирати.

– Я ж казала, ви – поет.

– Ідіть до біса.

Філософські розмірковування Маури виявилися не такими вже й далекими від істини, адже з часом «Гіспанія» стала відомою у певних колах під назвою «Готель самогубців». Кілька десятиліть опісля, коли «Гіспанію» давно вже було офіційно закрито, інженери, що мали її нарешті зносити, обходили кожен поверх, щоб закласти вибухівку, яка мала зруйнувати будівлю. Після цього пішов поголос, що в деяких номерах познаходили муміфіковані рештки тіл, які багато років пролежали на ліжках і у ваннах. Було серед них і тіло колишнього нічного портьє цього готелю.

2

Алісія побачила, як вони виринули з темряви коридору – такі, якими були насправді: дві подібні одна на одну ляльки, призначені для того, щоб лякати людей, чиє життя вони буквально тримали у своїх руках. Вона бачила цих двох раніше, однак ніколи не завдавала собі клопоту запам’ятати імена цих опудал із Бригади соціальних розслідувань. Для неї вони всі були однаковими. Двоє агентів зупинилися на порозі і з робленим презирством обвели очима її оселю, а потім зупинили погляд на Алісії і продемонстрували ту вовчу посмішку, якої Леандро навчив їх, либонь, іще першого дня їхнього вишколу.

– Не розумію, як ти можеш тут мешкати.

Алісія знизала плечима, докурила цигарку й кивнула головою в бік вікна.

– Тут гарний краєвид.

Один із людей Леандро несамохіть засміявся, другий – щось незадоволено промимрив під ніс. Вони зайшли до номера, зазирнули до ванної кімнати й ретельно оглянули все приміщення, неначе сподівалися щось знайти. Помітно було, що молодший із них ще новачок і прагне компенсувати це позуванням. Зупинившись перед зібранням складених під стіною книжок, що займало ледве чи не півкімнати, він узявся оглядати його, зі зневажливою гримасою водячи вказівним пальцем по корінцях.

– Треба буде позичити у тебе якийсь любовний роман.

– Я не знала, що ти вмієш читати.

Новачок рвучко обернувся й рушив до неї з ворожим виразом на обличчі, однак його колега і, ймовірно, начальник зупинив його і втомлено зітхнув.

– Пудри собі носик і пішли. Тебе чекають з десятої.

Алісія не виявила наміру підводитися з крісла.

– Я в примусовій відпустці. За наказом Леандро.

Новачок, чоловічу гідність якого, як йому здавалося, було ображено, навис над Алісією усіма своїми дев’яноста з лишком кілограмами м’язів і жовчі та вишкірився тою посмішкою, яку зазвичай можна побачити у в’язницях і під час нічних обшуків.

– Не жартуй зі мною, красунечко, у мене немає часу панькатися цілий день із тобою. Тож не змушуй витягати тебе звідси силою.

Алісія твердо подивилася йому просто в очі.

– Питання не в тому, чи є в тебе час. Питання в тому, чи є в тебе яйця.

Посіпака Леандро якусь хвилю пильно дивився на неї, але коли товариш схопив його за плече і шарпнув, вирішив відступити, приязно всміхнувшись і піднявши руки у примирливому жесті. «Далі буде», – подумала Алісія.

Старший глянув на годинник і похитав головою.

– Сеньйорито Ґріс, це ж бо не наша провина. Ви ж сама знаєте, як воно.

«Я знаю, – подумала Алісія. – Дуже добре знаю».

Спершись долонями на бильця фотеля, Алісія підвелася. Двоє агентів дивилися, як вона, похитуючись, дибуляє до стільця, на якому лежало щось, схоже на корсет, зроблений із тонких шнурівок і шкіряних стрічок.

– Допомогти? – запитав новачок зі зловтіхою.

Алісія пропустила його слова повз вуха. Вона взяла цей предмет і зайшла з ним до ванної, нещільно причинивши за собою двері. Старший відвів погляд, проте новачок відшукав очима кут, із якого було видно відображення Алісії в дзеркалі. Він побачив, як дівчина зняла спідницю й закріпила цей незвичний корсет довкола свого правого стегна. Алісія затягнула застібки, і він обліг її тіло, наче друга шкіра, надавши дівчині вигляду механічної ляльки. Саме в цю мить вона підвела очі, і новачок зустрівся з її поглядом у дзеркалі, холодним і безпристрасним. Агент задоволено посміхнувся і після довгої паузи відвів погляд, встигнувши краєм ока помітити темну пляму на боці Алісії – вировиння шрамів, які, здавалось, лишило величезне розпечене до жару свердло, що колись пошматувало її стегно. Агент помітив, що старший товариш суворо дивиться на нього.

– Кретин, – пробурмотів він.

За якусь мить Алісія вийшла з ванної.

– У тебе немає іншого вбрання? – запитав її старший.

– А з цим що не так?

– Не знаю. Може б, щось скромніше?

– Навіщо? Хто ще буде на зустрічі?

Замість відповіді чоловік простягнув їй ціпок, що стояв біля стіни, і вказав на двері.

– Я ще не нафарбувалася.

– Ти й без цього маєш чудовий вигляд. Якщо захочеш, підмалюєшся в машині. Ходімо, а то ми вже запізнюємося.

Алісія не взяла ціпка й, ледь-ледь накульгуючи, рушила до коридору, не чекаючи на агентів.

Через кілька хвилин вони вже мовчки їхали в чорному «пакарді» залитими дощем вулицями Мадрида. Алісія, що розмістилася на задньому сидінні, розглядала дахи будинків на Ґран-Віа, оздоблені шпилями, банями і статуями. Квадриги янголів і вартових із почорнілого каменю поглядали згори. Сіро-свинцеве небо розлилося над зміюватим рифом велетенських похмурих будівель, що здавалися Алісії якимись, нагромадженими одне на одне, скам’янілими чудовиськами, що заковтнули цілі міста. Унизу прозорі дашки великих театрів та вітрини кав’ярень і торгових центрів зблискували під покривалом дощу. Люди – ледве помітні, крихітні постаті, що видихали пару, – сновигали під парасольками при самій землі. Алісія подумала, що такого дня, як оцей, будь-хто може погодитися зі старим добрим Маурою і повірити, що мороком «Гіспанії» затягує всю країну, від початку до кінця, не лишаючи ані найменшого просвіту.

3

– Розкажи-но мені про цього нового оперативника, якого ти пропонуєш. Ґріс, здається?

– Алісія Ґріс.

– Алісія? Жінка?

– Це проблема?

– Не знаю. А ти як гадаєш? Я чув про неї багато, але її завжди називали просто Ґріс. Мені й на думку не спадало, що це жінка. Декому може не сподобатися такий вибір.

– Твоєму начальству?

– Нашому начальству, Леандро. Ми не можемо дозволити собі ще одну таку помилку, як із Ломаною. В Ель-Пардо починають нервуватися.

– Попри всю мою повагу до тебе, дозволю собі зауважити, що єдиною помилкою було те, що мені від початку чітко не пояснили, для чого потрібна моя людина. Якби я знав, про що йдеться, то обрав би іншого кандидата. Це завдання було не для Рікардо Ломани.

– Тут правила визначаю не я, і інформацію контролюю теж не я. Усе приходить згори.

– Я розумію.

– Розкажи мені про Ґріс.

– Сеньйориті Ґріс двадцять дев’ять років, дванадцять з яких вона працює на мене. Сирота війни. Втратила обох батьків, коли їй було вісім років. Виховувалася в патронаті «Рібас», барселонському сиротинці, звідки її виключили у віці п’ятнадцяти років через порушення дисциплінарного характеру. Кілька років жила на вулиці й працювала на спекулянта й дрібного злочинця на ім’я Бальтасар Руано, який керував бандою неповнолітніх грабіжників, доки Громадянська гвардія його не заарештувала. Руано було страчено разом із іншими злочинцями в Кампо-де-ла-Бота [22].

– Я чув, що вона…

– Через це не турбуйся. Алісія здатна подбати про себе сама і, запевняю вас, може себе захистити. Це каліцтво в неї з часів війни, вона постраждала під час бомбардування Барселони. Та воно ніколи не заважало їй виконувати свої обов’язки. Алісія Ґріс – найкращий оперативник, який мені трапився за двадцять років служби.

– Чому ж тоді вона не з’явилася на призначену годину?

– Я розумію твоє розчарування і ще раз прошу вибачення. Алісія часом може бути дещо норовливою, але такими є всі найкращі оперативники цього плану. Місяць тому ми з нею мали робочу суперечку стосовно справи, над якою вона працювала. Я тимчасово усунув її від роботи й позбавив на цей час платні. Не з’явившись сьогодні на зустріч, вона показує, що досі гнівається на мене.

– Щиро кажучи, ваші стосунки видаються більше особистими, ніж професійними.

– У моїй сфері діяльності одного без іншого не існує.

– Мене турбує це її нехтування дисципліною. У цій справі більше не може бути помилок.

– Їх не буде.

– Це насамперед важливо для нас, щоб їх не було. Ми відповідаємо за результат своїми головами. Ти і я.

– Покладися на мене.

– Розкажи мені ще про Ґріс. Що робить її такою особливою?

– Алісія Ґріс бачить те, чого не бачать інші. Її мозок працює інакше, ніж у решти. Там, де будь-хто побачить тільки замкнені двері, Алісія побачить ключ. Там, де інші гублять стежку, вона знаходить слід. У неї, сказати б, талант. А найцінніше те, що її дії ніхто не може передбачити.

– Це вона розв’язала так звану «справу барселонських ляльок»?

– Або «воскових наречених». Так, це була її перша справа під моїм керівництвом.

– Мені завжди було цікаво, чи то правда, що губернатор провінції…

– Це все відбувалося дуже давно.

– Але ж ми однаково маємо вільний час, хіба ні? Доки чекаємо на твою панянку.

– Звісно. Це сталося в сорок сьомому році. Мене тоді відрядили до Барселони. Нас повідомили, що за останні три роки тамтешня поліція виявила щонайменше сім трупів молодих жінок у різних районах міста. Трупи сиділи на лавці в парку, на трамвайній зупинці, в кав’ярнях на проспекті Паралело… Одну мертву жінку навіть знайшли навколішках у сповідальні собору Санта-Марія-дель-Пі. Усі були ідеально нафарбовані й одягнуті в біле. Вони не мали ані краплини крові в тілі й пахли камфорою. Здавалися ляльками, зробленими з воску. Звідси й назва.

– Відомо було, хто ці жінки?

– Про їхнє зникнення ніхто не заявляв, тому в поліції вирішили, що йдеться про повій. Це припущення підтвердилося пізніше. Минуло кілька місяців, більше мертвих жінок не знаходили, і барселонська поліція вже мала намір закривати справу.

– Аж тут з’явилася ще одна.

– Саме так. Маргарита Мальофрé. Вона сиділа в кріслі у вестибюлі готелю «Орієнте». Там її і знайшли.

– І ця Маргарита виявилася коханкою…

– Маргарита Мальофре працювала на вулиці Елісабетс у будинку побачень певного ґатунку. Ця установа спеціалізувалася на, скажімо так, своєрідних нахилах за підвищену ціну. Стало відомо, що тодішній губернатор провінції вчащав до цього закладу і що покійна була його улюбленицею.

– І чому це він її так уподобав?

– Схоже, Маргариті Мальофре вдавалося найдовше лишатися притомною під час нестандартних залицянь губернатора, звідси й прихильність шановного достойника.

– Ось тобі і його ясновельможність!

– Хай там як, а через цей зв’язок справу було відкрито знову і, зважаючи на делікатність питання, передано до моїх рук. Алісія саме починала працювати на мене, і я доручив розслідування їй.

– А чи не була ця справа занадто брудною для юної дівчини?

– Алісія – дівчина незвичайна, і її вкрай нелегко чимось вразити чи збентежити.

– І яким чином вона розв’язала цю справу?

– Розв’язала вона її доволі швидко. Кілька ночей Алісія провела, стежачи за основними публічними домами Равалю. Вона виявила, що зазвичай під час поліційних облав клієнти втікають крізь таємні двері і що декотрі працівниці чи працівники борделю роблять те саме. Алісія вирішила простежити за ними. Вони ховалися від поліції по під’їздах, у кав’ярнях чи навіть у каналізації. Більшість ловили й саджали до в’язниці на ніч, іноді довше, але це неважливо. Однак декому все ж таки вдавалося перехитрувати поліцію, і це завжди ставалося на одному й тому самому місці: перехресті вулиць Хоакіна Кости й Пю-де-ла-Крю.

– І що там було?

– На перший погляд нічого надзвичайного. Кілька амбарів. Продовольчий базарчик. Гараж. І ткацька майстерня, господар якої, такий собі Руфат, як виявилося, уже мав проблеми з поліцією через свою надмірну схильність до застосування тілесних покарань до своїх працівниць, одна з яких через це навіть позбулася ока. До того всього цей Руфат виявився завсіднім клієнтом того закладу, у якому до свого зникнення трудилася Маргарита Мальофре.

– А дівчинка швидко працює!

– Отож перше, що вона зробила, – це відкинула Руфата, який, хоч і був покидьком, але до справи не мав жодного стосунку, окрім хіба що того, що за збігом обставин часто відвідував бордель за кілька вулиць від своєї роботи.

– І що далі? Усе спочатку?

– Алісія завжди каже, що речі не підкорюються зовнішній, видимій, логіці, а лише внутрішній.

– І яка логіка, згідно з її думкою, мала бути в такій справі?

– Та, яку Алісія називає логікою імітації.

– Ти мене геть заплутав, Леандро.

– Якщо коротко: Алісія вважає, що все те, що відбувається в суспільстві, у публічному житті, – це інсценування, імітація того, що ми прагнемо видати за реальність, але що реальністю не є.

– Відгонить якимось марксизмом.

– Не турбуйся, Алісія – найбільший скептик з усіх, кого я знаю. На її думку, усі без винятку ідеології і вірування – це хвороби мозку. Імітація.

– Ще гірше. Чому ти всміхаєшся, Леандро? Не бачу тут нічого смішного. Ця панянка подобається мені дедалі менше. Вона вродлива принаймні?

– У мене не модельне агентство.

– Не сердься, Леандро, ти ж знаєш, що я жартую. Як уся та історія скінчилася?

– Викресливши Руфата зі списку підозрюваних, Алісія почала, як вона каже, знімати шари лушпиння з цибулі.

– Ще одна теорія?

– Алісія стверджує, що кожен злочин схожий на цибулину: потрібно пробратися крізь кілька шарів, щоб побачити, що ховається всередині, а мимохідь ще й пролити трохи сліз.

– Леандро, часом ти мене просто вражаєш тими екземплярами, яких набираєш до себе.

– Моя робота полягає в тому, щоб добрати до кожного завдання відповідний інструмент. І як слід нагострити його.

– Вважай лишень, не поріжся одного дня. Але розповідай далі, ти зупинився на тому порівнянні з цибулею, воно мені навіть сподобалося.

– Знімаючи шар за шаром, досліджуючи крамниці й установи, що розміщувалися на тому перехресті, де зниклих бачили востаннє, Алісія виявила, що гараж належить барселонському Будинку милосердя.

– Ще один мертвий кінець?

– Цього разу ключове слово тут «мертвий».

– Я знову заплутався.

– У тому гаражі стояла частина автопарку похоронних служб міста, а також зберігалися труни й пам’ятники. Тоді ще управління муніципальними похоронними бюро перебувало в руках уже згаданого Будинку милосердя, і більшість працівників низової ланки, від грабарів до хлопчиків на побігеньках, зазвичай були людьми, позбавленими Божої ласки: сиротами, колишніми засудженими, жебраками тощо. Одним словом, нещасні душі, які подалися туди, тому що в них не лишилося більше нікого в світі. Алісії, застосувавши свої чималі здібності, вдалося влаштуватися друкаркою в адміністративному відділі. Невдовзі вона дізналася, що коли відбувалися облави, повії переховувалися в гаражі похоронного бюро. Переконати котрогось зі згаданих бідолах дозволити заховатися в одному з катафалків в обмін на свої послуги було неважко. Коли небезпека минала, дівчата, задовольнивши бажання свого рятівника, поверталися на роботу ще до сходу сонця.

– Але…

– Але не всі. Алісія дізналася, що серед усіх цих працівників є один, який відрізняється від решти. Сирота війни, як і вона сама. Його звали Квімет, він мав обличчя дитини й був такий лагідний у поводженні, що вдови хотіли його всиновити й забрати до себе додому. Цей Квімет неабияк тямив у бальзамуванні й підготовці небіжчиків до похорону. Увагу Алісії привернуло те, що він був колекціонером і мав цілий альбом зі світлинами порцелянових ляльок, який зберігав у шухляді свого стола. Він розповідав, що хоче одружитися й створити сім’ю і для цього шукає відповідну жінку, чисту духом і плоттю.

– Імітація?

– Радше примана для жертви. Алісія стала щоночі стежити за ним, і невдовзі її підозри підтвердилися. Коли котрась із тих заблудлих дівиць приходила шукати прихистку до Квімета, він не вимагав від неї розплати тілом, але, якщо дівчина зростом, фігурою і обличчям відповідала його вимогам, він промовляв разом із нею молитву, а потім запевняв, що з його допомогою і допомогою Діви Марії ніхто її не знайде. Найкраща схованка, переконував Квімет, – це труна. Ніхто, навіть поліція, не наважиться зазирнути до труни, щоб перевірити, що там усередині. Дівчата, обдурені його дитячим обличчям і ласкавими манерами, лягали в домовину й усміхалися хлопцеві, коли той опускав віко й запечатував їх усередині. Він чекав, доки вони не помирали від задухи, потім роздягав їх, голив лобок, мив усе тіло від ніг до голови, випускав усю кров і впорскував у серце бальзамувальну рідину, що розходилася звідти по всьому тілу. Перетворивши повій на воскових ляльок, він накладав їм макіяж і вдягав у біле. Алісія також виявила, що весь одяг, знайдений на трупах, походив із одного й того самого весільного ательє на проспекті Сан-Педро за двісті метрів від гаража. Один із його працівників пригадав Квімета й розповів, що не раз обслуговував його.

– Бінґо!

– Квімет проводив із трупами кілька ночей, імітуючи, так би мовити, щось на кшталт подружнього життя, доки тіла не починали пахнути мертвими квітами. Тоді, завжди перед світанком, коли вулиці були порожніми, Квімет вивозив дівчат у одному з катафалків до їхнього нового вічного життя й облаштовував усе так, щоб їх знайшли.

– Матір Божа… Таке тільки в Барселоні може статися.

– Алісії вдалося все це розплутати, ба більше – врятувати останньої миті з труни дівчину, що ледь не стала восьмою жертвою Квімета.

– А чому він це робив?

– Алісія довідалася, що дитиною Квімет цілий тиждень провів зачинений разом із трупом своєї матері в їхньому помешканні на вулиці Кадена, аж доки запах не привернув уваги сусідів. Схоже, його мати вчинила самогубство, випивши отрути, коли дізналася, що чоловік її кинув. Усе це, на жаль, так і не вдалося підтвердити, тому що Квімет наклав на себе руки першої ж ночі в Кампо-де-ла-Бота, лишивши на стіні камери свою останню волю. Він просив, щоб його тіло поголили, помили, забальзамували, а потім одягнули в білий костюм, поклали разом із одною з його воскових наречених у скляну домовину й виставили навічно у вітрині торгового центру «Ель-Сіґло». Начебто його мати працювала там продавчинею. Повертаючись до сеньйорити Ґріс, вона вже має бути з хвилини на хвилину. Може, по чарочці бренді, щоб змити неприємний присмак після цієї історії?

– Останнє питання, Леандро. Я хочу, щоб один із моїх людей працював разом із твоєю оперативницею. Мені не потрібне ще одне таке несподіване зникнення, як у випадку з Ломаною.

– Я гадаю, це помилка. У нас свої власні методи роботи.

– Це не обговорюється. І Альтея зі мною згодний.

– Попри всю мою повагу…

– Леандро, Альтея хотів доручити цю справу Ендайї.

– Це ще одна помилка.

– Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразі він дозволив мені діяти по-своєму. Але тільки за умови, що моя людина буде наглядати за твоєю оперативницею. Або так, або Ендайя.

– Зрозуміло. Кого ти думаєш призначити?

– Варґаса.

– Я гадав, що він у відставці.

– Лише формально.

– Це покарання?

– Для твоєї оперативниці?

– Для Варґаса.

– Радше другий шанс.

4

«Пакард» об’їхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Ієроніма до білого французького фасаду ґранд-готелю «Палас». Автомобіль зупинився перед головним входом, і коли швейцар підбіг із величезною парасолею, щоб відчинити задні дверцята, двійко агентів із Бригади соціальних розслідувань обернулися й поглянули на Алісію почасти погрозливо, почасти благально.

– Тобі можна довіритися, чи доведеться тягнути тебе силоміць, щоб ти не викинула нам якогось коника?

– Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.

– Даєш слово?

Алісія кивнула. Сідати в машину й висідати з неї завжди було нелегким завданням, але дівчина не хотіла, щоб ті двоє бачили її немічнішою, ніж вона є, а тому з усмішкою проковтнула біль, що пройняв стегно, коли вона підвелася. Швейцар супроводжував її аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здається, ціла армія портьє і прислужників чекала на Алісію, щоб провести її через вестибюль до місця зустрічі. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезної їдальні, Алісія подумала, що даремно відмовилася від ціпка. Вона дістала з сумочки блістер і ковтнула одну пігулку. Потім глибоко вдихнула й стала підійматися сходами.

За дві-три хвилини, подолавши кілька десятків сходинок, вони зупинилася, щоб віддихатися, перед дверима до їдальні. Портьє, що супроводжував Алісію, помітив плівку поту, якою вкрилося її чоло. Алісія обмежилася кривою усмішкою.

– Гадаю, далі я вже сама, якщо ви не проти.

– Звісно. Як забажаєте, сеньйорито.

Портьє непомітно залишив її, утім, Алісія знала, навіть не обертаючись, що він не відведе від неї очей, доки вона не зайде до зали. Алісія витерла піт хустинкою і роззирнулася.

До неї долинали ледь чутні голоси й подзенькування чайної ложечки, якою помішували чай чи каву в порцеляновій філіжанці. Перед Алісією розгорнулася їдальня готелю, сповнена заворожливих відблисків дощу, які танцювали під велетенським склепінням. Це приміщення завжди здавалося Алісії подібним до величезної кришталевої верби, що розкинула своє віття немов шатро з вікнами-трояндами у стилі кафедральних соборів Прекрасної епохи [23]. Хай там як, а звинуватити Леандро в несмаку не міг ніхто.

У залі, що мінилася всіма кольорами, стояло багато столиків, але тільки один був зайнятий. За ним сиділи двоє чоловіків, яких запопадливо обслуговувало півдюжини офіціантів, що трималися на відстані, достатній, щоб бачити жести клієнтів, але не чути їхньої розмови. Урешті-решт, на відміну від «Гіспанії», де тимчасово мешкала Алісія, готель «Палас» належав до найрозкішніших у Мадриді. Схильний до великопанських звичок, Леандро жив і працював тут. У буквальному розумінні. Він мешкав у вісімсот чотирнадцятому номері вже багато років і вирішував свої справи в цій обідній залі, де, як підозрювала Алісія, йому здавалося, ніби він живе в Парижі часів Пруста, а не в Іспанії часів Франко.

Алісія придивилася до розмовників. Леандро Монтальво, як завжди, сидів обличчям до входу. Середнього зросту, він мав м’яку й округлу статуру бухгалтера, що непогано влаштувався в житті. Гострі, як шпичаки, очі ховалися за надміру великими окулярами в роговій оправі. Леандро видавався розслабленим і приязним, справляючи враження провінційного нотаріуса, що захоплюється сарсуелою [24], або ж банківського клерка, який полюбляє відвідувати музеї після роботи. «Старий добрий Леандро».

Поруч із ним сидів чоловік із напомадженим волоссям і вусами й тримав у руці чарку бренді. Чоловік був одягнутий у костюм британського крою, що дисонував із дещо простакуватим і провінційним виразом його обличчя, яке видалося Алісії знайомим. Це був один із тих частих героїв газетних статей, досвідчений бувалець тих постановочних світлин, на яких обов’язково мав бути присутній орлик на прапорі й котрась із картин, що зображала невмирущу славу лицарства. Хіль де Хтось Там, звали його. Генеральний секретар чогось там.

Леандро звів очі й усміхнувся Алісії здалеку. Він махнув до неї, немов до дитини чи щеняти, показуючи підійти ближче. Намагаючись приховати кульгавість, що коштувало їй різкого болю в боці, Алісія повільно перетнула простору залу. Йдучи, вона помітила на задньому плані, у тіні, двох людей із міністерства. Озброєних. Нерухомих, наче змія, що зачаїлася й чигає на здобич.

– Алісіє, який я радий, що ти змогла знайти вільний час і прийти, щоб випити з нами кави. Скажи-но, ти снідала?

Перш ніж вона встигла відповісти, Леандро моргнув бровами, і двоє офіціантів, що стояли біля стіни, кинулися обслуговувати її. Доки їй націджували склянку свіжовичавленого апельсинового соку, Алісія відчула, як погляд великого туза підсмажує її на повільному вогні. Вона зухвало глянула йому просто в очі. Більшість людей, зокрема й ті, для кого це було частиною професії, плутають поняття «дивитися» й «бачити» і майже завжди зосереджуються на очевидному, яке заважає підмітити те, що справді важливо. Леандро часто казав, що вміння зникати для очей іншої людини – це мистецтво, вчитися якого треба все життя.

Її обличчя не мало віку. Риси його здавалися розмитими, лише наміченими тінню й кольором. Алісія щодня сама завершувала цей ескіз для ролі, яку Леандро призначав їй у своїх виставах. Залежно від сценарію вона могла бути тінню або світлом, пейзажем або постаттю. Під час перепочинку вона щезала сама в собі, повертаючись до того стану, який Леандро називав прозорістю її темряви. Алісія мала чорне волосся і бліду шкіру, притаманну тим, хто живе в холодних широтах або рідко полишає приміщення. Її зеленуваті очі зблискували в півтемряві і впивалися, немов шпильки, відвертаючи увагу від вузької талії, яку однаково важко було не помітити. Коли було треба, Алісія ховала її під вільним одягом, щоб не привертати на вулиці цікавих поглядів. Зблизька, одначе, її постать, потрапивши в центр уваги, викликала похмуре враження і, як вважав Леандро, певний неспокій. Її наставник радив Алісії по змозі маскувати це. «Ти нічна істота, Алісіє, але ми всі тут повинні вміти ховатися при світлі дня».

– Алісіє, дозволь відрекомендувати тобі високошановного сеньйора дона Мануеля Хіля де Партеру, голову Генеральної служби поліції [25].

– Це честь для мене, ваша вельможносте, – промовила Алісія, простягаючи руку, яку голова поліції не потиснув, мовби боявся, що вона його вкусить.

Хіль де Партера дивився на Алісію так, наче ще не вирішив, була вона ученицею з бешкетним вогником в очах, який спантеличував його, чи якимось екземпляром, що його він не знав навіть, як класифікувати.

– Пан голова потребує нашої допомоги у справі доволі делікатній, яка вимагає надзвичайного ступеня обережності й старанності.

– Авжеж, – погодилася Алісія таким сумирним і янгольським голосочком, що заслужила легенький поштовх ногою від Леандро під столом. – Ми до ваших послуг і зробимо все можливе.

Хіль де Партера далі пильно дивився на неї з тою сумішшю остраху й захвату, яку вона викликала в чоловіків певного віку, але, схоже, так і не вирішив, якому ж почуттю віддати перевагу. Те, що Леандро називав парфумами її особистості або ж побічними ефектами зовнішності Алісії, були, на думку її наставника, двосічною зброєю, якою вона ще не навчилася як слід користуватися. Цим разом, зважаючи на очевидний некомфорт, який Хіль де Партера відчував у її присутності, Алісія вирішила, що лезо завдало свого удару. «Зараз буде відповідь», – подумала вона.

– Ви знаєтеся на полюванні, сеньйорито Ґріс? – запитав голова поліції.

Дівчина завагалася, шукаючи поглядом свого наставника.

– Алісія за своєю суттю є звіром з міських нетрищ, – утрутився Леандро.

– На полюванні можна багато чого навчитися, – провадив далі Хіль де Партера. – Я кілька разів мав нагоду полювати разом із Його Ясновельможністю генералісимусом, і саме він розповів мені головне правило, якого повинен дотримуватися кожен мисливець.

Алісія завзято закивала головою, неначе все це її неабияк зацікавило. Леандро тим часом намастив тост варенням і простягнув їй. Алісія взяла, не дивлячись, тимчасом як голова поліції далі читав свою лекцію.

– Мисливець повинен розуміти, що в ключовий момент ловів між ним і здобиччю зникає будь-яка різниця. Полювання – справжнє полювання – це герць між рівними. Ніхто не знає насправді, хто він, мисливець чи здобич, доки не проллється кров.

Хіль де Партера замовк, і по кількох секундах театральної мовчанки, що її вимагали глибокі роздуми над тою істиною, яку їй щойно виявили, Алісія з шанобливим виразом на обличчі поцікавилася:

– Генералісимус також керується у своєму житті цим принципом?

Під столом Леандро застережливо наступив їй на ногу.

– Буду відвертим, дівчино: ви мені не подобаєтеся. Мені не подобається те, що я про вас чув. Мені не подобається ваш тон, і мені не подобається те, що ви змусили мене сьогодні чекати довбаних півдня, гадаючи, ніби можете забирати мій час. Мені не подобається те, як ви дивитеся на мене, а ще більше не подобається та насмішка, з якою ви дозволяєте собі розмовляти з начальством. Якщо мене щось і бісить по-справжньому, то це люди, які не знають свого місця в цьому світі. А ще більше мене бісить нагадувати їм про нього.

Алісія покірливо опустила очі. Температура в їдальні, здавалося, різко впала градусів на десять.

– Я прошу пана голову мені пробачити, якщо…

– Не перебивайте мене. Якщо я з вами ще досі тут розмовляю, то лише через довіру до вашого очільника, який із незрозумілої мені причини вважає, що саме ви підходите для того завдання, яке я маю вам доручити. Але я хочу, щоб ви чітко собі затямили: від цієї миті ви відповідаєте переді мною. А в мене немає ані терпіння, ані великодушності присутнього тут сеньйора Монтальво.

Хіль де Партера пильно поглянув на неї. Він мав чорні очі, рогівку яких вкривала сітка крихітних червоних капілярів, які, здавалося, ось-ось луснуть. Алісія уявила, як він, у капелюсі з плюмажем і маршальських чоботах, цілує королівську дупу каудильйо на одному з тих полювань, на яких батьки нації винищують звірину, яку полчища слуг приганяють до них на відстань пострілу. Потім ці високодостойники вимазують собі яйця порохом і кров’ю домашньої птиці, щоб відчувати себе справжніми чоловіками й завойовниками, для більшої слави Бога й Вітчизни.

– Я переконаний, що Алісія не хотіла тебе образити, друже мій, – втрутився Леандро, який найпевніше неабияк насолоджувався тим, що відбувалося за столом.

Алісія підтвердила слова свого начальника, кивнувши з урочистим і покаянним виразом на обличчі.

– Зайве казати, що та інформація, яку я вам повідомлю, суворо конфіденційна, а нашої розмови ніколи не було. Вам усе зрозуміло щодо цього, Ґріс?

– Цілком зрозуміло, пане голово.

– Чудово. Тоді зробіть таку ласку негайно доїсти свій тост, і ми перейдемо до справи.

5

– Що вам відомо про Маурісіо Вальса?

– Міністра? – перепитала Алісія.

Дівчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потік образів, який наринув на згадку про довгу й широко висвітлену в пресі кар’єру дона Маурісіо Вальса. Бундючний, доглянутий профіль, завжди під найвигіднішим кутом на світлинах і в найдобірнішому товаристві, приймає почесті й роздає незаперечну мудрість життя під оплески й захоплені вигуки придворних клакерів. Канонізований ще за життя Маурісіо Вальс здійнявся на верхівку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозі самопроголошеної інтелектуальної еліти країни і став смертним утіленням зразкового образу іспанця – Людини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премій і вшанувань. Символ – без жодного натяку на іронію – культурної та політичної еліт країни, міністр Вальс насолоджувався увагою провладної преси. Його лекції на найбільших майданчиках Мадрида завжди збирали всіх найпомітніших членів суспільства. Його повчальні статті щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечні істини. Юрми газетярів, які годувалися з його руки, бігали за ним і зі шкури пнулися, вихваляючи міністра. Час від часу відбувалися його авторські вечори, на яких Вальс разом із найвидатнішими артистами Іспанії читав вірші та уривки зі своїх найвідоміших театральних творів. Квитки на ці вечори розходилися, як гарячі пиріжки. Літературні праці міністра було проголошено вінцем творіння, а його ім’я записано поряд із іменами великих майстрів. Маурісіо Вальс, найвидатніший розум Іберії, світоч, який осяває весь світ.

– Нам відомо те, що пишуть у пресі, – втрутився Леандро. – Яка, по правді кажучи, останнім часом висвітлює його життя куди скупіше, ніж це вона робила раніше.

– Зовсім не висвітлює, – підтвердив Хіль де Партера. – Гадаю, сеньйорито, ви теж зауважили, що з листопада 1956 року, уже протягом майже трьох років, Маурісіо Вальс, міністр національної освіти (або ж міністр культури, як більше подобається йому самому) і, коли дозволите, улюбленець іспанської преси, майже зовсім зник із публічного життя і практично не з’являється на офіційних заходах.

– Тепер, коли ви про це згадали, пане голово… – почала Алісія.

Леандро обернувся до неї, глянув на Хіля де Партеру й, діставши мовчазну згоду, узявся пояснювати:

– Певна річ, Алісіє, що пан міністр не випадково і не зі своєї волі позбавив нас задоволення насолоджуватися його витонченим інтелектом і велемудрими повчаннями.

– Я бачу, ти з ним добре знайомий, Леандро, – докинув Хіль де Партера.

– Я мав честь познайомитися з ним, хоч і коротко, багато років тому, під час мого перебування в Барселоні. Велика людина і найкращий зразок чеснот нашої інтелектуальної еліти, а також підтвердження її виняткової важливості.

– Я впевнений, що міністр погодився б із кожним твоїм словом.

Леандро ввічливо всміхнувся і знову звернувся до Алісії.

– На жаль, справа, яка зібрала нас тут сьогодні, не стосується ані незаперечної значущості нашого шановного міністра, ані пречудового стану його еґа. Я гадаю, що я не перевищу своїх повноважень, коли з дозволу присутнього тут пана голови поліції повідомлю, що причина такої тривалої відсутності дона Маурісіо Вальса на публіці спричинена підозрою, що вже протягом кількох років існує змова з метою замаху на його життя.

Алісія звела брови й перезирнулася з Леандро.

– На прохання наших друзів із Міністерства управління наш підрозділ відрядив оперативника, щоб допомогти Генеральній службі поліції у відкритому розслідуванні цієї справи, хоча офіційно ми участі в ньому не брали й, по правді кажучи, не були в курсі його деталей, – пояснив Леандро.

Алісія прикусила губу. Очі її начальника ясно давали зрозуміти, що час для запитань іще не настав.

– Цей оперативник із причин, які ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кілька тижнів, і нам нічого не відомо про його місцеперебування, – вів далі Леандро. – Це лише вступ до тої місії, яку пан голова поліції хоче нам доручити.

Леандро поглянув на Хіля де Партеру, показуючи, що передає слово йому. Той кахикнув і прибрав серйозного виразу обличчя.

– Те, що я розповім, – суворо конфіденційна інформація, і вона не повинна вийти за межі цього приміщення.

Алісія і Леандро одночасно кивнули.

– Як уже згадував ваш очільник, 2 листопада 1956 року під час учти, влаштованої на честь дона Маурісіо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді, на міністра було скоєно невдалий замах, як видається, уже не перший. Розголосу про цю подію не було, адже так вирішив і уряд, і сам міністр Вальс, який не хотів тривожити свою родину і колег по роботі. Тоді було розпочато розслідування, яке триває донині, але, попри всі зусилля Генеральної служби поліції та спеціального підрозділу Громадянської гвардії, нам досі не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох інших, які могли статися раніше і про які поліцію не було повідомлено. Природно, що відтоді заходи безпеки та охорону міністра було посилено, а всі його публічні виходи скасовано до нового розпорядження.

– Які результати дало розслідування? – перервала його Алісія.

– Розслідування зосередилося на анонімних листах, які дон Маурісіо отримував протягом якогось часу і яким він не надавав значення. Невдовзі після невдалого замаху міністр повідомив про існування листів із погрозами, які він отримував протягом кількох років. Попереднє розслідування виявило, що найімовірніше їх було надіслано таким собі Себастьяном Сальґадо, грабіжником і вбивцею, який відбував своє покарання у барселонській в’язниці Монтжуїк. Як вам напевно відомо, міністр Вальс був комендантом цього закладу на початку своєї кар’єри, а саме від 1939 до 1944 року.

– А чому міністр раніше не повідомив поліцію про ці анонімки? – запитала Алісія.

– Як я вже сказав, він стверджував, що спершу не надавав їм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пізніше міністр сказав, що листи були такі загадкові, що він не знав, як їх тлумачити.

– І що ж було такого в тих листах?

– Здебільшого туманні натяки. Автор анонімок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближається «час розплати» для «дітей смерті» і що «він» – очевидно сам автор – чекатиме на Вальса «перед входом до лабіринту».

– Лабіринту?

– Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що відомо тільки йому та Вальсові. Хоча міністр стверджував, що також нічого не розуміє. А може, це все справа рук божевільного. Такої можливості теж не можна відкидати.

– Коли Вальс керував в’язницею, Себастьян Сальґадо ще був за ґратами?

– Так. Ми перевірили особову справу Сальґадо. Його було ув’язнено в тридцять дев’ятому, невдовзі після того, як дона Маурісіо призначили комендантом. Міністр розповів, що, як він пригадує, цей в’язень був конфліктною особою. Це підтверджує нашу теорію про те, що ці листи, дуже ймовірно, надсилав саме він.

– А коли Сальґадо вийшов на волю?

– Трохи більше ніж два роки тому. Дата вочевидь не збігається зі спробою замаху в будинку Товариства красних мистецтв, ані з попередніми спробами. Або Сальґадо мав спільника на волі, або його просто використовували як підсадну качку, щоб збити зі сліду. Що далі просувалося слідство, то ймовірнішою стала видаватися друга можливість. Як побачите самі у матеріалах справи, які я вам залишу, усі анонімні повідомлення було відправлено з поштового відділення Пуебло-Секо в Барселоні, через яке проходить усе листування в’язнів Монтжуїку.

– А звідки ви знаєте, які листи, надіслані з цього відділення, прийшли з в’язниці, а які ні?

– Усі, написані в Монтжуїку, мають на конверті розпізнавальний штемпель, який ставлять у тюремній канцелярії, перш ніж відправити листа.

– А хіба листи в’язнів не перлюструються? – запитала Алісія.

– Теоретично – так. Але практично – і нам це підтвердили відповідальні за перлюстрацію чиновники – кореспонденція переглядається лише у виняткових випадках. У кожному разі, послань із погрозами міністру ніхто не зауважив. Також існує можливість того, що через зашифровану мову листів тюремні цензори не помітили в них нічого важливого.

– Якщо Сальґадо мав спільника або спільників на волі, чи не могли б вони передавати йому листи, а він уже відправляв би їх із в’язниці?

– Могли б. Сальґадо мав право на одне побачення в місяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простіше відправляти листи звичним шляхом і не наражатися на небезпеку, що тюремні цензори їх виявлять, – сказав Хіль де Партера.

– Якщо тільки хтось не хотів навмисно лишити докази, щоб усі думали, ніби листи надсилаються з в’язниці, – зауважила Алісія.

Хіль де Партера кивнув, погоджуючись.

– Я одного не можу зрозуміти, – вела далі Алісія. – Сальґадо вочевидь було засуджено до максимального покарання – тридцяти років. Як він опинився на волі?

– Цього не розуміє ніхто, не тільки ви. Справді, Себастьянові Сальґадо лишалося щонайменше десять років ув’язнення, коли його несподівано було помилувано самим Франко. Ба більше. Згадану амністію було надано за клопотанням міністра Вальса.

Алісія вражено реготнула. Хіль де Партера суворо глянув на неї.

– Навіщо Вальсові було клопотатися за нього? – прийшов на допомогу Леандро.

– Попри наші доводи, міністр, посилаючись на те, що розслідування не дає сподіваних результатів, вважав, що Сальґадо, опинившись на волі, може привести до особи чи осіб, причетних до листів із погрозами та ймовірних замахів на його життя.

– А чому «ймовірних»? – вихопилося в Алісії.

– У цій справі немає нічого певного, – відрізав Хіль де Партера. – Це не значить, що я сумніваюся в словах міністра. І вам цього теж не раджу.

– Звісно. Вертаючись до звільнення Сальґадо… Воно дало ті результати, на які сподівався міністр? – запитала Алісія.

– Ні, не дало. Відтоді як Сальґадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цілодобово. Насамперед він винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталі, де заплатив за місяць наперед. Після цього він лише те й робив, що ходив щодня на Північний вокзал, де цілими годинами просиджував у вестибюлі, поглядаючи на камери схову, та ще час від часу навідувався до старенької комісійної книгарні на вулиці Святої Анни.

– «Семпере й сини», – пробурмотіла Алісія.

– Саме так. Ви її знаєте?

Алісія кивнула.

– Цей Сальґадо не видається типовим книголюбом, – зауважив Леандро. – Нам відомо, що він сподівався знайти в камері схову на вокзалі?

– Ми підозрювали, що Сальґадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому році.

– Підозра підтвердилася?

– Коли йшов другий тиждень його волі, Сальґадо знову – цього разу востаннє – навідався до книгарні «Семпере й сини», а опісля, як завжди, вирушив на Північний вокзал. Одначе того дня, замість сісти у вестибюлі й дивитися на камери схову, він підійшов до однієї з них і відімкнув її ключем. Звідти він дістав валізу й відкрив її.

– І що там було? – запитала Алісія.

– Нічого, – відказав Хіль де Партера. – Повітря. Те, що він там зберігав, зникло. Барселонська поліція мала намір його затримати, коли він виходив із вокзалу, але Сальґадо несподівано впав на землю. Наші агенти також зауважили, що за ним ішли назирцем аж до вокзалу двоє працівників книгарні. Щойно Сальґадо впав, один із них підбіг і опустився навколішки біля нього, а за кілька секунд пішов геть. Коли поліція прибула на місце події, Сальґадо вже був мертвий. Можна було б розводитися про Божу кару, грабіжник, якого пограбували, і все таке, одначе докладний огляд тіла виявив проколи на спині й на одязі, а розтин показав залишки стрихніну в крові.

– Може, його вбили ті два працівники книгарні? Спільники, які прибрали підсадну качку, щойно вона перестала бути потрібною, або коли відчули себе в небезпеці, помітивши, що поліція стежить за ними?

– Це була одна з версій, але її відкинули. По суті, непомітно вбити Сальґадо міг будь-хто, присутній на тому вокзалі. Поліціянти уважно стежили за двома книгарями і не помітили жодного прямого контакту між ними й Сальґадо, доки той упав, імовірно вже мертвий.

– А вони не могли отруїти його ще в книгарні, перед тим як Сальґадо вирушив на вокзал? – запитав Леандро.

Цього разу відповіла Алісія.

– Ні. Стрихнін діє дуже швидко, тим паче на літнього чоловіка у, либонь, не найкращому фізичному стані після двадцяти років за ґратами. Між уколом і смертю не могло минути більше ніж одна-дві хвилини.

Хіль де Партера глянув на неї, стримано кивнувши на знак схвалення.

– Саме так, – підтвердив він. – Найімовірніше, що того дня на вокзалі був іще хтось, кого не помітили наші агенти. І саме цей хтось вирішив, що настав час позбутися Сальґадо.

– А що нам відомо про тих двох книгарів?

– Один із них – такий собі Даніель Семпере, син власника книгарні. Другий називає себе Ферміном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивільному реєстрі [26]має ознаки фальшування. Імовірно, ім’я цієї людини несправжнє.

– Як вони пов’язані з цією справою і що робили там?

– Це визначити не вдалося.

– Ви їх не допитували?

Хіль де Партера похитав головою.

– Знову ж таки, міністр Вальс заборонив. Усупереч нашій позиції.

– А сліди спільника чи спільників Сальґадо вдалося виявити?

– Ми зайшли в глухий кут.

– Можливо, тепер міністр змінить свою думку й дозволить…

На обличчі Хіля де Партери з’явився вовчий вищир досвідченого поліціянта.

– Саме до цього я й хотів вас підвести. Рівно дев’ять днів тому, рано-вранці після балу-маскараду, влаштованого у маєтку міністра в Сомосаґуас, дон Маурісіо Вальс покинув свою домівку в автомобілі разом із начальником своєї особистої охорони, Вісенте Кармоною.

– Покинув? – перепитала Алісія.

– Відтоді ніхто його не бачив і не чув про нього жодних новин. Він зникнув із лиця землі, не лишивши жодного сліду.

За столом запала тривала мовчанка. Алісія шукала очі Леандро.

– Мої люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немає нічого. Так, наче міністр Вальс випарувався, сівши в ту машину…

– А перед тим як піти з дому, міністр не лишив якоїсь записки чи якоїсь підказки, куди він подався?

– Ні, не лишив. Ми схиляємося до версії, що міністр якимось чином – яким нам не вдалося визначити – нарешті дізнався, хто надсилав йому ті погрози, і вирішив з допомогою свого довіреного охоронця зустрітися сам із цією людиною.

– І, найпевніше, потрапити таким чином у пастку, – докінчив Леандро. – «Перед входом до лабіринту».

Хіль де Партера закивав головою.

– А звідки ми можемо бути певні, що міністр не знав від самого початку, хто й чому відправляє йому ці листи?

Тепер обоє, і Леандро, і Хіль де Партера скинули на неї осудливими поглядами.

– Міністр – жертва, а не підозрюваний, – заявив голова поліції. – Не плутайте.

– Як ми можемо вам допомогти, друже мій? – запитав його Леандро.

Хіль де Партера глибоко зітхнув і по якійсь хвилі відповів:

– У мого управління є процедурні обмеження. Нам не повідомляли достатньо інформації про цю справу, аж доки не стало запізно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публічною. Дехто з моїх керівників гадає, що, зважаючи на природу справи, ваш підрозділ зможе привнести в розслідування щось нове, що допоможе нам вирішити це питання якомога швидше.

– Ти теж так гадаєш?

– Сказати по правді, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не відшукаємо міністра Вальса цілого й неушкодженого, Альтея відчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо ні ти, ні я.

Алісія запитально глянула на Леандро, але той ледь помітно похитав головою. Хіль де Партера стиха гірко розсміявся. Очі його були підплилі кров’ю – а може, чорною кавою, – і вигляд у голови поліції був такий, наче за останній тиждень він спав не більше ніж дві години на добу.

– Я розповідаю вам усе, що знаю. Але мені не відомо, чи все те, що розповіли мені, – правда. Я з вами максимально відвертий. Уже дев’ять днів ми працюємо навмання, і кожна година, що минає, – втрачена година.

– Ви гадаєте, що міністр досі живий? – запитала Алісія.

Хіль де Партера опустив очі й довго не відповідав.

– Мій обов’язок – вірити, що так, він живий, і що ми знайдемо його цілого й неушкодженого раніше, ніж бодай щось із цієї історії випливе назовні. Раніше, ніж справу заберуть із наших рук.

– Ми також у це віримо, – запевнив його Леандро. – Не сумнівайся: ми зробимо все, що можливо, щоб допомогти вам у цьому розслідуванні.

Хіль де Партера кивнув, якось непевно позираючи на Алісію.

– Ви працюватимете з моєю людиною, Варґасом.

На якусь мить Алісія завагалася. Вона поглянула на Леандро, шукаючи його підтримки, але її начальник зосередився на своїй філіжанці кави.

– З усією належною повагою, сеньйоре, я завжди працюю сама.

– Ви працюватимете з Варґасом. Щодо цього питання не може бути жодних дискусій.

– Авжеж, – підтвердив Леандро, уникаючи розлюченого погляду Алісії. – Коли ми можемо починати?

– Учора.

На знак голови поліції один із його підлеглих підійшов до столика й подав товстий конверт. Хіль де Партера поклав конверт на стіл і підвівся, не приховуючи, що квапиться кудись-інде.

– Усі подробиці – в цьому досьє. Тримайте мене в курсі справи.

Він потиснув руку Леандро і, ледве чи й глянувши на Алісію востаннє, рушив твердим кроком.

Алісія та її начальник провели голову поліції поглядами, доки він ішов через залу в супроводі своїх людей, а потім знову сіли за стіл. Протягом кількох хвилин вони мовчали. Алісія сиділа з відсутнім поглядом, а Леандро спочатку акуратно розрізав круасан, намастив скибку маслом і полуничним варенням, а потім узявся неквапливо насолоджуватися смаколиком, заплющивши очі.

– Дякую за підтримку, – промовила Алісія.

– Не сердься. Як мені відомо, цей Варґас – здібний хлопчина. Він тобі сподобається. Можливо, ти навіть навчишся в нього дечого.

– Оце так пощастило! Хто ж він такий?

– Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потім якийсь час провів у резерві, начебто розійшовся в поглядах із начальством. Щось там сталося, подейкують.

– Поліціянт, що впав у немилість? Я вже не заслуговую навіть на гідного напарника?

– Варґас – гідний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його відданість і віра в наш Національний рух неодноразово викликали сумніви.

– Нехай не сподіваються, що я його наверну.

– Вони сподіваються тільки на те, що ми не наробимо галасу і дозволимо їм із честю вийти з цієї скрути.

– Пречудово.

– Могло бути й гірше, – зауважив Леандро.

– «Гірше» означає, що справу могли доручити «вашому давньому другові», якомусь Ендайї?

– Зокрема й це.

– А хто такий цей Ендайя?

Леандро відвів погляд.

– Краще, щоб тобі цього ніколи не довелося дізнатися.

Між ними знову запала довга мовчанка, під час якої Леандро налив собі ще одну філіжанку кави. Він мав неприємну звичку пити каву, тримаючи блюдце з філіжанкою біля самого підборіддя й сьорбаючи напій маленькими ковтками. У такі дні, як цей, майже всі його звички, які Алісія знала напам’ять, видавалися їй неприємними. Леандро помітив її погляд і відповів їй батьківською доброзичливою усмішкою.

– Якби поглядом можна було вбити… – промовив він.

– Чому ти не сказав голові поліції, що два тижні тому я подала у відставку і більше не на службі?

Леандро поставив філіжанку на стіл і витер губи серветкою.

– Мені не хотілося завдавати тобі сорому, Алісіє. Дозволю собі нагадати, що в нас тут не клуб настільних ігор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, і, щиро кажучи, мені прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, ніж ти сама, і через ту велику прихильність, яку маю до тебе, я дав тобі кілька тижнів відпустки, щоб ти відпочила й поміркувала про своє майбутнє. Я розумію, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумію, що тобі не до вподоби те, що інколи ми робимо. Мені так само. Але це наша робота й наш обов’язок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.

– Мені тоді було сімнадцять років. І зробила я це не по своїй волі.

Леандро всміхнувся, неначе вчитель, що пишається своїм найкращим учнем.

– У тебе стара душа, Алісіє. Тобі ніколи не було сімнадцять років.

– Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижні нічого не міняють.

Усмішка Леандро охолола, як його кава.

– Зроби мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.

– Ні.

– Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.

– Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.

– До речі, я ніколи не міг зрозуміти достоту, чому ви з Рікардо не можете поладнати?

– Мабуть, невідповідність характерів, – припустила Алісія.

– Річ у тому, що Рікардо Ломана був саме тим оперативником, якого кілька тижнів тому я відрядив на допомогу поліції і який досі не вийшов зі мною на контакт. Тепер мені кажуть, що він зник.

– Якби ж то. У що він вплутався?

– Коли людина зникає, зазвичай вона не повідомляє подробиць свого зникнення.

– Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Має бути якась причина, через яку він не подає ознак життя. Він щось знайшов.

– Я теж так гадаю, але доки в нас немає жодних новин про нього, ми можемо тільки припускати. А нам платять не за це.

– А за що нам платять?

– За те, щоб ми вирішували проблеми. А ця проблема – дуже серйозна.

– А якщо я теж зникну?

Леандро похитав головою. Потім довго дивився на неї, прибравши засмученого виразу обличчя.

– За що ти мене ненавидиш, Алісіє? Хіба я не замінив тобі батька? Не був твоїм найліпшим другом?

Алісія поглянула на свого наставника. У горлі став клубок, і слова ніяк не приходили на язик. Два тижні вона провела, намагаючись викинути все з голови, і ось тепер, коли Алісія сиділа навпроти свого начальника під велетенським склепінням «Паласу», вона знову відчувала себе тою нещасною дівчинкою, яка мала всі шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув її з ями.

– Я тебе не ненавиджу.

– Тоді ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.

Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.

– Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.

– Так просто?

– Так просто. Даю тобі слово.

– У чому фокус?

– Немає ніякого фокуса.

– Завжди є фокус.

– Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.

Леандро простягнув руку.

– Згода?

Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.

– Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, – промовив Леандро. – А тобі – мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою – хороша команда.

– Бог нас створив, а біс поєднав.

– Ти думала вже, що робитимеш потім?

– Коли потім?

– Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.

Алісія стенула плечима.

– Ні, не думала.

– Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.

– Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, – припустила вона.

– Ти завжди хотіла писати… – нагадав Леандро. – Чи, може, станеш новою Лафоре? [27]

Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.

– Напишеш про нас?

– Звісно, що ні.

Леандро ствердно кивнув головою.

– Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.

– Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.

– А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!

– Побачити світ, – пробурмотіла Алісія.

– Перепрошую?

– Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.

– Сама?

– А потрібен ще хтось?

– Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність – найкраще товариство.

– Мені це підходить.

– Колись ти закохаєшся.

– Звучить, як непогана назва для болеро.

– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.

– Це помилка.

– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.

– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.

– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?

– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.

– Це комплімент.

– Так. І наказ.

Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.

– Скільки ти вживаєш? – запитав він.

– Останні два тижні – ніскільки. Час від часу кілька пігулок.

Леандро зітхнув.

– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.

– Але ж роблю.

Її наставник тихо лайнувся.

– Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.

– Ні.

– Алісіє…

Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.

6

Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком в’язниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років п’ятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:

– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?

– Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.

– Ґріс? Ви Ґріс?

– Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?

Чоловік невиразно кивнув.

– Мені не сказали…

– Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, – урвала його Алісія. – Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?

Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.

– Ні.

– Чудово. З чого почнемо?

– Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.

Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.

– Я багато чув про вас, – мовив Варґас. – Не уявляв собі вас такою… молодою.

Алісія холодно глянула на нього.

– У нас не виникне проблем, еге ж? – запитав поліціянт.

– Проблем?

– Ну, я і ви… – пояснив Варґас.

– Нам не обов’язково працювати разом.

Поліціянт поглянув на неї радше зацікавлено, ніж стурбовано. Алісія вишкірилася у відповідь однією з тих своїх солодкавих котячих посмішок, які так дратували Леандро. Варґас клацнув язиком і рушив, щось тихо бурмочучи собі під ніс.

– Гарна машина, – за якийсь час зауважила Алісія.

– Головне управління розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуєте?

– У цій країні навіть рахунок у банку годі відкрити без дозволу чоловіка чи батька, – відказала Алісія.

– Розумію.

– Дозволю собі в цьому засумніватися.

Протягом кількох хвилин вони їхали мовчки. Варґас раз по раз скоса зиркав на Алісію, яка вдавала, що не помічає цього. Погляд поліціянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвічував її наскрізь, користуючись для цього зупинками на світлофорах і пішохідних переходах. Коли на середині Ґран-Віа вони потрапили в затор, Варґас дістав вишуканий срібний портсигар і, розкривши його, простягнув Алісії. Цигарки були імпортні, зі світлого тютюну. Дівчина відмовилася. Поліціянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, яка – Алісія могла б заприсягтися в цьому – була марки «Дюпон». Варґасові подобалися гарні й дорогі речі. Алісія помітила, що, запалюючи цигарку, поліціянт дивиться на її складені на колінах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варґасовому пальці зблискувала чималенька.

– Маєте сім’ю? – запитав він.

Алісія похитала головою.

– А ви?

– Одружений з Іспанією, – відповів її напарник.

– Гідно похвали. А каблучка?

– З іншого життя.

– Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?

– А це моя справа?

– Ні.

– Отож-бо.

Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали до парку Каса-де-Кампо. Варґас далі серіями вивчав Алісію. Погляд у нього був холодний, металевий, а очі – сірі й блискучі, немов щойно викарбувані монети. Алісія замислилася, ким був її вимушений партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послідовником режиму чи лише найманцем. Перші заполонили всі щаблі влади й намножилися, як злоякісні пухлини, під прикриттям знамен і промов; другі поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державній машині функціонувати. Цікаво, скількох людей Варґас ліквідував протягом своєї роботи в поліції. Гризе його сумління, чи він уже й забув лік усім своїм жертвам? А може, сумління прокинулося тільки під старість і зруйнувало всю життєву конструкцію?

– Про що ви думаєте? – запитав Варґас.

– Розмірковую над тим, чи подобається вам ваша робота.

Поліціянт розсміявся крізь зуби.

– Не хочете запитати, чи мені подобається моя? – запропонувала Алісія.

– А це моя справа?

– Мабуть, ні.

– Отож-бо.

Зрозумівши, що розмова не має майбутнього, Алісія дістала з конверта досьє, яке їй надав Хіль де Партера, і стала гортати його. На позір у ньому не було нічого надзвичайного. Звіти агентів. Свідчення особистої секретарки міністра. Кілька сторінок, присвячених імовірному невдалому замаху на Вальса, стандартним діям двох інспекторів, які відкрили справу, і деяким епізодам біографії Вісенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хіль де Партера довіряв їм ще менше, ніж гадав Леандро, або еліта його департаменту протягом останнього тижня тільки те й робила, що длубалася в носі.

– Сподівалися на більше? – запитав Варґас, прочитавши її думки.

Алісія втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.

– Авжеж не на менше, – пробурмотіла вона. – Із ким ми маємо зустрітися?

– З Маріаною Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.

– А вона трохи засиділася в секретарках, – зауважила Алісія.

– Злі язики стверджують, що вона – більше, ніж просто секретарка.

– Коханка?

Варґас похитав головою.

– Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.

– За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.

Поліціянт усміхнувся.

– Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.

– Про що ще вас попереджали?

Варґас обернувся до неї і підморгнув.

– Хто такий Ендайя? – запитала Алісія.

– Як ви кажете?

– Ендайя. Хто це такий?

– Родріґо Ендайя?

– Мабуть.

– А навіщо вам це знати?

– Знання за плечима не носити.

– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?

– Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?

Поліціянт зітхнув.

– Ендайя – різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.

– Ви з ним знайомі?

Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.

7

Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.

– Ви тут уже були? – запитала Алісія.

– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.

Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.

– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.

Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.

– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.

Варґас стенув плечима.

– Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.

– Банкіра?

– Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варґас.

Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.

– Як я розумію, дружина міністра хвора, – мовила Алісія.

– Хвора не те слово…

Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.

– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.

Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися в нескінченні ряди. Варґас знайшов вільне місце між «іспано-суїзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража підійшов і схвально кивнув головою.

– Нічогенька у вас сьогодні машина, начальнику, – сказав сторож, коли вони вийшли з автомобіля.

– Сьогодні зі мною дама, тож начальство дозволило мені погарцювати на «форді», – відказав Варґас.

Доглядач у повністю голубому однострої на вигляд був схожий на щось середнє між гомункулом і щуром. Здавалося, тільки завдяки тим брудним ганчіркам, обмотаним довкола його пояса, і прошарку жиру сторож не розпадається на частини. Прискіпливо оглянувши Алісію з голови до ніг, доглядач шанобливо вклонився, а потім, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки підморгнув Варґасові.

– Цей Луїс – непоганий хлопець, – виправдовуючи його, сказав Варґас. – По-моєму, він тут і мешкає, у власній комірці, під навісом у глибині майстерні.

Вони рушили вздовж музейної колекції на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луїс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчірки й слини, водночас смакуючи сласні вихили стегон та обриси гомілок Алісії.

Мажордом уже чекав на них із парасолею, якою Варґас поступився на користь Алісії.

– Сподіваюся, ваша поїздка з Мадрида була приємною, – урочисто виголосив слуга. – Ходімо, донья Маріана чекає вас.

Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмішку, що з’являється в багатьох слуг, які з роками починають гадати, ніби і в їхніх жилах тече, нехай і розведена, але все ж блакитна кров, що дає їм змогу зверхньо дивитися на інших. Алісія зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирає на неї, намагаючись за її рухами й одягом відгадати, хто вона така.

– Сеньйорита – ваша секретарка? – запитав мажордом, не відриваючи погляду від Алісії.

– Сеньйорита – мій начальник, – відповів Варґас.

Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразі, гідному того, щоб увічнити його на фотографії в рамці. Решту дороги він не розтулив губ, а очі не відривав від своїх черевиків. Парадний вхід вів до просторого вестибюля з мармуровою підлогою, від якого у різні боки розходилися коридори, галереї і сходи. Мажордом провів Алісію з Варґасом до читальної зали, де, споглядаючи крізь вікно на залитий дощем парк, на них чекала жінка середнього віку, яка обернулася з крижаною усмішкою на обличчі, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив двері за ними й пішов оговтуватися від свого спантеличення.

– Мене звати Маріана Седо, я особиста секретарка дона Маурісіо.

– Варґас із Головного управління поліції, а це моя напарниця – сеньйорита Ґріс.

Маріана своєю чергою взялася ретельно просвічувати Алісію поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорі помади. Далі перейшла до одягу й закінчила черевиками, на вигляд яких усміхнулася чи то з терпимістю, чи то зі зневагою, миттю, однак, заховавши усміх за стриманим і засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варґаса й Алісію сідати. Вони влаштувалися на шкіряній канапі, а донья Маріана всілася на стілець, який присунула до столика, де на таці парував чайник для заварювання і стояли три філіжанки, які секретарка наповнила чаєм. Алісія оцінила ту роблену міну, за якою сховалася донья Маріана, і подумала, що незмінна Вальсова охоронниця випромінювала лиховісну ауру почасти хрещеної-феї, почасти ненажерливої самиці богомола.

– Чим я можу вам допомогти? Протягом останніх днів я вже говорила зі стількома вашими колегами, що сумніваюся, чи зможу розповісти щось нове.

– Дуже вам дякуємо за терплячість, доньє Маріано. Ми розуміємо, що це тяжкі часи для родини і для вас, – почала Алісія.

Секретарка стримано кивнула з морозною усмішкою на губах, увійшовши в досконало завчений образ вірної служниці. Проте очі її видавали роздратування тим, що доводиться мати справу з дрібними службовцями. Зневага її виявлялася і в тому, що жінка дивилася переважно на Варґаса й уникала затримувати погляд на Алісії. Та вирішила передати ініціативу поліціянтові, від уваги якого ці дрібниці також не сховалися, і послухати.

– Доньє Маріано, із матеріалів справи і ваших свідчень поліції випливає, що ви були тою, хто повідомив про зникнення дона Маурісіо Вальса…

Секретарка ствердно кивнула.

– У день маскараду дон Маурісіо дозволив своїм постійним працівникам узяти собі вихідний. Я скористалася цим, щоб поїхати до Мадрида провідати свою похресницю й провести час із нею. Наступного дня, хоча дон Маурісіо й не зазначав, що потребуватиме мене, я повернулася рано-вранці, близько восьмої, і, як завжди, стала готувати кореспонденцію та планувати розклад дона Маурісіо. О дев’ятій я піднялася до його кабінету й побачила, що пана міністра там нема. Згодом одна зі служниць сказала мені, що донька дона Маурісіо, Мерседес, повідомила, що її батько на світанку від’їхав у машині разом із сеньйором Вісенте Кармоною, начальником його охорони. Мені це видалося дивним, адже, поглянувши на його розклад, я побачила, що дон Маурісіо власною рукою дописав неофіційну зустріч із комерційним директором «Аріадни» Пабло Каскосом, що мала відбутися о десятій годині того ранку тут, у «Віллі Мерседес».

– «Аріадни»? – перепитав Варґас.

– Так називається видавництво, що належить донові Маурісіо, – пояснила секретарка.

– Цієї деталі нема у ваших свідченнях, – промовила Алісія.

– Перепрошую?

– Зустріч, яку на той ранок запланував сам дон Маурісіо. Ви не згадували про неї раніше. Можна поцікавитися чому?

Донья Маріана поглянула на неї дещо неприязно, наче запитання здалося їй тривіальним.

– Я вважала цю інформацію неважливою, адже ця зустріч так і не відбулася. Треба було розповісти про неї?

– Ви це вже зробили, це найголовніше, – заспокоїв її Варґас. – Неможливо пам’ятати про всі дрібниці, і саме тому ми так надокучаємо вам і зловживаємо вашою ласкою. Прошу, розказуйте далі, доньє Маріано.

Вальсова секретарка вдовольнилася вибаченням і повела розповідь знову, ігноруючи Алісію і дивлячись тільки на Варґаса.

– Як я вже сказала, мені видалося дивним, що пан міністр поїхав з дому, попередньо не повідомивши мене. Я поговорила з прислугою, і виявилося, що дон Маурісіо, певніше за все, не спав у своїй кімнаті, а провів усю ніч у кабінеті.

– А ви ночуєте тут, у головному будинку? – перервала її Алісія.

Донья Маріана прибрала ображеного виразу й похитала головою, підібгавши губи.

– Звісно, що ні.

– Пробачте. Розповідайте далі, коли ваша ласка.

Вальсова секретарка роздратовано пирхнула.

– Невдовзі, близько дев’ятої, сеньйор Ревуельта, начальник охорони будинку, сповістив мене, що йому не відомо про плани Вісенте Кармони й пана міністра їхати кудись того ранку, а те, що вони поїхали тільки вдвох, не взявши більше нікого з охорони, є в будь-якому разі геть незвичним. На моє прохання сеньйор Ревуельта спершу поговорив із персоналом Міністерства культури, а потім зв’язався з Міністерством управління. Ніхто не знав, де дон Маурісіо, але нам сказали, що зателефонують, щойно дізнаються його місцеперебування. Минуло близько півгодини, а новин так і не було жодних. Тоді до мене прийшла заплакана Мерседес, донька дона Маурісіо. Коли я запитала, що сталося, Мерседес відповіла, що її батько поїхав і ніколи більше не повернеться…

– Вона пояснила, чому так гадає? – запитав Варґас.

Донья Маріана лише стенула плечима.

– Що ви робили потім?

– Я подзвонила до секретаріату Міністерства управління й поговорила спершу з доном Хесусом Морено, а пізніше з головою поліції, сеньйором Хілем де Партерою. Решту ви вже знаєте.

– Саме тоді ви згадали про анонімні листи, які отримував міністр.

Донья Маріана відповіла не відразу.

– Так. Ця тема виникла під час розмови з сеньйором Хілем де Партерою та його помічником, якого звали, здається, Ґарсія…

– Ґарсія Новалес, – допоміг Варґас.

Секретарка кивнула.

– Поліція, звісно, уже знала про існування цих листів і протягом багатьох місяців отримувала їхні копії. Того ранку сталося так, що, переглядаючи розклад пана міністра, я знайшла в його кабінеті теку, де він зберігав усі ті листи.

– Ви знали, що він їх зберігав? – запитала Алісія.

Донья Маріана похитала головою.

– Я гадала, що він показує ці листи поліції для потреб слідства, яке було відкрито після прикрого випадку на зібранні Товариства красних мистецтв, а потім знищує їх, але вочевидь я помилялася і дон Маурісіо їх час від часу перечитував. Про це я й сказала вашим начальникам.

– Як ви вважаєте, чому дон Маурісіо стільки часу не повідомляв правоохоронні органи про існування цих листів? – знову поцікавилася Алісія.

Донья Маріана відвела на мить очі від Варґаса й зупинила свій хижий погляд на Алісії.

– Сеньйорито, ви маєте розуміти, що обсяг кореспонденції, яку отримує така відома людина, як дон Маурісіо, просто величезний. До міністра звертаються багато всяких осіб та організацій, і часто трапляється так, що дивні або й узагалі божевільні листи я просто викидаю і дон Маурісіо їх навіть не бачить.

– Однак ці листи ви не викинули?

– Ні.

– Ви знайомі з Себастьяном Сальґадо, чоловіком, якого поліція вважає головним підозрюваним у цій справі?

– Ні, певно, що ні, – відрізала секретарка.

– Але ви чули про нього? – наполягала Алісія.

– Авжеж. Я чула про Сальґадо, коли міністр клопотався за його звільнення і коли поліція повідомила про результати розслідування щодо тих листів.

– Це зрозуміло. А раніше? Ви не пригадуєте, може, дон Маурісіо якось згадував ім’я Сальґадо? Може, багато років тому?

Донья Маріана відповіла після тривалої паузи.

– Може бути. Я не впевнена.

– Може бути, що він згадував це ім’я? – уточнила Алісія.

– Я не знаю. Можливо. Мабуть, таки згадував.

– І коли це сталося?

– У березні сорок восьмого року.

Алісія збрижила чоло, демонструючи своє здивування.

– Ви так точно пам’ятаєте дату, але не впевнені, чи мова йшла про Сальґадо? – перепитала вона.

Донья Маріана почервоніла.

– У березні сорок восьмого дон Маурісіо попросив мене влаштувати неофіційну зустріч зі своїм наступником на посту коменданта в’язниці Монтжуїк, Луїсом Болеа.

– Із якого приводу?

– Як я зрозуміла, йшлося про неофіційний візит ввічливості.

– І ви були присутні під час цього, як ви висловилися, візиту ввічливості?

– Лише якоїсь миті. Їхня розмова була приватною.

– Але, може, вам вдалося почути якийсь її уривок? Випадково. Заходячи й виходячи… Заносячи каву… Можливо, сидячи за своїм столом перед дверима до кабінету дона Маурісіо…

– Ваші натяки мені не подобаються, сеньйорито.

– Кожна дрібниця може допомогти нам знайти міністра, доньє Маріано, – втрутився Варґас. – Прошу вас.

Секретарка вагалася.

– Дон Маурісіо розпитував сеньйора Болеа про деяких арештантів. Він хотів знати, чи вони досі живі, чи досі у в’язниці, чи, може, їх звільнили або перевели. Навіщо, він не казав.

– Ви пам’ятаєте прізвища арештантів, про яких згадував міністр?

– Там було багато прізвищ. До того ж відтоді минуло чимало часу.

– Прізвище Сальґадо було одним із них?

– Так, гадаю, що так.

– Більше ви нікого не пригадуєте?

– Ще одне-єдине прізвище, яке я чітко пам’ятаю, – це Мартíн. Давид Мартін.

Алісія перезирнулася з Варґасом, який записав щось у своєму нотатнику.

– Може, ще когось?

– Ще, здається, було прізвище якесь іноземне, французьке абощо. Точно не пригадую. Кажу ж вам, це сталося багато років тому. Яке значення це може мати сьогодні?

– Цього ми не знаємо, доньє Маріано, але повинні дослідити всі можливості. Повертаючись до листів… Коли ви показали їх міністрові вперше, чи не пригадуєте, як він на них відреагував? Може, сказав щось, що привернуло вашу увагу?

Секретарка похитала головою.

– Ні, він не сказав нічого особливого. Здавалося, дон Маурісіо навіть не надав тим листам важливості. Лише сховав їх у шухляду й наказав наступні подібні листи віддавати йому до рук.

– Не розпечатуючи їх?

Донья Маріана кивнула.

– Дон Маурісіо просив вас не розповідати нікому про існування цих листів?

– У цьому не було потреби. Я не маю звички обговорювати справи дона Маурісіо з тими, кого вони не стосуються.

– Міністр часто просив вас зберігати його таємниці, доньє Маріано? – запитала Алісія.

Вальсова секретарка стиснула губи й не відповіла.

– У вас ще є запитання, капітане? – роздратовано звернулася вона до Варґаса.

Алісія не дозволила доньї Маріані ухилитися від розмови з нею і подалася вперед так, щоб опинитися в секретарки просто перед очима.

– Вам було відомо, що дон Маурісіо клопотався перед каудильйо про помилування Себастьяна Сальґадо?

Донья Маріана глянула на неї згори донизу, вже навіть не намагаючись приховати ту ворожість, яку викликала в неї Алісія. Секретарка обернулася за підтримкою до Варґаса, але той сховав очі у свій нотатник.

– Звісно, мені це було відомо.

– Вас це не здивувало?

– Чому б це мало мене здивувати?

– Міністр вам казав, чому вирішив це зробити?

– Із гуманістичних намірів. Дон Маурісіо дізнався, що Себастьян Сальґадо дуже хворий і йому вже недовго лишилося на цьому світі. Пан міністр хотів, щоб Сальґадо відвідав своїх рідних, щоб він мав змогу померти не у в’язниці, а в родинному колі.

– Згідно з рапортом поліції, після двадцяти років, проведених у в’язниці, у Себастьяна Сальґадо не лишилося родичів, про яких було б відомо, – зауважила Алісія.

– Дон Маурісіо – палкий прихильник національного примирення і прагне до якнайшвидшого загоєння ран минулого. Можливо, вам це важко зрозуміти, але є люди, яким притаманне християнське милосердя й великодушність.

– У такому разі чи вам відомо про інші випадки за час вашої роботи на пана міністра, коли б дон Маурісіо клопотався про помилування для котрогось із тих сотень чи тисяч політичних арештантів, що за багато років пройшли крізь в’язницю, комендантом якої він був?

Донья Маріана у відповідь, наче отруєним клинком, різонула крижаною посмішкою.

– Ні, мені про такі випадки не відомо.

Алісія і Варґас коротко перезирнулися. Поліціянт дав напарниці зрозуміти, що цю тему краще облишити: було зрозуміло, що цей шлях їх нікуди не приведе. Алісія знову подалася вперед, і донья Маріана хоч-не-хоч змушена була поглянути на неї.

– Ми вже закінчуємо, доньє Маріано. Дякуємо за вашу терплячість. Ця зустріч, про яку ви згадували раніше, з комерційним директором видавництва «Аріадна»…

– Сеньйором Каскосом.

– Так, із сеньйором Каскосом, дякую. Ви не знаєте, чого вона могла стосуватися?

Донья Маріана глянула на Алісію з таким виразом, ніби вважала зайвим пояснювати, яким безглуздим видалося їй це запитання.

– Видавничих справ, як легко здогадатися.

– Зрозуміло. А пан міністр часто обговорює службові справи зі своїми працівниками у себе вдома?

– Я не розумію, до чого ви ведете.

– Чи не могли б ви пригадати, коли таке траплялося востаннє?

– Раніше такого не траплялося, це правда.

– А про цю зустріч із Каскосом домовлялися ви?

Донья Маріана похитала головою.

– Як я вже вам казала, міністр сам записав її в розклад своєю власною рукою.

– А часто дон Маурісіо заплановує зустрічі без вашого відома? «Своєю власною рукою»?

Секретарка холодно глянула на неї.

– Ні, не часто.

– І, попри це, ви все ж не згадали про цей факт у своїх свідченнях.

– Я вам уже сказала, що це не видалося мені важливим. Сеньйор Каскос працює на дона Маурісіо. Немає нічого дивного в тому, що вони запланували зустрітися, адже це траплялося вже не вперше.

– Он як?

– Так. Вони час від часу зустрічалися й раніше.

– У цьому будинку?

– Як мені відомо, ні.

– Ці зустрічі влаштовували ви чи сам дон Маурісіо?

– Не пам’ятаю. Треба переглянути мої записи. Яка різниця?

– Пробачте мою настирливість, але, може, сеньйор Каскос, коли з’явився на зустріч, повідомив вам, про що міністр того ранку хотів із ним поговорити?

Донья Маріана на якусь хвилю замислилася.

– Ні. Тоді головним завданням було знайти міністра, і мені не спало на думку, що справи з працівником середньої ланки можуть бути пріоритетними.

– Сеньйор Каскос – працівник середньої ланки? – запитала Алісія.

– Так.

– Щоб ми могли порівняти, скажіть, будь ласка, працівником якої ланки є ви, доньє Маріано?

Варґас непомітно штовхнув Алісію ногою. Секретарка підвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і час прощатися.

– Прошу мені вибачити. Якщо більше нічим не можу вам допомогти… – Вона вказала на двері, ввічливо, але рішуче запрошуючи Алісію і Варґаса покинути маєток. – За відсутності дона Маурісіо його справи потребують моєї уваги.

Варґас устав із канапи й кивнув, збираючись іти за доньєю Маріаною. Він уже почав рухатися до виходу, коли помітив, що Алісія далі сидить на канапі, сьорбаючи чай, до якого навіть не торкнулася під час усієї розмови. Варґас і секретарка обернулися до неї.

– Власне кажучи, є ще дещо, чим ви можете нам допомогти, доньє Маріано, – промовила Алісія.

Вони пройшли за доньєю Маріаною лабіринтом коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.

Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полум’я. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, уп’ялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.

– Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.

– Красно дякуємо, доньє… – промовив Варґас.

Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.

– Оце так вдало поспілкувалися, – зауважив Варґас. – Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

– Менше хвилини, – вирішила Алісія.

– Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.

– Можеш підсвітити?

Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.

– Наче мишоловка, – промовив Варґас.

У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.

– Лишайте сподівання всі, хто входить [28], – проказала вона.

Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.

8

Вальсів кабінет був залитий сіруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вікна. Алісія і Варґас пройшли до приміщення, яке видалося їм кормовою каютою на розкішній яхті. Кабінет мав овальну форму. Посередині чільне місце посідав великий робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжками – перед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.

– Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, – мовила Алісія.

Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.

– І яким світ здається звідти? – запитав Варґас.

– Маленьким.

Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену дерев’яну шкатулку.

Варґас наблизився й присів на кут столу.

– Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто» [29], – промовив поліціянт.

Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.

Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.

– Схоже на маленькі труни, – промовила Алісія.

– Гляньмо, чи всередині немає мерців, – запропонував Варґас.

Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.

– Чарівна ручка Фантомаса? – запитав Варґас.

– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», – пояснила Алісія. – 1905 року. Страшенно дорога річ.

– А звідки ти це все знаєш?

– Леандро має таку саму.

– Схоже, для тебе вона цінніша.

Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.

– Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.

– І коли ж це станеться?

– Скоро.

Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.

– Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.

– Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»…

– То що ти пропонуєш?

– Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.

Варґас зітхнув.

– Відійди, – наказав поліціянт.

Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руків’я зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.

– Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, – мовив Варґас. – Подай-но мені канцелярський ножик.

Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.

– Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, – зауважила Алісія.

– У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа…

Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахи [30] із замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.

– Гартована сталь? – запитала Алісія.

Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.

– Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.

– Якщо добре поводитимешся, – відказав Варґас, висуваючи шухляду.

Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.

– Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.

Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.

– Міцний дуб, – сказав поліціянт. – Тепер таких меблів уже не роблять…

Алісія збентежено насупила чоло.

– Тут ми нічого не знайдемо, – зауважив Варґас, підводячись. – Їдьмо краще до управління, подивимося на листи Сальґадо.

Алісія не звернула уваги на його слова. Вона далі обмацувала середину шухляди і її спід. Бокові стінки шухляди виступали на два пальці нижче її дна.

– Допоможи мені вийняти її, – попросила дівчина.

– Тобі мало виламати замок, тепер ти хочеш розібрати весь стіл, – пробурмотів Варґас.

Поліціянт жестом наказав їй відступити і витягнув шухляду повністю.

– Бачиш? Нічого.

Алісія перевернула шухляду. До споду двома шматками ізострічки, наліпленими навхрест, був прикріплений предмет, схожий на книжку. Дівчина акуратно відліпила ізострічку. Варґас торкнувся клейкої поверхні.

– Приклеєно недавно.

Алісія поклала книжку на стіл. Відтак знову сіла у фотель і присунулася до світла. Варґас присів навпочіпки обік неї і зацікавлено поглянув на дівчину.

Книжка мала сотні дві сторінок і була оправлена чорною шкірою. Ні на обкладинці, ні на корінці назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палітурці була тиснена золотом гравюра у формі спіралі. Зображення створювало щось на кшталт зорової омани: читачеві, який тримав книгу в руках, здавалося, що він дивиться на закручені, як мушля равлика, гвинтові сходи, що спускаються углиб.

На перших трьох сторінках не було нічого, крім трьох начерків перовою ручкою, що зображали шахові фігури: туру, пішака й королеву. Своїми рисами фігури дещо скидалися на людей. Королева мала чорні очі й вертикальні, як у плазунів, зіниці. Алісія перегорнула сторінку й нарешті натрапила на назву твору.

Під назвою була майстерна ілюстрація, що займала цілий розворот і була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд місто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли поміж дахами. На вулицях палали багаття і здіймалися стовпи диму, а на вершечку гори над містом нависав великий хрест, охоплений полум’ям. Алісія впізнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони інакшої, Барселони, перетвореної на нічний кошмар, побачений очима дитини. Алісія взялася далі гортати сторінки й затрималася на ілюстрації, що зображала храм Святої Родини. На малюнку будівля, здавалося, жила своїм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежі Різдвяного фасаду звивалися до сірчаних небес, закінчуючись головами, що вергали вогонь.

– Ти бачила колись щось подібне? – запитав Варґас.

Алісія звільна похитала головою. На кілька хвилин вона поринула в дивний всесвіт, образи якого спливали з тих сторінок: мандрівний цирк із тваринами, що ховаються від світла; безкрайній цвинтар, що здіймається нагромадженням гробівців, і душі, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сіло на мілину біля берега, всіяного рештками кораблетрощі, і море трупів, затягнутих під воду. А над усією цією химерно-фантастичною Барселоною владарює він, вбраний у туніку, що розвівається на вітрі, – Багряний Князь із обличчям янгола й очима вовка, що спостерігає з маківки собору на вулиці, які вирують унизу під його ногами.

Алісія загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла від малюнків. І тоді дівчина зрозуміла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.

9

Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас м’яко притримав Алісію за лікоть.

– Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.

Погляд Алісії вп’явся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.

– Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.

– Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті…

Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.

– Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ… – уточнив поліціянт.

– Доказ чого?

Тон Алісії був холодний, різкий.

– Того, що поліція виявила під час розслідування…

– Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.

– Слухай-но…

Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.

– Алісіє…

Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.

– Будь ласка, – промовив він.

Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.

– Що сталося?

– Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.

– Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, – запропонував поліціянт.

І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видиво – якусь будівлю, укриту запоною дощу.

– Що там? – запитав Варґас.

Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.

– Матір Божа! – пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.

Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.

– Там хтось був, – промовила вона. – Стежив за нами.

– Хто б це міг бути?

Алісія спинилася на мить і замислилась.

– Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.

– Ти впевнена?

Дівчина кивнула.

– Візьми принаймні парасолю…

Варґас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникає за імлистою завісою, перетворюючись на ще одну тінь серед дерев.

10

Під її ногами простягнувся хідник із білуватого каменю. У шпаринах між тесаними брилами рівними лініями розрісся мох. Алісії доріжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зі цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплі дощу падали з віття дерев, яке торкалося Алісії, коли та проходила повз нього, немов чиїсь руки, що хотіли її затримати. Попереду маячіла споруда, яка спершу видалася дівчині оранжереєю, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мініатюрна залізниця, що оббігала весь маєток по периметру, проходила повз цю будівлю, біля головного входу до якої було споруджено перон, мовби на справжній залізничній станції. Алісія переступила через рейки й піднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Біль пульсував і шпигав у стегні, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дівчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а відтак штовхнула двері, які з тихим рипінням подалися вперед.

Спершу Алісія подумала, що потрапила до закинутої багато років тому танцювальної зали. Зі стелі, мов наморозь, звисали дві кришталеві люстри, а на шарі пилу, що вкривав дерев’яну підлогу, помережану ромбічними візерунками, виднілися сліди чиїхось ніг.

– Агов! – гукнула Алісія.

Голос її облетів залу й луною повернувся без відповіді. Вервечка кроків губилася в півмороці. Трохи далі місце вздовж усієї стіни займала шафа з темного дерева, поділена на невеличкі комірки на кшталт похоронних ніш. Алісія рушила по слідах, але відразу ж зупинилася, помітивши, що хтось на неї дивиться. Із темряви виринув скляний погляд, який належав обличчю зі слонової кістки, що посміхалося злостиво й виклично. Лялька мала руде волосся і вбрана була в чорну шовкову сукню. Алісія пройшла ще кілька метрів і зауважила, що лялька тут не одна. У кожній із тих комірок розміщувалося по фігурі в розкішних строях. Алісія нарахувала близько сотні ляльок, усі посміхалися, усі незмигно дивилися на неї. Вони були завбільшки з дитину, і навіть у темряві можна було розгледіти, з якою майстерністю виготовлено кожну їхню найдрібнішу деталь: від блиску нігтів чи білосніжних зубчиків, що визирали поміж нафарбованими губами, аж до райдужки їхніх очей.

– Хто тут?

Голос донісся з глибини зали. Алісія розгледіла чиюсь постать, що сиділа в кутку на стільці.

– Мене звати Алісія. Алісія Ґріс. Я не хотіла тебе налякати.

Постать підвелася й повільно наблизилась. Коли вона виринула з темряви і стала на краю тьмяного світла, що линуло крізь дверний отвір, Алісія впізнала обличчя дівчинки, яке бачила на світлинах у Вальсовому кабінеті.

– У тебе гарна колекція ляльок.

– Вони майже нікому не подобаються. Батько каже, що мої ляльки скидаються на вампірів. Більшість людей вони лякають.

– Тим-то вони мені й подобаються, – сказала Алісія.

Мерседес пильно пригледілася до своєї незвичної гості. На мить дівчинка подумала, що та чимось подібна до експонатів її колекції, немовби котрась із ляльок, замість навіки застигнути в дитинстві, вирізьбленому в слоновій кістці, виросла й перетворилася на жінку з плоті, крові й пітьми. Алісія всміхнулася їй і простягнула руку.

– Ти Мерседес, еге ж?

Дівчинка кивнула й потисла руку. Щось у холодному й пронизливому погляді цієї жінки заспокоювало її та викликало довіру. Мерседес вирішила, що її новій знайомій трохи менше ніж тридцять років, хоча, подібно як і з ляльками, що ближче дівчинка придивлялася до неї, то тяжче було визначити її справжній вік. Вона мала точену талію і була вдягнута так, як потайки завжди хотілося вдягатися Мерседес, хоча дівчинка не мала певності, що батько чи донья Ірена бодай колись їй це дозволять. Гостя випромінювала ту непоясненну ауру, що, як було відомо Вальсовій доньці, заворожувала чоловіків, змушуючи їх поводитися, як діти – чи як старці – і облизуватися, коли жінка проходила повз них. Мерседес бачила, як вона приїхала разом із якимось поліціянтом і заходила до будинку. Думка про те, що хтось у верхах розглядає цю людину як найвідповіднішу для того, щоб знайти батька Мерседес, здавалася такою самою незбагненною, як і обнадійливою.

– Ви приїхали сюди через мого батька, адже ж так?

Алісія кивнула.

– Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.

Мерседес знизала плечима.

– Мене вчили казати «ви» геть усім.

– А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошої родини, і ось що з мене вийшло.

Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засміялася. Алісія подумала, що Вальсова донька не звикла сміятися і робить це так само, як і дивиться на світ: як дівчинка, що ховається в тілі жінки, або ж як жінка, що їй усе своє життя довелося прожити в дитячій казці зі слугами й ляльками, які мають скляне нутро.

– Ви з поліції?

– Щось на кшталт цього.

– Ви не схожі на поліціянтку.

– Ніхто не є тим, на кого схожий.

Мерседес зважила ці слова.

– Мабуть, ні.

– Можна присісти? – запитала Алісія.

– Звісно…

Мерседес поквапилася принести з кутка два стільці й поставила їх у смужці світла, що падало крізь відчинені двері. Алісія обережно опустилася на стілець. Дівчинка, миттю прочитавши на обличчі жінки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алісія кволо всміхнулася, чоло її вкрилося плівкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потім витерла його хустинкою, яку дістала з кишені. Коли вона це робила, то усвідомила, що шкіра в Алісії така ніжна й така бліда, що дівчинці захотілося погладити її кінчиками пальців. Вона відігнала цю думку, відчуваючи, що невідь-чому застидалася.

– Вам уже краще? – запитала вона.

Алісія кивнула.

– Що сталося?

– Це давня рана. Ще з тих часів, коли я була маленькою дівчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починає боліти.

– Нещасливий випадок?

– Щось на кшталт цього.

– Мені шкода.

– Таке трапляється. Ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань?

Очі дівчинки наповнилися тривогою.

– Про мого батька?

Алісія кивнула.

– Ви збираєтеся його відшукати?

– Я збираюся спробувати.

Мерседес благально глянула на неї.

– Поліція не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.

– Чому ти так кажеш?

Вальсова донька опустила очі.

– Тому що мені здається, він не хоче, щоб його знайшли.

– А чому ти так думаєш?

Мерседес далі стояла з похиленою головою.

– Не знаю…

– Донья Маріана розповіла, що того ранку, коли твій батько зник, ти сказала їй, ніби він пішов назавжди й ніколи не повернеться…

– Це правда.

– Того вечора батько сказав тобі щось, що змусило тебе так думати?

– Я не знаю.

– Ти говорила з ним того вечора, коли відбувався бал-маскарад?

– Я піднялася до нього в кабінет. Він так і не з’явився на балі. Був у кабінеті з Вісенте.

– Вісенте Кармоною, своїм охоронцем?

– Так. Він був засмучений. Мав дивний вигляд.

– Він пояснив тобі, чому засмучений?

– Ні. Батько каже мені тільки те, що, на його думку, мені хочеться почути.

Алісія засміялася.

– Усі батьки так роблять.

– Ваш також?

Алісія лише всміхнулася, і Мерседес не наполягала на відповіді.

– Я пам’ятаю, що коли зайшла до кабінету, батько розглядав книжку.

– А не пам’ятаєш, чи це була книжка в чорній обкладинці?

На обличчі Мерседес з’явилося здивування.

– По-моєму, так. Я запитала батька, що це за книжка, і він відповів, що вона не для юних дівчаток. Мені здалося, він не хотів, щоб я її бачила. Мабуть, це була заборонена книжка.

– Твій батько має заборонені книжки?

Мерседес кивнула, знову з відтінком сором’язливості.

– У замкненій шафі у своєму кабінеті в міністерстві. Він не знає, що мені відомо про це.

– Ну, від мене він не дізнається. Скажи-но, а батько часто брав тебе з собою до свого кабінету в міністерстві?

Мерседес похитала головою.

– Я була там лише два рази.

– А в місті?

– Мадриді?

– Так, у Мадриді.

– Тут у мене є все, що потрібно, – відказала дівчинка не надто впевнено.

– Можливо, якось ми з тобою виберемося до міста разом. Прогуляємося. Або сходимо в кіно. Ти любиш кіно?

Мерседес закусила губу.

– Я ніколи там не була. Але мені хотілося б сходити з вами.

Алісія взяла долоні дівчинки у свої й усміхнулася щонайприязніше.

– Ми підемо на Кері Ґранта.

– Я не знаю, хто це.

– Це ідеальний чоловік.

– Чому він ідеальний?

– Тому що його не існує.

Мерседес знову розсміялася своїм стриманим і невеселим сміхом.

– Що ще сказав тобі батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаєш?

– Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.

– Ще щось?

– Батько був знервований. Він побажав мені доброї ночі й лишився в кабінеті розмовляти з Вісенте.

– Може, ти чула щось із їхньої розмови? – запитала Алісія.

– Підслухувати за дверима недобре…

– А я завжди гадала, що тільки так можна почути найцікавіші розмови, – зауважила Алісія.

Мерседес лукаво всміхнулася.

– Батько гадав, що хтось там був. Під час балу. У його кабінеті.

– Він не сказав хто?

– Ні.

– Що ще? Нічого не привернуло твоєї уваги?

– Щось про список. Батько сказав, що хтось має список. Хто, я не знаю.

– А що це за список, про який вони говорили?

– Не знаю. Список із чисел, мабуть. Мені шкода. Я хотіла б допомогти вам більше, але це все, що мені вдалося розчути…

– Ти мені й так дуже допомогла, Мерседес.

– Справді?

Алісія кивнула й погладила її по щоці. Ніхто так не гладив Мерседес відтоді, як пальці її матері, що десять років тому опинилася прикутою до ліжка, перетворилися на рибальські гачки.

– Як ти гадаєш, що мав на увазі твій батько, коли казав «хай що б там не сталося»?

– Не знаю…

– Твій батько казав таке колись раніше?

Дівчинка не відповіла, лише пильно дивилася на Алісію.

– Мерседес?

– Мені не подобається говорити про це.

– Про що?

– Батько казав ніколи нікому про це не розповідати.

Алісія нахилилася до Мерседес і взяла її за руку. Дівчинка тремтіла.

– Але ж я не ніхто. Мені ти можеш про це розповісти…

– Якщо батько дізнається…

– Він не дізнається.

– Присягаєтеся?

– Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.

– Не говоріть так.

– Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.

Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.

– Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила багато разів. Вона завжди стояла за ґратами воріт і дивилася на мене. Часом усміхалася мені. Я не знала, хто ця жінка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я підійшла до неї, та я боялася. Одного дня батькові охоронці затрималися. Щось там сталося у Мадриді, в середмісті. Я пам’ятаю, як машини приїжджали, забирали інших дівчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виїжджала, тій сеньйорі вдалося дістатися всередину. Вона підбігла і впала навколішки переді мною. Потім обійняла мене і зайшлася плачем. Стала мене цілувати. Я налякалася й закричала. Прибігли черниці. З’явилися охоронці, і я пам’ятаю, як двоє чоловіків схопили ту жінку попід руки й силоміць потягнули її. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один із батькових охоронців ударив її в обличчя. Тоді вона дістала щось зі своєї сумочки. Це був пістолет. Охоронці сипонули врозтіч, а сеньйора підбігла до мене. Її обличчя було все в крові. Вона обійняла мене і сказала, що любить, і попросила ніколи її не забувати.

– А що сталося потім?

Мерседес сковтнула слину.

– Потім підбіг Вісенте й вистрілив їй у голову. Сеньйора впала до моїх ніг і лежала там у калюжі крові. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки і зняла з мене черевички, забризкані кров’ю тої сеньйори. Черниця передала мене охоронцеві, який разом із Вісенте відніс мене до машини. Вісенте завів двигун, і ми помчали на повній швидкості, але я встигла побачити крізь вікно, як двоє охоронців волочили по землі тіло сеньйори…

Мерседес глянула Алісії в очі, і та її обійняла.

– Того вечора батько сказав мені, що та сеньйора була божевільною. Що поліція багато разів затримувала її за спроби викрасти дітей із мадридських шкіл. Він сказав, що ніхто й ніколи не вчинить мені нічого лихого, і що мені вже не треба боятися. І ще наказав мені нікому про це не розповідати. Хай що б там не сталося. До школи я більше ніколи не повернулася. Донья Ірена стала моєю навчителькою, і решту освіти я діставала тут, у цьому будинку…

Алісія, тримаючи Мерседес у обіймах і гладячи по голівці, дала їй виплакатися. Пізніше, коли на дівчинку нарешті спав розпачливий спокій, почувся гудок Варґасової машини, і Алісія підвелася.

– Мені вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляємося Мадридом і сходимо в кіно. А поки мусиш мені пообіцяти, що з тобою все буде гаразд.

Мерседес схопила її за руки й кивнула.

– Ти знайдеш мого батька?

– Обіцяю.

Алісія поцілувала дівчинку в чоло й пішла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сіла на підлогу, обхопивши руками коліна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, світу ляльок.

11

Дорога назад до Мадрида була позначена дощем і мовчанням. Алісія їхала, заплющивши очі й притулившись головою до запітнілого скла, подумки за тисячу кілометрів звідти. Варґас позирав на неї скоса, час від часу закидаючи вудку, щоб дізнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула місток через ту порожнечу, що супроводжувала їх відтоді, як вони виїхали з «Вілли Мерседес».

– Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, – зауважив він. – Щоб не сказати інакше.

– Вона гарпія, – пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.

– Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варґас.

– Дощить, – відказала Алісія. – Про що ще ти хочеш поговорити?

– Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.

– Нічого не сталося.

– Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.

Алісія не відповіла йому.

– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, – заявив Варґас. – Обмінюватимемося інформацією. Тому що я не твій шофер.

– Якщо так, то я можу їздити на таксі. Завжди так роблю.

Варґас зітхнув.

– Не зважай на мене, гаразд? – сказала Алісія. – Я не дуже добре почуваюся.

Поліціянт пильно глянув на неї. Дівчина далі сиділа із заплющеними очима і стискала стегно з виразом муки на обличчі.

– Може, заїхати до аптеки абощо?

– Для чого?

– Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.

– Дякую.

– Пошукати якесь знеболювальне?

Алісія похитала головою. Дихання її було уривчастим.

– Можеш зупинитися на хвилинку? – нарешті промовила вона.

За сотню метрів Варґас помітив придорожний ресторанчик біля станції техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажівок. Він з’їхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Відтак вискочив із автомобіля й, оббігши його, відчинив Алісії дверцята й простягнув руку.

– Я сама.

Після двох невдалих спроб Варґас підхопив-таки її попід руки й витягнув із машини. Узявши сумочку, яку Алісія залишила на сидінні, він повісив її дівчині на плече.

– Іти можеш?

Алісія кивнула й рушила до дверей. Варґас м’яко підтримував її попід руку, і цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, поліціянт за звичкою перебіг очима по приміщенню, оглянувши входи, виходи й публіку, що зібралася там. Гурт далекобійників бесідував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якій стояло домашнє вино й газована вода. Кілька їх обернулися, щоб глянути на нових відвідувачів, однак, зустрівшись із Варґасовим поглядом, мовчки втопили свої очі й усю свою сміливість у полумисках із косідо [31]. Офіціант, суб’єкт із виглядом трактирника з якоїсь оперетки, що проходив повз них із тацею кави, жестом припросив їх сідати на місце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу і з виглядом на дорогу.

– За хвилинку я до вас підійду, – сказав офіціант.

Варґас підвів Алісію до столика й посадив на стілець, спиною до відвідувачів бару. Сам усівся навпроти й вичікувально поглянув на дівчину.

– Ти починаєш мене лякати, – промовив він.

– Не лести собі.

Офіціант миттю повернувся і, виструнчившись, осяяв усмішкою таких шановних і неочікуваних гостей.

– Доброго дня! Бажаєте замовити щось поїсти? Сьогодні у нас смачнюще косідо, фірмова страва моєї господині, але ми можемо проготувати все, що захочете. Стейк…

– Склянку води, будь ласка, – попросила Алісія.

– Уже несу!

Офіціант метнувся по пляшку мінеральної води й повернувся, прихопивши два написаних рукою меню з ламінованого картону. Він налив дві склянки води й, відчувши, що його присутність є небажаною, шанобливо покинув їх, перед цим промовивши:

– Я залишу меню на випадок, якби вам захотілося його глянути.

Варґас пробурмотів якісь слова подяки й поглянув на Алісію, яка припала до своєї склянки з водою так, наче щойно перетнула Сахару.

– Ти зголодніла?

Дівчина взяла свою сумочку й підвелася.

– Я на хвилинку до туалету. Замов за мене.

Проходячи повз Варґаса, вона поклала руку йому на плече й кволо всміхнулася.

– Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд…

Поліціянт дивився, як Алісія, шкутильгаючи, дісталася до вбиральні й зникла за дверима. Офіціант, що поглядав із-за барної стійки, мабуть, замислювався над тим, яка ж природа стосунків між цим чоловіком і такою жінкою.

Алісія зачинила двері й замкнулась на засув. У тісній вбиральні смерділо дезінфектантом, а стіни було викладено вицвілим кахлем, списаним непристойними малюнками й не дуже доречними фразами. Вузеньке віконце обрамляло вентилятор, поміж лопатями якого гострими смужками просмикувалося порохнисте світло. Алісія підійшла до рукомийника і сперлася на нього. Вона відкрутила кран і пустила воду, від якої тхнуло іржею. Потім дістала з сумочки металевий футляр. Руки її тремтіли. Алісія взяла шприц і скляну пляшечку з гумовим корком. Зануривши голку в пляшечку, дівчина набрала півшприца. Потім постукала по ньому пальцем і натиснула на поршень, доки на кінчику голки не зібралася густа й блискуча крапля. Після цього підійшла до унітаза, опустила накривку, сіла, спершись на стіну, і лівою рукою закасала одяг аж до пояса. Помацавши внутрішній бік стегна, вона глибоко вдихнула, а потім увігнала голку трохи вище краю панчохи і випорснула весь уміст шприца. За кілька секунд вона відчула немовби поштовх. Шприц випав їй із рук і свідомість затуманилася, тимчасом як відчуття прохолоди розповзалося по її жилах. Алісія прихилилася до стіни й кілька хвилин провела не думаючи ні про що, окрім цієї крижаної змії, що звивалася в її тілі. Якоїсь миті дівчині здалося, що вона знепритомніла. Алісія розплющила очі, не розуміючи де вона, не впізнаючи смердючої й похмурої комірчини. Її увагу привернув далекий звук, немовби хтось стукав у двері.

– Алісіє! З тобою все гаразд?

Голос Варґаса.

– Так, – над силу промовила вона. – Уже виходжу.

Минуло кілька секунд, а потім кроки поліціанта стали віддалятися. Алісія витерла струминку крові, що потекла по стегні, й опустила спідницю. Потім підібрала шприц, що тріснув, і поклала його назад до футляра. Відтак умилася й витерла обличчя туалетним папером, що висів на цвяху, забитому в стіну. Перш ніж вийти із вбиральні, вона глянула на себе в дзеркало. Подібна була до однієї з ляльок Мерседес. Алісія підфарбувала губи й розгладила одяг. Потім глибоко вдихнула й приготувалася повернутися до світу живих.

Підійшовши до столика, вона сіла навпроти Варґаса й обдарувала його своєю щонайчарівливішою усмішкою. Поліціянт тримав кухоль із пивом, до якого ледве доторкнувся, і дивився на Алісію, не приховуючи стурбованості.

– Я замовив стейк, – нарешті промовив він. – Із кров’ю. У ньому багато білка.

Алісія кивнула, даючи зрозуміти, що цілком схвалює його вибір.

– Я не знав, що замовити, але потім мені спало на думку, що ти, мабуть, кровожерна.

– М’ясо з кров’ю – це єдине, чим я харчуюся, – запевнила його Алісія. – І бажано, щоб із невинних жертв.

Варґасові жарт не видався смішним. У його погляді Алісія побачила своє відображення.

– Можеш це сказати.

– Що сказати?

– Те, про що думаєш.

– А про що я думаю?

– Ти думаєш, що я схожа на наречену Дракули.

Варґас насупився.

– Так мені завжди каже Леандро, – промовила Алісія приязним тоном. – Я не ображаюся. Уже звикла.

– Я думав не про це.

– Вибач за те, що було раніше.

– Тобі немає за що вибачатися.

Підійшов офіціант із двома тарілками і послужливим виразом на обличчі.

– Стейк для сеньйорити… і наша фірмова страва, косідо, для кавальєро. Бажаєте чогось іще? Може, ще хліба? Домашнього винця?

Варґас заперечно похитав головою. Алісія глянула на свій стейк, який лежав на тарілці серед гарніру з картоплі.

– Якщо хочете, можна трішки підсмажити… – запропонував офіціант.

– Не треба, дякую.

Вони взялися до їжі мовчки, зрідка позираючи одне на одного й обмінюючись заспокійливими усмішками. Алісія не мала апетиту, але змусила себе вдати, ніби стейк їй дуже подобається.

– Смачно. А як твоє косідо? Одружився б із кухаркою, що його приготувала?

Варґас відклав ложку й відкинувся на стільці. Алісія знала, що він вивчає її розширені зіниці й причмелений вигляд.

– Скільки ти вколола?

– Це не твоя справа.

– Що це за рана?

– Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.

– Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.

– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.

На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.

– Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.

– Це сталося в Барселоні?

Алісія кивнула.

– У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, – сказав Варґас.

– І що з ним? Помер?

– На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа [32].

– Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?

– То там, то тут. Переважно в Толедо.

– Всередині Алькасара [33] чи зовні?

– Яка різниця?

– Лишилося щось на згадку?

Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.

– Можна? – запитала дівчина.

Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.

– Нічогенький шрам, – сказала Алісія. – Болить?

Варґас защіпнув сорочку.

– Тільки коли сміюся. Я серйозно.

– Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.

Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.

– За наші страждання.

Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.

– То які в нас плани на день? – запитав він.

– Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.

– А ти не хочеш навідатися до нього разом?

– У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.

– Схоже, це обов’язково умова для твоїх друзів. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?

– Так.

Варґас показав офіціантові, щоб той приніс їм рахунок.

– Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?

– У машині можеш пригостити мене однією з твоїх імпортних цигарок, – відказала Алісія.

– Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першої-ліпшої нагоди, адже ж ні?

Алісія похитала головою.

– О сьомій ми зустрінемося в кафе «Хіхон» і «обміняємося» інформацією.

Варґас суворо поглянув на неї. Дівчина врочисто піднесла долоню.

– Обіцяю.

– Краще тобі дотриматися своєї обіцянки. Де тебе висадити?

– На бульварі Реколетос. Тобі по дорозі.

12

Того року, коли Алісія Ґріс прибула до Мадрида, її наставник і керівник Леандро Монтальво розповів, що кожен, хто прагне зберегти здоровий глузд, повинен мати в цьому світі місце, де він міг би й хотів би загубитися. Це місце – останній притулок, така собі прибудова до душі, куди людина завжди може втекти, щоб замкнутися там і викинути ключі, коли світ зазнає краху у своїй комедії абсурду. Однією з найдратівливіших звичок Леандро було те, що він завжди мав рацію. Із часом Алісія зрештою підкорилася очевидному й вирішила, що, можливо, настала мить знайти собі власний притулок, адже абсурдність світу більше не видавалася їй комедією, перетворившись на просту рутину. Одного разу долі таки забажалося здати їй на руки хороші карти. Як і всі великі відкриття, сталося це тоді, коли Алісія найменше цього очікувала.

Одного далекого дня її першої осені в Мадриді злива зненацька захопила дівчину, коли та прогулювалася бульваром Реколетос. Посеред алеї Алісія побачила розкішний, у класичному стилі, будинок, який видався їй музеєм і в якому вона вирішила перечекати негоду. Змокла до рубця, вона піднялася сходами, довкола яких стояли прегарні статуї, і не зауважила напису над входом. Якийсь чоловік із флегматичним виразом обличчя й поглядом пугача стояв на порозі, спостерігаючи за дощем, і побачив Алісію. Його хижі очі вп’ялися в неї, немов у дрібного гризуна.

– Добрий день! Що у вас тут показують? – запитала навмання Алісія.

Чоловік вбирав її своїми схожими на дві лупи очима, і враження про дівчину в нього склалося вочевидь не найкраще.

– У нас тут показують терплячість, сеньйорито, а ще вряди-годи подивування перед нахабством невігласів. Це Національна бібліотека.

Чи то сповнившись співчуття до неї, чи то просто від нудьги кавальєро з совиним поглядом повідав дівчині, що вона ступила до однієї з найбільших на планеті книгозбірень, у надрах якої на неї чекають понад двадцять п’ять мільйонів книжок, і якщо Алісія прийшла сюди з наміром скористатися туалетом або переглянути журнали про моду у великій читальній залі, то може забиратися звідси на поталу запаленню легень.

– А можна поцікавитися особою вашої вельможності? – запитала Алісія.

– Уже багато років я не бачив жодної вельможності, але якщо ви маєте на увазі мою скромну персону, то досить сказати, що я є директором цієї установи і що однією з моїх найулюбленіших розваг є виганяти втришия всяких неуків і випадкових зайд.

– Але я хотіла би записатися до вашої бібліотеки.

– А я хотів би написати «Девіда Копперфільда», але ось, стою тут перед вами, із сивиною на голові й досі без бібліографії, вартої на увагу. Як вас на ім’я, кралечко?

– Алісія Ґріс, до ваших послуг і до послуг Іспанії.

– Те, що я не лишив для нащадків творів, які могли б стати класикою, не заважає мені відчувати іронію чи недоречність. За Іспанію казати нічого не буду – нині й без мене досить тих, хто мовить за неї. А ось щодо себе, то я не бачу, як ви можете послужити мені, окрім того, що нагадати про мій літній вік. Одначе не думайте, ніби я якесь страшидло: якщо бажання ваше записатися щире, то я не стану тим, хто перешкоджатиме вашому просвітленню. Моє ім’я – Бермео Пумарес.

– Для мене честь познайомитися з вами. Звіряю себе до ваших рук, сподіваючись дістати науку, що вирятує мене з пітьми неуцтва й розчахне переді мною двері цієї очолюваної вами Аркадської академії [34].

Бермео Пумарес звів догори брови й уважніше приглянувся до розмовниці.

– Мені починає здаватися, що ви здатні вирятуватися самі й не потребуєте будь-чиєї підпомоги, а неуцтво ваше значно поступається вашому зухвальству. Я свідомий того, що надмірне споживання книжок перемінило мою мову, налаштувавши її на бароковий лад, одначе це ще не значить, що треба кпити зі старого професора.

– Мені ніколи в житті не спало б на думку кпити з вас.

– Еге ж. По їхній мові пізнаєте їх [35]. Алісіє, ви мені припали до вподоби, хоч це, може, й не очевидно. Проходьте всередину і йдіть просто до віконечка. Скажете Пурі, нехай випише вам абонемент.

– Чим я можу вам віддячити?

– Приходьте сюди й читайте хороші книжки, ті, які вам хочеться читати, а не ті, які я або хтось іще порекомендують вам як обов’язкові до прочитання, бо ж я, попри мою схильність до пишномовності, не є зарозумілим всевідою.

– Я так і зроблю, будьте певні.

Ось так Алісія отримала свій читацький квиток до Національної бібліотеки Іспанії. Той вечір став першим із багатьох, проведених у просторій читальній залі, коли Алісія видобувала на світ Божий ті скарби, що їх людській думці вдалося нагромадити за цілі століття. Не раз, відірвавши очі від книжки, вона зустрічалася зі совиним поглядом дона Бермео Пумареса, який мав звичку прогулюватися залою, щоб подивитися, що читають його гості, і витурити з бібліотеки тих, хто прийшов туди поспати чи пошушукатися, адже, як казав директор, люди, розум яких або спить, або ласий до базарних пліток, мають до своїх послуг цілий світ за цими дверима.

Відтоді минув рік, коли одного разу Бермео Пумарес, що за весь цей час уже переконався в читацькій натурі Алісії та її щирій зацікавленості книжками, запросив її до підсобного приміщення й розчахнув перед нею двері відділу, зачиненого для загалу. Там, як пояснив він, зберігалися найкоштовніші бібліотечні примірники, і потрапити до цього відділу могли тільки привілейовані власники особливого абонемента, який видавався окремим академікам і науковцям для їхніх розслідів.

– Ви ніколи не казали мені, якому фаху присвятили своє земне існування, одначе ніс мені підказує, що ви маєте справу з розслідженнями, і я кажу не про відкриття похідних продуктів пеніциліну й не про відновлення загублених віршів Архіпресвітера Ітського [36].

– А ви на правильному шляху.

– Я все своє життя на правильному шляху. Проблемою нашої коханої країни є дороги, а не подорожні.

– Щодо мене, то мені шлях вказує не Господь, а установа, яку ваша вельможність назвала би державним апаратом безпеки.

Бермео Пумарес повільно кивнув.

– Ви наче скринька з сюрпризом, Алісіє. Із тих, які краще не відчиняти, щоб не бачити сюрпризів, які там заховані.

– Мудра думка.

Пумарес простягнув їй абонемент зі своїм ім’ям.

– У будь-якому разі, перш ніж піти, мені хотілося забезпечити вам дослідницький абонемент, щоб ви могли навідатися до цього місця в будь-який час.

– Перш ніж піти?

Пумарес прибрав відповідного виразу обличчя.

– Секретар міністра дона Маурісіо Вальса був такий ласкавий довести до мого відома, що мене звільнено з посади наказом, який має зворотну дію, і що моїм останнім днем на чолі цієї установи була вчорашня середа. Рішення пана міністра, либонь, спричинене багатьма факторами, серед яких вирізняються, з одного боку, мій вочевидь недостатній запал стосовно священних принципів нашого Національного руху, хай якими б вони не були, а з другого – зацікавленість свояка згаданого державного мужа в тому, щоб обійняти місце директора Національної бібліотеки Іспанії, адже якомусь йолопові, мабуть, здається, що гучна посада дає в певних колах майже таке саме визнання, як запрошення до президентської ложі на матч мадридського «Реала».

– Мені дуже шкода, доне Бермео. Справді.

– Не шкодуйте. Дуже рідко в історії цієї країни на чолі культурної установи перебувала кваліфікована людина або ж хоча б не безпросвітній неук. Щоб цього не сталося, застосовується суворий контроль, а численний штат чиновників навчений перешкоджати цьому. Меритократія [37] і середземноморський клімат несумісні між собою. Гадаю, це та ціна, яку ми платимо за найкращу в світі оливкову олію. Те, що Національною бібліотекою Іспанії керував – нехай навіть лише трохи більше року – досвідчений бібліотекар, сталося випадково, і видатні розуми, що вершать нашу долю, виправили це непорозуміння, тим паче коли є сила-силенна родаків і свояків, яких можна найменувати на цю посаду. Можу сказати лише одне: мені вас бракуватиме, Алісіє. Вас, ваших таємниць і ваших шпильок.

– Мені вас теж бракуватиме, доне Бермео.

– Я повертаюся до мого прекрасного Толедо, чи то пак до того, що від нього залишилося. Сподіваюся, мені вдасться винайняти кімнату в якомусь спокійному будиночку на пагорбі, з якого можна буде насолоджуватися краєвидами міста. Там я проведу решту своїх змерхлих днів, буду пудити на берегах Тахо й перечитувати Сервантеса, а також усіх його противників, більшість із яких мешкала недалеко звідси, однак не змогла ані на крихту змінити курс цього судна, попри все золото й усю поезію їхньої доби.

– Може, я чимось могла б вам допомогти? Я не пишу віршів, однак ви здивувалися б, які стилістичні засоби я маю до своїх послуг, щоб із легкістю розхитати нерозхитуване.

Пумарес довго дивився на неї.

– Я б не здивувався. Але я б на це не наважився, я сміливий тільки з невігласами. До того ж, хоча ви цього ще не усвідомлюєте, ви й так мені неабияк допомогли. Щасти вам, Алісіє!

– І вам щасти, маестро.

На обличчі Бермео Пумареса з’явилася усмішка, широка й відкрита. Уперше й востаннє Алісія бачила, як він усміхається. Бібліотекар міцно потиснув їй руку і стишеним голосом промовив:

– Скажіть-но мені одну річ, Алісіє. Дуже мені цікаво знати: окрім вашого захоплення світом Парнасу, потягу до знань та інших звичних причин, що насправді приводить вас до цього місця?

Дівчина стенула плечима.

– Спогади, – відказала вона.

Бібліотекар зацікавлено звів брови.

– Спогади дитинства. Про місце, яке приверзлося мені, коли я була на межі життя й смерті. Багато років тому. Собор, побудований із книжок…

– А де це сталося?

– У Барселоні. Під час громадянської війни.

Бібліотекар спроквола кивнув, усміхаючись мовби сам до себе.

– Кажете, це вам приверзлося? Ви впевнені?

– Майже.

– Певні знання підбадьорюють, однак вчимося ми тільки сумніваючись. І ще одне. Настане день, коли вам доведеться нишпорити там, де не можна нишпорити, і збурити все це каламутне болото аж до дна. Я знаю це, тому що ви не перша й не остання, хто приходить сюди з тою самою тінню в очах. І коли настане цей день – а він неодмінно настане, – знайте, що цей будинок таїть у собі набагато більше, ніж здається, і що люди, такі, як я, приходять і відходять, але тут є дехто, хто, можливо, стане вам у пригоді.

Пумарес показав на чорні двері в глибині широкої галереї з арок і стелажів, заставлених книжками.

– За цими дверима – сходи, що спускаються у підземелля Національної бібліотеки. Поверх за поверхом незчисленні переходи провадять до зал, заповнених мільйонами книжок, багато з яких – першодруки. Тільки під час війни до колекції додалося півмільйона надходжень, щоб урятувати їх від вогню. Але це не єдине, що є тут. Гадаю, ви ще не чули легенди про вампіра з палацу на бульварі Реколетос.

– Не чула.

– Але визнайте: початок інтригує.

– Не заперечую. Але невже ви говорите серйозно?

Пумарес підморгнув їй.

– Колись я вам уже казав, що, попри свій вигляд, можу оцінити іронію. Порозмірковуйте добре над цією думкою. І, сподіваюся, ви ніколи не перестанете навідуватися до цього – або подібного – місця.

– Я робитиму це заради вас.

– Краще заради світу, який переживає зараз нелегкі часи. Бережіть себе, Алісіє. Бажаю вам знайти той шлях, який вислизнув від мене.

Відтак, не промовивши більше ні слова, дон Бермео Пумарес востаннє пройшов галереєю дослідників, потім перетнув велику читальну залу й, жодного разу не озирнувшись назад, вийшов із Національної бібліотеки. Опинившись на бульварі Реколетос, він рушив у напрямку до забуття – ще одна краплина в безкрайньому морі поламаних життів, що загубилися в сірості тогочасної Іспанії.

А кілька місяців по тому настав день, коли цікавість Алісії переважила розсудливість, і дівчина вирішила пройти крізь ті чорні двері, щоб поринути в темряву підземель, які ховалися під Національною бібліотекою, і вивідати їхні таємниці.

13

Легенда – це брехня, яку вигадують, щоб пояснити універсальну правду. Місця, де брехня й марева угноюють землю, особливо родючі для її культивування. Першого разу, коли Алісія Ґріс у пошуках легендарного вампіра заглибилася в похмурі коридори сутеренів Національної бібліотеки, то знайшла тільки підземне місто, заповнене сотнями тисяч книжок, які мовчки чекали, обсновані павутиною і відлунням.

Украй рідко життя дозволяє людині прогулятися її власними снами й торкнутися рукою власних спогадів. Йдучи цими коридорами, Алісія не раз зупинялася в півмороці, очікуючи знову почути вибухи бомб і металічне ревіння літаків. Єдиними живими створіннями, яких вона зустріла за кілька годин блукань поверхами підземелля, були два чи три ласі до книг хробачки, що повзали по корінцю збірки Шиллерових поем у пошуках харчу. Спорядившись кишеньковим ліхтариком, купленим у крамниці господарських продуктів «Кальяо», Алісія вторглася до підземних надр бібліотеки вдруге, однак цього разу не натрапила навіть на своїх друзів-хробачків. Натомість через півгодини розвідин виявила коло входу приколоту шпилькою записку, у якій мовилося:

Наступного дня Алісія знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий ліхтарик і упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дівчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сіла перед зібранням творів сестер Бронте, її найулюбленіших письменниць ще з часів патронату «Рібас». Вона дістала сандвіч із маринованою шинкою, який їй приготували в кафе «Хіхон», і пиво, придбане в тому самому закладі, й узялася до їжі. Відтак, натоптавши черево, задрімала.

Розбудили її кроки в темряві, легкі, немов розчерки пера в поросі. Алісія розплющила очі й зауважила шпичаки бурштинового світла, що проймалося крізь стелажі книжок із другого боку коридору. Бульбашка світла переміщувалася поволі, наче медуза. Алісія підвелася й змахнула хлібні крихти з відлог жакета. За кілька секунд із-за рогу з’явилася постать і рушила далі, просто до дівчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алісія, – це очі, блакитні й призвичаєні до темряви. Бліда, немов сторінки щойно видрукованої книжки, шкіра і пряме, зачесане назад волосся.

– Я принесла вам ліхтарик, – промовила Алісія. – І батарейки.

– Дуже люб’язно з вашого боку.

Голос був хрипкий і незвично різкий.

– Мене звати Алісія Ґріс. А ви, мабуть, Вірхіліо.

– Він самий.

– Це лише проста формальність, проте мушу запитати, чи ви не вампір.

На обличчі Вірхіліо з’явилася дивна усмішка. Алісії він у цю мить здався схожим на мурену.

– Якби я був вампіром, то вже помер би від запаху часнику з вашої канапки.

– То ви не п’єте людської крові?

– Я віддаю перевагу «ТриНаранхусу» [39]. У вас цілий список таких запитань?

– Боюся, я стала жертвою жахливого розіграшу, – відказала Алісія.

– А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?

– Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.

– Я так і думав. Бібліотечні жарти.

– Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.

– Потреба настала?

– Я в цьому не певна.

– Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?

– Він ваш.

Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.

– Скільки років ви тут працюєте? – поцікавилася Алісія.

– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.

– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?

– Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.

– Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?

Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.

– Такої легенди ніколи не існувало, – заявив він.

– Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?

– Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.

– Ніколи не чула про такого письменника.

– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?

– Із чогось на такий самий кшталт.

Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.

– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?

– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.

– Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.

– Амінь, – підсумувала дівчина.

Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.

– Алісіє, була б ти легенем, я попрохав би твоєї руки й серця з метою незаконного співжиття.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вірхіліо поцілував.

– Так приємно це чути, Вірхіліо.

Чоловік усміхнувся, та в очах його був увесь смуток світу.

– Ось що значить бути начитаним – ти вже знаєш усі вірші й усі виверти долі.

Часом, суботніми вечорами, Алісія купляла кілька пляшок «ТриНаранхусу» і йшла до бібліотеки, щоб послухати розповіді Вірхіліо про невідомих авторів, імен яких не чув ніхто й ніколи. Життєписи цих проклятих письменників зберігалися під замком у бібліографічній крипті на найнижчому поверсі підземелля.

– Алісіє, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоєю ногою?

– Війна.

– Розкажи мені.

– Я не люблю розповідати про це.

– Я здогадуюсь. І саме тому розкажи мені. Тобі поліпшає.

Алісія ще нікому не розповідала історії про те, як незнайомець урятував їй життя тої ночі, коли авіація Муссоліні на службі у франкістів безжально бомбардувала Барселону. Дівчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нічого і що досі відчуває в повітрі запах сірки й обсмаленої плоті.

– І ти так і не знаєш, хто був той чоловік?

– Друг моїх батьків. Той, хто любив їх по-справжньому.

Тільки коли Вірхіліо простягнув їй хусточку, Алісія усвідомила, що плаче і що, попри весь сором і попри всю злість на себе, не може спинитися.

– Я ніколи не бачив, щоб ти плакала.

– Ніхто не бачив. І ніколи більше не побачить.

Того дня після візиту до «Вілли Мерседес» Алісія відіслала Варґаса на розвідини до Головного управління поліції, а сама знову навідалася до Національної бібліотеки. Що всі її тут уже знали, то дівчині навіть не довелося показувати свій читацький. Вона перетнула читальну залу й попрямувала до крила, відведеного для дослідників. Чимала кількість академіків снили наяву над столами, коли Алісія тишком пробралася повз них і рушила до чорних дверей наприкінці галереї. За кілька років вона вже встигла вивчити звички Вірхіліо, тож вирахувала, що о цій порі – була перша година дня – він найпевніше на третьому ярусі, впорядковує першодруки, які цього ранку науковці брали для консультацій. Там Алісія його й знайшла – споряджений ліхтариком, який вона йому подарувала, Вірхіліо насвистував почуту по радіо мелодійку, ліниво вигойдуючи своїм блідим і худорлявим тілом. Видовище було неповторне й заслуговувало на власну легенду.

– Твої тропічні ритми мене зачарували, Вірхіліо.

– Ритми клаве [41] чіпляють за саму душу. Але ти сьогодні щось зарано, чи це я втратив відчуття часу?

– Я прийшла з напівофіційним візитом.

– Тільки не кажи, що мене заарештовано.

– Ні, тебе не заарештовано. Однак твої знання тимчасово залучаються для державних потреб.

– Коли так, то кажи, чим я можу бути корисним.

– Я хотіла б, щоб ти глянув на дещо.

Алісія дістала книжку, яку знайшла у Вальсовому столі, і простягнула її бібліотекареві. Вірхіліо узяв книжку до рук і запалив ліхтарик. Побачивши на обкладинці гравюру з гвинтовими сходами, він пильно глянув на Алісію.

– А ти не маєш ні найменшої гадки, що це таке?

– Я сподівалася, що ти мені це поясниш.

Вірхіліо озирнувся через плече, неначе боявся, що в коридорі може бути ще хтось, і кивком голови запропонував Алісії йти за ним.

– Краще ходімо до моєї робітні.

За робітню Вірхіліо правила вузька комірчина, що розміщувалася наприкінці одного з коридорів на найнижчому ярусі. Здавалося, приміщення утворилося під тиском мільйонів книг, нагромаджених на численних поверхах. Це було щось на кшталт каюти, заваленої книжками, теками і щонайрізноманітнішим начинням: починаючи від склянок з пензликами й голками для шиття й закінчуючи лінзами, лупами й тюбиками з барвниками. Алісія гадала, що саме тут Вірхіліо надає невідкладну медичну допомогу загиблим примірникам, відновлюючи їх і повертаючи до життя. Найважливішим предметом у робітні був невеличкий холодильник. Вірхіліо відчинив його, і Алісія побачила, що там геть усе заставлено пляшками «ТриНаранхусу». Її приятель дістав звідти дві, а потім, озброївшись збільшувальними окулярами, поклав книжку на прямокутник червоної оксамитової тканини й натягнув тонкі шовкові рукавички.

– Зважаючи на весь цей ритуал, я роблю висновок, що йдеться про неймовірно рідкісний примірник…

– Ша, – закликав її до тиші Вірхіліо.

Протягом кількох хвилин Алісія спостерігала, як бібліотекар захоплено оглядає книжку Віктора Маташа, насолоджуючись кожною сторінкою, погладжуючи кожну ілюстрацію і милуючись кожною гравюрою так, наче йшлося про якусь диявольськи ласу потраву.

– Вірхіліо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.

Чоловік обернувся до неї. Його блакитно-крижані очі здавалися велетенськими за лінзами годинникарських окулярів.

– Гадаю, ти не можеш мені розповісти, де дістала цю книжку, – почав він.

– Правильно гадаєш.

– Це колекційний примірник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шалені гроші. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тільки урядом, але й Святою Церквою.

– Ця і ще сотні інших. Що ти можеш розповісти мені про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?

Вірхіліо зняв збільшувальні окуляри й одним ковтком вихилив півпляшки «ТриНаранхусу».

– Вибач, я перехвилювався, – визнав він. – Ось уже щонайменше двадцять років я не бачив таких смаколиків…

Вірхіліо відкинувся на спинку свого фотеля з перфорованої шкіри. Очі його блищали, і Алісія зрозуміла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.

14

– Як мені відомо, – почав свою розповідь Вірхіліо, – із 1931 до 1938 року в Барселоні вийшла серія з восьми книжок, що називалася «Лабіринт духів». Про її автора, Віктора Маташа, я можу повідати тобі небагато. Знаю, що він час від часу підпрацьовував ілюстратором дитячих книжок, що під псевдонімом опублікував кілька романів у поганенькому видавництві «Баррідо й Есковільяс» (тепер його вже не існує), і що подейкували, буцімто він позашлюбний син розбагатілого в Латинській Америці барселонського промисловця, який відмовився від Маташа і його матері, акторки, у свій час доволі відомої в театрах Паралело. Маташ також працював художником-сценографом і виготовляв каталоги для виробника іграшок з Іґуалази [42]. У 1931 році вийшла перша частина циклу «Лабіринт духів», яка називалася «Аріадна і затонулий храм». Її видало, якщо не помиляюся, видавництво «Орбе».

– Тобі щось каже фраза «вхід до лабіринту»?

Вірхіліо схилив голову набік.

– Ну, тут під «лабіринтом» мається на увазі все місто.

– Барселона?

– Інша Барселона. Та, що в його книжках.

– Схожа на пекло.

– Щось на кшталт цього.

– І де ж цей вхід?

Вірхіліо замислено стенув плечима.

– Місто має багато входів. Не знаю. Я поміркую над цим, гаразд?

Алісія кивнула.

– А ця Аріадна? Хто вона така?

– Прочитай книжку. Не пошкодуєш.

– Хоча б кілька слів.

– Аріадна – це дівчинка, головна героїня всіх романів циклу. Аріадною звали старшу доньку Маташа, вважається, що він писав свої твори для неї. Цей персонаж – відображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алісою в Країні Чудес», улюбленою книжкою своєї доньки. Хіба не дивовижно?

– Ти ж бачиш, я вся аж тремчу від захвату.

– Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпіти.

– Ти ж мене терпиш, Вірхіліо, і за це я тебе так люблю. Розказуй далі.

– За що мені цей хрест? Сам-один на білому світі, і надії лишилося менше, ніж у Кармілли з твору Ле Фаню [43].

– Про книжку, Вірхіліо, про книжку…

– Отже, Аріадна була його Алісою, а замість Країни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зі страхіттями, неначе з нічних кошмарів. Сюжет здебільшого обертається довкола Аріадни та дивних персонажів, яких вона зустрічає під час своїх пригод, і з кожною книжкою стає дедалі моторошнішим. В останній відомій частині, що була опублікована в розпал громадянської війни і називалася «Аріадна і пекельні машини», якось так, розповідається, як у місто після облоги нарешті вдирається вороже військо, і після опису вчиненої ним різні падіння Константинополя видається комедією Лорела і Гарді [44].

– Ти сказав «в останній відомій частині»?

– Дехто вважає, що перед тим як зникнути після війни, Маташ саме закінчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато років поінформовані колекціонери ладні заплатити чималі гроші тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як мені відомо, ніхто ніколи його не бачив.

– А як зникнув Маташ?

Вірхіліо стенув плечима.

– Назви мені краще місце, щоб зникнути, ніж післявоєнна Барселона.

– А можливо розшукати решту книжок із цієї серії?

Вірхіліо допив свій «ТриНаранхус» і поволі похитав головою.

– Мені гадається, що це буде вкрай важко. Років десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примірники «Лабіринту» на самому споді ящика в підвалі книгарні Сервантеса в Севільї і що заплатили за них дуже-дуже добре. Нині, гадаю, знайти щось таке можна хіба що у Віку [45] в книгарні антиквара Кости або в Барселоні. Може, у Ґуставо Барсело і, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тішив себе надією.

– «Семпере й сини»?

Вірхіліо здивовано глянув на неї.

– Ти знаєш цю книгарню?

– З чуток, – відказала Алісія.

– Я почав би з Барсело. Він володіє унікальними примірниками і спілкується з найшанованішими колекціонерами. Якщо Маташ є в Кости, Барсело про це знатиме.

– А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зі мною?

– Як я розумію, він частково відійшов від справ, але час для статної сеньйорити він завжди знайде. Якщо ти мене розумієш.

– Я причепурюся.

– Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти мені не розкажеш, до чого це все, ні?

– Я ще сама цього не знаю, Вірхіліо.

– Можна попросити тебе про послугу?

– Звісно.

– Коли це все, над чим ти зараз працюєш, закінчиться, і якщо ти вийдеш із цієї історії цілою, а книжка на той час іще буде в тебе, принеси її мені. Я хотів би провести кілька годин наодинці з нею.

– А чому б це я мала вийти з цієї історії не цілою?

– Хто зна. Щось є таке в книжках Маташевого «Лабіринту»: усі, хто їх торкався, погано закінчують.

– Ще одна твоя легенда?

– Ні. Це правда.

Наприкінці XIX століття від світу відділився острів у формі літературного кафе й салону примар. Відтоді його, застиглого в часі, носило течією історії по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мілину за кілька кроків від будівлі Національної бібліотеки. Там, у вигляді кафе «Хіхон», острів чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощі, які приходили до нього, прагнучи духовної або смакової насолоди. Це був неначе велетенський пісочний годинник, де кожен за ціною філіжанки кави міг поглянути в дзеркало пам’яті й повірити бодай на мить, що житиме вічно.

Сутеніло, коли Алісія перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варґас чекав на неї за столиком біля вікна, насолоджуючись однією зі своїх імпортних цигарок і спостерігаючи за перехожими очима поліціянта. Побачивши, як Алісія заходить до кафе, він підвів погляд і махнув їй рукою. Алісія сіла за столик і перехопила офіціанта, який пробігав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподівалася зігрітися після холоду бібліотечного підземелля.

– Довго чекаєш на мене? – запитала Алісія.

– Ціле життя, – відказав Варґас. – Щось прояснилося?

– Залежить, як подивитися. А в тебе?

– Мені нарікати нема чого. Спочатку я поїхав до Вальсового видавництва й навідався до того Пабло Каскоса Буендіа. Ти мала рацію. Щось тут не сходиться.

– І?

– Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.

– Що людина дурніша, то більше в неї пихи, – прокоментувала Алісія.

– Спершу друзяка Каскос запропонував мені першокласну екскурсію офісом видавництва, а потім узявся розводитися про особу дона Маурісіо та його зразковий життєвий шлях так, наче від цього залежало його власне життя.

– Можливо, так і є. Персонажі на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цілий почет прихвоснів і лакиз.

– Тут, ясна річ, не бракує ні одних, ні других. Каскос усе ж видався мені стривоженим. Щось у ньому було підозріливе, і я не переставав його розпитувати.

– Він сказав, навіщо Вальс викликав його до себе додому?

– Мені довелося добряче на нього натиснути, бо спершу він нізащо не хотів зізнаватися.

– А ще мені дорікаєш.

– Будьмо відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так і треба.

– Розповідай.

– Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, – відказав Варґас. – Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них – Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.

Очі Алісії аж заіскрили.

– Далі, будь ласка.

– Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.

– Не ослячим язиком мед лизати, – увернула Алісія.

– Після півгодинної розмови з Каскосом я, хоч і не знайомий із доньєю Беатріс, щиро порадів за неї. Це був лише вступ. Далі переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розіславши свої резюме разом із родинними рекомендаціями до половини іспанських підприємств і організацій, Пабло Каскос несподівано дістає пропозицію від видавництва «Аріадна», заснованого доном Маурісіо Вальсом у 1947 році, де міністр і донині лишається головним акціонером і президентом. Каскоса запрошують на бесіду й пропонують роботу в комерційному відділі відповідальним за Араґон, Каталонію та Балеарські острови. Добра платня, можливості для кар’єрного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджується й береться до роботи. Минають місяці, аж тут одного дня в кабінеті Каскоса ні з того ні з сього з’являється дон Маурісіо Вальс і запрошує нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».

– Отакої! Високо залетів.

– Каскосу видається дивним, що голова видавництва і найвідоміший діяч іспанської культури запрошує на вечерю – як сказала би донья Маріана – працівника середньої ланки, із яким доти не був навіть особисто знайомий, і веде його до ресторану фашистської слави, у підвалі якого, подейкують, поховано мумію дуче [46]. Під час аперитиву Вальс розповідає, як схвально йому відгукувалися про Каскоса та його роботу в комерційному відділі.

– І Каскос купляється на це?

– Ні. Той хоч і йолоп, але не настільки. Він відчуває, що щось тут не так, і замислюється, чи та пропозиція роботи, на яку він погодився, не була чимось іншим. Вальс далі грає комедію, і тільки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а міністр намалював перед Каскосом блискуче майбутнє свого видавництва й натякнув, що має намір призначити нашого героя комерційним директором, тільки тоді зненацька виявляється справжня причина зустрічі.

– Прохання про невеличку послугу.

– Саме так. Вальс приголомшує Каскоса зізнанням про свою невмирущу любов до книгарень, цих храмів, що бережуть диво літератури. А найбільшу прихильність, як виявилося, міністр плекає до книгарні «Семпере й сини».

– І звідки ж така прихильність?

– Вальс не уточнив. Про що він висловився цілком ясно, то це про своє зацікавлення долею родини Семпере, а найпаче долею давнього друга померлої дружини власника й матері Даніеля, Ізабелли.

– Вальс був знайомий із цією Ізабеллою Семпере?

– За словами Каскоса, не тільки з Ізабеллою, але і з її добрим другом. Як гадаєш, із ким? Таким собі Давидом Марті́ном.

– Бінґо.

– Цікаво, еге ж? Те саме, насилу пригадане доньєю Маріаною таємниче ім’я, що прозвучало в тій давній розмові міністра зі своїм наступником на посаді очільника в’язниці Монтжуїк.

– Розповідай далі.

– Далі Вальс нарешті чітко сформулював своє прохання. Міністр був би навіки вдячний Каскосові, якби тому вдалося, використавши свої чари, кмітливість і колишню любов до Беатріс, відновити з нею зв’язок і, так би мовити, відбудувати спалені мости.

– Звабити її?

– Можна й так сказати.

– Навіщо?

– Щоб довідатися, чи цей Давид Мартін живий і чи він зв’язувався з родиною Семпере протягом усіх цих років.

– А чому Вальсові самому просто не запитати Семпере?

– Каскос у нього теж це запитав.

– А міністр відповів…

– Що йдеться про делікатну тему особистого характеру і що з причин, які справи не стосуються, він воліє спершу прозондувати ґрунт, щоб дізнатися, чи має підстави його підозра, що Мартін досі на сцені.

– І що сталося далі?

– Каскос, не довго думаючи, узявся писати квітчасті листи своїй колишній коханій.

– І отримав відповідь?

– А, шельмо, як тебе зацікавили альковні інтриги…

– Варґасе, зосередься.

– Пробач. Отож, вертаючись до справи. Попервах жодної відповіді Каскос не отримав. Беатріс, яка незадовго перед тим стала матір’ю і дружиною, нехтувала всіма зальотами цього Дон-Жуана низького штибу. Але Каскос не здавався і навіть почав думати, нібито дістав унікальну можливість повернути собі те, чого його позбавили.

– Над шлюбом Даніеля й Беатріс збираються чорні хмари?

– Хтозна. Пара доволі молода, одружилися поспіхом, та ще й зробивши дитину, перш ніж стати під вінець… Крихка споруда. Але минає тиждень за тижнем, а Беатріс не відповідає на листи свого колишнього. А Вальс стає дедалі наполегливішим. Каскос починає нервуватися. Вальс натякає на неприємності для нашого героя. Каскос надсилає останнього листа й запрошує колишню кохану на таємне побачення до номера-люкс у готелі «Рітц».

– Беатріс прийшла?

– Ні. А ось Даніель прийшов.

– Її чоловік?

– Атож.

– Беатріс розповіла йому про листи?

– Або він сам їх знайшов… Хай там як, Даніель Семпере з’являється в готелі й, коли наш жевжик у напахченому халаті, капцях і келихом шампанського в руці відчиняє йому двері, молодчина Даніель дає йому прочухана й добряче підрихтовує мармизу.

– Цей Даніель починає мені подобатися.

– Не поспішай із висновками. За словами Каскоса, якому обличчя болить ще й досі, Даніель ледь-ледь не задушив його. І завадило цьому лише втручання поліціянта в цивільному, який несподівано опинився там.

– Яким чином?

– Цей пункт цілковито незрозумілий. Моя здогадка: за поліціянта видав себе спільник Даніеля Семпере.

– А потім?

– А потім Каскос, підібгавши хвоста, повертається до Мадрида з розфарбованою пикою, тремтячи від страху перед тим, що мав розповісти Вальсові.

– І що Вальс сказав на це все?

– Міністр мовчки вислухав Каскоса й змусив того присягнути, що нікому не розкаже ні про те, що сталося, ні про те, що він його попросив.

– Та й по всьому?

– Здавалося, що так, доки за кілька днів до свого зникнення Вальс не подзвонив Каскосу знову й не призначив йому зустріч у своєму маєтку. Він не уточнив, про що хотів поговорити, але, ймовірно, про щось, пов’язане з родиною Семпере, Ізабеллою і таємничим Давидом Мартіном.

– І на цю зутріч Вальс так ніколи й не з’явився.

– І тут уже нічого не поробиш, – підсумував Варґас.

– А що ми знаємо про цього Давида Мартіна? Ти встиг про нього щось дізнатися?

– Небагато. Але те, що мені вдалося з’ясувати, обіцяє куди більше. Забутий усіма письменник і – увага! – в’язень замку Монтжуїк у 1939–1941 роках.

– Якраз тоді, коли у цій самій в’язниці сидів Сальґадо, а комендантом був Вальс, – відзначила Алісія.

– Однокашники, так би мовити.

– А що сталося з Давидом Мартіном після того, як він вийшов із в’язниці в сорок першому?

– Він не вийшов. У поліційній справі зазначено, що його було застрелено під час спроби втечі.

– А це значить…

– Ймовірно страчений без суду і слідства й похований у канаві чи братській могилі.

– За наказом Вальса?

– Найпевніше. На той час тільки він міг мати владу й повноваження, щоб віддати такий наказ.

Протягом якоїсь хвилі Алісія зважувала почуте.

– Навіщо Вальсові розшукувати небіжчика, якого він сам наказав стратити?

– Іноді трапляються небіжчики, які відмовляються помирати. Переглянь «Ель-Сіда» [47].

– Припустімо тоді, що Вальс гадає, ніби Мартін лишився живим… – почала Алісія.

– Це логічно.

– Живим і з жадобою помсти. Можливо, смикаючи Сальґадо за мотузочками, ховаючись у темряві й чекаючи на час відплати.

– В’язничні побратими не забувають один про одного, – підтвердив Варґас.

– Незрозумілими тільки лишаються стосунки Мартіна з родиною Семпере.

– Щось тут нечисто, якщо сам Вальс збив поліцію з цього сліду, воліючи використовувати Каскоса для того, щоб розвідати про Мартіна.

– І це щось, можливо, і є ключем до розгадки цієї історії, – замислено промовила Алісія.

– А ми з тобою непогана команда, хіба ні?

Дівчина помітила котячу усмішку, що зачаїлася в кутиках Варґасового рота.

– Що ще?

– Тобі мало?

– Викладай усе.

Варґас закурив цигарку і з насолодою затягнувся, спостерігаючи, як кружальця диму звиваються поміж його пальцями.

– Отож, доки ти візитувала до знайомих, я після того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усі лаври дісталися тобі, заїхав до Головного управління, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальґадо, і взяв на себе сміливість проконсультуватися зі своїм приятелем Сіхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповідав йому подробиці справи, а він не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, і, ретельно оглянувши їх, мій товариш повідомив, що є численні ознаки щонайменше в чотирнадцяти літерах і з’єднаннях між ними, які дозволяють відкинути версію про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтікання чорнила по папері, натиск і ще щось на кшталт цього.

– І що це нам дає?

– Те, що особа, яка писала Вальсові ці всі листи з погрозами, – шульга.

– І?

– Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.

Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.

– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?

Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.

– Алісіє?

Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.

– Алісіє?

Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.

15

Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.

– Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?

Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.

Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста, щоб той допоміг їй вийти з машини. Лишивши йому чималі чайові, вона рушила до вестибюля, опираючись на стіни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портьє, підскочив зі свого місця й зі стурбованим виразом обличчя підбіг до Алісії. Підтримуючи дівчину за талію, він допоміг їй дійти до ліфта.

– Знову? – запитав портьє.

– Це скоро минеться. Все через погоду…

– Мені ваше обличчя зовсім не подобається. Може, викликати лікаря?

– Не треба. У номері є ліки, які мені потрібні.

Маура кивнув, не надто переконаний. Алісія поплескала його по плечі.

– Ви хороший друг, Мауро. Мені вас бракуватиме.

– Ви перебираєтеся до іншого готелю?

Алісія всміхнулася й зайшла у ліфт, побажавши портьє доброї ночі.

– До речі, у вас, здається, гість… – повідомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.

Вийшовши з ліфта, Алісія рушила довгим темним коридором до своєї кімнати, кульгаючи і спираючись на стіну. Обабіч її шляху за зачиненими дверима стояли порожніми десятки номерів. Такими вечорами, як цей, Алісія підозрювала, що вона єдина жива мешканка на всьому поверсі, хоча й мала завжди відчуття, ніби хтось стежить за нею. Часом, коли зупинялася в темряві, вона заледве не відчувала потилицею дихання вічних квартирантів або доторки чиїхось пальців до її обличчя. Діставшись до дверей свого номера наприкінці коридору, Алісія на якусь мить зупинилася, щоб перепочити.

Відчинивши двері, дівчина зайшла, але навіть не стала вмикати світло. Неонові вивіски театрів та кінотеатрів на Ґран-Віа кидали блимаве сяйво, що огортало приміщення різнокольоровим півмороком. У фотелі, спиною до дверей, сидів хтось із запаленою цигаркою в руці. Звої сизого диму витинали візерунки в повітрі.

– Я думав, ти навідаєшся до мене надвечір, – промовив Леандро.

Алісія, хитаючись, дошкутильгала до ліжка й повалилася на нього, знесилена. Її наставник обернувся й зітхнув, похитавши головою.

– Приготувати тобі?

– Нічого не хочу.

– Це якась форма покутування гріхів чи ти просто отримуєш насолоду, страждаючи без потреби?

Леандро підвівся й підійшов до Алісії.

– Покажи мені.

Нахилившись над нею, він помацав стегно з холоднокровністю лікаря.

– Коли ти востаннє робила укол?

– Сьогодні опівдні. Десять міліграмів.

– Ти ж знаєш, що цього не досить.

– Може, двадцять.

Леандро тихо лайнувся собі під ніс. Потім пішов до ванної і зупинився просто перед шафкою. Там він відшукав металевий футляр і повернувся до Алісії. Присівши на краю ліжка, Леандро розкрив футляр і став готувати ін’єкцію.

– Ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти так робиш.

– Це моє життя.

– Коли ти так мордуєш себе, воно стає і моїм. Повернися.

Алісія заплющила очі й повернулася набік. Леандро закасав їй одяг до пояса, потім розстібнув корсет і зняв його. Алісія застогнала від болю, зажмурюючи очі й уривчасто дихаючи.

– Мені це болить більше, ніж тобі, – промовив Леандро.

Він узявся за стегно й притиснув його до ліжка. Алісія тремтіла, коли голка входила в її зранену плоть. У дівчини вихопилося глухе виття, тіло її напружилося, наче корабельна линва. Леандро повільно витягнув голку й поклав шприц на ліжко. Він поступово відпускав ногу Алісії, а відтак перевернув її горілиць. Поправив сукню й обережно поклав подушку під голову. Чоло Алісії було вкрито потом. Леандро дістав хустинку й витер його. Дівчина поглянула на свого наставника скляними очима.

– Котра година? – пробелькотіла вона.

Леандро погладив її по щоці.

– Ще рано. Відпочивай.

16

Алісія прокинулася в темряві кімнати й побачила обриси силуету Леандро, що сидів у фотелі коло її ліжка. У руках він тримав книжку Віктора Маташа й читав її. Алісія зрозуміла, що доки спала, Леандро обшукав її кишені, сумочку й, можливо, геть усі шухляди в номері.

– Краще? – запитав Леандро, не відриваючи очей від тексту.

– Краще, – відказала Алісія.

Її пробудження завжди супроводжувалося якоюсь дивною ясністю і відчуттям, ніби по судинах повільно розтікається захололе желе. Леандро накрив її ковдрою. Алісія помацала себе й виявила, що на ній досі той самий одяг. Дівчина підвелася на ліктях і сперлась на приголів’я ліжка. Заморожений біль пульсував глухо й ледь чутно. Леандро нахилився і простягнув їй склянку. Алісія зробила два ковтки. На смак не схоже було на воду.

– Що це?

– Випий усе.

Алісія допила. Леандро згорнув книжку й поклав її на стіл.

– Ніколи не міг зрозуміти твоїх літературних смаків, Алісіє.

– Я знайшла цю книжку в кабінеті Вальса, у його робочому столі.

– Тобі здається, що вона може мати якийсь стосунок до нашої справи?

– Наразі я не відкидаю жодної можливості.

Леандро схвально кивнув.

– Ти вже говориш, як Хіль де Партера. Як твій новий напарник?

– Варґас? Схоже, користь від нього є.

– Йому можна довіряти?

Алісія стенула плечима.

– Коли бачу такий сумнів у людини, що не довіряє і власній тіні, я навіть не знаю, як його розуміти. Може, як знак того, що ти навертаєшся до віри в наш уряд?

– Розумій, як хочеш, – відрізала дівчина.

– Між нами далі війна?

Алісія зітхнула й похитала головою.

– Це не просто дружній візит, Алісіє. Мені треба залагодити ще багато справ, а в «Паласі» на мене вже чекають за вечерею. Що ти маєш мені розказати?

Дівчина стисло переповіла Леандро події дня і стала чекати, доки той, не зраджуючи своєї звички, мовчки зважить і підсумує все. Потім чоловік підвівся й підійшов до вікна. Алісія дивилася на його нерухому постать, що окреслювалася у вуличних вогнях Ґран-Віа. Хирляві руки й ноги, що кріпилися до непропорційно великого тулуба, надавали йому схожості з павуком, який зачаївся в центрі своєї павутини. Алісія не переривала його розмірковування. Вона вже знала, що Леандро любив неспішно розважати й висновувати свої подальші вчинки, насолоджуючись кожним шматочком інформації й вираховуючи, як дістати з неї максимальну користь.

– Я так розумію, що ти не повідомила Вальсову секретарку про те, що знайшла цю книжку й забираєш її з собою, – нарешті озвався він.

– Ні. Лише Варґас знає, що книжка в мене.

– Бажано, щоб так це й лишилося. Як гадаєш, зможеш переконати його не розповідати про книжку своєму начальству?

– Гадаю, що зможу. Принаймні на кілька днів.

Леандро, злегка невдоволений, зітхнув. Він відступив від вікна й неспішно повернувся до фотеля. Зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу, і протягом якоїсь хвилі вивчав Алісію очима судмедексперта.

– Я хотів би, щоб ти сходила до лікаря Вальєхо.

– Ми вже про це говорили.

– Він найкращий у країні спеціаліст.

– Ні.

– Дозволь, я запишу тебе на прийом. Лише один огляд, який ні до чого не зобов’язує.

– Ні.

– Якщо ти маєш намір і далі розмовляти односкладовими словами, то принаймні вигадай щось нове.

– Гаразд, – відказала Алісія.

Леандро знову взяв роман Маташа зі столу й погортав його, усміхаючись сам до себе.

– Смішна книжка?

Чоловік звільна похитав головою.

– Ні. Власне кажучи, у мене від неї волосся дибки стає. Я тільки подумав про те, що вона здається написаною неначе саме для тебе.

Леандро зі скептичним виразом на обличчі пробігав очима сторінки, зупиняючись то там, то тут. Зрештою простягнув книжку Алісії, пильно вивчаючи дівчину єзуїтським поглядом, одним із тих, які бачать усі гріхи раніше, ніж ти встигнеш про них подумати, і яким досить одного змига оком, щоб змусити тебе розкаятися.

– Та дуже важлива вечеря в «Паласі» скоро зовсім захолоне, – натякнула Алісія.

Леандро не став заперечувати.

– Не вставай із ліжка й відпочивай. Я лишив тобі в аптечці у ванній десять флаконів по сто.

Алісія розлючено стиснула губи, однак промовчала. Леандро кивнув і рушив до дверей. Перш ніж вийти, він обернувся й наставив указівний палець на Алісію.

– Тільки не втни якоїсь дурниці, – попередив він.

Алісія склала руки як до молитви й усміхнулася.

17

Позбавлена присутності Леандро та його начальницької аури, що линула за ним повсюди, Алісія замкнулася на засув, стала під душ і майже на сорок хвилин забулася серед пари й крапель гарячої води. Чекаючи, доки вода змиє з неї турботи дня, що минув, дівчина навіть не вмикала світла, задовольняючись тьмяним світінням, яке соталося крізь віконце ванної кімнати. Опалювальні котли «Гіспанії» розміщувалися, мабуть, аж у самому пеклі, і металічне гримотіння в трубах просякало крізь стіни гіпнотичною музикою. Коли Алісії здалося, що шкіра її ось-ось уже почне відставати клаптями, вона закрутила кран, але ще якусь хвилю не рушала з місця, слухаючи капотіння води з душу й гул машин на Ґран-Віа.

Пізніше, загорнута в рушник, у товаристві повного келиха з білим вином, Алісія розляглася на ліжку разом із матеріалами справи, яку їй того ранку вручив Хіль де Партера, і текою з листами, буцімто написаними чи то в’язнем Сальґадо, чи то непевним небіжчиком Давидом Мартіном.

Почала вона з матеріалів справи, порівнюючи офіційну версію поліції з тим, що дізналася протягом дня. Як і в більшості поліційних доповідей, у цій ішлося лише про найменш важливе; найцікавіші теми вона обминала. Звіт про начебто замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв становив собою геніальний приклад твору, побудованого на необґрунтованих і чудернацьких здогадах. У звіті не було жодного спростування, жодної думки, що суперечила б словам Вальса, який стверджував, що бачив серед присутніх когось, хто мав намір вчинити замах на його життя. Кольорова вкладка містила начебто свідчення начебто злочину, який начебто збирався скоїти чоловік, якого начебто бачили за кулісами в чомусь на кшталт маски, що частково затуляла його обличчя. У Алісії вихопилося невдоволене зітхання.

– Тільки Зорро [48] нам бракувало, – пробурмотіла вона сама до себе.

Невдовзі Алісії набридло розбирати документи, склепані вочевидь лише для годиться. Вона покинула теку з матеріалами справи й узялася до листів.

Алісія нарахувала дванадцять послань, кожне на аркуші пожовклого паперу, помережаного химерним почерком. Найдовше мало заледве чи два скупі абзаци. Судячи з вигляду літер, їх виводило перо спрацьоване й стерте, що подавало чорнило нерівномірно, лишаючи риски, насичені кольором, поряд із ледь помітними подряпинами на папері. Рука автора майже не поєднувала літери між собою, через що складалося враження, ніби текст написано побуквено. Тематика листів стосувалася завданої колись кривди й акцентувала в кожному посланні на одних і тих самих моментах. Анонімний автор раз по раз згадував «правду», «дітей смерті» і зустріч «перед входом до лабіринту». Вальс отримував ці повідомлення протягом багатьох років, і тільки тепер щось спонукало його до дій.

– Що ж саме? – прошепотіла Алісія.

Відповідь майже завжди лежить у минулому. Це був один із перших уроків від Леандро. Колись, після похорону одного з керівників барселонського відділення Бригади соціальних розслідувань, на якому була присутня й Алісія (Леандро змусив її прийти, вважаючи це частиною її навчання), її наставник промовив цю фразу. Думка Леандро полягала в тому, що, починаючи від певної миті в житті людини, її майбутнє незмінно визначається її минулим.

– Хіба це не очевидно? – запитала тоді Алісія.

– Ти неабияк здивувалася б, якби дізналась, як часто в теперішньому й майбутньому шукають відповіді, які є тільки в минулому.

Леандро мав певну схильність до повчальних афоризмів. Тоді Алісія гадала, що її наставник говорив про небіжчика або, можливо, навіть про себе самого й про те темне море, що викинуло його на береги влади, як і інших достойників, що видерлися нагору похмурої споруди режиму, – обраних, як їх стали називати з часом. Вони, як сміття, завжди спливають у каламутній воді. Плеяда переможців, яких, здавалося, породило не материне лоно, а та гниль, що тече вулицями цього безплідного краю, наче кривава річка, що вирвалася з каналізаційних люків. Алісія усвідомила, що цей образ вона запозичила з книжки, знайденої у Вальсовому кабінеті. Кров, що витікає з каналізаційних люків і поволі затоплює вулиці. Лабіринт.

Алісія впустила листи на підлогу й заплющила очі. Холод у жилах, який приносили ці чи то ліки, чи то отрута, завжди відчиняв темні комірки в її мозку. Це була та ціна, яку вона платила за можливість угамувати біль. Леандро знав це. Знав, що під цим морозним покривалом, де не існувало ні болю, ні свідомості, Алісія здатна була бачити в темряві, чути й відчувати те, чого інші не могли навіть уявити, здатна викривати таємниці, які решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алісія занурюється в ці чорні води й виринає зі здобиччю в руках, вона лишає там частинку тіла й душі. І він знав, що Алісія ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тільки може відчувати створіння, що знає свого творця і знає, що він відповідальний за всі її нещастя.

Дівчина підхопилася з ліжка й попрямувала до ванної. Відчинивши дверцята-дзеркало невеличкої шафки, вона побачила акуратно виставлені пляшечки, які залишив їй Леандро. Її нагорода. Алісія обіруч вигребла їх усі й поскидала в раковину. Прозора рідина витекла поміж друзками скла.

– Сучий син, – пробурмотіла дівчина.

У номері задзвонив телефон. Алісія, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалі своє відображення. Вона чекала цього дзвінка. Потім повернулася до кімнати й мовчки взяла слухавку.

– Знайшли Вальсову машину, – почувся голос Леандро на тому кінці.

Алісія мовчала.

– У Барселоні, – нарешті промовила вона.

– Так, – підтвердив Леандро.

– І жодного сліду самого Вальса.

– Ані його охоронця.

Алісія сіла на ліжко, втупивши загублений погляд у вуличні вогні, що кривавими плямами блимали за вікном.

– Ти ще тут, Алісіє?

– Я їду вранці першим потягом. Здається, виїжджає о сьомій з Аточі.

Вона почула зітхання Леандро і уявила, як він сидить у ліжку в своїх апартаментах у готелі «Палас».

– Не знаю, чи це хороша ідея, Алісіє.

– Краще лишити все в руках поліції?

– Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселоні, ти знаєш це. Барселона – небезпечне місце для тебе.

– Все буде гаразд.

– Де ти зупинишся?

– А ти як гадаєш?

– У квартирі на вулиці Авіньйон… – зітхнув Леандро. – Чому не в якомусь пристойному готелі?

– Тому що там мій дім.

– Твій дім тут.

Алісія обвела поглядом приміщення, свою темницю протягом останніх років. Мабуть, тільки Леандро могло спасти на думку назвати цю домовину її домівкою.

– Варґас знає?

– Повідомлення прийшло з Головного управління поліції. Якщо ще не знає, то знатиме рано-вранці.

– Ще щось?

Вона почула, як Леандро глибоко зітхнув.

– Я хочу, щоб ти обов’язково дзвонила мені щодня.

– Гаразд.

– Обов’язково.

– Я ж пообіцяла, що дзвонитиму. На добраніч.

Вона вже збиралася завершувати розмову, коли донісся голос Леандро. Дівчина знову приклала слухавку до вуха.

– Алісіє?

– Я слухаю.

– Будь обережна.

18

Вона завжди знала, що одного дня повернеться до Барселони. Те, що це сталося під час її останньої справи, надавало події іронічного забарвлення, і це не могло приховатися від її наставника. Алісія уявила, як Леандро замислено ходить туди-сюди по своєму номері, позираючи на телефон. Опираючись спокусі зняти слухавку й зателефонувати їй знову, щоб наказати лишатися в Мадриді. Леандро не подобалося, коли його ляльки намагалися обірвати мотузочки. Багато хто пробував це зробити й щоразу переконувався в тому, що їхнє ремесло не для прихильників романтичних фільмів зі щасливим кінцем. Та Алісія завжди була інакшою. Вона була його улюбленицею. Його найкращим творінням.

Дівчина налила собі ще келих білого вина, лягла в ліжко і стала чекати дзвінка. У голові промайнула думка відімкнути телефон. Востаннє, коли вона це зробила, з’явилися двоє його посіпак, щоб допровадити Алісію до вестибюля, де на неї чекав Леандро. Таким вона його ще ніколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тоді він поглянув на дівчину з сумішшю злості й ніжності, неначе сумнівався, як йому вчинити: обійняти Алісію чи наказати своїм людям затовкти її прикладами в нього на очах. «Ніколи більше не роби мені такого», – сказав він тоді. Від того вечора минуло два роки.

Алісія чекала дзвінка до пізньої ночі, однак Леандро так і не зателефонував. Либонь, дуже вже хотів відшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки відчинити дверцята її клітки. Переконана, що цієї ночі ані йому, ані їй не вдасться стулити очей, Алісія вирішила шукати прихистку в єдиному місці у світі, де Леандро ніколи б не зміг її дістати. На сторінках книжки. Вона взяла зі столу роман, який знайшла у Вальсовому кабінеті, і розгорнула його, приготувавшись поринути у витвір Маташевої уяви.

Ще не дійшовши до кінця першого абзацу, Алісія забула, що тримає в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слів заколисати себе й невдовзі загубилася на сторінках книжки, занурившись у море образів і ритмів, якими дихала розповідь про пригоди Аріадни під час її мандрівки в глиб тої зачаклованої Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповідь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги відірвати очей від читання, що заворожувало своєю мелодикою і колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тіней. Алісія читала дві години поспіль, розкошуючи кожною фразою і побоюючись, що книжка ось-ось закінчиться. Коли, нарешті перегорнувши останню сторінку, дівчина побачила малюнок театральної завіси, що опускається на сцену, з якої слова зникають, розвіюючись пилом, наче тіні, вона згорнула книжку, поклавши її собі на груди, і простягнулася в темряві, не здатна розлучитися з пригодами Аріадни в її лабіринті.

Підпавши під чар історії, Алісія заплющила очі і спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабінеті, як він ховає книжку під сподом шухляди й викидає ключ. З усього, що міністр міг заховати перед тим, як зникнути, він обрав цю книжку. Поволі, по краплині, утома стала просякати до тіла Алісії. Дівчина скинула рушник і гола шаснула під укривало. Вона лягла на бік, згорнувшись клубком і обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця ніч цілком імовірно виявиться останньою, яку вона проведе в цій кімнаті, що була її темницею протягом кількох років. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарікання будинку, який уже відчував розлуку з Алісією.

Дівчина прокинулася перед світанком, саме вчасно, щоб устигнути зібрати до валізи все необхідне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свій невеличкий замок із книжок, складених стосами вздовж стін, і сумовито всміхнулася. Маура знатиме, що робити з її друзями.

Саме світало, коли Алісія йшла вестибюлем, не маючи наміру прощатися з заблуканими душами «Гіспанії». Вона вже підходила до дверей, коли почула за спиною голос Маури.

– Отже, це таки правда, – сказав портьє. – Ви нас покидаєте.

Алісія зупинилася й обернулася. Маура дивився на неї, спершись на швабру, що побачила на своєму віку, либонь, не менше за нього. Щоб не заплакати, він усміхнувся, та очі його були сповнені безмежним сумом.

– Я їду додому, Мауро.

Портьє закивав головою.

– І правильно робите.

– Я лишила там нагорі свої книжки. Вони для вас.

– Я берегтиму їх.

– І одяг також. Може, він підійде комусь із мешканців готелю.

– Я занесу його до «Карітас» [49]. Тут живе багато всяких слинявих збоченців, і мені б не хотілося, щоб вони порпалися там, де не слід.

Алісія підійшла до чоловічка й обійняла його.

– Дякую вам за все, Мауро, – прошепотіла вона на вухо. – Мені вас бракуватиме.

Маура впустив швабру на підлогу й обхопив дівчину тремтячими руками.

– Забудьте нас, забудьте, щойно приїдете додому, – промовив портьє ламким голосом.

Дівчина збиралася поцілувати його на прощання, але Маура, лицар сумного образу і давнього гарту, простягнув їй руку, яку Алісія потиснула.

– Якби подзвонив такий собі Варґас і запитався про мене…

– Не турбуйтеся. Я зіб’ю його зі сліду. Ну ж бо, йдіть уже.

Дівчина сіла в таксі, що чекало біля дверей готелю, і попросила відвезти її на вокзал Аточа. Місто вкривало свинцевим запиналом, і вікна машини взялися памороззю. Таксист мав такий вигляд, наче провів усю ніч – а то й цілий тиждень – за кермом, і з дійсністю його пов’язував тільки недокурок, що стримів у нього з рота. Глянувши на Алісію в дзеркало заднього огляду, водій запитав.

– Повертаєтесь чи від’їжджаєте?

– Сама не знаю, – відказала Алісія.

Прибувши на вокзал, Алісія побачила, що Леандро її випередив. Він чекав за столиком в одній із кав’ярень біля кас, читаючи газету й бавлячись ложечкою від кави. Трохи подалі, за колонами, вартували двоє його церберів. Побачивши Алісію, Леандро згорнув газету й привітав дівчину батьківською усмішкою.

– Хоч як рано не вставай, сонце швидше не зійде, – промовила вона.

– Приказки – то не твоє, Алісіє. Сідай. Ти снідала?

Вона похитала головою й сіла за столик. Найменше їй хотілося сперечатися з Леандро зараз, коли вже зовсім скоро вони будуть на відстані шестисот кілометрів одне від одного.

– У смертних є багато корисних звичок. Наприклад, снідати або мати друзів. Тобі, Алісіє, не завадило б перейняти ці звички.

– У тебе багато друзів, Леандро?

Алісія помітила сталевий зблиск в очах начальника – застережливий знак – і опустила погляд. Відтак покірливо взяла тарілку спагеті й філіжанку кави з молоком, які їй приніс офіціант на замовлення Леандро, і відсьорбнула трохи під пильним наглядом наставника.

Чоловік дістав із пальта конверт і простягнув їй.

– Я зарезервував для тебе ціле купе в першому класі. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти. У конверті також знайдеш трохи грошей. Сьогодні перекажу ще на твій банківський рахунок. Якщо потребуватимеш більше, дай мені знати.

– Дякую.

Алісія взяла до рота трохи спагеті, сухих і шорстких на смак, пожувала й насилу проковтнула. Леандро не спускав із неї очей. Алісія потайки глянула на годинник, що висів угорі.

– Не хвилюйся, – сказав її наставник. – У тебе ще десять хвилин.

Групки пасажирів уже прямували на перон. Алісія обхопила чашку двома руками, не знаючи, куди їх подіти. Мовчанка, що запала між ними, була нестерпною до болю.

– Дякую, що прийшов попрощатися, – нарешті промовила вона.

– То ми прощаємось?

Алісія заперечливо хитнула головою. Кілька хвилин вони далі сиділи мовчки. Урешті-решт, коли дівчина вже гадала, що розчавить чашку, яку стискала обіруч, Леандро підвівся, защепнув пальто і спокійно пов’язав шалик. Натягнувши шкіряні рукавички, він доброзичливо всміхнувся й нахилився, щоб поцілувати Алісію в щоку. Його губи були холодні, а з рота пахло м’ятою. Алісія сиділа незрушно, не наважуючись навіть дихати.

– Я хочу, щоб ти дзвонила мені щодня. Обов’язково. Починаючи від сьогоднішнього вечора, коли будеш на місці. Я хочу знати, що все гаразд.

Вона не відповіла.

– Алісіє?

– Дзвонити щодня, обов’язково, – повторила вона.

– Не треба глузувати.

– Вибач.

– Як стегно?

– Добре. Краще. Значно краще.

Леандро дістав із кишені пальта флакон і простягнув його дівчині.

– Я знаю, що тобі не подобаються ліки, але ти ще мені будеш вдячна. Це пігулки, не такі дієві, як укол. Не ковтай їх натщесерце й у жодному разі не запивай алкоголем.

Алісія взяла флакон і сховала до своєї сумочки. Їй не хотілося починати суперечку зараз.

– Дякую.

Леандро кивнув і рушив до виходу, з обох боків супроводжуваний своїми людьми.

Потяг уже чекав під склепінням вокзалу. Хлопчина, якому на вигляд не було й двадцяти років, перед виходом на перон попросив Алісію показати квиток і провів її до вагона першого класу, який розміщувався в голові потяга й був зовсім порожній. Помітивши, що дівчина трохи накульгує, хлопчина допоміг їй піднятися й супроводив аж до купе, де закинув валізу на багажну поличку й відтулив фіранку. Скло вікна запітніло, і хлопець протер його рукавом свого піджака. Пасажири, немов балерини, ковзали по перону, перетвореному на дзеркало вологим подихом ранку. Алісія віддячила хлопчині щедрими чайовими, і той, шанобливо вклонившись, покинув купе й зачинив за собою двері.

Дівчина опустилася на сидіння й утупилася відсутнім поглядом у вокзальні вогні. По якійсь хвилі потяг помалу рушив, і Алісія розслабилася, насолоджуючись розміреним похитуванням вагона й уявляючи собі, як перші промені сонця зблискують над огорнутим імлою Мадридом. Саме тоді вона побачила його. Варґас мчав пероном, намагаючись догнати потяг. Його марний забіг увінчався тим, що поліціянтові вдалося ледь-ледь пальцями торкнутися вагона й наштовхнутися на непроникний погляд Алісії, що безпристрасно дивилася на напарника крізь вікно. Зрештою Варґас відстав. Засапавшись, він поклав руки на коліна й схилився з гіркою посмішкою на губах.

Місто зникало в далечині, і незабаром потяг уже мчав неозорою рівниною, що простяглася без кінця-краю. Алісія відчула, що за цією темною стіною вітер уже доніс до Барселони її запах. Дівчина уявила, як рідне місто, наче чорна троянда, розтуляє свої пелюстки, і на якусь мить Алісію переповнила та спокійна впевненість у неминучому, яка дає розраду проклятим істотам. А може, це була тільки втома. Це вже не мало значення. Алісія заплющила очі й віддалася на волю сну, тимчасом як потяг, розтинаючи пітьму, нісся до лабіринту духів.