Мені здається потрібним порушувати весь час тему надзвичайно важливу — про те, що культура й цивілізація суть не одне й те саме, а винайдення чи то ракети, чи телефонного апарата зовсім не свідчить, що винахід той використовуватиметься виключно добрим людям на радість. В Америці малувато втіх всезагальних, у тому числі й телефонних. Не раз я витримував буркотіння базарного рівня («Ти, радянська свиня, ви ще поскачете...»), доки не попрохав адміністратора запитувати в усіх, хто телефонує до мене, їхні номери — тоді припинили. Кілька разів о другій ночі з великою душевною широтою телефонували знайомі співвітчизники, які працюють в Нью-Йорку, і розмови починалися так само: «Привіт, старий! Що ти зараз робиш?..» (Між іншим, мені часом так само дзвонять і вдома; я вже й гублюся в здогадках, що мені належить робити о другій ночі). Інколи дзвонили мої нові нью-йоркські знайомі—той самий Семен Кац, чи Кравченко (одного разу), або Кет, або викладачі з університетів, чи письменники, з якими доводилося бачитись з різних приводів. Слід сказати, що аме­риканці після цікавої зустрічі, а особливо побувавши в гостях, завжди наступного дня надсилають листа чи телефонують - це дуже приємно. *

Додому я не дзвонив. Ціни було різко підвищено, адміністрація Рейгана в своїх зусиллях щодо руйнування шляхів контакту взялася до перегризання телефонних кабелів — кількість розмов з Радянським Союзом скоротили спершу до 450, а згодом і до .200 на місяць; інколи довго не давали зв’язку навіть співробітникам наших щоденних газет і кореспондентам ТАРС, Так що американський телефон також настроювали супроти мене, і хоч я розумів, .що телефон не винен, ситуація ускладнилася, й ми не виявляли один до одного особливих симпатій.

У місії УРСР при ООН усі телефонні апарати, крім одного, наші, вітчизняного виробництва (принаймні, ніхто не всадить туди підслуховуючого жучка при встановленні). Американський телефон весь час псується, відключається на годину-дві й не скоряється нью-йоркським «ремонтерам» у цивільному.

Якось Кравченко, про якого я після знайомства на цвинтарі у Марти майже забув, подзвонив мені саме по американському апарату й сказав відкритим текстом, що він знає, скільки вух вбудовано у таку машинку, але надто хоче він показати мені щось цікаве. І призначив побачення.

Я трохи поміркував над тим, що б це могло означати і чи варто йти, а потім вирішив, що коли призначити побачення на людному місці, то нічого не. трапиться, та й самому Кравченкові не було б сенсу телефонувати до нашого представництва й лишати там своє прізвище, коли б він замислив щось гидотне. Ми домовилися про зустріч у барі на Другій авеню,

я туди пішов.

Виявилося, що все зовсім просто: Кравченко збирав архіви.

Він скуповував їх давімо, а зараз пропонував дещо перепрода­ти моїй країні. Він вважав, що на цьому можна добре підробити.

Ми влаштувалися в кутку традиційно темнуватого бару, щоб ніхто не заважав. Вузьке вікно дозволяло бачити вулицю, але в барі було так затишно, що надвір не хотілось.

Спочатку Кравченко показав мені йдлу теку газетних вирізок. В акуратних рамочках повідомлялось про смерті поручиків та штабс-капітанів неіснуючих лейб-гвардій, а також про те, що упокоївся отаман давно розгромленої банди чи просто чоловік з такого-то міста, який там володів... Покійники не мають військових звань і не володіють нічим. Крім архівів, які теж всі у Кравченка.

Ми пересіли ближче до стійки, розмовляючи й перетасовуючи вирізки на столах, тим більше що в барі було безлюдно. Бармен зробив для нас коктейлі «чорний росіянин», який готують з суміші мексіїьанського лікеру «Калуа» з горілкою. Кравченко сьорбнув, швидко глянув на мене й знову відкрив і закрив альбом.

— Часу в мене мало, — сказав він. — Гадаю, вас не зацікавлять спогади маразматичних штабс-капітанів. В мене їх навалом; я приїжджаю в дім, коли спадкоємці починають там порядкувати після похорону, і пропоную їм кілька десяток за усі покійницькі папери, скільки там є їх, навалом. Як правило, в цей час папери насипом у кутку, і спадкоємці радяться (звичайно, англійською мовою) —викинути їх зразу чи все- таки переглянути... Так що я купив досить багато. І не'лише записочок колишніх фрейлін колишнім флігель-ад’ютантам. Гадаю, вас зацікавить...

Кравченко зробив умисну паузу й багатозначно глянув на мене. А я сидів, сьорбав гіркаво-солодкого «чорного росіянина» й думав, що от зараз він мені запропонує придбати якісь секретні папери, бо обличчя в мене, певно, дурне, бо не переводяться люди, котрі, як кажуть в Одесі, «держать мене за дурня». Як я кажу вдома, «у мене просто такий вираз обличчя», і слід сказати, що в розмовах, подібних до цієї, він мене не раз рятував. Тому, як справу щоденну, вислухав я пропозицію мати архів власовського війська, задумливо відпив зі склянки й спитав у Кравченка про Володю. Він сприйняв це як ознаку того, що має справу з людиною, яка неквапно обмислює про­позиції, всміхнувся й знизав плечима:

Мені Марта видала рушницю. І набої. Веліла стріляти, якщо з’явитеся ви, Марія чи той єврей. Кладовище приватне, маю право...


А Володя? — ще раз запитав я.

—- Його майже не видно. Часом навідують сусідські хлопці, але ж він мови не знає — що з того? Іноді виходить погуляти між пам’ятниками. Я з ним не розмовляю — Марта заборонила.

Чому ви так боїтесь її?

А як? Вона ж бос, і знаєте, які в неї зв’язки?!

Які?

Колись я познайомився з кількома її друзями, а потім один з них помер, я й туди встигнув і придбав три особистих листи Бандери. І колекцію марок одного з його помічників. Слово честі. Можу довести. Крім того, маю стенограму зовсім недавньої секретної наради, про яку ви не знаєте, а там про та-а-аке-е!.. Вам треба? Я можу документально довести...

Не треба...

Чого не треба? — не зрозумів Кравченко.

Не треба документально доводити. Я зараз...

Повільно встав і, тримаючи його в куті зору, пішов до стійки. Заплатив за коктейлі, узяв ще дві чарки чистої горілки. Коли бармен давав мені здачу, я лишив йому три доларових папірці й написав на серветці латинськими літерами прізвище «Кравченко». «Викличіть його до телефону», — сказав я і підморгнув. Бармен хитнув головою і відійшов від стійки, перетираючи склянки довгим білим рушником, кинутим через плече. Я з чарками повернувся до нашого столика; Кравченко смалив другу сигарету підряд — хвилюється.

Бажаєте глянути? Нарада важлива, але в пресі про неї не було... — швидко сказав він.

В цю мить бармен від своєї стійки врозтяжку вимовив: «Містер Кравченко, фоун колл фор ю» — «Пане Кравченко, вас до телефону...»

Це випадковість, — швидко сказав мій співрозмовник і підхопився. — Ніхто не знав; що я тут. Це випадковість...

І пішов по східцях униз, туди, де стрілка вказувала на туалети й телефони.

Все ж таки добре знати, що до американських барів можна подзвонити з міста. А ще знав я, що там, як правило, не одна кабіна й, знявши трубку, слід почекати, доки тебе з’єднають із співрозмовником.

Так що час у мене був. Я ковтнув свою горілку й пішов до виходу, не озираючись у бік бару та на східці, які вели до телефонних кабін. Біля входу в бар було безлюдно, лиш біля самісінької бровки притиснувся сіренький «крайслер» номер АААУ 64 81 з невимкнутим мотором і висунутою на всю довжину антеною.

ЛИСТ (12)

Мила моя, якщо хочеш розвеселитися, я розповім тобі кілька анекдотів. Анекдоти я вичитав з книжок, які так і звуться: «Офіційна книга мексіканських жартів», «Офіційна книга російських жартів», «Офіційна книга українських жартів», уявляєш собі?

Хочеш анекдот про українців? Будь ласка!«—Том,, я чув, у Києві закрилася національна публічна бібліотека!

-- Чому?

— Єдину книгу сторожі скурили на самокрутки!»

Смішно, чи не так?

Ще жартик — про нас, радянських людей.

«Радянський та американський учені ведуть спільні досліди в океані, плавають в аквалангах. З’явилася акула й з’їла радянського вченого. «Рятуйте! —кричить американець.—Людожер!»— «Як тобі не соромно? — відповіла акула. — Я санітар океану. Ти хіба не бачив, кого саме я з’їла?»

Повір, це не найобразливіше, що можна знайти між «російськими» чи «українськими» жартами в книжках, віддрукованих цілком легально, на гарному папері, у видавництвах міста Нью-Йорка. Це й справді гидко, бо серед цих так званих жартів реалізується чуже бажання образити, принизити; а якщо брати офіційніше й ширше — то чужа культура міжнаціонального спілкування, чуже ставлення до людей, які інакше розмовляють та інакше живуть. Причому ставлення це не лише до нас з вами; здається, найобразливіші в Америці анекдоти давно і вперто складаються про поляків — «жартики» ті видавалися й тепер видаються товстенними томами.

Нас намагаються представити істотами людиноподібними, мати справу з якими можна хіба що з поблажливості чи з дослідницької цікавості. В газетах розповідають про дикувату країну, де живуть безглуздо і невлаштовано, справляють весілля з циганами й перегонами на змилених конях та непробудним пияцтвом, розвалюють молотками заводські цехи й гноять врожай. Газети охоче й докладно, ілюструючи це нашими власними малюнками, передруковують наші звіти про неподобства, викриті нашими ж контролерами,— і з якою ж насолодою вони це роблять! Тут неможливо дізнатися про наше нормальне життя— в останніх вістях по радіо й телебаченню тижнями і місяцями можуть не передавати зовсім нічого. Але час від часу виступають погодинно найняті «свідки радянського життя» і вкотре мелють все, що приблудить у голову...

Приблизно двічі на тиждень показують фільми по телебаченню — так би мовити, «артистичну інформацію» про нас — і розігрують такі жахи, що нормальна людина має перейнятись жагучою ненавистю до мене, до тебе і до всього життя, яке виховало нас із тобою. Щойно тутешнє велике видавництво «Макміллан» влаштувало бурхливу прем’єру роману, написаного британським генералом Хаккетом. Роман зветься «Третя світова війна», і з нього аж фонтанує інформація про те, щоми, радянські от-от почнемо війну. Продовжує перебувати в бестселерах роман Форсайта «Диявольська альтернатива» про те, як у 1982 році повинна була початись війна — причому не просто з Радянського Союзу, а з України, з Києва. Щойно купив я найновіший бестселер, стирчить на усіх вітринах,— творіння якогось Пауля Ердмана «Останні дні Америки». На обкладинці коротка анотація: «1985 рік. Росіяни захоплюють Європу...» і таке інше. Якщо покласти такі книжки під прес — навіть не знаю, які ріки ненависті можна витиснути звідти, скільки людей захлинеться в тих ріках...

Ненависть виявляється різноманітно. Раптом тут заговорили про любов до нас, зокрема про любов до України. Віце-пре­зидент Джордж Буш проспівав нещодавно перед натовпом українських націоналістів першу строфу їхнього шлягера «Ще не вмерла Україна», а президент Рональд Рейган — так той просто вимагає відзначати річниці всіх антирадянських банд з України, включно з бандерівськими, які по вуха у крові та бруді, — це в нас відомо кожному. Президент приголубив навіть маразматичного Стецька, який під фашистським крильцем проголошував колись у Львові таку собі «українську державу», в самому акті про проголошення якої (цитую за американським історичним журналом) записано: «Новостворювана Українська Держава тісно співробітничатиме з націонал-соціалістською Великою Німеччиною, яка під проводом свого фюрера Адольфа Гітлера творить новий порядок в Європі і в усьому світі...» Президент і його люди раптом заспівали про свою любов до України так, наче «українську карту», не розіграну свого часу Гітлером, знову роздано їм для гри.

Не писатиму тобі про все, що радше є темою статті, аніж листа до тебе; просто нагадую тобі й собі як важливо тут визначитися в суєті дзеркальних відображень, в яких навіть ім’я Батьківщини подрібнюють і розсмикують. Таке враження, що раз Україна зі столицею в Києві їх не влаштовує, то вони для власної радості вирішили обладнати таку собі «Україну» зі столицею в Нью-Йорку або, на крайній випадок, у Вінніпегу. Дуже відверто сказала про це місцева газетка, що видається українською мовою. Природно, газетка зветься не інакше як «Свобода» і часом вибовкує те, що в політиків поважніших лишається в директивах, не призначених для друку. Нещодавно в передовій статті та «Свобода» констатувала: «З приходом до влади президента Рейгана можгіа спостерігати пошуки такої політичної концепції, яка в майбутньому могла б привести до послаблення, а то й до розпаду СРСР». А нещодавно виступив у Вашінгтоні такий собі генерал Сінглауб — його промову тут широко роздрукували, — так той бовкнув одверто: «Багато американців гадають, що настав період миру. Насправді ми перебуваємо у війні. Це тотальна війна, що може скінчитися лиш знищенням одного з ворожих таборів». Все це тут друкують і, що важливо, добре відають, що коять. Коли вже сам президент оголошує «хрестовий похід» супроти нас, то його підлеглі шикуються в нумеровані шеренги. 18 жовтня купив я «Нью-Йорк тайме» і прочитав там цілком офіційне повідомлення про проведення на найвищому державному рівні конференції «Перспективи демократичної еволюції країн з комуністичними урядами». Конференція йшла при зачинених дверях, з доповіддю виступив держсекретар Шульц, який сказав, що його країна найвідвертішим чином допомагатиме тим, хто схоче змінити співвідношення сил всередині соціалістичних країн у напрямі, вигідному для Сполучених Штатів. Знаєш, вони навіть не со­ромляться проводити наради про те, як належить діяти, щоб повалити існуючі уряди в країнах, з якимиЧЗША підтримують дипломатичні відносини. Б дипломатії теж існують свої правила й свої закони порядності, а тут порушуються геть усі. Той самий номер «Нью-Йорк тайме», про який я оце згадую, меланхолійно зауважує: «Здається, вперше держдепартамент офіційно організував зустріч для обговорення шляхів до того, щоб змінити структуру комуністичних країн».

Отак воно тут нині. Я зопалу написав тобі, що їм треба дві України; їм не потрібно жодної. Ненависть і зневагу до нас виховують з такою пристрасною люттю, наче ми й справді воюємо. Тиск на психіку такий, що коли б в Америці не було досить людей порядних, які в це не вірять, і людей байдужих, які не вірять ні в що, країна з’їхала б з глузду.

Іноді мені здається, що офіційна Америка ставиться до нас, як до привиду, до нав’язливого видіння, від якого відмахнутися б, забути, вилучити з душі й пам’яті; таке враження, що після сімнадцятого року вони ніяк не оговтаються. Нас не видають, про нас не друкують не те що доброзичливої, а навіть нейтральної інформації. Це ми не можемо без знань про Америку, про Європу, про Азію й Африку — нам потрібно знати, як живе і як мислить людство, ми й справді чи не найінфор- мованіший народ на світі.

Виступаючи тут по радіо, я сказав, що на Україні вийшло зібрання творів Ернеста Хемінгуея, повніше за видані в США. Сумарні тиражі таких письменників, як Джек Лондон чи Тео­дор Драйзер, перевищили в нас американські. Відомий комен­татор Самора Марксмен, який вів передачу, добродушно розвів руками: «Ви нас критикуєте?» — «Ні, просто розповідаю, як

ми живемо,— сказав я.—Навіть те, що я колись переказав казки Уолта Дісиея і їх на Україні видавали понад двохмільйонним тиражем, теж свідчить про наше ставлення до розуму й культури Америки. Подібних прикладів чимало — просто ми так живемо...» Ще згадав я, як минулого літа йшов по Києву з американськими письменниками — Ірвінгом Стоуном, Стад- сом Теркелом — і їх вразила на кінотеатрі «Україна» реклама непоганого голлівудського фільму «Крамер проти Крамера».

Американці ніяк не можуть повірити, що дожили до того, що десь комусь досягнення їхньої культури потрібніші, аніж їм самим.

Від ненависті втомлюєшся, як втомлюєшся від постійного магнітного поля, подібно до того як хворіють люди у чікагських надхмарочосах, де величезні маси бетону й металу створюють довкруги особливі гравітаційні умови. Я втомився відчувати чужу нелюбов; у нас я ніколи не бачив такої стіни ненависті проти іншого нарбду, саме народу,— і сподіваюсь, що не побачу ніколи. Навіть коли ми воювали з Німеччиною у Велику Вітчизняну, ми не притуплювали себе ненавистю до такої міри, як калічить американців їхня сьогоднішня пропаганда. В душі все ж таки повинен бути якийсь бар’єр проти ненависті надто високої напруги; з такою ненавистю довго жити не можна, бо вона спопелить тебе самого. Коли ми перемогли у минулій війні, то звели на п’єдестал у Берліні солдата з врятованою дитиною — символ переможної людяності, а не убивства ворогів, точніше — не лише символ знищення противника.

Вони не бажають рятувати ні наших дітей, ні нас—-навіть якби ми потребували рятунку. Весь час дискутується проблема, продавати чи не продавати нам хліб; причому вони постійно обчислюють — вистачить нам власного врожаю для захисту від голоду чи не вистачить. Гадаю, що якби, рятуй доле, в нас трапився зовсім уже неймовірний недорід, Сполучені Штати не продали б нам хліба.

Такі справи.

Я давно вже не писав тобі про ту історію з хлопцем,— пам’ятаєш, його тримають у Штатах, вигадавши таку дорослу й державну причину для цього, як «політичний притулок». Нещодавно вони вчинили слухання дитини в одній з комісій конгресу? в газетах повідомляли, що той Володя-Уолтер посвідчив, ніби після уроків його примушували мити класну дошку, а це явне порушення прав людини; дорослі дяді і тьоті конгресмени співчутливо цмокали язиками. Все це виглядає як знущання, але водночас намагання підкреслити, що Америка завжди має рацію. Хлопчика виривають не те щоб з України, яка входила і вводить в Радянський Союз та в Об’єднані Нації; хлопчикові Доводять, що та, «американська Україна» теж не хрін собачий і вона його не віддасть. Хлопця виривають із соціалізму; йбго бідолашна мати Марія поскладала вже валізи, бо її офіційно попередили про необхідність виїзду зі Сполучених Штатів.

Як на теперішні часи, то американці можуть влаштувати що завгодно — включно з газетними повідомленнями про радянський напад з метою викрадення юного борця проти «боль- шевиків». Нехай займається цим наше консульство — Марія написала потрібні папери. Я трохи потикався носом у двері газет; мені здалося, що лист колишніх Володиних однокласників до пана президента може зацікавити тутешніх професійних правдолюбів. Тут ніхто навіть не дочитав лист до кінця. Коли тобі хтось скаже, що преса тут робить що схоче, як трава в полі росте,— засмійся такій людині в обличчя й від імені тридцяти трьох колишніх однокашників школяра на ймення Володя. І від імені його матері Марії. І від мого імені. Хоч, як замислитися, то нічого тут смішного нема навіть близько.

Дивно, якою впертою та різноманітною буває зненависть. Яким винахідливим буває бажання накапостити іншій людині чи іншій країні, не переконати, не перемогти в чесній дискусії, а так — замазати спину крейдою, образити в натовпі чи обля­пати в калюжі. Не можеш собі уявити, скільки ідеалізованих уявлень про високу політику, високі матерії та лицарів без докору й страху розпадається, коли роздивлятися все це впритул.

ЛИСТ (13)

Мила моя, хочеш, я заведу собі вуса? В Америці чимало вусанів, іноді це мені навіть подобається; на обличчі з’являється щось нове, а разом з ним — зовнішні ознаки старомодної мужності. Наприкінці минулого століття виголювали обличчя переважно актори — щоб легше було гримуватися; а всі відомі персони років сто тому носили вуса, чи бакенбарди, чи бороди — а то й усе разом.

Тут можна змоделювати собі вуса під мексіканського бандита, під німецького імператора Вільгельма чи під Гітлера (в одного з перукарів неподалік від будинку, де я живу, висить плакат: «Якби гладенько виголений Гітлер вийшов на вулицю, хто б його пізнав?»). Старовинний британський критерій елегантності: в джентльмена неодмінно має бути випещена рослинність на обличчі— вважається, що це сприяє кращому ставленню дівчат і авторитетові у середовищі колег. Щодо мене, то — які там дівчата! А втім...

З однією дівчиною я познайомився в Центральному парку: звуть її Кет, вона юна, руда й вертлява. Спочатку Кет не знала, з якої я країни. А коли дізналася — не злякалась, д зацікавлено запитала в мене по телефону, чи був я хоч раз у Москві. Але і це, як з’ясувалося, не дуже її цікавило. Кет докладно мене розпитувала, як у нас живе молодь — отакі дівчата, як вона. Інформації в неї не було ніякої. На що вже наших школярів, молодих робітників чи студентів переповнено знанням про Америку (і в основному доброзичливим знанням), то тут про нас засвоїли всякі дурниці або не знають зовсім нічого. Вчора по телебаченню я дивився двогодинний художній фільм про те, як радянські люди просто-таки знемагають від бажання переїхати до Америки. Фільм будувався навколо оповіді про життя наших рибалок; знаєш, якби я справді народився в країні, так густо населеній людьми дивакуватими, а то й просто дурними, як та, що в фільмі вважається Радянським Союзом, напевно, і я був би інакший. Вони вигадують нас гидкими та пришелепуватими, прагнучи викликати принаймні зневагу до нас. А хотіли б ненависть — всезагальну й нестримну, бажання розтоптати нас і стерти з лиця землі. Кожну людину з радянським паспортом — тебе, мене...

Втім,— і це теж важливо,— останні вибори похитнули Рейгана. Не те щоб його владу, але впевненість у тому, що здійснення принципів цієї влади користується загальною підтримкою. Річ навіть не в тому, що після листопада представників демократичної партії в конгресі побільшає; вибори в Америці — захід фінансовий, і чимало факторів вирішують перемогу того чи того кандидата. Але разом з виборами йшов опит населення з найважливіших політичних питань — в опиті все- американська опінія була набагато означеніша. Виписую з журналу «Тайм» за 15 листопада: з 18 мільйонів опитаних 10,8 мільйона висловились за негайне заморожування ядерник арсеналів. Дуже чіткими були вимоги посилити карну відповідальність, страчувати за особливо жорстокі злочини. Не лише журнал, з якого я це виписую, а й президент з радниками переконались, що основна маса населення в їхній країні не вважає Радянську державу головною загрозою, а ядерну зброю — панацеєю від усіх лих.

«Я дуже люблю свою батьківщину,— сказав мені знайомий викладач-славіст в Лоуренсі,— й ніяк не хочу погодитись із тим, що тут мене більше лякають, аніж радують. Особливо останнім часом».

Віра Данем — ти знаєш її, вона бувала в СРСР і виступала в Києві, професор-русист з університету штату Нью-Йорк,— розповідала, що молодь, яка вчиться в їхньому університеті, надто ті, хто вступає до університету сьогодні, чимало пишуть і говорять про свій страх перед смертю, яку, мовляв, «радянські літаки й ракети от-от скинуть на них». Щоб утовкти людям таке у голови, спершу належить позбавити їх найменшого знання про нас; позбавляють...

Згадуєш, наші діти гралися з дітьми наших американських знайомих, що приїздили до Києва років дванадцять тому. За цей час з американських дітей навиховували кого завгодно, в тому числі й переляканих молодих людей, які чекають на радянське бомбардування.

Про що б я тут не писав — думаю про дітей. Про наших, бо для багатьох з них Америка лишається країною хоробрих ковбоїв і невтомних трудівників, які орють землю та зводять хмарочоси. Я хочу, щоб так було завжди, бо твердо вірю в чесну душу й добрі наміри трудової Америки.

Не все так просто, а втім...

ПРЕСА (11)

З газети «Нью-Йорк тайме», 27 вересня 1982 р.

«П’ятнадцять підлітків, дев’ятикласників, сидять у класній кімнаті на шостому поверсі й ведуть бесіди про смерть від радіоактивного опромінення... «Я іду спати, думаючи про те, що роззброєння нереальне і ми повинні вмерти,— каже міс Цайчановер.— Я думаю про те, що можу не прокинутися вранці...»

З журналу «Ньюсуїк», 11 жовтня 1982 р.

«Психіатр з Бостона розповів нещодавно про одинадцятирічну дівчинку, яку непокоїть питання, чи вистачить у неї часу, щоб покінчити з собою після того, як почнеться ядерна війна. В школі Кроссроудс в Санта-Моніці випускник Тім Вуд сказав: «Напевно, ліпше б я не знав, аніж мені відати, що хтось протягом 24 годин здатен припинити моє життя». П’ятеро однокласників у середній школі з ІСТ-Вінд зор проводять дні в класах, святково прикрашених зображеннями героїв мультфільмів; їхні ночі розтривожено снами про кінець світу. Говорить десятирічний Росс Філд: «Росіяни можуть послати ракету, і я буду мертвий протягом двох хвилин...»

розділ 8

Тут люблять писати про жінок та для жінок. Існують дайсь- кі журнали, жіночі розділи Ь газетах і стенди з книжками «для дівчат та для леді» в книгарнях. Як правило, це розраховано на одне коло жінок — які вчаться, виходять заміж, народжують дітей, стежать .за здоров’ям та зовнішністю своїх чоловіків і намагаються утримувати дім недорого й чисто, заразом підробляючи, де вдасться. Колись англійська письменниця Вірджінія Вулф окреслювала коло занять такої жінки, намагаючись власними силами вибитися за межі цього кола: «...Я читала в газетах про дурну виставу в одному місці й весілля в іншому; я потроху підробляла, заадресовуючи конверти, читаючи немолодим леді уголос, виготовляючи штучні квіти, показуючи літерки малюкам з дитячого садка...» Інша, сьогоднішня американська письменниця Джоан Дідіон у своїй книжці «Білий альбом» окреслювала іще одне традиційне коло: «...Потрібно дев’ять місяців чекати, доки народиться дитина. Потім три чи чотири місяці годувати її груддю. Коли дитина припиняє бути грудною, треба п’ять літ прожити, граючись з дитиною...»

У світській хроніці щоденних газет інші істоти жіночої статі — неземні з вигляду та одягу, які час від часу виходять заміж, як Елізабет Тейлор, але не надають цьому великого значення, живуть в оточенні діамантів та чоловіків небаченої краси.

Нині з’явилися жінки ще й у війську — в армії вони служать на 38 професійних посадах, і, кажуть, їм з цього року дозволять освоювати ще 23 військових фахи. Нині у понад двохмільйонній американській армії, яка дедалі стає набагато більшою за двохмільйонну, 180 тисяч осіб жіночої статі. Кожна десята «армійка» вагітна, що ускладнює участь жінок у польових маневрах. Даних про вагітність дам, які повибивались на високі парламентські крісла, я не маю; знаю лише, що в палаті представників є 19 дам на 435 депутатських місць, а в сенаті — дві на сто. Вся ота рахувальня — про жінок, котрі, як тут вважається, з честю виконують свій обов’язок перед вітчизною. Втім, не всі жіночі заняття почесні. Є ще загадковий для обивателя, привабливо-гріховний світ платного кохання й жриць найдавнішого фаху, але ця інформація в основному йде по розділу скандальної хроніки. Інколи різновиди жінок зближуються; якраз у жовтні чимало писали про розлучення мільйонера Пітера Пулітцера, який заскочив свою дружину Роксанну на любовних забавах, надзвичайних за своею інтенсивністю й розбещеністю. Під час розлучення невірна дружина запрагла аліментів на суму 246 тисяч доларів річно, і в пресі чимало сперечалися, чи мають підставу претензії тої дамочки. Час від часу я розмовляв про американок з різними людьми, й між ними і з моєю знайомою Кет; якраз я щойно купив «Дейлі ньюс», розгорнув на столі й почав читати уголос інформації про жінок, якими населене це місто. Принаймні те, що газета вважала за потрібне мене про них повідомити.

Кет почала сердитись на початку читання й остаточно розгнівалася, коли я читав розділ листів. «Мені слухати гидко,— сказала вона.— Хтозна-що...»

Але таки вислухала один лист з «Дейлі ньюс» за 19 жовтня, примружено усміхнулась і сказала, що її ровесниця, автор листа, мислить непрактично. «Дівчинка набиває собі ціну»,— мовила Кет і відвернулася. А лист у газеті й відповідь на нього видрукувано на повному серйозі.

Лист: «Мені 23 роки, і часом доводиться чергувати в нічну зміну. Я стільки чула про згвалтованих, що дуже всього цього боюся. Скажіть, де можна придбати пояс цнотливості?»

Відповідь: «Пояси цнотливості пішли в минуле разом з дво­ром короля Артура. Втім, це невелика втрата для тебе. Якщо гвалтівник зустріне таку перепону на шляху до мети, він, мабуть, уб’є жертву...»

Бачите, як воно все відверто й просто; Кет вважає, що тут і говорити нема про що. Вона взагалі мислить і говорить трохи прямолінійно. До мене вона ставиться, наче до марсіанина — зацікавлено розпитує, роздивляється і так само відверто коментує. Кет подзвонила мені, запропонувавши просто погуляти містом, я погодився, бо наше знайомство біля Центрального парку було милим, хоч нетривалим. А познайомитись взагалі з особою жіночої статі в Нью-Йорку дуже легко. Розумію всю глибину іронії Кет з приводу листа в «Дейлі ньюс». «У нас тут не протовпишся від дам, які руками й працювати не вміють»,—сказав мені чікагський письменник і радіокоментатор Стаде Теркел.

Шкода, що не можна їх відтворювати в тексті, але за день в моїх кишенях збирається по три-чотири запрошення відвідати дівчат без претензій — такі летючки роздають на кожному розі. Оскільки відкритим текстом писати, чим займаються дівчата без поясів цнотливості, не заведено — запрошення висловлюються непрямо: «Жива вистава для дорослих. Фільми виключно для дорослих. Двадцять п’ять оголених до пояса танцівниць. Щонеділі працюємо цілодобово. Хочеш бутикоролем? Приходь до нас і обирай королеву...» І адреска: 151 Схід, 49-а вулиця. На другому й третьому папірцях текст приблизно такий самий (час від часу використовуються додаткові зваби на кшталт: «Заплатіть за першу чарку — другу дістанете безкоштовно»...).

Після цього розділу я перекладу кілька повідомлень з нью- йоркської преси, бо в переказі чимало подій здаються неймовірними; а тут повідомляють і про жінку-полісмена, яка по­зувала для порнографічних фото, і про те, що з тюрми штату Айдахо втік відомий гвалтувальник, який відсиджував там 325-річний строк (американські вироки плюсують один з одним, і назагал виникають терміни зовсім фантастичні — нехай це вас не дивує)...

Так чи інакше, але газети, де пишуть про насильства, розходяться веселіше — «Нью-Йорк пост», особливо старанна в збиранні такої інформації, за кілька років підняла свій тираж майже до мільйонного.

Мене цікавило, як ставиться до проблеми саме Кет, ровесниця багатьох жертв. Ми неквапно пили каву у невеликому барі, обладнаному на другому поверсі будинку, де я жив. Бармен приніс газети, і ми гортали їх. Подробиці тутешнього життя впадали в очі; коли б мене справді зацікавила щойно зачеплена тема, я взагалі міг би купувати не благопристойні щоденники, а, скажімо, «Скру» — яскраву, кольорову газету, поліграфічно привабливішу за «Нью-Йорк тайме» і, власне, цілком присвячену діяльності нью-йоркських дівиць веселого фаху та їхньої клієнтури. Але мені хотілося побачити цей світ очима людини звичайної, що спостерігає зміну тутешніх смаків; зміни катастрофічні — благочестиві пуритани, які емігрували колись до Америки з безбожної Британії, побожеволіли б з жаху, побачивши атмосферу буття своїх нащадків.

У цій країні полюси лишилися, де були,— і скромність, і розпуста, і все інше,— але нині усе вихлюпнулось назовні особливо відверто, все навстіж. Коли атмосфера зненависті твориться й здирає прикриття з багатьох манер і з багатьох традицій, настає страшна мить, коли наче вже нічого і соромитись. Воно ж усе разом — і те, що людину вбивають не одним, а п’ятнадцятьма ударами ножа (паталогоанатоми звуть це «перебивання»), тобто катують; і те, що за спинами в багатьох — попіл в’єтнамських сіл; і те, що в дванадцяти мільйонів дорослих немає праці: і те, що усім втовкмачують у голови з ранку до вечора, що прилетить російська ракета й усіх спалить. Таке передчуття апокаліпсису, страшного суду, кінця світу викликається штучно, але виявляється багатозначно..«

Телебачення за інерцією дотримується заборон на окрему рекламу сигарет та спиртного (хоч кіногерої п’ють і палять нестримно, їм можна); знімає звук у випадках, коли кіногерої речуть щось за межами словників Вебстера (іноді ковбої в тиші шарпають один одного за джинсові сорочки й ворушать губами хвилин по три підряд — звук вирубують надійно, навіть музики немає). Зате суціль позитивні герої мультиків — і ті вбивають один одного з такою одержимістю, що голова обертом іде.

Нещодавно Національний інститут психіатрії опублікував чергове, ювілейне, дві тисячі п’ятисоте з 1970 року, дослідження про вплив сцен жорстокості та насильства у телебаченні на психіку молоді. Психіатри вважають, що, навіть демонструючи час від часу повагу до словників, телебачення калічить молодь саме тим, що звалює до своїх новин і своїх фільмів екстракт буття і впливає на молоді та всі інші душі тотальністю духу насильства, який запанував і в житті, і у видовищах. Звичайно ж, людина стає гвалтівником не від того, що бачить, як на екрані гвалтують жінку; різні сфери доповнюють одна одну, взаємодіючи у вихованні. Не спрощуватиму тему — вибірково торкаю різні її сторони...

Коли я сказав Кет, що убивців і маніяків можуть виховувати засоби масової пропаганди, вона резонно зауважила: «.Це ж тільки клаптик життя — не все так просто... Одним з найстрашніших убивць нашого часу став кампучійський Пол Пот. А в нього, здається, не тільки телевізора, а й радіо не Кет прослухала курс соціальної психології в університеті штату Коннектікут; вона знає те, про що деякі професори охоче забувають: життя цільне й різні його вияви поєднуються тим, що зветься «спосіб життя».

Сьогодні ми з Кет хотіли пройтися в бік Таймс-скверу; це самісінький центр, нью-йоркська «стометрівка», там перехрещуються шляхи Нью-Йорка, чимало його достоїнств і пороків найяскравіше сяють саме там; крім усього іншого, це одне з найбільш атракціонних і найбільш сяючих місць на Манхет- тені.

Ми ще трохи поговорили про особливості міського життя: треба мати на увазі, що молоді американці студентського віку, як правило, люди дуже поважні й люблять довгі, роздумливі бесіди. Все, про що я пишу в цьому розділі, ми справді перебалакали на рівних — Кет і я, удвічі старший за неї. А коли зовсім конкретно, то, почавши від бесіди про металеву білизну, ми пригадали людину, яку радіо, телебачення й преса щойно прозивали страшним злочинцем і маніяком.

І негр замкнувся з п’ятьма заложниками і з кольтом, вкраденим у полісмена, у підвалі нью-йоркської лікарні в Брук- ліні. Поліція обклала підвал зусебіч. Ларі Вандейк, тридцятитрьохрічний чорношкірий злочинець з аристократичним фламандським прізвищем, сказав, що відпустить заложників лише в тім разі, коли йому дозволять виступити по національному телебаченню. Виступити врешті-решт дозволили. Заложники один за одним повилазили крізь підвальне вікно; останнім вийшов сам Вандейк, величезний вусань у нейлоновій куртці. Він підійшов до мікрофонів величезної телестанції, схопив один з них і почав кричати: «Я не божевільний! Я людина, яка прагнула волі! Ви мене зловили: ось він я!» Негр помовчав і вже спокійним голосом звернувся до репортерського натовпу: «Я прагну волі, та не здобув її. Ми не злочинці! Це багатії злочинці!» Вандейкові наклали наручники, й він поїхав з ескортом, не меншим за той, що охороняє полотна його славного однофамільця.

Надто в багатьох обставинах тут визначальну роль відіграють категорії «багатий», «бідний»,— коли людина позбувається грошей, їй відтинають головні шляхи в світ. Людина може проти цього повстати, і форми протесту бувають розмаїтими — ось з такими включно...

Дивлюсь на вас, розмовляю з вами,— сказала Кет,— І думаю, що такий потік негативної інформації, у який ви втрапили, вимагає стійкості, щоб не потонути..,

А ви не потопаєте?

Не потопаю,— серйозно відповіла Кет.— Я читала,

у вашій країні про вади не пишуть, через це така кількість некрасивих вчинків та гидких ситуацій може вас травмува­ти.— Вона примружилася й почала роздивлятись мене, явно збираючись сказати що-небудь іще. Трохи подумала й запитала, хитнувши кінчиками пальців лампу над нашим столиком:—У вас в редакції, там, удома, багато людей працює?

Чимало,— сказав я, зупинив лампу, що хиталася маятником, і назвав їй точну цифру.

А жінок між ними багато?

Я замислився, полічив подумки всіх жінок, врахувавши прибиральницю, яка в нас на півставки, і сказав Кет, що приблизно третина співробітників — жінки.

Ну от,— серйозно зауважила співрозмовниця.— Чоловічий шовінізм. І ви...

В Америці у багатьох жінок почуття власної гідності загострене до болю; вони вимагають, щоб усе нарівно і ніяк не інакше, пояснень не дослуховують. Річ у тім, що вічний прин-цип американської рівноправності можна б сформулювати так: «Тут усі рівні, наша демократія незрівнянна. Але, попри конституційну рівність, білі чоловіки англосаксонського походження, протестантського віровизнання рівніші за всіх». Щодо жінок, то місця в них різноманітні, але в головному традиційні...

— От зайшла я до вас,— сказала Кет.— Ми сидимо в барі й п’ємо каву. Та коли ви мене зустріли й повели до себе, про що подумав адміністратор? В голові йому клацнув звичний стереотип, і — головою ручуся — адміністратор подумав про єдине: мешканець повів до себе дівчину розважатись...

Я ще раз уважно озирнув маленький порожній бар.

Тієї миті бармен думав про щось подібне, бо зготував і подав нам нову каву досить грайливо. Я строго глянув на бармена, й він припинив усмішечки. Кет мала рацію: стереотипи визначаються загальною ситуацією в суспільстві, виникають надовго і зразу в багатьох.

Що я міг заперечити? Читати для Кет лекцію про становище радянських жінок, а тим більше переповідати цю лекцію вам зараз сенсу мало. Але дещо я їй розповів. V американок це болюче місце — протягом усієї своєї історії вони борються за рівні права з чоловічою половиною Америки. Фактично вони заявили про ці права ще в добу першопрохідців, піонерів, коли жінки разом з чоловіками гнали вози зі сходу на захід — через весь континент — і стріляли, і гарцювали, і будували не гірше за чоловіків.

Але нині, за офіційною статистикою, чоловіки-програмісти і чоловіки-адвокати дістають на третину, а чоловіки-медики на чверть більшу за жінок платню за ту саму працю. Чоловіки-вчителі й чоловіки-клерки, навіть чоловіки-портьє заробляють на відсотків 20—25 більше. Немає жодного легального фаху, де жінка могла б заробити більше за чоловіка на такій самій посаді. Я вичитав це у липневому номері журналу «Тайм». Про жінок-працівників я вже згадував; вони ще не можуть приймати законів на свій захист — надто нечисленні вони, хоч деякі досить помітні. Нещодавно вперше в історії США жінка на ім’я Джін Кіркпатрік стала постійним (і, на жаль, найреакційнішим за всі часи) представником своєї країни в ООН. Нещодавно (теж уперше за історію Сполуче­них Штатів) перша жінка, Сандра О’Коннор, стала членом Верховного суду США. Так чи інакше, з 450 посад, які в США вважаються за найвищі, жінки займають 45, і це число ледь- ледь збільшилося за останні роки, коли попередній і теперішній президенти вели особливо запеклу борню за голоси. Втім,голоси голосами, але призначення жінок на престижні посади вважається чимсь незвичайним не лише для американської влади, а й для американського бога. Довідавшись, що до складу Верховного суду вперше за 191 рік його існування увійшла жінка, один з керівників фундаменталістської церкви, преподобний Джері Фалвел сказав, що це «образливо для порядних християн».

Коротше кажучи, жінки, вбрані у чиновницькі мундири чи суддівські тоги, в Америці менш популярні, аніж ті, що бачать головну свою силу в достоїнствах аж ніяк не розумових, а тому надмірним одягом не перевантажені.

Дивно, якби в суспільстві, де усе виставлене на продаж жінка не стала б товаром. Колись, як ви знаєте, про це писав Карл Маркс.

Ви читали Маркса? — запитав я у Кет.

В нас багато хто читав його в університеті,— сказала вона, зазираючи у порожню чашку.— Але мені зараз не так важливо пояснити, чому в мене роботи немає, а знайти роботу. Якщо я усім казатиму, що читала Маркса, то не влаштуюсь ніколи...

Іще каву?

Ні,— сказала вона і глянула в бік бармена, який негайно став уважно послужливим.

Меде барменом не взяли б,— хитнула Кет головою.— І не взяли б до цього будинку адміністратором. Хіба що приби­ральницею чи покоївкою. І в електроніці, і в автомобільній промисловості жінок майже немає. Офіційно вважається, що ми створюємо в колективі атмосферу сексуальності й люди працюють гірше. Ви рахували колись, скільки є на світі усякого, чого жінці робити не слід: ходити самій, подорожувати з незнайомими, звертатися першою і таке інше. Я з вами у Центральному парку познайомилася усім назло й наперекір собі самій...

Слід зауважити, що різновиди американських форм незгоди з чим-небудь нескінченно різноманітні. Це може бути й небажання стригтися, і сидіння під дверима урядової установи з плакатом: «Мене образили!», і манера вбиратися, і багатотисячна демонстрація. Не пам’ятаю, як була одягнена моя співрозмовниця за першої нашої зустрічі, але зараз вона виглядала точнісінько так само, як тисячі її ровесниць з демонстративно короткими зачісками, в кросівках та джинсах, які всіляко підкреслюють, що не хочуть уподібнюватися стандартним красуням і не хочуть, щоб з ними розмовляли грайливо.

Джинси в Кет були заправлені у короткі чоботи; була вона в коричневій куртці, яка дуже їй лічила. Кет понишпорила в себе у кишені й дістала круглий значок зі словами: «Владу — жінкам!»

Наші хлопці...— почала вона.

А ви могли б керувати, забувши, що е на світі «хлопці» й «дівчата», «сонечко», «радість моя» і подібне? Забувши, що не можна заплакати у невластивий момент, і...

Звідки ви знаєте, що я плаксій? — обірвала мене Кет, всміхаючись.— Щось треба змінювати на цім світі. Ми, жінки, ризикувати не любимо — це в характері,— а який бізнес без ризику? Ми не завжди точно собі уявляємо, якої посади прагнемо, а без цього не можна.„ 3 грошима зараз скрутно — потрібно, щоб у кожній родині працювали двоє; за статистикою, вже більше половини наших жінок працює чи шукає роботу. Моя мама уся в трудах; вийду заміж я і теж працюватиму. Діти відходять, як я від мами пішла, що ж лишається?..

Дитячі ляльки лишаються,— сказав я.— Наприклад, іграшкова Брук Шілдс...

Кет глянула на мене дуже сердито.

Вам подобається Брук Шілдс? — спитав я в бармена.

Ні! — широко всміхнувся той. Я ще раз переконався, що це добрий професіонал. Бармен знав, що в присутності однієї жінки хвалити іншу не слід.

Брук Шілдс — худенька молода манекенниця з оченятами розбещенного янголятка з ялинки в борделі — вже не раз у вісімдесятих роках проголошувалась всеамериканським ідолом. І сьогоднішні журнали мод відкриваються її фото — а почали фотографувати дівчинку дуже рано. Розлучена мати Брук, яку звуть Террі, позбувшись чоловіка, виповнила своє життя тим, що вклала гроші, відсуджені при розлученні, в експлуатацію власної доні. Тут є таке слівце «сексплуатація — від «секс» та «експлуатація»,— вона до цього випадку має найбезпосередніший стосунок... Ровесниця моєї Кет уславилася не лише завдяки красі, а й тому, що краса й грація дівчини експлуатувалися («сексплуатувалися») досить ціле­спрямовано (демонструються, приміром, джинси фірми «Калвін», одягнені на голе тіло; Брук з усмішечкою розбещеного янголятка дивиться в об’єктив: «Між мною і Калвіном нічого немає!»). Вона знімається в кіно, виступає по телебаченню, дістає найвищі гонорари. У квітні надійшли в продаж перші два мільйони дванадцятидоларових ляльок, які в зменшеному вигляді повторюють усі розміри юної манекенниці, з комплектом одягу, що складається з рожевих штанців і светра,

а також білих ковбойських чобітків. Одяг, цей, як свідчить реклама, можна легко одягати й знімати.

Хочете випити за Брук? — запропонував я.— На кожному розі продається лялька, що повторює найінтимніші її пропорції, це, напевно, приємно?

Приємно? — не прийняла співрозмовниця мого жарту.— Вам подобається, коли вас обмацують поглядами й пальцями, коли беруть ляльку, а уявляють, що у вас там, як і де і як виглядаєте ви в натуральний розмір?! Всі символи жіночої Америки, як правило, трагічні. Це або класик нашої поезії, самотня, мов перст, Емілі Дікінсон, чи найкраща наша поетеса шістдесятих років Сільвія Плат, яка покінчила життя самогубством. Це чи вічно невлаштована колишня перша леді країни Жаклін Кеннеді-Онассіс, чи колишня перша леді наших кіноекранів, отруєна (власноручно чи іншими...) Мерілін Монро. Все це втішно лише збоку; що ми відаємо про долі юних манекенниць і актрисок після того, як їм стукне по тридцять? Так чи інакше, а красунь тут не бракує: беручи від двадцяти до двохсот доларів за побачення, деякі з красунь йдуть на дно, знаючи, що найгірші літа ще попереду, а гроші збирати більше ні з чого...

А поки Брук Шілдс бере чималі гроші за день позування для модних фірм. Вважається, що в Нью-Йорку десять тисяч манекенниць з достатком, які заробляють від шістдесяти до вісімдесяти тисяч доларів на рік. Це гарячі годинки, молодість,—треба назбирати грошенят і по можливості ліпше вийти заміж. Та неприпустимо змінювати обране амплуа — належить залишатися кицькою, красунечкою, пташеням, доки вдається. Америка міцно утримує нині своє лідерство у всесвітньому продукуванні жінок для журнальних обкладинок. Тутешні манекенниці вже літають демонструвати моди й себе самих до Токіо, Парижа, Рима — культ жінки для показу, жінки-забавки зведено на державний рівень. Коли в Білому домі з’явилася теперішня перша леді Ненсі Рейган і газети зарясніли повідомленнями про те, скільки сотень суконь вона замовила, який сервіз і з якими золотими орлами на денцях чашок і тарілок, які пуфики завезено до президентських опо- чивалень,— все це було сприйнято як неминучість. Жінки найвищих гатунків і посад існують для того, щоб їх випеїцували, загортали в хутра й шовки; ну, звичайно ж, до кухні вони заходять — але для того лише, щоб взяти чашку або коктейлеву склянку в буфеті.

Знаменита манекенниця Аполонія, на прізвисько Яблучко, яка заробляє по своїх контрактах чимало, любить викллдати кореспондентам повчальні, як вважає вона, для всіх принципи власного життя. З можливого посуду вдома вона має дві пластмасові чашки й пластикову ж таки виделку. Як проводить вільний час? Полюбляє кататися на роликах під рок- музику — іноді по вісім годин підряд. Візити коханцеві робить найчастіше близько четвертої ранку; потім до гримера, до косметички — праця позування, демонстрування, і так до наступного катання на роликах... Ну просто як у відомій байці про мураху і бабку; до чого ж тут старанно популяризують життя, не обтяжене політикою, життя, що на роликах котиться куди слід!

І що, не бажали б ви такого життя? — спитав я в Кет.

А по-вашому, це життя? — відповіла та.— Я хочу бути жінкою, хочу бути такою, як люди, серед яких я виросла. Хочу працювати, як моя мати, й хочу, щоб мене кохали, як тато маму. Сентиментально? Але жінкою стати складніше, ніж чоловіком. Ви згодні?

Про американські нерівноправності можна писати чимало, бо нерівноправність лежить в самій основі суспільства — воно й задумане таким, щоб усі нарізно, хто як проб’ється. Нерівноправність буває звичною, доки не стає образливою, доки не стає високим бар’єром на шляху спроб реалізувати себе, на шляху людських зусиль жити рівноправно й щасливо.

Ти маєш пробитися сам. Але якщо ти чорношкірий чи вузькоокий, це зробити значно важче. Якщо ти жінка — твій шлях буде нелегкий. Якщо ти хоч раз був у тюрмі — здобув тавро на все життя й не відмиєшся. І таке інше...

Дуже прикро, коли в суспільстві стільки фіксованих уявлень на всі випадки життя.

Але, незважаючи на все це, Нью-Йорк справляє враження міста, де чимало розумних людей. Так воно і є, врешті-решт: бібліотеки забито відвідувачами; в читальнях повно люду. І водночас неписьменних стає все більше. Число освічених жінок потроху зростає, але не зменшується й число тих, Хто не уявляє жінку ніде поза кухнею й ліжком. Крізь це доводиться йти, мов крізь туман, в якому неможливо ухилитися від Крапельок. Стандартні уявлення змерзаються, й легко посковзнутися на цьому льду.

Коли в країні щось псується у серцевині й ненависть починає їсти її зсередини, країна може принизитись у найнесподіваніших сферах свого буття. Я вже згадував про неймовірну кількість видаваних тут найрозмаїтіших книжок, у яких нас намагаються представити напівлюдьми, істотами емоційно недорозвиненими, а через те нездатними до сприймання радощів, якими повниться душа американця чи американки. І це стандартний, щоденний парканчик, яким нас відгороджують від «американських цінностей». Вже закінчуючи цей розділ, я узяв книжку, яку читали і Кет, і я, і ще чимало мільйонів людей, бо з кінця сімдесятих років її перевидавали безліч разів, і вона офіційно вважається мало не головним посібником до вивчення радянського життя. Це «Росіяни» Хедріка Сміта. Ось розділ про радянських жінок; після довгої оповіді про те, які вони нудні, нещасні й неелегантні в нас, я наштовхнувся на інтерв’ю містера Сміта про справи зовсім потаємні За його логікою, коли вже в нас щось не по-американському, то все повинно бути не так, і це «не так» має бути безпросвітним. І справді, інформує нещадний Хедрік Сміт своїх співвітчизниць: «Жінки скаржилися мені, що в ліжку з російськими чоловіками вони ніколи не мали статевого задоволення...» Містер Сміт не мав часу як слід поговорити з тими «нещасними жінками» під час журналістської бесіди, не кажучи вже про інтимні тайнощі,— але як же він співчував їм!

Отак і розповідають середньому американцеві про нас1— і всередині майже кожної теми примудряються виростити іще й отаку біленьку чи жовтеньку антирадянську поганку. Кожна тема — наче крапля води, у якій поєднано безліч різних молекул. Американська пропаганда послідовна й уперта — вона знає, кого хоче виховати й навіщо, і не відступає від мети.

А всезагальні ідоли — як були... Серед американських дівчат Брук Шілдс, звісно, куди популярніша за міс О’Коннор, яка засідає у Верховному суді. Зараз однією з найпотужніших галузей промисловості, що працює на жіночу чистину населення США, став випуск косметики для дівчаток від трьох до чотирнадцяти років. Всі ті губні помадки та накладні війки, яких щороку продається на суму понад сто мільйонів доларів,— наче гра в «Монополію» для хлопчиків, які купують і продають іграшкові готелі, кінотеатри й ресторани. Все це як маленькі хокейні ключки для завтрашніх гравців професійних команд; Америка — країна ранньої спеціалізації, тут не можна втратити свого шансу — батьки починають тренувати нащадків з пелюшок, прищеплюючи їм власні уявлення про успіх. Так що рекламні красуні сьогодення вже віддзеркалюються у дні прийдешньому...

Ми з Кет так і не прогулялися, розпрощались, як стрінулися— в чеканні завтрашніх розмов. Я нарозповідав їй ще і про Володю-Уолтера та про все, що довкола нього накручено. Кет похитала головою й сказала, що просто не знає, чим тут іще можна зарадити. «По суті,— справедливо зауважила вона,— це продовження тієї ж розмови про дискримінацію...»

Повернувшись до номера, я увімкнув радіо. Доктор Руф Вестенгаймер анонсувала наступну свою передачу. Щонеділі увечері радіостанція WYNY — FМ передає бесіди 53-річної колишньої виховательки дитсадка про секс. Передача дуже популярна; в Нью-Йорку її регулярно слухає близько 150 тисяч людей. Руф Вестенгаймер оповідає, як слід вести себе з партнером у ліжку, причому з такими різновидами й подробицями, що передача набула репутації цілком недвозначної. «Гарного вам.сексу!» — закінчує пані Вестенгаймер свої виступи. (Телевізійна реклама їх виглядає таким чином: на мить весь екран заповнюється не дуже молодим жіночим обличчям. Обличчя підморгує, і під ним виникає титр: «Доктор Руф», «Я тренувала найкращих коханців у цьому краї»,— каже обличчя). Так що не знаю, як з іншими різновидами освіти, але щодо статевого... А питання читачки про форму одягу для виходу на нічну вулицю, з якого я почав, напевно, має сенс. Гадаю, що Кет ігнорувала його з чистого принципу. Те, чого не можна купити, в цьому місті і в цій країні завжди брали силою. Згідно з загальноамериканською статистикою, тут гвалтують жінок у середньому кожні сім хвилин.

ПРЕСА (12)

З газети «Нью-Йорк тайме», 17 листопада 1982 р.

«Він увійшов крізь вікно в спальні, відкрите в спекотну серпневу ніч. В нього був ніж і панчоха, вдягнена на обличчя... Шірлі прокинулася від того, що відчула руку, яка затиснула їй уста, і дотик гострого металу трохи нижче під • тим місцем, де на шиї б’ється пульс. «Якщо ти скрикнеш — умреш,— сказав він їй перед тим, як вона повернулася з болючого світу снів у примару пробудження.— Я щойно з тюрми і потребую жінки».

Так почалося насильство. Шірлі не знає, як воно закінчиться. «В мене була велетенська жага життя,—каже вона.— Він вбив її».

В Нью-Йорку таких жінок, як Шірлі, надмір...»

З газети «Дейлі ньюс», 7 жовтня 1982 р.

«Тіло роздягненої молодої жінки, яку катували до того, як перерізали їй горло, було знайдене вчора зв’язаним, з заткнутим ротом у номері готелю «Рамада» на 48-й вулиці повідомили з поліції».

З газети «Дейлі ньюс», 11 жовтня 1982 р.

«Вчора закрилася «СЕКСПО-82», виставка-продаж товарів,

пов’язаних з сексом...»

З газети «Нью-Йорк тайме», 5 грудня 1982 р.

«У 1980 році в незаміжніх жінок народилося 665 747 дітей,

або 18,4 % від загальної кількості народжень у 1980 році»,

ЛИСТ (14)

Мила моя, в Америці здригнулися полюси. Недавно заарештували дуже багатого автомобільного магната Де Лорейна, який закупив для перепродажу наркоманам кокаїну на 24 мільйони доларів; багатій удався до бізнесу, який традиційно вважався справою професійних мафіозо. Публікується чимало повідомлень про спекуляцію продуктовими талонами і про спекулянтів, які накопичили тих бідняцьких талонів на гігантські суми. Полюси здригаються, а так званий «середній американець» метушиться між ними, стаючи фігурою дедалі ефемернішою; знаходити середину все важче.

Я й сам не знаю, хто він — типовий, середньоарифметичний, найузагальненіший американець, чи — конкретніше — середній житель Нью-Йорка. Мене завжди вражає розмаїття тутешніх типів, яке не пасує ні до яких класифікацій. І все ж таки американське життя регламентоване й досліджене навіть у деталях; у тутешньому бедламі панує порядок — все нормовано, усе згідно з правилами. Кожні вісім секунд у США народжується людина й кожні чотирнадцять секунд — вмирає.в середньому. Середня американська родина з чотирьох осіб споживає щороку близько чотирьох тонн їжі. Середня американська господиня відкриває 788 консервних бляшанок на рік, а чоловік випиває 52 галони кави. Але не всім перепадає порівну; я писав тобі, що вранці (перед відкриттям продуктових крамниць, коли викидають продукти, що почали псуватися) можна бачити людські зграї на смітниках. Статистика розповідає не про все; тут навіть якийсь процент куль влучає «непередбачено». В «Нью-Йорк пост» за 9 жовтня я вичитав про те, як було поранено кулею в ногу 11-місячну дитину в Брукліні. Мати, Розмарі Харріс, розповідала, що вона дивилася на дитину, коли та раптом впала і потекла кров. Звідки й чому стріляли, ніхто сказати не міг.

Назагал тут мешкає різна публіка: ковбої, й злочинці, і мільйонери. Жодна із згаданих груп не є найчисленнішою, жодну не впізнаєш на перший погляд. Якось довелося мені поснідати з Армандом Хаммером, відомим промисловцем та мільярдером, дуже розумною людиною, прихильником торгівлі з нашою країною. Хаммер виявився сухеньким, дуже рухливим дідком у найстандартнішому костюмі масового пошиву. їв досить скромно (шматочок сиру з грінкою, чай без цукру), діяв енергійно («Якщо бажаєте, можна до обіду полетіти до мене на завод, потім мені треба до Вашінгтона, а на обід повернемося сюди»). Вирізняли Хаммера у натовпі хіба що особливо ввічливі офіціанти й ресторанний «метр», який особисто сервірував нам стіл.

Є давня акторська істина про те, що «короля має грати оточення». В Америці це завжди слушно, бо людина тут визначається перш за все тим, з ким і де вона зустрічається, де працює, в яких готелях живе,-де обідає, на якому автомобілі й куди їздить. Не знаю суспільства, запрограмованого й поділеного навіть у подробицях немилосердніше за суспільство американське.

Тут все пізнаванне. Знайомий лікар хвалився мені, що він втратить клієнтуру, якщо не змінюватиме свій автомобіль на новий що два роки; в Нью-Йорку є парадні двері, до яких непристойно під’їздити на старому й немодному авто. Якось я збирався зупинитися в Нью-Йорку лише на три дні й спитав у аеропорту імені Кеннеді в спеціального чергового, який допомагає приїжджим з пошуками житла, де він порадить мені оселитися. Черговий поцікавився, що я роблю. Потім подумав-поміркував і дуже чітко сказав, що людині мого кола випадає оселитися там і там. Коли я попросив знайти щось простіше, черговий не те що сприйняв це із зневагою, але поставився як до людини, яка в суспільстві поводиться неналежним чином.

Вчора увечері по телебаченню передавали репортаж з крамниці одягу «Біжан». Костюми там коштують від півтори тисячі доларів і вище (в сусідньому, «звичайному» закладі можна придбати на цю суму десять-дванадцять вовняних костюмів-трійок), ковдри з хутра — найдешевші по п’ятнадцять тисяч доларів (автомобіль класу нашої «Лади» коштує тисяч п’ять). Власник крамниці повідомив репортерові: «Я працюю для людей, в яких є все; їм бракує лише моєї фірмової етикетки на підкладці -г- свідченя приналежності до еліти. І вони готові платити за таку етикетку...»

Якщо ви завжди обідаєте в тому самому ресторані і шиєте в того самого кравця, ви зустрічаєтеся щоденно з тим самим колом людей, і знамените американське «ланч-тайм» — «обідня перерва» — стає порою скріплення колишніх зв’язків та налагоджування нових. На цьому не заощаджують; суспільство розсортоване на усіх рівнях і за багатьма ознаками. Не ображайтесь,, коли вже при знайомстві у вас спитають, де винародилися, в якій школі та в якому університеті вчились, де живете зараз і коли та який автомобіль ви придбали. Якщо ви іноземець, запитання однаково будуть спробою звести вашу долю до спільного, зрозумілого по цей бік океану знаменника. Наприклад, у мене тут часто запитують, скільки я заробляю на рік; дуже дивуються, коли кажу, що колись був лікарем, а тоді кинув цей фах; запитують про гонорари, про автомобіль, про те, шив я костюм чи купував готовий. Якщо починають шанобливо перезиратися, то не тоді, коли я кажу, скільки книжок і якими мовами в мене їх виходило, а тоді, коли з’ясовується, що на телебаченні в нас щомісяця є «моя» годинна програма.

Такий це світ: таким його робили, і такий він вдався. Гроші регулюють чимало взаємин і репутацій, стають не лише засо­бом придбання ковбаси у крамниці, а й твоєю характеристикою. Тут ніхто не повірить у твій розум та енергію, якщо ти заробляєш мало. На кожній посаді є система надвишок і премій — стимуляцій за ініціативність. Надвишки ці на всіх суспільних рівнях виглядають по-різному; десь вони є частиною заробітку, і якщо ти не заслужив їх — шукай іншої роботи. Офіціанти, гардеробники, таксисти, покоївки взагалі основну частину свого бюджету формують з «типе» — чайових. Є навіть офіційні таблиці, у яких пояснюється, кому і скільки давати. Швейцару в готелі чи готельному кур’єрові належить не менше як 50 центів за перенесення однієї валізи від ліфта до твого номера. Офіціантові належить 10—15 відсотків по­над загальну вартість замовлення чи, якщо, наприклад, сніданок включено у вартість номера (що в Америці трапляється рідко), однаково лишати чайові на столі. Покоївці належить давати не менше п’яти доларів наприкінці тижня; це мінімум — інакше вона може спитати, чим завинила. Моя покоївка звернулася до мене з івшим проханням: підняла торшер і попрохала, щоб я клав чайові під нього. «Тільки ви в суботу виходите з номера,— сказала вона,— а стара мимра-рахівник вже відчуває, що у вас на столику п’ятірка для покоївки,— вона біжить в номер, поки я ще заступлю на чергування, і цупить банкноту. Прошу вас, кладіть під торшер». Класти слід неодмінно. Тут є навіть легенди щодо того, що буває з економії на чайових. Один журналіст цілком серйозно мене переконував, що в готельної обслуги є система секретних по- значок-характеристик, якими непомітно класифікуються валізи гостей. В третьому або четвертому готелі речі нещедрого породожнього можуть постраждати...

Перукареві годиться долар понад рахунок, хоч нині в Нью-Йорку постригтися дешевше, як за шість доларів, не можна Таксистам треба давати 15 процентів над рахунок лічильника, хоч нью-йоркське таксі й так дороге.Якщо тобі допоміг ліфтер, слід винагородити й ліфтера А якщо тобі дозволили скористатися з телефону адміністратора в готелі чи у крамниці, слід ввічливо запропонувати гроші чи покласти 25 центів біля апарата. Слід засвоїти, що задурно тут особливих благ не здобудеш; як сказав мені один знайомий співак, «задурно лише пташки співають».

Коли в тебе немає зовсім нічого — не живи в готелях, не задивляйся на таксі, не телефонуй, не користуйся ліфтами. Втім, щодо ліфтів та безгрошів’я, то й тут виявився можливим варіант нетиповий, про який я вичитав з «Нью-Йорк тайме» за 24 вересня. Цитую: «Мати з двома маленькими дітьми, одному з дітей лише 6 тижнів, учора виявлені в старому приміщенні для двигуна ліфтів. Вони жили там — під дахом у Брукліні. Поліцейський офіцер Джон Комтелло повідомив, що він наштовхнувся на них, виконуючи звичайний обхід дахів на Саттер-авеню». Але таке повідомлення для різноманітності., Єдині, кому тут можна не давати чайових, так це музейним екскурсоводам,— вважається, що люди вони дуже-інтелігентні, а значить, повинні задовольнятись малим. Але людині, яка, присвічуючи ліхтариком, проводить тебе в залі після початку кіносеансу, слід дати не менш як півдолара. Є навіть старий анекдот про глядача, що вирішив заощадити, втупився в екран і удав, що не помічає чоловіка з ліхтариком. Той пом’явся поруч, а тоді нахилився до глядача, якого щойно привів, і сказав йому на вухо: «Убивця, якого шукають,— бухгалтер...»

Так що чайові треба давати. Розповідаю тобі про це, щоб ти теж знала, як тут багато що стало відвертим. Тим більше, що, доки не збагнеш усіх особливостей американського побуту, жити буде важко, а часом і небезпечно. А коли збагнеш ті особливості — теж не завжди легшає. Втім, у Нью-Йорку чимало такого, до чого ніколи не звикнеш, але й це американці вро- щують у свої логічні системи. А зараз, як завжди, повідомлення з преси, яку я читав, живучи в Нью-Йорку...

ПРЕСА (13)

З журналу «Тайм», 9 серпня 1982 р.

«Нарешті його створено, убивчо розкішний дарунок для чоловіків та жінок, в яких є все... У крамниці Біжана, де клієнтам пропонуються такі речі, як покривало з хутра шиншили за 95 тисяч доларів та флакони чоловічих парфумів по півтори тисячі, пропонується револьвер з золота за 10 тисяч доларів... Власник крамниці Біжан сказав: «Я хотів зробити щось дуже американське. Я прагнув створити такий револьвер, що навіть люди, які ненавидять револьвери, схочуть мати його, щоб торкати і гратися з ним, такий він чудовий». Отже, він створив у своїх майстернях у Флоренції револьвер з ручкою, оправленою в шкіру, з барабаном, на який пішло 56 грамів чистого золота, з кобурою із хутра норки...»

З газети «Дейлі ньюс», 13 жовтня 1982 р.

«Троє чи четверо озброєних людей увійшли до аптеки на 18-й авеню близько пів на п’яту пополудні й застрелили власника, Мілтона Шера, 73 років, двічі влучивши йому в голову. Тіло його знайшли в сидячому положенні у кімнаті для відпочинку, в кутку,—повідомили з поліції. Покупця, Розу де Женнаріо, вбили одним пострілом у голову. Де Жен- наріо зайшла купити сигарет...»

З журналу «Ньюсуїк», 4 жовтня 1982 р.

«11 мільйонів офіційно безробітних американців, на біду, помножено майже такою самою кількістю неофіційних безробітних. Є півтора мільйона розгублених робітників, які припинили активні пошуки місця, бо не вірять у його існування; два з половиною мільйони робітників, зайнятих лише частину дня, хоч бажають вони трудитися повний робочий день; три мільйони шістсот тисяч робітників, які зайняті погодинно, але хотіли б працювати більше; чверть мільйона безробітних, яким по 14—15 років, яких і безробітними не вважають, і понад мільйон робітників на перекваліфікуванні... Лиш чотири мільйони триста тисяч безробітних дістають нині допомогу по безробіттю...»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 14 червня 1982 р.

«Увага: безробіття може виявитись шкідливим для вашого здоров’я. Існує виразний і прямий зв’язок між безробіттям та фізичним і розумовим комфортом»,— сказав доктор Еліот Лібау.

У приміській зоні Детройта вживання заспокійливих та антидепресивних ліків цього року збільшилося на 25 відсотків. Число хворих, що вдаються до психіатричної допомоги, зросло за минуле півріччя на 15—20 відсотків. У Хартфорді, штаті Коннектікут, половина усіх робітників, звільнених з заводу авіакомпанії, нарікають на безсоння. Один з трьох скаржиться на болі у животі, один з восьми запиває...

Соціолог Гарві Бреннер з університету Джона Гопкінса підрахував, що зростання безробіття на один процент збігається з тим, що на чотири відсотки більше людей потрапляє до тюрем, на 5,7 відсотка більше гине від убивств, на 4,1 відсотка, більше самогубців, на 4,3 процента чоловіків і на 2,3 жінок, зростає відвідування психіатрів і на 1,9 процента більше гине від хвороби серця, від цирозів печінки...»

РОЗДІЛ 9

На вечір в українському клубі на Четвертій вулиці прийшов Семен Кац. Клуб міститься у районі, катастрофічно збіднілому за останні півстоліття, і утримується на пожертви старих емігрантів, їхніх дітей, онуків, родичів, прихильників. Дивний це будино з крутими й вузькими сходами, з притуленими залами, до яких заходиш крізь вузькі двері й маленькі передпокої, з баром, який оформили на початку тридцятих років і не переоформлювали відтоді, отож він виглядає як шедевр дизайну в стилі «ретро». Люди, що ходять сюди, переважно постаріли разом з клубом і знайомі між собою багато десятків літ.

Семен прийшов сюди обережно; передусім тому, що район цей давно вже став міським дном і на хідниках повно постатей, переступаючи через які, ніколи не можна мати певності, що тебе не схоплять за ногу. Сюди, в район вулиці Бауері, американські соціальні центрифуги накидали чимало тисяч людей: це давно уже символ безнадії та останнього рубежу. В більшості люди з Бауері до всього байдужі чи люті зразу на все: найчастіше їхні почуття узагальнені, і в цьому ще одна небезпека. Тут грабують чи убивають несподівано й мовчки; водії, проїжджаючи тут, замикають зсередини двері в автомобілях, щоб ніхто не пограбував на ходу; жінки біжать бруківкою — подалі від брудних стін, до яких тиснуться тутешні пожильці. Можете повірити мені, що Семенові Кацу належало набратись хоробрості, щоб прийти сюди пішки. Але він дуже хотів зі мною побачитись.

Я не знав, що він прийде, і читав зі сцени вірші, бо запросили мене саме для цього. Не скажу, що аудиторія складалася з поцінувачів поезії, але нині я потребував саме таких. На цьому острові доброти й відстояної в сторіччях робітничої порядності можна було перевести подих від люті, якою мимоволі набрякає душа. Ці люди вміли протистояти, вміли зберігати себе і збереглися в більшості нехай неначитаними, та неозлоблени- ми — з чіткими критеріями добра й зла. Тому, коли на тлі спокійних, уважних і майже непорушних облич виникла фігура Семена Каца з метушливими очицями — очі було видно зі сцени, вони мовби збільшились від тривоги,— я зразу його побачив. Зала в українському клубі широка, але не розтягнута вглиб, вхідні двері просто напроти сцени, і лампа над дверима

добре висвітлює обличчя; тому я зразу його побачив. Семен Кац не шукав, де сісти; він поклав на тацю при вході п’ять доларів — там збирали добровільні пожертви на ремонт клубу та на українську робітничу пресу — пожертва ставала вхідним квитком; Семен притулився до стіни й уважно втупився у мене.

Це був останній жовтневий суботній вечір, вечір Хеллоуїна (я розповідав про нього, коли молодь, особливо дітлахи, одягає найнеймовірніші маски й ходить з дому в дім).

По Бауері костюмовані діти не ходять, в українському клубі нині їх не було.

Існує вчення російського психолога Ухтомського про домінанту — вогнище збудження, навколо якого поширюється хвиля, яка збуджує інші центри; вогнище це має бути, так би мовити, перезбудженим, тоді й починається іррадіація довкруг нього. В суспільстві подібно: злість, яку тут провокують, всю адресуючи нам, розтікається й стає вандалізмом, безглуздими убивствами, самокатуванням. Старовинне свято стало для багатьох днем страхітливих злочинів — все це втілюється у формах, яких нормальним розумом і не втямиш. Як звичайно, вирізки з газет я наведу наприкінці розділу — тут лише одна, бо, виступаючи в клубі, я згадав про цю справу. Інформаційні агентства США передали повідомлення, що власті штату Техас звернулись до Верховного суду США за дозволом, щоб виконати смертний вирок Рональду Кларку О’Брайену. На святі Хеллоуїн містер О’Брайен почастував свого сина цукеркою з ціаністим калієм, відкусивши від якої, хлопчик помер відразу ж. Містер О’Брайен попередньо застрахував сина на велику суму.

На вечорі я говорив про це зовсім не для того, щоб засудити виродка; мене лякав рівень, до якого сповзає — здатна сповзти—людська душа. Газети пишуть, що в аптеках з відкритою викладкою ліків раз у раз виявляють отруєні капсули. Вакханалія ця триває вже два місяці, й жодного винуватця не виявлено— діють не злочинці-фахівці, а налиті злобою, наче блощиці кров’ю, звичайні-звичайнісінькі люди, у яких всі домінанти зсунулись назавжди.

От і читав я вірші про найзвичайніших людей, бо саме по них можна зрозуміти найліпше, куди йдуть полюси. Якщо на одному полюсі президент закликає знищити мене і мою країну ракетним вогнем, то на другому полюсі насипають щурячу отруту в цукерки; як колишньому лікареві, мені цілком ясно, що смислова спрямованість в обох випадках однозначна. Просто в містера Рейгана є ракета, а в містера О’Брайена її немає. Втім, останнього речення я вголос не вимовляв; згідно із статусомчлена делегації, який працює в ООН, я не міг в американській аудиторії коментувати дії американського президента, мене б витурили протягом двадцяти чотирьох годин, а я ще хотів дещо встигнути. Наприклад, виступити з читанням поезій; побалакати з давніми й новими друзями; просто походити по Нью-Йорку.

Під лампою біля дверей світилося обличчя Семена Каца з очима, які повилазили з орбіт,— я ніколи не бачив таких великих очей. Щось сталося.

В залі було душнувато, але люди сиділи зосереджено, слухали уважно й реагували на кожен вірш. Напевно, вони розуміли не все, досвід поетичних вечорів у них зовсім невеликий, але перед початком виступу, коли на другому поверсі клубу мене частували варениками з сиром, жінка, яка ліпила ті вареники (на стіні велике оголошення: «Вареники з собою — 2.45 долара 12 штук»), сказала: «Дякую, Ви собі не уявляєте, як це важливо, що ви отак узяли й прийшли. До нас поети не ходять.

І вірші ми пам’ятаємо лише ті, материні, з дитинства...»

Як багато на світі усього, що поєднує людей! Слова, пам’ять, праця — почну перелічувати, список виявиться задовгим. Це ж людей і роз’єднує: слова, праця, пам’ять... Згадую: Михайло Лагойда з Пасайка в штаті Нью-Джерсі сів зі мною, замовив порцію вареників і розповів, як у тридцяті роки працював у шахтах у штаті Пенсільванія, а на танці приїздив з друзями в Пасайк, містечко, довкола якого і в якому було так багато швацьких закладів, а значить — доволі наречених. «В п’ятницю увечері приїздили ми на танці, в неділю увечері приїздили додому вже жонатими, а в понеділок рано йшди у вибої під чужу важку землю; багато хто лишився у ній назавше...»

Вони сиділи зараз переді мною в широкій залі. Ця зала — аргумент на користь того, що зло не всевладне: скільки ж їх вчили, скільки заплутували, скільки брехали про нас і веліли нас ненавидіти,— а люди вистояли в усіх штормах і крізь всі шторми зберегли себе, пронесли повагу до землі предків і надію на те, що колись їхня найперша вітчизна, перший корінь, і та країна, громадянами якої стали більшість із старих трудових емігрантів, заживуть мирно.

Сашко Восток, нащадок карпатських лемків, молодий викладач-славіст, сказав мені дуже точно: «Нам стільки років утовкмачували, що людина самотня, і що народ самотній, і що в збереженні цих самотностей єдиний сенс життя. Але ж різанина, влаштована під ізраїльсько-американським! покровительством у палестинських таборах на ліванській землі,— це і є втілений націоналізм; велика мрія малих людців про панування, про те, що страхом і силою можна підкорити собі світ. В Америці нині зводить пику лютий американський шовінізм — і він ще накоїть лиха...»

Я стояв на сцені, дивився на Семена Каца і думав, що він іще не притулився тут ніде, і такого клубу в нього немає, і в усьому суцільні втрати, і не знати ще, чи схоче його прийняти старий край. Він подзвонив мені напередодні, заплакав уперше за час знайомства і сказав, що більше не може в цім озвірінні; що Володя-Уолтер в лікарні, у госпіталі святого Патріка, а Марія цього не пробачить Семенові. Семенові не казахи, що саме з хлопчиком; він сам вирішив, що Володя отруївся цукеркою. Пішов на Хеллоуїн і з’їв отруйну цукерку.

Мені ще належало читати вірші; я показав Семенові, що бачу його, але продовжував читати, а Кац дивився на мене й не реагував на мої знаки.

Що тут читати?

Ну що я прочитаю вісімдесятирічному Леонові Толопку, багаторічному редакторові прогресивної української газети? Що я прочитаю Михайлові Ганусяку, чия дружина зараз вмирає від раку в тутешній лікарні, а він таки прийшов...

Вчора я обідав у Михайла Торченка і спостерігав на телеекрані, як чудовий британський актор Алек Гінесс грає такого собі «виловлювана радянських шпигунів» — він молов дурниці, викладаючи свої погляди й погляди свого відомства на революцію взагалі й життя радянських людей зокрема,— нині з американських телеекранів можна почути й не таке.

Цьому вірять? — спитав я тоді в господаря.

Не надто. Набридло,— відповів мені Михайло Торченко, один з керівників Ліги американських українців, що єднає сьогодні людей українського походження, які не забули про Україну і з повагою стежать за життям радянського народу.

Торченко зробив коротку паузу й додав:

За п’ятдесят шість років свого життя в Сполучених Штатах я ще не пам’ятаю такої шаленої та нахабної кампанії проти СРСР; навіть в часи маккартизму, здається, було легше. Тут, в Брукліні, я мешкаю не серед найбагатших ньюйоркців; двічі- тричі на день мене зупиняють просто на вулиці наші негри, латиноамериканці, щоб сказати, що немає в них за душею нічого ворожого або злого до радянських людей. Так що навіть під брудним дощем різноманітної й крикливої антирадянщини люди не вірять їй. Хто я такий? Але, знаючи, що в мене багато друзів у Радянському Союзі, вони звертаються до мене, сусіди мої, бо і Рейган, і Шульц, і Уайнбергер —- це іще не вся наша країна. Далеко не вся...Михайло Торченко щойно відсвяткував своє вісімдесятиріччя. Його нагородили радянським орденом Дружби народів, і він їздив одержувати його до Києва. Ми згадуємо спільних знайомих, розмовляємо про те, які наші люди щирі й гостинні. Телевізор у кутку хоче зацікавити нас гонитвою за якимсь Володимиром, розбійником радянського, природно, походження. Машинально глянувши на екран, Торченко повільно простягує руку, вимикає його і каже слова, які навіть у тутешній пресі без гальм не друкуються. Подумки я вимовляю точно такі ж слова, й ми сміємося.

Розповідаю про це зі сцени робітничого дому й клацаю пальцями, наче вимикаю телевізор. Всі посміхаються; неусміхнений лише Семен Кац біля дверей.

Мені довелось бачитися з професурою кількох університетів, виступати по тутешньому радіо, читати вірші в різних аудиторіях, щоразу відчувати живий і щирий інтерес до своєї країни та її людей. Життя триває. Людина, яку цього разу затвердили на роль президента, при своєму голлівудському досвіді не може не відчувати, що народ Америки поводиться зовсім не так, як слухняна масовка у ковбойському фільмі.

Добре, що в Америці не все так просто; щойно Аверелл Гар- ріман, посол США в СССР у найважчі роки війни, пожертвував одинадцять мільйонів доларів на те, щоб краще вйвчали в Колумбійському університеті усе, пов’язане з нашою країною. Він вчинив це явно всупереч теперішній адміністрації, сказавши, між іншим, що «в Радянському Союзі більше вчителів англійської мови, аніж в Америці тих, хто вивчає російську». Це С добре, що країна і її місто Нью-Йорк великі й складні,— кажу про це в зал, розуміючи, що слід прочитати вірші, бо знову опиняюся перед спокусою зайнятися тим, що в Сполучених Штатах зветься «агітація» і чим іноземцям займатися не дозволяється.

Коли вечір закінчився, Семен Кац нарешті підійшов до мене впритул, сказавши трагічним голосом, що Володя пропав. «Я зовсім один тепер...» — постукав мій співрозмовник кулаком по спинці крісла. Семенові таки вдалось прорватися до госпіталю святого Патріка і знайти там знайому, яка підтвердила, що хлопчик тяжко отруївся — хто знає, чим саме? Вранці, коли чергова сестра зайшла до Володиної палати, його там не було. І немає досі. Семен Кац дивився мені в обличчя своїми велетенськими очищами, повторюючи, що Володя пропав і він, Семен, пропав також.

ПРЕСА (14)

З газети «Нью-Йорк пост», 1 листопада 1982 р.

«Жах ХеллоуТна охопив учора місто в зв’язку з несамовитими подіями, включно із смертельними отруєннями солодощами, напоями й навіть зубною пастою...»

З газети «Америка», 27 жовтня 1982 р.

«Американський рабин Меїр Кахане, засновник так званої «Ліги захисту євреїв», нещодавно опублікував листівку, в якій схвалив масове убивство палестинського цивільного населення в таборах Сабра й Шатіла біля Бейрута 16—18 вересня ц. р., назвавши це «помстою Єгови мусульманам». Він вилаяв усіх євреїв, які засуджували ці масові убивства, на- звавши їх зрадниками».

ЛИСТ (15)

Мила моя, починаю листа до тебе з новин зовсім не дипло­матичних, але мене по-справжньому схвилювало зникнення Володі. Щойно він був і раптом випарувався, пропав; це дивно— хоч лікарня не охороняється і всі ходять коридорами у власному одязі, лікарня цілком традиційна для Америки. Хлопчик отруївся чи йому підклали на Хеллоуїн отруєну цукерку; в історії хвороби записано про гостре отруєння, хоч характеру отрути не вказано. Адвокат Кренстон ходив до лікарні, Кац обривав телефони, поліція знизує плечима — Володя-Уолтер розчинився у нью-йоркських туманах. Можливо, все це брехня—для того лиш, щоб спростити їм боротьбу за хлопчика. Вони крадуть людей — і їм важливо вкрасти молоду людину з соціалізму.

Знаєш, якщо я зводитиму ці записи, листи й вирізки в книжку, то, можливо, назву її «Лице». Чи —«Біль», Боляче дивитись, як змучилася велика країна і скільки муки на обличчі в неї. Удаючи, що всі болі окремо — окремо неприємності, окремо інфаркти,— Америка не любить замислюватись над тим, що стала головним творцем ненависті у світі й у себе вдома, а пухлина ця, розростаючись, нищить її зсередини. Маю на увазі ту частину країни, яка кричить в телевізорах та пише в газетах, що слід нарощувати силу ракетних м’язів, а не силу духу — благородства й пам’яті. З Америкою нині діється таке, що буде у ній відлунювати ще чимало десятиліть підряд.

Звабили вони Каца до себе, але навіть з нашого сірого обивателя не можуть зробити обивателя свого. За кілька місяців на друзки розбили життя Марії. А за хлопчика просто страшно: він же й мови як слід не знає, він нічого не розуміє тут. Був би доросліший — подзвонив би до радянського представництва, але ж у нього, певно, не тільки номера телефону немає, а й десяти центів на дзвінок з телефонної будки.

Так і не побалакав я з хлопчиком — може, він і не відає про мене як слід: хіба що казали йому — стережися, мовляв, отого чоловіка! Десь він тепер, краплиною в потоках «мандруючої нації» (так прозивали Америку в тридцяті роки) —де він? Народ в Америці рухливий — далеко не завжди з доброї волі. Нині кожен п’ятий американець протягом року мігрує з штату в штат; все саме так — шукають, де глибше й де ліпше, але знаходить не кожен. Ні в кого з моїх знайомих американців дорослі діти не мешкають з батьками (лише в двохемігрантських родинах, але це радше слов’янська традиція). Якщо Володя справді втік — він вростає у величезний натовп; з молодих людей кожен четвертий безробітний.

Біль. Все разом. Загрожуючи нам смертю, Рейган нищить власний народ; позбуваючись праці, люди навчаються красти, брехати — все це безумовна істина.

Буваючи в Америці, неможливо не пройнятися повагою до працьовитих, невтомних людей, які розорали й забудували цю землю. Вони зійшлися сюди звідусіль і, звичайно, заслуговують на ліпше. Не маю сумніву: якби всі наші люди працювали з такою продуктивністю, як на тутешніх заводах і фермах, ми жили б заможніше. Але водночас не дай нам, доле, відчути всі тайфуни безробіть, ненависті й нелюдськості, які тут нищать людську гідність та благородство. Не дай нам, доле, витерпіти все, що падає на голови не тільки американських' дорослих, а й дітей. Не втримаюсь і ще в тексті процитую одну тутешню газету — крикливо антирадянську, але тим доречніше її свідчення. Це з «Свободи» за 29 жовтня: «В Нью-Йорку проходить щорічний конгрес лікарів-педіатрів, на якому з головною доповіддю виступив доктор Еверетт Куп. Він підтвердив той факт, що злочинність та насильство серед молоді набули характеру епідемії, ставши й поважною медичною проблемою.

Куп звернув увагу зібрання на те, що тепер злочинів побільшає, навіть у родинному побуті, бо родині у США загрожує небезпека через зростаюче безробіття та розмивання моральних засад... Чимало дітей роблять спроби самогубства. Доктор Еверетт Куп звинуватив у зростанні злочинності серед молоді також телевізійні програми та кінофільми, хоч сам він не є прихильником цензури. Куп повідомив, що кожна дитина до 18-річного віку встигає побачити на екрані приблизно 18 тисяч убивств. Це так привчає до насильства, що, зустрівшись з ним у реальному житті, молода людина ставиться до нього, як до чогось буденного».

Гадаю, що будуть інші часи, сподіваюсь, що Америка виживе. Але, обтрушуючись від сьогоднішньої гиді, вона довго ще носитиме шрам на душі.

Уроки ненависті не минають без сліду. Що цікаво: після другої світової війни американці поверталися з фронтів, почуваючись героями,— їх цілували на вулицях і шанують за ті перемоги досі. Зате в’єтнамська — нещодавня — війна запам’яталась зовсім інакше. Далека й чужа, вона розділила й покалічила душі мало не цілого покоління — принаймні великої частини його. Коли Рейган сьогодні намагається викликати повагу до ветеранів в’єтнамської війни, йому це не вдається —- включно з відкриттям безглуздого вашінгтонського меморіалу з іменами полеглих у В’єтнамі американців. Брудна війна, в якій узяли участь близько трьох мільйонів американців, полишила на полі битви близько шістдесяти тисяч трупів у формі американського війська; понад сто тисяч повернулись каліками й тяжкохворими, а чимало так і не навчилися жити без вбивств.

Наприкінці жовтня в нью-йоркських кінотеатрах відбулася прем’єра фільму «Перша кров» з модним зараз Сільвестром Сталлоне в головній ролі демобілізованого в’єтнамського ветерана, колишнього «зеленого берета» Рамбо. Отруєний, як і його однополчани, гербіцидом, який американці сипали на азіатські джунглі, знищуючи листя, а ще більше отруєний звичкою до убивств, Рамбо йде в американський ліс, намагаючись обернути його на звичні в’єтнамські хащі, й стріляє, стріляє, стріляє. Його намагаються знешкодити з вертольота, із засідок — врешті й знешкоджують, але Рамбо виголошує наприкінці філь­му, захлинаючись у крові й сльозах, довгий монолог, прагнучи пояснити усім, чому він саме такий. Не пояснює...

«Поверніть в’єтнамських ветеранів додому!» Це гасло тутеш­ня пропаганда нині повторює в багатьох варіантах, але воно нереальне, бо люди пішли в зненависть, а просякнувши нею, повернулися зовсім іншими.

Країна з’їхала з рейок не сьогодні: катастрофа визрівала., Усе складалось одне до одного: В’єтнам, близькосхідні кризи, «Уотергейт» і скинення Ніксона — і все вибухнуло в теперішній істерії. «Нью-Йорк тайме» пише прямо; редактори добре знають, що попередні президенти також не палали любов’ю до нас, але такого не бувало при жодному. Цитую: «Адміністрація Рейгана проводить ядерну стратегію, яка на 180 градусів розминається з політикою всіх президентів від часів Ейзенхауера.

...Починаючи з п’ятдесятих років, у політиці Сполучених Штатів робився наголос на важливості відвернення ядерної війни, забезпечення ядерної стабільності і зменшення ймовірності випадкового ядерного конфлікту... Нині адміністрація Рейгана рухається в протилежному напрямку, а її політика значною мірою збільшує ризик термоядерної катастрофи».

Тут поступово відзвичаюються від мислення категоріями од­нієї людини чи навіть тисячі людей. На конференції в Колумбійському університеті Нью-Йорка щойно виступив професор-радіолог Герберт Абрамс, який спокійнісінько підрахував з трибуни: «Якби вибухнула 65-мегатонна бомба, то за кілька хвилин загинуло б 83 мільйони людей, а 137 мільйонів померло б протягом найближчого місяця».

Не знаю, ким треба бути, щоб вести справи до цього. Але ненависть засліплює...

Гаразд, після повернення я розповім тобі про все це. А поки я щиро сумую, що зник Володя — шукатиму його лице в натовпах, чекатиму на його голос у телефоні. Люди не повинні зникати, тим більше молоді люди. Найгірше, коли щось негаразд з дітьми, бо це біда, спрямована у майбутнє; з дітьми не повинно траплятися нічого поганого — нехай уже ліпше з нами, з дорослими, ми витримаємо.

На цьому я, певно, закінчу. Далі кілька вирізок: Америці тривожно від того, що діється з її дорослими сьогоднішнього та прийдешнього днів,— де вже їм Володю шукати..

ПРЕСА (15

З журналу «Ньюсуїк», 18 жовтня 1982 р.

«Нація дітей, які втекли.

Нове покоління американських підлітків-утікачів: найчастіше це крок відчаю. Вони найменш подібні до своїх романтичних попередників від Гека Фінна до «дітей-квітів», а найбільше схожі на біженців... «Ці діти тікають від чогось, а не до чогось»,— сказав Рассел Франк, директор Бостонського будинку для безпритульних. Близько половини рятуються від фізичних страждань, включно із статевими замахами.' Все більше «економічних біженців», покинутих безробітними, які вже не'здатні їх утримувати... Деякі, яких начебто й не женуть з дому, виганяються звідти насильствами, пияцтвом та іншими ознаками родинного занепаду. «Чотирнадцятирічний підліток нездатен чітко з’ясувати собі, що батько в нього перебуває в депресивному стані, бо втратив працю,— каже" вашінгтонський фахівець із суспільних взаємин Роббі Кал- лавей.— Що гіршають економічні обставини, то більше й більше Дітей опиняється на вулиці». В Сполучених Штатах немає комп’ютерного обліку пропащих дітей, як ведеться

облік автомобілів, які вкрадено; але за найскромнішими об­рахунками щороку близько мільйона дітей у віці від десяти до сімнадцяти років ідуть з дому.«.»

З журналу «ЮС ньюс енд уорлд ріпорт», 9 серпня 1982 г. «...Дорослішання в Америці приховує в собі більше болю, ніж радощів... Чимало з 47,6 мільйона дітей Америки, яким не виповнилося ще чотирнадцяти, покинуті чи страждають... Дворічного хлопчика в Нью-Йорку дванадцять разів поранено 30-сантиметровим ножем. Його матір звинувачується у замаху на вбивство... Семимісячна фермерська дитина на Флоріді вмерла від інфекції — смерть можна було попередити, якби дитина не була такою виснаженою...

Кількість повідомлень про катування дітей зросла з 413 ти­сяч у 1976 році до 789 тисяч у 1980».

З газети «Дейлі ньюс», 23 вересня 1982 р.

«Хлопчик на Манхеттені звинувачується у вбивстві; минулої ночі він убив ножем свою матір, коли та відмовилася допомогти йому робити уроки».

З журналу «Ньюсуїк», 11 жовтня 1982 р.

«Підлітки часто розглядають ядерну загрозу як останню прикрість, завдану їм дорослими. Ось що занотував у своєму щоденнику десятикласник з Бостона: «В мене вже немає дитинства, яке можна знищити. Дитинство нині запрограмоване на самознищення».

РОЗДІЛ 10

По четвертому каналу нью-йоркського телебачення йде програма міських новин. В інтервалах між повідомленнями про згорілих, задушених чи зарубаних сокирами бабусь (десь блукає американський Раскольников) передають рекламні ролики найпопулярніших бродвейських мюзиклів «Евіта» й «42-а вулиця». Все це йде підряд — рухливі обличчя театральних зірок і судомні лиця бабусь, застиглі назавше. Мені вже скоро відлітати звідси — днів за двадцять, але нью-йоркські калейдоскопи приносять картини муки, перетахльовані з картинами краси, і пам’ять відновлює ці чергування.

Це дуже втомлене місто. Воно втомилося від своїх багатства й бідності; від власних досягнень і власного фанфаронства; в нього у легенях повно вуличного пилу, і в нього дзвінка горлянка знаменитих співаків з опери Метрополітен; тут буває страшно вийти на вулицю, де за долар можуть вбити, — і на тутешніх вулицях можна зустріти наймудріших людей планети; все разом, усе підряд, все це Нью-Йорк. Постійно вишукую пункти, з яких це місто не лише видно, а й відчутно найліпше; шукаю, де постояти б разом з вами. І не обов’язково за сталевими гостряками на вершині хмарочоса Емпайр стейт білдінг чи нових близнюків-хмарочосів — я ж кажу, треба не лише побачити, а й відчути Нью-Йорк. До того ж останнім часом,— це як нав’язлива ідея,— шукаю в натовпі обличчя колишнього радянського школяра, яке розчинилося десь у цій течії, відпливло з нею, як ріка відносить все, що відбувається в ній і що потрапляє в неї...

Книжка ця в жодному разі не дослідження, а радше миттєве фото. Тут все разом — вирячені очі пограбованих бабусь і переливи дорогоцінного хутра на професійних красунях, чиї плечі й ноги застраховано на величезні суми; безцінні картини з музею Метрополітен і розмальовані фізіономії модників- панків, побачивши які, переходиш на другий бік вулиці.

Стоп. З вулиці й почнемо. Перехрестя Сьомої авеню та 42-ї вулиці з Бродвеєм розливає своє сяйво на кілька кварталів і зветься Таймс-сквер, площа Тайме. Ця назва тримається з 1904 року, і дано її на честь газети, чий 25-поверховий хмарочос красувався на південному полюсі Таймс-сквер. Мені давно хотілося піти сюди з вами; якось хотів піти сюди з Кет — не вийшло; а побувати на Таймс-сквер неодмінно треба, хоча б через те, що американці звуть це місце «головним перехрестям світу».

В якомусь розумінні це й справді дуже важливе перехрестя, бо чимало шляхів сходиться тут. Звичайні, середнього класу, ньюйоркці не вчащають сюди, кожен турист неодмінно відвідує Таймс-сквер, від чого перехрестя на вигляд і за мовами — найкосмополітичніше місце в Нью-Йорку. Тут-таки найвища концентрація поліції — у формі та в цивільному, бо кожне четверте нью-йоркське пограбування трапляється саме у цих місцях. Тут найвища концентрація повій, і хоч їх відловлюють приблизно двічі на місяць, це не веде до перемоги над жрицями платного кохання.

Надвечір тут можна придбати завтрашні газети й цілодобово купувати порнографію. Траплялося, що люди, які приїхали з країн, не охоплених «порноцивілізацією», непритомніли в тутешніх кінотеатрах і крамничках, переповнившись несподіваними враженнями. Але це належить до звичних подій і служить уславленню порнографічного бізнесу, який давно звів стосунки між чоловіком і жінкою на рівень докладно розробленої та відзнятої технології.

Тут-таки працюють книжкові й сувенірні крамниці, відкриті навстіж вдень і вночі. Втім, усе, придбане тут, коштуватимедорого — власники крамниць додають до ціни й вартість охорони, й орендну платню за «головне перехрестя», і страхові внески.

Реклама тут невинахідлива; її багато, але немає в тутешній рекламі вишуканості телевізійних мініатюр, іронічної інтелігентності, з якою в журналах рекламують віскі «Шівас Ре- гал» або сигарети «Бенсон енд Хеджес». Кольорові вогні на Таймс-сквер виконують переважно декоративну функцію, надаючи настрою всьому оточенню. Втім, і торгівлю тут розраховано на публіку провінційну чи наївну — з хапанням за поли, биттям у долоні, слізьми, воланням про те, що такій людині можна віддати й задарма, — заляканий усім цим, покупець виходить звичайно з крамниці, несучи непотрібну річ, яку найчастіше зіпсовано ще до продажу. Втім, тут можна придбати цілком справний пружинний ніж і шерифську зірку з номером, пластикового павука, якого рекомендують непомітно кинути приятелеві в суп чи його дружині в сумочку, купки котячого посліду, дуже подібні до справжніх, і ще таке, про що соромно розповідати. Все це можна купувати, але при спробі протесту можна схопити стусана тут-таки, причому капітально— більшість відставних нью-йоркських боксерів-про- фесіоналів завершує свої кар’єри, охороняючи крамнички на Таймсі.

Тут можна придбати накладний ніс, зроблений у вигляді зовсім іншої частини тіла, нейлонового надувного президента Сполучених Штатів, каблучку з діамантом у десять каратів, яка сяє всіма своїми скляними гранями, шкарпетки в рожеву, жовту й лілову смужечку, а до них фрак рожевого кольору. Мене завжди цікавило, хто це купує; оскільки існує торгівля на Таймс-сквер, то мають бути й покупці — інакше в Америці не буває. Втім, якось ми з приятелем зайшли до однієї крамнички і побачили в продажу звичайнісіньку парафінову свічку; свічку було градуйовано яскравими смужками впоперек і до неї додано папірець з таким текстом: «Це свічка-будильник. Відстань між двома позначками-смужками згорає рівно за півгодини. Встроміть собі свічку (вказано було, куди саме) до потрібної позначки, запаліть і лягайте спати. Коли свічка догорить до потрібного місця, ви прокинетесь». Мій приятель дуже сміявся й купив свічку. Так що не все тут елементарно...

В Америці взагалі й в Нью-Йорку зокрема у більшості крайнощів має бути інший полюс — так би мовити, товар на протилежний смак. Навколо Таймс-сквер розташовано найкращі театри країни; колись тут було зосереджено й зали найбільших кінопрем’ер, але до нашого часу дожили тільки театри,

Дожили, вистояли в боріннях, змінились, але тримаються

Колись тут царювало кіно, те, минуле, образ якого живий не тільки в пам’яті людей зовсім уже літніх, а і в моїй пам’яті Згадую кінопрем’єру «Моєї чарівної леді» — мюзикла за «Пігмаліоном» Бернарда Шоу — з плюшевою завісою перед екраном, з антрактом між двома серіями, з живим оркестром, який грав увертюру перед початком сеансу, з гостями, чиї діаманти сяяли яскравіше від люстр. Було це в середині шістдесятих років, але за минулі двадцять літ весь район колись славних кінотеатрів став іншим. Реклами не те щоб моргаючи, а підморгуючи кличуть на фільм, позначений іксами, які попереджають про надзвичайну непристойність видовища й про те, що діти не допускаються. Крутять відверту, цілком нахабну порнографію, навіть без натяків ца художність, так би мовити, інструктаж для зацікавлених, крутять і порнографію з претензіями на художність: від «класики жанру», фільмів «Габрієль» та «Глибока горлянка», до відносно нового «Калігули». І нічого більше — сеанси йдуть «нон стоп», тобто світло в залі не спалахує ніколи, і можна усе це діло оглядати з середини, з кінця і скільки разів витримаєш підряд. Витримує мало хто — слово честі, це нецікаво; але кінотеатри живуть, отже, глядач є, а квитки продаються — шедеври типу «Вечеря в борделі», «Оргія в монастирі» чи «Стюардеси без білизни» (кілька назв з тих, які ще можна наводити) продовжують струшувати уяву туристів з добропорядної американської глибинки (подібні видовища дозволені далеко не всюди) чи приїжджих з країн, де такого не показують.

...Але контраст таки разючий, бо зліва, від бродвейського заходу, вечорами виходить на Таймс-сквер люд вишуканий, театральний, і вивіски запрошують на вистави високого класу, принаймні одна-дві такі в Нью-Йорку завжди знайдуться. Добір акторів дуже суворий; тутешні театри не репертуарні, як у нас, а грають з дня у день єдину виставу, доки глядачі купують квитки. А квитки не дешеві — на «Евіту», скажімо, чи на «Котів» пристойні місця коштують по сорок доларів — це вартісь цілком пристойного касетного магнітофона, радіоприймача, доброго годинника. Але на вдалі вистави місця однаково слід замовляти наперед, і вони продаються таким чином1, що театральні каси зачиняються через аншлаги; мрія адміністраторів усього світу. Таке буває нечасто, особливо тепер, але трапляється.

Ще одна каса — особлива. В центрі Таймс-сквер, біля будівельного майданчика, створеного замість двох зруйнованих театриків і розчищеного під місце для готелю, стоїть звичай-ний кіоск, схожий на наші газетні, де продаються всі досі не реалізовані квитки на сьогоднішні вистави в довколишніх театрах. Квитки продаються з великою знижкою, і зранку можна бачити велетенські черги, які тягнуться іноді на цілий квартал. Багато людей приходить сюди випадково, а дехто — надивившись реклам. Найдорожчі та найгучніші вистави не шкодують грошей на рекламу, на показ найефектніших сцен. Існує, крім того, вузьке коло театральних рецензентів, особливо таких авторитетних, як працівники головних нью-йоркських видань. Доля вистави величезною мірою залежить від них, бо американці неохоче відвідують вистави, про які не пишуть, В театрах є навіть спеціальні агенти по зв’язках з пресою, які займаються роздаванням контрамарок та організацією обідів для критиків в знаменитих ресторанах, таких як «Сарді». Так що доля знаменитої вистави — справа непроста.

А щоб зіграти у такій виставі, належить пройти дуже суворий відбір; на ролі претендують вершки театральної Америки, а часом і кінозірки зі світовими іменами (нині, наприклад, грають Елізабет Тейлор, Рашель Уелш, Річард Бартон). З тридцяти тисяч професійних акторів, зареєстрованих у Нью- Йорку, сяку-таку працю мають лише близько шести тисяч. Кілька днів тому телебачення показало конкурс, що проводився навіть не театром, а місцевим цирком, який запросив на тимчасову роботу сім танцюристок, яким належало супроводити вихід слона. За ці сім місць змагалися майже сто професійних балерин, хоч, самі розумієте, у творчому відношенні ця праця «не дуже». Та коли немає ніякої...

У 1920 році тут було вісімдесят театрів. Зараз тридцять дев’ять, і кожен намагається вистояти, хоч не кожен вистоює. Діляться театри на «бродвейські», «позабродвейські», а тепер вже є й «позапозапоза». Частина з них — перебудовані кінотеатри, частина — старі театральні зали з купецькими купі- дончиками з гіпсу чи модерністським орнаментом. Театральні зали орендуються колективами, які грають виставу, — сама назва зали ні про що не свідчить, бо, по суті, тут усі гастролери, часом запрошені з далеких місць саме на цю п’єсу. Едвард Олбі, один з провідних драматургів Америки, запро: сив мене на репетицію вистави, яку готували за його ж адаптацією роману «Лоліта» Набокова: ідея вистави, як він сказав, виникла з того, що виявилась актриса на роль героїні. Тут люблять ставити «на актора», «на ім’я», і часом ціле підприємство розгортається довкруг рішення кінозірки трохи попрацювати в театрі; більшість голлівудських зірок рано чи пізно проходять по нью-йоркському небосхилу, Тут ставлятьШекспіра й Беккета, Чехова та Г. Пінтера; тут грають чимало глибоких п’єс і тут іде антирадянщина, якщо знайдеться хтось, хто оплатить постановку (знаходяться, платять...). Та обличчя театрального Бродвею останніми роками визначають мюзикли; мюзикл дуже легко дивиться, в ньому є прості мелодії, що запам’ятовуються, проблеми його засипано тисячами блискіток і тоннами пудри, розчинено в музичному сиропі, й вони необтяжливі для мізків глядачів. Втім, мюзикл коштує дорожче — в цьому ризик; рік тому «Франкенштейн» обійшовся у два мільйони, а прогорів уже на прем’єрі. Але натомість вистава «Кордебалет» дала великі прибутки й грається далі...

Коли повернутися до змісту, то очевидно, що домінує на Бродвеї побутова комедія — політичність вистав знизилася. З вистав, які хоч трохи зачіпають політику, йде лише «Евіта»— мюзикл про покійну дружину колишнього президента Арген- тіни. Можна сказати, що за теперішніх важливих часів Бродвей потьмянішав і є більше обивательським, аніж будь-коли. Про це пишуть, сперечаються, аналізують і педкреслюють: коли спершу театри тут відгукнулися на нав’язані антирадянські істерики, поставивши кілька антирадянських шоу, то поступово стає безсумнівним, що глядачі не йдуть на п’єси, які виглядають як продовження дисидентських лементів та генеральських монологів. Бродвей став підприємством суто комерційним — з усіма наслідками цього. Бродвей розважає — і в цій якості він найпопулярніший. Є таке поняття «шоу бізнес»— на Таймс-сквер центр саме цього різновиду мистецтва: тут неприховано свідчиться, що мистецтво — це іще й спосіб робити гроші, а добре відомо, що в Америці гроші всім даються нелегко — і акторам, і глядачам.

За організацією своєю опера тут цілком американська — сюди ангажують акторів з усього світу на сезон чи на виставу; дуже гарно тут згадують Олену Образцову, Анатолія Солов’яненка, Євгена Нестеренка та інших співаків, які виступали в Метрополітен (чи в «Мет», як ньюйоркці звуть свою оперу). Тут чимало постійних глядачів, тут спокійно — це не бродвейська метушня, тут є навіть демократична гальорка з відносно недорогими квитками. Але серйозне мистецтво має слухача грошовитого — це виводить його на особливі кола; гадаю, що більшість жителів Нью-Йорка не те що не були в «Мет», але часом і не знають, де вона...

Маленькі модерністські театрики, невеликі сцени, де грають «трупи, що пробиваються», розкидано по місту; їх не можна перелічити — та й не лічать їх.

Метро велетенське, широко розгалужене, неймовірно бруд-не, переходи тхнуть сечею, а на стінах переходів та вагоніз накреслено такі слова, які, вважається, юним дівам знати не гоже. Втім, час від часу лінії метро вириваються на поверхню, і вагони сяють своїми лексиконами з лунких естакад...

Прощаючись з Нью-Йорком, я все ж таки купив квиток за сімдесят п’ять центів і пішов у метро, щоб поїхати ще на Уолл-стріт та до Бруклінського мосту, який так подобався Маяковському, — це дві сусідні зупинки.

Є в Нью-Йорку місцевості потаємні: Уолл-стріт зі своїми банками, з відомою біржею завжди лишається для мене загадковою і трохи страшнуватою околицею бетонного лісу, куди заходити слід з великою обережністю.

Існує атмосфера майданів, вулиць, яку відчуваєш негайно, якої не відчувати не можна,— чи то зосереджена урочистість московської Красної площі, карнавальність римської Віа Венето і ошатність паризьких Єлісейських Полів, затишність тбіліського проспекту Руставелі, київського Хрещатика чи Вацлавської площі у Празі. Атмосфера Уолл-стріту вловлюється негайно — з хлопчиками, які несуть на тацях до контор пластмасові кубки з кавою; з шахраями, які тут-таки, на хіднику, пропонують вам зрізатися в «три ластівки», гру, за допомогою якої довірливих грабували ще на зорі сторіччя, а можливо, й раніше. Шахрайські прийоми незмінні: троє свідків, які час від часу виграють величезні суми й верещать з цього приводу на всю вулицю, закликаючи інших спробувати щастя; похмурий маніпулятор-банкомет, який стріляє поглядом на всі боки.

Вже виходячи з метро, розумієш, що ця вулиця пахне грошима. Тут найвища концентрація перехожих у краватках та білих комірцях; тут можна розгубитися, зайшовши до біржі, де кожен кричить і жестикулює, на пальцях сигналізує партнерові про мільйонні операції чи шепоче собі за пазуху в портативний радіопередавач «вокі-токі». Це вулиця з потаємним життям; тут навіть ресторани приховано в глибині будинків, щоб чужі небажані слух та погляд не просочувалися в таємниці банкірських трапез і ділових розмов за ланчем. В Америці багато що напоказ, але не тут, не на Уолл-стріті. Тут усе зачаєне і завішене, тут майже немає вітрин, і лише по маленьких мідних табличках біля дверей, а то й взагалі за алфавітним покажчиком біля ліфта можна збагнути, де штаб-квартири фінансових богів тутешнього грошового Олімпу. Тут людську ціну визначають по особистому рахунку, а доки його не знають — за маркою автомобіля, за перснем на пальці, за на-шивкою на підкладці плаща. Але визначають напевно тг швейь цари відпрацювали техніку відкривання дверей до віртуозності, знаючи, перед ким і наскільки відчиняються які двері.

Це денна вулиця. Якщо чимало вулиць в центрі Манхеттену оживають надвечір, а знаменитий Таймс-сквер зваблює до своїх кубелець цілодобово, то Уолл-стріг по закінченню, робочого дня порожніє. Роз’їжджаються банкіри, банківські клерки й милі секретарки: хто в кадилаку, хто в метро. Міське дно не приходить сюди і вночі, бо на Уолл-стріті ніхто не живе й грабувати тут нікого.

Увечері, згодом, життя звідси зміститься до Бруклінського мосту, до Беттері-парку — ближче до води, до дерев, до скверів, де на лавах, на травичці, на доріжках лежать ті, кому в житті не поталанило, й ті, хто не дуже себе зберігав у цьому житті. Більшість нью-йоркських алкоголіків осідає в цьому районі, де й запах відповідний, і настрої на рівні ароматів. Знаменита вулиця Бауері недалеко, так що район досить компактний. Пляшок з цих місць не прибирають, по-моєму, ніколи — я ніде більше не бачив стільки битого зеленого скла з виполовілими етикетками; тут усе в друзки — посуд, долі...

Юридично рівноправні громадяни однієї держави (до речі, з прибережних парків, де збираються найобдертіші ньюйорк- ці, як на долоні видно статую Свободи — хоч квитки продавай за такий краєвид), люди, розділені кількома кварталами, розділені значно більше, ніж різномовні й різнорасові жителі далеких континентів. Дозволивши собі розкіш відправляти частину свого населення у відходи, на дно, Америка навіть не озирається в той бік.

Коли ми іноді панькамось зі своїми домашніми випивоха- ми — лікуємо їх, підшукуємо працю, читаємо мораль в телепередачах,— гадаю, що показати б їм раз нью-йоркське дно з усією його жахливою безнадійністю, дивись, може б, хтось і замислився, доки ще є чим...

На Уолл-стріті довго робити нічого — байдикуючи, ти скоро стаєш помітний, бо на цій вулиці небагато гаволовів. Я намагався пошукати очима знайомих, але, природно, не знайшов жодного; одного разу мені здалося, що промайнула Кет — але звідки б їй тут взятися? Ми часом перемовлялись з нею по телефону, а потім вона сказала, що їде до родичів у Пенсільванію, де, здається, є шанс влаштуватися на роботу. Семен Кац поїхав до Вашінгтона: він сказав, що ночуватиме на лаві перед нашим посольством, щодня ходитиме на прийом до усіх в тому посольстві, хто його прийме, аби дозволили повернутися в Київ. Я таких бачив, ще один додасться до натовпу. Нехай подумають спільно й поодинці про шляхи з дому й додому — це не зашкодить...

Те, що президент Рейган нас не любить,— його особиста справа. Мені дуже важливо, щоб не порушувалась дружба з тими, хто справді дорогий нам.

Знаю, що приїду додому й напишу багатьом листи подяки, вітальні листівки — як нагадування про міст через океан води й океан ненависті. І чекатиму на листи від друзів-американ- ців, радіючи кожному; слова єднають дуже надійно, а коли стають справами — особливо. Мені здається, що фанатизм, з яким президент Рейган намагається «відмінити» Жовтневу революцію, має бути нагадуванням не лише для мене, а й для американців, того очевидного факту, що палій війни (термін, популярний колись і в багатьох випадках дуже справедливий) не розпалить любові до себе і в серцях власного народу. Люди не бажають воювати — у тому числі й люди Америки, я твердо вірю в це. Зараз багато хто нагадує президентові Рейгану, як він активізувався в роки маккартистського «полювання на ві- дьом» в Голлівуді і як 1951 року він став одним з найвідомі- ших там фанатиків-антикомуністів. Точнісінько, як зараз він звинувачує американських борців за мир у тому, що їх «ма- ніпульовано комуністами», у сорокових та п’ятдесятих роках він називав «комуністичним проникненням» спроби деяких розумних бізнесменів розгортати торгівлю з нами. Перше, що він зробив, ставши президентом, — загальмував договір ОСО-2, лементуючи про ту ж «комуністичну небезпеку». Цей послуж- ний реєстр теперішнього господаря Білого дому я наводжу за газетою «Нью-Йорк тайме» від 21 листопада; інша авторитетна тутешня газета «Крісчен сейєнс монітор» 26 листопада писала просто: «Точка зору Рейгана на Радянський Союз незмінна: він бачить його ворожим...» Як пише в нещодавно виданій книжці «Рейган. Особистий портрет» американський політолог Ханнафорд, сьогоднішній президент «ніколи не зрікався своїх принципів, він може йти на компроміси лише в термінах здійснення окремих елементів програми».

Американці дуже люблять писати коротенькі листи, часто навіть листівки. Опиняючись у новому місті, американець перш за все купує в готельному кіоску листівки й марки і негайно заповнює їх привітами на десяток адрес; вважається, як і всюди, що непогано мати багато приятелів. Президент Рейган, приміром, на минуле різдво розіслав близько шістдесяти тисяч привітань, але між ними не було жодного, адресованого в прогресивні, дружньо настроєні до нашої країни організації.Гаразд, усе це справи хазяйські; міг би я так докладно на цьому й не зупинятися, але, вихоплюючи з життя великої країни кілька місяців, намагаюсь фіксувати в написаному усе, що мене тривожить і радує в чужому житті. Більше — що тривожить. Душа Америки повинна боліти нам, як частина душі людства,— вона варта того, щоб замислитись над її долею.

Коли я писав цей розділ, прощаючись з містом, захотілося ще раз проїхати вулицями центрального й нижнього Манхет- тену, про які я писав. Мені все здається, що побачу лице в натовпі — обличчя хлопчика, який шукає свій шлях додому; обличчя друга, яке додасть сили; лице байдуже, лице зацікавлене... Я взяв у гаражі нашої місії «шевроле» й неспішно рушив мандрувати по Нью-Йорку. Коли від’їздив від представництва, за мною крутнувся сіренький «крейслер» з нью-йорк- ським номером AAW 64 81 і поїхав упритул, бампер в бампер. Куди б я не їхав, він не відставав; коли зупинявся — він зупинявся поруч, і двоє задумливих пасажирів у курточках починали розв’язувати кросворди. Йшлося не про те, щоб мене вистежити, а про те, щоб зіпсувати настрій. Співробітники представництва казали, що мені іще поталанило — траплялося, виламували на стоянці замок з дверей чи багажника, просто штовхали в бампер. Я знову подумав про те, чому двоє в «крайслері» так хотіли, щоб мені стало погано...

Загрузка...