Лабіринт духів

1

Холод. Холод, що кусає за шкіру, розтинає плоть і просвердлює кістки. Вогкий холод, що, немов кліщами, стискає м’язи й випалює нутрощі. Холод. Протягом перших кількох секунд свідомості він не може думати ні про що інше.

Темрява майже цілковита. Лише вузесенький просвіт видніється вгорі. Тьмяне світло, що лине звідти, блискучими порошинками приклеюється до пітьми, ледь-ледь окреслюючи межі того приміщення, в якому він перебуває. Зіниці його розширюються, і по якійсь хвилі він бачить комірку завбільшки з невеличку кімнату. Стіни – муровані з голого каменю – дихають вогкістю, краплини якої світяться в мороці, стікаючи додолу, неначе темні сльози. Підлога кам’яна, залита якоюсь рідиною, не схожою на воду. У повітрі – густий сморід. Попереду видніється товсте іржаве пруття, а далі – сходинки, що здіймаються вгору, зникаючи в пітьмі.

Він у якійсь камері.

Вальс пробує підвестися, але ноги його не слухаються. Йому ледве вдається ступити крок, коли коліна підсікаються і він падає набік. Він ударяється обличчям об підлогу й лається. Протягом кількох хвилин, намагаючись звести дух, він безпорадно лежить, обличчям у липкій рідині, що вкриває долівку і має металічний солодкавий запах. У роті Вальсові пересохло, мовби він їв землю, а губи потріскалися. Він хоче обмацати себе правою рукою, але виявляє, що не відчуває її, неначе нижче ліктя нічого нема.

Спершись на ліву руку, йому вдається сісти. Він підносить до обличчя правицю й оглядає її проти жовтуватого світла, що паволокою заснувало повітря. Рука тремтить. Вальс бачить, як вона тремтить, але не відчуває цього. Він пробує стиснути й розтиснути кулак, але м’язи не слухаються. Тільки тоді він помічає, що на руці бракує двох пальців – вказівного й середнього. На їхньому місці два почорнілих оцупки, з яких звисають клапті шкіри й плоті. Вальс хоче закричати, але голос його такий надірваний, що з горла видобувається тільки хрипкий стогін. Вальс падає навзнак і заплющує очі. По якомусь часі починає дихати ротом, щоб уникнути нестерпного смороду, який отруює повітря. У голові спливає спогад із дитинства про далеке літо, проведене в батьківському маєтку неподалік Сеґовії, і про старого пса, який заповз до підвалу, щоб там здохнути. Вальс пригадує, що сморід, який тоді заполонив будинок, був подібний до того, що зараз випалює йому ніздрі. Але цей куди гірший: неможливо навіть думати. Незабаром – за кілька хвилин, а може, годин – Вальса долає втома, і він провалюється в неспокійну дрімоту, між сном і явою.

Міністрові сниться, що він їде потягом, у якому більше немає пасажирів. Локомотив, наче скажений кінь, крізь хмаровище чорної пари мчить до укритого за міськими мурами лабіринту монументальних, наче собори, фабрик, шпичакуватих веж і переплетених під найнеймовірнішими кутами мостів і дахів, над якими нависає криваве небо. Потяг в’їжджає у тунель, який здається безкінечним, але незадовго до цього Вальс визирає у вікно й бачить, що вхід охороняють статуї двох велетенських янголів із розпростертими крилами й гострими іклами, що стирчать із рота. На перехнябленій табличці над входом написано:

Потяг із пекельним гуркотом пірнає у тунель, а коли виринає з другого боку, попереду нависає силует гори Монтжуїк, на вершині якої огорнутий ореолом багряного світла здіймається замок. Вальс відчуває, як усередині в нього все холоне. Контролер, покручений, наче стовбур старого дерева, пошарпаного негодою, йде коридором і зупиняється перед Вальсовим купе. На його уніформі – бейджик із написом: САЛЬҐАДО.

– Ваша зупинка, пане коменданте…

Потяг здіймається звивистою дорогою, яку так добре пам’ятає Вальс, і заїжджає на територію в’язниці. Відтак зупиняється в темному коридорі, і Вальс виходить. Потяг рушає знову і зникає в темряві. Вальс озирається й бачить, що потрапив у пастку: він у одній із в’язничних камер. З другого боку ґрат за ним спостерігає темна постать. Вальс хоче пояснити, що сталася помилка, що він має бути по той бік ґрат і що він комендант в’язниці, але слова застрягають у горлі.

Пізніше з’являється біль і вириває Вальса зі сну, проймаючи його немовби електричним струмом.

Сморід мертвечини, темрява й холод нікуди не поділися, але тепер він майже не зважає на них. Він може думати тільки про біль. Біль, якого ніколи раніше йому не доводилося зазнавати. Якого він навіть уявити не міг. Його права рука палає, наче він сунув її в полум’я і не може вийняти звідти. Він хапається лівицею за правицю. Навіть у темряві Вальс бачить, що два темні оцупки на тому місці, де мали бути його пальці, кривавлять густою рідиною. Він німотно кричить.

Біль допомагає йому пригадати.

У голові вимальовуються образи того, що сталося. У пам’яті зринає та мить, коли в присмерку вдалині показуються обриси Барселони. Крізь вітрове скло Вальс дивиться на неї, схожу на велетенську святкову декорацію, і пригадує, як ненавидить це місто. Його вірний охоронець Вісенте мовчки кермує, зосереджений на дорозі. Якщо він і боїться, то не показує цього. Вони їдуть вулицями й проспектами, де бачать закутаних у теплий одяг пішоходів, які поспішають кудись під сніжним запиналом, що висить у повітрі, наче кришталевий туман. Вальс із Вісенте прямують бульваром до горішньої частини міста й невдовзі виїжджають на дорогу, яка, викреслюючи безліч закрутів, здіймається згір’ями Вальвідрери. Вальс одразу пізнає цей дивний квартал із будинками, що наче зависли між небом і землею. Барселона лишилася далеко внизу – килим із тіней, краї якого зливаються з морем. Схилом повзе фунікулер, викреслюючи змійкою слід золотавого світла, у якому вимальовуються величезні модерністські вілли, що підпирають гору. Там, поміж дерев, видніються обриси старого занедбаного будинку. Вальс натужно ковтає слину. Вісенте запитально дивиться на нього, і міністр киває головою. Дуже скоро вже все закінчиться. Вальс зводить курок револьвера, який тримає в руці. Уже споночіло, коли вони під’їжджають до воріт вілли. Ґрати розчинено. Машина заїжджає до порослого бур’яном саду й минає фонтан, висохлий і обснований плющем. Вісенте зупиняється перед сходами, що ведуть до входу. Він вимикає двигун і дістає револьвер. Вісенте ніколи не користується пістолетом, тільки револьвером. Револьвер, каже він, ніколи не дає осічки.

– Котра година? – ледь чутно запитує Вальс.

Вісенте не встигає відповісти. Усе відбувається дуже швидко. Ледве охоронець виймає ключ із замка запалювання, як Вальс зауважує за вікном автомобіля постать, яка наблизилася до них непомітно. Вісенте, не промовивши ні слова, відштовхує свого хазяїна вбік і стріляє. Скло розлітається зовсім близько, і Вальс відчуває, як дрібні скалки впиваються йому в обличчя. Гуркіт пострілу оглушує його, вуха закладає від пронизливого свисту. Перш ніж хмара пороху, що здійнялася в машині, розвіюється, дверцята з боку водія відчиняються ривком. Вісенте обертається з револьвером у руці, але вистрілити вдруге не встигає: щось простромлює йому горлянку. Охоронець хапається обома руками за горло. Темна кров струменить між його пальцями. На якусь мить їхні погляди зустрічаються: в очах охоронця застиг подив. Наступної секунди Вісенте падає головою на кермо, вмикаючи клаксон. Вальс намагається підтримати його, але тіло завалюється набік і випадає наполовину з машини. Міністр обіруч тримає револьвер, наставляючи дуло в чорноту за відчиненими водійськими дверцятами. Аж раптом відчуває дихання позаду себе. Вальс обертається, щоб вистрілити, але руку йому обпікає холодом. Метал скрегоче по кістці, і Вальса переповнює млість, що потьмарює зір. Револьвер падає йому на коліна, і міністр бачить, як із руки цебенить кров. Постать наближається; із леза ножа, який вона тримає в руці, стікають червоні краплі. Вальс намагається відчинити дверцята машини, але перший постріл, мабуть, заклинцював замок. Чиїсь руки хапають його за горло й люто шарпають. Вальс усвідомлює, що його витягають із машини через вікно й волочать посипаною жорствою доріжкою до потрісканих мармурових сходів. Чути легкі кроки, що наближаються. У місячному сяйві вимальовується постать, яка у Вальсовому маренні спершу ввижається йому янголом, а потім він думає, що це смерть. Міністр підводить очі й розуміє свою помилку.

– Чого ти смієшся, виродку? – запитує голос.

Вальс усміхається.

– Ти такий схожий… – бурмоче він.

Вальс заплющує очі й чекає на постріл милосердя, але пострілу не відбувається. Міністр відчуває, що янгол плює йому в обличчя. Кроки віддаляються. Бог – чи чорт – зглянувся над ним, і якоїсь миті Вальс непритомніє.

Він не може пригадати, скільки часу це все тривало: години, дні чи тижні. У цій кам’яній клітці не існує часу. Усе, що тут є, – це холод, біль, і темрява. Зненацька Вальса охоплює напад люті. Він підповзає до ґрат і гамселить кулаками по холодному залізу, обдираючи шкіру. Коли вгорі утворюється прямокутник світла, у якому вимальовуються сходи, що спускаються до камери, міністр усе ще чіпляється за пруття. Вальс чує кроки і з надією підводить очі. Потім благально простягає руку крізь ґрати. Тюремник нерухомо стоїть і дивиться на нього крізь півморок. Обличчя його щось вкриває, і через це воно здається застиглою машкарою, немов у тих манекенів у вітринах крамниць на Ґран-Віа.

– Мартіне? Це ти? – запитує Вальс.

Але відповіді не отримує. Тюремник лише мовчки дивиться на нього. Зрештою Вальс киває, немовби хоче показати, що розуміє правила гри.

– Води, будь ласка, – стогне він.

Тривалий час тюремник не рухається. Відтак, коли Вальс уже гадає, що йому все примарилося і що цей чоловік – лише витвір його хворого мозку, який пожирає біль і запалення, тюремник ступає кілька кроків до нього. Вальс покірливо всміхається.

– Води, – благає він.

Струмінь сечі зрошує йому обличчя, і порізи, якими воно вкрите, починають пекти вогнем. У Вальса вихоплюється скавучання, і він відповзає в глиб камери. Він задкує, доки не впирається спиною в стіну й, зібгавшись у клубок, лишається там. Тюремник підіймається сходами нагору, дверцята з лунким відляском закляпуються, і прямокутник світла зникає.

Лише тоді Вальс помічає, що він не сам у камері. У куті, прихилившись спиною до стіни, сидить Вісенте, його вірний охоронець. Він не рухається. Видно лише обриси його ніг. І рук. Долоні й пальці розпухли і мають фіолетовий колір.

– Вісенте?

Він повзе до охоронця, але зупиняється, відчувши наближення смороду. Вальс ховається в протилежний куток і скручується вдвоє, обхопивши руками коліна й засунувши голову між ноги, щоб позбутися сопуху. Він намагається викликати в пам’яті образ своєї доньки, Мерседес. Вальс уявляє, як вона бавиться в парку, у своєму будиночку з ляльками, катається на власному потязі. Він уявляє її дівчинкою, яка дивиться на нього поглядом, що все пробачає й несе світло туди, де його ніколи не було.

За якийсь час Вальс піддається холоду, болю й знемозі і відчуває, що знову непритомніє. «Може, я помираю», – з надією думає він.

2

Фермін Ромеро де Торрес прокинувся зненацька. Серце його калатало, немов кулемет, а в грудях неначе хтось виконував партію сопрано з Ваґнерівської опери. Він розтулив очі в оксамитовій півтемряві, намагаючись заспокоїтися. Стрілки будильника підтвердили те, про що він підозрював. Ще не було навіть півночі. Йому вдалося сяк-так подрімати лише якусь годинку, перш ніж безсоння знову наскочило на нього, мов некерований трамвай. Поруч, благословенно всміхаючись в обіймах Морфея, хропла, наче молодий бичок, Бернарда.

– Ферміне, здається, ти станеш батьком.

Вагітність зробила її ще бажанішою, ніж будь-коли: Фермін тої самої миті радо б накинувся на її розквітлі принади і на весь той бенкет вигинів і опуклостей, який Бернарда становила собою. Він уже збирався виконати свій коронний номер під назвою «Опівнічний експрес», але не наважився розбудити дружину й порушити той небесний спокій, яким світилося її обличчя. Він знав, що в такому разі могло бути два варіанти розвитку подій: або воднева бомба з гормонів, які сочилися з усіх пор її тіла, вибухне й Бернарда перетвориться на дику тигрицю, що розтерзає його на шматки, або ж іскра не проскочить і його свята дружина, охоплена всілякими страхами, стане відмовлятися, посилаючись навіть на те, що будь-яке посягання на неї може зашкодити дитині. Фермін її не звинувачував. Їхню першу дитину, яку вони зачали незадовго до одруження, Бернарда втратила. Горе її було таке безмежне, що Фермін боявся тоді втратити назавжди і дружину. Та минув час, і, як обіцяв лікар, Бернарда завагітніла знову й повернулася до життя. Однак тепер вона жила в постійному страху, і часом, здавалося, боялась навіть зітхнути, щоб знову не стався викидень.

– Кохана, але ж лікар сказав, що все буде гаразд.

– Він такий самий брехун, як і ти.

Мудрий чоловік не стане будити вулкани, революції чи вагітних жінок. Фермін тихцем покинув подружнє ложе й прослизнув навшпиньках до їдальні їхнього скромного помешкання на вулиці Хоакіна Кости, до якого вони з Бернардою в’їхали, повернувшись з медового місяця. Він сподівався притлумити свою хіть і гризоти «Суґусом», але після короткого огляду виявилося, що запаси його підійшли до нуля. А це вже було геть кепсько. Розпач огорнув Ферміна. Але тут він пригадав, що у вестибюлі Французького вокзалу до пізньої ночі працює торговець солодощами й цигарками, Сліпий Дієґо, у якого завжди було вдосталь всіляких лагоминок та масних жартів. На саму думку про лимонний «Суґус» Фермінові потекла слинка, і він, не гаючи ні секунди, скинув піжаму й убрався в пальто, достатньо тепле, щоб сироти не виступали на шкірі холодної, як у Сибіру, ночі. Спорядившись таким чином, Фермін кинувся на вулицю, щоб задовольнити свої низькі інстинкти й надавати копняків безсонню.

Раваль – маленька батьківщина для всіх тих, кого мордують нічниці. Хоч квартал також не спить, однак спонукає до забуття, і хай яким не був би твій тягар, досить пройти кілька кроків, щоб натрапити на когось або на щось, що нагадає тобі: завжди є хтось, кому життя здало ще гірші карти, ніж тобі. Тої ночі, коли перетнулися між собою людські долі, жовтуваті випари, породжені почасти вбиральнями, почасти гасовими ліхтарями, почасти відлунням спогадів кольору сепії, линули над плутаницею провулків, чи то як чари, чи то як попередження – кому як більше до смаку.

Фермін блукав поміж галасу, смороду та інших продуктів життєдіяльності люмпену, що оживляли ці вулички, темні й покручені, наче фантазії єпископа. Урешті-решт він опинився біля статуї Колумба, яку зграя мартинів закаляла білим послідом, віддаючи сумнівну шану середземноморській дієті. Фермін попрямував бульваром до Французького вокзалу, не наважуючись обернутися й глянути на лиховісний силует замку Монтжуїк, що завмер на вершині гори, наче хижак, який приготувався до нападу.

Ватаги моряків-американців тинялися околицями порту в пошуках розваг і можливостей культурного обміну з дамами легкої поведінки, готовими ознайомити їх із найпростішими фразами і трьома-чотирма фокусами, відомих тільки мешканцям портових міст. Фермінові згадалася Росіїто, розрада стількох темних ночей його молодості, чиста пишногруда душа, що не раз рятувала його від самотності. Він уявив Росіїто разом з її кавалером, успішним торговцем із Реуса, завдяки якому вона покинула активну роботу; уявив, як вона мандрує світом – справжня сеньйора, якою вона завжди й була, – і, можливо, думає, що нарешті життя їй усміхнулося.

Із думками про Росіїто і про породу, що перебуває під загрозою вимирання, – породу людей із добрим серцем, Фермін прийшов на вокзал. Побачивши Сліпого Дієґо, який уже збирався згортатися, він підбіг до нього.

– Ферміне, о такій порі ти мав би жарити в ліжку свою супружницю, – промовив Дієґо. – Закінчився «Суґус»?

– Самі крихти лишилися.

– У мене є лимонний, ананасовий і полуничний.

– Давай лимонний. П’ять пакетиків.

– Тримай ще один у подарунок.

Фермін заплатив йому й не взяв решти. Дієґо, не перераховуючи, поклав монети до шкіряної сумочки, яку носив на поясі, подібно до трамвайних кондукторів. Фермін ніколи не міг збагнути, як Сліпий Дієґо знав, коли його обшахровують, а коли ні, але якимось чином він це знав. Ба більше, Дієґо міг це передбачити. Він народився незрячим, і в житті йому поталанило менше, ніж кадетові-піхотинцю. Мешкав сам у кімнаті без вікон у пансіоні на вулиці Принцеси зі своїм найкращим другом, радіоприймачем, по якому слухав футбол і новини, від яких йому робилося смішно.

– Прийшов подивитися на потяги, еге ж?

– Давня звичка, – відказав Фермін.

Він дивився услід Сліпому Дієґо, що потягнувся до свого пансіону, де його не чекала жодна жива душа, і подумав про Бернарду, яка спала у своєму ліжку й пахла трояндовою водою. Він збирався повертатися додому, але все ж вирішив вийти на перон, під велетенське шатро вокзалу, цього сповненого парою і залізом собору, куди Фермін прибув, коли повернувся до Барселони тої далекої ночі 1941 року. Він завжди вважав, що доля, коли не нападає підступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залізничних вокзалах. Тут починаються або закінчуються трагедії і романи, відбуваються втечі й повернення, зради й розлуки. Саме життя – це, так би мовити, вокзал, на якому хтось завжди сідає – або когось садять – на не той потяг.

Такі роздуми, глибокі, як філіжанка кави, зазвичай приходили до Ферміна саме після півночі, коли тіло, стомлене щоденними турботами, затихало, тоді як розум далі вертівся, наче дзиґа. Вирішивши проміняти дешеву філософію на суворий комфорт дерев’яної лавки, він зайшов під склепіння вокзалу, таке вигнуте, наче хитрий архітектор хотів підказати, звідки народжується крива доля Барселони.

Фермін улаштувався на лавці, розгорнув один «Суґус» і кинув його до рота. Поринувши в цукеркову нірвану, він утупився поглядом у залізничні колії, що втікали в ніч і губилися в темряві. За якийсь час він відчув, як перон затремтів під його ногами, і побачив світло локомотива, що пронизувало опівнічну темінь. Через кілька хвилин потяг, огорнутий хмарою пари, прибув на станцію.

Запинало імли, що прийшла з моря, огортало перон, перетворюючи на марево пасажирів, які виходили з вагонів після тривалої подорожі. Щасливих облич поміж них було небагато. Фермін спостерігав, як пасажири проходили мимо, вдивлявся в їхні стомлені лиця, фантазуючи про те, які життєві обставини й переміни змусили цих людей приїхати до Барселони. Йому вже починала подобатися ця нова роль біографа, що похапцем пише життєпис нікому не відомого містянина, коли він побачив її.

Вона вийшла з вагона, огорнута тою завісою білої пари, яку Фермін завжди сподівався побачити довкола своєї улюбленої Марлен Дітріх, коли та виходила з потяга на вокзалі Берліна, Парижа чи будь-якого іншого, може, й неіснуючого, міста того славетного чорно-білого XX століття, яке можна було побачити на ранкових сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Жінка – хоч їй, схоже, не було й тридцяти років, але Фермінові ніколи б не спало на думку назвати її дівчинкою, юнкою чи якимось іншим подібним словом – ішла злегка накульгуючи, що надавало їй загадкового й водночас вразливого вигляду.

Загострені риси її обличчя випромінювали одночасно і світло, і темряву. Якби Фермінові треба було б описати її зовнішність своєму другові Даніелю, то він сказав би, що жінка була подібна до одного з тих примарних опівнічних янголів, які іноді з’являлися на сторінках романів його колишнього товариша по в’язничному блоку в замку Монтжуїк Давида Мартіна. Найбільше вона скидалася на дивовижну Хлою, головну героїню багатьох не надто добропристойних історій із моторошного циклу «Місто проклятих», яка позбавила Ферміна не однієї години сну, коли під час довгих годин гарячкового читання він здобував енциклопедичні знання про мистецтво отруювання, каламуть пристрастей злочинного розуму і блиск жіночої білизни. Можливо, настав час перечитати ці захопливі готичні романи, подумав він, доки ще дух його і чоловіче причандалля не зачахли остаточно.

Фермін дивився, як жінка підходить, і раптом на якусь коротку мить зустрівся з нею очима. Він відразу ж утік від цього випадкового погляду, опустивши голову й перечекавши, доки вона пройде повз нього. Прикривши обличчя коміром пальта, він обернувся їй услід. Пасажири простували до виходу, і жінка – серед них. Фермін сидів на лавці, наче приклеєний, і ледве не тремтів, аж доки начальник вокзалу не підійшов до нього.

– Слухайте-но, цієї ночі потягів більше не буде, а спати тут не дозволяється…

Фермін кивнув, підвівся й пішов із перону, ледве переставляючи ноги. У вестибюлі він роззирнувся, але жінки ніде не було видно. Він поспішив на вулицю, де дув холодний вітер, який нагадав Фермінові, що надворі зима.

– Алісіє? – запитав він у вітру. – Це ти?

Зітхнувши, Фермін рушив темними вулицями, переконуючи себе, що це неможливо, що ті очі, в яких він потонув, не могли бути тими самими, які він покинув тої далекої вогняної ночі під час війни, і що дівчинка, яку йому не вдалося врятувати, Алісія, загинула тоді разом із багатьма іншими. Навіть його Немезіда [50], його лиха доля не могла мати аж такого чорного почуття гумору.

«Може, це привид, який повернувся з царства мертвих, щоб нагадати тобі, що той, хто колись лишив помирати дитину, не заслуговує мати нащадків на цьому світі. Священики кажуть: не сила осягнути того, що Всевишній прагне сказати нам», – розмірковував Фермін.

– Тут мусить бути якесь наукове пояснення, – сказав він уголос. – Як у ранкового стояка.

Схопившись за цей емпіричний принцип і одночасно кинувши до рота черговий «Суґус», Фермін попрямував додому, до теплого ліжка, у якому на нього чекала Бернарда, переконаний, що нічого не стається випадково і що рано чи пізно або він розгадає цю таємницю, або вона назавжди позбавить його сну.

3

Коли Алісія прямувала до виходу з перону, вона зауважила сухорлявого чоловічка, що сидів на лавці й крадькома витріщався на неї. Найприкметнішим у його обличчі, яке, здавалося, зійшло з картин Гойї [51], був величезний ніс. Чоловік мав на собі пальто, яке було йому завелике і на вигляд якого на думку спадав равлик, що носить на собі свою мушлю. Алісія могла б заприсягтися, що під сподом у чоловіка були газети, складені вдвоє, – звичка, яка не траплялася їй на очі вже давно, ще з перших післявоєнних років.

Мабуть, найпростіше було б забути його, сказавши собі, що це лише ще один уламок у морі знедолених, які досі, майже двадцять років після закінчення війни, пробували в темних кварталах найбільших міст, не покидаючи надії, що історія нарешті згадає про Іспанію і врятує її від забуття. Мабуть, найпростіше було б повірити, що Барселона дасть їй бодай кілька годин перепочинку, перш ніж зіштовхнути з долею. Алісія пройшла повз чоловіка й, не обертаючись, попрямувала до виходу, благаючи пекло, щоб він її не впізнав. Від тої ночі минуло двадцять років, а вона тоді була маленькою дівчинкою.

Біля виходу з вокзалу Алісія сіла в таксі й попросила водія відвезти її на вулицю Авіньйон до будинку номер дванадцять. Коли вона промовляла цю адресу, голос її тремтів. Машина рушила бульваром Ізабелли II в напрямку до Віа-Лаєтана, обганяючи по дорозі кілька трамваїв, що запалювали імлу танцем блакитних іскор, які сипалися з проводів. Алісія вдивлялася крізь вікно в темне обличчя Барселони, в арки й вежі, у вулички, що заглиблювалися в старе місто, і в далекі вогні замку Монтжуїк на горі. «Рідний дім, похмурий дім», – подумала вона.

О цій нічній порі машин було мало, і за п’ять хвилин вони вже прибули на місце. Таксист висадив її перед під’їздом будинку номер дванадцять на вулиці Авіньйон і, подякувавши за щедрі чайові (Алісія заплатила йому вдвічі більше за названу ціну), поїхав вулицею вниз у напрямку до порту. Дівчина лишилася стояти перед будинком, її обдував холодний вітер, що ніс із собою запах кварталу, запах старої Барселони, який жодному дощу годі було змити. Алісія всміхнулася, чим здивувала сама себе. Із часом навіть погані спогади починають видаватися приємними.

Її колишнє помешкання було за кілька кроків від перехрестя з вулицею Фернандо, навпроти «Ґран Кафе». Алісія саме шукала ключі в кишені свого пальта, коли почула, що двері під’їзду відчиняються. Дівчина підвела очі й побачила радісне обличчя консьєржки Хесуси.

– Господи Ісусе! – вигукнула вона, вочевидь схвильована.

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Хесуса, наче удав, кинулася на неї, обійняла й стала покривати обличчя поцілунками, що пахли анісівкою.

– Дай лишень погляну на тебе, – відпускаючи її, сказала консьєржка.

Алісія всміхнулася їй.

– Тільки не кажи, що я занадто худа.

– Це тобі скажуть чоловіки, і вперше в житті вони матимуть рацію.

– Якби ти знала, як мені тебе бракувало, Хесуса.

– Підлесниця! У тебе зовсім сорому немає. Дай-но поцілую тебе ще раз, хоч ти того й не заслуговуєш, стільки часу ні подзвонити, ні написати, ні приїхати – анічогісінько…

Хесуса Лабордета була однією з тих удів війни, що мали дух і волю до нового життя, якого вони так ніколи не прожили й не могли б прожити. П’ятнадцять років вона працювала придверницею в будинку, де мала крихітну двокімнатну квартирку в самому кінці вестибюля, яку вона ділила з радіоприймачем, налаштованим на романтичні передачі, і старезним дворнягою, якого вона підібрала на вулиці й охрестила Наполеоном, хоча псові не завжди вдавалося вчасно відвоювати бодай ріг вулиці, щоб рано-вранці задерти там ногу, і через раз він випорожнював уміст свого сечового міхура під поштовою скринькою коло входу. До своєї мізерної платні Хесуса додавала те, що заробляла, прибираючи та лагодячи старий одяг для половини мешканців кварталу. Злим язикам – а котрогось дня такими стали майже всі – подобалося розповідати, що Хесуса прикладається до анісівки частіше, ніж матроси, і що іноді, коли добряче хильне, чути, як вона плаче й голосить у своїй тісній комірчині, тимчасом як бідолашний Наполеон злякано підвиває.

– Чого ж ти стоїш? Заходь-бо! Тут холодно, наче в дев’ятому колі пекла.

Алісія пройшла за консьєржкою досередини.

– Сеньйор Леандро дзвонив сьогодні вранці, щоб попередити, що ти повертаєшся.

– Сеньйор Леандро завжди дуже люб’язний.

– Він справжній кавальєро, – переконано ствердила Хесуса, яка його неабияк поважала. – Так гарно говорить…

У будинку не було ліфта, а сходи були облаштовані так, ніби архітектор мав на меті відлякати потенційних мешканців горішніх поверхів. Хесуса вела перед, а за нею, як могла, дерлася нагору Алісія, перетягуючи свою валізу зі сходинки на сходинку.

– Я провітрила й трохи прибрала твою квартиру – це було вкрай потрібно. Фернандіто мені допомагав. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? Коли він дізнався, що ти приїжджаєш, то місця собі не знаходив, аж доки я не дозволила йому щось зробити…

Фернандіто був небожем сеньйори Хесуси. Щира душа, якою не кожен святий міг би похизуватися, Фернандіто страждав на страшну хворобу – підліткову закоханість у хронічному стані. Щоб довершити насмішку, мати природа позловтішалася, наділивши його наївною вдачею. Хлопець жив із матір’ю в сусідньому будинку й працював розсильним у продуктовій крамниці, хоча найбільше своїх зусиль і талантів він витрачав на компонування високоліричних віршів, присвячених Алісії, у якій бачив утілення одночасно Дами з камеліями і злої королеви з «Білосніжки», щоправда сексуальнішої, ніж оригінал. Незадовго до того, як Алісія покинула Барселону три роки тому, Фернандіто освідчився їй у вічному коханні, висловив бажання стати батьком, якщо буде на те воля Божа, щонайменше п’яти її дітей і пообіцяв навіки тіло, душу та все інше своє добро в обмін на прощальний поцілунок.

– Фернандіто, я старша за тебе на десять років. Не годиться тобі таке думати про мене, – сказала того дня Алісія, витираючи йому сльози.

– Чому ви мене не кохаєте, сеньйорито Алісіє? Я для вас недостатньо мужній?

– Фернандіто, у тобі мужності досить, щоб потопити Непереможну Армаду [52], але тобі треба шукати наречену твого віку. За кілька років ти побачиш, що я мала рацію. Я можу запропонувати тобі лише дружбу.

Фернандіто своєю затятістю скидався на боксера-початківця, що має більше запалу, ніж майстерності: хай скільки б йому не дісталося, він постійно повертався за додачею.

– Я ніколи нікого не покохаю так, як вас, Алісіє. Нікого.

Того дня, коли вона від’їжджала до Мадрида, Фернандіто, у якого мелодраматизм просякнув у кров завдяки болеро, що крутили постійно по радіо, чекав Алісію на вокзалі, у святковому костюмі й начищених до блиску черевиках, маючи чудернацький вигляд зменшеної копії Карлоса Ґарделя [53]. У руках він тримав букет червоних троянд, який, либонь, коштував йому місячної платні. Хлопчина вручив їй любовного листа, який кинув би в жар леді Чаттерлей [54], однак Алісія, прочитавши його, тільки заплакала, і то не так, як того б хотілося бідолашному Фернандіто. Перш ніж дівчина змогла зайти до вагона й позбутися юного Казанови, Фернандіто, озброївшись усією сміливістю й рішучістю, яку накопичував від самого початку підліткового віку, поцілував її так, як цілують тільки п’ятнадцятилітні, повертаючи віру – нехай і не надовго – у цей світ.

– Ви розбили мені серце, сеньйорито Алісіє, – заявив Фернандіто, хлипаючи. – Тепер я помру від сліз. Я читав, що іноді таке трапляється. Слізні протоки пересихають, і аорта розривається. Так сказали по радіо. Вас сповістять про мою смерть, щоб ви знали: це ваша провина.

– Фернандіто, в одній твоїй сльозині більше життя, ніж я побачу будь-коли, хоч би жила до ста років.

– Ця фраза звучить так, ніби ви її вичитали в якійсь книжці.

– Не існує такої книжки, Фернандіто, яка була б із тобою чесною, окрім хіба що підручника з біології.

– Їдьте вже разом з усією своєю зрадливістю й кам’яним серцем. Настане день, коли сама-самісінька ви ще сумуватимете за мною.

Алісія поцілувала його в чоло. Поцілунок у губи вбив би хлопця.

– Я вже за тобою сумую. Бережи себе, Фернандіто. І спробуй забути мене.

Урешті-решт вони дісталися до останнього поверху, і Алісія, опинившись перед дверима свого давнього помешкання, вийшла з задуми. Хесуса відчинила двері й увімкнула світло.

– Не турбуйся, – промовила консьєржка, немовби прочитавши її думки. – Хлопець очуняв і надбав собі прегарну наречену. Проходь, проходь.

Алісія поставила валізу на підлогу й зайшла досередини. Хесуса лишилася стояти на порозі. При вході у вазі стояли свіжі квіти, а вся оселя пахла чистотою. Дівчина поволі, немов була тут уперше, обійшла всі кімнати й коридори.

Вона почула, як за спиною Хесуса кладе ключі на столик, і повернулася до вітальні. Консьєржка дивилася на неї з напівусмішкою.