Легенди нескореної зими

Після битви

Ще до початку боїв 18–20 лютого більшість бутіків, розташованих безпосередньо довкола Майдану Незалежності, вивезли своє добро і закрились. Та після перемоги повстанців значна частина майданівців залишилася без даху над головою — беркутня спалила добру сотню наметів з їхнім майном. Тому ті, хто залишилися «безхатьками», «вселились» у порожні магазини і стали тут обживатися. Зазвичай у торгових залах першого поверху влаштовувались їдальні, пости днювальних, комп’ютерні кімнати, приміщення для переговорів або щось схоже на офіс. Територія розділялася стелажами, шафами або просто куртинами на секції, вікна закривалися, чим Бог послав — фанерою, шматками тканини чи замальовувалися фарбою. Підсобні приміщення, підвали або другі поверхи використовували під кімнати відпочинку або казарми.

Найчастіше в таких магазинах облаштовувалися громадські організації, молодіжні структури, новітні партії, спілки, ради, об’єднання… Тут витав справжній революційний дух, тут будувалися плани на майбутнє, писалися проекти законів, за якими мала б жити оновлена країна. Принаймні багато хто так думав. Тут було мало пафосу, зате багато ілюзій і мрій.

Взвод Діда, не зважаючи на те, що їхня сотня оселилася на Майдані, залишився в бутіку «Ля Муроль». І одразу по закінченні бойових дій взявся виловлювати тітушню, яка була причетна до викрадень і вбивств майданівців. Дрібні мандавошки, типу відомого всім «Топаза», їх не цікавили. Вони ловили велику рибу.

Невеличкі групки його бійців, підсилені вояками, яких виділив Мишко, та Автомайдан, роз’їхалися по Києву, вишукуючи погань. Але цього дня і в столиці, і на самому Майдані був такий безлад, що неможливо було продуктивно працювати. Одразу з’явилося кілька штабів, котрі роздавали суперечливі команди, на Майдан почали з’їжджатися «переможці», котрих ніхто не бачив під час бойових дій, і всі вони зараз займалися тим, що хотіли потягнути на себе найбільший шматок ковдри.

Після усіх їхніх наказів і рекомендацій Дід зібрав своїх бійців в імпровізованій кімнаті для нарад і наказав:

— Поки вони поділять владу, працюємо автономно. У нас є наш сотник Мишко, є я, і поки що цього досить. Минуло півдня, а ми тупцюємо на місці, — перевів погляд на Бачу, котрий розжився добром тітушок і беркутні, як собака блохами, і все це притягнув в бутік: — Що, куркуль, зіндан[135] приготував?

Бача надув губи і, розважливо покивавши головою, повідомив:

— Тут такий подвал, Сєрий, шо особєй двадцать могуть привольно отдихать от ділов своїх праведних, без особєнного комфорту.

— Добудь надійний замок на двері, — наказав Дід, — і постав постійний пост, щоб не порозбігалися. Бо зараз наші всі починають відзначати перемогу з вливаннями… Хоча ще рано святкувати…

Увімкнулась рація:

— Прийом! Дєд, я Швидкий, взяли мерзу. Це вони… Їх ведуть до тебе…

— Прийняв, — відказав Сергій і переможно обвів поглядом своїх бійців: — Перша партія пішла, здається, взяли Логопеда з Мопедом…

Партію полонених тітушок невдовзі пригнали у магазин. Їх розкидали по різних «кімнатах», щоб не спілкувалися між собою і приставили до кожного охорону. «Печенюшки», котрі теж облаштувалися в одній з кімнат бутіка, понесли бранцям каву і бутерброди. Майданівці нашвидкуруч у підсобці влаштували кабінет для допиту. Вони десь роздобули планшет для запису свідчень, диктофон, пачку паперу з ручками і навіть настільну лампу, щоб все мало вигляд класичного допиту. До Діда приєднався Матроскін. Власне, він займався допитами тітушні вже не перший день. Але тут такі екземпляри…

Спочатку допитували «рядових» тітушок, котрі не були чимось особливим — пацанва з депресивних і не дуже районів, що приїхала до Києва на антимайдан підзаробити грошей і гарно розважитися у столиці. Хто знає, чи випала б їм ще колись нагода потрапити до Києва, ще й на дурняк. Однак ці хлопці розповіли багато цікавого про антимайдан, його лідерів, спонсорів і катів. Особливо говіркий був хлопчина з Одеси на прізвисько Єнот. Він був кухарем, часто готував «ексклюзивні» страви для Зінченка та його наближених. Тому і знав більше від інших…

Як з’ясувалося, першим з антимайдану дризнув Зінченко, прихопивши касу. За чутками, там було не менше п’яти мільйонів гривень. При чому це було вчора ввечері. Зіна прибіг з Інститутської з обісраними штанами. Коли почав переодягатися, всі, хто був у наметі, вибігли. А він кричав, що це не з переляку, а просто отруївся і накинувся на Єнота з обвинуваченнями, наче той підсунув йому не свіжий плов.

— Чиї це гроші, хто безпосередньо давав їх Зіні? — допитувався Матроскін, він несподівано перейшов на українську мову і виявилось, що досить непогано нею володів.

— Багато було спонсорів… — одеський тітушка теж вільно спілкувався українською. — Колісніченко… Богатирьова передавала через якісь там канали наркоту, Царьов приносив бабки, випивку, якісь бізнесмени, яких я не знаю, теж передавали продукти, «капусту»… Ще синок директора інвесткомпанії «Троєщина», передавав і бабки, і наркоту… Його Єгор звати. Чмо таке… На людей дивилося, як на порожнє місце…

— Ти ще з Азаровим не спілкувався, — реготнув Дід. — Ну-ну, — підбадьорив полоненого, — розповідай далі…

Разом із Зіною рвонули на Крим і севастопольські беркутівці. Щодо катів, то в Маріїнському парку було багато охочих «помаринувати»[136] майданівців. Але головними майстрами заплічних справ антимайдану були Мопед з Логопедом. Ні, крім них були ще групи, командировані від міністра Захарченка — ці особливо лютували. В принципі, менти всі лютували, і що головне — їм все сходило з рук. Мало того, вони за це отримували премії у клятих піндоських доларах. Комусь платили тисячу, комусь сто баксів.

— А як оцінювалась робота катів? — поцікавився Матроскін, — Чому одним більше, а іншим менше?

— Зінченко вирішував, скільки кому платити або йому підказували із контори. Своїм людям він завжди платив більше.

— Проблем не виникало? — здивувався Матроскін. — Адже чутки між людьми ходили, хто скільки отримував…

— Незадоволених приводили до порядку люди Зіни. У нього було два дуболома, колишні наркомани, бандюки з дев’яностих, прихожани його «церкви». Вони ламали їм пальці, носи… Їх усі боялись. Іноді порядок наводили менти…

Дід дивився на цього юнака і дивувався. Вбивства, побиття людей з іншими поглядами для нього стали буденною справою, за яку можна було отримати непогану винагороду.

Немов зрозумівши, про що зараз думав Сергій, хлопець глянув на нього і кинув:

— Можна подумати, ви тут в «Зарніцу» грали за «дякую», і нікого з наших на той світ не відправили.

— Ти думаєш, ми тут за гроші три місяці просиділи? — знизав плечима Дід.

— А що — «за так»? — криво посміхнувся юнак.

— Повір, ми ще й свої гроші давали, щоб боротися проти Яника. А щодо жертв, то це війна, синку. Ми першими ніколи не починали.

Той з недовірою знизав плечима і опустив голову. Сергій покликав чергового бійця і наказав вивести одеського тітушку у підвал до інших.

Матроскін глянув на годинник: «Ого, вже восьма…», потягнувся і запитав Сергія:

— Ще багато залишилось тітушок на допит?

— Я на закуску лишив Мопеда з Логопедом…

— Мені потрібно зганяти додому, бо жінка мізки виїдає… завтра вранці продовжимо. Щось я втомився від цих ідіотів. Які вони тупі та примітивні… якби я був діючим слідаком, вже би робив на погонах свіжі дірки — наговорили вони мінімум на десяток кримінальних статей — кожен. І наркота, і хуліганка, і вимагання, і співучасть у вбивствах, викрадення людей, захоплення заручників, підробка документів, участь в організованому злочинному угрупуванні…

— Букет, — погодився Дід. — Тільки ось що… Всі ці матеріали допитів, з підписами і з відео не варто тут залишати. У нас і сейфа немає…

— Є у мене один надійний підвальчик… Коли я був слідаком…

— Тш-ш-ш-ш, — приклав палець до губ. — Навіть мені не кажи, так буде ліпше.

— Та не питання, — Матроскін відсунувся зі стільцем від столу і взявся складати папери з допитами, флеш-карти з відеозаписами, конфісковані документи, посвідчення тітушок у комп’ютерну сумку.

— Дивно, після місяця часу, який ми провели разом на барикадах, бачити тебе в цивільних клопотах. І в цивільному одязі…

— Я тут три місяці в наметі прожив, можеш уявити, — посміхнувся Матроскін, — як мені зараз звикати до чистої постелі та бурчання жінки.

— До цього швидко звикнеш, — запевнив Дід.

— Єдине що… — протягнув Дід. — Зброя… Її теж треба звідси вивезти.

— Нехай Борька відвезе до себе, на багаті села. Сьогодні ж… І бабку Оксану заодно потішить своїм візитом.

— Розумно, — покрутив носом Дід, — але краще я її тут приховаю, в надійних людей. Нехай буде під рукою… Мало що…

На цьому й розійшлися. Матроскін вийшов з бутіка і розчинився у натовпі людей, котрі йшли прощатись із загиблими вранці повстанцями. Дід зачинив за ним двері й пішов на кухню, де хлопці, зручно влаштувавшись, дивились телевізор і пили чай з варенням. Після трьох днів боїв їм був потрібен перепочинок… Хоча який міг бути перепочинок, коли і за вікном, і в телевізорі — похорони? Ховали перших хлопців із Небесної сотні… Мовчали, курили, думали, згадували… На місці полеглих міг бути будь-хто з них.

Дід хвильку посидів зі своїми бійцями, подумав і дав команду:

— Ану, приведіть-но мені зараз Логопеда, хочеться поговорити з ним по-дружньому, по душам… — й награно-мрійливо додав: — Може, навіть пальці йому зламаю… І дайте планшет, я сам запишу його сповідь на камеру.

…Коли він закінчив, задоволений проведеною роботою, нарешті ввімкнув телефон і набрав номер телефону Галі. Вперше за три дні. Коли вона взяла трубку, сказав:

— Я живий…

— Який ти… — в трубці почулось хлипання. — А я мало не збожеволіла…

— Я живий…

— Ти дурень і я тебе ненавиджу! Ненавиджу так, що вбила би, порізала б на шматочки! Просто тому, що ти — дурень!!!

Не таємна вечеря

Ресторан на Новообухівській трасі був пафосним і гостинним — вже з порога гостям наливали чарку горілки, а на закуску пропонували канапку з ікрою. Дівчата в народних костюмах проводжали гостей до зали і там передавали в руки адміністраторів. Зазвичай щовечора тут любив гуляти фартовий урядово-бізнесовий люд. Те, що діялось у ці дні на Майдані Незалежності нікого не засмучувало і не стримувало — ні вбивства повстанців, ні їхні похорони. Хіба що замість ста клієнтів приїжджало дев’яносто вісім і під час тостів все частіше звучали п’яні вигуки: «Слава Україні!», а також суворі дядьки в дорогих костюмах заводили пропитими голосами повстанські пісні.

Від цього офіціанти і адміністратори невдоволено чухали макітри, бо їхній власник був затятим регіоналом із Донецька і не любив «етава бєндєравскава витья». Раніше у таких випадках він одразу виганяв на сцену музикантів і ті заводили «Афіцери, афіцери», обов’язково копіюючи Газманова, через що пісня виходила надміру «сепелявою». Однак патріотичним співакам це ніколи не заважало, вони обривали «Там під Львівським замком…» і залюбки запрошували своїх цицькатих супутниць до танцю. Скоро в них вселявся нечестивий москальський дух і вони весело гоцали під непатріотичні «Нє валяй дурака, Амєріка» і «Как упаітєльни в Расії вєчєра»…

Нині ж господар не зважав на «Славу Україні», яку вигукувала п’яна публіка, надто часто, наче кришнаїти мантру, а музиканти огидними педерастичними голосами увесь вечір виконували ліричні пісні Володимира Івасюка. Це було вагоме революційне досягнення для окремо взятого ресторанного комплексу.

Народ гуляв так, наче завтра — кінець світу. І не тому, що на Майдані — смерть і революція, яка невідомо, чим закінчиться, а тому, що так гулялось за легкі гроші, вже років п’ятнадцять. Відколи бандюки поступилися правом на гульбища українській «еліті».

Та не всі у цьому ресторані проводили час у веселощах та пиятиці. Десять каламутних типів у дорогих костюмах, що зачинилися у vip-залі на третьому поверсі, не гуляли, сиділи тихо. Було схоже, що там йдуть якісь переговори. Не даремно ж їх обслуговував сам господар з донькою. Вони подали на стіл спочатку холодні закуски і вина, потім принесли коньяк, горілку, віскі, а під них — смажених поросят, печених фазанів та куріпок, осетрину, ікру, багато зелені та солінь… Однак «дорогі костюми» мало цікавились їдлом, хіба так, для годиться, пробували на смак одну-другу страви. Говорили мало, перемовляючись стиха про свої справи, тільки постійно зазирали у свої айфони.

Новинні стрічки обновлювалися кожних півхвилини — повстання котилися всією Україною, колишні регіонали поспіхом переходили на бік інсургентів, палали міліцейські дільниці, прокуратури, люди штурмували приймальні регіоналів і комуністів, трощили їхні офіси… А у Криму місцеві антимайданівці вшановували загиблих беркутівців і з квітами зустрічали живих…

— Ничего не понимаю, — враз сказав один з присутніх, товстун 64-го розміру. — Я думал, даже мечтал… что майданутые начнут громить магазины, палить машины, грабить хатки наших коллег по парламенту… По крайней мере Богатыреву с Колесниковым, Царевым и некоторыми другими персонажами они должны были уже закатать в асфальт и станцевать гопака над трупами.

— Да-а-а… — протягнув інший, схожий на відомого маніяка Чикатило, — далеко нам до Європи. Французи вже спалили би пів-Парижа. Вони в цьому мастаки…

У нього було рідке волосся, акуратно зализане на бік і великі окуляри з товстими лінзами. Він сидів з опущеними плечима і підсліпувато переглядав власні фотографії на своєму айпаді. Здавалося, його більше цікавило те, як він виглядав на світлинах серед майданівців, ніж те, що відбувалося в країні. Схоже, його доля уже вирішилась і скоро він займе місце у якомусь прибутковому кабінеті.

— Тварі Божі… — озвався із закутку Блідий і обвів усіх переможним поглядом. — Вони не підуть далі… Нам немає за що турбуватися.

— Ваші слова та Богу у вуха, — із надлюдським зітханням промовив завжди непримітний депутат із підлими вусиками. — Нам потрібна стабільність і порядок. І першим ділом нові лідери просто зобов’язані мчати на поклін до Володимира Володимировича. Щоб пробачив нас нерозумних і не карав…

— Тогда Майдан их просто сотрет с лица земли, они ведь знают, кто такой Путин… Хуйло… — вирішив 64-й розмір.

— Таким тварям палец в рот не клади, — погоджуючись, протягнув басовито ще один із присутніх. — Беркута положили немало. Будь у них нормальный вожак, смели бы все, не хуже коммуняк в семнадцатом году. А так… Кто ими верховодит?.. Сеня, Пастор, Петя Дюшеска и Тягнибык… О Кличко вообще молчу… Те будут долго скакать под дудку Майдана.

— Тобто нам пощастило, що у них немає вожака, — вирішив депутат з підлими вусиками. — А був би, зараз не ми би тут долю країни вирішували, а вони. І гуляли б вони внизу, в ресторані під пісеньки Руслани…

— Ага, — погодився Чикатило, — і щогодини співали гімн, а попи виголошували свої проповіді. А далі знову, — фальшиво наспівав: — «Дикі танці-і-і-і, най-на-най-на»…

Компанія стиха розсміялась на це, а хтось із закутку стиха заявив:

— Не народ, а дебилы… Хорошо, что их хотя бы чуток держали в узде…

— Похоже, нам реально сегодня повезло. Счастье-то какое свалилось с неба… — сказав інтелектуальний басовитий тип. — А был бы у них свой Робеспьер, сами знаете, что было бы сейчас с нами.

— Пацаны! — раптом вигукнув 64-й розмір, відірвавшись від айфона. — Захарченко стал на лыжи, с утра не появлялся на работе и не отвечал на звонки. Так же исчез Арбузов, Клименко… Азаров тоже исчез. Антимайдан разбежался, кто куда. Их вожаки испарились. Похоже, крысы побежали с дырявого корабля Яныка. С чем нас всех можно поздравить.

— Це не факт…. — протягнув обачливий вусатий депутат. — Може, вони десь тільки зачаїлись…

— Досіть скігліти, — реготнув, спародіювавши Азарова, Чикатило. — Ці люди звільнили для нас ніші, які ми повинні зайняти. Ось і все.

— Азаров ще в обід смився у невідомому напрямку, — показав свою обізнаність Блідий. — Про нього можна сміливо забувати.

— За это стоит выпить, — сказав Бас. — Теперь вообще все должно пойти… по-новому… по-нашему… — налив у чарку горілки. — Наливайте! А то с утра кусок в горло не шел. Теперь точно пойдет, и мы его протолкнем вкусненьким.

— Це багато чого змінює, шановна еліто, — заявив рудий мордань з конячою головою, що сидів поруч із Блідим і обвів усіх переможним поглядом. Він щойно отримав СМС з якимось повідомленням, це співпало з реплікою Баса і неабияк збадьорило його. — Судячи з усього, нам час подумати над складом нового уряду. Пропоную вносити свої пропозиції та їх фінансові підтвердження.

— Паша… — скоса зиркнув на мордатого Бас. — Чьи интересы ты здесь представляешь? Нам не совсем понятно… Сейчас многие начнут тянуть на себя одеяло.

— І чому ти? — здивовано підвів брову Чикатило.

Паша рвучко звівся — стілець істерично скрипнув ніжками по дерев’яній підлозі — і заявив:

— Я тут представляю Майдан, блядь!.. — обвів присутніх поглядом. — Хтось сумнівається у моїх повноваженнях?

— Нет… ні… ні… ні… — враз один наперед одного почали заявляти присутні.

— Тоді вперед, блядь, — завив Паша, — беремо серветки і виводимо на них каліграфічно свої внески-побажання… Так би мовити, голосування ресторанними серветками. Розвели тут соплі. Зараз час швидких рішень!

— Не за это мы боролись, — зі смішком заявив 64-й розмір. — Не за то Майдан стоял…

Паша сердито зиркнув на нього:

— Не треба іронії. Ми під час цієї революції постійно ходили під прицілом. І це дає нам право на деяку компенсацію. Он, Арсеній Петрович уже три місяці на морі не був…

— Охренеть, — не втримався, реготнув Бас. — И как только он это, бідненький, пережил?!

Паша знову зиркнув з-під лоба і відповів цілком серйозно, з притиском:

— Важко пережив… — і обвів усіх поглядом: — Тільки не скупіться, панове, не скупіться, нам з вами будувати нову країну, а це потребує капітальних вкладень…

— І зауважте, — нагадав про себе Блідий. — Наші внески — це вклад у наше спільне майбутнє, — і щось із розмахом черконув на серветці.

Утім, більше ніхто не поспішав робити заявки на серветках. Запала зрадлива пауза. Бас влив у себе півсклянки віскі та закинув у гризло ложку олів’є.

Чикатило нарешті відірвався від своїх фотографій, з-під лоба глянув на Пашу, вправно намалював на серветці маркером мішень і дулю, що в неї цілиться, склав і подав «представнику Майдану».

Мордань узяв серветку, з розумним виглядом глянув на малюнок, вдав, що задоволений написаним і передав Блідому, уголос прокоментувавши:

— Бачу, що колишні вчителі набагато швидше орієнтуються у політичних процесах, ніж політики і бізнесмени… — а на вухо прошепотів: — Ми йому ще будемо винні…

Бас знову налив собі віскі, витер серветкою масні губи так, що на ній залишилися сліди від яєць і майонезу. Трішки подумав і сказав:

— А у меня нет никаких политических амбиций. Мне на власть насрать.

— А какого хуя ты тогда сюда приперся? — не зрозумів 64-й розмір.

— Думал, будем делить то, что осталось от Яныка и его команды.

— Шановні, — улесливим голосом вирішив таки пояснити Блідий. — Ось хто увійде до нашої компанії, хто увіллється… Той і стане ділити «спадщину» Віктора Федоровича. Хоча, як ви знаєте, він ще й досі легітимний президент. Ось тільки питання: чи надовго?

— Вот когда его не станет окончательно… И когда вы сами станете властью… Тогда у нас будет о чем с вами потолковать. А пока… — він знову перехилив чарку і закусив олів’є. — А пока давайте будем смотреть на все трезво. Власти у вас нет. А ее перспективы весьма неопределенные.

— Добре, — байдуже кивнув Блідий. — Я так у штабі й скажу…

— Не надо меня пугать штабом… И еще надо разобраться, почему ваш сынок постоянно крутился на антимайдане. И, как говорят, поддерживал его…

— Це голослівні звинувачення, — враз заступився за Блідого, котрий аж збуряковів на лиці, мордань. — Ми з перший днів були разом на Майдані!

— А я готов рискнуть, и признаюсь, как человек чести, — сказав товстун, — мне плевать, кто был на каком антимайдане. Мне просто власть нравится! И теперь у меня появился шанс, — і черконув щось розгонисто на серветці. — Кстати, — до Блідого, — я лично с Егором отбивал атаки «Беркута» на Грушевского. И у меня есть свидетели. Если надо, они это подтвердят.

— А мене Єгорка виносив на плечах з-під обстрілу, — заявив Чикатило. — Якщо треба, я дам клятву на Біблії, що саме так і було. Це наші діти, і ми не маємо права втягати їх у наші справи.

— Ахуеть! — відкинувся на спинку крісла Бас. — И эти люди нас ведут в Европу! Что только у вас в голове?!

— Даремно ви так… Сімейні цінності, — пробурмотів вусатий депутат. — Це так по-європейськи…

«На круги своя»

Черговий по взводу Діда сидів перед зачиненими дверима магазину і грав на телефоні в кульки. Щойно всі, хто залишився у взводі, пішли спати на другий поверх. Більшість із групи розійшлися, роз’їхались по домівках, Мишко повів своїх патрулювати Лівий Берег. У приміщенні залишилося всього восьмеро бійців.

Біля чергового на журнальному столику парувала свіжозварена кава у високій чашці, диміла цигарка у попільничці, густий дим рівною цівкою піднімався на рівень пластикових пляшок з водою і розсіювався. Було якось затишно і незвично, тиша аж дзвеніла у вухах. Після триденних боїв навіть приглушене хропіння Бачі на другому поверсі віяло блаженним, бажаним спокоєм.

Хтось постукав у двері. Черговий підійшов до них і побачив двох майданівських сотників — Триндюка та Майора. Перший був малий і клишоногий, з опухлою пикою, другий — такого ж «формату», але з хитрими різкими очима. Охоронець запитально кивнув до них, мовляв, що треба. З вулиці приглушено долинули слова Триндюка:

— Принесли Діду документи зі штабу Революції, — показав пакет із паперами і відвів погляд убік.

— Зараз його покличу, — крикнув черговий так, щоб його почули візитери.

На що Триндюк замахав руками:

— Нехай спить, він нам не треба, візьми пакет, передаси йому вранці!

Черговий якусь мить повагався і відчинив двері. Несподівано Триндюк вхопив його за руку, потягнув на себе так, що хлопець не встиг і писнути. Тут він опинився у міцних руках Майора. Той прикрив йому рукою рота і передав своїм бійцям. Цих бійців було не менше двох десятків — група регбістів, що тільки нині в обід приїхала на Майдан. Вони були одягнені у спортивні костюми, озброєні битками, погано розбиралися в тому, що насправді тут відбувається і хто кому тітушка. Тому дивилися на Триндюка і Майора, як давні шумери на героїв епосу про Гільгамеша — з патетикою та повагою. Їхні накази хлопці виконували без зайвих роздумів.

— Так, пацанчики, — наказав Триндюк, — вриваємося, лупимо всіх, не жаліючи, без розбору. Вони десь у підвалі тримають заручників. Заручників випускаємо, передаємо мені. Зрадників — до нас на сповідь. Далі ми з Майором самі розберемося. Все, що знайдете — комп’ютери, бронежилети, форму — все ваше. Гроші, зброя — нам. Вперед!

Свіжоспечені «майданівці» кинулися виконувати його наказ.

Дід уперше за кілька днів спокійно заснув. Не було ні вибухів, ні гулу Майдану, ні пострілів, ні тріскотні феєрверків. Тихо і затишно. Та враз — знизу долинув подзвін розбитої чашки, дзенькіт металевої попільнички, що впала на кам’яну підлогу, а за ними — гуркіт черевиків на сходах. Він второпав, що зарано віддався спокою, з окриком: «Тривога!» підхопився з лежанки і увімкнув світло. Хлопці спросоння не зрозуміли, що сталося, зірвалися зі сну, сонно кліпаючи. Тільки й побачили, як у кімнату зі зловісним мовчанням вриваються тітушки і накидаються на них із матюками та побоями. Сили були нерівні — за кілька хвилин їх усіх збили з ніг, зв’язали за спинами руки і поклали обличчями на підлогу.

Знизу було чутно, як хтось виламує двері до підвалу і наказує полоненим виходити.

— Ви хто?! — роздратовано прохрипів Дід, намагаючись підняти голову.

Але незнайомець уміло врізав йому кулаком по голові, гаркнувши:

— Заткнись, падло!

Світло у його свідомості миттєво виключилось після глухого, мов бубен, удару по мізках.

Триндюк з Майором — взагалі окрема категорія майданівців. Мутна. Звідки вони прийшли і куди зникли потім — мало хто знає… Якщо перший був просто скупим і ласим до грошей, то другий постійно підганяв йому «теми», на яких можна було заробити. Він був слизьким, брехливим і підлим. Він був настільки безпринципним, що міг би стати прототипом будь-якого негативного персонажа в мильних мексиканських серіалах. Принцип насрати на порозі, подзвонити у двері та з невинним поглядом попросити папірець, щоб витерти дупу — ось це про нього. І все — заради грошей.

Спочатку вони з Триндюком крали з майданівських складів одяг, продукти харчування, ліки, гроші… А потім, вже після перемоги Майдану, вони спочатку грабували будинки можновладців Януковича, а потім серйозно зайнялися мародерством у зоні проведення АТО.

Зараз ці двоє — сотник із заступником стояли на вулиці перед магазином і чекали, чим закінчиться їхня «акція». Чи зможуть свіжі бійці «покласти» втомлених і нечисельних майданівців. А коли ті почали виводити з підвалу сонних тітушок, з підворіття підійшов до них низенький типок із небритою пикою, привітався з кожним за руку і поцікавився: «Що там»?

— Розбираємось, — сказав Триндюк, відводячи погляд.

— Машина вже чекає, — повідомив типок. — Всю шелупонь — притримайте, хай дадуть свідчення проти Діда, а потім — копняками в сраку розігнати. А Логопеда з Мопедом зараз же садовимо у машину наших благодійників. І всі щасливі, всі сміються…

Майор згори донизу глянув на типка і наче дитині пояснив, чітко карбуючи слова:

— Вони їх отримають тільки в обмін на бабки. Баш на баш. Ніяких «потім», ніяких «завтра»… З вами, мусорами, тільки зв’яжися…

— Ти бачив бабло? — запитав Триндюк у типка, туплячи погляд у землю.

— Бачив. Тридцять штук баксів, як і домовлялися, — повідомив коротун.

— А може всіх заберуть? — цілком серйозно запропонував Майор, — по п’ятсот баксів за рило. Для чого їх «за так» відпускати?

— Та вони їм нафіг не потрібні, — махнув рукою коротун. — А ці двоє — наші люди, працювали на антимайдані під прикриттям…

— Та нам до лампочки, — грубо відказав Майор. — Бабки неси і забирай товар…

Коротун пішов і скоро повернувся з пакетом, в якому було замотано кілька пачок доларів. Майор без зайвої скромності розірвав пакет, привселюдно переглянув, чи це бува не лялька і поклав у свою товсту наплічну сумку. Коли відкрив, у ній було помітно десяток мобільних телефонів, кілька гаманців, жмут скручених золотих ланцюжків.

Куций мент зиркнув на це, якось знехотя посміхнувся і махнув рукою. До них приєдналося троє міліціонерів у формі з течками. Усім своїм видом вони показували, що готові працювати — проводити допити, писати протоколи. «Все по закону, Все по закону», — аж волали їхні напружені рильця, зважаючи на ранкову перемогу майданівців.

— Спочатку ми, — сказав їм Триндюк і вайлувато підійшов до тітушок, котрі із нерозумінням стояли, збиті в купку під суворими поглядами дужих регбістів.

— Вас били? — запитав у них.

— Нет, нет, нет, — знизуючи плічми, відказали полонені.

— Скажете, що били, — наказав їм. — Скажете, що Дід особисто бив вас по нирках валянком з піском. Менти самі зроблять такий речовий доказ. Скажете, що погрожував і обіцяв втопити у Дніпрі… А ще вимагав викуп у ваших родичів. Зрозуміли?

— Так, так, так, — розгублено відповіли тітушки.

— Не бійтеся, пацани, скоро вас випустять на волю, — посміхнувся і відвернув погляд, — завтра будете вдома…

За ним підійшов куций мент і з групки тітушні забрав двох — Мопеда з Логопедом та повів їх у мікроавтобус, що стояв неподалік метро «Театральна».

— Все нормально? — запитав коротун.

— Спасибо, командир, — буркнув Логопед. — Думал, нам уже все, кранты…

— Я уже представлял себя з камнем на шее на мосту Патона, — зізнався Мопед. — Как тебе удалось нас освободить?

— Часто гроші творять справжні дива. А великі гроші — великі дива, — посміхнувся. — А в нашому випадку і невеликі гроші перетворюють кришталево чистих майдаунів на справжніх членів партії регіонів…

Коротун дістав цигарки, пригостив колег, чиркнув сірником, дав прикурити.

— Ну, таке, — продовжив думку. — Своїх ми не кидаємо, особливо, коли такі цінні кадри потрапляють у лапи майданутих…

— А что дальше? — запитав Мопед. — Думаю, это не конец, они так просто это не оставят… Всех нас будут искать еще долго и нудно.

— Тим більше, — зітхнув Логопед, — є за що… — враз у нього прорвалось: — Как можно было так бездарно проиграть этим майданутым дебилам?! Как?! Как мы, вооруженные и экипированные, могли сдать страну нескольким тысячам оборванцев с битами?!

— Тихо! — шикнув на нього Мопед. — Тут бродит полно этой швали…

Назустріч ішов невеликий загін майданівців. Схоже, поверталися з патрулювання, — були такі втомлені, що ледь волочили ноги. Менти всіх мастей поховалися, а за порядком хтось мав наглядати. Цю роль і взяли на себе повстанці.

— Новая власть… — просичав під носа Логопед.

— Слава Україні! — привітався з ними мент-коротун і привітно махнув рукою.

— Героям слава! — бадьоро відгукнулись майданівці, одразу підтягнулися, збадьорились і жвавіше покрокували до своїх наметів.

Коли вони розминулися, Мопед полегшено видихнув:

— Ну, ты даешь, командир… Я чуть в штаны не обделался. У меня от этих криков может начаться психоз.

Нарешті вони підійшли до бусика і сіли в нього. У салоні їх чекав незнайомий чоловік, судячи з вигляду, військовий — підтягнутий і дещо зверхній. Мопед чомусь одразу вирішив, що він — полковник ФСБ і зрадів. «Полковник» говорив із відчутним московським акцентом:

— Не сегодня-завтра вас объявят в розыск. Но мы можем вас спрятать. Сначала в Крыму, а потом — в России. Можем вас принять на службу в полицию российской федерации. С вашим опытом и послужным списком у вас есть возможность получить приличные должности и зарплаты…

— А семьи? — поцікавився Мопед.

— Мы все устроим. Они уедут в Крым вслед за вами. Полковники Коряк и Кусюк, донецкий «Беркут» уже там. Согласны?

— Я — да, — відповів Логопед, — мне этот Майдан с атимайданом во где, — провів рукою по горлі. — Ненавижу!

— У нас особого выбора нет, — зітхнув Мопед. — Я с вами.

— Бумаги по нашему сотрудничеству подпишем уже там, — вирішив чоловік з московським акцентом. — Сейчас прокатимся по Киеву, еще людишек соберем и — в теплые края. Да, мужики?..

— Я пас, — реготнув з переднього сидіння мент-кордупель. — Нас и здесь неплохо кормят. А вам удачи! — і вийшов з машини, важко гепнувши дверима.

За ним вийшов і «полковник», махнувши рукою до вчорашніх тітушок, мовляв, сидіть, не виходьте.

— Вот такая многоходовочка, — сказав він стиха коротуну. — Звони к Василию Мироновичу скажи, что с этими двумя решили, пусть Егорка не волнуется. Что касается людей из «Оплота», то они исчезли где-то во Франции. Были бы живы, мы бы знали об этом. Похоже, Жалий с ними удачно разделался. Мы его недооценили.

— Василий Миронович в долгу не останется… — закурив коротун. — В случае чего, к нему можно обратиться…

— Я похож на человека, которому может понадобиться чья-то помощь? — стримано розсміявся «полковник». — У нас есть кому о нас позаботиться. Наш папа Володя нас в обиду не даст… Ни-ко-му! И самое главное… Я пока сворачиваю здесь свою работу, вывожу документы, картотеку… Спасибо тебе за помощь и сотрудничество. Бабки буду и дальше кидать тебе на карточку… Думаю, мы еще поработаем.

— Тебе тоже спасибо… А ребята хорошие, надежные. Не боятся грязной работы. Их еще чуток подучить, станут отличными «спецами».

— И не сомневайся, подучим…

— Да, — пригадав кордупель, — есть у меня еще один гнилой журналистишка — некто Юра Кот. Весь в долгах, как в шелках. Набрал кредитов на несколько сотен тысяч, а отдать, сам понимаешь…

— Тот, что вел концерт на антимайдане, а после его отметелили майдауны?

— Да никто его не бил. Хотел Юра сделать себе рекламу… И то не получилось…

— Говоришь, говнорупор антимайдана? Да заберу. Потом. Пусть пока страху набирается от биндер… Говнистее будет, — заржав на пару з кордуплем. — Нам такие нужны, чтобы гавкать по ящику…

Знову пореготали і на цьому розпрощалися.

Тим часом у революційному бутіку «Ля Муроль» ролі дещо помінялися. Майора не цікавили ці розборки, він розвернувся і пішов у Київраду, де мав облаштовану з комфортом кімнатку. Регбісти одягнули форму, яку забрали у майданівців, натягнули на себе бронежилети, розгрузки, ліхтарики, ножі і тепер хизувались один перед одним своїм бойовим виглядом і мобільними телефонами, які відібрали у хлопців. Триндюк разом з ментами брали свідчення у затриманих тітушок. При чому сотник разом зі слідчими самі вказували, що їм говорити. Правоохоронці здивовано, але слухняно все це записували, шиючи справу Дідові про самоуправство та інші статті.

— А для чого він вас бив, погрожував? — раптом поцікавився один слідчий. — Чого добивався?

Тітушка з Одеси, Єнот, схоже, був найговіркіший, тому бовкнув:

— Ми йому розповідали про все, що у нас було в Маріїнці… Про наших спонсорів, хто кого вбивав там…

— І-і-і? — раптом почав здогадуватися капітан.

— Допитував нас якийсь мент, — продовжував розповідати Єнот. — Вів протокол, ми розписувались під своїми свідченнями… а вони нас знімали на камеру…

Від почутого у Триндюка здивовано вибалушились очі, він присів на журнальний столик.

— А де? Де ті свідчення?! — аж вереснув, і до своїх регбістів: — Шукайте! Обшукайте все і всіх!

Ті кинулися перекидати речі, які досі не перекинули, трощити меблі, зачинені на замки, що залишилися від попередніх хазяїв і які не чіпали бійці Діда. Менти здивовано на все це дивилися. Триндюк роздратовано наказав їм:

— Все, пацани, йдіть звідси. Ви зробили свою роботу. Вам завтра скажуть, куди нам далі рухатися, — і до тітушні з Маріїнського парку: — У вас секунда на те, щоб я вас не бачив. Бігом звідси!

Ті кинулись один поперед одного з магазину. Чухаючи потилиці, за ними заклопотано пішли й міліціонери.

Сотник вийшов з магазину, де продовжували хазяйнувати регбісти, і до когось подзвонив. Зважаючи на ніч, ніхто довго не брав трубку, аж раптом сонний голос озвався:

— Альо, Триндюк, ти що, здурів серед ночі дзвонити?

— Тут таке діло, Василь Миронович… Тих двох ми вивезли, а ці… Їх раніше допитали, вони дали свідчення якомусь менту… Ми зараз розбираємося. Многоходовочка вийшла класна, але не все пішло, як треба…

— Знайдіть ці свідчення і принесіть мені.

— У нас і так вранці можуть виникнути проблеми у штабі.

— Я все компенсую, шукайте і знайдіть!!!

— Добре, — повагався якусь мить Триндюк, — спробую напихати дуркачів Самообороні Майдану. Вони все схавають, що я скажу. У Діда повно зброї, яку вони віджали у мусорів, а це — непорядок. Всю її треба здати.

— Давай, працюй…

— Працюю… — до себе, зітхнувши: — Тільки де ж та зброя? Може, вже продали? За автомат можна злупити тисячу баксів… Тоді де гроші?

Їх залишилось восьмеро — бійців, котрі пройшли Майдан від першого дня, котрі відбивали наступ «беркута» з тітушками 10–11 грудня, пройшли з боями Грушевського, відстояли Майдан і перемогли. Контужені вибухами гранат, опалені коктейлями, зі збитими до кривавого м’яса нігтями від бруківки, яку видирали з тротуарів, травмовані гумовими кулями, биті кийками, труєні газами і димом палених шин. Вони лупили тітушок, знищували ворожих снайперів… Вони були до кісткового мозку майданівцями… Тими, що ніколи не відступають.

Але зараз вони стояли зі зв’язаними руками, ошелешено дивлячись на Триндюка з його ново-навернутими у постмайданівську віру регбістами і просто не могли второпати, що відбувається?!

Дід прийшов до тями і також намагався опанувати себе. У нього була розсічена брова, розбитий ніс, з лівого вуха текла кров. Від важкого удару неймовірно боліла голова. Він глянув на Триндюка, що ховав погляд і запитав:

— Триня, що за розклад? На Майдані помінялася влада? Ти цілуєш в ясна тітушню?

Сотник рвучко підійшов до Діда і з розгону дав йому під дих.

— Де протоколи допитів? Де зброя і де гроші? — запитав він, кривлячи, як йому здавалось, люто губи.

— Протоколи… допитів… — хрипів, намагаючись вдихнути, Дід. — На кого працюєш, сука? Кому продався?!

Але знову отримав під дих і завалився на бік, безсило хапаючи ротом повітря.

— Маринуйте їх! — гаркнув Триндюк до регбістів, і ті накинулися на зв’язаних майданівців.

Глухі удари посипались на них з усіх сторін. Майданівці сприймали їх без криків від болю, зціпивши зуби і напруживши м’язи. Триндюк, вирячивши очі та пустивши слину, почав ногами бити Діда — по нирках, в голову. Сергій як міг, згрупувався і, втрачаючи свідомість, крикнув:

— Жеріть їх, Майдан переможе! Слава Ук!.. — і замовк, отримавши добротний нокаут носаком військового черевика в зуби…

Регбісти вміли бити і тримати удар. Їм подобалася гра, в яку запросив їх пограти Триндюк. Вони лупили професійно, із насолодою, зв’язаних хлопців. Але у них не було справжнього духу бійців. Зате дух був у цих восьми. Вони, почувши наказ свого взводного, ошаленіли. «Героям слава»! — відгукнулися на гасло командира.

І враз, мов баби, почали верещати регбісти — Бача з розгону головою влупив одного регбіста у голову. Той, мов підкошений впав на коліна, а потім — і на підлогу. Наступний регбіст кинувся до нього, але Бача втягнув живіт і коли той підскочив, надув його; вийшов такий удар живота, що той відлетів на кілька метрів і боляче гримнувся об стінку.

Малюк не мав таких фізичних даних, він вчепився зубами у вухо противника і вирвав його. За його прикладом пішли й інші бійці — відкушені носи, вуха, фаланги пальців майданівці випльовували в обличчя нападників. Це було боляче, несподівано і проти всіх правил! Хоча… Які тут можуть бути правила… Це був біль, шок, страх!

Одні регбісти відскакували, верещали, мов недорізані, у наступних бійці Діда видирали потрощеними зубами куски плоті — з одягом. Кров і вереск, мов на бійні, де ріжуть свиней. Бача натужився і розірвав пута на зап’ястях. Схопив будівельну арматуру, що підвернулася під руку. Він рубанув нею по руці регбіста, котрого не встигли порвати його друзі. Шкіра на руці репнула, тріснула кістка і з фонтаном крові вилізла гострим зламом назовні. Той заверещав божевільним матом.

Майданівець спокійно витягнув у нього з-за пояса ніж і почав звільняти своїх друзів від пут. Триндюк, побачивши криваву розв’язку цієї бійні, наче у пришвидшеному фільмі, відсахнувся від Діда і кинувся з кімнати униз по сходах. Скривавлені і перелякані, за ним кинулися до виходу і його тітушки. Їх підганяли залізними прутами з розібраних стелажів, майданівці. Декілька спортсменів, що розгубилися і відстали від своєї команди, перелякано забились у закуток, зі сповненими жаху очима дивлячись на бійців і затискаючи свої рани руками.

— Викиньте їх отсюдова нахуй і забарикадуйте вход у магазін, — наказав Бача і кинувся до Діда. — Всьо мясо, — кивнув на відірвані частини тіл, що валялись на підлозі, — в унітаз і вимийте пол з порошком, шоб сліда от крові не осталось. Одєжду — у мусорнік, переодіньтесь у чисте… Поки все…

Сергій був без пам’яті. Бача приклав вухо до грудей — серце билось повільно, з перебоями. Він знайшов під своєю лежанкою старенький телефон, який не відібрали ті тушки, і набрав номер Мишка:

— У нас тут весело, — захекано повідомив Бача. — Шукай врача, Дєд у хрєновом состояніі. Даже не могу представить, що з ним.

Мишко з групою підтримки досить швидко з’явився в магазині. Дід встиг прийти до тями і спроквола пояснив, що відбулося. Лікар, котрий оглянув його рани, сказав, що потрібна термінова шпиталізація.

— Діда нада заховать у якійсь больниці, — сказав Мишко бійцям. — Я це сдєлаю, токо йому нада буде охрана. Вранці я доповім про те, що тут случилось у штаб. Тільки Триня має там серйозне вліяніє. Вони з Майором ходили в обід з автоматами по штабу і тикали ними в пуза дєпутатам. Показували, хто тут главний…

— Не можу зрозуміти, — спроквола промовив Дід, — на кого вони працюють? Для чого їм Логопед з Мопедом? Чому менти?

— Я спробую в етом разобраться, — знизав плечима Мишко. — А поки твоїх людей ми отсюда виводимо — всіх. Єслі Триня вже зв’язався з мусорами, він і цей шанс іспользує, шоб з нами розправиться. Ми должни триматься кучі.

Тим часом у бутік стали повертатися бійці взводу, що жили в Києві, або зупинилися тут у родичів чи знайомих. Вони не на жарт були стривожені, терміново екіпірувалися у свої бронежилети, камуфляжі і стиха переговорювалися про те, що «в українців завжди так — тільки перемогли одного ворога, з’являється ворог з числа своїх»… Підтягувались і їхні близькі друзі, союзники з різних сотень, сотники, взводні, рядові бійці. Всі були обурені, бо добре знали, хто такий Триндюк і чим він займався на Майдані, а також знали Діда. І цінували його. Невелику площу біля магазину заповнило кілька сотень бійців, налаштованих агресивно. Мобільні групи по Майдану стали шукати Триндюка з Майором, але тих і слід прохолов.

Вдосвіта, коли напруга досягла свого апогею, і сонні журналісти почали тягнути камери, щоб розповісти про перші розборки між майданівцями, туди прибігли керівники самооборони, депутати, клерки зі Штабу Революції. У коротких переговорах з невдоволеними, від імені яких виступали Бача з Мишком, було вирішено відкласти всі негативні емоції і з’ясовування стосунків на кілька днів і провести їх між собою, за зачиненими дверима, щоб не виносити сміття з хати. Цього дня, у п’ятницю, мали відбутись перші похорони Небесної Сотні.

Так минула перша доба після перемоги Майдану. Довга доба. Важка. Зі свіжою кров’ю, з новими героями та антигероями. З новими політичними авантюристами та їхніми жертвами.

Невдовзі після цих подій Матроскін і Малюк пішли в армію.

Малюка призвали першим, оскільки «пригадали», що він — професійний військовий і у разі російської агресії цілком може виконати роль «гарматного м’яса». Перед ним ніхто не вибачився за те, що викинули з війська, до ладу не обмундирували, так що у 2014 році йому довелося воювати у берцях, більших на три розміри; він так і пройшов війну у майданівській «британці» і «балаклаві»; виходив у них з оточення з території Росії і виводив свою роту. Батьківщина не оцінила належно цього. Він звільнився з армії через важкі контузії і вийшов на пенсію за інвалідністю у 34 роки. Але перед тим «чесно» майже рік доводив, що він брав участь у бойових діях, що підривався на фугасах не на вінницькому полігоні, а у «зоні проведення АТО».

Матроскін достойно відвоював у десантурі, брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська, був поранений. Демобілізувався, відслуживши рік.

Того ж дня у Київ повернувся Жалій. І вчасно. Він забрав Діда з лікарні та відправив на лікування у Францію, під нагляд Галі. Принаймні там Триндюк його не дістане. Травми у Сергія виявилися серйозними, тому лікування затягнулося на п’ять місяців. Коли він знову почав ходити без допомоги милиць, запропонував Галі одружитись. Весілля не було — тільки весільна подорож у Південну Африку.

Логопед і Мопед зникли, так і не доїхавши до Криму. Їхні тіла, виловили рибалки у Дніпрі під Херсоном через два тижні. В обох були прострелені голови.

Стреси. Епілог

В улюбленому клубі Єгора «Большой Дон» було повно народу. На Майдані ховали загиблих… «Пливе кача»… Сльози і біль. А тут влаштували вечірку в патріотичному стилі. На танцполі стриптизерки з прапорами і «коктейлями Молотова» спочатку «боролись» із «беркутнею», що була одягнена у чорні танцювальні лосини, а потім почали роздягатися і спокушати їх своїми танцями. Мораль — любов перемагає. Ті не витримали, покидали щити і теж стали роздягатися до трусів, а потім, під заохочувальні заклики «пацієнтів», зняли спіднє, до ковпачків, натягнутих на пісюни. Тьолки ж роздягнулися взагалі і стали демонструвати свої принади чомусь вже не «беркутам», а публіці. Чоловіча частина цього маразматичного стриптизу, що грала роль «беркутні», непомітно покинула сцену. В принципі, як вчора вранці. Не вистачало автобусів і снайперів.

На столиках пацієнтів, чи то пак, клієнтів клубу, стояли «коктейлі Молотова» з увіткнутими в них прапорцями України, «Правого сектору», ОУН. На стінах було розклеєно фотографії з подій на Майдані.

Єгор дивився на це з висоти своєї vip-ложі і криво посміхався. У нього не було настрою — був стрес. А як може не бути стресу, якщо він вже 2 дні у Києві, батько постійно займається справами — зустрічається з людьми, про щось домовляється, а він — поза грою. Навіть Азаров не хоче говорити з ним. Кажуть, що вже й Яник змився з України. І в цю мить Єгора осінило: він програв цю партію. Він справді зробив ставку «не на тих». Через це може повалитися вся схема роботи його підприємства. Мрія про монополію українського ринку відкладалася на невизначений термін.

«Кокосу», — подумав він і потягнувся рукою до «марафетниці», але чомусь зупинився і озирнувся. В кутку сиділи охоронці та не звертали на нього уваги… Але що, коли раптом… все справді зміниться і країна почне жити по-новому, за законами?.. Він відкинувся назад, прихопивши зі стола чарку з наливкою. Надпив. Але вона була якоюсь гіркуватою. Відставив і скоса зиркнув на охоронців. Він став підозрювати, що батько наказав їм додавати у його питво транквілізатори. Тому вчора спробував не пити своєї улюбленої води. І його не вирубало, гуляв цілу ніч… А нині ось такий підозрілий смак солодкого лікеру… Хоч бери не пий.

Адміністратор привів неповнолітніх шлюх. Але Єгор, оцінивши їх з ніг до голови, сказав, що в них надто великі груди.

— Таких полно на Окружной, — махнув рукою.

Адміністратор винувато розвів руками і пояснив:

— Все «серьезные» девочки сегодня работают на выездах. Вы ведь не предупредили, что будете у нас. Может, что-то другое подобрать?

— Слушай, а эти… с Майдана сюда не припрутся? Они своих хоронят, а мы тут развлекаемся? Хрен его знает, что там у них в башках…

— Не-не-не… — запевнив адміністратор, — мы уже обо всем договорились, в случае чего, к нам подъедет Самооборона… — посміхнувся. — Она наша… Мы ее сами создали. Надо же контролировать эту быдломассу.

— Все правильно… — погодився Єгор.

— У них флаги, эмблемы, камуфляж, все, как положено. Есть, конечно там и люди с Майдана… Но они ничего не решают… Мы-то Майдану помогаем… И помогали… Короче, вам беспокоиться не о чем.

— Да я и не особо беспокоился… — його погляд зачепився за шлюшку, що стояла, очікуючи рішення клієнта.

Єгор оцінив її ще раз, але враз відігнав цю думку і запитав:

— Пацанчики есть?.. Студентики? Поджарые?

Адміністратор з розумінням покивав.

— У меня такой стресс… — пояснив свій вибір і вдихнув на повні груди повітря. — Мне эмоции нужны, понимаете? Вот… Чтобы… — він не знаходив слів, але хотів, щоб адміністратор раптом не подумав, що він того… ну… любить порозважатися з хлопчиками… Це ж не Відень… — Вот просто хочется для души!

— Я все прекрасно понимаю, — адміністратору насправді було байдуже, він і не таке бачив. — Сейчас подберем.

Взяв під лікоть дівчат, щоб вивести з vip-ложі, але Єгор враз передумав і сказав:

— А этих тоже… оставь пока…

Тільки той зібрався піти, Єгор притримав його за рукав і сказав:

— И принеси мне пару бутылок ликера, так, чтобы никто к ним не прикасался… И еще… Позвони мне на днях, надо поговорить, есть дельце… — озирнувся на охоронців, котрі стали почувати себе надто вільно і часом ставитися до нього по-панібратськи. Особливо після того випадку, в ангарі….

— Понял…

— Надо одну проблемку решить…

— Не вопрос, решим…

Блідий-старший вранці сидів у своєму кабінеті розгублений і злий. Єгор знову зник. Йому вдалося обманути охорону. Тепер він може гуляти кілька днів, неконтрольовано. Востаннє він так зривався десь наприкінці лютого, після революції. Схоже, йому потрібно шукати нового лікаря. Методи професора Ґалля перестали діяти. Мабуть, через те, що Єгор надто тоді переймався цією революцією, переживав… Ще й учора сказали, що його підозрюють у фінансуванні антимайдану… А як дитині не переживати через таке звинувачення, ще й перед виборами? Як час збігає… здавалося, щойно з тими тітушками розібрався — Мопедом і Логопедом, аж тут… Він подивився на перекидний календар на стіні і пересунув рамочку на 27 серпня 2014 року… Через два місяці парламентські вибори…

Ще й ці вибори… Через них день учора видався непростим…

Ось здавалось би… війна… Щодня похорони… похорони… похорони… Тисячі солдат — чи то наступають, чи то в оточенні, Луганськ чи то звільняють, чи то здають… У Іловайську — що це було? Чому настільки були розтягнені комунікації, що ворог зумів оточити тисячі наших солдатів? Як там опинилася російська армія? Розвідка цього всього не знала і не бачила??? Маріуполь вже взяли сєпари чи не взяли? Каша в головах від чуток, пліток, від того, що в Інтернеті та того, що показують пропагандистські канали України і РФ. Але завжди у новинах на першому місці вісті з іншого фронту — передвиборчого. А у ресторанах — гульня на повну котушку.

В улюбленому ресторанному комплексі Василя Мироновича на новообухівській трасі і вчора був аншлаг. Ну, звісно, аж дуже веселої музики не звучало, та все ж п’яненький народ активно гоцав під «Івасюка». Їм пилося у два горла, жерлося в чотири. Що за публіка? Судячи з номерів авто під рестораном — «сироти», «біженці» з Лугандона, а також на бідніших машинах — коротко стрижені пузаті дядьки, схожі на штабістів.

А на другому поверсі, у затишку кабінету, вечеряли стримано; публіка відома — 64-й розмір, Чикатило, Мордань, Бас та інші «рєшали».

— Да ну нахуй твоего Егора, иди сам, че ты его сунешь. Он же проблемный, — бубнів Бас, заливаючи в себе чарка за чаркою віскі. — Бестолковый он у тебя…

— Це ще чим? — ображався Блідий. — Бізнес у нас, до речі, процвітає. І ціни ми тримаємо низькі. Так би мовити, про народ думаємо…

— Если он такой умный, какого хуя связался с антимайданом? Зинченкой? — не вгавав Бас. — Сколько он денег туда вкинул? Сколько титушек привез?

Чикатило поправив на носі окуляри і сказав слова на захист Єгора:

— Це все домисли. Ми йому сказали підтримувати стосунки з «Маріїнським парком», щоб мати звідти більше інформації. Це була класична розвідувальна схема.

— Ахуєть! — відкинувся на спинку крісла Бас і махнув рукою.

— Та є питання до Єгора, є, — озвався депутат з підленькими вусиками. — він не те, що безтолковий, він не вміє маневрувати. Він постійно робить одні й ті ж помилки. Товче лобом в одну точку… Це принаймні нерозумно.

— Чому? — знизав плечима батько. — Вода камінь точить. І таким чином він всього досягає. Не одразу, але…

— Та, блядь, — не вгавав Бас, — он даже не мог своего конкурента прибрать! Киллера не смог нормального заказать! Правильно организовать ничего не смог, когда убирали его охранников! И вопрос: нахуя это было делать?!

Блідий сердито стиснув кулачки, почервонів. У нього на лисині виступили сині пульсуючі вени.

— Не, ну это ты зря, — озвався 64-й. — Я просматривал все эти дела перед нашей встречей… там доказательств ноль. Не он, все это работа конкурентов, чтобы его измазать грязью. Просто поверь мне на слово.

— Ага, поверю, — реготнув той і знову махнув рукою, мовляв, робіть з цим усім, що хочете.

— Та он у тебя вобще как баба, — докинув хтось із присутніх. — Он же такой сладкоежка, что за бочку варенья и ящик печенья родину продаст.

— Я тоже люблю сладкое, — обурився 64-й розмір. — Поэтому я такой добрый.

— А може в нього глисти, — заржав хтось. — Солітера свого годує.

Заржали всі. У Блідого знову вся голова налилась кров’ю.

— Немає в нього глистів, — з-під лоба дивлячись на публіку, заявив він.

— Конечно, они от «кокса» дохнут моментально, — продовжував гнути своє Бас.

— Та ну, — аж пересмикнув обурено плечима Мордань і заявив з докором: — Хто з нас не пудрив носа. Ви ще тут про дівчаток заговоріть, що він з ними любить погратися.

— Да не, — сп’яніло буркнув Бас, — на личности зачем переходить? Все мы люди. Понимаем… Как говорится, кто не грешен…

— В принципі, як я бачу, більшість «за»… — обвів поглядом публіку Мордань.

Та публіка вже була непогано підігріта спиртним, сиділа в «планшетах» і лиш зрідка кидала якісь свої репліки. Справу було вирішено.

— В принципе… и я не против, — враз заявив Бас. — Что Василий Миронович, что Егор Васильевич… Лишь бы голосовали правильно. И вовремя нажимали кнопки.

— У цьому можете не сумніватись, — запевнив Блідий-старший і кров стала відпливати від його обличчя.

— Єгор надійний, — вирішив похвалити помірковано-єлейним голоском «Чикатило». — Принаймні не буде лізти в «ящик» і тягнути на себе ковдру. Та й заслуги батька перед Майданом — неоціненні.

І з цим всі були згодні…

Телефонний дзвінок відірвав Блідого від міркувань про вчорашнє. Взяв трубку:

— Слухаю…

— Думав про твого синка, Василь Миронович… Щось він у тебе забагато наробив дурниць… Навіть не знаю… В цій історії твої гроші не головне і навіть не важлива твоя участь у Майдані… Щоб не вилізло…

— Та хто з нас дурниць не робив… пожалійте бідне дитя, воно ж дурне, лічиться. Я вже його і в клініці протримав, щоб не дуріло. Дитина же ж…

— Діти-діти… — важка пауза. — Ну, добре, надалі хай буде чемний. Це був для нього добрий урок. Тільки щоб кінці… У воду. І нічого не повипливало. Ми повинні йти на вибори кришталево чистими…

— Все так і буде…

Його співрозмовник помовчав і підкинув думку:

— Слухай, а може, в армію його? Десь на блокпост, там, пофотографується з автоматом. Потім ми йому нормальні документи оформимо, що воював, підбивав танки? Кілька орденів випросимо…

— Нє-нє-нє! Це ж дитя, куди йому з автоматом бігати? Ще когось зі своїх пристрелить. Він там такого може начудити… Не дружить він з головою в мене…

— Гаразд, нехай так. Війна і справді не для всіх… Без нього є кому воювати.

— У мене стрес, — заявив Бача, коли зайшов у бар, де останнім часом вони постійно збирались. — Я паміраю. Всьо, мені піздєц.

— Шо случилось? — здивувався Мишко.

— Лисий кум з синім кумом в камуфляжі появились… — і заржав. — Кругами вояки ходять по Майдану.

Пацани за столом теж заржали.

— Клоуни, блядь, хай хоть не кажуть, шо з моєї сотні… Ти коли їх бачив? — заявив Мишко.

— Та коли від гостініци з «Груші» від’їжджала колона на Маріуполь… Вже на войну… Вони постояли, такі ділові, але з ними не поїхали.

— Та правильно, вони появляються, коли тільки їм шо-то нада… Так шо нам на них тоже нє фіг ращитувать… Та й ну їх у пизду… Завтра на виїзд, а я до сіх пор в шортах і футболці шарюсь. Піду переодінусь. Не комільфо.

Камандір вийшов, зайшов Сергій. Він схуд, і це йому пасувало. Африканський клімат теж пішов йому на користь. Але вже три тижні він сидів у Києві і святкував з хлопцями своє повернення «в строй», що супроводжувалося зловживанням спиртними напоями. Тому той «клімат» поволі став відступати.

Сергій, що за цих три тижні звик бачити своїх побратимів у цивільному одязі, раптом здивувався, що вони знову, як півроку тому, одягнули камуфляжі. І не дивно — завтра виїзд на Маріуполь. Там геть не було військ і діру на фронті знову закривали добровольці.

Щоправда, форму, яку вони собі самі пошили, Сергій не сприймав — кацапська спецназівська «горка». Ще штани — більш-менш, хоча й без традиційних кишень з боків, але чомусь з дірками, куди можна запхати руки і чухати матню, тільки ж куртка… нікуди не годиться, хіба для риболовлі. Кажуть, її розробив для спецназу гламурний російський дизайнер. «Знаємо ми ці «гламури»,— сплошні гамасєки», — казав про однострій Бача. Але загалом хлопці, котрі вже встигли кілька місяців провести на передку, хвалили «горку».

Мишко пішов забрати з хімчистки свою форму і скоро повернувся, як новорічний дємбєль. Ні, він навіть не повернувся, а саме прибув у цій «горці», обліплений різними шевронами. На правій руці — Веселий Роджер з козацьким оселедцем і вусами, на лівій — батальйон «Укроп», на грудях — камуфляжні українські прапори, група крові, летюча миша — символ розвідки. Сергій про себе посміявся: в принципі — це зручно, як для розвідки, — зняв одні наліпки, причепив інші — і ти вже сєпараст, поміняв на треті — і ти «зелений чоловічок».

Командир підійшов до всіх, кого не бачив сьогодні та почав вітатися, обнімаючись. Сергій подумав, що у нас, мабуть, була єдина добровольча армія у світі, де солдати з командирами на «ти», а при зустрічі не віддають честь, а вітаються, обнімаючись. Після привітань Мишко повідомив:

— Піздєц, пацани. Завтра утром вже точно зриваємось на фронт!

Він зняв кашкета, кинув на стіл і важко гепнувся у крісло. Холеричний Морпєх на це заявив:

— А я вам казав, що скоро всіх поженуть нахуй на цю пиздорізку! А ви мені не вірили. Ще будемо їбошити як мідні котелки на цій війні!

— Не всіх, — тривожно заявив Кекс; він чомусь миттєво зблід. — Не всіх, гламурну пиздоту ніхто не пожене — синків різних там.

— Це все хуйня, Кекс, — заявив Борька і до командира: — Куда нас, Міша?

— Та вот іменно «куда»! Ми должни будем заткнуть дирку мєжду селом Сракопопівка і Велика Дрищовка. Прикрити дорогу. Там висотка номер неізвєсно який, вже мєсні оборудували укрєплєнія, нарили окопів, траншей, укритія от «градов». Хуй його знає, шо це за укритія. Може, даже їх там і немає. Два окопа для стрільби по самольотах!

— А гдє ета Сракопопівка? — здивувався Десант, метушливо кинувшись шукати в «планшетці» карту Лугандона.

— Де-де… — роздратувався Мишко. — Откуда я знаю?! Де…

— Да нєт такіх названій! — здивовано відірвався від планшетки Десант.

— А тобі скажи названія, то скоро всі будуть кругом знати, куда ми пиздуєм. А вдруг ти сєпараст, откуда я знаю? — Мишко навмисне його підколював. — І здаси нас кацапам за інформацию про то, з ким трахався у восємдєсят втором году Муслім Магомаев. Воєнна тайна, Дєсант!

— Сам ти сєпараст, Камандір! — огризнувся той. — Мнє ж інтересно, вдруг там могілка моя.

І всі дружно загарчали на Десанта, мовляв, що ти за дурню пореш, не клич смерті, нам ще жити й жити…

Набундючений Бача, з пикою розжирілого від неякісної крові тітушок вампіра, заявив, важко сопучи:

— А мені похуй куди, лиш би дома не сидіть. Заїбало нахуй бля, — і креснув зубами: — Ще пару десяток кацапов прихлопну і подихать не жаль.

— Що у вас за настрої?! — обурився Сергій. — Ми ж давно чекали цього виклику — три тижні хуї пінаємо в Києві, збираємось — і попиздували, блядь!

— Та воно — то да… — зітхнув Мишко. — Токо наші машини ще не готові ніхуя. — До Десанта: — Коли твої долбойоби закінчать з беемпешками?

— Да хуй іх знаєт, должни билі вчєра…

— Мишко, — сказав розважливо Бача. — Їхати по-любому нада, єслі на нас розщитують, — і до Десанта: — А ти як не з Майдану… Не знаєш, шо робити? Береш ствол, приходиш в цех і кажеш: всьо моє імущєство на Майдані згоріло, остався автомат і одна бабушка под Маріупольом, котору я хочу завтра же звільнити від сепаров. А єслі ви мені навстрєчу не підете, замість сєпаров буду унічтожать вас, суки. І — всьо! Проблєма рішиться за пару часов…

— Да нормальниє там пацани работают, — відмахнувся Десант і став надзвонювати до робочих, котрі ремонтували техніку.

— В п’ять часов утра завтра виїзд, — наказав Мишко. — Шоб усі були готові. Брицця не обізатєльно, зуби можна почистить. В восємь ми должни бить на базі, загрузиться, забрать «залізо». Нас проведуть мусора прямо на позиції. Шо у нас ще на сьодня? — обвів поглядом свою команду.

— Нині бачив пацанів із першого взводу восьмої сотні, — пригадав Сергій. — Більше п’яти місяців охороняли аеропорт «Бориспіль», зараз неприкаяні повернулись на Майдан…

— Я з ними тоже говорив, — повідомив Бача. — Їм не раз мільйони предлагали, шоб вони знялися з аеропорта і дали вивезти з України якимсь там підарасам бабло. Відказувались.

— Ну й дураки, — вирішив Мишко. — нада було і бабки взяти, а тих підарасів йобнуть в догонку! Бо шото ми слішком добрі стали і правільні.

— Да-да, — погодився Бача. — У них там такі пріключєнія були, не хуже чим на Майдані: і Триндюк пробував на них наїхать, шоб під себе охрану підмять і рубать бабло, і мусора питались шото там на них нависать… І охрана дєпутатов зі стволами…

— І що найцікавіше в тій історії, — продовжив думку Сергій, — їм навіть ніхто за це не подякував. Люди п’ять місяців охороняли аеропорт, не давали вивозити з України награбоване… Втрачали власні гроші, час, здоров’я… Відверто кажучи, я в шоці. Бойову, організовану структуру просто «забули», коли вона стала не потрібна.

— Добре, хоть на хуй не послали, — реготнув Бача. — А могли б.

— Думаєш, нам хтось скаже спасіба? — пхинькнув Мишко. — Разрєшили воювать і подохнуть во імя Родіни — і то харашо. І за то благодарочка.

— А я би водки йобнув, — враз завив Журналіст. — Після таких новин, що на голову не налазять, хочеться душу чимсь змазати.

Після поранення на Майдані він був трішки «не в собі», покинув роботу, постійно виїжджав на «бойові» і вже записався в якийсь добровольчий батальйон. З негативного: став запивати.

— Ти як у штопор зайдеш, хуй ми тебе побачимо до нових віників, — заржав Мишко. — Але по сто грам можна. Не більше.

— Я шо такий алкаш? — образився Журналіст.

— Так! — в один голос заявили всі.

— Блядь, — озвався із закутка Єнот, тітушка, котрий прибився до майданівців після подій 20 лютого. — А я ж за рульом… Машину кинути, чи що?..

— Шо ти, бля, пиздиш, бля нахуй! Мені воше нєззя пить, — хрипло обурився Бача. — Повезеш мене додому, бо я тут вопше слюнями вдавлюсь!

Не говорив за столом тільки Заумний. Йому було пофіг — куди, чого, коли. Він встав, підійшов до стійки і замовив випивку, перезирнувшись з Сергієм. Той завжди платив. Сергій зі згодою кивнув, мовляв, замовляй, що хочеш. Дід задоволено констатував, що з колишнього вічного днювального вийшов класний солдат. І головне — що з нього вивітрився комплекс провінційного «трудовика».

Невдовзі офіціант приніс замовлення і почав виставляти на стіл: тонко порізане морожене сало, часничок, чорний хліб, оселедець під цибулею, смажені карасики, картоплю із кропом, шматки масла, соління, мариновані гриби, деруни, вареники…

Бача облизнувся:

— Як бачу це ізобіліє, жити хочеться. Вже півроку тут сирий хуй без солі доїдаєш і послідні носки в хімчистку здаєш, а ви жируєте…

— Странний ти тіп, — підколов Сергій. — Учив Десанта жити… А сам не з Майдану? Автомат перед собою і пішов просити милостиню по офісах…

— Нє, ну ми ж європейці, — не погодився Заумний. — Хотя… як вспомню, як ми бомбили того екс-міністра…

— Тш-ш-ш-ш… — всі дружно засичали на нього, мов кубло змій.

Той похляпав себе долонею по губах, але продовжив думку:

— Зате тепер ми озброєні, екіпіровані та нормально воюємо… Є чим…

Коли в чарки була налита горілка, командир виголосив тост:

— Дасть Бог упіймаємо парочку кацапських майорів з полковниками, сразу обміняємо їх на наших пацанов, шо зараз в плєну. А як не обміняємо, то просто їх йобнемо. Цього разу ні жаліть, ні здавать контрікам, которі їх отпускають за долю малую, не будемо. Іловайск я їм не прощу. Підарам…

Сергій зі згодою покивав, закинув голову, щоб влити у себе горілку і… І побачив у вікні передвиборчий плакат з мордою Єгора. Він закликав усіх українців цінувати європейські цінності, пам’ятати про героїв Майдану і АТО та впевнено йти до перемоги. Сергій мало не захлинувся спиртним, але випив, відкашлявся і відставив чарку. Бойовий настрій, що був сьогодні перед від’їздом на фронт, куди й зник. Він спохмурнів, задумався і враз ніби прозрів. Щось в Україні відбувалося не те…

Завтра, можливо, будуть бої… Багато хто з них може загинути… Усі це розуміли, усі свідомо йшли на це. Поруч з ним сиділи справжні герої, котрі ставляться зі зневагою до смерті та з любов’ю до своєї землі, Батьківщини, котру будуть завтра захищати зі зброєю в руках. Він зараз не бачив у них на обличчях ні страху, ні хвилювань, ні сумнівів. Цей обов’язок жив у них як впаяний, дарований Богом, всмоктаний з молоком матері, наповнений повітрям, яким вони дихали, водою, яку вони пили… І зараз вони сидять за цим столом, такі різні, з різними життєвими історіями, з різними поглядами на життя, різними статурами, достатком, у різних формах армій світу… випивають, сміються, смакують такими простими стравами, як делікатесами; говорять і навіть радіють через те, що завтра знову будуть у бою. І він запитав їх, обвівши поглядом:

— Пацани, а для чого нам це все? Той Майдан, а тепер — війна?

Добровольці стихли, помовчали. Тут можна було багато чого сказати, але не завжди знаходилися слова. Знайшлись вони у Бачі. Він відставив чарку з соком і сказав:

— Потому шо нам по-другому нельзя. Потому шо у нас є честь. Говорить про це можна довго… Але які ми не єсть, зі своїми недостатками і необразованостю… ми хочемо жити по правді. Не по-європейському, то всьо фігня… Ми стояли на Майдані і не скорилися, щоб жити по правді. Щоб ворья не було у власті… І за це ми будемо воювать. І перемагать. По-другому ми не вміємо.