Лице ненависті

КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ

Дванадцятого грудня в Нью-Йорку впав сніг. Перша нью-йоркська віхола припала на день відльоту радянських делегацій з сесії ООН, біле місто, біла злітна смуга, білі літаки поєднувалися в картині чужої зими, з якої нам належало відлітати у власну.

Ми стояли під холодним вітром на обмерзлій бетонці. Американський уряд перервав повітряне сполучення між нашими країнами; аерофлотівському літакові дозволили прилетіти по делегацію, але заходити до аеровокзалу радянським людям не дозволили. Всі наші валізи й сумки виставили у сніг чорна з підпалинами поліцейська вівчарка обнюхувала наше майно: хтось потелефонував до служби безпеки, повідомивши, що до багажу радянського літака збираються закласти ящичок з вибухівкою; пес, тренований на розшук динаміту, якраз і винюхував ту скриньку. Сніг набивався псові до ніздрів, за такої погоди не працюється навіть собакам; вівчарка крутила головою, сумно роздивлялася людей, яким заборонили заходити до велетенських залів аеропорту імені Кеннеді.

Очікуючи на рішення, щодо вигаданої бомби та цілком реального відльоту додому, я мерзнув, згадуючи свій перший американський сніг цього року,— побачив я його місяць тому, в містечку Лоуренс у штаті Канзас, куди місцевий університет запросив мене до читання лекцій.

Вранці сухе листя під вікнами блищало від паморозі. Йшла середина листопада; відлітаючи з Нью-Йорка на захід, я не узяв з собою нічого теплого — на берегах Атлантики температура ще була досить висока. Коли я відчув холодний канзаський вітер, першою думкою було сховатися, замкнутись у теплій готельній кімнаті і відсидітись, перечекати перший мороз. Але вранці задзвонив телефон, і я зрозумів, що доведеться вийти.

Нині неділя,— казав мій давній приятель, американець, місцевий славіст.— І навіть тобі, безбожникові, корисно буде глянути, як ми молитимемось. У нас тут на все університетське містечко одненька молитовня — ти піди, там тепло...

Я пішов.

У круглій залі з колонами, що підтримували прозоре склепіння стелі, стояли люди з пюпітрами.

Молімося! — закликав чоловік у зеленому одягу в центрі зали.— Я помовчу, а ви, кожен подумки, помоліться — кожен тому, в що вірує...

Двоє гітаристів.за спиною в чоловіка заграли щось приємне, й ті, хто хотів, заспівали під музику. Ліворуч од мене мала дівчинка випорснула з-під маминого нагляду й швидко-швиденько поповзла між кріслами в напрямку, відомому лише їй.

Подумаймо про війну,— сказав чоловік у зеленому, перекрикуючи гітари,— подумаймо про війну, бо нам потрібно не тільки молитися, а й діяти, щоб її не було. Війна оберне усю цю красу на попіл: музику, і дітей, і нас з вами —ми повинні зробити усе, щоб війни не було...

Кожен замислився про своє під гітарний акомпанемент.

Потисніть один одному руки,— сказав чоловік у зеленому.— Гляньте в очі один одному й потисніть руки на знак того, ще ви прагнете миру...

Я потис руку велетневі бороданеві праворуч од себе, а тоді чоловікові й жінці, що стояли переді мною. Потім дівчинці, яка вже приповзла назад і дивилась на мене знизу. Ніхто не відав, звідки я, й тим природніша була наша спільність. Ми мовчали, дивлячись на пюпітри; мені давно вже, при всьому моєму атеїзмі, не було так гарно.

Зібрання не справляло враження натовпу, переповненого суто регілійними почуттями. Втім, вони не знали, що за два дні в Чікаго, на конференції американських єпископів, по-своєму, але теж скажуть про необхідність збереження миру, про те, що президент чи хто завгодно, розпалюючи воєнний психоз, діє не лише проти виборців, а й проти бога, зокрема їхнього американського бога, якого не можуть тішити безробіття й душевне сум’яття Америки...

Добре, що я завітав сюди, до маленького Лоуренса, що міститься в самісінькому центрі Штатів, до одного з найавторитетніших американських університетів. Я шість років не був тут — приємно було бачити, що містечко за цей час розрослося, студентів побільшало; так звана аудиторія Сміт, де я почав недільний день, забуваючи про перший американський сніг, теж відкрилася лише рік тому. Вчора я читав вірші в університеті; ми довго розмовляли про поезію і про те, що радянські люди й американці повинні знати одні одних ліпше.

Вважаймо, що з цього й починається моя книжка. Не спогадом про віддіт і винюхування вибухівки, а про степове містечко, куди мене запросили для дискусій та розмов про співробітництво.

Хай книжка, яку ви читаєте, почнеться зі слів надії, з певності того, що народи наші ніколи не зіткнуться на полі битви. Не можу вигадати ліпшого початку для книжки, що пишеться в сьогоднішньому Нью-Йорку. Хай буде мир — рукостискання знайомих і незнайомих американців зігріли мені пальці, в яких затиснуто авторучку.

Вже багато разів я повертався до думки про те, як розпочну цю книжку. Написав майже все, а вступу ще не було; я ввесь час думав, як же пояснити собі й вам — і чи треба пояснювати? — саму композицію її, те, чому стільки різнопланових матеріалів позапліталися в ній. Книжка писалася три місяці — якраз стільки, скільки я був зараз у Сполучених Штатах, переважно в Нью-Йорку; хотілося, щоб сторінки виникали по гарячих слідах подій та одночасно з ними. Після розділів ітимуть добірки вирізок з американської, переважно нью-йоркської, преси, все це за той самий період, коли я писав книжку; час мав застигнути у своїй окресленості, в твердих рамках реальних подій. Книжку написано в країні та про країну, де я бував багато разів, де в мене чимало друзів, яких я щиро люблю. Книжку написано в час, коли країна ця тяжко занедужала й не могла відхекатися. Коли тутешніх людей переповнювали ненавистю — багатьох переповнили.

Це було страшно. Мені ніколи з такою чіткістю не вдавалося простежити руйнівний вплив ненависті на країну. Ненависть самовбивча — я знав це завжди, але нині в Америці особливо чітко збагнув, як це відповідає дійсності.

Якщо книжка, яку ви почали читати, заслуговує на те, щоб пережити події, про які в ній написано, то запорука того лише в сумній істині, що ненависть буває довговічна, а повчальна самовбивчість її для деяких людей і держав підтверджується знову й знову.

В тому самому Лоуренсі один з тамтешніх гостей, судячи з таблички на піджаку, професор Прінстонського університету Герман Єрмолаєв, сказав мені: «Розрядки вам хочеться Не дочекаєтесь!» І я побачив вибляклі від злості очі людини, яка, певно, убила б мене, якби могла. Не знаю, хто він, звідколи в Америці, але ненависть я відчув...А ненависть пізнається поволеньки — вона, як загусла смола гіушкінського дерева анчар, вбивча для дооколу, але визріла у тому ж таки світі, що й життя. Це непросто. Діалектика.

Я й сам не відразу в це повірив. Навіть коли читав і слухав людей, з чиєю думкою шанобливо рахуюсь, теж не зразу і не безумовно приходив до висновку, що ненависть здатна з такою грунтовністю переорати стільки душ та засліпити стількох.

Враження складалися потроху; відчуваючи напрям змін чужого життя, одночасно я розумів, що далеко не всі приймають ці зміни беззастережно.

Все непросто.

«Ти не впізнаєш моєї країни,— писав приятель з Чікаго, дізнавшись, що я збираюсь до Америки.— І я, можливо, став інший. Все змінюється, й мені дуже б хотілося помилитись, коли я думаю, що країна моя щодня лютішає. Мені важко пояснювати усе; іноді я думаю, що не слід пояснювати усього —- не можна ставати людиною, яка розтовкмачує собі й іншим, чому в неї саме такий телефонний номер. Але щось таки відбувається з Америкою, і я прагну збагнути, що саме».

Цього разу мені, певно, не доведеться бути в Чікаго; діапазон моїх мандрів у радіусі 25 миль від колони на нью-йоркському майдані Колумба. Оскільки я прилетів до ООН в складі делегації УРСР, є безліч обмежень, що поширюються на мене з цього приводу. В разі (як це траплялось) я схочу виїхати з Нью-Йорка, то зможу зробити це, лише діставши спеціальний дозвіл, попередньо пояснивши, куди мандрую, якими шосе, де зупинятимусь; куди лечу, через які аеропорти, навіщо, чому?..

Отже, в основному Нью-Йорк. Це дуже багато. Безмежне з багатьох поглядів місто; цілий світ, куди легко пірнати й звідки непросто виринути. Я розповім про все,‘що трапиться тут зі мною; хочеться, щоб вас не полишало відчуття істинності, навіть документальності оповіді. Наводитиму імена, дати й номери, назви будинків і вулиць — все насправді, як є. Теза Маяковського про необхідність зупинятися, щоб відпити «з ріки на імення Факт», не застаріла.

Раз на тиждень по телебаченню в Нью-Йорку показують дуже цікаві передачі «Це неймовірно» й «Хочете вірте — хочете ні». Розповідають про малоймовірні, але цілком справжні події. На початку жовтня глядачам відрекомендували парашутиста, який зробив карколомний стрибок. Два спортивних літаки йшли паралельними курсами; з одного із них на малому парашутику — лиш для сповільнення швидкості падіння — викинули великий парашут, складений у ранці. З другого літака, щось подумки відрахувавши, стрибнула людина без парашута — просто чоловік у комбінезоні. Він наздогнав у повітрі парашут, який був не так уже й поруч — все ж таки два різних літаки,— пристебнувся до нього, відкрив і приземлився.

Практично беручи, багато що у цьому житті виглядає подібно: десь летиш ти. За мить належить зорієнтуватися — інакше вдаришся об землю й підеш в неї. Страх тут неминучий, але його виявляти не дозволяється; крім випадків, коли... парашута немає. Тоді вже все одно...

У цій книжці мені хочеться розмовляти з вами, з собою самим і з тими, хто вдома чекав на мене й до кого я писав листи. "

ЛИСТ (1)

Мила моя, в тому, що я пишу, неодмінно мають бути мої листи до тебе. Коли я збирався др Америки, ти сказала, що там страшно. В мене ніколи раніше не бувало страху перед поїздкою за океан — ніколи досі, але цього разу я дуже швидко почав розуміти, що в країні багато що вже не так, як раніше. Коли ти говорила про страх, то, напевно, згадувала почуте, прочитане в листах з-за океану, навіть вловлене між рядками. Листи нині йдуть довше, бо пан американський президент добилися заборони прямого повітряного сполучення між його країною й нашою... В Америці додалося ненависті; ненависть ця така активна, що чітко відчувається навіть на колосальній відстані від американських людей та міст.

Я завжди зацікавлено вдивлявся у те, що зветься американським духом,— навіть у найсхематичнішому, найбільш спрощеному його варіанті,— мовби розмовляв з ковбоєм з реклами сигарет «Мальборо». Але за багато літ у нас з тобою з’явилося чимало приятелів і просто добрих знайомих в Америці — письменників, лікарів, архітекторів, я пізнав у цій країні чимало розумних людей, дружбою з якими можна пишатися. Люди змінювались, змінювалися ферми й міста. Мене в Америці вабили й грабували — бувало по-всякому,— але ні ти, ані я ніколи не боялися цієї країни. І коли ти сказала: «Там страшно»,—я подумав, що добре б проминути той страх, пройти і не зауважити.

А натомість я пірнув у страх. Головним чином у чужий. Америка ніколи не була надто доброю; але такою злою вона теж не бувала ніколи,

Існує давня незаперечна істина, що народ,.який гнобить інші народи, вільним бути не може. Трохи перефразовуючи цю тезу, можна сказати, що народ, чиїм іменем хочуть виповнити світ силою й ляком, сам знемагатиме від жаху й насильства.

Я про Америку. Можу писати про це так упевнено» бо хоч люди цієї країни різноманітні, так чи інакше страхом попечені більшість з них. Навіть тих, хто сам творить атмосферу страху (класичний приклад в американській новітній історії — колишній міністр оборони Джеймс Феррестол, який викинувся з вікна свого кабінету в хмарочосі з лементом «Росіяни йдуть!». Можливо, приклад трохи спрощений, але точний за смислом).

Коли я приїхав до Америки, то зразу ж, як робив це завжди, потелефонував своїм друзям до різних міст, але у відповідь почув голоси, сказати б, дивні. Вони були напружені, і я передзвонив з вуличного таксофона, бо.співрозмовники натякали, що бачать вуха, вистромлені з моєї телефонної трубки. Телефонні розмови, звісно, можна підслуховувати з обох боків, але'мої знайомці були певні, що підслуховують якраз мене, бо в таксофонній розмові вони порозкріпачувались, сказавши, що після нашої останньої зустрічі до них приходили («Звідти... сам знаєш звідки — таке сіре мишеня з великими вухами й червоними очицями»), а нині, незадовго до мого телефонного дзвінка, прийшли знову («Нас можуть покарати за тебе, а ти знаєш, як тепер в Америці з працею... Нічого, повір, не змінюється в наших стосунках, але — страшно»). Слово «страх» виникало часто, і в цьому теж була прикмета місця й часу; боявся не я — американців примушували боятися державно, в них викликали страх саме перед тим, що я звідти, що я радянський.

В газеті «Нью-Йорк пост» за дев’яте жовтня карикатурна: два динозаври в печері на березі. Один динозавр сумно каже іншому: «Однаково оголосять нас радянськими підводними човнами...» Справді, близько двох тижнів підряд тут жваво писали, що біля північних берегів Європи оточено та блоковано радянський підводний човен, ось-ось його піднімуть, а тоді... Коментатори з заклопотаними обличчями обговорювали на телеекранах дії водолазів-шукачів гіпотетичного човна та вибухи глибинних бомб, скинутих «на човен». В міру того, як історія з човном виявлялася дедалі недвозначнішою брехнею, вона перемандровувала глибше й глибше, набираючись все меншими шрифтами, обговорюючись упівголоса. Врешті десь блимнуло повідомлення, що човен було вигадано, але провокаційний гамір запам’ятався, а спростувань я так і не прочитав...

Для них таке — справа звична, але в отаких концентраціях провокаційні публікації ще ніколи за моєї пам’яті не юрмились на американському папері, ніколи ще антирадянські качки не літали такими тугими зграями. Довівши свій комплекс державної гідності до стану самозакоханості, велика частина американської пропагандистської машини навіть не припускає наявності гордості й власної гідності в інших. Це також від страху — прагнення всім наказувати і водночас всіх підозрювати в недружності й зловмисності.

Я втомився від безглуздої старанності, з якою кінополіція ось уже котрий день переслідує на моєму телеекрані «радянського шпигуна Карлу» (самё так його звуть у фільмі «Люди Смайлі», і постать ця неймовірно зловмисна; дуже хочеться зловити такого). Але річ не в «шпигуні Карлі» — річ у тім, що його бармалейська репутація проектується на мене, перетворюючись на активну ненависть до мене й моєї країни. Для цього багато що доводиться до повного безглуздя: коли, наприклад, у радянської людини в джеймс-бондівському бойовику «Із Росії з любов’ю», знову випущеному на екран, питають, чи точно йде годинник, людина та у відповідь кричить: «Радянські годинники завжди ідуть точно!» До речі, на дверях до радянської установи, біля якої відбувається ця розмова, з одного боку великими літерами написано: «Пихать!», а з другого: «Тащить!»

До цього я повертатимусь ще не раз — нахабна антирадянщина різних рівнів кружляє, насичуючи повітря, наче хмарка гнусу в тайзі. Так бути не може, не повинно, але так воно є практично без перерв з кінця 1917 року. Часом усе стає надміру, як нині. Стіна ненависті, яку вмілі й старанні майстри вибудовують з чужинської цегли не одне десятиріччя поспіль, нелюдська. Вона убивча для самих Сполучених Штатів — повторюю це; те, що відбувається нині в США і в Нью-Йорку, схоже на істерику перед великою бідою. Коли їх били у В’єтнамі; коли Ніксона застукали в готелі «Уотергейт» і він змушений був піти у відставку; коли ускладнилися взаємини з арабським світом — Америка зазнавала моральних поразок одну за одною. їхній теперішній президент хотів би відігратися на нас; в його акторстві, яке і в кращі часи не світилося золотом, прозирає старанність провінційного коміка, який вирішив зіграти трагедійного короля. Схоже, що він сам повірив і хоче переконати Сполучені Штати, що не любити їх і не приймати їхню політику беззастережно може чи агент іноземної держави, чи людина, розумово недорозвинена. Повторюються слова про наведений на нас «перший удар», про винесення засобів цього удару ближче до радянських кордонів, в Європу,— людей переконують, що країна, котра живе не так, як Сполучені Штати, небезпечна для них кожним днем власного існування; а Радянський Союз смертельно небезпечний ще від свого виникнення. У країні вже не мають роботи дванадцять мільйонів людей, ціни вже високі, як ніколи досі, а вони й це намагаються зіштовхнути на нас. Декому тут взагалі не хотілося б розрядки в стосунках з нами, багатьом вона бажана ситуація, в якій мир з Радянським Союзом взагалі неможливий. Коли наприкінці листопада тут з’явилося підряд кілька статей про те, що розрядка в радянсько-американських стосунках можлива і що віце-президента США Буша прийняли керівники Радянської країни, «Нью-Йорк пост», найтиражніша з тутешніх газет, винесла повідомлення про це на першу полосу під масним заголовком: «Найзапекліші друзі». Але,— тут-таки я наведу першу цитату з американської преси,— це з лоуренської газети «Кензан» від 12 листопада: «Близько 300 людей зійшлося до аудиторії Вуд- раф Канзаського університету на розмову про одну з найважливіших в світі тем — про гонку ядерних озброєнь. Збори почалися об 11 годині 11 числа 11 місяця року. Ці цифри було визнано гідними уваги, бо договір, яким завершилася перша світова війна, підписали об 11 годині 11 листопада 1918 року. У своєму виступі професор Пекалкевич сказав: «Це помилка — називати ядерні боєголовки зброєю. Зброю застосовують для того, щоб вигравати війну. У випадку ж ядерної війни переможців не буде. Ядерна зброя — засіб масового знищення; війна з її застосуванням протриває з півгодини і знищить не менше двохсот мільйонів американських і радянських громадян, зробивши 55 мільйонів жертв другої світової війни цифрою маловражаючою...» Наступний промовець, професор Пе- ламбо, сказав, що слід виявити ще більше активності в бороть­бі проти гонки ядерних озброєнь і проводити більше мітингів, подібних до цього...»

Отож в Америці доволі різних поглядів. Я укладатиму цю книжку ? листів до тебе, вирізок з газет і журналів, переважно нью-йоркських, переважно не надто дружніх до нас, і з розповіді про те, що діялося зі мною в Нью-Йорку. Імена справжні — крім тих випадків, коли мене просили трохи змінити ім’я чи ситуацію, лишивши пізнаваним сам сенс події. Але це нечасто — як правило, «ріка на імення Факт» здавалась і здається мені переконливішою за всі штучні канали та водойми.

Отже, починаю оповідь і завершую перший лист до тебе.

РОЗДІЛ 1

Американські чоловіки все більше дбають про себе. За їхньою вітчизняною статистикою, багато чоловіків після гоління вживають не звичайний одеколон «Олд спайс», а двадцятидола- рові тюбики дорогого біокрему, відвідують косметичні салоний стежать за своїми таліями уважніше, ніж їхні дружини. Принаймні з початку вісімдесятих років чоловічої косметики продають не менше, аніж на півтора мільярда доларів щороку, й фірми сподіваються довести цей обсяг до двохмільярдного.

Але водночас лише в Нью-Йорку мільйони людей косметикою не цікавляться, бо немає в них туалетних столиків і грошей на біокреми. І спальних покоїв немає в них. І ванних кімнат. Завжди згадую про це, коли бачу на вулицях мовчазних чоло­віків з десятилітровими бутлями. В них збирають пожертви для бездомних людей. Близько сорока тисяч чоловіків та жінок, позбавлених будь-якого притулку, тиняються по Нью-Йорку; вісімдесят тисяч психічнохворих розсіяно в місті поза лікарня­ми. Нещодавно я прочитав інтерв’ю з однією із безпритульних; вона каже, що кілька років підряд бачить у снах ліжко, простирадла, подушки — все те, до чого так давно не торкалася. Наприкінці розділу я перекладу кілька інформація та оголошень, бо корінні ньюйоркці ліпше знають власні проблеми, і мій коментар має стикатися з тим, що самі американці думають про себе.

Тим більш, що в мене з’явився час робити вирізки й перекладати їх для вас, бо я захворів. Певно, це так званий адаптаційний синдром — хвороба пристосування до нового середовища і нових життєвих умов. Зовні все сприймалося як сильна застуда, але насправді я призвичаювався жити в Нью-Йорку, займав своє місце десь між його полюсами. Дорогими косметиками після гоління я не користувався, і кадилак з ліврейним шофером до мого під’їзду не подавали, але оселився я в цілком пристойному районі — на 64-й вулиці Манхеттену між другою і третьою авеню в гарній двокімнатній квартирі з акуратною американською кухнею, де газова конфорка вміє запалюватись без сірників — лиш покрути краник, а вхідні двері відчиняються просто до кімнати, без передпокою, як у більшості американських квартир.

Відчувши, що захворію, я вирішив зосередитись на читанні чогось нескладного, зокрема газет: з’явився для цього час. Все ж таки ми раби обставин; те, що обставини перших днів мого перебування в Нью-Йорку багато в чому визначили й решту моїх днів у цім місті, сталося дуже природно. Думка про які ліки з’явилася в мене найпершою? Ні про які. Здобувши колись медичну освіту й трохи попрацювавши лікарем, я добре засвоїв, як побічні ефекти багатьох ліків бувають шкідливішими за їхню позитивну дію. Так що закинув я до валізи пакет з антибіотиками, закип’ятив чайник, відкрив банку з медом і увімкнув телевізор. Якраз передавали, що вирішено посилити покарання за їзду в нетверезому стані. До того ж алкоголь шкодить усім клітинам та системам людського організму. Нагадали, що американці нині п’ють трохи скромніше-— з кожної сотні доларів вони витрачають на спиртне лише два п’ятдесят, приблизно в п’ять-шість разів менше, аніж на власні автомобілі та все, з ними пов’язане, втричі менше, аніж на прикраси й одяг. І все ж таки більшість нещасних випадків у цій країні пов’язано з пияцтвом. Згідно з даними тутешнього журналу «Ньюсуїк», минулого року автомобілі з нетверезими водіями за кермом вбили 26300 людей (для порівняння — в морях і річках Америки за рік втопилося близько 7000 людей, в пожежах загинуло 5500, було застрелено 1800, в авіакатастрофах розбилося 1200). Коротше кажучи, уважно вислухавши промови про всю відворотність пияцтва та погодившись з ними, засудивши подумки улюбленця тутешніх інтелектуалів телекоментатора Джонні Карсона, якого щойно арештували й позбавили в Каліфорнії водійських прав, бо він виявився за кермом напідпитку, я згадав, що не маю з собою ні автомобіля, ані водійських прав.

Одягатися було справжньою мукою. Поперек болів, і цей біль заповнював ноги, навіть черевики, які не хотіли взуватися, а потім не схотіли зашнуровуватись. Якби все це сталося вдома! Нікуди б не йшов я, а просто полежав, вимагаючи всезагальної уваги до себе. А тут куди подінешся? Я рушив до «Ей енд пі», а за двадцять хвилин повернувся звідти з баночкою маринованих огірків та пластиковою прозорою коробкою з перекладеними цибулею прозорими шматочками оселедця. Єдине, чого я боявся після своєї прогулянки, це запалення легенів. Думаючи про це, я відімкнув двері свого житла і раптом побачив, що в кімнаті прибирають. Пори дня переплуталися в моїй застудженій уяві, і я забув, що триває робочий день і таке прибирання цілком нормальне.

Коли я увійшов, жінка в синій сукні з вишитою назвою готелю та з білою табличкою, де було написано її власне ім’я «Марія», вимкнула пилосос і заметушилася, завибачалась якоюсь немислимою мовою, яку вона, певно, помилково вважала англійською. На пересувному столику поруч лежали купками рушники, стояли банки з миючими розчинами — з усього судячи, вона щойно почала свою працю, а в мої плани ніяк не входило чекати, доки вона закінчить її. «Застудився»,— мовив я і для переконливості покашляв, поводив долонею довкруг голови і раптом цілком натурально, природно, невимушено чхнув і зайшовся у кашлі. Хвороба брала своє, і я готовий був лягти навіть до неприбраного ліжка, бо стояти було важко. Я хотів бодай роззутися, але не люблю перевзуватись при незнайомих жінках.

Жінка, певно, відчула мій стан, бо заметушилась, тягнучи зі спальні вживані рушники та біжачи туди з новими. Вона припинила пилососити ворсисту підлогу мого житла й зібралася йти. Але раптом Марія наважилася мені порадити — я міг би й сам здогадатися, що таке трапиться; жінка зобов’язана від- реагувати на те, що чоловік хворий. Материнський інстинкт плюс ввічливість, плюс іще багато чого; якщо жінка принципово не помічає людських страждань довкола — щось із нею катастрофічно негаразд. Чоловіки менше чуйні; я теж.

—- Пити «Бадвайзер»,— сказала мені жінка своєю загадковою мовою, вказуючи на рекламу пива з обкладинки журналу, що лежав на столі.

— Пиво? — здивувався я.

О, пиво, пиво! Півсклянки,— жінка зраділа, що я підказав їй призабуте слово.— Дуже гаряче. Зразу. Можна і не «Бадвайзер». Інше пиво.

Можливо, горілку краще?

Горілка ні,— сказала вона.— Гаряче пиво. Півсклянки. І гаряча ванна. Багато солі сипати ванну.

В мене немає солі. В мене є оселедець,— спробував по­жартувати я, відчуваючи, як між лопатками повільно повзе по спині зимний струмінчик поту, і розуміючи, що нічого приємного це мені не обіцяє.

Жінка мовчала.

В мене немає солі,— повторив я.— Дякую. До побачення...

Я принесу вам сіль,— захитала жінка головою.— Банку. В Америці хворіти дуже дорого. Дуже-дуже дорого тут хворіти.

У вас, певно, багато дітей,— спробував я змінити тему розмови.

Принесу,— сказала жінка, виходячи. Мені здалося, що коли вона поверталась, щоб викотити з кімнати пилосос і столик з розчинами, по обличчю в неї текли сльози. Знаєте, буває такий плач — сльози миттю заливають усе лице. Ви ніколи не звертали уваги?

Нью-Йорк за моїм вікном дихав іще важче за мене, верещав своїми автомобілями, гуркотів та співав, як звичайно. Нью- Йорк був у моєму телевізорі та, здається, мікробами у мене в легенях. Нам належало якось зжитися на ці три місяці, але спершу мені належало видужати.ПРЕСА (1)

З газети «Нью-Йорк тайме», 19 жовтня 1982 р.

«Минулого місяця кількість бездомних у місті перевищила 36 000, чотири роки тому місто мало тільки 1800 ліжок для бездомних, нині в нас є 4350 таких ліжок. Цього замало...» З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.

«Щороку понад 20 мільйонів бездомних тварин збирають в прийомним. Асоціація опіки над тваринами зуміла знайти притулок для 14000 осиротілих тварин, враховуючи сюди 8600 собак. Але необхідно прилаштувати більшу кількість. У жовтні оголошується загальнонаціональний місячник «Притулку для песика». Всі щеплення ми забезпечимо безкоштовно...»

З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.

«Ви можете орендувати цілі поверхи в будинку № 350 по Ііарк-авеню (між 51-ю і 52-ю вулицями), можна орендувати й мешкання, розташовані на кількох рівнях,—усе на ваш вибір. Це добре прилаштування капіталу...»

З газети «Русский голос», 18 листопада 1982 р.

«Було близько сьомої вечора, коли, вдягнувши звичайну куртку і джинси, я прийшла до притулку. Служниця сказала, що мене відвезуть до нічліжного будинку в Квінсі, а поки що мені треба прийняти душ.

В обшарпаному малому коридорчику я стала в чергу. Нарешті служниця відвела мене до кімнати, де зразу ж вдарив у ніс запах немитих тіл і застояного тютюнового диму. Кинувши мені рушник, який вже багато разів уживали, вона вказала на двері душової й попередила: «Зачини двері на засув». Душова була похмура, з численними дірками в стіні, поламаними гачками для одягу, шматком брудного мила й калюжами на підлозі-. Паперових серветок не було, зате жуки й таргани повзали повсюдно...

Приміщення, куди нас привели, нагадувало палату тюремного госпіталю: в довгій залі рядами стояли залізні ліжка. Мене підвели до одного з них, вкритого пожовклим простирадлом, у головах лежала вся геть поплямлена подушка без наволочки... Багато хто спав, накрившись простирадлами з головою, і лиш одна, в кутку, ввімкнула своє радіо... Протягом ночі я очей не склепила.

О 5 годині 45 хвилин ранку служниця увімкнула освітлення. «Час уставати!» — гукнула вона, й жінки почали покірно підводитись...»

РОЗДІЛ 1 (закінчення)

Я навіть не помітив, як минув час. А на годинник я подивився лише тому, що хтось постукав у двері. «Ну от,— мовив я сам до себе.— Ледь вийшла одна співрозмовниця з пилососом, як ще комусь я знадобився». Але за дверима стояла та сама прибиральниця з готельною нашивкою і табличкою «Марія» на грудях.

Я вам принесла сіль,— сказала вона своєю псевдоан- глійською мовою.— Обіцяла й принесла. Зробіть, будь ласка, ванну для ніг, і все мине.

Заходьте,— сказав я, хоч насправді було мені не до ввічливості, горілка ще не подіяла, а віруси з мікробами діяли повним ходом.— Дякую!

Не переступаючи порога, жінка простягла мені круглу картонну банку синього кольору з алюмінієвою накривкою. Вона подивилася на мене й повз мене — спершу, напевно, машинально, а потім, напевно, тому, що жінка уздріла почату пляшку, повернену етикеткою до дверей.

Звідки це у вас? — запитала жінка не іноземною, а чистісінькою українською мовою, заходячи до кімнати. Вона пройшла повз мене до пляшки, де похитувалась червонява поверхня ледь початої горілки; нахилилась до столу і, не торкаючи, уважно роздивилася етикетку.

Це ви тут дістали? — спитала жінка, важко шикуючи англійські слова.

Ні, не тут,— відповів я українською мовою.— Ліки слід привозити з дому. Ви ж самі казали, що хворіти в Америці дорого коштує.

Жінка не відповіла. Вона відійшла від столу, повільно звела на мене очі і вже впевненіше та незалежніше запитала:

Ви постійно тут чи приїхали?

До Америки всі приїхали.

Ви ж розумієте, про що я питаю...

У голові моїй видзенькували простудні молоточки; я розумів, що коли після випитої горілки розбалакаюсь з не знайомою мені Марією, яку вперше побачив півгодини тому, то нічого доброго з того не буде.

Мила Маріє,— сказав я українською мовою,— в мене, можливо, грип. Це дуже неприємна хвороба, і я не хочу, щоб ви захворіли на неї. У вас, напевно, є діти, й...

Жінка заплакала. Я згадав, що коли вона минулого разу виходила від мене, то плакала теж; сльози текли по обличчю в неї нестримно, й жінка навіть не хлипала. Ситуація ставала безглуздою. Розчервонілий чоловік, що пахне оселедцями й го­рілкою, почата пляшка на столі, жінка плаче...

В мене.дітей нині немає,— сказала Марія спокійним, рівним голосом, хоч лице її лишалось мокрим.—Піду приготую нам ванну, ви ж на ногах не тримаєтесь,— сказала Марія й пішла до ванни. Вона господарювала там впевнено, зовсім не як служниця; я розумів, що в моєму становищі лишається лиш підкоритися розпорядженням, що їх видає діяльна людина, яка знає про мою недугу.

Все було дивно.

І те, що я захворів, і що в житлі’у мене прибирала саме ця жінка, і те, що вона сипала сіль у воду, готуючи для мене ванну.

Маріє,— покликав я.— Звідки ви тут взялися? '

Не бійтеся,— сказала вона розсудливо й глянула просто на мене, обтрушуючи мокрі руки.—Я вже з готелю звільнила­ся. Точніше, мене звільнили. Але в тому, що я готую для вас ванну, нічого дивного; дивно, що ми розмовляємо українською мовою, нічого не знаючи одне про одного.

Чому? Вдома я завжди так розмовляю і не завше відаю з ким...

Де ваш дім? — спитала вона.

В Києві,— відказав я і зрозумів, що вона чекала на таку відповідь, побоюючись її, бо в неї якраз не було дому. Я хотів її про щось запитати, але сказав зовсім інше, бо втомився розмовляти, та й було все якось дивно.

Шановна Маріє,— пробубонів я.— Коли бажаєте, розмовляйте зі мною звідти. А ще краще — приходьте завтра. Мені треба лікуватися. Дякую.

Завтра я поїду,— мовила жінка.— Ми більше не побачимось.

Я зачинив за собою двері до ванни, сів на емальованому ос­лінчику й зняв шкарпетки. Закасавши холоші, я занурив ноги в гарячу солону воду. Настали миті блаженства. Коли б я оце був сам — так би і впав у ванну і лежав у ній, доки всі мікроби й віруси не перетопилися б. Я посмоктав собі палець: вода була солона й гаряча. Десь розмовляла жінка, далеко- далеко, українською мовою, крізь мої застуди й плюскіт солоної води.

Вже я не працюю тут,— сказала Марія.— Трму нічого не боюсь. Вчора я в одного пожильця зняла простирадла, забрала всі його брудні рушники й лишила все у центрі кімнати. Голова в мене зараз така. От і все. Я вже не працюю тут: у них розмова коротка, й поскаржитись нікому. Та й син мій не знати де. Він був з сестрою — в мене тут сестра, яка нас викликала, запросила до себе. Сестра сторожує при маленькому емігрантському цвинтарі, й нам спершу було з нею непогано — вона й кликала нас, щоб не самотньо було їй. Я з Прикарпаття, ми там жили з моїм Володькою: батько Володьчин покинув нас, коли син був ще зовсім малий, тож батька не пам’ятає. Сама не знаю, чого я сюди заїхала,— не можу тут. Якось в присутності сестри я сказала про те, що проситимусь повернутися до Карпат, а сестра сказала, що можу я повернутись куди завгодно, а Володьку вона мені не віддасть...

Крізь мою затуманену гарячкою пам’ять згадалося, що я читав про щось таке; хлопчику було чи то десять, чи то дванадцять років, і тітка подарувала йому велосипед. Здається, хлопця звали Уолтером, і в тутешніх газетах писали, що він обрав свободу. Ще я подумав тоді: «Трапилося б таке з американською дитиною, притримали б ми їхню дитину у себе в країні,— завтра б три американських флоти з атомними авіаносцями були б приведені до бойової готовності, а радіо захлина­лося б від погроз на нашу адресу».

Як його тепер звуть? — голосно запитав я з ванни.

Уолтер,— сказала жінка. Значить, я правильно згадав.

А що сестра ваша з ним робить?

Про це я хочу вас попрохати,— сказала мені незнайома жінка на ймення Марія.— Мені більше просити нікого. У мене в Нью-Йорку є один чоловік, я його прохала вже. Зайдіть, будь ласка, на той цвинтар: вам буде цікаво. Прошу, підіть туди, там є така хатка напроти входу, спитайте Марту. Вона дозволяє відвідувачам ходити, роздивлятися пам’ятники, навіть грошей не бере, це там наче реклама. Запитайте Марту, тільки не кажіть, хто ви. Я вас прошу... Тут на столі, на газеті, яку ви читали, я написала адресу. Дуже вас прошу...

Гаразд,— сказав я.— Дякую за все, але ви ідіть. Я хочу перепочити. Зателефонуйте на тому тижні.

Жінка не відповіла нічого, але я відчував, що вона там іще, в кімнаті. Потім стукнули двері.

Я обережно вийняв ноги з остигаючої води, витер їх білим рушником і натягнув білі вовняні шкарпетки, які мені для таких випадків дала з собою дружина. Дійшов до ліжка і впав на нього, одночасно провалюючись у перину та в сон, бездонні й такі солодкі.

ЛИСТ (2)

Мила моя, тут вже осінь. Метеорологи врочать люту зиму, а небо над Нью-Йорком таке прозоре й застигле, що розумієш — зима на порозі. Це місто поділене сотнями демаркаційних ліній, його розкреслено та роз’єднано, але все ж 'таки це одне з найцікавіших міст в світі. Місто, в якому безліч стереотипів, і водночас центр виховання індивідуалістів. Тут навіть шкільні парти своя у кожного, й діти розставляють їх, як кому заманеться,— хоч спиною до дошки. Колись я прочитав у тутешньому тижневику й запам’ятав нарис про дітей співробітників американського посольства в Москві: ті по кілька років навчалися в радянських школах і повертались додому, за визначенням автора нарису, «травмовані колективізмом». Провчившись у нас, діти й вдома виявляли бажання інакше сидіти в класах, інакше приятелювати з ровесниками — вони вже звикли жити по-іншому, в Америці довелось перевчитися. Це інший світ — в ньому інші правила, й згідно,з ними виростають інакші люди. Риба плаває, птах літає, олень бігає — всі рухаються, але кожен у своєму середовищі, й перенесення з одного світу в інший завжди травматичне.

До речі, правила й умови життя в іншому світі й іншому суспільстві часто визначають і характер одягу — не лише особливості поведінки стосовно до оточення. Гортаючи нью-йоркськї журнали й добираючи з них інформацію про тутешніх людей, я в літньому номері «Ньюсуїк» наштовхнувся на яскраве кольорове фото манекенниць, вдягнених у куртки, комбінезони й сукні найвишуканіших моделей. Поруч був текст: «На деяких американських вулицях вишукані джинси, портфель, виготовлений на замовлення, і портативний магнітофон фірми «Соні» ще не свідчить про те, що ви маєте модний вигляд. Можна передбачати, що невдовзі багато хто вбереться у симпатичний одяг Згідно з модою «сейфмен» («людина в безпеці»), щоб захиститися від насильства. Втім, проти нового напрямку в моді заперечує поліція великих міст, побоюючись, що нові засоби самозахисту потраплять до злочинців. Відповідні пропозиції було внесено до конгресу, який і вирішить питання про торгівлю кулевідпорним одягом... Але якщо поставити, куленепробивні камізельки поза законом, може трапитись, що носитимуть їх тільки люди, поставлені поза законом.

1974 року фірма Дюпон винайшла стійкий щодо проколів матеріал для автомобільних шин, який нарекли кевларом. Легкий синтетик неможливо було пробити ані цвяхом, ані кулею.. Невдовзі поліція країни вбралася у нижню білизну з кевлдру. Джеральд Форд після спроби замаху на нього вдягнув кевларову камізельку. Чимало власників крамниць зі спиртними напоями і таксистів почали носити нові камізельки. Нью-йоркська фірма ЕМКО встановила нову лінію для пошиття куле- відгюрних спортивних костюмів, туристських курток і камізельюк сірого й пастельних тонів...»

Бачиш, як в них із цим: колись фабриканти тканин, які не мали збуту, давали хабарі модельєрам, щоб почати масовий випуск максі-спідниць; низькорослий імператор першим встановив моду на чоловіче взуття з високими підборами. Невже колись дійде до необхідності пересуватися по Нью-Йорку в куле- непроникній оболонці, перебіжками? Не хотілося б...

Ну, гаразд, а тепер про інше. Хоч вся розмова укладається в тему про те, як в Америці люди сплять, одягаються, працюють, жидуть,— подробиці теж варті докладніших розповідей. Ну, хоча б те, як вони харчуються...

Згадуєш, я колекціонував колись ресторанні меню з різних країн? Американські бережу досі, як одні з найцікавіших. Ти так часто запитуєш мене у листах, як я їм, що краще вже розповім про це з подробицями. Не про ресторани, звісно, не про меню, це я так, до слова. Іноді — раз на тиждень — дозволяю собі це, часом запрошують знайомі американці, так що відвідую й ресторани, хоч такий факт зовсім не свідчить про ідеальний стан справ. Тут належить добре знати, куди ходити, що замовляти й коли. Єдине, що тут в їжі підкреслено пильнують, завжди оголошують і пишуть на помітних місцях,— це терміни придатності харчового продукту, його хімічний склад та калорійність. З перших днів перебування в Нью-Йорку, з найпер­ших своїх сосисок і найпершої коробки з оселедчиком, купленої в день застуди, я мусив знати, скільки з’їдаю білків, жирів, вуглеводів і коли продукт вже не слід їсти. Мене попередили, де їжа натуральна, а де над нею попрацювали хіміки; від чого я потовстішаю, а від чого ні. На деяких продуктах стояла по- ' значка, що вони кошерні, тобто схвалені до вжитку іудейським рабином. Коротше кажучи, на пакетах та бляшанках пишуть чимало — яз особливою увагою перечитував етикетки з ціною, бо гарна їжа дорожчає чи не кожного дня. В мене лишилась обгортка від шинки з української ковбасарні якогось Куровицького — ціну виправлено, бо за короткий час продукти подорожчали, й досить помітно...

Перед одними стоїть проблема здорової їжі, перед іншими — релігійної їжі, ще перед кимсь — їжі дешевої, а перед багатьма — де б хоч щось перехопити. Якщо ми з тобою колись бачили голодних людей, якщо самі бували безнадійно голодні, то давно, в дитинстві — навіть призабули, як воно буває. Тому, коли я тут зустрічаю людину, яка відверто хоче їсти й наразі нічого більше не хоче, мені й шкода людини тієї, й зло бере, бо навкруг дуже багато їжі, що псується й не розпродується вчасно, але дуже рідко стає —назвемо це своїм іменем—милостинею, простягнутою стражденному. Коли вже ми з тобою голодували, то разом з усією країною, й від цього було не те щоб легко, але зрозуміло. Тут голодують інакше, на тлі стократно описаних у нас яскравих вітрин,—до цього звикнути неможливо.

Я навмисне перервав оповідь про те, як хворів та одужував: оскільки я пишу тобі —все гаразд. Ліпше я вже про хліб насущний; хочеш, розповім, як харчується людина мого рівня,— для них це «середній рівень достатку». Отже, дещо про їжу й пиття,

Коли тут щвсь п’ють, незважаючи ні наякі попередження, протягом доби і в необмежених кількостях, то це каву. Є навіть такий типово американський захід, як «кофі-брейк» — перерва на каву, що існує в багатьох закладах цілком легально. Не італійці й не бразильці, не жителі Аддіс-Абеби, Сухумі, Батумі чи Парижа, а саме американці п’ють каву в кількостях, рекордних для людства і неймовірних з медичного боку, але ж п’ють...

В будь-якому поважному закладі й навіть у деяких крамницях, у літаках і на бензоколонках вам запропонують каву просто з порога і спитають при цьому лиш про те, питимете ви з вершками чи без вершків, з цукром чи без цукру. Вважається, що в таких подробицях смакові розбіжності припустимі, але в принципі життя без кави немислиме. Стенд з бляшанками зерен і розчинних порошків кави різної якості займає в продуктових крамницях дуже помітне місце; іноді поруч пишуть: «На вашу вимогу негайно приготуємо гарячу каву».

В обідню перерву на Лексінгтон-авеню, неподалік від мого житла, перед парканом, що заступає будівельний майданчик, рядком просто на хіднику сидять робітники-будівельники в блакитних касках; біля кожного стоїть пластиковий кухоль з кавою грамів на чотириста, і так щодня.

Але ж не питвом єдиним... Поїсти в Нью-Йорку можна цілодобово, але поїсти смачно й дешево не всюди і не завжди. Найдешевше можна пообідати в їдальні радянської місії при ООН.

За ті гроші, що їх у місті доведеться віддати вуличному продавцеві сосисок з кавою, тут пропонується обід з трьох страв.

Втім, смажених сосисок у радянській місії не подають, а це ще один американський кулінарний атракціон, зведений до рівня національної символіки. В нью-йоркських анналах відзначено, що 11 червня 1939 року президент Рузвельт частував британського короля з дружиною смаженими сосисками, легалізувавши цю їжу, так би мовити, на найвищому рівні. Відтоді димок навколо бродвейських жаровень і пателень із «гарячими собаками» (так цю страву звуть навіть у меню) виглядає як фіміам американській кухні, головним достоїнством якої вважається швидкість приготування й поживність страв. Американці, власне, не приховують, що ніколи не надавали особливого значення смаку своєї їжі; для гурманів є китайські (дешевші) та європейські (дорожчі) ресторації. Середній американець харчується бутербродами, де в п’ять-щість шарів закладено котлети, кружечки цибулі, помідори, огірки, озера кетчупу. Виробництво таких бутербродів — різновид промисловості, не менш поважний, аніж автомобільний бізнес.

Якщо не зважати на всі рекламні перебори, то слід зразу ж відзначити, що індустрію годування людей доведено тут до межі раціоналізму. Мало в якому не те щоб кафе, але й ресторані вам запропонують розкішне меню на шести сторінках; тут вважається, що це не зайве. Зате необхідно, щоб, уздрівши вивіску, людина вже знала, на що може розраховувати. У згаданих котлетних концернах подають лише котлети в бутербродах, безалкогольні напої і каву. Є заклади на кшталт «Говарда Джонсона», де до ваших послуг чимало сортів морозива, але котлет там не замовляють. Є кафе, у яких годують виключно стравами з морських риб, а є — тільки молочні. Є мексіканські їдаленьки «Тако», де подають щось подібне до наших налисників з двома-трьома фаршами — й нічогісінько більше. Є грецькі дуже дешеві ресторанчики, де подають такі собі млинці з гострим фаршем чи біфштекси: все це смачно й швидко. В італійських забігайлівках вивіски однакові: «Піццерія» — всюди подають піццу, величезні пироги з м’ясним чи овочевим фаршем, засипані тертим сиром і густо политі кетчупом. Все це смажиться у вас перед очима, кухар метушиться, і ви самі бачите, коли ваша порція вже готова.

Зате до італійського ресторану на 48-й вулиці я пішов би хоч зараз. До чого ж там смачно готують: з маслом, сиром, підливами — безліч різновидів макаронів та лапші. Приїжджі італійці свідчать, що вдома у себе вони не завжди можуть знайти національний ресторан такого класу. Втім, італійці розгорнули мережу своїх їдалень ще на початку століття, а вихідці з України щойно здобувають собі «місце під сонцем». Працює кілька «ковбасарень», з’являються вареничні (фірма «Чімо» випускає свіжозаморожені вареники з картоплею, сиром і чим завгодно). Неподалік від мого житла світився бар «Російський ведмідь»; на тих-таки п’ятдесятих вулицях, але вище, біля Центрального парку, працює дорогий ресторан «Російський чай».

Минулої осені американська преса жваво обговорювала війну котлетних імператорів, які репрезентували три гігантських концерни: «Макдональд», «Венді» та «Бюргер Кінг». Безперервно з’ясовувалось, в чиїх котлетах більше м’яса і якого саме; знамениті спортсмени смачно жували з телеекранів, пояснюючи свою міць тільки дією котлет однієї з конкуруючих фірм. На вулицях роздають листівки, де закликають любити такі, а не інші котлети. Єдине, про що реклама мовчить, це про те, що така дешева й масова їжа далеко не найкорисніша й споживати її ліпше від випадку до випадку. До того макдональдівські харчевні принаджують мешканців нью-йоркського дна, яким і поїсти більше ніде, й подітися ніде. Репутація в котлетних закладів не найвища, і не всі люблять орендувати мешкання поруч з «Венді», «Бюргер Кінг» чи «Макдональдом».

Якраз про це реклама мовчить, показуючи чемпіонів боксу, які заштовхують бутерброди собі в роти й стогнуть при цьому від насолоди.

В центрі Нью-Йорка, де велетенська частина продуктового бізнесу контролюється сіоністськими організаціями, на вітринах багатьох продуктових крамниць накреслено сині шестикутні зірки на знак того, що є спеціальна їжа для правовірних іудеїв, схвалена рабином. Біля вітрин часто продають пастрамі — це жирна копчена яловичина, перекладена спеціальними травами й підсмажена в білій булці,— теж популярний харч. Я вже писав тобі, що в Нью-Йорку потрібно вміти читати й розуміти назви, щоб точно визначити своє місце за столиком чи стійкою. Уздрівши вивіску, до меню можна іноді й не зазирати. Ми з чікагським письменником Стадсом Теркелом шукали в центрі Нью-Йорка, де б поїсти, й раптом він уздрів вивіску «Дядечко Таї». «Це гарний таїландський ресторан,— зрадів Стаде.— Тут цікаво курей готують...» Хоч саме в цьому ресторані мій супутник зроду не був. У Вашінгтоні я побачив вивіску «Трейдер Вік» і зразу збагнув, що ходити туди не слід, бо подають там їжу дорогу і екзотичну, на 59-й вулиці у Нью- Йорку є такий самісінький ресторан, і я в ньому був.

Втім, дегустуючи страви в різних районах міста, ризикувати доводиться часто, бо навички європейця, який виріс у середній смузі, чи навіть знавця кавказьких субтропіків та середньоазіатських базарів майже ніяк не рятують, приміром, на фруктовому ринку в порто-ріканському районі. Лежать там купками плоди авокадо, радість тутешніх ласунів, обтягнуті темно-зеленою шкіркою, схожі чи то на маленькі дині, чи на груші-акселерати. Лежать папайї — як яйця невідомих птахів, соковиті, нудно-солодкі на смак; листя папайї продається окремо —в нього загортають м'ясо, щоб воно стало ніжнішим. Продаються плоди манго, мандарини різних розмірів, жовтогаряча айва і довгі коричневі корені рослини кассава, які теж якось використовуються в латиноамериканській кухні...

Але, повторюю, повсякденно й масово американці харчуються дуже скромно. Вранці каша з молоком чи яйця (тепер яєць їдять менше через боротьбу проти склерозу). Сніданок суто науковий, мені ніхто не казав: «Спробуйте, це смачно»: мені нагадували призабуті з дитинства повчання про корисність і поживність наш.

Ще цікаво: в багатьох ресторанах вам дозволять глянути, як готується для вас їжа, й проведуть до кухні; в «Макдональд» чи «Бюргер Кінг» їжу готують просто у вас перед очима, плита по другий бік стійки.. Американська любов до технологічного процесу й бажання показати, «як воно робиться», невитравні; на будовах прорізують квадратні віконечка у паркані, щоб ви могли зазирнути; у Фор да влаштовують екскурсії на конвейєр; в ресторанах прочиняють двері до кухні; в повістях про кохання репортажі ведуться просто із ліжка. Але оскільки ми говоримо про їжу, нехай не дивує вас розжарена піч просто в залі, палаюча жаровня з коліщатками на вулиці, спиртівка, схожа на довоєнний примус, і сковорідка на вашому столі в ресторані. Але всюди своя символіка, порядок та система умовних знаків. Відвертість там не лише в нйвстіжній кухні, а й у шкіряних обкладинках меню, в офіціантській величності, в кельнерському умінні пізнавати, скільки у вас грошей у кишені. Так що не усяка відвертість тішить; читати ці системи знаків потрібно й для уникнення ризику, а то зварять вам омара, а виявляється, що платити за нього нічим...

Кулінарний процес утаємничено хіба що в китайських ресторанах; там усе не так — усміхнені кельнери подають смажених мурах, коржики з пророцтвами долі й незбагненні суміші сойового соусу з качиним м’ясом, свининою і грибами, вирощеними хтозна-де...

Це оповідь про місто й країну, де можна смачно попоїсти, але де наїдаються далеко не всі. Кілька десятків мільйонів (нині вважається, Що близько тридцяти) громадян США лягають спати натщесерце. Я вже писав тобі про це, але мені завжди дивно —хліба в засіках досить, але ділять його так, що комусь не вистачає (як у казочці про сороку-білобоку: «Цьому дала, цьому дала, а цьому не дала»). Знаєш, я ніколи не бачив у Нью-Йорку (хоч населення тут втричі-вчетверо чисельніше за київське) надгризеної й кинутої під ноги булочки. І в цьому ставлення не тільки до їжі, а й до життя, до праці та її наслідків, а також до грошей, які даються дуже непросто.

Американці, повторюю, ставляться до їжі шанобливо — це слід запам’ятати. Тут не побачиш ресторанних столів, схожих на деякі наші. В ресторанах тут п’ють, як правило, небагато, спиртне офіціант подає не в пляшках, а в чарках, до того ж найчастіше з льодом, водою та іншими розчинниками. В багатьох рестораціях можна все недоїдене узяти з собою — це теж належить до американських правил, бо ви ж платили за все, а гроші на шляху не лежать. Коли вже вам по трапезі дуже потрібно випити ще чи посидіти за кавою, то з ресторану йдуть до бару, але це буває нечасто. Популярніші зібрання хатні, коли виставляються початі пляшки, голівки в яких скручуються тільки в разі оказії. (Теж, до речі, відміна; у нас дехто вважає, що до столу слід подавати пляшки тільки запечата­ні,— американці ж знаходять навіть вишуканість у тому, щоб виставити п’ять-шість розпитих до половини пляшок і розповідати, з якими гарними людьми доводилось наливати з тої чи тої),

Це ще одна тема. Крім кави, американці вживають чимало рідини різного роду, починаючи від простої води. В ресторані вам перш за все подають воду; в залах засідань ООН перед кожною делегацією стоїть таця з пляшками чи карафка і склянки. До листа додаю уривки з тутешньої статейки про кока-колу —- там інформація характерна; реклама напоїв ллється на мене водоспадом (кокоспадом, пепсіспадом?). На всіх стінах та у всіх друкованих органах, з телеекранів, з радіоприймачів цілодобово вибулькуе, хлюпотить, ллється вода, сичать газовані напої, вибухають бляшанки з пивом, розтікається молоко. Здається, що цього он скільки! — та при достатку їжі й питва вони дорожчають день у день,- До листа я кладу ще кілька вирізок з преси, які доповнять картину; американці чи­мало пишуть про власні голод і ситість. Мені за моїм сьогоднішнім статусом розмовляти з голодуючими не доводиться. Але я бачу їх — біля помийниць, у чергах за тарілкою супу біля благодійних їдалень. Я все це бачив, але не розмовляв ні з ким; розумію, що мусив би, але совісно було мені підійти до такого голодного й почати з ним розмову про життя. Тут, власне, нагадаю ще про одну ознаку того, що в Америці з їжею стало гірше,— навіть майбутнє зачеплено сьогоднішніми проблемами— ніщо на білому світі не існує саме собою. З цього року дитячі раціони в шкільних їдальнях різко зменшені. Нині американському школяреві на обід належиться котлета вагою 40 грамів, шматочок білого хліба, шість (лічать!) кружечків смаженої картоплі, вісім (рахують!) виноградин і близько 150 грамів молока. З одного боку, діти з дитинства вчаться цінувати кожен ковток, але з другого — ковтків тих явно бракує. В газетах нагадують про діккенсівських героїв і про знамениті сцени роздавання їжі в притулку, де жив Олівер Твіст (до цього в Америці не дійшло, але давно тут не дебатували питань ситості й голоду так серйозно).

Коли 16 жовтня в Організації Об’єднаних Націй відзначали Всесвітній день продовольства, ті, що виступали, казали один за одним, яка важлива проблема — нагодувати людство, ромова точилася про цілий світ, і зокрема про Америку. Скибка хліба стає запорукою виживання, засобом торговельного шантажу чи об’єктом спекуляції; проблеми харчування невід’ємні від проблем війни, миру, моралі — про це теж ішлося у виступах. В усіх школах Сполучених Штатів було проведено спеціальний день продовольства (не знаю, чи є рація в тому, що ми таких занять не проводимо — менше б діти грали булочками в футбол). Америка нині дуже серйозно міркує про хліб насущний...

Термін допомоги по безробіттю скоротили до 26 тижнів, а безробітних тим часом більшає — що ж їм їсти? Обмежують видачу так званих «харчових талонів» — форми допомоги бідноті,— в країні дедалі менше можна розраховувати на те, що тобі допоможуть. Це те, що зветься класовим протистоянням, і написано про все це доволі. Але нагадую сам собі — їжу слід цінувати, Часом вдома ми безтурботні, й за шматком хліба нахилиться далеко не кожен; звикли, що хліб є і хліб буде — країна ж така. Американець знає, що з’їсть лише той хліб, який зможе купити, за який заплатить сам, зі своєї кишені. Це теж частка соціальної психології.

До речі, про тарілки. Президентства дружина, Ненсі Рейган, замовила для Білого дому сервіз за двісті дев’ять тисяч доларів. Як ти розумієш, в неї і раніше було що поставити на столі: президент Джонсон та його наступники заповнювали урядові буфети найрозкішнішим посудом' ось уже років п’ятнадцять підряд. Але ж я тобі писав: тут кожен має їсти зі своєї тарілки — це вже ціла філософія, а не те, що зветься книгою про смачну та здорову їжу. Як кажуть французи: «C’est la vie!» — «Таке життя!» •

ПРЕСА (2)

З газети «Нью-Йорк тайме», 24 жовтня 1982 р.

«Близько 138 тисяч людей дістають «продуктові талони» в Нью-Йорку, але на 1 жовтня подали заяви про таку допомогу близько мільйона людей...

— Ми називаємо ті місдй, де можна дістати хоч якусь їжу, харчовими банками, але вони переживають банкрутство по кілька разів щомісяця,— каже лікар Дехейвнон, медик-антрополог. Його дослідження голоду в східному Гарлемі довело, що за рік кількість людей, які потребують продуктової допомоги від благодійницьких організацій, зросла вп’ятеро. Для багатьох роздача безплатного супу є їхньою єдиною гарячою стравою на день. «Я вперше прийшов сюди близько місяця тому й приходжу сюди принаймні тричі на тиждень,— каже місіс Террелл, яка втратила своє місце санітарки в лікарні на початку цього року.— Раніше траплялося, цілими днями я нічого не їла, і часом справи йшли так погано, що я обирала між голодуванням і тим, щоб наважитись на крадіжку. Бачу ж, скільки людей довкруг нишпорить по купах сміття, щоб відшукати там їжу.»

З «Хроніки ЮНЕСКО»

За даними ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН), з 122 мільйонів людей, які народилися 1979 року, в Міжнародний рік дитини, кожного десятого вже немає серед живих. Причиною смерті 12 мільйонів маленьких громадян планети стали голод, хвороба, криваві репресії.

За даними американської організації «Жінки, боріться за мир», в Сполучених Штатах Америки 25 мільйонів дітей хронічно недоїдає.

З газети «Дейлі ньюс», 27 жовтня 1982 р.

«Лише 1 % американців п’є чорну каву; каву п’ють за сніданком, за бесідою, під час гоління й намащуючи кремом обличчя... Процес розпивання чашки кави займає в американця у середньому 12,4 хвилини. Першу за день чашку 76,8 %. опитаних випивали за сніданком у кухні чи їдальні, 9,9 % опитаних п’ють першу чашку кави в ліжку, 6,2 %— у ванній кімнаті. Більшість з опитаних випили першу чашку кави до 12-річного віку».

З журналу «Ньюсуїк», 10 травня 1982 р.

«Протягом року середньостатистичний американець випиває 40 галонів безалкогольних напоїв. Люди 45—55 років випивають зараз більше, аніж молодь 12—18 років пила в 1955 році. У світі кока-цола продається 180 тисяч разів щохвилини. Якщо вироблену в світі кока-колу пустити потоком завбільшки з Ніагарський водоспад, вона литиметься постійно протягом шістнадцяти годин.

В американській армії опитали 650 військовослужбовців і виявили, що 85 з них ніколи не були в зубного лікаря, 21 ніколи не пив молока, але тільки один не пив кока-коли...»З газети «Ауе таун», 21 листопада 1982 р.

«Згідно з новим проектом, добровольці збиратимуть у Нью- Йорку їжу з громадських кухонь, ресторанів та інших місць, куди вона може потрапити через непотрібність. Цю додаткову їжу використовуватимуть для харчування тих, кому нічого їсти. «У нас все більше голодних людей»,— сказав представник Комітету суспільних проблем...»

РОЗДІЛ 2

У таких містах, як Москва, Лондон чи Нью-Йорк, відчуття того, що це проміжний пункт на твоєму шляху, виникає не зразу. Занурюючись у механізм велетенського мегаполісу, де спресовано багато років, мільйони людей і незліченна кількість реалізованих та нездійснених людських планів, ловлю себе на відчутті, що ось і я приїхав, ось і я тут. Мурашник всмоктує мене, і незалежно від того, дружній він, як у Москві, байдужий, як у Нью-Йорку, чи нашорошений щодо тебе, як у Лондоні, ти все ж таки потрапляєш у чужий ритм і навіть швидкість, погойдуючись у натовпі, мовби риба в риб’ячому косяку.

У Нью-Йорку я дуже швидко звикаю до того, що місто це розгороджене, розділене, й кордонів у ньому більше, аніж було в легендарні часи громадянської війни в Одесі, де їх позначували мотузками упоперек вулиць. У мене в Нью-Йорку з’являються власні кордони, їх пильнує озброєний портьє будинку, де я живу, суворі охоронці ООН, в ознаку чиєї кваліфікації враховується уміння запам’ятати кожного делегата в обличчя й через тиждень після початку сесії вітатися з кожним. Тут щоразу належить знати кола власних компетенцій, маршрутів, допусків.

Якось мене запросили прочитати лекцію в американському університеті й запитали, скільки я візьму грошей за годинний виступ. Я зніяковів, а тоді назвав якусь сміховинно малу суму. Мудрі люди сказали, що я пошився в дурні. Належало запросити не менше тисячі: стільки не дали б, але заповажали б...

Чужі класифікації бувають дивними, але, приходячи до такого міста, як Нью-Йорк, не треба й мріяти, що цьому монастиреві негайно сподобається твій, а не його власний статут. Капітальність нью-йоркських критеріїв та оцінок відстоялася в нью-йоркському часі, й непросто буває звикнути до безжальності тих оцінок і збагнути критерії. Але відчуття, що вже й тебе в цьому мурашнику наділено власним місцем, відпочатку додає впевненості. Інша річ, тобі доведеться ще перетнути в цьому місті чимало коридорів, і щоразу в тебе спитають, хто ти й звідки. Портьє в багатім будинку, не зводячи з тебе погляду, поцікавиться в квартирі, яку ти назвав, чи там чекають на тебе. А чорний хлопчик у Гарлемі поцілить у тебе каменем і, можливо, влучить з першого разу, бо цей негритянський район Нью-Йорка не діставав ще твоїх вірчих грамот і там тебе не чекали.

...Ну, гаразд, мені ще належить з’ясувати, де мене чекали у цьому місті. Прокинувшись уранці, я відчув, що мої хвороби потонули в солоних ваннах, відлетіли з нью-йоркським димом, і вирішив не клопотатися вічними проблемами просто зранку, й навіть не ввімкнув телевізійних останніх новин, які з шести ранку по кількох телевізійних каналах йдуть безперервно. Мої недуги й проблеми акліматизації відчулися хіба що у молоточках, які вицокували в голові.

Підійшов до вікна, визирнув крізь жалюзі й не побачив нічого. Крізь вузенькі щілинки між планками неможливо було навіть визначити, хмарно на вулиці чи сонячно, дощ там чи спека. Тоді я довірився електронному циферблату й, натискаючи на кнопки, з’ясував, що нині третє число, шість хвилин на дев’яту ранку, і мені вже давно час привести себе в робочий стан. Швидко розчинив ложку кавового порошку в чашці з гарячою водою й дістав напій, офіційно прирівнюваний до кави, зжував шмат хліба з сосискою й цим завершив процес, званий холостяцьким сніданком. Швидко покидав у мийку весь використаний посуд, залив його гарячою водою, сипнув трохи миючого порошку і вийшов з кухні. Коли я цокнув вимикачами, морок у кімнаті владно повилазив із кутків, і .лиш у щілинах жалюзі виблискувало денне світло.

Світло на вулиці було яскраве, але дивне. Вузенька смужка сонця була облямована двома чорними асфальтовими доріжками; автомобілі,—я уважно простежив, як колеса одного з них передушують сигаретну пачку,— їхали в сонячному світ- * лі, а люди ступали в затінку.

Слухайте,— сказав голос позаду.— Я міг вас бачити в телевізорі?

Могли,— відповів я майже машинально ї, озирнувшись, не зразу зауважив того, хто питав.— Але це не тут...

Так я ж у вас не по-англійському запитую,— сказав голос дуже спокійно.— Третій день дивлюся на вас і спершу думав, що ви були в мене дільничним лікарем, а потім згадав, що ви часто виступали по телевізору...

Чоловік у білому фартусі, зовсім ще не старий, але сивий, сходив до мене від дверей нижче рівня хідника. «Сьогодні буде гарна погода»,— сказав чоловік.

Я глянув угору й побачив небо. Чорні дзеркальні стіни хмарочосів майже змикалися вгорі, тому небо було дуже маленьким — світла смуга над головами.

Тут мало неба. Менше, як у нас,— сказав чоловік, наближаючись до мене впритул,— мене звуть Семен Кац. Дуже просте ім’я й просте прізвище. Вже рік, як я розвожу щоранку хліб по цих будинках. А вдома я був перукарем. Де ви підстригалися? У вас була завжди пристойна зачіска, коли ви розмовляли у телевізорі...

Я провів долонею по власній потилиці й здивувався, що хтось міг таке запам’ятати. .Тим більше, що голова нині боліла, незвична до всього, що з нею відбувається.

Ви читали газе'ти за вчора? — запитав Семен Кац і зразу ж почав сам собі відповідати.-— Ви пам’ятаєте цю кошмарну подію в дільниці Брайтон-біч, що у Брукліні? Вони надрукували про це на першій сторінці: найсумніше,. що про таке в них повідомляють коли не щодня, то чотири рази на тиждень...

(Як правило, я газети цитуватиму після розділів, але цю історію перекладу зараз — так легше для розповіді. Отже: «...Одесит Рафаїл Гугелєв грав з друзями в карти на вулиці. Людина, ім’я якої поліції відоме, підійшла глянути, як іде гра, й зробила неввічливе зауваження на адресу Гугелева. Небажаного суб’єкта, що втрутився до гри, попросили піти геть. Замість відповіді він вийняв з кишені револьвер і всадив дві кулі в голову бідолашного Гугелєва, застреливши того на місці. Злочинцеві вдалося втекти — він скористався розгубленістю свідків злочину й швидко зник. Поліція розшукує його.

Майже водночас трапився інший злочин, жертвою якого став 27-річний Борис Лібов. Лібов їхав по Брайтон-біч в ка- дилаку. На розі 11-ї вулиці несподівано пролунав постріл. Куля пробила вітрове скло машини, влучила в щоку Лібова і пройшла крізь череп, вийшла в задній частині голови...

Друзі Лібова розгублені в здогадах про причини злочину, винуватець якого лишається невідомим»),

Що⁴ ви на це скажете? — запитав Семен Кац.— Ви звернули увагу, вони називають чоловіка одеситом, хоч він уже ніякий не одесит, але щоб поховати людину, треба знати, з якого вона міста. Не з Нью-Йорка ж, справді?.. А хто такий Лібов, який їхав у кадилаку? Чи він так швидко накрав на кадилак, чи він найнявся шоферувати до якогось багатого, чи кадилак був негодящий, але знайшлося ж, за що людину підстрелити. Вони ненавидять усі радянські міста й села, але згадують їх бодай наприкінці життя.,,

Про що це ми з вами розбалакались? — спитав я у спів- розмовника,

Про що? Просто я вас зупинив, Ви письменник, ви політик, і я знав, що вам цікаво буде порозмовляти зі мною. Я ж не якийсь там бандерівець чи власовець, я просто Семен Кац, який був перукарем, а тут розвозить молоко й хліб. Чому б вам зі мною не погомоніти? Ви ж спершу письменник, а потім все інше. У вас програма на телебаченні. Ви маєте розмовляти з читачами, й слухачами, й глядачами.

Ви любите щось, Семене? — спитав я у співрозмовника.

Ви про це? — Кац показав мені на прив’язану до стовпа планку з символами, повторюваними в Нью-Йорку досить часто: “I :love: NY” Картярське серце — чирвовий туз — в центрі формули було червоного кольору,

А це що?

— Мовби не знаєте? Це символ віри, це гімн, це формула. Це означає: «Я люблю Нью-Йорк»,

Ви любите?

Тут, знаєте, можна звикнути, А коли зовсім чесно, я поїхав би додому просто зараз. Від їхніх кадилаків і револьверів, від їхнього молока й недільних газет по п’ятсот сторінок, від їхнього телевізора і їхньої любові,

Від любові також?

Також, От ми з вами стоїмо, а на такі теми слід розмовляти сидячи. Це серйозна тема. Хочете кави?

Зранку в мене було трохи вільного часу, але Я не дуже люблю, коли непередбачена зустріч розростається

— Як хочете,— мовив Семен Кац.— Звісно, Я не нав’язуюсь...

Коли ми зайшли до італійської кав’яреньки за рогом, мій супутник привітався англійською мовою до касира, що сидів над тацею з фірмовими сірниками і духмяними паличками для зубів.

Ти не уявляєш, кого я привів,— сказав Кац. Але я тобі цього ніколи не повідомлю, бо тобі не можна такого знати.

Людина за касою не виявила до нас ніякого інтересу: сюди й не такі приходили. А кого може привести рознощик хліба? Водія фургона?

Коли ви приїдете до Києва, нікому не кажіть, яке моє справжнє ім’я,— попрохав Кац, сідаючи до столика,— Бо хтось впізнає й сміятиметься. Я пообіцяв дати йому інші ім’я й прізвище і роблю це тут.

Воно все схоже на те, як буває, коли їдеш заднім ходом у закритому автомобілі. Все повертається, як у кіно, і йде, в зворотному порядку. Ви не думали про таке?

Кац узяв фаянсовий молочник з таці й долив потроху вершків мені й собі, поставив молочник, глянув на мене й продовжував:

Я ж до вас підійшов не лише через те, що дивився ваші передачі у Києві. Коли ви запитали про любов, я зразу ж вирішив запросити вас на каву. Бо мені п’ятдесят три роки, я ще пе старий чоловік, і в мене є що вам сказати. Знаєте, про що? Про те, що мені тут дуже сподобалась одна жінка. Жінка та прибирала у вас в номері, й ви її знаєте. її звуть Марія, вона вам приготувала гарячу солону ванну для ніг. Вона розповіла мені. Марія самотня, як я, і я спитав, чи не хоче вона вийти за мене. В неї син, і їй важко самій. Тож Марія повела мене до своєї сестри Марти, і ми відверто з Мартою поговорили, а я сказав, що хлопчику буде краще, якщо він повернеться додому, а з ним приїде не одна мати, а двоє батьків. Хочете, я вам розповім, що було потім? Ви знаєте?

Я не знав.

Мені здалося, що я вдома, де кожен письменник живе часом у затінку власних громадських функцій — вибиває для когось мешкання, влаштовує дітей в дитсадки, з’ясовує подробиці чийогось героїчного минулого. Неможливо уявити, щоб нью-йоркський житель зловив американського письменника за гудзик на вулиці й почав оповідати тому своє життя. У нас це нормальна справа, і розмова за кавою з читачем цілком звичайна для Києва, Москви, Одеси чи Тбілісі. А чому тут?

Семен Кац видзенькував білою ложечкою об білу стінку своєї чашечки. «Хочете випити? — підморгнув він у бік людини за касою.— В цій країні випивку подають і продають до одинадцятої ранку, після сьомої вечора й коли завгодно».

Ні, не хочу,— сказав я.

Тоді дослухайте. Хоч мені розповідати про таке не дуже приємно. В мене ж з Марією було все гаразд. Ми з вами люди дорослі, і я вам можу сказати, що ми з нею навіть жили разом. Розумієте? Це Марія допомогла мені влаштуватися саме тут — в неї свої знайомства в готелі, і ми з нею почувалися спокійно. Доки не пішли до її сестри на пораду. До речі, хлопчикові Володі було з нами зовсім не погано — він сміявся й розповідав мені про школу, про друзів, які лишилися вдома. Я його не заохочував до таких оповідей, щоб не травмувати,—він сам. Але ми пішли до Маріїної сестри. Знаєте, що сказала нам Марта?

Відчувалося, що мій співрозмовник ніяк не може перейти порога й розказати про те, що хвилювало його найбільше. Я не квапив. Дивився на білу ложечку та білі пальці людини навпроти й чекав.

Так от. Марта сказала, що я іудей і нічого мені потикатися до українки, та ще й галичанки. Іудеї мають жити з своїми іудейками, а українок призначено українцям. Вона ще казала дещо — я просто соромлюся переказувати. Ще вона сказала, наче я підмовляю Марію повернутися до комуністичної країни. Ця Марта сказала, що дитину мені не дасть і Марії теж її не поверне, бо Марія не здатна виховати українське дитя у вільному світі. Отак і побалакали...

А як ви сюди потрапили? — спитав я, відсунувши чашку, неможливо пити стільки кави з самого ранку.

Як? Вам усе треба пояснювати? Ви хочете, щоб я докладно розповів, як у нас в перукарні з’явилися перші брехні про те, що такий-то став мільйонером в Чікаго, а у Києві був простим водієм сміттєвоза? Чи про неймовірну долю перукаря, який стриже Рокфеллера й має при цьому тисячу доларів на самих лише чайових? Чи ви хочете знати, що вони звідси передають по радіо? Ви не чули? Це довго розказувати, але мої тато, мама і тьотя Соня справді загинули в Бабиному яру двадцять дев’ятого вересня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Напевно, там лишилася і моя дружина, бо я ніколи не був одружений і, скільки пам’ятаю себе, жив у нашому старому мешканні на Костянтинівській вулиці. Звідти я і виїхав, щоб довіку проклинати той час і годину. Ну і прибув до Відня, а потім сюди... Тільки ради бога, не подумайте, що я прошу вас замовити за мене слівце, щоб мене пустили назад. Марію вже пустили, і я вимагатиму, щоб мені дали дозвіл повернутися. Хлопця жаль. Шкода мені Маріїного сина, воні ціле життя катуватиметься, що поїхала до Америки з хлопчиком.

І все ж таки, змогли б ви Володю виховати?

Чому ні? Я ціле життя холостякую, і я стільки вмію, що вижив би на безлюдному острові. Але, звісно, виховати Володю так, як хоче та Марта з цвинтаря, не міг би й не хотів. Розумієте, в чім річ? У них же гетто довкола! Кожне місто розгороджене парканами сто разів. Якщо я єврей, то повинен жити в єврейському районі й женитися з іудейкою. Мої діти повинні носити ярмулки й пейси і зневажати решту дітей, бо ті в суботу працюють і ходять в іншу церкву. Коли я українець, то повинен харчуватись варениками, постійно доводити.що українці ліпші за всіх, передплачувати тутешні українські газети, зневажати іспанців, росіян, євреїв, поляків та решту людства. Ви розумієте? Ви себе вважали б нормально вдягненим, коли б у вас у гардеробі була лише вишивана сорочка з бантиком і шаровари? Я не хочу випитувати у вас зайвину, але, повірте, тут здуріти можна від того, що в них так багато зненависті й так мало любові. Вони наперед визначили, хто кого повинен зневажати й за що, а якщо любити, то тільки — свої своїх. Ви розумієте?

Мені вже був час іти. Місто ворушилося довкола, даруючи відчуття, ніби я теж одна з молекул його велетенського тіла. Я подумки згадав слова, які можна часто чути від самих американців — мовляв, сюди гарно приїздити, але довго жити тут може не кожен.

Дякую,— звівся я над стільцем.— Мені час. Ви заходь­те — ще побалакаємо. Якось воно влаштується — неодмінно. Навіть у Тев’є-молочника все якось влаштувалось, буде і у вас гарно.

Ви так вважаєте? — примружився Семен Кац.— Ми на цю тему ще побалакаємо, як будемо живі-здорові. Дякую за товариство. Йдіть, коли треба. Я ще посиджу — тут цілодобово подають випивку, і мені хочеться ковтнути чарочку за здоров’я усіх. Якщо у вас справи, то йдіть...

ПРЕСА (3)

З газети «Нью-Йорк тайме», 7 грудня 1982 р.

«Колишній радянський сценарист, який емігрував до США 1972 року, знайдений у себе в мешканні минулого понеділка: його застрелено.

Жертву, Юрія Брохіна, 48 років, убито одним пострілом в праве вухо... Тіло виявлено його подругою, Тіною Регс- дейл, 26 років, у ліжку його однокімнатної квартири на 49-й вулиці...»

З газети «Америка», 16 листопада 1982 р.

(крім наведених, було ще три оголошення англійською мовою; якою мовою ці — сказати важко, хоч газета вважається україномовною...)

«Чому вам носитися з грішми? Коли можна відкрити чекове конто в українській щадниці. Чекове конто в нас платить вам дивиденду. Посилайте депозити поштою...» «Ню-йорк, Ню-Джерзі й околиця.

Найстаріше українське похоронне заведення Петра Яреми. Власні каплиці, наймодерніше влаштовані в найновішому стилі. Чи бідного чи багатого обслуговується найеовісніше після умов та бажань». «Перше українське похоронне заведення Михайла Ф. Насевича на Филадельфію й околицю. Бідним родинам обслуга не відмовляється».

З газети «Русский голос», 15 липня 1982 р.

«Чому я відмовляюсь приймати американське громадянство...

Вже восьмий рік ми в Америці, й давно настав час одержувати американське підданство. Але ми цього робити не хочемо. Чому? 1975 року ми виїхали за ізраїльською візою з СРСР... На третій день нашого перебування у Відні, столиці Австрії, я звернувся до радянського посольства з проханням про повернення на Батьківщину. Та було вже пізно...

За кілька місяців ми прибули до Нью-Йорка. Перший час було найважче. Ми жахалися «американських свобод».

США я систематично відчуваю національну й релігійну ворожнечу, расизм, а в деяких районах країни і відродження фашизму. За останні роки в Сполучених Штатах щодня атмосфера ворожості й наклепів на мою Батьківщину стає все нестерпнішою для мене. Преса, радіо, телебачення повідомляють лиш негативні сторони життя в Радянському Союзі, розведені відвертою брехнею й вигадками.

Живучи в СРСР, я виявився у числі небагатьох, обдурених західною пропагандою; Цьому дуже сприяли американські виставки, журнал «Америка», кінофільми, музика. Солодкаві радіоголоси розписували життя за океаном як суцільне свято. Якось знайомий емігрант сказав: «Америку я уявляв за кінофільмом «Серенада сонячної долини», де всі співають і танцюють, не маючи ніяких проблем. Дійсність перекреслила усі сподівання... Випадок з моєю дружиною. Вдень вийшла з крамниці, ззаду підійшли двоє бандитів, наставили ніж, зрізали сумку й втекли. Кричати, просити про допомогу нікого. Телефонувати до поліції теж не має сенсу, там такими дрібницями ніхто не займається. Двічі я був свідком перестрілок ворогуючих банд карних злочинців, які зводили рахунки між собою. Група підлітків з платформи відкрила стрілянину по вагонах метро. З сусіднього вагона відповідали пістолетними пострілами. Пасажири з переляку попадали на підлогу, а над головою в мене про- свистіла куля, що пробила металеві двері вагона. На наступній станції налетіла поліція, піймали кого чи ні, не знаю, бо я зразу ж вибіг з метро й протягом тижня туди й не потикався. Моя дочка в СРСР встигла закінчити 7 класів. В Нью-Йорку її зразу зарахували до 10 класу, не кажучи про те вже, що вона зразу могла піти до 11 класу, як це робили її знайомі по школі. Програма навчання у міських школах дуже слабенька. Багато випускників не вміють правильно розв’язувати найпростіші арифметичні задачі й писати грамотно. Школярі 10—11 класів палять повним ходом маріхуану, дівчатка ходять вагітні, а деякі навіть з’являються на уроки з дітьми. Я не хочу приймати американське громадянство не тому, що я живу на вулиці й ходжу голодний. Ні, завдяки Радянській владі я дістав вищу освіту, гарний фах, і на життя вистачало. Я не можу прийняти «американського способу життя». Моєю мрією є повернення на Батьківщину, в союз вільних і рівноправних народів — СРСР». •

ЛИСТ (3)

Мила моя, сьогодні вранці по нью-йоркському телебаченню показували зграю пеліканів з каліфорнійського заповідника. Я не зразу й збагнув, чому ті пелікани виглядають незвично, виявляється, уночі хтось повідрубував довірливим птахам дзьоби. Не голови повідрубував, не вбив зразу — що, напевне, було б легше, а прирік до голодної смерті...

Ти побачила б вагони тутешнього метро! Розмальовані аерозолями ззовні й зсередини, гуркотливі, бо в них відірвано все, що могло відриватися, тим більш, що в них далі їздять ті, хто ламав їх. «Просто вандалізм» — місцева преса не знаходить інших пояснень.

А сьогодні газети пояснили, що в Каліфорнії 28-річна Керол Сем купила в аптеці краплі для очей і скористалася ними за призначенням. Напевно, ця жінка осліпне, як повідомили лікарі з її рідного Ріальто, бо в пляшечці, на якій було написано, що то краплі візін, був концентрований розчин кислоти.

Жорстокість з приголомшливою швидкістю зростає в суспільстві.

Вже тиждень американська преса — і нью-йоркська — намагається збагнути, як же воно сталося, що в Чікаго загинуло семеро людей, які випили капсули знеболюючого засобу, який зветься тайленол. Згодом загине жінка від капсули екседрину. Смерті ці не мали нічого спільного з якістю самих ліків, хтось поклав до флаконів капсули з ціаністим калієм. Конфіскували сотні тисяч флаконів, прийнято спеціальну ухвалу про запечатування флаконів — ну й що? Отруту могли насипати і до капсул з вітамінами, й будь-куди ще. В газеті «Нью- Йорк пост» за 5 жовтня цілком резонно розмірковують не просамі випадки, а про те, як мислить убивця, котрий наважився на таке. Стаття закінчується словами: «Цього разу ціанід, А скільки речовин, які убивають радіацією, накопичиться довкруг нас до кінця десятиріччя?» Тут люблять вираховувати час, необхідний для того, щоб терористи всередині самої Америки нелегально зробили ядерну бомбу й підірвали її на міському майдані. У нещодавно випущеному видавництвом «Бентем букс» бестселері «Книга пророцтв» передрікається, що така бомба виникне й стане засобом шантажу в найближчі рік- два. Скажімо, злочинці телефонують з Парижа й повідомляють, що в Нью-Йорку закладено бомбу, вони вимагають того й того, а інакше... Чи злочинці телефонують з Нью-Йорка й по­відомляють, що бомбу закладено в Парижі... Такі ситуації не раз вже відтворювалися в кіно й художній літературі. Можна сказати, що вони є майже звичними, але звикнути до них однаково не можу.

Ніхто не може й не повинен до такого звикати. Американці — народ витривалий і життєстійкий, але від того, що чимало смертельних загроз стали для них буденними, гострота самого сприймання життя в багатьох притлумилася.

Втім, деякі критерії постійні. У Канзасі професор Майкл- сон представив мені трьох своїх синів-школярів, які пускали надворі іграшковий літачок. «Мрієте бути військовими пілотами?» — бовкнув я. «Рятуй боже»,— відповів мені старший за всіх трьох, а професор докірливо хитнув головою; сам він служив у війську, але синам своїм того не бажає. Ніхто з американців, наділених здатністю до мислення,— а таких більшість,— не скаже, що він бажає війни: люди не для того з’їжджалися до Америки, щоб згоріти разом з нею. А от старий український фашист Ярослав Стецько, впавши у досить войовничий маразм, рубонув із якоїсь трибуни: «Розрядка здатна довести нас до третьої світової війни!»...

Проте сьогодні в останніх вістях я побачив дуже страшне видовище. По телебаченню показували нову гру, поширену в штатах Нью-Йорк г Нью-Хемпшір. Якийсь підприємець торгує комплектами для ігор: маскувальний костюм та пістолет, що на десяток метрів плюється білою фарбою, яку відмити можна лише в

домашніх умовах спеціальними хімікатами. Учасників гри розділено на команди, що мають перебити одна одну. Поранення чи загибель учасника визначаються по розташуванню плями на костюмі; очі сховано за окулярами — влучення в окуляри вважається за смертельне. По сьомому каналу нью-йоркського телебачення показували, а я довго спостерігав натхненні обличчя людей, що грають у вбивство.

Грають дорослі — років од тридцяти до п’ятдесяти: падають за стовбурами дерев, ціляться, тиснуть на курки. Про гру говорять захоплено: очі палають, голоси тремтять. Коли б я не бачив учасників гри, нізащо б не повірив, що нормальні люди можуть з такою одержимістю грати у все це. Але я бачив їх, нормальних клерків, комівояжерів, водіїв, які з насолодою стріляли один в одного. Дітей в цю гру поки що. не беруть,— зовсім не з виховною метою, вважається, що діти меткіші та безжальніші,— вони завжди б вигравали.

Після розділу я цитуватиму уривки з преси і додам кілька цитат до цього листа, а зараз перекладу два повідомлення з газети, яку тримаю в руках. Це «Нью-Йорк пост», 5 жовтня 1982 р.

«14-річний хлопчик з наївним личком став учора наймолодшою особою, яку судили в нью-йоркському районі Квінс за вбивство. В червні Джозеф Руссо (так звуть хлопчика) приніс пістолет до своєї кімнати в мешканні на 44-й вулиці, де він живе з батьками, він бавився в відеогру з 13-річним Еріком Ротжг- ром. На патроні, яким було заряджено пістолет, було написане ім’я Ротжера. З пальцем на курку Руссо навів пістолет на Еріка, який пробував відштовхнути зброю, й вистрілив...» «16-річного хлопця заарештували вчора за те, що він поранив з револьвера трьох юнаків перед середньою школою імені Уолта Уїтмена в Брукліні. Поліція повідомляє, що Джеймс Девіс, колишній учень школи імені Уїтмена, вистрілив з револьвера принаймні чотири рази, перш ніж поїхав на велосипеді геть. Поранених перевезено до лікарні, де сьогодні вранці один з^ них був у важкому стані».

Мила моя, я тебе не лякаю. Таке тут життя. Люблять дужих і несентиментальних людей; крім усього, коли небезпека Того Самого Вибуху погойдується над головами і всіх привчають, що це реально, коли до людей присувають відчуття кінця світу, трапляється чимало такого, про що соціологи не написали ще. Повага до життя деформується так само, як повага до смерті, а взаємна людська повага деформується найбільше. Навчившись убивати всередині країни, є охочі поширювати набутий досвід глобально. Ми ж домовилися, що я цитуватиму, відкриваю популярний тут журнал «Тайм». Зараз чимало пишуть про те, що президент Рейган от-от завітає до Нью-Йорка, й коментують склад його почту, заходи безпеки. Перекладаю: «Коли Рональд Рейган віддаляється від літака військово-повітряних сил № 1 в бік своїх лімузинів та вертольотів, а від них до трибун та сцен, в його почті є офіцер, щонесе тоненький чорний шкіряний чемоданчик за президентом. Цей офіцер — один з представників чотирьох родів військ, який зобов’язаний перебувати біля президента, де б той не був, у будь-який час дня і ночі... Вони оберігають ключі до американського арсеналу, кодові слова, які здатні пустити в діло 9480 стратегічних боєголовок загальної руйнівної сили 3505 мегатонн, націлених на СРСР».

Бачиш, як просто. Це вже не фарбою мазатися в нью-хемп- шірському лісі й навіть не ціаністий калій в капсулах. Це зразу для всіх.

Неминуче замислюєшся над тим, з якою лютою одержимістю фантазують вони, щоб нас вбити — тебе, мене, його,— майже не ховаючи одержимості. І при цьому невтомно теревенять про любов, наче рожевою фарбою замазують чорний напис на паркані. Треба знати про цю ненависть — вона як стовбур, до якого сходиться тисяча корінців. І закреслюючи в своєму житті нас, закреслюючи інші народи, втрачаючи, нарешті, себе самих, американці час від часу жахаються, замислюючись над тим, кого ж І що саме викидають з їхнього світу, як далеко заходить прищеплювана їм нелюдськість.

В журналі «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт» нещодавно з’явилася стаття Сола Белоу, відомого американського письменника, лауреата Нобелівської премії, сіоніста й антирадянця дуже переконаного й активного. Тим більше цікаве його свідчення, бо виходить воно від людини, яка до американського способу життя ставиться апологетично. «Не скажу, що наші міста прокляті місцевості, але скажу, що тверде осердя суспільства процвітання прокляте. Немає надії для людей на узбіччі. Ніхто не бажає потурбуватися, щоб навчити їх бодай чогось. Вони живуть у постійному хаосі, в страшнім ревищі. І, знаєте, душі їхні справді-таки уражено... Протягом довгого часу ця тема була під забороною. Ніхто не збирався розводитись на цю тему... Витворилася, навіть вросла у всіх схема. Люди кажуть: «Я повертаюсь додому втомлений, як собака, після жахливого дня в цих усіх джунглях, і я не бажаю вже ні про що таке мислити. Я зібрався пообідати, випити краплю вина і ще хочу подивитись телевізор, поки прочумаюсь,— ось такі мої наміри». Люди не бажають боротися за людяність у собі самих. Люди намагаються вигнати жах із своїх життів, відгородитись від нього сторожами, найманою охороною, автоматичною сигналізацією. Вони не виходять вночі. Вони уникають ходити деякими вулицями... Більше не існує священної території довкруг кожного з нас. Люди опинились у відкритому полі, це справедливо у багатьох сферах — навіть в статевому житті і в навчанні дітей. Ми вже привели дітей до комп’ютерів, щоб ті їх навчали; вчитель з його особистістю вже нічого не означає. Все, що належить вам знати, вам повідомлять зі скрині...»

ПРЕСА (4)

З газети «Дейлі ньюс», 29 жовтня 1982 р.

«Під час свята Хеллоуїн, пам’ятаючи недавні випадки з отруєнням капсул тайленолу, офіційні особи в Нью-Йорку попереджали батьків та дітей, щоб ті з увагою ставились до святкових ласощів, в яких можуть виявитись леза бритв чи шпильки.

На Лонг-Айленді шпильки тричі на цьому тижні було вияв­лено в цукерках. Джеральд Лобер, старший інспектор шкіл, сказав, що добровольці обдзвонювали родини всіх школярів молодших класів у -неділю між 2-ю та 9-ю пополудні. Попередньо було оголошено, що діти, які піднімуть телефонну трубку, дістануть дарунки.

У Квінсі жінка виявила вчора шпильки в цукерках, придбаних нею два тижні тому».

З газети «Нью-Йорк тайме», ЗО жовтня 1982 р.

Заголовок статті: «Епоха нового садизму».

Уривок з іншої статті цього ж номера: «На святі Хеллоуїн створено спеціальні центри по перевірці дитячих коробок з цукерками. Лікарі допомагають в рентгенівському дослідженні, чи немає в солодощах лез або шпильок. Після семи смертних випадків у Чікаго, пов’язаних з прийняттям отруєних капсул тайленолу, було ще понад 270 повідомлень про підозрілі продукти».

ЛИСТ (4)

Мила моя, за той час, що я в Нью-Йорку, мені довелось двічі захворіти й двічі врятуватися не те щоб від великих неприємностей із здоров’ям, але від великих витрат. Спершу в мене викришився зуб, але викришився вдало, оскільки замазати його цементом змогла дружина одного з співробітників радянського представництва, яка вивчала колись стоматологію. Згодом я дуже застудився, але тут придались мої власні призабуті 'Медичні знання та деякі обставини й ліки, що про них я розповідав тобі. Принаймні мої складності, що стосуються здоров’я, здається, позаду і Нью-Йорк не примусив мене наблизитись до лікарень, з якими він сам собі дати ради не може: то місць у них бракує, то стрілянина зчиняється. Моя хвороба вмістилася у Нью-Йорк як щось несуттєве й малопомітне.

Місто це любить розмовляти не про мороки, а про любов: він розмовляє й співає про любов усіма мовами й на всіх підвладних йому хвилях ефіру. Я мимоволі думаю про любов, бо стільки ж чую про неї: голоси з грамофонних дисків, екранів та магнітних стрічок теревенять на цю тему неугавно. Коли мені стільки разів повторюють про любов, я починаю думати, що з нею щось негаразд. А мене далі переконують, що людина будь-звідки, потрапивши до Америки, повинна переживати приблизно те ж саме, що відчуває віруючий мусульманин, який сподобився у Мецці торкнути священний камінь Кааби.

Вічна американська переконаність в тому, що лише істота неповноцінна емоційно та розумово може не закохатись в Америку, найчіткіше виявляється у виступах теперішнього президента, хоч поділяється далеко не більшістю його співвітчизників. Щодо Нью-Йорка цей постулат теж проголошується час від часу з усією наполегливістю.

Місто дуже різне: ніде не накопичувалось стільки бруду але ніде й немає такого розмаїття життя. Ну де ще ви побачите японця, що викладає науку творення букетів просто на вулиці? Ну де ще вам поворожать по телефону? Ну де ще вас обцілують чи пограбують так швидко, як тут? Можливо, все це зустрічається окремо іще десь, але усе разом лише в Нью- Йорку.

Вчора я ходив на аукціон, напевно, тільки в Лондоні можна іще втрапити на такі продажі великих творів мистецтва, відкриті для загалу. Над входом до виставки творів, пропонованих для продажу, було кілька робіт Пікассо початку століття, зокрема чудовий реалістичний портрет, таїї-таки була його «Кубістська голова», написана 1907 року, коли й кубізм ледве прокльовувався. Початкову ціну кожного з цих творів визначено у 90 тисяч доларів. Довго я роздивлявся «Оголену» Кандінського, яку попередній господар виставив, оголосивши першою ціною один мільйон доларів. У півмільйона оцінено «Дівочий портрет у човні» Ренуара; сотнями тисяч доларів відділено від спроб заволодіти ними полотна Дега, Вламін- ка, Сезанна й Гогена—чудова колекція французьких імпресіоністів, яку можна тут бачити протягом кількох днів і яка після продажу зникне в приватних колекціях так само не­сподівано, як неждано випірнула з них. В Нью-Йорку, як на океанському дні, заховано дуже багато, і в такі відпливи, як цей, можна побачити лиш малу частку невидимих багатств. Не відаю, чим я вплинув на сторожів,— а їх багато, з револьверами в розстебнутих кобурах,— але мені дозволили впритул роздивлятися вивільнені з-під скла творіння великих майстрів, гладити долонею півметрову бронзову скульптуру Олександра Архипенка, яку той відлив у літа своєї паризької бідності на початку століття і яку тепер виставили для продажу під назвою «Жінка, яка стоїть» з початковою ціною в 45 тисяч доларів.

Як вони з’їжджалися сюди зівсебіч — прадавня китайська порцеляна і японські дерев’яні пагодки, англійські меблі та картини європейських майстрів? Долар намагнічується, притягаючи за океан те, чого тут ніколи створити не могли, долар видзвонює, мов камертончик, що задає тон багатьом пісням.

Я дивився, як лисуватий блондин недбало постукує дерев’яним молотком, припиняючи торги навколо того чи іншого твору мистецтва. На сцені, драпірованій оксамитом і плюшем, повертався пристрій, схожий на обертові двері, і в кожному прямому куті виникав у прожекторному промені новий шедевр. Все на продаж: «Полюбіть картину й звільніть її!»; біля входу, на розі Иорк-авеню й 72-ї вулиці можна було взяти каталог аукціонів Сотбі, яких ще цього тижня буде п’ять. На одному з плакатиків видніла картина, до рами якої було прикріплено значок “I :love: NY”.

Для іммігрантів, які розмовляють лише російською мовою, значок «Я люблю Нью-Йорк» випущено кирилицею. Є такі значки для китайців, поляків, є такий і для іспаномовних американців. Ти зобов’язаний любити Нью-Йорк, коли ти вже тут. Втім, любити це місто слід не так вже, щоб... Делегатам до ООН, серед яких переважають люди, що, так би мовити, бачили усяке, видається, крім усіх схем з формулами любові на обкладинках, ще й офіційний довідник, наповнений цілком практичними порадами, виконуючи які, можна перейнятися найбільшою любов’ю до Нью-Йорка. Цитую той довідник просто з третьої сторінки:

«Уникайте темних та безлюдних вулиць, особливо вночі. Носіть з собою лише стільки готівки, скільки вам потрібно для негайних витрат. Не показуйте грошей у людних місцях (на автобусній зупинці чи при виході з банку).

Ніколи не залишайте свій готельний номер, дім чи мешкання незамкненими.

Ніколи не відчиняйте незнайомцям чи некликаним гостям...»

Обидва «ніколи» підкреслено в оригіналі, де є ще ряд по- переджень-погроз. Коли мене дуже лякають, я завжди внутрішньо чиню цьому опір — спершу я ледь іронічно сприйняв і пам’ятку, за що поплатився. Виходячи з Центрального вокзалу,

де крамниці працюють довше, як будь-де, і де мені схотілося після засідання купити собі футляр для окулярів, я наштовхнувся на п’яненького чоловічка, який сказав мені на дивному іспано-англійському язичії: «Чоловіче, бачу, що ти з Вест-Індії. Ми один одного завше упізнаємо. Бачу, що ти земляк, і не хотілося б дірявити свого...» Можливо, він мене просто лякав, але перевірити серйозність намірів п’янички я не бажав і дав йому п’ять доларів. Той гроші узяв і закричав щось по-іспанському, голосно й не мені...

їх тут чимало таких, іспаномовних, загублених між нью- йоркськими бетонами та гранітами. Для колишніх латиноамериканців працюють два канали місцевого телебачення, де безугавно торочать їм про щастя жити в Америці; таке враження, що місту неспокійно з його чіканос (так їх тут прозивають) і воно б ладне було затягти їх до телевізорів, розсадити по кріслах і трохи почавити у своїх могутніх обіймах.

Вже нині в Сполучених Штатах близько чотирнадцяти мільйонів іспаномовного населення, і коли для них в Америці чогось досить, то насамперед телепередач. Безробітних серед «латиносів» дуже багато; пропаганда твердить, що важко пристосувати мрійного й романтичного прибульця з бананово- лимонних країв .до тутешніх суворих бур. Не знаю, як їм, що створили велетенську, розхлюпану всередині Штатів країну в країні, але я й сам не здатен пристосуватися. Гадаю, що латиноамериканець, якого ніхто не любить, так само нещасний, як і всяка інша людина. Мені цілоденно крутять по телебаченню й радіо солодкі мексіканські серенади. Боже мій, як би я хотів, щоб усіх цих людей було так виповнено щастям, як ці голоси, що захлинаються по-пташиному («О, йди, моя голубко, до мене, як я тебе кохаю! Твій ведмедик тремтить...»). Пісенні пташки й ведмежата тріпотіли в куті мого зору, доки я в газетах не наштовхнувся на іншу історію, де теж фігурував ведмідь. Втім...

ПРЕСА (5)

З газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.

29-річний іммігрант з Куби, який у Гавані був професором біології і два роки тому виїхав до Штатів, був убитий білим ведмедем у зоопарку Центрального парку в неділю. Тіло Конрадо Монеса учора упізнав Хунальдо Плана, приятель загиблого. Плана сказав, що Монес був дуже пригнічений, бо не міг знайти для себе відповідної праці. «Він працював у галантерейній крамниці на Манхеттені й згодом на бензоколонці в Бронксі... Він писав листи до університетів, бо хотів викладати»,— сказав Плана. Персонал парку характеризував Монеса як «безпритульного, несповна розуму волоцюгу», який близько четвертої години ранку стрибнув до ведмедя у клітку...»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 16 серпня 1982 р.

«В липні безробіття серед робітників становило 9,8 %, але серед підлітків воно було 24,1 %, серед дорослих чорношкірих—18,5%, серед дорослих білих — 8,7%, серед чорношкірих підлітків — 49,7%, серед іспаномовного населення — 13,9 %».

РОЗДІЛ З

Колись, коли я приїхав до Нью-Йорка вперше, мене теж вразила наполегливість, з якою тут говорять про любов. У наступні приїзди це відчуття не минало, а зміцнювалось, сягнувши цього разу вершинності.

Два роки тому в стіні мого номера — якраз в узголів’ї — було змонтовано дерев’яну панель з безліччю кнопок та циферблатом, де стрілки не рухалися,— їх належало просто встановити на годину пробудження. І тоді, коли годинник на міській ратуші розводив стрілки в позицію, аналогічну тій, в якій ти зафіксував свої, вмикалося радіо й вкрадливий голос казав: «Я люблю тебе!» Потім той самий жіночий голос (не знаю, як чинили, коли в номері мешкала леді) солодко співав про кохання. Прокидатись від такої пісні не хотілося, але й спати було неможливо. Я вмикав телевізор. «Доброго ранку!» — вітався теледиктор, і я розумів, що нікого він не любив у житті так, як мене. На бамперах деяких автомобілів із тих, що збивалися в мене під вікнами у сірій ранковій вулиці, тезу було викладено в ура-патріотичному варіанті: «Люби Америку чи забирайся геть!» Двірник з щіткою на довгій ручці старанно мив хідник; на фартуху було написано англійську літеру «ай», тобто «я», потім було зображено велике червоне серце, що символізувало й заступало слово «люблю», а далі йшла скорочена назва міста. Виходив текст, який ви вже знаєте: «Я люблю Нью-Йорк!»

Мені здається, що усе життя я, мов собака, відчуваю чужу зненависть і чужу любов. В Нью-Йорку я задихався з великої туги за лагідним чи хоча б відверто доброзичливим людським дотиком, незмінно відчуваючи великі, завжди вологі й натомлені долоні Нью-Йорка на своєму обличчі. Мені завжди хотілося й хочеться, щоб мене тут більше любили й менше мені освідчувались у вічному коханні, Напевно, такі

відчуття час від часу приходять до молодих жінок, які нещасні, бо їм так часто освідчуються, так заграють, а любить — хто?

Ньюйоркці іноді формулюють свою любов до міста досить дивно: «Це буде славне місто, якщо нам колись вдасться його збудувати!»; місто усе в шрамах — з великої любові, напевне, його все руйнують і перебудовують. Навіть за офіційною статистикою понад половину нью-йоркських будівель зведено після тридцятих років нашого століття. Ми з ними ровесники, і я добре знаю, як непросто у цьому віці щодня ламати себе й перебудовувати. А вони перебудовують невтомно. Поруч з будинком, де я живу, нещодавно стояв інший будинок. Нині там рівний майданчик з рештками битої цегли і вже шикуються вагончики — буде ще один хмарочос. Останній листопадовий додаток до «Нью-Йорк тайме» цілком присвячено Нью-Йорку наприкінці нашого сторіччя. З сьогоднішнім містом в нього буде небагато спільного: в основному — номери вулиць. Все перебудовується...

1890 року з’явився у Нью-Йорку перший дванадцятиповер- ховий будинок, і відтоді вони не спинялися. Руйнуючи старі стіни й зводячи нові, місцеві мешканці при цьому намагалися зберегти добрі стосунки з богом навіть тоді, коли між собою в них не бувало гаразд. Церкви, як правило, зберігають, і вони стоять сірими пам’ятниками минулого, вирізняючись на тлі дзеркальних стін центрального Манхеттену. На Бродвеї з успіхом йде мюзикл «В тебе руки закороткі, щоб боксувати з богом», і на сцені Елвін-театру головну роль в цій виставі виконує колишня зірка музики диско Петті Ла- белл. Так чи інакше, в Нью-Йорку нині 1728 протестантських церков, 1254 синагоги, 438 католицьких соборів і 82 православні церкви. Про будДистські, індуїстські, сиктоїстські та інші заклади по сповіданню "екзотичних вірувань я не кажу, бо не був там. Не зустрічався і з членами сект, зокрема дуже численної, очолюваної південнокорейцем Муном; судячи з усього, цей Мун великий шахрай, про що вже не раз писали. Він прокрадався, спокушав прочанок, занурювався в сумнівні афери, але Муну раз у раз прощали, бо він запевняв, що діє від імені бога, до того ж бога, категорично настановленого проти соціалізму. В Америці церкви звільнені від податків. Мені розповідали про трьох пройдисвітів, які заснували й зареєстрували свою власну релігію і її храм з трьома парафіянами, до якого ці парафіяни приписали власну фабричку. Кілька років шахраї уникали податкового інспектора, доки не стрінулися з поліцією,

Тут розмовляють про любов, моляться за любов, випускають значки, білизну й талісмани з словами любові, але кожен думає про власне.

Втім, легко мені міркувати, живучи у велетенському чужому місті так недовго чи наїжджаючи сюди час від часу. Нью-йоркські жителі довговічніші за будинки. Вони повторюють, як закляття, слова про необхідність возлюбити. А людей стає усе більше,— де ж вхідні ворота з Європи до Америки для тих, хто квапиться до промислових американських столиць.

Джорджа Вашінгтона, легендарного президента, приводили до присяги саме тут, в Нью-Йорку. Решта президентів присягали й присягають в місті Вашінгтоні, але й звідти вони запевняють Нью-Йорк та його населення у вічній любові, бо не можна інакше.

Місто велике, і все в ньому може трапитись, місцеві статистики інформують, що в середньому за рік тут фіксується одна тисяча вісімсот убивств, десять тисяч згвалтувань, сто тисяч грабунків, двісті тисяч крадіжок зі зломом. Так чи інакше, цифри ці округлені — убивств, приміром, рік тому було 1821; округлюють, як правило, й іншу цифру — про коливання кількості населення. За останнє десятиріччя понад мільйон людей полишили це місто; але прийшли інші — міісто пульсує, розбухає від повеней і скидає їх крізь греблі, як весняна ріка. «Я кохаю тебе»,— шепоче мій телевізор. За полі- ційними даними, більшість із десяти тисяч згвалтувань, про які було згадано, починалися з того, що гвалтувальник освідчувався...

Коли 1898 року п’ять міських районів: Манхеттен, Річмонд, Бруклін, Куїнс, Бронкс^задекларували своє об’єднання в єдиному Нью-Йорку, місто зразу ж стало тримільйонним; тоді ще небагато було таких на білому світі.

Втім, від розмови про те, що відбувалося з містом, я повертаюсь до того, що в цілком конкретний проміжок часу відбувалося в Нью-Йорку зі мною. Дивна річ, у мене ніколи не зникало відчуття, що між всіма на світі людьми та всіма часами, звичайно ж, існує на світі чіткий та особистий зв’язок — просто у всіх це по-іншому, часом ми самі собі заважаємо відчути людину поруч. Чи дуже спрощуємо ціб людину. Так, як я мало не спростив Кет. Вона підійшла до мене в Центральному парку, мружачись від осіннього сонця, й, струснувши рудою зачіскою, спитала,-котра година. Спершу я подумав, що Кет хоче мене спокусити, і зразу ж хотів сказати їй, що ні надміру темпераменту, ані грошей в мене немає. Та Кет поцікавилася, що за годинник у мене, після чого я

таки зауважив їй, що нікуди з нею не піду. «А я вас нікуди й не кличу»,— сказала мені Кет і спалахнула, від чого обличчя в неї стало яскраво-червоним, що в поєднанні з рудою зачіскою та сукнею творило враження біблійного вогненного куща.

Хочете, я вам покажу Нью-Йорк? — спитала Кет.— Задарма! Ви любите Нью-Йорк?

Замість відповіді я накреслив на землі оту формулу I :love: NY і знизав плечима. В той момент я й сам не знав, чого бажаю.

Кет посварилася зі своїм хлопцем і занудьгувала. Я зацікавив її тим, що чимось різнився від інших відвідувачів парку, вона навіть не уточнила, чим саме. Принаймні ніщо не заважало нам вийти з парку удвох.

Із шаленим гуркотом повз нас пролітали громохкі негренята на скейтбордах — спеціальних дошках, спертих на підшипники. В переможному негренятському гуркоті слів було майже не чути, і ми з Кет, можливо, виглядали як двоє родичів (тато з донею, не інакше), які вийшли погуляти. На цей момент я вже з’ясував, що Кет щойно виповнилося двадцять три роки, Крім того, вона боялася повертатись додому, в Куїнс, у високий дім, де мешкає її родина і де сьогодні загинула дівчина. Навмисне такого не вигадаєш. Якщо хлопця собі Кет могла вигадати, то історія дівчини з її будинку була справжньою. По телебаченню і в газетах я вже бачив той дах, і внутрішнє подвір’ячко, й відкриті двері на горище...

(Не відкладаючи до наступної добірки вирізок, одну про­цитую зараз. Це з газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.: 17-річну Лауру Евелін було задушено шнуром до того, як її скинули з даху 13-поверхового будинку, де вона жила. Так показав розтин. Лауру вбили близько 2:45 вночі, коли вона поверталася додому, на 130-у авеню, до кооперативного комплексу Рочдейл Віледж, розрахованого на 5000 родин. Вона була на весіллі в розташованому поруч громадському центрі. Поліція повідомила, що невідомий чи невідомі захопили її в ліфті, звідки пожежною драбиною вона вийшла на дах.'»)

Ми з Кет говорили про те, до чого ж людина самотня — популярна тема в Нью-Йорку. Вона згадала й кубинця, придушеного ведмедем («Ми з ним зрозуміли б одне одного,— сказала вона,— бо людина лізе до ведмедя, щоб побалакати про любов, самотність і про все інше, значить, вона дійшла до краю...»).

Що таке любов, Кет? — запитав я.

Це таке, коли людина не самотня,— відповіла моя рудасупутниця без найменшого напруження, очевидно, вона вже думала на цю тему.

...От що дивно: розмовляють двоє зовсім чужих людей, і до розмови потроху входять події й люди, за допомогою яких твориться бодай хитка, але спільність. Навіть гинучи з самоти, людина ніколи не буває зовсім самотньою — усі її вороги й друзі, сусіди по будинку, родичі, друзі й колеги так чи інакше творять тло. В чужих містах з випадковими співрозмовниками спілкуватися повчально — вдома я, певно, давно б уже попрощався з такою Кет, а тут мені цікаво було досто- совувати чужі та власні виміри до свого й до чужого світів.

Зразу ж скажу, Кет зовсім не боялася незнайомих чоловіків. У цьому вона була подібною до більшості своїх нью-йорксь- ких ровесниць, які ходять в кросівках (несучи в сумочці гарні черевички на той випадок, якщо треба буде комусь сподобатися), посміхаються на всі боки (зберігаючи головну посмішку для особливих нагод). Кет сяяла, потребуючи людства, але водночас кілька разів поспіль зітхнула за своїм хлопцем, з яким посварилася; їй потрібно було сто мільйонів осіб обох статей довкруг, але з усією неупередженістю доброї людини вона шукала в світі й власний надійний причал — усе водночас, все зразу.

Нью-Йорк розступався перед нею, і світ був прекрасний.

Ми вийшли на П’яту авеню до знаменитого готелю «Плаза», де на велетенській за нью-йоркськими мірками і цілком європейській на вигляд площі відпочивали візники в шовкових циліндрах та полум’яного кольору камізельках — такі собі аристократи, які щойно віддали фраки лакеям. Ситі й чисті коні роздивлялись натовп потенційних пасажирів. Але натовп кататись не квапився — дорого; а в мене якщо й були гроші, то на морозиво. Морозиво продавали красиво — напроти «Плази», під червоними парасольками, з видом на живих коней, які меланхолійно переступали по бруку, і на бронзових, які несли своїх героїчних вершників на пам’ятниках біля Центрального парку.

Все це було весело, неймовірно і водночас логічно, наче в казковій повісті Юрія Карловича Олеші про товстунів. І лиш подумав я про те, що для повного щастя бракує тільки музики, як виникла й музика. Це були мідні інструменти й чіткі ритмічні удари великих барабанів — до нас ішов парад.

Парад рухався П’ятою авеню звідкись знизу, від хмарочос- них комплексів, повстромлюваних у закопчене небо, і теж очолювався кіньми. Точніше сказати б, монументальними вершниками, кінною поліцією. Але коні були помітнішими за вершників, зашнурованих у все чорне. А ще помітнішими були костюми учасників параду — членів німецької общини Нью- Йорка, однієї з найстаріших у місті національних груп. Ми з Кет їли морозиво, а вони йшли, вбрані у чорні й зелені ка- мізельки, з дружинами в сарафанах (чи в одязі, який у німців схожий на сарафан), а самі— у замшевих шортах.

І тут, спалахом нагадавши, що місто це чуже й люблять тут далеко не всіх, перед очима в мене поплив великий транспарант з німецькими й англійськими словами «Поверніть нам!», а далі — сірі груди в • хрестах та плакат із словом «Кенігсберг» і ще одні такі груди, а над ними плакат зі словом «Данціг».

І ще один автомобіль марки БМВ плив по П’ятій авеню; над автомобілем маяв великий прапор із закликом «Поверніть нам Данціг!». Людина за кермом БМВ була в сірому мундирі гітлерівського вермахту й час від часу вимахувала тірольським капелюхом з зеленою пір’їною. -

А де це Данціг? — спитала в мене Кет, посмоктавши морозиво.

Ніде,— сказав я.— Такого міста вже немає. Воно було до війни, і щоб воно повернулося, слід почати війну спочатку.

Кет колупнула морозиво ложечкою і демонстративно втратила інтерес до походу, що гуркотів барабанами й міддю, заважаючи нам зосередитися на бесіді.

Що ви робили в парку? — посміхнулася Кет і примружено глянула на мене.— Ви ж приїжджий?

В Америці всі приїжджі. Навіть ті, хто святкує якісь річниці приїзду, як ці, на параді.

Мені не хотілося, щоб Кет втягла мене в довгу балачку, де вона не все розуміє. Я вже втомився від нашої з нею байдужої добродушності, від чужої біди та чужого нахабства, від чужої урочистості — в нью-йоркський день цього напхали доволі. Ми ще трохи поїли морозиво, і я написав свою адресу й телефон на візитній картці. Над нами — просто над парасольками кафе — тріпотів прапор з полум’яним серцем і словами про любов до Нью-Йорка.

Не хочеться вже блукати містом сьогодні, Кет,— сказав я втомленим і немолодим голосом, щоб вона відчула.— Ти зателефонуй мені...

Угу,— сумно глянула Кет і так само сумно всміхнулася, від чого я ще раз відчув, як їй зараз самотньо.— Ви таки приїжджий. Американець спробував би мене спокусити. Чи щось інше в цьому дусі...

. — А що буває в цьому дусі? — спитав я.

. — Подзвоню вам, раз ви такий,— сказала Кет і сховала мою візитну картку, не читаючи. На картці було вказано, з якої я країни.

...Нині вранці президент Рейган у черговий раз погрожував нашій країні своїм виразним голлівудським пальцем і всіляко нас лаяв. Це треба бачити, бо за президентом, як правило, говорять дрібніші балакуни, які доводять, що головні американські турботи пов’язано виключно з нашою країною.

І слова «Я люблю Нью-Йорк!» лунають як заклик захистити бетони рідного міста, причому захистити саме від мене й моїх співвітчизників.

До речі, ще про любов. Спостерігаючи всі тутешні антирадянські забави, розуміючи, скільки тут робиться, щоб оббрехати нас і наших друзів, я думаю, до чого тк ми буваємо добрими — до безтурботності, до чого гостинними буваємо, навіть там, де воно я ні до чого. Щойно придбав я нью-йоркську «Дейлі ньюс» і просто на вулиці, йдучи, прочитав там нотатки якогось бігуна, наївно запрошеного в Москву для участі в марафоні, а згодом — і до інших міст. Чомусь я уявляв, читаючи, як в нас з тим типом носилися,— знаю ж: питали, чи йому кросівки не тиснуть і чи подобається номер з вікнами у двір. Від щирого серця годували, приймали і не думали, що почитаємо фейлетончика, написаного від імені того бігуна Арті. Як же він знущається з нашої гостинності! Як він гикає, згадуючи про випивку із покидьками і про те, як продав свої бігові черевики! Спогади того Арті дуже вибіркові, але, як не дивно, теж пов’язані зі словом «любов»: «Я роздав чимало значків «Я люблю Нью-Йорк» людям, з якими бачився,— каже нью-йоркський марафонець.— А з ким бачився? В Києві, у парку, я пив пиво з молодим радянським стоматологом та з іншими. Всі вони дуріють від Елтона Джона й бітлів. Вони їх слухають по радіо «Свобода»... Такі-от молоді радянські громадяни й симпатизують Америці». Виходить, і в Києві був марафонець, і в Києві познаходив приятелів до смаку; і в Києві йому показували щось варте уваги, а запам’ятав він пивні пляшки на лаві

Отак.

Чужа душа справді буває темненькою, особливо як хлюпнути туди чогось чорного.

Так що «у світлі вищенаписаного» мені було навіть цікаво, чи озветься Кет.