Лис та інші детективні історії.

Слідчий Правик завжди заздрив тим, хто всерйоз міг віддатися якомусь захопленню. Служба, ця солодка каторга, відбирала в нього майже весь вільний час, вимотувала й виснажувала, не залишаючи місця в душі для таких витребеньок як хобі. Хоча (душу не обдуриш) у товщі сірих міліцейських буднів ні-ні та й з'являлася якась світла шпарина — невинна й недовговічна забавка на зразок вечірніх пробіжок околицями Мукачева чи таємних щоденникових описів людських характерів, з якими стикався день у день. Та все це було уривчастим і скороминущим, врешті-решт навіть зайвим. Ще не відомо: може, всі ці хобі — просто втеча від свинцевої одноманітності в оту ж флоберівську вежу зі слонової кістки, в священну келію посеред лабіринтів внутрішнього світу. В кого як, хто на що багатий… Але ця дівчина…

— Вона казала: «Хочеш глянути на світ очима Бога — поклади на програвач платівку Моцарта». Так і сказала. Ну й штучка, ще подумала я тоді. Зрозуміло, якби Пугачову чи того навіженого Леонтьєва… «Побалдіти» під настрій… Але Моцарт! Бачте, які ми. Е-е-е, думаю собі, з тобою все ясно, голубко. Недарма ти й досі не одружена. Злобно подумала, зізнаюся. Потім я полюбила її. За що? А ні за що. Це поважають за щось, а люблять за те, чого самому бракує. По собі знаю, багато пожила, ще більше ковтнула. А Ларці нашій всього бракувало: і вроди, і здоров'я, і гордості. Лише тихого добра в серці — з лишком. На десятьох. Така, наче з раю вийшла і заблукала. Блаженна. Але, видно, потрібні і такі серед нас, вовків, ой як потрібні. До нас народець, знаєте, різний приходить, сволотний трапляється народець. Вистоять чергу, ще більше озвіріють, чекають дрібної зачіпки, щоб розрядити себе. Та тільки рот роззявлять — а очі Ларині блись-блись… і в них покірність, вина за всіх і все на світі. На таку глянеш — і ошелешено замовкнеш, засоромишся на таку писок відкривати. Ми у своїх віконцях гиркаємося, як собаки, а в Лари тихо-мирно — ніби янгол пролетів. Така була…

Опасиста, червонощока приймальниця хімчистки Ольга Варахоба трубочкою витягла губи, запхала між них сигарету і, косуючи одним оком, припалила.

— Кажете, музику любила? — спитав Правик, відсахнувшись від струменя диму.

— Любила — не те слово. Обожнювала. Та в неї тих платівок, далебі, більше, ніж пір'їн у подушці. Ще раніше оберемками купувала в день зарплати, в каві собі відмовляла. Та що там казати, вона й парфумами не користувалася, навіть одненького імпортного бюстгальтера не мала… Музики повна шафа, а заскочиш до неї інколи з пляшечкою лікеру, то й послухати нема що. Бахи, ахи, охи. Арії, одним словом. Я тих арій на роботі наслухаюся, та ще й милий співає, як приповзе…

Приймальниця відкопилила нижню губу — сигарета наче прилипла до густої помади.

— Хворіла часто?

— З вигляду хвороблива завжди була, а дня не пропустила.

— А це… Мала когось?

— Я ж вам сказала — блаженна, свята. Щоб когось у ліжко затягнути, треба спочатку з неба на грішну землю гримнутися. Якось я її дражнила: ти хоч уявляєш, як це, що це?.. Дурненька так засоромилася, що аж носик почервонів. Незаймана на всі двісті. Вам дивно, не вірите?

— Чому ж, — знітився майор. — А подруги, приятельки були?

— Платівки.

— Що?

— Вона дружила тільки з платівками, — жінка в задумі випустила дим. — І я розумію її. Ці подруги були надійнішими, ніж живі. Вони не заздрять, не плещуть язиками. Але все це дурниці. Не про те я думаю після того, як Лapa… Ось ви скажіть: для чого вона жила? Щоб до вечора нишпорити в купах смердючого ганчір'я, аби перевірити, чи всі гудзики відрізано, а потім замикатися, зашторювати від світу вікна і слухати свого Моцарта? Нікому немає діла до тебе, ніхто не парить тебе. Могла померти десять років тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від цього? Що? Стривайте хвилинку… Головного я не сказала. А головне те, що я теж так живу, як вона. І друга така, третя, четверта… Лара пішла, а ми живемо. Радіти треба — а не радіється. Чому?

Так часто бувало, що під час слідства не тільки Правик питав — запитували його. І найчастіше таке, на що відповідей він не знав.

Триповерховий дім, як і годиться для комунального майна, в міру був обшарпаний зовні і похмурий зсередини. Зведений ще в хрущовські часи, він стримів, як викинута морем галера серед сірих торосів кооперативних майстерень і заготівельних контор. Хуліганський клинопис на стінах під'їзду відбивав лексичне надбання не одного покоління, бруд десятиріч з'їв бетон східців і вкрив їх масним шаром незбагненної мозаїки. Дільничний міліціонер, що вів їх, зупинився на третьому поверсі перед двома дверима, розташованими надзвичайно близько. Одні з них, ліві, були опечатані. Міліціонер здер паперову пломбу.

— Ось вона.

В глибині темної кімнати, на застеленому ліжку, Правик побачив тендітну жінку, не жінку — підлітка. Обіч світилася шкала програвача. На чистому, затертому лінолеумі виднілися підсохлі сліди.

— Крім вас тут ще хтось тупцював? — запитав Правик.

— Ні. Як тільки мене викликали, я зламав двері, підійшов до ліжка і, зрозумівши, що вона мертва, повернувся і замкнув двері. Замок не зламаний.

Майор і сам бачив — інших слідів не було. Він скинув черевики і ввійшов. Тут жив лише годинник, що показував пів на одинадцяту. Скромне кубельце, вилизане до врочистого блиску. Старожитня шафа-гардероб, етажерка з дюжиною книжок, пластикові квіти на столі. Телевізора нема, зате на тумбочці програвач «Ноктюрн», стоси картонних коробок, очевидно, для платівок. Одна — на колесі програвача, голка дійшла до кінця, зупинилася.

Жінка лежала обличчям до стіни. Голова була запнута вицвілим рушничком, з-під нього виглядали бігуді. Скоцюрблені пальці вчепилися в покривало. А обличчя… Кажуть, людське обличчя зліплене з двохсот м'язів. Так от, всі двісті м'язів її лиця, здавалося, передавали жах смерті. Смугастий плед наполовину зсунувся з ніг на підлогу, до ніжок табурета, на якому лежала миска з яблуками. Одне з них було надкушене.

— Вона не прийшла на зміну, — чомусь пошепки пояснював дільничний. — Там спохопилися — такого за нею не велося. Послали водія, той грюкав-грюкав — тихо. Запитав сусідку, чи не виходила сьогодні. Ні, не виходила. Тоді мене знайшли. Така ось петрушка. Товаришу майор, я гадаю, що це інфаркт. Уже й молодих косить.

Правик не озвався. Підійшов до програвача, двома пальцями зняв зі стержня платівку, відгорнув фіранку і прочитав уголос: «Моцарт. Маленька нічна серенада».

— Що? — не второпав міліціонер.

— Маленька нічна серенада соль мажор. Ви не маєте поліетиленового мішечка?

— Не маю. Навіщо?

— Яблука ці забрати. Розживіться десь, будь ласка, і викличте «швидку».

Дільничний пішов. Правик знову поклав платівку і, обгорнувши хусткою пальці, поклав на неї головку. Штепсель стримів у розетці, облямованій латунною пластиною з примітивною любительською чеканкою. Зазвучала музика. І яка музика! В затхлому, напівтемному приміщенні, заставленому невиразними дешевими речами, дихати стало легше.

З трьох інших квартир на сходовій клітці відчинено було тільки в пенсіонерки Завадської. Вона чекала візиту: запобігливо вистромила голову, тільки-но дільничний торкнувся гудзика дзвінка. Проникливо-жадібні очі, тонка пташина шия, густі зморшки, що розсікали обличчя не горизонтально, а вертикально, як складки на гармоні. «О, ця не змусить себе довго випитувати», — подумав слідчий.

— Галино Луківно, — глянув до списку, — ви, так би мовити, ветеран цього дому. Без вашої консультації не обійтися. Будь ласка, декілька слів про кожного із сусідів.

Пенсіонерка гордо тріпнула головою і гидливо відкопилила нижню губу:

— Забагато честі, щоб я їх описувала. Всі на один копил.

— Ну, Галино Луківно, навіть сірники в коробці — і то різні, — делікатно зауважив Правик і тихо, по-змовницьки, додав: — Ми на вашу допомогу дуже розраховуємо.

Стара рішуче засилила руки в халат непевного кольору, відчеканила скоромовкою:

— Ну, хіба що треба прислужитися закону. Прошу до покоїв.

У «покоях» сісти, однак, було ні на що. Всі площини, крім підлоги і ліжка, займали горщики із запиленою геранню та пляшечки і коробки з ліками. Господиня манірно закотила догори очі, зосередилася.

— Отже, почнемо із Сусика. П'яниця й розпусник. А ще — розвідник. Що, не розумієте? Розлучений, кажу, п'ять років тому… брешу, п'ять з половиною. Вліз у відділ постачання меблевого комбінату. Більше у відрядженнях, ніж дома, на щастя. Зараз теж, півтора тижня як виїхав. Добра птиця. Знаєте, як він каже? «Відрядження — це туризм за державний кошт». Посоромився б таке говорити мені, чесній жінці… Ага, коли вдома — від його дівиць проходу немає. Буває, одразу по дві навідуються. І все різні, про таких зараз навіть по телевізору говорять. Аж соромно слово вимовити. Коли виходять, тихенько дріботять східцями, а декотрі навіть роззуваються. Та я все чую, я сплю, як заєць, — мене не обдуриш.

— А що, Лариса Буркуш теж заходила до нього?

— Смієтеся. Сусик же мужчина, як з картинки, а вона… Гидке каченя. Одна забавка в неї — музика. День і ніч крутила. Як це?.. меломанка, прости Господи. Ні, я претензій не мала, вона тихенько пускала і музику слухала культурну, давню.

— Ви бували в неї?

— Заходила.

— Як вона жила?

— Мирно жила, чого брехати, чистенько. Як пташка небесна. Прийде з роботи, картопельки насмажить, подзьобає трішки, кефірчику поп'є, підлогу помиє, витре скрізь пилюку — це обов'язково, як вечірня молитва. І лягає музику свою слухати. А пластинок тих у неї!..

— Лягала, кажете, музику слухати?

— Еге, не танцювати ж їй на самоті.

— Таки правда, — відчужено погодився Правик. — А що про третіх сусідів скажете?

Стара скривилася:

— Саладії? Скнари і святоші. На солі економлять. Вона з сином по неділях до церкви ходить, а він усе щось паяє на кухні. Голосу не подасть, хворий, мабуть.

— Чому так гадаєте?

— Не п'є… і в піжамі ходить.

Правик посміхнувся, але тут же, перехопивши її обурений погляд, посерйознішав.

— Двері їх квартири якось дуже близько з дверима Буркуні…

— А це тому, що раніше їх квартири були однією. Там тітка Ларина жила, моя ровесниця й приятелька. Вона здавала в найм одну кімнату квартирантам Саладіям… Тоді ще в них дитини не було, якраз побралися. Тітка хворіла й покликала до себе жити племінницю з села. Влаштувала її на роботу в хімчистку, пожила ще півроку і спочила бідолаха. А з квартирою тяганина почалася. Врешті-решт її розділили між обома квартиронаймачами, бо й Саладії, і Лара були прописані. Ті хотіли викупити в неї половину, давали гроші й вона, здається, попервах згодилася, намірялася вернутися в село. Та подруга з хімчистки відрадила. Є там така розмальована квочка, курить і на зеленій машині їздить. То Сіладії внутрішні двері замурували, прорубали нові й живуть собі.

— З Ларисою не конфліктували?

— Без скандалів живуть, чого нема того нема. Та Ларку й сам Люцифер не спокусив би на сварку. Не та людина, не дано, — з явним співчуттям розвела руками Галина Луківна, котру, дізнався Правик потім від дільничного, сусіди позаочі прозивали Люциферівною.

— Галино Луківно, ви сказали, що спите, як заєць… Учора звечора або вночі хтось приходив до Лариси?

— Ніхто з чужих, крім хлопчика з третього під'їзду, не був на нашій площадці. Вони з Васьком Саладієм прийшли близько п'ятої і через годину пішли. Васько повернувся з матір'ю. Близько сьомої, як завжди, прийшла з роботи Лара. За нею згодом Саладій, та одразу хвилин на двадцять кудись вийшов, певно, в магазин. А Лара позичила в мене три сірники — її скінчилися.

— Ви всіх бачили, коли хто приходив? — здивувався майор.

— Ні, чула.

— Невже впізнаєте кроки?

— Молодий чоловіче, коли доживете до моїх літ і залишитеся один у чотирьох стінах, то навчитеся розпізнавати дзижчання різних мух, не те що сусідські кроки.

«Цілком імовірно, — розсіяно подумав Правик. — І це буде далеко не найкраще з того, чого навчило мене життя».

Пенсіонерка мала рацію: тої фатальної ночі до небіжчиці ніхто не заходив. Експертиза підтвердила це: на стерильно чистій підлозі й речах жодних слідів не виявлено. Молодший слідчий Сергій Баранов знайшов у шухляді тумбочки учнівський зошит з каталогом платівок, який вела господиня. Звірив з ним наявні у фонотеці — жодної не бракувало. Отже, вбивство з метою викрадення колекції дисків, що нині вже мають певну антикварну цінність, відпадало. Хоча хтозна, майор нетерпляче чекав висновків медичної експертизи. Його непокоїло надкушене яблуко на табуреті біля ліжка. Можна було припустити й самогубство, але хто перед тим накручує волосся на бігуді, позичає сірники для приготування вечері… Скоріше померла природною смертю. Ольга Варахоба обмовилася, що Лариса не пила кави. Може, сердечниця? Інфаркт? Інсульт?

Міряв у задумі відстань між столом і вікном, за яким вітер зривав останні листки з облисілих дерев, гримів ринвами, стогнав на горищі.

«Ідеальна погода для вмирання», — невесело подумав Правик.

Увійшов Баранов, поклав на стіл два аркуші.

«В яблуках, поданих на хімекспертизу, отруйних сполук не виявлено. Вміст нітратів і нітритів близько допустимої норми».

«Гр. Буркуш Л. О. померла близько 01.00 години. Смерть настала від спазму м'язів, в результаті чого припинилося серцебиття і постачання крові. Причиною цього могла бути раптова криза одного з життєво важливих органів, нервово-психічний стрес, ураження струмом тощо.

Отруйних речовин в організмі не виявлено. На кінчиках пальців правої руки незначні опіки. Медичне обстеження дозволяє зробити висновок, що до моменту смерті гр. Буркуш Л. О. була практично здоровою».

Правик перечитав усе ще раз.

— Ну ось і все, — обернувся до Баранова. — Оформляйте документи, повідомте її рідних.

Озвався телефон.

— Здрастуйте. Мені б слідчого Правика. Це ви? Ольга Варахоба з хімчистки. Ну, що скажете? Ми собі місця не знаходимо…

— Що тут скажеш? Готуйте вінки і все інше. Як належить у таких випадках.

— Та це зрозуміло, ми все вже організували. Я про інше — від чого вона, Ларочка?..

— Можливо, несподіваний приступ, а, можливо, — електрика. Вона ж музику слухала опівночі.

— Господи! Електрика? І нехай після цього мене хтось переконує, що немає судьби. Ні, товаришу слідчий, таки справедливо кажуть: кому судилося втопитися, той не помре на шибениці… Минулого тижня її так трусонуло струмом, що мало очі не повилазили… Вибачте.

— Кого?

— Ларку. Кого ж іще? Програвач вимикала, її й тріпнуло. Та так, що з півгодини дух не могла перевести. Побоялася далі висмикувати вилку з розетки, покликала сусіду.

— Сусика?

— Та ні, другого.

— Саладія, того, з котрим тітчину квартиру поділили?

— Так.

— Спасибі, Ольго Миколаївно. Ми обов'язково обстежимо той програвач.

Електрика Правик привів з їх управління. Довговидий немолодий чоловік з сумними очима постояв мить перед «Ноктюрном», наче хірург перед операційним столом.

— Можна ввімкнути?

— Авжеж. І поставте ось це, — майор простягнув Моцарта. Йому здалося, що електрик чогось остерігається, боїться — знав про смерть власниці програвача. Але він помилився. Електрик устромив штепсель у розетку, облямовану жовтуватою пластиною, поклав на диск платівку. Затим обережно, справді як лікар, торкнувся пальцем одної металевої деталі програвана, другої, третьої, легенько обмацав шнур, штепсель, пластину з чеканкою.

— Що ви робите? — схаменувся майор. — Для цього ж існує індикатор. Чи однієї жертви тут мало?..

Електрик здивовано озирнувся, поблажливо посміхнувся, показуючи Правику лапату долоню — шкіра на ній здавалася панциром.

— Ось мій індикатор.

— Але ж у мережі 220 вольт, — здивувався Правик.

— Коли менше, коли більше.

— Хочете сказати, цього мало, щоб відкинути копита?

— Чому ж, інколи й двадцяти може вистачити. Якщо вхопишся за два дроти, а ще мокрий чи п'яний…

— І все-таки ви ризикуєте, — хмикнув Правик.

Електрик махнув рукою.

— Гляньте, товаришу майор, у якій я обувці, — підняв грубий черевик на товстій підметці. — До того ж я знаю свій організм, мене щипне та й годі. А тут нічому й щипати — машинка справна. — Він уже без остороги погладжував «Ноктюрн».

— Яка до біса справна, коли дівчину двічі трусонуло, і вдруге — смертельно! — накинувся на нього слідчий.

Електрик стенув плечима, винувато закліпав.

— Гаразд, можете йти, — пом'якшав майор. І вже коли той натиснув клямку, зупинив його запитанням:

— То, кажете, мокру людину струм вражає певніше?

— Так. Спітнілу, наприклад, чи після ванни. І навіть стомлену, знервовану. Так книжка пише, — вибачливо посміхнувся електрик.

«А Лариса Буркуш звечора мила волосся під бігуді. Так, так… І душа її, певно, була стомленою…»

Звучала серенада. Врочисто-піднесений голос скрипки збуджував, тривожив, солодким дрожем проникав у кожну клітину тіла. Правик раптом усвідомив, що ця музика, яку він прослуховує як «речовий доказ», нібито для справи, — має владу над ним. Як би хотілося йому, щоб вона не закінчувалася, звучала довго-довго, жила в ньому, аж поки не вимиє з душі втому.

«„Маленька нічна серенада“, написана Моцартом в пору творчої зрілості, належить до жанру розважальної побутової музики. З давніх пір в Австрії існувала традиція супроводжувати різні свята концертами, що часто відбувалися просто неба. Невеличкі інструментальні оркестри виконували п'єси маршового і танцювального характеру, об'єднані в сюїту. „Маленька нічна серенада“ — зразок подібного роду творів. Перша частина (алегро) з її закличними початковими інтонаціями і маршовим ритмом — справжня святкова музика, сповнена енергії та життєрадісності. Друга частина (романс) має романтичний відтінок. Менуету і фіналу притаманне невимушене змішання гумору, лірики і віртуозного блиску»…

Він поклав конверт з платівкою на полицю і вийшов з квартири.

…Саладії вечеряли в тісній кухоньці. Посеред столу сковорідка з картоплею, вишкварки і покраяний оселедець. Бідний стіл, скромна обстановка і затрапезний домашній одяг — все тут виказувало, що статки в сім'ї невеликі. Їх половина виявилася ще тіснішою, ніж Ларисина. А живуть же втрьох! До того ж, запримітив Правик, дружина Саладія, жінка з невиразним, замкнутим обличчям, вагітна. Його візит не збудив у ній ніяких емоцій. Насторожено зиркав хлопчик років семи. Лише глава сім'ї зустрів гостя покірною, аж надто старечою для своїх літ усмішкою. Запросив тут же присісти, але слідчий панічно позадкував з цього вузенького закапелка, де ледве могли розминутися двоє. Розмовляли в коридорі навстоячки.

З сусідкою Буркуні Саладії майже ніяких стосунків не мали. Вони люди сімейні, Лара — дівчина. Хіба що по-сусідськи перекинуться словом на східцях чи у дворі. Про що балакати?.. Як жила вона? На роботу ходила, музику слухала, зрідка в село вибиралася до родичів. Спокійна, не конфліктна жіночка. Чи бував він, Саладій, у неї?

— Після смерті Олени Йосипівни, Лариної тітки, не був. Що мені там шукати?

— Можливо, щось полагодити, допомогти чоловічою рукою, — допитувався Правик.

— Ні-ні, в мене жінка ревнива. Могла б це не так зрозуміти, — дурнувато підморгнув Саладій. Говорив він мляво, неохоче, після кожного речення робив паузу і ворушив вилицями, наче дожовуючи рештки їжі.

Правика ледве не знудило, хотів якомога скоріше завершити бесіду.

— Це правда, що сусідка збиралася повернутися в село?

— Планувала нібито. Самі зважте: робота нікудишня, зарплата — як заплата, жодної рідної душі в місті. Та й квартира не паска. Ми живемо, бо дітися нікуди. Заліз хробак у хрін, та й гадає, що то його дім…

— Тісно, що й казати, — згодився Правик.

— Тісно, факт. Лариса оце каже: я поїду, а ви розширяйтеся. Ми, звісно, подякували, але це ще як міськвиконком вирішить. Безквартирних ниньки багато, ачей більше, ніж безмашинних. Бідненька Лара… Добра душа була. Та що коли хворобливою вдалася. А від хвороби ніхто не відкупиться з нас, ой, не відкупиться.

Хлопчик вистромив з кухні стрижену голівку, дослухався, але мати щось буркнула і шарпнула його назад.

Правик вибачився за вторгнення — «формальності служби» — і розпрощався. Надворі зупинився, щоб припалити. Глянув ще раз на дім через плече. Не світилося тільки одне вікно. Йому здалося, що звідти долинають ледь вловимі звуки скрипки і альта.

До наради в полковника Баглая залишилась добра година. Однак майор розмірковував не над тим, що доповідатиме, з голови не йшли слова Ольги Варахоби: «Могла померти років десять тому, могла через п'ятдесят — і що змінилося б від того? Що?!»

Ох, ця вічна людська ностальгія за безсмертям, прагнення залишити бодай дещицю пам'яті по собі! Тільки це може надати живого забарвлення, якогось сенсу сірій низці буднів. Людині мало прийти у світ, пожити в ньому з радощами й муками і рано чи пізно покинути його, звільнивши місце для прийдешніх. Вона претендує на вічність. Усе життя мислитель-утопіст Микола Федоров розвивав задум воскресити всіх померлих. Вірив, що колись це стане можливим завдяки зусиллям науки й моралі. Та ба, утопістів і мрійників серед нас все менше. Стаємо практичними, діловими й сильними. Настільки сильними, що легко зносимо страждання ближнього.

Присунув до себе телефонний апарат і накрутив номер хімчистки.

— Ольго Миколаївно, здрастуйте. Хочу повідомити вам, що все-таки це не струм. Скоріше, це був якийсь приступ. З програвачем усе гаразд. Та й Саладій до Лариси давно не заходив. Щось ви не так зрозуміли. Або вона не так розповіла…

— Не заходив? Та він ще тоді пригортав її жартома. Ларису це дуже обурило. Говорив, що дружина вже хропе і він міг би ремонтувати програвач хоч до ранку. Якби справді несправний. А Ларці було не до жартів — її направду трусонуло. Не знали ви її, такі даремно не патякають. Я ще казала, що відправлю свого, нехай подивиться. А вона: не треба, сусіда все перевірив при мені… A-а, що було — те було, хіба тепер це важливо?

«Хтозна», — подумав Правик, а вголос запитав:

— Лариса, здається, хотіла виїжджати з міста, пропонувала квартиру цим же Саладіям?

— Дідька лисого! Ой, вибачте. Це ж тоді, як їх розділили, вони вмовляли її відмовитися від своєї долі. Обіцяли дві штуки… тисячі. Ларка розгубилася, ледве не пристала, дурненька. Поки ми з дівчатами не просвітили її, щоб подавала документи на приватизацію.

— Отже, залишати свою квартиру не збиралася?

— Та що ви, Леоніде Петровичу! Де зараз такого дурня зустрінеш, щоб відмовлявся від прописки в обласному центрі?

Такі «дурні» йому справді не траплялися. Зате скільки подибував інакших, що всілякими способами прихитрялися заволодіти цією непохитною твердинею. Гай-гай, усі ми кріпаки, довічні раби квартир. У кого вони є. Відомий німецький художник Генріх Цілле сказав: «Щоб убити людину, не треба сокири, її можна вбити житлом». Житло… Його й не називають уже домом, частіше житловою площею, квадратними метрами.

Другий дзвінок був у міськжитлоуправління.

— Кому передбачається віддати квартиру померлої Буркуш? — запитав слідчий.

— Комісія ще не розглядала це питання, — відповів сухуватий голос, — але, очевидно, її житлова площа залишиться сусідам Саладіям. Сім'я живе в тісняві, має повне право на поліпшення умов.

— У мене таке враження, що вам добре знайома ця квартира.

— По-перше, це наш обов'язок — добре знати свій житловий фонд. А, по-друге, ми якось мали з нею справу. Квартиронаймачка Буркуш хотіла добровільно звільнити свою половину, начебто кудись виїжджала з міста.

— Вона сама заявляла вам про це?

— Ні, Саладії клопоталися, щоб за домовленістю сторін передати площу їм. Ми, власне, не заперечували, та справа потім призабулася. Життя є життя…

«А смерть є смерть», — кортіло додати Правику.

Смерть за загадкових обставин… А якщо вона все-таки не природна? Якщо це вбивство? «Куї продест?» — запитували себе в таких випадках ще римські центуріони. Кому вигідно?

Загибель Лариси Буркуш була вигідна тільки Саладіям.

Дворові хлопчаки нещадно розстрілювали одне одного з пластмасової зброї і картинно, з насолодою падали в згромаджені двірником купи листя. Окремі купи тліли, пахло древнім запахом диму, що навіває спокій, умиротворення. Правик збіг східцями на третій поверх і коротко постукав. Двері неохоче відчинилися, полохливо визирнула знайома голівка сина Саладіїв.

— Впустиш? — з показною серйозністю запитав Правик.

Малий, нічого не сказавши, покірно пішов углиб квартири. Слідчий увійшов. Він побачив на підлозі картонну коробку від взуття, перев'язану нитками. Крізь щілину блимало горіховими оченятами кошеня.

— Що це ти, чоловіче, задумав?

— Посилку роблю. Хочу бабусі відправити Васька. Вона сама живе, з ним їй веселіше буде.

— А як же ти без котика?

— Мені Ромко з третього під'їзду дасть хоч трьох. Їх Клара малих народила. Однаково топити будуть, — розсудливо, як дорослий, пояснив хлопчик.

— Діло хазяйське. Ти сам удома?

— Тато з мамою за капустою пішли. Будемо на зиму квасити.

— Що ж, тоді, якщо ти не заперечуєш, я трохи зачекаю.

— Чекайте, — згодився малий.

На кухні було парко — горіли дві конфорки на газовій плиті, підсушуючи в'язанки нарізаних яблук. Мізерна площа тут використовувалася майже з інженерною вигадкою. Шафи, щоб займати менше місця, були навісними, на рівні підборіддя. Стільниця підіймалася до стіни, стільці теж розкладні, під стелею акуратно підвішено на кілочки велосипед і дитячу коляску. Чи не третину кухоньки займала висока скриня, оббита алюмінієм.

— Що тримаєте в цьому ящику? Чей картоплю? — поцікавився Правик.

— Інструменти. Тато ремонтує, кому що потрібно в домі. Свіжа копійка, — діловито пояснив малий.

Слідчий кивнув.

— І часто майструє?

— Щовечора. А буває, і вночі. Ми з мамою спимо, а він паяє.

Вчора Правик встиг коротким поглядом професійного ока зафіксувати всю обстановку на кухні. Тільки не це… Маленька, завбільшки з книжку, іконка на стіні між двома підвісними шафами. На ній зображена розкрита біблія, зі сторінок Святого Письма проростає біла лілея, яку скропляє кров з великого серця, отороченого терновим вінком. А зверху підківкою біліє напис: «Пом'яни мене, Господи, коли прийду в царство Твоє». Робота не стара, але досить добротно намальована. Ні, не міг він її не помітити. Не було вчора цієї іконки. Перехопив погляд малого.

— Гарна картинка, — ковзнув поглядом по стіні.

Малий ствердно кивнув:

— Бабуся подарувала. Ми до неї в неділю їздили.

— А ти віриш у Бога? — несподівано запитав Правик.

Малий глянув на нього з підозрою, але ніякої каверзи не запримітив.

— Коли як…

Правик з розумінням хитнув головою. Помовчали. Нарешті хлопчик озвався:

— Дядьку, ви посидьте тут, поглядіть за газом, а я до Ромки збігаю. Однаково ж вам чекати…

— Що ж, біжи, коли довіряєш мені своє добро.

— Хіба ви щось украдете? Ви ж міліціонер, я знаю, — і вислизнув з хати.

А Правик знову став вивчати іконку. Як на нього, її б пересунути ліворуч сантиметрів на п'ятнадцять. Тоді висітиме симетрично. Дивно, в цьому помешканні, де кожна річ наче влита у свій строго відведений, вирахуваний до сантиметра простір, допущено таку неуважність. До того ж, іконка до стіни не прилягає, незграбно випинається, наче їй заважає щось. Підвівся, ступив крок і заглянув збоку. Так воно й було: під іконкою виднілася розетка. Правик потер скроню, сів. Отже, для материного подарунка місце виділили тільки тут. Ним заховали розетку. Іконку привезли в неділю, а повісили тільки в п'ятницю. На кухні, над розеткою… Стривай-стривай. Він прожогом кинувся з квартири, намацуючи в кишені ключ від дверей Буркуш. Відімкнув їх, засвітив, підійшов до ліжка. Його цікавила пластинка з чеканкою, що прикривала розетку, в яку Лариса встромляла вилку від програвана. Так і є… Вона красувалася на суміжній з квартирою Саладіїв стіні.

В кишені піджака він завжди носив складаний ножик. Ще з юності — «який комсомолець без ножика!» Ось він і зараз згодився. Викрутив шурупи, але пластина не піддавалася — наче вросла в штукатурку «з м'ясом». Підчепив лезом з боків — і нарешті вона з брязкотом упала на підлогу. Від того, що він побачив, здригнувся, наче від струму. Стара запилена розетка була в двох місцях розколота, в щілини могли полізти цвяхи. І тоді Правик про все здогадався, майже про все…

Приладнав пластину на місце і прикріпив її шурупами. Вернувся до Саладіїв. Господарів ще не було, молодий котяра бавився на кухні фіранкою. Правик підняв віко скрині. Там теж був лад і суворий порядок — десяток різновеликих секцій з інструментами, коробки зі свердлами, бляшанки з цвяхами та шурупами, в'язанки гайок та шайб. Диво-ящик, скарб для майстра. З тильного боку кришки — одразу й не запримітив — ремінцями закріплено два паяльники. Цілком однакові. Втім, один відрізнявся хіба що штепселем, точніше — незвично довгими саморобними стержнями вилки. Слідчий прикинув — завдовжки з півцеглини. Таку товщину мала стіна, що розмежовувала квартири Саладіїв та Лариси Буркуш.

Ось тепер він зрозумів достеменно все. Встромив довгу вилку паяльника в розетку, приховану іконою, знайшов у тій же скрині індикатор і подався знову в сусідню квартиру. Торкнувся латунної пластини над ліжком Лариси — лампочка індикатора червоно спалахнула.

Поряд мертво мовчав «Ноктюрн».

1989 рік