Втім, попрощавшись із Кет і не уздрівши довкола себе нікого з людей знайомих, я, певно, знову повернусь на П’яту авеню, але — не на сьогоденну. Оскільки я вже бачив один парад, хоч не роздивлявся його уважно, гадаю, що тему нью-йоркських парадів слід вичерпати, бо вони варті оповіді.

Річ у тім, що нью-йоркці обожнюють паради; в цьому в них — щось від психології російських царів, які вважали за можливе цілі дивізії вбирати й муштрувати виключно для церемоніальних маршів.

Нью-йоркські паради складаються з елементів, що повторюються; можна з упевненістю сказати: хто бачив один парад, бачив їх всі. Після німецького, назагал не надто довгого, в наступні неділі відбулись іще польський та латиноамериканський паради. А єдиний парад провадиться в понеділки — це найвідоміший, той, що на День Колумба.

Вважається, що Колумб відкрив Америку в другий понеділок жовтня. Цей день у країні є вихідним; пополудні на святковій П’ятій авеню всі крамниці зачинено — починається похід! Програму його оголошують наперед; цього року колони рухались від 44-ї до 86-ї вулиці — цей простір відгородили синіми поліційними бар’єрами, щоб перехожі не перебігали через вулицю й не плуталися в ногах у маніфестації.

Попереду гарцювала кінна поліція в шоломах (вони їдуть попереду всіх парадів), потім їхало трохи поліції в автомобілях. Йшли невеликі загони військових шкіл (це буває не завжди), армія—справа державна, і курсантів делегують лише на офіційні марші. Армійська частина параду хотіла, щоб її запам’ятали: загони тупали на місці, стукали прикладами й крутили карабіни довкруг руки. Один номер був цирковим — перша шеренга під музику, не озираючись, одночасно кидала свої карабіни назад, через голови, в задній шерензі карабіни ловили. Потім весь загін повертався кррру-гом, задня шеренга ставала першою, і тепер вже вона кидала карабіни назад. І ще один раз поверталися.

Крім поліції та солдатів, у поході було чимало красунь — це Міс різного рангу, тобто дівчата, обрані першими красунями за місцем роботи чи проживання. Красунь, як правило, вистачає на всі паради, хоч красуні розмаїті (на німецькому параді крокували крутозаді грудасті Брунгільди в зелених камізельках і черевиках без підборів). Йшло дуже багато оркестрів, переважно духових, які не шкодували зусиль, стрясаючи нью-йоркське повітря. Оркестри також бувають завжди, найчастіше ті самі.

Що в цей День Колумба було особливим, так це два кандидати в губернатори. На початку листопада відбудуться вибори, до середини жовтня лишилося двоє претендентів на посаду —від республіканців Лео Лерман (мультимільйонер, власник мережі універмагів, який вже до Дня Колумба витратив на свою виборчу кампанію близько семи мільйонів особистих грошей); від демократичної партії — Маріо Куомо (заступник теперішнього губернатора, витратив близько двох мільйонів). Прихильники Куомо несли плакат: «Маріо в губернатори! У нього є досвід, якого не придбаєш за гроші!» Сприйнявши це як натяк на своє багатство, Лерман ішов у широких фермерських шлейках і в сорочці без краватки, всім виглядом демонструючи, до чого він простий хлопець. За ним несли плакат з категоричним формулюванням: «Хочемо Лео в губернатори!» Випереджаючи події, скажу, що оберуть Куомо, який дуже відверто декларував свою незгоду з рейганівсь- кими економічними принципами. Оголошуючи наслідки виборів, теледиктор всміхнувся, ще й пожартував відносно того, що, мовляв, дружина вліпить Лерманові за викинуті гроші. Хоч всі знали, що великі посади в Америці дорого коштують, а походи в шлейках — із сфери забав. Президент Рейган фасонить у ковбойських чоботях — то й що?

От, власне, й усе про паради. Можна додати, що частина оркестрів — негритянські, з танцями; інша частина—дамські, дуже смішні, бо дами поважні та в окулярах. Дуже багато публіки в маскарадних костюмах. Деякі королеви краси їдуть на колісницях, прикрашених квітами,— це вже якій як вдалося.

Над парадами пахне димом і смаженими каштанами, бо на П’яту авеню заїжджається чимало торговців шашликами, горішками, фруктами і смаженими сосисками. От і все.

О, трохи не забув. Над колонами — безліч плакатів та надув­них кульок з написами І :love: NY . Кандидати в губернатори тиснуть руки всім бажаючим, примовляючи «І like you» («Ти мені подобаєшся») чи «І love you» («Я тебе люблю»). Так що з любов’ю в них усе гаразд.

ПРЕСА (6)

З газети «Нью-Йорк тайме», 27 вересня 1982 р.

«Кампанії, пов’язаній з проголошенням гасла «Я люблю Нью-Йорк», виповнилось п’ять років, і з четверга місто святкуватиме цей ювілей. Свято відбуватиметься на борту трансатлантичного лайнера вищого класу «Скандінавія», який буде спеціально поставлено на якір в Гудзоні. Протягом ближчих тижнів найпрестижніші ресторани й клуби міста покажуть програми «Я люблю Нью-Йорк».

З газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.

«82-річну жінку застрелили в неї удома при спробі пограбування в Грінвіч Віледж,— а мешкання це за‘рогом від апартаментів мера міста пана Коча. Поліція повідомляє, що Хетту Зальцман вбили одним пострілом у шию зліва...»

З газети «Нью-Йорк пост», 28 вересня 1982 р.

«Три героїчних полісмени стрибнули учора вранці в Іст-Рі- вер, щоб врятувати жінку, яка скочила у воду з метою самогубства. Полісмени були в річці протягом 20 хвилин, приборкуючи жінку, яка не бажала, щоб її рятували...»

З газети «Дейлі ньюс», 27 вересня 1982 р.

«Безробітний чоловік в Куїнсі застрелив свою 21-річну подругу, а потім застрелився сам в літньому будиночку, де вони жили...»

Примітка: Я не обирав дні — просто взяв навмання чергові парадні дати й кілька непарадних повідомлень — теж навмання. Коли по П’ятій авеню йшли чудові паради, а в театрах і концертах — вистави світового класу, сенс і спрямування життя визначались не тільки ними. Паралельні світи перетиналися, і в пунктах перетину крапотіла кров...

лист ..

Мила моя, так сталося, що я дуже часто і щонайменше по півгодини розмовляю з новою своєю покоївкою. Вона полька, нещодавно тут; в неділю замість неї буває інша жінка, бо моя покоївка ревна католичка й неділю проводить у молитвах і роздумах про матерії неземні.

У газетах чимало пишуть про те, що в Нью-Йорку грабують церкви, і про те, як чинять з черничками, зловленими в не- освітленому завулку. Напевно, парафіяни обмінюються між собою живими подробицями злочинів, пов’язаних зі світом релігії, бо моя покоївка доповнювала газетну інформацію досить мальовничими деталями. Звичайно вона приходила, саме в обідню перерву, і доки я готував собі їсти, покоївка розповідала мені про все, що трапилось у місті з віруючими й атеїстами. Оскільки англійська мова моєї покоївки на дві третини складалася з польських слів, слухати її було мило, і я все не наважувався сказати інформованій католичці, щоб вона знайшла інший час для візитів. Одне послаблення завжди тягне за собою інше — покоївка прибирала гірше й гірше, а я мовчав.

Вчора я побачив, що в обідній час ліжко у моєму номері ч не застелене, а килим не метений, тільки рушники змінено. Повертаючись по обіді до ООН, я сказав адміністратору, що покоївка може й завтра прибирати пізніше; мені навіть зручно, щоб вона поралася в номері, коли мене там не буде. «Як це? — перепитав адміністратор.— Як це? Дайте мені глянути на ваш номер. Покоївка відпросилась раніше й сказала мені, що все в неї зроблено».

Адміністратор уважно оглянув моє ліжко, особисто застелив його, перепросив, і ми вийшли разом.

Назавтра рано покоївка прибігла до мене, ридаючи ридма. «Він мене вигнав,— повторювала вона крізь ридання.— Він мене вигнав і сказав, що тут тобі не вдома!..» Нічим допомог ти своїй покоївці я не міг, але, виходячи, сказав адміністраторові (чергував уже інший), що до вчора я не мав претензій до прибирання в номері. Адміністратор всміхнувся. Не знаю, як вони уладнали (можливо, допомогло, що ліжко мені розкрутив і розкидав столяр, який щось лагодив), але на своєму поверсі я дівчини вже не бачив. На поверсі запанувала велетенська негритянка, яка широко всміхалася й показувала фото своїх дітей. Звали її, здається, Бетсі, вона вірила в бога, але бог її був спокійний, баптистський, до якого ніколи не приїздили єпископи або кардинали і який лише в неділю скликав своїх прихильників на бесіду й колективні співи. Ми розмовляли про життя в місті, про працю поліції, бо в Бетсі були приятелі в поліції. Вона мені оповідала, як нападають на полісменів («Так, так — для бандитів немає нічого святого!»), про те, що діється на бруклінських цвинтарях, і почому мандарини в лотошників. Місцем нова покоївка пишалась, тому житло моє завжди було вичищене до дзеркального полиску, та и сам я не надто смітив — ніколи...

РОЗДІЛ 4

Після давньої розмови з Марією, після бесіди з Кацом я знав, що мені потрібно з’їздити на емігрантський цвинтар. З’явилась можливість — і поїхав. Цвинтар був швидше ви- городкою в давно розпланованому океані американських акуратненьких поховань, але хатку сторожихи я знайшов легко — все було, як я запам’ятав з оповіді. Мені під слово честі дали ключ, і я відімкнув ключем тим, мідним, з хитрою борідкою, невисокі чавунні дверцята, через які, власне, й перелізти було б не важко, але непристойно, чи що...

Йже сто'разів я думав про те, чому це так легко вдається мені встрявати до чужих справ, та ще й таких, що, зачепивши одну, я зразу вплутуюся в десять наступних. Вдома, ведучи регулярні радіопередачі, я діставав скарги від людей, які вважали, що в мене стане часу, влади й ентузіазму, щоб все з’ясувати. Коли ж я не з’ясовував швидко й на радість скаржникові,— той сигналізував куди слід, що й сам я сякий-такий; обмірковуючи пояснення, я міг лише замислюватись над поворотами долі й складностями авторитету.

Так чи інакше, на цвинтар я ішов зацікавлено: всякий цвинтар узагальнює дуже багато знань про сьогоднішній стан народного життя і народної душі. В повазі до предків — чимало доказів того, чи нащадки вміють любити і наскільки любов їхню простерто в часі; це завжди повчально.

Марти, в якої мав я просити ключ, мені побачити не вдалося. Бабця, що зустріла мене, повідомила: Марта з Уолтером пішли гуляти, а ключ вона мені дасть, але просить пожертвувати на ремонт огорожі, скільки можливо; я поклав долар до кухля біля входу.

Мідний ключ, чавунні дверцята, доріжки, всипані жовтим піском,— все це можна було передбачити. Безумовно, тут знаходили спокій люди з достатком; все це коштувало грошей — і мармурові пам’ятники, і ключ, і чавун, і пісок. Але респектабельність цвинтаря була стриманою і, звісно, сумненькою. Ряди могил з прізвищами, часто з титулами й званнями, яких давно вже немає, свідчили про вичерпання, завершення життів, які починались не тут, бо тут не можна було стати поручиком Преображенського, ротмістром Текінського полку чи навіть «товаришем міністра торгівлі». Не можна тут було стати й офіцером ганебної дивізії СС «Галичина» часів минулої війни і власником кондитерської фабрики в довоєнному Львові. Вони всі дивним чином уладнали справи між собою, відколи стали землею чужої країни, далекого континенту. Проклинаючи іноді один одного за життя, вони спочивали поряд — царські й денікінські капітани, офіцери власовської РОА, бандерівці різних рангів. Цвинтар був переважно військовим; чи то на програних війнах легше назбирати грошенят на пам’ятник, чи так було замислено від початку, але цивільних під тутешніми мармурами було зовсім небагато — в землі усе, напевно, було золотим та зеленим від зотлілих парадних погонів і аксельбантів.

Мені вже не раз доводилося бачити емігрантські цвинтарі, розкидані по цілім світі. Однією з головних об’єднуючих прикмет було старанне бажання увічнити в останньому написі всі» навіть перебільшені, звання, пов’язані з втраченою вітчизною: Пам’ятники виглядали, наче анкети: «Тут спочив Іван Вороній, купець та блукалець, австралійський негоціант, батько трьох малюків. Він прожив недовго, та пам’ять кричить до неба — кращих, як він, не треба!» Далі йшли дати, і, незважаючи на поетичний зрив наприкінці, така епітафія була типовою. Як правило, написи на каменях були миролюбними; хіба що на одній-двох літери складались в погрозливе «Твій дух засяє над Чортковом!» чи «Додому повернусь, як дух!». Всіх тут єднала така загубленість у велетенському світі, така від’єдна- ність від землі, по якій вони навчались ходити, і від тієї, в якій вони спочивали, що двозначне оголошення «Категорично заборонено порушувати спокій і комфорт кожного, хто тут відпочиває» виглядало марним нагадуванням..Більшість з похованих тут були приїжджими — така спільність відрізала їх від багатьох земних суєт, від квіточок у консервних бляшанках на могилі, від онуччиної стрічечки, пов’язаної на кущі в бабусинім узголів’ї. Люди, покладені тут, заповіли гроші на похорон, і все їм обладнали як слід, але померлі були деревами, чиї корені в’юнилися в далекій звідси землі. Скільки поколінь твій рід має жити на світі, щоб земля, де він живе, стала вітчизною?

Ще я подумав, що на зотлілих долонях багатьох тутешніх покійничків чимало непробаченої крові; за багатьма — порушення присяги, розстріли співвітчизників і втеча світ за очі. Навіть смерть рівняє не всіх: дуже багатьом із закопаних тут я б живим руки не подав. Вони закопувались в чужий грунт, як пірнали колись в окопи програних ними воєн, а я ішов цвинтарем, де не було ні братів, ані братських могил.

Хто любив їх? Невже — ніхто? А як співіснувала у багатьох з них здатність до любові із здатністю до зради?

Можливо, є в них родичі й комусь з родичів сумно. Але народ цього цвинтаря не оплакував, а значить, вмирали вони гірко, а комусь і озирнутися в бік Вітчизни було моторошно.

На доріжці став чоловік, без церемоній огледів мене й мовив:

А я вас не знаю...

І я вас,— відповів я не вітаючись і сів на лавці зручніше.

Добридень,— сказав чоловік.— Моє прізвище Кравченко. Як ви сюди потрапили?

Я сказав, що зазирнув сюди з простої цікавості. Де живу? На Манхеттені. Я розповів про мідний ключ і навіть показав його. Не розповів лише про Марію, але й мови про це не було.

Ви читали? — спитав Кравченко.— На Куїнсі вирішили реставрувати старий цвинтар. Вже ніхто не знає, кого там поховано, але жителі вирішили порозгрібати старі надмогильні плити й прочитати імена. Це в Озон-парку, знаєте? Вони вже з’ясували, що триста років тому там було родинне поховання якогось голландця Ван-Вікленса, й прочитали на пам’ятниках прізвища Райдер, Дарленд, Лотт, Рівз — нікого такого зараз серед місцевих немає. Час минув, і люди минули...

Не чув,— відповів я.— А у вас є тут родичі>

В мене там родичі! — Кравченко змахнув рукою кудись в бік горизонту.— В мене на цьому цвинтарі немає нікого рідного. Тільки знайомі. Наприклад, моя колишня квартирна господарка та її сестра, кілька колег по недільних походах до церкви. Я, знаєте, ніхто — навіть не називаюсь вам повними іменами і званнями, бо ті, що вдома були, втратили значення, а ті, які я тут здобув, не дають підстави для вихвалянь. Нехай буду я для вас просто Кравченком, та й годі. Вашим іменем не цікавлюсь, до того ж тут люблять вигадувати собі красиві життєписи й імена, І ви, може, такий?..

Чому б я мав ображатися? Кравченко був відвертий з байдужості, з того, що на мене він чхати хотів. Він поліз до кишені, дістав газетну вирізку, розпростав її на коліні й простягнув мені:

Читали? Де тільки наших не колотять? А цей, здається, з відомої білогвардійської родини...

Я взяв паперовий прямокутничок, витнутий з «Нью-Йорк тайме» за 26 вересня — повідомлення агентства Асошіейтед Прес:

«Повітряний пірат захопив літак авіакомпанії «Аліталія» з 109 пасажирами в рейсі з Алжіру до Рима й примусив екіпаж приземлитися на Сіцілії, де його заарештувала поліція. За даними агентства ЮПІ, арештований Ігор Шкуро мешкає нині в Римі й користувався паспортом, виданим йому в Сіднеї, Австралія...»

Знайомий?

Кравченко знизав плечима:

Я його не знаю, він на тридцять років молодший. Там пишуть, що він раніше жив у Ленінграді, то вам його ліпше знати б...

А хіба по мені видно, з якого я дому?

Аякже?! У вас багато ще домашньої впевненості, ви ще силу за собою почуваєте. І владу...

І що, воно отак просто з мене й струмує?

Отак просто. Знаєте, людина, трохи тут поживши, стає зовсім іншою. Ми запитуємо інакше, розмовляємо по-іншому, інакше живемо й вмираємо. Коли ти розумієш, що опинився в країні, де тебе не чекали, починаєш перед нею запобігати. Навіть здобувши тут незалежність, живеш озираючись, намагаючись збагнути й засвоїти чужі правила. Ви давно тут?

Недавно й скоро поїду звідси.

Додому? — спитав Кравченко.— Туди?..— И змахнув ру­кою, як змахують, даючи команду «Вогонь!»

Туди,— сказав я і глянув у напрямку, вказаному Кравченком.

Понад білими квадратиками розпластаних у траві й ледь піднятих надмогильних плит, над лісом білих і чорних хрестів зводилися далекі стіни великого міста, але відчувалося, що простір до хмарочосів не просто пустка.

Еге ж,— вгадав Кравченко.— Там американські кладовища, а цю діляночку емігранти купили колись, відгородили, щоб і після смерті жити у власному гетто, перебувати серед одновірців, бо однодумців людина довкола себе не має ні при житті, ані після нього. Точніше — буваєш серед тих, хто міркує, як ти, але ніколи не знаєш, кому можна повірити. Я вже вам казав, що не люблю називатися і не питаю імен. Так брешуть менше. ,

Ви злий? — поцікавився я.

А ви добрий? — відгарикнувся Кравченко.— Розумієте, вас прикрито, у вас є тили. А в мене? Могила квартирної господині? Дванадцять місць служби за двадцять років?

Повертайтеся...

Пізно. Якісь там грішки за мною є, хоч не такі, щоб за них розстрілювали. Просто пізно мені. Не хочу я ні перед ким виправдовуватись і не хочу починати спочатку. Годі. Ви розумієте?

Ні,— сказав я.

Нью-Йорк — це джунглі. У вашій пресі часто вживають це означення, але я вважаю місто джунглями в тому розумінні, що воно може сховати у собі кожного, прогодує кожного, хто вміє знаходити й здобувати їжу, розрізняти, що до чого. Це місто без майбутнього, але в тому розумінні, що тут живуть виключно для сьогодні. Спромігся — ну, то й живи зручно і їж смачно, користуйся усіма життєвими благами, за які здатен платити. Все сьогодні, нині, негайно...

А завтра? — спитав я.

А завтра під пилом і травою відшукають цей цвинтар, як отой голландський в Куїнсі, й не зрозуміють ні прізвищ на каменях, ані доль тих людей, яким належали прізвища...

І все? — глянув я на Кравченка, бажаючи зрозуміти, наскільки він переконаний в Тому, що говорить.

Якби я був глибоко віруючою людиною,— сказав Кравченко,— то задовольнився б царством небесним. А так — навіть пані Марта, шеф цього пантеону, запрагнула любові земної й поцупила сина у своєї ж сестрички.

Як то поцупила?

А так! Місто це до гостей байдуже, самі знаєте, а Марта запросила родичів з СРСР і дала їм трохи більше уваги й любові, ніж належить за тутешніми нормами. Ті й розм'якнули. А хлопчик зростав без батька, не в якомусь там наддос- татку, він і зовсім приліпився до Марти. Вона йому велосипед купила, іще там щось, а коли хлопчакова мати вирішила з ним вертати додому, Марта почала процес про всиновлення племінника. І що б ви сказали на те? Хлопчику надали політичний притулок! Отаке!.. Ітимете звідси, занесіть ключ просто додому — глянете на усіх зразу...

А що із справжньою матір’ю?

Звідки я знаю? За американською статистикою, кожен, хто живе тут, протягом життя чотири рази тяжко травмується. Це в середньому. Жінку ту травмували тут вперше, якщо вона виживе, другий удар... буде легшим.

А справедливість?

Та полиште ви! — розсердився Кравченко.— Справедливість — це те, що вигідно дужчим. Сьогодні Марта дужча за свою сестру — ото вам і вся справедливість. А за спиною Марти стоять і помовчують люди, які вашої країни ду-у-же не люблять,— а таких тут доволі,— ви що, не розумієте?

Я раптом подумав: а коли б таке трапилося з моїм сином? Навіть мороз пішов поза шкірою.

Пройдемось? — запропонував Кравченко.

Та ні, я втомився, посиджу... #

Ходімо, ходімо. Ви не сидіти прийшли сюди, а про щось розмовляти — і я розбалакався, хоч поговоримо на ходу про різне. І нічого, що теми в нас невеселі. До речі, біблія не має в собі жодних • вказівок про те, чи всміхався Ісус; здається, ще тоді в нього не було підстав до веселощів. А скільки літ минуло від різдва Христового?

Закінчується одна тисяча дев’ятсот вісімдесят другий,— мовив я, погойдуючи важким мідним ключем.

Отож...

Знаєте,— сказав Кравченко, коли я скорився йому і ми пішли алеєю до виходу,— в цій країні все вирахувано й виміряно. В статуї Свободи у нью-йоркській гавані вказівний палець близько двох з половиною метрів завдовжки, й він чітко вказує кожному куди слід. Я сюди приїхав по війні, я з колишніх полонених наших, потрапив до американської зони окупації — звичайна справа, і вже скоро тридцять п’ять років, як тут. Усе було: жінки були, непогані посади були,— лиш любові не було. Тут, на еміграції, любов відчайдушна — люди в неї стрибають, наче хапаються за рятівне коло, а втрачаючи це коло, потопають куди швидше. Я знав, що коли випливу — то сам, а потону — ніхто й кіл на воді не зауважить... Тому он пацанові,— Кравченко вказав поглядом на підлітка, який сидів на лавці біля чавунних цвинтарних дверцят,— тому пацанові ще належить взнати й збагнути стільки, скільки він вдома зроду б не пізнав. Привіт, Володю!..

Хлопчик здригнувся й уважно глянув на нас.

- Як тебе звуть? — спитав я англійською мовою.

- Не старайтеся, він не розуміє,— сказав Кравченко.

- Як тебе звати? — перепитав я українською. •

- А ви звідки? — зіщулився хлопчик.— Мені тета Марта казали, що ходитимуть за мною, й випитуватимуть, і спокушатимуть...

- Як це спокушатимуть? — перервав я йому мову.

- До матусі, яка зрадила мене й привезла сюди; до татеч- ка, який ще вдома нас зрадив; до країни, де...

- Не чіпай країни, хлопчику,— перервав я ще раз і навіть показав йому важкий мідний ключ в кулаці.

- А ви не перешкоджайте йому,— протягнув Кравченко з-за моєї спини.—Йому нині все ясно, як божий день. Нехай він вибалакається, доки йому здається все зрозумілим,— потім ой як складно й незрозуміло ще буде!?.

- Не хочу я з вами балакати, а з мамою не поїду нікуди. Я тепер як — прийду до своєї колишньої школи й скажу, що покатався до Америки й годі, хочу лишитися на другий рік і назад в піонери? Тета Марта каже, що...

- А хто тобі повідомив, що там школа ходором ходить, мріючи тебе в піонери повернути? Ти ж, коли їхав, від мами в класі не ховався, не лишився проти її волі...

, — Залиште дитину в спокої,— сказала якась жінка, видираючи у мене з руки ключ. Глянула на нас із Кравченком.— Іди мети доріжку, ще ж нічого не робив сьогодні! І ви забирайтеся— не знаю, хто вас надіслав, але йдіть звідси. Як прийдете ще, то я скажу Кравченку, він вас застрелить; накажу — й застрелить!

Жінка розмовляла десь поруч, не стаючи мені перед очима. Я побачив, як побіг геть Володя-Уолтер, малий п’ятикласник, який міркував, наче доведена до краю доросла людина. Я витягнув візитну картку, написав свій телефон і подав Кравченку; той не читаючи кинув її в кишеню піджака й повільно пішов від нас, не реагуючи на запитання жінки: «Так застрелиш, Кравченко, якщо накажу? Тобі ж таке вже наказували, га?»


-Я повернувся й швидким зором побачив невисоку чорняву жінку років п’ятдесяти, по брови запнуту хусткою.

Можна поговорити з вами? — запитав я.

Ні! — вже закричала жінка.— Я поліцію викличу!

Спиною я відчував її недобрий насторожений погляд весь

час, поки йшов із цвинтаря до шосе й навіть коли стояв з під­нятою рукою, зупиняючи таксі. Коли вже сідав до машини, озирнувся — жінка все ще стояла й дивилася у мій бік. Ні хлопчика, ані Кравченка не було видно ніде.

ЛИСТ (6)

Мила моя, на цій сесії ООН місця нашої делегації в третьому ряду ліворуч від трибуни, відразу ж за спинками крісел делегацій Саудівської Аравії та Судану. Я пишу «за спинками крісел», бо представники згаданих двох країн не часто відвідують засідання і ніхто не заважає мені озирати камінні трибуни Організації Об’єднаних Націй. На вищій, синювато-зеленій, як морська вода, сидить Генеральний секретар ООН, головуючий на сесії, та ще кілька високих осіб. Вони так високо, що знизу можна побачити хіба що голови їхні та ще окуляри, у яких відбивається світло розкиданих під стелею ламп. Час від часу головуючий висловлює подяку попередньому промовцеві та надає слово наступному. А потім починаються дивні події: той, хто виступив, звичайно це міністр закордонних справ, зупиняється в проході між кріслами напроти трибуни, відвернений від неї, а делегати вишиковуються, щоб потиснути йому руку. Сесія триває, новий промовець повідомляє про свої погляди та погляди свого уряду на світові проблеми, але приблизно перші п’ятнадцять хвилин виступу половина залу промовця не слухає, а потискає руки. За всю сесію бачив я тільки один виняток: до представника Ізраїлю Іцхака Шаміра після його виступу підійшло лише троє...

За кілька останніх років рівень зненависті в Нью-Йорку зріс у кілька разів; творці ненависті, особливо зненависті до соціалізму, підкреслюють, наскільки вони задоволені й певні себе, — це не додає впевненості у роботі ООН. Коли уряд Рсйгана оголосив, що саботуватиме роботу Об’єднаних Націй, якщо з сесії видалять Ізраїль (а до того йшло), коли, що називається, викручують руки делегаціям малих країн, коли західні країни на чолі з США торгують з расистами із ПАР, напруженість в міжнародній спільності росте. Осколки від бомб агресорів, що вибухають в Лівані, придушені в Америці страйки, безробіття і безпорядки в самих-Штатах — все це рикошетом стьобає по стінах РОН, де з болем відчуваєш, як велика держава, що приймає сесію світової спільноти в найбільшому своєму місті, сама захлинається від ненависті й невирішених проблем. Якщо ООН — це дзеркало, то нині воно відбиває обличчя людства, що стоїть перед такими поважними проблемами, як ніколи. Коли зал Генеральної Асамблеї здригнувся від овації, вислухавши радянські мирні пропозиції, які проголосив А. А. Громико, то це зовсім не означало, що в залі додалося марксистів: просто слова надії цінуються тут все вище. Я озирав зал під час промови радянського міністра: ніколи ще від початку сесії не було стільки уваги на обличчях розумних і досвідчених дипломатів; лиш американська представниця, пані Кіркпатрік, демонстративно вийшла. Це знову нагадало про те, що океани злості вже добре можна побачити, їх помічено на картах, репутації в країн та людей складаються надовго, і це дуже важливо.


Зі стелі приміщення Генеральної Асамблеї круглі світильники надсилають кожному з присутніх ту саму порцію світла; потужні кондиціонери женуть до кожного ту саму порцію повітря. І лиш слова приходять до всіх по-різному. Втім, запам’ятовуються не лише слова...

Оскільки між мною і трибуною два ряди порожніх крісел, то охоронці, які сидять і стоять обабіч трибуни, дивляться просто на мене. Це здорові, навіть здоровенні чоловіки в чорних костюмах та з умовним значком на лацканах, щоб легше пізнавати один одного. У чолов’яг під піджаками — зброя, в кожного— радіотелефон: в разі чого, вони можуть викликати, підмогу, а то й самі постріляють в кого слід. Нікому не вірячи, уважні очі обдивлялися ряд за рядом, і мені було неспокійно від напруженої уваги добре озброєних людей.

Коли сьогодні виступав державний секретар США, охоронці посідали й ца вільних кріслах у залі, а один примостився навіть на бічному делегатському кріслі суданської делегації. Він був зовсім поряд, і я чув (чи мені здавалось, що чую?) запах шкіряної амуніції та доброго солдатського поту, розбавлений ароматом квіткового одеколону. Американський держсекретар казав таке, що солдатські аромати могли долітати і з трибуни, але мій сусіда, що розсівся на суданському кріслі, був ближче, і я подумав раптом — можливо, це і є запах зненависті. Звичайний земний запах: шкіра, дешевий одеколон, зброя з мастилом. Поки держсекретар пояснював нам, до чого ж Америці потрібно бути озброєнішою за всіх, я спостерігав, як довга черга потискає руку грецькому міністрові закордонних справ, який щойно скінчив промову, а спереду від мене сопів здоровенний чолов’яга в чорному костюмі, пильний, навчений убивати віртуозно й швидко. Під пахвою в чолов’яги вигрівався пістолет, мовби термометр у хворого, а мені схотілося знати, чи є в охоронця діти, про що він з ними розмовляє, коли приходить додому. Діти розпитують, що таточко робив цілий день, а таточко розказує, що він був як пістолет, знятий із запобіжника. Чи тато їм нічого не розповідає? Можливо, татові заборонено?

А коли я побачив тоненьку білу дротинку, що тяглася в чолов’яги з лівого вуха, я його пожалів. Це була лінія зв’язку з іншими охоронцями, розкиданими по залу. Певно, і то була праця, як всяка інша, просто з іншим рівнем ризику. Дивиться ж контролер, щоб ніхто не прослизнув до кіно без квитка: так і тут...

Про контролерів — окремо. Доки в штаті Нью-Йорк лиш готують новий закон про заборону приватного володіння ,короткодульною ручною зброєю (а в країні у тому приватному володінні вже 55 мільйонів револьверів і пістолетів), в Чікаго (згідно з оонівськими формулюваннями) внесено законопроект про заморожування приватних озброєнь на сучасному рівні. Зате в місті Кеннесо, штат Джорджія, прийнято закон, що зобов’язує кожного мати вдома пістолет чи гвинтівку... Тема це відома, нашими й ненашими публіцистами обговорена неодноразово; просто я вкотре хочу підкреслити очевидну істину, що зброя, як всяка інша річ, власної волі не має. Але коли бажання вбивати (чи просто з’ясовувати взаємини за допомогою сили) поєднується з безмежними технічними (можливостями до вбивства, виникає ситуація, що вразила сьогоднішню Америку й приносить їй усе більше лиха. Визначає спосіб життя і все, що ним породжується! Що ж до Нью-Йорка, то це найбільше місто в країні, але живе воно за тими ж правилами, що й решта. Це багатошарове життя; щойно я підряд вислухав у останніх новинах, як в Міннеаполісі дитині пересадили печінку, що вже винайдено комп’ютер, який синтезує людську мову, але водночас...

В Нью-Йорку неможливо попередити все, що може з людьми ' трапитися поганого. Нещодавно скандал трапився у най- (чи одному з най-) знаменитішому нью-йоркському готелі «Уолдорф-Асторія». Просто під час фрачного приймання на честь високих філіппінських сановників, тоді, коли готель було аж перенасичено детективами із дротинками з вух, там вбили жінку...

ПРЕСА (7)

З газети «Нью-Йорк тайме», 24 вересня 1982 р.

«Співробітницю банку було вбито ударами ножа в готелі «Уолдорф-Асторія». Жертвою була 30-річна Кетлін УїЛьямс, віце-президент банку *«Чейз Манхеттен» з міста Мехіко. її знайшли на сходовій клітці 19-го поверху, за неповних дві години по тому, як вона оселилася у готелі».

З газети «Нью-Йорк пост», 28 вересня 1982 р.

«Вчора «Чейз Манхеттен» та «Уолдорф-Асторія» встановили нагороди по 5 тисяч доларів кожна за інформацію, що вестиме до виявлення убивці. Капітан Юджін Барк, який очолює слідство, сказав нашому кореспондентові, що близько 350 з 1800 працівників готелю вже допитано в прагненні більше дізнатися про убивцю, яким міг бути і той, хто живе в готелі, і той, хто тут працює...»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 27 вересня 1982 р.

«Уряд зовсім нездатен хоч щось вдіяти з вуличними злочинами, але це не спиняє політичних лідерів обох партій в обговоренні теми... Злочинців не можна буде усунути з вулиць, доки не знайдуться гроші на утримання поліції, щоб ловити їх, на будівництво тюрем, щоб їх там тримати...» З газети «Нью-Йорк пост», 9 листопада 1982 р.

Власник крамниці зброї вбив трьох чоловіків з автомата і одного поранив, коли вони грабували його зброю. Хеншен, 42-річний колишній полісмен, сказав, що він наставив свою автоматичну гвинтівку М-16 на чотирьох чоловіків, які вдерлися до його виставочного залу й почали розхапувати зброю. Коли він наказав чоловікам зупинитися, принаймні чотири дула повернулося у його бік. «Ми з цими людьми протистояли. Я зрозумів, що — чи я, чи вони»,— сказав Хеншен. Однією автоматною чергою він поклав усіх чотирьох, перше ніж вони встигли вистрелити...»

ЛИСТ (7)

Мила моя, сьогодні я дістав дивний лист. Якийсь священик, Брюс Ріттер, заадресував конверт офіційними титулами й надіслав його на радянське представництво при ООН, і я подам той лист сюди.таким, як він є. Але перед тим — ще одна вирізка, яка стосується тутешніх батьків та дітей. Втім, цитувати її дослівно немає сенсу. В газетах дрібними літерами, як про щось зовсім буденне, повідомили, що якийсь Девід Лопес, 23 років, посварився зі своїм 45-річним батьком і вистрелив тому в обличчя з рушниці. Не знаю, що то за батько був і що за син, але взаємини вони з’ясували саме таким чином.

Про дітей-убивців та про батьків-убивців (тема, що хвилювала людство іще на зорі літератури — в міфах, у біблії, в давньогрецьких трагедіях, у Шекспіра) тут пишуть весь час; тема популярна, але така нелюдська, що звикнути до неї не можна. А нещодавно повідомили про закон, введений у більшості штатів, згідно якого дитина, яка пристрелила батьків, не має права на спадкування батьківського майна. Отже, є навіть закон для захисту г— кого? Вже на початку свого перебування в Нью-Йорку я припинив окреслювати в газетах повідомлення про збройні конфлікти батьки-діти — самому потім жити не хочеться. Між паперами запала вирізка, зроблена у перший тиждень після приїзду — «Нью-Йорк таймс» від 26 вересня повідомляє, що якийсь Джордж Бенкс, 42 років, застрелив тринадцятеро людей за одним разом, між ними п’ятьох власних дітей. Колись я думав, що на таке здатен був лиш гітлерівський міністр пропаганди Йозеф Геббельс, який здихав у оточеному нашою армією Берліні, виявляється, ні...

В деяких людей тут ненависть розвинулася навіть там, де звичайно розвивається любов, і в цьому душевному збоченні — гіркий до муки сенс. Я повертаюся до проблеми батьків і дітей, беручи до рук лист згаданого мною священика Брюса Ріттера. Він хоче допомогти дітям, позбавленим майже усього — дитинства, любові, батьків...

Звичайний лист з пошти нашої місії при ООН:

«Дорогий друже!

...Вероніці було одинадцять років, коли я зустрів її. На той час її вже одинадцять разів заарештовували за проституцію... Свого дванадцятого дня народження Вероніка не дочекалася, її викинули з вікна десятого поверху. Можливо, це зробив сутенер. Можливо, клієнт. До відповідальності не притягали нікого. Тисячі кинутих і таких, що пішли з дому, дітей, як Вероніка, пізнають таке, чого б їм краще й не знати. їх збито з дороги, їх експлуатують і ввергають у гіркі випробування. Якось зимової ночі 1969 року шестеро безпритульних підлітків постукали до мене у мешкання на Іст-Сайді, де я займався доброчинною діяльністю для бідних. Вони втекли від наркоманів, які хотіли експлуатувати дітей, як сутенери. Спершу вони пристали до незле влаштованої пари в Ионкерсі, штат Нью-Йорк. Ціна, яку ця пара запросила аа свою «гостинність» з 14—17-річних дітей, — зніматися в порнографічних фільмах, лкі вироблялися просто в мешканні. Тієї ночі я надав підліткам притулок, Наступного дня прийняв чотирьох їхніх друзів.Це був день, коли і я з’ясував для себе, що ніхто — ні заклади соціального забезпечення, ні ради по роботі з молоддю, ні лікарні, ані бюро по охороні дитинства — не бажає відповідати за них...

Я вірю, що кожну дитину належить оточити чуйною допомо­гою, якої вона потребує, щоб розірвати з минулим й зробити свій життєвий вибір. Будь ласка. Зробімо разом хоч що-не- будь. Сьогодні ж, поки наступне молоде життя ще не знищено... Допоможіть мені надати цим дітям те, чого вони потребують: їжу, притулок, одяг, медичне обслуговування, освіту, працю...»

Мій кореспондент просив грошей, дуже переконливо просив, і якби в мене гроші були, я, звичайно, послав би йому. Але таких листів надходить чимало, і негаразд, напевно, справи в Нью-Йорку, якщо в радянське дипломатичне представництво звертаються з проханням допомогти в порятунку американських дітей. Коли на висоті революції наша країна, змучена, знекровлена, голодуюча, взялася рятувати безпритульних, — це було якраз в період чергових американських «блокад і санкцій» проти Радянської влади, — ми добре розуміли, що майбутнє країни має бути збережене, — тільки країна, яка не вірить у власне майбутнє, може не берегти його. Багато десятків тисяч американських дітей, які щороку зникають в порості доріг та міських нетрищ,— це знову не лише тема для розмови про чужих дітей, це тема для розмови про чужий спосіб життя. Ти пробач, що я в листах часом користуюся термінологією наших підручників, а не лише наших бесід. Але що діяти, коли ілюстрації до багатьох книжок доводиться побачити через стільки років по тому, як ми їх позакривали. Взагалі здається, що час забирає з собою найбільші власні муки й приниження —* в крайньому разі, консервує їх у підручниках... Але що це Повертаючись до проблеми різних поколінь та взаємин між ними, наведу маленьке повідомлення з «Нью-Йорк тайме» за 8 листопада: «Члена неонацистської групи було заарештована за убивство підлітка, який повідомив поліції про поширювану в трьох школах расистську літературу. Тіло Джозефа Гувера, 17 років, було виявлено 13 жовтня з вісьмома вогнепальними ранами в голові... Перрі Бернар Вартан, 41 року, якого підозрюють у вбивстві, знаходиться під арештом з недільної ночі...»

Складно це — взаємини між людьми різного віку, різної»мо- ралі, різних, різних, різних...

ЛИСТ (8)

Мила моя, вислів Козьми Пруткова: «Якщо хочеш бути щасливим — будь ним» — найбільше пасує американцям. Тут люблять казати, що кожен успіх «селф мейд», тобто твориться власноручно. Можливо, у багатьох випадках так воно і є — в газетах люблять писати про везіння, поширюючи саме поняття і на гру в карти, і на спортивні лотереї, і на професійні кар’єри. З погляду везіння кокетливо оцінюють президентські вибори й наслідки марафонського бігу, виторг у лавці й наслідки голосування в ООН. Я. сказав би, що чимало американців фаталісти або роблять вигляд, що вони фаталісти, хоч багатьом з них це заважає збагнути сутність явищ.

Віра перших іммігрантів у провидіння, яке допомогло їм подолати океанські шторми, приросла до приблизного в багатьох уявлення про влаштування світу й сформувала в так званому «середньому американцеві» дивовижну, просто-таки релігійну віру у «свій шанс». Шанс цей реалізують в губернаторських виборах (на початку листопада вони пройшли по країні), у заснуванні власних крамничок (я чув, як один продавець на Двадцять восьмій вулиці сказав другому: «Відтоді, як ми придбали цей заклад, нам не таланить»), в подружньому житті (ціла галузь кінопромисловості експлуатує цю тему), навіть в урядових проектах. Часом це йде від небажання зорієнтуватися в явищі, часом — від прагнення спростити, а іноді від того, що не хочеться вірити в дійсність.

Наприкінці жовтня американська представниця в ООН Джін Кіркпатрік офіційно попередила, що її країна піде з Генеральної Асамблеї, якщо при голосуванні затвердять іранську пропозицію про вигнання Ізраїлю з сесії.‘Газети потім довго обсмоктували тезу про те, до чого ж останнім часом не таланить Ізраїлеві і як змінилася Організація Об’єднаних Націй, ота сама, на побудову штаб-квартири якої на своїй території Сполучені Штати пішли, ніяк не передбачаючи, що ООН завдасть їм таких клопотів.

Ну, гаразд, тут, певно, саме час розповісти тобі про те, як виглядає Організація Об’єднаних Націй, Організація, слід сказати, з везінням пов’язана найменше. Тут досить закономірно відбиваються процеси, які відбуваються нині у світовій спільності.

Повернуся до початків. На 16 акрах території біля Іст-Ріве- ру — Східної ріки — зійшлись представники 157 країн — всю земну кулю втиснуто на цьому п’ятачку. Щоразу на Генеральну Асамблею ООН з’їжджається тисячі зо три представників з усього світу — всі вони розміщуються в кабінетах та залах засідань, впритул приставлених до 39-поверхової споруди. Крім прибулих на сесію, в Нью-Йорку працює 5 256 співробітників нью-йоркської частини секретаріату ООН (ще понад 15 тисячпрацює на виїзді). У кожної держави в секретаріаті своя квота. Тут-таки буває близько двох тисяч щоденних відвідувачів (кажуть, що число їх зменшується) і триста журналістів, акредитованих при ООН. Цю людську масу пов’язано з Об’єднаними Націями прямим службовим обов’язком чи миттєвою (як екскурсантів) цікавістю, і люди ці товчуться на отих шістнадцяти акрах чи їздять по Нью-Йорку в машинах з дипломатичними номерами.

Терористи не раз планували й здійснювали вибухи в югославській, кубинській, радянській місіях — хіба лише в них? В представництві УРСР при ООН нещодавно зарівняли дірочку в стіні — з даху синагоги напроти стрельнули нам у вікно. Поліція розвозить охоронні бар’єри, ставить їх під дверима, перевіряє документи, а декілька полісменів мають шрами від ран, що лишились після вибухів бомб. Кубинські «гусанос» («черв’яки» — так звуть цих терористів) стріляли по ООН з міномета. Чілійські фашисти вбили кількох видатних противників Піночета, вони ж якось підірвали біля нашого представництва випадковий автомобіль, переплутавши його з дипломатичним. Так що усе це серйозно, хоч нашаровуються й дрібниці. Ну, приміром, отаке меланхолійне повідомлення з «Нью-Йорк таймс» за 30 жовтня. Це таке повсякденне повідомлення, що і його не виноситиму в рубрику «Преса»: «Коли холодне ранкове світло замерехтить у ці дні над Східною 67-ю вулицею, 50— 60 підлітків збираються біля радянської місії при Об’єднаних Націях і заспівують псалми й молитви... Це учні єврейської релігійної школи, розташованої на Східній 78-й вулиці... А щодня в обідню перерву один клас відкладає їжу й приходить до місії СРСР, щоб провести молебень після полудня...» Як ти розумієш, моляться вони (й дуже голосно) зовсім не за Радянську владу. Але коли б тільки це... Я ніколи, навіть в літа свого голодного дитинства в зруйнованому війною Києві, не чув такої густої лайки, як та, що її вивергають у мегафони, спрямовані на вікна нашого дипломатичного представництва. В Нью-Йорку це справа звична; на мить я уявив, що вчинилося б, якби зробити щось подібне в Москві напроти американського посольства, наприклад; скільки б різних «голосів» поливали нас радіобрудом і чого б не наплели про нас в тутешніх газетах.

Гаразд, повернемось до ООН. З нашої преси ти, напевно, достатньо знаєш про роботу Об’єднаних Націй. В усякому разі, ми давно вже тут задаємо тон усім мирним ініціативам, а значить, і даємо людям надію. Це відчувалося, й коли американський держсекретар Джордж Шульц звів свій виступ до ствердження того, що лиш політика з позиції сили має сенс, пролунало це не тільки безцеремонно, а й безнадійно. А підстави для втрати надій в багатьох — особливо з маленьких та бідних країн — такі великі, що покрикування, повертає їх обличчями у наш бік, бо немає звідки чекати їм на підтримку.

Коли казати про враження особисті, то зразу ж відзначу, що мені дуже подобаються наші молоді дипломати, які витримують люті сутички з опонентами добре тренованими, блискуче виступають самі й здатні підготувати матеріал до виступу на будь-якому рівні.

У залі Генеральної Асамблеї — 1092 крісла, розраховані щонайбільше на 182 делегації; з урахуванням резервів є ще місця для 25 делегацій (по шість крісел в кожному). Ті, хто приходить нині і хто прийде сюди назавтра, можуть слухати кожен виступ*на одній з шести офіційних мов ООН — через навушники, з’єднані з перекладацьким пультом, — англійською, арабською, іспанською, китайською, російською і французькою. Перекладачі найвищої кваліфікації, їх знають на ім’я, пізнають по голосах. Перекладачі вміють усе. Виступаючи в третьому комітеті ООН, я мусив вмістити десять сторінок густого машинопису в п’ятнадцятихвилинний регламент. Кулеметна швидкість моєї мови супроводжувалась такою самою скоромовкою перекладача; після виступу мені сказали, що це звичайна справа: синхронні перекладачі з ООН — світова еліта свого фаху.

Повторюю: все це праця — важка й щоденна, не завжди помітна з першого погляду. Екскурсанти дивуються, до чого ж в ООН усе чинно й вивірено — до найменших подробиць.

...У спеціальному поштовому відділенні можна купити дуже красиві марки, листи з якими дозволяється висилати тільки з цього приміщення; можна сфотографуватися в складі делегації, запросивши для цього офіційного фоторепортера ООН.

А скільки ж вихорів поблизу й оподалік приміщень Об’єднаних Націй! На малому асфальтовому п’ятачку напроти делегатського входу майже постійно відбуваються бурхливі мітинги, розгортаються плакати, яких так багато, що часом їх ніхто й не читає. Крім публіки, що протестує проти дій того або іншого уряду, мітингують гомосексуалісти й представники найхимерніших сект, болільники бейсбольних команд та художники-модерністи.

Праведне переплітається з грішним: не завжди можна сказати, з якого приводу хтось прикув себе наручниками до огорожі ООН. Наручники продаються в магазинах, демонстранти в Нью-Йорку всякі, і полісмен з однаковою байдужістю даєпо ребрах більшості з них, покручуючи палицею, чекаючи на бригаду слюсарів, які перетнуть наручники автогеном.

Та часом це все набуває характеру поважного і хвилює цілий світ, як під час багатотисячних антивоєнних демонстрацій, які різко вирізняються з ярмарку, що вирує довкруг ООН. Останнім часом американські прихильники миру активізувалися, й рейганівська адміністрація починає дратуватися ними не на жарт. («Нас дуже багато, —- розповідала мені письменниця Еріка Джонг. Коли минулого літа я ішла тут в антивоєнному поході, на душі було так, наче цілий світ нарешті об’єднався супроти зла, і ми йшли так серйозно, як ніколи в житті ще я не ходила...»)

Але ходімо прогуляймося неозорістю приміщень ООН — це ж іще й музей, прикрашений працями найвідоміших художників нашого часу — реалістів та модерністів. Роботи французів Леже і Шагала, норвежців Арнеберга і Крога — лиш кілька з тих, що найбільше запам’ятовуються. Країни оформлювали будівлі ООН, наче хотіли від імені своїх країн зробити світ красивішим та благороднішим. В саду перед будівлями стоїть дуже популярна тут скульптура Вучетича «Перекуємо мечі на орала» — дарунок Радянської держави. Велику стіну в одному з головних вестибюлів прикрашають решетилівський килим і ваза з петриківським орнаментом — від України. Величезні холи для делегатів, як виставочні зали: в одному з них на стіні простерто килим — подарунок КНР, де «китайський мур» зображено, здається, в натуральний розмір.

Подарунків безліч. Навіть круглий фонтан при вході до секретаріату— також дарунок: від американських дітей, які свого часу зібрали п’ятдесят тисяч доларів на його побудову.

Японія подарувала маленьку пагоду й дзвін, Бельгія — один з найбільших за всю історію ткацтва гобеленів під назвою «Тріумф миру», Кіпр — амфору, якій понад дві з половиною тисячі років, а Ватікан — картину французького експресіоніста Руо «Розп’яття». В коридорі біля Ради Безпеки стоїть ваза, подарована Угорщиною, а делегатську їдальню прикрашено чудовим вечірнім пейзажем, подарованим Білорусією. Румунський килим повішено в північній делегатській залі так, що здається,ніби він висить боком, бо фігури на ньому хочеться роздивитися під іншим кутом; зате абстрактне полотно мексіканського художника Руфіно Тамайо виглядає однаково, як його не повісь. Так чи інакше, кожна країна дарувала те, що було дороге їй, що демонструє глибинність народної історії, її миролюбство й злети її сучасної культури. Та й приміщення ООН будувалися спільно — облицювальні камені для Генеральної Асамблеї надала Англія, мармур — з Італії, меблі по кабінетах — французькі, стільці — з Чехословаччини й Греції, килими — з Франції та Шотландії. Столи, двері інкрустовані металом і зроблені з дорогих порід дерева.

Чудово, що людство має цей дім - Скільки злоби не вибухало б у цьому домі й навколо нього, Об’єднані Нації не дають забувати про те, що родина людська єдина і повинна бути єдиною, а люди можуть і повинні сідати за спільні столи переговорів і домовлятися — крізь усі запони демагогії, нерозуміння й нерівноправності.

Як би не бувало складно в ООН, пам’ятай, прошу, що пишу я тобі з цього будинку, де так природно розмовляти про мир і жити для миру. Іноді —- всупереч усьому...

Закінчу цього листа (одного разу я вже робив це) чужим листом. Річ у тім, що представництва багатьох країн при Організації Об’єднаних Націй дістають велику кількість поштових відправлень. Бувають там послання, гідні уваги безумовно, а до того ж причетні до головного смислу праці ООН — боротьби за співробітництво й мир. Вісімнадцятого жовтня ми дістали лист, який чітко пояснює причини багатьох складностей у праці й житті не лише іноземців, які поз’їжджалися до Нью-Йорка, а й самих жителів Сполучених Штатів Америки. Лист було підпйсано сином людини, яка стояла біля колиски ООН, колишнього президента США Франкліна Делано Рузвельта, і розмножено друкарським способом. Напевно, можна віднести його до рубрики:

ПРЕСА (8)

«Кілька місяців тому я відмовився від запрошення президента Рейгана на ленч, який той влаштовував у Білому домі на честь сторіччя з дня народження мого батька.

За нормальних умов я охоче прийняв би запрошення президента Сполучених Штатів. Велич нашого народу частково й полягає у здатності людей різних політичних поглядів співробітничати для загального добра.

Але зараз ненормальні умови.

На мою думку, президент Рейган в основі порушив засади соціального співіснування уряду з американським народом. Безцеремонними діями він зруйнував більшість Досягнень, так нелегко здобутих моїм батьком п’ятдесят років тому...

Ви читали, напевно, що президент Рейган пропонує зменшити навіть дитячі сніданки в школі... Гадаю, наша країна стоїть нині перед лицем великої кризи, і доки ми не приберемо республіканців від влади, ми наближатимемось до фінансової катастрофи...» *

РОЗДІЛ 5

Засідання третього комітету Генеральної Асамблеї ООН починалося з традиційним запізненням на півгодини. Головуючий в комітеті бразілець кілька разів уже казав, що вважає своєю великою перемогою такі маленькі затримки. Засідання самої Генеральної Асамблеї іноді затримувались надовше — якось я спостерігав, як головуючий викликає по черзі міністрів закордонних справ трьох країн, що записалися для виступів, але на місцях не виявилося жодного з них. У кожної країни свої свята, власні звичаї, окремі вихідні дні; представники багатьох мусульманських країн по п’ятницях на засідання не ходили; на День Колумба відпочивала американська делегація.

Делегатські місця в залі розташовано впритул — майже як театральні крісла. В комітетах у кожної делегації два місця — одне за одним, з табличкою, встановленою перед першим. Між кожними двома делегаціями є мікрофон, що вмикається з пульта в момент, коли головуючий надає тобі слово. Мікрофон дозволяється вмикати і під час чужого виступу, якщо ви маєте невідкладні зауваження по ходу ведення сесії. В цьому випадку головуючий може перервати основну промову і надати кілька хвилин для репліки. Відповіді можливі наприкінці засідання, іноді навіть наступного дня, коли це здається переконливішим (хоч трапляється, що делегати починають перегукуватись через усю залу, виголошуючи взаємну хулу). Що іще цікаве на перший вже погляд, — це розташування місць за англійським алфавітом, від чого сусідства бувають найнесподіванішими. Делегація СРСР сидить між Об’єднаними Арабськими Еміратами та делегацією УРСР. З другого боку від української делегації — представники Уганди. Делегація США — між Танзанією і Верхньою Вольтою; але як вдається мирно, пліч-о-пліч сидіти затиснутим на трьох сусідніх кріслах представникам Іраку, Ірану та Ізраїлю, мені не зовсім ясно.

Коротше кажучи, багато до чого тут треба звикнути. Тут чимало жорстких правил, і воли є незаперечними; уявна без- клопітність зарубіжних представницьких буднів — річ найпо- верховіша. Є жорстко нормоване життя, де нічого не відбувається просто так; є праця, в якій не можна зронити й словечка зайвого. І при всьому тому, що дипломати часом всміхаються ширше за представників інших професій, кішки в них по душі шкребуть досить часто — частіше, по-моєму, як в інших.

У радянських представництвах чимало дипломатів високого класу — з професіоналами працювати не тільки легше, а й приємніше. Причому цінував тих професіоналів не лише я. Час від часу ми збиралися на наради всією групою представників соціалістичних країн. Практика то звичайна: так чинять і арабські держави, і країни «третього світу», і Сполучені Штати з союзниками. На чужих нарадах я не бував, а на наших панувала атмосфера щира й невимушена. Всі уточнюють позиції своїх делегацій і радяться один з одним.

Виступати мені довелось на вечірньому засіданні, восьмим. Обговорювалось питання про дискримінацію громадян, що працюють не в себе на батьківщині; виступаючі навели чимало прикладів того, як в капіталістичних країнах формуються цілі колонії «другосортних людей» з найманих іноземних громадян.

У виступах було багато вражаючої статистики і прикладів, включно з оповіддю про дискримінацію національних меншостей в Сполучених Штатах. До речі, в газетах також пишуть про це; писали й про Марію, яка приїхала до Америки і втрачає тут неповнолітнього сина Володю; небагато про це писали, але помітно. Принаймні коли я у відведений мені час розповідав, як з Володі роблять Уолтера, в залі стало тихо. Хтось навіть голосно підтакнув, коли я спитав у представника Сполучених Штатів, що зробила б його країна, коли б трапилося подібне з американським школярем в Москві або Києві. Чому вони дозволяють собі красти дітей? У їхній країні цей злочин зветься кіднепінгом і карається дуже суворо, а як буде у цьому випадку?

Американський делегат скористався з права на відповідь наприкінці цього ж засідання. Він, певно, знав, про що може піти мова, бо процитував статтю якогось колишнього московського адвоката, який запевняв у тутешній пресі, що «хлопчика неодмінно зашлють до Сибіру будувати газопроводи на усю решту життя», — газети в Нью-Йорку, як відомо, не червоніють. Не почервонів і американський представник, коли сказав, що це взагалі справа судова і нехай, мовляв, суд...

Все було гранично зрозумілим: вони переводитимуть цю розмову на шепіт, тягтимуть з відповідями, плутатимуть в судах. Механізм ненависті і неправди відрегульовано й змащено. Бідолашний Володя-Уолтер трапив між коліщатка, виточені на таких серйозних станках, що вони його радше зімнуть та зжують, аніж випустять. Тим більше, що американська пропаганда укотре вже заходилась пускати чорнильні бульбашки з приводу того, що, мовляв, коли десь і пригнічують іноземних

робітників, то, звісна річ, у країнах соціалізму, а не в благословенних Сполучених Штатах. Володя-Уолтер — малий пішачок у тій грі, й вони так його замаскують, що ніхто нічого не второпає, це вже точно. Щойно тутешній міністр оборони Каспар Уайнбергер дуже сердився в телевізорі, вимагаючи, щоб ніхто не смів виставляти Америці ніякі претензії з приводу людських прав та з усіх інших приводів. Міністр нервував.

Мені завжди здавалося, що нахабство не повинно ставати ні зброєю, ні аргументом — інакше буде не дискусія, а сварка в трамваї. Але — все ж таки. Цей урок мені також належало засвоїти на свій жаль, а не на радість.

Але ціну американських зусиль по протиставленню і роз’єднанню народів розуміють дедалі краще: давній імперський принцип «розділяй і владарюй». Та й у самих Сполучених Штатах новітня репутація країни не всім до душі. Річ у тім, що величезна частина населення країни завжди дбала про її авторитет і Дорожила ним. Совісність багатьох американців добре відома — лиш у повоєнні часи тут жили письменники рангу Хемінгуея і Фолкнера, поети рангу Сендберга й Фроста, такі вчені, як Ейнштейн і Оппенгеймер. Та й політики типу Франкліна Делано Рузвельта тут траплялися. Але приступи самозакоханості час від часу спалахують в частині заокеанських душ; просто не завжди тим душам вдавалося поводи­тись так виклично і нахабно, як нині. Колись великий американський мудрець Емерсон, один з тих, хто боровся за демократію в Штатах, вчасно підтримав Уолта Уїтмена й робив для доброго імені своєї країни усе, що міг, сказав дуже переконливо й просто: «Моя свобода вимахувати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього». Можна б нагадати ці слова вголос — у тих самих Об’єднаних Націях; а можна б і слова іншого американця, колишнього посла в Москві Кеннана: «Якщо ми відкинемо ідею-фікс, що росіяни прагнуть скинути на нас бомбу, і замість цього помислимо про майбутнє планети, наше становище поліпшиться». Але шляхи співробітництва не найпопулярніші для рейганівської адміністрації. От вони й стараються — то розміщуючи ракети, то затримуючи дітей — загострювати стосунки з нами, вважаючи, що такий рух до мети надійніший. В кожного — власна мета...

Моя давня мрія жити в дружбі якомога з більшим числом людей нищиться постійно, я сам руйную власні шанси на репутацію людини терпимої, освіченої, яка ні в що не втручається. А може, такої репутації і не потрібно? Настає час, коли у житті слід якомога частіше бути самим собою; але навіть у розмовах на цю тему не всі щирі. На жаль.

...Марія чекала на розі Першої авеню та 44-ї вулиці — просто напроти будинку секретаріату ООН. Ми з нею не домовлялися, але вона знала, що я постійно виходжу крізь ті самі двері — західні, а засідання завершуються близько шостої пополудні.

Не сердьтеся, що я вас переслідую, — сказала вона. — Але що маю робити?

Я уважно глянув на неї й побачив, що ця зовсім іще молода, кругловида жінка, така домашня з вигляду — навіть одяг на ній був наш, іще з дому, — знаходиться на межі істерики. Так само, як вона вміла плакати—усім обличчям зразу,— так істерика початкувалася нині у всьому її єстві: в очах, у метушливості долонь, пальці в Марії заплутували китиці накинутої на плечі хустки, а очі в неї були поранені — мов два маленьких озерця, налитих болем. Марія підійшла впритул і сказала, зазираючи мені в очі:

Виганяють мене з країни. Сказали, що сёстра відмовляється давати гарантії за мене й пролонгувати своє запрошення; мені анулювали візу, чи як там воно зветься, й велять їхати звідси.

А син? — спитав я.

Це я прийшла вас питати, як бути з сином. Його ж мені навіть не показують, замість нього зі мною зустрічається якийсь адвокат з товстими книгами й повідомляє, що син не хоче мене бачити. Невже немає закону, за яким...

Тут інша країна й інші закони,— відповів я якомога спокійніше.— Мені важко бути експертом, але ви самі приїхали під дію законів саме цієї країни. Коли я звернувся до наших фахівців, ті відповіли мені, що спробують діяти через держдепартамент, але надій небагато, враховуючи сьогоднішній стан американо-радянських відносин...

Хіба ж у залежності від відносин...

Саме так, — сказав я. — Так. На жаль... Мені сказали, що ви можете повертатися, є відповідне рішення, і добиватися звільнення сина через яку-небудь тутешню адвокатську контору.

Семен дізнавався, — кивнула Марія. — Це дорого...

Жінка позирнула на мене печально, продовжуючи смикати

китиці хустки. За нашими спинами тріпотіло сто п’ятдесят сім' прапорів держав — членів ООН. Прапори були дуже гарні, й дивно, що люди звикли до них — ніхто з перехожих навіть не позирав у той бік. Частіше дивилися на нас; напевно, було в нас щось незвичайне. Я оглянув себе: зняв з лацкана перепустку — білу картку з емблемою ООН, яка давала право входу на всі засідання.

* — Тримайтеся, — сказав я Марії. — Надія є.

І тут вона розсердилася.

Надія? — перепитала жінка в хустці, роздивляючись мене впритул. —

Невже така гігантська країна, як Радянський Союз, не може нічого зробити, щоб повернулися додому і я, і Володя! Невже важко заступитися за мене, якщо... От є в мене знайомі угорці, так у них...

Я перебив Марію:

Якщо країна й винна у чомусь, так це в тому, що виховує своїх громадян людьми з нижчою, як треба, відповідальністю. Не завжди, але виховує. Нас з дитинства привчають, що якщо болить живіт, належить телефонувати державі,'тобто в державну поліклініку,— там допоможуть. Якщо тече дах — потрібно скаржитися державі на те, що в мене капає зі стелі. В одного мого знайомого впала стеля, то він пальцем не ворухнув для ремонту, вимагаючи в держави нове помешкання. Ви ж знаєте, що коли дитина не хоче вчитися, то карають не саму дитину чи батьків її, а вчителів і директора школи. Карає їх держава, бо вона взяла на себе відповідальність за те, що наші діти не зростуть бовдурами. І, діставши право на приїзд до країни, якій, відверто кажучи, начхати на вас, пробачте великодушно, ви згадали про державу, яку добровільно покинули? До речі, про згаданих вами угорців; Угорщина взагалі не розгля­дає заяв з проханнями про повернення раніше ніж за три роки після виїзду свого громадянина на проживання чи возз’єднання родини, як у вас.

Марія слухала мене уважно і вже не смикала китиці. Очі в неї не заспокоїлись, а почорніли зсередини, наче там вигас вогонь. Вона похитувала головою і майже не чула мене — уважно дивилася мені на губи, але не чула ні звуку. Людський потік обтікав нас зусібіч, вже не звертаючи уваги; люди, які стали серед хідника й так довго балакають, не виглядали ньюйорк- цями, але ж поруч ООН і там іноземців — хоч греблю гати, а вони ж часом усі такі кумедні...

Я попрошу, щоб Семен цим займався. Допоможете з адвокатом? — спитала Марія.

Намагатимемось,— відповів я.— Мені обіцяли...

Бісова країна, бісове місто,— сказала Марія.— Я б у нас всіх, хто гадає, що тут все задурно, і саме сяйво хмарочосів, і негри в джазі регочуть, і веселі ковбої на вулицях, відправляла сюди не менше як на півроку, щоб вчилися Батьківщину любити як належить!

Біля брівки пригальмував зім’ятий довгий автомобіль; з опу­щеного заднього вікна визирнув симпатичний негр з веселими очима й гукнув, явно звертаючись до мене: «Хелло, містер!»

Я перепросив Марію і підійшов до негра. Так само всміхаючись, той сказав:

Ми тут проїжджатимемо ще раз за десять хвилин. Ви розумієте англійську мову? За десять хвилин. Якщо ви далі розмовлятимете з цією леді й взагалі займатиметеся не тим, для чого приїздили до ООН, полісмен-затримає вас за позавчорашнє згвалтування папуги какаду в Центральному парку. Свідки знайдуться.

Але.— почав я.

Ви розумієте англійську мову? — перепитав веселий негр і поїхав. Номер на машині в нього був такий брудний, що цифри побачити було неможливо.

Коли я повернувся,-Марія здивовано запитала, що ж трапилося. Я пояснив їй, що то був радник з представництва держави, розташованої якраз при вході з Тихого до Атлантичного океану; в них сьогодні день народження королеви, й мене запросили на прийом з такої нагоди.

Однокласники мого Володі надіслали листа американському президентові з вимогою не затримувати мого сина. Копія в мене, можна опублікувати її в місцевій пресі?

Я взяв копію і ще раз пообіцяв, що зроблю все, на що стане можливостей. Лист школярів було надруковано на машинці через два інтервали й перекладено на англійську мову; спробую віддати його знайомим газетярам. Страшне почуття не те щоб безсилля, а стіни, в яку я гачу лобом з власної ініціативи, не минало. Я розумів, що Володя-Уолтер кидається трісочкою на хвилях такого бурхливого моря міжнародної політики, що ні він, ні його матір не уявляють собі цього й навряд чи спроможні уявити.

ЛИСТ (9)

Мила моя, сьогодні, дев’ятого жовтня, в свою обідню перерву, я зайшов до універмагу Александерса, розташованого на розі Лексінгтон-авеню й 58-ї вулиці. Універмаг дуже великий, і товари там розмаїті — в найнижчому поверсі, бейсменті, випродують дешевизну. В центрі бейсмента, біля екскалатора, я побачив літнього, років за сімдесят, високого чоловіка в жовтавому попліновому плащі й кепочці явно нашого виробництва. Чоловік кричав на весь поверх, заглушуючи шепоти радіоінформації, перебиваючи музику несподіваними російськими словами:

— Кто мне поможет, кто скажет, где здесь продают теплую обувь! Теплые ботинки где здесь продают!

Американці бігли, не звертаючи на діда уваги; тут хтось завжди кричить, а всіх не переслухаєш.

Поки я розмірковував, як мені зробити, й підсвідомо просувався ближче до людини в -попліновому плащі, хтось інший, в сірому костюмі, так само немолодий, підійшов і взяв його за руку. Я почув голос: «Да не кричите, вы что — дома?!»

Ще одну людину, яка «не вдома», я бачив трохи раніше. Це було сьогодні ж, але зранку. На розі П’ятої авеню й П’ятдесят третьої вулиці, в самісінькому центрі Манхеттену стояв столик. За столиком сиділа літня жінка в рукавичках, дуже витертому пальті й плетеному капелюшку вишневого кольору. Над головою в жінки на картонному транспаранті великими латинськими літерами була накреслено: «Samizdat», а трохи нижче йшов рукописний англійський текст такого змісту: «Я втекла з Радянського Союзу, з величезними складностями видершись з рук російської таємної поліції. Але в Америці ніхто не хоче мене друкувати і я пропадаю від голоду». Нижче було підписано прізвище дами-стражденниці: «Нонна Осипова». Навколо лежали розмножені на ротаторі саморобні брошурки на кшталт «Любов у Римі», «Пристрасті в катівні» і ще якась там любов з усякими муками. Оскільки такої письменниці в нашій країні не було зроду, а палаючий графоманський погляд я пізнаю за два квартали, ідучи до Центрального парку, я помріяв про декрет, який дозволяв би усім радянським графоманам їхати світ за очі, куди завгодно, емігрувати з усіма рукописами хоч на Місяць,— яка б велика справа була то!

Смикаючи пальчиками в білих рукавичках, мадам Осипова спостерігала життя головної з багатих нью-йоркських вулиць. Ви цього прагнули, мадам? Оскільки, гадаю, я був перший', хто хоч поглядом виявив інтерес до згаданого атракціону, дамочка глянула на мене й несподівано високим голосом вимовила: «Самиздат» — миле загрянишне слово, яке поки що не склало їй капіталу...

Все це я бачив сьогодні, й смішне, переплутавшись з трагічним, нагадало мені про безліч нью-йоркських роздільних бар’єрів, гетто, схованок і нірок, які не поєднуються між собою.

Тут навіть пахне по-різному. Важкий дух дорогих осінніх парфумів випливає з невеликих фірмових крамничок на П’ятій чи на Медісон-авеню, де лакеї (чи як їх там прозивають) у чорних чи зелених лівреях відчиняють обкуті металом важезні двері під’їздів. Веселий квітковий аромат над стендами біля Центрального парку біля пластмасових відер квітникарок, де завжди блукає чимало різної публіки, попахкуючи духмяним сигаретним духом. А ресторанні пахощі? А незнищенний автомобільний запах? А кислий піт і розлиті сурогати алкоголю — це вже Бауері, найнижчі вулиці Манхеттену, міське дно. Негритянський Гарлем і порто-ріканський район, розташований трохи східніше від Гарлему, пахнуть горілим — тут постійно ревуть пожежні сирени і темношкірі люди спокійно спостерігають вогонь, мовби вирує він не над їхніми житлами.

А книжкові пахощі? Запах лаку друкарської фарби, приправленої ароматичними есенціями — щоб книжка пахла святом...

Багато що можна тут зрозуміти й збагнути згідно з ароматами, і я не раз переживав у Нью-Йорку всі радощі недосвідченого мисливського пса, що узяв слід; запахи тут визначені й стійкі.

Та не лише запахи.

Тут дуже суворо розподіляють згідно національностей: слід добре подумати, почавши оповідати, звідки й хто ти, готуючись до відвідин іншого кварталу чи житла.

Вже зовнішні прикмети досить виразні: іспанські вивіски в латиноамериканській частині Манхеттену, українські, польські, словацькі — на слов’янських вулицях; російські афіші й вивіски на кшталт «Гастроном «Москва», «Ресторан «Баку», «Ресторан «Національ» на Брайтон-біч біля океану, де розселяються ті, хто приїхав до Нью-Йорка з нашої країни за останні роки. В китайському Чайнатауні офіціантка, яка ледь розуміла по- англійському, не змогла знайти для мене виделку — належало їсти паличками, всі відвідувачі так їли. В арабському завулку я спробував поторгуватися з продавцем мідних фігурок, але той не знав ніяких мов, крім арабської.

Багато хто напочатку ставився до Америки так, наче тут можна бути американцем всупереч своїй попередній національності. Але швидко переконуються, що в цьому лісі треба мати власне коріння. Тут належить бути американцем, але притому ірландцем чи росіянином, українцем або євреєм, італійцем, арабом або китайцем. Інакше нічезго не буде. Втім, існує (як правило, на початку) варіант, коли до Америки ставляться, наче до другої дружини: їй треба й уваги більше, їй і в коханні треба освідчуватись голосніше, щоб чого бува не подумала, щоб не здалось їй, наче перша дружина згадується тобі ніжніше.

Знову прийшов у пам’ять мені випадково стрінутий у Канзасі якийсь Герман Єрмолаєв з Прінстонського університету; як він лютував не так на мене, як на мою країну, й раптом зронив: «Знаю, там у вас мене лають на всі заставки!» І стало ясно: він і такі, як він, кажуть це тому, що не хочуть змиритися з власною другорядністю, другосортністю, відставленістю. З тим, що їх не лають і не хвалять. Просто забули геть-чисто, зовсім, за непотрібністю. Пишіть, умільці, справа житейська, меліть, що вам на язик спаде! Проклинайте, підстрибуйте —- лиш змиріться з тим, що нема й не буде ні Росії, ні України зі столицею в Нью-Йорку. Зрадою єдиної Вітчизни нову здобути не можна; так що гуляйте, хлопці: вам так хотілося до Америки, але квитки у вас були тільки в один кінець...

Національності в Нью-Йорку відчуваються постійно. На Тридцятій вулиці я зайшов купити собі радіоприймач до євреїв. Продавець похитував ярмулкою, накручував пейси на палець, осмикував довгий чорний лапсердак і ставав схожий на містечкових героїв Шолом-Алейхема з українських містечок кінця минулого століття — хіба що на полицях довкруг нас торохтіли, мигали, поцокували цілком сучасні електронні дива...

Всі звикли до стандартної (хоч вже застарілої) формули, що мафія в Америці — «італійська фірма», термінологія там традиційно італійська.

Нью-йоркська поліція в основному англо-ірландська. Хоч служить в ній чимало чорношкірих, слов’ян і вихідців з Латинської Америки, класичний поліцейський офіцер має бути білявий, блакитноокий і розмовляти крізь зуби з ірландським акцентом.

Більшість пральних закладів належить китайцям. Поруч з моїм житлом діє підприємство якогось Хуа Ву, а щоранку під моїми вікнами повільно проїздить фургон з написом «Хімчистка і пральня Юнг Янга».

Величезна частина засобів масової інформації — в руках сіоністів (у Нью-Йорку це практично всі великі видання, крім газети «Дейлі ньюс», яку відкупив австралійський магнат). Кажуть, євреїв у Нью-Йорку більше, ніж в Ізраїлі, і сфери їхніх націоналістичних впливових організацій простерто на банки, текстильно-одежний бізнес, знамениту Сорок сьому вулицю, де зосереджено торгівлю діамантами, й багато на що інше. В усякому разі, по більшості телеканалів останні вісті починаються повідомленнями з Ізраїлю, а закінчуються репортажем про сіо­ністську демонстрацію під радянським посольством.

Українське — колись впливовіше — населення Нью-Йорка . розбите на групи, групки, партійки, партії, земляцтва, парафії і просто на тисячі самітників.

Нащадки перших трудових іммігрантів, які не розбагатіли, зберігаючи ніжне ставлення до землі батьків, видають газету, утримують свій клуб в районі нижніх вулиць Манхеттену

в одному з найбільших районів міста. Чистенькі кімнати, де вам щиро зрадіють, кухня, де для вас зліплять і зварять вареники, «як в старім краї». Ліга американських українців (ЛАУ), так зветься їхня організація, робцть усе для того, щоб взаємини між батьківщиною предків і новим краєм, Сполученими Штатами, укладалися мирно. Тільки ж так мало в державному масштабі залежить від цих людей. Але добре ім’я предківської батьківщини вони бережуть послідовно й вірно.

Українські художні айсамблі Нью-Йорка популярні тут, часом дуже цікаві. Нещодавно бачив я кілька номерів з програми танцювального ансамблю «Дніпро», в підготовці яких взяли участь і радянські балетмейстери, й можу сказати, що рівень був досить високий. А соліст — до речі, хлопець латиноамериканського походження — прикрасив би і деякі професійні колективи. Втім, з представниками інших національностей та інших професій стосунки в українських артистичних труп не завжди ідеальні. Свідчить про це й оголошення англійською мовою, яке я побачив у нью-йоркській пресі 24 жовтня. Перекладаю за газетним текстом: «Десь в Нью-Йорку заховались чотири злодії, в чиїх руках чотири бандури і які гадки не мають, як чи де їх продати. З жовтня дві бандури було викрадено з автомобіля... Наступної неділі ще дві бандури було викрадено з багажника; обидва авто стояли на паркінгах біля церков...»

На жаль, в Нью-Йорку антирадянські котячі концерти бувають голосніші за всі бандури й цимбали: кілька разів вони відбувалися біля нашого представництва при ООН, і я мав нагоду в цьому переконатися. Втім, і в націоналістичних організаціях публіка є різна, й багато хто, надто з молоді, не робить і не збирається робити нам нічого поганого. Але «затрушують мізки» їм досить активно; як правило, в більшості ненадовго вистачає бажання з’ясовувати, що до чого.

Найкапітальніше розвинувся український «патріотизм», сказати б, з гастрономічним ухилом. Працює чимало українських пекарень і ковбасних закладів; виробляються свіжо- морожені вареники з будь-якими начинками, є українські бари, ресторани й заклади, так би мовити, комбіновані, де їжу можна вживати на місці чи забирати з собою. На початку жовтня в нью-йоркських газетах майнуло повідомлення, що на Ірвінгтон-авеню відкривається чергова українська крамниця («Маємо найкращі вироби наших м’ясарів з Нью-Йорка й околиць»), де можна перекусити йа місці («Робимо холодні й гарячі канапки, каву й чай»). Втім усе це для довшої розповіді, до якої я ще вертатимусь. Українська тема Америки Невичерпна, і про неї — писати й писати.

Вчора на прийомі в китайському представництві (розкішні столи, кельнери в білих кітелях, військові в мундирах з великими червоними петлицями) я зустрів Гарісона Солсбері. Це відомий, гадаю, нині найстаріший і найзаслуженіший журналіст в Америці. Свого часу він редагував «Нью-Йорк таймс»; в роки війни працював у нас, зустрічався з керівниками країни, написав серію книг про війну, про журналістику, діставав найвищі американські премії. При всьму тому він ніколи не належав до числа наших великих друзів, але й не робив секрету з власних переконань. Досвідчений, талановитий журналіст, Солсбері був і лишається представником свого світу, й соціально він зрозумілий та недвозначний —- це дуже полегшує спілкування. Він бував і в Києві — у літа війни, коли місто щойно звільнили й зарубіжним журналістам показували розритий Бабин яр; і нещодавно — на чолі делегації американських письменників. Москву він знає, як свій Нью-Йорк, хоч не все у ній оцінює так, як ми.

Так чи інакше, Солсбері побачив мене в китайському представництві, підійшов, подзеленчав крижинками в склянці з віскі й запитав, з висоти свого майже двометрового зросту:

Як почуваєтесь на ворожій території?

А де вона? — спитав я.— Ви маєте на увазі китайську? Чи американську?

Що ви! — Солсбері зробив крок назад.— Мені здається, що письменник не в своєму звичайному оточенні повинен почуватися неспокійно. Як солдат на ворожій території...

Не треба,— сказав я, і Солсбері засміявся. Він продовжив:

Мені хочеться зустрітись із радянськими письменниками —- не лише мені, а й моїм друзям. Тільки треба, щоб то була вища ліга, еліта, кращі з кращих, га?

Хто? — мені схотілося, як кажуть дипломати, скористатися правом на репліку, а отже, самому спитати: — Ви знаєте цих людей? Кращих з кращих? Можете їх назвати?

Солсбері подзеленчав крижинками в склянці й ковтнув:

Складайте свою команду, як хочете. Але не треба, щоб вона боялася чужого поля. В Америці важко, ви знаєте. Тут імена часом означають більше, ніж книжки, а репутації — ще більше. Якщо про людину тут не бажають знати, вона може раз-два й загубитися. Чужа територія вимагає часу для освоєння...

На цьому я закінчуватиму лист. Він і так дуже довгий. Втім, скажу ще одне. Коли я йшов з китайського прийому, один мій знайомий, що мовчки слухав нашу розмову з Солсбері, зауважив:

Старий мав рацію. Тут багато чужих територій. В кожного є власна територія і чужа. Ви про це не забувайте.

ПРЕСА (9)

З газети «Нью-Йорк тайме», 3 жовтня 1982 р.

«За останні шість років близько 80 тисяч людей прибуло з Радянського Союзу до Сполучених Штатів... і в цій групі була висока пропорція людей мистецтва та інтелектуалів... Музикант-виконавець Жак Лейзер каже, що «чимало музикантів, які не мали імен в Радянському Союзі, сподівалися після приїзду до США бути запрошеними у концертні турне.' Вони навіть уявлення не мали про те, як важко тут робити кар’єру незалежно від того, росіянин ти чи ні». Ці складності впливають часом і на артистів, які справді мали престижні кар’єри в Радянському Союзі. Олександр Годунов був престижною балетною зіркою у Великому театрі з достатньою міжнародною репутацією в момент, коли він лишився у США 1979 року... Після клопітної кар’єри в Американському театрі балету його звідти звільнили... Ще більше розчаровуючою була поява в країні Леоніда та Валентини Козлових, танцюристів з Великого театру, які лишились у США за кілька тижнів після Годунова і яких, здається, повністю зігнорувала тутешня машина роблення кар’єр».

РОЗДІЛ 6

Зранку я чекав на звістку від Семена Каца. Це заняття, звісно, не поглинало мене усього, але все ж таки я знав, що близько полудня він зайде; в нього у цей час денна молоч- ницька перерва тривалістю зо три години між ранковою та вечірньою доставками. Телефонував він нечасто, та й застати мене було непросто, а на ніч я телефон вимикав. А домовились ми про зустріч, бо засперечалися. Почавши з того, що я висловив тверду й трохи демагогічну думку про те, що всяка праця почесна, хоч людина, звісно, має присвячувати себе справі, яку любить.

Ви так вважаєте? — спитав Кац.— Просто ви іще мало жили на світі й ще менше жили в Нью-Йорку. В нашого теперішнього губернатора прізвище майже як у мене — йог а прізвище Коч,— то навіть він сказав, що втомився від своє! роботи...

Втома — це зовсім інше. Втома повинна бути.

А я от не певен, що народився для того, аби розвозити молоко й розносити хліб. Але це діло мені подобається. Це чиста робота. А в Нью-Йорку все більше стає робіт нечистих. Тут понад мільйон людей шукає, де прилаштуватися б. Ким завгодно, тільки заробити хоч трохи. їм, вибачайте, просто хочеться їсти, і часом вони згодні навіть вбити людину, щоб вийняти у неї з кишені п’ять доларів. Ви ж знаєте, що в Нью- Йорку завжди потрібно мати при собі дрібні гроші...

З цього та з інших приводів життя у Нью-Йорку й справді вимагає колосальних кількостей металевих монет. По-перше, щоб телефонувати: автомати розраховано на монети в 5, 10 і 25 центів — залежно від того, скільки ви хочете розмовляти. Якщо телефонуєш за межі міста, телефоністка весь час нагадуватиме тобі, скільки монеток треба ще кинути, і в тебе повинні бути ці монетки. Крім того, дрібні гроші необхідні, щоб відкупитися від вуличних причеп, які, дихаючи перегаром, випрошують «на каву». Ще дріб'язок необхідний для купівлі газет; купи причавлених чавунними брусками товстйх американських газет лежать довкруг продавця, як подушки чи килимки для мусульманських намазів. І справді, щось релігійне є в обряді наближення до чужого життя, в моменті, коли береш щойно набуту газету й озираєшся. Тут чимало пишуть про гроші — без них таки справді поганенько. Всюди негаразд без них, але особливо тут.

...Поруч з газетною стійкою вищилась телефонна будка з розсувними білими дверима. Щоранку за будкою можна було бачити ту саму немолоду жінку, що сиділа на пластиковому мішку для сміття. Жінка меланхолійно дивилась перед собою; часом плела щось довге й сіре, розпускаючи виплетене раніше. Коли я купував газети, жінка, швидко рухаючи шпицями й не дивлячись у мій бік, неголосно казала: «У вас іще є дрібні?» Дрібняки в мене були, але не в таких кількостях, щоб негайно їх роздавати. Але й жінка питала не нав’язливо, в ній не було нічого від набридливих просіїв, які активно вимагають того, що їм не належить.

Не думаю, щоб для жебраків я виглядав особливо приваб­ливо, але практично майже щоденно в мене просили грошей на вулиці. Просять «на каву» чи «на метро» (квиток до нью- йоркського метро коштує 75 центів і кажуть, що от-от буде коштувати долар — це не дешево). Такі просії беруть масовістю акції; прочісуючи багатотисячний натовп, вони виловлюють скількись там дрібняків. Причому техніка тут одноманітна; найщасливіша людина йде поряд з вами, у вашому ритмі й мило з вами бесідує, пояснюючи, чому згадану суму хотілося б отримати саме від вас. Лише крізь нью-йоркський Таймс- сквер — зону в центрі Манхеттену — за американськими підрахунками, проходить мільйон з чвертю людей щодня — той, хто просити вміє, бодай чогось, а напрохає...

А тих, хто просити не вміє, мені жаль. Жінку, яка сидить на чорному пластиковому мішку біля газетної стійки, мені шкода, бо вона «аут», вибула, їй не допоможе ніхто вже, бо тим, хто програв, тут не допомагають.

Кац, певно, має рацію: це неправда, що кожну справу можна полюбити й всяка праця підносить. Щодня бачу людей, які роблять те, що їм соромно чи принаймні було соромно робити. Маю на увазі й людину, яка на розі роздає запрошення до бару з проститутками, і сурмача, який виводить архангельські рулади на іншому розі, і сліпого з єдиним олівцем у бляшанці (всі кидають дрібняки «за олівець», але ніхто не бере ного). Яка вже там радість, коли дівчатко років п’ятнадцяти, не більше, каже мені «хелло» й підморгує кудись вбік...

Деякі уроки здобування грошей швидко засвоюються приїжджими. Наведу кілька прикладів з російськомовного нью- йоркського журнальчика «Литературное зарубежье», № 3—4 (журнальчик явно неперіодичний—де грошей узяти?): «Молодий чоловік пообіцяв іммігрантам надіслати «Святковий набір з сьомгою та шампанським» і, зібравши по пошті гроші, зник». «Якийсь тип оголосив, що покаже радянський фільм «Семнадцать мгновений весны», а сам, зібравши гроші за продані квитки, миттю щез, бо в нього не було кінострічки. Правильно! Дурнів слід вчити!» Чи «страховий агент», який потім сказав, що його «не розуміли», але при цьому присвоїв кругленьку суму...

Статтю з цими прикладами дав мені почитати Семен Кац, Він прийшов без дзвінка й приніс мені також свіже число «Тайм­са». Кореспондент згаданого журналу писав, що радянська молодь суціль ходить в джинсах, носить адідасівські кросівки, яких ми вже самі виробляємо по мільйону на рік, і користується фрунцузькою косметикою. Багато хто в нас, пише журнал, займається вітрильним спортом, який на Заході завжди вважався заняттям для аристократів. Крім того, новинки західної музики й навіть дещо з капіталістичних напоїв можна з нас набути. І точнісінько, як автори опусів про те, що в нас немає нічого, журналіст з «Таймса» теж приходить до виснов­ку, що соціалізм загине, хоч, на його думку, від того, що всев нього є. Дуже забавно співставляти такі статті. їм же все одно, чи є в нас вітрильники, джинси, горілка, шампунь, ковбаса і все інше. їм треба, щоб у нас було погано. І з приводу цього все вони фантазують. І платять їм саме за це; невеликі гроші, але платять. А що можна вигадати на поганих харчах? Навіть гукнути голосно не вдається, коли в череві порожньо.

...Напевно, групу напроти нашого представництва — трьох жінок і трьох чоловіків — перед роботою нагодували, бо кричали вони дуже старанно. Навіть важко було повірити, Що шестеро людей здатні наробити такого галасу, доки не побачив я портативні мегафони, схожі на старовинні пістолети з дулами у вигляді лійок. Молода жінка в червоній хустці підносила свою лійку перша, і всі починали скандувати за нею. Скандували вони хором, дуже ритмічно, вірші, схожі на дитячі лічилочки. Англомовна лічилочка вимагала когось там в Союзі виправдати й випустити, а когось іншого неодмінно арештувати й підшукати йому таку статтю звинувачення, щоб довше сидів.

Доки ми з Кацом ішли до представництва, я й сказав йому, що з усім тим він міг би й не поспішати. Газету я і так передивляюся час од часу. А демонстранти час від часу повискують під вікнами; цей будинок взагалі не найтихіша місцина в місті — напроти пожежна команда й синагога, які влаштовують свої концерти в найнесподіваніший час. А крикуни на розі хоч попереджають про те, коли зберуться,—таке правило. От і-про цих я знав наперед.

Нічого ви не розумієте,— сказав Кац.— Ми ж домовилися з'ясувати не за шум, а за гроші.

І раптом у мого супутника витягнулось обличчя. Ми спинилися біля маленького овочево-фруктового торговельного закладу метрів за тридцять від людей, які колом марширували,— їх було шестеро, всі з дуельними мегафонами.

Гляньте,— сказав мені Семен.— Он і Марта...

Я теж пізнав її, охоронницю цвинтаря. Марта була однією з трьох крикух біля представництва. Трохи віддалік стояв її племінник Володя, перейменований в Уолтера, і дивився на все це.

Я дивився на Володю-Уолтера і думав, що зовсім недавно ще цей хлопчик навчався у радянській школі, грав у футбол і ходив на піонерські свята; і треба ж — саме тепер, коли вік в нього перехідний і важкий, так зламати життя. Дивлячись на Володю, я йшов до нього, але Марта вже побачила мене: вийшла зі своєї компанії й рушила навперейми. Вона наблизилася впритул, І видно було, що ненавидить вона мене безконечно — навіть очі побіліли:

Якщо ви зараз же не підете звідси, я закричу. Не чіпайте хлопця. У нас в Америці е ще поліція, й вона діло знає! Я закричу, й вас вишлють з країни. Гадаєте, не закричу? Вас вишлють...

А що? — подумав я. Таки вишлють. І прикро стало не через те, що вишлють, а тому, що буде скандал, який дипломатові не пасує.

Семен Кац підійшов збоку й боязко, не схоже на себе, про* тягнув:

Марто, ви не знаєте, де Марія?

І ти тут?! — повільно повернулася охоронниця покійних. Мені в житті лишилась одна Марія, наша заступниця, матір божа, і вона вас покарає! І тебе, жидівська мордо, хоч ти й не нашої віри, і тебе, хоч ти, певно, ні в що не віриш!

Марта вказала перстом спершу на мого супутника, а тоді на мене. Володя відсунувся подалі від нас, зате решта п’ятеро припинили вереск і підійшли ближче.

Сьомо,— сказав один з них.— Піди до синагоги, там є ще мегафончик...

Сьогодні добре платять? — спитав Кац.

— А ти не знаєш? — здивувався чоловік з мегафоном,— Як завжди...

Он хто йому платить! — закричала раптом Марта й вказа­ла просто мені в груди.— Он хто платить йому і утримує всіх американських зрадників!..

Підійшов полісмен. Нічого не кажучи, він постукав палицею Марті по ліктю й вказав палицею ж на ріг — кричати вільно було лише там. Марта змовкла і якось розгублено озирнулася. На території, офіційно вигородженій для того, щоб там ходити й кричати в бік нашого представництва, стояли, притиснувшись одна до одної, дві жінки. Вони не хотіли нічого вимагати дуетом, навіть та, в червоній хустині, яка починала.

Сьомо, підеш з нами? Ще годину попрацюємо, і все...

Марта узяла Володю за руку й повільно рушила з ним у бік

сімдесятих вулиць.

Так ти йдеш, Семене? — знову спитав у Каца його знайомий.

Чому вона з вами? — питанням відповів Кац.— Вона ж мене називала по-всякому, бо я єврей...

Не знаю. Українці, ті, з Другої авеню, націоналісти, сказали, що вона за нас і пришлють людей кричати, а прислали тільки її з хлопчиком. І хлопчик сказав, що не кричатиме- А ти, Семене, будеш чи ні? Я ж кажу, що лише година і...

Мені треба молоко розвозити, йому теж,— вказав Кац на мене.

Як хочете,— сказав чоловік з мегафончиком і пішов назад. Полісмен, який стояв біля нас, покручуючи палицю на шнурку, прикріпленому до зап’ястя, неквапом рушив до стіни будинку напроти. Жінка в червоній хустині звела руку вгору й заверещала; нічого, ще година, і все — їм платитимуть тільки за годину,

Отак,— мовив Семен Кац.— Ви гадаєте, можна в такому настрої розвозити молоко? Воно ж скисне...

Що з Марією? — спитав я.

Ет! — змахнув рукою мій супутник.—Марія живе у ме­не вдома. Це я хотів перевірити її сестру.

ЛИСТ (10)

Мила моя, пригадуєш, я писав тобі про хлопчика, якого тут затримують всупереч волі його матері, всупереч тому, що він неповнолітній. В статтях, які з’являлися з цього приводу в нью-йоркській пресі, тиснуть на той факт, що тітка подарувала племінникові велосипед. І джинси. Комплекс суто матеріальної прив’язки людини до нового місця для них цілком традиційний та зрозумілий. Для багатьох безсумнівно, що людина має любити край, де їй дарують джинси з велосипедом...

Можливо, все це так. Але мені завжди важко звикається до будь-якого насильства, а тут явно грають долею матері і тим, що станеться з її сином, не надто замислюючись над такою дрібницею, як людська доля. І все ж таки в нас у представництві мені твердо веліли не лізти в цю справу, щоб не дратувати тутешніх гусей. Але виникнувши поряд зі мною і втягуючи в свої кола нових та нових людей, справа ця далі пульсує, знрву й знову дотикаючись мені до душі.

Кет (я про неї писав тобі) на моє прохання зв’язала консульський відділ нашого посольства з одним із адвокатів, який представляє громадську організацію «Права для всіх». Адвокат цей, Гері Кренстон, подав апеляцію до суду штату, і йому пообіцяли розглянути справу не відкладаючи. А справа ця — про хлопчика з велосипедом, назвемо її так,— далі й далі котиться від сфер, де панують нормальні людські взаємини, закони й логіка. Все це й справді схоже на людину з велосипедом; вона може лише їхати, бо не можна спинятися, перебуваючи у велосипедному сідлі. От вони й їдуть...Та ненависть, про яку я писав і розповідав тобі, трагічно відчутна в більшості подробиць життя. В тому, як нашому вченому відмовляють у дозволі на відвідини тутешнього містечка, куди його запросили для виступу; в тому, що нині розірвано всі угоди про гастролі радянських ансамблів у Америці; в тому, що граються долею хлопчика, відірваного від дому. Все це одне до одного, одне до одного...

Ми часто фантазуємо про те, як добре було б, якби всі люди й народи на світі перебували в мирі й злагоді. Та коли я сьогодні бачу, з якою старанністю нацьковують американців на нас, як переконують один з найпрацелюбніших народів планети, що Радянський Союз от-от нападе на них і позабирає всі збудовані ними ферми, заводи, міста, літаки й автомобілі,— не можна не зауважити, як ця ненависть перероджує людей всередині країни. їм вказують: там, за океаном, винуватці ваших нещасть, це радянці вкрали ваші секрети, з’їли ваш хліб, а тепер ще й хочуть напасти! Коли з нас намагаються спорудити громовідвід, який дозволить американському урядові валити на нас все, пояснювати нашими інтригами усі власні провали, блискавки все одно б’ють — і не обов’язково по нас, як бажав би того Рейган чи хтось там іще.

У Нью-Йорку безробіття колосальне: близько мільйона людей тут не мають до чого докласти власні вміння й силу. І, здавалося б, незалежно від цього, але паралельно до цього головною причиною смерті чоловіків у віці 15—44 років стали не автомобільні катастрофи, не інфаркти, не рак, а вбивства. Нині в США когось убивають кожні двадцять три хвилини; це їхня власна, широко знана статистика. Що іще важливо (далі я дослівно процитую «Санді таймс», лондонську газету, де недавно прочитав статтю на цю тему): «І в сільських районах штатів Міссурі, Канзас, Іллінойс чи Айова убивства стали звичайним явищем. Мірою того, як розгортається ця різанина, криміналістів більше непокоїть збільшення числа убивств, жертвами яких стають зовсім не знайомі злочинцям особи, В минулому найчастіше вбивали знайомі люди — родичі, приятелі, друзі, ділові партнери,—позбавляли один одного життя через гнів чи ревнощі. Нині ж у містах Америки завелася нечисленна, але неймовірна небезпечна категорія дуже жорстоких, повністю позбавлених докорів сумління вуличних злочинців».

Люди тут розлютилися. Сьогоднішній урок Америки дуже повчальний — у цій повчальності бачу я сенс оповіді про нього, якщо цю оповідь перечитають завтра. Безумовно, ненависть, закладена в основи державної політики, калічить, роздирає

- країну зсередини. Коли тут вперто говорять про тс, що ядерна війна можлива й — більше того — от-от почнеться, передчуття кінця світу стає цілком реальним, відчутним, і ніякими карами не можна залякати людину, яка не вірить ні в своє власне майбутнє, ані в майбутнє людства. Ще два приклади з газетної хроніки: «67-річний Девід Рудник, торговець предметами релігійних культів, пригальмував під світлофором біля аеропорту. До автомобіля підбігли троє юнаків, вистрелили йому кілька разів у голову і з реготом втекли. Вердикт поліції: «Невмотивоване вбивство».

«Рано-вранці у дім до 22-річної Дороті Акілар вдерся грабіжник і вбив її. Потім він застрелив півторарічну дитину...»

Годі.

Мені здається: якщо вони хочуть.вижити, то повинні трохи відкрити клапан і хоч трохи знизити тиск у своїх казанах. Ще Козьма Прутков писав, що в задушливому повітрі не можна віддихатися. Так воно і є...

До цього листа я не вкладатиму тобі більше ніяких вирі­зок — лише ксерокопію листа, що його відомий тобі Семен Кац написав тутешньому президентові й, відіславши оригінал за призначенням, копію подарував мені.

Лист Семена Каца президентові


Сполучених Штатів Америки

«Пане Президент, Вам, певно, пишуть багато листів — я дуже бажав би, щоб між ними Ви прочитали цей. Пробачте, що лист не англійською мовою, але, якщо Ви забажаєте, Вам, звичайно, перекладуть.

До Вас у країну я приїхав тоді, коли Ви не були ще Пре­зидентом. Я робив тут маленькі, хоч корисні людям справи, а нині розвожу молоко і розношу хліб.

У Вас є дружина, пане Президент, і є діти. А в мене — ні дружини, ані дітей; я покохав жінку з дитиною і хочу одружитися з нею — повірте, з мого боку це буде гарний вчинок. Але жінка, яка теж хоче вийти заміж за мене, надумала виїхати з Вашої країни, а Ви — чи від Вашого імені — звеліли забрати в неї сина. Я певен, що хлопчикові зараз дуже погано, бо не може бути гарно хлопчикові, у якого водночас забирають і вітчизну, і маму.

Хлопчиковій матері не дозволяють з ним бачитися: він мешкає в тітки — я додаю до цього листа всі адреси — і замість -того, щоб вчитися в школі, допомагає тітці стерегти цвинтар.

Два дні тому я хотів побачити хлопчика і наблизився до цвинтаря, але назустріч мені вийшов чоловік та сказав, що кладовище — приватне, а тому — якщо прийду я туди ще раз, він мене застрелить. Бо цвинтар той — приватна власність слов’янських емігрантських організацій, і мені, євреєві, нічого там ходити й тривожити мертвих православних. Прізвище людини, яка пообіцяла мене застрелити,— Кравченко. Ви можете легко перевірити все, про що я пишу, а якщо в мене попадуть з рушниці, то неважко догадатися, хто це зробить.

Я справді-таки єврей, а моя майбутня дружина —- українка. Ви, пане Президент, не раз казали, що дуже любите українців і євреїв. Чому ж ви любите не усіх нас? Зрозумійте мене, пане Президент; якби у Вас, боронь Боже, щось таке трапилося з сином, я робив би усе, щоб допомогти Вам. Бачите, я навіть слово Бог пишу з великої літери, хоч не знаю достеменно, в якого вірите Ви.

Коли мене ненавидять інші люди, мені, пане Президент, не страшно, але якщо я сам себе зненавиджу, мені, пане Президент, важко житиметься. Я зненавиджу себе, якщо не зможу допомогти цим жінці й дитині, якщо знову переможуть така жорстокість і таке безглузде озвіріння.

Я знаю, пане Президент, що Ви не любите Радянський Союз. Але якщо Ви заберете в цієї країни одного хлопчика, гадаєте, їм так вже погано буде? Ви забираєте життя в однієї бідної жінки і псуєте життя мені-—от і все. Про хлопчика вже не кажу. Якщо Ви не схочете допомагати, я теж поїду від Вас, бо мені вже ніколи тут не буде добре.

З повагою до вас і сподіванням на допомогу

молочник Семен Кац»

ЛИСТ (11)

Мила моя, я вже писав тобі, що Нью-Йорк — конгломерат утворень, розмаїтих з багатьох поглядів, географічне поняття, місто з населенням середньої європейської країни. Бюджет Нью-Йорка в сто п’ятдесят разів перевищує бюджет південноамериканської держави Гаїті, а при цьому ще вважається, що принаймні мільйон доларів з бюджету розкрадають чиновники, яких у цьому місті найбільше в світі, коли рахувати в процентах до решти населення чи навіть просто так.

Живу я в самісінькому центрі, пересуваюся по звичних вулицях, але нас багато таких — половина населення Нью-Йорка і 60 відсотків його робочих місць розташовано на трьох процентах території міста. Туристи в центрі Нью-Йорка збивають-Ти вже знаєш, що в, Нью-Йорку відокремлено живуть, національні меншості — араби, італійці, негри, українці, ірландці, євреї, китайці, у кожного своя музика, своя продуктова крамничка, власна газета. Кордони проводяться по грошових рахунках, кольорах шкіри, освіті, навіть по фірмових нашивках на підкладці піджака. Коли ти визначиш своє місце в тутешніх лавах, можеш вважати, що тобі стало зррзуміліше в цьому місті. Але— чи затишніше?

Так чи інакше, а Нью-Йорку треба дбати про здоров’я — кожному на своїм рівні,—- підраховувати калорії, пити каву «Санка» без кофеїну і неодмінно робити зарядку.

В білих маєчках з червоним серцем на них і словами любові до Нью-Йорка біжать по вулицях люди, нікого не помічаючи довкруг, слухаючи особисту музику і дбаючи про себе. Хто не може бігати — ходить, часто з песиком на шворці. Вважається, що хатні тваринки сприяють перебуванню на свіжому повітрі й рятують від самотності. Хатніх тваринок тут без ліку; цуценят і кошенят продають просто в універмагах, де вони кумедно вовтузяться на покраєній смужками паперовій локшині за склом спеціальних вітрин. У крамницях великі відділи котячих та собачих консервів, бідніші люди не соромляться купувати їх для себе. В місті кілька багатоповерхових лікарень для хатніх тварин (одна поруч з ООН), а на шляху через Куїнс можна побачити велетенський собачий цвинтар.

Так чи інакше, але вулицями прогулюються люди з песиками. Песики сумують через відсутність дерев та парканчиків; через те, що нічого іншого не лишається, песики завершують свої прогулянкові справи просто на асфальті серед крокуючих ніг. Господар неодмінно збирає все, полишене чотириногим другом, до спеціального мішечка; нью-йоркський муніципалітет прийняв рішення про стодоларовий штраф з тих, сліди життєдіяльності чиїх песиків залишаються на асфальті. Втім, і тут ніхто не обурюється: «Ах, чому під ногами!» Ніхто не захоплюється: «Ах, який пудельок!» Собаки й люди намагаються одні одних не зачіпати, принаймні якщо вони не знайомі.

Ще в кожному нью-йоркському натовпі ходять, не змішую­чись з ним, люди в коричневих мундирах, єдиним сенсом прогулянок яких є відловлювання неправильно запаркованих автомобілів. Виявляють вони такий автомобіль безпомилково — і одразу ж мовчки стромляють під щітку на вітровому склі руде повідомлення про штраф. Занотовують номер — і спробуй не заплатити!

Безліч людей -- і всі повз тебе. Не можу сказати, що мені дуже до вподоби нав’язлива компанія, скажімо, італійців, де в кожному кафе здається, що люди зустрілись колись на вулиці, спитали один в одного про дорогу і зайшли випити по чарочці за знайомство й так-от засіли відтоді. Але нью-йоркська поділеність будинків, людей, вулиць назавжди незвична.

Все це виглядає інакше в дні свят, а тутешні свята організовуються довкола парадів чи, наприклад, торгівлі. Про паради я вже писав тобі; про торговельні забави скажу бодай коротко. Перш за все призначене на продаж належить рекламувати. Причому рекламувати потрібно з картинками. Якщо в газеті написано, що продаються радіоприймачі, то поруч повинні бути окремі фото кожної моделі. Якщо продають курей— то фотографія курячої тушки. Якщо огірки й помідори— то повинні бути зображені й вони. Люди прийдуть купувати яблука тільки в тому разі, якщо спочатку побачать їх у «Нью-Йорк тайме», це традиція, яку наважиться порушити лише потенційний банкрот. Навіть там, де рекламуються ресторанні коктейлі, зображено склянки й чарки найрозмаїтіші.

Щосуботи чимало нью-йоркців об’єднуються в гонитві за оголошеними й розмальованими предметами продажу, сподіваючись придбати що-небудь неймовірно практичне і дешеве. Продаються лампочки та дивани, набори відмичок (так, так, у крамниці «Джоб лоте» на П’ятій авеню), норкові манто, цуценята й старі карети; продається все, що можуть і що не можуть придбати. Один колекціонер вихвалявся, що придбав у такому спродажу шмат колючого дроту, вирізаний з огорожі Зимового палацу в ніч жовтневого штурму, можеш собі уявити.

Людей на такі торжища збирається без ліку; всі гранично незалежні й серйозні, виповнені бажанням зловити за хвіст райського птаха. Всі разом, але не пам’ятаю випадку, щоб до мене хтось при такій нагоді звернувся, і не пригадую, щоб незнайомі люди обговорювали якість можливої покупки.

На вулицях стоять столи з наїдками — особливо на ярмарках, оголошених наперед, на вуличних святах. Індійська, китайська, українська, арабська, італійська кухні парують просто поруч з тобою — купуй вареники чи баранячий шашлик, спагетті або піццу; купивши, їж, нікого не зачіпаючи, спілкування, як біля наших пивних кіосків, тут не в моді. До речі, і в ресторанах чи кафе до вас за столик не посадять нікого. Якщо вже сіли, то сидіть на здоров’я — столик ваш; а потребуватимете товариства — запрошуйте самі. Лише дуже нечасто я бачив винятки — в придорожніх мотелях; там сідають усі підряд і їдять швидко, не вимикаючи мотора в автомобіля, припаркованого при вході. В Нью-Йорку їдять осібно; то американська провінція визнає контакти, проголошення тостів, вуличні свята, де господарі сусідніх будиночків знайомляться між собою...

Втім, уміють об’єднуватися й ньюйоркці — я не раз чував і читав оповіді про те, як у дні снігових заметілей ціле місто з лопатами ставало розкопувати шосе, як за кілька годин добровольці розсадили в Центральному парку п’ятнадцять тисяч тюльпанів. Це місто вміє збирати зусилля своїх громадян в кулак, але цей кулак не завжди б’є по злу...

В нью-йоркському аеропорту імені Кеннеді найбільш цільне вікно Америки: близько ста метрів завдовжки і вісім заввишки. В нього зазирають нечасто — повз нього біжать. Для Нью-Йорка куди характерніший рекорд їхнього хмарочоса Емпайр стейт білдінг, донедавна найвищого будинку в світі, який стоїть на 34-й вулиці. В цьому будинку близько шести з половиною тисяч вікон. Всі люди дивляться у власне, і кожен бачить саме те, що він хотів побачити. Отакі справи...

ПРЕСА (10)

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 17 травня 1982 р. «Найпомітнішою прикметою американської культури та особистого життя сьогодні є страх втратити власну цілісність. Це породжує філософію виживання. На людину падає водночас так багато різних тягарів — погіршення економічних обставин, гонка озброєнь. Люди відчайдушно намагаються вижити в загальній катастрофі, ні про що інше й не мовиться. Люди змирилися з тим, що справи не повернуть на ліпше і що немає реальної надії на те, що відбудуться зміни на краще.

Дуже важко людям поєднувати зусилля і в сімейному побуті, й на роботі, коли їх зосереджено на завданні вижити в світі, який здається їм дуже загрозливим та небезпечним... Вони відчувають, що кожному потрібно вскочити до шлюпки раніше за іншого... Озирніться, й що ви побачите? Суцільні втрати — друзів, родини, місця...»

З газети «Нью-Йорк тайме», 4 грудня 1982 р.

«У тригодинному розгулі грабунків, насильства й замахів на убивства троє озброєних чоловік вибивали двері у восьми будинках в Куїнсі й на Бронксі, заповнивши насильством три вулиці й зумівши втекти учора вранці на двох украдених автомобілях... «Це жахливо,— сказала Аліса Макгілліон, заступник начальника поліції по зв’язку з засобами інформації.— Це привид, що страшить усіх,— люди, які вибивають пістолетами ваші двері й входяти серед ночі до вашого дому, щоб грабувати й тероризувати вас...»

РОЗДІЛ 7

Річ у тім, що історія, яку я хочу розповісти у цьому розділі, завершується телефонним дзвінком чи тим, що можна умовно вважати за виклик до телефонної розмови. Але якби навіть цього не було, телефон займає таке важливе місце в американському житті взагалі та в нью-йоркському зокрема, що він вартий окремої згадки й найповажнішої оповіді про себе.

З чого почати? Певно, з ситуації найбільш житейської, але, на жаль, також з печаттю новітніх американських часів.

Мої давні приятелі з штату Міннесота надіслали мені до Нью-Йорка лист без зворотної адреси. Пригадайте, я писав про це на початку: «Подзвони нам з телефону-автомата, щоб не підслухували і щоб спокійніше жилося...» Спершу мені категорично розхотілося з ними балакати, але згодом я таки оцінив відвертість і подзвонив.

Телефонів тут дуже багато. Один мій знайомий лікар встановив собі три, всі з різними номерами: службовий, для приватних бесід і для дочок — щоб не займати два перші. Продаються телефонні апарати всіх видів, стилів та форм; входять у моду, хоч поки що вони дорогі, апарати, де трубка не має шнура — бесідуючи, можна переходити з кімнати до кімнати. А таксофони стоять на кожному розі, саме на перехрестях, тому й відомо, де їх шукати. Таксофони розвішано по всіх вестибюлях, і трапляються вони в найнесподіваніших місцях — вздовж шосе, на рівні автомобільних дверцят, щоб можна було розмовляти, не виходячи з автомобіля; на метр від підлоги, щоб інвалід міг телефонувати, не виходячи з коляски. Можна подзвонити з поїзда, з ресторану й зі служби (але в установах висять плакати «Таксофон для приватних бесід встановлено у вестибюлі»); коротше кажучи, телефонний бізнес в Америці дуже потужний і діловитий навіть на перший погляд; за технічною оснащеністю американські телефонні корпорації також перебувають на рівні часу. Втім,, розмовляючи по телефону, слід завжди пам’ятати, що це дорого.

Набравши номер своїх міннесотських приятелів, я спершу почув голос телефоністки: «Вкиньте два долари сорок центів».Запихаючи дрібняки до щілин, я, певно, помилився, бо після паузи телефоністка сказала сердитим голосом: «Не заощаджуйте. Ще чверть долара». І лише після цього з’єднала. Сплачені мною гроші були вартістю лише першої хвилини; надалі я переконувався, що користуватися американськими таксофонами може лише людина, в якої у кожній кишені по дитячій скарбничці, бо з байдужістю добре дресированого папуги телефоністка казала й казала мені, скільки належить вкинути в ненажерливий телефон знову й знову, а коли я на мить забарився — роз’єднала, і довелось починати усе спочатку, з першої хвилини за два сорок...

На телефоні у мене в кімнаті написано, що за кожний дзвінок до мого рахунку буде дописано сорок центів — стільки раніше коштувала пачка сигарет «Кент» або «Мальборо». Однією з причин того, що телефон вам встановлять коли завгодно, є та незаперечна істина, що платити вам за нього доведеться чимало.

Але встановлювати телефон приємно. Подзвоніть з будь- якого автомата до телефонної компанії, продиктуйте адресу, скажіть, скільки ви потребуєте апаратів, якого кольору й типу,— і чекайте. Вас, правда, можуть не попередити, що за кожен додатковий апарат платиться окремо, навіть якщо апарати на одному номері. Хоч за електронними машинами, до яких ви зараз втрапите у залежність, треба пильнувати, бо вони, як усюди, люблять виписувати рахунки не за те, не тим людям і не тоді (до речі, в американців вважається цілком пристойним перевіряти рахунки — рядок за рядком — теле­фонні, ресторанні й усякі інші). Та коли вже телефон у вас з’явився, а платити за нього однаково треба, у вас є нагода оцінити чимало вигадок — від «колект колл», тобто міжміської розмови, рахунок за яку надсилають не тому, хто викликав, а його співрозмовникові, до спеціальних кредитних карток, що вмикають телефон-автомат чи гарантують негайний контакт через телефоністку.

Так чи інакше, в Нью-Йорку телефонів більше, ніж у всій Південній Америці, й вони здатні полегшувати -життя. По телефону можна дістати будь-яку пораду, вислухати свіжий анекдот (це і в нас можна, але в Нью-Йорку є офіційний номер, за яким відгукується людина, яка розповідає бажаючим свіжі анекдоти). Можна подзвонити й вислухати п’ятихвилинний монолог відомого коміка, довідатись, що на сьогодні провіщає ваш гороскоп і який на сьогодні курс акцій. Коротше кажучи, в мене у телефонній книжці список різних служб — від пожежної до тої, що дає поради самогубцям,— займаєблизько тридцяти сторінок. Це не рахуючи маленьких рекламних марочок з номерами таких служб на сторінках, де за абеткою перелічено решту міських телефонів. Так чи інакше, але в мене у телефонній тумбі лежать дві книжки, якими охоплено тільки один район міста, Манхеттен. Книжки ці формату нашого журналу «Україна», і всього у чотирьох томах 6343 різнокольорових сторінки, окрім вставок і додатків. Усе це забите текстом, набраним найдрібнішими на світі шрифтами.

Крім незліченних служб для прихильників усіх на світі релігій, крім бюро прогнозів погоди, довідника цін на продукти, клубу подруг-лесбіянок і ще багато чого іншого, в Нью-Йорку е телефони, за допомогою яких можна замовляти додому все що завгодно — від-молока, горілки, солоних огірків та курячих ніжок до щойно виданих книжок і квитків до кіно. Над багатьма крамницями накреслено телефонні номери: якщо вам ніколи заходити — подзвоніть.

Нью-Йорк переповнено натовпом, але ніхто в тому натовпі штовхатися не любить, телефон не тільки єднає, а й роз’єднує, дозволяючи кожному вирішувати свої справи самостійно і в секреті від інших. Втім, деякі справи можна розсекретити телефоном-таки; у Білому домі є спеціальний номер, через який можна довідатись, який розклад у президента сьогодні. Понад двадцять років тому, коли расисти ще не вбили, а тільки заарештували Мартіна Лютера Кінга, дружина його, Коретта, телефонувала якось по тому номеру так наполегливо, що її таки з’єднали коли не з самим президентом, то з його братом, міністром юстиції Робертом Кеннеді. Згодом Кінг і двоє Кеннеді стрілися, не відаючи,,що жити їм лишилося не так довго; повним ходом працювали інші телефонні лінії та складались інші компанії... В деяких штатах США навіть зброю можна придбати, замовивши її по телефону

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги