Легенди нескореної зими

Камуфляж

Через кілька днів Майдан почав «зеленіти». Мало того, що потеплішало, повстанці масово стали одягатись у камуфляжну форму. Особливо шикували взводи «А», «В», «НКН». Їх наче одягнули зі складів NATO. Коли вони ввечері виходили на розвод, було на що подивитись. Російські пропагандистські канали вмить це помітили і скоро на «кісєльов ТВ» вийшов сюжет про мілітаристичні угруповання на Майдані, котрі повністю відтворюють структуру SS «Галичина». Їх зовсім не бентежило те, що на більшості майданівців були «британки» із не відпоротими шевронами британських дивізій і навіть їхніми прапорцями. Зазвичай майданівці в довільному режимі пришивали національні або державні прапори, тризуби, куди заманеться.

Найбільшим модником в «містечку» був Мишко. У нього першого з’явились і наліпка з групою крові на грудях, і шеврони взводу «А», і маскувальні прапорці з «Веселим Роджером» та перекресленими шаблями. Його камуфляжна куртка виділялася серед всіх ще й тим, що такої не було ні в кого. Повстанці, котрі не мали такої «прєлєсті», мовчки йому заздрили. Бо він став власником зимової (!) куртки з теплою підкладкою!

А ось у Малюка і Бачі були проблеми, тому вони ходили злі — їхніх розмірів серед трофейного одягу не виявилося. Для форми Бачі довелось вставляти клинці, а клинці власне брали з майбутньої форми Малюка. Перешиттям займалась одна з «печенюшок»[90], Оксана. У неї були золоті руки, зовнішність топ-моделі, і всі чоловіки «містечка» мріяли про неї, як американці мріяли у п’ятдесяті роки про Мерилін Монро. Перешити форму вона обіцяла «за кілька днів». Малюк млів, милувався її губами, коли вона пояснювала, що потрібно зробити, щоб перешити її, як вона це зробить, чому це складно і довго. Бача, мабуть, був один-єдиний серед стражденних, які мали Оксану за еталон краси, котрому вона не подобалась: «Як тичка. Дрищ натуральний. Шо з ней вобщє можна робить — не представляю». І коли вона починала йому пояснювати, що зробить, щоб перешити його камуфляж, той тільки бурчав:

— Я не швея-мотористка, шоб це все слухать. Ший, бо я ходжу тут бомжом срєді красавцев. А не вмієш, то дай кому-то другому.

Хоча… в гаражі Кекса все ще залишався десяток не розпакованих баулів, і він мав надію, що в них є форма й на нього. Така ж класна, як у Мишка. Тому одного ранку, коли Оксана знову почала розказувати про «ще трошки», він з Морпєхом поїхав до Кекса в гараж. Всім сказав, що за продуктами.

Сніг зійшов якось несподівано швидко. Один короткий дощ — і його немає. Потеплішало. Вулиці Києва стали брудно-сірими, нудними, непривітними. Вони мчали цими вулицями на машині Морпєха, намагаючись проскочити патрулі даішників, і дивуючись із того, що всім «наплювати на цей Майдан». Зараз такий час, що треба дотиснути, дочавити Януковича. Для цього потрібно мати критичну масу людей. А її не було. І щодня народу на Майдані ставало щодень все менше й менше. А Київ жив так, наче нічого не відбувалося. Морпєх з цього приводу «умнічав»:

— Я тобі так скажу, Бача… Парочка автоматів, і вся ця мусорська хуйня, шо стоїть за щитами, розбіжиться. Їх навіть не треба вбивати. Дати парочку довгих черг у них над головами, і все, ми перемогли.

— Та откудова ж їх взять, ті автомати. Може, ще якийсь склад лупнуть? Або магазін з охотнічіми ружьями? Або захватить якесь ментовське отділєніє. Там у них точно автомати должні буть…

— Треба нам усім зібратись, і подумати, що робити далі. Бо чує моє серце, що скоро почнеться. Всі кажуть, що вже повно руского спеназу в Києві. Цього разу вони добре підготуються.

— Та да. А шо ми їм можем протиставить? Опять дубінкі з кірпічами? Оце так воюємо, як первобитні люди. Гавном вже кидались, катапульту запускали, з рогаток стріляли. Осталось кидать в мусоров обглоданими костями.

— Нє, ну ти не прав… — хмикнув зі смішком Морпєх. — Я ще й з мортирки стріляв… А це вже…

— Вєршина тєхнічєского прогрєса, — заржав Бача. — Прямо тобі врємьон похода Наполєона в Росію. Як ще не знайшлась у нас парочка братів Гонголь’єр[91] і не запустила над Майданом воздушний шар?

— Пардон, канєшно, а нахуя?

— Та щоб було дохуя! Замість тих квадрокоптєров. Кіно, напрімєр, снімать. Або заставить Руслану співать на Гонголь’єрі. Представляєш, скіки б всяких-разних політиків і журналістів на таке чудо приїхали подивиться?

— Щось тебе у фантазіях понесло…

— З мене ідєї крєатівні пруть. Це тобі не фонаріки світить на концерті.

— Можна на такий шар посадити Сєню з Пастором, щоб виголошували свої промови над головами беркутні: «Шановні гаспада мусора! Здавайтесь! На Майдані вас очікує наша гостинність з нєжними піздюлінами, гарячий чай з мармеладом, печення в клєточку[92] і веселі пісні зі сцени»!

Друзі заржали.

Коли вони приїхали в гараж Кекса і відкрили стулки воріт, Кекс сам собі наливав у склянку генеральську горілку. Але вразило не те. Вразив його переляканий вигляд — він був блідий, мов смерть і вирячкувато дивився на хлопців.

— Шо з тобою, Кекс? — не зрозумів Морпєх. — Не пізно починаєш? Вже восьма ранку, а ти ні в одном глазу!

Кекс приклав палець до губів і чомусь сказав пошепки:

— Зачиняйте двері.

Бача їх замкнув і запитально кивнув, мовляв, що сталось?

Той випив, узяв барбариску, захрумтів нею і показав на багажник свого авто.

— Ну? — в один голос не могли второпати гості.

Кекс відчинив багажник, кажучи:

— Знайшов в одному з баулів.

Багажник розчинився і на світ Божий показалась СВД[93]. В ідеальному стані, наче щойно зі складу. З нею поруч — початий цинк набоїв. В Бачі аж просвітлів погляд, він посміхнувся на всю свою мармизу, взяв горілку, налив собі у склянку, сказав: «Ну, за нашу побєду!», і зі смаком випив. Закурив. Морпєх тільки прошепотів у захваті, немов знайшов скарб Полуботка: «Це піздєц, пацани… це піздєц піздєцовий»…

— Чого ви радієте? — не второпав Кекс. — Вінтарік-то сто пудов крадєний. Він точно в розшуку. Менти його шукають, а він тут, як рояль в кустах.

— Та хуй на них, — взяв в руки гвинтівку Морпєх. — нехай собі шукають. Тепер у нас є з чим піти на полювання.

— А ти вже все передивився? — поцікавився Бача. — Всі баули перерив? Може, там ще парочка автоматів припрятана?

— Ні, передивився все, навіть ржавого патрона немає.

— А форма на мене є?

Кекс заперечливо покивав і повідомив:

— Є на Малюка. Класна така…

— Та нахуй мені твій Малюк, — аж закипів. — Главне, шо на мене немає. Я все придумав, організував, а ходжу як бомж.

— Думаю, треба ще раз іти на склад до генерала, — не міг натішитись гвинтівкою Морпєх. — Там ще щось должно бути!

— Якщо там є на мене форма, то йдемо, хоть щас, — продовжував бухтіти Бача.

— Та пошиє тобі Оксана форму, що ти стогнеш, — як вмів, заспокоїв товариша Морпєх. — Головне, що ми з тобою маємо зброю, а не рогатки.

— А як воювать, коли немає форми?! — аж притупнув ногою і знову налив собі у склянку горілки, примовивши: — Не люблю я зранку пить, але ж як по другому знять стрес? — зітхнув. — Вот і приходиться.

— А я б подумав ще про один наліт на склад генерала, — не вгавав Морпєх. — Поки ще є лід на озері.

— А потім к хуям все спалить! — запропонував сердито Бача. — Особенно єслі там не буде форми на мене.

— Логічно, — погодився Морпєх.

На що обережний Кекс заявив:

— Тільки щоб нас там тепленькими не прийняли. Думаю, генерал вже підняв кіпєш і його добро шукають. Тим більше ружбайку.

— Думаю, шо гєнєрал ніякого кіпєша не піднімав, — засумнівався злий і вже трішки хмільний Бача. — Шо і кому він розкаже? Шо у нього увели спижджену есведешку? І піввагона такого же сомнітєльного проісхожденія форми? Вряд лі.

— То що, повторимо наш подвиг? — не випускав з рук гвинтівку Морпєх.

— Давайте не будемо принімати скоропостіжних рєшєній, тим більше у нас в подєльніках Мишко з Італьянцем, — вирішив Бача. — Посовітуємся з ними. А про пукалку… — нікому ні слова.

— Да, тільки вона лежить у мене в гаражі… — зітхнув Кекс. — Як і багато іншого — коктейлі, порох, вибухові пакети, феєрверки… — готова стаття за тероризм.

— Тобі шо, одной більше, одной менше статтьой — шось рішає? — заржав Бача.

— Чи бачиш, дорогий друже, Бача… — включив філософські інтонації Кекс. — Одне діло бути терористом і палити беркутню, а інша справа — з «оптикою» шмалять у вищих можновладців країни…

— А в кого ти збирався шмаляти? — не зрозумів Морпєх.

— Саме я і не збирався — ну, немає у мене таких талантів. Але ж коли тут раптом почнуться «маски-шоу»[94] і знайдуть цю «дуру» — кивнув на СВД в руках «пушкаря», — тоді можуть повішати на мене шо хочеш, навіть замах на Кеннеді… А балістика і відбитки пальців це підтвердять. Хоча я в ті часи ще й не народився.

— Дарагой мой, — запевнив Бача, — коли вдруг вони сюди ворвуться, вони такого тобі тут напідкидають, вплоть до водородной бомби. Та даже до мене дамой, як ворвуться, то буде мало мєста. Ти пойми, Кєксік, ми тут всі, даже ті шо на Майдані сидять безвилазно і кашу варять, — потенциальні сідєльци по статтям, які не шили і в тридцать сєдьмом году! І ніхто даже не стане розбираться, варив ти каші, чи стіхі читав со сцени. Тобі просто будуть назначать статью таку, яку їм понравиться. Бо ти, падла, був ТАМ!

Кекс ще більше зблід, проковтнув грудку страху, що стала поперек горла, але сказав:

— Але хіба ми маємо вибір? Тепер нам сам Бог велів іти до перемоги.

— Ти правильно кажеш, — зауважив Морпєх. — «До перемоги», а не «до кінця», як ті постійно кричать зі сцени. Але я все ж вінтарік заберу, від гріха подалі, до себе в ничку. Про те, що тут напижджене вже скоро буде знати пів-Майдану і справді можуть завітати «маски-шоу». А де есведешка, тепер буду знати тільки я один. А мене, в разі чого, хуй хто знайде.

— Понятно, — заржав Бача і підколов: — Ти будеш рити схрон.

— Як доведеться, то й буду! Повір мені, скоро всі ми будемо їх рити, якщо тут нічого не вдасться.

— Значить, договарюємся так, — підвів риску Бача. — Про есведешку нікому ні слова. Морпєх никає її в себе і тільки в случає острой надобності ми її ізвлєкаєм на Майдан… Хотя руки в мене чешуться вже.

Морпєх запхав під заднє сидіння свого авто гвинтівку, зверху наклав різних будівельних інструментів, банок з фарбами і лаками і так поїхав переховувати трофей.

Бача з Кексом були навіть цьому раді, бо могли з чистою совістю поласувати генеральською горілкою і генеральськими консервами.

Ввечері, після наради взводів, на розвідку поїхали Мишко з Італійцем та його сином Андрієм. Вирішили, щоб не привертати увагу, їхати громадським транспортом. Цього разу вечірній трамвайчик, що деренчливо віз їх із Подолу в Пущу-Водицю, не видавався романтичним. В ньому було повно заклопотаного своїми справами народу. Всі обговорювали Майдан, Януковича, Олімпіаду в Сочі і те, що як тільки закінчиться ця Олімпіада, Путін полізе в Україну. Більшість з пасажирів співчувала українській революції. Кожна розмова закінчувалась приблизно так: нехай би вже той Янукович зі своєю бандою утік і дав нам спокій. І щоб скоріше вже закінчився цей Майдан, бо по телевізору — одне й те ж, що й серіали ніколи дивитись. Нап’єшся корвалолу і — ну дивитись, хто з політиків що сказав, кого де побили з майданівців…

Така підтримка повстанців мало втішала… Та добре, що хоч не клянуть.

Інша група — Морпєх з Десантом поїхали машиною, щоб покататись з фасаду перед будинком генерала і поспостерігати за тим, що там діється. Зв’язок домовились тримати по раціях.

Коли група Мишка зайшла в ліс і підійшла до озера, вони були дуже здивовані тим, що тут і досі лежав сніг, а на іншому березі в будинку генерала ніде не горіло світло. Тьма-тьмуща.

— І шо ето самоє может значить? — здивувався Мишко і увімкнув рацію: — Первий на связі.

— Второй на связи, — відізвався Десант. — Возле дома никого нет. Только что от ворот уехала последняя груженая машина. Мы тут с пацанами местными говорили. Рассказали, что целых два дня, с утра до ночи, этот поц вывозил добро. Говорят, что он уволился со службы, продал дом и уехал в Крым.

— Поняв, атбой, будьте на связі, — і повернувся до сина з батьком: — Сходимо, полюбопитствуем?

— Пішли, — погодились ті.

І вони, тихцем, навіть не присвічуючи собі ліхтариками, побігли до будинку генерала. Циганське сонце освічувало їм дорогу. Хоча погода була така, що навіть собаки не гавкали. Чомусь стало страшно, моторошно, ніби на цвинтарі вночі під всевидячим оком місяця. Вони вибрались на знайомий причал, пройшли кілька десятків метрів по території маєтку. Мишко кивнув до Італійця, мовляв, подивись, що там за рогом, поспостерігай за ситуацією. Той крадькома побіг вперед. Вони ж з Андрієм пішли до складу. Колодки на дверях не було, засув відчинений.

Мишко потягнув на себе двері, вони піддалися і тихо відчинились. На складі було пусто, ніби все корова язиком злизала. Навіть стелажів, які не так давно стояли забиті тонами продуктів, не виявилось. Тільки на забетонованій долівці обгорілі клаптики паперу. Мишко присвітив собі і почав їх перегортати, сподіваючись знайти щось цікаве. Але нічого такого одразу не помітив; він наскільки міг струсив попіл і відібрав білі смужки паперу, сподіваючись на Майдані в наметі їх переглянути.

— Для чого вони вам, дядя Міша? — поцікавився простодушно Андрій.

— Та привичка, Андрійку, тягнуть все, шо плохо лежить. Старий развєдчік даже кучки гавна не упустить, шоб не розібраться, хто і почєму в даном мєстє наложив кучу. Ну, а єслі вже мусор палив бумаги, о-о-о-о, синку, то це точно не кучка гавна… Мало шо там може буть інтірєсного…

Він вигріб останні папірці, акуратно склав їх у свою наплічну торбу і сказав:

— Ну, всьо, пішли…

Та тільки він хотів вимкнути ліхтарик, як його погляд зупинився на внутрішній стороні не відчиненої дверної стулки. Він перевів туди промінь ліхтарика і радісно посміхнувся — там висіла забута генеральська польова форма 62 розміру з усіма шевронами і зірками. Явно пошита на замовлення. І ясно, що не з дирдових вітчизняних матеріалів.

— Ну, як тобі работа развєдки? — запитав Мишко в Андрія, знімаючи з гвіздка забуту генеральську форму.

— Для дяді Бачі підійде ідеально.

— Да, а ти догадуєшся, який тепер у нього буде новий позивний?

— «Генерал»?

— Ти бистро умнієш, солдатік, — Мишко поплескав юного повстанця по плечу. Він сам не мав дітей, оскільки все життя як не по гарнізонах, то по війнах, як не по революціях, то по Майданах, тому з теплом ставився і до своїх солдатів, як до власних дітей, і так само до дітей своїх друзів.

Коли вийшли зі складу і зустрілись з Італійцем, коротко кинув у рацію:

— Заберіть Первого на точці… — і до супутників: — Здайотся мені, шо умні люди почули носом, куди вітер дує. І вибрали путь отступлєнія… Тоєсть бєгства. І хоть як я не люблю таких крис, всьо же етот фактор меня радує, як ніколи.

Зомбі Ігор

Будинок Галі від квартири Романа в Сен-Дені був десь за 70–80 кілометрів. Якщо викрадачам пощастить і вони проїдуть без заторів, то за годину можуть бути тут. Так міркував Дід. На його щастя, в будинку був спостережний пункт із моніторами, а по периметру на вулиці — приховані камери. Техніка дещо застаріла, але в робочому стані. Коли Галя показала йому це і знову побігла в туалет, Дід вийшов на вулицю, вивчив усі підходи і напрямки руху зовні, бо мало уявляв, що відбувається за межами будинку і як він розташований щодо доріг і підходів.

Але коли Галя, вкотре повернувшись з туалету, подивилася на зброю, що лежала на журнальному столику у вітальні, і зібралася знову «до вітру», він таки перехопив її й мало не сильцем примусив випити кілька чарок горілки. Тільки після того вона взяла себе в руки і її перестало бити у нервовій лихоманці.

«Игорь» не забарився з’явитись десь через півтори години. Він приїхав на машині Романа, зупинився навпроти гаража і якийсь час по GPS на мобільному звіряв адресу. Дід, за допомогою камер спостереження, пересвідчився, що він приїхав один, наблизив на одній з камер зумер настільки, щоб роздивитися пику викрадача. І подумав, що її власник не надто обтяжений інтелектом. Та й одягнений у типовий «прикид» хлопця із промислової зони Донецька. Саме так Сергієві чомусь спало на думку. Дорогий спортивний костюм ще нічого не означав, але видавав гопника з головою. Кант кепочки, здавалося, намертво відбився у нього на чолі так, що навряд чи допомогла би і пластична операція. І-і-і, — о диво! — на ногах під спортивні штани він таки взув їх (!) — туфлі типу монки[95] з пряжками, явно куплені в підземному переході на перетині проспекту Гурова та вулиці Артема в Донецьку.

Нарешті пересвідчившись, що він дістався до потрібного місця, «гість» сторожко пішов до дверей. Відшукав ґудзик дзвінка і невпевнено подзвонив. Сергій миттю опинився біля входу. Галя, за його наказом, з глибини вітальні запитала: “Qui est là?”[96]. «Ето я, Ігарь, от Рамана», — почулось з-за дверей.

Сергій відчинив двері. Безпечний гонець увійшов і тут же отримав руків’ям пістолета по загривку. Сергій зачинив двері. Галка перелякано скрикнула.

Удар був сильним, але не смертельним. «Ігарь» змахнув у повітрі руками, випустивши мобільний. Телефон упав на паркет і проїхався по ньому до ніг Галі. Вона з викоченими очима глянула на гаджет так, наче це граната, яка ось-ось зірветься. Алкоголь миттю вивітрився у неї з голови. Посильний упав на коліна, його скрутило, мов від удару електрикою і він безвільно перевів перекошений погляд на Сергія. Дід кинувся до нього.

— Де Роман? — запитав, приставивши до носа противнику дуло браунінга і пильно вдивляючись ворогу у точку над переніссям.

Той покосився на пістолет і навіть якось трішки смикнувся, наче плануючи поборотися за життя, але не зміг поворухнутись. Удар досвідченого бійця його паралізував. Галка, дивлячись на це, просто з горла приклалась до пляшки горілки.

— Тебе відпустить через кілька хвилин, — пояснив гінцеві Сергій. — Ти зможеш потихеньку рухатись. Ходити зможеш уже ввечері. Координувати рухи тільки завтра. Ти не боєць. Але говорити можеш. Якщо не будеш говорити, я зроблю так, що ти залишишся паралізованим на все життя. Якщо далі будеш мовчати, я прострелю тобі одне коліно, потім друге, потім один за одним лікті… Будеш говорити?

Він кивнув, його очі були наповнені жахом.

— Я не все понимаю… — сказав, — что вы мне говорите…

— Ты сам откуда?

— Ростов… — він все ще не міг второпати, що з ним відбувається і чому не може поворухнути навіть кінчиками пальців?!

— Про колени и про локти все понял? Понял, что можешь выжить?

— Это понял, да…

— Я тебе обещаю, — дивлячись в очі посильному запевнив Сергій, — что все отпустит и вернется в норму. С тобой все будет хорошо. Не паникуй и делай все, что я тебе скажу. Если ты не будешь меня слушать, ты превратишься в овощ. Понял? Ты будешь делать все, что я скажу?

— Да, — панічно закліпав Ігор.

— Роман где?

— В своей квартире.

— Кто с ним?

— Васька Лом, из Харькова.

— Оружие у него есть?

— Он сам оружие. Из «Оплота»… — чомусь похвалив «колегу».

— Кто вас послал?

— Это к Ваське, он ведет дела. Я простой боец.

— Ты должен отзвониться, когда приедешь на место? Вы договаривались о системе подачи сигналов, в случае провала?

— Нет, у нас не должно быть провалов. Тупые хохлы ничего не поймут, а если и поймут, то засцут. Они сцикливые…

— Ты ведь помнишь, — він взяв його голову в руки і продовжував дивитись Ігорю в очі, речитативом пояснюючи: — если хочешь жить, сделаешь, что я скажу. Если нет… ну, ты помнишь…

— Да…

— Что ты должен был сделать?

— Телку привезти с документами…

— Зачем ее?

— Для страховки. У нее доляха[97] в бизнесе Жалия.

— А ее подружек?

— Убрать…

Сергій порився по його кишенях і знайшов ніж, кілька обрізків шнурків, мабуть, для того, щоб зв’язати «парикмахершу» і «манікюршу».

— Нормально так? — перевів погляд на Галку, котра вже ставала сміливою і закусувала черговою булочкою. Здається, з корицею.

— Та ніхуя собі, — тільки й сказала вона, емоційно покивуючи.

— Дай телефон, — наказав їй Сергій, показуючи на мобілку гінця.

Вона подала, фривольно продефілювавши перед носом у паралізованого противника. Дід відкрив телефонну книжку і одразу помітив слово «LOM». Показав Ігорю пальцем, той сказав: «Ага». Сергій набрав номер, увімкнув голосний зв’язок і приклав слухавку йому до одного вуха, пістолет до потилиці і твердо впер дуло в черепушку. Галя відійшла подалі від потенційного напрямку польоту кулі.

Коли Лом взяв трубку, Ігор сказав:

— Девку взял с документами, все норм. Везу ее на хату.

— Давай бегом! И пиццу по дороге какую-нибудь купи, жрать хочу, погибаю!

— Понял!

Сергій кілька разів ляпнув Ігоря по щоках долонею. Той почав потихеньку приходити до тями. Відчув ступні, пальці ніг і cпробував звестися. Але руки геть не слухались. Сергій допоміг йому піднятися з колін і встати на ноги. Та ноги чомусь були настільки слабкі, що важко було зробити навіть крок.

— Тебе будет тяжело, — примовляв Сергій, — но ты сможешь ходить. Главное, слушайся, что я тебе говорю, и ты выживешь. А теперь поехали.

Вони втрьох вийшли з дому, сіли в машину і рушили до Сен-Дені. При цьому Сергій наказав Ігорю сідати на заднє сидіння, а Галі поруч і показувати дорогу.

— А ти не боїшся, що він прийде до тями? — кивнула Галя на Ігоря, коли вони виїхали на трасу.

— А для чого боятись зомбака[98]? — пожартував Сергій. — Тепер він моя власність і буде за кусок сирого м’яса робити все, що накажу.

У Галі від цих слів знову вивітрився з голови алкоголь, а шкіра покрилась холодним потом. Вона з недовірою зиркнула на гінця, що безвільно сидів і порожнім поглядом дивився перед собою. Вона тільки прошепотіла собі під носа: «О, Боже! З ким я зв’язалася?» Дістала із сумочки пляшку чогось сорокаградусного і знову приклалась.

Всю дорогу вона поводила себе як заклопотана курчатами квочка і щоразу питала:

— Ой, що буде? Що буде-е-е? Ти не боїшся?

— Пізно боятись, треба йти.

— Ти його не будеш вбивати?

— Побачимо, як піде. Нам головне витягнути Романа…

— Нас не впіймає поліція?

— Якщо все зробимо з розумом…

І знову, як зіпсована платівка:

— Ти не боїшся?.. Ти його не вб’єш?.. Нас не впіймає поліція?..

Сергій напрочуд терпляче відповідав, однотонно і однозначно. І так — протягом всієї дороги. Ці розмови супроводжувались частими вливаннями і заїданнями шоколадками, яких Галя набрала з собою повну сумку. Щастя, що у неї було козацьке здоров’я щодо випивки. Не кожен чоловік міг би витримати таку дозу.

Коли вони нарешті під’їхали до будинку і припаркувались так, щоб з вікон Романової квартири їх не було видно, Сергій наказав:

— Галюня, досить бухати, товариш сержант, візьми себе в руки, — і дав їй вальтер, сказавши: — Патрон в патроннику, в разі чого — тобі потрібно тільки навести на противника і натиснути спусковий гачок.

— А я зможу? — вона дивилась на нього з надією і тривогою.

Сергій поглянув їй у вічі, поцілував у щічку і сказав:

— Від цього залежить наша з тобою доля. І життя Романа. Тому сумнівів не може бути. Це ти розумієш?

— Розумію, — зітхнула, кількома важкими ривками вдихнувши повітря.

— Все дуже просто: якщо не ми, то нас… Ти ж козачка… Будь мужньою.

Він повернувся до Ігоря і сказав:

— Ти повинен іти з нами і робити, що скажу. Виходь.

Але того повністю паралізувало. Він вирячкувато дивився на Сергія і тільки спромігся простогнати якийсь непевний звук. З кутків рота у нього текла слина

— Що з ним? — не на жарт вкотре за сьогодні стривожилась Галя.

— Здається, я перестарався.

— Тобто?

— Схоже, в дорозі хребці передавили спинний мозок і блокували нервові закінчення. Я ж йому переламав хребет, — пояснив Сергій.

Нахилився до Ігоря, спробував пульс. Він ледь бився. Подивився в його зіниці, присвітив їх ліхтариком від мобільного, але вони не реагували.

— Думав, що його ще вистачить на кілька годин, але ні… — сказав розчаровано.

— А я думала, що ти справді його загіпнотизував, як зомбі.

— Я схожий на чаклуна вуду? — важко зітхнув, знову глянув на Ігоря і мовив: — Треба йти, Галюня. По ходу будемо розбиратись… А цього бичару доведеться тягнути з собою… Хай всі думають, що це звичайний п’яний кацап.

Сергій скинув куртку, щоб було легше рухатись і вийшов з машини. Дивно, але Ігор все ще перебирав ногами. Вони його повели, наче п’яного під руки і затягнули на другий поверх. Вперли спиною в стіну. Зупинились, важко хекаючи, під дверима квартири і подзвонили.

— Кто? — запитав Лом.

— Игорь, — буркнув Дід, кивнувши до Галі.

Та скрикнула: «А-а-а! Помогите!» Лом, щоб не привертати уваги, поспішно відчинив двері. Сергій з розгону спробував його вирубати ударом типу «свінґ»[99], як це зараз заведено у вуличних бійках, але в того була чудова реакція. Він стиг поставити блок, та все ж відлетів назад, в глибину коридору. За ним в азарті бою заскочив в квартиру Сергій, а слідом — Галка. «Зомбі» Ігор чомусь теж відірвався від стіни, немов відклеївся, і пошкандибав слідом, стікаючи слиною.

Лом спочатку дещо розгубився від того, що сталося, але побачив, що проти нього один не молодий мужик і якась перелякана тьолка. При чому мужик був схожий на пічника з Антимайдану. Точно, пічник! Це на якийсь час його здивувало і навіть ошелешило… Що тут може робити те одоробало?! Ще й слідом заходив Ігор.

Лом став у стійку, придивляючись до противника. Але ні фактура, ні зовнішність Сергія, як бійця його не вразили. Ну, точно пічник пічником, тільки поголений і чисто вдягнений. Васька пішов у наступ, пробуючи пробити короткими джебами. Та Дід, ухиляючись, блокував удари і розумів, що у нього мало шансів проти досвідченого бійця. Стріляти ж у приміщенні, ще й майже у центрі Парижу, поки що не було сенсу. Тому він пішов уперед — хук справа, хук зліва, ворог ставить умілі блоки, ногою — лоу-кік в опорне праве стегно Лома. Той ледь заточився і дав назад.

Тим часом Ігор вломився в коридор, перечепився за щось і гримнувся, збиваючи з ніг Галку. Падаючи, потягнув двері за собою, вони захлопнулись. Це на якусь мить відволікло Сергія. Той відступив назад і ледь озирнувся. Лом скористався цим і кинувся вперед, нанісши аперкот з дальньої дистанції йому в щелепу.

Удар був потужний, але пройшовся по дотичній. Та і цього вистачило — Сергія відкинуло на стіну. Васька кинувся на нього і вже навалився зверху, наносячи на ходу один за одним швидкі удари. Дід, як міг блокував їх. Та розумів, що навряд чи тепер в рукопашній переможе противника. Рука потягнулася до пістолета, що був на поясі, але його випередила Галя. Вона запанікувала, коли впала на коліна під вагою «зомбі», побачила, що сталось з Дідом, навела пістолет і з самовзводу двічі вистрелила в Лома.

Звук пострілу в невеликому приміщенні був, ніби вибух гранати. Маленький калібр не одразу зупинив Лома. Той навіть не відчув болю, його швидше налякав звук, він помітив у неї в руках пістолет, відскочив убік, сподіваючись зійти з лінії пострілу і кинувся до Галки, яка панічно захрипіла. Навіть не заверещала, а саме захрипіла. Вона й далі натискала на спусковий гачок, курок вдаряв по буйку, але пострілу не було. Сергій схопив Лома за ногу. Той зашпортнувся і впав на живіт. Дід вивернувся, як кіт і кинувся на нього зверху, на спину. У нього в руках уже був браунінг і він з розгону руків’ям дав противнику по потилиці. Лом в мить розм’як і розпластався на паркеті, як неживий.

Дід підскочив до Галки, вона розгублено дивилась на нього і продовжувала вхолосту клацати курком. Дід забрав у неї вальтер, пересмикнув затвор. Не відстріляний патрон вилетів з екстрактора. Сергій відпустив затвор і загнав наступний набій в патронник, акуратно поставив курок в положення взводу. І пояснив, відхекуючись:

— Скоріш за все старі набої.

Але Галя була настільки шокована тим, що тут відбулась, що знову потягнулася до пляшки.

— Я в нього влучила? — запитала, коли ковтнула кальвадосу.

Сергій глянув на Лома. У того під лівою ключицею на футболці з’явилась кров.

— Влучила, — важко зітхнув він, все ще відхекуючись.

Пересвідчився, що двері в квартиру зачинені, глянув, що з Ігорем. Той вже відійшов — пульсу не було. Миттю повернувся до Лома і зв’язав йому за спиною руки. Тепер — шукати Романа. Той був у спальні прикований наручниками до батареї з кляпом в роті. Сергій звільнив його.

— Як ти? — запитав.

— Та так, могло бути ліпше.

— Чиє замовлення, знаєш?

— Ні, ці двоє мовчали. Не зміг розговорити.

Дід оглянув його. У Жалія на обличчі були синці з кривавим відливом, роз’юшені губи і синє спухле вухо.

— Вигляд у тебе не дуже… — повідомив Сергій.

— Ти їх повбивав? — поцікавився Роман, явно прагнучи сатисфакції.

— Один скопитився. Лом — так собі, трішки живий.

— Чим ти його?

— Ти не чув постріли?

— Наче пістон у дитячому пістолеті.

— Дивно. Дай Бог, щоб їх не почули і сусіди… Галка смальнула, можна сказати, врятувала мене.

— Тут товщина стін більше метра, хто тут що почує?.. — Роман звівся, розминаючи м’язи і продовжив, з притиском: — Двері в кожній кімнаті дубові.

— Чую-чую, що хочеш допитати Лома, — криво посміхнувся Сергій. — З пристрастю. Як я тебе розумію…

— Ти з Галкою…— враз зупинився Роман, — я радий за вас…

Він ще був сам не свій, дещо розгублений, мабуть, до кінця не усвідомив, що жах його полону закінчився. Жалій важко зітхав, збирався з думками і духом, заводився, накручував себе і зараз не знав, з чого має почати своє розслідування і… власну помсту.

— Ти не гарячкуй. Треба все зробити на холодну голову, — застеріг Дід.

— Не хвилюйся… Я все зроблю правильно.

Зайшла Галя і кинулась до Романа з обіймами. Вона була п’яна, мов чіп і почала йому емоційно розповідати таку історію:

— Це я його, ба-бах! Бля-а-а! А потім… А він не стріляє. А цей — на мене. А той — на нього. А той ззаду слюні пустив… Хуйня повна… Ну, ти зрозумів.

Роман подивився на неї і сказав Сергієві:

— Знаєш, забирай її і їдь. Я тут якось сам.

— Впораєшся один?

— Впораюсь. Головне, що ми живі. А цю мерзоту…

Він знову зупинився і на хвильку втупився в одну точку. Так постояв, потім хляпнув себе по лобі і сказав:

— Зовсім забув, — дістав із шухляди письмового столу папери: — Ще вчора заплатив за бронежилети. Сто штук, четвертий клас. Через три дні будуть у Києві. Ще там така-сяка амуніція, лікарські сумки, аптечки, берци… Словом, подивишся. Ось накладні і доручення на отримання гуманітарної допомоги.

Передав папери.

— Дякую тобі, — зрадів Сергій.

— Це той випадок, коли я маю дякувати…

— Тільки запам’ятай: у тебе мало часу. Ось тобі ствол, — передав вальтер і набої. — Про всяк випадок. Тільки вистрілює не кожен патрон, — знизав плечима. — Чого дивуватись, їм скоро сто років… Трупи вивезеш і закопаєш так, щоб ніхто й ніколи не знав, де вони. А від квартири відмовся, вона вже засвічена. Усюди витреш свої відбитки пальців і кров.

— Зроблю, — пообіцяв Роман.

— Надійні помічники є?

— Син з донькою.

— Може, не потрібно їх в це втягувати?

— Ні, я завжди був з ними чесний і показував життя таким яким воно є.

Вони вийшли в коридор. Лом прийшов до тями, перевернувся на бік і застогнав від болю з нерозумінням поглядаючи на те, як його футболку з емблемою «Оплоту» залило кров’ю.

Коли побачив Сергія, знову примружився, пригадуючи, і з надією сказав:

— Ты печник, я тебя знаю, мы вместе были в Мариинке…

— Давно це було, — пхинькнув Сергій. — Давно.

Він взяв Галю під руку і повів до виходу, обійшовши Лома. Та ледь перебирала ногами, вдавала, що намагається не наступити на пораненого противника. Але таки наступила, навмисне, каблуком йому на литку і придавила. При цьому злорадно промовила, нахилившись до нього: «Ой!» Той аж скрикнув від болю.

— Пардон, — грубо сказала йому в лице і пішла далі, ведена за руку Дідом.

— Эй, печник, — з благанням звернувся Лом до Сергія. — Печник, не оставляй меня с этим… Не дай ему меня убить… Я жить хочу…

Дід зупинився, розвернувся до нього і ледь нахилившись, сказав:

— Ті пацани, яких ви там убили, теж хотіли жити.

— Я много знаю, могу рассказать… Это можно в суде против Януковича использовать… — в його голосі все ще звучала надія…

— Тепер ти його власність, — кивнув на Романа. — Спробуй з ним домовитись, — і до Жалія: — Я візьму твою машину?

Той у відповідь кивнув.

Він крутив в руках пістолет, стоячи над Ломом. І враз несподівано навіть для себе навів його і вистрелив Ломові у стегно. Знову громоподібний звук ударив по барабанних перетинках. Іскри весело вилетіли зі ствола, легкий димок розтікся по коридорчику. Роман по-ковбойському дунув в дуло. Васька істерично завив від болю. Роман втягнув носом солодкий запах спаленого пороху і сказав:

— Спробуй зі мною домовитись, Лом. Але для початку пройдемо повторно науку руского міра, яку ти мені вчора прививав. Про дєдов розкажеш, фашистів на Майдані… Ти ж все знаєш… Розкажи мені, Васька… Розкажи мені, як ви нещодавно вбивали на якомусь заводі майданівця… Як ви будете їх знову вбивати, потім прийдете в Європу вбивати геїв, буржуїв і жидів… Розкажи, а я все це запишу на диктофон…

Сергій на прощання ще раз поглянув на це неподобство, зітхнув і вийшов з квартири, тягнучи за собою Галку.

Вони сиділи в затишному теплому кафе. За зарюмсаним склом бовваніла Тріумфальна арка. Благородно гірчила кава. Він тримав її за руку і відчував таку болючу нехіть, таке судомне небажання їхати від неї, залишати її. Куди, заради чого?.. За цих кілька днів, що він провів з нею в Парижі, було стільки вражень, пригод, почуттів, що, здавалося, вони разом вже так давно, що вони єдине ціле, котре розділити неможливо.

Він мав при собі паспорт громадянина ПАР. Він мав частку в алмазовидобувній компанії в Намібії. Він мав будинок в Іспанії на березі Атлантичного океану. А тепер він ще й знайшов кохання.

Але… треба було їхати. Його чекали. Хлопцям потрібна була броня, ліки, взуття. Він не міг їх покинути. І він не міг бути осторонь подій.

— Ти можеш допомагати звідси… — враз сказала Галя.

— Хіба справа тільки у тому, щоб допомагати?

— А в чому?

— Коли мої онуки запитають мене: а що ти робив під час Революції? Коли був Майдан і гинули люди?.. Мені буде соромно сказати, що я просто допомагав їм із затишної, мирної Франції…

— Поїдь, зроби кілька фотографій на Майдані, як роблять інші, і будеш мати чим хвалитись перед онуками.

Сергій на це тільки розчаровано видихнув, ніби випустив пару.

— Але ж ти вже відбув там не менше двох місяців…

— Ти правду сказала: «відбув». А потрібно пройти цей шлях до логічного завершення. Я розумію, що з мого боку це навіть дурість. Але я не можу по-іншому. Ще й ці мої пацани. Кожен — як золото. Я сумую за ними.

— Але ти кажеш, що так просто ця революція не закінчиться…

— Не закінчиться. Буде війна. Це всі розуміють, ну принаймні ці мої хлопці. Всі розуміють, що вигнати Януковича — це ще не все… Як це не патетично звучить, нам потрібно змінювати країну, систему. А цього так просто зробити не дозволять. Ні ті, ні ці.

— Дійсно патетично, — зітхнула Галя. — А я вже почала мріяти про затишок сім’ї, галас дітей в нашому будинку. Вибач, всі жінки однакові і хочуть сімейного щастя.

— Я повернуся до тебе.

— Коли це станеться? Тебе вже затягла ця революція.

— Не знаю, коли, але знаю, що повернуся.

— Дурне у нас прощання, затяжне… Ми мучимо одне одного, відтягуючи розлуку. Вибач… Тобі час їхати.

Вона рішуче встала з-за столу, розвернулась і вийшла. Переконливо так, по-чоловічому. Сергій навіть не сподівався на таку розв’язку. Можливо, вона гадала, що він побіжить услід і передумає, залишиться. Обійме її з-за спини, поцілує в шийку і скаже: «Я не поїду. Я не можу покинути тебе, моя Лисичка-сестричка»… та цього не сталось. Він сидів, стримуючи себе до болю, до знетями. Дивився услід, як вона, наче п’яна, виходить з кафе, повертає в бічну вулицю, щоб не проходити повз вікно, біля якого сидів він. І зникає, розчиняється у безвісті цього прекрасного міста.

Він кілька разів поривався встати, наздогнати її. І хоча б відтягнути час прощання — на день, на два. Може, потім буде легше прощатись, коли вони наситяться одне одним. Але хіба можна насититись коханням?

«Треба їхати…» — сказав він собі, допив каву і вийшов з кафе. Сів за кермо і, стримуючи важкі зітхання, вирушив на Схід. Там, в Україні, було його життя. Може колись, коли там все закінчиться, він повернеться, щоб більше ніколи з нею не розлучатись.

«Велькоммен, май френд»

Мишко розклав на столі папірці, котрі знайшов у залишках генеральського вогнища. Нічого цікавого — фрагменти слів, вирвані з контексту речення. Тільки в одному місці надибав цікаву фразу: «Вывод майдана за периметр баррикад должен производиться…». Окремі слова, котрі одразу впадали у вічі, часто читались однозначно: «силами взводов», «сотрудники «Альфы», «наступление на», «силовой вариант разгона», «группа РФ», «закончить за 2 дня», «оставить путь отступления», але нічого для повстанців не означали… Дуже часто траплялось «18 февраля».

Разом з Мишком сиділи хлопці взводу і роздивлялися папірці, намагаючись скласти пазл, якого не існувало в природі.

— Воно-то конєшно може і нічого не обозначати, — розмірковував вголос Мишко. — А може вобщє буть шпіонской шифровкой для ФСБ від нашого шустрого гєнєрала.

— А може, нам просто пощастило, — висунув припущення Морпєх. — Не дарма ж він здриснув у Крим. Щось знає, собака мусорська.

— Да, тільки шо нам з цим всім щастям робити? — розвів руками Бача. — Йти з ними в штаб? Так там самі грамотні люди во Всєлєнной. Шо ми їм скажемо, де взяли ті бумаги?

— Та на нас і так дивляться, як на провокаторів, — відмахнувся Борька. — Тітушок бити не можна, мусорів посилати не можна. Цих уродів, що хочуть розбирати наші барикади, чіпати не можна…

— Да че ты начинаешь, Борька, живем, как в раю, — хмикнув Матроскін. — Такое впечатление, что умерли. А надо действовать.

На цих словах з-за шторки з’явився пан Петро. При ньому остерігались вести розмови, бо відчували, що він не свій. При ньому треба тримати язика на припоні. У таких компаніях завжди видно, чим людина дихає, що думає. Як виходить поспішно щось комусь розповісти по телефону після штабних нарад, як перешіптується з підозрілими типами по закутках. Словом, всі вже здогадувалися, що пан Петро — курва і стукач. Тому він не знав нічого, що насправді відбувається у взводі і довкола нього.

Останнім часом пан Петро несподівано «розбагатів» і став купувати в магазині віскі, виставляти на стіл, заохочуючи хлопців до відвертих розмов. При цьому всі бачили, як він складає у портмоне чеки з магазину, а іноді й збирає їх по смітниках. Часто він просто кудись зникав — на день, два або на ніч. Потім з’являвся відмитий, у свіжій білизні. Розповідав, що в нього у Києві є чи то коханка, чи то однокласниця, в якої він «підживає».

Того ж дня Мишко вирішив його «пробити» і на нараді з серйозним виглядом повідомив усім, що на Майдан вже завезли зброю і готуються до наступу на урядовий квартал. І що з їхнього взводу буде сформовано ударний загін для прориву до Адміністрації президента та її силового захоплення. Їхнє завдання — взяти кабінет самого президента, щоб не дати вивезти з нього важливі речі та документи. Тобто компромат. Мишко повідомив, що він має написати заяву в штаб, скільки якої зброї та набоїв їм потрібно для операції, яку з конспіративною метою назвали «Бімба».

Хлопці з серйозними пиками почали складати список — тисячі гранат, сотні тисяч патронів, 15 «джипів» з ДШК[100] на турелях, кожному — по АКМ і по «Стєчкіну». Після бурхливих дебатів список необхідної зброї з чернетки перенесли в «офіційний лист» на ім’я керівника штурмових груп «пана Пастора». Підписався під цим листом Мишко так: «камандір первого отдєльного штурмового взвода «А» Мишко «Первий» і дописав своїми каракулями: «за камандіра второго отдельного штурмового взвода «В» Гєнєрал Бачелло». Бача під цим поставив свій автограф дрібними буквами: «Хуйко Товстий».

Потім Мишко всім пояснив, що існують ще секретні протоколи, котрі може писати і читати тільки він і «Пастор», тому прикрившись рукою написав на звороті «листа» таке: «Якщо ви в терміновому порядку не видасте нам зброю, будемо вважати вас агентами Хуйла Московського Первого. Або готові прийняти замість оружия бутилі коньяку в тарі не менше 10 л і в кількості 20 штук. За що міцно обнімаємо і цілуємо вас по нашому, по гейропському в губи. З язиком». Потім під цим намалював трояндочки і смайлики.

Після такої важкої і плідної роботи, всі вийшли з намету на перекур, залишивши листа на столі. Пан Петро не пішов з ними, зате кудись спішно побіг, коли всі повернулись в палатку. Малюк простежив за ним до… бокового входу в СБУ на вулиці Ірининській.

І того ж вечора спікер СБУ видав цю інформацію в ефір, мовляв, на Майдан уже завезли зброю і готуються до штурму Урядового кварталу. А ще «загадково» додав, що в СБУ є фотокопії документів, які це підтверджують. Це розтиражували майже всі телеканали України. Так «невинний» жарт Мишка і його команди став черговим піар-приводом для опозиції, щоб облаяти провокаторів з СБУ. І розповісти, що вони дебіли, а також запропонували створити робочу групу для ревізії складів майданівців.

Наступного дня есбеушники, мабуть, нарешті до кінця дочитали «листа», тому більше ніколи не підіймали цю тему, а пан Петро несподівано зник з Майдану, нікому нічого не сказавши. Ось так розважалися майданівці, поки було перемир’я. Як могли.

Вони тільки пошкодували, що тепер «контора» не стане оплачувати їхній обідній віскарь. А Бача на те сказав: «Від одного ізбавились. Знайти б тепер остальних»…

— Був у нас один такий стукач, коли ми золото мили на Горині, — почав свої побрехеньки Борька.

— Яке золото на Горині? — аж вибалушив очі Морпєх.

— Та це була секретна розробка, — втаємничено повідомив Борька. — Ще в совєцькі часи. Там багато золота не було, тон сорок — родовище неперспективне[101]. Мили вручну, лотками, щоб не привертати уваги населення і ЦРУ. Хоча можна було поставити драгу. А щоб не викликати підозр, то мили баби, так, ніби полоскали білизну в річці. Словом, картина така: по периметру вишки з автоматниками, все обплутано колючкою, бульдозери розгрібають розкрив[102], а дівчатка в білих хустинках і підгорнутих спідницях «полощуть білизну».

Морпєх з Бачою потихеньку почали сповзати під стіл. Мишко слухав так, наче сумнівався в психічній повноцінності Борьки — з розкритим ротом, настовбурченими вухами і носом, що запитально повис, здавалося, до нижньої губи. Малюк з Матроскіним спочатку повірили і захоплено слухали. Десант з повним розумінням кивав. Він завжди літав десь у хмарах, ведучи переписку СМС-ками з друзями всього світу, а також читав новини і постійно був у курсі того, хто з зірок з ким одружився, де вони провели літо і таке інше — дурне і непотрібне.

— По вісім годин на день у три зміни, — продовжував фантазувати Борька. — Вночі, щоб ніхто із місцевих нічого не запідозрив, на повну врубали рускі народні пєсні і прожектора. Особливо популярною була пісня «Валєнькі-давалєнкі»[103].

Але вночі бабів-прачок не хватало. Тому переодягали молодший офіцерський склад КГБ у жіночий одяг. І в такому вигляді вони мили до ранку золотий пісок. За це їм давали надбавку у тринадцять рублів.

— Дядя Боря, — не міг повірити у це Малюк, — а зачем мыть ночью, ведь не видно, сколько там песка…

— По-перше, в них були дуже сильні прожектори, а по-друге, ці кагебісти, що мили пісок, придумали собі таку схему, щоб його красти… Зі шкільних альбомів виривали аркуші, змазували їх жиром і там, на місці, робили з них кораблики, які наповнювали золотим піском. І посилали їх вниз по течії… А далі їх вже ловили підсакою їхні жінки. А потім то золото плавили в скороварках…

Мишко, Бача, Італієць і Морпєх валялись під столом і давились сміхом.

— Так ось, був там один такий жадний майор, що він вигнав на ловлю корабликів тещу і навіть сваху — продовжував фантазувати Борька. — Він таким чином крав у колег, а ті баби крали у нього — не віддавали всього. Але куди в Радянському Союзі було діватись з тим золотом? То він собі з нього виплавив сковороду і щоранку на ній собі смажив яйця. Казав, що дуже корисно їсти яйця з іонами золота.

А потім від свого паскудного характеру і жадності вирішив всіх здати. Ну, а ментам тільки того й треба було. Він думав, коли всіх здав, то його обминуть. Ага, не той випадок! В першу чергу до нього й прийшли… А коли провели обшук, то ні у кого нічого не знайшли. Люди купили собі квартири в «кооперативах», машини, гуляли собі на ті гроші в ресторанах, їздили в Крим. Тільки в нього знайшли золоту сковорідку і в банках з-під круп на кухні золоті самородки. З продуктів — тільки яйця в холодильнику і проросла картопля. Тому посадили тільки його з тещею і свахою — в одну камеру. А таке покарання навіть в Союзі вважалось найважчим. На 25 років!

А знаєте, чому? Та тому, що всіх стукачів чекає розплата!

Коли розвалився Союз, КГБ вирішили цю копальню закрити, так і не вибравши всього золота. Щоб золото не дісталось Україні. На її місці тепер сміттєзвалище.

— Дядь Боря, а где это место? — не вгавав Малюк. — Наверное, там еще много золота. С новыми технологиями можно попробовать добыть пару сотен килограмм…

— Так то ж секретне місце! — заявив Борька. — Після того, як там перестали вибирати золото, всіх жінок нагородили орденами Червоної зірки, а чоловіків за те, що вони переодягались в бабський одяг запакували в психушки. Тільки мене випустили, бо я відразу відмовився мити золото, тим більше в бабському одязі. Я їх охороняв, цих психів, на вишках з автоматом.

Десант, що весь цей час переглядав новини у телефоні, раптом підвів голову і цілком серйозно сказав:

— Это неправда. А знаете, почему? Потому что температура плавления золота тысяча шестьдесят градусов… А конфорки может достигать тысячу шестьсот! И при жарке яиц она бы расплавилась.

Мишко нарешті порснув сміхом і вибіг на вулицю. Звідти донісся його божевільний регіт. За ним вибігли Бача, Італієць, Морпєх, а останнім Борька, який теж вже не міг втриматися від сміху. Заумний з Десантом і Малюком перезирнулися і попросили Матроскіна пояснити, чому вони регочуть.

— Да дебилы потому что, — пояснив той. — Реально на золотой сковородке долго яйца не пожаришь. И еще, кстати, на Горыни никогда золото не добывали. Это Борька че-то припиздел. Как всегда.

Одного ранку, ще до сніданку, днювальний, що стояв на воротах, прибіг в намет взводу «А» і кинув до Мишка:

— До вас хоче пройти якийсь моднявий чувак. Весь в такому прикиді, — провів з голови до ніг руками і це мало означати щось надзвичайне.

— Так проведи цього «чувака», — знизав плечима Мишко. — У нас тут всьо демократично: хароший чувак — хароші піздюліни, паганий чувак — ще лучші… Чужі тут не ходять. Давай його сюда, глянемо, такий він красівий, як ти показав, чи чуть хуже.

Днювальний побіг і через хвилину в намет зайшов Дід. Хлопці, що саме прибирали зі столу, навіть не одразу його впізнали — в наметі було тьмяно. Гість був схожий на туриста з Німеччини, тільки на пузі не вистачало фотоапарата з потужним об’єктивом.

— Goeie môre, — привітався він на африкаанс, чим здивував навіть Заумного, бо той звідкілясь знав це привітання, тому стиха всім повідомив: «Він з Південноафриканської республіки».

Мишко не розгубився і мішаниною з німецьких та англійських слів сказав на діалекті мешканців Нікополя:

— Велькоммен, май френд ту авер хаузе. Зетсен зе бітте, — показав на лаву. — Вас волен зі, майне камараден? Сітдаун пліз!

— Міша, ти з дуба рухнув? — не зрозумів Дід і підійшов ближче до світла.

Впізнавши його голос, мешканці намету радісно кинулись до Діда з обніманнями-привітаннями. «Ну, ти даєш! — один наперед одного смикали за руку Сергія повстанці. — Як олігарх недорізаний! В костю-у-у-у-мі! З галстуком! Інтілігєнт! І морда така нагла! Де ти був так довго?! Заходь, розказуй про Париж! Як француженки?!»…

— Так-так-так, пацани, не порвіть мене на запчастини. Спочатку розвантажимо машину, а потім розкажу… Ціла фура добра. Часу мало. Кожна хвилина простою — гроші!

— Взвод «А», взвод «В»! — враз гаркнув Мишко. — Прекратіть дьоргать Діда за часті тєла і всі бігом на розгрузку! На хазяйстві двох взводов остається Заумний!..

І вже через дві години всі бійці взводів були екіпіровані в бронежилети, захисні окуляри, нові берци, курили французькі сигарети, а дехто — навіть сигари під дорогий коньяк. У зв’язку з поверненням Діда та багаті подарунки підрозділам Майдану нині обидва взводи влаштували собі вихідний.

За тиждень багато чого тут змінилося, тож варто було ще й порадитись про те, як жити далі, тим більше повилізало багато інформації, яку варто було обговорити. Але для початку хлопці зробили презент для Діда — новенький камуфляж. Це був справжній чоловічий подарунок. А коли Сергій запитав, звідки таке багатство, і звідки взагалі у всіх бійців форма, сказали, що обговорять це на нараді.

Коли настав час, повстанці зібрались на нараду. Вкотре переглянули обгорілі папірці з будинку генерала. Тепер вже під лупою. Але й це не додало жодної корисної чи нової інформації. Якщо вірити цим шматкам слів, то мусора готуються до наступу на Майдан. І що в такому випадку робити їм, ніхто не уявляв.

— В принципє, організация на нулю, — почав Мишко, коли за столом розсілися «старшаки». — Хто куди хоче, туди й ходе, коли хоче, тоді й приходе. Як ми убедились, їхніх стукачов в подраздєлєніях полно. Поетому мусора знають все, шо у нас проісходе. А ми можемо тіки догадуваться, коли все начнеться.

— Да-да… А начаться воно должно скоро, — вирішив Бача. — Хотя би потому, шо всіх це вже заїбало!

У формі генерала з дубовими вінками в петлицях і вишитими погонами з великими зірками він мав солідний вигляд, але надто босяцький, щоб можна було повірити в те, що він справжній генерал.

— Моя думка така… — сказав Дід. — шансів у нас мало, народу на Майдані мало. Шини не врятують ситуації, якщо не буде кому стояти за лінією вогню. А ці упирі будуть наступати продумано…

— В тебе є якась свіжа інформація? — поцікавився Морпєх.

— Нічого. Тільки те, що в Кабміні переховується шістсот переодягнених в беркутовську форму кацапів. Ну і… вісімнадцяте число теж ніхто не відміняв. Кажуть, що вони готуються на вісімнадцяте…

— Странно це, — вголос подумав Мишко, — на всіх бумагах гєнєрала вісімнадцяте фєвраля і вчора в штабі сообщили, шо іменно восємнадцатого буде «Мирна хода», — пробубнів під носа: — «Мирна байда»! На бумагах гєнєрала є таке: «Вывод майдана за периметр баррикад должен производиться»… І весь Майдан планують вивести за периметр барикад і вести до Верховної Ради. Совпаденіє? Не думаю. Місяць тому тоже коє-кто, — кинув косий погляд на Діда, — планірував пройти налєгкє до Кабміна і више. Чим це закончилось, помнять всі.

— Але знову ж таки, — зітхнув Сергій, — чим довше ми тут будемо сидіти, тим більше шансів, що Майдан сам розійдеться. Народ потрібно тримати в тонусі. І наші лідери теж це добре розуміють. Через місяць при такій погоді більшість поїде садити картоплю. Інша частина — шукати роботу за кордоном.

— То єсть у нас немає вихода? — задумався Мишко. — І нас розгромлять?

— Нет, у нас есть выход, — запропонував Матроскін, — собрать человек сто нормальных бойцов и взять штурмом Управление МВС на Владимирской. Там есть оружие и там можно нормально обороняться. А идти без стволов на вооруженных ментов… — він скривив міну нерозуміння і заперечливо покивав, — я просто не вижу смысла. Представляете, сколько будет с нашей стороны трупов? А это люди, наши люди! Мне, например, не безразлична жизнь каждого.

— Правда, — вирішив «генерал» Бача, — одно діло подохнуть під пулями беркутні, друге діло погибнуть в бою с оружиєм в руках. Як воїн. Один хуй буде, як мій дєд казав: «Івану за атаку хуя в сраку, а Машці за пизду «Красну звезду»[104].

— Нє, воно канєшто так всєгда було, а ти щас про шо? — не зрозумів Мишко.

— Дєло в том, шо всі ці прихлєбатєлі со штабов і біля сцени, всі ці «машки» після побєди Майдана получать всьо — і гроші, і должностя, і власть і даже наградне оружие. Соберуть всі вершки. Ми же — або подохнемо в неравной борьбі з мусорами ілі же останемся при своїх інтірєсах з болячками, долгами, лічними проблємами і медальками — ето в лучшем случає…

— Ага… з собачими жетончиками, — реготнув Мишко.

— Вот іменно, — погодився Бача і продовжив: — Єслі ми будемо давать мусорам і тітухам по голові, бороться з ними с оружием в руках… Еті всі прихлєбатєлі і сніматєлі вершков задумаються: може, коли я вже слішком буду вийобуватись, воровать і не уважать простий народ, тоді точно впіймаю пулю від таких воїнів, бо коли вони не засцяли убивать на Майдані мусоров, то не засцуть і мені пулю в лоба засадить… — задумався на хвильку і повторив: — Да-да… «Івану за атаку хуя в сраку, а Машці за пизду «Красну звезду». А це не правильно.

— Твоя красномовність геніальна, — посміхнувся Сергій. — Але що ми вирішуємо на найближчий час? Що будемо робити?

Мишко тим часом намалював карту урядового кварталу, позиції беркутні, Маріїнський парк з тітушнею і став малювати маршрут «ходи», показуючи стратегічні переваги мусорів:

— Як только ми підойдемо до Верховної Ради, даже пускай нас буде мільйон народу, нас в пяті містах одрізають от Майдана, при чьом лєгко: Липська, Грушевського з боку метро, Кріпосний проулок, Шовковична, Московська (назва блядська)… Всьо. Розчліняють на групки і починають хуярити мєлкооптовими партіями. Народ розбігається, хто куди, і вся ця хуйня в чорній формі спочатку пиздить отступающю «мирну ходу», а потім заходить з тітушками на Майдан і вже звучить: «нє думай пра мгнавєнья свисака» — со сцени їм співає Кабзон. А за ним Тася Повалій і Ґандзя Лорак ісполняют свої високохудожествєнні проізвєдєнія. А на канцертє — тітушня вночі буде зажигать фанарікі для Валоді Путіна. І орать: «Україна — ета Расія»! А нові ведучі Гєрман з Шуфрічєм будуть співать свіжий гімн: «вже памєрла Україна і слава і воля, вже вам браття маладиє пасміхнєцця дуля»… Царьов з Коліснічєнком і Королєвской — на падтанцовках.

— Перспективи так собі, — почухав макітру Морпєх. — Ось тоді ми і почнемо схрони рити. А шо — хіба не так?

— Поки до схронів дійде… Ще можна поборотись тут, — сказав Сергій.

Кум Петя подзвонив до Сергія далеко за північ, коли той вмощувався спати на місце, нагріте Бачею. За кілька днів у Парижі на чистих простирадлах і м’яких матрацах він встиг відвикнути від повстанського побуту, з його спільною постіллю і відсутністю комфорту. В наметі вночі все ще було холодно, не вистачало місця для всіх, тому спали по черзі, одягненими, по три-чотири години вночі, зате вдень можна було відіспатись вдосталь. Хоча нічний сон завжди цінився більше. Тому Сергій встав з лежанки з великою неохотою, одягнувся і пройшов до «передбанника», де в них стояла пічка.

— Я скоро буду, — повідомив Бачу, котрий спросоння розпалював буржуйку.

Бача стояв раком перед віконцем буржуйки у генеральській формі і дув на жаринки, намагаючись роздмухати вогонь. З буржуйки курився попіл вкупі з різким димом, але вогонь чомусь не розгорявся. У Бачі вже вся мармиза була чорною, почервоніли очі, в голові замакітрилось, але вогонь не брався. Через це він став кашляти і матюкатись. Сергій подав йому газету на розпал, котрих у них був цілий стос і повторив:

— Буду скоро!

— Охрана нужна?

— Генерал-охоронець? — віджартувався Сергій. — Це тільки для Мишка. Мене буде охороняти полковник… Настоящій полковник.

— Вобщє ці майдановці охреніли, — буркнув Бача, — скоро будуть лічних парікмахєров з чісла гєнєралов заказивать. Врємєна пошли…

— Революція, — погодився Сергій і вийшов з намету.

На вулиці незатишно, повітря увібрало в себе холодну вологу і було густе, мов у горах; здавалося, що це повітря можна було різати ножем. Через це дихалося важко, так, що не можна було вдихнути на повні груди. Волога осідала на землю. Світло ліхтарів на Хрещатику заливало мокрий асфальт позолотою. Жовтими плямами вкривало намети з їхніми огорожами і внутрішніми двориками.

Народ, як міг, облаштовував тут свій побут. Тільки чомусь намагався відгородитись від сусідів і зовнішнього світу перепонами, загорожами, парканами. Справжнє хуторянство на Хрещатику, зрештою, і на самому Майдані. Таке собі «оце — моє, моя межа!» Сергій посміхнувся, подумавши, що коли до травня революція зайде в глухий кут, то народ розбере асфальт і бруківку та буде садити тут картоплю, городину, заведе курей і поросят. Найвправніші господарі — бичків з коровами. Попід тинками — обов’язково чорнобривці, нагідки і матіола. А трохи пізніше — і мальви. В українців це в крові, в генах — будь-де облаштовувати господарство. Навіть коли самі не зможуть зібрати врожай, «буде для людей», котрі прийдуть пізніше.

Він уявив собі репортаж якогось телеканалу з Хрещатика у далекому серпні 2016 року. Під ранкове кукурікання і мукання корів журналістка буде розповідати про дивовижні породи курочок-несучок, виведені в наметі «пані Христини» і про загального улюбленця цапка Хведю, котрий разом з відважними майданівцями відбивав ювілейний 725-й наступ беркутівців. Після цього була виставка народних досягнень Майдану і спільна резолюція «Беркута» і Майдану про повну недовіру Антимайдану, котрий оголосив себе незалежною республікою Маріїнського парку, легалізував наркоту і проституцію і став вимагати міжнародного визнання. Їх у цьому вже підтримала Росія, Абхазія, Придністров’я і Північна Корея.

Він струснув головою від маячні, що спросоння лізла у голову і вийшов за периметр майдану, проминувши сонних вартових.

Петро вже чекав на нього в машині. Сергій пірнув у середину авто. Цього разу куми привіталися стримано. Було помітно, що Петро виснажився — морально, фізично. Через діяльність його сина у Львові у нього почались неприємності по роботі.

— Мене звільняють, — з розгону повідомив він Сергія.

— Нарешті, — реготнув той. — Майдан акбар!

— Блядь, тобі смішки в голові. Мене звільняють за повною службовою невідповідністю. Навряд чи знайду тепер собі нормальну роботу…

— Ти ж давно хотів піти на пенсію…

— «Хотіти» і «піти» — це різні речі.

— І що плануєш робити далі?

— Ляжу в лікарню, як всі «порядні» чиновники. З моїм затяжним алкоголізмом…

— Чому алкоголізмом? — здивувався Сергій. — Ти ж наче не зловживаєш…

— Та, тепер, коли ви затіяли ці майданівські хороводи, а мій синок пішов майданити… Щовечора, поки не лупну півлітру, — не засну, — зітхнув. — Болить це все мені. І ваших шкода, і наших «беркутят»… Ти ж сам знаєш, у нас є нормальні пацани[105], а негідників і у вас, і у нас вистачає…

— Скоро почнеться? — здогадався Сергій.

— Попередньо — вісімнадцятого. Але там, — тикнув пальцем угору, — зараз такі качелі… Немає єдності. Яник хоче все вирішити мирно… На нього давить Хуйло… Ну, і біля нього повно різних ура-переможців… І в нас теж… Словом, скажу тобі чесно… Навіть якщо захочуть, вони не розженуть Майдан. Немає кому цього зробити. Немає лідера…

— Як і у нас, до речі….

— У вас хоча б є якась ідеологія… ідея… А ми за що маємо воювати з вами?

— За присягу?

— Я давав присягу народу України, а не Янику і Захарченку. І захищати їхні золоті унітази не хочу. Тим більше, ми всі чудово знаємо, що вони прийшли до влади абсолютно незаконно… З підтасовками на виборах. Словом, пуста балачка, ми про все це вже переговорили по сто разів…

— Що порадиш нам робити?..

— Що мене найбільше турбує, то це снайпери. Зайшло шість груп снайперів, таємно зайшли, чи то з Криму, чи то з Росії. Працюватимуть «трійками». Один — буде «косити» під майданівця або мирного мешканця, щоб стежити за обстановкою і в разі небезпеки попереджувати «двійку». «Двійка» — працює на точці. Стріляють позмінно, щоб не «замилювався» зір.

— Я доповім у штаб…

— І ще вони планують роздати зброю тітушні.

— А це — вже крок відчаю…

«Мирна байда»

Сергій спав погано, як ніколи. Бача хропів, аж заливався. Але до його рулад настільки звикли, що без них іноді й заснути було важко. Ніби чогось не вистачало. Але цієї ночі були якісь тривожні, щемкі сни. Париж, Галя, кафе, Тріумфальна арка, «зомбі Ігор»… Таке все, що не трималось купи.

А вранці перед сніданком в намет взводу «А» прийшов отець Григорій і почав коротку службу. У нього там було щось на зразок каплички. Спросоння його бубніння заколисувало, присипляло. Так що вставати з теплої лежанки не хотілося. А Григорій, закінчивши коротку ранкову службу, звернувся до хлопців, кажучи:

— В Євангелії Ісус говорить до своїх учнів: «Ви сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна. Хіба що бути викинутою геть на потоптання людям». Бути сіллю землі — це дар від Бога, який ми повинні прийняти з радістю. Будучи сіллю землі, ми можемо передати смак до життя іншим. Наше життя набуває сенсу, коли ми присмачуємо життя тих, за кого відповідаємо — за своїх близьких, за весь народ, за наш край, за державу. Якщо раптом перед нами постають перешкоди, часто ми питаємо себе: «Для чого продовжувати боротьбу, якщо можна зупинитись і не йти далі?» Але буває, що потрібно тільки дрібку солі, щоб змінити смак їжі, тобто — тільки дрібку зусиль, щоб змінити смак самого життя. Не втрачати смак, не ставати прісними, як пил земний, значить тілом і душею стати Даром Божим, присвятити себе боротьбі і перемогам. Ви — сіль землі… Ви — здатні змінити цей прісний світ і присмачити його!

У Сергія в голові ці образи чомусь змішалися з солоною кров’ю, якою можна зросити землю і він остаточно прокинувся. Говорити про таке напередодні «ходи», мабуть, не варто… Після цього Сергій піднявся з лежанки і вийшов. Йому хотілось поговорити з отцем Григорієм, але того вже й слід прохолов.

Він роззирнувся. Ранковий Майдан мав урочистий вигляд. Він був залитий світанковим сонцем. Скляний серпанок по-особливому увиразнював кожен штрих видовища, що розгорнулось перед ним… Людей — тисячі. Намети і прапори — сотні прапорів: державних, патріотичних, прапори взводів, сотень, міст, земляцтв, партій, організацій. Вишикувані колони повстанців. На шоломах — відблиски сонця. Урочистий настрій і піднесений дух. Майдан готувався до мирної ходи. Більшість вірила в те, що сьогодні все це закінчиться. Вони змусять піти у відставку Януковича, провести вибори і добитись, щоб до влади прийшли патріоти. Про європейські цінності вже давно перестали говорити навіть політики. Тільки так, між іншим, віддаючи данину традиції.

Поруч з Сергієм, пихтячи французькою цигаркою, став Мишко. Теж оцінив величне видовище зі словами:

— Беркут з Яником к хуям розбіжиться, коли це побачить. Прямо войско польське на роверах, — зітхнув. — Куди вони йдуть і для чого?.. Не понімаю я…

— Що тобі в штабі сказали?

— Оттого, шо я не втягую своїх людей в цю хуєту, я провокатор і мене розстріляють на глазах у всього Майдана.

— Всього? — пхинькнув Сергій.

— Пошутив, канєшно не всього. Тільки вибраних панів, по прігласітєльних білєтах. Камєдія — дорогоє удовольствіє. За отдєльну плату. Для ніщіх майдановцов не доступну. Вот ти, напрімєр, сможеш на ето подивиться, бо ти з багатєньких, а такой як Бача, то тільки потом, по тілівізору. Єслі захоче, конєшно.

— А серйозно, що сказали?

— Шо будуть розбираться, коли всьо закончиться. І вони побєдять. А я сказав, шо пацанов за периметр не виведу і шо ти теж не поведеш своїх. Ілі я не прав?

— Ні, не виведу. Тільки молодняк рветься вперед, я їх не маю права стримувати. Вони кажуть, що вже не можуть сидіти без діла на Майдані. Добровольці — їхнє право.

— А шо каже Італьянєц? Він же вроді адекватний.

— Вирішив іти. Син його йде, а він хоче бути з ним.

— Діти-діти, — зітхнув Мишко. — Час такий, шо старікам помирать надо, таким, як ми, а не молодьожі. А помирать надо с умом, прихвативши з собою на той світ парочку врагов. А у нас план дій на бліжайше врем’я — на барикаду.

— Скільки в тебе народу залишилось?

— Тут десятеро і в Києві в резерві п’ятеро… Сказав їм поки не виходити. Наш провінційний резерв, дасть Бог, підтягнеться в обід.

— А куми, Вітос з Олегом? — зі смішком поцікавився Сергій.

— Поки шо інформація така: в одного жінка всьо, шо було вдома замочила, шоб стірать, а другий не просихає сам, в запої. По крайнєй мєрє так каже.

— Тобто ми їх втратили?

— Та нє, як штабісти побідять, то вони й появляться.

— Головне, щоб в одного до часу перемоги все висохло, а в іншого…

— Закончилась водка, — заржав Мишко, ще раз кинув погляд на колони майданівців, вишикувані для маршу, і зітхнув: — Мирна байда…

— Коли всі молоді підуть, — почав подумки рахувати своїх бійців Дід, — у взводі залишиться п’ятеро зі мною. З чим я буду захищати свою барикаду?

— Твоя в другій лінії, тому станеш з нами. Як нас розхуярять, перейдемо до тебе.

— Думаєш, таки буде пиздоріз?

— І не сумнівайся. У мене вже всі пазли склались в голові — з гєнєральскими бумажками. У них приказ нас роз’їбать за два дні. Єслі ми два дня протримаємся, то побєда буде за нами. На третій день. Бо в них случиться сбой в програмі.

— Твої слова та Богу в вуха…

Загони, котрі вирушали в мирну ходу, заводили себе патріотичними гаслами. Дехто заводив повстанських пісень, грала сурма, нетерплячі голови стали бахкати «бімбами»[106]. Хоча цього не варто було робити. Політики всіх закликали до «мирної акції». Вони повинні були прийти до Верховної Ради і вимагати проведення нових виборів, повернення до Конституції 2004 року. Бла-бла-бла, бу-бу-бу. Але як можна було мирно пройти через кордони вевешників і беркутні, з якими в парі «працювала» тітушня?.. Для Сергія і Мишка це було загадкою. Тим більше, пішов поголос, що є наказ видати тітушні зброю[107].

Бійці взводу «А», заспані та неохайні, вийшли з намету, щоб подивитись на те, що відбувалось на Майдані. Молодняк зі взводу «В», екіпірований щитами і палицями теж вийшов, але щоб приєднатися до «ходи». Сергій сказав їм напутнє слово:

— Ви прийняли це рішення свідомо і самостійно, — він трохи злився. — Хрін з вами, це ваше право, як добровольців. Але ось що я попрошу вас, синки… Йдучи, оцінюйте всі можливі шляхи відступу. Це закон: при наступі правильний полководець планує і глибокоешелоновану оборону. Щоб не нарватися на контрудар і війська, у разі відступу могли б опинитись не в чистому полі, а в надійних бліндажах чи окопах…

— Батя[108], — враз озвався один із бійців, — нам відступати не можна. Ми за два місяці від’їлись тут як тушканчики. Бігти не зможемо, тому будемо тільки наступати.

Молоді заржали, підтримуючи товариша.

— Дарагой мой, — вирішив повчити їх Бача, якого молодняк любив, наче рідного, — єслі нада буде, єслі за тобой погониться два бугая з дубиняками, ти побіжиш з такой скоростью, як спрінтер на довгі дістанції. Повір мені, я на Груші зі своїми ста тридцятью кеге біг від беркутні так, шо сопля на носі превратилась в льод. Забув, шо у мене ноги больні, голова больна і сам я спрінтер не первой свіжесті…

— Так ти ж там тих беркутів і поклав… — пригадав молодий.

— Да, це коли вже більше бігти не мог, — зізнався Бача.

— Тобто відступив на заздалегідь підготовлені позиції, — підказав йому Сергій.

— Точно! — погодився Бача. — Завернув за угол, а там — куди вони хароші від мене могли подіться? Я їх в ті їхні щити і вклепав. Хотів одного завернуть в щит трубочкою, але жаль було портить такі нужні нам для оборони щити…

— Словом, — продовжив Дід, дістав карту і показав її хлопцям, — відходи для вас такі: по Шовковичній на Круглоуніверситетську, потім або дворами, на Хрещатик, додому, тобто сюди. Це основний відхід. Або до Бессарабської площі і далі — сюди по Хрещатику. Якщо там будуть тітушки, проривайтеся, біжіть. Не бійтесь кидати щити і бронежилети, все що може видати у вас повстанця або обтяжити. Якщо буде геть погано, розбігайтесь по одному. Хто матиме дух і бажання, повертайтесь сюди. Це мій вам наказ. І головне — не зупинятись. Передихнете тут. Все зрозуміло?

— Так… да…

— Тоді вперед, на «мирну ходу»… Будьте обережні… І візьміть якнайбільше бімб, — до Морпєха: Видай їм штук двадцять… — і до бійців: — Використовуйте їх не надарма. Кидайте тільки в ціль.

І вони пішли, весело погримуючи щитами.

— Діти-діти, — зітхнув Мишко і до тих, хто залишився: — А нам пора на барикаду. Подивимось шо там і як. Главне, не забуть коктейлі… І побільше.

Більшість киян та гостей міста прибули на «мирну ходу» ще вдосвіта. Вони прийшли підтримати майданівські сотні. Та вже за дві години «ходи» вона переросла у штурм урядового кварталу. І штурм, на перший погляд, був успішним. Так принаймні здавалось ще до обіду.

— Може, ми зря не пішли со всємі? — знизав плечима Мишко, звертаючись до бійців, що півколом сиділи під барикадою і пили чай.

— Вони ще с утра тітушок пиздили, — зітхнув ностальгічно Бача і ще більш ностальгічно додав: — З «Аплота»… А шо ми тут висиділи?

— Н-да, — погодився якось непевно Морпєх. — Може б і мортирка наша там згодилась? — і обвів усіх запитальним поглядом, мовляв, а давайте…

— Наше діло просте, як борщ, — вирішив Сергій. — Стояти на посту. Я переконаний, що ми прийняли вірне рішення. Ну, а коли залишимось без орденів «За розбиті морди тітушок», то нехай ганьбою покриються наші імена.

— Ну, ти й зморозив, — здивувався Бача, — тут ше год на п’ять всім хвате, шоб заслужить ордена… Або тюремні сроки.

Бача подумав про щось своє, від докуреної цигарки прикурив нову, бичок відкинув убік і сказав:

— Первими конець войни побачать тільки трупи[109].

— Поможем мусорам поскорше це побачить, — заявив Мишко.

Всі на те помовчали. Перспективи, як не крути, були «райдужні».

…Їхня барикада стояла біля метро «Хрещатик», що на Інститутській. Нормально укріплена, мішки набиті сміттям і снігом. Але… Ні один фланг барикади не був до пуття прикритий — ні з боку власне будови метро, ні з боку пустирища, що між Клубом Кабміну і Жовтневим палацом. Майданівські стратеги довкола вестибюлю метро виклали барикади з тисяч мішків снігу, але обороняти їх не було кому і не було як. Тим більше — сьогодні.

Загальних планів оборони не існувало в природі. Часто барикади були безсистемно закріплені за різними підрозділами, що сходились до них на спільне чергування, але спільно не відпрацьовували жодних стратегічних чи тактичних завдань. Цю барикаду взвод «А», як міг укріпив, обмотав мережею «колючки», дротів, до яких підвели електрику. У разі нападу беркутні було заплановано цю електрику увімкнути. Ще були «їжаки» з риштунків, залізні плити і дерев’яні тички, що стирчали з-поміж мішків, націлені в бік урядового кварталу.

Мишко про всяк випадок «врубав» рубильник. Стиха загули дроти.

Всі розуміли, що серйозних ушкоджень мусорам все це не завдасть, але хоч на якийсь час їх затримає. Власне, і сама ця барикада не могла мати стратегічного значення не тільки через те, що не була як слід прикрита з флангів, а й через те, що її легко можна було змити водометом. Та коли вона будувалась після 11 грудня і укріплювалась після «Груші», у неї був грізний вид — п’ятиметрова стіна, скріплена льодом, яку справді важко було здолати. А тепер настільки потепліло, що барикади стали підтоплюватись і осідати. Якась добра душа на лівому фланзі збудувала височенну п’ятнадцятиметрову вишку, з якої можна було спостерігати за вулицею. Але жодного практичного значення вона не мала. Та й цього дня в обороні на барикаді залишилося стояти лише чотирнадцятеро. Всі інші пішли на штурм урядового кварталу. На господарстві у наметах зостався один молодий боєць. Заумний Днювальний категорично відмовився чергувати. Він рвався в гущу бою.

Чай і цигарки. В нішах барикади було закладено кілька сотень пляшок. Десятки феєрверків. В кишенях — сотні «бімб», розкладено тисячі каменів, видертих з бруківки. Коли на них дивився, пригадувалось: «булыжник — оружие пролетариата». Хоча… який тут пролетаріат? Військові, бізнесмен, вчителі, журналіст, водії, будівельники, приватні підприємці, студенти. Всі різні. Мета одна.

Чай і цигарки. Нервове напруження. Роман «Журналіст» вже разів п’ять бігав у туалет «Жовтневого». Отруєння газами на Грушевського давалося взнаки й досі. Алік «Здолбунівський», постукуючи кийком по мішку зі снігом, говорив по телефону з жінкою і пояснював, що тут все спокійно і скоро ми переможемо. Всі інші просто нудились, їх почали поколювати в серце чортики сумнівів: «Може, ми там більше потрібні, зі всіма»? Тим паче, з боку Маріїнського парку долинали постійні окрики, вибухи, постріли, заклично сурмила сурма. Дим спалених шин заносило на Інститутську. Цей дим свободи і боротьби був милий повстанським серцям.

Командир гортав стрічку новин у телефоні та коротко розповідав про те, що відбувається:

— Наші пиздять мусоров… нє, вже тепер мусора наших… О! Інтірєсне: міністра МОЗ Багатирьову журналісти підловили в бутіку. Покупає обувь за двадцать тисяч гривень… Я красіва і товста, виєбіть пожалуйста, — прокоментував на свій лад. — Так… пацани, а це вже серйозно: на кришах домов снайпєра. Стріляють і показують неприлічні жести нашим.

— Тебе волнує, шо там вони показують? — здивувався Бача.

— Менше всього, — запевнив Мишко. — Мене напрягають собственно снайпера.

Сергію зателефонували. Він взяв трубку, послухав, зблід і повідомив товаришам:

— З під’їздів, підвалів, з урядових будівель виходять космонавти. Їх, пацани, тисячі… А може, навіть і десятки тисяч…

Мишко ляснув себе долонями по колінах, встав з лави і сказав:

— Щас начнеться. Готовсь, войска…

Глянув на годинник і піднявся на гребінь барикади. Те, що він побачив, шокувало: тисячі народу, що вранці бадьоро йшли на мирну ходу, бігли нестримним потоком до барикади.

— Вирубай! Вирубай! — закричав він до Бачі, що сидів поруч з рубильником.

Той відкинув цигарку і вимкнув струм, підведений до дротів перед барикадою.

— Нагору! — гаркнув Сергій.

Всі видерлись на верхівку і стали спостерігати за тим, що діється… З боку пустища, немов чорти з пекла, звідкись стали з’являтися у своєму чорному вбранні мусора. Картина була зловісна. Тисячі однакових потвор, схожих на космічних пришельців — чорні шоломи з опущеними забралами, сірі щити і сонце, що тисячами колючих вогників відбивається від їхніх шоломів. Натовп біжить по Інститутській. Схоже, він зараз налетить на барикаду і знесе її до самого Майдану, що й не зупиниш. Вони налякані, вони розгублені. Картина апокаліптична, наче втеча землян від гуманоїдів. Здавалось, що ось-ось з-за рогу услід за ними вийде потворна машина на трьох лапах і зареве залізним скрипучим гласом.

— Війна світів… — раптом, немов прочитавши думки Сергія, із захопленням сказав Заумний. — Це війна світів!

— Так і є, — сказав задумано Сергій. — Все як в кіно, чи в книзі…

— Тому ми переможемо, — посміхнувся Заумний і видав свою книжкову сентенцію: — Заплатив биллионами жизней, человек купил право жить на Земле, и это право принадлежит ему вопреки всем пришельцам. Оно осталось бы за ним, будь марсиане даже в десять раз более могущественны. Ибо человек живёт и умирает не напрасно[110].

Натовп почав наближатися впритул до барикади. Мишко встиг відчинити «ворота». Перші втікачі, важко відхекуючись, забігли в периметр.

— Що там? — запитав Сергій. — Чому такий драп?

— Стріляють, — нахилившись і видихуючи вранці викурені цигарки, відсапувався інсургент.

Він був одягнений у заношену військову форму бундесверу, роздерту вздовж хребта, ніби з неї хтось дужий видер шмат тканини, до нижньої білизни. На сірій майці були сліди вогню.

— Бойовими… І гранати… не ті, що були на Груші. Серйозні. Глушать, як рибу. Все, пацани, удачі, я в штаб.

І прикульгуючи, погнав униз по Інститутській. Оборонці барикади перезирнулись.

Натовп навалював. Спочатку вони досить вільно проходили через прохід. Потім — поволі почали скупчуватись на вході. Вчинилася штовханина, замішання. Натовп почав насуватися на саму барикаду, відтягати «їжаки», затоптувати дроти і з виразами панічного страху дертись на барикаду. Оборонці подавали їм руки, допомагали вибратись. Чоловіки, жінки різного віку і статури. Вони плутались в одязі, рвали його об дерев’яні тички, колючку, дряпали руки, ноги, обличчя, але лізли на барикаду. Потім збігали з неї і гнали далі, на Майдан, наче там було медом помазано. Наче там був порятунок.

Малюк враз помітив дівчину, котра впала і горлом зачепилась за колючку. Натовп насідав, натискав, вона кричала, але у цьому ревищі, жіночому вереску її голос губився. Дріт уп’явся в горло, колючки врізалися у плоть і порвали її. Малюк кинувся до неї. Маленький і спритний, він збіг донизу, як міг розштовхав натовп, через силу відтягнув дріт і допоміг їй пірнути під нього. Дівчина проповзла ногами вперед, розвернулася і почала дертися на барикаду, однією рукою тримаючись за горло, з якого тоненькою цівкою стікала кров. Малюк підпихав її іззаду.

Опинившись на барикаді, вона збігла донизу, якось незграбно помахуючи вільною рукою, наче підстрелена птаха, і не озираючись погнала далі.

— Красивая девчонка, — заявив Малюк, романтично глянувши услід. — Надо будет потом ее найти. Все-таки я ее герой!

— Герой любовнік, — заржав Бача, витягуючи людей на гору, то чоловіка без руки, то жінку з котиком в руці, то дядька з костуром. — Дивись лучше, щоб тебе самого беркута сьодні не полюбили. А то будеш як козак Гаврилюк голими причандалами світити, а всьому взводу — позор.

— Да нормально, дядя Генерал Бача, тепло ведь. Не опозорю взвод…

Беркутня наступала, стріляючи з рушниць у спини мітингувальників. Хто падав, тому зазвичай кілька разів давали дубинатором по спині, не лютували, як було раніше, при камерах. Задні мусора з «трофейних команд» забирали їх та відводили до своїх автобусів, що стояли на Липській біля готелю «Київ». «Щастило» тим, хто потрапляв у руки ментів. Зазвичай обходилось стусанами або «виховною бесідою», коли кийками рахують нирки з ребрами. Гірше було тим, хто потрапляв до тітушні. Часто тітушки забивали бранців до смерті, затягнувши до свого «табіру» або до під’їздів, а потім викидали на дорогу, на Грушевського, «тільки не до китайського посольства», — так їм наказали менти. Швидкі не встигали забирати тіла.

Ситуація була з таких, що треба було хоч якось зупинити беркутню. І дати людям пройти за периметр барикад. Мишко скомандував:

— Морпєх і Борька зі своїми — бімби! Бача, Алік зі своїми — «груші»! Кидать по команді! Сірожа, — до Діда. — Лови відступаючих, поповнюй лічний состав. Займетесь камнями! Мінута на подготовку!

Утім, Дідові не вдалося нікого упіймати, всі були в такій паніці, що просто рвались на Майдан, ніби там їх чекало щось надзвичайне, диво, яке зупинить беркутню.

— Вогонь! — рявкнув Мишко.

Загорілись коктейлі, засичали бікфордові шнури бімб. В повітря вирвалась суміш каміння, вибухівки і пляшок.

— Вогонь! — продовжував командувати Мишко.

— Вогонь!

Вибухи! Спалахи! Удари каміння по щитах і шоломах. Беркут зупинився. Наперед вибігли стрільці з рушницями і перенесли вогонь на верхівку барикади.

— Лягай! — дав команду Мишко і стиха: — Ракети!

Дюжина стрільців стріляла безсистемно, тому важко було вирахувати момент перезарядки. І перезаряджали вони під прикриттям щитів. Головне було вловити хвилю, коли стрільці повернуться з піднятими забралами до повстанців. Для цього у Мишка була невеличка спостережна бійниця з непоганим сектором огляду.

— Камені і «груші» готов! З укриття вогонь! Ракети запали!

Знову полетіли пляшки з сумішшю і бруківка. Він примітив, як стрільці ховаються за щити, а коли минула небезпека, знову висунулися з піднятими забралами і тут у них полетіли ракети. Прицільно, в обличчя.

— «Груші»! — дав команду Мишко.

І знову коктейлі. Зойки, крики поранених. Вогонь. Шипіння вогнегасників. Але полум’я не гасне! Мусора зупинилися, відійшли і почали збивати вогонь. Та це було не просто. Це була пекельна суміш, яка так просто не гасилась…

Нарешті останні відступаючі забігли за периметр. Мусора перегрупувались. З їхнього боку окрики, команди. Зірвані чеки — і на барикаду налітає кілька десятків гранат. За ними — коктейлі[111].

— Бімби! — командував Мишко. — Без зупинки!

Він озирнувся. Натовп відступаючих уже проходив «Львівську браму». Самооборона почала займати позиції на тій барикаді та на містку над нею.

Назустріч мусорським гранатам полетіли маленькі каверзні бімби. Вони не вбивали, не калічили, але потужно травмували противників, залишаючи синці і гематоми на відкритих ділянках тіла. Від кількох десятків коктейлів спалахнула барикада, вибухи за спинами повстанців були такими потужними, що здавалось ніби стріляють з «Гіацинта»[112]. Усі, хто не встиг прикрити вуха, відчули, ніби їм по головах вдарили кувалдою, просто в мізки. У Бачі з вуха потекла кров. Молоді почали з вогнегасника гасити полум’я. Мишко струснув головою і, пливучи в тумані, дав команду:

— Викидаємо всьо під нуль! Вогонь!

І почалася справжня дуель. Коктейлі та бімби супроти гранат і коктейлів. Вони летіли назустріч одні одним з такою люттю, наче це був бій гладіаторів проти бездушної машини. Машина наступала, ховаючись за щитами. Горіла помаранчевим полум’ям, поламані деталі замінювалися новими. І вони йшли вперед, бездушно, люто.

— Ти гориш! — звернув увагу Мишко на те, що в Аліка загорівся бушлат.

Він накинув йому на спину заздалегідь приготоване мокре рядно. Алік істерично зареготав:

— Ти не себе глянь!

Мишко роззирнувся. У нього горіли берци.

— Хуй на них! — сказав Мишко, і не побачивши, чим гасити, оперативно вилив на ноги гарячий чай із термоса, що тут стояв: — А-а-а-а! — заволав. — Не освіжає!

Після цього ще кілька хвилин притоптував на місці, намагаючись охолодити ошпарені ноги.

Беркутня на якусь хвилину відійшла, перегрупувалася. І знов у повстанців полетіли гранати. Вибухи розривали повітря на частини і вдаряли, немов кувалдою, по голові. Роман «Журналіст» враз закрив руками голову, сповз по барикаді до низу і, п’яно хитаючись, пошкандибав у бік «Львівської брами».

— Що з тобою?! — кричав йому услід Мишко.

Але той не чув. На спині «британки» зліва у нього була велика рвана рана, залита кров’ю. Із сусідньої барикади назустріч йому вибігло двоє у лікарських халатах і з медичними сумками. Перехопили, але він від них відмахувався, відбивався, наче не довіряв. Зрозуміло — його могли відправити у лікарню, а там — і до СІЗО недалеко. Як потім з’ясувалося, у нього була контузія та осколкове поранення від гранати РГ-42[113] — осколок зупинився за три сантиметри від серця. Того дня він пізно прийшов на Майдан і опинився на барикаді без бронежилета.

— Это пиздец, — прокоментував услід йому Малюк. — Первый ушел!

Наступний вибух гранат відкинув його на спину, на мішки барикади. Він важко гримнувся ребрами об гостряки пресованого льоду і сміття, схопився за голову, яку миттєво стиснуло мов лещатами, примружився, намагаючись сфокусувати погляд, але це йому не вдавалося. Все пливло. Він ліг і, закочуючи очі, потихеньку почав втрачати свідомість. Бача важкими ляпанцями збитих у кров долонь, плескав його по обличчю.

— Не спи, воїн! — гаркнув на нього. — Война не кончилась!

Малюк важко струснув головою і п’яно та зло поліз на верхівку барикади з двома коктейлями напереваги. «Суки», — сичав він.

У Мишка з обох вух текла кров, очі стали скляними, немов він перебував зараз не з тут, а десь в іншій реальності. Він «плив» від контузії. Вже не першої і не другої за його життя. Та й більшість бійців встигли отримати різні ступені контузій, але продовжували випалювати боєзапас і жбурляти коктейлі. Вони на якийсь час зупинили мусорів і дали відійти втікачам з «мирної ходи». Та сили були не рівні. Чомусь цього дня захищати цю барикаду довелося лише дюжині майданівців проти кількох тисяч мусорів.

— Де всі?! — психував Бача. — Де народ?! Почєму тут нікого з нами немає?!

Його генеральська форма за кілька хвилин бою встигла в кількох місцях порватися, прогоріти, покритись плямами від запалювальної суміші. Бача втомлено, розчаровано зняв балаклаву, його обличчя по контуру рота й очей було чорним.

— Та потому шо долбойоби! — пояснив йому Мишко.

За хвилину з метро почала виходити беркутня в рябій формі і з манерами 118-го батальйону шуцманшафта[114], що заходив у село для розправи з невдоволеними у 1942 році. Вони вже почували себе переможцями. І одразу почали демострувати свою силу на вікнах вестибюлю метро — трощачи шибки; і на барикадах біля самого метро, які ніхто не обороняв. Для чогось лупили по барикадних лантухах кулаками, ногами, мовляв, знайте, мішки, які ми тут круті вийшли з метро. Нарешті посунули на оборонців і «космонавти», які досі чогось очікували, стоячи на пустищі перед Жовтневим палацом. За спинами першої хвилі наступаючих мусорів з’явився водомет.

Їх оточували. Час давати драла. Мишко так і скомандував:

— Уйобуєм, пацани!

Він зиркнув на годинник. Їх вистачило на 15 хвилин бою, а ніби вічність. Сергій підпалив ганчірку на пляшці з коктейлем і кинув до ящиків, що були з невикористаними запалювальними сумішами.

Підтримуючи один одного, тринадцятеро оборонців повільно збігли до «Львівської брами». Зупинилися. Озирнулися. Мусора видерлись на їхню барикаду, зірвали державний прапор, відкинули його убік. Але нарешті критична маса запалювальної суміші нагрілась і вибухнула… «Герої», що боролись із флагштоком, розлетілися в різні боки.

Дбайливі комунальники у рожевих жилетах, мов мурахи, взялися прибирати барикаду та інше неподобство. Миттю з’явилися і запрацювали тракторці, комунальні машини почали вивозити сміття. Все дуже оперативно і, здавалося, продумано. «Простому народу» було не до революцій, вони виконували свою роботу, як і мусора. Бо як не вони, то на їхнє місце може прийти хтось інший… А сім’ї годувати треба… На тротуарі між залишками барикади і будівлею метро лежало два «акуратно» покладених тіла — чоловіка і жінки[115]. Кажуть, вони загинули у тісняві відступаючих.

Заумний, сумно дивлячись на це, знову процитував по пам’яті «Війну світів» Веллса: «У них нет мужества, нет гордости, они не умеют сильно желать. А без этого человек гроша ломаного не стоит. Они вечно торопятся на работу, — я видел их тысячи, с завтраком в кармане, они бегут как сумасшедшие, думая только о том, как бы попасть на поезд, в страхе, что их уволят, если они опоздают. Работают они, не вникая в дело; потом торопятся домой, боясь опоздать к обеду; вечером сидят дома, опасаясь ходить по глухим улицам»!

— Пішли, пацани, — перебив його Мишко і до Заумного: — А ти, єслі хочеш, йди забалакуй беркутню, вони точно порозбігаються од твого словесного поносу…

Група зайшла на територію Майдану, яка раптово почала звужуватись, мов шагренева шкіра. Спробували додзвонитись до Журналіста, але його телефон був вимкнений. Лікарка з «Львівської брами», котра його «прийняла», сказала, що він подзвонив родичам, і ті забрали його з Майдану машиною.

— То й харашо, — буркнув на те Мишко.

— Зараз вони опиняться на «Глобусі», — сказав Сергій, оцінюючи ситуацію, що складалася, — і спробують спалити наші намети. Треба позабирати все, що можна… — глянув на благенькі оборонні позиції повстанців під готелем «Україна» і на «Львівській брамі», зітхнув, констатуючи: — Тут на п’ять хвилин бою.

У нього гуділо в голові так, що зараз він думав, ніби говорить тихо, бо чув себе, немов через вату. Насправді він кричав.

Морпєх поплескав його по плечу і кивнув, мовляв, пішли, ти все правильно кажеш, так і зробимо…

Мусора впритул підійшли до «Львівської брами» і до Жовтневого палацу. Кілька десятків майданівців, котрі не встигли відступити, були блоковані на «Глобусі». Їх взяли в полон і били смертним боєм — ногами, кийками, поки бранці не переставали смикатись і верещати від болю, втрачаючи свідомість. Тільки після цього до них розвальцем підходили медики в мусорській формі, щоб привести їх до тями і здати конвоїрам…

Оборонці покинули Жовтневий палац, але коли до нього підійшла беркутня, почалася майданівська контратака. Вона тривала не довго, через кілька хвилин беркут, зімкнувши лави, розігнав повстанців. Ті в паніці побігли на Майдан. Всі основні ключові позиції на цьому напрямку було втрачено. Барикада під мостом без флангів не мала шансів. Мусора її захопили без особливих зусиль.

І зупинилися.

Все ще мистецтво

Для Єгора це свято почалось ще вчора. Йому подзвонив сам Азаров і повідомив, що «завтра всьо, бвядь, ім піздєц». А ще, що він чекає на обіцяні картини. І так, між іншим, жартома, повідомив, що його відставка була номінальна і за два дні він планує повернутися у крісло прем’єра. Тобто, що всі попередні їхні домовленості залишаються в силі. І зараз Єгор сидів у своєму улюбленому Café Mozart, попиваючи малиновий лікер з капучіно і шоколадним тістечком. Тістечко мало дивну консистенцію зацукрованого меду і було таким же солодким, тягучим. Він їв, із насолодою примружуючи очі. В голові у нього заїждженою платівкою крутилася пісня: «Нарву цвето-о-ов і подарю буке-е-ет»…

Йому все подобалось — весна, котра несподівано прийшла у Відень і залила вулички сонцем. Студенти, котрі скинули з себе важкі зимові куртки й одяглися у коротенькі, а чоботи замінили легенькими кедами або кросівками. Вони були веселими, життєрадісними, безтурботними, от тільки… Багато хто носив жовто-блакитні хустки, шарфи та інші елементи одягу, демонструючи свою підтримку українській революції. Але й це не зіпсувало настрою Єгору… «Нарву цвето-о-ов»…

Коли прийшов гер Шранке, який приніс із собою свою бундючну пику, Єгор про себе тільки посміхнувся. Усі вони правильні та прихильники демократії до кінчиків нігтів на ногах, поки це не стосується їхніх кишень. Як тільки заходить мова про кількадесят тисяч євро, які можна заробити, куди й зникають їхні принципи? Їм стає байдуже, що картини будуть купуватися за кошти явно корупційного походження, їм стає байдуже на проблеми Майдану з його смердючими Insurgenten[116]. Це теж цілком влаштовувало Єгора. І він вкотре сказав собі, що найвища істина світу — гроші. Великі гроші.

Шранке сів навпроти нього. Кельнер одразу подав йому допіо[117] з водою.

— Вітаю вас, гер Блідий, — привітався галерист, зручно вмощуючись у стільці.

Він поклав кисті рук на стіл, склав їх, переплівши пальці і запитально подивився на Єгора. Той сидів, фривольно відкинувшись на спинку крісла та мав вигляд людини, котра всіх і все вже купила.

— Весна у Відні неперевершена, — мовив Шранке, вирішивши поділитись враженнями від прогулянки вулицями міста.

— …Моя пропозиція в силі, гер Шранке, — сказав Єгор. Він не мав бажання обмінюватися компліментами, хоча насправді у нього був абсолютно романтичний настрій… «нарву цвето-о-ов». — Не зважаючи на те, що ринок антикваріату впав, я готовий запропонувати вам двадцять відсотків готівкою понад ціну картин, про які ми з вами говорили раніше…

— Пропозиція цікава, гер Блідий, — покивуючи, опустив голову галерист.

— Тим більше, що через кілька днів в Україні усе закінчиться…

— Тобто? — зацікавлено підвів погляд Шранке.

— Влада покінчить з цим бунтом… Мої друзі залишаться при посадах. Це відкриває нам з вами, гер Шранке, широкі перспективи: бездонний ринок продажу картин за божевільними цінами.

— Чому ви вирішили, що ми матимемо саме «бездонний» ринок збуту? — здивувався Шранке, відпивши кави.

— Люди, котрі не так давно опинились під загрозою санкцій, не ризикнуть знову вкладати гроші у банки та нерухомість… Тобто вони зрозуміли, що не варто вкладатися тільки у нерухомість і банки… Є більш надійні вкладення. З високою ліквідністю.

— Щодо високої ліквідності, то тут ви помиляєтесь, картини зараз погано продаються.

— Колись це скінчиться. А продати у півціни — іноді це теж вихід.

— Ще картину можна подарувати, дати нею хабар… — із розумінням посміхнувся Шранке. — Особливо у ваших країнах.

— Ну, так, — погодився Єгор і нахилився над столом, продовживши: — і все безконтрольно. Країною гуляють мільйони доларів та євро, котрі можна зручно прилаштувати, інвестувавши в антикварний бізнес…

— Я — галерист і працюю тільки з картинами… Моя сім’я працює з картинами вже сто п’ятдесят років… І ми завжди оберігали наше ім’я…

— Може ще й нацистам нічого не продавали? — пхинькнув Єгор, відчувши себе господарем становища.

— Колекції нашої сім’ї були націоналізовані та вивезені нацистами. Ми до цього часу не змогли знайти більшості картин… — абсолютно без емоцій відповів на те Шранке, витер серветкою губи і несподівано кинув її в обличчя Єгорові.

«И подарю буке-е-ет»…

Від несподіванки той відкинувся назад і з нерозумінням подивився на галериста.

— Ти — паскудне щеня паскудного батька, — враз заявив гер Шранке, трішки підвищивши голос. — І ти, паскудо, вирішив, що грішми можна купити шляхетних людей?! Для яких слова «честь» і «порядність» є не просто словами?! Ти помиляєшся. Ми чесно і вірно служили цій країні та її народові. Мені особисто образлива навіть думка про те, що я можу торгувати зі злочинцями і корупціонерами, які обкрадаються свій народ…

Єгор почервонів як буряк і з-під лоба зло глянув на Шранке.

— Ти знайдеш собі і галериста, і антиквара, котрий захоче заробити на злодіях, — продовжив той. — Але не тут. Бо я буду змушений заявити про твою пропозицію у поліцію та розповісти їм усе, що знаю про твої чорні справи, а також про те, що завтра готується силовий розгін Майдану. Повір, їм це буде цікаво. А ще у мене буде розмова з цього приводу з федеральним канцлером.

Він встав і повагом вийшов із кафе.

Єгор розгублено глянув услід і просичав: «Аристократ хренов»… Враз горло перехопило від переляку. Якщо десь вилізе, що він ляпав язиком про завтрашні плани щодо майдану, можуть по голівці не погладити. Зараз це його схвилювало найбільше. А також те, що він якогось хріна почав ляпати про нацистів. І звідки це йому прийшло до голови? «Нарву цвето-о-ов»… А, — пригадав, — мабуть, спілкування з антимайданівцями і оплотівцями вносять у голову «свої корективи». Треба з ними акуратніше… Закінчиться ця «революція», — подалі від себе всю цю бидлоту. Не даремно кажуть: з ким поведешся, від того й наберешся.

Але тепер виникала інша проблема: про купівлю картин він так і не домовився. Однак про це зараз зовсім не хотілося думати. Він мав зняти стрес. Його лікар так і сказав: якщо з’являється стрес, його потрібно знімати. І виписав рецепт на кілька видів пігулок. У цьому пункті професор Ґалль мав рацію. Та він не розумів, що саме стрес пігулками не знімеш. Його можна зняти емоціями, пригодами… Єгор враз прислухався до себе — насправді стресу не було. Тільки миттєвий переляк через дурний майдан… Його вже й так через два дні не буде. Хто з ним стане розбиратися?.. А картини… Рано чи пізно він їх знайде і купить. Може, інші, може — в іншій країні. Яка різниця?

Дзвінок. Батько.

— Ти в Україну часом не збираєшся?

— Нє, шо я там у вас забув?

— Ну, і добре, сиди у Відні, я скажу, коли можна буде сюди їхати.

— А шо у вас там? Знов якась буза?

— Та так, завтра може початися.

— Батя, ти там акуратніше. Бо завтра вас можуть знести під нуль.

— Та знаю, — зітхнув. — Але нічого, іноді можна ризикнути…

— Як знаєш, як знаєш… Але коли щось не так, бери літак і дуй до нас…

— Побачу…

Коли закінчилася розмова, Єгор раптом посміхнувся: а що коли старого — того… снайпер? Але відігнав від себе цю спокусливу думку. На підготовку не було часу…

Тим більше, що завтра-післязавтра він виграє їхнє парі… Де ставкою всього-на-всього одна гривня, але крім цього кілька умов: хто програє, той у бізнес-справах, поступається тому, хто виграв. Цілий рік!!! Він отримає цілий рік диктату над їхньою бізнес-імперією! Тоді він розвернеться на повну!

Але зараз… все пусте, дурне, не варте, щоб про це думати. Він визирнув у вікно. Через Альбертінаплац стояла пересувна сосисочна з написом “Bitzinger’s sausage”. Біля неї — двоє чорненьких хлопців, студенти. Вони були одягнені у вузькі червоні джинси, куці піджачки з капюшонами та сорочки в клітинку. Хлопці були худючі, з густими бородами у формі лопат і з зачісками у стилі «вікінг» — з короткими хвостиками на маківці. Єгор усміхнувся та лагідно під носа промуркотів: «Підараси»… Вони чекали на нього… «Нарву цвето-о-ов»…

Він прокинувся пізно, з легкою головою. У тілі була приємна, млосна втома — не важка. Хлопці плюскалися в душі, перемовляючись невідомою йому гортанною мовою. У кімнаті не було вчорашнього та позавчорашнього вечірнього розгардіяшу. Одяг прибрано, складено, посуду теж не було, його винесли, не було й пляшок на видноті. Йому це сподобалося. Після шмаркачок, зазвичай, доводилось ще й самому прибирати. Ну, як самому… Труси і шкарпетки точно доводилось шукати самому. А вранці це заняття варте подвигу Геракла. До всього, з дівчатками, котрим по 12 років, хотілося швидше розпрощатись, бо мало що. Раптом якась міліція над’їде… Хоча ні… такого ніколи ні з ким не ставалося. Та все ж… Стрьомно якось. Тут все по-іншому. Тут інші враження й інші люди. Вони відпрацьовують кожну копійку, кожен цент, чесно ставлячись до своєї праці… Як до мистецтва… А це не дешево коштує…

Єгор нюхнув кокаїну, що допомогло швидше прокинутись, і сів у ліжку. З душу повернулися «хлопчики». Вони вже були одягненні, причесані-прилизані і головне — усміхалися… Не те, що в Росії — раптом пригадав він жалюгідних курсантів з якогось там військового училища й з огидою пересмикнув плечима. А ці…

— Ти нас ще хочеш? — запитав Алі, сідаючи на край ліжка.

Він говорив німецькою з приємним гортанним акцентом. Хозе теж присів і поклав свою руку на долоню Єгору. Вона була тепла і м’яка.

— Сьогодні у мене багато справ, хлопці, — зітхнув Єгор. — На жаль.

Він дістав з шухлядки тумбочки гаманець, відрахував гроші і дав одному й другому по п’ятсот євро.

— Е! — обурився Хосе, перерахувавши гроші. — Тут тільки п’ятсот! За дві ночі і за день — по шістсот!

— Так-так! — підтвердив Алі. — А ми ще й прибрали твою блювотину! Ти обригав учора весь коридор! По шістсот, не менше!

Єгор почервонів і ображено сказав:

— Я думав, між нами з’явились якісь почуття…

— Почуття коштують набагато дорожче, — посміхнувся білозубо Алі й обійняв за талію Хосе. — У тебе не вистачить на них грошей.

Єгор узяв гаманця, жбурнув їм ще по сотці та кинув:

— Більше я з вами не хочу мати справ. Ідіть геть!

— Ей, чувак, — заявив Алі, — це наша робота, у нас знижок немає… Що за образи маленького хлопчика?

— Ідіть геть! — відмахнувся від них, наче від надокучливих сортирних мух.

Вони взяли гроші, бубнячи щось сердите собі під носа, й вийшли.

— Такий ранок зіпсували, — сказав їм услід. — Підараси, що з них візьмеш?

Він подумки порахував свої витрати за два дні й трішки пожалкував, що розгулявся. Тільки за номер викинув більше тисячі євро. А що вже говорити про їжу і випивку з ресторану… Але… все ж стрес потрібно було зняти, навіть якщо його не було. Та й хлопчики… нічого такі… Вмілі.

Митись в душі було ліньки, він сполоснув пику, прополоскав рота, одягнувся і вийшов до сніданку. Віденські булочки, кава з молоком і планшет з новинами…

Єгор враз жахнувся тому, що побачив у стрічці новин: вони досі не зачистили майдан??? А він був переконаний, що вже зараз, у цю мить, він дізнається добрі новини! Через те два дні не вмикав ані телевізора, ні планшета. Просто відключився від інформації, щоб зараз прочитати гарні новини! Заради цього він витратив більше трьох тисяч євро! Йому здалося, що його десь обдурили та обікрали. Було бажання подати до суду і виграти його, і щоб суд примусив виплатити йому не тільки ці гроші, а й компенсацію… Хотілося кричати, вити, матюкатися і клясти всіх, хто довів його до цього! Батя! Це ж він, сука така з тим майданом мутив… Це він… В горло вчепитися падлі…

Єгор відчув, що його заносить у якісь нетрі, що він може не втриматись, зірватись, істерично заверещати… зібрався духом; добув із сумки пігулки, випив кілька, запив кавою і сів, скрутившись у позі немовляти над планшетом, щоб не закричати просто в кафе. Пігулки подіяли досить швидко. Приступ відпустив, стало легше. І головне: стало байдуже — до Майдану, України, до марно потрачених грошей.

Набрав Азарова, щоб дізнатися, що відбувається і чим це може закінчитись, але той не брав трубку. Спробував додзвонитись до його помічників, та ті теж «морозились».

— Підараси, — сказав на те Єгор. — «Нарву цвето-о-ов и соберу…» Тьху, вчепилося!