Лялька

Розділ перший ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ ФІРМА «Я. МІНЦЕЛЬ і С. ВОКУЛЬСЬКИЙ» КРІЗЬ СКЛО ПЛЯШОК?

На початку 1878 року, коли політичний світ був зайнятий Сан-Стефансьшш миром[1], обранням нового папи і можливістю європейської війни, варшавське купецтво та інтелігенція одного з кварталів Краківського Передмістя не з меншим запалом цікавились майбутньою долею галантерейного магазину фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський».

В одній з відомих ресторацій, куди вечорами сходились випити й закусити власники магазинів білизни та винних погребів, фабриканти екіпажів та капелюшів, шановані батьки родин, що жили з прибутків на капітал, та нероби-домовласники, так само часто говорилось про озброєння Англії, як і про справи фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський». Огорнені густим сигарним димом, схилившись над пляшками з темного скла, мешканці цього кварталу закладалися: одні — виграє чи програє Англія, другі — збанкрутує Вокульський чи ні; одні називали Бісмарка генієм, другі — Вокульського авантурником; одні критикували поведінку Мак-Магона, другі твердили, що Вокульський явно божевільний, коли не щось гірше…

Фабрикант екіпажів пан Деклевський, який наполегливою працею в одному фаху здобув собі поважно громадське становище та маєток, а також радник Венгрович, який уже двадцять років підряд був членом-опікуном одного добродійного товариства, знали Вокульського найдавніше і найзавзятіше пророкували йому банкрутство.

— Саме банкрутством мусить скінчити людина, — казав пан Деклевський, — яка не тримається одного фаху та не вміє шанувати дарів щасливої долі.

А радник Венгрович за кожною такою сентенцією свого приятеля додавав:

— Божевільний! Божевільний!.. Авантурник! Юзьку, а принеси-но ще пива. Котра це воно пляшка?

— Шоста, пане раднику… За одну мить!.. — відповідав Юзек.

— Вже шоста? Як же лине час!.. Божевільний! Божевільний! — бурчав радник Венгрович.

Для відвідувачів ресторації, для її власника та офіціантів причини майбутньої руйнації Вокульського і його галантерейного магазину були так само ясні, як вогник газового ріжка, що освітлював зал. Причини ці полягали в неспокійному характері, в авантурному житті, нарешті, в останньому вчинку цього чоловіка, який, маючи в руках певний шматок хліба і можливість відвідувати таку пристойну ресторацію, добровільно відмовився від неї, покинув магазин на ласку божу, а сам з усіма грішми, що залишились йому від покійної жінки, поїхав на російсько-турецьку війну здобувати капітал.

— А може, й здобуде… Поставки для армії — прибуткова річ, — зауважив торговельний агент Шпрот, який випадково зайшов у ресторацію.

— Нічого він не здобуде, — заперечив пан Деклевський, — а тим часом солідний заклад чорти візьмуть. На поставках для армії багатіють тільки євреї та німці; наші в таких «справах нічого не тямлять.

— А може, Вокульський і тямить?

— Божевільний! Божевільний!.. — пробурчав радник. — Подай-но, Юзьку, пива. Котра це вже?

— Сьома пляшечка, пане раднику… За одну мить.

— Вже сьома?.. Як же лине час, як лине час…

Торговельний агент, який за своєю професією мусив усе знати про купців, переніс свою пляшку і склянку на радників стіл і, влесливо заглядаючи в його сльозливі очі, тихенько спитав:

— Перепрошую, але… Але чому ви називаєте Вокульського божевільним?.. Може, дозволите почастувати вас сигаркою?.. Я трохи знаю Вокульського. Він завжди здавався мені людиною потайною і гордою. Потайність для купця — прекрасна риса, а гордість — вада. Але щоб у нього було щось від божевілля, цього я не помічав.

Радник прийняв сигарку без особливих ознак вдячності.

Його рум’яне обличчя, обросле пучками сивого волосся над чолом, на бороді та на щоках, схоже було на самоцвіт халцедон у срібній оправі.

— Називаю його… — відповів він, поволі обгризаючи й закурюючи сигару, — називаю божевільним, бо знаю його… заждіть-но… п’ятнадцять… сімнадцять… вісімнадцять років… Це було 1860 року… Ми тоді звичайно заходили перекусити до Гапфера. Ви знали Гопфера?..

— Ще б пак…

— Ну, то Вокульський служив тоді у Гопфера офіціантом, і було йому тоді років двадцять з чимось.

— У трактирі вин і делікатесів?

— Еге ж. І як оце тепер Юзек, так він тоді подавав мені пиво та нельсонівські зрази…

— Із тієї галузі перекинувся до галантереї? — спитав агент.

— Не поспішайте, — перебив його радник, — Перекинувся, тільки не до галантереї, а на підготовчі курси, а потім в університет, розумієте?.. Захотілось йому стати вченим!.. Агент похитав головою, удаючи здивування.

— Он яка штука!.. — сказав він. — І чого це йому закортіло?

— Чого? Звичайна річ — знайомства в медичній академії, в школі живопису… Тоді у кожного в голові хтозна-що діялось, а йому не хотілось відставати від інших. Вдень він служив офіціантом та рахівником у буфеті, а вночі вчився…

— Ото вже з нього був робітник!

— Не гірший за інших, — одказав радник, невдоволено махнувши рукою. — Тільки був він, бестія, непривітний з відвідувачами; скажеш йому найневинніше слівце, а він глипає на тебе, мов розбійник… Ну, ми вже з нього кпили, як хотіли, а він найбільше сердився, коли ми його називали «паном лікарем». Одного разу так вилаяв відвідувача, що мало не побились.

— Звичайно, від цього в торгівлі були збитки…

— Зовсім ні! Бо коли по Варшаві розійшлась чутка, що офіціант Гопфера хоче вступити на підготовчі курси, в трактир почали приходити юрби людей. Особливо студентів.

— І він таки вступив на підготовчі курси?

— Вступив і навіть склав екзамени в університет. Але що ви скажете на таке? — вів далі радник, ляснувши агента по коліні. — Замість учитись до кінця, він, навіть року не добувши, залишив університет…

— Що ж він робив потім?

— Отож-бо що?.. — Варив з іншими пиво, яке ми й досі допиваємо, і кінець кінцем опинився десь аж під Іркутськом[2].

— Он яка штука! — зітхнув торговельний агент.

— Та це ще не все… В 1870 році він повернувся до Варшави з невеликим капіталом. З півроку шукав роботи, далеко обминаючи бакалію, яку й досі ненавидить, і нарешті з протекції свого теперішнього управителя, пана Жецького, втерся в магазин удови Мінцеля, а через рік — дивись — одружився з бабою набагато старшою за нього.

— Ну, то він хлопець не дурний!

— Ще б пак! Одним махом здобув собі шматок хліба й діло, де міг спокійнісінько працювати до смерті. Але ж і муки він набрався з тією відьмою!

— Вони це вміють…

— Ще й як! — підтвердив радник. — Але дивіться, що значить щастя. Півтора року тому вона об’їлась чогось і вмерла, а Вокульський після чотирирічної каторги став вільний, як птах, з багатим магазином і тридцятьма тисячами карбованців готівки, на які працювало два покоління Мінцелів.

— Має щастя.

— Мав! — поправив радник. — Та не вмів шанувати. Інший одружився б з якоюсь пристойною панянкою та й жив би в достатку; бо то не жарт у наші часи мати магазин з доброю репутацією, та ще й на доброму місці!.. А цей божевільний покинув усе та й поїхав на війну здобувати капітал. Мільйонів йому захотілось чи якого чорта.

— А може, він їх і матиме, — озвався агент.

— Та де там! — обурився радник. — Дай-но, Юзьку, пива. Чи не думаєте ви, що він знайде б Туреччині жінку, ще багатшу за небіжчицю Мінцельову? Юзьку!..

— Одну мить!.. Іде восьма…

— Восьма? — перепитав радник. — Не може бути. Зараз… Перед цією була шоста, потім сьома… — бурмотів він, прикриваючи обличчя долонею. — Може, й справді восьма.

Як же лине час!..

Незважаючи на передбачення розважних людей, галантерейний магазин фірми «Я. Мінцель і С. Вокульський» не тільки не занепав, а й давав чималий прибуток. Зацікавившись чутками про банкрутство, в магазин заходило все більше людей, а з того часу, як Вокульський виїхав з Варшави, за товарами стали звертатись і російські купці. Замовлень ставало щодалі більше, кредит за кордоном існував, векселі оплачувались своєчасно, а в магазині було повно покупців, яких ледве, встигали обслуговувати три продавці: один миршавий блондин, який, здавалось, от-от умре від сухот, другий — шатен з бородою філософа й князівським поводженням і третій — франт, який носив смертоносні для прекрасної статі вусики й пахтів, як хімічна лабораторія.

Проте ні загальна цікавість, ні духовні та фізичні якості продавців, ні навіть усталена репутація магазину не змогли б, мабуть, врятувати його від занепаду, якби ним не керував чоловік, який сорок літ працював у фірмі, друг і заступник Вокульського, пан Ігнац Жецький.

Розділ другий ЯК ПОРЯДКУВАВ СТАРИЙ ПРОДАВЕЦЬ

Пан Ігнац уже двадцять п’ять років жив у кімнатці при магазині. За цей час у магазині змінювались власники й підлоги, шафи й шибки в вікнах, розмах діяльності і продавці; але кімната пана Жецького залишалась однаковою.

Було в ній те саме невеселе вікно, що виходило на той самий двір, з тими самим гратами, Заснованими, може, двадцятип’ятирічним павутинням, і вже напевне з двадцятип’ятирічною фіранкою, колись зеленою, а тепер посірілою з нудьги за сонцем.

Під вікном стояв той самий стіл, оббитий сукном, також колись зеленим, а тепер дуже поплямованим. На столі — велика чорна чорнильниця з великою чорною пісочницею на одній підставці, пара мідних свічників для лойових свічок, яких тепер уже ніхто не світив, і сталеві щипці, якими вже ніхто не обтинав гнотів. Залізне ліжко з дуже тонким матрацом, над ним ніколи не вживана двостволка, під ним футляр з гітарою, що нагадував маленьку дитячу труну, вузенька канапка, оббита шкірою, два стільці, також оббиті шкірою, великий бляшаний таз і невеличка шафа темно-вишневого кольору — оце були й усі меблі кімнати, яка через свою довгасту форму та постійну напівтемряву швидше скидалася на склеп, аніж на мешкання.

Так само, як кімната, не змінилися за чверть століття і звички пана Ігнаца.

Вранці він прокидався завжди о шостій; якийсь час прислухався до годинника, що лежав поруч на стільці, й дивився на стрілки, які утворювали одну рівну лінію'.

Він хотів би встати спокійно, без метушні; але тому, що холодні ноги й задубілі руки не зовсім корилися його волі, він рвучко вискакував з постелі на середину кімнати і, кинувши на ліжко нічного ковпака, біг до грубки, де стояв великий таз, в якому він мився з голови до ніг, іржав та пирхав, немов старий породистий рисак, якому пригадалися скачки.

Під час обряду витирання волохатим рушником він з задоволенням поглядав на свої тонкі литки та зарослі волоссям груди й бурмотів:

— А я таки набираю тіла!

В цей час зіскакував із канапки його старий пудель Ір з вибитим оком і, міцно стрепенувшись, — мабуть, щоб позбутися решти сну, — шкрябався в двері, за якими хтось енергійно роздмухував самовар. Пан Жецький, квапливо одягаючись, в той же час випускав собаку, вітався з слугою, діставав із шафи чайника, плутався в петлях, запинаючи манжети, вибігав на подвір’я подивитись на погоду, опікався гарячим чаєм, зачісувався, не дивлячись у дзеркало, і в пів на сьому вже був цілком готовий.

Перевіривши, чи є у нього на шиї галстук, а в кишенях годинник та гаманець, пай Ігнац діставав із шухляди великого ключа і, трохи зсутулившись, урочисто відмикав оббиті бляхою задні двері магазину. Вони заходили туди удвох з слугою, засвічували кілька газових ріжків, і, поки слуга замітав підлогу, пан Ігнац, начепивши пенсне, вичитував із блокнота план роботи на сьогоднішній день.

— «Внести в банк вісімсот карбованців». Ага… «Надіслати в Люблін три альбоми й дюжину гаманців…» Так!.. «Переказати в Відень тисячу двісті гульденів… Одержати на станції вантаж… Висловити догану лимареві за те, що не доставив валізок…» Дрібниця!.. «Написати листа до Стася…» Дрібниця!..

Скінчивши читати, пан Ігнац засвічував ще кілька газових ріжків і при їх світлі починав переглядати товари на вітринах і в шухлядах. «Запонки, шпильки, гаманці… гаразд… Рукавички, віяла, галстуки… так… Палиці, парасольки, саквояжі… А туї альбоми, несесерчики… Синій учора продали, звичайно!.. Свічники, чорнильниці, прес-пап’є… Фарфор… Цікаво, нащо цю вазу обернули?.. Напевне… Ні, ціла…, Ляльки з волоссям, театр, карусель… Треба буде завтра поставити в вітрині карусель, бо фонтан уже набрид. Дрібниця!.. Незабаром восьма година… Можу закладатися, що Клейн прийде першим, а Мрачевський останнім. Звичайно ж… Познайомився з якоюсь гувернанткою і вже купив їй несесерчик набір із знижкою… Звичайна річ… Аби тільки не почав купувати без знижки та безплатно…»

Отак, бурмочучи, пан Жецький ходив, засунувши руки в кишені, по магазину, а за ним його пудель.

Час від часу він спинявся й пильно оглядав якусь річ, пудель присідав на підлоз] й чухався задньою ногою в своїх кудлах, а ряди виставлених у шафах малих, середніх і великих ляльок, чорнявих і білявих, дивились на них мертвими очима.

Рипнули задні двері, й увійшов пан Клейн, миршавий продавець, з сумною усмішкою на посинілих губах.

— Ну от, я так і знав, що ви прийдете першим. Добрий день! — сказав пан Ігнац. — Павле! Гаси світло та відчиняй магазин.

Слуга вибіг важким тюпачком і погасив газ. За хвилину заскреготіли засуви, заклацали штаби й до магазину увійшов день, єдиний відвідувач, який ніколи не підводить купця. Жецький сів за конторку біля вікна, Клейн став на своєму місці коло фарфору.

— Хазяїн іще не повертається, він вам не писав? — спитав Клейн.

— Сподіваюсь його в половині березня, найпізніше через місяць.

— Якщо його не затримає нова війна.

— Стась… Пан Вокульський, — поправився Жецький, — пише мені, що війни не буде.

— Проте курс цінних паперів падає, а тільки-но я читав, що англійський флот увійшов у Дарданелли.

— Це нічого не означає, війни, однак, не буде. А зрештою, — зітхнув пан Ігнац, — що нас обходить війна, коли в ній не візьме участі Бонапарт.

— Ну, Бонапарта своє відспівали.

— Справді?.. — Іронічно усміхнувся пан Ігнац. — А задля кого ж Мак-Магон з Дюкро готували в січні переворот?.. Повірте мені, пане Клейн, бонапартизм — це могутня сила!..

— Є більша за неї.

— Яка? — обурився пан Ігнац. — Може, республіка з Гамбеттою? Чи Бісмарк?

— Соціалізм… — шепнув миршавий продавець, ховаючись за фарфором.

Пан Ігнац міцніше насадив на ніс пенсне й підвівся з крісла, немов збирався одним ударом розтрощити нову теорію, яка суперечила його поглядам, але цьому перешкодив другий продавець з борідкою, що саме увійшов у цей час.

— А, моє шанування панові Лісецькому! — звернувся до нього пан Ігнац. — Холодно, сьогодні, правда? Котра воно година в місті, бо мій годинник, здається, поспішає. Ще, мабуть, немає чверті на дев’яту?..

— Теж мені дотеп!.. Ваш годинник завжди поспішає зранку і спізнюється надвечір, — в’їдливо відповів Лісецький, обтираючи припалі інеєм вуса.

— Можу закладатися, що ви вчора грали в преферанс.

— Звичайно. А що ви думаєте, мені вистачає на цілу добу вашої галантереї та сивини?

— Ну, знаєте, вже краще бути трохи шпакуватим, аніж лисим, — образився пан Ігнац.

— Теж дотеп!.. — просичав пан Лісецький. — Моя лисина, якщо хто-небудь її й побачить, — просто прикра спадковість, а от ваша сивина та буркотлива вдача — це вже наслідок старості, яку… я хотів би шанувати.

В магазин зайшов перший покупець: жінка в салопі й хустці. Вона зажадала мідну плювальницю. Пан Ігнац дуже низько їй уклонився й подав стільця, а пан Лісецький зник за шафами; через хвилину він повернувся і повним гідності рухом вручив жінці потрібний предмет. Потім записав ціну плювальниці на бланку, подав його через плече Жецькому і пішов за полиці з виглядом банкіра, який пожертвував на добродійні цілі кілька тисяч карбованців.

Суперечка про сивину й лисину більше не відновлювалась.

Десь аж о дев’ятій увійшов, а краще сказати вбіг у магазин пан Мрачевський, гарний, двадцяти з чимось років блондин, з очима — як зорі, з губами — як корали, з вусиками — як отруйні стилети. Він вбіг, тягнучи за собою хвилю пахощів, і вигукнув:

— Слово честі, вже, мабуть, пів на десяту! Ах, я ж вітрогон, я негідник, нарешті — я мерзотник, але що ж я вдію, коли захворіла моя мати і я мусив шукати лікаря.

Був у шістьох…

— Чи не в тих, котрим ви даруєте несесери? — спитав Лісецький.

— Несесери?.. Ні. Наш лікар не взяв би навіть шпильки. Шановна людина. Правда, пане Жецький, уже є пів на десяту? Мій годинник спинився.

— Скоро дев’ять… — з притиском відповів пан Ігнац.

— Тільки дев’ять?.. Ну, хто б подумав! А я збирався прийти сьогодні в магазин першим, раніше за пана Клейна…

— Щоб вийти ще до восьмої, — озвався пай Лісецький.

Мрачевський втупив у нього свої голубі очі, в яких відбилося величезне здивування.

— Відкіля ви знаєте?.. — вигукнув він. — Ну, слово честі, у цього чоловіка дар ясновидця! Саме сьогодні, слово честі… мушу бути в місті перед сьомою, хоч би я вмер… хоч би мене звільнили…

— З цього б ви й почали! — вибухнув Жецький. — Можете бути вільні об одинадцятій, навіть зараз. Вам треба б бути графом, а не продавцем, і я дивуюсь, чому ви не обрали собі одразу цієї спеціальності. Тоді б, пане Мрачевський, у вас було б завжди багато вільного часу! Отак!

— Ну, ви теж у його літа бігали за спідницями, — озвався Лісецький. — Нащо тут читати моралі?

— Ніколи я не бігав! — крикнув Жецький, стукнувши кулаком по конторці.

— Принаймні хоч раз пробовкався, що все життя був розтелепою, — буркцув Лісецький до Клейна, який усміхався, дуже високо зводячи брови.

В магазин увійшов другий покупець і зажадав калоші.

Назустріч йому вибіг Мрачевський.

— Шановному панові потрібні калошики? Який номерок, насмілюся, спитати? Ах, шановний пан, мабуть, не пам’ятає! Не кожен має час думати про номер своїх калош, це вже наш клопіт. Дозвольте, шановний пане, приміряти?.. Прошу шановного пана сісти на ослінчик. Павле! Принеси рушника, зніми з пана калоші та витри взуття…

Вбіг Павло з ганчіркою й кинувся до ніг покупцеві.

— Та що ви, пробачте… — белькотів ошелешений покупець.

— Уклінно просимо, — аж захлинався Мрачевський, — це наш обов’язок. Здається, оці будуть якраз на вас, — казав він, подаючи пару зчеплених ниткою калош. — Чудово, розкішно виглядають; у шановного пана така нормальна нога, що ніколи не сплутаєш номера. Шановний пан, напевне, захоче й буковки; які буковки?..

— Л. П. — буркнув покупець, відчуваючи, що тоне в потоку красномовності чемного продавця.

— Пане Лісецькпй, пане Клейн, будь ласка, прикріпіть буковки. Шановному панові загорнути старі калоші? Павле! Витри калоші й загорни в папір. А може, шановний пан не захоче нести зайвий тягар? Павле! Викинь калоші в ящик… З вас два карбованці і п’ятдесят копійок… Калош з буковками шановному панові ніхто не обміняє, а то прикро, знаєте, замість нового товару знайти діряві недоноски… Два карбованці п’ятдесят копійок до каси з оцим рахунком. Касире, п’ятдесят копійок здачі шановному панові…

Покупець не встиг отямитись, як його взули в нові калоші. дали здачу й з низькими поклонами відпровадили до дверей. Він постояв з хвилину на вулиці, безтямно дивлячись на вітрину, з-за якої пан Мрачевський обдаровував його ніжними усмішками та вогнистими поглядами. Нарешті він махнув рукою й пішов далі, можливо, думаючи, що в іншому магазині калоші без буковок коштували б йому десять злотих[3].

Пан Ігнац обернувся до Лісецького й похитав головою, що мало означати захоплення і задоволення. Мрачевський краєм ока перехопив цей рух, підбіг до Лісецького і стиха промовив:

— Ви тільки подивіться, хіба наш старий не схожий у профіль на Наполеона Третього? Як ніс… як вуса… як еспаньйолка…

— Еге ж, на Наполеона, коли той хворів на каміння в нирках, — відказав Лісецький.

Почувши це, пан Ігнац гидливо скривився. Звичайно, що перед сьбмою годиною Мрачевський був відпущений з роботи, а через кілька днів у приватному зошиті Жецького про нього з’явився такий запис: «Був на «Гугенотах» у восьмому ряду партеру з якоюсь Матильдою???»

На втіху собі Мрачевський міг би сказати, що в тому самому зошиті були записи і про двох його колег, а також про інкасатора, розсильних і навіть про слугу Павла. Відкіля Жецький знав такі подробиці з життя своїх співробітників? Це була таємниця, якої він нікому не звіряв.

Десь о першій годині дня пан Ігнац здав касу Лісецькому, якому, незважаючи на постійні суперечки, найбільше вірив, і пішов у свою кімнатку, щоб з’їсти обід, принесений з ресторану. Разом з ним виходив Клейн і повертався в магазин о другій; потім вони з Жецьким залишались у магазині, а Лісецький і Мрачевський ішли на обід.

О третій усі знову були на місці. О восьмій вечора магазин зачиняли. Продавці розходились, — і залишався тільки Жецький. Він підраховував денний виторг, перевіряв касу, складав план роботи на завтра і пригадував: чи виконано все, що було заплановано на сьогодні. За кожну занедбану справу він розплачувався довгим безсонням та сумними думками про руйнацію магазину, про безумовний занепад наполеонівської династії та про те, що всі його життєві мрії виявились просто безглуздям. «Нічого не вийде! Нема нам порятунку!» — зітхав він, перевертаючись на твердій постелі.

Якщо день був вдалий, пан Ігнац був задоволений. Тоді він перед сном перечитував історію консульства та імперії або газетні вирізки з описами італійської війни 1859 року, а часом, хоч це траплялось рідко, діставав з-під ліжка гітару і грав на ній марш Ракоці[4], приспівуючи сумнівної чистоти тенором.

Після цього снились йому розлогі угорські степи, сині й білі шереги військ, огорнені хмарами диму… А вранці у нього був поганий настрій і боліла голова.

Найприємнішим днем була неділя, коли пан Ігнац обмірковував та виконував план оздоблення вітрин на тиждень.

На його думку, вітрини мали не тільки показувати товари, які були в магазині, а й приваблювати прохожих — чи то наймоднішими товарами, чи їх мальовничим розташуванням, чи якоюсь цікавою вигадкою. В правому вікні, призначеному для предметів розкоші, звичайно виставлялась якась бронзова статуетка, фарфорова ваза, ціла оздоба туалетного столика, а навколо них містилися альбоми, свічники, гаманці, віяла в товаристві з палицями, парасольками та безліччю дрібних, проте елегантних речей.

А в лівому вікні, заповненому зразками галстуків, рукавичок, калош та парфумів, центральне місце займали іграшки, здебільшого рухливі.

Інколи під час цих самотніх занять в старому продавцеві пробуджувалась дитина. Тоді він діставав і ставив на столі всі механічні цяцьки. Був серед них ведмідь, який видряпувався на стовп, був півень, який кукурікав, була миша, яка бігала, поїзд, який рухався по рейках, цирковий клоун, який скакав на коні, піднімаючи на руках другого клоуна, кілька пар, що танцювали вальс під звуки невиразної музики. Всі ці іграшки пан Ігнац накручував і одночасно пускав в рух. І коли півень починав кукурікати, ляпаючи негнучкими крильми, коли йшли в танець мертві пари, щомить спотикаючись та зупиняючись, коли олов’яні пасажири поїзда, що їхав без мети, починали здивовано придивлятися до нього і коли весь цей іграшковий світ при світлі газових ріжків набирав якогось фантастичного життя, — тоді старий продавець, підперши голову кулаками, тихенько сміявся й бурмотів:

— Хи-хи-хи! А куди це ви їдете, мандрівники?.. Дивись-но, звернеш в’язи, акробате… А що вам від тих обіймів, танцюристи?.. Порозкручуються пружини, та й підете назад у шафу. Дурниця, все дурниця!.. А якби ви могли думати, то вам, напевне, здавалося б, ніби ви робите щось путнє!.. Після такого або подібного монолога він швидко складав іграшки й починав роздратовано ходити по порожньому магазину, а слідом за ним плентався його брудний пес. «Дурниця торгівля… дурниця політика… дурниця подорож в Туреччину… дурниця саме життя, початку якого ми не пам’ятаємо, а кінця не знаємо… Де ж істина?»

Оскільки він такі думки висловлював інколи вголос і прилюдно, його вважали диваком, а шановні дами, у яких були дочки на відданні, не раз казали;

— От до чого доводить мужчину парубоцьке життя!

З дому пан Ігнац виходив рідко й ненадовго і звичайно крутився по вулицях, на яких жили його колеги або службовці магазину. Його темно-зелена куртка або табачного кольору сюртук, сірі штани з чорними лампасами та злинялий циліндр, а найбільше несміливість і ніяковість привертали загальну увагу. Пан Ігнац знав це і все більше втрачав охоту до прогулянок. Він завидна лягав на ліжко й цілими годинами дивився в своє загратоване вікно, з якого видно було сіру стіну сусіднього дому, прикрашену також єдиним і також загратованим вікном, де інколи стояло горнятко з маслом або висіла оббілована заяча тушка.

Та чим менше він виходив з дому, тим частіше мріяв про якусь далеку подорож на село або за кордон. Все частіше снились йому темні бори та зелені поля, де він міг би блукати, згадуючи молоді літа. Потроху в ньому пробудилась глуха нудьга за тими сільськими краєвидами, і він вирішив, тільки повернеться Вокульський, виїхати кудись на ціле літо.

— Хоч раз перед смертю, зате на кілька місяців, — казав він своїм колегам, які чомусь посміхалися з його планів.

Добровільно одійшовши від природи й людей, заглибившись у метушливий, але тісний світ інтересів магазину, він відчував дедалі більшу потребу поділитися з ким-небудь своїми думками. А оскільки одним він не вірив, другі не хотіли його слухати, а Вокульського не було, він розмовляв сам з собою і — писав щоденник, про який не знала жодна жива душа.

Розділ третій ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

З смутком спостерігаю я останні роки, що на світі стає все менше путящих продавців і розумних політиків, а все через те, що всі вганяють за модою. Простий продавець кожного сезону надіває штани нового крою, носить якийсь чудернацький капелюх, якісь вигадливі комірці. Так само й теперішні політики щосезону служать новому богові: позавчора вони вірили в Бісмарка, вчора в Гамбетту, а сьогодні — в Біконсфільда, який недавно був звичайним собі еврейчиком.

Видно, в нас забувають, що в магазині треба не носити модні комірці, а продавати їх, бо інакше покупцям не вистачить товару, а магазинові покупців. В свою чергу політику треба грунтувати не на щасливих особах, а тільки на великих династіях. Меттерніх був такий славетний, як Бісмарк, а Пальмерстон славетніший за Біконсфільда, а хто за них сьогодні пам’ятає? Тим часом рід Бонапартів потрясав Європу за Наполеона І, потім за Наполеона III, та й тепер, хоч дехто й називає його банкрутом, він впливає на долю Франції через своїх вірних слуг Мак-Магона й Дюкро.

Побачите, що ще зробить Наполеончик IV, який нишком вчиться військової науки в англійців! Але не в цьому річ. Бо в цій писанині я хочу сказати не про Бонапартів, а про себе, щоб відомо було, як виховувались путящі продавці і хоч не вчені, але розсудливі політики. Для цього діла не треба академій, досить доброго прикладу — вдома і в магазині.

Батько мій замолоду був солдатом, а на старість швейцаром у комісії внутрішніх справ. Тримався він рівно, як тичка, носив невеликі бакенбарди й закручені догори вуса; шию зав’язував чорною хусткою, а в одному вусі носив срібну сергу.

Жили ми в Старому Місті з тіткою, яка прала й латала чиновникам білизну. Наймали на четвертому поверсі дві кімнатки, в яких було мало достатку, зате багато радості, принаймні для мене. В нашій кімнатці найпочеснішою річчю був стіл, на якому батько, повернувшись з своєї служби, клеїв конверти. А в тітчиній кімнаті перше місце займала балія. Пам’ятаю, в погожі дні я пускав на вулиці паперового змія, а в негоду видмухував у себе в кімнаті мильні бульки.

На стінах у тітки висіло багато святих; та скільки б їх не було, однак портретів Наполеона, якими батько оздоблював свою кімнату, було більше. Був там один Наполеон у Єгипті, другий під Ваграмом, третій під Аустерліцом, четвертий під Москвою, п’ятий в дні коронації, шостий у сяйві слави. Коли тітка, ображена такою кількістю світських картин, почепила на стіні мідне розп’яття, батько, — як він казав, — щоб не образити Наполеона, купив собі його бронзове погруддя й також примістив у себе над ліжком.

— Побачиш, недовірку, — лементувала не раз тітка, — що кипітимеш за такі штуки в смолі!

— Та-а… Не дасть імператор зробити мені кривду, — відповідав батько.

Частенько приходили до нас колишні батькові колеги: пан Домансыкий, також швейцар, але в фінансовій комісії, і пан Рачек, який на Дунайській вулиці держав овочеву ятку. Це були прості люди (пан Доманський навіть полюбляв ганусівку), але розсудливі політики. Всі вони, і тітка також, твердо були впевнені, що хоч Наполеон І і вмер у неволі, проте рід Бонапартів ще вирине на поверхню.

Після першого Наполеона знайдеться другий, а коли й з ним станеться щось лихе, то прийде третій, поки вони нарешті не наведуть на світі порядок.

— Треба бути завжди готовим на перший поклик! — казав мій батько.

— Бо не знаєте ні дня, ні години… — додавав пан Доманський.

А пан Рачек, тримаючи люльку в зубах, на знак згоди плював аж у тітчину кімнату.

— Наплюй мені, добродію, в балію, то я тобі дам!.. — обурювалась тітка.

— Може, пані й дасть, та я не візьму, — бурчав пан Рачек, плюючи в бік грубки.

— Та й хами ж усі ці гренадериська! — гнівалась тітка.

— Пані завжди подобались улани. Знаю, знаю…

Згодом пан Рачек одружився з моєю тіткою…

…Хотівши, щоб я був цілком готовий, коли настане година розплати, батько сам працював над моїм вихованням.

Він навчив мене читати, писати, клеїти конверти, але над усе — муштруватись. До муштри він почав привчати мене з самого малечку, коли у мене ще вилазила з штанців сорочка. Добре пам’ятаю, як батько командував: «Право-руч!» або «Ліве плече вперед — марш!» — і тягнув мене в потрібний бік за хвіст тієї сорочки.

Навчання відбувалось за всіма правилами.

Не раз серед ночі батько будив мене криком: «До зброї!», муштрував, незважаючи на тітчину лайку та сльози, й кінчав такою фразою:

— Ігнасю! Будь завжди готовий, шибенику, бо не знаємо ні дня, ні години… Пам’ятай, що Бонапартів нам послав бог, щоб вони зробили на світі порядок, а поки не буде порядку та справедливості, доти не буде виконаний заповіт імператора.

Не можу сказати, щоб непохитну віру мого батька в Бонапартів та справедливість поділяли два його приятелі. Не раз пан Рачек, коли його дуже боліла нога, лаючись та стогнуючи, казав:

— Ну, знаєш, старий, щось ми дуже довго чекаємо того нового Наполеона. Я вже починаю сивіти, все більше підупадаю на здоров’ї, а його як не було, так і нема. Незабаром ми постаріємось, хоч під церкву йди, а Наполеон прийде хіба для того, щоб співати з нами Лазаря.

— Знайде молодих.

— Яких молодих! Найкращі з них ще поперед нас пішли в могилу, а наймолодші ніякого чорта не варті. З-поміж них уже є такі, що й не чули про Наполеона.

— Мій чув і запам’ятає, — відповідав батько, кліпаючи оком у мій бік.

Пан Доманський ще більше занепав духом.

— Все на світі йде до гіршого, — казав він, хитаючи головою. — Харчі щодалі дорожчають, за квартиру з тебе деруть останню копійку, навіть з ганусівкою — і то шахрують. Колись від чарки, бувало, розвеселишся, а тепер вип’єш склянку і такий тверезий, наче води напився. Сам Наполеон не діждався б справедливості!

На це батько відповідав:

— Буде справедливість, хоч би Наполеон і не з’явився.

Але ж він знайдеться.

— Не вірю, — бурчав пан Рачек.

— А як знайдеться, тоді що?.. — спитав батько.

— Не діждемось ми його.

— Я діждусь, — відказав батько, — а Ігнась діждеться тим більше.

Вже тоді слова мого батька глибоко запали мені в паг м’ять, але тільки пізніше події надали їм чудодійного, майже пророчого сенсу.

Десь коло 1840 року батько почав слабувати. Часом він по кілька днів не ходив на службу, а потім і зовсім занедужав.

Пан Рачек щодня навідував його, а одного разу, дивлячись на його сухі руки та пожовкле обличчя, шепнув:

— Ех, старий, мабуть, ми не діждемось Наполеона!

На це батько спокійно відповів:

— Я не вмру, поки не почую про нього.

Пан Рачек похитав головою, а тітка втерла сльозу, гадаючи, що батько говорить з гарячки. Та як було інакше й думати, коли смерть уже стукала в двері, а батько все виглядав Наполеона…

Було йому дуже погано, він навіть запричастився, коли через кілька днів прибіг до нас пан Рачек, страшенно збуджений, і, ставши серед кімнати, вигукнув:

— А знаєш, старий, Наполеон таки знайшовся![5]

— Де? — крикнула тітка.

— Звісно де — у Франції!

Батько підхопився був, але знов упав на подушки. Він простягнув руку і, втупивши в мене погляд, якого я повік не забуду, прошепотів:

— Пам’ятай!.. Усе пам’ятай…

З тим і помер.

Пізніше я переконався, які пророчі були батькові слова.

Всі ми бачили другу наполеонівську зірку, яка розбудила Італію й Угорщину; і хоч вона впала під Седаном, але я не вірю, щоб вона зовсім згасла. Що мені Бісмарк, Гамбетта чи Біконсфільд! Несправедливість доти пануватиме на світі, поки не з’явиться новий Наполеон.

Через кілька місяців по смерті батька пан Рачек, пан Доманський і тітка Зузанна зібрались на нараду: що робити зі мною? Пан Доманський хотів узяти мене в свою установу й поступово вивести в чиновники; тітка радила якесь ремесло, а пан Рачек торгівлю городиною. Та коли запитали мене, куди б я хотів піти, я відповів: у магазин.

— Хто його знає, може, це й буде найкраще, — Зауважив пан Рачек. — А до якого б ти хотів купця?

— До того, на Підваллі, в котрого на дверях шабля, а в вікні козак.

— Знаю, — озвалась тітка, — він хоче до Мінцеля.

— Можна спробувати, — сказав пан Доманський, — Ми ж усі знаємо Мінцеля.

Пан Рачек на знак згоди плюнув аж у грубку.

— Господи милостивий! — крикнула тітка. — Цей урвитель незабаром на мене почне плювати, коли брата не стало… Нещасна ж я сирота!..

Велике діло! — озвався пан Рачек, — Виходь, вацьпані, заміж та й не будеш сиротою.

— А де ж я знайду такого дурня, який би мене взяв?

— Овва! Може б, і я взяв вацьпаиі, бо нема кому мене розтирати, — буркнув пан Рачек, важко нагинаючись до підлоги, щоб вибити попіл а люльки.

Тітка розплакалась; тоді озвався пан Доманський:

— Чого тут довго розводити церемонії! Ти не маєш опіки, а він не має господині; поберіться та візьміть до себе Ігнася, отож навіть матимете дитину. Та ще й дешеву дитину, бо Мінцель дасть йому харч і житло, а ви тільки одежу.

— Га?.. — спитав пан Рачек, дивлячись на тітку.

— Віддайте спочатку хлопця в науку, а потім… може, я й наважусь, — відповіла тітка. — У мене завжди було передчуття, що я погано скінчу…

— Ну, то гайда до Мінцеля! — сказав пан Рачек, підводячись з стільця. — Тільки, вацьпані, не обдури мене! — додав він, насварюючись на тітку кулаком.

Рачек з Доманським пішли і десь за півтори години повернулись, обидва дужо розчервонілі. Пан Рачек насилу дихав, а пан Доманський ледве тримався на ногах, мабуть, тому, що сходи наші були дуже круті.

— Ну як?.. — спитала тітка.

— Нового Наполеона посадили в Пороховию![6] — відповів пан Доманський.

— Не в Пороховню, а в фортецю Га-у… Га-у… — додав пан Рачек і кинув шапку на стіл.

— А як же з хлопцем?

— Завтра має прийти до Мінцеля з одягом та білизною, — відповів пан Доманський. — У фортецю, тільки не в Га-у… Га-у… а в Гам-Гам, чи в Хам… навіть не знаю…

— Подуріли зовсім, опиюси! — крикнула тітка, хапаючи пана Рачека за руку.

— Тільки без оцих сімейних штучок! — обурився пан Рачек. — Сімейні штучки будуть після весілля, а зараз…

Має прийти завтра до Мінцеля з білизною й одягом… Нещасний Наполеон!..

Тітка випхнула за двері пана Рачека, потім пана Доманського й викинула за ними шапки.

— Геть відціля, пияки!

— Віват Наполеон! — загорлав пан Рачек, а пан Доманський заспівав:

Голос його помалу завмирав, немов він опускався в колодязь, потім замовк і долинув до нас уже з вулиці. За хвилину там зчинився якийсь галас, а коли я виглянув у вікно, то побачив, що поліцейський тягнув пана Рачека до ратуші.

Отакі події сталися перед моїм вступом у купецький стан.

Магазин Мінцеля я знав давно, бо батько посилав мене до нього за папером, а тітка — за милом. Я залюбки бігав туди, щоб надивитись на виставлені в вітринах іграшки.

Скільки пам’ятаю, там у вітрині був великий козак, який скакав на коні й вимахував руками, а на дверях висіли барабан, шабля і шкіряний кінь зі справжнім хвостом.

Всередині магазин нагадував великий погріб, кінця якого я ніколи не міг добачити, бо там завжди було темно.

Знаю тільки, що за перцем, кавою і лавровим листом треба було йти ліворуч, до прилавка, за яким стояли величезні шафи з шухлядами від підлоги до самої стелі. А папір, чорнило, тарілки й склянки продавались за прилавком праворуч, де стояли шафи із скляними дверцятами; за милом і крохмалем треба було йти в глиб магазину, де стояли бочки та стоси дерев’яних ящиків.

Навіть стеля була непорожня. Там висіли довгими рядами пухирі, наповнені гірчицею та фарбами, величезна лампа, що світилась взимку цілий день, сітка з корками для пляшок і, нарешті, невелике чучело крокодила приблизно на півтора ліктя завдовжки.

Власник магазину був Ян Мінцель, старик з рум’яним обличчям і кущиком сивого волосся під бородою. Цілий день сидів він у шкіряному кріслі коло вікна, одягнений в голубий бавовняний каптан, білий фартух і такий самий білий ковпак. Перед ним на столі лежала велика книга, в яку він записував виторг, а над головою висіла в’язка нагаїв, призначених на продаж. Старий одержував гроші, давав здачу, робив записи в книзі, часом куняв, і, незважаючи на все це, з незбагненною пильністю стежив за ходом торгівлі в усьому магазині. На втіху вуличних прохожих він ще встигав час від часу смикати за шнурок козака в вітрині і, нарешті, що мені найменше подобалось, потягав нас за різні провини одним з тих нагаїв, що висіли у нього над головою.

Кажу «нас», бо в магазині було три кандидати на тілесне покарання: я і два племінники старого — Франц і Ян Мінцелі.

Пильності хазяїна та його вправності в орудуванні козячою ніжкою я зазнав уже на третій день після того, як став на роботу в магазин.

Франц одважив якійсь жінці на десять грошей родзинок. Побачивши, що одне зерно впало на прилавок (в ту хвилину старий сидів з заплющеними очима), я непомітно схопив його і з’їв. Виколупуючи кісточку, що застрягла у мене в зубах, я відчув, немов до моєї спини доторкнулись розпеченим залізом.

— Ах ти, шельмо! — гримнув старий Мінцель, і, перш ніж я зміркував, у чому річ, він встиг оперіщити мене нагаєм ще кілька разів.

Я скрутився від болю, але з того часу не насмілився ні крихти взяти в рот у магазині. Мигдаль, родзинки й навіть ріжки набули для мене смаку перцю.

Розправившись зі мною, старий почепив нагая на місце і з найдобродушнішим виглядом почав сіпати за шнурок козака. Дивлячись на його усміхнене обличчя та примружені очі, я не міг повірити, що в цього добродушного діда така важка рука. І тоді я вперше відчув, що отой козак у вітрині здається мені не таким цікавим з середини магазину, як із вулиці.

Наш магазин був колоніально-галантерейно-москательний. Колоніальні товари відпускав покупцям Франц Мінцель, тридцятилітній з чимось молодик з рудою головою і заспаним обличчям. Він найчастіше діставав від дядька нагайки, бо курив люльку, ночами кудись зникав з дому, пізно ставав за прилавок, а головне за те, що недбало важив товар. А менший, Ян Мінцель, що завідував галантерейним відділом і, незважаючи на незграбність, відзначався лагідністю, — також був битий за те, що крав кольоровий папір і писав на ньому до панночок листи.

Тільки Август Кац, який продавав мило, не зазнавав ніяких засобів виховання нагаєм. Цей миршавий чоловічок був надзвичайно пунктуальний. Він раніш за всіх приходив на роботу, краяв мило й важив крохмаль, як автомат. Їв, що давали, в найтемнішому закутку магазину, немов соромився, що йому притаманні людські потреби. О десятій вечора він десь зникав.

В цьому оточенні я прожив вісім років, з яких кожен день був схожий на інші дні, як крапля осіннього дощу на всі інші краплі осіннього дощу. Вставав я о п’ятій годині ранку, вмивався і замітав магазин. О шостій відчиняв вхідні двері й віконниці. В ту ж мить відкілясь із вулиці з’являвся Август Кац, знімав сюртук, одягав фартуха і мовчки ставав поміж бочкою сірого і високим стосом цеглинок жовтого мила. Потім через задні двері вбігав старий Мінцель, бурмотів: «Morgen»[7], поправляв ковпака, виймав із шухляди книжку, вмощувався в кріслі й кілька разів сіпав за шнурок козака. Вже після нього з’являвся Ян Мінцель, цілував дядька в руку і ставав за свій прилавок, на якому влітку ловив мух, а взимку креслив пальцем або кулаком якісь фігури.

За Францом звичайно доводилось посилати. Входив він заспаний, позіхаючи, байдуже цілував дядька в плече й цілий день чухався в голові, що могло означати або сонливість, або невдоволення. Майже не було ранку, щоб дядько, стежачи за ним, не перекривив його і не спитав:

— Ну… де ти, шельмо, бігаль?

Тим часом на вулиці починався рух, і прохожі все частіше просувалися перед вітриною. То наймичка, то дроворуб, то хлопчик від шевця, то добродій у конфедератці проходили в один та в другий бік, немов фігурки в рухомій панорамі. Серединою вулиці рухались вози, екіпажі, бочки — туди й назад… Возів і людей ставало щораз більше, аж поки на вулиці не утворювався суцільний потік, з якого щохвилини хто-небудь забігав до нас щось купити.

— На три гроші перцю…

— Прошу, фунт кави…

— Дайте рису…

— Півфунта мила…

— На гріш лаврового листу…

Поступово в магазин набивалось повно людей, переважно наймичок та убого одягнених господарок. В такий час Франц Мінцель виглядав найнещаснішим: висував і засував шухляди, пакував товар у торбинки з сірого паперу, лазив по драбинках, знов пакував товар, і все це з жалісною міною людини, якій не дають і позіхнути.

Кінець кінцем у магазині набиралося стільки покупців, що і я, і Ян Мінцель мусили допомагати Францові обслуговувати їх.

А старий весь час писав та давав здачу, хапаючись пальцями за свій білий ковпак, голуба китичка якого звисала йому аж над очі. Часом він шарпав за шнурок козака, а інколи блискавично хапав нагайку і шмагав нею котрого-небудь із своїх племінників. Дуже рідко я міг зрозуміти, за що він їх б’є, бо самі вони неохоче розповідали про причини його запальності.

Десь о восьмій покупців меншало. Тоді в глибині магазину з’являлася гладка наймичка з кошиком булок та чашками (Франц обертався до неї спиною), а за нею — мати нашого хазяїна, сухорлява бабуся в жовтій сукні, в величезному чепці на голові та з кофейником в руках. Поставивши на стіл свою посудину, стара хрипким голосом промовляла:

— Gut Morgen, meine Kinder! Der Kaffee ist schon fertig…[8]

І починала наливати каву в білі фаянсові чашки.

В цей час до неї підходив старий Мінцель і цілував її в руку, кажучи:

— Gut Morgen, meine Mutter![9]

Після цього він діставав чашку кави і три булки.

Потім підходили Франц Мінцель, Ян Мінцель, Август Кац і після всіх я. Кожен цілував стару в суху руку, помережану синіми жилками, і кожен казав:

— Gut Morgen, Grossmutter![10]

І одержував належну йому чашку кави і три булки.

Коли ми поспіхом випивали свою каву, наймичка забирала порожнього кошика й брудні чашки, а стара — свого кофейника, і обидві зникали.

За вікном весь час котилися вози і плинув в обидва боки людський потік, з якого щохвилини хтось відривався і заходив у магазин.

— Прошу, крохмалю…

— Дайте мигдалю на десять грошів…

— На гріш локриці…

— Сірого мила…

Десь ополудні покупців коло прилавка з колоніальними товарами меншало, зате все більше ставало їх по правому боці магазину, у Яна. Тут купували тарілки, склянки, утюги, млинки для кави, іграшки, а іноді й великі парасолі волошкового або яскраво-червоного кольору. Покупці — чоловіки й жінки — були добре одягнені, сідали на стільці й наказували подавати собі безліч речей, торгуючись і жадаючи все нових.

Пам’ятаю, що коло лівого прилавка мені найбільше доводилось бігати та пакувати товари, а коло правого мучила думка: чого насправді хоче покупець і чи купить він що-небудь чи ні? Але й тут продавалось чимало товарів, і денний виторг від галантереї був у кілька разів більший, ніж від продажу колоніальних товарів і мила.

Старий Мінцель бував у магазині і в неділю. Вранці він молився, а опівдні казав мені приходити до нього на своєрідні уроки:

— Sag mir (скажи мені): was ist das? (Що це єсть?) Das ist Schublade (це єсть шухляда). Ану подивись, що в тому шухляді є? Es ist Zimmt (єсть кориця). Для чого потрібен кориця? Для зупу, для солодка страва потрібен кориця. Що таке єсть кориця? Є такий кора з одного дерево. А де живе такий дерево кориця? В Індії живе такий дерево. Дивись на глобус — оце тут єсть Індія. Дай мені на десять гроші кориця… О, du Spitzbub.[11] Я тобі дам десять раз нагайка, ти будеш знав, скільки продавав за десять гроші кориця…

Таким способом ми оглядали кожну шухляду в магазині та вивчали історію кожного товару. Коли ж Мінцель не дуже стомлювався, то диктував мені ще завдання на рахівництво, наказував підбивати рахунки в книжках та писати ділові листи від нашого магазину.

Мінцель дуже любив порядок, не терпів пилу і стирав його з найдрібніших речей. Тільки нагаїв йому не доводилось витирати завдяки своїм недільним урокам бухгалтерії, географії та товарознавства.

Потроху за кілька років ми так звикли один до одного, що старий Мінцель не міг обійтись без мене, а я навіть його нагайку почав вважати атрибутом сімейних звичаїв.

Пам’ятаю, як одного разу я зіпсував дорогий самовар і не знав, де дітися від жалю, а старий Мінцель, замість вхопитись за нагайку, лише сказав:

— Що ти наробиль, Ігнац?.. Що ти наробиль!..

Я волів би, щоб він одшмагав мене всіма нагайками, ніж почути тремтячий голос та побачити злякані очі хазяїна.

Обідали ми в буденні дні в магазині, спочатку обидва молоді Мінцелі й Август Кац, а потім ми з хазяїном.

У свята всі ми збирались нагорі й сідали за один стіл.

Щороку на різдво Мінцель давав нам подарунки, а його мати, в величезній таємниці, влаштовувала нам (і своєму синові) ялинку. Нарешті першого числа кожного місяця ми діставали платню (я одержував 10 злотих). При цьому кожен повинен був зробити звіх, скільки він заощадив: я, Кац, два племінники і слуги. Не робити заощаджень, хоч би по кілька грошів на день, було, на думку старого Мінцеля, таким самим злочином, як і крадіжка. За моєї пам’яті через наш магазин пройшло кілька продавців та учнів, яких Мінцель звільнив лише за те, що вони не робили заощаджень.

День, коли це виявлялось, був останнім днем їхньої служби в нашому магазині. Не допомагали обіцянки, клятви, цілування в руку і навіть благання навколішках. Старий ніколи не ворухнувся в кріслі, не глянув на провинних, тільки, вказуючи пальцем на двері, твердив одне слово: «Fort! Fort!»[12] Нагромадження збережень стало в нього вже хворобливим дивацтвом.

Цей добрий чоловік мав одну ваду — ненавидів Наполеона. Сам «він ніколи про нього не згадував, але, зачувши ім’я Бонапарта, аж казився: синів на обличчі, плювався і верещав: «Шельма! гицель! розбійник!»

Почувши перший раз такі неподобні слова, я мало не зомлів. Мені хотілось сказати старому щось зухвале і втекти до пана Рачека, який на той час уже одружився з моєю тіткою. І раптом я помітив, що Ян Мінцель, затуливши рота рукою і підморгуючи, щось шепче Кацові. Я прислухався і почув, що казав Ян:

— Пусте говорить старий, пусте! Наполеон був молодець, вже хоч би за те, що вигнав чортових пруссаків. Правда ж, Каце?

Август Кац лише приплющив очі й далі краяв мило.

Я остовпів від здивування і з тієї хвилини полюбив Яна Мінцеля й Августа Каца. Згодом я переконався, що в нашому невеликому магазині існує дві великі партії: одна складалася з старого Мінцеля та його матері й дуже любила німців, а друга, що складалася з молодих Мінцелів і Каца, ненавиділа їх. Наскільки пам’ятаю, один я залишався нейтральним.

В 1846 році до нас дійшли чутки про втечу Луї-Наполеона з ув’язнення. Рік той був для мене знаменним, оскільки я скінчив учнівство і став продавцем, а наш хазяїн, старий Ян Мінцель, помер за досить дивних обставин.

Того року торгівля в нашому магазині трохи підупала, чи то через загальні заворушення, чи то через те, що наш хазяїн занадто часто й занадто голосно лаяв Луї-Наполеона. Люди почали обминати нас, а одної ночі хтось (чи не Кац, бува?) навіть вибив у вікні шибку.

Цей випадок, замість зовсім відвернути покупців від магазину, навпаки, принадив їх, і ми цілий тиждень мали такий-виторг, як ніколи; сусіди аж заздрили нам. Проте через тиждень це штучне пожвавлення вщухло, і в магазині знов стало майже порожньо.

Одного вечора, коли хазяїна не було на місці (що вже само по собі було незвичайно), в магазин через вікно влетів другий камінь. Перелякані племінники побігли нагору шукати дядька, Кац побіг на вулицю ловити хулігана, а в цей час у дверях з’явилися два поліцейські, ведучи… Кого б ви думали? Ні більш, ні менш як нашого хазяїна.

Вони звинувачували його в тому, що це він розбив шибку, і минулого разу, напевне, теж…

Даремно старий відмагався: люди бачили, як він вибив шибку, до того ж при ньому знайшли ще один камінь… Довелося неборакові йти до ратуші.

Після довгих пояснень та розслідувань справу, звичайно, зам’яли, але старий з того часу зовсім занепав духом і почав марніти. А одного дня, сівши в своє крісло коло вікна, вже не зміг із нього підвестися. Так він і помер, спершпсь бородою на торговельну книгу і тримаючи в руці шнурок, за який сіпав козака.

Кілька років по його смерті брати спільно держали магазин на Підваллі й десь аж коло 1850 року розділилися — Франц залишився на місці з колоніальними товарами, а Ян з галантереєю та милом перейшов на Краківське Передмістя в нове приміщення, яке ми займаємо й тепер.

Через кілька років Ян одружився з красунею Малгожатою Пфейфер, а вона (царство їй небесне), залишившись удовою, віддала свою руку Стасеві Вокульському, який таким чином успадкував підприємство, створене двома поколіннями Мінцелів.

Мати нашого хазяїна жила ще довго. Коли я 1853 року повернувся з-за кордону, то застав її цілком здоровою.

Вона так само щоранку заходила в магазин і казала:

— Gut Morgen, meine Kinderl Der Kaffee ist schon fertig…

Тільки голос її рік у рік ставав все тихіший, поки не замовк навіки.

За моїх часів хазяїн був батьком і навчителем своїх практикантів і найретельнішнм працівником у магазині; його мати або жінка були хазяйками в домі, а всі члени сім’ї — продавцями. Тепер хазяїн тільки одержує прибуток від торгівлі, часто нічого в ній не тямить і найбільше турбується про те, щоб його діти не стали купцями. Я не кажу тут про Стася Вокульського, у якого широкі плани, а кажу взагалі — якщо ти купець, то повинен сидіти в магазині й учити своїх людей, коли хочеш, щоб з них були порядні продавці.

Є чутка, що Андраші зажадав шістдесят мільйонів гульденів на непередбачені витрати. Отже, й Австрія озброюється, а Стась тим часом пише мені, що війни не буде.

Оскільки він не був ніколи фанфароном, то, мабуть, знає важливі політичні таємниці; отож сидить в Болгарії не з любові до комерції…

Цікаво мені, що він думає робити? Цікаво!..

Розділ четвертий ПОВЕРНЕННЯ

Неділя. Паскудний березневий день. Незабаром полудень, а варшавські вулиці майже безлюдні. Люди не виходять з дому, або ховаються по підворіттях, або, скулившись, утікають від дошкульного дощу з снігом. Майже не чути туркоту дрожок, бо візники стоять. Візники пересідають з передків під халабуди своїх екіпажів, а мокрі, обліплені снігом коні немов хочуть сховатись під дишель і накритись своїми вухами.

Незважаючи на таку погоду, а може, саме завдяки їй, пан Ігнац сидить у своїй загратованій кімнаті дуже веселий. Торгівля в магазині йде чудово, вітрини на майбутній тиждень оздоблені, а головне — з дня на день може повернутися Вокульський. Тоді нарешті пан Ігнац здасть комусь звітність та всю мороку по керівництву магазином і не більш як через два місяці поїде в відпустку. Після двадцяти п’яти років роботи — та ще й якої! — він має право на цей — відпочинок. Він думатиме тільки про політику, ходитиме, бігатиме і стрибатиме по полях та лісах, посвистуватиме собі і навіть співатиме, як співав замолоду.

Аби тільки не отой ревматичний біль, який на селі, звісно, минеться…

Отже, хоч дощ із снігом б’є в загратоване вікно, хоч він заліплює шибки так, що в кімнаті напівтемно, у пана Ігнаца настрій весняний. Він дістає з-під ліжка гітару, настроює її і, взявши кілька акордів, гугнявим голосом починає співати дуже романтичної пісні:

Ці чарівні звуки будять пуделя, що спить на канапі, і він своїм єдиним оком починає придивлятись до хазяїна.

Звуки ці спричиняють щось дивніше — вони викликають на подвір’ї якусь величезну тінь, що стає в загратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим звертає на себе увагу пана Ігнаца. «Це, мабуть, Павло», — думає пан Ігнац.

Але Ір іншої думки: він зіскакує з канапи і стурбовано нюхає двері, немов зачув когось чужого.

В сінях чути шарудіння. Чиясь рука шукає клямки, нарешті, двері відчиняються, і на порозі з’являється якась постать в широкій шубі, обліпленій снігом та покропленій дощем.

— Хто там? — питає пан Ігнац, і на обличчі його виступають червоні плями.

— А ти вже забув мене, старий?.. — тихо й повільно відповідає голос.

Пан Ігнац зовсім бентежиться. Він начіплює на ніс пенсне, яке зараз же спадає, потім витягає з-під ліжка схожий на труну футляр, квапливо ховає в нього гітару і кладе на своє ліжко.

Тим часом гість скидає шубу і смушеву шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає крутити хвостом і з радісним скавучанням припадає до його ніг.

Пан Ігнац підходить до гостя схвильований і зсутулений більш, ніж звичайно.

— Мені здається… — каже він, потираючи руки, — мені здається, що маю приємність…

Потім, часто кліпаючи, підводить гостя до вікна.

— Стась… їй же богу!..

Він плеще гостя по опуклих грудях, тисне йому то праву, то ліву руку і, нарешті, поклавши долоню на його стрижену голову, робить такий рух, ніби має втирати йому в тім’я мазь.

— Ха-ха-ха!.. — сміється пан Ігнац. — Стась власною особою… Стась із війни!.. Що це ти аж тепер згадав, що маєш магазин і друзів? — додає він, сильно ляпаючи його по спині. — Хай мене чорти візьмуть, коли ти не схожий на солдата або на моряка, тільки не на купця… Вісім місяців не бути в магазині!.. Які груди… яка довбешка…

Гість також сміявся. Він обняв Ігнаца за шию і по кілька разів палко поцілував його в обидві щоки, які той по черзі підставляв йому, сам, однак, не відповідаючи на поцілунки.

— Ну, що ж у тебе, старий, чувати? — спитав гість. — Щось ти схуд, поблід…

— Навпаки, потроху набираю тіла.

— Посивів… Як же ти себе почуваєш?

— Чудово. І в магазині справи йдуть добре, оборот трохи збільшився. В січні й лютому наторгували на двадцять п’ять тисяч карбованців!.. Стасю коханий!.. Та тебе ж вісім місяців не було вдома… Це тобі що? Може, сядеш?

— Звичайно, — відповів гість, сідаючи на канапі, на якій враз умостився Ір і поклав йому голову на коліна.

Пан Ігнац присунув свого стільця до канапи.

— Може, що-небудь з’їси? У мене є шинка і трохи ікри.

— Можна.

— Може, чого-небудь і вип’єш? Є пляшка непоганого угорського вина, але тільки одна ціла чарка.

— Буду пити з склянки.

Пан Ігнац затупцював по кімнаті, відкриваючи то шафу, то сундучка, то шухляду в столі. Він дістав вино і знову сховав його, потім поклав на столі шинку й кілька булок.

Руки й повіки йому тремтіли, і минуло чимало часу, поки він заспокоївся настільки, що зміг виставити на стіл усі харчі. Лише чарка вина повернула йому порушену душевну рівновагу.

Тим часом Вокульський їв:

— Ну, що нового? — вже спокійніше запитав пан Ігнац, торкаючи гостя за коліно.

— Догадуюсь, що тебе цікавить політика, — відповів Вокульський. — Буде мир.

— А чого ж озброюється Австрія?

— Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Хоче загарбати Боснію й Герцеговіну.

У Ігнаца розширились зіниці.

— Австрія хоче загарбати?.. — повторив він. — За що?

— За що? — усміхнувся Вокульський. — За те, що Туреччина не може їй нічого заборонити.

— А що ж Англія?

— Англія також дістане компенсацію.

— Коштом Туреччини?

— Звичайно. Слабші завжди платять за сварки між сильними.

— А справедливість? — вигукнув пан Ігнац.

— Справедливість полягає в тому, що сильні множаться й ростуть, а кволі гинуть. Інакше світ перетворився б на дім інвалідів, а це вже була б несправедливість.

Ігнац відсунувся разом із стільцем.

— І це кажеш ти, Стасю?.. Серйозно, без жартів?

Вокульський спокійно глянув на нього.

— Це кажу я, — відповів він. — Що ж у цьому, дивного? Хіба цей закон не стосується мене, тебе, всіх нас?.. Забагато я плакав над собою, щоб уболівати за Туреччиною.

Пан Ігнац опустив очі й замовк. Вокульський спокійно їв.

— Ну, а як тобі щастило? — запитав Жецький уже спокійним тоном.

У Вокульського блиснули очі. Він перестав їсти і сперся на бильце канапи.

— Пам’ятаєш, — спитав він, — скільки я взяв з собою грошей, як виїжджав звідси?

— Тридцять тисяч карбованців, усю готівку.

— А як ти гадаєш: скільки привіз?

— П’ятде… ну, тисяч з сорок… Угадав?.. — спитав Жецький, невпевнено дивлячись на нього.

Вокульський налив склянку вина й неквапно вишів.

— Двісті п’ятдесят тисяч карбованців, з них більша частина золотом, — промовив він виразно. — А оскільки я сказав купити цінних паперів, які продам після укладення миру, то матиму понад триста тисяч.

Жецький нахилився до нього, розкривши рота.

— Не бійся, — вів далі Вокульський, — ці гроші я заробив чесно, навіть тяжкою працею, дуже тяжкою. Весь секрет полягає в тому, що я мав багатого спільника й задовольнявся прибутком в чотири-п’ять разів меншим, ніж інші. Через те мій капітал весь час був в обігу і зростав.

Ну, — додав він по паузі, — до того ж мені неймовірно щастило… Як грачеві, котрому десять разів підряд виходять той самий номер в рулетці. Нічого собі гра?.. Майже щомісяця я ризикував усім майном, а щодня — життям.

— І тільки задля цього туди їздив? — спитав Ігнац.

Вокульський насмішкувато глянув на нього.

— А ти хотів, щоб я зробився турецьким Валленродом?[14]

— Ризикувати задля капіталу, коли є певний шматок хліба!.. — буркнув пай Ігпац, хитаючи головою і зводячи брови.

Вокульський затремтів від гніву й підхопився з канапи.

— Цей певний шматок хліба, — заговорив він, стикаючи кулаки, — стояв мені поперек горла й душив мене цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день дорікали мені двома поколіннями Міицелів та ангельською добротою моєї дружини? Чи був хто-небудь з далеких чи близьких моїх знайомих, крім тебе, хто не ображав би мене словом, рухом або поглядом? А скільки разів говорили мені мало не в вічі, що я живу коштом своєї дружини, що всім завдячую праці Мінцелів, а своєї енергії не доклав аніскілечки, хоч я розширив цю крамничку і подвоїв її прибутки…

Мінцслі, завжди Міицелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один заробив за півроку більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. Щоб здобути те, що я здобув серед куль, багнетів і тифу, тисяча Мінцелів мусили б марудитись у своїх крамничках та ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і для такого результату, їй-богу, готовий повторити ту саму гру! Краще мені ризикувати майном і життям, аніж дякувати людям, які купують у мене парасольку, або кланятись тим, котрі зволять у моєму магазині замовити унітаз для ватерклозета.

— Він завжди однаковий! — прошепотів Ігнац.

Вокульський охолов. Він поклав руку на плече Ігпацові й, заглядаючи йому в очі, лагідно сцитав:

— Ти не гніваєшся, старий?

— Чого? Хіба я не знаю, що вовк не стерегтиме баранів… Звичайна річ…

— Що ж у вас чувати, скажи?

— Тільки те, про що я писав тобі в листах. Торгівля йде добре, одержали нові товари, збільшилось замовлень.

Потрібен ще один продавець.

— Візьмемо двох, магазин розширимо, буде розкішний.

— Дрібниці.

Вокульський глянув на нього збоку й усміхнувся, бачачи, що настрій у старого поліпшується.

— А що чути в місті? В магазині, поки ти в ньому працюєш, завжди буде все гаразд. у— В місті…

— Постійні покупці всі нас відвідують? — перебив його Вокульський, все швидше ходячи по кімнаті.

— Всі. Навіть з’явились нові.

— А… а…

Вокульський спинився, ніби вагаючись. Він знов налив склянку вина й вихилив одним духом.

— А Ленцький купує у нас?..

— Частіше бере набір.

— Значить, бере… — Вокульський передихнув. — Як же його справи?

— Здається, він зовсім збанкрутував, і, мабуть, цього року продаватимуть з торгів його будинок.

Вокульський нахилився над канапою і почав бавитися з Іром.

— Скажи, будь ласка… А панна Ленцька не вийшла заміж?

— Ні.

— І не виходить?

— Навряд. Хто тепер одружиться з панною, у якої великі претензії і ніякого приданого? Так і постаріється, хоч і гарна. Звичайно…

Вокульський встав і потягнувся. Його суворе обличчя стало на диво лагідним.

— Любий ти мій старигане! — сказав він, беручи Ігнаца за руку. — Мій чесний давній приятелю! Ти навіть не уявляєш собі, який я радий тебе бачити, та ще й у цій кімнатці. Пам’ятаєш, скільки я тут провів вечорів та ночей… як ти мене годував, як віддавав мені свою кращу одежу… Пам’ятаєш?

Жецький уважно подивився на нього й подумав, що вино, мабуть, досить міцне, коли так розв’язало язика Вокульському.

Вокульський сів на канапу, обперся головою об стіну й заговорив наче сам до себе:

— Ти навіть не уявляєш собі, що я витерпів — на чужині, не певний, чи побачу ще кого-небудь з близьких, страшенно самотній. Бо, розумієш, найстрашніша самотність не та, що навколо людини, а пустка в самій людині, коли вона не взяла з собою з батьківщини жодного теплого погляду, сердечного слова, навіть іскри надії.

Пан Ігнац ворухнувся на стільці, щоб заперечити.

— Дозволь нагадати, — зауважив він, — що спочатку я писав тобі дуже сердечні листи, можливо, навіть надто сентиментальні. Але мене розохотили твої короткі відповіді.

— Хіба я на тебе ображаюсь?

— Ще менш підстав у тебе ображатись на інших працівників, котрі не знають тебе так, як я.

Вокульському стало ніяково.

— Але ж я до жодного з них не маю претензій. Може, трошечки до тебе за те, що так мало писав про… міські справи… До того ж «Кур’єр» часто пропадав на пошті, новини надходили з перервами, і тоді мене починали мучити найгірші передчуття.

— Чому? Адже у нас не було війни, — здивовано відповів пан Ігнац.

— Та й справді!.. Ви навіть непогано веселилися. Пам’ятаю, в грудні тут влаштовували чудові живі картини.

Хто там в них виступав?..

— Ну, я на такі дурниці не ходжу.

— Правда. А я того дня дав би десять тисяч карбованців, щоб їх побачити. Ще більша дурниця!.. Правда ж?

— Безумовно… хоч твій настрій можна пояснити нудьгою, самотністю.

— А може, тугою, — перебив Вокульський. — Отруювала вона мені кожну вільну від праці хвилину, кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнаце.

Він випив, знову почав ходити по кімнаті й заговорив притишеним голосом:

— Уперше це сталося зі мною під час переправи через Дунай, що тривала з вечора до пізньої ночі. Я плив сам із циганом-перевізником. Розмовляти я з ним не міг, тому розглядав околиці. В тому місці були піщані береги, як у нас. І дерева схожі на наші верби, й косогори порослі ліщиною, д темні соснові гаї — все, як у нас. На якусь хвилину мені здалося, що я на батьківщині і перш ніж настане ніч я побачу вас. Ніч настала, але одночасно зникли в темряві береги. Я залишився сам на широчезному водному просторі, в якому відбивалися бліді зірки. І тоді мені спало на думку, що я так далеко від дому, і єдине, що нас єднає, — оці зорі, а в цю хвилину, мабуть, там, у вас, ніхто на них не дивиться, ніхто мене не пам’ятає, ніхто!.. Я відчув, що всередині у мене ніби щось розірвалось, і тоді я зрозумів, яка у мене в душі глибока рана.

— Це правда, зірки мене ніколи не цікавили, — тихо промовив пан Ігнац.

— Від того дня на мене напала дивна хвороба, — вів далі Вокульський. — Поки я писав листи, складав рахунки, одержував товари, розсилав своїх агентів, поки допомагав витягати з болота вози та розвантажувати їх або стеріг товари від грабіжників, — я був більш-менш спокійний.

Але як тільки відривався від справ, навіть коли на хвилину відкладав перо, я відчував такий біль, наче мені, — ти розумієш, Ігнаце, — наче мені в серце потрапила зернина піску. Бувало, ходжу, їм, п’ю, розмовляю, тверезо думаю, розглядаю чудові краєвиди, навіть сміюсь і веселюсь, а однак відчуваю, ніби мене щось тупо коле, відчуваю якийсь невиразний неспокій, ледь помітну тривогу.

Цей хронічний, надзвичайно болісний стан кожна дрібниця могла перетворити в бурю. Якесь дерево знайомої породи, голий горбок, барва хмари, політ птаха, навіть порив вітру без ніякого приводу збуджували в мені такий шалений розпач, що я втікав од людей. Я шукав такої відлюдної місцини, де міг би небачений ніким упасти й вити з болю, як пес.

Інколи в такі години, коли я втікав сам від себе, мене здоганяла ніч. Тоді з-за кущів, повалених дерев та з яруг проти мене виходили якісь сірі тіні й сумно кивали головами з каламутними очима. А всі шелести листя, далекий гуркіт возів, дзюрчання води зливалися в один жалібний голос, який питав мене: «Подорожній чоловіче, що з тобою сталось?»[15] І справді, що зі мною сталось…

— Нічого не розумію, — перебив його Ігнац. — Що ж воно за шаленство?

— Що?.. Туга.

— За чим?

Вокульський здригнувся.

— За чим? Ну… за всім… за батьківщиною…

— Чому ж ти не повертався?

— А що б це мені помогло?.. А зрештою — не міг.

— Не міг? — перепитав Ігнац.

— Не міг… та й усе! Нічого мені було повертатися, — нетерпляче відповів Вокульський. — Вмерти тут чи там — однаково… Дай мені вина, — раптом закінчив він, простягаючи руку.

Жецький глянув на його палаюче обличчя й відсунув пляшку.

— Облиш, — сказав він, — ти вже й так збуджений…

— Через те й хочу пити…

— Через те ти й не повинен пити, — перебив Ігнац. — Ти забагато говориш, може, більше, ніж сам хотів би, — додав він з притиском.

Вокульський не наполягав. Він подумав і відповів, хитаючи головою:

— Помиляєшся.

— Зараз я тобі доведу, — відповів Ігнац стишеним голосом, — Ти їздив туди не тільки для того, щоб заробити гроші…

— Безумовно, — сказав Вокульський, подумавши.

— Та й нащо тобі триста тисяч карбованців, коли вистачало тисячі на рік?..

— Правильно.

Жецький нахилився до його вуха.

— А ще скажу тобі, що ці гроші ти привіз не для себе…

— Хто його знає, може, ти й угадав.

— Я вгадую більше, ніж ти думаєш…

Вокульський раптом зареготав.

— Ага, он що ти думаєш! — вигукнув він. — Запевняю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.

— Боюсь я твоєї тверезості, бо від неї ти починаєш балакати, як шалений. Ти розумієш мене, Стасю?..

Вокульський все сміявся.

— Твоя правда, я не звик пити, й вино вдарило мені в голову. Але тепер я вже можу думати тверезо. Скажу тобі тільки, що ти помиляєшся. А тепер, щоб я зовсім не впився, випий сам — за успіх моїх намірів.

Ігнац налив чарку й, міцно потиснувши руку Вокульському, промовив:

— За успіх великих намірів…

— Великих для мене, але насправді дуже скромних.

— Хай буде й так, — сказав Ігнац. — Я вже такий старий, що мені краще ні про що не знати; навіть такий старий, що прагну тільки одного — гарної смерті. Дай мені слово, що, коли настане час, ти повідомиш мене…

— Так, коли настане час, будеш моїм сватом.

— Я вже був, і нещасливо…

— З удовою, сім років тому?

— П’ятнадцять.[16]

— Знову своєї, — засміявся Вокульський. — Ти завжди однаковий.

— І ти однаковий. За успіх твоїх намірів… Які б вони не були, але я знаю, що вони гідні тебе. А тепер — мовчу…

Сказавши це, пан Ігнац випив вино, а чарку кинув на підлогу. Брязкіт розбитого скла розбудив Іра.

— Ходімо в магазин, — сказав Ігнац. — Бувають розмови, після яких добре поговорити про справи.

Жецький узяв з шухляди ключа, і вони вийшли. У підворітті на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив двері магазину й засвітив кілька газових ріжків.

— Ого, які товари! — вигукнув Вокульський. — І, здається, всі нові?

— Майже. Хочеш подивитись?.. Отут фарфор. Зверни увагу…

— Потім… Дай мені книгу.

— Прибутків?

— Ні, боржників.

Жецький відкрив конторку, дістав книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, переглянувши список, зупинився на одному прізвищі.

— Сто сорок карбованців, — прочитав він. — Ну, це небагато…

— Хто ж то? — запитав Ігнац. — А… Ленцький…

— Панні Ленцькій також відкрито кредит… дуже добре, — бубонів далі Вокульський, нахилившись над книжкою, немов запис був невиразний. — Ага… ага… позавчора взяла гаманця… Три карбованці?.. Це, мабуть, дорого…

— Зовсім ні, — озвався пан Ігнац, — гаманець прекрасний, я сам вибирав.

— З яких це? — байдуже спитав Вокульський і закрив книгу.

— З тієї он полиці. Бачиш, які гарненькі?

— Вона, мабуть, довго перебирала їх… Кажуть, вона перебірлива…

— Зовсім не перебирала, нащо їй було перебирати? — відповів Ігнац. — Подивилась оцього…

— Оцього?..

— А хотіла взяти отого…

— Отого? — шепнув Вокульський, беручи в руки гаманця.

— Але я порадив їй іншого, схожого на отой…

— А знаєш, це таки гарненька річ.

— Той, що я вибрав, був іще кращий.

— Мені він дуже подобається. Знаєш… я візьму його, бо мій уже нікуди не годиться…

— Зажди, я знайду тобі кращого, — вигукнув Жецький.

— Та нехай. Покажи інші товари, може, я ще що-небудь візьму.

— Запонки ти маєш? Галстук, калоші, парасольку…

— Дай мені парасольку, ну… і галстук. Сам вибери.

Я сьогодні буду єдиним покупцем і до того ж заплачу готівкою!

— Дуже добра звичка, — радо відповів Жецький. Він швиденько дістав галстук з шухляди і парасольку з вітрини й подав Вокульському. — Зі знижкою, що належиться тобі, як співробітникові закладу, заплатиш сім карбованців. Чудова парасолька. Дрібниці.

— Ну, що ж, повернемось до тебе? — сказав Вокульський.

— Не оглядатимеш магазину? — спитав Ігнац. — Ах, що це мене обхо…

— Не обходить тебе твій власний магазин, такий чудовий магазин?.. — здивувався Ігнац.

— Та ні ж бо, як ти міг таке подумати?.. Але я трохи стомився.

— Слушно, — сказав Жецький. — Що правильно, то правильно. Ну, то ходімо.

Позакручувавши газові ріжки і пропустивши Вокульського вперед, він замкнув магазин. В підворітті вони знов побачили мокрий сніг і Павла, який ніс обід.

Розділ п'ятий ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СТАРОГО ПАНА І МРІЇ СВІТСЬКОЇ ПАННИ

Пан Томаш Ленцький з дочкою-одиначкою Ізабеллою та кузиною панною Флорентіною жив не в своєму власному домі, а наймав квартиру з восьми кімнат в районі Уяздовської Алеї. Квартира складалася з вітальні з трьома вікнами, кабінету власного, будуара дочки, спальні для себе, спальні для дочки, кімнати панни Флорентіни та гардеробу, крім кухні та приміщення для слуг — старого камердинера Миколая, його жінки, що працювала куховаркою, і покоївки Ганнусі.

Квартира була дуже вигідна: суха, тепла, простора і світла, з мармуровими сходами, газом, електричними дзвінками та водопроводом. Кожна кімната в разі потреби сполучалася з іншими, але також мала окремий хід. Меблів було ні замало, ні забагато, якраз стільки, скільки потрібно, до того ж вони були досить прості й не муляли очей зайвими оздобами. Вигляд буфета збуджував почуття певності, що срібло з нього не пропаде; ліжко викликало думку про спокійний відпочинок достойних людей; стіл міг витримати скільки завгодно потрав та напоїв, на стілець можна було сісти, не боячись, що він зламається, а в кріслі добре було мріяти.

Хто сюди заходив, міг не боятися, що на щось наткнеться або зіпсує. Чекаючи господаря, гість не нудився, бо круг нього було багато вартих уваги речей. До того ж споглядання цих речей, які були зроблені давно й могли служити ще кільком поколінням, створювало якийсь урочистий настрій.

На цьому солідному тлі квартири вигідно вирізнялися її мешканці.

Пан Томаш Ленцький був шістдесятирічний чоловік, невисокий, гладкий і повнокровний. Він носив невеликі білі вуса й таке ж біле, зачесане догори волосся. У нього були сірі розумні очі, велична постава й енергійна хода. На вулиці йому давали дорогу, прості люди казали: «Оце одразу видно, що з панів пан».

І справді, в роду пана Ленцького було чимало сенаторів.

Батько його ще володів мільйонами, а він сам замолоду теж був досить багатий. Проте пізніше частину маєтку поглинули політичні події[17], а решту — подорожі по Європі та великосвітське життя. Треба сказати, що пан Томаш до 1870 року часто бував при французькому дворі, а потім при віденському та італійському. Тут Віктор-Еммануїл, зачарований вродою його дочки, дарував його своєю приязню і навіть хотів надати йому графський титул. Отож не дивно, що пан Томаш по смерті великого короля два місяці носив на капелюші жалобний креп.

Кілька останніх років пан Томаш нікуди не виїздив з Варшави, бо на те, щоб з’являтись при дворах, уже бракувало грошей. Зате його квартира стала осередком вищого світу й була ним доти, поки не розійшлась поголоска, що пан Томаш прогайнував не тільки своє майно, а й посаг панни Ізабелли.

Першими повтікали женихи, за ними дами, у яких були бридкі дочки, з рештою пан Томаш порвав стосунки сам і обмежив свої знайомства виключно ріднею. Але коли й серед рідні помітив певне охолодження, він зовсім зрікся товариства й навіть, — як домовласник, записався до купецького клубу, чим дуже обурив багатьох шановних осіб.

Там хотіли обрати його головою, але він не погодився.

Тільки його дочка ще бувала у старої тітки графині Карольової та в кількох її приятельок, а це знову стало приводом для поголоски, ніби у пана Томаша ще є майно і що він порвав з товариством почасти через дивацтво, а почасти через те, щоб випробувати справжніх друзів і вибрати дочці чоловіка, який любив би її не за посаг, а задля неї самої.

Таким чином навколо панни Ізабелли знову почала збиратися юрба поклонників, а на столику в її будуарі — купа візитних карток. Проте прийомів для гостей не влаштовували, з чого вони, зрештою, не дуже й обурювались, бо розійшлась третя поголоска, що дім пана Томаша буде продано з торгів.

Цього разу в товаристві сталося замішання. Одні твердили, що пан Томаш явний банкрут, другі готові були заприсягтися, що він приховав майно, аби забезпечити щастя своїй одиначці. Кандидати в чоловіки та їхні родичі мучились непевністю. Щоб нічим не ризикувати та нічого не втрачати, вони віддавали належне вроді панни Ізабелли, не нав’язуючись занадто, й нишком залишали в її домі візитні картки' благаючи бога, аби їх не запросили перш, ніж з’ясується ситуація.

Про візити-відповіді пана Томаша не було й мови. Таку поведінку виправдували його екстравагантністю і жалобою за покійним Віктором-Еммануїлом.

Тим часом пан Томаш удень проходжався по Алеях, а ввечері грав у клубі в віст. Обличчя його завжди було таке спокійне, а постава така велична, що поклонники його дочки не знали, що й думати. Найрозважливіші вичікували, а сміливіші знову почали дарувати її ніжними поглядами, тихими зітханнями або тремтячими потисками руки, на що вона відповідала холодною, а часом гордовитою байдужістю.

Панна Ізабелла була незвичайно гарна. Все «в ній було оригінальне й досконале. Зріст вище середнього, ідеально струнка постать, пишне світле волосся з попелястим відтінком, рівний носик, напіврозкриті вуста, зуби, як перли, руки й ноги — гідної подиву краси. Особливе враження справляли її очі — часом темні й замріяні, часом іскристі від веселощів, часом ясно-сині й холодні, як крига.

Надзвичайна була гра її обличчя. Доли вона говорила, говорили її вуста, брови, ніздрі, руки, вся її постать, а найбільше очі, якими вона, здається, прагнула перелити свою душу в слухача. А коли слухала, здавалось, вона хоче випити душу з оповідача. Її очі вміли голубити, пестити, плакати без сліз, палити й морозити. Інколи здавалося, що в пориві ніжності вона обніме якогось щасливця і схилить йому на плече голову; та коли щасливець уже танув від раювання, вона робила якийсь невловимий рух, даючи зрозуміти, що схопити її неможливо, що вона вислизне, або одіпхне, або просто скаже лакеєві випровадити поклонника за двері…

Цікавим явищем була душа панни Ізабелли.

Якби її хто-небудь серйозно запитав: що таке світ і що таке вона сама, панна Ізабелла, безумовно, відповіла б, що світ — це зачарований сад, а вона — богиня або німфа, втілена в людську подобу.

Панна Ізабелла від колиски жила в світі краси, і не тільки в світі надлюдськім, але — надприроднім. Спала вона в пухових перинах, одягалась у шовки та мережива, сиділа на м’яких різьблених меблях з ебену та палісандру, пила з кришталю, їла з срібла та фарфору, дорожчого за золото.

Для неї не. Існувало ніякої пори року, тільки безнастанна весна, повна лагідного світла, живих квітів та пахощів.

Не існувало й пори дня, бо часом цілі місяці вона лягала спати о восьмій ранку, а обідала о другій годині ночі. Не існувало також географічних відмінностей, бо в Парижі, Римі, Відні, Берліні чи Лондоні вона знаходила тих самих людей, ті самі звичаї, ті самі меблі, навіть ті самі страви: супи з водоростей Тихого океану, устриці з Північного моря, рибу з Атлантики або Середземного моря, дичину з усіх країн, фрукти з усіх частин світу. Для неї не існувало навіть сили ваги, бо стільці їй підсували, тарілки подавали, її саму на вулицях везли, на сходах підтримували, на гори виносили на руках.

Вуаль захищала її од вітру, карета від дощу, соболі від холоду, парасолька й рукавички від сонця. І так вона жила день у день, місяць у місяць, рік у рік, пануючи над людьми і навіть над законами природи.

Двічі потрапляла вона в страшну бурю: один раз в Альпах, другий — в Середземному морі. Полякались найодважніші, але панна Ізабелла, усміхаючись, тільки прислухалась до гуркоту руйнованих скель та до тріщання корабля, навіть не припускаючи можливості небезпеки.

Просто природа влаштувала для неї розкішне видовище з блискавок, каміння та з морського виру, як іншим разом показала їй місяць над Женевським озером або над Рейнським водопадом розігнала хмари, що заступали сонце.

Адже те саме щоденно в театрах влаштовують машиністи сцени, проте навіть слабонервні дами цього не лякаються.

Цей світ безнастанної весни, в якому шелестіли шовки, росло тільки різьблене дерево, а глина вкривалася художніми малюнками, цей світ був населений особливими людьми. Це були князі і княгині, графи і графині, а також родовита й дуже багата шляхта. Були там ще заміжні дами й жонаті панове в ролі господинь та господарів дому, матрони, що уособлювали вишукані манери та добрі звичаї, старі пани, які сиділи за столом на почесному місці, зводили молодь, благословляли її і грали в карти. Були також епіскопи — втілення бога на землі, сановники, присутність яких охороняла світ від соціальних заворушень та землетрусів, нарешті, були діти, маленькі херувими, послані на землю для того, щоб старші могли влаштовувати дитячі бали.

Серед постійної людності зачарованого світу час від часу з’являвся простий смертний, якому на крилах слави щастило піднестись аж до вершин Олімпу. Звичайно це був який-небудь інженер, котрий єднав океани або просвердлював чи будував Альпи. Траплявся інколи капітан, який у бою з дикунами втратив весь свій загін, а сам, весь поранений, врятувався лише завдяки коханню негритянської принцеси. Траплявся й мандрівник, що нібито відкрив якусь нову частину світу, зазнав аварії, опинився на безлюдному острові і, мабуть, скуштував людського м’яса.

Бували там, нарешті, уславлені художники, а особливо поети, які в альбомах графинь писали гарні вірші, могли безнадійно закохуватись і увічнювати чари своїх недоступних богинь спочатку в газетах, а потім у томиках віршів, надрукованих на веленевому папері.

Всі ці люди, серед яких обережно просувались ліврейні лакеї, компаньйонки, бідні кузини й кузени, що прагнули високих посад, всі ці люди справляли безнастанне свято.

Після полудня вони складали та віддавали одне одному візити або їздили по магазинах. Надвечір починали розважатись — до обіду, під час обіду й після обіду. Потім їхали на концерт або в театр, щоб побачити там інший штучний світ, де герої рідко коли їздять і працюють, зате весь час самі з собою розмовляють, де жіноча невірність призводить до великих катастроф і де полюбовник, убитий чоловіком в п’ятій дії, другого дня воскресає в першій дії, щоб чинити ті самі помилки й говорити самому з собою в присутності інших людей, які його чомусь не чують. Після театру вони знову збиралися в салонах, де слуги розносили холодні й гарячі напої, найняті артисти співали, молоді дами слухали оповідань порубаного капітана про кохання негритянської принцеси, панни розмовляли з поемами про споріднення душ, літні панове викладали інженерам свої погляди на інженерну науку, а дами середнього віку з допомогою недомовок та палких поглядів боролися між собою за мандрівника, який скуштував людського м’яса. Потім сідали вечеряти, де роти жували, шлунки перетравлювали, а черевики під столом розмовляли про почуття крижаних сердець та мрії тверезих голів. Після цього роз’їжджалися, щоб у справжньому сні набратись сили для сну життя.

Поза цим казковим був ще інший світ — справжній.

Про його існування панна Ізабелла знала й навіть любила спостерігати з вікна карети, з вагона або з власної квартири. В цих рамках і на такій відстані він здавався їй мальовничим і навіть симпатичним. Вона бачила плугатарів, що неквапно орали землю; великі вози, запряжені худющими шкапами; рознощиків фруктів та городини, старика, який дробив каміння на соші; посильних, які кудись поспішали; гарних і настирливих дівчат, які продавали квіти; родину, що складалася з батька, огрядної матері і чотирьох дітей, які парами тримались за руки; франта з міщан, що їхав бричкою, якось смішно розлігшись на ній; інколи — похорон. І вона казала собі, що той, другий світ, хоч і нижчий, але непоганий, він навіть кращий за жанрові картини, бо рухається і щохвилини змінюється.

І ще знала панна Ізабелла, що, як квіти ростуть в оранжереї, а виноград на винограднику, так у тому нижчому світі ростуть потрібні їй речі. Відтіля походять її вірні Миколай і Ганнуся, там роблять крісла, фарфор, кришталь і фіранки, там народжуються натирачі підлог, шпалерники, садівники та кравчині. Бувши якось у магазині, вона захотіла подивитись на швацьку майстерню, і їй дуже цікаво було спостерігати, як десятки кравчинь кроїли, зшивали та укладали на манекенах зборки одежі. Вона була певна, що робить їм велику приємність, бо ті кравчині, що брали з неї мірку або приміряли сукню, завжди усміхалися і піклувалися про те, щоб убрання на ній гарно лежало.

І ще панна Ізабелла знала, що на тім, звичайнім світі є нещасні люди, Через те кожному старцеві, який траплявся їй на очі, вона казала давати по кілька злотих. Одного разу, зустрівши виснажену матір з жовтою, як віск, дитиною на руках, вона віддала їй браслет, а брудних дітей-жебраків обдаровувала цукерками й цілувала з побожним почуттям. Їй здавалось, що в котромусь із цих нещасних, а може, і в кожному, втілився Христос і заступив їй дорогу, аби дати можливість вчинити добре діло.

Взагалі до людей з нижчого світу вона мала зичливе серце. Їй спадали на думку слова з святого письма: «В поті чола здобуватимеш хліб свій». Мабуть, ці люди вчинили якийсь тяжкий гріх, коли їх засуджено на працю, але ж такі, як вона, ангели не могли не вболівати над їхньою долею. Такі, як вона, — для кого найбільшою працею було доторкнутись до електричного дзвінка або віддати наказ.

Раз тільки нижчий світ справив на неї величезне враження. Якось у Франції панна Ізабелла відвідала металургійний завод. З’їжджаючи з гори, вона побачила серед лісів та лук, під ясно-синім небом, унизу долину, повну клубів чорного диму та білої пари, й почула глухий гуркіт, скрегіт та пахкання машин. Потім вона оглядала печі, які нагадували вежі середньовічних замків і дихали полум’ям; могутні колеса, що оберталися з блискавичною швидкістю; величезні металеві конструкції, що пересувалися самі собою по рейках; струмені розжареного, аж білого металу і, схожих на бронзові статуї, напівголих робітників з похмурим поглядом очей. А понад усім цим — кривава заграва, гудіння коліс, стогін міхів, грюкіт молотів і нетерплячі зітхання котлів, а під ногами дрижання зляканої землі.

Тоді їй здалося, що з вершин щасливого Олімпу вона спустилася в безнадійну прірву Вулкана[18], де циклопи кують блискавки, які можуть розтрощити, самий Олімп. Їй пригадалася легенда про повсталих велетнів, про загибель юго прекрасного світу, в якому вона існувала, і вперше в житті її, богиню, перед якою схилялись маршалки й сенатори, пойняла тривога.

— Це страшні люди, папа, — шепнула вона.

Батько мовчав, тільки міцніше притиснув до себе її руку.

— Але жінкам вони нічого лихого не зроблять?

— Так, навіть вони, — відповів пан Томаш.

В цю хвилину панні Ізабеллі стало соромно, що вона турбувалася тільки про жінок. І вона поквапно додала:

— А коли нам, то й вам не зроблять нічого лихого…

Пан Томаш усміхнувся і похитав головою. В ті часи багато говорилось про недалекий кінець старого світу, а пан Томаш їлибоко це відчував, бо йому все трудніше було витягати гроші від своїх управителів.

Після відвідин заводу в житті панни Ізабелли почався важливий період. З містичним почуттям читала вона поезії свого далекого родича Зигмунта[19] і їй здавалося, що саме на цьому заводі вона побачила ілюстрації до його «Небожественної комедії». Відтоді часто в сутінки їй ввижалось, що на залитій сонячним світлом горі, звідкіля з’їжджав до заводу її екіпаж, знаходились «Окопи святої тройці», а в долині, повитій димами та парою, був табір повсталих бідняків, готових в будь-яку хвилину рушити на штурм її прекрасного світу і зруйнувати його.

Аж тепер вона зрозуміла, як палко любить свою духовну батьківщину, де кришталеві люстри замінюють сонце, килими — землю, а статуї та колони — дерева. Ту, другу батьківщину, котра єднає аристократію всіх народів, розкіш усіх часів і найвищі досягнення цивілізації.

І все це мало б зруйнуватись, загинути або розсипатись на порох!.. Мали б загинути юнаки-рицарі, які з таким почуттям співають, так гарно танцюють, з усмішкою на устах б’ються на поєдинках, серед глибокого озера скачуть у воду за впущеною квіткою? Мали б загинути милі подруги, які приділяли їй стільки ласки, або, сидячи коло її ніг, звіряли їй стільки дрібних таємниць, а розлучившися з нею, писали їй довжелезні листи, де зворушливі почуття єдналися з сумнівною орфографією?

А ті добрі слуги, які поводяться з своїми панами так, немов присягнули любити їх, бути вірними і слухняними до смерті? А модистки, які завжди вітають її з усміхом і так пам’ятають про найдрібніші деталі її туалету, так докладно знають про її перемоги? А прекрасні коні, що їхній прудкості могла б позаздрити ластівка? А собаки, розумні й віддані, як люди? А парки, в яких людська рука створила пагорки і штучні струмки, надала чудової форми деревам?.. І все це мало б колись зникнути?..

Від цих думок у панни Ізабелли на обличчі з’явився новий вираз — лагідного смутку, який робив її ще прекраснішою. Про неї казали, що вона вже зовсім на порі.

Знаючи, що її світ є вищим світом, панна Ізабелла потроху дорозумілась, що до цих вершин можна піднестись і стало на них перебувати лише з допомогою двох крил: шляхетного походження та багатства. Походження й багатство властиві певним обраним родинам так само, як цвіт і плід апельсина апельсиновому дереву. Дуже можливо також, що добрий бог, побачивши дві душі з шляхетними іменами, поєднані узами святого — таїнства, примножує їх маєтність та посилає їм на виховання маленького ангелика, який згодом підтримуватиме славу роду своїми чеснотами, вишуканими манерами та вродою. Відціль виникає обов’язок обачно одружуватись, про що найкраще знають старі дами та підстаркуваті пани. Все залежить від правильного добору імен та маєтків. А любов, — не та шалена любов, про яку мріють поети, а істинно християнська, — з’являється лише після священного таїнства, і цілком досить того, щоб жінка могла гарно репрезентувати дім, а чоловік — бути достойним її супутником у товаристві.

Так воно було здавна, і було добре, як одностайно запевняють усі матрони. В теперішні часи про таке забули, і це погано: множаться мезальянси, підупадають великі роди. «І нема щастя в подружньому житті», — думала собі панна Ізабелла, якій молоді дами оповідали не одну сімейну таємницю.

Завдяки цим оповіданням вона пройнялась великою огидою до заміжнього життя, а до мужчин — легкою погордою.

Чоловік у халаті, який позіхає при жінці, цілує її з повним сигарного диму ротом, часто озивається: «Дай мені спокій!» або й просто: «Ти дурна!..» — той чоловік, який зчиняє вдома скандал за новий капелюшок, а поза домом витрачає гроші на екіпажі для актрис, — це зовсім не цікаве створіння. І що найгірше, що кожен з них до шлюбу був палким поклонником, марнів, коли довго не бачив своєї коханої, червонів при зустрічі з нею, а ие один навіть похвалявся застрелитись із кохання.

Отож у вісімнадцять років панна Ізабелла тримала мужчин на відстані своєю холодністю. Коли Віктор-Еммануїл одного разу поцілував її в руку, вона упросила батька того ж дня виїхати з Рима. В Парижі їй освідчився один багатий французький граф; панна Ізабелла відповіла, що вона полька і за чужоземця не вийде. Подільського магната відштовхнула словами, що вийде лише за того, кого покохає, а про це говорити поки що нема підстав, а на освідчення якогось американського мільйонера тільки вибухнула сміхом.

Така поведінка панни Ізабелли на кілька років утворила навколо неї порожнечу. Нею захоплювались, їй поклонялись, але здалека, бо ніхто не хотів наражатись на дошкульну відмову.»

Коли перше неприємне враження минулось, панна Ізабелла зрозуміла, що подружнє життя треба прийняти таким, яке воно є. Вона вже наважилась вийти заміж, але з тією умовою, щоб майбутній супутник життя подобався їй, був знатного роду й багатий. Звичайно, що їй траплялися люди вродливі, багаті або титуловані, та, на її нещастя, жоден з них не поєднував у собі всіх цих трьох якостей, отже, минуло знову кілька років.

Раптом розійшлась чутка, що справи пана Томаша зовсім кепські, і з цілого легіону поклонників у панни Ізабелли залишилось тільки два серйозних претенденти: один барон і один маршалок, обидва багаті, але старі.

Тепер панна Ізабелла зрозуміла, що грунт утікає з-під її ніг, і вирішила зменшити вимоги. Але тому, що барон і маршалок, попри все своє багатство, викликали у неї непоборну огиду, вона з дня на день відкладала остаточне вирішення. Тим часом пан Томаш порвав з товариством.

Не дочекавшись відповіді, маршалок виїхав на село, а збентежений барон — за кордон, і панна Ізабелла залишилась зовсім сама! Правда, вона знала, що кожен з них повернеться на перший її поклик, але — котрого ж вибрати, як подолати в собі огиду?.. А головне, чи варто приносити себе в жертву, маючи якусь надію, що багатство ще повернеться і що вона матиме можливість знов вибирати? На цей раз вона вже неодмінно вибере, зазнавши, як тяжко жити поза світським товариством.

Одна річ дуже полегшувала їй можливість вийти заміж з розрахунку: вона ніколи не» була закохана. Спричинився до цього її холодний темперамент, віра, що в подружньому житті можна обійтися й без поетичних додатків, нарешті — ідеальна любов, найдивніша з тих, про які можна було почути.

Одного разу панна Ізабелла побачила в скульптурній галереї статую Аполлона, яка справила на неї таке сильне враження, що вона купила прекрасну її копію й поставила в своєму будуарі. Вона дивилася на нього цілі години, думала про нього і… хто знає, скільки поцілунків огрівало руки та ноги мармурового божества?.. І сталось чудо: від пестощів закоханої жінки камінь ожив. Бо коли одної ночі вона заплакана заснула, безсмертний зійшов із свого п’єдесталу в лавровому вінку на голові, сяючи містичним сяйвом.

Він сів на краю її ліжка, довго дивився на неї очима, з яких проглядала вічність, а потім стиснув її в могутніх обіймах і поцілунками білих вуст сушив її сльози та охолоджував її гарячку.

Відтоді він все частіше навідував її, і коли вона мліла в його обіймах, він, бог світла, шептав їй про таємниці неба й землі, досі не названі мовою смертних. З любові до неї він створив ще більше чудо, являючи в своєму божественному образі облагороджені риси тих мужчин, які в свій час справили на неї враження.

Раз він схожий був на героя-генерала, який виграв битву і з висоти свого сідла споглядав, як умирали тисячі хоробрих воїнів. Другий раз нагадував обличчям уславленого тенора, якому жінки кидали під ноги квіти, а чоловіки випрягали з йоґЬ карети коні. Ще іншим разом він був веселим і вродливим принцом крові одного з царюючих домів; був відважним пожежником, який за врятування трьох чоловік з полум’я на п’ятому поверсі одержав орден Почесного легіону; був знаменитим художником, який дивував світ багатством своєї фантазії; був венеціанським гондольєром або цирковим атлетом незвичайної сили і вроди.

Кожен з цих людей певний час володів потаємними думками панни Ізабелли, кожному з них вона присвячувала найпотаємніші зітхання, розуміючи, що з тих чи інших причин їй не можна його покохати, і кожен з волі божества з’являвся в його образі в напівфантастичних мріях. А від цих видінь в очах панни Ізабелли з’явився новий вираз — якась неземна задума. Інколи її очі дивилися понад людей і поза цей світ; а коли до того ж її попелясте волосся розсипалось по чолі якось так дивно, немов від таємничого подмуху, присутнім здавалося, що перед ними ангел або свята.

Щось рік тому в таку хвилину побачив панну Ізабеллу Вокульський, і відтоді серце його не знало спокою.

Майже в той самий час пан Томаш порвав з товариством і на знак своїх революційних настроїв записався до купецького клубу. Там з погорджуваними колись лимарями, щіткарями та винокурами він грав у віст, всім і кожному доводячи, що аристократія не мусить замикатись у своєму вузькому колі, вона повинна вести за собою освічене міщанство, а через нього і народ. У відповідь на це загорділі лимарі, щіткарі та винокури, з свого боку, визнавали, що пан Томаш — єдиний аристократ, який зрозумів свої обов’язки перед вітчизною і сумлінно їх виконує. Могли б додати: виконує щоденно від дев’яти вечора до півночі.

І в той час, коли пан Томаш таким чином ніс тягар нового становища, панна Ізабелла знемагала з нудьги й самотності в своїй прекрасній квартирі. Не раз бувало, що Миколай уже дрімав у кріслі, панна Флорентіна, заткнувши вуха ватою, міцно спала, а до кімнати панни Ізабелли сон ще й не стукав — його відганяли спогади. Тоді вона зривалася з ліжка і, одягши легкий халатик, годинами ходила по вітальні, де килим глушив її кроки, а скупе світло двох вуличних ліхтарів ледве розганяло темряву.

Вона ходила, а в величезній кімнаті товпились її сумні спогади, ввижались люди, які тут колись бували. Ось дрімає старезна княгиня; ось дві графині питають у прелата поради, чи можна охрестити дитину в трояндовій воді; ось гурт молодиків дивиться на неї безнадійно закоханими очима, а деякі намагаються збудити в ній цікавість удаваною байдужістю; а там — гірлянда панянок, які милуються нею, захоплюються або заздрять. Повно світла, шелесту шовків, гомону, розмов, які здебільшого, мов ті метелики навколо квітки, кружляють навколо її вроди. Де тільки вона з’являлася, там усе в порівнянні з нею блідло; інші жінки були їй тлом, чоловіки — рабами.

І все це минулося… А сьогодні в цій вітальні холодно, темно й пусто… Лишилась тільки вона та невидимий павук смутку, який завжди засновує сірим павутинням місця, де ми були щасливі і звідки щастя втекло… Панна Ізабелла ламала собі пальці, аби погамувати сльози, яких вона соромилась навіть уночі, на самоті.

Всі її покинули за винятком тітки, графині Карольової, яка в час поганого настрою приходила сюди і, розсівшись на канапі та зітхаючи, починала балакати:

— Так, дорога Бельцю, ти мусиш визнати, що зробила кілька непрощенних помилок. Про Віктора-Еммаиуїла я не кажу, то була хвилева примха короля — трохи ліберального і дуже обтяженого боргами. Для таких стосунків потрібно мати більше — не скажу такту, але досвіду, — говорила графиня, скромно опустивши очі. — Але прогавити або, якщо хочеш, відштовхнути графа Сент-Огюста, — це вже пробач!.. Чоловік молодий, багатий, з прекрасним становищем, а до того ж і а таким майбутнім!.. Зараз він якраз очолює одну депутацію до святого отця і, напевне, дістане спеціальне благословення для цілої родини… А граф Шамбор називає його cher cousin[20]. Ах, боже мій!..

— Я гадаю, тітусю, що жалкувати за цим уже пізно, — озвалась панна Ізабелла.

— Хіба я хочу завдати тобі жалю? На тебе й так чекають удари, які може пом’якшити лише глибока віра. Ти ж, мабуть, знаєш, що твій батько розтратив чисто все майно, навіть залишки твого посагу.

— Що ж я мушу зробити?

— А все-таки ти, і тільки ти одна можеш що-небудь зробити, — сказала графиня значуще. — Маршалок, правда, не Адоніс, але… Якби наші обов’язки легко було виконувати, то не існувало б заслуг. Зрештою, боже мій, хто ж нам боронить мати в глибині душі якийсь ідеал, думка про який полегшує найтяжчі хвилини? Кінець кінцем можу тебе запевнити, що становище молодої жінки, яка має старого чоловіка, не найгірше. Всі нею цікавляться, говорять про неї, захоплюються її самопожертвою, а старий чоловік до того ж не такий вимогливий, як чоловік середнього віку…

— Ах, тітусю…

— Тільки без екзальтації, Бельцю! Тобі вже не шістнадцять років, і на життя ти повинна дивитись серйозно. Не можеш же ти через якусь антипатію жертвувати добробутом батька та хоч би й Флори та слуг. Нарешті, подумай, скільки б ти з твоїм благородним серденьком могла зробити добра, маючи в руках багатство.

— Але ж, тьотю, маршалок гидкий, йому не жінки треба, а няньки, щоб витирала йому рота.

— Не обов’язково маршалок. Нехай буде барон…

— Барон ще старіший, він краситься, рум’яниться, а на руках у нього якісь плями.

Графиня встала з канапи.

— Не наполягаю, моя дорога, я не сваха, це справа пані Мелітон. Я тільки звертаю твою увагу на те, що над батьком висить катастрофа.

— Все ж таки у нас є ще дім.

— Який продадуть найпізніше після дня святого Яна, причому за нього дадуть менше, ніж твій посаг.

— Як так? Дім, який коштував сто тисяч, продадуть за шістдесят?..

— Він більше й не вартий, бо батько переплатив за нього. Мені це казав архітектор, який оглядав дім з доручення Кшешовської.

— Кінець кінцем у нас є сервіз… срібло… — ламаючи руки, вигукнула панна Ізабелла.

Графиня кілька разів поцілувала її.

— Дорога, кохана дитино;— говорила вона, схлипуючи, — і це мені доводиться ранити твоє серце!.. Слухай же…

У батька є ще борги по векселях на кілька тисяч карбованців, і от ті векселі… розумієш… ті векселі хтось поскуповував… кілька днів тому, в кінці березня. Я гадаю, що це зробила Кшешовська…

— Яка гидота! — прошепотіла панна Ізабелла. — Але бог з нею… На сплату кількох тисяч карбованців вистачить мого сервізу та срібла.

— Безперечно, вони коштують більше, але хто тепер купить такі дорогі речі?

— В усякому разі, спробую, — схвильовано сказала панна Ізабелла. — Попрошу пані Мелітон, вона мені це влаштує…

— Але подумай, чи не шкода таких пракрасних фамільних речей?

Панна Ізабелла розсміялась.

— Ах, тьотю… виходить, я повинна вагатись, що продавати — себе чи сервіз?.. Бо на те, щоб у нас забрали меблі, я ніколи не погоджусь… Ах, ота Кшешовська! Скуповувати векселі… яка гидота!

— Ну, може, то й не вона.

— Значить, знайшовся якийсь новий ворог, ще гірший за неї.

— Може, це зробила тітка Гонората, — заспокоювала її графиня, — відкіля я знаю? Може, вона хоче допомогти Томашеві, а разом з тим дати йому відчути небезпеку. Ну, бувай здорова, кохана дитино, adieu[21].

На цьому закінчилась розмова польською мовою, так густо пересипана французькими фразами, що була схожа на подзьобане віспою обличчя.

Розділ шостий ЯКИМ ЧИНОМ НА СТАРОМУ ОБРІЇ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ЛЮДИ

Початок квітня — перехідна пора між зимою і весною. Снігу вже нема, але зелень іще не з’явилась; дерева чорні, газони сірі, і небо сіре: воно схоже на мармур, помережаний срібними та золотавими прожилками.

Близько п’яти годин вечора. Панна Ізабелла сидить у своєму будуарі й, читає останній роман Золя «Une page d’amour»[22]. Читає неуважно, щохвилини підводить очі, поглядає в вікно й несвідомо відзначає, що гілля дерев чорне, а небо сіре. Знов читає, роздивляється по кабінету й напівсвідомо думає, що її оббиті голубою матерією меблі та голубий халатик немов посіріли, а фестони білої фіранки схожі на крижані бурульки. Потім забуває, про що тільки-но думала, й питає сама себе: «Про що я думала?.. Ага, про великоднє збирання пожертв…» І раптом у неї виникає бажання проїхатись в кареті й одночасно обурення проти неба — за те, що воно таке сіре і що золотаві прожилки на ньому такі вузькі… Знемагає її якийсь невиразний неспокій, якесь дожидання, але вона непевна, чого жде: чи того, щоб розійшлись хмари, чи щоб увійшов лакей і вручив їй запрошення на великодні пожертви? Вже так мало залишилось часу, а її не запрошують.

Вона знову починає читати роман — той розділ, де пан Рамбо одної зоряної ночі лагодить маленькій Жанні поламану ляльку, де Елен плаче від незбагненного жалю, а абат Жув радить їй вийти заміж. Панна Ізабелла відчула цей жаль, і хто його знає, якби в цю хвилину на небі замість хмар з’явились зорі, чи не розплакалась би вона так, як Елен. Адже до великодня залишається кілька днів, а її не запрошують. Запросять, звичайно, це вона знає, але чого вони зволікають?.. «Часто буває, що жінки, які, здавалось би, так гаряче вірять в бога, — просто нещасливі істоти, що опинились в полоні жаги. Вони йдуть до церкви для того, щоб обожнювати мужчину, якого люблять», — каже абат Жув. «Добрий абат, як він хотів заспокоїти нещасну Елен!»— думає панна Ізабелла й раптом відкидає книжку. Абат Жув нагадав їй? що вона вже місяців зо два вишивав стрічку для церковного дзвінка й ніяк не може її закінчити. Вона встає з крісла і присуває до вікна столик з п’яльцями, із скринькою різнобарвних шовкових ниток, з барвистим узором; розгортає стрічку й починає старанно вишивати на ній хрести і троянди. Під впливом роботи в серці її починає пробуджуватись надія. Хто так, як вона, служить церкві, того не можуть забути при влаштуванні великодніх пожертв. Вона підбирає шовки, заволікає нитку в голку й запопадливо шиє. Погляд її перебігає від взірця до вишивання, рука то підіймається, то опускається, а в голові вже снується думка про вбрання до гробу господнього та про туалет на Великдень. Це питання незабаром заполоняє всю її увагу, затуманює очі й затримує руку. Сукня, капелюх, накидка й парасолька — все мусить бути нове, а часу так мало, і нічого ще не тільки не замовлено, а навіть не вибрано!..

Тут вона пригадує, що її столове срібло та сервіз вже у ювеліра, що знайшовся якийсь покупець і що не сьогодні, то завтра все буде продано. Панна Ізабелла відчуває, як у неї стискається серце: їй жаль сервізу і срібла, але на думку про великодні пожертви й туалет їй стає легше.

Туалет можна замовити щонайкращий, але який?..

Вона відсуває п’яльці, і з столика, на якому лежать Шекспір, Данте, альбом європейських знаменитостей та кілька листів, бере «Le Moniteur de la Mode»[23] і якнайпильніше починає його переглядати. Ось обідня сукня; ось весняні убори для молодих і старших панянок, для молодих і старших дам, для їхніх матерів; ось сукня для візиту, для прогулянки, вечірня; шість нових фасонів капелюшів, з десять зразків матеріалів, кілька десятків барв… Боже мій, що ж вибрати?.. Неможливо вибирати, не порадившись з панною Флорентіною та з кравчинею з модного магазину…

Панна Ізабелла з досадою відкидає «Вісник моди» й умощується напівлежачи на шезлонгу. Молитовно сплівши поставлені на бильця руки та обпершись на них головою, вона замріяно дивиться в небо. Великодні пожертви, новий туалет, хмари на небі — все це мішається в її уяві, а десь у підсвідомості бринить жаль за сервізом і лоскоче легкий сором за те, що вона його продає. «Ах, все одно!» — каже вона сама до себе, і знов їй хочеться, щоб хмари розійшлись хоч на хвилину. Але хмари згущуються, а в серці її все дужчає почуття жалю, сорому і тривоги. Погляд її падає на столик біля шезлонга, на якому лежить молитовник в оправі з слонової кості. Панна Ізабелла бере молитовник і, повільно перегортаючи сторінки, шукає молитву «Acte de resignation»[24], а знайшовши, починає читати: «Que votre nom soit beni a jamais, bien qui vous avez voulu m’eprouver par cette peine»[25]. В міру того, як вона читає, сіре небо прояснюється, а з останніми словами: «…Et d’attendre en paix votre divin secours…»[26] — хмари розходяться й показується клапоть чистого синього неба, будуар панни Ізабелли наповнюється світлом, а її душа спокоєм. Тепер вона певна, що молитва її дійшла до бога і під час великодніх пожертв вона матиме найкращий туалет і найаристократичніший костьол.

В цю мить двері будуара тихенько відчиняються й на порозі з’являється панна Флорентіна — висока, вся в чорному; в двох пальцях вона тримає листа і тихо каже:

— Від пані Карольової.

— Ага, це в справі великодніх пожертв, — відповідає панна Ізабелла з чарівною усмішкою. — Ти цілий день не заглядала до мене, Флорцю.

— Я не хотіла тобі перешкоджати…

— Нудьгувати?.. — питає панна Ізабелла. — Хто його знає, чи не було б нам веселіше нудьгувати в одній кімнаті.

— Лист… — каже несміливо дівчина в чорній сукні, простягаючи руку до Ізабелли.

— Я знаю його зміст, — перебиває панна Ізабелла. — Посидь трохи зі мною, і коли тобі не трудно, прочитай мені його.

Панна Флорентіна несміливо сідає в крісло, делікатно бере зі столика ніж і якнайобережніше розрізує конверт.

Далі кладе на столик ножа й конверт, розгортає аркуш паперу й тихим, мелодійним голосом читає писаного по-французьки листа:

Скінчивши читати листа, панна Флорентіна не сміла одірвати від нього очей. Нарешті наважилась і глянула: панна Ізабелла сиділа на шезлонгу бліда, заламавши руки.

— Що ж ти на це скажеш, Флорцю? — спитала вона через деякий час.

— Я гадаю, — тихо відповіла Флорентіна, — що графиня на початку листа сама дуже влучно засудила своє втручання в цю справу.

— Яка ганьба! — прошепотіла панна Ізабелла, нервово постукуючи рукою по шезлонгу.

— Ганебно пропонувати комусь три тисячі карбованців під заставу срібла, та ще тоді, коли чужі люди пропонують п’ять тисяч… Інакше й думати не можна.

— Як вона нас трактує… Мабуть, ми й справді розорені…

— Але ж, Бельцю!.. — жваво перебила її панна Флорентіна. — Саме цей лист і доводить, що не розорені. Тітка вміє бути жорстокою, але вміє також співчувати чужому нещастю. Якби вам справді загрожувало зруйнування, ви знайшли б в її особі дбайливу й делікатну заступницю.

— Дякую тобі.

— І не треба боятись цього. Завтра ми одержимо п’ять тисяч карбованців, а на них можна жити півроку… або хоч три місяці… А через місяць-два…

— Наш дім продадуть з торгів…

— Це тільки формальність, не більше. Навпаки, ви можете лише виграти на цьому, оскільки дім на сьогодні для вас — зайвий клопіт. Ну, а по смерті тітки Гортензії ти одержиш тисяч зо сто. Зрештою, — помовчавши, додала панна Флорентіна, — я сама не певна, чи не має і твій батько майна. Всі так думають…

Панна Ізабелла вихилилась з шезлонга й узяла Флорентіну за руку.

— Флорцю, — тихо сказала вона, — кому це ти говориш?.. Невже ти й справді вважаєш мене тільки за панну на відданні, яка нічого не бачить і нічого не розуміє?.. Думаєш, я не знаю, — докінчила вона ще тихіше, — що ти вже місяць, як позичаєш гроші на господарство у Миколая?..

— Може, батько саме цього хоче…

— Може, він хоче й того, щоб ти йому щоранку підкладала в гаманець по кілька карбованців?

Панна Флорентіна подивилась їй в очі й похитала головою.

— Ти багато знаєш, — відповіла вона, — але не все. Вже тижнів зо два, а може, днів з десять, я бачу, що у нього щодня десь береться по кільканадцять карбованців.

— Значить, він позичає…

— Ні, батько ніколи не позичав в місті. Кредитори приходять до нього додому з грішми і в його кабінеті одержують розписку або проценти. Ти його не знаєш з цього боку.

— То відкіля ж у нього гроші зараз?

— Не знаю. Бачу, що вони є, і чую, що завжди були.

— Чому ж в такому разі він дозволив продавати срібло? — наполягала панна Ізабелла.

— Може, він хоче подратувати рідню.

— А хто викупив його векселі?

Панна Флорентіна розвела руки: мовляв, не знаю!

— Тільки не Кшешовська, це я знаю напевне. Отже, або тітка Гортензія, або…

— Або?..

— Або сам батько. Хіба ти не знаєш, скільки витівок робить батько, щоб дозолити родичам, а потім посміятися з них?

— Але нащо ж йому мене, нас турбувати?

— Він гадає, що ти не турбуєшся. Дочка повинна безмежно вірити батькові. (— Хіба що так!.. — прошепотіла панна Ізабелла й задумалась.

Панна Флорентіна повільно підвелася з крісла й тихо вийшла.

Панна Ізабелла знову почала дивитись на свою кімнату, що здалася їй зовсім безбарвною, на чорні гілки, що гойдались за вікном, на пару горобців, що цвірінчали, можливо, про своє гніздо, на небо, тепер уже суцільно сіре, без єдиної світлої смужки. На мить вона знову згадала про великодні пожертви, про туалет, але й одне і друге здалося їй таким дріб’язковим, що вона тільки здвигнула плечима.

Турбували її інші питання: чи не віддати сервіз графині Карольовій і — звідки у батька гроші? Якщо вони були у нього весь час, то пащо він дозволяв позичати у Миколая?.. А якщо не було, то відкіля він їх бере зараз?.. Якщо вона віддасть сервіз і срібло тітці, то втратить нагоду вигідно їх продати, а якщо продасть за п’ять тисяч, то фамільні речі справді можуть потрапити в недостойні руки, як писала графиня.

Ді думки раптом урвались: її чутке вухо вловило шурхіт у віддалених кімнатах. Це були спокійні, мірні чоловічі кроки. В вітальні їх приглушив килим, в їдальні вони знов стали гучніші, а в її спальні притихли, наче хтось ішов навшпиньках.

— Прошу, папа, — озвалася панна Ізабелла, почувши стукіт у двері.

Увійшов пан Томаш. Вона підвелася була з шезлонга, але батько стримав її. Він обняв дочку, поцілував у голову і, перш ніж сісти коло неї, мигцем глянув у велике дзеркало на стіні. Він побачив там своє вродливе обличчя, сиве волосся, бездоганний темний сюртук, випрасувані штани, немов тільки що від кравця, й упевнився, що все гаразд.

— Я чув, — сказав він дочці, усміхаючись, — що панянка одержує листи, які псують їй настрій.

— Ах, папа, коли б ти знав, яким тоном пише тітка…

— Напевне, тоном особи, хворої на нерви. За це не варто на неї ображатись.

— Якби ж тільки образа! Я боюсь, що вона має рацію, і наше срібло справді може опинитись на столі у якого-небудь банкіра.

Вона схилила голову на батькове плече. Пан Томаш ненароком глянув у дзеркальце на столі й подумав, що вони вдвох у цю хвилину становлять дуже гарну групу. Особливо виразно помітно було контраст між тривогою дочки і його спокоєм. Він усміхнувся.

— Столи банкірів!.. — повторив він. — Срібло наших предків бувало вже на столах у татар, козаків, бунтарів-хлопів, і це не тільки не зашкодило нам, а ще й принесло шану. Хто бореться, той зазнає втрат.

— Так то ж були втрати через війну і на війні, — зауважила панна Ізабелла.

— А тепер хіба не війна?.. Змінилася тільки зброя: замість коси або ятагана воюють карбованцем. Йоася добре розуміла це і продала не якийсь там сервіз, а родовий маєток, а з руїн збудувала комори.

— Значить, ми переможені!.. — пошепки промовила панна Ізабелла.

— Ні, дитино моя, — відповів пан Томаш, випростуючись. — Ми незабаром почнемо перемагати, і, мабуть, цього й. боїться моя сестра та її прибічники. Воші так міцно заснули, що їх вражає кожна жива справа, кожен мій сміливий крок, — додав він ніби сам до себе.

— Твій, папа?

— Так. Вони думали, що я проситиму у них допомоги.

Сама Йоася охоче зробила б мене своїм повіреним, але я відмовився від їхньої допомоги і зблизився з міщанством.

Я здобув у цих людей пошану, і це починає непокоїти аристократію. Вони гадали, що я опинюся на другому плані, а тепер бачать, що можу висунутись на перший.

— Ти, папа?

— Я. Досі мовчав, бо не мав відповідних виконавців.

А тепер знайшов такого, який зрозумів мою ідею, і почну діяти.

— Хто ж це такий? — спитала панна Ізабелла, здивовано дивлячись на батька.

— Один такий Вокульський, комерсант, залізний чоловік. З його допомогою я зорганізую міщанство, створю товариство для торгівлі зі сходом і таким чином піднесу промисловість…

— Ти, папа?

— І тоді побачимо, хто висунеться наперед, хоч би й на виборах до міської ради, якщо вони будуть…[27]

Панна Ізабелла слухала з широко розкритими очима.

— А той чоловік, — тихо спитала вона, — про якого ти кажеш, не аферист або не авантурник?..

— То ти його не знаєш? — спитав пан Томаш. — А він же один з наших постачальників.

— Магазин я знаю, дуже хороший, — задумливо відповіла Ізабелла. — Там є старий продавець, трохи ніби дивак, але надзвичайно чемний… А кілька днів тому, мені здається, я бачила й самого власника. Такий — грубуватий чоловік…

— Вокульський грубий?.. — здивувався пан Томаш. — Він, правда, трохи стриманий, але дуже люб’язний.

Панна Ізабелла рвучко хитнула головою.

— Неприємний чоловік, — відповіла вона жваво. — Тепер я його пригадую… Бувши у вівторок в магазині, я запитала його, скільки коштує віяло… Побачив би ти, як він на мене глянув!.. Нічого не відповів, тільки простягнув свою величезну червону руку до продавця (досить елегантного хлопця) і сердито буркнув: «Пане Моравський, чи Мрачевський, не пам’ятаю вже, пані питає, скільки коштує віяло».

Ну, нецікавого ж ти знайшов спільника, папа!.. — сміялася панна Ізабелла.

— Шаленої енергії чоловік, — заперечив пан Томаш. — Всі вони такі. Ось ти їх узнаєш, бо я хочу влаштувати вдома кілька нарад. Всі вони оригінальні, але цей оригінальніший за інших.

— Ти хочеш приймати цих панів?..

— Мушу порадитися з деякими. А щодо наших, — додав він, дивлячись дочці в вічі, — то будь певна, як почують, хто у мене буває, то всі до одного прибіжать у нашу вітальню.

В цю хвилину увійшла панна Флорентіна й запросила обідати. Пан Томаш подав руку дочці, і вони втрьох пішли в їдальню, де вже їх чекала ваза з супом і Миколай у фраку та білому галстуку.

— Смішно мені з Бсльці! — звернувся пан Томаш до кузини, яка наливала суп з вази. — Уяви собі, Флорцю, що Вокульський справив на неї враження грубої людини. Ти його знаєш?

— Хто ж тепер не знає Вокульського, — відповіла панна Флорентіна, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. — Ну, він не дуже елегантний, але справляє враження…

— …Колоди з червоними руками, — сміючись, додала панна Ізабелла.

— Він нагадує мені Трості, пам’ятаєш, Бельцю, того піхотного полковника в Парижі? — сказав пан Томаш.

— А мені — статую гладіатора-переможця, — мелодійним голосом додала панна Флорентіна. — Пам’ятаєш, Бельцю, отого, у Флоренції, з піднятим мечем? Обличчя суворе, навіть дике, але прекрасне.

— А червоні руки?.. — запитала панна Ізабелла.

— Він одморозив їх у Сибіру, — значливо сказала панна Флорентіна.

— Що ж він там робив?

— Відбував покуту за молодечі захоплення, — промовив пан Томаш. — Це можна йому пробачити.

— Ого, то він ще й герой!..

— І мільйонер, — додала панна Флорентіна.

— І мільйонер? — перепитала панна Ізабелла. — Я починаю вірити, що папа знайшов собі доброго спільника… Хоча…

— Хоча?.. — спитав батько.

— Що скаже світ про таку спілку?

— У кого сила в руках, у того світ в ногах.

Миколай саме обносив печеню, коли в передпокої задзеленчав дзвінок. Старий слуга вийшов і за хвилину повернувся з листом на срібному, а може, посрібленому підносі.

— Від пані графині, — сказав він.

— Це тобі, Бельцю, — додав пан Томаш, взявши листа. — Дозволь мені проковтнути замість тебе цю нову пілюлю.

Він розпечатав листа, почав читати, а потім, сміючись, подав панні Ізабеллі.

— От, — вигукнув він, — Йоася вся в цьому листі. Нерви, все нерви…

Панна Ізабелла відсунула тарілку і стурбовано пробігла листа очима. Але поступово обличчя її прояснилось.

— Слухай, Флорцю, — сказала вона, — це цікаво.

Панна Ізабелла аж сяяла. В цьому листі здійснювалися всі її надії.

— Цей Вокульський незрівнянний! — сказав, сміючись, пан Томаш. — Він штурмом здобув Йоасю, і тепер вона не тільки не дорікатиме мені за спільника, а готова й сама змагатися за нього зі мною.

Миколай подав курчата.

— Він, мабуть, таки геніальна людина, — зауважила панна Флорентіна.

— Вокульський?., Ну, я не сказав би, — мовив пан Томаш. — Він чоловік шаленої енергії, але щодо комбінаторського хисту, то не скажу, щоб він у нього був великий.

— Мені здається, що він його довів.

— Все це свідчить лише про енергію, — відповів пан Томаш. — Хист комбінування, геніальний розум виявляються в інших речах, ну хоч би… в грі. Я частенько граю з ним в пікет, де неодмінно треба комбінувати. В результаті я програв карбованців вісім-десять, а виграв щось сімдесят, хоч і не претендую на геніальність! — скромно додав він.

У панни Ізабелли випала з рук виделка. Вона «зблідла, схопилась за голову і прошепотіла:

— А!.. а!..

Батько й панна Флорентіна посхоплювалися зі стільців.

— Що з тобою, Бельцю?.. — стурбовано спитав пан Томаш.

— Нічого, — відповіла вона, встаючи з-за столу, — мігрень. Вже годину тому я відчувала, що вона починається… Нічого, папа…

Вона поцілувала батька в руку і вийшла в свою кімнату.

— Раптова мігрень повинна б швидко минутись, — сказав пан Томаш. — Піди до неї, Флорцю. Я на часину вийду на місто, мені треба побачитися з кількома людьми, але я незабаром повернусь. А ти тим часом доглянь її, дорога Флорцю, прошу тебе, — мовив пан Томаш зі спокійною міною людини, певної, що без її розпоряджень або прохань не може бути ладу в світі.

— Зараз я до неї піду, нехай тільки тут приберуть, — відповіла панна Флорентіна, для якої порядок в домі був набагато важливішою справою, аніж будь-чия мігрень.

На землю лягли сутінки… Панна Ізабелла знов сама у своєму будуарі; вона лежить на шезлонгу, обома руками затуливши очі. З-під каскаду матерії, що спадає аж на підлогу, виглядає її вузенький черевичок і смужка панчохи, але цього ніхто не бачить, і сама вона про це не думає.

В цю хвилину її душу знов шматує гнів, образа й сором.

Тітка її перепросила, вона братиме участь у великодніх пожертвах, у неї буде щонайкраще вбрання, а проте вона нещасна… У неї виникає таке почуття, немов, увійшовши в повну людей вітальню, вона раптом помітила на своїй новій сукні величезну масну пляму огидної форми й кольору, немов вона вимазалась десь на чорних сходах. Ця думка така дошкульна, що в рот їй напливає повно слини.

Яке страшне становище!.. Вже місяць вони позичають гроші у лакея, а останні десять днів її батько на свої дрібні видатки виграє в карти… Виграти можна; великі пани виграють навіть тисячі, але ж не на дрібні витрати і не в купців. Якби можна, вона впала б батькові до ніг і благала б його, щоб не грав з тими людьми, принаймні тепер, коли їх матеріальне становище таке тяжке. За кілька днів, як будуть одержані гроші за сервіз, вона сама дасть батькові кількасот карбованців і попросить, щоб він програв їх тому панові Вокульському, аби нагородити його ще щедріше, аніж вона нагородить Миколая, коли повертатиме йому борг.

Але чи зручно їй так зробити, навіть поговорити про це з батьком?

— Вокульський?.. Вокульський?.. — шепоче панна Ізабелла. Хто ж він такий, той Вокульський, який так несподівано постав перед нею в кількох образах? Які у нього справи з тіткою, з батьком?

І от їй починає здаватись, що вона вже кілька тижнів тому щось про нього чула. Якийсь купець недавно пожертвував кілька тисяч карбованців на благодійні цілі, але не була певна, чим він торгує — чи то дамськими туалетами, чи хутром. Потім ще говорили, що якийсь купець під час російсько-турецької війни заробив великі гроші, але вона не дочула, чи то був швець, у якого вона замовляла взуття, чи її перукар. І аж тепер вона пригадує, що той купець, який пожертвував гроші на благодійну мету, і той, котрий заробив великі гроші, — одна й та сама особа, що це, власне, і є той Вокульський, який програє її батькові гроші в карти і якого її тітка, відома своєю пихою графиня Карольова, називає «мій шановний Вокульський».

Тепер вона пригадує навіть обличчя того чоловіка, який не хотів з нею говорити в магазині, а тільки похмуро дивився з-за величезних японських ваз. Як він на неї дивився!..

Одного разу вона зайшла з панною Флорентіною в кондитерську випити чашку шоколаду — так собі, для забавки. Вони сіли коло вікна, за яким на вулиці зібралась купка обдертих дітей. Діти дивилися на неї, на пирожні й на шоколад з цікавістю й жадобою голодних звірят. Так само дивився на неї той купець.

Панну Ізабеллу пойняв легкий дрож. І це спільник її батька?.. Як це її батькові спало на думку створювати якісь торговельні товариства, будувати якісь широкі плани, про які він ніколи раніш і не думав?.. Він хоче з допомогою міщанства стати на чолі аристократії, хоче бути обраним до міської ради, якої не було й немає…

Але ж цей Вокульський справді якийсь аферист, а може, й шахрай, якому потрібне гучне ім’я для його афер. Такі випадки бували. Скільки відомих прізвищ німецької та угорської аристократії загрузло в торговельних операціях, в яких вони нічого не розуміли, та не більше, мабуть, розуміє і її батько.

Уже зовсім смеркло; на вулиці засвітили ліхтарі, і світло їх відбило на стелі будуара панни Ізабелли віконні рами та зборки фіранок. Тінь нагадувала хрест на ясному тлі, на який повільно насувається темна хмара. «Десь я вже бачила такого хреста, таку хмару й таку ясну далину?» — подумала панна Ізабелла. Вона почала пригадувати всілякі місцевості, які бачила в своєму житті, — й замріялась. Їй здалося, що вона їде каретой) по якійсь знайомій місцевості. Пейзаж схожий на величезне коло з лісів та зелених гір, а її карета на краго того кола і з’їжджає вниз. Але чи з’їжджає? Бо вона ні до чого не наближається й ні від чого не віддаляється, немов стоїть на місці. Ні, таки з’їжджає: це помітно по відображенню сонця, що відбивається в лакованому крилі карети і, тремтячи, повільно посувається назад. До того ж чути гуркіт… Що це — гуркіт екіпажа на вулиці?.. Ні, то гуркочуть машини, що працюють десь у глибині отого кола з гір і лісів. Там, унизу, видно навіть якесь озеро чорного диму й білої пари в зелених берегах.

Тепер панна Ізабелла помічає батька, який сидить поруч неї й уважно розглядає свої нігті, час від часу позираючи на пейзаж. Карета так само стоїть на краю кола ніби нерухомо, тільки відображення сонця на лакованому крилі повільно посувається назад. Ця уявна нерухомість чи прихований рух страшенно дратує панну Ізабеллу. «Чи ми їдемо, чи стоїмо?…» — питає вона батька. Але батько нічого не відповідає, наче не бачить її, — він розглядає свої викохані нігті і вряди-годи позирає на пейзаж.

Раптом (карета так само трясеться, так само чути гуркіт) з озера чорного диму й білої пари виринає до пояса постать якогось чоловіка. У нього коротко острижене волосся, смугляве обличчя, яке нагадує піхотного полковника Трості (а може, гладіатора з Флоренції), і величезні червоні руки. На ньому засмальцьована сорочка з підкоченими вище ліктів рукавами; в лівій руці, притуленій до грудей, він держить розгорнені віялом карти, а в правій, піднятій над головою, держить одну карту, яку, видно, хоче кинути на переднє сидіння карети. Нижньої частини постаті не видно з диму. «Тату, що він робить?» — злякано питає панна Ізабелла. «Грає зі мною в пікет», — відповідає батько, також тримаючи в руках карти. «Але ж то страшний чоловік, папа!» «Навіть такі не роблять нічого лихого жінкам», — відповідає пан Томаш.

Тільки тепер панна Ізабелла помічає, що чоловік в сорочці дивиться на неї якимось особливим поглядом, весь час тримаючи руку з картою над головою. Дим і пара, що клубочаться в долині, часом закривають його розстебнуту сорочку й суворе обличчя; ось він потонув у них зовсім — його нема. Крізь дим тільки невиразно блищать його очі та видно голу по лікоть руку з картою. «Що означає та карта, папа?» — питає вона батька.

Але батько спокійнісінько дивиться в свої карти й нічого не відповідає, немов і не бачить її. «Коли ми нарешті виїдемо з цього місця?..»

І хоч карета трясеться, а відображення сонця на крилі весь час посувається назад, — унизу видно озеро диму, а в ньому напівзануреного чоловіка й підняту руку з картою.

Панну Ізабеллу поймає неспокій, вона напружує пам’ять, всю силу думки, щоб відгадати, що означає карта, яку держить той чоловік…

Може, то гроші, які він програв батькові в пікет? Мабуть, ні: Моще, його пожертва благодійному товариству?

Теж ні. Може, тисяча карбованців, які він дав її тітці на сирітський притулок, а може — квитанція за фонтан, пташок і килими на оздоблення гробу господнього?.. Також ні.

Все це її не турбувало б.

Поступово панну Ізабеллу огортає великий страх: може, то векселі її батька, що їх недавно хтось викупив?.. В такому разі вона, як тільки одержить гроші за срібло й сервіз, одразу сплатить його борг і звільниться від отакого кредитора. Але чоловік, огорнений димом, все дивиться їй в очі й не кидає карти. А міг би… Ах!..

Панна Ізабелла раптом зривається з шезлонга, натикається в темряві на стілець і тремтячою рукою дзвонить.

Дзвонить вдруге, але ніхто не приходить, і вона вибігає в передпокій і в дверях стикається з панною Флорентіною, яка хапає її за руку і здивовано питає:

— Що з тобою, Бельцю?..

Світло в передпокої трохи опритомнює панну Ізабеллу.

Вона усміхається.

— Принеси, Флорцю, лампу в мою кімнату. Папа є?

— Тільки що поїхав.

— А Миколай?

— Зараз повернеться, він пішов віддати листа посильному. Що, тебе ще гірше болить голова? — питає кузина.

— Ні, — сміється панна Ізабелла, — але я задрімала, і мені щось привиділось.

Панна Флорентіна бере лампу, і вони вдвох ідуть в будуар. Панна Ізабелла сідає на шезлонгу, затуляє від світла очі й каже:

— Знаєш, Флорцю, я передумала: не продам срібла нікому чужому. Воно справді може потрапити бог його знає в які руки. Сядь зараз, будь ласка, за мій столик і напиши до тітки, що я… приймаю її пропозицію. Нехай вона позичить нам три тисячі карбованців і забирає сервіз і срібло.

Панна Флорентіна дивиться на неї з величезним здивуванням і нарешті каже:

— Це неможливо, Бельцю.

— Чому?..

— Чверть години тому я одержала від пані Мелітон листа, в якому вона пише, що срібло й сервіз уже куплені.

— Вже?.. Хто ж їх купив? — вигукує панна Ізабелла й хапає кузину за руку.

Панна Флорентіна збентежена.

— Ніби якийсь російський купець… — каже вона, але чути, що каже неправду.

— Ти щось знаєш, Флорцю!.. Прошу тебе, скажи!.. — благає її панна Ізабелла. На очі їй набігають сльози.

— Гаразд, я тобі скажу, тільки не говори батькові, — просить кузина.

— Але ж хто?.. Хто купив?..

— Вокульський, — відповідає панна Флорентіна.

Очі панни Ізабелли в одну мить висихають і набирають сталевого відтінку. Вона гнівно відштовхує руку кузини, кілька разів проходить по кімнаті сюди й туди, нарешті, сідає в крісло навпроти панни Флорентіни. Це вже не перелякана і знервована красуня, а поважна дама, готова вишпетити або й вигнати когось із слуг.

— Скажи мені, дорога кузино, — мовить вона прекрасним контральто, — що це за безглузду змову ви проти мене вчинили?..

— Я?.. Змову?.. — перепитує панна Флорентіна, притискаючи до грудей руки. — Не розумію тебе, Бельцю…

— Так. Ти, пані Мелітон і той… сміховинний герой… Вокульський…

— Я і Вокульський?.. — знов перепитує панна Флорентіна, і цього разу її здивування таке щире, що не повірити їй не можна.

— Припустімо, що ти не береш участі в змові, — каже далі панна Ізабелла, — але ти щось знаєш…

— Про Вокульського знаю те, що й усі. Він має магазин, в якому й ми купуємо, нажив великі гроші на війні…

— А про те, що він втягає батька да торговельної спілки, ти не чула?

Виразні очі панни Флорентіни широко розкриваються.

— Втягає твого батька до спілки?.. — промовила вона, здвигнувши плечима, — До якої ж спілки він може його втягнути?.. І в цю ж мить лякається власних слів…

Панна Ізабелла не могла вже сумніватися в її невинності; вона знову кілька разів пройшлась по кімнаті, немов левиця по клітці, й раптом запитала:

— Скажи мені принаймні, що ти думаєш про цього чоловіка?

— Я? Про Вокульського?.. Нічого я про нього не думаю, хіба тільки те, що він шукає популярності та впливових зв’язків.

— Отже, він задля цього пожертвував тисячу карбованців на сирітський притулок?

— Напевне. До того ж він дав ще вдвічі більше на інші благодійні цілі.

— А нащо він купив мій сервіз та срібло?

— Напевне, для того, щоб вигідно перепродати, — відповіла панна Флорентіна. — В Англії за такі речі добре платять.

— А нащо він… викупив батькові векселі?

— Відкіля ти знаєш, що то він? Це йому зовсім не вигідно.

— Нічого не знаю, — гарячково підхопила панна Ізабелла, — але я все вгадую, все розумію… Цей чоловік хоче зблизитися з нами…

— З батьком він уже познайомився, — зауважила панна Флорентіна.

— Але він хоче зблизитись зі мною! — гнівно крикнула панна Ізабелла. — Я це помітила по…

Їй соромно було сказати: «По його погляду».

— А може, ти упереджена проти нього?..

— Ні. Те, що я відчуваю зараз, — не упередження, а швидше ясновидіння. Ти навіть не уявляєш, як я його давно знаю, власне, як давно він мене переслідує. Тепер я добре пригадую, що рік тому не було жодного концерту, жодної вистави в театрі, жодної лекції, де б я його не зустріла, і тільки тепер ця… безглузда постать починає мене лякати…

Панна Флорентіна аж посунулась назад із стільцем і прошепотіла:

— Ти припускаєш, що він міг би насмілитись…

— Закохатись у мене?.. — перебила, сміючись, панна Ізабелла. — Цього я й не думала б йому боронити. Я не така наївна й не така удавано скромна, щоб не помічати, що подобаюсь… — боже мій! — навіть слугам… Колись це сердило мене, як жебрання на вулиці, як дзвінки тих самих жебраків у квартиру або листи з просьбою про допомогу. Ну, а тепер я тільки краще зрозуміла слова спасителя: «Кому багато дано, від того багато й вимагається…» Зрештою, — додала вона, здвигнувши плечима, — мужчини так безцеремонно виявляють своє захоплення, що я не тільки не дивуюся з їх упадання та нахабних поглядів, а дивуюсь, коли буває інакше. Коли я зустрічаю в товаристві мужчину, який не говорить мені про своє захоплення і переживання, або не мовчить похмуро, що свідчить про ще сильніше захоплення та переживання, або не виявляє до мене крижаної байдужості, що вже свідчить про найвище захоплення та переживання, то я відчуваю, ніби мені чогось бракує, наче я забула віяло або хустинку… О, я їх знаю — всіх отих донжуанів, поетів, філософів, героїв, всі оті чуйні, некорисливі, зламані, мрійливі або сильні душі… Знаю весь цей маскарад і — будь певна — добре вмію ним бавитись. Ха-ха-ха! Які вони смішні…

— Я тебе не розумію, Бельцю, — тихо промовила панна Флорентіна, розводячи руками.

— Не розумієш?.. То ти, мабуть, не жінка.

Панна Флорентіна відповіла спочатку заперечливим, а потім непевним жестом.

— Слухай, — вела далі панна Ізабелла. — Вже рік, як ми втратили становище в світі. Не заперечуй, бо так воно є, всі ми про це знаємо. Сьогодні ми зруйновані…

— Перебільшуєш…

— Ах, Флорцю, не втішай мене, не бреши!.. Хіба ти не чула за обідом, щог навіть ті кільканадцять карбованців, які є у мого батька зараз, він виграв в карти у… — Кажучи це, панна Ізабелла вся тремтіла. Очі її блищали, обличчя пашіло. — І от в такий екрутний час з’являється оцей… гендляр, купує наші векселі, наш сервіз, обплутує мого батька й тітку, інакше кажучи — з усіх боків наставляє на мене сільця, як мисливець на звіра. Це вже не сумно-покірний поклонник, не претендент у женихи, якому можна відмовити, це… здобичник!.. Він не зітхає, але запобігає ласки в тітки, зв’язує руки й ноги батькові, а мене хоче взяти силоміць або змусити до того, щоб я піддалась йому добровільно… Ти розумієш, яка це підлість?

Панна Флорентіна жахнулася.

— В такому разі є дуже простий вихід. Скажи…

— Кому і що?.. Може, тітці, яка готова підтримувати цього пана, аби тільки змусити мене вийти заміж за маршалка?.. Чи, може, сказати батькові, налякати його і цим прискорити катастрофу? Я зроблю тільки одне: не дам батькові вступати в будь-які спілки, хоч би мала перед ним стати навколішки, хоч би мала… заборонити йому це ім’ям покійної матері…

Панна Флорентіна дивилася на неї з захопленням.

— Ти справді, Бельцю, перебільшуєш, — сказала вона. — З твоєю енергією і геніальною прозорливістю…

— Ти не знаєш цих людей, а я бачила їх на роботі. В їх руках сталеві рейки гнуться, мов дріт. Це страшні люди.

Задля своїх цілей вони здатні використовувати всі земні сили, яких ми навіть не знаємо. Вони спроможні ламати, полонити, плазувати, ризикувати й навіть терпляче ждати…

— Ти кажеш так на підставі читаних романів…

— Я кажу так на підставі моїх передчуттів, які мене остерігають… кричать мені, що цей чоловік для того їздив на війну, щоб мене здобути… І як тільки повернувся, одразу з усіх боків узяв мене в облогу… Але нехай стережеться!.. Він хоче мене купити?.. Гаразд, нехай купує!..

Він переконається, що я дуже дорого коштую… Він хоче зловити мене в сільце? Гаразд, нехай наставляє його… Але я однак із нього вислизну, хоч би в обійми маршалка…

О боже!.. Я навіть не догадувалась, в яку глибоку прірву ми падаємо, поки не побачила її дна. З салонів Квіриналу[28] — в галантерейний магазин… Це вже навіть не падіння, це — ганьба…

Вона сіла в шезлонг і, затуливши обличчя руками, заридала.

Розділ сьомий ГОЛУБКА ЛЕТИТЬ НАЗУСТРІЧ ПОЛОЗОВІ

Сервіз і срібло панів Ленцьких були продані, і ювелір віддав панові Томашеві гроші, утримавши близько ста п’ятдесяти карбованців за зберігання та комісійних. Це, однак, не охолодило любові графині Карольової до панни Ізабелли; навпаки, її енергія і самозречення під час продажу фамільних цінностей зродили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не тільки умовила панну Ізабеллу прийняти дарунок — новий костюм, не тільки щодня бувала у неї або запрошувала її до себе, але (знак нечуваної ласки) віддала їй на цілу страсну середу свій екіпаж.

— Проїдешся, серденько, по місту, — казала графиня, цілуючи племінницю, — та купиш собі деякі дрібниці. Тільки пам’ятай, щоб ти в костьолі виглядала якнайкраще…

Так гарно, як тільки ти одна умієш! Прошу тебе…

Панна Ізабелла нічого не відповіла, але її погляд і розпашілі щоки свідчили за те, що вона від щирого серця готова виконати тітчине бажання.

В страсну середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабелла вже сиділа у відкритій колясці разом зі своєю незмінною супутницею панною Флорентіною. В Алеях повівав весняний вітрець і розносив ті особливі вологі пахощі, що з’являються в повітрі, коли мають розпукуватись на деревах бруньки, а з землі витикаються проліски; сірі газони набрали зеленуватого відтінку; сонце так пригрівало, що панни порозкривали парасольки.

— Чудовий день, — зітхнула панна Флорентіна, дивлячись на небо, де-не-де поплямоване білими хмарками.

— Куди, ясна панєнко, накажете їхати? — спитав лакей, зачиняючи дверцята коляски.

— До магазину Вокульського, — з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабелла.

Лакей скочив на передок, і ситі гніді коні рушили урочистою риссю, пирхаючи та підкидаючи головами.

— Чому, Бельцю, до Вокульського? — спитала трохи здивована Флорентіна.

— Хочу купити паризькі рукавички, кілька флаконів духів…

— Все це можна купити й в іншому місці.

— Хочу там, — сухо відповіла панна Ізабелла.

Вже кілька днів її мучив дивний неспокій, який вона вже раз пережила. Колись за кордоном у зоологічному саду вона побачила в клітці тигра, який спав коло самих грат так, що частина його голови й вухо висувались назовні.

Побачивши це, панна Ізабелла відчула непереборне бажання схопити тигра за вухо. Від смердючої клітки її нудило, могутні лапи звіра сповнювали її страхом, проте вона відчувала, що мусить хоч би доторкнутись до його вуха.

Цей дивний потяг самій їй здавався небезпечним і навіть смішним. Вона перемогла себе й пішла далі; але через кілька хвилин повернулась. Знову одійшла, оглянула інші клітки, намагалась думати про щось інше. Та марно. Вона повернулась, і хоч тигр уже не спав, а мурчав і облизував свої страшні лапи, панна Ізабелла підбігла до клітки, просунула крізь грати руку і — збліднувши і тремтячи — доторкнулась до вуха тигра.

Через хвилину їй уже соромно було за свій вибрик, але заразом вона відчувала гостре задоволення: воно відоме людям, які в важливій справі послухались голосу інстинкту.

Подібне прагнення виникло у неї й сьогодні.

Вона зневажала Вокульського, серце її завмирало на саму думку, що цей чоловік міг заплатити за срібло більше, ніж воно коштувало, цроте відчувала непереборне бажання увійти в магазин, глянути йому в очі й заплатити за кілька дрібничок тими самими грішми, якими він платив за срібло. На думку про зустріч з ним її огортав страх, але незбагненний інстинкт гнав уперед.

На Краківському Передмісті вона ще здалека побачила вивіску з написоу: «Я. Мінцель і С. Вокульський», а поруч — новий, ще не зовсім закінчений магазин з п’ятьма вікнами на вулицю та дзеркальними вітринами. Коло нього працювало кілька» робітників: одні знадвору витирали вітрини, другі фарбували та золотили двері й карнизи, треті прилаштовували перед вікнами товсті мідні поручні.

— Що це за магазин будують? — спитала панна Ізабелла.

— Мабуть, Вокульського, бо я чула, що він переходить у більше приміщення. «Для мене цей магазин», — подумала панна Ізабелла, шарпаючи рукавички.

Коляска зупинилась, лакей зіскочив з передка й допоміг паннам зійти на землю. Та коли він рвучко відчинив двері в магазин, панну Ізабеллу пойняла така слабість, що вона ледве встояла на ногах. На одну мить у неї навіть зринула думка повернутись до коляски, але вона перемогла себе і ввійшла в магазин з високо піднятою головою.

Пан Жецький уже стояв посеред магазину і, потираючи руки, вітав її низькими поклонами. В глибині пан Лісецький, погладжуючи свою гарну борідку округлими, повними гідності рухами, показував бронзові канделябри якійсь дамі, що сиділа на стільці. Миршавий Клейн вибирав палицю якомусь молодикові, той, побачивши панну Ізабеллу, миттю озброївся пенсне, а напахчений геліотропом Мрачевський палив очима та ранив своїми гострими вусиками двох рум’яних панянок, які супроводили даму й оглядали туалетні дрібнички.

Праворуч від дверей, схилившись над рахунками, за конторкою сидів Вокульський.

Коли панна Ізабелла увійшла в магазин, молодик, який вибирав палицю, поправив комірця на шиї, панянки перезирнулись, пан Лісецький урвав на половині плавну фразу про стиль канделябра, але залишився в тій самій чемній позі, навіть дама, що слухала його, важко обернулась на стільці. На хвилину в магазині запанувала тиша, яку порушила панна Ізабелла своїм співучим контральто:

— Пан Мрачевський в в магазині?..

— Пане Мрачевський!.. — покликав Жецький.

Мрачевський одразу опинився коло панни Ізабелли, рум’яний, як вишня, запашний, як кадильниця, схиливши голову, як мітелка на очеретині.

— Ми попросили б пана показати нам рукавички.

— Номерок п’ять з половиною, — підхопив Мрачевський і вже держав у руках коробку, яка трохи тремтіла під поглядом панни Ізабелли.

— А от і ні, — сміючись, перебила вона. — П’ять і три чверті… Ви вже забули?..

— Пані, б такі речі, які ніколи не забуваються. Та коли пані наказує дати, п’ять і три чверті — радий служити, сподіваючись, що незабаром ви знов появите нам честь — відвідаєте наш магазин. Бо рукавички п’ять і три чверті, напевне, спадатимуть з ручок, — додав він з легким зітханням, підсуваючи їй кілька нових коробок.

— Геній! — шепнув пан Ігнац, підморгуючи Лісецькому, який зневажливо ворушив губами.

Дама, що сиділа на стільці, повернулась до канделябрів, панянки — до туалетного столика з оливкового дерева, молодик знову почав вибирати палицю — і справи в магазині пішли своїм спокійним порядком. Тільки Мрачевський, розпалившись, гасав по драбинці то вгору, то вниз, висував шухляди й добував нові коробки та умовляв панну Ізабеллу по-польському й по-французькому, що їй не можна носити інакших рукавичок, тільки номер п’ять з половиною, не вживати інших духів, тільки справжні Антіксона[29], не оздоблювати свого туалетного столика ніякими іншими дрібничками, тільки паризькими.

Вокульський нахилився над конторкою так низько, що на лобі у нього набрякли жили, проте рахував думкою далі: «29 і 36 — буде 65, та 15 — буде 80, та 73 — буде… буде…»

На цьому він перервав підрахунок і спідлоба глянув в бік панни Ізабелли, що розмовляла з Мрачевським. Обоє вони стояли до нього в профіль; він помітив, що продавець не зводить з неї палаючих очей, а вона демонстративно відповідає йому усмішкою та заохочує його ласкавим поглядом. «29 і 36 — буде 65, та 15…» — наново почав підраховувати Вокульський, але перо в його руці раптом тріснуло і зламалось. Не підводячи голови, він дістав з шухляди нове перо, а одночасно, невідомо яким чином, з рахунку постало питання: «Невже я її люблю? Дурниці! Цілий рік я слабував на якусь мозкову хворобу, а мені здавалось, що я закоханий… 29 і 36… 29 і 36… Ніколи б і не подумав, що вона мені може бути така байдужа… А як вона дивиться на того віслюка… Ну, ця особа, видно, готова кокетувати геть і з продавцями, а може, навіть з кучерами та лакеями!.. Вперше я відчуваю спокій… Боже мій! А я ж його так прагнув…»

В магазин увійшло ще кілька покупців, і Мрачевський неохоче обернувся до них, повільно зав’язуючи пакунки.

Панна Ізабелла наблизилась до Вокульського і, показуючи в його бік парасолькою, виразно промовила:

— Флорцю, будь ласка, заплати оцьому панові. Поїдемо додому.

— Каса тут, — озвався Жецький, підбігаючи до панни Флорентіни. Він узяв у неї гроші, й вони обоє пішли до каси.

А панна Ізабелла повільно підійшла до самої конторки, за якою сидів Вокульський. Вона була дуже бліда. Здавалося, цей чоловік мав на неї якийсь магнетичний вплив.

— Ви, здається, пан Вокульський?

Вокульський підвівся і байдуже відповів:

— До ваших послуг.

— Це ж ви купили наш сервіз і срібло? — промовила вона здавленим голосом.

— Так, я.

На мить панна Ізабелла завагалась. Але незабаром на її щоках з’явився легенький рум’янець. Вона говорила далі:

— Ви, напевне, продасте ці речі?

— Для того я їх і купив.

Рум’янець на щоках панни Ізабелли розгорівся дужче.

— Майбутній покупець живе в Варшаві? — спитала вона.

— Ці речі я продам не тут, а за кордоном. Там… мені дадуть вищу ціну, — додав він, спостерігши в її очах запитання.

— Ви сподіваєтесь на великий прибуток?

— Я ці речі для того й купив, щоб одержати прибуток.

— Через те мій батько й не знає, що ці речі в ваших руках? іронічно спитала вона.

У Вокульського здригнулись губи.

— Сервіз і срібло я купив у ювеліра і ніякої таємниці з цього не роблю. Третіх осіб у свої справи я не мішаю, таких звичаїв у торгівлі нема.

Незважаючи на його різкі відповіді, панна Ізабелла з полегкістю зітхнула. Навіть очі її трохи потемніли і втратили ненависний блиск.

— А якби мій батько передумав та захотів викупити ці речі, за яку б ціну ви їх віддали?

— За ту, за яку купив. Звичайно, з нарахуванням процентів, приблизно… від шести до восьми річних…

— І відмовилися б від сподіваного прибутку?.. Чому ж так? — поквапно перебила вона його.

— Тому, пані, що торгівля грунтується не на сподіваних прибутках, а на постійному обігові наявного капіталу.

— До побачення, пане, і… дякую за пояснення, — сказала панна Ізабелла, побачивши, що її кузина вже розплатилася.

Вокульський уклонився і знову сів до своїх книг.

Коли лакей забрав пакунки, а вони посідали на свої місця в колясці, панна Флорентіна докірливо сказала:

— Бельцю, ти говорила з цим чоловіком?..

— Так, і не шкодую. Він усе збрехав, але…

— Що значить «але»?.. — тривожно запитала панна Флорентіна.

— Не питай мене. Нічого до мене не говори, коли не хочеш, щоб я розплакалась на вулиці…

І, помовчавши, додала по-французьки:

— Можливо, я не повинна була приїжджати сюди, але… мені однаково!..

— Я гадаю, Бельцю, — серйозно сказала панна Флорентіна, — що ти повинна б поговорити з батьком або з тіткою…

— Ти хочеш сказати, — перебила її панна Ізабелла, — що я повинна поговорити з маршалком або з бароном? На це завжди буде час; зараз я поки що не можу наважитись.

Розмова урвалась, і вони аж додому їхали мовчки; панна Ізабелла цілий день була роздратована.

Коли панна Ізабелла вийшла з магазину, Вокульський знову взявся до підрахунків і безпомилково підсумував дві великі колонки цифр. В половині третьої він спинився і здивувався з того спокою, що запанував у його душі. Відкіля раптом ця байдужість після цілого року; гарячкового шаленства й туги вперемішку з нападами божевілля?

Якби людину можна було раптово перенести з бального залу в ліс або з душної в’язниці на холодне чисте поле, вона зазнала б такого самого враження й так само здивувалася б. «Мабуть, я цілий рік хворів на затьмарення розуму, — думав Вокульський. — Не було небезпеки, на яку я не зважився б, не було жертви, якої я не приніс би задля цієї особи, але от побачив її — і одразу збайдужнів до неї…

А як вона зі мною розмовляла!.. Скільки зневаги до жалюгідного купця… «Заплати оцьому панові!..» Які ж вони величні, оці світські дами! Шалапут, шулер, навіть злодій, якщо тільки має відповідне ім’я, становить для них добре товариство, хоч би був схожий не на батька рідного, а на материного лакея. Але купець для них парія.

Та яке мені діло до цього всього! Хай собі гниють на здоров’я!»

Він підрахував ще одну колонку, навіть не звертаючи уваги на те, що робиться в магазині. «Відкіля вона знає, — думав він далі, — що я купив сервіз і срібло?.. А як вона випитувала, чи не заплатив я більше, ніж вони коштують! Я з приємністю подарував би їм ці фамільні дрібнички. Власне, я повинен бути вдячний їй до смерті, бо якби не шалів за нею, то не заробив би капіталу і запліснявів би за конторкою. А тепер, може, мені й сумно буде без тих жалів, розпачу та надії… Дурне життя!.. Ганяємо по землі за примарою, яку кожен носить у своєму серці, а коли вона відтіля втече, тоді бачимо, що то було божевілля… Ніколи я не припускав, що може існувати таке чудесне одужання! Ще годину тому я був повен отрути, а зараз такий спокійний — і в той же час якийсь спустошений, немов з мене вийняли душу й нутрощі, а залишили тільки кістки, шкіру та одяг. Що ж я тепер робитиму? Чим буду жити? Мабуть, поїду в Париж на виставку[30], а потім в Альпи…»

В цей час до нього навшпиньках підійшов Жецький і шепнув:

— Який молодчина наш Мрачевський, га? Як він уміє розмовляти з жіноцтвом!

— Як знахабнілий перукар, — відповів Вокульський, не одриваючи очей від книги.

— Таким його зробили наші клієнтки, — відповів старий, але побачивши, що заважає господареві, одійшов.

Вокульський знову задумався. Потім ненароком глянув на Мрачевського і вперше помітив, що вираз його обличчя чимось відрізняється від інших. «Так, — подумав Вокульський, — він неймовірно дурний і, мабуть, саме тому подобається жінкам». Він готовий був сміятися і з спокусливих поглядів панни Ізабелли на адресу молодого зальотника, і з власної омани, що так несподівано сьогодні зникла.

Раптом він здригнувся, почувши ім’я панни Ізабелли, й побачив, що в магазині нема нікого з покупців.

— Ну, пане, сьогодні ви не крилися з своїми амурними справами, — сказав Мрачевському Клейн, сумно усміхаючись.

— Але як вона на мене дивилась… ах!.. — зітхнув Мрачевський, приклавши одну руку до грудей, а другою підкручуючи вуса. — Я певний, що за кілька днів одержу від неї напахчену записочку. Потім перше побачення, а далі: «Задля вас я нехтую правилами, на яких вихована», й нарешті: «Скажи, чи ти не зневажаєш мене?» Перша хвилина — це просто розкіш, зате потім — чистий клопіт…

— Що ви верзете! — перебив його Лісецький. — Знаємо ми ваші перемоги: вони звуться Матільдами, яких ви спокушаєте порцією котлет та кухлем пива.

— Матільди на кожен день, дами — на свята. Але Іза буде найбільшим святом. Даю слово честі, не знаю іншої жінки, яка б справляла на мене таке пекельне враження… Ну, але й вона горнеться до мене!

Грюкнули двері, і в магазин зайшов сивуватий добродій. Він зажадав брелока до годинника, але так кричав і стукав палицею, немов збирався купити всі японські вироби.

Вокульський, не ворухнувшись, слухав похвальбу Мрачевського. У нього було таке враження, немов йому на голову й на груди лягав якийсь тягар.

— Кінець кінцем усе це мене анітрохи не обходить, — шепнув він. Після сивуватого добродія в магазин зайшла дама купити парасольку, потім дан середніх літ зажадав капелюха, потім юнак — вибрати собі портсигар, нарешті, зайшли три панни, одна з яких сказала подати їй рукавички Шольца, і тільки Шольца, бо інакших вона не носить.

Вокульський закрив книгу, повільно встав із стільця і, взявши з конторки капелюха, пішов до дверей. Йому було труднб дихати, а голова ніби розколювалась від болю.

До нього підбіг пан Ігнац.

— Уже йдеш? Може, заглянеш до нового магазину? — сказав він.

— Нікуди я не загляну. Я стомився, — відповів Вокульський, не дивлячись йому в очі.

Коли він вийшов, Лісецький торкнув Жецького за плече.

— Щось хазяїн, здається, починає марніти, — шепнув він.

— Ну, — відповів пан Ігнац, — пустити в рух таке підприємство, як московське, то не абищо! Тут змарнієш.

— Нащо ж він до нього взявся?

— На те, щоб було за що підвищувати нам плату, — суворо відповів пан Ігнац.

— Ну, то нехай закладає сто нових підприємств, навіть в Іркутську, аби тільки щороку підвищував, — сказав Лісецький. — Я не заперечую. Проте скажу, що він страшенно змінився, особливо сьогодні. Євреї, пане мій, євреї, — додав він, — як пронюхають про його проект, то дадуть йому чосу!

— Що там євреї…

— Євреї, кажу вам, євреї!.. Вони всіх тримають в лабетах і не допустять, щоб якийсь там Вокульський став їм поперек шляху — не єврей і навіть не вихрест.

— Вокульський з’єднається зі шляхтою, — відповів пан Ігнац, — а там теж знайдуться капітали.

— Хто його знає, що гірше: єврей чи шляхтич, — мимохідь зауважив Клейн і жалісно звів угору брови.

Розділ восьмий РОЗДУМИ

Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, наче зважував, куди йому йти. А йти йому, власне, нікуди не хотілось. Та коли випадково глянув праворуч на свій новий магазин, перед яким уже спинялись люди, він з огидою одвернувся й пішов у лівий бік. «Дивна річ, як це все мене мало цікавить», — майнула думка. Потім подумав про тих кількасот людей, яким він уже дав роботу, і про тих кілька десятків, які від першого травня мають почати працювати у нього в магазині, про ті сотні, для яких він протягом року мав створити нові джерела заробітку, і про ті тисячі, які завдяки його дешевим товарам зможуть полегшити своє життя, — і відчув, що всі ці люди разом із їхніми родинами в цю мить зовсім його не цікавлять. «Магазин на когось залишу, до спілки не вступлю й поїду за кордон», — думав він. «І обманеш людей, які покладали на тебе надії?» «Обманеш?.. А хіба мене самого життя не обманило?..»

Ідучи, він відчув якусь незручність; нарешті, зрозумівши, що йому набридло давати прохожим дорогу, перейшов на другий бік вулиці, де людей було менше. «І все-таки цей Мрачевський безчесний негідник! — думав він. — Як можна плескати такі речі в магазині? «За кілька днів одержу записочку, а потім — побачення!..» Але вона сама винна, не треба кокетувати з блазнем… А проте мені байдуже».

В душі він відчував дивну порожнечу, а на самому її дні — немов краплю гіркоти. Ні сил, ні бажань, нічого, тільки та маленька крапля — непомітна, але така гірка, що нею можна отруїти весь світ. «Це тимчасова апатія, перевтома, брак вражень… Забагато думаю про справи», — казав собі Вокульський.

Він спинився й подивився навкруги. Передсвятковий день і гарна погода виманили на вулицю безліч людей.

Поміж пам’ятником Копернікові й колоною Сигізмунда рухалась валка екіпажів та строката юрба людей, схожа в цю хвилину на зграю птахів, що летіли понад містом на північ. «Цікава річ, — подумав Вокульський. — Кожен птах у повітрі й кожна людина на землі уявляє, що прямує туди, куди хоче. І тільки збоку видно, що всіх їх несе вперед якась фатальна сила — дужча за їхні наміри і прагнення. Може, це та сама сила, яка розносить смуги іскр, що вилітають уночі з паровозного димаря?.. Вони блиснуть на одну мить і гаснуть назавжди, — і це називається життям.

«Де я читав цей вірш? Але однаково».

Безперервний гуркіт і шум здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча — жахливою. Він хотів чимось її заповнити і пригадав, що один з іноземних капіталістів питав його думки про бульвари над Віслою.

Думка ця у нього вже була готова; Варшава всією своєю масою тяжить над Віслою і насувається на неї. Якби понад берегом ріки поробити бульвари, там постала б найкраща частина міста: великі будинки, магазини, алеї… «Треба подивитись, як би воно виглядало…» — подумав Вокульський і звернув на Карову вулицю.

По дорозі він побачив коло арки босого, обв’язаного вірьовками вантажника, який пив воду просто з фонтана; він забризкався з ніг до голови, але обличчя його було щасливе, очі сяяли. «Ну, цей вдовольнив свою спрагу. А я от лише наблизився до джерела, а воно висохло, та й спрага моя зникла.

А проте мені заздрять, а його, кажуть, треба жаліти. Яке жахливе непорозуміння!»

На Каровій вулиці Вокульський пішов повільніше. Йому здавалось, що він — один з одвійків, які вилітають з млина великоміського життя, і що він повільно спливає оцією канавою, затисненою між стародавніми мурами, кудись униз. «Що ж бульвари?.. — подумав він. — Протримаються якийсь час, а потім заростуть бур’янами і стануть пусткою, як оці мури. Люди, які вклали стільки праці в оті будинки, також прагнули здоров’я, спокою, багатства, а може, розваг та насолод. А де вони тепер?.. Зостались після них потріскані стіни, як скам’янілі скойки після древніх епох. З цього стосу цегли та з тисяч інших стосів тільки й того, що майбутній геолог назве їх витворами людських рук, як ми тепер називаємо коралові рифи або крейду витворами молюсків.

Що має із старань людина?..

З своєї праці — тут, на білім світі?..

Марнотою її дбання повиті.

Людське життя — це мить єдина.

Де я це читав, де?.. Але байдуже».

На півдорозі він зупинився і став дивитись на квартал, що розлігся недалеко внизу — між Новим Узвозом і Тамкою. Його вразила подібність цієї частини міста до драбини, один полудрабок якої становить вулиця Добра, другий — лінія від Гарбарської до Топельні, а кільканадцять поперечних вуличок — ніби щаблі. «Нікуди ми не вийдемо цією лежачою драбиною, — думав він. — Це тісний кут, глухий кут».

І йому ставало щодалі прикріше від думки, що на цьому прибережному клапті землі, засипаному сміттям з усього міста, не зросте нічого, крім одноповерхових та двоповерхових будиночків — коричневих, світло-жовтих, темно-зелених або оранжевих. Нічого, крім білих і чорних парканів круг порожніх ділянок, на яких лише подекуди стримить кількаповерховий цегляний будинок, немов злякана своєю самотністю висока сосна, що залишилась на місці вирубаного лісу. «Нічого, нічого!..» — думав він, блукаючи вузькими вуличками повз розвалюхи з осілими нижче бруку вікнами, з порослими мохом дахами, з зачиненими день і ніч на штаби віконницями, з забитими цвяхами дверима, з покривленими на всі боки стінами, з заліпленими папером або заткнутими ганчір’ям вікнами.

Він ішов і заглядав у каламутні шибки й на кожному кроці бачив шафи без дверей, стільці на трьох ніжках, канапи з продертим сидінням, годинники з одною стрілкою та розбитими циферблатами. Йшов і тихо сміявся, бачачи вічно безробітних чорноробів, кравців, які перебувались лагодженням старої одежі, перекупок, весь капітал яких становив кошик черствих пряників, обдертих чоловіків, хирлявих дітей та страшенно неохайних жінок. «Оце в мініатюрі моя країна, — думав він, — в якій усе йде до занепаду й виродження народу. Одні гинуть від злиднів, другі від розпусти. Той, хто працює; мусить недоїдати, аби дармоїди були ситі; філантропія виховує нахабних нероб, а біднота, не маючи коштів на купівлю найнеобхідніших речей, плодить купи вічно голодних дітей, єдине щастя яких полягає в ранній смерті.

Тут не зарадить ініціатива одної особи, бо круг неї все заповзялось зв’язати їй руки й ноги, аби знесилити в марній боротьбі… за ніщо».

Потім у загальних рисах йому пригадалось його власне життя. Коли він був дитиною і прагнув учитись, його віддали в ресторан при магазині. Коли він надривався там на нічній роботі й разом учився, всі з нього знущались, починаючи від кухтика й кінчаючи підпилими інтелігентами.

Коли ж нарешті вступив в університет — його дражнили назвами страв, які він подавав відвідувачам.

Він зітхнув з полегкістю аж у Сибіру. Там він міг працювати, там він здобув дружбу й пошану Черських, Чекановських, Дибовських[32]. На батьківщину він повернувся майже закінченим ученим, та коли став шукати роботи в своїй галузі, з нього насміялися і змусили знову взятись до торгівлі… «Такий певний шматок хліба в наш тяжкий час!»

Що ж, він повернувся до торгівлі, і тоді всі почали кричати, що він продався, що живе на жінчині кошти, на надбання Мінцелів.

Сталося так, що жінка через кілька років померла, залишивши йому чимале майно. Поховавши її, Вокульський трохи занедбав магазин і знов узявся до книжок. І, може, з галантерейного купця він перетворився б на справжнього вченого-натураліста, якби одного разу в театрі не побачив панни Ізабелли.

Вона сиділа в ложі з батьком і панною Флорентіною, вбрана в білу сукню. Дивилась не на сцену, що прикувала в той час увагу всієї публіки, а кудись поперед себе, невідомо, куди й на що. Може, вона думала про Аполлона?..

Вокульський дивився на неї, мов заворожений.

Панна Ізабелла справила на нього дивне враження.

Йому здавалося, що він уже колись її бачив і добре знає.

Він пильно вдивлявся в її замріяні очі й чомусь пригадав безмежний спокій сибірських просторів, де часом буває так тихо, що, здається, чути шелест духів, які летять на захід[33]. Уже пізніше він зрозумів, що ніде й ніколи її не бачив, але у нього було таке відчуття, ніби він давно її ждав. «Але ти це чи не ти?» — питав він себе в думці, неспроможний одірвати від неї очей.

З того часу він мало думав про свій магазин та про книжки, а все шукав нагоди побачити панну Ізабеллу — в театрі, на концерті або на лекції. Свого почуття він не називав любов’ю і взагалі не був певний, чи є в людській мові слово, яким це почуття можна б визначити. Він тільки відчував, що вона стала для нього якимось містичним фокусом, в якому збігаються всі його спогади, прагнення й надії, якимось вогнищем, без якого життя втратило б гармонію і навіть сенс. Служба в бакалійній крамниці, університет, Сибір, одруження з удовою Мінцеля, нарешті, відвідини театру, куди йому зовсім не хотілося йти, — все це були стежки й етапи, якими доля провадила його до зустрічі з панною Ізабеллою.

З тієї пори час поділявся для нього на дві фази: коли він дивився на панну Ізабеллу, то був цілком спокійний, а коли не бачив її — думав про неї і нудився. Інколи йому здавалось, що в почуттях його криється якась помилка, що панна Ізабелла зовсім не зосередження його душі, а звичайна, може, навіть зовсім простенька панна на відданні. І тоді йому спадав на думку такий план: «Познайомлюся з нею і просто спитаю: чи ти є та, на яку я чекав ціле життя?.. Якщо ні, то я одійду без претензій і докору…»

Але незабаром йому ставало зрозуміло, що це тільки психічне збудження. Отже, питання — та вона чи не та — він вирішив залишити на потім і що б там не було познайомитись з панною Ізабеллою.

Проте виявилось, що серед його знайомих немає людини, яка могла б ввести його в дім Ленцьких. Ще гірше те, що пан Ленцький і панна Ізабелла були клієнтами його магазину, а такі стосунки не полегшували, а, навпаки, утруднювали знайомство.

Поступово він визначив, що саме потрібно для знайомства з панною Ізабеллою. Аби можна хоч одверто поговорити з нею, треба було: не бути купцем або бути дуже багатим купцем; бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах; а найголовніше — мати багато грошей.

Довести своє шляхетське походження Вокульському було не трудно. В травні минулого року він узявся за цю справу, а його виїзд у Болгарію так її прискорив, що вже в грудні він одержав потрібний документ. З грішми було набагато складніше, але тут йому допоміг випадок.

На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав московський купець Сузін, приятель Вокульського ще по Сибіру. Він відвідав Вокульського і став умовляти його взяти участь в поставках для армії.

— Станіславе Петровичу, — казав він, — збери всі свої гроші і, слово честі, зробиш круглий мільйончик!..

Потім розказав йому про свої плани.

Вокульський вислухав його. Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку — тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку.

За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман — старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей — мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт:

— Вживай усі ліки — від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну —¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов’янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз.

— А, це ти?.. — мовив він до Вокульського, повертаючи голову. — Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся.

Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався:

— Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?

— Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.

— А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?

— Байдужість до смерті, — відповів доктор, — характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя — це ознака наближення старості.

Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.

— Як ти думаєш, — спитав Вокульський, — чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично?

— Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.

— Інстинкт — рід — інстинкт продовження чогось — продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.

— Зроби шосту, — озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, — й оженися.

— Шосту?.. — спитав Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята?

— П’яту ти вже зробив: закохався.

— Я?.. В мої літа?..

— Сорок п’ять років, — це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, — відповів доктор.

— Знавці кажуть, що найнебезпечніша — перша любов, — тихо мовив Вокульський.

— Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої — нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.

— А чому ти сам не оженився?

— Бо моя наречена вмерла, — відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. — Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…

Він знову взявся до волосся і мікроскопа.

— А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? — спитав Вокульський.

— Та, що самогубцям не треба перешкоджати, — відповів доктор.

Вокульський полежав ще хвилин з п’ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його.

— Бувай здоров, Михайле.

Доктор одірвався від стола.

— Ну?..

— Їду в Болгарію.

— Чого?

— Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. — відповів Вокульський.

— Або?..

— Або не повернусь зовсім.

Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку.

— Sit tibi terra levis[34], — спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи.

Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав:

— Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам’ятай: в окремих пакетиках, з написами.

Ну, ти ж знаєш, як це робиться…

…Вокульський опам’ятався від цих далеких спогадів.

Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців.

Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі — Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче — Вісла.

Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього.

— Висоцький?.. — сказав він. — Що ти тут робиш?

— Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, — відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу.

— Чому ти не приїжджаєш перевозити товари? — спитав Вокульський.

— А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь…

— Що ж ти робиш?

— Та так — що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці.

Але й у нього біда — його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться.

— Ну, а ви як тепер?

— Жінка потроху пере білизну, але таким людям, що не мають багато чим платити, а я — отак… Бідуємо, пане… та не ми перші, не ми останні. Ще оце поки піст, то цотішаєш себе: сьогодні буду постити за померлі душі, завтра, щоб пам’ятати, що Ісус Христос нічого не їв, а післязавтра задля того, щоб господь подолав зло. Але після посту не буде навіть причини дітям сказати, чому вони не їдять… Та й ви, вельможний пане, наче змарніли?

Такий уже, видно, час настав, що всім доводиться погибати, — зітхнув бідолаха.

Вокульський замислився.

— За квартиру у вас заплачено? — спитав він.

— Нема чого, пане, й платити, бо нас і так виганяють.

— А чому ти не прийшов у магазин, до пана Жецького?

— Не смів, пане. Кінь минувся, віз в заставі у єврея, кубрак на мені, як на старцеві… З чим же мені було йти, та ще й людям голову морочити?..

Вокульський вийняв гаманця.

— Ось тобі, — сказав він, — десять карбованців на святки. Завтра опівдні приходь у магазин, дістанеш записку на Прагу. Там у баришника вибереш собі коня, а після свят приїжджай на роботу. У мене зароблятимеш карбованців по три за день, потроху сплатиш борги. Ну, якось даси собі раду.

Відчувши в руках гроші, бідолаха затремтів. Він уважно слухав Вокульського, а сльози текли по його худющому обличчі.

— Чи вам, пане, хто-небудь сказав, що у нас… отак?..

Бо до нас уже з місяць тому хтось присилав сестру-жалібницю, — додав він пошепки. — Вона сказала, що я ледащо, і дала квиток на пуд вугілля в крамницю на Залізній вулиці. Чи це ви так, самі від себе?..

— Іди додому, а завтра приходь у магазин, — сказав Вокульський.

— Іду, паночку, — відповів бідолашний чоловік, кланяючись до землі.

Він пішов, але раз у раз зупинявся на дорозі — мабуть, думав про несподіване щастя.

У Вокульського зринула якась думка.

— Висоцький! — гукнув він. — А як звуть твого брата?

— Каспер, — відповів Висоцький, бігом повертаючись до нього.

— Коло якої станції він живе?

— Коло Ченстохова, пане.

— Іди додому, може, Каспера переведуть у Скерневиці.

Але Висоцький, замість іти додому, підійшов ближче.

— Перепрошаю, вельможний пане, — несміливо сказав він. — А якщо до мене хто-небудь причепиться: відкіля у мене стільки грошей?..

— Скажеш, що взяв у мене на одробіток.

— Розумію, пане… Бог… хай бог…

Але Вокульський уже не чув його; він ішов в бік Вісли й думав: «Які вони щасливі, всі оці люди, у яких тільки голод викликає апатію, а холод — страждання… І як легко їх ощасливити!.. Навіть з моїми скромними засобами я міг би врятувати кілька тисяч сімей. Неймовірно, але — факт».

Вокульський дійшов до берега Вісли і, вражений, спинився. На кількаморговому просторі височів пагорб найогиднішого смердючого сміття, що майже ворушилось під сонячним промінням, а за кільканадцять кроків від нього містилось водосховище, з якого пила воду вся Варшава. «Ось де, — думав він, — вогнище всілякої зарази. Що вчора викидали на смітник — сьогодні п’ють; потім перебираються на Повонзки[35] і в другій частині міста заражають своїх ближніх, які ще залишились живими.

Якби тут влаштувати бульвари, а нагорі добути джерельної води — можна б щороку врятовувати кілька тисяч людей від смерті і кілька десятків тисяч від хвороб… Роботи небагато, а вигода величезна; природа уміє віддячувати за працю».

В западинах і в ямах огидного пагорба він помітив якісь людські подоби. То було кілька пияків чи злодіїв, що дрімали на сонці, дві ганчірниці й одна закохана пара: вона — сильно прищувата жінка, він — сухотний чоловік з проваленим носом. Здавалось, то не люди, а породжені цим сміттям примари хвороб, одягнені в людське лахміття. Всі вони одразу зачули чужого; навіть сонні попідводили голови і поглядали на нього, немов здичавілі пси.

Вокульський усміхнувся. «Якби я прийшов сюди вночі, вони, напевне, вилікували б мене від меланхолії. А завтра я вже спочивав би під отим сміттям, яке кінець кінцем не гірше за всяку іншу могилу. Там, нагорі, зчинився б галас, цих добрих людей переслідували б та проклинали, а вони, може б, зробили для мене добре діло.

Чи я стаю справді сентиментальним?.. Мабуть, у мене таки добре розходились нерви. Проте бульвар не вибавив би оцих могікан; відціля вони перебралися б на Прагу або ще далі й робили б собі те саме — кохалися б, як ота парочка, і навіть множилися б. Яких же гарних, вітчизно, матимеш нащадків, що народяться від прищавої матері й безносого батька та виховаються на смітнику!

Мої діти були б інакші: від неї вони перебрали б вроду, а від мене силу… Але їх не буде. В цій країні тільки хвороби, злидні та злочини єднаються на весільному ліжку і навіть знаходять притулки для нащадків.

Страшно подумати, що тут буде через кілька поколінь…

А є ж прості ліки — обов’язкова праця, звичайно, справедливо оплачувана. Тільки вона може зміцнити кращих індивідуумів і безболісно винищити слабших… і ми мали б повноцінне населення замість теперішнього — виголодженого або хворого. — А потім, невідомо чому, подумав: — Що ж з того, що вона трохи кокетує?.. Кокетування у жінок — те саме, що барви та запах у квітів. Така вже у них натура, що хочеться кожному подобатись, навіть Мрачевським…

Для всіх кокетування, а для мене: «Заплати оцьому панові!..» Може, вона думає, що я ошукав їх на купівлі срібла?.. Це було б здорово!»

На березі, коло самої води, лежав стос балок. Вокульський відчув, що стомився; він сів і задивився на ріку.

В спокійній поверхні води відбивалась уже зазеленіла Саська Кемпа[36] та празькі будинки з червоними дахами; на середині ріки непорушно стояла баржа. Порівняно з нею не більшим здавався йому той пароплав, якого він бачив минулого року на Чорному морі, що також стояв нерухомо — у нього зіпсувався двигун. «Пароплав летів, як птах, і раптом спинився. Мені тоді спало на думку: «Може, і я колись отак бігтиму та й спинюся?» От і спинився. Які ж бо прості сили викликають на світі рух: трохи вугілля оживляє пароплав, трохи почуття — людину…»

В цей час у нього над головою пролетів у бік міста ранній жовтий метелик. «Цікаво, відкіля він узявся? — подумав Вокульський. — В природі бувають примхи… й аналогії. Метелики трапляються й серед людей: вони вбираються в яскраві барви, літають над поверхнею життя, живляться солодощами, без яких загинули б, — ото й уся їхня робота! А ти, черв’яку, рий землю, переробляй її на придатний для посіву грунт.

Вони бавляться, ти працюй; їм вільний простір і світло, а ти будь вдячний за єдиний привілей: здатність зростатися, коли на тебе хтось наступить і розчавить.

Чи тобі ж мріяти про метелика, дурню?.. І дивуватись, що вона тобою гидує?.. Що ж може бути спільного між тобою і нею?..

Але ж гусінь також схожа на черв’яка, поки не стане метеликом. Отже, ти, галантерейний купче, хочеш стати метеликом?.. А чому б і ні? Постійне удосконалення — загальний закон, і скільки купецьких родів в Англії стали родами лордів!

В Англії!.. Там в суспільстві ще триває творча епоха, там усе ще удосконалюється і підноситься з щабля на щабель. Навіть більше — там знатні люди залучають у своє середовище нові сили. А у нас найвища суспільна верства застигла, як вода на морозі, і не тільки перетворилась на відособлену касту, яка не єднається з іншими верствами суспільства і відчуває до них фізичну огиду, а ще й своєю мертвотою сковує всякий рух, що постає знизу. І нащо я маю себе дурити: вона і я — справді дві різні породи, як метелик і черв’як. І задля її крил мені треба залишати свою нору і своїх братів-черв’яків?.. Мої брати — це оті, що лежать на смітнику, і, може, вони саме через те такі нужденні і стануть ще нужденнішими, що я хочу проживати по тридцять тисяч карбованців на рік, щоб бавитись в метелика. Дурний крамарю, підла ти людино!..

Тридцять тисяч — це ж шістдесят дрібних майстерень або крамниць, з яких могли б жити цілі родини. І я маю знищити їхній добробут, висмоктати з них живу душу й викинути їх на оцей смітник?..

Ну, гаразд, а якби не вона, то мав би я сьогодні такі великі гроші?.. І хто його знає, що станеться зі мною і з тими грішми без неї? Може, саме завдяки їй вони наберуть творчих властивостей; може, ними скористаються хоч кільканадцять родин?..»

Вокульський обернувся і раптом побачив на землі свою тінь. Він подумав, що ця тінь ходить поперед нього, за ним або обіч нього завжди і скрізь, як думка про цю жінку невідступно була при ньому завжди і скрізь — уві сні й наяву, втручаючись у всі його 'наміри, плани і дії. «Не можу я відмовитись від неї!» — прошепотів він, розводячи руками, немов перед кимось виправдувався.

Він устав з балок і пішов назад, у місто.

Йдучи Обозною вулицею, він пригадав Висоцького, у якого здох кінь, і йому здалося, що перед ним ціла валка возів із здохлими кіньми, а коло кожного воза хурщик із купою виснажених дітей і жінкою, яка пере білизну тим, хто не має чим за неї заплатити. «Кінь?..» — подумав Вокульський, і серце його чомусь защеміло.

Одного разу в березні, йдучи Єрусалимською Алеєю, він побачив юрбу людей, чорного вуглярського воза, що стояв поперек вулиці навпроти брами, а за кілька кроків від нього — випряженого коня.

— Що тут сталося?

— Кінь зламав ногу, — весело відповів один прохожий з ліловим шарфом на шиї, з руками в кишенях.

Вокульський мимохідь глянув на нещасну тварину.

Сухоребрий кінь з витертими боками стояв прив’язаний до молодого деревця, підібгавши задню ногу. Стояв смирно, дивився на Вокульського скошеним оком і з болю гриз промерзлу гілку. «Чому я саме зараз пригадав того коня? — думав Вокульський. — Чому мені його так жаль?»

Замислившись, він ішов Обозною вгору, відчуваючи, що за ці кілька годин, що пробув коло ріки, в ньому сталася якась зміна. Колись — десять років тому, рік, ще вчора, — проходячи вулицями, він не помічав на них нічого особливого. Вештались люди, проїжджали візницькі екіпажі, магазини гостинно приймали покупців. А тепер у нього з’явилось нове, ніби шосте почуття. Кожна обдерта людина здавалась йому істотою, яка волає про допомогу, і це волання було тим голосніше, що людина нічого не говорила, а тільки тривожно поглядала, як той кінь із зламаною ногою. Кожна бідна жінка здавалася йому прачкою, яка роз’їденими милом руками намагається утримати свою сім’ю на краю злиднів і Занепаду. Кожна виснажена дитина здавалася приреченою на передчасну смерть або на те, щоб день і ніч шпортатися в смітті на вулиці Добрій.

Думав він не тільки про людей. Він відчував тяжку втому коней, що через силу тягли важелезні вози, їх біль у холках, до крові натертих хомутами. Відчував страх собаки, що загубив хазяїна і гавкав на вулиці, і розпач худої суки з обвислим вим’ям, яка даремно бігала від канави до канави, шукаючи поживи для себе і своїх цуценят. Навіть більше — відчував біль дерева з обдертою корою, біль бруку, з якого немов повибивано зуби, вологу на стінах, побитий посуд та подерту одежу.

Йому здавалося, що всі ці речі хворі або поранені, що вони скаржаться: «Дивись, як ми мучимось…» — і що тільки він чує і розуміє їхні скарги. І що ця особлива здатність відчувати чужий біль народилася в ньому лише сьогодні, годину тому.

Дивна річ! За ним уже міцно встановилась репутація щедрого філантропа. Члени добродійного товариства у фраках складали йому подяки за пожертви цій ненаситній організації; графиня Карольова в усіх салонах розповідала про гроші, які він пожертував для сирітського притулку; його слуги та продавці вихваляли його за підвищення плати. Але все це не давало йому ніякого задоволення, бо сам він своїй доброчинності не надавав ніякого значення. Він кидав тисячі карбованців у каси відомчих доброчинців, аби про нього заговорили, зовсім не турбуючись, що станеться з його грішми.

І аж сьогодні, коли він десятьма карбованцями врятував людину від біди, коли ніхто не міг розповідати про його шляхетність, аж сьогодні він узнав, що таке пожертва. Лише сьогодні перед його здивованими очима постав повий, не знаний досі світ — світ злиднів, якому треба допомагати. «Так, але хіба ж я раніш не бачив злиднів?..» — подумав Вокульський.

І пригадав безліч обдертих, виснажених людей, які шукали роботи, сухоребрих шкап, голодних собак, дерев з обдертою корою та поламаними гілками. І все це раніш не справляло на нього ніякого враження. Аж коли глибоке власне горе розорало та заволочило його душу, на цьому удобреному кров’ю та политому невидимими світові слізьми грунті виросла особлива рослина: всеосяжне співчуття до всього — до людей, до тварин і навіть до речей, які заведено називати мертвими. «Доктор сказав би, що в моєму мрзку утворилася нова клітина або з’єдналося кілька старих, — подумав він. — Так, але що ж далі?..»

Досі у нього була тільки одна мета — познайомитися з панною Ізабеллою, сьогодні з’явилась друга — вирятувати із злиднів Висоцького. «Це не трудно!..» «Перевести його брата до Скерневиць», — додав якийсь голос. «Дрібниця».

Але за цими двома чоловіками одразу з’явилось кілька інших, за ними ще й ще, потім утворилась величезна юрба обтяжених всілякими стражданнями людей, і, нарешті, перед очима у нього розлився цілий океан людських мук, які треба було в міру сил полегшувати, принаймні не допускати, щоб вони розливались далі.

— Привиди… хвороблива уява… нерви!.. — пробурмотів Вокульський.

Такий був один його шлях. В кінці другого він бачив цілком реальну й виразно окреслену мету: панну Ізабеллу. «Я не Христос, аби жертвувати собою задля всієї людськості». «Тоді для початку забудь про Висоцьких», — заперечив внутрішній голос. «Ну, це дурниці! Хоч який я сьогодні збуджений, але ж не треба бути смішним. Допомагатиму, кому чим зможу, але від особистого щастя не відмовлюся, що там і казати…»

В цю мить він опинився перед дверима свого магазину і зайшов усередину.

В магазині була тільки одна купувальниця — висока дама непевного віку в чорному вбранні. Перед нею лежала ціла купа несесерів: дерев’яних, шкіряних, плюшевих і металевих, простих і оздоблених, найдорожчих і найдешевших, а всі продавці услуговували їй. Клейн подавав нові й нові несесери, Мрачевський вихваляв товар, а Лісецький притакував йому рухом рук і бороди. Тільки пан Ігнац кинувся назустріч хазяїнові.

— З Парижа прибули товари, — сказав він Вокульському, — я думаю завтра їх забрати.

— Як хочеш.

— З Москви надійшли замовлення на десять тисяч карбованців на початок травня.

— Я цього сподівався.

— З Радома на двісті карбованців, хурщик просив приготувати товар на завтра.

Вокульський здвигнув плечима.

— Треба раз назавжди покінчити з цими дрібними крамарями, — сказав він, трохи подумавши. — Прибутку на копійку, а претензії величезні.

— Порвати стосунки з нашими купцями?.. — спитав здивований Жецький.

— Порвати з євреями, — стиха підказав Лісецький. — Хазяїн добре робить, що хоче їх позбутися. Інколи аж соромно давати здачу, так від тих грошей тхне цибулею.

Вокульський нічого не відповів. Він сів за свою книгу й удавав, що рахує, але насправді нічого не робив — не мав сили. Він пригадував свої недавні мрії про вщасливлення людства і вирішив, що у нього дуже розладані нерви. «Розігралась у мені сентиментальність і фантазія, — думав він. — А це погана ознака. Я можу зробитись посміховиськом, розоритись…»

Думаючи про своє, Вокульський машинально розглядав незвичайну фізіономію дами, що вибирала несесер. Одягнена вона була скромно, волосся просто зачесане назад.

На її блідому, аж жовтому обличчі заліг глибокий смуток; тонкі затиснені губи пашіли злістю, а в опущених очах поблискував то гнів, то покора.

Говорила вона тихим, лагідним голосом, а торгувалася, як перекупка. Одне було дуже дороге, друге — дуже дешеве; тут вилиняв плюш, там незабаром облізе шкіра, а там он на ріжках проступає іржа. Лісецький розсердився й одступився від неї, Клейн відпочивав, тільки Мрачевський розмовляв з нею, як із знайомою.

В цю хвилину двері магазину відчинилися і в них з’явився ще оригінальніший добродій. Лісецький потім говорив про нього, що він схожий на сухотного мертвяка, у якого вже в труні одросли вуса й бакенбарди. Вокульський помітив, що у добродія якось дурнувато роззявлений рот, а в очах за темними скельцями пенсне прозирає надзвичайна розгубленість.

Добродій увійшов, кінчаючи розмову з кимось, хто залишився на вулиці, але одразу повернувся, щоб попрощатися з ним. Потім знову увійшов і знов вибіг, задираючи голову немов для того, щоб прочитати вивіску. Нарешті він увійшов остаточно, але дверей за собою не зачинив. Раптом він випадково глянув на даму — і в нього злетіло з носа темне пенсне.

— А… а… а!.. — вигукнув він.

Але дама рвучко одвернулася від нього до несесерів і впала иа стілець.

До прибулого вибіг Мрачевський і, двозначно усміхаючись, запитав:

— Чим можемо служити, бароне?..

— Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки, знаєте, щоб вони мали форму жокейської шапочки і — з хлистом…

Мрачевський відкрив коробку з запонками.

— Води… — простогнала дама кволим голосом.

Жецький налив їй води з графина й подав із співчутливим виразом.

— Вам погано, пані?.. Може, покликати лікаря?

— Мені вже легше, — відповіла дама.

Барон розглядав запонки, демонстративно обернувшись до дами спиною.

— А як ви гадаєте — чи не кращі були б запонки у формі підків? — питав добродій Мрачевського.

— Я гадаю, пане бароне, що вам здадуться й одні, й другі. Спортсмени носять тільки емблеми свого спорту, але люблять різноманітність.

— Скажіть, будь ласка, — раптом звернулась дама до Клейна, — нащо людям підкови, коли вони не мають за що утримувати коней?..

— Отже, будь ласка, — промовив барон, — підберіть мені ще кілька дрібничок у формі підкови…

— Може, попільничку? — запитав Мрачевський.

— Гаразд, попільничку, — відповів барон.

— Може, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою?

— Будь ласка, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою.

— Скажіть мені, шановний пане, — промовила дама до Клейна підвищеним голосом, — вам не соромно завозити оці коштовні дрібнички, коли країна зруйнована?.. Або не соромно купувати скакові коні…

— Дорогий пане, — закричав так само голосно барон до Мрачевського, — запакуйте все оце — запонки, попільничку, чорнильницю — й одішліть до мене додому. У вас прекрасний вибір товарів. Щиро дякую…

І він вибіг з магазину, але ще разів зо два повертався, розглядаючи вивіску над дверима.

Коли оригінал барон вийшов, у магазині запанувало мовчання. Жецький дивився на двері, Клейн на Жецького, а Лісецький на Мрачевського, який за спиною у дами робив двозначні гримаси.

Дама повільно підвелася з стільця й підійшла до конторки, за якою сидів Вокульський.

— Чи можна запитати, — промовила вона тремтячим голосом, — скільки вам винен отой пан, який тільки що вийшов?

— Шановна пані, якби у нас були порахунки з тим паном, то вони стосувалися б тільки його й мене, — відповів Вокульський, вклоняючись.

— Шановний пане, — провадила далі роздратована дама, — я Кшешовська, а той пан — мій чоловік. Його борги цікавлять мене тому, що він загарбав моє майно, за яке ми зараз позиваємось…

— Прошу пробачення, — перебив її Вокульський, — але стосунки між подружжям мене не обходять.

— Ага, так?.. Звичайно, купцям це найвигідніше… Adieu!

І вона вийшла з магазину, грюкнувши дверима.

Через кілька хвилин по тому в магазин вбіг барон. Він разів зо два виглянув на вулицю, а потім підійшов до Вокульського.

— Тисяча пробачень, — сказав він, намагаючись утримати пенсне на носі, — але як постійний ваш покупець дозволю собі спитати цілком конфіденціальпо: що вам казала ота дама, яка тільки-но вийшла?.. Дуже перепрошую за мою сміливість, але конфіденціальпо…

— Вона не сказала нічого такого, що треба було б повторювати, — відповів Вокульський.

— Бо, знаєте, пане, на жаль, вона — моя дружина… Ви знаєте, хто я такий… барон Кшешовський… Дуже шановна жінка, дуже освічена, але в зв’язку з смертю дочки трохи знервована і часом… Ви розумієте?.. Значить, нічого?..

— Нічого.

Барон уклонився і вже в дверях зустрівся поглядом з Мрачевським, який йому підморгував.

— Значить, так?.. — сказав барон, пронизливо дивлячись на Вокульського, і вибіг на вулицю.

Мрачевський остовпів і почервонів, як буряк. Вокульський трохи зблід, проте спокійно взявся до рахунків.

— Що воно за оригінали, пане Мрачевський? — спитав Лісецький.

— А це ціла історія! — відповів Мрачевський, скоса поглядаючи на хазяїна. — Це барон Кшешовський, великий чудак, і його жінка, трохи навіжена особа. Ми навіть якісь далекі родичі, але що ж!.. — зітхнув він, поглядаючи в дзеркало. — Я не маю грошей, через те мушу працювати продавцем, а вони ще мають, тому можуть бути моїми покупцями…

— Мають не працюючи!.. — озвався Клейн. — Гарні порядки на світі, га?

— Ну, ну… ви вже мене до своїх порядків не навертайте, — заперечив Мрачевський. — Отож пан барон і пані баронеса вже рік як воюють між собою. Він хоче розвестись, на що вона не дає згоди, а вона хоче усунути його від управління своїм маєтком, на що він не дає згоди. Вона не дозволяє йому тримати коней, особливо одного скакового, а він не дозволяє їй купити дім Ленцьких, в якому пані Кшешовська мешкає і де вона втратила дочку. Оригінали!.. Смішать людей, наговорюють одне на одного…

Розказуючи все це безтурботним тоном, він крутився по магазину, мов панич, який забіг сюди на хвилину, але зараз піде. Вокульський аж мінився, сидячи за конторкою; він уже не міг стерпіти голосу Мрачевського. «Родич Кшешовських… — думав він. — Одержить любовну записку від панни Ізабелли… Який негідник!..»

Перемігши себе, він знов узявся до рахунків. У магазин заходили покупці, вибирали товари, торгувалися, платили.

Але у Вокульського перед очима миготіли тільки їхні тіні, він весь заглибився в роботу. І в міру того, як зростали колонки цифр, зростав у його серці безпредметний гнів.

За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне — хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку.

О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців.

Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном:

— Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти — злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають.

— Ви б так не говорили, — сумно відповів Клейн, — якби прочитали кілька брошурок, хоч би невеликих.

— Дурниці! — перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. — Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім’ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете.

Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок.

Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном:

— Пане Мрачевський.

— Що накажете?.. — спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи.

— З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, — коротко відповів Вокульський.

Мрачевський скам’янів.

— Чому, пане Вокульський?.. Чому?..

— Тому, що ви у мене вже не працюєте.

— Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?..

— Рекомендацію я вам дам добру, — відповів Вокульський. — Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть — за п’ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня.

Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю.

Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому.

Другого дня, в страсний четвер, Мрачевський уже не прийшов у магазин. Інші продавці були сумні й час від часу нишком про щось радились.

Десь о першій годині прийшов Вокульський. Але не встиг він сісти на своє місце за конторкою, як двері відчинились і своєю хиткою ходою вбіг пан Кшешовський, насаджуючи на ніс неслухняне пенсне.

— Пане Вокульський! — мало не з порога закричав збентежений відвідувач. — Оце тільки що дізнаюсь… Я Кшешовський… Що цього нещасного Мрачевського через мене звільнено. Але ж, пане Вокульський, я вчора зовсім не мав до вас ніяких претензій… Я шаную, пане, такт, який ви появили в справі моїй і моєї дружини… Я певний, що ви відповіли їй, як належить джентльменові…

— Пане бароне, — відказав Вокульський, — я не просив у вас свідоцтва про мою порядність. Отже, облишимо це. А взагалі чим можу служити?

— Я прийшов просити, щоб ви пробачили нещасному Мрачевському, який навіть…

— До пана Мрачевського я не маю жодної претензії, не претендую навіть на його повернення.

Барон прикусив губу. З хвилину він мовчав, ніби ошелешений гострою відповіддю, потім уклонився і, тихо промовивши «Пробачте…», вийшов з магазину.

Клейн і Лісецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися, час від часу перезираючись сумними, але промовистими поглядами.

Десь о третій годині після півдня з’явилася пані Кшешовська. Здавалось, вона сьогодні ще блідша, жовтіша і вбрана ще чорніше, ніж учора. Злякано оглянувши магазин, вона помітила Вокульського і підійшла до конторки.

— Пане Вокульський, — тихо промовила, — сьогодні я довідалась, що один молодий чоловік, Мрачевський, з моєї вини втратив у вас посаду. Його нещасна мати…

— Пан Мрачевський у мене вже не працює і не працюватиме, — відповів Вокульський, кланяючись. — Отже, чим можу пані служити?

Пані Кшешовська, видно, приготувала довшу промову.

На своє нещастя, вона глянула Вокульському в очі і… сказавши «Пробачте…», вийшла з магазину.

Клейн і Лісецький перезирнулись ще виразніше, ніж раніше, і здвигнули плечима.

Аж о п’ятій годині до Вокульського підійшов Жецький.

Він сперся руками на конторку і тихо сказав:

— Мати цього Мрачевського, Стасю, дуже бідна жінка…

— Виплати йому гроші до кінця року, — відповів Вокульський.

— Я гадаю… Я гадаю, Стасю, що не можна так суворо карати людину за те, що вона має інші політичні переконання, ніж у тебе…

— Політичні?.. — перепитав Вокульський таким тоном, що панові Ігнацові поза шкірою пройшов мороз.

— Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнац, — шкода його, як продавця. Хлопець вродливий, жінки до нього просто липнуть.

— Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий…

Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись.

Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця.

Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег.

Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.

Розділ дев'ятий КЛАДКИ, НА ЯКИХ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ЛЮДИ РІЗНИХ СВІТІВ

В страсну п’ятницю вранці Вокульський пригадав, що сьогодні й завтра графиня Карольова й панна Ізабелла збиратимуть пожертви коло гробу господнього. «Треба туди піти і що-небудь дати, — подумав він і вийняв з каси п’ять золотих півімперіалів[37]. А втім, я вже надіслав їм килими, співучих пташок, музичну скриньку і навіть фонтан!.. Мабуть, цього вистачить для спасіння одної душі. Ні, не піду».

Проте опівдні йому спало на думку, що, може, графиня Карольова розраховує на його присутність, отож незручно буде не прийти, незручно також дати лише п’ять півімперіалів. Він узяв з каси ще п’ять і всі разом загорнув у тонкий папір. «Правда, — подумав він, — там буде, панна Ізабелла, а їй незручно жертвувати всього десять півімперіалів».

І він знову розгорнув папір, знову доклав десять золотих монет і ще раз подумав: «Іти чи ні?»

— Ні, — сказав він сам до себе, — не братиму я участі в цій ярмарковій доброчинності.

Вкинув згорток у касу й не пішов у п’ятницю в костьол.

Однак в страсну суботу він подивився на справу зовсім з іншого боку. «Чи я здурів? — подумав, він. — Якщо я не піду в костьол, то де ж я її побачу?.. Якщо не грішми, то чим же іншим я зверну на себе її увагу? Мені просто бракує глузду!..»

Але він ще вагався, і аж о другій годині, коли Жецький з нагоди свята сказав зачиняти магазин, Вокульський узяв з каси двадцять п’ять півімперіалів і пішов в бік костьолу.

Проте він не увійшов туди одразу, щось його ніби стримувало. Йому хотілось побачити панну Ізабеллу й одночасно було соромно за свої півімперіали. «Кинути купу золота!.. Як це ефектно в вік паперових грошей і як властиво для скоробагатька!.. Але що ж робити, коли вони сподіваються від мене саме грошей?.. Може, цього навіть мало?..»

Він ходив туди й сюди перед костьолом, не мігши одірвати від нього очей. «Ну, вже йду, — думав він. — Зараз… іще хвилинку… Та що ж це зі мною сталось?.. — додав, відчуваючи, що його розтерзана душа неспроможна без вагання навіть на такий простий вчинок.

Тепер він пригадав, як давно не був у костьолі. «Коли ж це було?.. Коли вінчався — раз… На похороні своєї жінки — другий раз…»

Але й за першим, і за другим разом він не зовсім добре усвідомлював, що круг нього діється; отже, тепер він дивився на костьол, як на щось зовсім нове для себе. «Навіщо ця озія, на якій замість коминів — вежі, в якій ніхто не мешкає, тільки покоїться прах давно померлих?..

Навіщо було витрачати стільки місця й каміння, для кого тут юрить день і ніч світло, чого сюди сходяться юрби людей?..

На ринок ходять за продуктами, в магазини — за товарами, в театр — за розвагами, а за чим сюди?..»

Він мимоволі порівнював величезні розміри будинку з дрібними фігурками віруючих, і йому прийшла в голову дивна думка. Як колись на землі діяли потужні сили, вивергаючи з плоскої рівнини пасма гір, так колись в масах людськості існувала інша незмірна сила, яка створювала отакі будівлі. Дивлячись на них, можна подумати, що в надрах нашої планети жили велетні, які, видобуваючись на поверхню, підважували земну кору й залишали сліди цих зусиль у формі імпозантних печер. «Куди вони прагнули? Мабуть, в інший, вищий світ.

І якщо морські припливи доводять, що місяць — не ілюзія, а реальна дійсність, то чому ж не припустити, що ці споруди доводять реальне існування іншого світу?.. Хіба він з меншою силою притягає до себе людські душі, аніж місяць — хвилі океану?..»

Він увійшов у костьол, і одразу ж його вразило нове видовище. Кілька жебраків і жебрачок благало милостині, за яку господь на тім світі нагородить милосердних. Одні з молільників цілували ноги Христа, розп’ятого римлянами, другі, ще коло порога впавши навколішки, підводили руки й очі вгору, немов бачили там неземне видиво. У костьолі панувала напівтемрява, якої не могло розігнати сяйво десятків свічок у панікадилі. То тут, то там на підлозі видно було невиразні тіні людей, які лежали крижем або схилилися так низько, немов ховали від інших свою смиренну віру. Дивлячись на ці нерухомі тіла, можна було подумати, що душі на якийсь час залишили їх і перелетіли в якийсь кращий світ. «Тепер я розумію, — подумав Вокульський, — чому відвідування костьолу зміцнює віру. Тут усе влаштовано так, що нагадує про вічність» Від заглиблених у молитву тіней його погляд перенісся до світла. Він побачив у різних місцях костьолу накриті килимами столи, а на них підноси, повні банкнотів, срібла та золота, а навколо них у зручних кріслах одягнених в шовки, оздоблених страусячим пір’ям та оксамитом дам в оточенні веселої молоді. Найпобожніші постукували по столах, щоб привернути увагу нових молільників, всі розмовляли й бавились, мов на рауті.

Вокульському здавалося, що в цю мить він бачить перед собою три світи. Один (який давно вже зник на землі) молився і споруджував на славу господню величні будови.

Другий, убогий і покірний, теж умів молитися, але будував тільки халупи. І третій — який для себе мурував палаци, але позабував уже молитви і перетворив божі доми на доми побачень; так безтурботні птахи мостять гнізда та вищебітують пісень на могилах полеглих героїв. «А хто ж такий я, однаково чужий їм усім?..» «Може — ти дірочка в решеті, через яке я просію їх усіх, аби відокремити полову від зерна», — мовив якийсь голос.

Вокульський обернувся. «Примара хворої уяви». Одночасно в глибині костьолу, коло четвертого стола, він помітив графиню Карольову й панну Ізабеллу. Як і всі інші, вони сиділи над підносами з грішми і тримали в руках книжки — напевне, молитовники. За кріслом графині стояв лакей у чорній лівреї.

Вокульський попрямував до них, натикаючись на молільників, які стояли навколішках, та обминаючи інші столи, за якими на нього завзято стукали. Він підійшов до підноса й, уклонившись графині, поклав свій згорток півімперіалів. «Боже мій! — подумав він. — Який же у мене, мабуть, дурний вигляд з цими грішми».

Графиня одіклала молитовника.

— Вітаю вас, пане Вокульський, — промовила вона. — Знаєте, я вже думала, що ви не прийдете, і скажу вам, що мені було навіть трохи прикро.

— Я ж вам казала, що він прийде, до того ж з торбою грошей, — озвалась по-англійськи панна Ізабелла.

Графиня почервоніла, на чолі у неї виступив рясний піт.

Вона злякалася, подумавши, що Вокульський розуміє по-англійськи.

— Пане Вокульський, — сказала вона швидко, — сядьте отут на хвилинку, бо наш уповноважений кудись пішов.

З вашого дозволу я покладу ваші імперіали зверху — нехай буде соромно тим панам, котрі охотніше розтринькують гроші на шампанське…

— Та заспокойтеся, тітонько, — знову зауважила панна Ізабелла по-англійськи, — він напевне не розуміє…

Тепер уже почервонів і Вокульський.

— От, Бельцю, — промовила графиня урочисто, — пан Вокульський… який так щедро обдарував наш сирітський притулок…

— Чула, — відповіла панна Ізабелла по-польськи, на знак привітання опускаючи повіки.

— Ви, графине, — пожартував Вокульський, — хочете позбавити мене заслуги на тім світі, вихваляючи мої вчинки, які я міг зробити і для своєї вигоди.

— Я догадуюсь, що так воно й є… — прошепотіла панна Ізабелла по-англійськи.

Графиня мало не зомліла, відчуваючи, що Вокульський може збагнути зміст слів її племінниці, хоч би не знав жодної чужої мови.

— Пане Вокульський, — з гарячковим поспіхом вела далі графиня, — ви легко можете заслужити нагороду в майбутньому житті, хоч би за те… що пробачаєте образи…

— Я завжди пробачав їх, — трохи здивовано відповів він.

— Дозвольте зауважити, що не завжди, — казала далі графиня. — Я стара жінка і вважаю себе вашою приятелькою, — додала вона значуще, — отож прошу зробити мені одну послугу…

— Чекаю на ваш наказ.

— Позавчора ви звільнили одного вашого службовця… Мрачевського…

— За що ж?.. — раптом озвалась панна Ізабелла.

— Не знаю, — відповіла графиня. — Йшлося нібито про різні політичні переконання чи щось подібне…

— Невже у цього молодика є переконання? — вигукнула панна Ізабелла. — Це цікаво!..

Вона сказала це з такою іронією, що Вокульський відчув, як у його серці розтає злість проти Мрачевського.

— Річ не в переконаннях, пані графине, — озвався він, — а в нетактовних зауваженнях про осіб, які відвідують наш магазин.

— Може, ті особи самі поводяться нетактовно? — втрутилась панна Ізабелла.

— Їм можна, вони за це платять, — спокійно відповів Вокульський, — а нам — ні.

Панна Ізабелла раптом почервоніла, взяла молитовника й почала читати.

— А проте дозвольте ублагати вас, пане Вокульський, — сказала графиня. — Я знаю матір цього хлопця, і, повірте, тяжко дивитись, як вона побивається.

Вокульський замислився.

— Гаразд, — відповів він, — я прийму його назад, але працюватиме він у Москві.

— А його бідна мати?.. — запитала графиня прохаючим тоном.

— Добре, я підвищу йому плату на двісті… ну, на триста карбованців.

В цей час до столу підійшло кількоро дітей, яким графиня почала роздавати образки. Вокульський устав з крісла і, щоб не перешкоджати їй чинити благочестиве діло, перейшов до панни Ізабелли.

Панна Ізабелла одірвалась від книжки і, якось чудно дивлячись на нього, спитала:

— Ви ніколи не відмовляєтесь від своїх рішень?

— Ні, — відповів він, але одразу опустив очі.

— А якби я попросила за того молодика?..

Вокульський здивовано глянув на неї.

— В такому разі я відповів би, що пан Мрачевський втратив посаду через те, що нешанобливо говорив про осіб, які удостоїли його своєї ласкавої розмови… Але якщо ви накажете…

Тепер панна Ізабелла опустила очі, вона була дуже збентежена.

— А… а!.. Кінець кінцем мені однаково, де житиме цей молодик. Нехай їде і в Москву.

— Він туди й поїде, — закінчив Вокульський. — Моє шанування, пані, — додав він, кланяючись.

Графиня подала йому руку.

— Дякую вам, пане Вокульський, за пам’ять і прошу — приходьте до мене розговлятися. Дуже вас прошу, — додала вона значливо.

Помітивши посеред костьолу якийсь рух, вона сказала своєму лакеєві:

— Ксаверію, піди до пані голови і попроси, щоб вона позичила нам свою карету. Скажеш, що у нас захворів кінь.

— На коли накажете просити, вельможна пані? — спитав лакей.

— Так… десь за півтори години. Правда ж, Бельцю, ми не висидимо тут більше?

Лакей попрямував до столу коло дверей.

— Отже, до завтра, пане Вокульський, — сказала графиня. — У мене ви зустрінете багато знайомих. Руде кілька чоловік з добродійного товариства… «Чудово…» — подумав Вокульський, прощаючись з графинею. В цю хвилину він відчував до неї таку вдячність, що міг би віддати на її притулок половину свого майна.

Панна Ізабелла кивнула йому здалека і знову глянула на нього, як йому здалося, якось незвичайно. А коли Вокульський зник у півтемряві костьолу, вона звернулась до графині:

— Тьотю, ви кокетуєте з цим паном. Ой тьотю, це вже стає підозрілим…

— Твій батько має рацію, — відповіла графиня, — цей чоловік може стати нам у пригоді. А втім, за кордоном таке знайомство вважається ознакою доброго тону.

А якщо це знайомство запаморочить йому голову?.. — спитала панна Ізабелла.

— В такому разі він довів би, що у нього неміцна голова, — коротко відповіла графиня, беручись до молитовника.

Вокульський не вийшов з костьолу, а, не доходячи до дверей, звернув у бічний вівтар. Коло самого гробу господнього, навпроти столика графині, в кутку була порожня сповідальня. Вокульський увійшов у неї, причинив дверцята і, невидимий нікому, став дивитись на панну Ізабеллу.

Вона тримала в руках молитовника, раз у раз поглядаючи на вхідні двері. На обличчі її з’явився вираз нудьги і втоми. Часом до столика підходили діти по образки; декотрим панна Ізабелла подавала їх сама, але з таким виглядом, ніби хотіла сказати: «Ах, коли ж воно все скінчиться!..» «І все це робиться не з побожності, не з любові до дітей, а тільки задля розголосу, задля того, щоб вийти заміж, — подумав Вокульський. — Хоч я теж немало роблю для реклами та одруження. Гарно ж він влаштований, цей світ!

Замість просто запитати: «Любиш мене чи ні?» або: «Хочеш мене чи ні?», — я викидаю сотні карбованців, а вона кілька годин нудиться на виставці та удає з себе побожну…

А якби вона відповіла, що не любить мене? Ні, всі ці церемонії мають і хорошу сторону: вони дають людям час поміркувати та можливість краще пізнати одне одного.

Але погано не знати англійської мови… А то я сьогодні знав би, що вона про мене думає; бо я певний, що вона з тіткою говорила про мене. Треба навчитися…

Або візьмімо таку дурницю, як екіпаж… Якби він у мене був, я міг би одвезти її з тіткою додому і між нами зав’язався б ще один вузлик… В усякому разі, екіпаж мені знадобиться. Збільшаться на якусь тисячу карбованців видатки на рік, але що ж ти вдієш? Треба бути у всеозброєнні.

Екіпаж… англійська мова… понад двісті карбованців на одну великодню пожертву!.. І все це роблю я, хоч і зневажаю такі речі… А втім, на що ж мені й витрачати гроші, як не на завоювання свого щастя? Що мені до якихось там теорій ощадливості, коли так болить серце?»

Дальший плин думок перервала йому якась сумна, деренчлива мелодія; то грала музична скринька, після якої зацвірінчали штучні пташки; а коли вони замовкли, почувся тихий шелест фонтана, молитовний шепіт та зітхання.

Коло вівтаря, коло сповідальні, коло дверей каплиці з гробом господнім видно було схилені постаті, що стояли навколішках. Декотрі на колінах підповзали до розп’яття на підлозі, цілували його і, добувши з носової хустинки кілька дрібних монет, клали їх на піднос.

В глибині каплиці, в повені світла, серед квітів лежав білий Христос. Вокульському здавалося, що в миготливому сяйві свічок обличчя його оживає і набирає то суворого, то лагідного та милосердного виразу. Коли музична скринька вигравала «Лючію де Ламермур»[38] або коли з середини костьолу долітав брязкіт грошей та вигуки французькою мовою, обличчя Христа темніло. Але коли до розп’яття підходив який-небудь бідак і виповідав Христові свої смутки, мертві вуста його розкривалися і в шелесті фонтана він повторював свої благословення та обітниці: «Блаженні покірливі… Блаженні убогі духом…»

До підноса підійшла молода, накрашена дівчина. Вона поклала срібного четвертака, але не сміла доторкнутись до хреста. Молільники, що стояли кругом навколішках, осудливо поглядали на її оксамитну жакетку та яскравий капелюшок. Та коли Христос шепнув: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине на неї каменем», вона впала на підлогу й поцілувала його в ноги, як колись Марія Магдалина. «Блаженні ті, що прагнуть правди… Блаженні ті, що плачуть…»

З глибоким хвилюванням придивлявся Вокульський до маси людей у темряві костьолу, які вже вісімнадцять століть терпляче дожидають здійснення господніх обітниць. «Коли ж вони здійсняться?..» — подумав він. «Пошле син божий ангелів своїх, а вони виберуть усі пороки і всіх тих, що чинять, зло, як вибирають кукіль з пшениці, і спалить їх на вогні».

Він машинально глянув на середину костьолу. Коло одного столика графиня дрімала, а панна Ізабелла позіхала, коло другого — три незнайомі йому дами заходились сміхом від дотепів якогось елегантного молодика. «Чужий світ… Чужий світ!.. — думав Вокульський. — Яка ж фатальна сила штовхає мене до нього?»

В цю мить коло самої сповідальні спинилась молода, старанно вбрана дама з маленькою дівчинкою і впала навколішки.

Вокульський глянув на неї й відзначив, що вона надзвичайно гарна. Особливо вразило його обличчя дівчинки, немов вона прийшла до гробу господнього не з молитвою, а з запитанням і скаргою.

Дама перехрестилась і, помітивши піднос з грішми, розкрила сумочку.

— Піди, Геленко, — сказала вона стиха до дівчинки, — поклади оце на піднос та поцілуй господа Ісуса.

— Куди, мамусю, поцілувати?

— В ручку і в ніжку…

— І в губки?

— В губки не можна.

— Та чого там!.. — Дівчинка побігла до підноса й нахилилася над хрестом.

— От бачиш, мамусю, — казала вона, повертаючись, — поцілувала, а Ісус нічого не сказав.

— Геленко, не кричи в костьолі, — гамувала її мати. — Краще стань навколішки та прокажи молитву.

— Яку молитву?

— Тричі «Отче наш» і тричі «Богородицю»…

— Так багато молитов?.. А я така маленька…

— Ну, то прокажи тільки «Богородицю»… Але стань навколішки… Дивись отуди…

— Я вже дивлюсь. «Богородице діво, радуйся…» Мамо, це пташки співають?

— Пташки, іграшкові. Говори молитву.

— Які це іграшкові?

— Спочатку прокажи молитву.

— Коли я не пам’ятаю, на чому зупинилась…

— То проказуй разом зі мною: «Богородице діво, радуйся…»

— «Яко спаса родила єси душ наших. Амінь», — докінчила дівчинка. — А з чого роблять іграшкових пташок?

— Геленко, стій смирно, а то я тебе ніколи не поцілую, — шепнула збентежена матії. — Ось тобі книжка, подивись на картинки, як мучили Христа.

Дівчинка сіла з книжкою на приступці сповідальні й замовкла. «Яка мила дитина! — думав Вокульський. — Якби це була моя дочка, до мене, мабуть, повернулася б душевна рівновага, яку я день у день втрачаю. І мати — прекрасна жінка. Яке волосся, профіль, очі… Молиться богу, аби воскресло їхнє щастя… Гарна і нещаслива; мабуть, удова.

От якби я її зустрів рік тому.

Чи є ж якийсь лад на цьому світі?.. Не далі як крок одне від одного стоять двоє нещасних людей: один шукає любові й родини, друга, можливо, бореться з злиднями й шукає опіки. Кожне знайшло б у другому те, чого шукає, та от — не судилось їм зустрітися… Одна прийшла благати бога про милосердя, другий розкидається грішми задля знайомства. Хто його знає, чи не зробили б кілька сот карбованців цю жінку щасливою? Але вона не одержить цих грошей, бог у наш час не зважає на молитви нужденних.

А все-таки, як би довідатись, хто вона така?.. Може, я зміг би їй допомогти? Чому б не здійснитись високим обітницям Христовим хоч би через отаких, як я, недовірків, коли побожні люди зайняті іншими справами?»

В цю мить Вокульського раптом пойняла гаряча хвиля…

До графининого столика підійшов якийсь елегантний молодик і щось поклав на піднос. Побачивши його, панна Ізабелла зашарілась, і обличчя її набрало того незвичайного виразу, який Вокульському завпеди здавався загадковим.

На запрошення графині молодик сів на тому самому стільці, на якому недавно сидів Вокульський, і між ними зав’язалася жвава розмова. Вокульський не чув, про що вони говорили, тільки відчував, як у його мозку, немов витаврувана, постає картина: дорогий килим, срібний піднос з купкою імперіалів зверху, два свічники, десять засвічених свічок, графиня в глибокій жалобі, молодик, який не спускав очей з панни Ізабелли, і вона — промениста, осяйна. Його уваги не минула навіть така дрібниця: від свічок у графині блищать лиця, у молодика — кінчик носа, а у панни Ізабелли — очі. «Чи вони люблять одне одного? — подумав він. — То чого ж би їм не побратися?.. Можливо, у нього немає грошей… Але в такому разі що означає її погляд?.. Так вона дивилася сьогодні й на мене. Правда, панна на відданні мусить мати кількох або кільканадцятьох поклонників і вабити їх усіх… щоб продатися тому, котрий більше дасть!»

До столика графині підійшов уповноважений. Графиня встала з крісла, а за нею — панна Ізабелла і красунь молодик. Усі троє, голосно розмовляючи, попрямували до виходу, затримуючись коло інших столиків. Усі молоді люди коло цих столиків палко вітали панну Ізабеллу, а вона обдаровувала кожного однаковісіньким поглядом, саме таким, який звів з розуму Вокульського. Нарешті все скінчилось: графиня й панна Ізабелла вийшли з костьолу.

Вокульський опам’ятався й поглянув круг себе. Вродливої жінки з дитиною вже не було.

— Як шкода, — шепнув він і відчув, як його щось легенько вкололо в серце.

Натомість дівчина в оксамитній жакетці і яскравому капелюшку й досі стояла навколішках на підлозі коло хреста. Коли вона звела очі на гроб господній, на її накрашених лицях теж щось блиснуло. Вона ще раз поцілувала Христа в ноги, важко підвелася і вийшла. «Блаженні ті, що плачуть… Нехай же хоч для тебе здійсниться Христова обітниця», — подумав Вокульський і вийшов за нею.

На паперті він побачив, що дівчина роздає старцям милостиню. І його опанувала гірка прикрість на думку, що з двох жінок, із яких одна хоче продатись за грубі гроші, а друга вже продається через злидні, ця друга, перед якимось найвищим судом, може стати кращою і чистішою.

На вулиці він наздогнав дівчину і запитав:

— Куди ти йдеш?

На обличчі її ще не висохли сльози. Вона звела на Вокульського байдужі очі й відповіла:

— Можу піти з вами.

— Так?.. Ну, то ходімо.

Не було ще п’яти годин, до вечора далеко; кілька прохожих оглянулись на них. «Треба бути справжнім йолопом, щоб чинити щось подібне, — подумав Вокульський, ідучи в бік свого магазину. — Скандалу я не боюся, але які ж бо плани, хай їм чорт, лізуть мені в голову? Апостольство?.. Це найбільша дурість. А втім, мені однаково: я тільки виконавець чужої волі».

Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.

— Ти можеш вийти на кілька хвилин? — запитав Вокульський.

Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.

— Вас два? — шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.

— Зажди, — перебив її Вокульський. — Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?

— Ви мене бачили?

— Молилася і плакала. Можна запитати — чого?

Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:

— А ви що — ксьондз, що питаєте про таке? — Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: — Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!

Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.

— Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.

Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.

— Знаю!.. — вигукнула вона. — Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.

— Слухай мене, — перебив він, — і відповідай: чого ти плакала в костьолі?

— А того, пане… — почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. «От звірина!» — подумав він.

— Я пішла до гробу господнього, — вела далі дівчина, — думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.

Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:

— Скільки тобі років?

— Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев’ятнадцять.

— Хочеш вирватися відтіля?

— Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…» Але…

— Що?

— Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.

— Не розшукає.

— Якраз! Я ж їй заборгувала…

— Багато?

— Ого!.. Карбованців з п’ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…

У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.

Вокульський відчув, що втрачає відвагу.

— Скажи мені, ти б хотіла працювати?

— А що б я могла робити?

— Навчишся шити.

— Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.

Вокульський підвів голову.

— Ти не хочеш вирватися відтіль?

— Ой, хочу!

— Ну, то наважуйся одразу. Або візьмешся до роботи, бо даром ніхто на світі хліба не їсть…

— От і неправда, — перебила вона його. — Адже той старий пан нічого не робить, а гроші має. Він не раз і мені казав, що в нього я нічого не робитиму…

— Не підеш ти ні до якого пана, а підеш до черниць святої Магдалини. Або повертайся туди, відкіля прийшла.

— Черниці мене не візьмуть. Треба спочатку сплатити борг та знайти поручителя…

— Якщо підеш до них, то все буде зроблено.

— Як же я до них піду?

— Я дам тобі листа, а ти віднесеш його і там залишишся. Хочеш чи не хочеш?..

— Ну, гаразд! Давайте листа. Побачу, що з того вийде.

Вона сіла і почала оглядати кімнату.

Вокульський написав листа, розказав, куди йти, і додав:

— Ну, раз мати родила… Будеш добре працювати, то буде й тобі добре, але якщо не скористаєшся з цієї нагоди, то роби, що хочеш. Можеш іти.

Дівчина зареготала.

— Ну й казитиметься стара!.. Оце я їй підвезу візка… Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите?

— Йди, — відповів Вокульський, показуючи на двері.

Вона ще раз уважно подивилася на нього і вийшла, здвигнувши плечима.

Незабаром з’явився пап Ігнац.

— Що це за знайомство? — спитав він невдоволено.

— Справді… — задумливо відповів Вокульський. — Не зустрічав ще такого бидла, хоч бачив багато всяких.

— В самій Варшаві їх — тисячі, — відказав Жецький.

— Знаю. Боротися з ними нема сенсу, бо приходять нові й нові. Відціля висновок, що суспільство рано чи пізно мусить докорінно перебудуватись. Інакше — згниє.

— Ага, — тихо мовив Жецький. — Я теж так думав.

Вокульський попрощався з ним. У нього було таке відчуття, немов у хворого на гарячку, якого облили холодною водою. «Але виходить так, — думав він, — поки суспільство перебудується, сфера моєї філантропії дуже звузиться. Мого майна не вистачило б на ушляхетнення негідних інстинктів. Отже, для мене — краще панна, яка позіхає на великодніх пожертвах, аніж побожна заплакана потвора».

Образ панни Ізабелли постав перед ним в яскравішому, ніж будь-коли, ореолі. Кров шугнула йому в голову, і він в думці ганьбив себе за те, що міг порівнювати її з таким створінням! «Ні, краще вже розкидатись грішми на екіпажі та коні, аніж отакі… нещасні випадки!..» У великодню неділю Вокульський на візнику під’їхав до дому графині. Коло під’їзду він уже застав довгу валку різноманітних екіпажів. Були тут елегантні кабріолети, в яких виїжджала аристократична молодь, були і звичайні візницькі брички, найняті на певний час відставними чиновниками; старі карети з старими кіньми, старою збруєю та лакеями в приношених лівреях і новенькі, прямо з Відня, коляски, а при них лакеї з квітками в петлицях і кучери з батогами, обпертими об стегно, наче маршальська булава. Не бракувало й фантастичних козачків у таких незмірно широких штанах, немов їхні пани вмістили, а них всю свою амбіцію.

Вокульський мимохідь помітив, що серед цього збіговиська кучери великих панів поводились поважно й гордовито, кучери банкірів намагались верховодити, за що з них насміхалися, а візники тримались найнезалежніше.

Кучери найманих карет стояли осторонь — вони гордували іншими, а всі інші — ними.

Коли Вокульський увійшов у вестибюль, сивий швейцар з червоною стрічкою низько вклонився йому й відчинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з’явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.

— Вельможна пані чекає на вас, — сказав Юзеф.

Вокульський дістав з жилетної кишені п’ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. «Який же я дурний! — подумав він. — Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче».

Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. «Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші», — сказав він сам собі.

Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. «Яким же муром умовностей вони одгородилися! — подумав він. — От якби я міг його зруйнувати!..»

Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. «Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам’ять!..» «Залишиш по собі поблажливу жалість», — шепнув йому якийсь голос. «Невже я такий нікчемний?» «Ні, ти тільки такий благородний».

Він опам’ятався — перед ним стояв пан Томаш Ленцький.

— Вітаю вас, пане Станіславе, — промовив він з властивою йому величністю. — Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… «Невже я потрапив на заручини панни Ізабелли?..» — подумав Вокульський, і йому потемніло в очах.

— Уявіть собі, що з нагоди ваших відвідин… ви чуєте, пане Станіславе?., з нагоди ваших відвідин я помирився з Йоанною, моєю сестрою… Але ви чогось зблідли?.. Тут ви зустрінете багато знайомих… Не думайте, що аристократія така страшна…

Вокульський опам’ятався.

— Пане Ленцький, — холодно заперечив він, — у моєму наметі під Плевною бували й значніші панове. Вони були зі мною такі люб’язні, що мене трудно зворушити присутністю навіть дуже великих, таких… яких не знайдеться в Варшаві.

— А… а… — пробелькотів пан Томаш і вклонився йому.

Вокульський був вражений. «От підлабузник! — майнула в нього думка. — І я… я… мав церемонитися з такими людьми?..»

Пан Ленцький узяв його під руку й урочисто ввів у першу вітальню, де були самі чоловіки.

— Бачите, ото граф… — почав був пан Томаш.

— Знаю, — відповів Вокульський, а в думці додав: «Винен мені карбованців з триста».

— Банкір… — пояснював далі пан Томаш. Але перш ніж він вимовив банкірове прізвище, той сам підійшов до них і, привітавшись з Вокульським, сказав:

— Бійтесь бога, пане Вокульський, з Парижа наглять нас з тими бульварами… Чи ви їм відповіли?..

— Я хотів спочатку поговорити з вами, — відказав Вокульський.

— Ну, то давайте де-небудь зустрінемось. Коли ви буваєте вдома?

— Сталих годин у мене нема. Краще я зайду до вас.

— Ну, то заходьте в середу, разом поснідаємо й кінець кінцем договоримось.

Вони розкланялись. Пан Томаш ніжніше притиснув до себе лікоть Вокульського.

— Генерал… — почав він був знову.

Побачивши Вокульського, генерал подав йому руку, і вони привіталися, як давні знайомі.

Пан Томаш ставав щодалі сердечнішим і починав дивуватись, бачачи, що галантерейний купець знайомий з найзначнішими в місті людьми, а не знайомий лише з тими, хто мав багатство або титул, але нічого корисного не робив.

У дверях до другої вітальні, де було кілька дам, їх зустріла графиня Карольова. Поза нею промайнув лакей Юзеф. «Розставили пікети, щоб не скомпрометувати скоробагатька, — подумав Вокульський. — Це дуже чемно з їхнього боку, але…»

— Яка ж я рада, пане Вокульський, — промовила графиня, відбираючи його у пана Томаша, — яка я рада, що ви виконали моє прохання… Тут якраз є особа, яка хотіла б познайомитися з вами.

В першій вітальні поява Вокульського викликала сенсацію.

— Пане генерале, — промовив граф, — графиня почала приймати у себе галантерейних купців. Цей Вокульський…

— Він такий самий купець, як і ми з вами, — заперечив генерал.

— Скажіть, князю, — спитав другий граф, — відкіля тут узявся цей Вокульський?

— Його запросила господиня, — відповів князь.

— Я не маю нічого проти купців, — говорив далі граф, — але цей Вокульський, який під час війни заробив на поставках в армію великі гроші…

— Так… так… — перебив князь. — Такі гроші бувають звичайно підозрілого походження, але за Вокульського я ручуся. Мені казала про нього графиня, а я сам розпитував офіцерів, котрі були на війні, а з-поміж них і мого племінника. І всі вони кажуть, що ці поставки були сумлінні.

Навіть солдати, коли одержували добрий хліб, то казали, що він, певно, спечений з борошна Вокульського. Скажу вам більше, — вів далі князь, — Вокульський своєю чесністю звернув на себе увагу високих чиновників і не раз діставав від них спокусливі пропозиції. Наприклад, в січні цього року одне підприємство двічі пропонувало йому двісті тисяч карбованців лише за фірму, але він не погодився…

Граф усміхнувся і сказав:

— Якби у нього було тисяч на двісті більше….

— Якби було, то його б тут сьогодні не було, — відказав князь і, кивнувши графові, одійшов.

— Божевільний старик, — презирливо пробурмотів граф услід князеві.

В третій вітальні, куди увійшов Вокульський з графинею, містився буфет з багатьма великими й маленькими столами, за якими по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька слуг розносили закуски й вина, а порядкувала ними панна Ізабелла, вона, видно, заступала господиню. На ній була блідо-блакитна сукня й великі перли на шиї. Вона була така прекрасна, такий величний був кожен її рух, що Вокульський, глянувши на неї, закам’янів. «Мені про неї нічого навіть мріяти», — розпачливо подумав він.

Одночасно він помітив молодика, який був учора в костьолі, а сьогодні самотньо сидів за маленьким столиком, не зводячи очей з панни Ізабелли. «Звичайно, він її любить!» — подумав Вокульський, і на нього немов війнуло могильним холодом. «Я загинув!» — додав він в думці.

Все. це тривало кілька секунд.

— Ви бачите, пане Вокульський, оту стареньку жінку між епіскопом і генералом? — спитала графиня. — То вдова голови, Заславська, моя найкраща приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з вами. Стара дуже зацікавилась вами, — вела далі графиня, усміхаючись, — у неї немає дітей, тільки дві гарненьких онучки. Можете котру-небудь з них вибрати!.. Поки що придивіться до неї, а як ті панове одійдуть, я вас відрекомендую. А… князь!

— Вітаю вас, — озвався князь до Вокульського. — Ви дозволите, кузино?..

— Прошу, — відповіла графиня. — Ось, панове, вільний столик, я на хвилину залишу вас…

І вона одійшла.

— Сядемо, пане Вокульський, — промовив князь. — Дуже добре, що ми залишились самі, у меле до вас важлива справа. Уявіть собі, ваш проект наробив великого переполоху між нашими фабрикантами мануфактури. Я, здається, правильно сказав — фабрикантами мануфактури?..

Вони вважають, що ви хочете занапастити нашу промисловість… Ваша конкуренція для них справді така небезпечна?..

— Я маю три або й чотири мільйони кредиту у московських фабрикантів, — відповів Вокульський, — але ще не знаю, як у нас підуть їхні товари…

— Страшна… страшна цифра… — прошепотів князь. — Вам не здається, що вона справді небезпечна для наших фабрикантів?

— Та ні! Вона означає лише невелике зменшення їх колосальних прибутків, що мене, зрештою, не обходить.

Я турбуюся тільки про власний прибуток та про те, щоб здешевити товари для покупців. А наші товари таки будуть дешевші.

— Але чи обміркували ви це питання з погляду громадянського обов’язку?.. — сказав князь, стискаючи йому руку. — Нам уже так мало залишилося втрачати…

— Мені здається, що паш громадянський обов’язок у тому й полягає, щоб дати покупцям дешевий товар та знищити монополію фабрикантів, які тільки й мають з нами спільного, що експлуатують наших споживачів та робітників…

— Ви так гадаєте?.. Я про це не подумав. Зрештою, мене обходять не фабриканти, а вітчизна, наша вітчизна, нещасна вітчизна…

— Чим можу панам служити? — раптом озвалась, підійшовши до них, панна Ізабелла.

Князь і Вокульський устали.

— Яка ж ти сьогодні гарна, кузинко! — сказав князь, стискаючи їй руку. — Їй-богу, шкодую, що я не мій син…

А може, воно й краще!.. Бо якби ти мною знехтувала, — а воно так, напевне, й сталося б, — я був би дуже нещасний… Ах, пробач!.. — нагадався раптом князь. — Дозволь, кузинко, рекомендувати тобі пана Вокульського. Мужня людина і мужній громадянин… цього тобі, мабуть, досить?

— Я вже мала приємність, — тихо сказала панна Ізабелла, відповідаючи на поклін.

Вокульський глянув їй у вічі й помітив такий переляк, такий сум, що душу його знову пойняв розпач. «Чого я сюди прийшов?» — подумав він.

Вокульський подивився в бік вікна і знов побачив молодика, який непорушно сидів над тарілкою, прикривши рукою очі. «Ах, чого я, нещасний, сюди прийшов?..» — думав Вокульський, відчуваючи такий біль, немов серце йому виривали кліщами.

— Може, ви покуштуєте хоч вина? — питала панна Ізабелла, здивовано глянувши на нього.

— Що тільки накажете, — відповів він машинально.

— Нам треба ближче познайомитись, пане Вокульський, — промовив князь. — Вам слід ближче стати до нашого кола, бо в ньому, вірте мені, є розумні голови і шляхетні серця, але бракує ініціативи…

— Я скоробагатько і не маю титулу, — відповів Вокульський, аби що-небудь сказати.

— Навпаки, титулів у вас… перший — працьовитість, другий — чесність, третій — здібність, четвертий — енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.

До них підійшла графиня.

— Ви дозволите, князю?.. — сказала вона. — Пане Вокульський…

Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.

— Оце пан Станіслав Вокульський, — звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.

— Сідай, будь ласка, — промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. — Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..

— З тих… нікому невідомих, — відповів він, — а найбільш, мабуть, вам, пані.

— А не служив, бува, твій батько в війську?

— Батько — ні, а дядько служив.

— А де він служив, не пам’ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?

— Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…

— В першій бригаді другої дивізії, — перебила вдова. — Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?

— Помер п’ять років тому.

У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.

— Кажеш, помер?.. Вічна йому пам’ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?

— Золотий хрест…

— Так, золотий хрест… А більш нічого?

— Ще мініатюра — його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.

Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.

— Мініатюра… — повторила вона. — А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?

— Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…

— Що ж з ними сталось? — все наполегливіше допитувалась удова.

— За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.

— А… а… — тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.

В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.

Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.

Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина — угорського й червоного — і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним — епіскопові. «Добре ж я зробив, — подумав він. — Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…»

Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:

— Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..

Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..

Вокульський заперечливо похитав головою.

— Навряд чи з цього щось вийде, — відповів він. — Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…

— А саме?

— Я кажу про млини, — вів далі Вокульський. — За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.

— Вперше чую… Сядьмо отут, — мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, — і розкажіть, що це означає?

Тим часом у вітальнях тривала розмова.

— Цей пан — якась загадкова людина, — казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір’ї. — Вперше бачу, щоб Заславська плакала.

— Тут, звичайно, якась любовна історія, — відповіла дама з пір’ям. — В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.

— Ви вважаєте, що…

— Я навіть певна, — відповіла друга дама, здвигнувши плечима. — Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.

— Просто дивно, — сказала дама в брильянтах. — До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…

— Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.

— І князь дуже прихильно до нього ставиться…

— Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…

— Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…

— Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…

За другим столиком розмовляли три чоловіки.

— Ну, графиня вчинила державний переворот, — казав брюнет з чубком.

І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, — відповів сивий пан.

— Все-таки — купець…

— А чим купець гірший за банкіра?

— Галантерейний купець продає гаманці, — наполягав брюнет.

— Ми часом продаємо й герби… — озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.

— Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…

— Тим краще для відданиць.

— Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…

Повз них швидко пройшла графиня.

— Пане Вокульський, — сказала. вона, підкликаючи його віялом.

Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.

— Варто, варто, — задоволено казав князь. — Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.

Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.

— Ви стомилися? — спитав він.

— Трохи, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?

— З серцем? — запитав молодик. — Не варто…

Панна Ізабелла стенула плечима.

— Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.

Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.

Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.

В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом — одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.

— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.

Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.

Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.

— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.

І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.

Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.

— Залишаю вас тут, панове, — сказала графиня. — Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.

— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.

Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:

— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.

Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.

Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».

— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.

Де ж він, бідний, похований?

— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.

Удова знов притулила хустинку до очей.

— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?

— Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.

— Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..

— Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.

— А ти знаєш, — промовила удова, — що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно — шалена молодість…

Вона витерла сльози й говорила далі:

— Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… — додала вона, сміючись і плачучи. — Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.

Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:

— Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…

Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…

Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.

Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.

— А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? — трохи помовчавши, спитала удова.

Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.

— Нема, — промовила удова, бачачи його збентеження. — Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.

Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:

— Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…

— Неодмінно, — відповів Вокульський.

— Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.

Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, — той, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Заплати, скільки коштуватиме, а я тобі поверну з моєю довічною вдячністю. Зробиш?

— Зроблю.

— От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? — мовила вона далі. — Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:

«Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…

Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.

— Що з тобою? — запитала удова.

— Нічого, — відповів він, усміхнувшись. — Смерть заглянула мені в вічі.

— То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?

— Зроблю.

— Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…

Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.

— Проведи пана в зал, — звеліла вона.

Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам’ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. «Що воно за світ?.. Що за світ?..»

Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. «Иу, побачу її в залі…»

Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. «Тут її нема», — подумав він.

— Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. — насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. «Вона, мабуть, у другому залі», — казав сам до себе Вокульський.

Він побачив графиню і підійшов до неї.

— Ну що, закінчилась ваша нарада? — спитала графиня. — Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., — додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.

— Я одразу приступаю до справи, — промовила дама, згорда дивлячись на нього. — Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…

Графиня трохи почервоніла.

— Лише кілька?.. — перепитав Вокульський і подивився на брильянти гордопишної дами, за які можна було купити кілька сот сувоїв найдорожчого полотна. — Після свят, — додав він, — я матиму честь надіслати вам, графине, полотно…

Він уклонився, немов прощаючись.

— Як, ви вже залишаєте нас? — спитала трохи збентежена графиня.

— Але ж який він нахаба! — промовила дама в брильянтах до своєї приятельки з страусовим пір’ям.

— Дозвольте з вами попрощатися й подякувати за честь, яку ви мені виявили!.. — сказав Вокульський, цілуючи графиню в руку.

— Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?..

У нас з вами буде ще багато спільних справ.

В другій вітальні панни Ізабелли також не було. Вокульський занепокоївся. «Мушу ж я на неї ще раз глянути, — подумав він. — Хто його знає, чи скоро трапиться ще така нагода…»

— А, он ви де! — гукнув до нього князь. — Я вже знаю, яку змову ви вчинили з паном Ленцьким. Спілка для торгівлі зі Сходом — прекрасна ідея! Ви повинні прийняти до неї й мене. Нам треба познайомитися ближче… — Бачачи, що Вокульський мовчить, він додав: — Я настирливий, пане Вокульський, правда ж?.. Але вам нічого не поможе: ви мусите зблизитися з нами — ви й інші люди вашого кола, — і ми підемо разом. Ваші фірми — ті самі герби, а наші герби — ті самі фірми, які гарантуватимуть сумлінність у провадженні справ…

Вони потиснули один одному руки, і Вокульський щось відповів, але що саме не пам’ятав. Його занепокоєння все зростало — панни Ізабелли ніде не було.

— Може, вона там, далі, — схвильовано прошепотів він, прямуючи в останню вітальню.

По дорозі його перехопив пан Ленцький і заговорив з незвичайною сердечністю:

— Ви вже йдете? Ну, до побачення, дорогий пане Вокульський! Отже, після свят у мене перше засідання, і з божою поміччю почнемо. «Нема її!» — думав Вокульський, прощаючись з паном Томашем.

— А знаєте, — шепотів Ленцький, — ви зробили справжній фурор. Графиня не знає, де дітись від радості, князь тільки про вас і говорить… Та ще той випадок з пані Заславською… Взагалі… чудово!.. Про кращий дебют нічого було й мріяти…

Вокульський стояв уже в дверях. Він ще раз оглянув зал осклілими очима і вийшов з розпачем у серці. «Може, треба б повернутись та попрощатися з нею?..

Адже вона заступала господиню…» — думав він, повільно йдучи вниз сходами.

Почувши шелест сукні на верхній площадці, він здригнувся. «Вона…»

Підвів голову й побачив даму в брильянтах.

Хтось подав йому пальто. Вокульський вийшов на вулицю, заточуючись, мов п’яний. «Що мені з блискучого успіху, коли її там нема?»

— Карету пана Вокульського! — гукнув з ганку швейцар, побожно стискаючи в кулаці три карбованці. Сльозливі очі і трохи захриплий голос свідчили, що цей громадянин навіть на своєму відповідальному посту віддав належне першому дню свят.

— Карету пана Вокульського!.. Карету Вокульського!..

Вокульський, під’їжджай!.. — гукали кучери, що стояли коло ганку.

Серединою Алеї повільно рухались два потоки екіпажів і карет — в бік Бельведера і назад. Хтось з пасажирів помітив Вокульського на тротуарі і вклонився йому.

— Колега, — шепнув Вокульський і почервонів.

Коли під’їхав його екіпаж, він хотів був сісти, але передумав.

— Їдь собі додому, — сказав він кучерові, даючи йому на пиво.

Екіпаж од’їхав до міста, а Вокульський змішався з натовпом і пішов в бік Уяздовського майдану. Він повільно йшов і придивлявся до проїжджаючих. Багатьох з них він знав. Он шкіряник, який достарчає йому свої вироби, їде з грубою, як бочка, жінкою і гарненькою дочкою, яку хотіли за нього сватати. Он син м’ясника, який колись достарчав ковбаси в магазин Гопфера. А он багатий тесля з численною родиною. Вдова спиртозаводчика, також багата й також готова віддати йому свою руку й серце. Он лимар, два продавці з мануфактурного магазину, он чоловічий кравець, муляр, ювелір, пекар, а он і його конкурент — галантерейний купець у звичайному екіпажі.

Більшість із них не бачили Вокульського, декотрі помічали і кланялись йому; були й такі, котрі, побачивши його, не тільки не кланялись, а навіть єхидно усміхались. З-поміж усіх цих купців, промисловців та ремісників, що були однакового з ним становища, а деякі навіть багатші та відоміші в Варшаві, тільки він один був сьогодні на розговінні у графині. Жоден з них, тільки він один!.. «Мені неймовірно щастить, — думав він. — За півроку нажив великі гроші, за кілька років можу мати мільйон…

Навіть раніш… Уже сьогодні мене приймають в аристократичних салонах, а що буде через рік?.. Декотрим із тих панів, з якими я сьогодні зустрічався у графині, як рівний з рівними, сімнадцять років тому я міг би прислуговувати в ресторані і не прислуговував тільки тому, що вони туди не хотіли заходити. З комірчини при магазині — в будуар графині! Он як ти високо скочив!.. Але чи не надто швидко я йду вперед?» — додав він з таємною тривогою в серці.

Він вийшов на широкий Уяздовський майдан, на південній частині якого були влаштовані розваги для простолюду. Уривчасті звуки катеринок, завивання труб та гомін багатотисячного натовпу накотились на Вокульського, немов повідь. Перед ним, як на долоні, постав довгий ряд гойдалок, що підлітали то праворуч, то ліворуч, наче гігантські маятники. За ними другий ряд — численні каруселі з різнокольоровими смугастими верхами. Далі — третій ряд зелених, жовтих та червоних яток, де напривході висіли незграбно намальовані картини, а на верху то з’являлись, то зникали барвисто одягнені клоуни або величезні ляльки. А в центрі майдану стояло два високих стовпи, на які саме в цей час видирались охочі дістати костюм або дешевого годинника.

Навколо цих нашвидку споруджених брудних будівель товпилась і веселилася юрба.

Вокульському пригадались його дитячі роки. Якою ж смачною йому, завжди голодному хлопчині, здавалась булка з сарделькою! Як він, сівши на коня на каруселі, уявляв себе великим полководцем! З якою насолодою підлітав він угору на гойдалці! Яка то була розкіш думати, що сьогодні й завтра він нічого не робитиме — раз за цілий рік.

А з чим можна порівняти певність, що сьогодні він ляже спати о десятій годині, а завтра, якщо захоче, теж може встати о десятій, пролежавши в постелі дванадцять годин підряд! «І то був я, я?.. — здивовано питав він сам себе. — Невже мене тоді так тішили речі, які тепер викликають лише огиду?.. Круг мене веселяться тисячі бідняків, порівняно з якими я — багач, і що ж я. маю?.. Тривогу і журбу, журбу і тривогу… Тепер, коли я міг би мати все те, про що колись мріяв, я не маю нічого, бо колишні прагнення згасли. А я ж так вірив у своє незвичайне щастя!..»

В цю мить в юрбі залунав багатоголосий крик. Вокульський немов прокинувся й побачив на верху стовпа людську постать. «Ага, переможець!» — подумав він, ледве встоявши на ногах під тиском юрби. Круг нього люди товпились наперед, ляскали в долоні, кричали «віват», показували пальцями на героя, допитувались, як його прізвище. Здавалося, розбурхана юрба підхопить героя йа руки й понесе по місту, проте запал раптом остиг. Люди бігли повільніше, спинялися, вигуки вщухали, нарешті, й зовсім замовкли.

Герой хвилини повільно зсунувся з стовпа, і за нього відразу забули. «Це пересторога для мене…» — подумав Вокульський, витираючи піт з лоба.

Майдан і весела юрба остаточно йому набридли, і він повернув назад.

Серединою Алеї так само проїжджали екіпажі й карети.

В одній з них Вокульський помітив блідо-блакитну сукню. «Панна Ізабелла!..»

Серце його сильно закалатало. «Ні, не вона».

Віддалік пройшла величною ходою якась жінка. «Вона?.. Ні. Відкіля б вона тут узялася?»

Так він пройшов усю Алею, Олександрійський Майдан, Новий Світ, весь час когось шукаючи і не знаходячи. «Оце таке моє щастя? — думав він. — Я не прагну того, що міг би мати, а вганяю за тим, що не дається в руки. Невже це і є щастя?.. Хто його знає, чи смерть справді таке зло, яким її вважають люди».

І вперше йому захотілось заснути таким міцним сном, якого не могли б порушити ні прагнення, ні надії.

В цей самий час панна Ізабелла, повернувшись від тітки, майже з порога гукнула до панни Флорентіни:

— А знаєш?.. Він був на прийомі!..

— Хто?

— Ну, отой, Вокульський…

— Чого ж би йому не бути, коли його запросили, — відказала панна Флорентіна.

— Але ж це зухвальство… Це нечувано!.. До того ж тітка, уяви собі, ним зачарована, князь мало не вішається йому иа шию, а всі інші хором твердять, що він — якась знаменитість… І тобі все це байдуже?..

Панна Флорентіна сумно усміхнулась.

— Мені це відомо. Герой сезону. Взимку ним був пан Казимеж, а кільканадцять років тому навіть… я, — додала вона тихо.

— Але ж ти подумай: хто він такий?.. Купець… Купець!..

— Дорога Бельцю, — відповіла панна Флорентіна, — я пам’ятаю сезони, коли наш світ захоплювався навіть циркачами. Але все те минулося; минеться й це.

— Я боюсь цього чоловіка, — прошепотіла панна Ізабелла.

Розділ десятий ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

«Отже, маємо новий магазин; п’ять вітрин, два склади, сім продавців і швейцар у дверях. Маємо ще екіпаж, блискучий, як наваксований чобіт, пару гнідих коней, кучера і лакея в лівреї. І все це звалилося на нас на початку травня, коли Англія, Австрія і навіть розбита Туреччина навперебій озброювались!

— Дорогий Стасю, — казав я Вокульському, — всі купці сміються з нас, що ми так багато тратимо в непевні часи.

— Дорогий Ігнаце, — відповів мені Вокульський, — а ми сміятимемось з усіх купців, коли настануть певніші часи.

Тепер якраз найкраща пора для всіляких торговельних справ.

— Але ж європейська війна, — кажу йому, — висить на волосинці. Якщо вона спалахне, то ми напевне збанкрутуємо.

— Не думай ти про війну, — відповідає Стась. — Весь цей галас вщухне через кілька місяців, а ми тим часом випередимо всіх конкурентів.

Ну, і війни таки нема. В магазині у нас людей, як на прощі, до наших складів привозять і вивозять товари, як до млина, а гроші сиплються в касу, як полова. Хто не знає Стася, може подумати, що він — геніальний комерсант.

Але ж я його знаю, через те все частіше питаю сам себе: навіщо йому все це?.. Warum hast du denn das getan?..[40]

Правда, до мене також зверталися з такими запитаннями. Невже я такий старий, як небіжчиця Grossmutter і не розумію ні духу часу, ні прагнень молодшого покоління?..

Ба ні! Не так воно ще погано!..

Пам’ятаю, коли Луї-Наполеон (пізніше імператор Наполеон ш) утік з в’язниці в 1846 році, яка буря зірвалася по всій Європі. Ніхто не знав, що воно буде. Проте всі розсудливі люди до чогось готувалися, а дядько Рачек (пан Рачек одружився з моєю тіткою) весь час твердив:

— Я ж казав, що Бонапарт ще вирине й наробить шелесту! От тільки біда, що я нездужаю на ноги.

1846 і 1847 роки минули в великій заворусі. Все частіше з’являлись листівки, а люди зникали. Не раз і я думав: чи не пора й мені виткнути голову на широкий світ?

А коли мене огортали сумніви і тривоги, я після закінчення роботи в магазині йшов до дядька Рачека і просив, щоб він порадив мене, як рідний батько.

— Знаєш що? — відповідав дядько, гупаючи себе кулаком по хворому коліну. — Я тебе пораджу, як рідний батько: хочеш, кажу тобі, то йди, а не хочеш, кажу тобі… то залишайся…

Але в лютому 1848 року, коли Луї-Наполеон був уже в Парижі, одної ночі я побачив уві сні батька, таким, яким він був у труні. Сюртук на ньому був застебнутий під самим підборіддям, у вусі — сережка, а вуса підчорнені (це йому зробив пан Доманський, щоб батько з’явився на страшний суд в достойному вигляді). Батько стояв у дверях, виструнчившись, і сказав тільки оці слова:

— Пам’ятай, вітрогоне, чого я тебе вчив!.. «Сон — мара, хай буде, як бог дасть», — думав я кілька днів підряд. Але магазин мені вже остогид. Навіть Малгося Пфейфер, царство їй небесне, вже не цікавила мене, а на Підваллі мені зробилося так тісно, що я вже не міг витримати й пішов знову до дядька Рачека за порадою.

Пам’ятаю, він лежав у ліжку, вкритий тітчиною периною, і пив якесь гаряче вариво, щоб спітніти. Коли я розказав йому всю свою справу, дядько промовив:

— Знаєш що? Я пораджу тебе, як рідний батько: хочеш — іди, не хочеш — залишайся. А я сам, якби не мої падлючні ноги, давно вже був би за кордоном. Бо й твоя тітка, кажу тобі, — тут він притишив голос, — так страшно меле своїм язичищем, що я охітніше слухав би гуркіт цілої австрійської батареї, аніж її гдирання. Вона що допоможе мені натиранням, те зіпсує балаканиною… А гроші ж у тебе є?.. — спитав він, трохи помовчавши.

— Знайдеться кілька сот злотих.

Дядько Рачек сказав мені замкнути двері (тітки вдома не було) й добув з-під подушки ключа.

— Візьми, — сказав він, — одімкни отого оббитого шкірою сундука. Там праворуч стоїть скринька, а в ній гаманець. Подай мені його…

Я вийняв з скриньки великого й важкого гаманця. Дядько Рачек взяв його в руки й, зітхаючи, одлічив п’ятнадцять півімперіалів.

— Візьми собі ці гроші на дорогу, — промовив він, — і якщо маєш їхати, то їдь… Дав би тобі більше, але, може, настане й мій час… Зрештою, треба щось залишити й жінці, аби вона, коли що до чого, могла знайти собі чоловіка… «Ми попрощалися плачучи. Дядько навіть трохи підвівся на ліжку і, обернувши мене лицем до свічки, прошепотів:

— Дай я ще раз на тебе подивлюся, бо воно, кажу тобі, з того балю не кожен повертається… Я й сам уже на божій дорозі, а журба, кажу тобі, вбиває людину не гірш, ніж куля…

Я повернувся в магазин і, незважаючи на пізню пору, все розказав Янові Мінцелеві та подякував йому за службу й опіку. Оскільки ми вже з рік говорили про ці речі, а він завжди заохочував мене йти бити німців, я думав, що мій намір зробить йому велику приємність. Але Мінцель якось посмутнів. Другого дня він виплатив мені зароблені гроші, навіть з надвишкою, й обіцяв зберігати мою постіль і сундучка на той випадок, якщо я повернуся. Проте звичайна його войовничість десь зникла, і він навіть ні разу не повторив свого улюбленого вигуку: «Ого, дав би я чосу тим пруссакам, якби мені не магазин!..»

Коли ж я о десятій годині вечора, в~ кожушку і юхтових чоботях, поцілувався з ним і взявся за клямку, щоб залишити кімнату, в якій ми стільки років жили разом, з Яиом сталося щось дивне. Він схопився іЬ стільця, розкинув руки й закричав:

— Свиня!.. Куди ти йдеш?..

А потім упав на моє ліжко й захлипав, мов дитина.

Я вибіг з кімнати. В темних сінях, ледве освітлених олійним каганцем, хтось заступив мені дорогу. Я здригнувся.

То був Август Кац, одягнений по-зимовому, немов у далеку дорогу.

— Що ти тут робиш, Августе? — спитав я.

— Жду тебе.

Я гадав, що він хоче провести мене, і ми пішли на Гжибовський майдан, за цілу дорогу не промовивши й слова, бо Кац взагалі ніколи нічого не говорив. Єврейський віз, яким я мав їхати, вже був на місці. Я поцілував Каца, а він мене. Я сів на віз, він — також…

— Поїдемо разом, — сказав Кац. А потім, коли ми вже були за Мілосною, додав: — Твердо і трясе, тут не заснеш.

Спільна наша подорож тривала несподівано довго — аж до жовтня 1849 року, пам’ятаєш Каце, незабутній друже?[41] Пам’ятаєш довгі марші в нестерпну спеку, коли ми не раз пили воду з калюж; або отой похід через багно, коли ми підмочили патрони; або ті ночівлі в лісах та на полях, коли ми один другому спихали голови з ранця та крадькома стягали один з другого шинелю, яка служила нам спільною ковдрою?.. А пам’ятаєш міжчену картоплю з салом, яку ми вчотирьох зварили так, що про це не знав ніхто з нашого загону? Скільки разів потім я їв картоплю, але ніколи вже вона не здавалася мені такою смачною, як тоді. Ще й досі відчуваю я її запах, її гарячу пару, що валувала з горшка, бачу тебе, Каце, як ти, щоб не гаяти часу, разом молився, їв картоплю й закурював від багаття люльку.

Каце, Каце! Якщо на небі нема угорської піхоти й міжченої картоплі, даремно ти туди поспішив!

А пам’ятаєш генеральну битву, про яку ми так мріяли на відпочинках після партизанської стрілянини? Я навіть у могилі не забуду її, а якщо бог запитає мене, для чого я жив на світі, то відповім: для того, щоб прожити один такий день. Тільки ти розумієш мене, Каце, бо ми обидва це бачили. А тоді ми не надавали цьому ніякого значення…

За півтори доби до тієї битви наша бригада зосередилась під якимось угорським селом, під яким — уже не пам’ятаю. Та й вітали ж нас там славно! У випі, правда, не дуже доброму, можна було купатись, а свинина та червоний перець так нам остогидли, що ніхто тієї гидоти й не покуштував би, звісно, аби було щось смачніше. А яка музика, які дівчата!.. Цигани — чудові музики, а венгерки — справжній порох. Крутилось їх, тих дзиг, серед нас не більш як двадцять, але всім стало так гаряче, що наші зарубали й закололи трьох хлопів, а вони уколошкали кіллям нашого гусара.

І бог його знає, чим скінчилася б так гарно почата розвага, коли б саме в її розпалі по приїхав до штабу якийсь поміщик четвериком змилених коней. За кілька хвилин військо облетіла чутка, що поблизу стоять значні сили австріяків. Сурми затрубили тривогу, — колотнеча вщухла, венгерки зникли, а по шеренгах прокотився шепіт про генеральну битву.

— Нарешті!.. — сказав ти мені.

Тієї ночі ми просунулись на милю вперед, другого дня — ще на милю. Кожні кілька годин, а потім щогодини прилітали естафети. Це свідчило про те, що недалеко перебуває штаб нашого корпусу і що наближається неабияка подія.

Тієї ночі ми спали на голім полі, навіть не поставивши в козла рушниць. Як тільки стало благословлятись на світ, ми рушили вперед: ескадрон кавалерії з двома легкими гарматами, потім наш батальйон, а за нами вся бригада з артилерією та обозом, прикрита з боків сильними охоронними загонами. Естафети вже надходили щопівгодини.

Коли зійшло сонце, ми побачили над дорогою перші сліди перебування супротивника: залишки соломи, погаслі вогнища, розібрані на паливо будинки. Далі все частіше стали ми зустрічати втікачів: поміщиків з родинами, духовних осіб різного віросповідання, нарешті, селян та циган. У кожного на обличчі застиг переляк, кожен кричав щось по-угорському, показуючи руками назад.

Десь о сьомій годині на південному заході пролунав гарматний постріл. По шеренгах прокотився гомін:

— Ого! Починається…

— Ні, це сигнал…

Гримнуло ще два постріли, потім ще два. Ескадрон, що їхав поперед нас, зупинився; дві гармати і два зарядних ящики галопом подалися вперед, кілька їздових поскакало на найближчий пагорбок. Ми спинились — і на хвилину запанувала така тиша, що чути було цокіт копит сірої кобили, якою доганяв нас ад’ютант. Вона промайнула повз нас до гусарів, важко дихаючи і майже торкаючись животом землі.

Тепер уже озвалося десь ближче й далі кільканадцять гармат так, що можна було відрізнити кожен постріл.

— Пристрілюються! — сказав наш старий майор.

— Гармат у них штук з п’ятнадцять, — озвався Кац, який в таких випадках ставав балакучіший. — А у нас дванадцять. От буде робота!..

Майор обернувся до нас на коні й усміхнувся в свої сиві вуса. Я зрозумів, чого він усміхався: вдалині розітнулась ціла гама пострілів, немов хто заграв на органі.

— Більш як двадцять, — заговорив я до Каца.

— Йолопи!.. — засміявся офіцер і пришпорив коня.

Ми зупинились на пагорку, звідки видно було всю бригаду, яка йшла за нами. Позначала її руда хмара куряви, що тяглася на дві або на три верстви.

— Сила-силенна війська! — прошепотів я. — І де воно тільки поміститься!..

Заграли сурми, і наш батальйон поділився на чотири ротні колони, що вишикувались паралельно одна одній.

Перші взводи вийшли наперед, ми залишились позаду.

Я обернувся й побачив, що від головної колони одділилося ще два батальйони: вони зійшли з дороги й побігли полем — один праворуч від нас, другий ліворуч. За якихось чверть години вони порівнялися з нами, хвилин з п’ятнадцять відпочили. Далі всі три батальйони пішли кроком уперед.

Тим часом канонада так посилилась, що чути було по два або й по три постріли одночасно. Навіть гірше — крізь їх гуркіт чути було якесь приглушене дудніння, схоже на безперервний грім.

— Скільки гармат, камраде? — . спитав я по-німецьки унтер-офіцера, який ішов поруч зі мною.

— Мабуть, зо сто, — відповів він, крутячи головою. — І працюють вони непогано, бо озвалися всі разом.

Ми зійшли з дороги, якою через кілька хвилин повільною риссю проїхало два ескадрони гусарів і чотири гармати з зарядними ящиками. Солдати, що йшли зі мною в одній шерензі, почали хреститися: «Бо ім’я отця й сина…»

Дехто сьорбнув з баклажки.

Ліворуч від нас гуркіт все посилювався: окремих пострілів розрізнити вже не можна було. Раптом у передніх рядах закричали:

— Піхота!.. Піхота!..

Я машинально взяв рушницю до бою, гадаючи, що показались австріяки. Але, крім пагорка й ріденьких кущів, поперед нас не було нічого. Натомість на тлі гарматного грому, на який ми вже не зважали, залунав тріск, немов від краплистого дощу, тільки набагато дужчий.

— До бою! — закричав хтось попереду протяглим голосом.

Я відчув, як серце моє на хвилину зупинилось — не від страху, а немов у відповідь на цю команду, яка ще з дитинства так сильно на мене впливала.

Незважаючи на марш, у шеренгах всі пожвавішали. Частували один одного вином, оглядали зброю, казали, що за півгодини увійдемо в вогонь, а головне — якнайдошкульніше глузували з австрійців, яким у той час не щастило.

Хтось почав посвистувати, хтось стиха заспівав; навіть стримана поважність офіцерів розтала, змінившись товариською доброзичливістю. Лише команда: «Смирно!» — заспокоїла нас.

Ми замовкли й вирівняли трохи розладнані ряди. Небо було чисте, лише подекуди на ньому біліли нерухомі хмарки; на кущах, повз які ми проходили, не ворушився жоден листок; над полем, порослим молодою травичкою, примовкли налякані жайворонки. Чути було тільки важке гупання чобіт, швидке дихання, часом брязкіт рушниць, що стикалися в тісних шеренгах, та гучний голос майора, що їхав конем попереду і щось говорив до офіцерів. А там, ліворуч, шаленіли гармати та лив дощ пострілів з рушниць.

Хто не чув такої бурі під ясним небом, брате Каце, той не знає справжньої музики!.. Пам’ятаєш, як дивно тоді було нам на душі?.. Не страх, а так, щось ніби смуток і цікавість…

Флангові батальйони відходили од нас все далі; нарешті, правий зник за пагорком, а лівий за кілька сажнів од нас пірнув у широкий яр, відкіля лише вряди-годи поблискувала хвиля його багнетів. Кудись поділися гусари й гармати, зник резерв, що тягся позад нас; залишився тільки наш батальйон, який спускався з одного пагорка, щоб вийти на другий, ще вищий. Лише час від часу з передової лінії, з тилу або з флангів надлітав верхівець з запискою або з усним розпорядженням до майора. Це просто диво, що від стількох розпоряджень у нього не замакітрилось у голові!

Нарешті, десь о дев’ятій, ми вийшли на останній пагорок, порослий густим чагарником. Тут пролунала нова команда, і взводи, що йшли один за одним, почали шикуватися в ряд. А коли ми спинились на верху пагорка, нам наказали пригнутись і опустити багнети, а потім стати на коліно.

І тоді (пам’ятаєш, Каце?) Кратохвіль, що стояв навколішки поперед нас, просунув голову між дві молодих сосонки й тихо промовив:

— Гляньте-но!..

Від підніжжя пагорка на південь, до самого обрію, простяглась рівнина, а на ній — немов ріка білого диму на кілька сот кроків завширшки, а завдовжки — хіба я знаю! — може, на цілу милю.

— Стрілецькі цепи!.. — сказав старий унтер-офіцер.

По обидва боки тієї ріки видно було кілька чорних та кільканадцять білих хмар, що стелились по землі.

— То батареї, а то горять села… — пояснив унтер-офіцер.

Придивившись уважніше, можна було помітити по обидва боки довгої смуги диму прямокутні плями: темні ліворуч, білі праворуч. Вони були схожі на великих їжаків з блискучими голками.

— То наші полки, а то австрійські… — промовив унтер-офіцер. — Ну-ну!.. Сам штаб їх краще не бачить…

З тієї довгої ріки диму до нас долітала безнастанна тріскотнява рушничної стрілянини, а в білих хмарах шаленіла гарматна буря.

— Пхе! — озвався тоді ти, Каце. — І це називається битва?.. Подумаєш, є чого боятись…

— Зажди-но, зажди… — пробурмотів унтер-офіцер.

— Приготуватись до бою! — залунала команда по шеренгах.

Не встаючи з колін, ми почали добувати з ладівниць та надкушувати патрони[42]. Задзвеніли сталеві шомполи, заклацали курки… Ми підсипали на полички пороху, і знов запанувала тиша.

Навпроти нас, приблизно за верству, було два пагорки, а між ними дорога. Я помітив, що на її жовтій смузі з’явилися якісь білі цятки, які незабаром злилися в білу лінію, а потім у білу пляму. Одночасно з балки, що лежала за кількасот кроків від нас, вийшли солдати в синіх мундирах і утворили синю колону. В цю хвилину праворуч від нас гримнув постріл з гармати, і над білим австрійським загоном зависла сива хмарка диму. За кілька хвилин — знову постріл, і знову хмарка над австрійцями. Півхвилини — і знову постріл, і знову хмарка…

— Herr gott![43] — вигукнув старий унтер-офіцер. — Ну й стріляють же наші! Там або Бем[44], або сам диявол командує!..

З того часу наші гармати не переставали бити, аж земля двигтіла, проте біла пляма на дорозі росла та й росла. Одночасно на протилежному пагорку показався димок, і в бік нашої батареї з гурчанням полетіла граната. Другий димок… третій… четвертий…

— Хитрі, бестії! — пробурмотів унтер-офіцер.

— Батальйон!.. Вперед марш! — громовим голосом крикнув наш майор.

— Рота!.. Вперед марш!.. Взвод!.. Вперед марш!.. — на різні голоси повторювали офіцери.

Нас знову перешикували: чотири середні взводи залишалися позаду, чотири пішли вперед — праворуч і ліворуч. Ми підтягли ранці і взяли рушниці, кому як було зручно.

— Ну, котись з гори, на багнет австрійця бери! — крикнув ти тоді, Каце.

В цю мить над нашими головами пролетів снаряд і гучно розірвався десь позаду.

Тоді у мене зринула дивна думка: чи битви — то не галасливі комедії, що їх війська влаштовують на втіху народам, без шкоди для себе?.. Бо картина, яку я тоді спостерігав, була урочисто пишна, але зовсім не страшна.

Ми зійшли вниз на рівнину.» Від нашої батареї прискакав гусар з донесенням, що одна гармата пошкоджена. В цей час ліворуч від нас упав снаряд, зарився в землю, але не вибухнув — Починають клювати нас, — сказав унтер-офіцер.

Другий снаряд розірвався над нашими головами, і один з осколків упав Кратохвілеві під ноги. Він зблід, але засміявся.

— Ого-го!.. — загукали в шеренгах.

У взводах, які йшли поперед нас за якихось сотню кроків ліворуч, сталося замішання. А коли колона пройшла далі, ми побачили двох солдатів: один лежав ниць, рівний, як струна, а другий сидів, тримаючись руками за живіт.

Запахло пороховим димом. Кац щось сказав мені, але я не розібрав, у правому вусі в мене зашуміло, немов туди потрапила вода.

Унтер-офіцер пішов праворуч, ми за ним. Наша колона розгорнулася в дві довгі лінії. Сот за два кроків поперед нас заклубився дим. Сурми заграли якийсь сигнал, але я не розібрав який, натомість добре чув тонкий свист над головою й коло лівого вуха. За кілька кроків передо мною щось ударило в землю й засипало мені піском обличчя й груди. Мій сусід вистрілив; два солдати позад мене, майже спираючись рушницями на мої плечі, теж бахнули один за одним. Оглушений дорешти, вистрілив і я… Потім зарядив рушницю і знов вистрілив… Попереду валялися каска й рушниця, але дим став такий густий, що далі вже нічого не було видно. Я тільки бачив, як Кац, мов ошалілий, безупинно стріляв, а в куточках його рота виступила піна.

В вухах мені так зашуміло, що я вже не чув ні стрілянини з рушниць, ні гуркоту гармат.

Нарешті, дим став такий густий і нестерпний, що мені захотілось за всяку ціну вибратися з нього. Я подався назад, спочатку повільно, а потім бігом, і з здивуванням помітив, що й інші роблять те саме. Замість двох розтягнених ліній я побачив безладні юрби втікачів. «Якого вони чорта втікають?..» — думав я, біжачи все швидше. Це вже був но біг, а кінський галоп. Спинились ми на середині пагорка й побачили, що наше місце на рівнині зайняв якийсь інший батальйон, а з вершини пагорка б’ють гармати.

— По резервах б’ють!.. Вперед, мерзотники!.. Свині вам пасти, сучі сини!.. — кричали чорні від диму, озвірілі офіцери, шикуючи нас знову в шеренги і гамселячи плазом шабель кожного, хто потрапляв під руку.

Майора серед них не було.

Поступово перемішані під час втечі солдати познаходили свої взводи, втікачів повернули назад, і в батальйоні знов запанував порядок. Проте чоловік сорок в рядах не було.

— Куди ж вони розбіглися? — спитав я унтер-офіцера.

— Еге ж, розбіглися, — похмуро відповів він.

Мені було страшно подумати, що вони загинули.

З вершини пагорка спустилося два їздових, кожен ведучи за повід нав’юченого коня. Навпроти них вибігли наші унтер-офіцери й незабаром повернулися з пачками патронів. Я взяв вісім штук, бо стільки їх бракувало в моїй ладівниці, і здивувався: яким чином я міг їх загубити?

— А ти знаєш, — сказав мені Кац, — що вже дванадцята година?..

— А ти знаєш, що я нічого не чую? — відповів я.

— Йолопе! Ти ж чуєш, що я кажу?..

— Так, але гармат не чую… Ні, чую! — додав я, прислухавшись. Грім гармат і тріскотнява рушниць злилися в одне страшне ревіння, яке вже не глушило, а приголомшувало. Мені раптом стало все байдуже.

Приблизно за півверстви поперед нас бовваніла широка смуга диму, яку вряди-годи розривав вітер. Тоді на якусь хвилину можна було бачити довгу шеренгу ніг або касок та поблискуючі багнети. Над тією смугою і над нашою колоною посвистували снаряди, якими обмінювались угорська батарея, що стріляла через наші голови, й австрійська, що відповідала з протилежних пагорків.

Ріка диму, що тяглася через рівнину на південь, клубочилася тепер ще дужче й сильно вигиналась. Там, де перемагали австрійці, вона вигиналась більш у лівий, де угорці — більш у правий бік; однак загалом вона більше випиналась у правий, отже, можна було вважати, що наші відтискають австрійців. По всій рівнині стелився легенький блакитний туман.

Дивна річ: гуркіт тепер був дужчий, ніж спочатку, але я його не помічав; щоб його почути, треба було добре напружувати слух. Тим часом я виразно чув подзенькування шомполів та клацання курків.

Прискакав ад’ютант, заграли сурми, офіцери почали промовляти до солдатів.

— Хлопці! — кричав на все «горло наш поручник, який недавно втік із семінарії. — Ми одійшли, бо пруссаків було більше, а тепер ударимо на них збоку, он на оту колону, бачите?.. Зараз нас підтримає третій батальйон і резерв…

Хай живе Угорщина!..

— Я теж хотів би пожити… — пробурмотів Кратохвіль.

— Пів-оборота вправо, марш!..

Так ми йшли кілька хвилин, потім повернули пів-оборота вліво й почали спускатись на рівнину, щоб вийти у фланг колоні, яка билася перед нами. Вся місцевість була хвиляста, попереду видно було поросле бур’яном поле, за ним — лісок.

Раптом поміж бур’яном в кількох, а потім у кільканадцятьох місцях я помітив димки, немов там хтось закурив люльку; водночас над нами засвистали кулі. Тут мені спало на думку, що оспіваний поетами свист куль зовсім не поетичний, а швидше буденний. В ньому лише вчувається шал мертвої матерії.

Від нашої колони одірвався стрілецький цеп і побіг до бур’яну. А ми марширували далі, наче кулі, що летіли збоку; призначалися неонам.

В цю мить унтер-офіцер, який ішов на правому фланзі, насвистуючи марш Ракочі, впустив на землю рушницю, розставив руки й заточився, мов п’яний. На мить я побачив його обличчя: каска з лівого боку пробита, а на лобі червоніла невелика пляма. Ми пішли далі; на правому фланзі з’явився інший унтер-офіцер, молоденький блондин.

Ми вже порівнялися з нашою колоною й побачили поміж димом нашої й австрійської піхоти порожній простір, коли раптом із-за неї виринула довга шеренга білих мундирів. Шеренга то підносилась, то опускалась, а ноги солдатів раз у раз мигтіли, як на параді.

Нарешті, шеренга зупинилась. Над нею блиснула стрічка сталій, потім похилилась, — і я побачив зо сто націлених на нас рушниць, блискучих, як голки в папірці. Потім задиміло, заскреготало, немов цепом по залізній штабі, і над нами та коло нас пролетів вихор куль.

— Стій!.. Вогонь!..

Я поспішив вистрілити, щоб закритися хоч димом. Незважаючи на гуркіт стрілянини, я почув позад себе такий звук, наче когось ударено києм; там хтось упав, зачепившись за мій ранець. Мене опанували гнів і розпач; я відчув, що загину, коли не вб’ю невидимого ворога. Не тямлячи себе, я заряджав рушницю і стріляв, трохи опускаючи ствол і думаючи з диким задоволенням, що мої кулі не підуть горою. Я не дивився ні вбік, ні під ноги, боячись побачити лежачу людину.

Раптом сталося щось несподіване. Неподалік від нас загуркотіли барабани і залунали пронизливі сигнали сурмачів. Ці звуки повторились і за нами. Хтось крикнув: «Вперед!»— і не знаю, з скількох грудей вибухнув крик, що нагадував чи то ревіння, чи виття. Колона рушила вперед, спочатку повільно, потім швидше, далі — бігом… Стрілянина вщухла, чути було тільки поодинокі постріли… Я з розгону вдарився об щось грудьми, на мене з усіх боків напирали, напирав і я…

— Коли пруссака!.. — кричав нелюдським голосом Кац, рвучися вперед. Він не міг вибратися з натовпу, тому підняв рушницю й гатив прикладом по ранцях своїх солдатів.

Нарешті, зчинилась така тиснява, що я відчув, як мені здавили груди й нічим стало дихати. Мене підняли вгору, потім опустили — і тоді я зрозумів, що стою не на землі, а на людині, яка вхопила мене за ногу. В цю мить юрба з вереском посунулась вперед, а я впав. Ліва моя рука послизнулася в калюжі крові.

Біля мене на боці лежав австрійський офіцер, молодик з шляхетними рисами обличчя. Він глянув на мене сумними темними очима і ледве чутно прохрипів:

— Не треба топтати… Німці — теж люди…

Він засунув руку під бік і жалібно застогнав.

Я побіг за колоною. Наші були вже на пагорках, де стояли австрійські батареї. Видряпавшись за іншими, я побачив одну перевернуту гармату, а другу запряжену й оточену нашими солдатами.

Тут я побачив незвичайну сцену. Одні з наших ухопились за колеса гармати, другі стягали їздового з сідла; Кац заколов багнетом коня з першої пари, а австрійський канонір націлявся молоснути його банником по лобі. Я схопив каноніра за комір і, раптово шарпнувши назад, повалив на землю. Кац хотів заколоти і його.

— Що ти робиш, шалений!? — закричав я, одбиваючи вбік його рушницю.

Тоді ошалілий Кац кинувся на мене, але офіцер, що стояв поруч, одбив палашем його багнет.

— Чого ти лізеш!.. — крикнув Кац на офіцера — і схаменувся.

Дві гармати були взяті, за рештою погнались гусари.

Далеко перед нами поодинці та купками стояли наші солдати і стріляли в відступаючих австрійців. Коли-не-коли ворожі кулі посвистували над нами або, зарившись у землю, збивали хмарки куряви. Сурмачі трубили збір.

Коло четвертої години дня наш полк зібрався; битва скінчилась. Тільки на західному краю обрію, немов відгомін недавньої грози, ще озивалися поодинокі постріли легкої артилерії.

Годиною пізніше на широкому полі бою в різних місцях заграли полкові оркестри. До нас прискакав ад’ютант з поздоровленням. Сурмачі й барабанщики заграли сигнал: на молитву. Ми познімали каски, хорунжі підняли прапори, і вся армія з рушницями при нозі дякувала угорському богові за перемогу.

Дим поступово осідав. Скільки око сягало, бачили ми немов клапті білого й синього паперу, безладно розкиданого по витоптаній траві. По полю роз’їжджало кільканадцять фурманок, і якісь люди підбирали та складали на них білі й сині клапті, а деякі залишали лежати.

— Чи варто їм було родитися на світ?.. — зітхнув, спершись на рушницю, Кац; його знов опанувала меланхолія.

Це була чи не остання наша перемога. З того часу трикольорові прапори частіше рухались поперед супротивника, аніж за супротивником, поки нарешті під Вілагошем[45] не опали з древок, як осіннє листя.

Довідавшись про це, Кац кинув шаблю на землю (на той час ми обидва були вже офіцерами) і сказав, що тепер залишається тільки пустити собі кулю в лоб. Але я, пам’ятаючи, що у Франції вже сидить Наполеон, піддав Кацові духу, і ми пробрались в Камаром[46].

Цілий місяць ждали ми допомоги: з Угорщини, з Франції, навіть з неба. Нарешті фортеця капітулювала.

Пам’ятаю, того дня Кац усе крутився коло порохового погреба, а вираз обличчя у нього був такий, як тоді, коли він хотів заколоти лежачого каноніра. Ми силоміць підхопили його під руки й вивели слідом за нашими з фортеці.

— Що ж це виходить, — докорив йому один з приятелів;— замість іти з нами поневірятися по світі, ти хочеш вшитися на небо?.. Ні, брат! Угорські піхотинці не боягузи і не ламають слова, даного навіть… пруссакам…

Вп’ятьох ми відділилися од війська, поламали свої шаблі, перебралися в селянську одежу й, поховавши в пазухи пістолети, помандрували в бік Туреччини. Нам доводилось рятуватися, бо нас переслідувала зграя псів Гайнау[47].

Тижнів зо три тинялись ми по лісах та глухих стежках.

Під ногами болото, зверху ллє осінній дощ, за спиною патрулі, а попереду довічне вигнання — такі були наші супутники. Проте ми не втрачали надії.

Шапарі весь час балакав, що Кошут ще щось придумає.

Штейн був певний, що за нас оступиться Туреччина. Ліптак зітхав за ночівлею та гарячою стравою, а я казав, що хто-хто, а Наполеон нас не залишить. Під дощамп наша одежа зовсім розкисла, ми брели по болоті вище кісточок, підошви наші поодставали, а в чоботях грало, як на ппщалці. Місцеві жителі боялись-нам продати глечик молока, а в одному селі погналися за нами з вплами й косами.

І все-таки ми не журились, а Ліптак, розбризкуючи ногамп болото й ледве дихаючи, вигукнув:

— Eljen Magyar![48] Отепер ми заснемо!.. Якби ще скляночка слив’янки перед сном…

В нашому веселому товаристві обдертусів, яких лякались навіть ворони, тільки Кац був похмурий. Він частіше за інших відпочивав і швидше марнів; губи в нього засмагли, очі дивно блищали.

— Боюсь, чи не схопив він гнилої гарячки, — сказав мені якось Шапарі.

Недалеко від річки Сави, не пам’ятаю вже, на котрий день нашої мандрівки, знайшли ми в глухому місці кілька хат, де нас прийняли гостинно. Уже смеркло, ми страшенно потомились, але жаркий вогонь та пляшка слив’янки навіяли нам веселі думки.

— Присягаюсь, — вигукнув Шапарі, — що не далі як у березні Кошут покличе пас до війська. Дурницю ми втнули, поламавши шаблі…

— А турки, може, ще в грудні рушать з військом, — додав Штейн. — Хоч би нам вигоїтись до того часу…

— Дорогі друзі!.. — волав Ліптак, зариваючись у гороховиння. — Лягайте к чорту спати, а то нас ні Кошут, ні турок не розбудить.

— Певно, що не розбудить! — пробурчав Кац.

Він сидів на лаві навпроти печі й сумно дивився в вогонь.

— Ти, Каце, скоро перестанеш вірити в милосердність господню, — озвався Шапарі, хмурячи брови.

— Немає милосердності для тих, хто не зумів померти із зброєю в руках! — крикнув Кац. — Дурні ви і я з вами!

Так вам і піде турок або француз підставляти лоба під кулю!.. А чому ви самі його не підставили?..

— У нього гарячка, — шепнув Штейн. — Наберемось ми клопоту з ним у дорозі…

— Угорщина!.. Нема вже Угорщини! — бурчав Кац. — Рівність… ніколи не було рівності!.. Справедливість… ніколи її не буде… Свиня викупається навіть у багні, а от людина з серцем… Ні, пане Мінцелю, не буду я вже в тебе краяти мила…

Я зрозумів, що Кац дуже хворий. Підійшов до нього, став тягти на гороховиння, кажу йому:

— Йди, Августе, йди…

— Куди я піду?.. — спитав він, опам’ятавшись на хвилину.

А потім додав:

— З Угорщини мене вигнали, а до пруссаків не затягнете…

Проте він ліг на гороховиння. Вогонь у печі пригасав.

Ми допили горілку й лягли покотом, тримаючи пістолети в руках. В щілинах завивав вітер, немов вся Угорщина плакала, а нас зморив сон.

Мені приснилось, що я ще малий і що якраз різдво. На столі стоїть ялинка, на ній горять свічки; вона така убога, як і ми були убогі, а навколо мій батько, тітка, пан Рачек і пан Доманський фальшивими голосами колядують:

Я прокинувся, схлипуючи з жалю за своїм дитинством.

Хтось сіпав мене за плече.

Це був селянин, господар хати. Він підвів мене з гороховиння «і, показуючи в бік Каца, злякано промовив:

— Дивіться-но, пане вояк… З ним сталося щось зле…

Він схопив з комина скалку й засвітив. Я подивився.

Кац лежав скоцюрблений на гороховинні, а в руці у нього стримів розряджений пістолет. Перед очима у мене попливли вогненні кола, і я зомлів.

Опам’ятався я вже на возі, яким ми доїжджали до Сави.

Розвиднялось, наставав погожий день; з річки віяло вільгістю. Я протер очі й полічив людей… Було нас на возі четверо й п’ятий фурман. Та воно ж і повинно бути п’ять.

Ні, повинно бути шість!.. Я шукав очима Каца й не міг знайти, Не питав про нього; плач так здавив мене за горло, думав — задушить. Ліптак дрімав, Штейн тер очі, а Шапарі все дивився вбік і насвистував марш Ракочі, хоч часто й збивався.

Гей, брате Каце! Що ж ти наробив?.. Інколи мені здається, що на небі ти знайшов і угорську піхоту, і свій полеглий взвод… Часом мені вчувається грім барабанів, чіткий ритм маршу і команда: «На пле-че!» І тоді мені здається, що то ти, Каце, йдеш на зміну варти перед господнім престолом… Бо кепський був би угорський бог, якби не оцінив тебе як належить!

…Але ж і розбалакався я, нехай бог милує!.. Думав про Вокульського, а пишу про себе і про Каца. Отже, повертаюсь до своєї теми.

Через кілька днів по смерті Каца ми опинилися в Туреччині, а потім ще два роки я, вже сам, тинявся по всій Європі. Був в Італії, Франції, Німеччині, навіть в Англії, і скрізь зі мною не розлучалась біда й мучила туга за батьківщиною. Не раз мені здавалося, що я збожеволію, слухаючи тільки чужу мову, бачачи чужі обличчя, чужі убори, чужу землю. Не раз я готовий був віддати життя, аби хоч подивитись на сосновий ліс або криті соломою хати. Не раз, мов дитина, я кричав уві сні: «Я хочу додому!..» А коли прокидався в сльозах, то вдягався й вибігав на вулицю, бо мені здавалось, що я побачу не чужу вулицю, а Старе Місто або Підвалля.

З розпачу я, може б, укоротив собі віку, аби не надходили все нові чутки про Луї-Наполеона, який уже став президентом, а думав про імператорську корону. Мені легше було терпіти нужду і тамувати тугу, коли я слухав про тріумф чоловіка, який мусив виконати заповіт Наполеона І і зробити на світі порядок.

Правда, не пощастило йому з цим, але він залишив сина.

Не одразу Краків збудовано!..

Нарешті мені урвався терпець, і в грудні 1851 року, проїхавши через всю Галичину, я спинився в Томашові[49]. Одна тільки думка турбувала мене: «А що, як мене і звідси виженуть?»

І не забути мені радості, коли я дізнався, що мене направляють у Замостя[50]. Власне кажучи, я туди навіть не їхав, а йшов пішки, але з якою радістю!

В Замості я пробув рік із чимось. А тому, що добре рубав дрова, то щодня бував на свіжому повітрі. Відтіля я написав Міицелю листа і, здається, навіть одержав від нього відповідь та гроші, але, крім того, що розписувався за одержання, інших подробиць цієї події не пам’ятаю.

Проте мені здається, що Ян Мінцель зробив для мене ще дещо, хоч не згадував ні про що до самої смерті й навіть не любив про це говорити. А зробив він ось що: ходив до різних генералів, які брали участь в угорській кампанії, і умовляв їх рятувати колегу, який потрапив у біду. Ну, вони мене і вирятували, так що я вже в лютому 1853 року міг їхати до Варшави. Мені повернули навіть офіцерське звання — єдину пам’ятку, яку я приніс з Угорщини, коли не вважати на дві рани: в грудях і в йозі. До того ж офіцери влаштували на мою честь обід, де ми добре випили за угорську піхоту. З того часу я вважаю, що найтісніші стосунки зав’язуються на полі бою.

Тільки-но я залишив свої тодішні апартаменти і вийшов голий, як бубон, за ворота, мене зустрів незнайомий єврей і віддав листа і гроші. Я розірвав конверта і прочитав:

Той самий єврей завів мене до свого дому, де вручив мені клунок з білизною, одягом та взуттям. Він нагодував мене гусячим бульйоном, потім вареною гусятиною, потім смажениною, так що я не міг перетравити всього цього аж до Любліна. Нарешті він дав мені пляшку добрячого меду й повів до запряженого воза, але й слухати не хотів про плату.

— Мені соромно було б брати гроші з людини, яка повертається з еміграції, — відповідав він на всі мої умовляння.

Аж тоді, коли я мав сідати на воза, він одвів мене вбік, подивився навкруги, чи ніхто не підслухує, і зашепотів:

— Пане добродію, якщо у вас є угорські дукати, то я куплю. Я дам добру ціну, бо мені треба для дочки — вона після вашого Нового року виходить заміж…

— Немає у мене дукатів, — відповів я.

— Ви, пане добродію, були на угорській війні й не маєте дукатів?.. — здивувався він.

Я вже поставив був ногу на вісь, коли він знову одвів мене вбік.

— Може, у пана добродія є які-небудь коштовності?..

Перстеники, годинники, браслетики?.. Щоб я так жив, дам добру ціну, бо то для моєї дочки…

— Немає, брат, даю тобі слово…

— У пана немає? — перепитав він, широко розкриваючи очі. — То чого ж ви ходили в ту Угорщину?..

Ми вже рушили в дорогу, а він ще стояв на місці, тримаючись за бороду і жалісно киваючи головою.

Підвода була найнята для мене одного. Проте фурман уже на сусідній вулиці зустрів свого брата, у якого було пильне діло в Красному Ставі.

— Вельможний пане, дозвольте його взяти, — просив він, знявши шапку. — Де буде погана дорога, він ітиме пішки.

Пасажир сів. Не встигли ми доїхати до фортечної брами[51], як нас зупинила якась єврейка з клумаком і почала про щось крикливо розмовляти з фурманом. Виявилось, що це його тітка, у якої в Файславицях захворіла дитина.

— Може, вельможний пан дозволить їй скраєчку сісти…

Вона легесенька, як пух… — просив фурман.

Потім уже за містом ми зустріли поодинці ще трьох родичів мого фурмана, яких він забрав на віз під тим приводом, що мені буде веселіше їхати. Вони зіпхнули мене в самий задок воза, товклися по моїх ногах, курили смердючий тютюн, а головне — герготіли, як навіжені. Але я не проміняв би мого місця в задку воза на найвигідніше місце в французькому диліжансі або в англійському залізничному вагоні. Бо я вже був на батьківщині!

Всі чотири дні нашої подорожі мені здавалось, що я сиджу в пересувній синагозі. На кожній зупинці якийсь пасажир зникав, а на його місце з’являвся новий. Коло Любліна мені на спину звалився важелезний тюк, і тільки якимось дивом я залишився живий. Під Куровом ми кілька годин простояли на шосе, бо десь подівся чийсь сундук, і фурман їздив верхи за ним до корчми. До всього іншого цілу дорогу я відчував, що перина, яка лежала на моїх ногах, заселена густіше, ніж Бельгія.

На п’ятий день, ще до схід сонця, ми зупинились на Празі. Але тому, що возів було безліч, а понтонний міст був вузький, ми в’їхали в Варшаву десь аж о десятій.

Мушу додати, що на Бернадській вулиці всі мої супутники щезли, як дим, залишивши по собі лише гострий дух.

Коли ж, розплачуючись із фурманом, я запитав, куди поділись пасажири, він витріщив на мене очі:

— Які пасажири!.. — здивовано вигукнув він. — Пасажир — це ви, вельможний пане, а то — самі пархи. Навіть стражник на заставі і той з пари таких голодранців брав по злотому, як за одного. А вельможний пан гадає, що то були пасажири!..

— Отже, не було нікого?.. — відказав я. — А відкіля ж на мені, хай їм чорт, стільки бліх?

— Хіба я знаю? Може, од вільгості! — відповів фурман.

Отож переконаний, що на возі, крім мене, нікого не було, я, звичайно, заплатив за всю дорогу сам, а розчулений фурман, випитавши, де я житиму, обіцяв що два тижні привозити мені контрабандний тютюн.

— Навіть зараз, — тихо сказав він, — у мене в возі заховано пудів зо три. Може, принести панові кілька фунтів?

— Іди ти під три чорти! — сердито промовив я, хапаючи свій клунок. — Бракувало тільки, щоб мене заарештували за контрабанду.

Швидко йдучи вулицею, я розглядав місто, яке після Парижа здалося мені брудним і тісним, а люди похмурими. Магазин Я. Мінцеля на Краківському Передмісті я знайшов легко, але, побачивши знайомі місця та вивіски, так схвилювався, що серце у мене закалатало, і я мусив трохи постояти, щоб відпочити.

Я глянув на магазин — він був майже такий самий, як на Підваллі: на дверях бляшана шабля й барабан (може, той самий, що я бачив в дитинстві!), на вітрині тарілки і козак на коні… Хтось відхилив двері, і я побачив в глибині магазину під стелею пухирі з фарбами, сітку з корками й навіть чучело крокодила.

Коло вікна за конторкою в старому кріслі сидів Ян Мінцель і сіпав за шнурок козака.

Я увійшов, тремтячи, як осиковий лист, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він важко підвівся з крісла (чоловічина вже почав товстіти) і примружив очі. Потім раптом крикнув до одного з посильних хлопчаків:

— Віцеку!.. Лети до панни Малгожати і скажи їй, що весілля зараз після великодня…

Потім простягнув до мене руки через конторку, і ми мовчки довго обіймались.

— Ну й колошматив ти пруссаків! Знаю, знаю!.. — шепнув він мені на вухо. — Сідай, — додав він, показуючи на стілець. — Казику! Лети до Grossmutter… Пан Жецький приїхав!..

Ми посідали й нічого не могли сказати один одному. Він жалісно хитав головою, а я опустив очі. Ми обидва думали про бідолаху Каца та про наші нездійснені мрії. Нарешті Мінцель гучно висякався і, одвернувшись до вікна, пробурмотів:

— Ну, що ж…

Повернувся засапаний Віцек. Я помітив, що його куртка вилискує від масних плям.

— Був? — спитав його Мінцель.

— Був. Панна Малгожата сказала, що — гаразд.

— Женишся? — спитав я Яся.

— А що маю робити? — відповів він.

— А як почуває себе Grossmutter?

— Як завжди. Хворіє тільки тоді, коли хто-небудь розіб’є її кофейника.

— А Франц?

— Не говори мені про цього негідника, — аж підскочив Мінцель. — Учора я заприсягнувся, що ноги моєї у нього більше не буде…

— Що ж він тобі зробив? — спитав я.

— Цей підлючий німчисько весь час глузує з Наполеона!.. Каже, що він зламав присягу республіці, що він блазень, якому приручений орел накакав у капелюш… Ні, — закінчив Ян Мінцель, — з таким чоловіком я жити не можу…

Поки ми говорили, два хлопці і продавець обслуговували покупців, на яких я не звертав уваги. Але от рипнули задні двері, і з-за шахов висунулась бабуся в жовтій сукні, з кофейником в руках.

— Gut Morgen, meine Kinder!.. Der Kaffee ist schon…

Я підбіг до неї й поцілував її в сухі руки, не мігши вимовити й слова.

— Ignaz!.. Herr jesas… Ignpz! — вигукнула вона, обіймаючи мене. — Wo bist du so lange geweseu, liebpr Jgnaz?..[52] — Ну, Grossmutter, ви ж знаєте, що він був на війні.

Нащо ж питати, де був? — втрутився Ян.

— Herr jesas!.. Aber du hast noch keinen Kaffee getrunken?..[53]

— Звичайно, що не пив, — відповів за мене Ян.

— Du lieber Gott! Es ist ja schon zehn Uhr.[54]

Вона налила мені чашку кави, дала три свіжих булки і, як завжди, зникла.

Тоді з гуком розчинилися вхідні двері, і в магазин вбіг Франц Мінцель, гладший і червоніший за брата.

— Як поживаєш, Ігнаце! — закричав він, хапаючи мене в обійми.

— Не цілуйся ти з цим дурнем, бо він зганьбив рід Міяцелів!.. — сказав мені Ян.

— Ай-я-яй! Подумаєш — рід!.. — сміючись, відповів Франц. — Наш батько приїхав сюди з порожньою торбою за плечима.

— Я з вами не говорю! — вереснув Ян.

— Я теж говорю не з вами, а з Ігнацом, — відказав Франц. — А наш дядько, — вів далі Франц, — був такий запеклий німчура, що виліз з труни за своїм нічним ковпаком, якого йому забули надіти….

— Ви ображаєте мене в моєму домі!.. — крикнув Ян.

— Я прийшов не в ваш дім, а в магазин — дещо купити… Віцеку! — звернувся Франц до хлопця. — Дай мені за гріш корка… Тільки загорни його в папір… До побачення, дорогий Ігнаце, зайди до мене сьогодні ввечері, ми погомонимо за доброю чаркою. А може, й той пан з тобою прийде, — додав він уже з вулиці, показуючи пальцем иа посинілого від люті Яиа.

— Ноги моєї не буде у підлого німця! — крикнув Ян.

Незважаючи на це, ми обидва були ввечері у Франца.

Мимохідь скажу, що не було тижня, щоб брати Мінцелі не посварилися б і не помирилися принаймні двічі. Найцікавіше те, що сварки їхні ніколи не поставали з причин матеріального характеру. Навпаки, незважаючи на прикрі непорозуміння, брати завжди ручилися один за одного, позичали один одному гроші та платили один за одного борги. Причини полягали в їх характерах.

Ян Мінцель був романтик і ентузіаст, Франц — спокійний і в’їдливий реаліст; Ян був запальним бонапартистом, Франц — республіканцем і непримиренним ворогом Наполеона III. Нарешті, Франц Мінцель визнавав своє німецьке походження, тоді як Ян урочисто твердив, що Мінцелі походять від старовинного польського роду Ментусів, які колись, може, за Ягелонів, а може, за виборних королів, оселились серед німців.

Досить було одного келиха вина, щоб Ян Мінцель почав гатити кулаком по столі або по спині сусіди за столом і верещати:

— Я відчуваю в собі старовинну польську кров!.. Німкеня не могла б мене народити!.. Нарешті, у мене є документи…

І надто довіреним особам показував два посвідчення, з яких одне належало якомусь Модзелевському, варшавському купцеві шведських часів[55], а друге — Міллєрові, поручникові костюшкових військ. Який зв’язок існував поміж цими особами і родиною Мінцелів, я не знаю і по сей день, хоч пояснення чув не один раз.

Навіть з приводу Янового весілля між братами вибухнув скандал, бо Ян для цього урочистого випадку приготував малиновий кунтуш, жовті чоботи й шаблю, а Франц сказав, що не допустить такого маскараду під час вінчання, хоч би йому довелося звернутись до поліції. Ян заприсягся, що вб’є донощика, коли тільки той потрапить йому на очі, і до весільної вечері надів убори своїх предків Мептусів. Франц був і на вінчанні, й на весіллі і хоч з братом не розмовляв, але до паморок закружляв у танцях його жінку й мало не на смерть упився його вином.

Не обійшлося без скандалу навіть перед самою смертю Франца, який помер в 1856 році від карбункулу. Протягом трьох останніх днів брати урочисто двічі відрікались і проклинали один одного. Проте Франц усе своє майно заповів Яиові, а Ян кілька тижнів хворів з туги за братом і половину спадщини (близько двадцяти тисяч злотих) одписав якимось трьом сиротам, якими, крім того, опікувався до самої смерті.

Отака дивна то була родина!

Але я знову одійшов від теми: мав писати про Вокульського, а пишу про Мінцелів. Якби я не почував себе так бадьоро, то міг би запідозрити в собі балакучість — ознаку близької старості.

Я вже казав, що багатьох вчинків Стася Вокульського не розумію, і мені щоразу хочеться запитати: нащо воно оте все?

Отож коли я повернувся в магазин, ми майже щовечора збирались у Grossmutter нагорі: Ян і Франц Мінцелі, а часом і Малгося Пфейфер. Малгося з Яном сідали коло вікна і, тримаючись за руки, дивились на небо, Франц пив пиво з великого кухля з цинковою накривкою, бабуся плела панчоху, а я розповідав про події тих кількох років, що прожив за кордоном.

Найчастіше, звичайно, мовилось про тугу за батьківщиною, про солдатські злигодні або про битви. В такі хвилини Франц випивав подвійну порцію пива, Малгося горнулася до Яна (до мене ніхто так не горнувся), a Grossmutter спускала петлі із спиці. Коли я кінчав оповідати, Франц зітхав, розсівшись на канапі, Малгося цілувала Яна, а Ян Малгосю, бабуся ж, трясучи головою, казала:

— Jesas! Jesas!.. Wie ist das schrecklich… Aber sag mir, lieber lgnaz, wozu also bist du denn nacht Ungarn gegangen?[56]

— Ну, ви ж знаєте, Grossmutter, що він ходив в Угорщину на війну, — нетерпляче перебивав її Ян.

Але стара все дивувалась та хитала головою, бурмочучи сама до себе:

— Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?..[57]

— Ви, Grossmulter, тільки й думаєте про каву та про обід! — обурювався Ян.

Навіть коли я розповідав про останні хвилини Каца та про його страшну смерть, бабуся хоч і заплакала, — вперше з того часу, як я її знав, — але тільки-но втерла сльози і взялася за свою панчоху, прошепотіла:

— Merkwurdig![58] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?

Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку?

Навіщо найняв для себе величезну квартиру? Навіщо купив екіпаж і коні? Чого він пнеться до аристократії, а нехтує купцями, які йому цього не можуть подарувати?

А з якою метою він допомагає хурщикові Висоцькому або його братові, залізничному майстрові? Навіщо кільком бідним підмайстрам допоміг відкрити майстерні? Навіщо опікується навіть якоюсь шльондрою, яка хоч і живе у черниць, але дуже шкодить його репутації?..

А який він хитрий!.. На біржі я дізнався про замах Геделя; повертаюсь у магазин, дивлюсь йому прямо в очі й питаю: Знаєш, Стасю, якийсь Гедель стріляв в імператора Вільгельма…[59]

А він спокійнісінько відповідає:

— Божевільний.

— Але цьому божевільному, — кажу я, — зітнуть голову.

— І правильно, — відповідає він, — не буде плодити божевільних.

І хоч би йому один мускул на обличчі здригнувся — нічого! Я аж остовпів від такої витримки.

Дорогий Стасю, ти хитрий, але й у мене є голова на плечах: знаю я більше, ніж ти гадаєш, гірко мені тільки те, що ти мені недовіряєш. Бо порада друга і старого солдата могла б остерегти тебе не від одної дурниці, якщо не від ганьби…

Проте нащо мені говорити, що я думаю, — нехай за мене говорить хід подій.

На початку травня ми перебралися в новий магазин, який складається з п’ятьох величезних залів. У першому, ліворуч від входу, продаються тільки російські тканини: ситець, міткаль, шовки та оксамити. Другий зал наполовину зайнятий тими самими тканинами, наполовину дрібними предметами туалету: капелюшами, комірцями, галстуками, парасольками. В головному залі, навпроти входу — найрозкішніша галантерея: з бронзи, з майоліки, з кришталю, з слонової кості. Поряд, праворуч — іграшки, а також дерев’яні та металеві речі, і в останньому — гумові та шкіряні товари.

Це я так влаштував на свій смак; не знаю, чи добре воно вийшло, але бог свідок, що старався зробити якнайкраще. Зрештою, я питав поради і в Стася Вокульського, але він, замість щось порадити, тільки знизував плечима та усміхався, немов хотів сказати: «А мені яке діло?»

Дивна він людина! Спаде йому на думку геніальний план, виконає його в загальних рисах, а про» деталі йому зовсім байдуже. Він сказав перевести магазин в нове приміщення, зробив його осередком торгівлі російськими тканинами і закордонною галантереєю, зорганізував адміністрацію. Але зробивши це, він зовсім не втручається в справи магазину: робить візити великим панам, їздить своїм екіпажем в Лазенки[60] або зникає десь безслідно, а до магазину забігає не більш як на дві години. При чому він весь час розгублений, роздратований, немов чогось чекає або чогось боїться.

Але яке це золоте серце!

Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п’ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. «Господи милостивий! — думав я. — Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?..»

Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже:

— Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру.

В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров.

А він каже далі:

— Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі.

— Як так найняв? — питаю його. — Я мушу договоритися з хазяїном про ціну.

— Вже заплачено! — відповів він.

Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни.

— Але ж, — кажу, — це приміщення зайняте.

Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі — вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа…

— Ось тобі, — мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, — три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини…

Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері.

Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната — точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п’ять років.

Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою…

— Як? — питаю я. — Значить, мої речі вже перенесли?

— Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра.

Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи.

Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться.

В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно!

Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене:

— Ну як, пан Вокульський не збирається женитись?

— Ні, пані добродійко…

— Шкода! — каже папі Шперлінгова, зітхаючи. — Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит.

— Святі слова, пані добродійко… — відповідаю я.

— Adieu, пане Жецький, — каже вона (і платить у касу двадцять або й п’ятдесят карбованців). — Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. «Навпаки, неодмінно скажу йому про це…»

Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!..

Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже:

— А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну?

Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає:

— Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж — боже ти мій! — чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка — боже ти мій! — і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає…

Таких сватів десятки переходять через наш магазин. Деякі матері, тітки або й батьки просто приводять до нас панночок на відданні. Мати, тітка чи батько щось там купують на карбованця, а панна тим часом ходить по магазину, сідає, береться в боки, аби звернути увагу на свою фігуру, висуває наперед праву ніжку, потім ліву ніжку, потім підіймає ручку… І все для того, щоб спіймати Стася, а його або нема в магазині, або як і є, то навіть не дивиться на товар, немов хоче сказати: «Оцінкою товару займається пан Жецький».

За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно — він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари.

Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком — ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!.. Вистачить з мене на кілька років.

В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв.

Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п’ятьма тисячами річного прибутку.

Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки.

— Зробив кар’єру! — говорив грубий голос. — Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства.

— А це теперішнє велике панство, — додав добродій ядушливим голосом, — варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б!

— Одруження — дрібниця, — відповів грубий голос, трохи закашлявшись, — вигідно оженитися — не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою.

— Кажуть, що він не крав, — стиха озвався третій.

— В такому разі у нього немає мільйонів! — гримнув бас. — Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..

— Кажуть;— озвався ще один голос, — що хоче створити спілку з самих шляхтичів…

— Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, — додав ядушливий.

— Ні, — мовив бас, — від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!..

— Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, — озвався тихий голос.

— Так, їздив! — перебив бас. — То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..

— Ех-хе-хе!.. — засміявся якийсь новий голос. — Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…

— В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, — відказав бас.

— Але кажуть, — озвався тихий голос, — що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…

— Тим гірше! — перебив бас. — Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені — охолов.

— Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. — обурювався тихий голос.

— А чого ви його так захищаєте?.. — спитав бас, грюкаючи стільцем.

— Захищаю тому, що трохи про нього чув, — відповів тихий голос. — Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…

— За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник!

— Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів — і байдуже! Ех-хе-хе!..

— В усякому разі, він — темна особа, — зробив висновок ядушливий. — Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує…

Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: «Ви падлюки».

І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: «Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?..»

І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу…

Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив:

— Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він — наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства…

Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: «Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…»

От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом…

Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства.

Пам’ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою:

— Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома…

І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: «Вільям Коллінз, учитель англійської мови». Що воно за кумедія?..

Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!..

Проте я все зрозумів на другий день[61], коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня:

— Пан Вокульський є? Мабуть, нема… Здається, я говорю з паном Жецьким?.. Я відразу догадалася… Який гарненький несесер!.. З оливкового дерева, я розуміюсь на таких речах. Скажіть пайові Вокульському, щоб прислав цю річ мені, він знає мою адресу, і щоб завтра, о першій, був у Лазенках…

— В яких, пробачте? — питаю, обурений її нахабством.

— Не клейте з себе дурня… Звичайно, в Королівських, — відповідає дама.

Ну, і що ж!.. Вокульський послав їй несесер і поїхав у Лазенки. Повернувшись відтіля, він сказав мені, що… в Берліні збереться конгрес з нагоди закінчення війни… І конгрес зібрався!..

Та сама добродійка вбігла якось другий раз, здається, першого червня.

— Ах! — вигукнула вона одразу. — Яка чудова ваза!.. Це, безумовно, французька майоліка, я розуміюсь на таких речах… Скажіть панові Вокульському, щоб прислав мені її, і (додала вона пошепки)… і… скажіть йому ще, що післязавтра о першій…

Коли вона вийшла, я сказав Лісецькому:

— Можете закладатися, що післязавтра ми взнаємо важливу політичну новину.

— Цебто третього червня?.. — відповів він, сміючись.

І от уявіть собі наші фізіономії, коли надійшла телеграма про замах Ноблінга в Берліні!..[62] Я думав, що мене грець ухопить, а Лісецький з того часу перестав шпигати мене непристойними жартами та все випитує про політичні новини…

Страшне діло — мати певну репутацію! Бо відколи Лісецький звертається до мене, як до людини «поінформованої», я не їм і не сплю…

А що ж мусить діятись з моїм бідним Стасем, який підтримує постійні стосунки з тим паном Коллінзом та з тією пані Мелітон?

Господи боже, змилуйся над нами!..

Коли вже я так розбалакався (їй-бо я стаю балакучим, як перекупка), то мушу додати, що й у нашому магазині помічається якесь нездорове заворушення. Крім мене, у нас працює ще сім продавців (чи міг коли-небудь мріяти про щось подібне старий Мінцель!), але єдності між нами нема. Клейн і Лісецький, як давні працівники, тримаються осібно і до інших колег ставляться не те щоб презирливо, але трохи згорда. А три нових продавці — галантерейних, металевих та гумових виробів — знов-таки приятелюють між собою, а з іншими поводяться стримано й похмуро.

Правда, хороший чоловік Земба бігає від нових до старих і все намовляв їх на зближення, але у нього така нещаслива рука, що після цих намовлянь вони ще гірше починають дусатись одні на одних.

Може, якби наш першокласний магазин (а він безумовно першокласний!) розширювався поступово, якби ми щороку приймали по одному продавцеві, то вони розчинялися б серед старих, і гармонія не порушувалася б. Але тому, що їх прийшло одразу п’ять чоловік нових, і часто трапляється, що один одному заважає (бо за такий короткий час не можна ні належним чином розсортувати товарів, ні точно визначити кожному його обов’язки), то цілком природно, що між ними виникають сутички. А втім, чого це я маю критикувати свого хазяїна, який до того ж розумніший за нас усіх…

В одному тільки додержують єдності старі й нові продавці, і в цьому їх підтримує навіть Земба, а саме: в тому, щоб допікати сьомому продавцеві — Шлангбаумові. Цей Шлангбаум (я знаю його давно)— іудейської віри, але чоловік порядний. Маленький, чорний, сутулуватий, зарослий, словом — три копійки за нього не дав би, коли він сидить за прилавком. Та хай-но тільки ввійде покупець (Шлангбаум працює в відділі російських тканин) — господи милостивий! — так і закрутиться, як дзига: тільки що був на найвищій полиці ліворуч, і от він уже коло найнижчої шухляди посередині, а за мить — знову десь під самою стелею праворуч. Як почне кидати сувої тканини, то здається, що то не людина, а парова машина. А як стане розгортати та міряти, то здається, що у нього, чортяки, не менш як три пари рук. До того ж він — природжений рахівник, а як почне вихваляти товар, підсуваючи покупцеві то одне, то друге, кожному на його смак, і все це надзвичайно серйозно, то, даю слово честі, куди там самому Мрачевському!..

Шкода тільки, що він такий малий та миршавий; треба буде дати йому на підмогу якого-небудь придуркуватого, але вродливого молодика — для дам. Правда, з гарним продавцем дами довше сидять, але менш вередують і не так торгуються. (Проте мушу сказати: нехай пас бог милує від дамської клієнтури. Я, може, тому й не наважусь оженитися, що весь час бачу дам у магазині. Творець всесвіту, створюючи чудо природи, що зветься жінкою, напевне, не думав, якого клопоту наробить купцям).

Отож Шлангбаум в усіх відношеннях порядний громадянин, і проте ніхто його не любить, бо він має нещастя бути іудеєм…

Взагалі вже з рік я помічаю, як зростає ворожнеча до іудеїв[63]. Навіть ті, котрі кілька років тому називали їх поляками іудейської віри, тепер знову називають їх жидами.

А ті, котрі ще недавно захоплювались їх працьовитістю, витримкою та здібностями, тепер бачать тільки їх визиск та шахрайство.

Слухаючи таке, я часом думаю, що над людськістю нависає якийсь духовний морок, ніби ніч. Вдень усе було гарне, веселе й добре; вночі все стає брудним і небезпечним. Так я собі думаю, але мовчу; бо що може важити думка якогось там старого продавця поряд з голосами знаменитих публіцистів, котрі доводять, ніби євреї вживають християнську кров на мацу і що їх треба обмежити в правах. Кулі над нашими головами висвистували нам інші гасла, — пам’ятаєш, Каце?..

Таке становище особливим чином впливає на Шлангбаума. Ще торік він називався Шланговським, святкував Великдень і різдво, і, напевне, жоден з найвірніших католиків не з’їдав стільки свинячої ковбаси, скільки з’їдав він.

Пам’ятаю, коли його якось запитали в кондитерській:

— Ти не любиш морозива, пане Шланговський?

Він відповів:

— Люблю тільки ковбасу, але без часнику. Часнику терпіти не можу.

Він повернувся з Сибіру разом із Стасем і доктором Шуманом і одразу ж став на роботу в християнському магазині, хоч єврейські купці пропонували йому вигідніші умови. З того часу він постійно працював у християн, і тільки цього року його звільнили з служби.

На початку травня він вперше прийшов до Стася з просьбою. Тепер він був більш згорблений, ніж завжди, й очі мав червоніші, ніж звичайно.

— Стаху, — «сказав він безпорадно, — я загину на Налевках[64], якщо ти мене не врятуєш.

— Чого ж ти одразу до мене не прийшов? — спитав Стах.

— Не смів… Боявся, щоб не сказали: жид скрізь про лізе. Не прийшов би й сьогодні, аби не діти…

Стах здвигнув плечима і негайно прийняв Шлангбаума на роботу з платою півтори тисячі карбованців на рік.

Шлангбаум одразу взявся до роботи, а через півгодини Лісецький пробубонів, звертаючись до Клейна:

— Що воно за чорт, пане Клейн: чого це у нас так часником тхне?

А хвилин через п’ятнадцять, не пам’ятаю вже, з якого приводу, додав:

— І чого вони, оці каналії жиди, лізуть на Краківське Передмістя! Мало їм, пархатим, Налевок та Свентоєрської?

Шлангбаум мовчав, тільки його червоні повіки тремтіли.

На щастя, обидві ці зачіпки чув Вокульський. Він устав з-за конторки і сказав тоном, якого я у нього, правду кажучи, не люблю:

— Слухайте… пане Лісецький! Пан Шлангбаум був мені товаришем тоді, коли мені було дуже погано. То, може, ви дозволите мені дружити з ним тепер, коли справи мої трохи поліпшились?..

Лісецький збентежився, відчуваючи, що посада його висить на волосинці. Він уклонився, щось буркнувши, а Вокульський підійшов до Шлангбаума, обняв його і сказав:

— Дорогий Генріку, не зважай особливо на дрібні причіпки, бо ми тут по-товариському всі один до одного чіпляємось. Але кажу тобі: якщо ти коли-небудь і залишиш цей магазин, то хіба що разом зі мною.

Становище Шлангбаума визначилось одразу: тепер швидше що-небудь скажуть (навіть ущипливе) мені, аніж йому. Але хіба винайдено якийсь засіб проти недомовок, гримас та косих поглядів?.. А все це отруює бідоласі життя, і він мені де раз каже, зітхаючи:

— Ах, якби я не боявся, що мої діти виростуть нещасними євреями, одразу втік би на Налевки…

— А чого б вам, пане Генріку, просто не вихреститись?

— Я міг би зробити це кілька років тому, але не тепер.

Тепер я зрозумів, що, як єврей, я ненависний тільки християнам, а як вихрест — став би противним і християнам, і євреям. А з кимось же треба жити. Зрештою, я маю п’ятеро дітей і багатого батька, від якого одержу спадщину…

Цікава річ. Батько Шлангбаума — лихвар, а син, щоб не взяти від нього ні копійки, тиняється по магазинах продавцем.

Часто говорив я про нього віч-на-віч з Ліссцьким.

— За що ви його переслідуєте? — питав я. — Адже вдома він додержує християнських звичаїв, навіть влаштовує своїм дітям ялинку…

— Бо вважає, — відповів Лісецький, — що корисніше їсти мацу з ковбасою, аніж без ковбаси.

— Він був у Сибіру, ризикував…

— Для гешефту… Для гешефту він називався Шланговським, а тепер, коли у його батька об’явилась астма, він знову став називатися Шлангбаумом.

— Ви ж самі знущалися з нього, що він вбирається в чуже пір’я, от він і повернувся до старого прізвища.

— За яке по смерті батька одержить тисяч зо сто, — відповів Лісецький.

Tcnep і я здвигнув плечима й замовк. Погано називатись ПІлангбаумом — погано й Шланговським; погано бути євреєм — погано й вихрестом… Ніч заходить, ніч, коли все здається сірим і підозрілим!..

А від усього цього терпить і Стах. Він не тільки взяв на роботу Шлангбаума, а й дає товари єврейським купцям, до того ж прийняв кількох до своєї торговельної спілки.

Наші кричать і погрожують, та він не з тих, кого можна злякати: затявся й не поступається, хоч на вогні його печи.

Господи милостивий, чим то воно все скінчиться?..

Але заждіть! Я все ухиляюся від теми, через те забув про деякі важливі події. Маю на увазі Мрачевського, який з певного часу або ненароком плутає мої плани, або свідомо вводить в оману.

Цього молодика у нас звільнили за те, що він в присутності Вокульського наговорив трохи зайвого на соціалістів.

Проте Стах дав себе умовити і після великодня послав Мрачевського в Москву й навіть підвищив йому плату.

Не один вечір думав я про те, що означає ця поїздка, а правдивіше — заслання.

Та коли через три тижні Мрачевський приїхав відтіля до нас забирати товари, я одразу зрозумів Стахові плани.

Зовні Мрачевський майже не змінився: такий самий балакучий, гарний, хіба що трохи зблід. Москва, каже, йому сподобалась, а надто тамтешні жінки, які мають більше жвавості й вогню, а менше забобонів, ніж наші. Я теж, коли був молодим, то вважав, що у жінок було менше забобонів, ніж тепер.

Але все це — тільки вступ. Головне те, що Мрачевський привіз з собою трьох дуже підозрілих суб’єктів, яких називає «прикащиками», і — цілу пачку якихось брошур. Ті «прикащики» нібито мали з чимось там ознайомитись у нашому магазині, але робили це так дивно, що ніхто їх у нас і не бачив. Цілі дні вони десь тинялися, і я міг би заприсягтися, що готували у нас грунт для якоїсь революції.

Але помітивши, що я за ними пильно стежу, вони щоразу, з’явившись у магазині, удавали з себе сильно п’яних, а зі мною розмовляли виключно про жінок, і всупереч Мрачевському твердили, що польки — «сама прелесть», тільки дуже схожі на єврейок.

Я удавав, ніби вірю всьому, що вони говорять, але з допомогою хитрих запитань переконався, що найбільш відомі їм квартали — коло Цитаделі[65]. Ото там у них і були справи. А що мої припущення не були безпідставні, свідчить той факт, що ті «прикащики» навіть звернули на себе увагу поліції. Протягом десятьох днів їх — ні більше, ні менше — тричі забирали в участок. Але, мабуть, у них якісь великі зв’язки, бо їх щоразу випускали.

Коли я повідомив Вокульського про свої підозріння щодо «прикащиків», він тільки усміхнувся й відповів:

— Ще й не таке буде…

З цього я роблю висновок, що Стах мусить бути міцно зв’язаний з нігілістами.

Але уявіть собі моє здивування, коли, запросивши якось до себе на чашку чаю Клейна і Мрачевського, я впевнився, що Мрачевський ще запекліший соціаліст, ніж Клейн… Той Мрачевський, котрий за наговори на соціалістів втратив у нас посаду!.. Від здивування я цілий вечір не міг сказати й слова; Клейн нишком радів, а Мрачевський говорив за всіх.

Відколи живу на світі, не чув нічого подібного. Цей жовторотий доводить, посилаючись на думку нібито дуже розумних людей, що всі капіталісти — злодії, що земля має належати тим, хто її обробляє, що фабрики, шахти й машини повинні стати громадською власністю, що зовсім нема бога й душі, яку вигадали ксьондзи, щоб видурювати у людей десятину[66]. Далі він говорив, що коли вони зроблять революцію (цебто він з трьома «прикащиками»), то всі працюватимуть лише по вісім годин, а решту часу будуть розважатися, до того ж кожен матиме на старість пенсію і безплатний похорон. Закінчив віті тим, що аж тоді настане рай на землі, коли все буде спільне: земля, будинки, машини і навіть жінки.

Оскільки я холостяк (і дехто навіть каже, що старий) і пишу цей щоденник без лицемірства, то мушу признатись, що ця спільність жінок мені трохи подобається.

Скажу навіть, що я відчув певну симпатію до соціалізму і соціалістів. Але нащо їм неодмінно робити революцію, коли люди й без неї мають спільних жінок?

Так я собі думав. Але той самий Мрачевський вилікував мене від своїх теорій, а заразом дуже поплутав мої плани.

Мимохідь скажу, що я всією душею жадаю, аби Стах оженився. Якби він мав жінку, то не радився б так часто з пані Мелітон та паном Коллінзом, а якби пішли діти, то, може, й зовсім порвав би свої підозрілі зв’язки. Бо що це за діло, щоб такий чоловік, як він, справжній солдат по натурі, та знався з людьми, котрі не виступають на бій з піднятим забралом[67]. Угорська піхота, та й ніяка інша піхота, не стріляла б у беззбройного супротивника. Але часи міняються.

Отож я дуже хочу, щоб Стах оженився, і навіть, так думаю, підшукав йому хорошу пару. Буває часом у нашому магазині (бувала вона і в старому) особа чудової вроди.

Шатенка, сірі очі, прекрасні риси обличчя, рослява, а ручки й ніжки — не надивишся!.. Бачив я одного разу, як вона сходила з коляски, то мені аж гаряче зробилося від того, що я побачив… Ото була б утіха для мого Стася, — і повненька якраз в міру, і губки, мов ягідки… А який бюст!..

Як входить, убрана до фігури, то здається, що то ангел злетів з неба, згорнувши на грудях свої крильця!..

Мені здається, що вона вдова, бо ніколи не бачив її з чоловіком, тільки з донькою, Гелюнею, гарненькою, як цукерочка. Якби Стах оженився, то одразу порвав би з нігілістами, бо той час, що залишився б йому від упадання коло жінки, він пестив би дитину. Але така жіночка навряд чи залишила б йому багато вільного часу.

Я вже навіть уклав план і обмірковував, яким чином познайомитися з тієї дамою, а потім відрекомендувати їй Стаха, та раптом чорт приніс із Москви того Мрачевського.

Уявіть же собі моє обурення, коли на другий день після свого прибуття цей франт раптом входить в наш магазин із тією вдовою!.. А як він вертівся коло неї, як закочував очі, як намагався відгадати кожне її бажання!.. Щастя моє, що я не гладкий, а то, дивлячись на його нахабні зальоти, я, напевне, зазнав би апоплексичного удару.

Коли він годин через кілька знов повернувся до нас, я якнайбайдужіше запитав його: хто вона така, та дама.

— А що, сподобалась вам, га? — каже він. — Шампанське, а не жіночка! — додав, безсоромно підморгуючи. — Тільки даремно ви на неї гострите зуби, бо вона аж мліє за мною… Коли б ви знали, який темперамент, яке тіло…

А якби ви бачили, яка вона в кофточці!..

— Сподіваюсь, пане Мрачевський… — відказав я суворо.

— Та я ж нічого не кажу! — відповів він, потираючи руки, як мені здалося, дуже хтиво. — Я ж нічого не кажу!..

Найвища чеснота у мужчини, пане Жецький, це — скромність, особливо в близьких стосунках…

Я перебив його, відчуваючи, що коли б він говорив так і далі, то я мусив би висловити йому своє презирство. Що за часи, що за люди!.. Бо коли б я мав щастя звернути на себе увагу якоїсь дами, то не посмів би навіть подумати про таке, не то що кричати на весь голос, та ще в такому великому магазині, як наш.

Коли ж Мрачевський виклав мені ще й свою теорію про спільність жінок, мені спало на думку: «Стах нігіліст, і Мрачевський нігіліст… Як тільки перший ожениться, другий негайно скористається правом спільності… А шкода було б такої жінки для якогось Мрачевського».

Наприкінці травня Вокульський вирішив освятити паш магазин. Принагідно я спостерігав, як змінилися звичаї…

За моїх молодих літ купці також освячували магазини, піклуючись про те, щоб церемонію провадив статечний та побожний ксьондз, щоб була справжня свячена вода, нове кропило та органіст, який добре знає латину. А по закінченні обряду, під час якого ксьондз кропив і освячував майже кожну шафу, кожну штуку товару, на порозі магазину прибивали підкову для принади покупців і тоді вже брались до закуски, що складалася з чарки горілки, ковбаси та пива.

А тепер (що б на це сказали ровесники старого Мінцеля!) насамперед питають: скільки треба буде кухарів та лакеїв, а потім: скільки пляшок шампанського та угорського? І ще: який буде обід? Бо обід становить найважливішу частину свята, тому й запрошені цікавляться не тим, хто буде святити, а тим, що подадуть до столу…

Напередодні церемонії влетів до нас у магазин якийсь присадкуватий, пітний суб’єкт, про якого трудно було сказати: чи то шия йому забруднила комірця чи навпаки. Він вийняв з приношеної піджачини товстого блокнота, начепив на ніс заяложене пенсне й почав ходити по магазину з такою міною, що мені стало аж страшно. «Що воно за чорт, — думаю собі, — чи це якийсь з поліції, чи, може, секретар судового виконавця списує наше рухоме майно?..»

Двічі я підходив до нього, хотівши якнайчемніше спитати: чого йому треба? Але він за першим разом буркнув: «Прошу мені не заважати», а за другим просто без церемоній відштовхнув мене.

Здивування моє було тим більше, що декотрі з наших продавців дуже чемно йому кланялись та, потираючи руки, немов перед якимось директором банку, давали йому всілякі пояснення. «Ну, — подумав я, — цей бідолаха не з страхового товариства, бо таких обдертусів там не тримають».

Нарешті Лісецький шепнув мені, що цей пан — знаменитий репортер і описуватиме нас у газеті. Мені зробилося тепло на серці, коли я подумав, що можу побачити надрукованим своє прізвище, яке тільки раз фігурувало в «Поліцейській газеті», коли я загубив ощадну книжку. Я одразу спостеріг, що у цього чоловіка все велике: велика голова, великий блокнот, навіть — велика латка на лівому черевику.

А він все ходив по залах, надутий, як індик, та все писав, писав… Нарешті, озвався:

— Чи не було у вас недавно якого-небудь випадку? Невеликої пожежі, крадіжки, зловживання, скандалу?..

— Нехай нас бог боронить… — насмілився я зауважити.

— Шкода, — відказав він. — Найкращою рекламою для магазину було б, якби, скажімо, в ньому хто-небудь повісився…

Почувши таке побажання, я обімлів.

— Пане добродію, — наважився я звернутись до нього з поклоном, — може, хочете вибрати coбi якусь дрібничку, то ми її вам надішлемо додому…

— Хабар?.. — спитав він, глянувши на мене звисока, немов статуя Коперніка. — Маємо звичай купувати, що нам подобається, а презентів не беремо ні від кого.

Він посеред магазину надів поплямованого капелюша і, заклавши руки в кишені, вийшов, як міністр. Латку на його черевику я бачив навіть по другий бік вулиці.

Але повертаюсь до церемонії посвячення.

Головна урочистість, тобто обід, відбулася в великому залі готелю «Європейський». Зал прикрашено квітами, столи поставлено в формі величезної підкови, замовлено оркестр, і о шостій вечора зібралося понад сто п’ятдесят чоловік гостей. Кого там тільки не було!.. Головним чином купці та фабриканти з Варшави, з провінції, з Москви і навіть з Відня та з Парижа. Знайшлось також два графи, один князь та чимало поміщиків. Про напої я вже не кажу, бо справді не знаю, чого було більше: листя на рослинах, що оздоблювали зал, чи пляшок.

Обійшлася нам ця забава понад три тисячі карбованців, але вигляд стількох гостей за столами насправді був вражаючий. Коли ж серед загальної тиші встав князь і випив за здоров’я Стаха, коли заграла музика якусь коротеньку, але дуже гарну річ, коли сто п’ятдесят чоловік гукнуло: «Хай живе!» — мені набігли на очі сльози. Я підбіг до Вокульського, обняв його і прошепотів:

— Бачиш, як тебе люблять…

— Не мене, а шампанське, — одповів він.

Я помітив, що тости зовсім не цікавлять Вокульського.

Він навіть не повеселішав, хоч один з промовців (мабуть, літератор, бо говорив довго і плутано) сказав, не знаю, про себе чи про Вокульського, що це… найкращий день в його житті.

Помітив я також, що Стах найбільше упадав біля папа Ленцького, який, кажуть, перед своїм банкрутством вештався при європейських дворах… Завше ота нещасна політика!..

Спочатку бенкет ішов дуже урочисто: раз у раз хто-небудь з гостей брав слово і балакав так, немов хотів відбалакати за випите вино та з’їдені страви. Але чим більше прибирали з столів порожніх пляшок, тим швидше кудись дівалась із цього товариства урочистість, а під кінець зчинився такий галас, що майже заглушив оркестр.

Я був злий, як чорт, і мені захотілось на кому-небудь зігнати цю злість, хоч би на Мрачевському. Я одвів його вбік, але тільки й міг сказати:

— Ну, для чого це все?

— Для чого? — перепитав він, дивлячись на мене посовілими очима. — А це для панни Ленцької.

— Ви з глузду з’їхали!.. Що — для панни Ленцької?..

— Ну… всі оті спілки… отой магазин… оцей обід… Все для неї… І я через неї вилетів з магазину… — промовив Мрачевський, спираючись на моє плече, бо вже не міг встояти на ногах.

— Що?.. — кажу я, бачачи, що він зовсім п’яний. — Вилетіли через неї з магазину, то, може, через неї опинилися й у Москві?

— Звич… звичайно… Вона тільки шепнула слівце… одне маленьке слівце… і я дістав на триста карбованців на рік більше… Рибка зробить з нашим старим усе, що захоче…

— Ідіть краще спати, — сказав я.

— А от і не піду спати… Я піду до своїх друзів… Де вони? Такі хлопці впоралися б з рибкою швидше… Вона не водила б їх за ніс, як нашого старого… Де мої друзі? — загорлав він.

Звичайно, я звелів відпровадити його нагору, в номер.

Проте я догадався, що він навмисне удавав п’яного, щоб задурити мені голову.

Опівночі зал став схожий чи то на трупарню, чи на лазарет: раз у раз кого-небудь доводилось виносити або в номер, або на бричку. Нарешті я знайшов доктора Шумана, що був майже тверезий, і запросив його до себе на чай.

Доктор Шуман теж іудей, але незвичайна людина. Він навіть хотів був вихреститись, як закохався у християнку, та вона померла, і доктор облишив цю думку. Кажуть, що він труївся з горя, але його врятували. А тепер він зовсім занедбав лікарську практику і займається тільки вивченням людей або їхнього волосся. Він маленький, жовтий, а очі такі пронизливі, що від них нічого не приховаєш.

А що він знайомий із Стахом давно, то, напевне, знає всі його таємниці.

Після цього бучиого обіду мені було якось сумно і хотілось викликати Шумана на одвертість. Якщо він мені сьогодні нічого не розкаже про Стаха, то, мабуть, більш ніколи я про нього нічого не довідаюсь.

Коли ми прийшли до мене на квартиру й нам подали самовар, я заговорив:

— Скажіть мені, докторе, але щиро: що ви думаєте про Стаха? Бо він непокоїть мене. Бачу, що вже з рік він кидається на всілякі авантюри… Ота поїздка в Болгарію, а тепер оцей новий магазин, торговельна спілка… екіпаж… В його характері сталася дивиа зміна…

— Я не бачу ніякої зміни, — відказав Шуман. — Він завжди був людиною дії і, коли йому щось западало в голову або в серце, негайно брався здійснювати. Вирішив вступити в університет — і вступив, вирішив нажити капітал — і нажив. І якщо він задумав яку-небудь дурницю, то також не завагається і зробить дурницю грунтовну. Така вже у нього вдача.

— І в той же час, — зауважив я, — помічаю в його поведінці багато суперечностей…

— Нічого дивного, — перебив мене доктор. — В ньому поєдналось дві людини: романтик шістдесятих років і позитивіст сімдесятих. Те, що збоку здається суперечливим, насправді є цілком послідовним.

— А чи не вплутався він в якусь нову історію?.. — спитав я.

— Нічого не знаю, — сухо відповів Шуман.

Я трохи помовчав і знову спитав:

— Що ж з ним кінець кінцем буде?..

Шуман звів брови і сплів пальці рук.

— Погано буде, — відповів. — Такі люди, як він, або все підпорядковують собі, або, натрапивши на непереборну перешкоду, розбивають об неї лоба. Досі йому щастило, але нема ж людини, яка все життя витягала б тільки виграшні лотерейні квитки…

— Отже?.. — спитав я.

— Отже, ми можемо стати свідками трагедії, — закінчив Шуман.

Він допив склянку чаю з лимоном і пішов додому.

Я цілу ніч не міг заснути. Таке страшне пророцтво в день тріумфу!

Ні! Бог знає більше за Шумана, і він, мабуть, не допустить, щоб Стах загинув нізащо…

Розділ одинадцятий СТАРІ МРІЇ І НОВІ ЗНАЙОМСТВА

Пані Мелітон пройшла сувору життєву школу, в якій навчилась не зважати навіть на загальноприйняту громадську думку.

Замолоду всі їй казали, що вона вродлива й добра, отож і без посагу може вийти заміж. Вона справді була вродлива й добра, але заміж не вийшла. Пізніше всі також казали, що освічена гувернантка легко може здобути собі любов своїх вихованців і пошану їхніх батьків. Вона була освічена, навіть захоплена своєю роботою вчителька і, однак, вихованці дратували її, а їхні батьки принижували від першого сніданку до самої вечері. Потім вона читала багато романів, в яких доводилось, що закохані князі, графи та барони — надзвичайно благородні люди і мають звичай в обмін на серце віддати бідним гувернанткам руку. Вона віддала молодому і благородному графові серце, але не дістала його руки.

Вже після тридцяти років вона вийшла заміж за підстаркуватого гувернера, Мелітона, з єдиною метою — морально підтримати чоловіка, який любив трохи випити. Однак молодожон після весілля став пити ще більш, ніж до весілля, а свою дружину за моральну підтримку частенько лупцював палицею.

Коли він помер (кажуть, на вулиці), пані Мелітон одпровадила його на цвинтар і, остаточно впевнившись, що він надійно закопаний, взяла на опіку собачку, бо всі навколо, знов-таки в один голос, твердили, що собака — найвдячніше створіння. Звичайно, він був вдячний, поки не сказився та не покусав наймичку, від чого сама пані Мелітон тяжко захворіла.

Півроку вона лежала в лікарні, в окремій палаті, самотня й забута всіма своїми вихованцями, їхніми батьками та графами, яким віддавала серце. Вона мала час про все подумати. І коли пані Мелітон вийшла з лікарні — постаріла, худа, з посивілим і поріділим волоссям, всі знайомі почали говорити, що вона змінилась до невпізнаиня.

— Я порозумнішала, — відповідала їм пані Мелітон.

Тепер вона вже не працювала гувернанткою, а рекомендувала інших; не думала про своє одруження, а сватала молоді пари; нікому не віддавала свого серця, але влаштовувала в своїй квартирі побачення закоханим. А тому що кожен з її клієнтів мусив їй платити, то вона мала сякі такі гроші й на них жила.

На початку нової кар’єри вона була похмура й навіть цинічна.

— Ксьондз, — казала вона довіреним людям, — має прибуток од вінчання, а я — від заручин. Граф… бере гроші за парування коней, а я — за те, що влаштовую знайомства людям.

З часом вона стала висловлюватись стриманіше, а інколи навіть моралізувала, помітивши, що виголошення загальноприйнятих істин та поглядів впливає на підвищення прибутків.

Пані Мелітон давно вже була знайома з Вокульським.

А тому що любила публічні видовища і мала звичку за всіма слідкувати, то швидко помітила, що Вокульський надто побожно дивиться на панну Ізабеллу. Зробивши це відкриття, вона здвигнула плечима: що їй з того, що галантерейний купець закохався в панну Ленцьку? Якби він уподобав собі дочку фабриканта або купця, тоді пані Мелітон мала б кого сватати. А так…

Та коли Вокульський повернувся з Болгарії і привіз капітал, про який розповідали чудеса, пані Мелітон сама завела з ним розмову про панну Ізабеллу й запропонувала свої послуги. Між ними відбулася мовчазна угода: Вокульський щедро платив, а пані Мелітон постачала йому всілякі відомості про родину Ленцьких та їхніх знайомих з вищого кола. За її посередництвом Вокульський навіть придбав векселі Ленцького та срібло панни Ізабелли.

З цієї нагоди пані Мелітон одвідала Вокульського иа його квартирі і принесла йому свої поздоровлення.

— Дуже розумно, пане Вокульський, беретеся до діла, — казала вона. — Правда, від срібла та сервізу користі буде небагато, але скуповування векселів — це вже щось інше!..

Одразу видно купця!..

Почувши таку похвалу, Вокульський відсунув шухляду, пошукав у ній і вийняв звідти пачку векселів.

— Оце вони? — спитав він, показуючи їх пані Мелітон.

— Вони. Хотіла б я мати такі гроші!.. — сказала вона, зітхнувши.

Вокульський узяв пачку обома руками й роздер надвоє.

— Видно купця?.. — спитав він.

Пані Мелітон пильно подивилась на нього, похитала головою і пробурмотіла:

— Шкода мені вас.

— Чому ж це, з вашого дозволу?

— Шкода мені вас, — повторила вона. — Я сама жінка і знаю, що жінок здобувають не жертвами, а тільки силою.

— Справді так?

— Силою вроди, здоров’я, багатства…

— Розуму… — додав Вокульський їй в тон.

— Не стільки розуму, скільки кулака, — додала иаиі Мелітон і в’їдливо засміялась. — Я добре знаю жіноцтво й не раз мала нагоду співчувати наївності мужчин.

— Щодо мене, то прошу не завдавати собі клопоту.

— Ви гадаєте, що не доведеться? — спитала вона, пильно подивившись йому в очі.

— Шановна пані, — одказав Вокульський, — якщо панна Ізабелла така, якою вона мені здається, то, може, вона мене колись оцінить, а якщо ні, то я завжди матиму час розчаруватись…

— Зробіть це чимраніш, пане Вокульський, — сказала вона, підводячись з крісла. — Бо повірте мені, що легше викинути з кишені тисячу карбованців, аніж одне уподобання з серця. А особливо, коли воно вже там пустило коріння. І не забудьте, прошу вас, вигідно вмістити мій капіталик… Ви не дерли б на шматки кілька тисяч, аби знали, як іноді тяжко їх заробити.

В травні і червні візити пані Мелітон почастішали. Це дуже турбувало Жецького, який підозрював змову. І не помилявся: змова таки була, але проти панни Ізабелли. Стара дама достарчала Вокульському важливі відомості, які, проте, стосувались тільки панни Ленцької. Зокрема, вона повідомляла його, в які дні графиня виїжджає з своєю племінницею на прогулянку в Лазенки.

В таких випадках пані Мелітон забігала в магазин і, нагородивши себе якоюсь річчю на кілька або на два-три десятки карбованців, повідомляла Жецькому день і годину.

Дивно минав час дожидання для Вокульського. Дізнавшись, що панна Ізабелла з графинею завтра будуть в Лазенках, він уже сьогодні втрачав спокій. Він одразу байдужнів до торговельних справ, робився роздратований. Йому здавалось, що час зупинився і завтрашній день ніколи не настане. Цілу ніч його мучили дикі марення; інколи не то уві сні, не то наяву він шепотів:

— Що ж воно кінець кінцем виходить?.. Нічого… Який же я дурень!

Та коли світало, він боявся виглянути в вікно, щоб не побачити хмурого неба. І знов до полудня час тягнувся так, що в цьому проміжку, здавалось, можна було вмістити все його життя, тепер затруєне страшною гіркотою. «Невже це любов?» — з розпачем питав він сам себе.

Опівдні, пойнятий нетерплячкою, він наказував запрягати і їхати. Щохвилини йому здавалося, що він зустріне карету графині, яка повертається вже з прогулянки; здавалось, що його баскі коні плентаються дуже повільно.

Приїхавши в Лазенки, Вокульський вискакував з екіпажа й біг до ставка, де звичайно проходжалася графиня, яка любила годувати лебедів. Приходив він завжди завчасно, і, обливаючись холодним потом, сідав на першу-ліпшу лавку, й сидів нерухомо, не відриваючи очей від палацу, забувши про-все на світі.

Нарешті в кінці алеї показуються дві жіночі постаті — одна в чорному, друга — в сірому. «Вони! Чи хоч заговорять зі мною?»

Він уставав з. лавки і йшов їм назустріч, мов сновида, не дихаючи. Так, це панна Ізабелла, вона веде під руку тітку і про щось розмовляє з нею.

Вокульський придивляється до неї і думає: «Ну, і що ж у ній надзвичайного?.. Жінка, як і інші… Здається, даремно я божеволію за нею…»

Він кланявся, дами відповідали на його поклон. Він ішов далі, не обертаючись, щоб не зрадили себе. І все-таки оглядався: обидві дами зникали серед зелені. «Повернусь, — думав він, — гляну ще раз… Ні, незручно».

В такі хвилини він відчував, що блискуча вода в ставку вабить його з непереможною силою. «Ах, коли б я знав, що смерть — це забуття… — А якщо ні? Ні, природа не знає милосердя… Хіба ж не підло — влити в нещасне людське серце безмежну муку й не дати йому хоч би тієї втіхи, що в смерті воно знайде небуття?»

Майже в той самий час графиня говорила панні Ізабеллі:

— Я щораз більше переконуюсь, Бельцю, що не в грошах щастя. Оцей Вокульський зробив прекрасну, як на нього, кар’єру — і що ж з того?.. Він уже не працює в магазині, а нудиться в Лазенках. Ти помітила, який у нього нудьгуючий вираз?

— Нудьгуючий? — повторила панна Ізабелла. — Мені він здається насамперед кумедним.

— Я цього не помітила, — здивувалась графиня.

— Ну… неприємним, — поправилась панна Ізабелла.

Вокульський ніяк не наважувався вийти з парку. Він ходив по другий бік ставка і здалека стежив за сірою сукнею, що миготіла між деревами. Нарешті він зрозумів, що придивляється аж до двох сірих суконь і до третьої блакитної, але жодна з них не належить панні Ізабеллі. «Я феноменальний дурень», — подумав він.

Але це йому нічого не помогло.

Одного дня, в половині червня, пані Мелітон повідомила Вокульського, що завтра опівдні панна Ізабелла буде на прогулянці з графинею і вдовою Заславською. Ця незначна подія могла відіграти дуже важливу роль.

Після того пам’ятного великодня Вокульський разів зо два одвідав Заславську й мав нагоду переконатись, що вона дуже зичливо до нього ставиться. Він звичайно вислухував її оповідання про минулі часи, говорив з нею про свого дядька і навіть остаточно умовився щодо пам’ятника на його могилі. Одного разу, під час такої розмови, невідомо як і чому, відкілясь вискочило ім’я панни Ізабелли.

Вокульський не міг приховати свого хвилювання: обличчя його змінилося, голос затремтів.

Стара піднесла до очей лорнет, пильно подивилась на Вокульського і спитала:

— Це мені здалося, чи панна Ленцька справді тобі не байдужа?

— Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, — збентежено виправдувався Вокульський.

Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула:

— Ага…

Вокульський попрощався з нею, але оте «ага» запало йому в пам’ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити?

Вокульський подивився на годинник: було три години дня. «Значить, завтра, — подумав він. — Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?..»

Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. «Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?»

Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: «Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла — вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…»

Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли.

Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. «Коні готові!» — майнула думка у Вокульського.

— Князь!.. — доповів слуга.

Вокульському потемніло в очах.

— Проси.

Увійшов князь.

— Добрий день, пане Вокульський! — вигукнув він. — Ви кудись виїжджаєте? Мабуть, на склади або на вокзал.

Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті.

— Може, зволите сісти, князю?..

— На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, — казав князь, сідаючи, — я доти докучав нашим панам-братам…

Я правильно сказав?.. Доти переслідував їх, поки, нарешті, кілька чоловік не обіцяли прийти до мене та вислухати ваш проект створення торговельної спілки. Отож негайно забираю вас з собою, або, краще сказати, — забираюся з вами, і їдьмо до мене.

Вокульському здалося, ніби його з усієї сили кинули грудьми об землю.

Його збентеження не пройшло повз увагу князя, який усміхнувся, вважаючи, що Вокульський зрадів з його візиту та запросин. Йому й на думку не спало, що для Вокульського прогулянка в Лазенки важливіша за всіх князів і всі спілки.

— Отже, ми готові? — спитав князь, встаючи з крісла.

Ще одна секунда — і Вокульський сказав би, що не поїде й не хоче ніяких спілок. Але в ту саму мить у нього майнула думка: «Прогулянка — для мене, спілка — для неї».

Він надів капелюша і поїхав з князем. Йому здавалося, що екіпаж їде не по брукові, а по його власному мозку. «Жінок здобувають не жертвами, а силою, навіть силою кулака…» — пригадались йому слова пані Мелітон. Під впливом цього афоризму йому захотілося схопити князя за комір і викинути на вулицю. Але це тривало тільки мить.

Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: «Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…»

У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми.

Він був аристократом з голови до п’ят — душею, кров’ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від «мавпи», як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні — герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі — Орфей.

У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії.

— Дорогий мій, — казав він, — здається, ти не зовсім розбираєшся в питаннях благородного походження. Що таке аристократичні роди? Це роди, предки яких були гетьманами, сенаторами, воєводами або, по-теперішньому, маршалками, членами верхньої палати, префектами департаментів. Ну, а цих панів ми знаємо: нічого надзвичайного в них немає… Вони їдять, п’ють, грають в карти, упадають коло жінок, залазять у борги, як і інші смертні, за яких вони інколи ще дурніші.

На обличчі у князя в таких випадках виступали червоні плями.

— А ти бачив коли-небудь, — заперечував князь, — префекта або маршалка з таким величним виразом обличчя, який ми бачимо на портретах наших предків?..

— Що ж у цьому дивного, — сміявся заражений демократизмом граф. — Художники надавали портретам такого виразу, який і не снився жодному з оригіналів, так само як знавці геральдики та історики поширювали про них казкові легенди. Це все брехня, мій дорогий!.. Це тільки декорації та костюми, які одного Войтка роблять князем, а другого батраком. Насправді ж і один, і другий — лише кепські актори.

— Проти знущання, мій дорогий, сперечатись нічого! — обурювався князь і втікав. Він прибігав у свою кімнату, лягав на шезлонг і, закинувши руки за голову та дивлячись на стелю, бачив, як по ній проходили постаті надлюдського зросту, сили, відваги, розуму, безкорисливості. То були його і графові предки, тільки граф зрікався їх. Невже у нього в крові є якась домішка?..

Юрбою простих смертних князь не тільки не гордував, а навпаки: ставився до них доброзичливо, спілкувався з ними й цікавився їхніми потребами. Він уявляв себе одним з Прометеїв, які мають до певної міри почесний обов’язок — діставати для цих бідних людей вогонь з неба. До того ж релігія наказувала йому добре ставитись до меншої братії, і князь червонів лише від думки, що більша частина аристократії стане колись перед судом божим без такої заслуги.

Отже, щоб уникнути цього сорому, він бував на всіляких нарадах і навіть влаштовував їх у себе вдома, жертвував по двадцять п’ять або по сто карбованців на різноманітні громадські заходи, а головне — постійно журився становищем нещасної вітчизни і щоразу закінчував свої виступи фразою:

— Отже, панове, подумаймо насамперед про те, як підтримати нашу нещасну вітчизну…

Сказавши це, він відчував, що з серця його зсувається якийсь тягар — тим більший, чим більше було слухачів або чим більше він пожертвував на якусь громадську справу.

Скликати нараду, заохотити до громадської справи і вболівати, безупинно вболівати за своєю нещасною батьківщиною — ось у чому, на його думку, полягали обов’язки громадянина. Але якби його спитали, чи посадив він коли-небудь дерево, аби захистити людей і землю від спеки, чи прибрав коли-небудь камінь з дороги, аби він не ранив коням копит, — він був би щиро здивований.

Він відчував і мислив, прагнув і страждав — за мільйони, але ніколи не зробив нічого корисного. Йому здавалось, що уболівати за долею рідного краю незмірно важливіше, аніж утерти носа шмаркатій дитині.

В червні обличчя Варшави помітно змінюється. Порожні до цього часу готелі заповнюються, ціни в них на номери підвищуються, на багатьох домах з’являються об’яви: «На кілька тижнів наймається мебльована квартира». Всі візники зайняті, всі розсильні бігають. На вулицях, у парках, театрах, ресторанах, на виставках, в крамницях і магазинах дамських туалетів можна зустріти постаті, яких не побачиш в інший час. Це засмаглі гладкі мужчини в синіх картузах з козирками, в величезних чоботях та вузеньких рукавичках, в костюмах, пошитих на смак провінціального кравця. Супроводять їх купки дам, які не відзначаються ні вродою, ні варшавським шиком, і також незграбних, з роззявленими ротами дітей, від яких пашить здоров’ям.

Одні з цих сільських гостей приїжджають з вовною на ярмарок, другі — иа скачки, треті — щоб подивитись на вовну й на скачки; деякі приїхали, щоб побачитись з сусідами, які живуть за верству від них, ще деякі — щоб освіжитись варшавською пилюкою та каламутною водою, а є й такі, що промучились кілька днів у дорозі самі не знаючи чого!

З такого з’їзду і скористався князь, щоб зблизити Вокульського з поміщиками.

Князь займав величезну квартиру на другому поверсі власного палацу. Частина її — кабінет господаря, бібліотека й курильна кімната — була місцем чоловічих зборів, де князь викладав свої або чужі проекти, які стосувалися громадських справ. Це траплялося по кілька разів на рік.

Останні весняні збори були присвячені питанню про впровадження гвинтових суден на Віслі, при чому виразно окреслилось трд партії. Перша, що складалася з князя і його приятелів, домагалася неодмінного впровадження гвинтових суден. Друга, міщанська, визнавала, що проект в основі чудовий, але вважала його передчасним і не хотіла давати на його здійснення грошей. Третя партія складалася лише з двох осіб: інженера, який твердив, що гвинтові судна не можуть плавати по Віслі, та глухого магната, який на всі відозви до його кишені незмінно відповідав:

— Прошу трохи голосніше, бо я нічого не чую…

Князь з Вокульським приїхали о першій годині, а хвилин через п’ятнадцять почали сходитись і з’їжджатись інші учасники наради. Князь кожного вітав з невимушеною люб’язністю, потім рекомендував Вокульського і підкреслював прізвище прибулого в списку надзвичайно довгим і надзвичайно червоним олівцем.

Одним з перших гостей був пан Ленцький. Він одвів Вокульського набік і ще раз розпитав про мету і значення спілки, до якої вже належав усією душею, але ніяк не міг збагнути, в чому її суть. Тим часом інші гості придивлялись до чужака й тихенько обмінювались зауваженнями про нього.

— Нівроку собі хлоп! — шепнув гладкий маршалок, підморгуючи в бік Вокульського. — Щетина на голові, як у дикого кабана, груди — дай боже всякому, очі бистрі… Цей би но звалився з ніг на полюванні!

— А обличчя, прошу… — додав барон з фізіономією Мефістофеля. — Лоб, прошу… вусики, прошу… еспаньйолка, прошу… Дуже, прошу, дуже… Риси трохи, прошу… але в цілому, прошу…

— Побачимо, який він буде на ділі, — додав трохи сутулуватий граф.

— Те-ек, спритний, сміливий, — наче з погреба озвався другий граф з пишними бакенбардами, що сидів нерухомо в кріслі й дивився поперед себе порцеляновими очима, немов англієць з «Journal Amusant»[68].

Князь устав з крісла й кашлянув; усі затихли, через що можна було почути закінчення оповідання маршалка:

— Всі ми дивимось на ліс, коли щось як заверещить під копитами! Уявіть собі, пане добродію, — то хорт, що біг коло коня на смику, задушив у борозні зайця!..

Сказавши це, маршалок ляснув себе широчезною долонею по стегну, з якого міг би викроїти для себе секретаря і писаря на додачу.

Князь кашлянув другий раз, маршалок збентежився й витер лоба величезною фуляровою хусткою.

— Шановні панове, — почав князь. — Я дозволив собі потурбувати вас з приводу одної надзвичайно важливої… громадської справи… Котра, як ми всі знаємо, повинна стояти на сторожі наших громадських справ… Я хотів сказати… наших ідей… тобто…

Здавалося, князь трохи заплутався, проте скоро опанував себе і провадив далі:

— Йдеться про спра… тобто про план… а краще сказати про проект організації спілки для сприяння торгівлі…

— Зерном, — підказав хтось з кутка.

— Власне кажучи, — говорив далі князь, — йдеться не про торгівлю зерном, а…

— Горілкою, — поспішив додати той самий голос.

— Та ні ж бо!.. Про торгівлю, а власне, про сприяння торгівлі Росії з закордоном товарами… ну, товарами…

Отож бажано, щоб наше місто стало центром цієї торгівлі…

— Які ж то товари? — спитав трохи сутулуватий граф.

— Спеціальну сторону питання ласкаво пояснить нам пан Вокульський, чоловік… фахівець, — закінчив князь. — Але пам’ятаймо, панове, також про обов’язки, що їх покладає на нас піклування про громадські інтереси і наша нещасна вітчизна…

— Їй-богу, зараз же вношу десять тисяч карбованців!.. — крикнув маршалок.

— На що? — спитав граф, який удавав стопроцентного англійця.

— Однаково!.. — громовим голосом відповів маршалок. — Я сказав: прогуляю в Варшаві п’ятдесят тисяч карбованців, то нехай десять ідуть на благодійні цілі, бо наш шановний князь говорив так чудово!.. Від душі й серця, їй-богу…

— Пробачте, — озвався Вокульський, — але йдеться не про добродійну спілку, а про спілку, яка забезпечує певний прибуток.

— Отож-бо!.. — докинув сутулуватий граф.

— Те-ек, — сказав граф-англієць.

— Який там прибуток з десяти тисяч? — заперечив маршалок. — Я з торбами пішов би з такими прибутками.

Сутулуватий граф аж підскочив:

— Прошу слова по суті питання: чи треба нам нехтувати невеликими прибутками!.. Оце нам і шкодить, панове!.. Оце!.. — кричав він, стукаючи нігтем по бильці крісла.

— Пане граф, — солодко перебив князь, — слово має пан Вокульський.

— Те-ек!.. — підтримав його граф-аиглієць, погладжуючи свої пишні бакенбарди.

— Отже, просимо шанованого пана Вокульського, — озвався якийсь новий голос, — аби ту громадську справу, яка зібрала нас тут, у гостинному домі князя, він виклав нам з властивою йому ясністю і стислістю.

Вокульський глянув на чоловіка, який визнавав у нього ясність і стислість думки. Це був знаменитий адвокат — друг і права рука князя; він любив висловлюватись велемовно, завжди відбиваючи рукою такт і прислухаючись до своїх фраз, які йому самому здавалися добірними.

— Тільки щоб усім нам було зрозуміло, — буркнув хтось з кутка, де сиділа шляхта, яка ненавиділа магнатів.

— Шановному панству відомо, — почав Вокульський, — що Варшава є торговельною базою між Західною і Східною Європою. Тут скупчується і проходить через наші руки частина французьких і німецьких товарів, призначених для Росії, з чого ми могли б мати певні прибутки, якби наша торгівля…

— Не знаходилась в руках євреїв, — півголосом сказав хтось біля стола, де сиділи купці і промисловці.

— Ні, — заперечив Вокульський. — Ми мали б прибутки в тому разі, якби в нашій торгівлі був певний порядок.

— З євреями порядку не буде…

— Але сьогодні, — перебив адвокат, — пан Вокульський дає нам можливість умістити християнські капітали замість єврейських…

— Пан Вокульський сам залучає євреїв до торгівлі, — кинув опонент з купецького табору.

Зробилось тихо.

— Про те, як я веду свої справи, я ні перед ким не звітую, — відказав Вокульський. — Я вказую вам спосіб упорядкування торгівлі Варшави з закордоном, що становить першу половину мого проекту і створює одне з джерел прибутку од вітчизняних капіталів. Другим джерелом є торгівля з Росією. Там є дешеві товари, яких нам не вистачає.

Торговельна спілка, яка взялася б за цю справу, могла б одержувати від п'ятнадцяти до двадцяти процентів на вкладений капітал. На перше місце я ставлю тканини.

— Це підірвало б нашу промисловість, — озвався опонент з купецької групи.

— Мене цікавлять не фабриканти, а споживачі… — відповів Вокульський.

Купці і промисловці почали перешіптуватись між собою, недоброзичливо поглядаючи на Вокульського.

— От ми й дійшли до громадської сторони справи, — схвильовано вигукнув князь. — Отже, питання стоїть так: чи визнаємо проект шановного пана Вокульського корисним для нашої батьківщини?.. Пане адвокат… — звернувся князь по допомогу, відчуваючи, що хтось мусить його виручити в складній ситуації.

— Шановний пане Вокульський, — взяв слово адвокат, — поясніть, будь ласка, з властивою вам докладністю, чи не заподіє довіз згаданих вами тканин з таких далеких місць шкоди нашим фабрикам?

— Насамперед, — сказав Вокульський, — ті наші фабрики — не наші, а німецькі…

— Ого!.. — вигукнув опонент з купецької групи.

— Я готовий, — казав далі Вокульський, — зараз же перелітати фабрики, де вся адміністрація і всі краще оплачувані робітники — німці, де капітал — німецький, а правління перебуває в Німеччині, де, нарешті, наші робітники не мають можливості вдосконалювати свою кваліфікацію, їм мало платять, з ними погано поводяться й до того ж понімечують…

— Це дуже важливо!.. — озвався сутулуватий граф.

— Те-ек… — прошепотів граф-англієць.

— Їй-богу, я аж схвилювався, слухаючи таке!.. — вигукнув маршалок. — Ніколи не думав, що ця розмова може бути така цікава… Я зараз повернусь…

І він вийшов з кабінету, ступаючи так важко, що підлога аж угиналась під його ногами.

— Хочете, щоб я назвав прізвища? — спитав Вокульський.

На цей раз група купців і промисловців виявила незвичайну стриманість і не зажадала прізвищ. Адвокат, швидко вставши з крісла й замахавши руками, вигукнув:

— Я вважаю, що з питанням про місцеві фабрики можна покінчити. Тепер, шановний пане Вокульський, поясніть нам, будь ласка, з властивою вам виразністю, яку позитивну користь матиме від вашого проекту…

— …наша нещасна батьківщина, — докінчив князь.

— Прошу панство, — казав Вокульський, — якби лікоть мого ситцю коштував лише на два гроші дешевше, ніж зараз, то на кожному мільйонові куплених ліктів населення заощадило б десять тисяч карбованців…

— А що таке десять тисяч карбованців?.. — спитав маршалок, який уже повернувся до кабінету, але ще не розібрав, у чому річ.

— Це багато… дуже багато!.. — вигукнув сутулуватий граф. — Нам треба навчитись цінити і копійчані прибутки…

— Те-ек… пенс — батько гінеї, — додав граф-псевдоанглієць.

— Десять тисяч карбованців, — говорив далі Вокульський, — це фундамент добробуту щонайменше для двадцяти родин…

— Крапля в морі, — буркнув один з купців.

— Але на це можна подивитися і з другого боку, — сказав Вокульський, — правда, це цікавить тільки капіталістів. Я маю товарів на три або чотири мільйони на рік…

— Оце я розумію!.. — прошепотів маршалок.

— Це не мій особистий капітал, — зауважив Вокульський. — Мій набагато скромніший.

— Люблю таких!.. — сказав сутулуватий граф.

— Те-ек, — додав граф-англієць.

— Ці три мільйони становлять мій кредит і дають мені, як посередникові, дуже невеликий процент, — мовив Вокульський. — Але якби замість кредиту я мав стільки готівки, то вона давала б мені прибутку від п’ятнадцяти до двадцяти процентів або й більше. Отож це мусить зацікавити тих людей, які тримають гроші в банках за низький процент. Ці гроші пускають в обіг інші люди, а прибуток беруть собі. А я пропоную вам безпосередньо пустити ваші капітали в обіг і збільшити ваші прибутки. Я скінчив.

— Чудово! — вигукнув сутулуватий граф. — А чи не можна б ознайомитися з деталями?

— Про них я можу говорити тільки з моїми спільниками, — відповів Вокульський.

— Вступаю, — сказав сутулуватий граф і подав йому руку.

— Те-ек, — додав псевдоанглієць і простягнув Вокульському два пальці.

— Шановні панове! — озвався чисто поголений мужчина з групи шляхти, що ненавиділа магнатів. — Ви тут говорите про торгівлю ситцем, яка нас абсолютно не цікавить… Але, панове… — говорив він далі плаксивим голосом, — зате у нас є зерно в коморах, у нас є горілка на складах, і посередники наживаються на нас, — скажу одверто, — зовсім безчесним способом…

Він оглянув присутніх у кабінеті. Група шляхти, яка ненавиділа магнатів, заплескала в долоні.

Обличчя князя, що променилось скромною радістю, раптом заясніло світлом справжнього натхнення.

— Але ж панове! — вигукнув він. — Сьогодні ми говоримо про торгівлю тканинами, а хто нам заборонить завтра або післязавтра обміркувати й інші питання?.. Отже, пропоную…

— Їй-богу, наш дорогий князь чудово говорить! — закричав маршалок.

— Слухаємо!.. Слухаємо!.. — підтримав його адвокат, намагаючись показати, що він захоплений мовою князя.

— Отже, панове, — вів далі розчулений князь, — я пропоную скликати ще дві наради: одну — в справі торгівлі зерном, другу — в справі торгівлі горілкою…

— А кредити для землевласників? — спитав хтось з групи непримиренної шляхти.

— Третій — в справі кредитів для землевласників, — промовив князь. — Четверту…

Тут він затнувся.

— Четверту і п’яту, — підхопив адвокат, — присвятимо оглядові загального економічного становища…

— …нашої нещасної батьківщини, — докінчив князь майже з слізьми на очах…

— Панове!.. — заволав адвокат, розчулено витираючи носа. — Вшануймо нашого господаря, великого громадянина, найславнішого з людей…

— Десять тисяч карбованців, їй-бо!.. — крикнув маршалок.

— …вставанням! — швидко докінчив адвокат.

— Браво!.. Хай живе князь!.. — залунали вигуки під акомпанемент тупоту ніг та гуркоту стільців.

Найголосніше кричала група шляхти, яка зневажала аристократію.

Не мігши погамувати хвилювання, князь почав обіймати своїх гостей; йому допомагав адвокат — він усіх цілував і від розчулення аж плакав. Кілька чоловік скупчилось біля Вокульського.

— На початок даю п’ятдесят тисяч карбованців, — сказав сутулуватий граф. — А на той рік… побачимо…

— Тридцять, прошу… тридцять тисяч карбованців, прошу… гаразд! — додав барон з фізіономією Мефістофеля.

— І я тридцять тисяч… те-ек!.. — озвався граф-англієць, киваючи головою.

— А я дам в два… в три рази більше… ніж наш дорогий князь! — сказав маршалок.

Кілька опонентів з купецької групи також підійшло до Вокульського. Вони мовчали, але їхні закохані погляди говорили в сто разів більше, ніж найчуліші слова.

За ними до Вокульського підійшов молодик, хирлявий, з ріденькою зарістю на обличчі і з явними ознаками передчасного виснаження. Вокульський зустрічав його на різноманітних видовищах і на вулиці, завжди на візницьких екіпажах, запряжених найкращими рисаками.

— Марушевич, — з люб’язною усмішкою відрекомендувався засмоктаний молодий чоловік. — Пробачте, що я рекомендуюсь так безцеремонно і до того ж одразу звертаюся до вас з просьбою…

— Я вас слухаю.

Марушевич узяв Вокульського під руку і, одвівши до вікна, почав говорити:

— Я одразу викладаю карти на стіл; з такими людьми, як ви, інакше не можна. Я бідний, але маю добрі здібності, і хотів би знайти якусь роботу. Ви організуєте спілку, чи не міг би я працювати під вашим керівництвом?

Вокульський пильно подивився на нього. Пропозиція молодика якось не в’язалася з його миршавою постаттю і непевним поглядом. Вокульський відчув до нього антипатію, проте спитав:

— А що ви умієте робити? Яка у вас спеціальність?

— Спеціальності, знаєте, я ще не вибрав, але маю великі здібності і можу взятись за будь-яку роботу.

— А на яку плату ви розраховуєте?

— Тисячу… дві тисячі карбованців… — відповів збентежений молодик.

Вокульський мимоволі похитав головою.

— Навряд чи будуть у нас посади на таку високу плату, — відповів він, — проте зайдіть до мене коли-небудь…

Насередині кабінету говорив сутулуватий граф:

— Отже, шановні панове, в принципі ми приступаємо до створення спілки, запропонованої паном Вокульським.

Діло, на мій погляд, дуже вигідне, а тепер тільки залишається ознайомитись з деталями та написати акт. Тому запрошую тих, хто хоче бути її учасником, завітати до мене завтра о дев’ятій вечора…

— Буду у вас, дорогий граф, їй же бо!.. — озвався гладкий маршалок. — Та ще, може, приведу кількох литвинів.

Але скажіть на милость, нащо нам організовувати торговельну спілку?.. Нехай би вже самі купці…

— Хоч би на те, — палко заперечив граф, — щоб не казали, що ми нічого не робимо, а тільки стрижемо купони…

Попросив слова князь.

— Зрештою, — сказав він, — ми маємо на меті ще дві спілки: для торгівлі зерном і для торгівлі горілкою. Хто не хоче вступити до першої, може вступити до другої… А тому ми просимо шановного пана Вокульського взяти участь і в інших наших нарадах…

— Те-ек!.. — підхопив граф-англієць.

— …і з властивим йому талантом висвітлити питання, — докінчив адвокат.

— Не знаю, чи зможу чимось допомогти шановному панству в торгівлі зерном та горілкою, — відказав Вокульський. — Правда, мені доводилось мати діло з цими товарами, але в виняткових умовах, коли йшлося про великі партії товару та про швидку доставку, а не про ціни… До того ж я не знаюсь на місцевій торгівлі зерном…

— Знайдуться спеціалісти, шановний пане Вокульський, — перебив його адвокат. — Вони розкажуть нам про деталі, які ви тільки систематизуєте і роз’ясните нам — з властивою вам геніальністю…

— Просимо… дуже просимо!.. — гукали графи, а за ними ще голосніше шляхта, яка ненавиділа магнатів.

Було десь коло п’ятої години, коли учасники наради почали розходитись. В цей час Вокульський помітив, що з дальших кімнат до нього прямує пан Ленцький в товаристві молодика, якого він бачив коло панни Ізабелли на великодніх пожертвах у костьолі й на розговінні у графині.

Обидва вони підійшли до Вокульского.

— Дозвольте, пане Вокульський, — заговорив Ленцький, — відрекомендувати вам пана Юліана Охоцького. Наш родич… Трохи оригінал, але…

— Я давно вже хотів познайомитись і поговорити з вами, — сказав Охоцький, стискаючи йому руку. Вокульський мовчки подивився на нього. Молодикові не було ще тридцяти років, і обличчя у нього було справді незвичайне. Воно нагадувало обличчя Наполеона Першого, але з відтінком якоїсь замріяності.

— Ви в який бік ідете? — спитав молодик Вокульського. — Я можу вас провести.

— Нащо вам турбуватись?..

— О, я маю багато часу, — відповів молодик. «Що йому від мене потрібно?» — подумав Вокульський, а вголос сказав:

— Можемо піти в бік Лазенок.

— Чудово, — сказав Охоцький. — Я тільки на хвилинку зайду попрощатися з княгинею і дожену вас.

Як тільки він одійшов, Вокульського перехопив адвокат.

— Поздоровляю вас з цілковитим тріумфом, — почав він стиха. — Князь буквально закоханий в вас, обидва графи й барон також… Як ви бачили, вони оригінали, але люди добрих намірів… Вони хотіли б щось зробити, у них в розум, і освіта, але… бракує енергії!.. У них є все: гроші, титули, пошана, навіть успіх у жінок, — через те вони нічого не прагнуть. А без цієї пружини, пане Вокульський, вони мусять стати знаряддям в руках нових — честолюбних людей… А ми з вами ще багато чого прагнемо, — додав він тихіше. — Їхнє щастя, що вони натрапили на нас…

Вокульський нічого не відповів, і адвокат, подумавши; що той — надто хитрий дипломат, в душі пошкодував про свого надмірну щирість. «Кінець кінцем, — думав він, скоса поглядаючи на Вокульського, — якби він навіть сказав князеві про нашу розмову, то що він мені зробить? Сінажу, що хотів його випитати…» «В яких це честолюбних задумах він мене підозрює?..» — в свою чергу думав Вокульський.

Він попрощався з князем, обіцяв бувати на всіх нарадах і, вийшовши на вулицю, одіслав екіпаж додому. «Що йому потрібно від мене, цьому панош Охоцькому? — тривожився він. — Звичайно, тут йдеться про панну Ізабеллу… Може, він хоче налякати мене?.. Чудний… Якщо вона його любить, то йому навіть не треба нічого казати — я сам одійду… Але якщо вона його не любить, то нехай стережеться віднаджувати мене від неї… Мені здається, я один раз в житті зроблю якусь величезну дурницю — звичайно, через панну Ізабеллу. Коли б ця дурниця не окотилась на ньому, шкода було б хлопця…»

В під’їзді почулися квапливі кроки. Вокульський обернувся й побачив Охоцького.

— Ви ждали? Пробачте!.. — сказав молодик.

— Підемо до Лазенок? — спитав Вокульський.

— Вудь ласка!

Якийсь час вони йшли мовчки. Молодик був задуманий, Вокульський — занепокоєний.

Він вирішив одразу вхопити бика за роги.

— Ви близький родич сім’ї Ленцьких? — спитав він.

— Не дуже, — відповів молодик. — Моя мати мала честь бути уродженою Ленцькою, — сказав він іронічно, — але батько був лише Охоцький. Це дуже послаблює родинні зв’язки… З паном Томашем, який мені доводиться двоюрідним дядьком, — я не був би знайомий і по сей день, якби він не зубожів.

— Панна Ізабелла дуже достойна особа, — промовив Вокульський, дивлячись собі під ноги.

— Достойна? — повторив Охоцький. — Скажіть: богиня!..

Коли я розмовляю з нею, мені здається, що вона могла б заповнити все моє життя. З нею одною я почуваю себе спокійним і забуваю про тугу, яка весь час мене гризе. Але що з того?.. Я не міг би сидіти з нею цілі дні в вітальні, як і вона зі мною в лабораторії.

Вокульський зупинився серед вулиці.

— Ви займаєтесь фізикою чи хімією? — спитав він здивовано.

— Ах, чим я тільки не займаюся!.. — відповів Охоцький. — Фізикою, хімією і технологією… Я скінчив природничий факультет університету і фізико-математичний у політехнічному інституті. Займаюся всім; з ранку до ночі читаю і працюю, але нічого не досяг. Мені пощастило трохи удосконалити мікроскоп, сконструювати якийсь там електричний прилад, якусь лампу…

Вокульський все більше дивувався.

— То це ви той Охоцький, винахідник?..

— Я, — відповів молодик. — Але яке це має значення?..

Абсолютно ніякого! Як подумаю, що в двадцять вісім років зробив так мало, мене огортає розпач. Мені хочеться або розтрощити свою лабораторію й поринути в світське життя, до якого мене тягнуть, або пустити собі кулю в лоб… Елемент Охоцького або електрична лампа Охоцького… Яка це мізерна дрібниця!.. Пориватися кудись з дитинства і спинитись на лампі — це жахливо!.. Дожити до середини життя і не знайти навіть сліду того шляху, яким хотілося б іти, — хіба ж нема від чого впасти в розпач!..

Охоцький замовк і, помітивши, що вони вже в Ботанічному саду, зняв капелюха. Вокульський уважно подивився на нього і зробив нове відкриття. Незважаючи на елегантний костюм, молодик зовсім не здавався франтом; він, мабуть, і не турбувався про свій зовнішній вигляд. Волосся його було скуйовджене, галстук трохи збився набік, гудзик на жилеті розстебнутий. Можна було догадатись, що хтось пильно стежить за його білизною і костюмом, але сам він поводився з ними недбало, і саме ця недбалість, що виявлялась у шляхетних формах, надавала йому оригінальної чарівності. Всі його рухи були якісь розкидані, але прекрасні. Прекрасний був навіть його спосіб дивитись, слухати (швидше — не слухати) і навіть губити капелюха.

Вони вийшли на пагорок, відкіля видно було колодязь, прозваний Кругляком. Навколо було багато гуляючих, проте Охоцький не звертав на них уваги і, показавши капелюхом на одну з лавок, сказав:

— Я багато читав про те, що люди з великою метою щасливі. Брехня. Адже я маю неабиякі прагнення, а вони тільки роблять мене смішним і відштовхують від мене близьких людей. Ось гляньте на оту лавку… На початку червня, о десятій годині вечора, ми сиділи на ній з кузиною і панною Флорентіною. Як звичайно, світив місяць і навіть співали солов’ї. Настрій у мене був мрійний. Раптом кузина спитала: «Кузен, ви знаєте астрономію?» — «Трохи». — «То скажіть мені, яка ото зірка?» — «Не знаю, — відповів я, — але напевне відомо, що люди ніколи не потраплять на неї. Людина прикута до землі, як устриця до скелі…» В цю хвилину в мені прокинулась моя ідея чи моя манія… Я забув про красуню кузину і став мріяти про літаючі машини. А тому що коли я думаю, то мушу ходити, я встав з лавки й, не попрощавшись з кузиною, залишив її.

Другого дня панна Флора назвала мене грубіяном, пан Ленцький оригіналом, а кузина цілий тиждень не хотіла зі мною розмовляти… І хоч би я що видумав, а то нічого, ну нічогісінько, хоч був абсолютно певний, що, перш ніж дійду з цього пагорка до колодязя, в моїй голові постане бодай в загальних рисах план літаючої машини… Правда ж дурниця?.. «Отже, вони тут проводять вечори при місяці, слухаючи соловейка?.. — подумав Вокульський і відчув у серці різкий біль. — Панна Ізабелла вже закохана в Охоцького, а коли ще не закохана, то тільки через його дивацтво… і має рацію… він вродливий і незвичайний чоловік…»

— Певна річ, — вів далі Охоцький, — я жодним словом не прохопився про це моїй тітці, яка щоразу, коли втикає мені якусь шпильку, приказує: «Коханий Юльку, старайся подобатись Ізабеллі, бо вона якраз для тебе жінка… Розумна й гарна; тільки вона могла б вилікувати тебе від твоїх фантазій…» А я думаю: яка вона для мене жінка?.. Якби вона могла стати мені хоч помічницею, то ще півлиха… Але хіба ж вона залишить вітальню задля лабораторії? І вона має рацію: там її сфера; птах потребує повітря, риба — води… Ах, який чудовий вечір!.. — додав він, трохи помовчавши. — Я сьогодні збуджений, як ніколи. Але що з вами, пане Вокульський?..

— Я трохи стомився, — глухо відповів Вокульський. — Може б, ми сіли, хоч би отут…

Вони сіли на схилі пагорка в кінці парку. Охоцький сперся підборіддям на коліна й задумався. Вокульський дивився на нього із змішаним почуттям захоплення й ненависті. «Що він — дурний чи хитрий?.. Нащо він мені все оце розказує?» — думав Вокульський.

Проте мусив визнати, що й балакучість Охоцького відрізнялась тією щирістю й розкиданістю, як і його рухи та й взагалі вся особа. Вони зустрілись перший раз, а Охоцький розмовляв з ним так, наче вони були знайомі з дитинства. «Пора з цим кінчати», — подумав Вокульський і, глибоко зітхнувши, голосно спитав:

— Отже, ви женитесь, пане Охоцький?..

— Хіба б здурів, тоді б оженився! — пробурмотів той і знизав плечима.

— Як так? Адже ваша кузина вам подобається?

— І навіть дуже подобається, але це ще не все. Я одружився б з нею, аби був певний, що вже нічого не досягну в науці.

В серці Вокульського поруч з ненавистю й захопленням блиснула радість. В цю хвилину Охоцький потер лоба, немов прокинувшись від сну, і, дивлячись на Вокульського, сказав:

— Ага, ось що… Я й забув, що маю до вас важливу справу… «Що йому потрібно?..» — подумав Вокульський, мимоволі милуючись розумними очима свого суперника і дивуючись з раптової зміни його тону. Здавалося, що його устами заговорив інший чоловік.

— Хочу поставити вам одне запитання… ні — два запитання… дуже інтимних і, може, навіть делікатних, — сказав Охоцький. — Ви не образитесь?..

— Слухаю, — відповів Вокульський.

Якби він стояв на ешафоті, то не зазнав би таких страшних відчуттів, як у цю хвилину. Він був певний, що йдеться про панну Ізабеллу і що отут, на цьому місці, вирішиться його доля.

— Ви були природознавцем? — спитав Охоцький.

— Був.

— І до того ж природознавцем-ентузіастом. Я знаю, що ви пережили, і віддавна поважаю вас за це… Мало цього, скажу більше… Протягом останнього року думка про те, які труднощі вам доводилось долати, підтримувала мене морально. Я казав собі: зроблю принаймні те, що зробив цей чоловік, а оскільки таких перешкод у мене немає, то піду й далі за нього.

Слухаючи його, Вокульський думав, що це йому сниться або що він розмовляє з божевільним.

— Відкіля це вам відомо?.. — спитав він Охоцького.

— Від доктора Шумана.

— Ага, від Шумана. Але що саме ви маєте на увазі?

— Зараз скажу, — відповів Охоцький. — Ви були природознавцем-ентузіастом і кінець кінцем… облишили природничі науки. Отже, на котрому році життя прохолов ваш запал до науки?..

Вокульського немов хто вдарив сокирою по голові. Запитання було настільки несподіване і неприємне, що він з хвилину не міг не тільки нічого відповісти, але й зібратися з думками.

Пильно дивлячись на свого співбесідника, Охоцький повторив запитання.

— На котрому році?.. — перепитав Вокульський. — Минулого року… Зараз мені сорок шостий…

— Отже, до цілковитого охолодження у мене залишається ще понад п’ятнадцять років. Це мене трохи підбадьорює… — сказав немов сам до себе Охоцький. І, трохи помовчавши, додав: — Це одне запитання, а тепер — друге, але прошу вас не ображатись. На котрому році життя жінки стають байдужими мужчині?

Другий удар. В якусь мить Вокульський готовий був схопити молодика за горло й задушити. Проте опам’ятався й відповів з кволою усмішкою:

— Я гадаю, що вони ніколи не стають байдужими… Навпаки, що далі, то вони здаються дорожчими.

— Погано! — прошепотів Охоцький. — Що ж, побачимо, хто буде дужчий!

— Жінки, пане Охоцький.

— Як для кого, — відповів молодик, впадаючи в задуму.

І знов почав говорити, немов сам до себе:

— Подумаєш — жінки!.. Я вже закохувався, заждіть — скільки ж це? Чотири… шість… сім, так — сім разів. Це забирає дуже багато часу і навіває відчайдушні думки… Дурна річ — кохання… Знайомишся, закохуєшся, страждаєш…

Потім розчаровуєшся або тебе зраджують… Я двічі розчаровувався і п’ять разів був зраджений… Далі знаходиш нову жінку, досконалішу за попередніх, а потім вона робить те саме, що й менш досконалі… Та й поганюща ж порода тварин — оці жінки!.. Вони граються нами, хоч своїм обмеженим розумом навіть неспроможні зрозуміти нас… Правда, і тигр може гратися людиною… Підлі, але милі створіння. Та хай собі будуть… Тим часом, якщо людину опанує якась ідея, вона ніколи не покине й не зрадить її…

Він поклав руку на плече Вокульському і, дивлячись на нього якимось неуважним і мрійним поглядом, спитав:

— Але ж і ви колись думали про літаючі машини?.. Не про керування повітряними кулями, легшими за повітря, бо то дурниця, а про політ важкої машини, навантаженої й окутої сталлю, як броненосець?.. Ви розумієте, який настав би переворот на світі після такого винаходу?.. Немає фортець, немає армій, нема кордонів… Зникнуть народи, зате в надземних палацах з’являться істоти, подібні до ангелів або стародавніх богів… Ми вже підкорили собі вітер, тепло, світло, блискавку… Отже, чи не думаєте ви, що настав час людині звільнитися від пут земного тяжіння?.. Це ідея нашого віку… Дехто вже працює над нею; я пройнявся нею лише недавно, але вона захопила мене з голови до ніг… Що мені тітка з її порадами та правилами доброго тону!.. Що мені одруження, жінки, навіть мікроскопи, прилади та електричні лампи?.. Я з’їзду з глузду або… дам людськості крила…

— А коли навіть дасте, то що з того? — спитав Вокульський.

— Слава, якої не досягала ще жодна людина, — відповів Охоцький. — То моя дружина, моя кохана… Ну, бувайте здорові, мені треба йти…

Він потиснув Вокульському руку, збіг з пагорка і зник між деревами.

Ботанічний сад і Лазенки вже огортали вечірні сутінки. «Божевільний чи геній?» — подумав Вокульський, відчуваючи, що й сам він надзвичайно збуджений. — А якщо геній?..»

Він устав, пішов в глиб парку і змішався з юрбою гуляючих. Йому здавалося, що небо над пагорком, з якого він тільки що зійшов, навіває на нього якийсь священний жах.

В Ботанічному саду було майже тісно; на кожній алеї товклися колони, громади, в крайньому разі, довгі ряди гуляючих; лавки аж угинались від людей, що на них сиділи.

Вокульському загороджували дорогу, наступали на п’яти, штовхали ліктями; з усіх боків лунали розмова і сміх.

В Уяздовській Алеї, попід оградою Бельведерського парку, попід штахетами з боку лікарні, на найдальших алеях і навіть на загороджених стежках, — скрізь було повно людей і весело. Чим більше насувалась на землю темрява, тим густішою і галасливішою ставала юрба.

— Мені вже починає бракувати на світі місця, — пробурмотів Вокульський.

Він перейшов до Лазенок і знайшов там спокійний куточок. На небі засвітилось кілька зірок, від Алеї долітав гомін юрби, а від ставу тягло вільгістю. Часом над його головою з голосним дзижчанням пролітав хрущ або нечутно проносився кажан; в глибині парку жалібно квилив якийсь птах, даремно викликаючи свою пару; далеко на ставу плюскотіли весла й лунав жіночий сміх.

Навпроти нього йшло двоє людей, схилившись одне до одного і щось шепочучи. Вони звернули з алеї і зникли в тіні дерев. Він подумав з сарказмом: «Ось вони, щасливі закохані! Шепочуться і втікають від людей, як злодії… Оце такі порядки на світі, га? Цікаво, наскільки було б ліпше, аби ним. володів люцифер?.. А якби мене перестрів який-небудь бандит та вбив у цьому глухому закутку?..»

І уявив собі, як воно, мабуть, приємно, коли холодне лезо ножа вганяється в гаряче серце. «На нещастя, тепер заборонено вбивати інших, — зітхнув він. — Можна вбити лише себе — аби тільки одразу і вдало. Що ж!..»

Думка про такий простий спосіб порятунку заспокоїла.

Поступово його опановував якийсь урочистий настрій; йому здалося, що настає момент, коли він повинен дати звіт перед власною совістю, підбити підсумок свого життя. «Якби я був верховним судією, — думав він, — і якби мене спитали, хто більш вартий панни Ізабелли, Охоцький чи Вокульський, я мусив би визнати, що — Охоцький… Він молодший за мене на вісімнадцять років (вісімнадцять років!) і такий гарний… У двадцять вісім років закінчив два факультети (я в ці літа тільки що починав учитись…) і вже має три винаходи (я не маю жодного!). А до цього всього в ньому визріває велика ідея… Літаюча машина — не проста річ, але факт, що він знайшов для неї геніальний і єдино можливий вихідний пункт — вона мусить бути важча за повітря, а не легша, як повітряна куля. Адже все, що літає, починаючи від мухи і кінчаючи велетенським яструбом, — важче за повітря. У нього є правильний вихідний пункт, творчий розум, що він довів хоч би своєю лампою та мікроскопом. То хто ж його знає, чи не пощастить йому збудувати й літаючу машину? А в такому разі в очах людства він стане вищим від Ньютона й Бонапарта разом узятих… І мені з ним змагатися?.. І якщо коли-небудь постане питання, котрий з нас двох повинен поступитися, невже я буду вагатись? Яка ж це мука, сказати собі, що ти мусиш поступитися перед людиною, кінець кінцем такою самою, як і ти, смертною, підпорядкованою хворобам і помилкам, а головне — такою наївною… Адже він ще хлопчак, чого тільки він мені сьогодні не наговорив!..»

Дивний збіг обставин. Коли Вокульський служив у колоніальному магазині, він мріяв про perpetuum mobile — машину, яка сама себе приводила б в рух. А коли він вступив у підготовчу школу і зрозумів, що така машина — абсурд, найулюбленішою і найпотаємиішою його мрією стало — винайти спосіб керування повітряними кулями. Те, що для Вокульського було лише фантастичною тінню, яка блукала хибними шляхами, у Охоцького стало практичною проблемою. «Яка ж бо це гірка доля! — журно думав Вокульський. — Двом людям дані майже однакові прагнення, тільки один народився на вісімнадцять років раніше, а другий пізніше; один народився в злиднях, а другий в достатку; один не міг видряпатись навіть на перший щабель знання, другий переступив через два… Його вже не зметуть політичні бурі, як мене; йому не зашкодить любов, в якій він вбачає лише розвагу, тоді як для мене, що прожив шість років в пустелі, це почуття — рай і порятунок… Навіть більше!

От він і переважає мене на кожній ділянці, хоч я маю ті самі почуття, так само розумію дійсність, а працював, безумовно, більше за нього…»

Вокульський добре знав людей і часто порівнював себе з ними. І де б він не був, завжди почував себе трохи кращим за інших. Чи був він продавцем, який цілі ночі просиджував над книжками, чи студентом., який через злидні йшов до науки, чи солдатом під градом куль, чи засланцем, який у засипаній снігом халупі працював над науковими дослідженнями, — завжди носив він в душі ідею, яка випереджала сучасність на кілька років. А інші жили лише сьогоднішнім днем задля свого шлунка та кишені.

І от аж сьогодні він зустрів чоловіка, вищого за себе, — божевільного, який хоче будувати літаючі машини!.. «Ну, а я хіба не маю сьогодні ідеї, задля якої працюю вже понад рік, здобув багатство, допомагаю людям і змушую їх шанувати мене?» «Так, але любов — почуття особисте, всі зв’язані з ним заслуги — немов риба, підхоплена виром морського циклону. Якби на світі зникла одна жінка, а в мені — пам’ять про неї, чим би я став?.. Звичайним капіталістом, який з нудьги грає в клубі в карти. А тим часом у Охоцького є ідея, котра завжди пориватиме його вперед, якщо тільки він не з’їде з глузду…» «Гаразд, а коли він нічого не досягне і замість зробити літаючу машину потрапить у божевільню?.. А я тим часом зроблю щось реальне; а мікроскоп, якийсь там прилад і навіть електрична лампа, напевне, важать не більше, ніж сотні людей, яким я даю засоби до існування. Відкіля ж у мене оця надхристиянська покірливість?.. Хто, з нас що зробить, — ще невідомо, а поки що я — людина дії, а він — мрійник… Зачекаємо з рік…»

Рік! Вокульський здригнувся. Йому здалося, що в кінці путі, яка називається роком, видно тільки бездонну прірву, котра поглинає все, залишаючись такою ж порожньою… «Отже, порожнеча?.. Порожнеча!..»

Він інстинктивно оглянувся. Був у глибині Лазенківського парку, на глухій алеї, куди не долітав жоден звук. Навіть листя на деревах не шелестіло.

— Котра година? — запитав його раптом хтось хрипким голосом.

— Година?

Вокульський протер очі. Назустріч йому з темряви виринув якийсь обдертус.

— Коли чемно питають, то треба чемно й відповідати, — промовив чоловік і підійшов ближче.

— Убий мене, тоді сам побачиш, — відповів Вокульський.

Голодранець поточився назад. Ліворуч від дороги з’явилося кілька людських тіней.

— Дурні! — вигукнув Вокульський, ідучи вперед. — У мене золотий годинник і кілька сот карбованців грошей… Боронитись я не буду, ну!..

Тіні посунулись між деревами, і хтось півголосом промовив:

— Така сволота зійде, де його й не сіяли…

— Тварюки!.. Боягузи!.. — крикнув Вокульський несамовито. У відповідь йому загупотіли ноги втікачів.

Вокульський схаменувся. «Де ж це я?.. Звичайно, в Лазейках, але де саме?.. Треба йти в другий бік…»

Він кілька разів звертав і вже не знав, куди йде. Серце у нього сильно закалатало, на чолі виступив холодний піт, він перший раз в житті злякався темряви, боявся заблудити.

Кілька хвилин він біг, захекавшись, сам не знаючи куди.

В голові зринали дикі думки. Нарешті ліворуч від себе побачив ограду, а за нею будівлю. «Ага, оранжерея…»

Потім дійшов до якогось містка, передихнув і, спершись на поручні, подумав: «Отже, до чого я дожився?.. Небезпечний суперник… розладнані нерви… Здається, вже сьогодні я міг би дописати останню дію цієї комедії!..»

Проста дорога довела його до ставу, потім до Лазенківського палацу. Через двадцять хвилин він дійшов до Уяздовських Алей і сів на візника, а за чверть години був уже в своїй квартирі.

Побачивши світло й вуличний рух, Вокульський повеселішав, навіть усміхнувся, і прошепотів: «Що мені скочило в голову?.. Якийсь Охоцький… самогубство!.. Які дурниці… Проник же я все-таки в аристократичне товариство, а що буде далі — побачимо…»

Коли він увійшов у кабінет, слуга подав йому листа, писаного на його власному папері рукою пані Мелітон.

— Ця пані приходила сьогодні аж два рази, — сказав вірний слуга. — Раз о п’ятій, другий раз о восьмій…

Розділ дванадцятий КЛОПОТИ В ЧУЖИХ СПРАВАХ

Вокульський не поспішав відкривати листа пані Мелітон, пригадуючи недавно пережите. Йому здавалось, що в неосвітленій частині кабінету він і досі бачить темну гущавину Лазенківського парку, невиразні силуети обдертусів, які заступили йому дорогу, а пізніше пагорок з колодязем, де Охоцький ділився з ним своїми намірами. Але як тільки він переводив очі на світло, туманні образи зникали. Тоді він бачив лампу з зеленим абажуром, купу паперів, бронзові статуетки на письмовому столі, — і йому часом здавалось, що Охоцький з його літаючими машинами і його власний розпач були тільки сном. «Який він геній? — казав сам собі Вокульський. — Він звичайнісінький мрійник!.. І панна Ізабелла така самісінька жінка, як інші… Вийде за мене — гаразд, а не вийде, то не вмру ж я від цього».

Він розгорнув листа і прочитав:

Вокульський глибоко зітхнув; обидві новини були важливі. Він вдруге перечитав листа, дивуючись з різкого стилю пані Мелітон та з її зауважень на адресу жіноцтва.

Міцно тримати людей і обставини в своїх руках — це було в натурі Вокульського; він усіх і все готовий був скрутити в руках, крім панни Ізабелли. Вона була єдиною істотою, якій він хотів би дати повну волю або навіть коритися їй.

Він мимоволі оглянувся: слуга й добі стояв у дверях.

— Іди спати, — сказав він йому.

— Зараз піду, тільки був тут ще один пан, — відказав слуга.

— Який пан?

— Він залишив картку, он лежить на столі.

На столі лежала візитна картка Марушевича.

— Ага… Що ж той пан казав?

— Та він так ніби нічого й не казав. Тільки питав, коли ви буваєте вдома. Ну, я й сказав йому: отак о десятій вранці, тоді він сказав, що прийде завтра о десятій, тільки на хвилинку.

— Гаразд. На добраніч.

— Кланяюсь в ноги, пане.

Слуга вийшов. Вокульський відчув себе цілком спокійним. Охоцький і його літаючі машини якось одразу втратили своє значення. Він знову був повний енергії, як тоді, коли виїжджав у Болгарію. Тоді він вирушав здобувати капітал, а тепер має нагоду частину його витратити для напни Ізабелли. Не давала йому спокою фраза з листа пані Мелітон: «…поставлена перед необхідністю вибирати між злиднями і шлюбом з маршалком…» Отже, вона ніколи не опиниться в цьому становищі. І врятує її не якийсь там Охоцький з допомогою своєї машини, а саме він… Відчував у собі стільки сили, що коли б у цю хвилину над ним завалилася стеля з двома горішніми поверхами, він мабуть, удержав би її.

Діставши з шухляди записну книжку, Вокульський почав підрахунки: «Скаковий кінь — дрібниця… Коштуватиме щонайбільше тисячу карбованців, з яких певна частина повернеться… Будинок — шістдесят тисяч, посаг панни Ізабелли — тридцять тисяч, разом — дев’яносто тисяч. Нівроку собі… майже третина мого капіталу. Проте за будинок мені повернуть принаймні шістдесят тисяч або більше… Тільки треба буде умовити Ленцького, щоб ці тридцять тисяч він доручив мені. За них я платитиму їм на рік п’ять тисяч дивідендів. Думаю, що цього їм на прожиток вистачить? Коня віддам берейторові, нехай підготує його до скачок… О десятій буде у мене Марушевич, об одинадцятій піду до адвоката… Гроші позичу за вісім процентів річних — отже, ще сім тисяч двісті карбованців. Сам матиму, напевне, процентів п’ятнадцять, пу й будинок даватиме якісь прибутки…

А що скажуть мої компаньйони? Та мені це однаково!

Я маю сорок п’ять тисяч карбованців доходу на рік, з них витрачу дванадцять-тринадцять тисяч, залишиться тридцять дві тисячі карбованців… З такими грішми моя дружина не повинна б нудьгувати… Протягом року позбудуся того будинку хоч би і з втратою тридцяти тисяч карбованців… А втім, це не втрата, а посаг панни Ізабелли…»

Опівночі Вокульський почав роздягатись. Під впливом точно накресленого плану, виразної мети нерви його заспокоїлись. Він погасив світло, ліг, подивився на фіранки, які колихав на вікні вітер, і заснув як убитий.

Прокинувся він о сьомій годині таким бадьорим і веселим, що слуга, помітивши це, затримався в кімнаті.

— Чого тобі треба? — спитав Вокульський.

— Мені нічого. А от сторожеві, прошу папа, треба, та він не сміє просити вас, щоб ви потрудились бути його дитині хрещеним батьком.

— А-а-а!.. А він питав мене, чи я хочу, щоб у нього була дитина?

— Не питав, бо ви тоді були на війні.

— Ну, гаразд. Буду його кумом.

— То, може б, ви мені тепер подарували старого сюртука, бо як же я піду на хрестини?

— Гаразд, візьми собі сюртука.

— А припасувати на мене?..

— От дурень, не мороч мені голови…. Візьми та припасуй, хоч я не знаю, що саме.

— Та я хотів би, прошу пана, оксамитного коміра.

— Ну то пришивай собі оксамитного коміра та йди к чорту.

— Ви зовсім даремно гніваєтесь, бо я ж стараюсь для вашого гонору, а не для себе, — відповів слуга і вийшов, грюкнувши дверима.

Він відчував, що його пан у найкращому настрої.

Вокульський одягнувся й сів за бухгалтерські книги, разом п’ючи без нічого чай. Закінчивши підрахунки, він написав одну телеграму в Москву про надіслання чека на сто тисяч карбованців, а другу — віденському торговельному агентові, щоб той затримав деякі замовлення.

За кілька хвилин перед десятою увійшов Марушевич.

Молодик здавався ще більш виснаженим та несміливим, ніж учора.

— Ви дозволите, — промовив він після привітання, — я одразу викладу карти на стіл… У мене до вас незвичайна пропозиція…

— Готовий слухати найнезвичайнішу.

— Баронеса Кшешовська (я приятель барона й баронеси), — казав виснажений молодик, — хоче продати скакового коня. Я одразу й подумав, що, може б, ви, при ваших зв’язках, захотіли купити цього коня… У нього величезні шанси на виграш, тим більше, що в забігу, крім нього, йде ще тільки двоє коней, набагато слабших…

— Чому ж баронеса сама не хоче брати участі в скачках?

— Вона?.. Вона смертельно ненавидить скачки!

— То нащо ж вона купувала скакового коня?

— З двох причин, — відповів молодик. — По-перше, баронові потрібно було дістати вісімсот карбованців на сплату боргу честі, і він сказав, що застрелиться, коли не дістане цих грошей, хоч би за свого улюбленого коня, по-друге, баронеса не бажає, щоб її чоловік брав участь в скачках.

Отож вона купила цього коня, а тепер аж захворіла від сорому й розпачу і хотіла б продати його за будь-яку ціну.

— А саме?

— За вісімсот карбованців, — відповів молодик, опустивши очі.

— Де стоїть кінь?

— В манежі у Міллера.

— А документи?

— Ось вони, — вже веселіше відповів Марушевич, витягаючи пачку паперів з бічної кишені сюртука.

— Можемо одразу скінчити? — спитав Вокульський, переглядаючи папери.

— Можемо негайно.

— Після обіду підемо дивитись на коня?

— Ну, звичайно…

— Значить, пишіть розписку, — сказав Вокульський і вийняв гроші з шухляди.

— На вісімсот… звичайно?.. — промовив молодик.

Він швиденько взяв папір і ручку й почав писати. Вокульський помітив, що рука у нього трохи тремтіла, а обличчя мінилося.

Розписка була написана за всіма правилами. Вокульський поклав на стіл вісім асигнацій по сто карбованців і сховав папери в шухляду. Через хвилину молодик, так само збентежений, залишив кабінет. Йдучи наниз сходами, він думав: «Падлюка я, падлюка!.. Але через кілька днів я поверну тій відьмі двісті карбованців і скажу, що Вокульський, побачивши коня, оцінив його по-новому й додав ці гроші.

Вони ж, напевне, не зустрінуться — ні барон з своєю жіночкою, ні оцей… купчик з ними. Сказав написати розписку… ач який!.. Одразу видно гендляра і парвеню… Ой, як же мене покарано за мою легковажність…»

Об одинадцятій Вокульський вийшов на вулицю, маючи намір іти до адвоката.

Як тільки він вийшов з під’їзду, три візники, забачивши світле пальто й білого капелюха, вдарили по конях. Один в’їхав другому дишлем у бричку з відкидним верхом, а третій, обминаючи їх, мало не збив з ніг носія з важкою шафою. Зчинився галас, візники почали шмагати один одного батогами, засюрчали свистки поліцейських, і скінчилось на тому, що два найгарячіших візники самі себе одвезли в участок власними екіпажами. «Погана прикмета, — подумав Вокульський і вдарив себе долонею по лобі. — Оце так! їду до адвоката, щоб купив мені будинок, а не знаю, ні який він, ні навіть де стоїть».

Він повернувся додому і, як був — з капелюхом на голові і з палицею під пахвою, почав перегортати адрес-календар.

На щастя, він чув, що будинок Ленцьких десь в районі Єрусалимської Алеї; проте минуло кілька хвилин, поки він відшукав у календарі вулицю й номер. «Це б я добре зарекомендував себе перед адвокатом! — думав він, виходячи з квартири. — Одного дня умовляю людей довірити мені свої капітали, а другого купую кота в мішку. Звичайно, що так я одразу скомпрометував би або себе, або панну Ізабеллу».

Поблизу їхав візник. Вокульський сів у бричку і сказав везти себе до Єрусалимської Алеї. На розі він зліз і пішов у одну з бічних вулиць.

День був погожий, на небі ні хмаринки, брук чисто підметений. В багатьох будинках вікна відчинені, подекуди їх мили; пустотливий вітер розвівав спідниці у покоївок, причому можна було помітити, що варшавські служниці легше наважуються мити вікна на четвертому поверсі, ніж власні ноги. З багатьох квартир лунали звуки рояля, з дворів — звуки катеринок, монотонні вигуки рознощиків, тандитників та інших таких підприємців. Подекуди в воротях позіхали двірники в синіх сорочках; кілька собак ганяли по вулиці, якою ніхто не їздив; тут же бавились малі діти, здираючи кору з молодих каштанів, на яких ще не встигло потемніти ясно-зелене листя.

Взагалі вулиця здавалась чистою, спокійною і веселою.

На другому її кіпці навіть видно було клапоть неба й високі дерева. Але цей сільський пейзаж, такий по властивий для Варшави, загороджувало риштовання та висока цегляна стіна.

Йдучи правим тротуаром, Вокульський ще здалека побачив по лівий бік вулиці будинок, пофарбований яскраво-жовтою фарбою. У Варшаві дуже багато жовтих будинків, вона, мабуть, чи не найжовтіше місто під сонцем. Але цей будинок був жовтіший за інші, і на виставці жовтих предметів (яка, безумовно, колись буде влаштована), напевне, одержав би першу премію.

Підійшовши ближче, Вокульський переконався, що цей незвичайний будинок привернув не тільки його увагу: навіть собаки залишали на його стінах свої візитні картки частіше, ніж на інших.

— Хай тобі чорт, — тихо сказав Вокульський, — та це ж, здається, він і є… Це й справді був будинок Ленцьких.

Вокульський почав оглядати його.

Будинок — чотириповерховий, з залізними балконами, причому кожен поверх збудований в іншому стилі. Зате в архітектурі воріт панував єдиний мотив — віяло. Верхня частина воріт мала форму розгорненого віяла, яким могла б обмахуватись допотопна велетка. На обох половинках воріт були вирізьблені величезні прямокутники, по кутках оздоблені також розкритими віялами. Але найціннішою прикрасою воріт були головки цвяхів посеред кожної половинки таких величезних розмірів, наче саме вони прибивали ворота до будинку, а будинок — до Варшави.

Незвичайне було підворіття — з прогнилою підлогою, зате з мальовничими ландшафтами по стінах. Було там стільки пагорків, лісів, потоків та скель, що мешканці цього дому сміливо могли нікуди не виїжджати на літо.

Невеликий двір, оточений з трьох боків чотириповерховими флігелями, нагадував дно широкого колодязя, наповненого всілякими пахощами. В кожному кутку були двері, а в одному — аж двоє; під вікном двірницької стояв ящик на сміття та водопровідний кран. Вокульський мимохідь заглянув у головний під’їзд з скляними дверима. Сходи в ньому були дуже брудні, зате поруч у ніші стояла німфа з глеком над головою і з одбитим носом. Оскільки глек був малиновий, обличчя німфи — жовте, груди зелені, а ноги блакитні, можна було догадатись, що німфа стоїть навпроти вікна з кольоровими шибками.

— Ну, так!.. — буркнув Вокульський тоном, в якому не чути було великого захоплення.

В цю хвилину з правого флігеля вийшла вродлива жінка з маленькою дівчинкою.

— А тепер, мамо, ми підемо в сад? — спитала дівчинка.

— Ні, дитинко, зараз ми підемо в магазин, а в сад — після обіду, — відповіла жінка дуже приємним голосом.

Це була висока шатенка з сірими очима і класичними рисами обличчя. Вони глянули одне на одного — і дама почервоніла. «Відкіля я її знаю?» — подумав Вокульський, виходячи з воріт на вулицю.

Дама оглянулась, але, побачивши, що він дивиться на неї, одвернулась. «Так, — думав він, — я бачив її в квітні в костьолі, а потім у своєму магазині. Навіть Ігнац звертав на неї мою увагу й казав, що у неї гарні ноги. Справді, хороші».

Він знов зайшов у підворіття й почав читати список мешканців. «Що? Баронеса Кшешовська на третьому поверсі!.. Що, що?.. Марушевич у лівому флігелі на другому?.. Цікава компанія! На четвертому поверсі студенти. Хто ж зона. оця красуня? Правий флігель, другий поверх — Ядвіга Місевич, пенсіонерка, і Гелена Ставська з дочкою. Це, напевне, вона».

Він зайшов у двір і почав роздивлятися. Майже всі вікна були відчинені. В задньому флігелі містилась пральня з вивіскою: «Паризька»; на четвертому поверсі чути було стукіт шевського молотка, нижче на карнизі воркотіла пара голубів, а на третьому поверсі того самого флігеля вже кілька хвилин лунали розмірні звуки рояля і чиєсь верескливе сопрано виспівувало гаму:

— А!., а!., а!., а!., а!., а!., а!., а!..

Високо над собою, на четвертім поверсі, Вокульський почув сильний бас:

— О! Вона знову випила куссін… З неї вже вилазить солітер. Марисю, йди до нас!..

Одночасно з вікна на третьому поверсі вихилилась жіноча голова й закричала:

— Марисю!.. Зараз же йди додому… Марисю!..

— Їй же богу, це Кшешовська! — стиха промовив Вокульський.

В цю мить він почув характерний шелест: з четвертого поверху полився струмінь води, потрапив на висунену голову пані Кшешовської і розбризкався по дворі.

— Марисю!.. Йди до нас… — гукав басовитий голос.

— Негідники! — кричала пані Кшешовська, задираючи вгору голову.

Новий струмінь води линув зверху і перебив їй мову. Разом з цим у вікні четвертого поверху показалась голова молодика з чорною щетиною на обличчі. Помітивши, що пані Кшешовська сховалась у вікні, молодик вигукнув чудовим басом:

— Ах, це пані добродійка! Пробачте, будь ласка…

З квартири Кшешовської йому відповіли спазматичні ридання:

— Ох, я нещасна!.. Присягаюсь, що це він, отой негідник, нацькував на мене цих бандитів… Отак він мені віддячив за те, що вирятувала його із злиднів!.. Що купила його коня!..

Тим часом унизу прачки прали білизну, на четвертому поверсі швець стукав молотком, а на третьому в задньому флігелі звучав рояль і лунала вересклива гама;

— А!., а!., а!., а! а!., а!., а!.. а! — Веселий будинок, нічого не скажеш, — пробурмотів Вокульський, стріпуючи краплі води, що потрапили йому на рукав.

Він вийшов з двору на вулицю, ще раз оглянув нерухомість, господарем якої мав стати, і повернув в Єрусалимську Алею. Тут він узяв візника й поїхав до адвоката.

В передпокої адвоката він застав кількох обдертих євреїв і стару жінку, закутану хусткою. Крізь відчинені двері ліворуч видно було шафи, наповнені папками, трьох діловодів, які старанно щось писали, і кількох клієнтів, видно, з міщан; у одного з них фізіономія була явно кримінальна, а в інших — знудьговані.

Старий лакей з сивими вусами й підозріливим поглядом зняв з Вокульського пальто і спитав:

— У вас, вельможний пане, довга розмова?

— Ні, коротка.

Лакей увів Вокульського в зал праворуч.

— Як мені про вас сказати?

Вокульський дав йому свою візитну картку й залишився сам. У залі стояли меблі, оббиті малиновим оксамитом, як у вагонах першого класу, кілька оздоблених шаф з гарно оправленими книжками, яких, видно, ніхто не читав, а на столі — кілька ілюстрованих журналів та альбомів, що їх, мабуть, розглядали всі. В одному кутку залу стояла гіпсова статуя богині Феміди з мідними терезами, і брудними колінами.

— Пан адвокат просить, — промовив лакей крізь прочинені двері.

В кабінеті знаменитого адвоката були оббиті коричневою шкірою меблі, на вікнах — коричневі фіранки, а на шпалерах — коричневі візерунки. Сам господар був у коричневому сюртуку, а в руці держав довжелезного цибуха з масивною бурштиновою оправою на кінці.

— Я був певний, що сьогодні побачу шановного пана у себе, — сказав адвокат, підсуваючи Вокульському крісло на коліщатах і одночасно вирівнюючи ногою трохи зморщений килим. — Одним словом, — мовив далі адвокат, — можемо розраховувати приблизно на триста тисяч карбованців внесків у нашу спілку. А що підемо незабаром до нотаріуса і зберемо всю готівку до копійки, в цьому можете звіритись на мене…

Він говорив, підкреслюючи особливо важливі слова, тиснув Вокульському руку і скоса спостерігав за ним.

— А, спілка!.. — повторив Вокульський, сідаючи в крісло. — Це вже їхнє діло, скільки вони зберуть готівки.

— Ну, все-таки капітал… — зауважив адвокат.

— У мене вистачить і свого.

— Ознака довір’я…

— З мене досить свого.

Адвокат замовк і квапливо став смоктати дим з цибуха.

— У мене до вас прохання, — сказав Вокульський, трохи помовчавши.

Адвокат втупив в нього очі, намагаючись відгадати, що воно за прохання, бо від його характеру залежало, як треба слухати. Проте він, мабуть, не виявив нічого загрозливого, бо фізіономія його набула серйозного, але цілком приязного виразу.

— Я хочу купити дім, — сказав Вокульський.

— Уже?.. — спитав адвокат, зводячи брови і схиляючи голову. — Поздоровляю, щиро поздоровляю… Торговельний дім не даремно називається домом… Власний дім для купця те саме, що стремено для вершника: він певніше тримається в справах. Комерція, яка не грунтується на такій реальній основі, як дім, — це тільки крамарство. Про який же дім ідеться, якщо ви вшануєте мене своїм довір’ям?

— Цими днями продається з торгів будинок пана Ленцького…

— Знаю, — перебив адвокат. — Кам’яні стіни в доброму стані, тільки дерев’яні частини треба б поступово замінити.

Позаду садок… Купуватиме баронеса Кшешовська, даватиме до шістдесяти тисяч, конкурентів, напевне, не буде, купимо щонайбільше за шістдесят тисяч карбованців.

— Хоч би й за дев’яносто тисяч або й більше, — сказав Вокульський.

— Навіщо?.. — аж схопився з крісла адвокат. — Баронеса більш як шістдесят тисяч не дасть, тепер будинків ніхто не купує… Дуже вдала купівля…

— Для мене вона буде вдалою й за дев’яносто тисяч…

— Але за шістдесят п’ять краще.

— Я не хочу оббирати мого майбутнього спільника.

— Спільника!.. — вигукнув адвокат. — Але ж шановний пан Леицький — справжнісінький банкрут! Ви просто пошкодите йому, коли дасте кілька зайвих тисяч карбованців.

Я знаю, як дивиться на такі справи його сестра графиня… Як тільки пан Ленцький залишиться без копійки за душею, його чарівна дочка одразу вийде заміж за барона або маршалка…

Очі у Вокульського так дико блиснули, що адвокат замовк. Він пильно подивився на свого гостя, подумав і ляснув себе долонею по лобі.

— Шановний пане Вокульський, — спитав він, — ви остаточно вирішили дати дев’яносто тисяч за ту розвалюху?

— Так, — глухо відповів Вокульський.

— Дев’яносто мінус шістдесят… посаг панни Ізабелли… — буркнув адвокат. — Ага…

Фізіономія і вся його поведінка миттю змінилися. Він видмухнув з люльки цілу хмару диму, розлігся в кріслі і, помахавши рукою в бік Вокульського, промовив;

— Ми один одного розуміємо, пане Вокульський. Признаюсь щиро — ще п’ять хвилин тому я підозрював вас хто зна в чому, та справи ваші чисті. Але тепер, вірте мені, в моїй особі ви маєте доброзичливу людину і… спільника…

— Тепер я вас не розумію, — тихо промовив Вокульський, опускаючи очі.

На щоках у адвоката виступили цеглисті плями. Він подзвонив, увійшов лакей.

— Не впускайте сюди нікого, поки я не скажу, — наказав адвокат.

— Слухаю пана, — відповів похмурий лакей.

Вони знову залишились удвох.

— Пане… Станіславе, — почав адвокат. — Ви знаєте, що таке наша аристократія та її оточення?.. Це кілька тисяч чоловік, які висмоктують соки з країни, розтрииькують гроші по закордонах, привозять відтіля найгірші звички, заражають ними начебто здорові середні класи й самі безнадійно гинуть: економічно, фізіологічно й морально. Якби їх можна було змусити працювати, якби схрестити з іншими верствами населення, тоді б, може… вийшло щось путяще, бо вдача у них тонша за нашу. Розумієте… схрестити, а не викидати на їх підтримання тридцять тисяч карбованців. Отож у схрещуванні я вам можу допомогти, але в марнуванні тридцяти тисяч карбованців — ні!..

— Я вас зовсім не розумію, — тихо відказав Вокульський.

— Ви розумієте, тільки не довіряєте мені. Недовірливість — це позитивна риса, і я не буду вас від неї лікувати. Скажу тільки: Ленцький-банкрут може… породичатися навіть з купцем, а тим більше з купцем-шляхтичем. Але Ленцький з тридцятьма тисячами карбованців у кишені…

— Пане адвокате, — перебив його Вокульський, — чи згодні ви від мого імені взяти участь у торгах?

— Згоден, але понад те, що даватиме Кшешовська, накину не більш як кілька тисяч. Ви мені пробачте, але сам з собою я торгуватися не можу.

— А якщо знайдеться третій претендент?

— Що ж! В такому разі я переторгую і його, аби тільки задовольнити вашу примху.

Вокульськяй устав.

— Дякую вам, — сказав він, — за щирість. Ви маєте рацію, але у мене є свої міркування… Гроші я принесу вам завтра, а тепер — до побачення.

— Жаль мені вас, — сказав адвокат, стискаючи йому на прощання руку.

— Чому?

— Та тому, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, а не годувати його з власної комори.

Ви робите помилку, яка вас швидше віддалить, а не наблизить до мети.

— Ви помиляєтесь.

— Романтик… романтик… — повторював адвокат, сміючись.

Вокульський вибіг від адвоката і, сівши на візника, сказав їхати на Електоральну вулицю. Він був збентежений тим, що адвокат розгадав його таємницю, і тим, що він засуджував метод його дії. Звичайно, що той, хто хоче перемогти, повинен придушити супротивника, але ж його здобиччю мала бути панна Ізабелла!..

Він зупинив візника перед непоказною крамничкою, над якою висіла чорна вивіска з жовтим написом: «Вексельна і лотерейна контора С. Шлангбаума».

Крамниця була відчинена. За оббитим бляхою і одгородженим від публіки дротяною сіткою прилавком сидів старий єврей з лисою головою і сивою бородою, немов приліпленою до «Кур’єра», що лежав на прилавку.

— Добрий день, пане Шлангбаум! — голосно привітався Вокульський.

Єврей підвів голову і зсунув окуляри з лоба на очі.

— Ах, це ви, пане добродію!.. — відповів старий, стискаючи йому руку. — Що це, невже й вам уже потрібні гроші?..

— Ні, — відповів Вокульський, сідаючи на плетений стілець, що стояв перед прилавком. А через те, що йодіу було соромно одразу сказати, чого він сюди прийшов, тому почав з запитання: — Ну, що чути, пане Шлангбаум?..

— Погані чутки! — зітхнув старий. — Починають переслідувати євреїв. Може, воно й добре. Коли нас будуть бити, цькувати та плювати на нас, то, може, опам’ятаються молоді євреї, як-от мій Генрік, що понадягали сюртуки й забули свою віру.

— Хто вас переслідує! — заперечив Вокульський.

— Ви хочете доказів?.. — спитав Шлангбаум. — Ось вам докази, в оцьому «Кур’єрі». Позавчора я послав їм шараду. Ви умієте розгадувати шаради? Отож я їм послав таку:

Знаєте, що це таке?.. Перше і друге — це: ко-за; перше і третє — то: ко-ки, а все разом: ко-зa-ки. І знаєте, що вони мені одписали?.. Зараз…

Він підняв «Кур’єр» і почав читати:

— «Відповіді редакції». Панові В. В. Велика енциклопедія Оргельбраида…» Не те. «Панові Мотилькові. Фрак треба одягати…» Не те. Ага, ось… «Панові С. Шлангбаумові. Ваша шарада політична, але не граматична». Скажіть, будь ласка, — що в ній політичного? Якби я написав про Дізраелі чи про Бісмарка, це була б політика, а про козаків — яка ж це політика, це просто військове.

— Але де ж ви бачите тут переслідування євреїв? — спитав Вокульський.

— Зараз скажу. Вам самим доводилось боронити від переслідування мого Генріка; я все це знаю, хоч і не він мені казав. А тепер про шараду. Коли я півроку тому поніс мою шараду до пана редактора Шимановського, то він мені сказав: «Пане Шлангбаум, ми цієї шарами друкувати не будемо, але я б вам порадив: краще вже писати шаради, ніж брати з людей проценти». А я кажу: «Пане редакторе, якщо ви платитимете мені за шаради стільки, скільки я маю за проценти, то я буду писати». А пан Шимановський мені: «У нас, пане Шлангбаум, немає таких великих грошей, щоб платити за ваші шаради». Це сказав сам пан Шимановський, ви чуєте? І от сьогодні вони мені пишуть в «Кур’єрі», що це політичне й не граматичне!.. А півроку тому вони казали інакше. А що зараз друкують у газетах про євреїв!..

Вокульський слухав історії про переслідування євреїв, дивився на лотерейну таблицю, що висіла на стіні, й тарабанив пальцями по прилавку. Але думав про своє і вагався.

— А ви постійно займаєтесь шарадами, пане ІІІлангбаум? спитав він.

— Що — я?.. — відповів старий. — От у мене від Генріка є онучок. Йому лише дев’ять років, але послухайте, якого він мені минулого тижня написав листа! «Дідусю, — пише він, той маленький Михась, — мені потрібна така шарада:

Дідусю, — писав мені той маленький Михась, — а як одгадаєте, то пришліть мені на це разом шість карбованців». Я як прочитав, пане Вокульський, то аж заплакав. Бо те перше — буква ш, друге: й так видно, що — та, виходить — шта… То хіба трудно догадатись, що треба додати тільки дві букви: ни, і разом виходить штани! Я заплакав, пане Вокульський, тому що така розумна дитина через Геирікову упертість ходить без штанів. Але я йому одписав: «Мій коханий внучку! Я дуже радий, що ти навчився у діда складати шаради. А щоб ти ще навчився бути й ощадливим, то я тобі на те разом посилаю тільки чотири карбованці. А якщо ти будеш добре вчитись, то я тобі після канікул справлю таку шараду:

Це означає: мунд-ур[69]; ви одразу догадались, правда ж, пане Вокульський?

— Виходить, вся ваша родина захоплюється шарадами? — спитав Вокульський.

— Не тільки моя, — відповів Шлангбаум. — У нас, шановний пане, тобто у євреїв, копи збирається молодь, то не розважається, як у вас, танцями, компліментами, уборами та всякими дурницями. Вона або робить обрахунки, або розглядає вчені книжки, екзаменує одне одного або розв’язує шаради, ребуси, шахові задачі. У нас завжди працює розум, через те єврейські голови розумні і через те, не в прогнів вам буде сказано, вони завоюють весь світ!.. У вас все робиться згарячу, через війни, а у нас тільки через розум і терплячість.

Остання фраза вразила Вокульського. Адже він теж здобував панну Ізабеллу розумом і терплячістю… Він відчув полегкість, перестав вагатись і раптом сказав:

— Пане Шлангбаум, у мене є до вас прохання…

— Пане Вокульський, ваше прохання для мене однаково, що наказ!..

— Я хочу купити будинок Ленцького…

— Знаю той будинок. Він буде проданий за шістдесят з чимось тисяч.

— А я хочу, щоб він був проданий за дев’яносто тисяч і потребую кого-небудь, хто нагнав би ціну до цієї суми.

Шлангбаум вирячив очі.

— Як так?.. Ви хочете заплатити на тридцять тисяч дорожче?

— Так, хочу…

— Перепрошую, але не розумію. Якби продавали ваш будинок, а Ленцький хотів його купити, тоді вам вигідно було б наганяти ціну. Але якщо ви купуєте, то вам вигідно знизити ціну.

— Мені вигідно заплатити дорожче.

Старий похитав головою, трохи помовчав і заговорив знову:

— Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви робите невигідне діло, а тому що я вас знаю, то думаю собі — ви робите… чудне діло. Мало того, що ви вкладаєте готівку в оті мури і втрачаєте процентів з десять річних, то ви ще хочете переплатити тридцять тисяч карбованців!.. Пане Вокульський, — додав він, беручи його за руку, — не робіть цієї дурниці. Я вас прошу… Старий Шлангбаум вас просить…

Повірте мені, я на цьому виграю…

Шлангбаум раптом підняв пальця до лоба. У нього блиснули очі й білі, як перли, зуби.

— Ха-ха!.. — засміявся він. — Ну, мабуть, я вже зовсім старий, коли одразу не догадався, в чому річ… Ви дасте панові Летіцькому тридцять тисяч, а він допоможе вам заробити сто тисяч карбованців… Гіт![70] Я дам вам такого конкурента, який за п’ятнадцять карбованців нажене яку завгодно ціну. Дуже порядний пан, католик, тільки не давайте йому грошей наперед. Дам вам ще благородну даму, яка за десять карбованців теж набиватиме ціну… Можу дати ще зо два єврейчики по п’ять карбованців… Там будуть такі торги, що ви можете заплатити хоч сто п’ятдесят тисяч, і ніхто не догадається, як воно хитро зроблено…

Вокульському було трохи прикро.

— В усякому разі, ця справа залишається між нами.

— Пане Вокульський! — урочисто промовив Шлангбаум. — Вам цього не треба було казати. Ваш секрет — це мій секрет. Ви оступились за мого Генріка, ви не переслідуєте євреїв…

Вони попрощались, і Вокульський повернувся додому.

Там він застав Марушевича і поїхав з ним у манеж — подивитись на купленого коня.

Будівля манежу складалася з двох споруд, поєднаних між собою в формі еполета: в прямокутній частині містилася стайня, а в круглій — манеж.

Коли Вокульський з Марушевичем увійшли в манеж, там якраз відбувався урок верхової їзди. Четверо мужчин і одна дама їхали на певній відстані одне за одним попід стінами манежу, а насередині стояв директор закладу, мужчина військової постави, в синій куртці, в білих вузьких рейтузах і в високих чоботях з острогами. Це був пан Міллер. Він командував верхівцями, допомагаючи собі в цьому ділі довгим бичем, яким час від часу хльоскав коней, причому здригались і кривилися їздці. Вокульський мимохідь помітив, що один з верхівців, що їздив без стремен, закинувши за спину праву руку, був веселий одчаюга, другий з усієї сили намагався вдержатись на спині коня десь між гривою і крупом, а третій, здавалося, весь час намагався зіскочити з коня і вже ніколи в житті не братися до верхової їзди. Тільки дама в амазонці їздила сміливо й спритно, і Вокульський подумав, що для жінок нема на світі ні незручного, ні небезпечного становища.

Марушевич познайомив Вокульського з директором.

— Я якраз вас і ждав. Зараз буду до ваших послуг. Пане Шульц!..

В манеж вбіг пан Шульц, молодий блондин, одягнений також в синю куртку, але ще в вищих чоботях і ще вужчих штанях. Він по-військовому цокнув закаблуками, взяв у руки символ директорської влади, і Вокульський, ще не вийшовши з манежу, переконався, що Шульц, незважаючи на молодий вік, орудує бичем ще енергійніше, ніж сам директор. Бо другий їздець аж засичав, а третій просто почав лаятись.

— Ви приймаєте коня пана барона, — звернувся директор до Вокульського, — з усіма належними до нього речами: сідлами, попонами і таке інше?..

— Звичайно.

— В такому разі з вас належить шістдесят карбованців за стайню, яких барон не сплатив.

— Нічого не вдієш.

Вони увійшли в окрему переділку, в якій було видно, наче вдень, навіть оздоблену килимами, правда, не дуже дорогими. Жолоб буй новий і повний корму, драбина для сіна — також, на підлозі підстелена свіжа солома. Проте бистре око пана директора помітило якийсь непорядок, бо він крикнув:

— Пане Ксаверію, що це тут робиться, тисяча чортів!..

Може, ви і в своїй спальні тримаєте такі речі?

Другий помічник директора з’явився тільки на мить. Він зазирнув у переділку, зник і в коридорі закричав:

— Войцех… Сто тисяч чортів твоїй матері! Зараз же мені прибери, а то скажу покласти тобі все це на стіл…

— Щепане!.. Чортова холеро…. — озвався третій голос за переділкою. — Якщо ти, собаче насіння, ще раз отак залишиш стайню, то заставлю тебе вигризти зубами…

Водночас пролунало кілька тупих ударів, немов хтось ухопив когось другого за голову і товк нею об стіну. Незабаром Вокульський побачив через вікно в стайні парубчака з металевими гудзиками на куртці, який вибіг надвір за мітлою і, знайшовши її, мимохідь оперіщив нею по голові якогось цікавого єврея, що заглядав у двір з вулиці. Як природознавець, Вокульский здивувався з нового закону збереження енергії, завдяки якому гнів директора таким незвичайним способом перекинувся аж на істоту, що перебувала поза манежем.

Тим часом директор наказав вивести коня в коридор. Це була прекрасна тварина на тонких ногах, з маленькою головою і розумними й добрими очима. На ходу кінь обернувся до Вокульського, обнюхуючи його і хропучи, немов упізнавав у ньому хазяїна.

— Бачите, він уже впізнав вас, — сказав директор. — Дайте йому цукру… Чудовий коник!..

Кажучи це, він видобув з кишені грудку брудної речовини, що відгонила тютюном. Вокульський простягнув її коневі, і той без вагання з’їв цукор.

— Закладаюсь на п’ятдесят карбованців, що він виграє! — вигукнув директор. — Ви згодні?

— Згоден, — відповів Вокульський.

— Неодмінно виграє. Я дам найкращого жокея і сам навчу його, як вести. Але якби кінь залишився у Кшешовського, то, хай мене грім уб’є, приплентався б до фінішу третім. Та я навіть не тримав би його в своїй стайні!..

— Пан директор і досі не може заспокоїтись, — солодко посміхаючись, промовив Марушевич.

— Заспокоїтись! — крикнув директор, червоніючи від гніву. — Подумайте самі, пане Вокульський, чи можна мати діло з чоловіком, який скрізь розказував, ніби я продав у Люблінську коня, хворого на колер!..[71] Такі речі, пане Марушевич, не забуваються! — кричав він все голосніше. — І якби граф не погасив цієї справи, у пана Кшешовського сьогодні стриміла б у стегні куля… Я продав коня, хворого на колер!.. Я готовий докласти сто карбованців, але кінь виграє… Навіть коли б він одубів… Пан барон ще побачить!.. У коня — колер!.. Ха-ха-ха! — вибухнув демонічним сміхом директор.

Оглянувши коня, всі троє пішли в канцелярію, де Вокульський документально оформив купівлю і нишком дав собі слово ніколи в житті не згадувати про коня, хворого на колер. Прощаючись, він сказав:

— Пане директоре, чи не можна б пустити коня на скачки, не вказуючи прізвища хазяїна?

— Зробимо.

— Тільки…

— О пане Вокульський, не турбуйтесь! — відповів ди: ректор, тиснучи йому руку. — Для джентльмена скромність — найперша чеснота. Сподіваюсь, що й пан Марушевич…

— О!.. — підтвердив пан Марушевич і так виразисто затряс головою й руками, що не могло бути ніякого сумніву — таємниця глибоко похована в його грудях.

Обходячи манеж, Вокульський знову почув ляскання бича, після чого четвертий їздець почав лаятись з помічником директора.

— Це просто нечемно, добродію!.. — кричав він. — На мені полопає одежа…

— Витримає… — флегматично відповів Шульц, ляскаючи бичем в бік другого верхівця.

Вокульський вийшов на вулицю.

Коли він попрощався а Марушевичем і сідав на візника, в голові у нього зринула дивна думка: «Якщо цей кінь виграє, то панна Ізабелла полюбить мене…»

І він раптом повернувся в манеж; ще хвилину тому байдужа йому тварина несподівано стала симпатичною і дорогою.

Заходячи в конюшню, він знову почув характерний звук — гупання голови об стіну. І справді, з сусіднього станка вибіг розчервонілий стаєнний парубчак Щепан з розпатланим волоссям в такий спосіб, немов з нього тільки що вийняли пальці, а за ним з’явився і конюх Войцех, витираючи об куртку трохи заяложені пальці. Вокульський дав старшому три карбованці, а меншому карбованця й обіцяв добре віддячити, якщо вони належно доглядатимуть коника.

— Доглядатиму його, пане добродію, краще, ніж свою жінку, — з низьким поклоном сказав Войцех. — Та й хазяїн його не скривдить, будьте певні… На скачках коник піде рівненько, як по склі…

Вокульський зайшов у станок і хвилин з п’ятнадцять дивився на коня. Його непокоїли дуже тонкі ноги, а коли по кінській оксамитній шкурі пробігав дрож, то й сам він здригався, бо йому здавалось, що кінь може захворіти. Потім обняв коника за шию, і коли той поклав йому голову на плече, поцілував його й шепнув:

— Якби ти тільки знав, що від тебе залежить!.. Якби ти тільки знав…

З того часу Вокульський по кілька разів на день їздив у манеж, годував коня цукром і пестив його. Відчував, що в його тверезому розумі проростає щось подібне до забобону. Коли кінь зустрічав його весело, він вважав це за добру прикмету; коли ж був сумний, серце його краяв неспокій. Ще їдучи в манеж, він думав: «Якщо кінь сьогодні веселий, панна Ізабелла мене полюбить…»

Часом у ньому прокидався здоровий глузд, тоді його поймав гнів і зневага до самого себе. «Що ж це таке? — думав він. — Невже моє життя має залежати від примхи одної жінки?.. Невже я не можу знайти сотню інших?.. Хіба пані Мелітон не обіцяла познайомити мене з трьома або чотирма такими самими красунями?.. Кінець кінцем, хай йому чорт, треба опам’ятатись!..»

Але замість опам’ятатися, він все глибше поринав у вир шаленства. В хвилини просвітлення йому здавалось, що на землі ще існують чарівники й один з них зочив його. Тоді він з тривогою казав сам собі: «Я вже не той, що був… Я стаю якоюсь іншою людиною… Здається, мені хтось підмінив душу…»

Інколи в ньому знову озивався природознавець і психолог: «Бачиш, — нашіптував він йому десь в глибині мозку. — Бачиш, як природа мститься за порушення її законів? Замолоду ти легковажив почуттями, знущався з кохання, продався за чоловіка старій жінці, от тепер і маєш!.. Заощаджуваний довгі роки капітал почуттів повертається тепер до тебе з процентами…» «Гаразд — думав Вокульський, — але в такому разі я повинен би стати розпусником: чому ж я думаю тільки про неї?» «Чорт його знає чому, — відповідав опонент. — Може, саме ця жінка найбільше тобі підходить. Може, справді, як каже легенда, ваші душі колись давно являли собою одне ціле?..» «Тоді й вона повинна б любити мене… — казав Вокульський. І додавав — Якщо кінь виграє на скачках, то панна Ізабелла мене полюбить. Ах, старий дурню, божевільний, до чого ж ти дожився?..»

За кілька днів до скачок на квартиру до Вокульського з’явився з візитом граф-англієць, з яким він познайомився на нараді у князя.

Після звичайних привітань граф виструнчився на стільці і сказав:

— Яз візитом і в справі… Те-ек… Можна?

— До ваших послуг.

— Барон Кшешовський, — поважно заговорив граф, — коня якого ви купили, власне, цілком законно, те-ек, уклінно просить вас відпродати йому цього коня. Ціна не має значення… Барон з багатьма заклався на великі суми… Він пропонує тисячу двісті карбованців…

Вокульський похолов; якби він продав коня з прибутком, панна Ізабелла могла б його зневажати.

— А коли я також покладаю надії на цього коня, пане граф?.. — відказав Вокульський.

— В такому разі за вами законна перевага, те-ек, — промимрив граф.

— Ви самі вирішили питання, — сказав Вокульський, кланяючись.

— Хіба? Те-ек… Жаль мені барона, але у вас більше прав.

Він підвівся з стільця, як автомат на пружинах і, попрощавшись, додав:

— Коли ж до нотаріуса, дорогий пане Вокульський, з нашою спілкою?.. Обміркувавши все, я вношу п’ятдесят тисяч карбованців… Те-ек.

— Це вже залежить від вас, панове.

— Я прагну бачити нашу батьківщину квітучою, і тому, пане Вокульський, ви користуєтесь моєю цілковитою симпатією і пошаною, те-ек, незважаючи на прикрість, яку ви чините баронові. Те-ек, я був певний, що ви відпродасте йому коня…

— Не можу.

— Я вас розумію, — закінчив граф. — Як би шляхтич не вбирався в шкуру ділової людини, але при першій же нагоді він з неї вилізе, і от ви, пробачте за сміливість, — насамперед шляхтич, та ще англійського зразка, яким повинен бути кожен з нас.

Він міцно потиснув господареві руку і вийшов. Вокульський визнав у душі, що цей оригінал, схожий на маріонетку, власне кажучи, має чимало симпатичних рис. «Так! — подумав він. — З цими панами приємніше жити, аніж з купцями. Вони й справді зліплені з іншої глини…»

А потім додав: «То чого ж дивуватись, що вихована в_ їхньому середовищі панна Ізабелла гордує таким, як я?.. Але що вони роблять на світі і для світу?.. Шанують людей, які можуть дати їм п’ятнадцять процентів річних на їх капітал… Це ще не заслуга».

— Та відкіля вони знають, хай їм чорт, — пробурмотів він, клацнувши пальцями, — що це я купив коня?.. А втім, я ж купив коня у Кшешовської через Марушевича… До того ж я часто буваю в манежі, а про це знає вся обслуга… Ех, я вже починаю коїти дурниці і втрачаю обережність… Не подобався мені той Марушевич…»

Розділ тринадцятий ВЕЛИКОПАНСЬКІ РОЗВАГИ

Нарешті настав день скачок — погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п’ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії.

— Що?.. — сміявся він, ляпаючи Вокульського по плечі. — Ви теж запалились?.. Це в вас прокинувся спортсмен!.. Ми тут, добродію, під час скачок усі ходимо, як у гарячці. А про наш заклад на п’ятдесят карбованців не забули, га?.. Вони у мене вже наче в кишені; ви могли б заплатити їх мені й зараз.

— Заплачу з великою приємністю, — відказав Вокульський, а сам думав, чи виграє ж його кінь?.. Чи полюбить його панна Ізабелла?.. Чи не станеться якогось лиха?.. А якщо кінь зламає ногу!..

Вранішні години тягнулися волячою ходою. Вокульський тільки на хвилину забіг у магазин, за обідом нічого не міг їсти, потім пішов у Саксонський парк і все думав, чи виграє його кінь і чи полюбить його панна Ізабелла…

Проте якось діждався п’ятої години і виїхав з дому.

В Уяздовських Алеях стовпилося стільки екіпажів і карет, що місцями доводилось їхати ступою, а коло застави утворилась велика тиснява, так що пойнятому великою нетерплячкою Вокульському довелося хвилин з п’ятнадцять прождати, поки його екіпаж остаточно виїхав на Мокотовське поле.

На повороті дороги Вокульський висунувся і крізь густу жовту куряву, що осідала товстим шаром на його обличчі й одежі, намагався розглянути іподром. Сьогодні поле здалось йому безконечно довгим і справило на нього неприємне враження, наче над ним висіла якась невідома загроза.

Здалека поперед себе він побачив велике півколо людей, яке весь час поповнювалось і збільшувалось новими юрбами, що підходили до нього.

Нарешті він доїхав на місце і знову прождав хвилин з десять, поки слуга повернувся від каси з квитком. Навколо його екіпажа товпилась юрба глядачів без квитків і стояв тисячоголосий гомін. Вокульському здалося, що у всіх тільки й мови, що про його коня, і що всі ці люди глузують з купця, який бавиться скачками.

Кінець кінцем екіпаж пустили всередину кола. Вокульський зіскочив на землю й побіг до свого коня, силкуючись зберегти байдужий вигляд стороннього глядача.

Після довгих пошуків він знайшов його в центрі скакового поля, а коло нього Міллера і Шульца, а також незнайомого жокея з величезною сигарою в зубах, у жовто-голубій шапочці та накинутому наопашки пальті. На тлі величезного іподрому та незліченної —юрби його кінь здався йому таким мізерно малим, що він в розпачі хотів був усе залишити й їхати додому. Але у Міллера і Шульца фізіономії ясніли надією.

— Нарешті ви тут! — вигукнув директор манежу і, показуючи очима на жокея, додав: — Познайомтесь: пан Юнг — найзнаменитіший в країні жокей, пан Вокульський.

Жокей підніс два пальці до жовто-голубої шапочки і, вийнявши другою рукою сигару з рота, плюнув крізь зуби.

Вокульський подумав, що такого худого й маленького чоловічка ще не бачив у своєму житті. Причому він помітив, що жокей оглядає його, як коня — від голови до п’ят, і так переступає кривими ногами, немов хоче скочити на нього і проїхатись.

— Ану скажіть, пане Юнг, ми виграєм чи ні? — спитав директор.

— Оу! — відповів жокей.

— Ті двоє коней теж непогані, але наш — найкращий, — сказав директор.

— Оу! — підтвердив жокей.

Вокульський одвів його вбік і сказав:

— Якщо ми виграємо, то заплачу вам п’ятдесят карбованців понад умовлену суму.

— Оу, — відповів жокей і, пильно подивившись Вокульському в обличчя, додав: — Ви єст чистий кров спортсмен, але ви ще помало гарячий. На друга рік буде холодніше.

Він знов далеко плюнув крізь зуби й пішов до трибун, а Вокульський, погладивши коня і попрощавшись з панами Міллером і Шульцом, попрямував до свого екіпажа.

Тепер він став розшукувати панну Ізабеллу.

Він обійшов довгу валку екіпажів, що стояли вздовж доріжки, придивлявся до коней, до слуг, заглядав дамам під парасольки, але панни Ізабелли ніде не було. «Може, вона не приїде?» — подумав він, і йому здалося, що весь цей плац з величезною юрбою людей і з ним самим западається під землю. Нащо було викидати стільки грошей, коли її не буде? А може, ота стара інтриганка пані Мелітон разом з Марушевичем обманила його?

Він ступив на східці, що вели до суддівської ложі, й почав оглядатись на всі боки. Але даремно. Сходячи вниз, він натрапив на двох чоловіків, що стояли до нього спиною і заступали йому дорогу; один, високий, за всіма ознаками — спортсмен, голосно і збуджено говорив:

— Вже десять років я читаю, як нас лають за марнотратство, отож хотів покінчити з ним і продати свою стайню. І от бачу, що чоловік, який лише вчора розбагатів, сьогодні пускає коня на скачки… Ну, думаю, то ви такі, лебедики?.. Нас повчаєте, а як набіжить можливість, робите те саме?.. Ну, то нічого ж я не кінчатиму, не продам стайні, не…

Його товариш, помітивши Вокульського, штовхнув спортсмена, і той раптом замовк. Скориставшись паузою, Вокульський хотів був пройти повз них, але високий добродій зупинив його.

— Пробачте, — сказав він, доторкнувшись до капелюха, — що я дозволив собі робити такі зауваження… Вжесінський…

— Я з приємністю вислухав їх, — усміхаючись, відповів Вокульський, — бо в глибині душі згодний з вами.

Зрештою, беру участь у скачках перший і останній раз у своєму житті.

Вони потиснули один одному руки, і коли Вокульський одійшов на кілька кроків, Вжесінський тихо сказав:

— Молодець хлопець…

Аж тепер Вокульський купив програму і, почуваючи себе трохи ніяково, прочитав, що в третьому заїзді йде кінь Султан, від Аліма і Клари, який належить X. X., жокей Юнг — у жовтій куртці з голубими рукавами. Приз — триста карбованців; той кінь, що виграє, тут же буде проданий.

— Я збожеволів! — буркнув Вокульський, прямуючи до місць на трибуні. Він вирішив, що коли не знайде там панни Ізабелли, то одразу повернеться додому.

Його пойняв сум. Жінки здавались йому бридкими, їхні барвисті убори безглуздими, їх кокетування гидким. Чоловіки були дурні, юрба — вульгарна, музика — вересклива.

Виходячи на трибуну рипучими сходами, він з огидою дивився на її старі стіни, поплямовані дощовими патьоками.

Знайомі кланялись йому, жінки усміхались до нього, то тут, то там перешіптувались: «Дивись!.. Дивись!..» Та Вокульський нічого не помічав. Ставши на верхній лаві трибуни, він у бінокль поверх строкатої юрби розглядав дорогу аж до застави, але бачив тільки клуби жовтої куряви. «Що тут цілий рік робиться, на цій галереї?» — подумав він. І йому привиділось, що на спорохнявілих лавах щоночі збираються всі померлі банкрути, покаянні кокотки, всілякого гатунку нероби й марнотрати, вигнані навіть з пекла, і при смутному світлі зірок дивляться на змагання кістяків коней, які згинули на цій доріжці. Йому здавалося, що навіть зараз він бачить перед собою зотлілі убори й чує носом дух мертвеччини.

Збудив його від забуття гомін юрби, дзвінок і оплески…

Це закінчився перший заїзд. Раптом він глянув на доріжку й побачив екіпаж графині, що в’їжджав за ограду.

В екіпажі сиділи графиня з старою Заславською, а спереду пан Ленцький з дочкою. Вокульський сам не пам’ятав, як збіг з трибуни і пройшов на коло. Він когось штовхнув, хтось питав, чи є у нього квиток… Він прямував уперед і незабаром опинився коло самого екіпажа. Лакей графині уклонився йому з передка, а пан Ленцький гукнув:

— А от і пан Вокульський!..

Вокульський привітався з дамами, причому Заславська значливо потиснула йому руку, а пан Ленцький спитав:

— Ви справді, пане Станіславе, купили коня у барона Кшешовського?

— Так.

— Ну, знаєте, це ви його добре підчепили, а моїй дочці зробили приємний сюрприз…

Панна Ізабелла з усмішкою звернулась до нього:

— Я заклалася з тіткою, — заговорила вона, — що барон не втримає свого коня до скачок, і виграла, а другий раз заклалася з пані Заславською, що кінь візьме перший приз…

Вокульський обійшов екіпаж і став коло панни Ізабелли, вона говорила далі:

— Ми приїхали тільки на цей забіг. Тітуся удає, ніби не любить скачок… Ах, пане Вокульський, ви неодмінно повинні виграти…

— Якщо ви хочете, то я виграю, — відповів Вокульський, дивлячись на неї здивовано… Ніколи вона не здавалась йому такою гарною, як зараз, у запалі нетерплячки. Ніколи він і не мріяв, щоб вона так ласкаво з ним говорила.

Він подивився на присутніх. Удова Заславська була весела, графиня усміхалася, пан Ленцький аж сяяв. На передку лакей графині заклався з кучером, що кінь Вокульського виграє. Навколо них кипів сміх і радість. Раділа юрба, раділи люди на трибунах і в екіпажах; жінки в барвистих уборах були гарні, як квіти, і жваві, як птахи. Оркестр грав фальшиво, але бадьоро; коні іржали, спортсмени закладалися, рознощики вихваляли пиво, апельсини та медяники. Раділи сонце, небо і земля, і Вокульського охопив такий дивний настрій, що йому захотілося всіх обняти.

Скінчився другий заїзд, музика знов заграла. Вокульський побіг до трибуни і, побачивши Юнга, який з сідлом в руках повертався з ваги, шепнув йому:

— Пане Юнг, ми мусимо виграти… Сто карбованців понад умовлені… Можете хоч загнати коня…

— Оу!.. — простогнав жокей, подивившись на нього з холодним захопленням.

Вокульський сказав своєму кучерові під’їхати ближче до екіпажа графині і повернувся до дам. Його здивувало те, що коло них нікого немає. Правда, барон і маршалок підійшли були до їхнього екіпажа, але молоді люди кланялися здалека, видно, уникали її. «Зрозуміло, — думав Вокульський. — Їх охолодила чутка про те, що продаватиметься з торгів будинок. А тепер, — додав він в думці, дивлячись на панну Ізабеллу, — можеш переконатися, хто любить тебе, а не твій посаг».

Пролунав дзвінок, що сповіщав про третій заїзд. Панна Ізабелла стала на сидінні; обличчя її зашарілося. За кілька кроків від неї проїхав з нудьгуючим виглядом Юнг.

— Гляди ж не підведи, конику!.. — вигукнула панна Ізабелла.

Вокульський вскочив у свій екіпаж і навів бінокля. Він так захопився змаганням, що на хвилину забув навіть за панну Ізабеллу. Секунди тяглися, як години; йому здавалося, що він прив’язаний до тих трьох коней і що кожен їх рух болісно відгукується в його тілі. Він вважав, що його коневі бракує вогню і що Юнг занадто байдужий.

Мимоволі він чув балачки навколо себе:

— Юнг переможе…

— Хто його знає!.. Ви подивіться на того гнідого…

— Дав би десять карбованців, аби Вокульський виграв… Нехай би втер носа графам…

— Кшешовський сказився б…

Дзвінок. Троє коней з копита рушили галопом.

— Юнг попереду…

— А це якраз і нерозумно…

— Вже поминули поворот…

— Перший поворот, а гнідий зараз за ним.

— Другий… Знову вирвався…

— Але гнідий не відстає…

— Малинова куртка ззаду…

— Третій поворот…

Але Юнг на них не звертає ніякісінької уваги…

— Гнідий доганяє…

— Дивіться!.. Дивіться!.. Малиновий випереджає гнідого…

— Гнідий позаду…. Програли, добродію…

— Малиновий доганяє Юнга…

— Не дожене, він уже підганяє коня…

— Ого… го… Браво, Юнг!.. Браво, Вокульський!.. Коник летить, як птах… Браво!..

— Браво!.. Браво!..

Дзвінок. Юнг виграв. Високий спортсмен узяв коня за повід і, підвівши до суддівської трибуни, закричав:

— Султан!.. Жокей — Юнг!.. Власник — анонім…

— Який там анонім!.. Вокульський!.. Браво, Вокульський!.. — галасувала юрба.

— Власник — пан Вокульський! — потвердив високий спортсмен і одіслав коня на аукціон.

Юрба з захопленням сприйняла перемогу Вокульського.

Ще ніколи скачки так не хвилювали глядачів: усі раділи, що варшавський купець побив двох графів.

Вокульський підійшов до екіпажа графині. Пан Ленцький і старі дами поздоровляли його, панна Ізабелла мовчала.

В цей час до Вокульського підбіг високий спортсмен.

— Пане Вокульський, — сказав він, — ось ваші гроші.

Триста карбованців приз і вісімсот за коня; я його купив…

Вокульський, тримаючи в руках пачку банкнотів, звернувся до панни Ізабелли.

— Ви дозволите вручити вам ці гроші для вашого притулку?..

Панна Ізабелла взяла гроші й подивилась на нього з чарівною усмішкою.

Раптом Вокульського хтось штовхнув. То був барон Кшешовський. Блідий від гніву, він підійшов до екіпажа і, простягаючи руку панні Ізабеллі, закричав по-французькому:

— Я радий, кузино, що твої поклонники тріумфують…

Прикро мені тільки, що моїм коштом… Вітаю дам! — уклонився він графині й Заславській.

Графиня спохмурніла; пан Ленцький збентежився; панна Ізабелла зблідла. Барон задирливо насадив на ніс окуляри, що весь час спадали, і, не зводячи очей з панни Ізабелли, говорив далі:

— Так, так… Дуже мені щастить із твоїми поклонниками…

— Пане бароне… — втрутилась Заславська.

— Я ж не кажу нічого поганого… Кажу тільки, що мені дуже щастить…

Вокульський, що стояв позад барона, торкнув його за плече і сказав:

— На одне слово, пане бароне.

— А, це ви, — відповів барон, пильно дивлячись на Вокульського.

Вони одійшли вбік.

— Пане бароне, ви мене штовхнули…

— Прошу пробачення.

— Мені цього мало.

— Ви хочете сатисфакції? — спитав барон.

— Так.

— В такому разі до ваших послуг, — сказав барон, шукаючи візитної картки. — Тьху, чорт! Забув картки… Може, у вас є блокнот і олівець, пане Вокульський?

Вокульський подав йому свою візитну картку і блокнот, в якому барон записав адресу і своє прізвище, не проминувши нагоди зробити в кінці велику закарлючку.

— Мені буде приємно, — додав він, кланяючись Вокульському, — поквитатися з вами за мого Султана.

— Постараюсь задовольнити вас, пане бароне.

Вони розійшлися, обмінявшись якнайчемнішими поклонами.

Графиня розсердилась і сказала їхати додому, не чекаючи кінця змагань. Вокульський ледве встиг підійти до екіпажа й попрощатися з дамами. Перш ніж коні рушили, панна Ізабелла вихилилась з екіпажа і, простягнувши Вокульському кінчики пальців, промовила:

— Merci, monsieur…[72]

Вокульський остовпів од радості. Він побув ще на одному заїзді, але це бачив, що круг нього діється, і, скориставшись перервою, залишив іподром.

Просто із скачок Вокульський поїхав до Шумана.

Доктор сидів коло відчиненого вікна в приношеному ватяному халаті і читав коректуру своєї етнографічної брошури; було в ній лише тридцять сторінок, але, щоб їх написати, він використав тисячі спостережень і витратив чотири роки праці. Це було дослідження про колір і будову волосся людності, яка населяла Царство Польське. Вчений доктор всім казав, що книжки його куплять щонайбільше кільканадцять примірників, проте нишком замовив чотири тисячі і був певний, що вона витримає і друге видання. Посміюючись із своєї улюбленої спеціальності та нарікаючи, що вона нікого не цікавить, Шуман в глибині душі вірив, що нема культурної людини, яку б глибоко не цікавило питання про колір волосся та співвідношення його діаметрів. В цю хвилину він саме думав, чи не поставити на брошурі епіграфом афоризм: «Покажи мені твоє волосся, і я скажу тобі, хто ти».

Коли Вокульський увійшов у його кімнату і, стомлений, сів на канапу, доктор одразу почав:

— Що воно за неуки, оті коректори… Тут у мене наведено кілька сот десяткових дробів, і, уяви собі, — половина їх набрана з помилками… Вони думають, що якась там тисячна або сота частка міліметра нічого не означає, а не знають, недоумки, що саме в ній і полягає весь сенс. Хай мене чорти візьмуть, коли в Польщі можливе не тільки винайдення, а навіть друкування логарифмічних таблиць! Порядний поляк пріє вже над другим десятковим дробом, на п’ятому у нього починається гарячка, а на сьомому хапає грець… Ну, що там у тебе чувати?

— Дуель, — відповів Вокульський.

Доктор підхопився з крісла й так рвучко побіг до канапи, що поли його халата розвіялись, і він став схожий на кажана.

— Що?.. Дуель?.. — крикнув він, блискаючи очима. — І ти, може, думаєш, що я піду з тобою в ролі лікаря?.. Буду дивитись, як два дурні стрілятимуть один одному в лоб, і, може, ще котрого-небудь буду перев’язувати?.. Навіть не подумаю втручатися в ці дурощі!.. — кричав він, хапаючись за голову. — Зрештою я не хірург і взагалі вже давно розпрощався з медициною…

— Та ти будеш не лікарем, а секундантом.

— A-а… то інша річ, — одразу заспокоївся лікар. — З ким?..

— З бароном Кшошовським.

— Добро стріляє, — буркнув доктор, випинаючи нижню губу. — А за що?..

— Штовхнув мене на скачках.

— На скач… А що ти там робив, на тих скачках?..

— Виставляв коня і навіть одержав приз.

Шумаи ляснув себе по потилиці і раптом, підійшовши до Вокульського, розсунув йому повіки й почав пильно дивитися в очі.

— Ти думаєш, що я здурів? — спитав Вокульський.

— Поки що ні. Скажи, — додав Шуман, трохи помовчавши, — це ти серйозно чи жартуєш?

— Цілком серйозно. Не погоджусь ні на які переговори і поставлю якнайсуворіші умови.

— Що, спідниця?.. Навіть півні б’ються тільки за…

— Шуман… обережніше! — перебив його Вокульський здавленим голосом і випростався на канапі.

Доктор знову пильно подивився на нього.

— Навіть так? — буркнув він. — Гаразд, буду твоїм секундантом. Якщо маєш розбити довбешку, то розбивай при мені, може, я тобі чим-небудь допоможу…

— Я зараз пришлю сюди Жецького, — сказав Вокульський, тиснучи йому руку.

Від лікаря він пішов у свій магазин, коротко переговорив з паном Ігнацом і, повернувшись додому, о десятій ліг спати. Спав як убитий. Його лев’яча натура потребувала сильних зворушень, і тільки після них в його запальній душі відновлювалась рівновага.

Другого дня о п’ятій годині після полудня Жецький з Шуманом їхали до графа-англійця, який був секундантом Кшешовського. Обидва приятелі Вокульського цілу дорогу мовчали, один тільки раз пан Ігнац озвався:

— Ну, докторе, що ви на це скажете?

— Те, що вже одного разу сказав, — відповів Шуман. — Ми наближаємось до п’ятої дії. Це має бути або кінець путящого чоловіка, або початок цілої серії дурниць…

— Щонайгірших, бо політичних, — вкинув слово Жецький.

Доктор здвигнув плечима й одвернувся, бо пан Ігнац з його вічною політикою здавався йому нестерпним.

Граф-англієць ждав їх у товаристві другого джентльмена, який раз у раз виглядав у вікно на хмари і час від часу порушував кадиком так, ніби йому трудно було щось проковтнути. Він справляв враження неуважної людини, на справді ж був чоловік незвичайний — мисливець на левів і глибокий знавець єгипетської старовини.

В кабінеті графа-англійця посередині стояв стіл, накритий зеленим сукном, а навколо стола — чотири високих стільці. На столі лежало чотири аркуші паперу, чотири олівці, дві ручки з перами і стояла чорнильниця таких велетенських розмірів, немов була призначена для ножних ванн.

Коли всі посідали, слово узяв граф.

— Панове, — почав він, — барон Кшешовський визнає, що через неуважність міг штовхнути пана Вокульського, те-ек. Внаслідок цього, на нашу вимогу…

Тут граф подивився на другого джентльмена, який з урочистим виглядом щось проковтнув.

— …на нашу вимогу барон… готовий навіть листовно перепросити пана Вокульського, якого ми всі поважаємо, те-ек… Що скажете ви, панове?

— Ми не маємо повноважень робити будь-які спроби помирити супротивників, — відповів Жецький, в якому прокинувся давній офіцер угорської піхоти.

Учений-єгиптолог широко розплющив очі й ковтнув двічі підряд.

На обличчі графа промайнуло здивування, проте він опанував себе і промовив чемним, але сухим тоном:

— В такому разі ми слухаємо ваші умови…

— Будьте ласкаві, пропонуйте свої, — відповів Жецький.

— О! Просимо вас, — сказав граф.

Жецький відкашлявся.

— В такому разі насмілюсь запропонувати… Супротивники стають на відстані двадцяти п’яти кроків, ідуть назустріч один одному по п’ять кроків…

— Те-ек.

— Пістолети нарізні, з мушками… Стріляються до першої крові… — закінчив Жецький тихіше.

— Те-ек.

— Термін, якщо можна, завтра вранці.

— Те-ек.

Жецький уклонився, не встаючи з стільця. Граф узяв аркуш паперу і серед загального мовчання написав протокол, якого Шуман зараз же переписав. Секунданти підписали обидва документи, і за якихось три чверті години справа була закінчена. Секунданти Вокульського попрощались з господарем і його товаришем, який знову захопився спогляданням хмар.

Коли вони вже були на вулиці, Жецький озвався до Шумана:

— Дуже милі люди ці панове аристократи…

— Хай їх чорти візьмуть!.. Хай вас усіх чорти візьмуть з вашими дурними забобонами!.. — кричав доктор, вимахуючи кулаком.

Увечері пан Ігнац прийшов до Вокульського з пістолетами. Він застав його самого за чаєм. Жецький налив собі чаю і сказав:

— Знаєш, Стаху, вони дуже порядні люди. Барон, як ти знаєш, дуже неуважний чоловік, він готовий перепросити тебе…

— Ніяких перепрошень.

Жецький замовк. Він пив чай і тер лоба. Після довгої паузи знову заговорив:

— Ти, звичайно, подумав про справи… на той випадок…

— Ніякого випадку не буде, — сердито відповів Вокульський.

Пан Ігнац посидів ще хвилин із п’ятнадцять мовчки.

Чай здався йому несмачним, боліла голова. Докінчивши склянку і глянувши на годинник, він сказав на прощання своєму другові:

— Завтра виїдемо о пів на восьму ранку.

— Гаразд.

Коли пан Ігнац пішов, Вокульський сів за стіл, написав на аркуші поштового паперу кілька рядків, уклав у конверт і заадресував його Жецькому. Йому здавалося, що він весь час чує противний голос барона: «Мені дуже приємно, кузино, що твої поклонники тріумфують… Шкода тільки, що моїм коштом…»

І куди б він. не глянув, скрізь йому ввижалося прекрасне обличчя панни Ізабелли, залите барвою сорому.

В серці його закипало глухе шаленство. Відчував, що руки його стають твердими, як залізо, а тіло набирає такої дивної сили, що, мабуть, не було такої кулі, яка, ударившись об нього, не відскочила б. В голові його зринуло слово «смерть», і він усміхнувся. Він знав, що смерть не кидається на відважних, а тільки стає навпроти них, як лютий собака, і дивиться зеленими очима — чи не примружиться людина?

Тієї ночі, як і кожної ночі взагалі, барон грав у карти.

Марушевич, який також був у клубі, нагадував йому о дванадцятій, о першій і о другій годині, що час уже йти спати, бо вранці він збудить його о сьомій; захоплений грою барон відповідав: «Зараз! Зараз!..», але просидів до третьої, аж поки один з його партнерів не сказав:

— Ну, годі, бароне. Поспіть хоч кілька годин, а то у вас тремтітимуть руки і ви схибите.

Ці слова, а ще більше те, що партнери встали з-за стола, витверезили барона. Він вийшов з клубу, повернувся додому і сказав своєму камердинерові Константієві розбудити його завтра о восьмій годині ранку.

— Мабуть, пан барон знову вигадав якусь дурницю!.. — невдоволено буркнув слуга. — Що там ще сталося? — сердито питав він, роздягаючи барона.

— Ах ти, мурло! — обурився барон. — Думаєш, що я тобі так і скажу? У мене буде дуель, ну?.. Бо мені так подобається. О дев’ятій ранку стрілятимусь з якимось шевцем чи перукарем, ну?.. Може, ти мені заборониш?..

— Та стріляйтесь собі, пане бароне, хоч і з самим чортом! — відказав Константій. — Тільки я хотів би знати, хто оплатить ваші векселі?.. А за квартиру? А на утримання дому? Через те, що вам цікаво щокварталу потрапляти на Повонзки, господар насилає на нас судового виконавця, а я боюсь померти з голоду… Ну й служба!..

— Чи ти замовкнеш!.. — крикнув барон і, схопивши черевика, пошпурив ним в камердинера. Той ухилився, і черевик ударився об стіну, мало не зваливши бронзову статуетку Яна Собеського.

Покінчивши з вірним слугою, барон ліг у ліжко й почав думати про своє скрутне становище. «Треба ж мати таке щастя, щоб стрілитися з якимось купчиком! — зітхав він. — Коли я його підстрелю, то це буде схоже на те, що мисливець вийшов на ведмедя, а вбив у селянина тільну корову. Коли він підстрелить мене, то, вийде, наче мене оперіщив батогом візник. А якщо обидва схибимо… Ні, ми ж повинні стрілятись до першої крові.

Хай би мене чорти взяли, коли я не перепросив би цього осла, навіть в присутності нотаріуса, нехай би навіть мені довелося убратись у фрак і білий галстук. Ах, паскудні ліберальні часи!.. Мій батько звелів би відшмагати такого хлюста своїм псарям, а я мушу давати йому сатисфакцію, немов сам торгую корицею… Нехай би вже наставала та дурна соціальна революція та винищила б або нас, або лібералів…»

Він почав засинати, і йому привиділось, що Вокульський убив його. Бачив, як два чоловіки несуть його тіло на квартиру до дружини, як вона умліває і падає на його закривавлені груди… Як сплачує усі його борги й асигнує тисячу карбованців на його похорон і… як він воскресає і забирає ту тисячу карбованців собі на дрібні видатки…

Щаслива усмішка заясніла на виснаженому обличчі барона, і він заснув, як дитина.

О сьомій годині Коистаитій і Марушевич насилу розбудили його. Барон нізащо не хотів уставати, бурмочучи, що вже краще зазнати ганьби та позбутись честі, ніж уставати так рано. Він опам’ятався аж тоді, коли побачив графин з холодною водою. Барон схопився з постелі, дав ляпаса Константієві, вилаяв Марушевича і в думці обіцяв собі, що вб’є Вокульського.

Та коли він уже одягнувся, вийшов на вулицю, побачив, що погода хороша і саме сходить сонце, злість його на Вокульського ослабла, він вирішив, що тільки прострелить йому ногу. «От же ж лихо! — завагався знов. — Окалічу його, а він кульгатиме до кінця життя і хвалитиметься: «Цю смертельну рану я одержав на дуелі з бароном Кшешовським…»

Добре мені діло! Що вони мені наробили, мої кохані секунданти!.. Коли вже якийсь там купчик неодмінно хоче в мене стріляти, то нехай стріляє на прогулянці, а не на дуелі… Жахливе становище! Уявляю собі, як моя дорога жіночка торочитиме всім, що я б’юся на дуелі з купцями…»

Під’їхали екіпажі. В один сів барон з графом-англійцем, у другий — мовчазний єгиптолог з пістолетами й хірургом.

Вони рушили в бік Білянського лісу, а через кілька хвилин за ними подався на візнику й баронів камердинер Константій. Вірний слуга на всі заставки кляв свого пана й нахвалявся, що той дорого заплатить йому за цю прогулянку.

Проте він був занепокоєний.

В Біляпському лісі барон і три його товариші знайшли своїх супротивників, і вони двома окремими групами заглибились в гущавииу над берегом Вісли. Доктор Шуман був роздратований, Жецький — стриманий, а Вокульський похмурий. Барон, погладжуючи свою ріденьку борідку, уважно придивлявся до нього й думав: «Він, мабуть, непогано кормиться, цей купчик. Я проти нього немов австрійська сигара проти бика. Хай мене чорти візьмуть, коли я не вистрілю в повітря над головою цього дурня або… зовсім не вистрілю… Так буде найкраще…»

Але тут барон згадав, що дуель має тривати до першої крові. Тоді він роззлостився й вирішив неодмінно вбити Вокульського. «Треба раз назавжди одучити цих крамарів викликати нас на дуель…» — казав сам собі барон.

За кілька десятків кроків від нього Вокульський ходив між двома соснами сюди й туди, мов маятник. Забувши за панну Ізабеллу, він прислухався до щебету пташок, що аж кишіли в лісі, та до плюскоту Вісли, що підмивала береги.

На тлі безтурботного щастя в природі дивно було чути, як брязкали в стволах пістолетів шомполи та клацали зводжувані курки. В Вокульському прокинувся хижий звір; з-перед очей його зник весь світ, залишився тільки один чоловік, барон, труп якого він мав кинути до ніг ображеній панні Ізабеллі.

Супротивників поставили на місця… Барон і досі був заклопотаний тим, що зробити з купчиком, і остаточно вирішив прострелити йому руку. На обличчі Вокульського позначилась така дика запеклість, що здивований граф-англієць подумав: «Тут, мабуть, річ не в коні і не в тому, що він штовхнув його на скачках!..»

Єгиптолог, який досі мовчав, тепер подав команду, і супротивники, навівши пістолети, почали сходитись. Барон націлився Вокульському в праву ключицю й, опускаючи дуло, легенько натиснув на спуск. В останню мить його пенсне перекосилось, пістолет на волосину відхилився, пролунав постріл — і куля пролетіла за кілька дюймів над плечем Вокульського.

Барон, прикривши обличчя пістолетом і виглядаючи з-за нього, думав: «Не влучить, осел… Націляється в голову…»

Раптом він відчув сильний удар в скроню, у нього зашуміло в вухах, перед очима залітали чорні мухи… Він випустив пістолет на землю й повільно став навколішки.

— В голову!.. — крикнув хтось.

Вокульський кинув пістолет на землю і зійшов з дистанції. Всі побігли до барона, який зовсім не вмирав, а, стоячи навколішках, верескливим голосом кричав:

— Незвичайний випадок! У мене діра в щоці, зуб вибитий, а кулі десь нема… Не проковтнув же я її…

Тоді єгиптолог підняв і пильно оглянув пістолет барона.

— Ага!.. — нарешті гукнув він. — Зрозуміло… Куля вдарила в пістолет, а замок — у щоку… Пістолет пошкоджено, дуже цікавий постріл…

— Пане Вокульський, ви задоволені? — спитав граф-англієць.

— Так, задоволений.

Хірург перев’язав баронові обличчя. З гущавини вибіг переляканий Константій.

— А що! — вигукнув він. — Чи я не казав, що ви дограєтесь!

— Мовчи, дурню… — пробелькотів барон. — Їдь мені зараз до баронеси і скажи куховарці, що я тяжко поранений…

— Я прошу супротивників, — урочисто промовив граф, — подати один одному руки.

Вокульський підійшов до барона й подав йому руку.

— Чудовий постріл, пане Вокульський, — насилу промовив барон, міцно тиснучи Вокульському руку. — Мене дивує, що людина вашої професії… вибачте, може, це вас ображає?..

— Аж ніяк!

— Отож: що людина вашої професії, зрештою, дуже шанованої, так добре стріляє… Де моє пенсне? Ага, тут… — Пане Вокульський, прошу на пару слів наодинці…

Він сперся на плече Вокульського, і вони одійшли кроків на двадцять у ліс.

— Я спотворений, — почав барон, — і схожий зараз на стару мавпу з флюсом. Не хочу з вами ще раз сваритись, бо бачу, що вам щастить… Але скажіть мені, будь ласка, за що ви мене скалічили?.. Бо не за те ж, що я вас штовхнув… — додав він, дивлячись Вокульському в очі.

— Ви образили жінку… — тихо відповів Вокульський.

Барон ступив крок назад.

— Ах… c’est ea!..[73] — сказав він. — Розумію… Ще раз перепрошую вас, а т а м… знаю, що мені зробити…

— І ви мені пробачте, бароне, — промовив Вокульський.

— Дрібниця… Дуже прошу… байдуже, — говорив барон, трясучи його за руку. — Може, я й не так сильно скалічений, але от щодо зуба… Де мій зуб, докторе?.. Прошу загорнути його в папірець… Щодо зуба, то я вже давно повинен би вставити собі нові. Ви не повірите, пане Вокульський, які у мене зіпсовані зуби…

Всі попрощалися дуже задоволені. Барон дивувався, відкіля людина такої професії так добре стріляє, граф-англієць більш ніж будь-коли був схожий на маріонетку, а єгиптолог знову взявся розглядати хмари. В другій партії — Вокульський був замислений, Жецький захоплювався відвагою і чемністю барона, тільки Шуман був злий. Аж коли їхній екіпаж, спустившись з пагорка, проїжджав повз монастир камедулів, доктор подивився на Вокульського і буркнув:

— Ну й тварюки! І як я не навів на цих блазнів поліції…

Через три дні після дивного поєдинку Вокульський сидів у своєму кабінеті з паном Вільямом Коллінзом. Слуга, якого вже давно цікавили ці зустрічі, що відбувалися по кілька разів на тиждень, витирав у сусідній кімнаті порох і раз у раз прикладав до дірки в замку то око, то вухо. Бачив, що на столі лежать якісь книжки, а його пан щось пише в зошиті; чув, що гість час від часу ставить Вокульському якісь запитання, а той відповідає або голосно і впевнено, або тихо й непевно… Але про що вони розмовляли таким незвичайним способом, слуга не міг збагнути, бо розмова провадилась чужою мовою.

— По-якому ж вони говорять? — бурмотів слуга. — Я ж знаю, що по-німецьки буде: «Бітте, майн гер». І не по-французькому, бо не кажуть: «Мусьє, бонжур, денді»… і не по-єврейському, і не по-ніякому, то по-якому ж?.. Мабуть, хазяїн задумав неабияку спекуляцію, коли сам чорт нічого не второпає… Та й спільника ж знайшов!.. Холера йому в печінку!..

Раптом залунав дзвінок. Пильний слуга навшпиньках одійшов від дверей кабінету, гупаючи, увійшов у передпокій і, повернувшись за хвилину, постукав до пана.

— Чого тобі? — нетерпляче запитав Вокульський, прочинивши двері.

— Прийшов отой пан, що вже у нас бував, — відповів слуга і з цікавістю зазирнув у кабінет. Але, крім зошита на столі та рудих бакенбардів пана Коллінза, нічого особливого не побачив.

— Чого ж ти не сказав, що мене немає вдома? — сердито спитав Вокульський. ' — Забув, — нахмурившись, відповів слуга й махнув рукою.

— Проси його, бовдуре, в зал, — сказав Вокульський і грюкнув дверима.

Незабаром у зал увійшов Марушевич, Він уже коли входив, був збентежений, а побачивши, що Вокульський зустрічає його непривітно, збентежився ще більше.

— Пробачте… може, я перешкоджаю… може, у вас важливі справи…

— Зараз у мене нема ніяких справ, — похмуро відповів Вокульський і трохи почервонів. Марушевич помітив це.

Він був певний, що в квартирі Вокульського або затівається щось таємне, або ховається жінка. В усякому разі, до нього повернулась самовпевненість, яку він завжди відчував у присутності збентежених людей.

— Я відберу у вас лише хвилинку, — вже сміливіше казав засмоктаний молодик, елегантно помахуючи палицею та капелюхом. — Одну хвилинку.

— Слухаю, — сказав Вокульський. Він швидко сів у крісло й показав, гостеві на друге.

— Я прийшов попросити у вас пробачення, — з фальшивою щирістю заговорив Марушевич, — і сказати, що не можу служити вам в справі купівлі дому Леицьких…

— А відкіля вам відомо про цю купівлю?.. — не на жарт здивувався Вокульський.

— Ви не догадуєтесь? — невимушено спитав молодик і навіть підморгнув, але злегка, бо ще почував себе не досить певно. — Не догадуєтесь, дорогий пане Вокульський?..

Та це ж той шановний Шлангбаум…

Він раптом замовк, немов удавившись недокінченою фразою, а ліва рука його з палицею і права з капелюхом безпорадно опустились на бильця крісла. Тим часом Вокульський навіть не ворухнувся, а тільки пильно дивився на гостя. Він стежив за зміною виразу обличчя Марушевича, як мисливець стежить за ріллею, по якій пробігають сполохані зайці. Придивляючись до молодика, він думав: «Ага, то це він і є той порядний католик, якого Шлангбаум наймає за п’ятнадцять карбованців на торги і не радить давати наперед грошей? Коли він одержував вісімсот карбованців за баронового коня, то теж був чимось збентежений… Ага!.. І те, що я купую коня, теж він розляпав.

Служить разом двом панам: баронові і його дружині…

Але він забагато знає про мої справи. Шлангбаум був необережний».

Так думав Вокульський і спокійно розглядав Марушевича. А засмоктаний молодик, бувши до того ще й дуже нервовим, звивався під. Його поглядом, як голуб під поглядом очкової змії. Спочатку він трохи зблід, потім став відшукувати на стелі і стінах, за що б зачепитися очима, і, нарешті, обливаючись холодним потом, відчув, що не може вирвати свого блукаючого погляду з-під влади Вокульського. Йому здавалось, що похмурий купець кліщами вхопив його за душу і що опиратись йому він неспроможний. Марушевич ще разів кілька крутнув головою і нарешті, цілком упокорений, потонув у погляді Вокульського.

— Пане Вокульський, — мовив він солодким голосом. — Я бачу, що в грі з вами треба відкривати карти… Отже, я скажу одразу…

— Не турбуйтесь, пане Марушевич. Що мені треба знати, я вже знаю.

— Пане добродію, ви повірили пліткам, і через те у вас склалася, про мене погана думка. А тим часом у мене, слово честі, найкращі наміри…

— Повірте, пане Марушевич, що моя думка про будь-кого складається не на підставі пліток.

Він устав з крісла й одвернувся, що дало можливість Марушевичу трохи опам’ятатись. Молодик швидко попрощався і, біжачи сходами вниз, думав: «Ну, чув хто-небудь отаке?.. Якийсь нікчемний крамар задирає переді мною носа! Слово честі, була мить, коли я хотів ударити його палицею… Нахаба, слово честі… Він ще може подумати, що я його боюсь, слово честі… Господи, як ти тяжко караєш мене за легковажність!.. Підлі лихварі присилають до мене судового виконавця, за кілька днів я повинен сплатити борг честі, а цей купчик, цей… негідник!.. Я хотів би тільки знати: чого він так задається, що він про мене думав?.. Тільки це, більше нічого… Слово честі, він когось замордував, бо такого погляду у порядної людини бути. де може. Звичайно, що так, адже він мало не вбив Кшешовського. Ах, нікчемний нахаба!.. І він насмілився так дивитись на мене… на мене, їй-богу!..»

Незважаючи на це, другого дня Марушевич знову приїхав з візитом до Вокульського, а не заставши його вдома, сказав візникові спинитись коло магазину.

В магазині його зустрів пан Ігнац, розвівши руки так, немов віддавав увесь магазин в його розпорядження. Проте якийсь внутрішній голос шепнув старому продавцеві, що цей відвідувач купить не більш як на п’ять карбованців, та ще, може, скаже записати на рахунок.

— Де пан Вокульський? — запитав Марушевич, не знімаючи капелюха.

— Зараз надійде, — відповів пан Ігнац з низьким поклоном.

— Зараз, тобто?..

— Найпізніше за чверть години, — відповів Жецький.

— Я зачекаю. Скажіть винести карбованця візникові, — промовив молодик, недбало сідаючи на стілець. Проте у нього похололи ноги, коли він подумав, що старий продавець може й не виконати цього доручення. Але Жецький доручення виконав, хоч уже й не кланявся відвідувачеві.

Через кілька хвилин прийшов Вокульський.

Коли Марушевич побачив ненависного купчика, його пойняли такі суперечливі почуття, що він не тільки не знав, що говорити, а й втратив здатність думати. Пам’ятав тільки, що Вокульський повів його в кабінет за магазином, де стояла залізна каса, і подумав, що почуття його до Вокульського можна б назвати сумішшю погорди і презирства.

А ще йому пригадалось, як він ці свої відчуття намагався прикрити вишуканою чемністю, яка навіть йому самому здалася підлабузництвом.

— Що ви скажете? — спитав його Вокульський, коли вони вже сиділи. Причому Марушевич так і не збагнув, коли саме він зайняв це положення в просторі. Проте почав говорити, трохи затинаючись:

— Шановний пане Вокульський, я хотів довести вам свою доброзичливість… Баронеса, як вам відомо, хоче купити будинок Ленцьких. А барон, її чоловік, наклав вето на певну частину її майна, без якого вона купити будинку не зможе… Отож… барон тимчасово опинився в скрутному становищі… Йому бракує… бракує тисячі карбованців… Він хотів би ці гроші позичити… бо без них… без них, ви розумієте, він не зможе з достатньою енергією чинити опір дружині…

Бачачи, що Вокульський знову допитливо на нього дивиться, Марушевич витер з лоба піт.

— То це баронові потрібні гроші?

— Так, — швидко відповів Марушевич.

— Тисячі карбованців не дам, а так триста… чотириста..

І то під розписку барона.

— Чотириста! — машинально повторив Марушевич і швиденько додав: — За годину привезу розписку барона… Ви тут будете?

— Буду.

Марушевич вийшов з кабінету й за годину справді повернувся з розпискою барона Кшешовського. Прочитавши розписку, Вокульський поклав її в касу й видав Марушевичу чотириста карбованців.

— Барон постарається якнайближчим часом… — бурмотів Марушевич.

— Можна не поспішати, — відповів Вокульський. — Барон, здається, нездужає?

— Так… трохи… Завтра або післязавтра він виїжджає… Поверне якнайближчим…

Вокульський попрощався з ним, холодно кивнувши головою.

Молодик швидко вийшов з магазину, забувши навіть повернути Жецькому карбованця за візника. Опинившись на вулиці, він з полегкістю зітхнув і став обмірковувати останні події: «Ах, підлий купчик!.. Він насмілився дати мені чотириста карбованців замість тисячі… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність… Аби тільки відігратись, слово честі, шпурну йому в очі ці чотириста карбованців і ще тих двісті… Боже, як я морально занепав…»

Пригадались йому кельнери різних ресторанів, більярдні маркери та швейцари готелів, у яких він також різноманітними способами вициганював гроші. Але жоден з них не здавався йому таким гидким та гідним зневаги, як Вокульський. «Слово честі, — думав він, — я добровільно вліз в його бридкі лабети… Господи, як тяжко ти караєш мене за легковажність…»

Натомість Вокульський був дуже задоволений. «Мені здається, — думав він, — що цей Марушевич великий гультяй та ще й жульман. Він хотів, щоб я знайшов йому посаду, проте знайшов її сам: стежить за мною і доносить, кому треба. Був би наробив мені великого клопоту, коли б не оці чотириста карбованців, на які, я певен, він видав мені фальшиву розписку. Кшешовський, хоч який самодур та нероба, все-таки людина чесна… (Чи може бути чесною людиною нероба?) В усякому разі, задля інтересів та примх своєї дружини він не позичав би грошей у мене…»

Йому стало дуже прикро; він опустив голову на руки й думав далі: «Але що ж я все-таки роблю?.. Свідомо допомагаю жульманові шахрувати. Якби я сьогодні вмер, Кшешовському довелося б сплатити ці гроші… Ні, Марушевич сів би в тюрму… Та це його не мине…»

За хвилину огорнув його ще більший песимізм. «Чотири дні тому я мало не вбив людини, сьогодні другій проклав міст до тюрми — і все це задля неї, за єдине merci.

Але задля неї я нажив капітал, даю заробіток сотням людей, примножую багатства батьківщини… Чим же я був би без неї? Дрібним галантерейним купцем. А сьогодні про мене говорить уся Варшава. Ну що ж!.. Купка вугілля приводить в рух пароплав з кількома сотнями пасажирів, а любов рухає мною. А якщо вона спалить мене так, що від мене залишиться тільки жменя попелу?.. Боже мій, який він мізерний, цей світ!.. Правду каже Охоцький. Жінка — підле створіння: вона бавиться тим, чого навіть неспроможна збагнути…»

Він так глибоко поринув у гіркі роздуми, що не почув, як позад нього відчинилися двері й залунали кроки. Опам’ятався аж тоді, коли до нього доторкнулася чиясь рука.

Він повернув голову й побачив адвоката з великим портфелем під пахвою; вираз його обличчя був дуже похмурий.

Збентежений Вокульський схопився й посадив гостя в крісло. Знаменитий адвокат поклав портфеля на стіл і, потираючи одним пальцем потилицю, стиха заговорив:

— Пане… пане Вокульський! Дорогий мій пане Станіславе! Що ви виробляєте, пане добродію?.. Я заперечую… протестую…. подаю скаргу від вельможного пана Вокульського, вітрогона, до дорогого пана Станіслава, який з посильного хлопчини при магазині перетворився на вченого і мав здійснити реформу в нашій торгівлі з закордоном. Пане… пане Станіславе, так не можна!..

Говорячи це, він потирав потилицю з обох боків і кривився так, ніби мав повен рот хініну.

Вокульський опустив очі й мовчав; адвокат говорив далі:

— Дорогий мій, одним словом — погані справи. Граф Саноцький, пам’ятаєте — отой прихильник грошових заощаджень, — хоче зовсім вийти із спілки… І знаєте чому?

З двох причин: по-перше, ви бавитесь у скачки, а по-друге, б’єте його на цих скачках. Разом з вашим конем ішов і його, і він програв. Граф страшенно невдоволений і бурчить: «На якого чорта я вкладатиму свій капітал? Хіба на те, щоб давати можливість усяким купчикам виривати у мене з-під носа призи?..»

— Даремно я його умовляв, — трохи перепочивши, говорив далі адвокат, — що скачки така сама вигідна справа, як і кожна інша, навіть вигідніша, бо ви за кілька днів на вкладені вісімсот карбованців заробили триста; але граф одразу заткнув мені рота: «Вокульський, — каже, — весь виграш і вартість коня пожертвував дамам на притулок та ще хтозна-скільки переплатив Юнгові й Міллерові…»

— Невже я не можу робити навіть цього? — перебив Вокульський.

— Можете, можете, — згідливо підтакував знаменитий адвокат. — Можете робити, але, роблячи так, ви тільки повторюєте старі гріхи, що їх набагато вправніше робили ваші попередники. А тим часом і я, і князь, і оті графи зблизилися з вами не для того, щоб ви повторювали старі гріхи, а щоб показали нам нову путь.

— Ну, то нехай виходять із спілки, — рішуче сказав Вокульський, я їх не заманював до неї.

— І вийдуть, — казав адвокат, вимахуючи рукою, — якщо ви зробите ще хоч одну помилку…

— Наче я наробив їх так багато!..

— Ви просто незвичайний! — розсердився адвокат і ляснув себе по коліні. — А знаєте, що говорить граф Літинський, отой англофіл, отой: «те-ек»?.. Він каже: «Вокульський викінчений джентльмен, він стріляє, як Немврод[74], але… це не керівник комерційного підприємства. Бо сьогодні він вкладе в підприємство мільйони, а завтра викличе кого-небудь на дуель і все поставить під загрозу…»

Вокульський аж посунувся назад з кріслом. Про такий докір він навіть подумати не міг. Помітивши враження, яке справили його слова, адвокат вирішив кувати залізо, поки гаряче.

— Пане Станіславе, якщо не хочете зіпсувати добре початої справи, то не робіть більше таких дурниць. А найголовніше — не купуйте будинку Ленцьких. Пробачте, але якщо ви вкладете в нього дев’яносто тисяч, то спілка розвіється, як дим. Люди побачать, що ви вкладаєте великий капітал на шість чи сім процентів річних, і втратять віру в ті проценти, які ви їм обіцяєте, і навіть… розумієте… можуть підозрювати…

Вокульський підхопився з крісла.

— Не треба мені ніяких спілок!.. — крикнув він. — Я ні в кого не запобігаю ласки, швидше можу обдарувати тією інших. Хто мені не довіряє, нехай перевірить справи цілого підприємства… Нехай пересвідчиться, що я нікого не обманював, але спільником моїм він уже не буде. Всілякі примхи — не монополія князів та графів. У мене теж є свої примхи, і я не люблю, коли втручаються в мої справи…

— Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, — заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. — Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку?

— Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу.

— Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше — не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода?

— Нехай буде й так, — відповів Вокульський.

— Ну от, — сказав адвокат, — так буде найкраще. — Якби ви самі купили той будинок, то опинилися б у фальшивому становищі навіть перед Ленцькими. Звичайно, ми не любимо тих людей, до яких переходить наше добро — це по-перше. А по-друге, хто може поручитись, що у них не виникли б всілякі припущення. Можуть же вони подумати: він або переплатив або недоплатив нам. Якщо переплатив, то як він смів робити нам таку ласку, а як не доплатив, то — обманив нас…

Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. «Звичайно, — думав він, — адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв’язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!..»

Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі.

Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав:

— Старий! Скажи одверто: що про мене говорять?

Жецький розвів руками.

— Ах, боже мій, що говорять…

— Викладай щиру правду, — підбадьорював його Вокульський.

— Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти.

— Браво!

— А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство…

— Нехай поцілують мене в…

— А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше…

— Ще раз в те саме місце, — додав Вокульський. — А що ти сам думаєш, Ігнаце?

— Я думаю, — без вагання відповів Жецький, — що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим…

Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму.

Вокульський спалахнув.

— Не відмовлюся! — вигукнув він. — Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете?

З дитинства я жив, мов птах із зв’язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу…

В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:

Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п’ять карбованців.

Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову:

— Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся…

Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів:

— Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя…

— За яке щастя? — спитав Ігнац.

Але Вокульський уже виходив через задні двері.

Розділ чотирнадцятий ДІВОЧІ МРІЇ

Від великодня панна Ізабелла часто думала про Вокульського. І дивна річ: її вражало те, що цей чоловік щоразу поставав в її уяві якимось іншим.

Панна Ізабелла знала багатьох людей і досить влучно характеризувала їх. Кожен з дотеперішніх її знайомих відрізнявся тим, що його можна було охарактеризувати одною фразою або словом. Князь був патріот, його адвокат — проноза, граф Літинський удавав англійця, її тітка була горда, Заславська — добра, Охоцький — дивак, а Кшешовський — картяр. Словом, кожна людина посідала якусь позитивну або негативну ознаку, інколи це була заслуга, а найчастіше — титул чи багатство, що мали голову, руки й ноги і носили більш чи менш модне вбрання.

Аж у Вокульському вона побачила не тільки нову особистість, а й не знане досі явище. Його не можна було охарактеризувати не тільки одною, а навіть сотнями фраз. Він ні на кого не був схожий, а коли взагалі його можна було з чим-небудь порівнювати, то хіба з місцевістю, на якій за цілий день подорожі можна натрапити на рівнини й гори, ліси й луки, води й пустелі, села й міста; де з-за імли на обрії виринають якісь невиразні пейзажі, не схожі на жоден з бачених досі. Її поривало здивування, і вона питала себе: чи це гра схвильованої уяви, чи він справді надприродна істота, в усякому разі — не знана досі в великосвітських салонах?

І панна Ізабелла стала систематизувати свої враження.

Спочатку вона зовсім не помічала Вокульського, лише відчувала наближення якоїсь величезної тіні.

Був якийсь чоловік, що кинув кілька тисяч карбованців на добродійні цілі й на сирітський притулок її тітки; потім хтось грав з її батьком в карти в клубі і щодня програвав; потім хтось викупив батькові векселі (може, то не Вокульський?..), далі купив її сервіз, нарешті, прислав різні речі для оздоби гробу господнього.

Цей хтось був зухвалий скоробагатько, який уже з рік переслідував її невідступним поглядом у театрах і на концертах. Це був брутальний цинік, який розбагатів на підозрілих спекуляціях, щоб купити собі репутацію у людей, а її, панну Ізабеллу Ленцьку, — у батька!..

З того часу в її пам’яті залишилась тільки незграбна постать, червоні руки та погордливе поводження, яке порівняно з чемністю інших купців здавалося нестерпним, а на тлі парасольок, віял, саквояжів та іншої галантереї — просто смішним. Це був промітний і нахабний купчик, який в своєму магазині удавав з себе відставного міністра.

Він був їй гидкий і навіть смертельно ненависиий, оскільки насмілився підкидати їм допомогу в формі купівлі сервізу та програшів батькові в карти.

Ще й сьогодні, думаючи про це, панна Ізабелла бгала на собі сукню, кидалась на канапу і, б’ючи кулаком по сидінню, шептала:

— Негідник!.. Негідник!..

Вже самі злидні, що загрожували її домові, сповнювали її гіркотою, а тут ще якийсь чужинець вдирається за завісу, що прикриває її найбільшу таємницю, якої вона не хотіла б відкрити самому богові. Все вона могла б пробачити, крім цього удару по її гордості.

Але ось сталася зміна декорацій. На сцену вийшов інший чоловік, який цілком недзвозначно заявив їй в вічі, що купив сервіз, аби на ньому заробити. Отже, він відчував, що допомагати панні Ізабеллі не вільно, а коли б навіть зробив це, то не тільки не шукав би розголосу або вдячності, а навіть подумати про це не посмів би.

Цей самий чоловік вигнав з магазину Мрачевського, який насмілився сказати про неї щось погане. Даремно вороги панни Ізабелли, барон і баронеса Кшешовські, оступались за Мрачевського; даремно закинула за нього слово тітка графиня, яка рідко кому дякувала, а ще рідше просила.

Вокульський не поступився… Проте одного її, панни Ізабелли, слова було достатньо, щоб зламати цього непохитного чоловіка; він не тільки поступився, а навіть дав Мрачевському кращу посаду. Таких поступок не роблять для жінки, котрої не шанують.

Шкода тільки, що майже в той самий час у її шанувальнику прокинувся хвальковитий скоробагатько, який у костьолі кинув на піднос купу золота. Ах, як це було по-купецькому!.. І як він нічого не розуміє по-англійськи, не має поняття про модну тепер мову!..

Третя фаза. На перший день великодня вона зустрілася з Вокульським у салоні своєї тітки й переконалась, що він на голову вищий від аристократів. Саме найродовитіші аристократи прагнули познайомитися з ним, а він, отой брутальний парвеню, вирізнявся серед них, як вогонь серед диму. Ходив незграбно, але сміливо, немов салон був його незаперечною власністю, і похмуро вислухував компліменти, якими його засипали… Потім його покликала найшановніша з матрон, вдова Заславська, і через кілька хвилин розмови з ним гірко розплакалась… Невже цей скоробагатько з червоними руками?..

Аж тоді панна Ізабелла спостерегла, яке у Вокульського незвичайне обличчя. Риси виразисті й рішучі, волосся немов наїжачене від гніву, невеликі вуса, прослідок борідки, монументальна постать, ясний і проникливий погляд…

Якби цей чоловік володів не магазином, а великим маєтком, він був би дуже пристойним; якби народився князем — був би велично гарним. В усякому разі, він нагадував стрілецького полковника Трості і — таки справді — статую гладіатора-переможця.

На той час від панни Ізабелли одійшли майже всі поклонники.

Правда, люди старшого віку ще обсипали її компліментами за вроду й елегантність, зате молоді, особливо титуловані та багаті, поводились з нею холодно і стримано; коли ж вона, стомлена самотністю та банальними компліментами, озивалася до котрогось із них трохи щиріше, вони дивились на неї з явним острахом, немов боячись, що вона кинеться їм на шию і негайно потягне до вінця.

Світ салонів панна Ізабелла любила не на життя, а на смерть і вийти з нього могла хіба в могилу, проте що не рік, а навіть що не місяць, то все більше зневажала людей з цього світу. Вона не могла збагнути, як це її, такої вродливої, такої доброї, такої чудово вихованої, світ міг цуратись тільки тому, що вона не має багатства…

— Господи милостивий!.. — шептала вона не раз, спостерігаючи з-за фіранок екіпажі франтів, які одвертались від її вікон, аби не вклонитися їй. Невже вони гадають, що вона виглядає їх?..

А насправді вона таки їх виглядала!..

На очі їй набігли пекучі сльози, спересердя вона кусала свої прекрасні губи і, сіпаючи за шнурки, запинала фіранками вікна.

— Що за люди!.. Що за люди!.. — повторювала вона, соромлячись, однак, додати якийсь гострий епітет, бо вони належали до найвищого товариства. Негідником, на її думку, можна було назвати лише Вокульського.

До всіх нещасть лиха доля з цілої плеяди колишніх поклонників залишила їй тільки двох. На Охоцького вона надій не покладала: він більше приділяв уваги якійсь літаючій машині (це ж просто божевілля!), аніж їй. Зате неодмінно скрізь бували при ній, правда, не дуже нав’язуючись, маршалок і барон. Маршалок нагадував їй обсмалену свинячу тушу, які їй інколи доводилось бачити на вулиці в різницьких фургонах; а барон був схожий на суху нечинену шкуру, цілі стоси яких перевозять вулицями на возах.

На сьогодні це було її єдине оточення, так би мовити, її крила, якщо вона, як казали люди, була ангелом… Ця жахлива пара дідуганів переслідувала панпу Ізабеллу уві сні і наяву. Інколи їй здавалось, що вона загинула і що пекло для неї почалося вже на цьому світі.

В такі хвилини, мов потопельник, що хапається очима світла на далекому березі, панна Ізабелла думала про Вокульського. І в своєму незмірному розпачі від цього мала тінь полегкості, думаючи, що за нею все-таки шаліє незвичайний чоловік, про якого так багато говорять у товаристві. Тоді їй спадали на думку славетні мандрівки або розбагатілі американські промисловці, котрі довгі роки тяжко працювали в шахтах; цих людей їй інколи здалека показували в паризьких салонах.

— Гляньте он туди, — щебетала недавно випущена з монастирського пансіону молоденька графівна, показуючи вбік віялом, — ви бачите отого пана, схожого на кучера омнібуса? Це, кажуть, якийсь знаменитий чоловік, який щось там відкрив, не знаю тільки що: чи золоті копальні, чи Північний полюс… Навіть не пам’ятаю його прізвища, але один маркіз з академії запевняв мене, що він десять років прожив коло полюса… Чи то пак під землею… Жахливий чоловік!.. На його місці я вмерла б зо страху… А ви теж умерли б?.. Якби ж то Вокульський був таким мандрівником або хоч би гірником, який нажив мільйони, десять років попрацювавши під землею!.. Але він був тільки купцем, та ще й галантерейним!.. Він навіть не знав англійської мови, і на кожному кроці в ньому прозирав скоробагатько, який замолоду прислуговував у ресторані. Такий чоловік, в крайньому разі, міг бути добрим порадником, навіть неоціненним другом (в кабінеті, коли нема гостей). Навіть… чоловіком, бо трапляються ж з людьми жахливі нещастя. Але коханим… Ні, це було б просто смішно… В разі потреби найаристократичніші дами купаються в грязьових ваннах, але зазнавати від цього втіхи може хіба ненормальна людина.

Четверта фаза. Панна Ізабелла кілька разів зустрічала Вокульського в Лазейках і навіть не гордувала відповідати на його поклони. Серед зелені дерев та між статуями цей грубіян знову здався їй інакшим, ніж за конторкою в магазині. Якби ж у нього був маєток з палацом, парком і ставком! Правда, він скоробагатько, але нібито шляхтич, племінник офіцера… Проти маршалка й барона — він справжній Аполлон, аристократи все більше про нього говорять, та ще оті несподівані сльози шляхетної вдови…

До того ж Заславська явно протегувала Вокульському перед своєю приятелькою графинею і її племінницею панною Ізабеллою. Кількагодинні прогулянки з тіткою по Лазенках були такі нудні, а балачки про моди, притулки та майбутні великосвітські весілля так дратували, що панна Ізабелла навіть трохи сердилась на Вокульського, чом він не підходить до них і хоч би з чверть години не поговорить.

Для світської особи розмова з такими людьми до певної міри цікава, а панну Ізабеллу завжди бавила Своєрідна мова й логіка селян.

Правда, галантерейний купець, та ще такий, що їздить власним екіпажем, навряд чи буде таким цікавим, як простий селянин…

Як би там не було, для панни Ізабелли не було прикрою несподіванкою, коли одного разу вдова Заславська сказала, що поїде з нею і з графинею в Лазенки на прогулянку і заговорить з Вокульським.

— Нам же нудно, то нехай нас розважає, — мовила стара.

А коли вони о першій годині в’їжджали в Лазенківський парк, удова, значливо усміхаючись, сказала панпі Ізабеллі:

— У мене таке передчуття, що ми його тут десь зустрінемо.

Панна Ізабелла трохи почервоніла й вирішила зовсім не розмовляти з Вокульським або принаймні поводитися з ним згорда, щоб він надто багато про себе не думав. Звичайно, в цьому «думати» не могло бути й мови про любов, навіть більше, вона не хотіла допустити й тіні фамільярності. «І вогонь буває приємний, особливо взимку, — думала вона, — але… на певній віддалі».

Тим часом Вокульського в Лазенках не було. «Як то, він не чекав? — здивувалась панна Ізабелла. — Мабуть, захворів…»

Вона ані гадки не мала, що у Вокульського можуть бути якісь пильніші справи, крім зустрічі з нею, і вирішила, якщо він спізниться, не тільки поводитися з ним згорда, а й висловити йому своє незадоволення. «Якщо пунктуальність є чемністю королів[75], — думала вона далі, — то для купців — це просто обов’язок!..»

Минуло півгодини, година, дві — настав час повертатися додому, а Вокульського не було; нарешті дами сіли в карету: графиня, як завжди, була холодна, Заславська трохи неуважна, а панна Ізабелла розгнівана. Обурення її не зменшилось, коли батько увечері розказав їй, що від полудня був у князя на нараді, де Вокульський подав грандіозний проект торговельної спілки і викликав справжній захват у пересичених магнатів.

— Я давно передчував, — закінчив пан Ленцький, — що з допомогою цього чоловіка позбудусь обтяжливої опіки моєї рідні і знову стану тим, ким мені належить бути!

— Але, папа, для спілки потрібні гроші, — відказала панна Ізабелла, легенько стенувши плечима.

— Для того я й дозволяю продати наш дім. Правда, на сплату боргів піде щось шістдесят тисяч, але мені, в усякому разі, залишиться щонайменше тисяч з сорок.

— Тітка казала, що за дім ніхто не дасть більше як шістдесят тисяч…

— Ах, тітка!.. — обурився пан Томаш, — Вона завжди каже те, що могло б мене засмутити або принизити. Шістдесят тисяч дає Кшешовська, яка втопила б нас у ложці води… міщанка!.. А тітка їй, звичайно, підтакує, оскільки йдеться про мій будинок, про моє становище…

Він почервонів і став сопіти, але, не хотівши сердитись при дочці, поцілував її в чоло й пішов у кабінет. «А може, батько має рацію? — думала панна Ізабелла. — Може, він справді практичніший за всіх тих, хто його так суворо засуджує? Адже батько перший розпізнав цього… Вокульського… Але ж який він грубіян! Не приїхав у Лазенки, хоч удова, напевне, попередила його. А втім, може, так і краще: гарні ми були б, якби хто-небудь зустрів нас на прогулянці з галантерейним купцем!»

Кілька днів після цього панна Ізабелла тільки й чула що про Вокульського. По всіх салонах повторювали його ім’я. Маршалок присягався, що Вокульський напевне походить з старовинного роду, а барон, знавець чоловічої вроди (він по півдня просиджував перед дзеркалом), твердив, що Вокульський — «цілком… цілком…». Граф Саноцький закладався, що він — єдиний розумний чоловік в країні, граф Літинський проголошував, що цей купець є взірцем англійського промисловця, а князь лише потирав руки і, усміхаючись, говорив: «Ага?..»

Навіть Охоцький, навідавши одного разу панну Ізабеллу, розказав їй, що гуляв з Вокульським в Лазенках.

— Про що ж ви говорили? — спитала вона здивовано. — Не про літаючі ж машини?..

— О! — замислено пробурмотів кузен. — Вокульський, мабуть, єдиний чоловік у Варшаві, з яким про це можна говорити. Він людина незвичайна! «Єдиний розумний… єдиний комерсант… єдиний, хто може говорити з Охоцьким?.. — думала панна Ізабелла. — Хто ж він такий насправді?.. Ага! Вже знаю…» їй здалося, що вона розгадала Вокульського. Це — честолюбний спекулянт, який для того, щоб проникнути в вище товариство, вирішив одружитися з нею, зубожілою панною знатного роду. Для цього ж він завойовував визнання її батька, тітки-графині і всієї аристократії. Але переконавшись, що йому й без неї пощастить пролізти в вищий світ, він раптом охолов… і навіть не прибув у Лазенки!.. «Поздоровляю, — думала вона. — Він має все, потрібне для кар’єри: непоганий, здібний, енергійний, а головне — нахабний і підлий… Як він насмілився удавати закоханого в мене, а потім так легко… Ці парвеню справді випереджають нас навіть у лицемірстві… Який же він негідник!..»

Вкрай обурена, вона хотіла навіть сказати Миколаєві, щоб він ніколи не впускав Вокульського й на поріг вітальні… Щонайбільше — в кабінет батька, якщо він прийде в справі. Але згадавши, що Вокульського взагалі до них не запрошували, почервоніла з сорому.

В цей час вона дізналась від пані Мелітон про нову сварку Кшешовського з дружиною і про те, що баронеса купила коня за вісімсот карбованців, але, мабуть, поверне його, бо за кілька днів мають бути скачки, а барон з багатьма заклався на великі гроші.

— Можливо, що барон і баронеса навіть помиряться з цієї нагоди, — зауважила пані Мелітон.

— Чого б я не дала, аби тільки барон не відкупив коня та програв ті гроші, на які закладався!.. — вигукнула панна Ізабелла.

А через кілька днів панна Флорентіна під великим секретом розказала їй, що барон не одержить свого коня, бо його купив Вокульський.

Таємниця ще не була розголошена, отож коли, панна Ізабелла пішла до тітки з візитом, то застала її з Заславською — вони радились, як би через того коня помирити барона з баронесою.

— Нічого з цього не вийде, — сміючись, сказала панна Ізабелла. — Барон не одержить свого коня.

— Може, хочеш закладатися? — холодно спитала графиня.

— Будь ласка, тьотю, — на ваш сапфіровий браслет…

Заклад відбувся, отже, графиня й панна Ізабелла були дуже зацікавлені скачками.

А потім панна Ізабелла злякалася: вона дізналась, що барон дає Вокульському чотириста карбованців відступного і що граф Літинський виступає в цій справі посередником.

В салоні графині навіть перешіптувались, що Вокульський мусить погодитись на пропозицію барона не задля грошей, а задля графа. І тоді панна Ізабелла подумала: «Згодиться, якщо він зажерливий скоробагатько, але не згодиться, якщо…»

Не наважувалась навіть докінчити фрази. Виручив її Вокульський. Він не продав коня і сам пустив його на скачки. «Виходить, він не такий уже й негідник», — подумала панна Ізабелла.

Під впливом цієї думки вона дуже ласкаво розмовляла з Вокульським на скачках. Проте навіть за такий дрібний прояв зичливості вона докоряла сама собі: «Нащо йому знати, що ми цікавимось його скачками?..

Не більш, ніж усі інші. А нащо я йому сказала, що він «мусить виграти»? Або що означала його відповідь: «Виграю, якщо ви захочете»? Цей чоловік уже забуває, хто він такий. Але байдуже, коли за кілька чемних слів Кшешовський аж захворів від злості».

Панна Ізабелла ненавиділа Кшешовського. Колись він упадав коло неї, а діставши одкоша, почав мститися. Знала, що позаочі він називав її старою панною, яка вийде за свого лакея. Цього було досить, аби вона запам’ятала образу на все життя. Але барон не обмежувався цієї фразою, він навіть при ній поводився цинічно, знущаючись з її старих поклонників та натякаючи на руйнацію її родинного маєтку. А тому, що й панна Ізабелла ніби ненароком шпигала його одруженням задля грошей з жінкою-міщанкою, від якої він, однак, нічого не міг дістати, між ними точилась запекла, часом навіть непристойна боротьба.

День скачок був для панни Ізабелли днем тріумфу, для барона — днем поразки і ганьби. Правда, приїхавши на іподром, він удавав з себе веселого, але насправді в ньому кипів гнів. А коли ще побачив, що Вокульський і приз, і одержані за коня гроші вручив паппі Ізабеллі, він втратив самовладання, підбіг до карети і вчинив скандал.

Для панни Ізабелли нахабна поведінка барона та його слова про Вокульського, як про її поклонника, були страшним ударом. Якби це було пристойно для добре вихованої дами, вона вбила б барона. Страждання її були тим тяжчі, що графиня вислухала вихватку барона спокійно, Заславська збентежилась, а батько навіть не озвався, бо здавна вважав Кшешовського божевільним, якого краще не дратувати, а бути до нього поблажливим.

В цю хвилину (коли на них почали вже поглядати з інших екіпажів) на допомогу панні Ізабеллі прийшов Вокульський. Він не тільки поклав край докорам барона, а й викликав його на дуель. Ніхто не мав сумніву, що це було саме так; Заславська злякалася за свого фаворита, а графиня зауважила, що Вокульський не міг зробити інакше, оскільки барон, підходячи до карети, штовхнув його і не попросив пробачення.

— Ну, скажіть, будь ласка, — схвильовано говорила удова, — чи варто ж битись на дуелі за таку дрібницю? Всі ж ми знаємо, який Кшешовський неуважний та недоумкуватий… Найкращий доказ — те, що він нам тільки-но наговорив…

— Це правда, — зауважив пан Томаш, — але ж Вокульський не зобов’язаний про це знати, а зажадати сатисфакції повинен.

— Помиряться, — байдуже сказала графиня і звеліла їхати додому.

Отоді панна Ізабелла й відступилась несподівано для самої себе від своїх правил і… значливо потиснула руку Вокульському.

Вже доїжджаючи до застави, вона не могла собі цього пробачити. «Як я могла отаке зробити?.. Що такий чоловік про мене подумає?» — докоряла собі панна Ізабелла. Але тут у ній прокинулось почуття справедливості, і вона мусила визнати, що цей чоловік неабиякий.

Щоб зробити мені приємність (бо, напевне ж, не мав інших причин), він підчепив барона й купив його коня…

Весь виграш (безумовний доказ безкорисливості) віддав на притулок, і не кому-небудь, а в мої руки (барон це бачив).

А головно, паче вгадавши мою думку, викликав його на дуель… Правда, теперішні дуелі звичайно кінчаються шампанським, але, в усякому разі, барон переконається, що я ще не така стара… Ні, в цьому Вокульському щось та є.

Шкода тільки, що він — галантерейний купець. Приємно було б мати такого поклонника, але щоб він… займав належне становище в світі».

Повернувшись додому, панна Ізабелла розказала панні Флорентіпі про пригоду на скачках, а за годину забула за неї. Коли ж батько пізно ввечері повідомив її, що Кшешовський обрав секундантом графа Літинського і що той вимагає, аби барон неодмінно попросив пробачення у Вокульського, панна Ізабелла презирливо скривила губи. «Щастить людині! — думала вона. — Мене образили, а його будуть перепрошувати. Якби при мені хто-небудь образив кохану, я б не прийняла ніяких перепросин. А він, звичайно, погодиться…»

Коли ж вона вже лягла в ліжко й почала засинати, у неї раптом зринула інша думка: «А якщо Вокульський не прийме перепросин?.. Адже той самий граф Літинський умовляв його відпродати коня баронові й нічого не вдіяв!.. Ах, боже, які чудні думки приходять мені в голову», — відповіла вона сама собі й заснула.

Другого дня аж до полудня вона й панна Флорентіна були певні, що Вокульський помириться з бароном і що йому інакше зробити навіть незручно. Але пополудні пан Томаш пішов у місто й повернувся на обід дуже заклопотаний.

— Що з тобою, папа? — запитала панна Ізабелла, стурбована виразом його обличчя.

— Неприємна історія! — відповів пай Томаш, з розгону сідаючи в шкіряне крісло. — Вокульський не прийняв перепросин, а його секунданти поставили тверді вимоги.

— І на коли?.. — спитала вона тихіше.

Завтра о дев’ятій, — відповів пан Томаш і витер з лоба піт. — Неприємна історія, — повторив він. — Серед членів нашої спілки зчинився переполох, бо Кшешовський досконало стріляє… Якщо цей чоловік загине, то всі мої плани підуть шкереберть. В ньому я втратив би свою праву руку… єдиного виконавця моїх планів… Тільки йому я міг би довірити свій капітал і не маю сумніву, що він давав би мені тисяч з вісім процентів на рік… Доля не на жарт переслідує мене!..

Поганий настрій господаря дому позначився й на інших; за обідом ніхто нічого не їв. Після обіду пай Томаш зачинився в кабінеті й широкими кроками ходив сюди й туди, що свідчило про незвичайне хвилювання.

Панна Ізабелла також пішла в свій кабінет і, як звичайно під час нервового зворушення, лягла на шезлонг. Її посіли сумні думки. «Недовго тривав мій тріумф, — казала вона сама собі. — Кшешовський і справді добре стріляє… Що ж буде, коли він уб’є єдиного чоловіка, який мене захищає? Дуель — таки варварський пережиток! Бо Вокульський з морального погляду вартий більше, ніж Кшешовський, і все-таки… може загинути!.. Остання людина, на яку покладав надії мій батько».

Тут у ній озвалася фамільна пиха. «Правда, мій батько не потребує ласки Вокульського; він довірив би йому свій капітал, зробив би йому протекцію, а той платив би проценти; в усякому разі, шкода його…» їй пригадався старий управитель їхнього маєтку, який прослужив у них аж тридцять років і якого вона дуже любила, дуже йому вірила; може, Вокульський заступив би батькові і їй небіжчика управителя, а їй був би повірником, — і от він загине!..

Якийсь час вона лежала з заплющеними очима, ні про що не думаючи; потім їй в голову стали приходити дивні думки. «Який незвичайний збіг обставин! Завтра за неї битимуться двоє людей, котрі її смертельно образили: Кшешовський злостивими кпинами, а Вокульський — жертвами, які він насмілився їй приносити. Вона йому вже майже пробачила і купівлю сервіза, і векселі, і програні батькові в карти гроші, на які вони жили кілька тижнів… (ні, вона ще не пробачила йому цілком і ніколи не пробачить…) Та як би там не було, а бог покарає того, хто її кривдив… А котрий завтра загине? Може, обидва. Але, мабуть-таки, той, котрий наважився допомагати їй, панні Ленцькій, грішми. Такий чоловік, як і коханець Клеопатри[76], не може залишитися живим…»

Так думала панна Ізабелла, обливаючись слізьми; жаль їй було відданого слуги, а може, й повірника, проте корилась вирокам долі, яка не могла пробачити образи, заподіяної панні Ленцькій.

Якби Вокульський в цю хвилину міг зазирнути їй в душу, він жахнувся б, утік би з переляку й вилікувався б від свого божевілля.

Тим часом панна Ізабелла тієї ночі зовсім не спала.

В уяві її весь час стояла картина якогось французького художника, що зображувала дуель: під розлогими зеленими деревами двоє мужчин у чорному вбранні націлялися один на одного з пістолетів.

Потім (цього вже на картині не було) один з них упав із простреленою головою. То був Вокульський. Вона навіть не пішла на його похорон, щоб не показати свого хвилювання. Але вночі разів кілька плакала. Їй жаль було цього незвичайного скоробагатька, цього вірного раба, який відпокутував свій злочин смертю заради неї.

Панна Ізабелла заснула аж о сьомій ранку і спала мертвим сном до полудня. О дванадцятій годині її розбудив нервовий стукіт у двері спальні.

— Хто там?

— Я, — радісним голосом відповів їй батько. — Вокульський живий-здоровий, барон поранений в обличчя!

— Невже?..

У неї розболілась голова, і вона пролежала в ліжку до четвертої години. Панна Ізабелла була задоволена, що ненависний барон поранений, і здивована, що оплаканий нею Вокульський не загинув.

Вставши так пізно, панна Ізабелла вийшла перед обідом трохи погуляти в алеях.

Вигляд погожого неба, чудових дерев, щебетливого птаства та веселих людей розвіяв її нічні видіння, а коли ще з кількох екіпажів її помітили і привіталися з нею, на серці їй зовсім полегшало. «Все-таки господь милосердний, — думала вона, — коли не дав загинути людині, котра може бути нам корисна. Батько так на нього розраховує, та й я починаю йому довіряти. Наскільки менше я зазнала б розчарувань, аби мала розумного й енергійного друга!»

Слово «друг» не подобалось їй. Другом панни Ізабелли міг бути чоловік, який мав би принаймні земельний маєток. А галантерейний купець придався б на роль хіба порадника і виконавця.

Повернувшись додому, вона одразу помітила, що у її батька чудовий настрій.

— Ти знаєш, — сказав він, — я був у Вокульського і поздоровив його. Це путяща людина, справжній джентльмен!

Він уже й забув про дуель і, здається, жаліє барона. Нічого не вдієш, шляхетна кров дасть себе знати в будь-якій ситуації.

А потім, провівши дочку до кабінету й разів кілька подивившись у дзеркало, додав:

— Ну, скажи сама, чи можна не вірити в милосердність божу? Смерть цього чоловіка була б для мене тяжким ударом — і от він живий! Я мушу зав’язати з ним ближчі стосунки, а тоді побачимо, хто виграє: князь з своїм знаменитим адвокатом чи я з моїм Вокульським. Як ти гадаєш?

— Я тільки що сама про це думала, — відповіла панна Ізабелла, вражена тим, як збіглися їхні думки. — Папа, тобі неодмінно потрібен здібний і вірний чоловік.

— Який до того ж сам горнеться до мене, — додав пан Томаш. — Гострий розум! Він розуміє, що досягне більшого і завоює кращу репутацію, допомагаючи піднестись давньому родові, аніж якби сам ліз уперед. Дуже розумний чоловік, — вів далі пан Томаш. — Хоч він і здобув симпатію князя і всієї аристократії, але найбільше приязні виявляє мені. І не пожаліє про це, коли я відновлю своє становище…

Панна Ізабелла дивилась на гарненькі дрібнички, які оздоблювали стіл, і думала, що батько трохи помиляється, гадаючи, ніби Вокульський горнеться до нього. Вона не спростовувала його помилки, — навпаки, визнала в думці, що таки треба трохи зблизитися з цим купцем і пробачити йому… його громадське становище. Адвокат… купець… але ж це майже те саме: якщо адвокат може бути довіреною особою князя, то чому б купець (і все-таки як воно негарно!) не міг бути такою самою особою в домі Ленцьких?

Обід, вечір і кілька наступних днів панна Ізабелла провела дуже приємно. Дивувало її лише одне: за кілька останніх днів їх відвідало більше людей, аніж колись протягом цілого місяця. Бували години, коли в порожній недавно вітальні лунав сміх та веселі розмови, аж відпочилі меблі дивувалися з такої велелюдності, а в кухні слуги перешіптувались, що, мабуть, пан Ленцький відкілясь одержав великі гроші. Навіть дами, які ще на скачках не впізнавали панни Ізабелли, тепер прийшли до неї з візитами; а молоді люди хоч і не приходили, але впізнавали її на вулиці і шанобливо кланялись.

У пана Томаша теж тепер бували гості. Його відвідав граф Саноцький і наполегливо просив, аби пан Томаш умовив Вокульського перестати бавитися скачками та дуелями і взялись за справи спілки. Був граф Літинський і розказував дива про джентльменство Вокульського. А крім того, приїжджав кілька разів князь і просив пана Томаша, аби Вокульський не зважав на пригоду з бароном, не залишав напризволяще аристократії і пам’ятав про нещасну батьківщину.

— І умовте його, дорогий мій, — закінчив князь, — щоб він облишив дуелі. Це зовсім зайве; воно добре для людей молодих, а не для поважних і заслужених громадян…

Пан Томаш був у захваті, особливо коли згадував, що всі ці прояви визнання відбуваються напередодні продажу його будинку; рік тому така перспектива відстрашила б від нього людей.

— Я починаю посідати належне мені становище, — прошепотів пан Томаш і раптом оглянувся. Йому здалося, що позад нього стоїть Вокульський. Щоб заспокоїтись, він кілька разів повторив:

— Я нагороджу його… нагороджу. Він може бути певний моєї підтримки.

На третій день після дуелі панні Ізабеллі принесли дорогу шкатулку й листа, який схвилював її. Вона впізнала почерк барона.

В коштовній шкатулці справді лежав загорнений у папір зуб.

Трохи подумавши, панна Ізабелла одписала баронові дуже зичливого листа, запевнивши його, що вже не сердиться і шкатулку приймає, а зуба з належною шанобою надсилає власникові.

Тут уже не було ніякого сумніву, що тільки завдяки Вокульському барон помирився з нею і попросив пробачення. Панну Ізабеллу ця перемога майже розчулила, а до Вокульського вона відчула ніби вдячність. Вона замкнулася в своєму кабінеті й почала мріяти.

Мріяла про те, що Вокульський продав свій магазин і купив великий маєток, але залишився керівником торговельної спілки, яка дає величезні прибутки. Вся аристократія приймала його у себе, а вона, панна Ізабелла, зробила його своїм повірником. Він примножив їхні маєтності і довів їх до колишнього стану; він виконував усі її доручення; він ні перед чим не спинявся, якщо це було потрібно. Він, нарешті, знайшов їй чоловіка, гідного дому Ленцьких.

Все це він робив тому, що любив її ідеальною любов’ю, любив більш, ніж своє життя. І почував себе цілком щасливим, коли вона усміхалась до нього, або дарувала ласкавим словом, або за якусь виняткову заслугу сердечно стискала йому руку. Коли ж бог дав їй дітей, він знаходив для них бонн і вчителів, збільшував їхні маєтності, і, нарешті, коли вона вмерла (в цьому місці на прекрасні очі панни Ізабелли набігли сльози), він застрелився на її могилі… Ні, з делікатності, яку вона в ньому розвинула, він застрелився на кілька могил далі…

Прийшов батько і перебив її мрії.

— Здається, до тебе писав Кшешовський? — з цікавістю запитав пан Томаш.

Дочка показала на лист, що лежав на столі, й на шкатулку. Пан Томаш прочитав листа, похитав головою і нарешті сказав:

— Він все-таки божевільний, хоч і непоганий чоловік.

Але… Вокульський справді зробив тобі послугу: ти перемогла смертельного ворога.

— Я гадаю, що цього пана треба було б запросити колись на обід… Хотілося б познайомитися з ним ближче.

— Я вже кілька днів збираюся просити тебе про це!.. — радо відповів пан Томаш. — Не можна так суворо додержувати етикету з такою корисною людиною.

— Звичайно, — відказала панна Ізабелла, — адже навіть з вірними слугами ми поводимось часом ласкавіше, ніж звичайно.

— Схиляюсь перед твоїм розумом і тактом, Бельцю!.. — вигукнув пан Томаш і захоплено поцілував її в руку, а потім у чоло.

Розділ п'ятнадцятий ЯК ЛЮДСЬКУ ДУШУ МУЧИТЬ ПРИСТРАСТЬ І ЯК — РОЗУМ

Одержавши від пана Ленцького запрошення, Вокульський вибіг з магазину на вулицю. Стіни кімнати давили його, а розмова з Жецьким, який зробив йому кілька докорів та зауважень, здалась надзвичайно дурною. Хіба ж не смішно, щоб старий затятий холостяк, який вірить тільки в магазин та в Бонапартів, дорікав йому шаленством?.. «Що ж у тому поганого, що я закохався?.? — думав Вокульський. — Може, воно трохи й пізно, але ж я ціле життя не дозволяв собі цієї розкоші. Кохаються мільйони людей, кохається в природі все здатне відчувати, то чого ж мені одному це має бути заборонено? Якщо ж правильний цей вихідний пункт, то правильне і все, що я роблю. Хто хоче женитись, повинен здобути маєтність, — і я її здобув. Мусить наблизитись до обраної жінки, — і я наблизився. Мусить піклуватися про її добробут і захищати від ворогів, — я роблю одне й друге. Чи, може, в боротьбі за своє щастя я когось скривдив? Чи нехтував обов’язками перед суспільством і ближніми?.. Ах, оті кохані ближні та оте суспільство, яке ніколи не дбало про мене, тільки чинило мені всілякі перешкоди, а від мене завжди вимагало жертв… Тим часом саме те, що вони називають шаленством, змушує мене виконувати так звані обов’язки. Якби не воно, я й досі сидів би, зарившись у книжки, як міль, а сотні людей заробляли б менше грошей. То чого ж вони від мене хочуть?» — роздратовано питав він сам себе.

Прогулянка на свіжому повітрі заспокоїла Вокульського. Він дійшов до Єрусалимських Алей і повернув до Вісли.

В обличчя йому повіяв свіжий східний вітер і розбудив в душі якісь дивні відчуття, що так виразно нагадали йому дитинство. Здавалося, що воно ось тут, на Новому Світі, і що в ньому ще гарячою хвилею клекоче молода кров.

Він усміхнувся до погонича, який худющою шкапою віз у довгастому ящику пісок, а відьма-жебрачка здалася йому милою бабусею; його веселив гудок, що линув з якоїсь фабрики, і хотілось побалакати з купкою чудесних хлопчаків, кі стояли на пагорку біля дороги й кидали камінням на прохожих євреїв.

Він уперто одганяв від себе думку про сьогоднішній лист і завтрашній візит до Ленцьких, хотів бути тверезим, але пристрасть перемогла. «Нащо вони мене запросили? — питав він сам себе, відчуваючи легкий внутрішній дрож. — Панна Ізабелла хоче зі мною познайомитись… Ну, звичайно, вони дають мені зрозуміти, що я можу свататись!.. Треба бути сліпим або дурним, щоб не помітити, що зі мною діється в її присутності…»

Він затремтів так, що аж зацокотів зубами. Тоді озвався приглушений розум. «Зажди, зажди! Від одного обіду й одного візиту ще дуже далеко до справжнього знайомства. А з тисячі таких знайомств хіба одне приводить до освідчення; з десяти освідчень — не більш як одне буває прийняте; та й з тих прийнятих ледве половина кінчається шлюбом. Треба бути зовсім божевільним, щоб навіть при довшому знайомстві надіятись на одруження, за яке може бути тільки один шанс проти двадцяти тисяч… Ясно чи ні?»

Вокульський мусив визнати, що ясно. Якби всі знайомства кінчалися шлюбом, кожна жінка мусила б мати по кілька десятків чоловіків, кожен мужчина — по кілька десятків жінок, ксьондзи не встигали б вінчати, а весь світ перетворився б на суцільний дім божевільних. А Вокульський же навіть не був по-справжньому знайомий з панною Ізабеллою, він мав лише завтра познайомитися з нею. «Отже, чого я досяг ціною небезпек в Болгарії та після тутешніх скачок і дуелі?..» «Твої шанси збільшились, — пояснював розум;— Рік тому була одна стомільйонна або одна двадцятимільйонна частка ймовірності, що ти з нею одружишся, а через рік, можливо, буде одна двадцятитисячна…» «Через рік?.. — повторив Вокульський, і його пройняв гострий холод. Але він переміг себе й запитав: — А якщо панна Ізабелла полюбить мене, а може, вже й любить?..» «Насамперед треба було б знати, чи панна Ізабелла взагалі здатна будь-кого любити…» «Хіба ж вона не жінка?» «Бувають жінки, а також і чоловіки, нездатні любити нікого й нічого, крім власних примх. Це така сама вада, як глухота, сліпота або параліч, тільки менш помітна». «Припустімо…» «Гаразд, — вів далі внутрішній голос, який нагадував Вокульському в’їдливе бурчання доктора Шумана. — Якщо ця пані взагалі здатна кого-небудь любити, то виникає друге питання: чи полюбить вона саме тебе?» «Не такий же я противний!» «Звичайно, ні, але їй ти можеш здатися противним, як красень лев корові або орел гусці. Бачиш, я навіть говорю тобі компліменти, порівнюючи тебе з левом та орлом, які, незважаючи на всі свої якості, викликають огиду у самиць іншої породи. Отож уникай самиць іншої, ніж твоя, породи…»

Вокульський ніби прокинувся й поглянув на всі боки.

Він був уже коло Вісли, поруч з дерев’яними складами.

Тут їхала валка возів, що обсипали його пилом. Він швидко повернув до міста й по дорозі почав міркувати: «В мені живе дві людини: одна цілком розсудлива, друга — божевільна. Котра ж з них переможе?.. Та хіба не однаково! Але що я робитиму, коли переможе ота, розумна? Який це жах, мати величезний запас почуттів і віддати їх самиці іншої породи: корові, гусці або чомусь ще гіршому?.. Яке це приниження — глузувати з перемог якогось бика або гусака і в той же час плакати над власним серцем, так болісно розтерзаним, так ганебно розтоптаним!.. Чи варто ж далі так жити?»

На думку про це йому захотілося вмерти, зникнути, щоб від нього на землі не залишилось навіть жмені попелу.

Поступово він заспокоївся і, повернувшись додому, почав уже цілком спокійно обмірковувати, що одягти на завтрашній обід — фрак чи сюртук? І чи не виникне до завтра якоїсь непередбаченої перешкоди, яка знову не дасть йому можливості наблизитись до панни Ізабелли?.. Потім він підбив підсумок торговельних оборотів за останній час, надіслав кілька телеграм до Москви й Петербурга і, нарешті, написав старому Шлангбаумові листа, пропонуючи йому купити на своє ім’я будинок Ленцьких. «Адвокат має рацію, — думав він. — Краще купити будинок на чуже ім’я, а то вони можуть подумати, що я хочу їхнім коштом нажитись або, ще гірше, — таким способом допомогти!..»

Проте під покровом буденних справ у ньому бушувала буря. Розум голосно казав, що завтрашній обід нічого не означає й нічого не обіцяє. А падія… тихенько нашіптувала, що, може, він любимий або буде любимий.

Але цей шепіт був такий тихий, що Вокульському, аби його почути, довелося вкрай напружувати увагу.

Наступний день, що так багато важив для Вокульського, нічим особливим не відзначався ні в Варшаві, ні в природі.

То в одному, то в другому місці двірники здіймали мітлами хмарки куряви, візницькі екіпажі або мчали, мов навіжені, або несподівано спинялись, а нескінченні потоки пішоходів сунули один проти одного ніби для того, щоб у місті не припинився рух. Часом попід стінами будинків повільно плентались якісь обдерті люди, позасувавши руки в рукава, наче зараз був не червень, а січень. Інколи посеред вулиці проїжджав селянський віз з бляшаними бідонами, яким правувала хвацька молодиця в синьому кубраку і червоній хустці.

Все це кишіло між двома довгими рядами будинків різноманітного забарвлення, над якими підносились велично куполи храмів. По обидва кіпці вулиці, немов два вартових, що охороняли місто, височіли два пам’ятники. З одного боку на величезному постаменті-свічці. стояв король Сигізмунд, похилившись до. Бернардинського костьолу, немов хотів щось сказати прохожим. З другого — сидів нерухомий Копернік з нерухомим глобусом в руках, обернувшись спиною до сонця, що вранці сходило з-за дому Карася, опівдні стояло над палацом товариства друзів науки й заходило за будинок Замойських, немов наперекір афоризмові: «Він спинив сонце і зрушив землю». Вокульський подивився з свого балкона в той бік, мимоволі зітхнув, подумавши, що єдиними друзями великого астронома були вантажники та пильщики, котрі, як відомо, не дуже-то знали, в чому полягала заслуга Коперніка. «Чи багато йому радості з того, що в кількох книжках його називають гордістю нашого народу!.. — думав Вокульський. — Працювати задля свого щастя — це я розумію, але працювати для фікції, яка називається громадським добробутом і славою, — на це я вже не здатний. Нехай громадськість сама про себе думає, а слава… Що мені заважає думати, що слава про мене гримить, припустімо, на Сіріусі? А становище ж Коперніка зараз нічим не краще, і статуя в Варшаві тішить його нітрохи не більше, аніж мене піраміда на якійсь зорі Везі. Три віки слави я віддам за хвилину щастя, і мені тільки дивно зараз, як я міг думати колись інакше».

Немов у відповідь на ці думки по другий бік вулиці з’явився Охоцький; талановитий маніяк повільно йшов, схиливши голову й заклавши руки в кишені. Цей несподіваний збіг глибоко вразив Вокульського; на якусь хвилину він навіть повірив у передчуття і з радісним здивуванням подумав: «Чи не означає це, що він здобув славу Коперніка, а я — щастя?.. То й винаходь собі літаючі машини, а мені залиши свою кузину!.: Знов забобони!.. — опам’ятався він незабаром. — Я — і забобони!..»

В усякому разі, йому сподобалась думка про те, що Охоцький здобуде невмирущу славу, а він — живу панну Ізабеллу. В серці його ожила надія. Він трохи кепкував сам із себе, проте почував себе спокійніше і впевненіше. «Отже, припустімо, — думав він, — що, незважаючи на всі мої домагання, вона мене не схоче… Ну й що? Слово честі, одразу знайду утриманку, ходитиму з нею в театр і сідатиму поруч з ложею Ленцьких. Шановна пані Мелітон, а може, й той… Марушевич знайдуть мені схожу на неї ланку (за кільканадцять тисяч карбованців можна знайти й таке). Я вберу її з голови до ніг у мережива, обсиплю самоцвітами, а потім побачимо, чи не зблякне поруч з нею панна Ізабелла. І тоді нехай собі виходить заміж хоч би й за маршалка чи за барона…

Але на думку про одруження панни Ізабелли його охопили лють і розпач. В що хвилину він готовий був начинити весь світ динамітом і висадити в повітря. Проте він знов опанував себе. «А що я вдію, коли їй захочеться вийти заміж?.. Навіть коли захочеться мати коханців — хоч би мого продавця, якогось офіцера, кучера або лакея… Що б я тоді міг зробити?..»

Пошана Вокульського до людської свободи була така велика, що перед нею вщухло навіть його божевілля. «Що я зроблю?.. Що зроблю?..» — повторював він, стискаючи руками гарячу голову.

Вокульський на годину зайшов у магазин, залагодив деякі справи й повернувся додому; о четвертій годині слуга дістав йому з комода білизну, прийшов перукар — поголити його і причесати.

— Що чувати, пане Фітульський? — спитав він перукаря.

— Поки що нічого, але буде гірше: берлінський конгрес думає, як би задушити —Європу, Бісмарк — як би задушити конгрес, а євреї — як би остригти нас до решти… — відповів молодий маестро, гарненький, як херувим, і прибраний, немов зійшов зі сторінки модного журналу.

Він зав’язав Вокульському на шиї серветку і, блискавично намилюючи йому щоки, говорив далі:

— В місті, пане добродію, поки що тихо, а взагалі байдуже. Вчора я був з компанією на Саській Кемпі. Ну й молодь, скажу я вам, тепер!.. Посварилися на танцях і — прошу пана уявити собі… Голівку трохи вище, s’il vous plait…[77]

Вокульський підвів голову вище й побачив у свого майстра золоті запонки на досить брудних манжетах.

— Значить, посварились на танцях, — розказував далі молодий франт, — поблискуючи бритвою перед очима Вокульського, — і прошу собі уявити: один хотів загилити другого по фасаду, а вдарив даму!.. Зчинився галас… дуель… Мене, звісно, обрали секундантом, через що я й мав сьогодні клопіт, бо у мене був тільки один пістолет. Коли оце з півгодини тому приходить до мене той, котрий образив, і каже, що нема дурних стрілятись, нехай, мовляв, ображений загилить і його, тільки один раз, не більше. Голівку праворуч, s’il vous plait… Ну, знаєте, я так обурився (лише півгодини тому), що схопив того хлюста за гальорку, дав йому коліном в антресолю і — геть за двері! Ну, хіба ж можна стрілятися з таким йолопом, n’est-ce pas?..[78] Тепер ліворуч, s’il vous plait.

Він закінчив голити, обмив Вокульському лице і, накинувши на нього щось подібне до арештантського халата, говорив далі:

— От я приходжу до вас то ранком, то вдень, то ввечері, а ніколи не помітив і сліду жінки…

Він узяв в руки гребня й щітку і почав зачісувати.

— Приходжу в різний час, а око в мене, пане добродію, ого!.. І от — ні рубчика спіднички, ні черевичка, ніякої поворозочки! А доводилось мені навіть у одного каноніка бачити корсет; правда, він знайшов його на вулиці і якраз мав анонімно надіслати до редакції. А у офіцерів, пане добродію, особливо у гусарів!.. (Голівку вниз, s’il vous plait.).

Що там тільки робиться!.. У одного, пане добродію, застав аж чотирьох молодих дам, і всі — веселенькі… З того часу, слово честі, завжди кланяюсь йому на вулиці, хоч вігі уже не запрошує мене і заборгував п’ять карбованців. Але, пане добродію, коли я міг заплатити за квиток на концерт Рубінштейна шість карбованців, то для такого віртуоза мені не жаль п’яти… Може, трохи почорнити волосся, je suppose que oui?[79]

— Дякую, — відмовився Вокульський.

— Я так і думав, — зітхнув перукар. — Ви зовсім не дбаєте про свою зовнішність, а це не гаразд!.. Я знаю кількох балерин, які охоче поділили б з вами компанію, а воно варто, слово честі, варто! Прекрасні фігури, дубові м’язи, бюст — як пружинний матрац, рухи повні грації і вимоги не надмірні, особливо у молодих. Бо жінка, прошу пана, чим старіша, тим дорожча, мабуть, через те на шістдесятилітню піхто й не зазіхає, бо вона ціни собі не складе. Тут сам Ротшільд збанкрутував би!.. А початкуючій дасте якихось три тисячі кербелів на рік, кілька подаруночків, і вона буде вам вірна… Ах, жіночки, жіночки!.. Я через них невралгії доскочив, але сердитись не можу…

Він мистецьки скінчив своє діло, вклонився за всіма правилами доброго тону і з усмішкою на обличчі вийшов.

Дивлячись на його величну міну і портфель, в якому він носив щітки та бритви, можна було подумати, що це чиновник з якого-небудь міністерства.

Коли він пішов, Вокульський навіть не згадав про молодих і невибагливих балерин; його цікавило надзвичайно важливе питання, суть якого містилася в трьох словах: фрак чи сюртук? «Якщо одягну фрак, то виглядатиму франтом, що пильно додержує етикету, який мене кінець кінцем зовсім не обходить. А якщо одягну сюртук, то можу образити Ленцьких.

До того ж вони могли запросити й ще кого-небудь… Нічого не вдієш, коли я вже зважився на такі дурниці, як власний екіпаж та скаковий кінь, то доведеться одягти і фрак!..»

Думаючи про все це, він сміявся з тієї безодні легковажних вчинків, у які спихало його знайомство з панною Ізабеллою. «О, мій старий Гопфер! — думав він. — О, мої університетські й сибірські товариші! Хто б з вас міг подумати, що мене цікавитимуть такі дурниці?..»

Він одягнув фрак і, ставши перед дзеркалом, з задоволенням оглянув себе. Це тісне вбрання якнайкраще вирізняло його атлетичну постать.

Власний екіпаж чекав уже хвилин з п’ятнадцять, зараз було пів на шосту. Вокульський одягнув легке пальто і вийшов з дому. Сідаючи в екіпаж, він був дуже блідий і дуже спокійний, як людина, що йде назустріч небезпеці.

Розділ шістнадцятий «ВОНА», «ВІН» ТА ІНШІ

Того дня, коли Вокульський мав прийти на обід, панна Ізабелла повернулась від графині о п’ятій. Вона була трохи розгнівана, трохи замріяна, а взагалі — прекрасна.

Сьогодні її спіткало щастя й розчарування. Великий італійський трагік Россі, з яким вона й тітка познайомилися в Парижі, приїхав до Варшави на гастролі. Він одразу ж відвідав графиню і з цікавістю розпитував про панну Ізабеллу. Сьогодні він мав прийти вдруге, і графиня спеціально для нього запросила панну Ізабеллу. Тим часом Россі не прийшов, тільки надіслав листа з перепрошенням, виправдуючись несподіваним візитом якоїсь високопоставленої особи.

Кілька років тому, в Парижі, Россі був ідеалом панни Ізабелли; вона закохалася в нього і навіть не приховувала своїх почуттів, наскільки, звичайно, це було можливо для панянки її кола. Славетний артист знав про це, щодня бував у домі графині, грав і декламував усе, що просила панна Ізабелла, а виїжджаючи в Америку, подарував їй «Ромео і Джульєтту» італійською мовою з написом: «Все можна мухам, а мені — нічого!»

Звістка про те, що Россі приїхав у Варшаву і що не забув про неї, схвилювала панну Ізабеллу. Вже о першій годині дня вона була у тітки. Вона щохвилини підходила до вікна, на стукіт кожного екіпажа у неї скоріше билось серце, на кожен дзвінок здригалась, плуталась у розмові, на обличчі їй виступали червоні плями… І от — Россі не прийшов.

А вона сьогодні була така гарна! Навмисне для нього одягла кремову сукню (здалека шовк здавався зім’ятим полотном), у вухах у неї — брильянтові сережки (не більші за горошину) і яскраво-червона троянда на плечі.

І більш нічого. Але нехай Россі пошкодує, що не бачив її!

Прождавши чотири години, панна Ізабелла повернулась додому обурена. Проте взяла в руки примірник «Ромео і Джульєтти» і, переглядаючи його, подумала: «От якби сюди раптом увійшов Россі!..»

Тут було б навіть краще, ніж у графині. Без свідків він міг би шепнути їй якесь ніжне слівце, переконався б, що вона зберігає його подарунки, а головне, переконався б (про що так красномовно свідчить велике дзеркало), що в цій сукні, з цією трояндою, в голубому кріслі вона виглядає, як богиня.

Вона пригадала, що на обіді має бути Вокульський, і мимоволі стенула плечима. Галантерейний купець поруч з Россі, яким захоплюється весь світ, здався їй таким смішним, що їй стало просто жаль його. Якби Вокульський в цю хвилину опинився коло її ніг, вона, може, навіть занурила б пальці в його волосся і, бавлячись ним, як великим псом, прочитала. б йому оцю скаргу Ромео перед Лауренціо:

Вона зітхнула. Хто його знає, скільки разів повторював сам собі ці слова великий бездомник, думаючи про неї?..

І, може, у нього навіть немає повірника!.. Вокульський міг би бути таким повірником: він добре знає, як то мучитись за жінкою, коли ризикував задля неї життям.

Перегорнувши кілька сторінок назад, вона знову почала читати:

Як же дивно вони були подібні одне до одного: він, Россі, — актор, вона — панна Ленцька. Занехай своє ім’я, покинь сцену… Так, але що ж би тоді зосталось?.. Зрештою, навіть принцеса могла б вийти за Россі, і весь світ тільки захоплювався б її самопожертвою…

Вийти за Россі… Дбати про його театральний гардероб, може, навіть пришивати гудзики до його нічних сорочок?..

Панна Ізабелла здригнулася. Безнадійно любити його — і все… Любити й інколи поговорити з ким-небудь про цю трагічну любов. Може, з панною Флорентіною? Ні, їй бракує чуйності. Набагато більш придався б на це Вокульський. Дивився б їй в очі, страждав би за себе й за неї, вона звіряла б йому свої думки, вболіваючи над своїми і його стражданнями, і як приємно минав би час! Галантерейний купець в ролі повірника!.. А втім, про це купецтво можна б і забути…

В цей час пан Томаш, походжаючи по своєму кабінету, підкручував вуса й міркував: «Вокульський — чоловік надзвичайно спритний і енергійний! Якби я мав такого управителя (тут він зітхнув), то не позбувся б маєтку… Ну, тепер уже нічого не вдієш, зате зараз він зі мною… Від продажу будинку мені залишиться сорок, ні — п’ятдесят, а може, й шістдесят тисяч карбованців. Але не будемо перебільшувати, нехай п’ятдесят тисяч, в крайньому разі — сорок… Я віддам їх йому, він платитиме мені тисяч з вісім процентів на рік, а решту (якщо діло в його руках піде так, як я сподіваюся), решту процентів скажу йому пустити в обіг… За п’ять-шість років сума подвоїться, а за десять може збільшитись і в чотири рази… Бо в торговельних операціях гроші ростуть, як на дріжджах. Але що я кажу! Вокульський, якщо він справді геніальний комерсант, напевне, заробляє сто на сто. А в такому разі подивлюсь йому в очі і скажу прямо: «Ось що, добродію: п’ятнадцять або двадцять процентів на рік можеш давати іншим, а не мені, бо я на цьому ділі добре розуміюся». І він, звичайно, побачивши, з ким має діло, одразу зм’якне і, можливо, дасть такий процент, який мені й не снився…»

В передпокої двічі задзвонив дзвінок. Пан Томаш швиденько пішов в глиб кабінету, сів у крісло і взяв у руки спеціально приготовлений для цієї нагоди том економіки Супінського. Миколай відчинив двері, й за хвилину в кабінет увійшов Вокульський.

— А… вітаю!.. — вигукнув пан Томаш, простягаючи йому руку.

Вокульський низько вклонився цьому сивоволосому чоловікові, якого радий був би називати своїм батьком.

— Сідайте, пане Станіславе… Може, цигарку?.. Прошу вас… Ну, що ж там чувати?.. Оце читаю Супінського: розумна голова!.. Можна з ним погодитись, що народи, які не вміють працювати й заощаджувати, мусять зникнути з нашої планети… Тільки ощадливість і праця… А наші спільники щось починають вередувати, га?

— Нехай роблять, як їм вигідніше, — відповів Вокульський. — На них я не заробляю жодного карбованця.

— Але я не залишу вас, пане Станіславе, — рішуче сказав пан Томаш. А трохи подумавши, додав: — Цими днями я продаю, тобто дозволяю продати мій будинок. Я мав з ним багато клопоту: мешканці не платять, управителі крадуть, а по закладній мені доводиться платити з власної кишені. Отже, не дивно, що воно мені кінець кінцем обридло…

— Звичайно, — підтвердив Вокульський.

— Сподіваюсь, — казав далі пан Томаш, — що мені з нього залишиться п’ятдесят, або хоч би сорок тисяч карбованців…

— Скільки ви гадаєте взяти за будинок?..

— Сто, сто десять тисяч карбованців… Але скільки б не взяв, усе віддам вам, пане Станіславе.

Вокульський на знак згоди схилив голову й подумав, що пан Томаш, однак, не одержить за свій будинок більш як дев’яносто тисяч карбованців. Стільки він мав зараз у своєму розпорядженні, а заборговувати не міг, щоб не підірвати свого кредиту.

— Вам віддам, пане Станіславе, — мовив пан Томаш, — оце, власне, й хотів запитати, чи приймете.

— Ну, звичайно ж!..

— А за який процент?

— Гарантую двадцять, а якщо діло піде добре, то й більше, — відповів Вокульський, а сам подумав, що нікому іншому не міг би дати більш як п’ятнадцять. «От світоплут!.. — констатував пан Томаш. — Сам, напевне, загрібає процентів зо сто, а мені дає двадцять…»

Але вголос сказав:

— Гаразд, дорогий пане Станіславе, згодний на двадцять процентів, якщо ви мені їх зможете виплачували наперед.

— Платитиму наперед… кожні півроку, — відповів Вокульський, злякавшись, коли б пан Томаш не розтратив гроші дуже швидко.

— І на це згодний, — заявив пан Томаш якнайсердечніше. — А весь прибуток, — додав він з легким притиском, — весь прибуток понад двадцять процентів, прошу вас, не давайте мені на руки, хоч би я… благав вас, — розумієте?.. — а додавайте його до капіталу. Нехай росте, правильно?

— Пані просять, — мовив в цю мить Миколай, з’явившись у дверях кабінету.

Пан Томаш урочисто підвівся з крісла й церемоніальним кроком увів гостя в вітальню.

Згодом Вокульський не раз намагався відтворити в пам’яті, яка була та вітальня і як він увійшов туди, але всіх подробиць так і не міг згадати. Пам’ятав тільки, як у дверях двічі уклонився панові Томашеві, як потім на нього війнуло якимись пахощами, як він уклонився дамі в кремовій сукні з яскраво-червоною трояндою на плечі, потім — другій дамі, високій, в чорному вбранні, яка дивилась на нього з острахом. Принаймні гак йому здалося.

Лише через кілька хвилин він зрозумів, що дама в кремовій сукні — панна Ізабелла. Вона сиділа в кріслі, з невимовною грацією перехилившись у його бік, і, лагідно дивлячись йому в очі, говорила:

— Моєму батькові, як вашому спільникові, доведеться довго практикуватись, поки він зможе вас задовольнити.

Отож від його імені прошу бути до нього поблажливим.

Вона простягнула йому руку, до якої Вокульський ледве насмілився доторкнутись.

— Пан Ленцький, як спільник, потребує тільки надійного адвоката й бухгалтера, які час від часу перевірятимуть рахунки. Решту ми беремо на себе.

Йому здалося, що він сказав несосвітенну дурницю, і він почервонів.

— У вас, мабуть, багато роботи в такому великому магазині… — промовила вбрана в чорне панна Флорентіна і ще більше злякалася.

— Не так багато. На мені лежить відшукання оборотних фондів та зв’язки з клієнтурою, а приймає та оцінює товари персонал магазину.

— Так, але чи можна ж в усіх випадках звірятися на чужих людей! — зітхнула панна Флорентіна.

— Я маю прекрасного управителя, а заразом і приятеля, який провадить всю справу краще, ніж я міг би провадити.

— Ви щасливий, пане Станіславе… — підхопив пан Ленцький. — Ви цього року виїжджаєте за кордон?

— Хочу поїхати в Париж на виставку.

— Заздрю вам, — озвалась панна Ізабелла. — Я вже два місяці тільки про паризьку виставку і мрію, але папа щось не виявляє такої охоти.

— Наш виїзд цілком залежить від пана Вокульського, — відповів батько. — Раджу тобі якнайчастіше запрошувати його на обід і пригощати смачними стравами, щоб у нього був хороший настрій.

— Обіцяю щоразу, коли ви захочете нас відвідати, сама заглядати на кухню. Але чи досить в таких випадках добрих намірів?

— З вдячністю приймаю обіцянку, — промовив Вокульський. — Але це не вплине на термін вашого виїзду в Париж, бо він залежить тільки від вашої волі.

— Merci, — прошепотіла панна Ізабелла.

Вокульський схилив голову. «Знаю я, чого варте цеє «merci», — подумав він. — За нього розплачуються кулями».

— Можна запросити панство до столу?.. — промовила панна Флорентіна.

Вони перейшли до їдальні, посеред якої стояв круглий стіл, накритий на чотири персони. Вокульського посадили поміж панною Ізабеллою та її батьком, навпроти панни Флорентіни. Він уже був цілком спокійний, настільки спокійний, що це його аж лякало. У нього десь подівся любовний запал, і він питав сам себе: «Чи справді я кохаю цю жінку? Чи можливо любити так шалено, сидіти поруч з предметом своєї безумної пристрасті й відчувати в душі таку тишу, таку незмірну тишу?..» Думки його були такі спокійні, що він не тільки бачив найменший порух на обличчях своїх співбесідників, а навіть (що вже було просто смішно), дивлячись на панну Ізабеллу, в думці зробив такий підрахунок: «Сукня. П’ятнадцять ліктів сурового шовку по карбованцеві — п’ятнадцять карбованців… Мережива — карбованців на десять, робота — п’ятнадцять… Разом — сорок карбованців сукня, карбованців сто п’ятдесят сережки і десять грошів троянда…»

Миколай став подавати страви. Вокульський без ніякого апетиту з’їв кілька ложок холодника, запив портвейном, потім скуштував печені й запив пивом. Усміхнувся, сам не знаючи чому, і в нападі якоїсь легковажності вирішив робити помилки проти етикету за столом. Насамперед він, скуштувавши печені, поклав ножа й виделку на підставку поруч з тарілкою. Панна Флорентіна аж здригнулась, а пан Томаш з великим запалом почав оповідати, як одного разу на балу в Тюільрі він, на прохання імператриці Євгенії, танцював менует з дружиною якогось маршала.

Подали судака, якого Вокульський атакував ножем і виделкою. Панна Флорентіна мало не зомліла, панна Ізабелла подивилась на сусіда з поблажливою жалістю, а пан Томаш… також почав їсти судака ножем і виделкою. «Які ж ви дурні!» — думав Вокульський, відчуваючи, що в ньому прокидається щось схоже на погорду. До цього всього панна Ізабелла звернулася до батька — правда, без тіні ущипливості:

— Папа, ти мусиш колись і мене навчити їсти рибу ножем.

Це вже Вокульському здалося просто нетактовним. «Мабуть, до кінця обіду від мого кохання нічого не залишиться…» — подумав він.

— Моя дорога, — відповів пан Томаш дочці, — звичай не їсти риби ножем — це просто забобон… Правда ж, пане Вокульський?

— Забобон?.. Не скажу, — заперечив той. — Це тільки звичай, перенесений з відповідних у невідповідні умови.

Пан Томаш аж засовався на стільці.

— Англійці вважають це майже за образу… — промимрила панна Флорентіна.

— Англійці вживають морську рибу, яку можна їсти лише виделкою, а нашу кістляву рибу вони їли б, мабуть, інакшим способом…

— О, англійці ніколи не порушують усталених правил, — боронилась панна Флорентіна.

— Це правда, — погодився Вокульський, — вони не порушують правил у звичайних умовах, але в незвичайних діють за правилом: роби, як тобі зручніше. Мені самому доводилось бачити аристократів-лордів, які баранину з рисом їли пальцями, а бульйон пили просто з каструлі.

Зауваження було гостре. Проте пан Томаш вислухав його з задоволенням, а панна Ізабелла — із здивуванням. Цей купець, що їв баранину з лордами і так сміливо виголошував теорію, ніби рибу треба їсти з допомогою ножа, одразу виріс в її очах. Хто його знає, чи ця теорія не здалася їй важливішою за дуель із Кшешовським.

— Отже, ви ворог етикету? — спитала вона.

— Ні, я тільки не хочу бути його рабом.

— Але в певних колах завжди додержують етикету.

— Не знаю. Але я зустрічав людей найвищого кола, які в певних умовах забували про етикет.

Пан Томаш злегка похилив голову, панна Флорентіна посиніла, а панна Ізабелла подивилась на Вокульського майже ласкаво. Навіть більше, ніж майже… На мить їй здалося, що він — якийсь Гарун-аль-Рашід[81], переодягнений купцем. В серці її росло захоплення, навіть симпатія до нього. Цей чоловік, безумовно, міг бути її повірником, з ним вона зможе розмовляти про Россі.

Після морозива зовсім збентежена панна Флорентіна залишилась у їдальні, а господарі й гість перейшли в кабінет пана Томаша пити каву.

Вокульський саме випив свою чашку, коли Миколай приніс панові Томашеві листа на підносі і промовив:

— Чекає на відповідь, вельможний пане.

— Ага, від графині… — сказав пан Томаш, глянувши на адресу. — Ви дозволите?

— Якщо ви не маєте нічого проти, — перебила панна Ізабелла, усміхаючись до Вокульського, — то перейдемо в вітальню, а батько тим часом одпише.

Вона знала, що цього листа написав сам до себе пан Томаш, бо йому неодмінно треба було хоч півгодини подрімати після обіду.

— Ви не образитесь? — спитав пан Томаш, стискаючи гостеві руку.

Вокульський з панною Ізабеллою перейшли з кабінету в вітальню. Вона з властивою їй грацією сіла в крісло, показавши йому на друге, недалеко від себе.

Коли Вокульський залишився з нею наодинці, йому шугнула в голову кров. Хвилювання його ще більш посилилось, коли він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього, немов бажаючи проникнути в саму глибину душі і прикути його до себе. Це вже була не та панна Ізабелла, яку він бачив у костьолі, й не та, з якою говорив на скачках, тепер це була жінка розумна і здатна відчувати — вона хотіла про щось його запитати і щось йому сказати.

Вокульському так цікаво було, що вона йому скаже, і так він втратив самовладання, що, мабуть, готовий був убити людину, яка б їй в цю мить перешкодила. Він дивився на панну Ізабеллу й мовчав.

Панна Ізабелла давно вже не відчувала такого збентеження. В голові їй проносились уривки фраз: «купив сервіз…», «навмисне програвав батькові в карти…», «зневажив мене…», а потім: «любить мене…», «купив скакового коня…», «бився на дуелі…», «їв баранину з лордами в найвищих колах…». Погорда, гнів, захоплення, симпатія падали в її душу, немов краплі рясного дощу; а з глибини назовні рвалася потреба розказати кому-небудь про свої щоденні клопоти, про різні сумніви, про свою трагічну любов до великого актора. «Так, він може бути… Він буде моїм повірником!..» — думала панна Ізабелла, ніжно дивлячись в очі здивованому Вокульському і трохи нахилившись уперед, наче хотіла поцілувати його в чоло. Потім її пойняв безпричинний сором: вона одхилилась на бильце крісла, зашарілась і повільно опустила довгі вії, немов її морив сон. Дивлячись на гру її обличчя, Вокульський пригадав чарівні переливи північного сяйва і ті чудові нечутні мелодії без слів, які часом бринять в людській душі, немов лупа іншого, кращого світу. Замріявшись, він прислухався до швидкого цокання настільного годинника та биття власного серця і дивувався, що їх швидкий ритм все-таки здається повільним порівняно з нестримним плином його думки. «Якщо існує небо, — думав він, — то праведники не відчувають більшого щастя, аніж я в цю хвилину».

Мовчання тривало так довго, що здавалося вже непристойним. Панна Ізабелла опам’яталася перша.

— У вас було непорозуміння з паном Кшешовським… — мовила вона.

— Через скачки… — швидко пояснив Вокульський. — Барон не міг мені пробачити, що я купив його коня…

Вона подивилася на нього з лагідною усмішкою.

— Потім у вас була дуель, яка… нас дуже занепокоїла… — додала вона тихіше. — А потім… барон перепросив мене, — швидко докінчила панна Ізабелла, опускаючи очі. — В листі, якого він написав до мене з цього приводу, барон говорить про вас з великою пошаною і приязню…

— Я дуже… дуже радий… — пробелькотів Вокульський.

— Чого ви раді?

— Що обставини так склалися… Барон — благородна людина.

Панна Ізабелла простягнула руку й, затримавши її на хвилину в гарячій долоні Вокульського, сказала:

— Незважаючи на безсумнівну доброту барона, я все-таки дякую вам. Дякую… 6 послуги, які не скоро забуваються, і справді… — вона заговорила повільніше й тихіше, — справді, ви полегшили б моє сумління, аби зажадали чогось взамін за вашу… люб’язність.

Вокульський пустив її руку й випростався на стільці.

Він був такий приголомшений, що не звернув уваги на слівце «люб’язність».

— Гаразд, — сказав він. — Якщо ви наказуєте, то я навіть… визнаю свої заслуги. Чи можу я взамін звернутися до вас з одним проханням?

— Можете.

— Так от, я прошу тільки про одне, — з запалом сказав він, — аби я міг служити вам, скільки вистачить моїх сил.

Завжди і в усьому…

— Шановний пане! — з усмішкою перебила панна Ізабелла. — Це ж підступ! Я хочу сплатити вам один борг, а ви змушуєте мене робити інші. Хіба це добре?

— Що ж тут поганого? Хіба ви не приймаєте послуг хоч би від посильних?

— Але їм за це платять, — мовила вона, лукаво глянувши йому в очі.

— Поміж мною і ними тільки та різниця, що їм треба платити, а мені незручно й навіть не можна.

Панна Ізабелла похитала головою.

— Те, про що я прошу, не переходить меж звичайнісіньких людських стосунків. Ви, дами, завжди наказуєте, ми завжди викопуємо, — от і все. Людей, які належать до того, що й ви, кола, і просити про це не треба було б: це їх щоденний обов’язок, навіть право. Я ж добивався цієї ласки, а сьогодні про неї благаю, бо виконання ваших доручень певною мірою наблизило б мене до вашого кола. Боже мій!

Якщо лакеї та кучери можуть на лівреях носити ваші кольори, то чого ж би мені не прагнути заслужити такої честі?

— Ах, ви ось про що!.. Мені не доведеться дарувати вам мій шарф, ви вже заволоділи ним силоміць. А відбирати?..

Вже пізно, хоч би зважаючи на лист барона.

Вона знову подала йому руку, а Вокульський шанобливо її поцілував. У сусідній кімнаті залунали кроки, увійшов пан Томаш, виспаний і променистий. На його гарному обличчі був такий сердечний вираз, що Вокульський подумав: «Я буду негідником, якщо твої тридцять тисяч, шановний, не принесуть тобі десяти тисяч щорічно».

Вони втрьох посиділи ще з півгодини, розмовляючи про недавнє свято в Швейцарській Долині[82] з добродійною метою, про прибуття Россі та про поїздку в Париж. Нарешті Вокульський з жалем залишив приємне товариство, обіцяючи частіше заходити та вкупі з ними їхати в Париж.

— Побачите, як там буде весело, — сказала панна Ізабелла на прощання.

Розділ сімнадцятий ЯК ПРОРОСТАЄ НАСІННЯ ВСІЛЯКИХ ПОМИЛОК

Було вже пів на дев’яту вечора, коли Вокульський повертався додому. Сонце недавно зайшло, але пильне око могло вже помітити в золотаво-лазуровому небі перші найбільші зірки. На вулицях лунав веселий гомін прохожих; в серці у Вокульського панував радісний спокій.

Він пригадував кожен рух, кожну усмішку, кожен погляд і слово панни Ізабелли, підозріло вишукуючи в них сліди неприязні або погорди. Але шукав даремно. Поводилась вона з ним, як з рівнею і другом, запрошувала частіше одвідувати, навіть… хотіла, аби він її про що-небудь попросив. «А якби я в ту хвилину освідчився їй? — спало йому на думку. — Що було б?..»

І пильно вдивлявся в риси її образу, що стояв в його уяві, проте знов не побачив і тіні неприязні. Навпаки, лукаву усмішку. «Вона відповіла б, що ми ще мало знайомі, що я повинен заслужити її згоду… Так… безумовно, вона так відповіла б, — думав він, пригадуючи безперечні ознаки її симпатії.

Взагалі я даремно був такий упереджений проти аристократії. А вони ж такі самі люди, як і ми, тільки, мабуть, у них делікатніші почуття. Вони вважають, що ми грубі істоти, які вганяють за наживою, і тому уникають нас.

Але, побачивши чесну душу, вони вміють також появити ласку… Якою ж прекрасною дружиною може бути така жінка! Звичайно, таку дружину треба заслужити. Та ще й як заслужити!..»

Під впливом цих думок у нього виникло зичливе почуття до родини Ленцьких, потім до їхніх родичів, далі це почуття поширилось на його магазин, на продавців, на всіх купців, з якими він мав ділові стосунки, нарешті, на всю країну і на все людство. Вокульському здавалось, що кожен прохожий на вулиці — його родич, далекий чи близький, сумний чи веселий. І небагато бракувало, щоб він став серед вулиці, як жебрак, і почав спиняти прохожих та питати: «Може, котрий-небудь з вас чогось потребує?..

Кажіть, вимагайте, будь ласка… її ім’ям…» «Яким жалюгідним було досі моє життя, — казав він сам до себе. — Я був егоїстом. Охоцький — от де щира душа!

Він хоче дати людству крила і задля цієї ідеї забуває про власне щастя. Слава, звичайно, дурниця, найголовніше — працювати для загального добра… — А потім з усмішкою додав: — Ця жінка вже зробила з мене багача і створила мені репутацію, а як захоче, то що ще може зробити?..

Хіба великомученика, готового віддати всі сили й навіть життя заради ближніх… І я, звичайно, віддам, якщо вона цього за. хоче! ч.»

Магазин його вже був зачинений, але крізь шпари в вікнах виднілося світло. «Ще щось роблять», — подумав Вокульський.

Він звернув у ворота й через задні двері увійшов в магазин. На порозі він зустрівся з Зембою, який низько йому вклонився. В глибині магазину було ще кілька душ людей.

Клейн ліз угору по драбинці, аби щось там поправити на полицях. Лісецький одягав пальто, за конторкою над книгою сидів Жецький, а перед ним стояв якийсь чоловік і плакав.

— Хазяїн іде! — гукнув Лісецький.

Жецький, прикривши очі рукою, подивився на Вокульського; Клейн разів кілька уклонився йому з верхнього щабля драбинки, а той чоловік, що плакав, раптом обернувся і, голосно застогнавши, впав йому до ніг.

— Що трапилось? — здивовано запитав Вокульський, впізнавши старого інкасатора Обермана.

— Загубив понад чотириста карбованців, — суворо відповів Жецький. — Зловживання, звичайно, не було, за це я ручуся головою, але й фірма не може на цьому втрачати, тим більше, що пан Оберман має у нас кілька сот карбованців заощаджень. Отже, одне з двох, — роздратовано закінчив Жецький, — або пан Оберман заплатить, або втратить у нас посаду… Добре б ми торгували, коли б у нас усі інкасатори були такі, як пан Оберман…

— Я сплачу, — мовив, схлипуючи, інкасатор, — але дайте мені розстрочку хоч на два роки. Бо ті п’ятсот карбованців заощаджень — це все моє майно. Мій хлопчина закінчив школу й хоче вчитись на доктора, та й старість не за горами… Бог та й ви знаєте, скільки доводиться наробитись, щоб зібрати такі гроші…

Клейн і Лісецький, обидва вже одягнені, чекали на вирок хазяїна.

— Так, — озвався Вокульський, — фірма не може втрачати. Оберман заплатить.

— Слухаю пана, — зітхнув нещасний інкасатор.

Клейн і Лісецький попрощались і вийшли. За ними, зітхаючи, збирався йти і Оберман. Але коли вони залишилися втрьох, Вокульський швидко додав:

— Ти, Обермане, заплатиш, а я тобі поверну…

Інкасатор упав йому до ніг.

— Зажди, зажди!.. — сказав Вокульський, підводячи його. — Якщо ти хоч словом прохопишся про наш договір, я відберу подаровані гроші, — чуєш, Обермане?.. Інакше всім кортітиме губити гроші. Отже, йди додому й мовчи.

— Розумію. Хай же вам бог дасть усього найкращого, — відповів інкасатор і вийшов, даремно намагаючись приховати свою радість.

— Вже дав найкраще, — мовив Вокульський, думаючи про панну Ізабеллу.

Жецький був незадоволений.

— Знаєш, Стаху, — сказав він, коли вони залишились самі, — краще б ти вже не втручався до магазину. Я наперед знав, що ти не вимагатимеш, аби він повернув усю суму, бо й сам так зробив би. Але карбованців зо сто цей роззява мусив би для острашки заплатити… Зрештою, хай йому чорт, можна було б подарувати і всю суму, та все ж таки треба було хоч тижнів зо два про це не казати… Інакше краще одразу закрити крамничку.

Вокульський засміявся.

— Треба бога боятися, — відповів він, — в такий день кого-небудь скривдити.

— Який це такий день?.. — спитав Жецький, широко розкривши очі.

— Байдуже який. Але сьогодні я зрозумів, що треба бути до людей добрішим.

— Ти був добрим завжди, і навіть занадто, — обурився пан Ігнац, — але переконаєшся, що люди для тебе такими не будуть.

— Вони вже такі, — одказав Вокульський і подав йому на прощання руку.

— Вже такі? — перекривив його пан Ігнац. — Вже!.. Не зичу тобі, однак, аби трапилась нагода випробувати їхнє співчуття…

— Я й без випробування знаю… На добраніч.

— Знаєш… знаєш… Побачимо, як то воно буде, коли доведеться щось до чогось… На добраніч, на добраніч… — бурчав старий, ховаючи книги в шухляду і грюкаючи нею.

Вокульський ішов додому й думав: «Треба нарешті зробити візит Кшешовському… Піду до нього завтра. Він у повному розумінні слова порядна людина… перепросив панну Ізабеллу. Завтра подякую йому і — хай уже буде так — спробую чимось допомогти. Правда, з таким гультяєм і шалапутом буде нелегко. Але все-таки спробую. Він перепросив панну Ізабеллу, а я виплутаю його з боргів».

Почуття спокою і непохитної певності так торувало над усіма іншими в душі Вокульського, що він, повернувшись додому, замість мріяти (що з ним частенько бувало), взявся до роботи. Дістав грубого зошита, вже на три чверті списаного, потім книжку з польсько-англійськими вправами і заходився виписувати фрази, півголосом повторюючи їх і якнайстаранніше наслідуючи свого навчителя Вільяма Коллінза.

В короткі перерви він думав то про завтрашній візит до барона Кшешовського та про те, як його виплутати з боргів, то про Обермана, якого він врятував від нещастя. «Якщо вдячність має яку-небудь ціну, то я всю вдячність Обермана разом з великим процентом поверну їй…»

Потім йому спало на думку, що ущасливити одну людину — це ще не подарунок, гідний панни Ізабелли. Всього світу вщасливити він неспроможний, але з нагоди ближчого знайомства з панною Ізабеллою варто було б допомогти хоч кільком людям. «Другим буде Кшешовський, — думав він, — але рятувати таких шалапутів — не велика заслуга… Ага!..»

Він ляснув себе по лобі і, облишивши англійські вправи, дістав архів своєї особистої кореспонденції. Це була сап’янова папка, в яку він складав листи за датами їх надходження. На першій сторінці був список адресатів. «Ага! — говорив він. Лист моєї грішниці та її опікунок. Шістсот третя сторінка…»

Він знайшов сторінку й уважно прочитав два листи: один — писаний рівним почерком, другий — немов дитячими кривулями. В першому його повідомляли, що Марія, така-то колись дівчина легкої поведінки, тепер навчилася кравецтва і відзначається побожністю, слухняністю, лагідністю та доброю поведінкою. В другому листі та сама Марія дякувала йому за допомогу і просила підшукати їй яку-небудь роботу. «Вельможний і добрий пане, — писала вона. — Коли вже вам господь посилає такі великі гроші, то не витрачайте їх більше на мене грішну. Бо я тепер сама собі можу дати раду, аби тільки було до чого рук докласти, а людей бідніших за мене, зганьблену, нещасну, в Варшаві не бракує…»

Вокульському стало неприємно, що таке прохання чекало на відповідь кілька днів. Він одразу ж відписав і покликав слугу.

— Оцього листа, — наказав він, — завтра вранці одішлеш у монастир магдалинок.

— Гаразд, — відповів слуга, ледве тамуючи позіхи.

— І виклич мені фурмана Висоцького, того, що живе на Тамці, знаєш?

— О, ще б пак не знати. А ви чули…

— Тільки, щоб прийшов зранку.

— О!.. Чого ж би йому не прийти?.. Але ви чули, що Оберман загубив великі гроші? Він був тут увечері і присягався, що віку собі вкоротить або заподіє щось погане, коли ви не змилуєтесь над ним. Я йому кажу: «Не будьте дурним, не вкорочуйте собі віку, зачекайте… У нашого хазяїна м’яке серце». А він каже: «Я теж маю таку надію, тільки, однак, буде мені погано, коли вирахують хоч трохи, бо син хоче вчитись на медика, а тут старість не за горами…»

— Іди, будь ласка, спати, — перебив його Вокульський.

— Піти-то я піду, — сердито відповів слуга, — але скажу вам, що у вас служити гірше, ніж у тюрмі сидіти: навіть спати йди не тоді, коли тобі хочеться.

Він узяв листа й вийшов.

Другого дня о дев’ятій ранку слуга розбудив Вокульського і сказав, що Висоцький чекає.

— Клич його сюди.

За хвилину фурман увійшов. Він був пристойно одягнений, обличчя його посвіжіло, очі дивились весело. Він підійшов до ліжка й поцілував Вокульського в руку.

— Слухай, Висоцький, здається, в твоїй квартирі є вільна кімната?

— А є, вельможний пане: дядько мій помер, а його квартиранти, шельми, не захотіли платити, то я їх і вигнав. На горілку у нього, чортяки, є, а за квартиру заплатити, то вже нема…

— Я наймаю від себе що кімнату, — сказав Вокульський, — тільки треба буде її прибрати.

Фурман зчудовано дивився на Вокульського.

— Житиме там молода швачка, — казав далі Вокульський. — Нехай вона у вас і харчується, нехай твоя жінка пере їй білизну… Нехай подивиться, що їй потрібно. Я дам тобі грошей на меблі й на одяг… Та будете дивитись, чи не водитиме вона до себе кого-небудь…

— О ні, — підхопив фурман. — Коли тільки, пане добродію, вона буде вам потрібна, я сам приведу її до вас; а щоб хто-небудь чужий — ані-ні!.. Від такого діла, пане добродію, ви могли б напитати собі великого лиха…

— Та й дурний же ти, чоловіче! Бачитись мені з нею не потрібно. Аби тільки вона вдома пристойно поводилась, була охайна та роботяща, а так нехай собі ходить, куди хоче. Тільки до неї щоб ніхто не ходив. Отже, розумієш: треба в кімнаті побілити стіни, помити підлогу, купити дешеві, але добротні меблі, ти ж на цьому знаєшся?

— Авжеж! Скільки я за своє життя перевозив меблів…

— Ну, гаразд. А твоя жінка нехай подивиться, що їй потрібно з білизни та одежі, а ти мені скажеш.

— Все розумію, пане добродію, — сказав Висоцький і знову поцілував його в руку.

— Зажди… А як там з твоїм братом?

— Байдуже, пане добродію. Сидить з ласки божої та вашої в Скерневицях, має землю, найняв наймита, зовсім запанів. За кілька років ще прикупить земельки, бо харчується у нього один залізничник, та сторож, та два мастильники. До того ж йому залізниця плату збільшила…

Вокульський попрощався з фурманом і став одягатись. «Хотілося б переспати той час, поки знову з нею зустрінуся», — подумав він.

В магазин іти йому не хотілось. Він узяв якусь книжку й почав читати, вирішивши поїхати до барона Кшешовського між першою і другою годиною.

Об одинадцятій у передпокої залунав дзвінок і грюкнули двері. Увійшов слуга.

— До вас якась панна…

— Проси в вітальню, — сказав Вокульський.

У вітальні зашелестіла жіноча сукня. Ставши на порозі, Вокульський побачив свою Магдалину.

Його вразили незвичайні зміни в ній. Дівчина була одягнена в чорне вбрання, вона трохи зблідла, але вигляд у неї був здоровий, погляд несміливий. Побачивши Вокульського, вона почервоніла і затремтіла.

— Сідайте, панно Маріє, — сказав Вокульський, показуючи на стілець.

Вона сіла на краєчку оксамитного сидіння і ще більш засоромилась. Повіки її часто закліпали; дивилася в землю, а на віях заблищали сльози. Не такою була Ця дівчина два місяці тому.

— Отже, панно Маріє, ви вже навчилися кравецтва?

— Так.

— Де ж ви думаєте працювати?

— Може, в якій майстерні або служницею… в Росії.

— Чому в Росії?

— Там, кажуть, легше знайти роботу, а тут хто ж мене візьме? — прошепотіла вона.

— Ну, а якби у вас тут який-небудь магазин брав білизну, ви б залишилися?

— О, звісно!.. Але тут треба мати власну машину, і квартиру, і все… А коли цього немає, мусиш йти в служниці.

Навіть голос у неї змінився. Вокульський пильно подивився на неї і сказав:

— Ви поки що залишитесь у Варшаві. Житимете на Тамці, в сім’ї фурмана Висоцького. Це дуже хороші люди.

Кімнату матимете окрему, харчуватись будете у них, а машина і все потрібне для шиття білизни також знайдеться.

Я дам вам рекомендацію на склад білизни, а місяців через два побачимо, чи зможете ви прожити з цієї роботи… Ось вам адреса Висоцьких. Ви, будь ласка, йдіть зараз туди, купите з Висоцькою меблі, подивитесь, щоб у кімнаті все було зроблено як слід. Машину я вам пришлю завтра… А оце гроші на перші потреби. Я вам їх позичаю, а ви повертатимете мені частинами, як уже будете працювати.

Він дав їй кілька десяток, загорнутих в лист до Висоцького. Помітивши, що вона вагається, брати їх чи ні, Вокульський вклав їй згорток в руку і сказав:

— Я вас дуже прошу — зараз же йдіть до Висоцького. Через кілька днів він принесе вам листа на склад білизни. А коли буде якась нагальна справа, прошу звертатися до мене. До побачення, панно Маріє.

Він уклонився і вийшов у свій кабінет.

Дівчина ще з хвилину стояла посеред вітальні, потім утерла сльози і вийшла, сповнена якогось урочистого здивування. «Побачимо, як їй пощастить в нових умовах», — подумав Вокульський і знову взявся читати.

О першій годині дня він вирушив до барона Кшешовського, по дорозі дорікаючи собі, що з таким запізненням робить візит своєму колишньому супротивникові. «Але байдуже! — заспокоював він сам себе. — Не міг же я надокучати йому, коли він був хворий. А візитну картку я послав».

Підійшовши до дому барона, Вокульський мимохідь зауважив, що стіни його якогось нездорового зеленуватого кольору, як обличчя Марушевича — жовтуватого, і що завіси в квартирі Кшешовського підняті. «Видно, вже одужав, — подумав Вокульський. — Але незручно одразу питати його про борги. Відкладу це до другого або третього візиту, потім розрахуюся з лихварями, і бідолаха барон легенько зітхне. Не можу я бути байдужим до людини, яка перепросила панну Ізабеллу…»

Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:

— Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…

Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:

— А це що таке?..

Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.

— Пан барон удома? — спитав він.

— Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.

Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.

— А коли приблизно можна навідати пана барона?

— Не скоро, не скоро… — вже трохи лагідніше відповів Константій. — Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.

— Отже, перед від’їздом його не можна побачити?

— Ні, не можна… лікарі заборонили будь-кого приймати. Пан весь у гарячці…

Два картярських столики — один із зламаною ніжкою, а другий весь списаний крейдою, а також канделябри з недогарками воскових свічок свідчили про те, що медичні висновки навряд чи правдиві. Проте Вокульський додав йому ще карбованця й пішов, незадоволений прийомом. «Може, барон, — думав він, — просто не хоче мене бачити? Ха! В такому разі нехай сам розплачується з лихварями і замикається від них на чотири замки…»

Він повернувся додому.

Барон справді збирався поїхати на село і трохи нездужав, але не був хворий. Рана на обличчі гоїлась повільно не тому, що була небезпечна, а тому, що організм барона був дуже розладнаний. Під час візиту Вокульського він був закутаний, як стара баба на морозі, і не лежав у ліжку, а сидів у кріслі, коло нього ж був не лікар, а граф Літииський.

Він якраз скаржився графові на жалюгідний стан свого здоров’я.

— Хай би його чорт узяв, таке паскудне життя. Батько залишив мені в спадщину півмільйона карбованців, а на додачу чотири хвороби, кожна з котрих варта мільйона…

Та й незручно ж без окулярів!.. І от уявіть собі, граф: гроші розійшлися, а хвороби зостались. А я ще сам собі нажив кілька хвороб та трохи боргів, от і виходить: як тільки вдряпнешся шпилькою, так і посилай за нотаріусом та замовляй трупу.

— Те-ек, — озвався граф. — Проте я не думаю, щоб ви в такій ситуації тратились на нотаріусів.

— Власне кажучи, найбільше я витрачаюсь на судових виконавців…

Розповідаючи, барон пильно прислухався до розмови в передпокої, але нічого не міг зрозуміти.

Нарешті почувши, що двері зачинились, грюкнув-засув, забряжчав ланцюжок, він раптом загорлав:

— Константій!..

Через якийсь час увійшов слуга, зовсім не поспішаючи на поклик свого пана.

— Хто там був?.. Певне, Гольдцигер… Я ж тобі казав, щоб ти з цим негідником не заходив ні в які розмови, а хапав за комір і викидав на сходи. Уявіть собі, граф, — звернувся він до Літинського, — цей підлий єврей чіпляється до мене з сфальшованим векселем на чотириста карбованців і має нахабство вимагати, щоб я заплатив!

— Треба подати в суд, те-ек…

— Не буду я подавати! Я не прокурор, і не мій обов’язок ловити шахраїв. До того ж я не хочу бути ініціатором згуби якогось бідолахи, котрий, напевне, тяжко працює ночами, фальшуючи чужі підписи… Я чекаю, поки Гольдцигер подасть в суд, а потім, нікого не обвинувачуючи, заявлю, що підпис не мій.

— А то був не Гольдцигер, — зауважив Константій.

— А хто ж?.. Управитель? Кравець?

— Ні… Оцей пай, — сказав слуга й подав баронові візитну картку. — Він порядний чоловік, але я його вигнав, коли ви так веліли…

— Що?.. — спитав граф, подивившись на картку. — Ви сказали не приймати Вокульського?..

— Так, — підтвердив барон. — Таємна особа, в усякому разі… не для нашого товариства.

Граф Літииський здивовано відкинувся на кріслі.

— Не сподівався я, що ви такої думки про нього…

— Прошу не брати того, що я сказав, у ганебному розумінні, — поспішив пояснити барон. — Вокульський не зробив нічого поганого, а так… невелике свинство, яке можна допустити в торгівлі, але не в товаристві…

Граф з крісла, а Констаитій з порога пильно дивились на Кшешовського.

— От подумайте самі, граф, — говорив далі барон. — Скакового коня я відпродав пані Кшешовській (моїй законній дружині перед богом і людьми) за вісімсот карбованців. Пані Кшешовська на злість мені (не знаю навіть за що!) вирішила неодмінно цього коня продати. А тут і трапився покупець, пан Вокульський, який, скориставшись запальністю жінки, вирішив заробити на коні… двісті карбованців!., бо дав за нього тільки шістсот…

— Він мав право, те-ек!.. — зауважив граф.

— Ах, боже мій!.. Я знаю, що мав право..: Але чоловік, який на показ викидає тисячі карбованців, а десь тихенько заробляє на істеричці двадцять п’ять процентів, це чоловік поганого тону… Це не джентльмен. Злочину він не зробив, але подивіться, як нерівно він ставиться до людей. Він схожий на людину, яка дарує знайомим килими та шалі, а в незнайомих тягає з кишені носові хустки. Скажіть, що не так…

Граф деякий час мовчав, потім озвався:

— Те-ек… Але чи правда це?

— Щира правда. Переговори між цим паном і Кшешовською вів мій Марушевич, від нього я все це й знаю.

— Те-ек. В усякому разі, пан Вокульський — хороший комерсант і справи нашої спілки поведе добре…

— Якщо тільки не обшахрує вас…

Тим часом Константій, що й досі стояв на порозі, жалісно похитав головою і, втративши терпець, заговорив:

— Ех!.. І що ви вигадуєте?.. Тьху… ну просто, як мала дитина…

Граф з цікавістю поглянув на нього, а барон вибухнув:

— А ти, йолопе, чого обзиваєшся, коли тебе не питають?..

— Звісно, що обзиваюсь, бо ви й робите й говорите, як мала дитина! Я тільки лакей, але швидше повірю такому, який дає за візит два карбованці, а не такому, котрий позичає у мене по три карбованці й не поспішає оддавати. Отак воно й є: пан Вокульський сьогодні дав мені два карбованці, а пан Марушевич…

— Геть!.. — вереснув барон, — хапаючись за графин, побачивши якого, Константій вирішив краще сховатись за двері. — От чортів холуй!.. — додав барон, видно, дуже зіритований.

— Вам подобається той Марушевич? — спитав граф.

— Авжеж, він чесний хлопець. З якої тільки халепи він мене не вирятовував!.. Скільки разів доводив мені свою майже собачу відданість!..

— Те-ек!.. — замислено пробурмотів граф. Він посидів ще кілька хвилин мовчки й нарешті попрощався.

Йдучи додому, граф Літинський кілька разів повертався думкою до Вокульського. Він вважав природним те, що купець заробляє навіть на скаковому коні, але такі операції йому не подобались, і вже зовсім не виправдував він Вокульського за те, що той знається з Марушевичем, суб’єктом, безумовно, підозрілим. «Звичайний собі парвеню, скоробагатько, — вирішив граф. — Передчасно ми почали ним захоплюватись, хоч… справи спілки він може провадити… Звичайно, під нашим пильним контролем».

Через кілька днів, о дванадцятій годині, Вокульський одержав два листи: одного від пані Мелітон, другого — від князевого адвоката. Він нетерпляче розпечатав першого, в якому пані Мелітон коротко писала: «Сьогодні в Лазенках, у звичайний час». Він прочитав його двічі, потім неохоче взявся до листа адвоката, який запрошував його теж сьогодні, на одинадцяту годину на нараду в справі купівлі дому Ленцьких. Вокульський з полегкістю зітхнув: встигне.

Рівно об одинадцятій він був у кабінеті адвоката, де вже застав старого Шлангбаума. Він мимоволі зауважив, що сивоволосий єврей солідно виглядає на тлі коричневих меблів та шпалерів, а адвокатові дуже личать капці з коричневого сап’яну.

— Вам щастить, пане Вокульський, — звернувся до нього Шлангбаум. Ви тільки надумали купити будинок, а будинки одразу дорожчають. Даю вам слово, що за півроку ви повернете собі вкладені в той будинок гроші, та ще й заробите. Ну, а я коло вас…

— Ви так думаєте? — неуважно озвався Вокульський.

— Я не думаю, — сказав Шлангбаум, — я вже заробляю. — Вчора адвокат баронеси Кшешовської позичив у мене десять тисяч карбованців до Нового року й дав вісімсот карбованців процентів.

— Що ж, у неї теж немає грошей? — спитав Вокульський адвоката.

— У неї є в банку дев’яносто тисяч карбованців, але барон заборонив їх видавати. Непоганий шлюбний контракт він уклав, га?.. — засміявся адвокат. — Чоловік забороняє жінці брати гроші, які є її безперечною власністю; в той час як сам учинив позов про розділ майна… Мені таких контрактів писати не доводилось, ха-ха!.. — сміявся адвокат, потягуючи дим з бурштинового цибуха.

— Пане Шлангбауме, — питав Вокульський, — а нащо баронеса позичила у вас ті десять тисяч?

— Ви не розумієте? — відповів Шлангбаум. — Будинки дорожчають, і адвокат пояснив баронесі, що менш як за сімдесят тисяч карбованців вона будинку Ленцьких не купить. Вона б хотіла купити за десять тисяч, але що ж ти вдієш…

Адвокат сів за стіл і взяв слово.

— Отже, шановний пане Вокульський, будинок панства Ленцьких (він легенько вклонився) купую для вас не я, а присутній тут (він знову вклонився) пан С. Шлангбаум…

— Можу купити, чому б ні? — пробурмотів Шлангбаум.

— Але не менш, як за дев’яносто тисяч, — нагадав Вокульський, — причому мусять бути кон-ку-рен-ти, — підкреслив він.

— Чому б ні? Це не мої гроші!.. Якщо хочете їх платити, то будете мати конкурентів… Якби я мав стільки тисяч карбованців, скільки тут, у Варшаві, можна знайти для всякого діла дуже порядних людей, до того ж католиків, то я був би багатший за Ротшільда.

— Отже, будуть пристойні конкуренти, — повторив адвокат. — Прекрасно. Зараз я передам панові Шлангбаумові гроші…

— Це непотрібно, — сказав Шлангбаум.

— А потім ми складемо актика, за яким шановний пан С. Шлангбаум позичково одержує від вельмишановного пана Вокульського дев’яносто тисяч карбованців, яка сума забезпечується новопридбаним будинком. Якщо ж пай С. Шлангбаум до дня 1 січня 1879 року вищезазначеної суми не поверне…

— І не поверну…

— В такому разі куплений ним будинок вельмишановного пана Ленцького переходить у власність шановного пана Вокульського.

— Хоч би й зараз… Я туди й не загляну, — відповів Шлангбаум, махнувши рукою.

— Чудово! — вигукнув адвокат. — Завтра ми матимемо актика, а за тиждень… десять днів і будинок. Тільки коли б ви, шановний пане Станіславе, не втратили на цьому ділі тисяч десять-п’ятнадцять.

— Тільки виграю, — відповів Вокульський і попрощався з адвокатом і Шлаигбаумом.

— Ага, одну хвилинку, — сказав адвокат, проводжаючи Вокульського до передпокою. — Наші графи вирішили увійти членами до спілки, але трохи зменшують паї і вимагають якнайпильнішого контролю.

— Це правильно.

— Особливо обережним став граф Літинський. Не розумію, що з ним сталося…

— Він дає гроші, через те й обережний, поки давав тільки слово, був сміливіший.

— Ні, ні, ні! — перебив його адвокат. — Щось воно не те, і я все це взнаю… Хтось нам напаскудив…

— Не нам, а мені, — усміхнувся Вокульський. — Кінець кінцем мені однаково, і я не сердився б, якби ці панове зовсім не вступали до спілки…

Він ще раз попрощався з адвокатом і поспішив у магазин. Там знайшлося кілька невідкладних справ, які затримали його несподівано довго. В Лазенки він прибув аж о пів на другу.

Прохолода парку не тільки не заспокоїла його, э ще більше збудоражила. Він ішов так швидко, що часом думав: чи не привертав цим уваги прохожих? Тоді він уповільнював крок, відчуваючи, як груди його от-от розірвуться від нетерплячки.

— Мабуть, я вже їх не зустріну!.. — в розпачі повторював він.

Нарешті коло ставка, на тлі зелених клумб, він помітив попелясту накидку панни Ізабелли. Вона стояла на березі в товаристві графині й батька і кидала медяники лебедям, один з яких навіть вийшов із води на своїх бридких лапах

1 став коло ніг панни Ізабелли.

Першим помітив Вокульського пан Томаш.

— Оце так сюрприз! — вигукнув він. — Ви в цей час у Лазенках?..

Вокульський уклонився дамам і з радісним здивуванням помітив рум’янець на лицях панни Ізабелли.

— Я приходжу сюди, коли стомлююсь від роботи… тобто досить часто…

— Шануйте свої сили! — урочисто зауважив пан Томаш і насварився на нього пальцем. — A propos, — додав він півголосом. — Уявіть собі, баронеса Кшешовська за мій будинок уже хоче дати сімдесят тисяч карбованців… Я, напевне, візьму тисяч сто або й сто десять… Чудесна річ ці торги!..

— Я так рідко вас бачу, пане Вокульський, — втрутилась графиня, — що одразу звертаюся до вас в одній справі.

— Я до ваших послуг.

— Прошу вас, пане Вокульський! — казала графиня, з комічною покірливістю складаючи руки. — Пожертвуйте колоду ситцю для моїх сиріток… Бачите, як я навчилась жебрачити?

— Може, ви дозволите, графине, надіслати вам дві колоди?..

— Тільки в тому разі, коли друга колода буде — лляне полотно…

— Ой, тітусю, це вже занадто!.. — сміючись, перебила її панна Ізабелла. — Якщо ви не хочете остаточно розоритись, то втікайте відціля якнайшвидше, — звернулась вона до Вокульського. — Я заберу вас до оранжереї, а папа з тітусею нехай тут відпочинуть…

— Бельцю, а ти не боїшся? — озвалася тітка.

— Ви, тьотю, мабуть, не маєте сумніву, що в товаристві пана Вокульського зі мною нічого поганого не станеться…

Вокульському шугнула в голову кров, на губах графині промайнула ледве помітна усмішка.

Це була одна з тих хвилин, коли природа, стримавши свої могутні сили, немов припиняє свою споконвічну роботу, щоб яскравіше вирізнити щастя істот малих і смертних.

Вітер ледве подихав немов для того, щоб прохолодити пташок, які спали по гніздах, та допомогти летіти комахам на весільний бенкет. Листя на деревах ледве тріпотіло, немов порушувало його не повітря, а тихо сковзаюче сонячне проміння. Подекуди, в вологій гущавині, мінилися барвисті краплі роси, наче відблиски райдуги, що впала з неба.

Здавалося, все завмерло: сонце і дерева, снопи світла й тіні, лебеді на ставку, рої комарів над лебедями, навіть блискуча хвиля на синій поверхні води. Вокульському здалося, що в цю мить нестримний плин часу відділився від землі, залишивши по собі лише кілька білих смуг на небі, — і з цієї миті вже ніщо на землі не зміниться, а залишиться таким, як є, навіки. І що вони з панною Ізабеллою вічно ходитимуть по освітлених луках, під зеленими хмарами дерев, серед яких подекуди, як пара чорних брильянтів, поблискують цікаві очі птаха. Що в ньому ніколи не зникне відчуття незмірної тиші, f а в неї оцей замріяний погляд і яскравий рум’янець на лицях і що поперед них завжди, як оце й зараз, летітимуть і цілуватимуться в повітрі два білих метелики.

Вони вже були на півдорозі до оранжереї, коли панна Ізабелла, збентежена цією тишею в природі й між ними, заговорила:

— Правда, який чудовий день? В місті спека, а тут приємна прохолода. Я дуже люблю Лазенки о цій годині: людей мало, і кожен може знайти куточок собі до вподоби. Ви любите самотність?

— Я звик до неї.

— Ви ще не бачили Россі?.. — спитала вона, ще більш червоніючи. — Як, ви не бачили Россі? — повторила вона здивовано.

— Ще ні, але я… піду…

— Ми з тітусею були вже на двох спектаклях.

— Я ходитиму на всі.

— Ах, як це добре! Ви переконаєтесь, який це великий артист. Особливо гарно грає він Ромео, хоч він уже… й не першої молодості… Тітуся і я знаємо його особисто ще з Парижа… Дуже приємний чоловік, але насамперед геніальний трагік. В його грі справжній реалізм поєднується з найпоетичнішим ідеалізмом…

— Він, мабуть, справді великий артист, коли викликає у вас таке захоплення і симпатію.

— Ви не помилились. Я знаю, що не зроблю в житті нічого надзвичайного, але принаймні я вмію цінити незвичайних людей… На кожному полі діяльності… навіть на сцені. Але уявіть собі, Варшава не оцінила його належним чином…

— Чи це можливо? Він все ж таки чужоземець…

— А ви злоязикий, — усміхнулась вона. — Але я віднесу це зауваження на карб Варшави, а не Россі… Мені справді соромно за наше місто! Якби я була публікою (звичайно, публікою чоловічої статі), я закидала б його квітами, а руки у мене попухли б від оплесків… А тут оплески дуже ріденькі, а про квіти ніхто й не думає..: Ми ще справжні варвари…

— Оплески і квіти — це такі дрібниці, що на найближчому спектаклі Россі їх буде швидше забагато, аніж замало, — сказав Вокульський.

— Ви певні? — спитала вона, пильно дивлячись йому б вічі.

— Певний… Навіть гарантую, що так буде.

— Я буду дуже задоволена, якщо ваше пророцтво здійсниться. Може, вже повернемось до наших?..

— Кожен, хто робить вам приємність, заслуговує на найвищу пошану…

— Пробачте! — сміючись, перебила його панна Ізабелла. — Ви сказали комплімент самому собі…

Вони повернули від оранжереї назад.

— Уявляю собі здивування Россі, коли він почує овації, — знову заговорила панна Ізабелла. — Він уже ні на що тут не сподівався і, мабуть, шкодує, що приїхав у Варшаву. Артисти, всі без винятку, аж до найвизначніших, — це особливі люди: без слави і шани вони не можуть жити так само, як ми без їжі й повітря. Самопожертва, праця, нехай найплодотворніша, але скромна — це не для них. Вони неодмінно повинні висуватись на перший план, привертати до себе всі погляди, панувати над серцями тисяч. Россі сам каже, що волів би вмерти на рік раніш на сцені при переповненому й захопленому залі, аніж на рік пізніше в тісному колі небагатьох поклонників. Як це дивно!..

— Він має рацію, коли повен театр для нього — найвище щастя.

— Ви гадаєте, що є таке щастя, задля якого варто заплатити коротким життям? — спитала панна Ізабелла.

— І нещастя, яких варто уникати тим самим способом, — відповів Вокульський.

Панна Ізабелла замислилась, і далі вони йшли мовчки.

Тим часом, сидячи над ставком і годуючи лебедів, графиня говорила з паном Томашем:

— Ти помітив, що цей Вокульський наче цікавиться Веллою?..

— Не думаю…

— Навіть дуже, теперішні купці уміють будувати сміливі плани.

— Від проекту до його здійснення — величезна дистанція, — трохи роздратовано відказав пан Томаш. — А хоч би було й так, це мене зовсім не обходить. За думки пана Вокульського я не відповідаю, а за Бельцю я спокійний.

— Кінець кінцем я нічого проти цього не маю, — додала графиня. — Що б далі не сталося, я мирюся з волею божою, особливо, коли це на користь бідним… Мій притулок незабаром стане найпершим у місті, і тільки через те, що цьому панові подобається Бельця…

— Перестань… Он вони повертаються!.. — перебив її пан Томаш.

Справді, панна Ізабелла і Вокульський показалися в кінці алеї.

Пан Томаш уважно придивився і тільки тепер зауважив, що з них гарна пара: він на голову вищий, атлетичної будови, ступав твердо, по-військовому; вона трохи дрібніша, але стрункіша, посувалася поруч, немов пливла. Навіть білий циліндр і світле пальто Вокульського приємно гармоніювало з попелястою накидкою панни Ізабелли. «Нащо він носить цей білий циліндр?..» — з досадою подумав пай Томаш. І раптом йому прийшла до голови дивна думка: що цей скоробагатько Вокульський за право носити білий циліндр повинен платити йому принаймні п’ятдесят процентів на вкладений капітал. Але тут навіть сам пан Томаш знизав плечима.

— Ах, тьотю, як там гарно, в тих алеях! — вигукнула, підходячи, панна Ізабелла. — Ми з вами ніколи не буваємо в тім краю. А Лазенки тільки тоді приємні, коли ходиш швидко й далеко.

— В такому разі попроси пана Вокульського, щоб він частіше супроводив тебе, — відповіла графиня якимось особливо солодким тоном.

Вокульський уклонився, панна Ізабелла ледве помітно нахмурилась, а пан Томаш сказав:

— Чи не пора додому?

— Мабуть, пора, — відказала графиня. — Ви ще зостаєтесь, пане Вокульський?

— Зостаюсь. Ви дозволите провести вас до екіпажа?

— Просимо. Бельцю, візьми мене під руку.

Графиня з панною Ізабеллою пішли попереду, а за ними пан Томаш з Вокульським. Білий циліндр на Вокульському викликав у пана Томаша таке роздратовання й досаду, що він тільки з чемності змушував себе усміхатись. Нарешті, щоб чимось розважити Вокульського, він знову почав говорити про свій будинок, за який, після сплати боргів, сподівався одержати сорок або п’ятдесят тисяч карбованців чистого прибутку.

Ці цифри, в свою чергу, зіпсували настрій Вокульському; він вирішив, що понад тридцять тисяч уже нічого не може додати.

Але коли під’їхав екіпаж і пан Томаш, посадивши графиню й дочку і сівши сам, гукнув: «Рушай!», у Вокульського зникло неприємне почуття і знов прокинулась туга за панною Ізабеллою. «Так коротко!» — зітхнув він, дивлячись на пожежну зелену бочку, що поливала брук.

Він ще раз пішов до оранжереї, відшукуючи сліди черевичків панни Ізібелли на дрібному піску. Але там. уже щось змінилося. Вітер повіяв дужче, скаламутив у ставку воду, порозганяв метеликів і птахів, зате нагнав більше хмар, які все частіше притемняли світло сонця. «Як тут нудно!» — шепнув він і повернув до шосе.

Сівши в свій екіпаж і примруживши очі, він ні про що не думав, а тільки втішався легким похитуванням ресор. Йому здавалось, що він, наче птах, сидить на гілці, яку вітер гойдає вправо і вліво, вгору і вниз, потім раптом зареготав, згадавши, що це погойдування коштує йому тисячу карбованців на рік. «Дурний же я, дурний! — повторював він. — Чого я пнуся між люди, які або не розуміють моїх жертв, або сміються з моїх незграбних зусиль. Нащо мені оцей екіпаж?..

Хіба я не міг би їздити візником або отим деренчливим омнібусом з полотняними фіранками?..»

Спинившись перед своїм домом, він пригадав обіцянку, яку дав панні Ізабеллі про овації для Россі. «Звичайно, він матиме овації, та ще які!.. Завтра спектакль…»

Надвечір він послав слугу в магазин по Обермана. Сивий інкасатор прибіг негайно, з тривогою питаючи себе, чи не передумав, бува, Вокульський та чи не скаже йому повернути загублені гроші?..

Але Вокульський зустрів його дуже привітно і навіть запросив до свого кабінету, де вони з півгодини про щось говорили. Але про що?..

Питання, про що Вокульський міг говорити з Оберманом, дуже зацікавило слугу. Звичайно, про загублені гроші…

Дбайливий слуга по черзі прикладав до дірки в замку то вухо, то око, багато чув, багато бачив, але нічого не розумів. Він бачив, як Вокульський давав Оберманові велику пачку асигнацій по п’ять карбованців, і чув отакі дивні слова:

— У Великому театрі… на балконі й на гальорці… капельдинерові кошик квітів… букет через оркестр… «Що воно за чорт! Чи не почав наш старий уже й театральними квитками гендлювати?»

Почувши, що в кабінеті прощаються, слуга втік у передпокій, щоб перехопити там Обермана. Коли інкасатор вийшов, він спитав:

— Ну як, скінчилось діло з грішми?.. Дуже я тут багато роботи доклав, щоб умовити хазяїна появити до вас милость. Спочатку він усе відмовлявся, а потім каже: «Побачимо, зробимо, що можна буде!..» А тепер бачу, що ви добилися свого… Як там у хазяїна настрій?..

— Як звичайно, — відповів інкасатор.

— Але й наговорилися ви в ним. Мабуть, не тільки про гроші… Може, й про театр, бо хазяїн страшенно до того театру охочий…

Але Оберман непривітно глипнув на нього і вийшов. Слуга в першу мить аж рота роззявив від здивування, потім опам’ятався і погрозив кулаком.

— Почекай! — бурчав він. — Я тобі віддячу… Дивіться на нього, який великий пан… Украв чотириста карбованців і вже задається, не хоче з людиною говорити!..

Розділ вісімнадцятий ЗДИВУВАННЯ, ПОБОЮВАННЯ ТА СПОСТЕРЕЖЕННЯ СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Для папа Ігиаца Жецького знову настав час тривог та здивувань.

Той самий Вокульський, який рік тому полетів у Болгарію, а кілька тижнів тому, як магнат, бавився скачками та дуелями, той самий Вокульський раптом виявив велике замилування до театру. Та нехай би хоч до польського, а то до італійського. Він, котрий ні слова не розумів, по-італійськи!

Ця нова манія дивувала і смутила не тільки пана Жецького.

Одного разу, наприклад, старий Шлангбаум півдня шукав Вокульського, певне, в якійсь важливій справі. З’явився він у магазин, — Вокульський тільки що пішов з магазину, сказавши надіслати Россі велику вазу саксонського фарфору. Побіг на квартиру — Вокульський тільки що поїхав до Барде по квіти. Старий Шлангбаум, щоб догнати його, мусив узяти візника, хоч і кривився. Але візник зажадав сорок грошів, і поки вони сторгувались за злотий і вісім грошів та доїхали до Барде, Вокульського там уже не було.

— А куди він поїхав, ви не знаєте? — спитав Шлангбаум садівника, який з допомогою кривого ножа нищив найкращі квіти.

— Хіба я знаю? Мабуть, до театру, — відповів садівник таким тоном, наче хотів отим кривим ножем перерізати Шлангбаумові горло.

Старий, якому саме так і здалося, мов опечений, вискочив з оранжереї і, наче камінь, пущений із пращі, впав у бричку. Але візник (видно, порозумівшись з кровожерним садівником) заявив, що ні за які скарби в світі не поїде далі, хіба що купець заплатить йому сорок грошів за один кінець та ще поверне два гроші, які не додав за першу поїздку.

У Шлангбаума защеміло серце, і в першу мить він хотів або вилізти з брички, або покликати поліцію. Проте згадав, яка тепер у християнському світі панує злість та несправедливість, яка запекла ворожість до євреїв, згодився на всі вимоги безсоромного візника і, стогнучи, поїхав до театру.

Там насамперед він не знав, з ким говорити, потім з ним не хотіли говорити, кінець кінцем він довідався, що пан Вокульський допіру був, але поїхав в Єрусалимські Алеї.

У воротях ще навіть чути було гуркіт його екіпажа…

У Шлангбаума опали руки. Він поплентався пішки в магазин Вокульського, по дорозі принагідно сотий раз проклинаючи свого сина за те, що той називає себе Генріком та ходить у сюртуку і їсть трефне, і нарешті пішов скаржитись панові Жецькому.

— Ну, — почав він жалісним голосом, — що він собі виробляє, цей ваш пан Вокульський!.. У мене було таке діло, що він за п’ять днів міг заробити на свій капітал триста карбованців… А я собі теж заробив би карбованців зо сто…

Але він собі їздить по місту, а я на самих візників витратив два злоти і двадцять грошів… Вей! Що то за розбійники, оті візники!..

Звичайно, що пан Ігнац уповноважив Шлангбаума провести ту справу і не тільки повернув йому витрачені на візника гроші, але ще й найняв на власний кошт екіпаж до Електоральної вулиці. Це так розчулило старого єврея, що він зняв з сина батьківське прокляття і навіть запросив його на сабашковий обід. «Як би там не було, — думав Жецький, — дурна історія з тим театром, тим більше, що Стах починає занедбувати справи…»

Іншим разом до магазину завітав усіма шанований адвокат, права рука князя, юридичний порадник усієї аристократії, щоб запросити Вокульського на якусь вечірню нараду. Пан Ігнац не знав, де посадити такого славетного чоловіка і як радіти з тієї честі, якою він пошанував його Стаха. Тим часом Стах не тільки не був зворушений такими почесними запросинами, а ще й відмовився, що навіть трохи образило адвоката, який пішов, сухо попрощавшись.

— Чому ти відмовився? — в розпачі запитав Ігнац.

— Бо мушу бути сьогодні в театрі, — відповів Вокульський.

Але справжнє обурення опанувало Жецького, коли того самого дня інкасатор Оберман прийшов до нього о сьомій годині вечора і попросив прийняти сьогоднішній звіт.

— Після восьмої… після восьмої… — відповів пан Ігнац. — Зараз я не маю часу.

— А після восьмої я не матиму часу, — відказав Оберман.

— Як так?.. Що це означає?..

— А те означає, що в пів на восьму я мушу бути з нашим хазяїном у театрі… — буркнув Оберман, ледве помітно здвигнувши плечима.

В цю ж мить до Жецького підійшов усміхнений Земба.

— Ви вже йдете з магазину, пане Зембо? Без чверті сім? — спитав здивований пан Ігнац, широко розплющивши очі.

— Я несу Россі квіти, — чемно сказав пан Земба і ще приємніше усміхнувся.

Жецький ухопився обома руками за голову.

— Подуріли всі з тим театром! — крикнув він. — Може, ви ще й мене туди потягнете?.. Але зі мною вам не вдасться!..

Передчуваючи, що Вокульський от-от почне намовляти й його, пан Ігнац склав собі в думці промову, в якій мав сказати, що не тільки не піде на італійців, а й його, Вокульського, віднадить отакими приблизно словами:

— Облиш ти ці дурниці!.. — І так далі.

Тим часом Вокульський, замість намовляти його, прийшов одного разу в магазин о шостій і, заставши Жецького над рахунками, сказав:

— Дорогий Ігнаце, сьогодні Россі грає Макбета. Сядь, будь ласка, в першому ряду партеру (ось тобі квиток) і після третьої дії подай йому оцей альбом…

1 без ніяких церемоній та дальших пояснень вручив панові Ігнацові альбом з краєвидами Варшави та портретами варшав’янок, який коштував щонайменше п’ятдесят карбованців!..

Пан Ігнац відчув себе глибоко ображеним. Він устав із свого крісла, насупив брови і вже був роззявив рота, щоб висловити своє обурення, але Вокульський раптом вийшов з магазину, навіть не глянувши на нього.

І, звичайно, панові Ігнацові довелося піти в театр, щоб не завдавати прикрості Стахові.

В театрі з паном Ігнацом стався цілий ряд несподіванок.

Насамперед він потрапив на сходи, що вели на гальорку, де він бував за своїх давніх добрих часів. Там капельдинер вказав йому, що у нього квиток в перший ряд партеру, і глянув на нього таким поглядом, який свідчив, що темно-зелений сюртук пана Жецького, альбом під пахвою і навіть фізіономія ala Наполеон III здалися йому дуже підозрілими.

Засоромлений пан Ігнац пройшов у головний вестибюль, притискаючи ліктем альбом і кланяючись усім дамам, коло яких мав честь проходити. Така незвичайна для варшавської публіки чемність уже в вестибюлі привернула загальну увагу. Всі стали питати одне одного: хто це? І хоч його ніхто не впізнав, проте всі одразу помітили, що циліндр пана Ігнаца був модним років з десять тому, галстук — п’ять, а темно-зелений сюртук та вузенькі картаті штани походили ще з давнішньої доби. Всі вважали його за іноземця; аж коли він запитав швейцара, кудою пройти в перший ряд, навколо залунав сміх.

— Мабуть, якийсь шляхтич з Волині, — догадувались франти. — Але що у нього під пахвою?

— Може, пиріг з капустою або гумова подушка…

Обшмаганий глузуванням, облитий холодним потом, пан Ігнац дістався нарешті до свого рятівного крісла. Був початок восьмої години, і глядачі тільки-но почали сходитись: вони зрідка заходили в партер і, не скидаючи капелюхів, сідали на свої місця. Ложі ще були порожні, тільки на балконах чорніли люди, а на гальорці вже лаялись і гукали поліцію.

— Наскільки я розумію, публіка нудьгувати не буде, — з вимушеною усмішкою сказав пан Ігнац, сідаючи в першому ряду.

Спочатку він припав очима до дірки в правій половині завіси й заприсягся не зводити їх з неї. Але через якийсь час хвилювання його вщухло, і він так обісмілився, що навіть почав озиратися навколо. Зал здався йому невеликим і брудним, він замислився над причиною цих змін і аж тоді пригадав, що останній раз був у театрі на «Гальці» з участю Добрського років з шістнадцять тому…

Тим часом публіка заповнювала зал, і пан Ігнац, побачивши в ложах чарівних дам, зовсім підбадьорився. Він навіть вийняв з кишені невеликого бінокля і почав розглядати публіку, але при цьому зробив невеселе відкриття: його теж розглядали — з задніх рядів партеру, з амфітеатра, навіть з лож… Коли ж він переключив свою увагу з зору на слух, то почув, що круг нього літають, як оси, такі фрази:

— Що воно за оригінал?..

— Якийсь з провінції.

— Але де він доп’яв такого сюртука?..

— Ви тільки подивіться на його брелоки коло ланцюжка! Кумедія!

— Або хто тепер носить таку зачіску!..

Ще трохи, і пан Ігнац покинув би свій альбом і циліндр і втік би з театру. На щастя, він побачив у восьмому ряду знайомого фабриканта пірників, який у відповідь на поклін папа Ігнаца залишив своє місце і прийшов у перший ряд.

— Ради бога, пане Піфке, — пошепки став благати спітнілий пан Ігнац. — Сідайте на моє місце, а я сяду на ваше…

— З великою охотою! — голосно відповів рум’яний фабрикант. — А що, вам тут погано?.. Прекрасне місце!..

— Чудове. Але я хотів би сидіти далі… Тут душно…

— Там теж, але я можу пересісти. А що це у вас за пакет?

Аж тепер Жецький пригадав про свій обов’язок.

— Та знаєте, дорогий пане Піфке… Один поклонник оцього… оцього Россі…

— О, хто ж не поклонник Россі! — відповів Піфке. — У мене є лібретто «Макбета», хочете?

— Дякую. Але… той поклонник, знаєте, купив у нас коштовний альбом і просив після третьої дії вручити його Россі…

— Я це зроблю з великою приємністю! — вигукнув гладкий Піфке, вмощуючись у кріслі Жецького.

Пан Ігнац пережив ще кілька дуже неприємних хвилин.

Насамперед він мусив обійти весь перший ряд, де франти з іронічною усмішкою поглядали на його сюртук, галстук та оксамитну жилетку. Потім він став пробиратись на своє місце в восьмому ряду, де на його вбрання, правда, дивились без іронії, але йому весь час довелося доторкатись до колін дам-глядачок…

— Тисяча пробачень, — засоромлено бурмотів пан Ігнац. — Тут так тісно…

— Ви могли б не вживати таких двозначних слів, — озвалася одна з дам, але в її трохи підмальованих очах пан Ігнац не побачив гніву за свій вчинок. Проте він був такий збентежений, що охоче пішов би висповідався, аби очистити свою душу від отих доторкань до колін…

Нарешті він знайшов свого стільця і з полегкістю зітхнув.

Тут на нього принаймні не звертали уваги, по-перше, тому, що місце було скромне, а по-друге тому, що почалась вистава.

Спочатку гра артистів не цікавила пана Ігнаца, отож він поглядав на всі боки і помітив Вокульського. Той сидів у четвертому ряду й дивився зовсім не на Россі, а на ложу, яку займали панна Ізабелла, пан Томаш і графиня. Жецький кілька разів у житті бачив загіпнотизованих людей, і йому здалося, що та ложа гіпнотизує Вокульського. Він сидів нерухомо, немов сонний, але з широко розплющеними очима.

Хто ж би то міг так заворожити Вокульського? Пан Ігнац неспроможний був догадатись. Та він помітив інше: коли Россі не було на сцені, панна Ізабелла байдуже розглядала зал або розмовляла з тіткою, але як тільки Макбет Россі з’являвся, вона до половини закривала обличчя віялом і просто впиналася в актора своїми прекрасними замріяними очима. Часом віяло з білого пір’я опадало на коліна панни Ізабелли, і тоді Жецький спостерігав на її обличчі той самий загіпнотизований вираз, який так здивував його в Вокульському.

Помітив він і ще багато чого іншого. Коли на прекрасному обличчі панни Ізабелли позначався найвищий захват, Вокульський підіймав руку і гладив себе по голові. І тоді, немов по. команді, на балконі й на гальорці зривалася буря оплесків і верескливі вигуки: «Браво, браво, Россі!» Панові Ігнацу навіть здавалось, що в цьому хорі він чує охриплий голос інкасатора Обермана, який першим починав горлати й останнім замовкав. «Що воно за чорт! — думав він. — Невже Вокульський диригує клакою?»

Проте він одразу відкинув це несправедливе підозріння.

Россі. таки грав чудово, і всі аплодували йому з однаковим запалом. Але найбільше галасував життєрадісний фабрикант пірників, пан Піфке, який після третьої дії, згідно з умовою, з великою домною підніс Россі альбом.

Великий актор навіть не кивнув головою Піфке, зате низько уклонився до ложі, в якій сиділа панна Ізабелла, — а може, тільки в той бік. «Це мені привиділось, — думав пан Ігнац, виходячи з театру. — Не настільки ж уже дурний мій Стах!..»

Кінець кінцем пан Ігнац був задоволений тим, що побував у театрі. Гра Россі йому сподобалась; деякі сцени, як от убивство короля Дункана або з’явлення духу Банко, справили на нього сильне враження, а боротьба Макбета на рапірах зовсім зачарувала його.

Отож, виходячи з театру, він уже не нарікав на Вокульського, навпаки, став підозрівати, що його коханий Стах навмисне вигадав оту комедію з врученням Россі подарунка, щоб зробити йому, панові Ігнацу, приємність. «Шановний Стах знає, що я тільки з примусу міг піти в італійський театр… Ну, й добре вийшло. Той хлюст здорово грає, треба буде подивитися його ще в одній виставі…

Кінець кінцем, — додав він, подумавши, — коли чоловік має стільки грошей, скільки Стах, то може робити подарунки акторам. Як на мене, то я краще подарував би щось гарненькій актрисі, але… я людина іншої доби, мене навіть називають бонапартистом і романтиком…»

Так він собі думав і стиха бурчав, але непокоїла його інша думка, яку він хотів притамувати.

Чому Стах так пильно придивлявся до тієї ложі, в якій сиділи графиня, пан Ленцький і панна Ленцька? Невже?..

Та ні!.. Вокульський досить розумний для того, щоб зрозуміти, що з того нічого не може вийти… Кожна дитина могла б зрозуміти, що та панна взагалі холодна, як крижина, зараз шалеліє за тим Россі. Як вона на нього дивилась! Часом просто непристойно, і то де? — в театрі, перед очима у тисячі людей!.. Ні, це дурниця. Недарма мене називають романтиком…»

Він знову намагався думати про що-небудь інше. Незважаючи на ніч, він пішов навіть у ресторацію, де грали троїсті музики — скрипка, рояль і арфа. Пан Ігнац з’їв порцію печені з картоплею і капустою, випив один кухоль пива, потім другий, потім третій і четвертий… і навіть сьомий. Йому зробилось так весело, що він ткнув арфістці в жменю два срібняки й почав тихенько підспівувати. А потім йому спало на думку, що він неодмінно повинен відрекомендуватись чотирьом німцям, які за столом у кутку їли грудинку з горохом. «Але чого б це я мав їм рекомендуватись?.. Нехай вони мені відрекомендуються», — думав пан Ігнац.

І його одразу опанувала думка, що ці люди неодмінно повинні відрекомендуватися, по-перше, як старшому віком, по-друге, як колишньому офіцерові угорської піхоти, що давала доброго духу німцям. Він уже навіть гукнув на офіціантку, щоб послати її до тих чотирьох панів, котрі їли грудинку з горохом, коли раптом троїсті музики, що складалися з скрипки, рояля й арфи, заграли… «Марсельєзу».

Пан Ігнац пригадав Угорщину, піхоту, Августа Каца і, відчуваючи, що на очі йому набігають сльози і що він от-от розплачеться, схопив свого циліндра, який був у моді перед франко-прусською війною, кинув на стіл карбованця й вибіг з ресторації.

Коли на вулиці його обвіяло свіже повітря, він сперся на газовий стовп і запитав сам себе:

— Хай тобі чорт, невже я п’яний? Ще б пак! Аж сім кухлів…

Він рушив додому, намагаючись іти якнайпряміше, але й перше в житті впевнився, що варшавські тротуари дужо нерівні: через кожен десяток кроків йому доводилось звертати то під стіни, то в бік бруку. Потім (щоб переконати самого себе, що його розумові здібності залишились в цілковитому порядку) він почав рахувати зірки на небі.

— Раз… два… три… сім… сім… А що таке сім? Ага, сім кухлів пива… Невже й справді я їх випив? Нащо Стах послав мене в театр?..

Додому він потрапив щасливо й одразу знайшов дзвінок.

Проте, подзвонивши двірникові аж сім разів, відчув, що мусить прихилитись до стіни, і силкувався полічити (без ніякої потреби, просто так), через скільки хвилин двірник йому відчинить? Для цього він дістав годинника з секундною стрілкою і побачив, що вже пів на другу.

— От чортів двірник! — бурчав він. — Мені о шостій ранку вставати, а він до иів на другу тримає мене на вулиці…

На щастя, двірник одразу відчинив хвіртку, і пан Ігнац певним кроком, навіть дуясе певним, можна сказати — надзвичайно певним, пройшов через усе підворіття, відчуваючи, що циліндр його трохи з’їхав набакир, але тільки трошечки. Потім, без ніякого клопоту знайшовши свої двері, він кілька разів даремно намагався встромити ключа в замкову дірку. Він виразно відчував під пальцями дірку, з усієї сили стискав ключа, але потрапити не міг.

— Невже я й справді?..

Саме в цю мить двері відчинились, і одноокий пудель Ір, не встаючи з підстілки, кілька разів гавкнув:

— Так!.. Так!..

— Замовчи ти, чортова свиня! — буркнув пан Ігнац і, це світячи світла, роздягнувся й ліг.

Його мучили жахливі сни. Снилось йому, а може, ввижалося, що він і досі в театрі, бачить Вокульського з широко розплющеними очима, втупленими в одну ложу. В тій ложі сидять графиня, пай Ленцький і панна Ізабелла.

Жецькому здається, що Вокульський дивиться на панну Ізабеллу.

— Неймовірно! — прошепотів він. — Не такий же дурний мій Стах!..

Тим часом (все це уві сні) панна Ізабелла встала з крісла і вийшла з ложі, а Вокульський за нею, не зводячи з неї очей, як загіпнотизований. Панна Ізабелла вийшла з театру і легким кроком вибігла на вежу ратуші, а Вокульський — за нею, так само не спускаючи з неї очей. Потім панна Ізабелла, підскочивши, як птиця, перелетіла з ратушної вежі на дах театру, а Вокульський хотів летіти за нею, але зірвався з десятиповерхової висоти на землю.

— Єзус! Марія!.. — застогнав Жецький, зриваючись з ліжка.

— Так! Так! — озвався крізь сон Ір.

— Ну, видно, я таки зовсім п’яний, — пробурмотів пан Ігнац, лягаючи знову й нетерпляче натягаючи ковдру на своє тремтяче тіло.

Кілька хвилин він лежав з розплющеними очима, і йому знов привиділось, ніби він у театрі: якраз скінчилась третя дія, і фабрикант Піфке мав піднести Россі альбом з краєвидами Варшави та її красунями. Пан Ігнац напружує зір (адже Піфке заступає його) і з жахом бачить, що безсовісний Піфке замість коштовного альбома подає італійцеві якийсь пакунок, завинутий у папір і недбало обв’язаний шпагатом.

Далі пан Ігнац бачить ще гірші речі. Італієць іронічно усміхається, розв’язує шпагат, розгортає папір і перед панною Ізабеллою, перед графинею, перед Вокульським, перед тисячами інших глядачів показує… жовті нанкові штани з манжетом спереду і з штрипками знизу, ті самі штани, що їх пан Ігнац носив в часи славетної севастопольської кампанії.

До всього цього скандалу падлюка Піфке ще й кричить: «Ось це подарунок панів: Станіслава Вокульського, купця та Ігнаца Жецького, його управителя!» Вся публіка в театрі вибухає реготом; всі очі і всі вказівні пальці повертаються до восьмого ряду, а в тому ряду — до стільця, на якому сидить пан Ігнац. Нещасний хоче запротестувати, але не може одвести голосу, а на додаток до всього лихого — провалюється в якусь безодню. Він западається в незмірний, бездонний океан небуття, де має перебувати вік вічний, так і не пояснивши глядачам, що нанкові штани з манжетом і штрипками підступно викрадені з колекції його особистих пам’ятних речей.

Після цієї кошмарної ночі пап Жецький прокинувся аж у три чверті на сьому. Дивлячись на годинник, він не хотів вірити власним очам, проте повірити довелося. Повірив навіть у те, що вчора був трохи напідпитку, про що, власне, яскраво свідчив біль голови та млявість в усьому тілі.

Проте всі ці хворобливі явища хвилювали пана Ігнаца менше, аніж один страшний симптом: йому не хотілося йти в магазин!.. Навіть гірше — він відчував не тільки нехіть до роботи, а цілковитий брак амбіції; замість соромитись свого занепаду та боротися з перобськими інстинктами, він, Жецький, намагався віднайти будь-який привід, аби якнайдовше залишитися в кімнаті.

То йому здавалося, що захворів Ір, то наче заіржавіла ніколи не вживана двостволка, то він знаходив якусь ваду в зеленій фіранці, нарешті, чай здався йому надто гарячим і його треба було пити повільніше, ніж звичайно.

В результаті всіх цих причин пап Ігнац спізнився на сорок хвилин у магазин і, похиливши голову, прокрався до своєї конторки. Йому здавалось, що всі службовці з величезним презирством дивляться на синці під його очима, на землистий колір обличчя та на тремтячі руки. «Вони ще можуть подумати, що я був десь у місці розпусти!» — зітхнув нещасний пан Ігнац.

Він дістав бухгалтерські книги, умочив перо в чорнило й почав нібито рахувати. Бідолаха був певний, що від нього тхне пивом, немов з викиненої з підвалу старої бочки, і цілком серйозно почав обмірковувати, чи не заявити про звільнення після всіх цих ганебних вчинків? «Упився… пізно повернувся додому… пізно встав… на сорок хвилин спізнився в магазин…»

В цю мить до нього підійшов Клейн з якимось листом.

— На конверті було написано «Дуже терміново», — сказав миршавий продавець, — через те я відкрив його.

Жецький розгорнув листа і прочитав:

Пан Ігнац глянув на останній рядок листа, — але підпису в кінці не було: лист був анонімний. Подивився на конверт — він був адресований Вокульському. Читав далі:

Скінчивши читати, пан Ігнац похитав головою.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Хоч маю великий сумнів, що ця дама справді зичлива.

Клейн боязко поглянув на всі боки і, бачачи, що за ними ніхто не стежить, почав шепотіти:

— Річ у тім, пане Жецький, що наш хазяїн нібито купує будинок Ленцького; на вимогу кредиторів він має бути проданий завтра з торгів…

— Стах… тобто пан Вокульський купує будинок?..

— Так, так, — підтвердив Клейн, киваючи головою. — Але купує не на своє ім’я, а на ім’я старого Шлангбаума…

Так принаймні говорять в тому домі, бо й я там мешкаю.

— За дев’яносто тисяч карбованців?..

— За дев’яносто. А тому, що баронеса Кшешовська хотіла б купити той будинок за сімдесят тисяч, то вона, напевне, й написала цього листа. Я навіть заклався б, що це вона, бо то баба — справжня відьма…

В магазин зайшов покупець купити парасольку, і Клейн одійшов до нього. У пана Ігнаца в голові закружляли дивні думки: «Коли я, змарнувавши лише один вечір, наробив такого шелесту в магазині, то що ж наробить Стах, коли він цілі дні й тижні марнує на італійський театр і ще невідомо на що?»

Проте він мусив визнати, що з його вини в магазині нічого поганого не сталося і що торговельні справи загалом ідуть дуже добре. Якщо казати правду, то й сам Вокульський, незважаючи на дивний спосіб життя, не занедбує обов’язків голови підприємства. «Але нащо йому хоронити дев’яносто тисяч карбованців в мурах?.. І до чого тут знов оті Ленцькі?.. Невже… Але Стась не такий дурний, щоб…»

Проте думка про купівлю будинку все-таки непокоїла його.

— Спитаю-но я Генріка Шлангбаума, — сказав він, — встаючи з-за конторки.

У відділі тканин маленький, згорблений Шлангбаум, з червоними очима й заклопотаним поглядом, як звичайно, крутився між полицями, скакав по драбині або занурювався з головою в сувоях матерії. Він так призвичаївся до своєї гарячкової роботи, що навіть тоді, коли в магазині не було покупців, раз у раз витягав сувої матерії, розгортав і згортав їх, потім клав на місце.

Побачивши пана Ігнаца, Шлангбаум припинив свою непотрібну працю й витер з лоба піт.

— Нелегко, га? — сказав він.

— А нащо ви перекладаєте це ганчір’я, коли в магазині немає покупців? — спитав Жецький.

— Аякже!.. Якби я цього не робив, то забув би, де що лежить… суглоби б мені позросталися… А потім — я вже звик… У вас до мене якесь діло?

Жецький трохи збентежився:

— Ні… я просто хотів подивитись, як воно тут у вас… — одповів він, почервонівши, наскільки це було можливо в його роки. «Невже й він недовіряє та слідкує за мною? — майнула думка у Шлангбаума, і в ньому закипів гнів. — Батько таки має рацію… Зараз усі цькують євреїв. Скоро доведеться запустити пейси й надіти ярмулку…» «Він щось знає», — подумав Жецький, а вголос запитав:

— Здається… здається, ваш шановний батько купує завтра будинок… будинок пана Ленцького?

— Я про це нічого не знаю, — відповів Шлангбаум, відводячи очі. А в думці додав: «Мій старий купує будинок для Вокульського, а вони думають і, напевне, кажуть: «Дивіться, знову єврей, лихвар, розорив католика, всім панам пана…» «Він щось знає, але не хоче казати, — думав пан Жецький. — Єврей євреєм…»

Пап Ігнац ще трохи покрутився по магазину, що Шлангбаум вважав за дальше слідкування, і, зітхаючи, повернувся на своє місце. «Це жахливо, що Стах євреям довіряє більше, ніж мені…

Але навіщо ж він купує той будинок? Навіщо зв’язується з Лепцьким? А може, не купує? Може, це тільки балачки?»

Він так боявся, що Вокульський вгатить у це нерухоме майно дев’яносто тисяч готівки, що цілий день тільки про це й думав. Була хвилина, коли він просто хотів запитати Стаха, але йому забракло відваги. «Стах, — казав він сам собі, — тепер знається тільки з великими папами, а довіряє євреям. Що йому старий Жецький!..»

І він вирішив завтра піти в суд і побачити, чи старий Шлангбаум справді купить будинок Ленцьких, як каже Клейп, і чи наб’є йому ціну аж до дев’яноста тисяч карбованців. Якщо все це справдиться, то, значить, і все інше — правда.

Опівдні в магазин забіг Вокульський і почав випитувати Жецького про вчорашню виставу та про те, чому він утік з першого ряду в восьмий, а альбом передав Россі через Піфке. Але пан Ігнац мав у душі стільки образ та стільки сумнівів щодо свого коханого Стаха, що тільки бурмотів та хмурився.

Вокульський теж замовк і вийшов з магазину з гірким почуттям. «Всі від мене одвертаються, — думав він, — навіть Ігнац…

Навіть він… Але ти мені за все будеш нагородою!..» — додав він уже на вулиці, дивлячись в бік Уяздовських Алей.

Коли Вокульський вийшов, пан Ігнац обережно випитав у службовців, в якому суді та о котрій годині продаються з торгів будинки. Потім він попросив Лісецького заступити його завтра між десятою годиною ранку та другою після півдня і з подвійною старанністю взявся до своїх рахунків. Він машинально (але безпомилково) додавав довжелезні, як вулиця Новий Світ, колонки цифр, а в перервах думав: «Сьогодні змарнував близько години, завтра змарную годин з п’ять, і все через те, що Стах довіряє Шлангбаумам більше, ніж мені… Нащо йому будинок? На якого чорта він зв’язався з тим банкрутом Ленцьким? І що йому припливло до голови швендяти в італійський театр та дарувати дорогі презенти отому приблуді Россі?..»

Не підводячи голови від книги, він просидів за конторкою до шостої години і так заглибився в роботу, що не тільки не приймав з каси грошей, а навіть не бачив і ие чув численних відвідувачів, які товпились і гули в магазині, мов величезний рій бджіл. Не помітив він також одного найменш сподіваного відвідувача, якого службовці вітали голосними вигуками та поцілунками.

Аж коли прибулий став над ним та крикнув йому на вухо: «Пане Ігнаце, це я!» — Жецький ніби прокинувся, підвів голову, брови й очі вгору і побачив Мрачевського.

— Га?.. — спитав пан Ігнац, придивляючись до молодого франта, який засмаг, змужнів, а головне — погладшав.

— Ну, як… що чувати? — питав далі пан Ігнац. — Що в політиці?

— Нічого нового, — відповів Мрачевський. — Конгрес у Берліні робить своє, австрійці заберуть Боснію.

— Ну-ну-ну… жарти, жарти!.. А що чувати про малого Наполеончика?

— Вчиться в Англії в військовій школі й нібито закохався в якусь артистку.

— Отак уже й закохався!.. — насмішкувато повторив пан Ігнац. — А у Францію не повертається?.. Але як поживаєте ви самі? Відкіля ви тут взялися? Ну, розказуйте швидше, — весело вигукнув Жецький, ляскаючи його по плечі. — Коли ж ви приїхали?

— Та це ціла історія! — відповів Мрачевський, сідаючи в крісло. — Ми приїхали сюди з Сузіним об одинадцятій…

Від першої до третьої ми були з ним у Вокульського, а після третьої я забіг на хвилину до матері й на хвилинку до пані Ставської… Розкішна жінка, правда?

— Ставська?.. Ставська?.. — пригадував пан Ігнац, тручи лоба.

— Та ви ж її знаєте. Ота красуня з донькою… Що ото так вам подобалась.

— Ага, та!.. Знаю… Не то що подобалась, — зітхнув Жецький, — я тільки думав, що з неї була б добра дружина для Стаха.

— Отаке скажете! — зареготав Мрачевський. — Та у неї ж є чоловік…

— Чоловік…

— Звичайно. І прізвище всім відоме. Чотири роки тому бідолаха втік за кордон, бо його обвинуватили в убивстві якоїсь…

— Ага, пам’ятаю!.. То це він? Чого ж він не повернувся? Адже виявилось, що він не винен?..

— Звісно, що не винен, — підхопив Мрачевський. — Але відтоді, як він гайнув в Америку, і по сьогоднішній день про нього ні чутки, ні звістки. Мабуть, неборака, десь врізав дуба, а жінка зосталася ні дівкою, ні вдовою… Жахлива доля! Утримувати сім’ю вишиванням, грою на роялі та уроками англійської мови… працювати цілий день, як віл, та ще й не мати чоловіка… Бідні ці жінки! Ми б з вами, пане Ігнаце, так довго не витримали цнотливого життя, еге ж?.. Ну, старий з глузду з’їхав.

— Хто з глузду з’їхав?

— Та хто ж, як не Вокульський! — відповів Мрачевський. — Сузін їде в Париж і хоче неодмінно взяти з собою Вокульсьйого, бо має там купувати величезні партії якихось товарів. І нашому старому це не коштувало б ні копійки, а жив би він, як князь, бо Сузін чим далі від жінки, тим ширше розпускає кишеню… Ех! Та ще й заробив би тисяч з десять.

— Стах… тобто наш хазяїн заробив би тисяч з десять? — спитав Жецький.

— Та він же. Але що ж ти зробиш, коли він так одурів…

— Ну, ну, пане Мрачевський! — суворо остеріг його пан Ігнац.

— Слово честі, одурів. Бо я ж знаю, що він однак через якийсь тиждень поїде на виставку в Париж…

— Так.

— То чого ж йому не їхати з Сузіним, нічого не тративши, та ще й заробити?.. Цілих дві години благав його Сузін: «Їдь зі мною, Станіславе Петровичу», просив, кланявся, а Вокульському хоч би що: ні та й ні! Каже, що у нього тут є якісь справи…

— Ну, є…

— Авжеж, є, — перекривив його Мрачевський. — Найперша справа для нього — не сердити Сузіна, який допоміг йому нажити капітал, а тепер дає величезний кредит і не раз казав мені, що не заспокоїться доти, поки Станіслав Петрович не наживе хоч мільйон карбованців… І такому другові відмовити в такій дрібній послузі, яка, зрештою, ще й добре оплачується! — обурювався Мрачевський.

Пан Ігнац хотів був щось сказати, але вмить опам’ятався. Він мало не пробовкався, що Вокульський купує у Ленцького будинок і підносить дорогі презенти Россі.

До конторки підійшли Клейн і Лісецький. Побачивши, що вони не зайняті, Мрачевський почав говорити з ними, а пан Ігнац знову залишився сам над своєю книгою. «Нещастя! — думав він. — Чому Стах не хоче їхати в Париж, та ще й підбурює сам проти себе Сузіна? Який злий дух злигав його з тими Ленцькими?.. Невже?.. Але ж не настільки він дурний, щоб… А взагалі, шкода цієї подорожі й десяти тисяч карбованців… Боже мій! Як змінюються люди!..»

Він схилив голову і, водячи пальцем згори вниз або знизу вгору, далі підсумовував колонки цифр, довгі, як Новий Світ і Краківське Передмістя. Він підсумовував безпомилково, навіть стиха мурчав, і в той же час думав про те, що його Стах якимось фатальним чином скочується по похилій площині. «Дуже шкода, — шепотів йому якийсь голос з самої глибини душі. — Дуже шкода!.. Стах вклепався в велику авантюру… І, напевне, в політичну авантюру, бо такий чоловік, як він, не дурітиме через жінку, хоч би то була навіть сама панна… Ах, чорт! Помилився… Він одмовляється, гордує десятьма тисячами карбованців, він, хто вісім років тому мусив позичати у мене по десять карбованців щомісяця, аби якось дожити до плати… А тепер кидає в болото десять тисяч карбованців, вгачує в будинок дев’яносто тисяч, робить акторам презенти по півсотні карбованців… їй же богу, нічогісінько не розумію! І це нібито позитивіст, людина, яка реально мислить. Мене називають старим романтиком, проте я таких дурниць не робив би… А втім, якщо він заліз у політику…»

Так собі думав та передумував пан Жецький аж до закриття магазину, Його трохи боліла голова, тому він вийшов погуляти на Новий З’їзд, потім повернувся й зарання ліг спати. «Завтра, — сказав він собі, — я остаточно довідаюсь, у чому річ. Якщо Шлангбаум купить будинок Ленцького й дасть за нього дев’яносто тисяч, то це означатиме, що він справді підставна особа, а Стах остаточно здурів. А може, Стах і не купує того будинку, може, це тільки балачки?..»

Він заснув, і йому приснилося, що в вікні якогось великого будинку стоїть панна Ізабелла, а Вокульський, що стояв з ним поруч, зривається до неї бігти. Даремно тримає його пап Ігнац, аж піт обливає все його тіло, Вокульський виривається і зникає в брамі будинку. «Стаху, вериися!..» — кричить пан Ігнац, бачачи, що будинок починає хитатися.

І от будинок валиться. Усміхнена панна Ізабелла вилітає з нього, як птиця, а Вокульського не видно… «Може, він вбіг у двір і залишився цілий…» — думає пап Ігнац і прокидається; серце у нього мало не вискочить з грудей.

Вранці пан Ігнац прокидається за кілька хвилин перед шостою; він пригадує, що сьогодні продаватимуть з торгів будинок Ленцького, що йому треба подивитись на це видовище, і зривається з ліжка, як пружина. Він босоніж підбігає до великого таза, обливається крижаною водою і, розглядаючи свої тонкі, як палиці, ноги, бурмотить.

— Здається, я трохи погладшав.

Під час складної процедури умивання пан Ігнац зчиняє такий гуркіт, що будить Іра. Брудний пудель розплющує своє єдине око і, мабуть, помітивши незвичайне пожвавлення свого хазяїна, зіскакує з сундука на підлогу. Він потягається, позіхає, витягає назад одну ногу, потім другу, потім на хвилинку сідає навпроти вікна, за яким чути відчайдушний крик недорізаної курки, і зміркувавши, що насправді нічого не сталося, повертається на свою підстілку.

З остороги, а може, з гніву на свого хазяїна за марну тривогу, Ір обертається спиною до кімнати, а носом і хвостом до стіни, немов хоче сказати панові Ігнацу: «Не хочу я дивитись на твою худорбу».

Жецький в одну мить одягається, блискавично випиває чай, не дивлячись ні на самовар, ні на слугу, який його приніс. Потім він біжить у магазин, три години сидить над рахунками, не звертаючи уваги на покупців та балачки службовців, і рівно о десятій каже до Лісецького:

— Пане Лісецький, я повернусь о другій…

— Страшний суд настав! — бурчить Лісецький. — Мабуть, щось у лісі здохло, коли цей телепень наважився в таку пору вийти до міста…

Ставши на тротуарі перед магазином, ран Ігнац відчуває, що його гризуть докори сумління. «Що це я сьогодні виробляю! — думає він, — Яке мені діло до продажу з торгів навіть палаців, не тільки звичайних домів?..»

І вагається: чи йти на торги, чи повертатися в магазин?

В цей час він бачить, як по Краківському Передмістю проїжджає візницький екіпаж, а в ньому сидить висока, худюща, виснажена дама в чорному вбранні. Дама дивиться на їх магазин, і Жецький в її запалих очах та на посинілих губах помічає вираз смертельної ненависті. «Їй же богу, це баронеса Кшешовська… — бурчить пап Ігпац. — Звичайно, вона їде на торги… Оце здорово!»

Проте у нього прокидається сумнів: «Хто його знає, чи баронеса їде в суд? Може, це лише плітки, треба було б перевірити!» — думає пан Ігнац, забуваючи про свої обов’язки управителя і найстаршого продавця, і рушає за екіпажем баронеси. Сухоребрі шкапи плентаються так повільно, що він має можливість не спускати з ока екіпаж протягом усієї дороги, аж до колони Сигізмунда. В цьому місці візник повертає ліворуч, а Жецький думає: «Звичайно, що ця відьма їде на Медову. Їхала б на мітлі — дешевше коштувало б».

Через двір дому Резлера, що нагадує йому позавчорашню пиятику, та Сенаторською вулицею він виходить на Медову. По дорозі заходить в чайний магазин Новицького, вітається з хазяїном і зараз же йде далі, бурмочучи:

— Що він подумає, побачивши мене в цю годину на вулиці?.. Звичайно, подумає: нікчемний управитель, замість сидіти в магазині, він тиняється по місту… От нещастя!

Всю решту дороги його мучать докори сумління. Вони прибирають подоби бородатого велетня в жовтому єдвабному халаті й таких самих штанах, який, добродушно, а заразом і іронічно дивлячись йому в очі, каже: «Скажіть мені, пане Жецький, де таке видано, щоб порядний купець о такій порі тинявся по вулицях? Ви, пане Жецький, такий самий купець, як я танцюрист…»

І пан Ігнац відчуває, що не може нічого відповісти суворому судді. Він червоніє, пітніє і вже хоче повернутися до своїх книг (але так, щоб його побачив Новицький), коли раптом бачить перед собою колишній Пацаїв палац, теперішній будинок суду.

Тут відбуватимуться торги, — каже пан Ігнац і забуває про докори сумління. Велетень з бородою і в жовтому єдвабному халаті розпливається в його уяві, як туман.

Підійшовши ближче, пан Ігнац насамперед помічає, що до будинку ведуть двоє величезних воріт і двоє дверей.

Далі він бачить чотири юрби одягнених в чорне євреїв з дуже серйозними фізіономіями. Пан Ігнац не знає, куди йти, але прямує до тих дверей, перед котрими стоїть найбільша юрба євреїв, догадуючись, що тут і відбуватимуться торги.

В цю хвилину до будинку під’їжджає екіпаж, а в ньому — пан Ленцький. Пан Ігнац не може дивитись на нього, без почуття пошани до його чудових сивих вусів і не може не захоплюватись його самовдоволеним виглядом. Бо пан Ленцький зовсім не схожий на банкрута, будинок якого продають з торгів, — він швидше схожий на мільйонера, який приїхав до нотаріуса одержати дрібну суму — якихось там сто з чимось тисяч карбованців.

Ленцький урочисто висідає з екіпажа, тріумфальним кроком підходить до дверей суду, а в цей час з другого боку вулиці до нього підбігає якийсь джентльмен, з усього видно — гультяй, але виявляється, що то його адвокат. Недбало поздоровкавшися з ним, пан Ленцький питає:

— Ну? Коли ж?

— За годину… може, трохи пізніше… — відповів йому джентльмен.

— Уявіть собі, — каже пан Ленцький з добродушною усмішкою, — тиждень тому один мій знайомий взяв двісті тисяч карбованців за будинок, який коштував йому півтораста тисяч. Мені мій коштував сто тисяч, отже, я повинен одержати за нього тисяч сто двадцять п’ять…

— Гм… Гм… — бурмоче адвокат.

— Може, ви сміятиметесь, — каже далі пан Томаш, — бо ви не вірите в передчуття і сни, але мені снилося, що мій будинок продано за сто двадцять тисяч… Я вам кажу це перед торгами, розумієте? За кілька годин ви переконаєтесь, що не слід сміятися зі снів… «Багато є на небі й на землі!..»[83]

— Гм… Гм… — відповідає адвокат, і вони обидва заходять у перший під’їзд.

— Слава богу! — думає пан Ігнац. — Якщо Ленцький візьме за свій будинок сто двадцять тисяч, то, значить, Стах не заплатить дев’яноста тисяч!»

Хтось легенько торкає його за плече. Пан Ігнац оглядається й бачить позад себе старого Шлангбаума.

— Може, ви мене шукаєте? — питає сивоволосий єврей, пильно дивлячись йому в очі.

— Ні, ні… — збентежено відповідає пан Ігнац.

— У вас до мене немає ніякої справи? — питає далі Шлангбаум, кліпаючи червоними повіками.

— Ні, ні…

— Гіт! — бурмоче Шлангбаум і відходить до своїх єдиновірців.

Панові Ігнацу робиться холодно: присутність Шлангбаума в цьому місці будить в ньому нові підозріння. Щоб розвіяти їх, він питає швейцара, де відбуваються торги.

Швейцар показує йому на сходи.

Пан Ігнац вибігає нагору й потрапляє в якийсь зал. Там він бачить величезну юрбу євреїв, що зосереджено слухають якогось промовця. Жецький догадується, що тут відбувається судова справа, що говорить прокурор і що йдеться про велике шахрайство. В залі душно; промову прокурора трохи приглушує гуркіт екіпажів, що лунає з вулиці.

Судді дрімають, адвокат позіхає, обвинувачений поглядає на них так, ніби хоче ошукати найвищу судову інстанцію, а євреї співчутливо дивляться на нього й уважно слухають обвинувальну промову. На найсильніші закиди прокурора деякі кривляться й вигукують: «Ай-вай!..»

Пай Ігнац виходить з залу: не для цього він сюди прийшов.

Опинившись знову на сходах, пан Ігнац хоче йти на третій поверх; і тут він зустрічається з баронесою Кінешовською, яка сходить вниз в товаристві мужчини, схожого на нудного вчителя стародавніх мов. Але то адвокат, про що свідчить срібний значок на лацкані його старого фрака; сірі штани жерця правосуддя такі витерті на колінах, ніби власник їх, замість боронити своїх клієнтів, безупинно освідчувався в коханні богині Феміді.

— Якщо початок лише за годину, — плаксивим голосом каже пані Кшешовська, — то я піду поки що в костьол капуцинів… Як ви думаєте?

— Я не думаю, щоб ваш візит до капуцинів вплинув на хід торгів, відповів нудьгуючий адвокат.

— Якби ви, добродію, справді хотіли, якби потурбувались…

Адвокат у витертих штанах нетерпляче махає рукою.

— Ах, пані добродійко, я вже стільки набігався з тими торгами, що маю право хоч сьогодні трохи відпочити. До того ж мені через кілька хвилин треба виступати державним захисником в справі про вбивство… Бачите отих гарних дам? Всі вони прийшли послухати мою промову. Гучна справа!

— То ви залишаєте мене?.. — вигукує баронеса.

— Та ні, я буду… буду в залі, — перебиває її адвокат, — але дайте мені можливість хоч кілька хвилин подумати про мого вбивцю.

І він вбігає в якісь двері, наказавши швейцарові нікого не впускати.

— О боже! — на повен голос бідкається баронеса. — Підлий убивця і той має оборонця, а нещасна, самітня жінка марно шукає людину, котра взяла б під захист її честь, її спокій, її майно…

Оскільки пап Ігнац не хоче бути цією людиною, він прожогом кидається вниз, штовхаючи по дорозі гарних, пишно вбраних жінок, яких привело сюди бажання послухати гучний процес про вбивство. Це цікавіше за театр, бо учасники судової драми грають якщо не краще, то, в усякому разі, реальніше за професійних акторів.

На сходах і досі лупають голосіння пані Кшешовської та сміх молодих, гарних і елегантних дам, які поспішають на оглядини вбивці, закривавленої одежі, сокири, якою вбивця зарубав свою жертву, і спітнілих від задухи суддів. Пан Ігнац утік з вестибюлю на другий бік вулиці; на розі Капітульної і Медової він забігає в кондитерську й ховається в найтемнішому кутку, де його не впізнала б навіть пані Кшешовська.

Замовивши чашку шоколаду з пінявими вершками, він затуляється подертою газетою і бачить, що в цій маленькій кімнаті є ще темніший куток, де сидить поважний гладкий добродій і якийсь єврей. Пан Ігнац думає, що гладкий добродій — щонайменше граф і власник великих маєтків на Україні, а єврей — його фактор, а тим часом прислухається до їх розмови.

— Пане добродію, — каже згорблений єврей, — якби вас знали в Варшаві, то я не дав би вам і десяти карбованців, а так ви можете заробити двадцять п’ять…

— І за це я повинен цілу годину простояти в душному залі, — буркнув добродій.

— Правда, — вів далі єврей, — в наші літа стояти важко, але й такі гроші на вулиці не валяються. А зважте ще на те, яку ви матимете репутацію, коли люди довідаються, що ви хотіли купити будинок за вісімдесят тисяч карбованців..

— Хай буде так. Але двадцять п’ять карбованців готівкою на стіл!

— Боже борони! — відповідає єврей. — Ви одержите на руки п’ять карбованців, а двадцять будуть сплачені тому нещасному Зелігові Купферманові, який уже два роки не бачив від вас ні копійки, хоч суд йому і присудив.

Гладкий добродій гатить кулаком по мармуровому столику й хоче йти. Згорблений єврей хапає його за поли, садовить на стілець і пропонує шість карбованців готівкою.

Поторгувавшись кілька хвилин, сторони погоджуються на восьми карбованцях, з яких сім буде сплачено після торгів, а карбованець негайно; Єврей ще опирається, але величний добродій одним аргументом розв’язує всі його ваганням:

— Та хай тобі чорт, мушу ж я заплатити за чай і бублики!

Єврей зітхає, видобуває з засмальцьованого капшука найбільш подертого папірця і, розгладивши його, кладе на мармуровий столик. Потім устає і кволою ходою прямує до виходу, а пан Ігнац крізь дірку в газеті впізнає в ньому старого Шлангбаума.

Пан Ігнац швиденько допиває шоколад і втікає з кондитерської на вулицю. Йому вже обридли ці торги — від них пухне голова і дзвенить у вухах. Він хоче якимось способом збути час і, побачивши відчинений костьол капуцинів, прямує до нього, певний, що в храмі божому знайде спокій, приємну прохолоду, а головне — там уже напевне не почує балачок про торги.

Він заходить в костьол і справді знаходите там тишу і прохолоду, а до того ще й небіжчика на катафалку, круг якого стоять ще не засвічені свічки і лежать уже прив’ялі квіти. Від певного часу пай Ігнац не любить дивитися на труни, тому він звертає ліворуч і бачить жінку в чорному вбранні, що стоїть на паркеті навколішках і молиться. Це баронеса Кшешовська з смиренно похиленою головою; вона б’є себе в груди і раз у раз підносить до очей хустку. «Напевне, вона молиться про те, щоб будинок Ленцького був проданий за шістдесят тисяч карбованців», — думає пан Ігнац. Але через те, що йому не дуже приємно дивитись і на баронесу Кшешовську, він навшпиньках переходить на правий бік костьолу.

Тут сидить тільки дві жінки: одна стиха молиться, а друга спить. Більше нікого… А втім, з-за колони вихиляється сивий, але рівно виструнчений мужчина середнього зросту, який з гордо піднятою головою шепоче молитву.

Жецький пізнає в ньому пана Ленцького і думає: «А цей, напевне, просить бога, щоб за його будинок дали сто двадцять тисяч карбованців…»

Він квапливо виходить з костьолу, думаючи про те, яким чипом господь милосердний Задовольнить суперечливі жадання баронеси Кшешовської і папа Томаша Ленцького?

Не знайшовши, чого шукав, ні в кондитерській, ні в костьолі, пан Ігнац починає проходжатися перед будинком суду. Він дуже збентежений — йому здається, що кожен прохожий насмішкувато дивиться йому в очі, немов хоче сказати: «Чи не краще було б тобі, старий ледарю, пильнувати магазину?»; здається навіть, що з кожної візницької брички може вискочити котрий-небудь з продавців і повідомити, що магазин згорів або завалився. І він знову думає, чи не покинути оці торги та не вернутись до своїх книжок і конторки, коли раптом чує розпачливий крик.

То якийсь єврейчик висунувся з вікна судового залу і щось крикнув до юрби своїх одновірців. На це гасло вони цілим натовпом кинулись до дверей, товплячись, штовхаючи прохожих та нетерпляче тупочучи ногами, як налякана череда овець в тісній кошарі. «Ага, значить, уже почались торги!..» — думає пан Ігнац і йде за ними нагору.

Раптом він чує, що хтось ззаду хапає його за плече, обертається й бачить того самого гладкого добродія, котрий в кондитерській одержав від Шлангбаума карбованця завдатку. Гладкий пан, видно, дуже поспішає, бо обома кулаками торує собі дорогу в густому натовпі євреїв і кричить:

— Геть з дороги, пархи, коли я йду на торги!..

Євреї, проти свого звичаю, розступаються і здивовано поглядають на гладкого добродія.

— От, мабуть, у кого сила грошей! — шепче один з них своєму сусідові.

Пан Ігнац, незмірно менш сміливий, аніж гладкий добродій, замість пхатися вперед, здається на ласку й неласку долі. Потік євреїв огортає його з усіх боків. Поперед себе він бачить засмальцьованого коміра, брудний шарфик і ще бруднішу шию; позад себе чує запах свіжої цибулі; з правого боку чиясь борода впирається йому в ключицю, а з лівого чийсь лікоть так натискає на руку, що вона аж терпне.

Його мнуть, пхають, шарпають за одежу. Хтось хапає його за ноги, хтось лізе в кишеню, хтось б’є між лопатки.

Настає мить, коли панові Ігнацові здається, що йому роздушать грудну клітку. Він підводить очі вгору й бачить, що вже стоїть у дверях. От-от його задушать… І раптом поперед нього утворюється порожнеча, він буцається головою в чиїсь м’які місця, не досить ретельно прикриті полою сюртука, і — опиняється в залі.

Нарешті він з полегкістю зітхнув… Позад нього чути крик, лайку і час від часу умовляння швейцара:

— Чого ви, панове, так претеся? Чи ви, панове, скотина, чи що? «Не думав я, що так трудно потрапити на торги…» — зітхає пан Ігнац.

Він проходить через два зали, зовсім порожні — ні стільця на підлозі, ні гвіздка б стіні. Вони становлять ніби передпокій одного з відділів правосуддя, але обидва світлі й веселі. Крізь відчинені вікна сюди вливаються потоки сонячного проміння і гарячий липневий вітер, насичений варшавським пилом. Пай Ігнац чує цвірінькання горобців і торохтіння візницьких екіпажів, і його поймає дивне почуття дисгармонії. «Чи можливо, — думає він, — щоб у суді було порожньо, як у нежилій квартирі, і в той же час так весело?..»

Йому здається, що загратовані вікна та сірі, з вогкими плямами стіни, обвішані кайданами, набагато більше пасували б до цього приміщення, в якому людей засуджують до тимчасового або довічного ув’язнення.

Але ось і головний зал, куди біжать всі іудеї і де відбувається головна подія — торги. Це таке величезне приміщення, що в ньому сорок пар могло б танцювати мазурку, якби не низький бар’єр, що перегороджує його на дві частини — для публіки і для адміністрації. В частині для публіки стоїть кілька плетених канап, а в частині для адміністрації — поміст, а на ньому великий стіл у формі підкови, накритий зеленим сукном. За столом пап Ігнац бачить трьох сановників з ланцюгами на шиї і сенаторською поважністю на обличчі: це судові виконавці. Перед кожним сановником на столі лежить купа документів про нерухоме майно, призначене на продаж. А між столом і бар’єром, а також за бар’єром, товпляться ділки. Всі вони позадирали голови й дивляться на судових виконавців з такою уважністю, що їм могли б позаздрити святі аскети, які натхненно споглядають небесні видива.

Незважаючи на те, що вікна відчинені, в залі стоїть густий дух гіацинту, змішаний з запахом старої замазки.

Пап Ігнац догадується, що це дух єврейських лапсердаків.

Якщо не зважати на торохтіння візницьких екіпажів, то в залі досить тихо. Судові виконавці мовчать, переглядаючи свої документи, учасники торгів мовчать, дивлячись на судових виконавців, а публіка, поділившись на окремі гуртки в другій половині залу, тихо гомонить, щоб не вибовкати своїх секретів.

Тим голосніше розлягається лемент баронеси Кшешовської, яка, вчепившись за лацкан свого адвоката, з гарячковим поспіхом каже:

— Благаю вас, нікуди не йдіть… Ну… я вам дам усе, чого захочете…

— Тільки без погроз, пані баронесо! — відповідає адвокат.

— Я зовсім не погрожую, але прошу не залишати мене!.. — з справжнім почуттям виголошує баронеса.

— На торги я прийду, але зараз мушу йти до мого вбивці.

— Так!.. Значить, підлий убивця викликає у вас більше співчуття, ніж беззахисна жінка, майно, честь і спокій якої…

Нещасний адвокат зривається і втікає так швидко, що його штани здаються витертими на колінах ще більше, ніж насправді. Баронеса хоче бігти за ним, але потрапляє в обійми до якогось добродія в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника.

— Чого ви хочете, дорога пані? — солодко мовить добродій в темних окулярах. — Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пані, один процентик на кожну тисячу понад початкову ціну і двадцять рубликів на витрати…

Баронеса Кшешовська одсахнулась від нього і, перегнувшись назад, як артистка, що грає трагічну роль, відповідає одним тільки словом:

— Сатана!..

Добродій в окулярах бачить, що не туди трапив, і збентежено відходить. В ту ж мить до нього підбігає другий хлюст, з фізіономією закінченого, пройдисвіта, і щось нашіптує йому, вимахуючи руками. Пай Ігнац певний, що ці панове поб’ються, проте вони мирно розходяться, а добродій з міною пройдисвіта підходить до баронеси і стиха каже:

— Якщо пані баронеса дасть нам там скільки-небудь, то ми не допустимо й до сімдесяти тисяч.

— Спасителю… — волає баронеса, — Ти бачиш перед собою жінку скривджену й самітну, майно, честь і спокій якої…

— Що мені та честь! — відповідає хлюст з фізіономією пройдисвіта. — Ви даєте десять карбованців завдатку?

Вони відходять у найдальший куток зали і зникають з-перед очей пана Ігнаца за купкою євреїв. У цій групі стоїть і старий Шлангбаум та молодий безбородий єврейчик, такий худющий та блідий, що пан Ігнац думає: мабуть, ти, голубе, недавно оженився. Старий Шлангбаум щось тлумачить молодому змарнілому єврейчикові, а той все більше витріщає очі; але що саме тлумачить старий Шлангбаум, пап Ігнац угадати не може.

Він обертається в другий бік зала й за кілька кроків від себе помічає пана Ленцького з його адвокатом, який, видно, нудьгує і хотів би кудись утекти.

— Якби хоч сто п’ятнадцять… ну — сто десять тисяч!.. — каже Ленцький. — Ви ж, адвокати, повинні знати всілякі способи…

— Гм… гм… — каже адвокат, безпорадно дивлячись на двері. — Ви заправляєте надто високу ціну… Сто двадцять тисяч за будинок, за який давали шістдесят…

— Пробачте, але мені він коштував сто тисяч…

— Гм… гм… Ну, ви трохи переплатили…

— То я ж і хочу взяти тільки сто десять тисяч, — перебиває його паи Ленцький. — І я гадаю, що вже коли-коли, а в цьому випадку ви повинні мені допомогти… 6 ж, мабуть, якісь способи, котрих я не знаю, бо я ж не юрист…

— Гм… гм… — бурмоче адвокат.

На щастя, один з колег, також одягнений у фрак з срібним значком, викликає його з залу; через хвилину до пана Ленцького підходить добродій в темних окулярах, з фізіономією церковного прислужника, і каже:

— Чого ви хочете, пане граф?.. Ніякий адвокат не набиватиме ціни на будинок… Це моя спеціальність… Дасте, пане граф, двадцять рубликів на видатки й один процентик від кожної тисячі понад шістдесят тисяч…

Пан Ленцький дивиться на церковного прислужника з великою погордою; він навіть закладає обидві руки в кишені штанів (що йому самому здається дуже дивним) і каже:

— Дам один процент від кожної тисячі понад сто двадцять тисяч карбованців…

Прислужник в темних окулярах кланяється, рухаючи при цьому лівою лопаткою, й відповідає:

— Пробачте, пане граф…

— Зажди! — перебиває його пан Ленцький. — Понад сто десять…

— Пробачте.

— Понад сто.

— Пробачте.

— А бодай вас грім… Скільки ж ти хочеш?..

— Один процентик понад сімдесят тисяч і двадцять рубликів на видатки… — каже прислужник, низько кланяючись.

— Десять карбованців візьмеш? — питає аж синій від гніву пан Ленцький.

— Я й рубликом не погордую…

Пан Ленцький виймає з кишені розкішного гаманця, а з нього пачку шелестючих папірців по десять карбованців і дає один S них прислужникові, який кланяється йому до землі.

— Побачите, ясновельможний пане, — шепоче прислужник.

Поруч з паном Ігнацом стоять два євреї: один високий, смаглявий, з чорною, аж синьою бородою, другий лисий, з такими довгими бакенбардами, що вони лежать аж на лацканах сюртука. Джентльмен з бакенбардами, побачивши пачку грошей в руках у пана Ленцького, усміхається і стиха каже до чорнявого красеня:

— Ви бачите оті гроші й отой пан? А чуєте, як шелестять десяточка? Це вони радіє, що мене бачать… Ви розумієте, пане Цинадер?..

— А що, Ленцький ваш клієнт? — питає чорнявий.

— А чому б і ні?

— Що він має?

— Він має… він має сестру в Кракові, котра, ви розумієте, відписала його дочці…

— А коли вона нічого не відписала?

Джентльмен з бакенбардами на хвилину сторопів.

— Тільки не говоріть мені такі дурниці!.. Чому б сестра в Кракові не одписала їм, коли вона хвора?..

— Я нічого не знаю, — відповідає чорнявий красень, (Пан Ігнац в душі визнав, що ніколи ще не бачив такого вродливого).

— Але у нього є дочка, пане Цинадер… — схвильовано каже власник розкішних бакенбардів, — Ви знаєте його дочку, ту папну Ізабеллу, пане Цинадер?.. Я сам дав би їй, не торгуючись, ну… сто карбованців…

— Я б дав півтораста, — каже чорнявий красень, — але все-таки Ленцький ненадійне діло…

— Ненадійне? А пап Вокульський — що таке?

— Пан Вокульський, ну… це велике діло, — відповідає чорнявий. — Тільки вона дурна, і Ленцький дурний, і всі вони дурні. І вони занапастять того Вокульського, а їм він однак не допоможе…

У пана Ігнаца потемніло в очах.

— Ісус, Марія! — пролепотів він. — Отже, навіть на торгах уже говорять, про Вокульського і про неї… Та ще й передбачають, що вони занапастять його… Ісус, Марія!..

За столом, де сидять судові виконавці, починається якийсь рух; вся публіка, штовхаючись, підходить ближче; старий Шлангбаум також наближається до столу, а по дорозі киває до виснаженого єврейчика й непомітно підморгує гладкому панові, з яким недавно розмовляв у кондитерській.

В цей час вбігає адвокат пані Кшешовської, не дивлячись на неї, займає місце коло стола й бурмоче до виконавців:

— Швидше, панове, швидше, бо, їй-богу, не маю часу.

Через кілька хвилин після адвоката в зал входить нова група: в ній подружжя, яке, здається, належить до професії м’ясників, стара дама з онуком-підлітком і два добродії — один сивий, але ще дужий, другий кучерявий, схожий на сухотного. У обох смирний вигляд і приношена одежа, проте, як тільки вони увійшли, євреї почали перешіптуватись і з шанобливим захватом показувати на них пальцями.

Обидва вони стоять так близько біля пана Ігнаца, що він мимоволі чує поради, які сивий добродій дає кучерявому:

— Ксаверію, кажу тобі, роби так, як я. Я не поспішаю, їй же богу! Вже три роки, кажу тобі, я хочу купити будиночок, отакий собі — тисяч за сто або двісті, на старість, але не поспішаю. Я собі читаю об’яви про будинки, що продаються з торгів, помаленьку огляну, потім поміркую собі, скільки воно коштує, а потім приходжу собі сюди і слухаю, що люди дають. І коли, кажу тобі, я вже набрався досвіду й хотів цього року щось таки купити, ціни, грім би його вбив, якраз підскочили, і от треба знову міркувати!.. Але як ми станемо прислухатись удвох, то, кажу тобі, напевне щось із того вийде…

— Тихо! — крикнув хтось коло стола.

Гомін в залі вщух, пан Ігнац слухає опис будинку, який стоїть там-то й там-то, чотириповерховий, з трьома флігелями, садком, городом і таке інше. Під час оголошення цього важливого документа пай Ленцький то червоніє, то блідне, а пані Кшешовська раз у раз нюхає кришталевий флакончик в золотій оправі.

— Я знаю цей будинок! — раптом гукає добродій в темних окулярах. — Знаю цей будинок!.. За нього, заплющивши очі, можна дати сто двадцять тисяч карбованців…

— Кому ви голову морочите! — обзивається пан з фізіономією пройдисвіта, що стоїть поруч з Кшешовською. — Хіба це будинок? Розвалюха! Трупарня!..

Пан Ленцький аж синіє від злості. Він киває до прислужника в синіх окулярах і питає його:

— Хто він такий, отой падлюка?

— Отой?.. — відповідає прислужник. — То негідний мерзотник, ваша вельможність, не звертайте на нього уваги… — І знов гукає на повен голос: — Слово честі, за цей будинок можна дати сто тридцять тисяч…

— Хто він такий, отой негідник? — питає баронеса добродія з фізіономією пройдисвіта. — Отой, в синіх окулярах?

— Отой?.. — відповідає запитаний. — Це відомий злодюга, недавно сидів у Пав’яку…[84] Не звертайте, пані, уваги… На нього плюнути не варто…

— Ану, тихо там! — гукає з-за столу чиновницький голос.

Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.

— Шістдесят тисяч і п’ять карбованців, — тихо каже адвокат баронеси.

— Їй-богу, він більше не вартий, — додає добродій з фізіономією пройдисвіта.

Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.

— Шістдесят п’ять, — обзивається величний гладкий пан.

— Шістдесят п’ять тисяч і сто карбованців, — белькоче блідий єврейчик.

— Шістдесят шість, — додає Шлангбаум.

— Сімдесят тисяч! — на все горло кричить добродій в синіх окулярах.

— Ой! Ой! Ой! — істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.

Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.

— Сімдесят п’ять тисяч! — гукає гладкий пан.

— Умираю!.. — стогне баронеса.

В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців. Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:

— Вісімдесят тисяч і сто карбованців…

— Вісімдесят п’ять, — додає Шлангбаум.

Пан Ленцький весь — зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:

— Вісімдесят вісім тисяч…

— Вісімдесят вісім і сто карбованців, — каже засмоктаний єврейчик.

— Нехай уже буде дев’яносто, — докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.

— Дев’яносто тисяч, — каже виконавець, — раз…

Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:

— Ну, торгуйтеся ж…

— Ну, чого ж ви чухаєтесь? — питає прислужник молодого єврейчика.

— А ви чого так стараєтесь? — обзивається до прислужника другий виконавець. — Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!

— Дев’яносто тисяч — два! — гукає виконавець.

Обличчя пана Ленцького сіріє.

— Дев'яносто тисяч карбованців… три! — виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.

— Шлангбаум купив, — обзивається якийсь голос в залі.

Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.

— A-а, пане адвокате, — мовить він тремтячим голосом, — так не годиться!..

— Що не годиться?

— Не годиться… Так не чесно!.. — повторює обурений пай Ленцький.

— Що не годиться?.. — вже трохи роздратовано перепитує адвокат. — Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…

— Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!

— Еге ж, — підтверджує прислужник, — будинок вартий тисяч сто двадцять.

— О!.. Чуєте, пане адвокате? — каже Ленцький. — Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…

— Ну, я попросив би вас не ображати мене!.. А то ви слухаєте всяких підозрілих порадників, шахраїв з Пав’яка…

— Ну, це вже пробачте… — відповідає ображений прислужник. — Не кожен той, хто сидів у Пав’яку, неодмінно шахрай. А щодо порад…

— Так, будинок вартий був сто двадцять тисяч! — несподівано втручається новий союзник — добродій з фізіономією пройдисвіта.

Пан Ленцький дивиться на нього скляними очима й не може зрозуміти, що воно робиться. Не попрощавшись з адвокатом, він накладає в залі капелюха і виходить, обурюючись:

— Через цих жидів і адвокатів я втратив не менш як тридцять тисяч… Можна було взяти сто двадцять тисяч…

Старий Шлангбаум також виходить; по дорозі його перехоплює пан Цинадер, той чорнявий красень, вродливішого за якого не бачив пан Ігнац.

— Як це ви отаке діло робите, пане Шлангбаум? — каже чорнявий красень. Той будинок можна було купити за сімдесят одну тисячу. Зараз він більше не вартий…

— Для одного не вартий, для другого вартий; я завжди роблю тільки вигідні справи, — відповідає задуманий Шлангбаум.

Нарешті й Жецький залишає зал, в якому вже починаються інші торги і збирається інша публіка. Пан Ігнац повільно йде сходами вниз і думає: «Отже, будинок купив Шлангбаум, і купив за дев’яносто тисяч, як і казав Клейн. Але ж Шлангбаум — не Вокульський! Стах такої дурниці не зробив би… Ні! І з тією панною Ізабеллою все брехня, балачки…»

Розділ дев'ятнадцятий ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА

Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо?

І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!..

День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. «Якби я був богом, — подумав він, — то половину липневої спеки переніс би на грудень…»

Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! — подумав він. — Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне».

Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього.

— Бійтесь бога, пане Ігнаце! — вигукнув він. — Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли…

Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса.

Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон[85] перед Віолетою і заговорив:

— Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від’їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!..

Від здивування пан Ігнац вирячив очі.

— Пробачте!.. — вигукнув він, підводячись з крісла.

Але Мрачевський посадив його знову.

— Про…

— Тільки, прошу вас, не перебивайте, — сам перебив його запашний молодик. — Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім — у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно — чуєте? — неодмінно їхав з ним. А той дур…

— Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!.

— Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п’ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні.

— А що ж Сузін? — тихо спитав стурбований пан Ігнац.

— Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш — ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П’ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?..

— Безумовно, поїхав би! — буркнув пан Ігнац. — Де ж Стах… тобто пан Вокульський? — спитав він, підводячись з крісла.

— Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна.

От побачите, скільки ви втратите на його примхах.

Двері кімнати відхилилися, і в них з’явився Клейн з листом в руці.

— Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, — сказав він. — Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий…

Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався — йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу.

— Лист від Бельці! — вигукнув він. — Все зрозуміло!.. — І, сміючись, вибіг з кімнати. «Хай тобі чорт! — буркнув пан Ігнац. — Невже всі ці балачки — правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев’яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п’ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…»

Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило.

У квартирі пана Ігнаца сидів Вокульський над купою паперів і щось писав.

— Ага!.. — сказав він, побачивши Жецького. — Ти не сердишся, що я тут розташувався, немов у себе вдома?

— Хазяїнові нема чого розводити церемонії, — криво усміхнувся пан Ігнац. — Ось тобі лист від… тих… від Ленцьких.

Вокульський глянув на адресу, розірвав конверта й почав читати. Прочитав раз, другий, третій… Жецький шпортався в своєму столі; помітивши, що його друг уже скінчив читати і, спершись головою на руку, задумався, він сухо спитав:

— Ти їдеш сьогодні з Сузіним в Париж?

— І не думаю.

— Я чув, що це вигідна справа… П’ятдесят тисяч карбованців…

Вокульський мовчав.

— Отже, поїдеш завтра або післязавтра? Сузін нібито може заждати тебе кілька днів?

— Я не знаю, коли поїду.

— Це погано, Стаху. П’ятдесят тисяч карбованців — це ж ціле майно, втратити його було б шкода… Якщо люди довідаються, що ти випустив з рук таку можливість…

— То скажуть, що я здурів, — перебив його Вокульський.

Він трохи помовчав і заговорив знову:

— А коли у мене є важливіші справи, аніж їхати заробляти п’ятдесят тисяч карбованців?

— Політичні? — тихо спитав Жецький з тривогою в очах, але з усміхом на устах.

Вокульський подав йому листа.

— Читай, — сказав він, — і переконаєшся, що є речі, приємніші за політику.

Пан Жецький взяв листа в руки, але вагався, і прочитав лише тоді, коли Вокульський наказав йому вдруге.

— Не розумію, — сказав пан Ігнац, байдуже кидаючи листа на стіл. — Задля приємності подорожувати з панною Ленцькою і навіть задля наради з приводу презента її улюбленцеві… не варто кидати на вітер п’ять-десять тисяч карбованців… якщо не більше…

Вокульский підвівся з канапи й, обпершися обома руками об стіл, спитав:

— А якби мені було приємно кинути на вітер для неї все моє майно, тоді що?..

На лобі йому набрякли жили, сорочка ходором ходила на грудях. В очах запалали такі самі іскри, які Жецький уже бачив під час поєдинку з бароном.

— Тоді що? — повторив Вокульський.

— Тоді нічого, — спокійно відповів Жецький. — Я б тільки сказав, що помилився, — не знаю вже, котрий раз в житті…

— В чому помилився?

— В даному разі в тобі. Я гадав, що людина, яка ризикує життям і чесним ім’ям, має на меті якісь громадські цілі…

— Дайте мені нарешті спокій з тією громадськістю!.. — крикнув Вокульський, грюкнувши кулаком по столі. — Я знаю, що зробив для неї, але… що вона зробила для мене?.. Вони безупинно вимагають від мене жертв, не даючи мені взамін ніяких прав… Кінець кінцем я хочу зробити щось і для себе. В вухах мені позакладало від гучних фраз, які нікого ні до чого не зобов’язують. Власне щастя — ось у чому тепер мій обов’язок… Я пустив би собі кулю в лоб, якби у мене не залишилось нічого, крім якихось фантастичних зобов’язань. Тисячі байдикують, а один чоловік повинен приносити за них якісь жертви!.. Нечувана дурниця!..

— А овації для Россі — це не жертва?

— Я це роблю не для Россі…

— А для того, щоб догодити жінці… знаю. З усіх ощадних кас — це найменш надійна, — відповів Жецький.

— Ти надто багато собі дозволяєш!

— Скажи — дозволив… Тобі здається, що це ти тільки-но винайшов любов. Я також її знав!.. Кілька років я був закоханий, як дурень, а моя Елоїза[86] тим часом заводила шури-мури з іншими. Боже мій!.. Скільки я намучився, спостерігаючи, як вона перезирається з іншими… Кінець кінцем вона, не соромлячись, навіть обнімалась у мене перед очима… Вір мені, Стаху, я не такий наївний, як ти думаєш. Я багато чого бачив у житті й дійшов висновку, що ми забагато вкладаємо серця в забаву, яка називається любов’ю.

— Ти так кажеш через те, що не знаєш її, — похмуро зауважив Вокульський.

— Кожна з них незвичайна, поки не сяде нам на шию. Правда, я не знаю тієї, але знаю інших. Щоб скоряти жінок, треба мати дві властивості: помірно нахабства й помірно зухвальства, а цього у тебе якраз нема. Тому я й остерігаю тебе: не дуже ризикуй, бо тебе можуть випередити, якщо вже не випередили. Я ніколи не говорив тобі про ці речі, правда ж? Та й не можна подумати, що це мої переконання. Але я відчуваю, що тобі загрожує небезпека, тому знов кажу: стережись! Не вкладай в цю підлу гру серця, бо тобі його обплюють задля якогось нікчемного хлюста. А в таких випадках, повір мені, людина страшенно гидко себе почуває… Бажаю тобі, щоб ти ніколи такого не відчував! Сидячи на канапі, Вокульський стискав кулаки, але мовчав. В цей час постукали в двері й на порозі з’явився Лісецький.

— Пап Ленцький хоче з вами бачитись. Він може сюди зайти? — спитав продавець.

— Просіть, — сказав Вокульський, квапливо одягаючи жилет і сюртук.

Жецький устав з стільця, сумно покивав головою і вийшов. «Думав я, що діло погане, — пробурчав він уже в сінях, — але не сподівався, що настільки погане…»

Вокульський ледве встиг сяк-так причепуритись, як увійшов пан Ленцький, а за ним швейцар магазину. Очі у пана Томаша налились кров’ю, а на лицях виступили сипі плями. Він упав в крісло й, відкинувши голову на спинку, важко дихав. Заклопотаний швейцар стояв у дверях, перебираючи пальцями гудзики на своїй лівреї, і ждав наказів.

— Пробачте, пане Станіславе… я попрошу води з лимоном… — прошепотів пан Томаш.

— Сельтерської води, лимона й цукру… Бігом! — гукнув Вокульський до швейцара.

Швейцар вийшов, чіпляючись своїми величезними гудзиками за двері.

— Це байдуже, — промовив пан Томаш, — коротка шия, спека і роздратовання… Хвилинку відпочину…

Стурбований Вокульський зняв з нього галстук і розстебнув сорочку. Потім змочив рушника одеколоном, який знайшов на столі у Жецького, і з синівською дбайливістю витер хворому потилицю, обличчя й голову.

Пан Томаш потиснув йому руку.

— Спасибі… Мені вже легше..:— потім стиха додав: — Ви мені подобаєтесь у ролі сестри-жалібниці. Бельця не зуміла б так ніжно… Але вона створена для того,‘щоб услуговували їй…

Швейцар приніс воду в сифоні й лимон. Вокульський приготував лимонад і напоїв пана Томаша, якому поступово легшало, а червоні плями почали сходити з його обличчя.

— Піди до мене додому і скажи кучерові, щоб запріг коні та приїхав до магазину, — наказав Вокульський швейцарові.

— Ви дуже милий… дуже милий… — казав пан Томаш, міцно стискаючи йому руку і вдячно поглядаючи иа нього червоними очима. — Я не звик до такого піклування, бо Бельця цього не вміє.

Невміння панни Ізабелли доглядати хворих якось неприємно вразило Вокульського. Але тільки на хвилину.

Помалу пан Томаш зовсім очуняв. Рясний піт виступив йому на лобі, голос зміцнів, лише сітка червоних жилок на очах свідчила про недавній припадок. Він навіть пройшовся по кімнаті, потягнувся й заговорив:

— Ах, ви не уявляєте собі, пане Станіславе, як я сьогодні розхвилювався. Чи повірите? Мій будинок продано за дев’яносто тисяч…

Вокульский здригнувся.

— Я був певний, — казав далі пан Ленцький, — що візьму за нього хоч свої сто десять тисяч… Я чув, як у залі сказали, що він вартий ста двадцяти тисяч. Але що ж, його вирішив купити жид, підлий лихвар, отой Шлангбаум. Він порозумівся з конкурентами, а хто його знає, чи й не з моїм адвокатом, — і от я втратив двадцять або й тридцять тисяч…

Тепер Вокульский схожий був на апоплектика, але мовчав.

— А я розраховував, — правив далі Ленцький, — що з цих п’ятдесяти тисяч ви даватимете мені десять тисяч карбованців процентів щорічно. На утримання дому я витрачаю шість-вісім тисяч на рік, а на решту ми могли б з Бельцею їздити за кордон. Я навіть обіцяв їй, що через тиждень поїдемо в Париж… От тобі й поїхали!.. Шість тисяч карбованців ледве вистачить на злиденне існування, а про подорожі нічого й думати… Паскудний жид!.. Паскудне суспільство, котре так залежить від лихварів, що навіть не може боротися проти них на торгах… А що мені найбільше допікає, скажу вам, то це те, що за тим мерзенним Шлангбаумом, може, криється якийсь християнин, навіть аристократ…

Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води.

— Підлі!.. Підлі!.. — шепотів він.

— Заспокойтесь, прошу вас, — сказав Вокульський. — Скільки ви дасте мені готівкою?

— Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат — негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!..

— Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, — сказав Вокульський, — так що ви матимете на рік десять тисяч…

— Що ви кажете?..

— Так. Мені трапився щасливий випадок…

Пан Томаш зірвався з крісла.

— Спасителю… Добродійнику!.. — промовив він розчулено. — Ви — найблагородніший з людей… Але, — додав він, розводячи руками, — чи не втратите ви самі на цьому?

— Я? Та ж я купець.

— Купець! Балакайте!.. — вигукнув пан Томаш. — Завдяки вам я переконався, що в наш час слово «купець» є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви — благородний!..

І, мало не плачучи, кинувся йому на шию.

Вокульський втретє посадив пана Томаша в крісло; в цей час хтось постукав у двері.

— Прошу.

Увійшов Генрік Шлангбаум, блідий, з блискучими очима. Він спинився перед паном Томашем, уклонився йому і сказав:

— Добродію, я — Шлангбаум, син того «паскудного» лихваря, якого ви так паплюжили в магазині при моїх співробітниках і покупцях…

— Добродію… я не знав… готовий дати всіляку сатисфакцію… а насамперед прошу пробачення… Я був дуже роздратований… — казав схвильований пан Томаш.

Шлангбаум заспокоївся.

— Замість давати мені сатисфакцію, — відповів він, — прошу послухати, що я скажу. Навіщо мій батько купив ваш будинок, про це зараз говорити не будемо. А що він вас не обманив — я вам дам незаперечний доказ. Батько негайно відпродасть вам будинок за дев’яносто тисяч… Скажу більше, — вибухнув він, — жжулець віддасть вам його за сімдесят…

— Генріку!.. — втрутився Вокульський.

— Я вже скінчив. Бувайте здорові, — сказав Шлангбаум і, низько вклонившись панові Томашеві, вийшов з кімнати.

— Яка неприємна історія! — трохи помовчавши, озвався пан Томаш. — Я справді висловив у магазині кілька гострих зауважень на адресу старого Шлангбаума, але, даю слово, не знав, Що його син тут… Він відпродасть мені за сімдесят тисяч будинок, за який сам заплатив дев’яносто!.. Це оригінально! Що ви на це скажете, пане Станіславе?

— Може, будинок справді коштує не більш як дев’яносто тисяч… — несміливо відповів Вокульський.

Пан Томаш почав застібати на собі одежу й надівати галстук.

— Дякую вам, пане Станіславе, і за допомогу, і за те, що займаєтесь моїми справами… Але ж історія з тим Шлангбаумом!.. Ага! Бельця запрошує вас на завтра на обід… Гроші ви одержите у адвоката нашого князя, а щодо процентів, які ви з вашої ласки…

— Виплачу за півроку наперед.

— Дуже, дуже вам вдячний!.. — сказав пан Томаш і поцілував його в обидві щоки. — Ну, до побачення, до завтра… Не забудьте ж за обід…

Вокульський провів його через двір до воріт, де вже чекав екіпаж.

— Страшенна спека, — говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. — Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев’яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!..

Коні рушили в бік Уяздовських Алей.

Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п’яний.

Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові.

Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій.

— Страшенна спека! — пробурмотів пай Томаш.

Екіпаж спинився перед домом, пан Томаш виліз і, навіть не кивнувши кучерові, пішов нагору. Він ледве тягнув обважнілі ноги і, як тільки опинився в своєму кабінеті, впав на крісло і в капелюху просидів кілька хвилин.

Слуга страшенно здивувався й вирішив покликати панянку.

— Мабуть, торги скінчились добре, — сказав він панні Ізабеллі, — бо пан щось… ніби трохи теє…

Панна Ізабелла, яка, незважаючи на показний спокій, з величезним нетерпінням дожидала повернення батька і результату торгів, пішла в кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли правила пристойності. Вона завжди пам’ятала, що панні з її ім’ям не личить виявляти свої почуття, навіть з приводу банкрутства. Та хоч як вона панувала над собою, Миколай помітив, що вона хвилюється (на обличчі їй враз з’явились червоні плями), і ще раз стиха промовив:

— Мабуть, усе скінчилося, бо пан…теє…

Панна Ізабелла нахмурила своє прекрасне чоло і міцно причинила за собою двері кабінету.

— Ну, як, лапа? — спитала вона, неприємно вражена його почервонілими очима.

— Нещастя… ми — злидні!.. — відповів пан Томаш, насилу знімаючи капелюха. — Я втратив тридцять тисяч карбованців…

Панна Ізабелла зблідла й сіла на шкіряну канапку.

— Підлий жид, лихвар, залякав конкурентів, підкупив адвоката, і от…

— Так у нас уже нічого нема?.. — прошепотіла вона.

— Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував…

— Чому лікував?

— У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання…

— Який припадок?

— Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел…

І він заплакав.

— Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. — крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом.

— Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити.

— Не розумію…

— Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?..

Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?..

Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам’яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт…

Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі.

— Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? — холодно спитала вона.

— Роль?.. — повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. — Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б.

— О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… — додала вона, трохи помовчавши. — Як же скінчилась справа з будинком?

— Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев’яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі!

— Як то тридцять три? — перебила панна Ізабелла. — Десять тисяч — це десять процентів.

— Та ні ж бо! Десять від тридцяти — це значить тридцять три проценти. Адже «проценти» означає pro centum — за сто, тобто сота частина, розумієш?

— Не розумію, — відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. — Я розумію, що десять — це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так.

— Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю.

— Може, послати за лікарем? — спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи.

— Боже борони! — вигукнув пай Томаш і замахав руками. — Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би.

Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись.

Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем — в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… «Носиться папа з тим Вокульським, — думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. — Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…»

Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?

Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію — її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він — дуже добра людина, — визнала панна Ізабелла в думці. — Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.

Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.

Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації».

О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая:

— Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий.

— А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. — відповів другий голос з легким єврейським акцентом.

В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни:

— Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є…

— Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз.

А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати…

Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій.

— Що тут робиться? — спитала вона панну Флорентіну.

Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню.

— Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, — відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. — У мене до пана графа, є невелике діло…

— Дорога Бельцю… — почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину.

Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього.

— Опам’ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. — умовляла її панна Флорентіна.

— Хочу нарешті знати правду, — сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала:

— Яке у вас діло до мого батька?

— Пробачте, панно графівно, — відповів Шпігельман, кланяючись, — діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші…

— Скільки?

— Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот…

— Одержите завтра.

— Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу.

У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе.

— Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може.

— Відкіля десять тисяч? — спитав єврей і зухвало підвів голову.

— Як то відкіля? — обурено відповіла вона. — Проценти на наш капітал.

— На тридцять тисяч?.. — недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити.

— Так.

— Перепрошую панну графівну, — іронічно відказав Шпігельман, — я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати.

Панна Ізабелла підхопилася з крісла.

— Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! — вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством.

— Слово? — спитав єврей, в душі милуючись її вродою.

— Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки!

Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету.

— Побачимо, як панна графівна додержить слова! — сказав він, виходячи.

Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув:

— Чого це з таким фасоном, пане камердинере?

Бліда від гніву панна Ізабелла бігла до батькової спальні. Її спинила панна Флорентіна.

— Заспокойся, Бельцю, — казала вона, благально складаючи руки. — Батько такий хворий…

— Я запевнила того чоловіка, що всі борги будуть сплачені, і вони мусять бути сплачені… Хоч би нам довелося відмовитись від поїздки в Париж.

Коли дочка увійшла в спальню, пан Томаш у пантофлях і без сюртука повільно проходжався по кімнаті. Вона помітила, що батько виглядає дуже погано, плечі у нього обвисли, сиві вуса обвисли, навіть повіки обвисли, і весь він по-старечому зігнувся; це спостереження лише спинило її від вибуху, але не від розмови.

— Пробач, Бельцю, що я в такому негліже. Що сталося?..

— Нічого, папа, — БІдповіла вона, стримуючись. — Приходив до нас один єврей…

— А, це, мабуть, отой Шпігельман. Набридлива бестія, мов той комар у лісі!.. — вигукнув пан Томаш, хапаючись за голову. — Нехай прийде завтра…

— Звичайно, що прийде… він і всі інші.

— Добре, дуже добре. Я вже давно хотів з ними розплатитися… Ну, слава богу, що хоч трохи похолоднішало…

Панну Ізабеллу вразив спокій батька і його хворобливий вигляд. Здавалося, що від полудня він на кілька років постарішав. Вона сіла на стілець і спитала ніби між іншим:

— А ти багато винен їм, папа?

— Небагато… дрібниця… дві-три тисячі карбованців.

— Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив?

Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув:

— От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!..

— Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?..

— Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п’ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує.

Панна Ізабелла мимоволі здригнулася.

— Шпігельман казав, — промовила вона згодом, — що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну.

— Він правильно казав, — під закладну, але ж торгівля — інша річ. Торгівля може дати тридцять на тридцять…

Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? — зацікавився пан Томаш.

— Я нехотячи сказала йому… — почервонівши, пояснила панна Ізабелла.

— Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!..

Про такі речі краще не говорити.

— А хіба в цьому є щось погане? — пошепки спитала вона.

— Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети.

— Чому ж так?

— Ти ще дитина, — казав трохи збентежений пан Томаш, — ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії…

— То це такі мої женихи?.. — прошепотіла панна Ізабелла.

— Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, — заспокоював її пан Томаш.

Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки.

— Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж?

— Чому, дитино моя, чому?

— Якщо ти заплатиш п’ять чи шість тисяч тим євреям…

— Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч…

Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала.

— Скажи, папа, — запитала вона згодом, — ти не побоюєшся Вокульського?..

— Я?.. — крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. — Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном…

А з якою тривогою дивився на мене!?. Це иайшляхетніша людина, яку я бачив у своєму житті. Він дбає не про гроші, бо що він може на мені заробити, а дбає про мою дружбу… Його мені сам бог послав, та ще й тоді, коли я починаю відчувати наближення старості… а може, й смерті…

Сказавши це, пан Томаш закліпав очима, а по щоках його знову покотилися сльози.

— Папа, ти хворий!.. — вигукнула перелякана панна Ізабелла.

— Ні, ні!.. Це просто спека, роздратовання, а найголовніше — образа на людей. Ти тільки подумай: був у нас хто-небудь сьогодні? Не було нікого, бо думають, що ми все втратили… Йоанна боїться, щоб я не позичив у неї на завтра на обід… Так само й барон та князь. Ну барон, як довідається, що у нас залишилось ще тридцять тисяч, то прийде… задля тебе. Бо подумає,» що коли б одружився з тобою й без посагу, то принаймні не витрачатиме грошей на мене. Але заспокойся: як почують, що ми маємо десять тисяч карбованців доходу на рік, то повернуться сюди всі, а ти знову будеш, як колись, царювати в своєму салоні…

Боже мій, як я сьогодні нервую! — закінчив він, витираючи сльозливі очі.

— Я пошлю за лікарем, папа?..

Батько замислився.

— Ну, це завтра, завтра… А до завтрього воно, може, й само пройде…

У двері хтось постукав.

— Хто там? Що таке? — спитав пан Томаш.

— Пані графиня приїхала, — відповіла з коридору панна Флорентіна.

— Йоася?! — вигукнув пан Томаш з радісним здивуванням. — Вийди до неї, Бельцю, мені треба трохи причепуритися… Ну, от!.. Можу закладатися, що вона вже знає про тридцять тисяч… Піди ж до неї, Бельцю… Миколаю!

Він заметушився, розшукуючи по спальні частини свого туалету, а панна Ізабелла тим часом вийшла й чекала тітку в вітальні.

Побачивши панну Ізабеллу, графиня обняла її.

— Який же милостивий господь, — вигукнула вона, — що послав вам таке щастя! Кажуть, що Томаш взяв за будинок дев’яносто тисяч і твій посаг залишився цілий?.. Ніколи б не подумала…

— Батько сподівався одержати більше, але якийсь єврей залякав конкурентів і купив сам, — відповіла трохи вражена панна Ізабелла.

— Ах, дитино моя, як це ти й досі не переконалась, який твій батько непрактичний! Він собі може уявляти, що будинок вартий мало не мільйон, але я знаю від компетентних людей, що найвища ціна йому — сімдесят з чимось тисяч. Останній тиждень будинки продаються з торгів щодня, і всім відомо, скільки вони коштують і скільки за них платять. А втім, тут нема чого говорити; батько нехай собі уявляє, що його ошукали, а ти, Бельцю, молись за здоров’я того єврея, котрий дав вам дев’яносто тисяч… A propos, знаєш, що повернувся Казик Старський?

На обличчі панни Ізабелли виступив густий рум’янець.

— Коли?.. Відкіля?.. — збентежено запитала вона.

— Зараз з Англії, а туди приїхав прямо з Китаю. Як завжди, гарний. Тепер він їде до бабусі, яка, здається, має віддати йому свій маєток.

— Це недалеко від вашого, тьотю?

— Про це, власне, я й хочу поговорити. Він дуже допитувався про тебе, а я подумала, що ти вже вилікувалась від своїх примх, і порадила йому завтра завітати до вас.

— Як це добре! — зраділа панна Ізабелла.

— От бачиш!.. — сказала графиня, цілуючи її. — Тітка завжди про тебе думає. Для тебе він прекрасна пара, і влаштувати цю справу тим легше, що Томаш має свій невеликий капітал, якого йому повинно вистачити, а Казик щось там чув про те, що Гортензія тобі дещо одписала. Ну, я гадаю, що у Старського є трохи боргів. В усякому разі, того, що йому залишиться від бабусиного маєтку, з тим, що тобі відписала Гортензія, повинно б вам на деякий час вистачити. А потім буде видно. У нього ще є дядько, у тебе — я, отож ваші діти не бідуватимуть.

Панна Ізабелла мовчки поцілувала тітку в руку. В цю хвилину вона була така гарна, що тітка обняла її, підвела до дзеркала і сказала:

— Але прошу тебе, щоб ти завтра була така прекрасна, як зараз, і ти побачиш, що у Казика роз’ятряться старі рани. Шкода, що ти йому тоді відмовила! Тепер у вас було б тисяч на сто або й на сто п’ятдесят більше. Уявляю собі, скільки він розтринькав грошей з розпачу… Ага, це правда, що ви маєте їхати з батьком у Париж?

— Збираємось.

— Прошу тебе, Бельцю, не роби цього. Я хочу запропонувати вам, щоб ви до кінця літа погостювали у мене. І ти повинна це зробити хоч би через Старського. Розумієш, молодий чоловік на селі буде нудьгувати, буде марити про любов… Ви можете бачитися щодня, а в таких умовах тобі легше буде його прив’язати і навіть… зобов’язати.

Панна Ізабелла почервоніла ще дужче і схилила свою прекрасну голову.

— Тітонько! — шепнула вона.

— Ах, дитино моя, тільки не удавай передо мною дипломатку. Панна в твої літа вже повинна вийти заміж, а головне — не повторювати колишніх помилок. Казик для тебе чудова пара: він не скоро тобі обридне, ну… а якщо обридне, то вже буде твоїм чоловіком і багато на що муситиме дивитися крізь пальці, так, власне, як і жінка. Але де ж батько?

— Батько трохи нездужає.

— Боже мій!.. Це, мабуть, його схвилювало несподіване щастя.

— Батько захворів саме з гніву на того єврея…

— Він завпеди щось вигадує! — сердито сказала графиня, встаючи. — Я зайду до нього на хвилинку й поговорю про ваш літній відпочинок. Щодо тебе, Бельцю, то сподіваюсь, що ти зумієш використати час.

Після інтимної півгодинної розмови з паном Томашем графиня попрощалася з племінницею і ще раз порадила їй мати на увазі Старського.

Проти свого звичаю, пан Томаш ліг спати дуже рано, десь о дев’ятій годині, а панна Ізабелла покликала в свою кімнату на розмову кузину Флорентіну.

— Знаєш, Флорцю, — сказала вона, — напівлежачи в шезлонгу, — повернувся Казик Старський і завтра має бути у нас.

— А-а-а!.. — протягла панна Флорентіна таким тоном, ніби це вже було їй відомо. — Значить, він уже не сердиться? — спитала вона значливо.

— Мабуть, ні. А втім, я не знаю… — усміхнулась панна Ізабелла. — Тітка каже, що він дуже гарний…

— І кругом у боргах… Але яке це має значення? У кого тепер немає боргів!

— Що ж би ти сказала, Флорцю, якби…

— Якби ти за нього вийшла? Звичайно, поздоровила б вас обох… Але що на це скажуть барон, маршалок, Охоцький, а особливо… Вокульський?

Панна Ізабелла раптово підхопилася з шезлонга.

— Дорога моя, чого це ти надумала говорити про того Вокульського?

— Не я надумала, — заперечила панна Флорентіна, — а пригадується мені, що ти говорила ще в квітні… нібито цей чоловік вже рік переслідує тебе поглядами, обплутує з усіх боків…

Панна Ізабелла розсміялася.

— Пам’ятаю!.. Тоді мені справді так здавалось… А тепер, коли я його взнала трохи ближче, я впевнилась, що він не належить до тих людей, яких слід боятись. Правда, він нишком обожнює мене, але обожнював би і в тому разі, якби я… вийшла заміж… Таким поклонникам, як Вокульський, досить ласкавого погляду, потиску руки…

— Ти певна?

— Цілком. Зрештою, я переконалась, що те, що мені здавалось сільцем, то лише комерційні справи. Батько позичає йому тридцять тисяч карбованців, і хто його знає, чи не були спрямовані всі його заходи саме до цієї мети?

— А якщо ні? — спитала панна Флорентіна.

— Дорога Флорцю, годі! — обурилась панна Ізабелла. — Нащо тобі неодмінно псувати мені настрій?

— Ти сама казала, що ці люди вміють терпляче ждати, заманювати в сільця, всім ризикувати й навіть ламати.

— Але не Вокульський.

— Пригадай барона.

— Барон прилюдно образив його.

— А тебе перепросив.

— Ах, Флорцю, прошу, не дратуй мене! — спалахнула панна Ізабелла. — Ти неодмінно хочеш зробити з купця демона, може, тому, що… ми так багато втратили на продажу будинку, що… батько хворий, що… Старський повернувся…

Панна Флорентіна зробила рух, наче хотіла ще щось сказати, але стрималась.

— На добраніч, Бельцю, — сказала вона. — Може, ти зараз і маєш рацію.

І вийшла.

Цілу ніч панні Ізабеллі снився Старський в ролі чоловіка, Россі — в ролі першого платонічного коханця, Охоцький — в ролі другого, а Вокульський — в ролі уповноваженого в справах. Аж о десятій ранку її розбудила панна Флорентіна і повідомила, що прийшов Шпігельман ще з якимось євреєм.

— Шпігельман?.. Ага, я й забула! Скажи йому, нехай прийде пізніше. Папа встав?

— Годину тому. Я йому казала про цих євреїв, а він просить тебе написати Вокульському…

— Про що?

— Попросити його, аби він прийшов до нас сьогодні опівдні та врегулював розрахунки з ними.

— Правда, наші гроші у Вокульського, — сказала панна Ізабелла. — Але мені незручно про це йому писати. Напиши; ти, Флорцю, від батькового імені… он на столику папір.

Панна Флорентіна сіла писати листа, а панна Ізабелла тим часом почала одягатись. Повідомлення про євреїв вплинуло на неї, як струмінь холодної води, а думка про Вокульського занепокоїла. «Виходить, ми й справді не можемо обійтись без цього чоловіка? — думала вона. — Та коли у нього наші гроші, то природно, що він має сплачувати й наші борги…»

— Попроси його, щоб він приїхав якнайшвидше… Бо якби тих противних євреїв застав у нас Старський…

— Знає він їх давніше, ніж ми, — прошепотіла Флора.

— В усякому разі, це було б жахливо. Ти не знаєш, яким тоном говорив зі мною вчора отой… отой…

— Шпігельман, — підказала панна Флорентіна. — О, то зухвалий єврей…

Вона запечатала листа і вийшла з ним у передпокій, щоб випровадити євреїв, які там сиділи. Панна Ізабелла стала навколішки перед маленькою алебастровою статуєю матері божої й почала молитися, щоб посильний застав Вокульського вдома і щоб Старський не зустрівся з євреями.

Алебастрова матір божа зважила на її молитву, бо за годину, під час сніданку, Миколай подав їй аж три листи.

Один був від тітки графині. Вона повідомляла, що сьогодні між другою і третьою годиною до батька приїдуть на консиліум лікарі, а також — що Казик Старський виїжджає сьогодні надвечір, так що його візиту можна сподіватись кожної хвилини. «Пам’ятай же, дорога Бельцю, — закінчувала листа тітка, — роби так, щоб хлопець думав про тебе в дорозі й на селі ті кілька днів, поки ви не приїдете туди з батьком до мене. Я вже зробила все так, що він ні в Варшаві не бачив жодної панни, ні на селі не побачить жодної іншої жінки, крім тебе, душко. Хіба що побачить свою шановну бабусю Заславську та її мало цікавих онучок».

Панна Ізабелла трохи скривилася, їй не подобалась така наполегливість тітки.

— Тітка так мені протегує, — казала вона панні Флорентина, — наче я вже втратила всяку надію… Не подобається мені це!

І образ вродливого Казика Старського трохи примерк в її уяві.

Другий лист був від Вокульського, який повідомляв, що буде готовий до послуг о першій годині.

— На котру годину ти казала прийти євреям, Флорцю? — спитала панна Ізабелла.

— На першу.

— Слава богу! Аби тільки о цій годині не прийшов до нас і Старський, — сказала панна Ізабелла, беручи в руки третього листа. — Якийсь знайомий почерк? Від кого це, Флорцю?

— Невже не впізнаєш? — відповіла панна Флорентіна, ілянувши на конверт. — Від Кшешовської.

Панна Ізабелла почервоніла від гніву.

— Ага, справді!.. — вигукнула вона, кидаючи конверта на стіл. — Прошу тебе, Флорцю, одішли їй цього листа й напиши на конверті: «Не читано». І чого цій жахливій жінці від нас треба?

— Легко можеш довідатись, — прошепотіла панна Флорентіна.

— Ні, ні… і ні! Не хочу я ніяких листів від цієї нестерпної баби. Мабуть, знову якась каверза, нічого іншого вона не пише… Одійшли їй зараз же цього листа… або, зрештою, подивися, що вона там пише… Останній раз приймаю її базгранину…

Панна Флорентіна повільно розірвала конверта й почала читати. Поступово цікавість на її обличчі змінилася здивуванням, а потім збентеженням.

— Мені ніяково це читати, — шепнула вона, віддаючи листа панні Ізабеллі.

Панна Ізабелла прочитала й побіліла, як стіна. Вона встала з-за стола, зім’яла листа й підняла руку, немов хотіла кинути його комусь в обличчя. Але раптом злякалася й хотіла кудись бігти або кликати когось на допомогу, проте опанувала себе й пішла до батька.

Пан Лепцький у пантофлях і полотняному шлафроку лежав на канапі й читав «Кур’єра». Він ніжно привітався з дочкою, а коли вона сіла, подивився на неї і сказав:

— Чи тут таке світло, чи мені здається, що сьогодні у панянки поганий настрій?

— Я трохи збентежена.

— Я ж і бачу, але це від спеки. А ти сьогодні, пустунко, — промовив він, з усмішкою насварюючись на неї пальцем, — повинна добре виглядати: той Казик, як мені говорила тітка, і досі ходить женихом…

Панна Ізабелла мовчала, а батько говорив далі:

— Правда, хлопець трохи розбестився, гасаючи по світі, трохи наробив боргів, але ж — молодий, пристойний, ну і був закоханий в тебе до нестями. Йоася сподівається, що Заславська затримає його на селі на кілька тижнів, а все інше залежатиме від тебе… І знаєш, може б, це було й непогано?.. Він знатного роду, а майно якось зліпимо з різних шматочків… До того ж чоловік він світський, бувалий, до певної мірі навіть герой, якщо правда, що об’їхав круг світу…

— Я одержала листа від Кшешовської, — перебила його панна Ізабелла.

— Знову? Що ж та навіжена пише?

— Пише, що наш будинок купив не Шлангбаум, а Вокульський, і з допомогою підставних конкурентів дав за нього на двадцять тисяч більше, ніж він того вартий.

Кажучи це здавленим голосом, панна Ізабелла з тривогою дивилась на батька, побоюючись вибуху гніву. Але пан Томаш тільки встав з канапи і, клацнувши пальцями, вигукнув:

— Зажди!.. Зажди!.. А ти знаєш, що це може бути і правда…

— Як то! — схопилася з стільця панна Ізабелла. — Значить, він насмілився подарувати нам двадцять тисяч, а ти, папа, так спокійно про це говориш?

— Говорю спокійно, бо якби зачекав з продажем, то взяв би не дев’яносто, а сто двадцять тисяч…

— Але ж ми не могли чекати, якщо будинок був призначений на продаж з торгів…

— Саме через те, що не могли чекати, ми й втратили, а Вокульський може чекати, то ще заробить.

Після цього панна Ізабелла трохи заспокоїлась.

— Отже, папа, ти вважаєш, що в цьому було з його боку якесь добродійство? Бо вчора ти так говорив про Вокульського, наче він тебе причарував.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан Томаш. — Ти просто чудова, незрівняна! Вчора я був трохи збентежений… навіть дуже збентежений, і мені щось таке… приверзлося. Але сьогодні… Ха-ха-ха! Нехай собі Вокульський переплачує за будинок, на те він і купець, щоб знати, скільки й за що платити. Він втратить на одному, а заробить на другому, і я не маю підстав ображатися на нього за те, що він брав участь у торгах, на яких продавалось моє майно. Хоч… мав би право підозрювати його в якихось махінаціях за те, наприклад, що він замість себе підставив Шлангбаума.

Панна Ізабелла палко обняла батька.

— Так, папа, — сказала вона, — маєш рацію. Я тільки не вміла розібратися в цьому. Таке підставляння євреїв на торгах доводить тільки те, що цей добродій, бавлячись у дружбу, насправді робить свої комерційні справи.

— Звичайно! — підтвердив пан Томаш. — Невже ти не зрозуміла такої простої речі? Людина він, може, й непогана, але купець завжди залишається купцем!

У передпокої гучно пролунав дзвінок.

— Це, мабуть, він. Я вийду і залишу вас самих.

Панна Ізабелла вийшла з батькової спальні, але в передпокої замість Вокульського побачила аж трьох євреїв, що голосно сперечалися з Миколаєм і панною Флорентіною.

Вона вибігла в вітальню, мало не сказавши вголос: «Боже… чого він не приходить…»

В серці її бушували суперечливі почуття. Вона підтакувала батькові, але розуміла, що все це неправда, що Вокульський на купівлі будинку не заробляє, а втрачає, і все це робить тільки для того, щоб врятувати їх із скрутного становища. І саме за це вона відчувала до нього ненависть.

— Підлий! Підлий!.. — шепотіла панна Ізабелла. — Як він смів!..

Тим часом євреї в передпокої розпочали справжню сварку з панною Флорентіною. Вони заявили, що не вийдуть з дому, поки їм не буде заплачено, що панна графівна вчора дала слово… А коли Миколай відчинив перед ними двері на сходи, вони вже почали лаятись:

— Це розбій! Шахрайство!.. Коли панам потрібні гроші, тоді вони вміють умовляти: «Мій дорогий пане Давиде!..» А як треба віддавати…

— Що це означає? — пролунав раптом чийсь голос.

Євреї замовкли.

— Що це таке?.. Що ви тут робите, пане Шпігельман?

Панна Ізабелла впізнала голос Вокульського.

— Я нічого… Прошу пробачення, ваша вельможність… Ми тільки в справі до пана графа… — пояснював уже зовсім іншим тоном Шпігельман.

— Панове казали нам прийти сьогодні по гроші.. озвався другий єврей.

— Сама панна графівна вчора дала слово, що з нами всіма сьогодні розрахуються до копійки…

— Розрахуються, — перебив Вокульський. — Я уповноважений пана Ленцького і сьогодні о шостій годині платному всім вам у своїй конторі.

— Над нами не капає. Чого вам, шановний пане, так поспішати? — сказав Шпігельман.

— Прошу прийти до мене сьогодні о шостій, а ти, Миколаю, нікого не пускай, коли пан хворий.

— Розумію, шановний пане. А наш пан чекає вас у своїй спальні. — Коли Вокульський пішов, він повипихав євреїв за двері, примовляючи — Ану, геть відціля, пархи! Геть!

— Ну, ну!.. Чого ви так сердитесь?.. — бурчали розгублені євреї.

Пан Томаш схвильовано привітався з Вокульським; у нього трохи тремтіли руки і тряслась голова.

— Подумайте тільки, що вони виробляють, оці євреї!.. — заговорив він. — Негідники… Лізуть у квартиру, лякають мою дочку…

— Я їм сказав прийти сьогодні о шостій до мене в контору і, якщо ви дозволите, то розплачуся з ними. Це велика сума?

— Дрібниця, нема про що й говорити… Якихось п’ять-шість тисяч карбованців…

— П’ять-шість? — перепитав Вокульський. — І все тільки оцим трьом?

— Ні. Їм я винен тисяч зо дві, може, трохи більше… Але, знаєте, пане Станіславе (це ціла історія!), в березні хтось викупив мої старі векселі. Хто — не знаю, але про всяк випадок треба бути напоготові.

Обличчя у Вокульського прояснилося.

— Будемо сплачувати борги тим кредиторам, котрі з’являться. А сьогодні поквитаємося з оцими трьома. Значить, ви винні їм дві-три тисячі?

— Так, так… Але прошу вас, пане Станіславе, яка неприємність! Ви платите мені за півроку п’ять тисяч карбованців процентів… Чи не принесли ви, бува, їх з собою?

— Звичайно, приніс.

— Дуже вам вдячний. Але ж яка неприємність… Саме в той час, коли ми з Беллою… і з вами збираємось їхати в Париж, євреї відбирають у мене дві тисячі! Ви розумієте, що з Парижем нічого не вийде.

— Чому? — сказав Вокульський. — Я покрию недостачу, і ви можете не чіпати своїх процентів. Сміливо можете їхати в Париж.

— Ви просто неоціненний! — вигукнув пан Томаш, кидаючись йому в обійми. — Знаєте, дорогий мій, — казав він далі, вже заспокоївшись, — я оце думав, чи не могли б ви де-небудь дістати для мене позичку, щоб розплатитися з лихварями, так… процентів за сім або за шість?

Вокульський усміхнувся з наївності пана Томаша в фінансових справах.

— Звичайно, — відповів він з доброю усмішкою, — я знайду для вас позичку. Ми віддамо тим євреям якихось три тисячі, a ви платитимете процентів… скільки ви хочете?

— Сім… шість…

— Гаразд, ви платитимете сто вісімдесят карбованців на рік, а капітал залишиться цілий.

Пан Томаш знову (вже не перший раз!) закліпав повіками, й на очі йому набігли сльози.

— Чесний… благородний чоловіче!.. — казав він, обнімаючи Вокульського. — Сам бог послав мені вас!

— А ви гадаєте, що я можу робити інакше?.. — прошепотів Вокульський.

В двері постукали. Увійшов Миколай і повідомив, що прийшли лікарі.

— Ага! — вигукнув пан Томаш. — Це сестра прислала мені цих добродіїв. Боже мій, ніколи ще не лікувався, і от… Прошу вас, пане Станіславе, підіть тепер до Бельці… Миколаю, скажи панні, що прийшов пан Вокульський. «Ось моя нагорода… моє життя!..» — думав Вокульський, ідучи за Миколаєм. У передпокої він побачив двох лікарів, обох своїх знайомих, і палко просив їх якнайуважніше поставитись де пана Томаша.

Панна Ізабелла ждала його в вітальні. Вона була трохи бліда, а тому ще прекрасніша. Вокульський привітався з нею і весело сказав:

— Я щасливий, що вам сподобався вінок для Россі.

Він знітився. Його вразив незвичайний вираз обличчя панни Ізабелли: вона дивилася на нього якось здивовано, немов бачила вперше в житті.

З хвилину вони обоє мовчали, нарешті панна Ізабелла, стріпуючи з своєї сірої сукні порошинку, спитала:

— Це ви купили наш будинок? — І пильно подивилася на нього примруженими очима.

Для Вокульського це запитання було таке несподіване, що в першу хвилину йому одібрало мову. Йому здалося, що він втратив здатність мислити; він бліднув, червонів, нарешті, опанувавши себе, притишеним голосом відповів:

— Так, я купив.

— Навіщо ж ви замість себе підставили на торгах єврея?

— Навіщо?.. — повторив Вокульський, боязко дивлячись на неї, як дитина. — Навіщо?.. Знаєте, пані, я купець і… таке вміщення капіталу могло б зашкодити моєму кредитові…

— Ви вже давно цікавитесь нашими справами. Мені здається, що в квітні… так, у квітні ви купили наш сервіз?.. — там самим тоном говорила далі панна Ізабелла.

Цей тон витверезив Вокульського. Він підвів голову і сухо сказав:

— Ви можете в будь-який час одібрати свій сервіз.

Тепер панна Ізабелла опустила очі. Вокульський помітив це і знову збентежився.

— Нащо ж ви це зробили? Нащо ви нас так переслідуєте? — сказала вона тихо.

Здавалося, вона зараз заплаче. Вокульський зовсім втратив самовладання.

— Я вас переслідую!.. — сказав він іншим уже голосом. — Та чи знайдете ви слугу… ні, пса… вірнішого за мене?.. Я вже два роки про те тільки й думаю, щоб усунути з вашого шляху всі перешкоди…

В цю мить хтось подзвонив. Панна Ізабелла здригнулась, Вокульський замовк.

Миколай відчинив двері в вітальню і сказав:

— Пан Старський.

Одночасно на порозі показався мужчина, середній на зріст, смаглявий, з невеликими бакенбардами й вусиками й ледве помітною лисиною. Обличчя його було напіввеселе, напівнасмішкувате. Він ще здалека вигукнув:

— Який же я радий, кузинко, що знову можу вас привітати!

Панна Ізабелла мовчки подала йому руку; лиця її запашіли яскравим рум’янцем, а в очах з’явився ніжний вираз.

Вокульський одійшов до столика, що стояв під стіною.

Панна Ізабелла познайомила їх:

— Иан… Вокульський… Пан Старський.

Прізвище Вокульського було вимовлено таким тоном, що Старський лише кивнув йому головою і сів за кілька кроків, повернувшись до нього боком. Вокульський, в свою чергу, сів за столик і почав розглядати альбом.

— Я чула, ви повернулися з Китаю? — спитала панна Ізабелла Старського.

— Зараз із Лондона, і мені й досі здається, що я на пароплаві, — відповів Старський помітно каліченою польською мовою.

Панна Ізабелла перейшла на англійську.

— Сподіваюсь, що на цей раз ви залишитесь в наших краях довше?

— Це не від мене залежить, — також по-англійськи відповів Старський, — А хто такий оцей добродій? — спитав він, кліпаючи оком в бік Вокульського.

— Уповноважений мого батька. Від чого ж це залежить?

— Я гадаю, що вам, кузино, не треба б про це питати, — з усмішкою відповів молодик. — Це залежить від щедрості моєї бабусі…

— Чудово… А я сподівалась почути комплімент на свою адресу.

— Мандрівники не говорять компліментів, бо з досвіду знають, що компліменти під будь-якою географічною широтою тільки дискредитують мужчину в очах жінки.

— Це відкриття ви зробили в Китаї?

— В Китаї, в Японії, а насамперед в Європі.

— І хочете застосовувати цей принцип у Польщі?

— Спробую, і якщо ви, кузино, дозволите, то почну з вас. Нам же, здається, доведеться прожити деякий час на селі разом. Правда ж?

— Так принаймні хочуть тітка й батько. Але мені не дуже подобається ваш намір перевіряти свої етнографічні спостереження.

— З мого боку це була б тільки справедлива помста.

— Ага! Значить, війна!..

— Сплата давніх боргів часто приводить до згоди.

Вокульський так уважно переглядав альбом, що у нього набрякли на лобі жили.

— Сплата, але не помста, — заперечила панна Ізабелла.

— Не помста, а нагадування про те, що я — ваш давній кредитор, кузино.

— Виходить, що ці давні борги повинна платити я? — засміялася вона. — Бачу, що, подорожуючи, ви не марнували часу!

— Я волів би не марнувати його й на селі, — сказав Старський, значливо глянувши їй в очі.

— Це залежатиме від способу помсти, — відповіла панна Ізабелла і знов почервоніла.

— Вельможний пан просить пана, — сказав Миколай, з’являючись у дверях.

Розмова урвалася. Вокульський закрив альбом, уклонився панні Ізабеллі і Старському й повільно пішов за слугою.

— Цей добродій не розуміє по-англійському?.. Він не образиться, що ми з ним не розмовляли? — спитав Старський.

— О ні, — відповіла панна Ізабелла.

— Тим краще, бо мені здалося, що він не дуже зручно почував себе в нашому товаристві.

— От він і залишив його, — недбало докінчила панна Ізабелла.

— Принеси мені з вітальні капелюха, — сказав Вокульський Миколаєві в другій кімнаті.

Миколай узяв капелюха й заніс в спальню пана Томаша.

В передпокої він почув, як Вокульський, стиснувши голову обома руками, прошепотів: «Господи милосердний!..». Коли він увійшов в кімнату пана Томаша, лікарів там уже не було.

— Уявіть собі, який фатальний збіг обставин! — вигукнув пан Ленцький. — Лікарі заборонили мені їхати в Париж і під загрозою смерті наказали вирушати на село. Слово честі, я просто не знаю, куди подітися від спеки. Але вона, видно, впливає і на вас, бо ви змінились на обличчі.

Страшенно душна квартира, правда ж?

— Правда. Дозвольте віддати вам гроші, — сказав Вокульський, виймаючи з кишені грубу пачку.

— Ага… будь ласка.

— Тут п’ять тисяч карбованців, це проценти до половини січня. Перелічіть, будь ласка. А ось розписка.

Пан Ленцький кілька разів перелічив пачку нових асигнацій по сто карбованців і підписав розписку. Одіклавши ручку, він сказав:

— Ну, це одна справа… А тепер щодо боргів…

— Сума дві-три тисячі, яку ви винні євреям, сьогодні буде сплачена…

— Але прошу вас, пане Станіславе, я не хочу даром.

Ви, будь ласка, якнайретельніше відраховуйте собі проценти.

— Від ста двадцяти до ста вісімдесяти карбованців на рік.

— Так-так, — підтвердив пан Томаш. — Але якщо… якщо мені потрібна буде ще якась сума… то до кого мені у вас звернутися?

— Другу половину процентів ви одержите в половині січня, — відповів Вокульський.

— Це я знаю. Але бачите, пане Станіславе, якби мені раптом потрібна стала якась частина мого капіталу… Не даром, звичайно… Я охоче платитиму проценти…

— Шість, — підказав Вокульський.

— Ага, шість… або сім.

— Ні, пане. Ваш капітал приносить тридцять три проценти річних, отже, його не можна позичати за сім процентів.

— Гаразд. В такому разі не позбавляйте себе мого капіталу. Але… розумієте… раптом мені стане потрібно…

— Ви можете забрати свій капітал навіть у січні майбутнього року.

— Боже борони! Я його не заберу й через десять років!

— Але я взяв ваш капітал тільки на рік.

— Як так? Чому? — здивувався пан Томаш, все ширше відкриваючи очі.

— Бо я не знаю, що буде через рік. Не щороку трапляються винятково вигідні справи.

Пан Томаш був неприємно вражений. Помовчавши з хвилину, він знову заговорив:

— A propos, що це за чутки ходять по місту, нібито ви, пане Вокульський, купили мій будинок?..

— Так, пане, я купив ваш будинок. Але через півроку можу його відпродати назад на вигідних для вас умовах.

Пан Ленцький відчув, що барва заливає йому обличчя.

Проте, не бажаючи визнати себе переможеним, запитав великопанським тоном:

— І скільки б ви хотіли відступного, пане Вокульський?

— Ніскільки. Віддам його вам за дев’яносто тисяч або навіть… дешевше.

Пан Томаш відсахнувся, розвів руками, впав на своє крісло, і по його обличчю знову покотилися сльози.

— Пане Станіславе, — казав він, — легенько схлипуючи, — я бачу, що гроші… можуть зіпсувати найкращі стосунки… Хіба я в претензії на вас за те, що ви купили будинок? Хіба я вам дорікаю?.. Бо ви говорите зі мною так, ніби образились…

— Пробачте, — перебив його Вокульський. — Але я справді трохи роздратований… мабуть, від спеки…

— О, напевне так! — вигукнув пан Томаш, встаючи л крісла і стискаючи Вокульському руку. — Отже… пробачимо один одному неприємні слова… Я на вас не серджуся, бо по собі знаю, як впливає спека…

Вокульський попрощався з ним і пішов у вітальню.

Старського там уже не було, панна Ізабелла сиділа сама.

Побачивши його, вона встала, обличчя її тепер було привітніше.

— Ви вже йдете?

— Так, і зайшов попрощатися з вами.

— А ви не забудете про Россі? — спитала вона, ледве помітно усміхаючись.

— О ні. Я попрошу, щоб йому передали вінок.

— А самі ви його не вручите? Чому?

— Сьогодні вночі я виїжджаю в Париж, — відповів Вокульський і, вклонившись, вийшов.

Панна Ізабелла з хвилину стояла здивована, потім швидко пішла до батька.

— Що це означає, папа? Вокульський дуже холодно попрощався зі мною і сказав, що сьогодні вночі їде в Париж.

— Що? Що? Що?.. — закричав пан Томаш, хапаючись обома руками за голову. — Він, напевне, образився.

— Мабуть, справді… Я сказала йому про купівлю нашого дому.

— Господи милостивий!.. Що ти наробила?.. Ну, все пропало! Тепер я розумію… Звичайно, він образився… Але, — додав він, трохи помовчавши, — хто ж знав, що він такий уразливий? Звичайнісінький же купець!..

Розділ двадцятий ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Таки поїхав!.. Пан Станіслав Вокульський, великий організатор торговельно-транспортної спілки, великий начальник фірми з чотиримільйонним річним оборотом, взяв та й поїхав у Париж, немов поштар на сусідню вулицю…

Лише напередодні він казав (мені самому), що не знає, коли поїде, а другого дня — трах-бах — і вже його нема.

Смачненько пообідав у ясновельможних панів Ленцьких, напився кави, поколупав в зубах — і гайда! Ще б пак!

Адже пан Вокульський не якийсь там продавець, щоб просити у хазяїна відпустку раз на кілька років. Пан Вокульський — капіталіст, у нього шістдесят тисяч карбованців на рік прибутку, він живе запанібрата з графами та князями, стріляється з баронами і виїжджає, коли й куди хоче.

А ви, наймані службовці, клопочіться про торгівлю, за це ж ви одержуєте плату й дивіденди.

І це такий купець?.. Ні, це блазенство, а не купецтво!

Ну, можна поїхати навіть у Париж, навіть з дурного розуму, але не в такий час. Тут, брат ти мій, берлінський конгрес наробив шелесту, там Англія гострить зуби на Кіпр, Австрія на Боснію… А Італія кричить на пупа: «Дайте нам Трієст, бо погано буде!» В Боснії, брат ти мій, кров уже річкою ллється, і восени небезпремінно почнеться війна (хоч би з жнивами впоратись!), а він тим часом гайнув у Париж!

Так?! Але чого він так раптово виїхав у Париж? На виставку?.. А на біса йому та виставка! А може, в тій справі, яку мав зробити з Сузіним? Цікаво б мені знати, на яких це таких справах заробляють по п’ятдесят тисяч — отак собі, раз-два? Вони мені забивають баки якимись новими машинами: чи то нафтовими, чи залізничними, чи для цукрових заводів… А чи не їдете ви, лебедики, не за тими надзвичайними машинами, а за звичайнісінькими гарматами?..

Бо Франція от-от візьметься за барки з Німеччиною… Малий Неполеончик нібито сидить в Англії, але ж із Лондона до Парижа ближче, ніж з Варшави до Замостя!

Гей, пане Ігнаце! Не поспішай судити пана В. (в таких випадках краще не називати прізвища повністю), не ганьби його, бо можеш насмішити людей, опинитися в дурнях!

Тут, брат ти мій, діло не просте! І оцей пан Ленцький, який колись бував у Наполеона III, і оцей нібито актор Россі, італієць… (а Італії зараз же віддай Трієст), і оцей обід у Ленцьких перед самим від’їздом, і купівля будинку…

Панна Ленцька гарна, що й казати, але ж вона тільки жінка, та й годі, і задля неї Стах не накоїв би стільки дурниць… В цьому ділі якась п… (в таких випадках найкраще говорити скороченнями). Та ще й не мала, а велика п…

Вже минуло тижнів зо два, як бідолашний хлопець поїхав, може, назавжди… Листи пише короткі, сухі, про себе нічого не повідомляє, а мене поймає такий смуток, що не раз, їй-богу, місця собі не знаходжу. (Ну, можливо, не за ним, — а так просто, звичка).

Пам’ятаю, як він виїжджав. Ми вже зачинили магазин, і я якраз за оцим столиком пив чай (а Ір мій усе нездужає), коли раптом у кімнату вбігає Стахів лакей та як крикне:

— Пан просить! — і втік. (Та й зухвалий же він, світоплут, а до того й ледащо!..

Треба було бачити, яка в нього була морда, коли він став у дверях і гримнув: «Пан просить!» Бидло!)

Хотів я йому виказати: блазню ти, твій пан тільки для тебе пан, але він югнув так, що тільки його й бачили.

Я швиденько скінчив пити чай, Ірові налляв у мисочку молока й пішов до Стаха. Бачу, а його лакей у підворітті навів шури-мури одразу аж з трьома здоровими, як кобили, дівками. Ну, думаю, такий гультяй і чотирьом дав би ради, хоча… (З тими жінками сам чорт не второпає діла. Наприклад, пані Ядвіга: худенька, маленька, дмухни на неї, то полетить, а дивися — вже третього чоловіка увігнала в сухоти).

Виходжу нагору. Двері в кімнату не причинені, а сам Стах при світлі лампи спаковує чемодан. Всередині у мене тьохнуло.

— Що це означає? — питаю.

— Їду сьогодні в Париж, — відповідає він.

— Вчора ти казав, що не скоро поїдеш?..

— То було вчора…

Він одійшов від чемодана, трохи подумав, потім додав якимось чудним голосом:

— Ще вчора… я помилявся.

Слова ці неприємно вразили мене. Я пильно подивився на Стаха і просто стурбувався. Ніколи б не подумав, щоб чоловік нібито здоровий і не поранений міг так змінитися протягом кількох годин. Він поблід, очі позападали, наче здичавіли…

— Чого ж у тебе так раптом змінилися плани? — спитав я, відчуваючи, що питаю не про те, про що хотів би довідатись.

— Дорогий мій! — відповів він. — Хіба ти не знаєш, що інколи єдине слово змінює не тільки плани, а й самих людей… А що ж казати про цілу розмову!.. — докінчив він пошепки.

Пакуючись далі і збираючи різні речі, він вийшов у зал.

Минула хвилина — не повертається, минула друга — не повертається… Я заглянув крізь прочинені двері й побачив, що він стоїть, спершись на спинку стільця й невидющими очима дивиться в вікно.

— Стаху!..

Він опам’ятався, знову став пакуватися і спитав:

— Чого тобі?

— З тобою щось діється.

— Нічого.

— Я давно вже не бачив тебе таким.

Він усміхнувся.

— Мабуть, з того часу, як зубний лікар вирвав мені зуба, до того ж здорового.

— Дивними здаються мені оці твої збори в дорогу, — промовив я. — Може, ти мені що-небудь скажеш?

— Сказати?.. Ага, правда… В банку у нас лежить щось сто двадцять тисяч, отже, грошей вам вистачить… Далі…

Що ж далі?.. — питав він сам себе. — Ага!.. Можеш уже не робити секрету з того, що я купив будинок Ленцьких. Навпаки, зайди туди і признач мешканцям квартирну плату на старих умовах. Пані Кшешовській можеш збільшити там на якихось кільканадцять карбованців, нехай посердиться, але бідняків не руш… Там живе якийсь швець, якісь студенти, — бери з них, скільки даватимуть, аби регулярно платили.

Він глянув на годинник, видно, побачив, що ще має час, ліг на канапі й замовк, заклавши руки за голову й заплющивши очі. Вигляд у нього був невимовно жалісний.

Я сів на канапу у нього в ногах і сказав:

— У тебе щось трапилось, Стаху?.. Скажи, що саме?

Я наперед знаю, що не зможу тобі допомогти, але знаєш… журба однаково, як отрута, її треба виплюнути…

Стасик знову усміхнувся (як я не люблю оцього його напівсміху) і, помовчавши трохи, відповів:

— Пам’ятаю (давно це було), якось я сидів з одним жевжиком у кімнаті, і от він зробився занадто одвертий: розказав мені неймовірні речі про свою родину, про свої стосунки з усякими людьми, про свої подвиги, а потім дуже уважно вислухав історію мого життя. Ну, і добре цю історію використав…

— Що це означає? — спитав я.

— Те означає, старий друже, що оскільки я не збираюсь витягати ніяких зізнань з тебе, то не маю наміру робити їх і сам.

— Що? — вигукнув я. — Так ти розумієш дружню одвертість?

— Годі тобі, — відповів він, устаючи з канапи. — Може, воно й добре, але для інституток. А втім, мені нема чого звіряти навіть тобі. Як мені все набридло!.. — пробурчав він, потягаючись.

Тут нарешті увійшов той ледар лакей, узяв Стахового чемодана й повідомив, що коні вже стоять перед домом. Ми сіли в екіпаж, але за цілу дорогу до вокзалу не перемовились жодним словом. Він дивився на зірки й посвистував крізь зуби, а мені здавалось, що я їду на похорон.

На Віденському вокзалі нас зустрів доктор Шуман.

— Ти їдеш в Париж? — спитав він Стаха.

— А ти відкіля знаєш?

— О, я все знаю. Навіть те, що цим самим поїздом їде пан Старський.

Стах здригнувся.

— Що воно за людина? — спитав він доктора.

— Гульвіса, банкрут… як, зрештою, всі вони, — відповів Шуман. — Ну, й екс-конкурент…

— Це мені байдуже.

Шуман нічого не відповів, тільки спідлоба глянув на Стаха.

Залунали дзвінки і свистки. Пасажири товпились у вагони. Стах попрощався з нами за руку.

— Коли повернешся? — спитав його доктор.

— Хотів би… ніколи, — відповів Стах і зайшов у порожнє купе першого класу.

Поїзд рушив. Доктор задумливо дивився на даленіючі вогні поїзда, а я… мало не розплакався.

Чергові почали замикати вхід на перон, а я умовив доктора пройтися по Єрусалимських Алеях. Ніч була тепла, небо чисте; не пам’ятаю, щоб я коли-небудь бачив більше зірок. А оскільки Стах казав мені, що в Болгарії часто дивився на зірки, то я тепер вирішив (бувають такі кумедні забаганки) також щовечора поглядати на зірки. (А може, й справді на котромусь із цих миготливих світил зустрінуться наші погляди чи думки, і Стах не буде таким самотнім, як був тоді?)

Раптом (навіть не знаю чому) у мене виникла підозра, що несподіваний від’їзд Стаха має зв’язок з політикою.

Я вирішив запитати Шумана, а щоб він про це не догадався, я почав манівцями:

— Чогось мені здається, що Вокульський… ніби теє… трохи закоханий?!

Доктор спинився серед тротуару й, сівши на свою палицю та відкинувшись назад, так зареготав, що прохожі, на щастя, нечисленні, стали оглядатися.

— Ха-ха-ха! Це ви аж сьогодні зробили таке неймовірне відкриття?! Ха-ха! Ну й дотепний старий!

Це був дурний жарт, проте я на нього відповів:

— Зробити це відкриття легко було навіть людям… не таким вправним, як я (здається, я його таки підчепив).

Але я, пане Шумане, люблю бути обережним у своїх припущеннях. До того ж я не думав, що від такої простої штуки, як любов, чоловік може викидати отакі коники.

— Помиляєтесь, старий, — відповів доктор, махаючи рукою. — Любов є звичайна, природна річ, а може, навіть заповідана людям від бога. Але ваша дурна цивілізація, що грунтується на римських поглядах, давно вже померлих і похованих, на інтересах папства, на трубадурах, аскетизмі, кастовості та інших таких нісенітницях, з природного почуття зробила знаєте що?.. Зробила нервову хворобу!..

Ваша так звана любов рицарсько-церковно-романтична, насправді — огидна торгівля, що грунтується на обмані, який цілком справедливо карається каторгою під назвою шлюбу. Але горе тим, котрі на цей ярмарок приносять свої серця! Скільки ця любов поглинає часу, праці, здібностей, навіть і життів! Я це добре знаю, — казав він далі, важко дихаючи від гніву. — Правда, я єврей і залишусь ним до смерті, але виховався серед вас і навіть заручився з християнкою… Ну, і нам так старанно допомагали здійснити наші плани, так опікувалися нами в ім’я релігії й моралі, традицій і ще хтозна-чого, що вона померла, а я намагався отруїтись. Я, такий розумний, такий лисий!

Він знову спинився на тротуарі.

— Вірте мені, пане Ігнаце, — казав він захриплим голосом, — що навіть серед звірів не знайдеться таких підлих тварюк, як людина. В усій природі самець парується з тією самицею, яка йому до вподоби і якій він подобається. Через те серед тварин нема ідіотів. А в нас! Я єврей, мені не можна любити християнки. Він купець, значить, не мав права на графівну. А якщо ти не маєш грошей, то взагалі не маєш права ні на яку жінку. Підла ваша цивілізація! Я готовий загинути хоч зараз, але під її руїнами…

Ми йшли в напрямку застави. Раптом зірвався вологий вітер і дув нам просто в обличчя; на заході на небі з’явилися хмари й заступили зірки. Ліхтарів було все менше.

Коли-не-коли в Алеї гуркотів віз, обсипаючи нас невидимим пилом; запізнілі прохожі поспішали додому. «Буде дощ… Стах уже коло Гродиська…» — думав я.

Доктор насунув капелюха на лоб і мовчки йшов похмурий і сердитий. Мені було що далі, то сумніше, може, через те, що темрява все згущувалась. Я нікому цього не сказав би, але не раз мені самому спадає на думку, що Стах… справді вже не дбає про політику, бо остаточно заплутався в спідниці тієї панни. Я, здається, навіть натякнув йому про це позавчора, але його відповідь не зменшила моїх підозрінь.

— Чи то можливо, — озвався я, — щоб Вокульський настільки забув про громадські справи, про політику, про Європу…

— Особливо про Португалію, — насмішкувато додав доктор.

Той цинізм обурив мене.

— От ви смієтесь, — сказав я, — але не можете заперечити, що Стах міг бути чимось вартиішим, аніж нещасним поклонником панни Ленцької. Колись він був громадським діячем, а не якимось там закоханцем.

— Ваша правда, — підтвердив доктор, — але що ж по тому? Паровоз — не млинок для кави, а потужна машина, та коли в ньому заіржавіють коліщата, він робиться непотрібним і навіть небезпечним. Мабуть, і в Вокульському є якесь коліща, що іржавіє і псується.

Вітер дув усе дужче, у мене були повні очі піску.

— І чому саме його спіткало таке нещастя? — сказав я (але байдужим тоном, аби Шуман не подумав, що я хочу його випитати).

— Причина полягає і в натурі Стаха, і в умовах, створених цивілізованим суспільством.

— Натура?.. Він ніколи не закохувався.

— Оте ж його й занапастило, — говорив далі Шуман. — Якщо тисяча центнерів снігу впадуть на землю окремими сніжинками, то тільки прикриють її, не пошкодивши жодної билинки; але тисяча центнерів снігу, збитого в одну брилу, руйнують житла й забивають людей. Якби Вокульський усе своє життя закохувався щотижня в іншу, то він був би як огірочок, він панував би над своїм розумом і міг би зробити багато доброго на світі. Але він, як скнара, нагромаджує почуттєві капітали, отож і бачимо наслідок такої ощадності. Любов тоді хороша, коли вона схожа на легенького метелика; але коли після довгої летаргії вона пробуджується, як тигр, — красно дякую!..

Одна річ, коли людина має просто добрий апетит, а зовсім інша річ, коли голод шматує людині нутрощі.

Хмари все густішали; ми повернули назад майже від самої застави. Я подумав, що Стах зараз під’їжджає до Руди Гузовської.

А доктор говорив та й говорив, все більше гарячкуючи та все лютіше вимахуючи палицею:

— Існує гігієна житла й одягу, гігієна їжі і праці, правил якої нижчі класи не виконують, і це причина високої смертності в середовищі цих класів, короткого життя і виродження. Але є й гігієна любові, якої інтелігентні класи не тільки не додержують, а просто зневажають, і це одна з причин їх занепаду. Гігієна кричить: «їж, коли маєш апетит!», а всупереч їй тисячі умовностей хапають тебе за поли і кричать: «Не можна!.. Будеш їсти, коли ми тобі дозволимо, коли ти виконаєш такі й такі вимоги моралі, традиції, моди…» Треба визнати, що з цього погляду найвідсталіші держави випередили найбільш прогресивні, — я маю на увазі їх інтелігентні класи.

І подивіться, пане Ігнаце, як узгоджено задурманюють людей дитяча кімната і салон, поема, роман і драма. Вам кажуть шукати ідеалів, самому бути ідеальним аскетом і не тільки виконувати, а навіть створювати нові штучні умови. І що в результаті виходить? Виходить, що мужчина, звичайно, менш видресируваний у цьому відношенні, стає здобиччю жінки, яку тільки в цьому напрямку і дресирують. Таким чином цивілізацією насправді керують жінки!

— А що в цьому поганого?

— Та хай йому чорт! — загорлав доктор. — Хіба ви не помітили, пане Ігнаце, що коли мужчину з погляду духовного розвитку можна порівняти з мухою, то жінка ще гірша за муху, бо не має ні лапок, ні крилець. Виховання, традиція, а може, навіть спадковість, що нібито повинні зробити жінку вищою істотою, роблять з неї істоту потворну. 1 оцей гулящий дивогляд із викривленими ступнями, з перетоншеним, як у оси, станом, з пташиним мозком покликаний виховувати майбутні покоління людства…

Що ж він їм може прищепити? Може, вони вчать дітей заробляти на хліб? Ні, вони вчать їх гарно тримати ножа й виделку. Може, вони вчать їх пізнавати людей, серед яких їм колись доведеться жити? Ні, їх учать подобатись, відповідним чином кривляючись та кланяючись. Може, їх учать розуміти явища реального життя, від яких залежить наше щастя або нещастя? Ні, їх учать заплющувати очі на факти і мріяти про ідеали. Наша м’якотілість, наша непрактичність, лінощі, плазування перед вищими за нас і страшні пута глупоти, які з давніх-давен тяжать над людством, це результат створеної жінками педагогіки.

А наші жінки є плодом феодально-клерикально-поетичної теорії любові, яка нехтує гігієною і здоровим глуздом…

Мені аж у голові гуло від висновків доктора, а він тим часом аж пританцьовував від збудження, як шалений. На щастя, блиснула блискавка, впали перші краплі дощу; розпалений промовець раптом охолов і, скочивши на випадкового в цей час і в цьому місці візника, наказав везти себе додому.

Стах був уже, напевне, коло Рогова. Чи він догадувався, що ми тільки про нього й говорили? І що він, бідолашний, відчував, коли одна буря бушувала над його головою, а друга, може, ще гірша, в серці?

Оце так злива! Оце так громова канонада!.. Ір скрутився в клубок і крізь сон тихо гарчить при кожному ударі, а я лягаю спати і вкриваюся лише простирадлом. Гаряча ніч! Господи, спаси й помилуй тих, хто такої ночі втікає від свого нещастя в чужі краї!

Часом буває досить якоїсь дрібниці, щоб давні, як людські гріхи, речі показалися нам в зовсім інакшому світлі.

Я, наприклад, знаю Старе Місто змалку, і завжди мені здавалось, що воно тісне і брудне. Аж коли мені показали як визначну пам’ятку малюнок одного староміського будинку (і то в «Ілюстрованому тижневику», та ще й з описом!), я тоді зрозумів, що Старе Місто — гарне. З того часу я ходжу туди щотижня і не тільки відкриваю нові й нові особливості, а й дивуюсь, як я не помічав їх раніш.

Так само і з Вокульським. Я його знаю вже років з двадцять і весь час думав, що він природжений політик. Голову на колоду поклав би, що Стах нічим, крім політики, не займається. Аж дуель з бароном та овації на честь Россі викликали в мені підозріння, що він може закохатись. А тепер я вже не маю ніякого сумніву, особливо після розмови з Шуманом.

Але це дрібниця, бо й політик може бути закоханим.

Наприклад, Наполеон І закохувався дай боже скільки, а проте потрясав Європою. Наполеон III також мав немало коханок, а є чутка, що й син іде його стежкою і вже знайшов собі якусь англійку.

Отож коли потяг до жінок не компрометує Бонапартів, то чого б він міг принижувати гідність Вокульського?..

Саме коли я про це думав, стався незначний випадок, який нагадав мені давноминулі часи і показав Стаха в іншому світлі. Ні, не політик він, а щось зовсім інше, але що саме, не можу як слід збагнути.

Інколи мені здається, що він людина — скривджена суспільством. Але про це помовчімо… Суспільство нікого не кривдить. Якби люди перестали в це вірити, то в них з’явилися б хтозна-які претензії!.. Може, навіть піхто вже й не займався б політикою, а зводили б рахунки з своїми ближніми. Отож краще не торкатися цього питання. (Як багато я балакаю на старість, та все не про те, про що хотів сказати).

Значить, сиджу я одного вечора та п’ю собі чай (а Ір таки чогось нездужає), коли відчиняються двері і хтось заходить. Дивлюсь — якийсь гладкий чоловік, обличчя палите, ніс червоний, чуб сивий. Нюхнув — у кімнаті запахло чи то видом, чи пліснявою. «Цей добродій, — думаю собі, — або небіжчик, або винороб, бо ні від кого іншого таким духом не тхне».

— Що за чорт!.. — дивується гість. — Невже ти так загордів, що й людей не впізнаєш!

Я протер очі. Та це ж Махальський власного особою, колишній винороб Гопфера! Колись ми з ним були в Угорщині, потім тут, у Варшаві, але не бачились уже п’ятнадцять років, бо він живе в Галичині і працює там виноробом.

Звичайно, ми обнялися, як брати, і тричі поцілувались.

— Коли ти приїхав? — питаю його.

— Сьогодні вранці, — каже він.

— А де ж ти досі був?

— Зупинився в заїзді «Деканці», але так мені там стало нудно, що я зараз же пішов до Лесіша, в його винний погріб… Ото, братику, погріб!.. Жити й не вмирати!..

— Що ж ти там робив?

— Трохи помагав старому, а взагалі сидів… Що я, дурний ходити по місту, коли є такий погріб!

Оце справжній винороб старого гарту! Не теперішньому жевжикові рівня, який краще побіжить увечері на танці замість посидіти в погребі. Та він навіть у погріб приходить в лакованих черевиках… Гине Польща з такими нікчемними продавцями…

Розбалакались про се, про те та й просиділи до першої години ночі. Махальський переночував у мене, а о шостій ранку знову зібрався до Лесіша.

— Що робитимеш після обіду? — питаю.

— Після обіду піду в погріб до Фукера, а ночувати повернусь до тебе.

У Варшаві він був з тиждень. Ночував у мене, а дні просиджував у винних погребах.

— Я повішався б, — казав він, — якби мені цілий тиждень довелося швендяти вашими вулицями. Тиснява, спека, курява!.. Тільки свині можуть жити так, як ви, а не люди.

Мені здається, що він перебільшував. Бо хоч я теж вважаю, що краще сидіти в магазині, аніж ходити по Краківському Передмістю, але ж магазин — не погріб. Чудний він став на своєму виноробстві.

Звичайно, що говорили ми весь час з Махальським про давні часи та про Стаха. Таким чином перед моїми очима постала історія його молодих літ, немов я бачив її вчора.

Пам’ятаю (це було 1857 чи 1858 року), зайшов я раз до Гопфера, у котрого працював Махальський.

— А де пан Ян? — питаю хлопця.

— В підвалі.

Я зайшов у підвал. Дивлюсь, мій Ян при лойовій свічці розливає лівером вино з бочки в пляшки, а в вікні манячать якісь дві тіні: сивий старик у пісковому сюртуку з купою паперів на колінах і парубчак з коротко остриженим волоссям і пикою розбійника. То був Стах Вокульський і його батько.

Я собі тихенько сів (бо Махальський не любив, коли йому заважали балачками розливати вино) і слухав, як сивий чоловік у пісковому сюртуку говорив монотонним голосом до парубчака:

— Де це видано — гайнувати гроші на книжки?.. Віддавай їх мені, бо якщо я не зможу далі вести позов, то все пропаде пропадом. Не книжки врятують тебе від сьогоднішнього твого упослідження, а тільки процес. Як виграємо в суді та одержимо нашу дідизну, тоді люди згадають, що Вокульські належать до давньої шляхти, і навіть знайдуться родичі… Того місяця ти потратив, двадцять злотих на книжки, а мені саме стільки не вистачало на адвоката… Книжки та й книжки!.. Нехай би ти був мудрий, як Соломон, але поки ти в винарні, то будеш попихачем, хоч і шляхтич, а твій дід по матері був кастеляном. А як виграю позов та поїдемо на село…

— Ходімо відціля, тату, — тихо сказав хлопець, скоса поглядаючи на мене.

Старий, як слухняна дитина, загорнув свої папери в червону хустку і вийшов із сином, який мусив підтримувати його на сходах.

— Що воно за чудило? — питав я Махальського, який скінчив уже свою роботу й сів на ослінчик.

— Та!.. — махнув він рукою, — Старому бракує одної клепки, але хлопець кмітливий. Звуть його Станіслав Вокульський. Тямовитий, чортяка!

— Що ж він такого зробив?

Махальський пальцями зняв із свічки нагар і, наливши мені склянку вина, говорив далі:

— Він тут у нас уже чотири роки. До магазину та до погреба він не дуже прикидливий… Зате механік! Змайстрував таку машину, що помпує воду знизу вгору, а згори ллє на колесо, яке й рухає ту помпу. Така машина може крутитися й помпувати воду скільки світа-сонця; але щось там у ній погнулось, і вона крутилась тільки чверть години. Вона стояла нагорі, в ресторації, Гопфер нею приваблював гостей; але вже з півроку, як у ній щось там лопнуло.

— Молодець хлопець!.. — кажу я.

— Ну, не такий він уже й молодець, — заперечив Махальський. — Ходив тут до нас один викладач із реального училища, то він оглянув ту помпу і сказав, що машинерія ні до чого не придатна, але хлопець здібний і повинен учитися. З того часу у нас таке робиться, що не дай господи! Вокульський загордів, одвідувачам відповідає крізь зуби, вдень ходить як сновида, а вночі вчиться і купує книжки. А його батько хотів би ці гроші вжити на процес за якийсь там маєток по дідові… Та ти сам чув, що він казав.

— Як же він думає далі з тією наукою?

— Каже, що поїде до Києва, в університет. Що ж, нехай собі їде, може, хоч з одного продавця будуть люди, В цьому ділі я йому не перешкоджаю; коли він при мені, не приганяю до роботи, нехай собі читає. Але в ресторації йому допікають і офіціанти, і відвідувачі.

— А що ж Гопфер?

— Нічого, — далі говорив Махальський, вставляючи нову свічку в залізний свічник з ручкою. — Гопфер не хоче одганяти його від себе, бо дочка його Кася ласим оком поглядає на Вокульського, а до того ж він, може, й справді одержить ту Дідизну.

— А як він до Касі?

— А щоб тобі глянув у її бік, дикун отакий!

Я тоді-таки подумав, що хлопець з такою головою, який купує книжки, а про дівчат йому байдуже, міг би бути добрим політиком; через те я того ж дня познайомився з Стахом, і відтоді живемо один з одним — дай боже кожному…

Стах працював у Гопфера ще років зо три і за той час познайомився з багатьма студентами, з молодими чиновниками з різних установ, які один поперед одного постачали йому книжки, аби він міг витримати екзамен в університет.

З-поміж тієї молоді вирізнявся один такий пан Леон, хлопець іще молодий (йому не було й двадцяти років), дуже гарний, а що розумний… а запальний!.. Він був ніби моїм помічником у політичному вихованні Вокульського: якщо я оповідав про Наполеона і велике покликання Бонапартів, то Леон говорив про Мацціні, Гарібальді та інших таких знаменитостей. А як він умів запалювати людей!

— Працюй, — не раз казав він Стахові, — і вір, бо віра може затримати рух сонця, а що ж казати про поліпшення людських взаємин.

— А може віра довести мене до університету? — спитав Стах.

— Я певний, — відповів Леон, і очі його загорілись, — що коли б ти хоч на хвилину повірив у це, як вірили перші апостоли, то ще сьогодні опинився б в університеті.

— Або в будинку для божевільних, — буркнув Вокульський.

Леон почав бігати по кімнаті й вимахувати руками.

— Які крижані серця! Яка байдужість! Яка підлість! — кричав він. — Навіть такий чоловік, як ти, не віриш. Ти подумай, лишень, що вже зробив за короткий час: ти стільки знаєш, що вже сьогодні міг би складати іспити…

— Що я там зробив!.. — зітхнув Стах.

— Ти один — небагато. Але кілька десятків, кілька сот таких, як ти і я… уявляєш собі, що ми могли б зробити?

Тут голос у Леона зірвався, його душили спазми. Насилу ми його заспокоїли.

Іншим разом пан Леон докоряв нам за брак самозречення:

— Та ви знаєте, — казав він, — що Христос силою самозречення сам-один врятував людство? Наскільки б же удосконалився світ, якби на ньому раз у раз з’являлись люди, готові до самопожертви!

— Може, мені жертвувати життям за відвідувачів, які цькують мене, мов пса, чи за слуг та офіціантів, які знущаються з мене? — спитав Вокульський.

— Не викручуйся! — вигукнув пан Леон. — Христос загинув навіть за своїх катів… Але в вас немає сили духу. Дух ваш загнився! Ось послухай, що говорить Тіртей:

— Бо в серці вашому — страх! У вас полохливе серце! — повторив Леон.

Стах не дуже-то піддавався теоріям пана Леона, але той молодик умів переконувати всіх, просто як Демосфен.

Пам’ятаю, одного вечора на велелюдних зборах пан Леон оповідав про майбутній ідеальний світ, в якому не буде дурості, злиднів і несправедливості. Всі ми тоді плакали.

— Тоді, — казав він з запалом, — не буде більше різниці між людьми. Шляхта й міщани, хлопи і євреї — всі будуть братами…

— А продавці? — озвався з кутка Вокульський.

Але це зауваження не збентежило пана Леоиа. Він раптом обернувся до Вокульського, перелічив усі прикрості, яких той зазнав у магазині, всі перешкоди, які йому ставили в навчанні, і закінчив так:

— Аби ти повірив, що ти нам рівня і що ми любимо тебе, як брата, аби ти міг заспокоїти своє розгніване на нас серце, я… я стаю перед тобою навколішки й від імені всього людства прошу у тебе пробачення за всі заподіяні тобі кривди.

Він справді став навколішки перед Стахом і поцілував його в руку. Всі присутні на зборах розчулились ще більше, підняли на руки Стаха й Леона й поклялися, що за таких людей, як вони, кожен готовий віддати життя.

Тепер, коли я пригадую тодішні події, мені здається, що то був сон. Правда, ні до того, ні після того, мені не доводилось зустрічати такого ентузіаста, як пан Леон.

На початку 1861 року Стах пішов від Гопфера. Він оселився у мене (в тій кімнатці з загратованими вікнами й зеленими фіранками), залишив торгівлю й почав відвідувати університет, як вільний слухач.

Дивне було його прощання з магазином: я добре це пам’ятаю, бо сам прийшов за Стахом. Він поцілувався з Гопфером, потім пішов у підвал попрощатися з Махальським, але трохи затримався там. Сидячи в залі ресторації, я чув якийсь галас, сміх офіціантів і відвідувачів, але не підозрівав, яку вони готують каверзу.

Раптом бачу (хід у підвал був у залі ресторації), з отвору висуваються дві руки, хапаються за краї, а за ними висувається Стахова голова і зникає. І так кілька разів. Відвідувачі й слуги аж за животи хапаються від реготу.

— Ага! — закричав один з відвідувачів. — Бачиш, як трудно без драбини вилізти з підвалу? А тобі захотілось одразу скочити з магазину в університет!.. Отож вилізь, коли ти такий розумний…

Стах знову висунув руки, знову вхопився за підлогу й, напружившись, висунувся до половини. Я думав, що в нього кров бризне з щік.

— Бачиш, як видряпується!.. Добре видряпується! — закричав другий відвідувач.

Стах викинув ногу на підлогу й за мить був уже в залі.

Він не розсердився, але й не подав руки жодному з колег, узяв свій клуночок і пішов до дверей.

— Чого ж ти не прощаєшся з відвідувачами, пане докторе? — кричали йому вслід.

Ми йшли вулицями мовчки. Стах кусав губи, а мені вже тоді спало на думку, що ця історія з підвалом — символ усього його життя, яке минуло в зусиллях видертись з магазину Гопфера в широкий світ.

Це був просто пророчий випадок!.. Адже Стах і по цей день безупинно видобувається нагору. І хто його знає, що міг би зробити для країни такий чоловік, якби у нього на кожному кроці не приймали з-під ніг драбини, а він не мусив би витрачати часу і зусиль на те, щоб видряпатись на вищий щабель.

Перебравшись до мене, він працював день і ніч, так що мене часом аж зло брало. Вставав перед шостою годиною й починав читати. Десь о десятій біг иа лекції, потім знову читав. Після четвертої йшов на приватні уроки (головним чином в єврейські родини, куди його рекомендував Шуман), а повернувшись, знову не відриваючись від книжки читав до пізньої ночі, поки його не зборював сон.

З тих уроків він міг би непогано жити, якби час від часу його не навідував батько, який змінився тільки тим, що носив сюртук не піскового, а табачного кольору, а папери свої загортав у синю хустку. В усьому іншому він залишився таким самим, яким я бачив його вперше. Він сідав коло синового столика, викладав на коліна папери й говорив тихим, одноманітним голосом:

— Книжки та й книжки… Ти витрачаєш гроші на науку, а мені бракує на позов. Нехай би ти скінчив навіть два університети, однак не позбудешся упослідження, поки не відсудимо нашої дідизни. Аж тоді люди визнають, що ти шляхтич — рівня іншим… Тоді знайдеться й рідня…

Вільний від навчання час Стах використовував на досліди з повітряними кулями. Він дістав великий бутель і з допомогою купоросу виготовив у ньому якийсь газ (який, уже не пам’ятаю), котрим наповнив невелику, але дуже майстерно зроблену повітряну кулю… Під нею він прилаштував якусь машинку з пропелером. Так вона, та куля, й літала попід стелею, поки не вдарялась об стіну й не псувалась. Тоді Стах латав свою кулю, лагодив машинку, наповнював бутель якоюсь поганню і знову робив свої досліди — і так без кінця. Одного разу бутель лопнув і купорос мало не випалив йому очей. Але що це означало для Стаха, коли він вирішив вирватись із свого нужденного становища хоч би з допомогою повітряної кулі!..

З того часу, як Стах оселився у мене, в нашому магазині з’явилась нова постійна відвідувачка, Каси Гопфер.

Не знаю, що їй у нас так подобалось — моя борода чи туша Яна Мінцеля? Бо хоч поблизу її дому було з двадцять галантерейних магазинів, вона, однак, по кілька разів на тиждень приходила в наш. «Прошу, мені міток заполочі»; «Прошу, трохи шовку»; «Прошу, на п’ять копійок голок». За цим дріб’язком вона бігала з верству в дощ і в добру погоду, а купуючи на кілька грошів шпильок, просиджувала в магазині по півгодини, весь час балакаючи зі мною.

— Чому це ви ніколи не приходите до нас… з паном Станіславом? — казала вона, червоніючи. — Батько так вас обох любить… та й ми всі…

Спочатку мене дивувала така несподівана любов старого Гопфера, і я доводив панні Касі, що дуже мало знаю її батька, аби робити йому візити. Але вона все правила своєї:

— Пан Станіслав, мабуть, сердиться на нас, навіть не знаю за що. А тато і… ми всі зичимо йому добра. Пан Станіслав не може поскаржитись, що ми заподіяли йому щось погане… Пан Станіслав…

Отак говорячи про пана Станіслава, вона купувала шовк замість заполочі або голки замість ножиць.

А найгірше те, що вона, бідолашна, що тиждень, то більше марніла. Як тільки приходила до нас, мені здавалося, що вона виглядає краще, але коли на її обличчі згасав рум’янець першого збудження, одразу ставало помітно, що вона все блідшає, а очі западають глибше й дивляться сумніше.

А як вона допитувалась: «Чи пан Станіслав ніколи не заходить у магазин?» Як дивилася на двері, що вели в сіни й до моєї кімнати, де за кілька кроків від неї сидів над книжкою похмурий Вокульський, не догадуючись, що за ним так сумують.

Жаль мені її стало, нещасної, отож якось увечері, коли ми пили з Вокульським чай, я сказав:

— Не будь дурним та зайди коли-небудь до Гопфера.

У старого багато грошей.

— А чого я маю до нього заходити? — відповів він. — Здається, я в нього набувся вдосталь.

Кажучи це, він аж здригнувся.

— Того тобі треба зайти, що Кася в тебе закохана, — кажу я.

— Відчепися ти з своєю Касею! — перебив він мене. — Дівчина вона справді добра, не раз крадькома пришивала мені до пальта гудзика або кидала в вікно квітку, але вона мені, а я їй не пара.

— Вона просто голубка, а не дівчина… — додав я.

— Отож-бо й біда, бо сам я не голуб. Прив’язати мене могла б тільки така жінка, як я сам. А такої я ще не зустрічав. (Зустрів він таку через шістнадцять років, але, їй же богу, нема чим радіти).

Кася заходила в магазин все рідше, а потім, і зовсім перестала заходити, натомість старий Гопфер прийшов з візитом до Яна Мінцеля і його дружини. Мабуть, він казав їм щось про Стаха, бо другого дня Малгожата Мінцельова прибігла до мене з претензіями:

— Пане Ігнаце, що це у вас за мешканець, за яким дівчата сохнуть? Хто він такий, отой Вокульський?.. Ясю, — звернулася вона до свого чоловіка, — чому цей пан у нас не був? Ми повинні його засватати, Ясю… Нехай він зараз же прийде до нас…

— Та нехай собі й прийде, — відказав Ян Мінцель, — але сватати я його не буду. Я чесний купець, і зводити молодих — це не моє діло.

Пані Мінцельова поцілувала його в спітнілу щоку, немов у них ще тривав медовий місяць, а він лагідно відсторонив її й утерся фуляровою хусткою.

— Біда з цими бабами, — сказав він. — Їм неодмінно треба втягати кого-небудь в нещастя. Сватай собі, сватай, навіть Гопфера, не тільки Вокульського, але пам’ятай, що платити я за це не буду.

З того часу щоразу, як тільки Ян Мінцель ішов на пиво або в купецький клуб, Малгожата запрошувала мене й Вокульського до себе. Стах, звичайно, швидко випивав свій чай, навіть не дивлячись на господиню, потім закладав руки в кишені й мовчав, як пень, — мабуть, думав про свої повітряні кулі, а Малгожата тим часом навертала його до любові:

— Хіба це можливо, пане Вокульський, щоб ви ще ніколи не були закохані? Вам же, наскільки я знаю, вже двадцять вісім років, стільки, скільки й мені… То я вже вважаю себе старою бабою, а ви невинний, як немовля…

Вокульський перекладав ногу на ногу, але мовчав.

— О, панна Катерина — то гарна цяця, — казала господиня. — У неї такі очі!.. (Хоч, здається, на правому чи ліпому якась вада?) Нічого собі фігурка, хоч одна лопатка трохи вища (але так вона ще краще). Носик, правда, мені не до смаку, а рот трошки завеликий, але ж яка це золота душа! Аби їй трохи більше розуму… Але ж розуму, пане Вокульський, жінки набираються десь під тридцять років… Я сама в її літах була дурненька, як канарка… Закохалася в мого теперішнього чоловіка…

Вже за третім разом пані Малгожата прийняла нас у халаті (халатик був дуже гарний, обшитий мереживом), u за четвертим я взагалі не був запрошений, тільки Стах, їй-богу, не знаю, про що вони там говорили, але добре бачив, що Стах повертався від неї все похмуріший та скаржився, що ця баба відбирає у нього час; а пані Малгожата запевняла чоловіка, що Вокульський просто безголовий, і їй доведеться докласти ще чимало праці, поки нона його засватає.

— Працюй, серденько, працюй, — заохочував її чоловік, — бо шкода дівчини, та й Вокульського теж. Страшно подумати, що такий хороший хлопець, який стільки років служив у магазині й міг би по смерті Гопфера стати його хазяїном, пропаде нізащо в університеті! Тьху!

Остаточно вирішивши здійснити свої добрі наміри, пані Мінцельова не тільки запрошувала Вокульського увечері на чай, на який він в більшості випадків не ходив, але й сама частенько забігала в мою кімнатку, співчутливо розпитуючи Стаха, чи він не хворий, та дивуючись, як це воно так, що він ще ніколи не був закоханий, він, мабуть, старший за неї (я гадаю, що вона була старша за нього).

Далі з нею почало коїтися щось незвичайне: то вона плакала, то сміялась, то лаяла свого чоловіка, який на цілі дні утікав з дому, нарешті, стала дорікати мені, що я роззява, що не розумію життя, що приймаю якихось підозрілих мешканців…

Словом, в домі почалися такі скандали, що Ян Мінцель схуд, хоч і пив тепер більше пива, а я подумав: одне з двох — або залишу у Мінцелів службу, або скажу Стахові, щоб вибирався з квартири.

Відкіля пані Малгожата дізналася про мої наміри, ніяк не збагну. Тільки одного вечора влітає вона в мою кімнату і кричить, що я їй ворог і, мабуть, найпідліша людина, коли виганяю з квартири такого хорошого хлопця, як Вокульський… Потім додала, що її чоловік падлюка, що Вокульський падлюка, що всі мужчини падлюки, і кінець кінцем впала в істерику на моїй власній канапі.

Такі сцени повторювались кілька днів підряд, і не знаю, до чого б воно дійшло, коли б не трапився один з найнадзвичайніших випадків, які мені доводилось бачити.

Якось Махальський запросив мене й Вокульського до себе на вечір.

Ми пішли вже після дев’ятої години — звичайно, в улюблений підвал Яна, де при миготливому світлі трьох лойових свічок уже сиділо чоловік з п’ятнадцять, а між ними — пан Леон. Мабуть, ніколи не забути мені тієї картини: обличчя присутніх, переважно молоді, невиразно біліли на тлі чорних стін підвалу, виглядали з-за_кутих обручами бочок або розпливалися в темряві.

Оскільки гостинний Махальський вже на сходах кожного зустрічав величезною квартою вина (і доброго вина!), а мене частував особливо старанно, то мушу признатися, що у мене одразу зашуміло в голові, а через кілька хвилин я вже мало що й тямив. Я сів поодаль від компанії в глибокій ніші й чи то уві сні, чи то наяву поглядав на гостей.

Що там діялось, не можу докладно сказати, бо в голові моїй виникали найхимерніші фантазії. Але, здається, пан Леон, як звичайно, говорив про могутність віри, про занепад духу та про потребу самозречення, а присутні голосно й запально погоджувалися з ним. Проте дружний хор поступово вщух, коли пан Леон став тлумачити, що час уже нарешті випробувати цю готовність на подвиг. Мабуть, я був дуже п’яний, коли мені приверзлося, що пан Леон пропонує, щоб хто-небудь з присутніх стрибнув з віадука Новий Світ[88] на брук під ним, на що всі до єдиного присутні замовкли, а декотрі поховались за бочки.

— Отже, ніхто не наважується на подвиг?! — крикнув пан Леон, заламуючи руки.

Всі мовчать, немов вимерли.

— Значить, ніхто?.. Ніхто?..

— Я, — відповів голос, якого я не впізнав.

Дивлюсь — коло догоряючої свічки стоїть Вокульський.

Вино Махальського було таке міцне, що в ту хвилину я втратив свідомість.

Після бенкету в підвалі Стах кілька днів не приходив додому. Нарешті прийшов — в чужій одежі, змарнілий, ллє з гордо піднятою головою. Тоді я вперше почув у його голосі якусь тверду ноту, яка й по сей день мене прикро вражає.

З того часу він зовсім змінив спосіб життя. Свою повітряну кулю закинув у куток, де її незабаром заснувало павутиння; бутель для вироблення газів віддав сторожеві на воду, а до книжок навіть не заглядав. Так вони й лежали, ті скарбниці людської мудрості, — одні на полиці, другі на столі, одні закриті, другі розкриті, а він…

Траплялося, що по кілька днів не бував удома, навіть не приходив ночувати; то іноді з’являвся ввечері і, не роздягаючись, лягав на непостелене ліжко. Інколи замість нього приходило кілька душ якихось не знайомих мені людей, що спали на канапі, 'на Стаховому ліжку й на моєму власному, і не тільки не дякували за нічліг, а навіть і te казали, де вони працюють і як їх звати. Часом Стах приходив один, кілька днів сидів у кімнаті без діла й нікуди не виходив, нервував і все прислухався, немов коханець, який прийшов на побачення з чужою жінкою і боїться, коли б замість неї не з’явився її чоловік.

Не думаю, щоб цією жінкою була Малгожата Мінцельова, бо вона ментрежилась, наче її гедзь укусив. З ранку вона облітала зо три костьоли, немов вирішила атакувати милосердного бога з кількох боків. Після обіду у неї відбувались якісь засідання дам, котрі, дожидаючи важливих подій, залишали чоловіків і дітей напризволяще, а самі займалися плітками. А надвечір до неї сходились мужчини, але ці без зайвих балачок відсилали її в кухню.

Отже, не дивно, що при такому розгардіяші в домі у мене також почало каламутитись у голові. Мені здавалося, що в Варшаві стало якось тісно, а всі люди немов потуманіли. Щогодини ми чекали якоїсь несподіваної переміни, проте настрій у всіх був піднесений, а в головах повно було планів.

Тим часом Ян Мінцель, щоб утекти від жінчиного гдирання, з самого ранку йшов на пиво й повертався аж увечері. Він навіть згадав прислів’я: «Раз козі смерть!», яке повторював до кінця свого життя.

Нарешті одного дня Стах Вокульський десь зовсім зник. Аж через два роки я одержав від нього з Іркутськії листа, в якому він просив, щоб я прислав його книжки.

Восени 1870 року (я якраз повернувся від Яся Мінцеля, що лежав уже хворий в ліжку) сиджу я в своїй кім наті після вечірнього чаю, коли хтось стукає в двері.

— Herein![89]— кажу.

Рипнули двері… Дивлюсь, стоїть на порозі якась бородата потвора в тюленячому пальті шерстю наверх.

— Ну, — кажу я, — хай мене чорти візьмуть, коли ти не Вокульський!

— Він самий, — відповідає добродій в тюленячій шкурі.

— Во ім’я отця й сина!.. — кажу. — Ти, мабуть, жартуєш? Бо відкіля б ти тут узявся?.. Може, це тільки твоя душа?..

— Та ні, я живий, — каже він, — мені навіть їсти хочеться.

Сказавши це, він скинув шапку, роздягнувся й сів коло свічки. Їй-богу, Вокульський! Борода, як у розбійника, морда, як у Лонгина, котрий проколов нашому господу Ісусу Христу бока, але ж це таки був Вокульський…

— Ти зовсім повернувся, — питаю його, — чи на деякий час?

— Зовсім.

— Як же там, у тих краях?

— Байдуже.

— Еге! А люди? — питаю.

— Байдуже.

— Еге! А з чого ж ти жив?

— З приватних уроків, — каже. — Ще й з собою привіз карбованців з шістсот.

— Еге! Еге! А що ти думаєш робити?

— Ну, до Гопфера, звичайно, не повернусь, — відповів він, ударивши кулаком по столі. — Ти, мабуть, не знаєш, що я став ученим, маю навіть кілька подяк від петербурзьких наукових товариств. «Продавець Гопферового магазину став ученим!.. Стах Вокульський має подяки від петербурзьких наукових товариств… Оце так штука!» — подумав я.

Що там довго розказувати! Оселився хлопець десь на Старому Місті й півроку жив на свої гроші, купував на них багато книжок, але мало їжі. Проживши гроші, почав шукати роботи, і тоді сталася дивна річ: купці не давали йому роботи, бо був ученим, а вчені не давали ходу, бо він колись був продавцем. Отож він, як Твардовський[90] завис між небом і землею. І коли б я йому вряди-годи не допомагав, він, можливо, розбив би собі голову десь на Новому З’їзді.

Страх, яке тяжке було його життя! Він змарнів, спохмурнів, здичавів. Але не скаржився. Тільки раз, коли йому сказали, що для таких, як він, тут нема місця, прошепотів:

— Ошукали мене…

В цей час помер Ясь Мінцель. Вдова поховала його по-християнському, тиждень не виходила з дому, а потім покликала мене на пораду.

Я гадав, що ми говоритимемо про торговельні справи, тим більше, що на столі стояла пляшка доброго угорського вина. Але пані Малгожата навіть не спитала про магазин. Побачивши мене, вона заплакала, немов я пригадав їй тиждень тому похованого небіжчика, і, наливши мені величенький келех вина, жалібним голосом заговорила:

— Коли упокоївся мій ангел, я думала, що тільки я така нещасна..;

— Це хто ангел? — перебив я її. — Чи не Ясь Мінцель?.. Пробачте, добродійко, бо я був щирим другом покійного і не можу називати ангелом чоловіка, який навіть по смерті важив фунтів з двісті.

— А за життя він важив триста… чуєте? — озвалася невтішна вдова. Потім знову прикрила обличчя хустинкою і говорила далі: — Пане Жецький, ви ніколи не навчитесь бути тактовним… Ах, яке нещастя! Правда, мій покійний чоловік ніколи не був ангелом, а надто останнім часом, проте для мене це все-таки страшна втрата…

Жахлива, неповоротна!..

— Ну, скажімо, останні півроку…

— Та що там півроку!.. — вигукнула вона. — Мій нещасний Ясь уже три роки хворів, а років з вісім як… Ах, пане Жецький! Скільки нещасть у сімейному житті постає від того жахливого пива… Років з вісім я жила мовби й незаміжня. Але яка це була людина, пане Жецький!..

Аж тепер я відчуваю весь тягар мого нещастя.

— Буває й більше, — наважився я сказати.

— Авжеж, буває! — схлипнула бідна вдова. — Правду ви кажете. Взяти хоч би того Вокульського, який нібито повернувся… Чи то правда, що він і досі не знайшов ніякої роботи?

— Ніякісінької.

— Де ж він харчується? Де живе?

— Де харчується?.. Не знаю, чи він взагалі що-небудь їсть. А де живе?.. Ніде.

— Який жах! — заплакала пані Малгожата. — Мені здається, — додала вона, трохи помовчавши, — що я виконаю останню волю мого коханого — небіжчика, коли попрошу вас, щоб ви…

— Я вас слухаю.

— Щоб ви пустили його до себе, а я присилатиму вам по два сніданки, по два обіди…

— Вокульський на це не погодиться, — зауважив я.

Пані Малгожата знов гірко заплакала. Мабуть, з горя за покійним чоловіком вона так розпасіювалась, що разів зо три назвала мене розтелепою, незнайладом, потворою…

Нарешті сказала мені, що я можу забиратися геть, що вона, сама собі дасть ради з магазином. Потім перепросила мене й закляла всім для мене святим, щоб я не ображався на її слова, сказані з розпачу та з горя.

З того дня я рідко коли бачив свою хазяйку. А через півроку Стах сказав мені… що одружується з Малгожатою Мінцель.

Я подивився на нього… Він махнув рукою.

— Знаю, — сказав він, — що я свиня. Але… все ж таки не така, як ті, котрі користуються тут у вас пошаною.

Після гучного весілля, на яке (не знаю навіть відкіля) насходилось безліч приятелів Вокульського (а вже їли, чортяки!., а пили за здоров’я молодих цілими квартами!..).

Стах пішов жити нагору до своєї жінки. Скільки я пам’ятаю, весь скарб його складали чотири паки книжок та наукових приладів, а меблі — хіба тільки цибух та коробка з-під капелюха.

Продавці сміялися (звичайно, по кутках) з нового хазяїна, а мені було прикро, що Стах так легко розпрощався з своїм героїчним минулим та своїми злиднями. Дивна річ — людська натура: чим менше нахилу маємо ми до мучеництва, тим напрасливіше жадаємо його від інших.

— Бачите, який наш Брут![91] — говорили між собою його знайомі. — Продався старій бабі!.. Вчився, будоражив суспільство, і от — на тобі!..

Серед найсуворіших суддів було два претенденти на руку пані Малгожати, яким вона піднесла гарбуза.

Але Стах досить скоро позатикав їм роти, одразу взявшись до роботи. Десь через тиждень після весілля він прийшов о восьмій годині ранку в магазин, зайняв місце покійного Мінцеля за конторкою і почав обслуговувати покупців, наче був не хазяїном, а найманим продавцем.

А вже через рік він зав’язав стосунки з московськими купцями, і це дуже корисно позначилось на торгівлі. Сміливо можна сказати, що під його керівництвом наш оборот потроївся.

Я полегшено зітхнув, побачивши, що Вокульський не думає задарма їсти хліб. Та й продавці перестали глузувати, упевнившись, що Стах не тільки більше за них працює в магазині, а ще й виконує нелегкі обов’язки вдома.

Ми принаймні в свята відпочивали, а йому, бідоласі, доводилось брати жінку під руку і шпацирувати — до обіду в костьол, після обіду в гості, а ввечері в театр.

При молодому чоловікові Малгожата просто переродилась. Вона купила піаніно й почала вчитися грати, найнявши якогось учителя-старика, «щоб. (як вона казала) Стасик не ревнував». Вільний від навчання час вона проводила в нарадах з шевцями, модистками, перукарями та зубними лікарями і з їхньою допомогою день у день ставала кращою.

А яка вона була ніжна з чоловіком!.. Частенько просиджувала в магазині по кілька годин, не зводячи очей з свого Стасюлика. Спостерігши, що серед купувальниць трапляються гарненькі, вона запроторила Стаха за шафи, а до того ще сказала зробити для нього будку, де він і сидів над торговельними книгами, як дикий звір в клітці.

Одного разу в будці щось страшно загрюкотіло. Я кинувся туди, за мною продавці… Боже мій, що ми побачили! Пані Малгожата лежить на підлозі, привалена столом і облита чорнилом, стілець зламаний, Стах злий і збентежений… Ми підвели хазяйку, що хлипала від болю, і з її натяків догадались, що то вона сама наробила такого рейваху, сівши зненацька чоловікові на коліна. Благенький стілець не витримав подвійного тягаря, а хазяйка, падаючи, вхопилась за стіл і звалила його на себе з усім лихом.

Стах надзвичайно спокійно сприймав галасливі прояви подружньої чулості, втішаючись підрахунками та торговельною кореспонденцією. А хазяйка не охолодала, навпаки — розпалювалась щодалі більше, і коли її чоловіченько, знудившись сидіти або в якійсь справі, виходив на вулицю, вона бігла за ним назирці й підглядала… чи не пішов він на побачення!..

Інколи, головним чином взимку, Стах виривався з дому й їхав до знайомого лісника, де цілий тиждень полював та тинявся по лісі. В таких випадках хазяйка вже на третій день виїжджала в погоню за своїм коханим втікачем, ходила за ним по лісовій гущавині й кінець кінцем привозила бідолаху додому.

Перші два роки Вокульський мовчки терпів цей суворий режим. А на третій щовечора почав заходити в мою кімнатку побалакати про політику. Часом, коли ми згадували про минуле, він, урвавши розмову й оглянувшись на всі боки, починав щось нове: «Слухай, Ігнаце…» Але в цю мить, немов по команді, згори прибігала служниця і кричала:

— Пані вас просить!.. Пані хвора!..

І він, бідолашний, тільки махав рукою й ішов до своєї жіночки, так і не сказавши того, що мав казати.

Через три роки такого життя (на яке, власне, не можна було скаржитись) я побачив, що цей сталевий чоловік починає згинатись в шовкових обіймах своєї жіночки. Він поблід, зігнувся, облишив свої вчені книжки, а взявся читати газети і кожну вільну хвилину говорив зі мною про політику. Інколи Стах передчасно виходив з магазину і йшов зі своєю дружиною в театр або в гості, нарешті і в себе запровадив вечірні прийоми, на які сходились старі, як смертний гріх, дами та пенсіонери-чоловіки, що любили грати в віст.

Стах не грав з ними, він тільки ходив коло столиків та придивлявся.

— Стережись, Стаху, — не раз казав я йому, — тобі сорок три роки. В твої літа Бісмарк тільки починав кар’єру.

Такі або подібні зауваження на хвилину будили його. Тоді він сідав у крісло й, підперши голову руками, думав.

Але до нього негайно підбігала пані Малгожата і кричала:

— Стасюлику! Ти знов задумався, це дуже погано… А там гостям нічого випити…

Стах підводився, діставав з буфета нову пляшку, наливав вино в вісім келихів і обходив столи, придивляючись, як гості грають у віст.

Таким способом лев поволі перетворювався на вола.

Коли я бачив його в турецькому халаті, в вишиваних бісером пантофлях і шапочці з шовковою китицею, я не міг повірити, що це той самий Вокульський, який чотирнадцять років тому в підвалі Махальського крикнув:

— Я!

Коли Кохановський писав:

— він, безумовно, мав на увазі жінку… Вони-бо приборкувачі й покорителі чоловічого роду!

Тим часом на п’ятому році свого другого заміжжя пані Малгожата почала підмальовуватись. Спочатку потроху, а далі все більше, енергійніше та все новими засобами.

Отож, почувши про якийсь еліксир, що повертав літнім дамам свіжість та чарівність юності, вона так старанно натерлась ним увечері з голови до п’ят, що тієї самої ночі лікарі вже не могли її врятувати. Бідолаха померла через два дні від зараження крові, зберігши притомність лише настільки, щоб викликати нотаріуса та заповісти все своє майно своєму Стасюликові.

Стах і після цього нещастя мовчав, але спохмурнів ще більше. Маючи кілька тисяч карбованців доходу, він перестав займатися торгівлею, порвав з усіма знайомими і поринув у наукові книжки.

Я не раз казав йому: вийди між люди, розважся, ти ж ще молодий, можеш оженитися…

Але все це було ні до чого.

Одного разу (десь через півроку після смерті Малгожати), бачачи, що чоловік на очах сохне, я порадив йому:

— Пішов би ти, Стаху, в театр! Сьогодні йде якраз «Віолета», адже на цій виставі ви були з покійною останній раз.

Він схопився з канапи, на якій читав книжку, і сказав:

— А знаєш… я так і зроблю! Подивлюся, як її тепер грають.

Він пішов у театр, а на другий день я не міг його впізнати: в знеможеному чоловікові прокинувся мій Стах Вокульський. Він випростався, очі набрали блиску, голос сили…

З того часу він ходив на всі вистави, концерти й лекції.

Незабаром він поїхав у Болгарію, де заробив величезні гроші, а через кілька місяців після повернення одна стара пльоткарка (пані Мелітон) сказала мені, що Стах закоханий.

Я посміявся з тієї дурної балачки, бо чого б закоханому виїжджати на війну! Аж тепер — на жаль! — починаю припускати, що стара мала рацію.

Хоча од цього відродженого Стаха Вокульського всього можна сподіватись. А що, коли справді?.. Ото б я посміявся з доктора Шумана, який так сміється з політики!

Розділ двадцять перший ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ

Політичне становище таке непевне, що я зовсім не здивувався б, якби до грудня почалась війна.

Людям завжди здається, що війна може початися тільки весною, мабуть, вони вже забули, що прусська і французька війни почалися влітку. Не розумію, відкіля це упередження проти зимових кампаній?.. Зимою комори повні хліба, а дороги, як мур; тим часом навесні у хлібороба переднівок, Дороги, як тісто, а де пройшла батарея — можна купатись.

З другого ж боку, безконечні зимові ночі, потреба теплої одежі та житла для війська, тиф… Правду кажу, я не раз дякував богові за те, що він не створив мене полководцем Мольтке; ото йому, неборакові, є про що надумати!..

Австрійці, а швидше угорці, вже далеко пройшли в глиб Боснії і Герцеговіни, де їх не дуже гостинно приймають.

Знайшовся навіть якийсь Газі Лоя, нібито уславлений партизан, який завдає їм багато клопоту. Шкода мені угорської піхоти, хоч, правда, теперішні угорці ні к чорту не годяться. Коли їх у сорок дев’ятому році душили чорно-жовті[93], вони кричали: кожен народ має право боронити свою незалежність!.. А тепер що? Самі лізуть у Боснію, куди їх ніхто не кликав, а босняків, котрі від них бороняться, називають злодіями і розбійниками. Їй-богу, я що далі, то менше розумію політику! І хто його знає, чи не має рації Стах Вокульський, що перестав нею цікавитись (якщо перестав?).

Але що я балакаю про політику, коли у власному моєму житті сталася така важлива переміна! Хто б повірив, що я вже тиждень як перестав займатись магазином — тимчасово, звичайно, бо інакше одурів би з нудьги.

Річ ось у чому. Пише мені Стах з Парижа (і просив мене про це, як виїжджав), щоб я потурбувався про будинок; який він купив у Ленцького. «Не мала баба клопоту…» — подумав я, але що ж робити?.. Здав магазин Лісецькому і Шлангбаумові, а сам гайда в Єрусалимські Алеї на розвідку.

Перед тим як іти, питаю Клейна (а він живе в Стаховому домі), як воно там діло. А він замість відповісти тільки взявся за голову.

— Є там який-небудь управитель? — питаю.

— Є, — каже Клейн, скривившись. — Живе на четвертому поверсі, хід з вулиці.

— Годі, — кажу, — годі, пане Клейн!.. (Не люблю я вислухувати чужу думку, поки не побачу всього на власні очі. До того ж Клейн хлопець молодий і міг би зазнатися, побачивши, що старші питають його поради).

Ну, що ж робити… Посилаю відпрасувати мого капелюха за два злотих, про всяк випадок беру в кишеню пістолет і шпацирую десь аж за костьол святого Олександра.

Дивлюсь — ось і він, жовтий чотириповерховий будинок, номер той самий… на табличці вже навіть ім’я та прізвище власника: «Станіслав Вокульський». (Прибити її, мабуть, сказав старий Шлангбаум.)

Заходжу в двір… Рятуйте!.. Тхне в ньому, як в аптеці.

Смітник височить мало не до другого поверху, по всіх рівчаках тече мильна вода. Аж тепер я помітив, що на першому поверсі у флігелі міститься «Паризька пральня», а в ній, бачу, дівки, здоровенні, як двогорбі верблюди. Це мене підбадьорило.

— Двірник! — гукнув я.

Деякий час не видно було нікого, нарешті показалась баба, така гладка і засмальцьована, що я не міг збагнути, як може така кількість бруду міститися по сусідству з пральнею, та ще й «паризькою».

— Де двірник? — питаю її, доторкаючись до капелюха.

— А нащо вам? — буркнула баба.

— Я прийшов від імені власника будинку.

— Двірник сидить у холодній, — відповідає баба.

— За що ж?

— Ото, який ви цікавий! — вереснула вона. — За те, що йому хазяїн нічого не платить.

Добрі мені новини з самого початку!

Після двірника я пішов до управителя, на четвертий поверх. Вже на третьому поверсі почув дитячий плач, ляпаси і верескливий жіночий голос:

— Ах ви, шибеники! Ах ви, махамети! Ось тобі!.. Ось тобі!..

Підходжу — двері відчинені, в дверях якась дама в білій колись кофті спирає паском трьох дітей, аж свище.

— Пробачте, — кажу, — я вам не перешкоджаю?

Побачивши мене, діти повтікали в квартиру, а дама в кофті, ховаючи за спину паска, збентежено спитала:

— Ви, бува, не хазяїн?..

— Не хазяїн, але… прийшов від його імені до вашого шановного чоловіка… Я Жецький..

Дама якийсь час недовірливо дивилась на мене, потім сказала:

— Віцеку, побіжи за батьком на склад… А ви, може, заждете в вітальні?..

Поміж мною і дверима югнув обдертий хлопчик і, вибігши на сходи, ліг животом на поручні й поїхав униз.

А я, почуваючи себе дуже незручно, зайшов у вітальню, головною оздобою якої була канапа з вилізлою на середині волосінню.

— Отак живе управитель, — озвалась дама, показуючи мені на таке саме обшарпане крісло. — Мій чоловік служить нібито у багатих панів, а якби не ходив на вугільний склад та не брав переписувати папери в адвокатів, то дам нічого було б і в рот вкинути. А оце наша квартира, ви тільки гляньте — за три отаких конури ми ще доплачуймо на рік сто вісімдесят карбованців.

Раптом в кухні щось засичало. Дама в кофті вибігла й голосно прошепотіла за дверима:

— Казю, йди в залу та пильнуй за отим паном…

В кімнату увійшла худенька дівчинка, в коричневому платтячку і брудних панчішках. Вона сіла на стільці коло дверей і почала підозріливо й сумно стежити за мною.

От уже ніколи не подумав би, що на старість мене можуть вважати за злодія!

Так ми сиділи хвилин з п’ять, мовчки дивлячись одне на одного, коли раптом на сходах залунав тупіт і крик, і в кімнату вбіг той самий обідраний хлопчик, Віцек, а вслід йому хтось сердито крикнув:

— А, шельмо! Я тобі дам!..

Я догадався, що Віцек, мабуть, таки добрий шибайголова, а той, хто його лає, — рідний батько. І справді, незабаром показався сам пан управитель в поплямованому сюртуку та обтріпаних знизу штанах. Обличчя його заросло сивою щетиною, очі були червоні. Увійшовши, він чемно уклонився і спитав:

— Здається, маю честь говорити з паном Вокульським?

— Ні, добродію, я тільки приятель і уповноважений пана Вокульського…

— Ага, — перебив він мене, простягаючи руку, — я мав приємність бачити вас у магазині… Чудовий магазин! — зітхнув він. — Від таких магазинів постають житлові будинки, а від земельних маєтків — отакі квартири…

— У вас був земельний маєток? — спитав я.

— Та… що там… Ви, мабуть, хочете познайомитись з балансом будинку? — відповів управитель. — Я розкажу вам коротко. У нас тут дві категорії пожильців: одні вже півроку нікому нічого не платять, а другі платять магістратові штрафи або заборгованість за господаря по податках. Причому двірник не одержує плати, дах протікає, поліцейський участок шарпає нас, щоб ми вивезли сміття, один з пожильців подав на нас в суд за підвал, а двоє других судяться за горище… Що ж до дев’яноста карбованців, — додав він збентежено, — які я заборгував шановному панові Вокульському…

— Не турбуйтесь, — перебив я його. — Стах, тобто пан Вокульський, напевне, подарує вам ваш борг до жовтня, а потім укладе з вами новий договір.

Убогий екс-дідич палко потиснув мені обидві руки.

Управитель, що мав колись власний маєток, здався мені дуже цікавою особою, але ще цікавішим був будинок, який не давав прибутку. Я по натурі своїй несміливий, соромлюся розмовляти з незнайомими людьми, а заходити в чужу квартиру майже боюся. (Господи милостивий, як я давно вже не був у чужій квартирі!) Але на цей ран мене ніби якийсь чорт став під’юджувати неодмінно познайомитися з мешканцями цього дивного будинку.

В 1849 році було гарячіше, а проте ми йшли вперед!..

— Шановний добродію, — звернувся я до управителя, — чи не були б ви ласкаві… відрекомендувати мені деяких мешканців?.. Стах… тобто пан Вокульський… просив мене зайнятися його справами, поки він не повернеться з Парижа.

— Париж!.. — зітхнув управитель. — Я знаю Париж 1859 року. Пам’ятаю, як зустрічали імператора, коли він повертався з італійської кампанії…

— Шановний добродію! — вигукнув я. — То ви бачили тріумфальне повернення Наполеона в Париж?..

Він простягнув до мене руки і сказав:

— Я бачив дещо краще, мій пане… Під час кампанії я був в Італії і бачив, як італійці приймали французів напередодні битви під Маджентою…

— Під Маджентою?.. В 1859 році? — спитав я.

— Під Маджентою, пане…

Подивились ми один одному в очі — я і екс-дідич, який не мав за що вивести плями з сюртука… Подивились, кажу, один одному в очі. Маджента, 1859 рік… Ех, боже ти мій!..

— Розкажіть же, будь ласка, — кажу йому, — як вас приймали італійці напередодні битви під Маджентою?

Убогий екс-дідич сів на продерте крісло і заговорив:

— В 1859 році, пане Жецький… Здається, я маю честь…

— Так, пане, я Жецький, пане поручник угорської піхоти, пане…

Ми знову подивились один одному в очі. Ех! Господи милосердний!..

— Розказуйте далі, пане шляхтич, — попросив я, стискаючи йому руку.

— В 1859 році я був на дев’ятнадцять років молодший, ніж зараз, і мав щорічно десять тисяч карбованців доходу… І це в ті часи, пане Жецький!.. Правда, проживав н не тільки проценти, а дещо і з капіталу. Отже, як скасували кріпацтво…

— Ну, — сказав я, — селяни також люди, пане…

— Вірський, — підказав управитель.

— Пане Вірський, — кажу, — селяни…

— Про селян мені байдуже, — перебив він. — Головне, що в 1859 році я мав десять тисяч карбованців доходу (враховуючи й позички) і був в Італії. Мені цікаво було подивитись на країну, з якої виганяють німоту… А тому що у мене тоді не було жінки й дітей, не було для кого себе берегти, то я з чистої цікавості їхав з французьким авангардом. Прямували ми, пане Жецький, під Мадженту, хоч не знали, куди йдемо і хто з нас завтра побачить, як заходитиме сонце… Ви знаєте почуття, коли людина непевна завтрашнього дня і перебуває в товаристві людей, які теж непевні завтрашнього дня?

— Чи я знаю!.. Далі, далі, пане Вірський…

— Щоб я з цього місця не встав, коли це не найкращі хвилини в житті! Ти молодий, веселий, здоровий, на шиї у тебе немає жінки й дітей, п’єш, і співаєш, і щохвилини поглядаєш на темну стіну, за якою приховане наше завтра… «Гей! — кричиш. — Налийте мені вина, бо я не знаю, що за тією темною стіною… Гей, вина! Й поцілунків…» пане Жецький, — прошепотів, нахиляючись, управитель.

— Ну, то як же ви йшли з французьким авангардом під Мадженту? — перебив я його.

— Йшли ми з кірасирами, — оповідав далі управитель. — Ви ж знаєте кірасирів, пане Жецький?.. На небі світить одне сонце, а в ескадроні кірасирів — сто сонць…

— Важка то кіннота, — зауважив я. — Піхоті доводиться розлущувати їх, як горіхи сталевим щипцям…

— Отож наближаємось ми, пане Жецький, до якогось італійського городка, а тамтешні селяни повідомляють нас, що недалеко стоїть корпус австріяків. Посилаємо ми їх у той городок з наказом, а швидше — з проханням, щоб жителі, як побачать нас, не вигукували привітань.

— Розумію, — сказав я. — Коли супротивник недалеко…

— Через півгодини ми вже були в городку. Вулиця вузенька, а по обидва боки людей — ледве проїде чотири кірасири вряд, а в вікнах і на балконах — жінки… Та які жінки, пане Жецький!.. У кожної в руці букет троянд.

Ті, котрі стоять на вулиці, ані пари з уст, бо австріяки ж близько… А ті, що на балконах, скубуть свої букети й обсипають спітнілих, закурених кірасирів, немов снігом, рожевими пелюстками. Ах, пане Жецький, якби ви бачили той сніг: темно-червоний, рожевий, білий, і ті руки, і тих італійок… Полковник тільки доторкався пальцями до уст та посилав на обидва боки поцілунки. А сніг рожевих пелюстків сипався та й сипався на золоті кіраси, на шоломи, на пирхаючих коней… До всього того якийсь старий італієць з сивим аж до коміра волоссям і кривою палицею вибіг на середину вулиці і заступив дорогу полковникові. Він схопив за шию його коня, поцілував і, крикнувши: «Eviva Italia[94]», впав мертвий на місці. Отаке було напередодні Мадженти!

Екс-дідич розказував про все це, а сльози котилися йому на поплямований сюртук.

— Хай мене чорти візьмуть, пане Вірський, — вигукнув я, — коли Стах не віддасть вам квартири безплатно!

— А я доплачую сто вісімдесят карбованців, — схлипував управитель.

Ми обидва втерли очі.

— Пане управителю, — сказав я, — Маджента Маджентою, а діло ділом. Може, ви познайомите мене з кількома мешканцями?

— Ходімо, — відповів управитель, підхоплюючись з крісла, — ходімо, я покажу вам найцікавіших.

Він вибіг з вітальні і, сунувши голову в двері, здається, кухонні, гукнув.

— Маню! Ми пішли… А з тобою, Віцеку, ми поквитаємось увечері!

— Я не хазяїн, то чого зі мною квитатися? — відповів хлопчина.

— Пробачте йому, — попросив я управителя.

— Якраз!.. Та він иебитий і не засне. Хороший хлопець, промітний, тільки страшенний шибеник.

Ми вийшли з квартири і спинились коло других дверей на тій самій площадці. Управитель обережно постукав, а в мене вся кров відплинула з голови до серця, а з серця до ніг. Може, навіть відплинула б з ніг у черевики, а потім по сходах аж до воріт, якби в цю мить не озвався зсередини голос:

— Прошу!

Ми увійшли.

В кімнаті три ліжка. На Одному з книжкою в руці, закинувши ноги на спинку ліжка, простягнувся юнак з чорною щетиною на обличчі і в студентській тужурці; на двох інших ліжках постелі мали такий вигляд, немов через цю кімнату пролетів ураган і все перевернув догори ногами. Побачив я також сундук, розкритий порожній чемодан і багато книжок, що лежали на сундуку, на полицях і иа підлозі. Стояло тут кілька стільців, гнутих і звичайних, та некрашений стіл, на якому була намальована шахівниця та розкидані шахові фігури.

Далі я мало не зомлів: коло шахівниці лежали два людські черепи: в одному був насипаний тютюн, в другому — цукор.

— Чого треба? — спитав чорноволосий юнак, не встаючи з постелі.

— Це пан Жецький, уповноважений хазяїна будинку, — пояснив управитель, показуючи на мене.

Юнак сперся на лікоть і, пильно подивившись на мене, сказав:

— Хазяїна?.. В цю хвилину я тут хазяїн і зовсім ие пам’ятаю, щоб призначав цього пана уповноваженим…

Відповідь була така несподівано проста, що ми з Вірським остовпіли. Тим часом юнак ліниво підвівся з ліжка і без зайвого поспіху став застібати штани й жилетку.

І хоч він робив це дуже старанно, але я певен, що принаймні половина гудзиків на його вбранні залишилась незастебнута.

— Aaaa! — позіхнув чорноволосий юнак. — Сідайте, панове, — промовив він і зробив рукою такий жест, що я не зрозумів, де він пропонує нам сідати, в чемодані чи на підлозі. — Душно, пане Вірський, правда ж?.. Aaaa! — До речі, сусід з квартири навпроти скаржиться на вас, панове… — з усмішкою повідомив управитель. © http://kompas.co.ua

— За що ж це?

— За те, що ви ходите… голі по кімнаті…

Юнак обурився.

— Здурів старий, чи що?.. Може, він хотів би, щоб ми в таку спеку одягалися в шуби?! Нахабство, слово честі…

— Але ж, панове, ви повинні взяти до уваги, що у нього доросла дочка. — пояснював управитель.

— А мені яке діло?.. Я ж їй не батько! Старий йолоп, слово честі. А до того ж він бреше, бо голі ми не ходимо.

— Я сам бачив… — озвався управитель.

— Слово честі, брехня! — закричав юнак, червоніючи від гніву. — Правда, Малеський ходить без сорочки, але п кальсонах, а Паткевич без Кальсон, зате в сорочці. Отже, панна Леокадія бачить повний комплект.

— Так, бачить, і через те мусить запинати всі вікна, — зауважив управитель.

— То старий запинає, а не вона, — пояснив студент, махаючи рукою. — А вона виглядає в шпари поміж фіранкою і вікном. А втім, пробачте: якщо панні Леокадії можна верещати на весь двір, то чому ІІашкевич і Малеський не мають права ходити по своїй кімнаті, як їм подобається?

Кажучи це, студент ходив широкими кроками по кімнаті. Як тільки він повертався до нас спиною, управитель підморгував мені і розводив руками: мовляв, нічого не вдієш. Нарешті він сказав:

— Панове винні нам за чотири місяці…

— О, ви знову своєї! — вигукнув юнак, засовуючи руки в кишені. — Скільки разів я ще маю вам повторювати, щоб ви про ці дурниці говорили не зі мною, а з Пашкевичем або Малеським? Адже це так легко запам’ятати: Малеський платить за паристі місяці: лютий, квітень, червень, а Паткевич за непаристі: березень, травень, липень…

— Але ж ніхто з вас ніколи не платить! — розсердившись, вигукнув управитель.

— А хто ж винен, що ви не приходите вчасно? — крикнув студент, вимахуючи руками. — Вам сто разів говорилось, що Малеський платить в паристі місяці, а Паткевич в непаристі…

— А ви, шановний, в які місяці платите?

— А я, вельмишановний, ні в які не плачу, — горлай юнак, погрожуючи кулаком попід нашими носами, — бо я принципово не плачу за квартиру! Кому я повинен платити? За що? Ха-ха! Ач, які розумні!..

Він ще швидше став ходити по кімнаті, пирхаючи від гніву. Потім гордо обернувся до нас спиною, почав дивитися в вікно і свистати.

Мені нарешті урвався терпець.

— Дозвольте вам зауважити, шановний добродію, — сказав я, — що така неповага до договору досить оригінальна. Хтось дає вам квартиру, а ви вважаєте, що йому можна не платити…

— Хто це дає мені квартиру? — скипів студент, сів на підвіконня й почав розгойдуватись сюди й туди, наче хотів викинутись з четвертого поверху. — Я сам зайняв цю кімнату і залишуся в ній доти, поки мене з неї не виженуть. Договори!.. Подумаєш, яке диво! Якщо суспільство хоче, аби я платив за квартиру, то нехай само платить мені за приватні уроки стільки, щоб я мав змогу платити за цю кімнату. Це просто смішно! Я за три щоденних уроки одержую за місяць п’ятнадцять карбованців, за харчі з мене беруть десять карбованців, за прання та послуги — три. А форма, а внески за право навчання? І ще хочуть, щоб я платив за квартиру! Виженіть мене на вулицю, — роздратовано кричав він, — нехай мене спіймає гицель та гепне макогоном по голові!.. На це ви маєте право, але робити мені всілякі зауваження та докоряти я не дозволю…

— Я не розумію, чого ви так хвилюєтесь, — спокійно сказав я.

— Як же мені не хвилюватися! — відповів юнак, все більш розгойдуючись в бік двору. — Якщо суспільство не вбило мене під час мого народження, якщо воно наказало мені вчитися і складати по кільканадцять екзаменів, воно тим самим бере на себе зобов’язання дати мені роботу, яка могла б забезпечити моє існування. А суспільство або зовсім не дає мені роботи, або дає і недоплачує за неї…

Отже, якщо суспільство не додержує договору щодо мене, то з якої речі я маю додержувати його щодо суспільства?

А втім, що тут довго балакати, я принципово не плачу за квартиру, та й усе! Тим більше, що теперішній власник цього будинку не будував його: не випалював цегли, не змішував вапна, не мурував стін, не ризикував звернути собі в’язи. Прийшов з грішми, може, вкраденими, заплатив другому, який також, може, вкрав у іншого, і на цій підставі хоче зробити мене своїм невільником. Це ж знущання із здорового глузду!

— Пай Вокульський, — сказав я, встаючи з стільця, — нікого не обкрадав. Він заробив своє майно тяжкою працею і ощадливістю…

— Та що ви балакаєте! — перебив мене студент. — Мій батько був здібним лікарем, працював день і ніч, заробляв нібито непогано, а заощаджував… аж триста карбованців на рік! А ваш будинок коштує дев’яносто тисяч, отож, щоб його купити, мій батько мусив би жити і виписувати рецепти триста років… Не повірю я, щоб цей ваш новий власник працював цілих триста років…

Від цих висновків у мене голова йшла обертом, а юнак говорив та й говорив:

— Ви можете нас виганяти, будь ласка! Але тоді ви переконаєтесь, як багато втратили. Всі прачки та куховарки в цьому домі посмутніють, а пані Кшешовська вже безборонно слідкуватиме, скільки гостей ходить до сусідів та скільки крупів хто сипле в каструлю… Будь ласка, виганяйте нас!.. Отоді вже панна Леокадія візьметься виспівувати свої гами та вокалізи — зранку сопрано, а після обіду — контральто… І к чорту полетить ваш будинок, в якому нас троє тільки й підтримує порядок!

Ми зібралися йти.

— Значить, ви не будете платити за квартиру? — спитав я.

— Навіть не подумаю.

— Може, почнете платити хоч з жовтня?

— Ні, шановний добродію. Мені вже недовго жити, отож я хочу до кінця додержати хоч одного принципу: якщо суспільство хоче, щоб окремі особи додержували зобов’язань щодо нього, то нехай же й воно додержує своїх зобов’язань щодо окремої особи. Якщо я маю платити комусь за квартиру, то нехай інші платять мені за уроки стільки, щоб на ту квартиру вистачило. Ви розумієте?

— Не все, добродію, — відповів я..

— Нічого дивного, — сказав юнак. — На старість мозок у людини сохне і втрачає здатність сприймати нові істини.

Ми розкланялися з студентом і вийшли. Юнак зачинив за нами двері, але зараз же вибіг на сходи й гукнув:

— І нехай судовий виконавець приведе з собою двох городовиків, бо мене з квартири доведеться виносити…

— Неодмінно, добродію, — відповів я йому з чемним поклоном, подумавши, однак, що не варто виганяти з квартири такого оригінала.

Коли незвичайний юнак остаточно пішов у кімнату й замкнув на ключ двері, даючи цим зрозуміти, що вважає переговори з нами закінченими, я спинився на сходах і сказав управителеві:

— Я бачу, тут у вас різнокольорові шибки, еге ж?

— Ага, дуже різнокольорові…

— І запорошені.

— Ага, дуже запорошені, — відповів управитель.

— Я думаю, що той юнак таки додержить слова й не платитиме за квартиру?

— Пане Жецький! — вигукнув управитель. — Він ще нічого. Він хоч каже, що не буде платити, то й не платить, а ті два нічого не кажуть — і теж не платять. Це, пане Жецький, незвичайні мешканці!.. Тільки вони одні й не обманюють мене.

Я мимоволі похитав головою, хоч почуваю, що коли б був власником такого дому, то хитав би головою цілі дні.

— Значить, тут ніхто не платить, принаймні не платить регулярно? — спитав я екс-власника земельного маєтку.

— І нема чого дивуватись, — відповів пан Вірський. — В будинку, в якому стільки років квартирну плату одержують кредитори, розпаскудиться найчесніший мешканець. І все-таки у нас є кілька дуже пунктуальних платників, наприклад, баронеса Кшешовська…

— Що?! — вигукнув я. — Ага, баронеса ж живе тут!

Вона навіть хотіла купити цей будинок.

— І купить, — шепнув управитель, — так що, панове, тримайтеся міцно!.. Вона купить, хоч би мала віддати за нього все своє майно, а воно у неї чималеньке. Правда, барон добре його обскуб…

Ми стояли на сходах під вікном з жовтими, червоними та блакитними шибками. Я пригадував образ баронеси, яку бачив лише кілька разів, і завжди вона справляла на мене враження ексцентричної особи. Вона вміє бути побожною і запеклою, покірливою і брутальною…

— Що ж воно за жінка, пане Вірський? — спитав я управителя. — Вона, здається, жінка незвичайна…

— Як усі істерички, — буркнув екс-власник земельного маєтку. — Дочку вона втратила, чоловік її покинув… Кругом скандали!..

— Ходімо до неї, пане Вірський, — сказав я, і ми пішли на третій поверх.

Я відчував таку відвагу, що баронеса не тільки не лякала мене, а навіть ніби вабила.

Та коли ми опинились під дверима і управитель подзвонив, у мене затремтіли коліна. Я не міг зрушити з місця і тільки через те не втік. В одну мить відвага моя десь поділась, бо я пригадав торги… В замку повернувся ключ, двері відхилились, і в них показалось обличчя молодої ще служниці в білому чепчику.

— Хто такий? — спитала дівчина.

— Я, управитель.

— Що вам потрібно?

— Я прийшов з уповноваженим власника будинку.

— А цьому панові чого треба?

— Це і є уповноважений.

— То як же мені про вас сказати?

— Скажіть, — промовив уже роздратовано управитель, — що ми прийшли поговорити про квартиру.

— Ага!

Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.

Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.

З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.

— Я можу заприсягатися, — казала баронеса, — що він з нею підтримує зв’язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.

— Гм… гм… — озвався чоловічий голос.

— А ця мерзенна кокетка, щоб обманити мене, викинула букет за вікно…

— Та барон же на селі… так далеко від Варшави, — заперечив чоловічий голос. — Але він має тут приятелів! — вигукнула баронеса. — І якби я вас не знала, то могла б подумати, що й ви були посередником у тих паскудних справах.

— Але ж, пані!.. — запротестував чоловічий голос, і в ту ж мить пролунало два поцілунки, мабуть, в руку.

— Ну, ну, пане Марушевич, без ніжностей!.. Знаю я вас.

Обсипаєте жінку пестощами, поки вам не повірить, а потім розтринькуєте її майно і вимагаєте розводу… «Значить, це Марушевич, — подумав я. — Гарна пара…»

— Я зовсім інакший, — тихіше відповів чоловічий голос, і знову пролунало два поцілунки, безумовно, в руку.

Я глянув на екс-дідича. Він підвів очі до стелі, а плечі — майже до вух.

— От хлюст!.. — шепнув він, показуючи на двері.

— А ви його знаєте?

— Ще б пак!..

— Отже, — говорила баронеса в другій кімнаті, — візьміть оцих дев’ять карбованців, занесіть в костьол Святого Хреста й замовте три молебні, щоб господь напоумив його… Ні, — додала вона, трохи помовчавши, — нехай буде один молебень за нього, а дві панахиди за упокій душі моєї нещасної дівчинки.

Почулася тихе схлипування.

— Заспокойтеся, пані, — лагідно умовляв її Марушевич.

— Ідіть уже, йдіть… — відповіла вона.

Двері раптом відчинились, і на порозі, як укопаний, спинився Марушевич, а за гшм показалось жовте обличчя й червоні очі пані баронеси. Управитель і я підвелися з стільців. Марушевич позадкував в сусідню кімнату й, мабуть, вийшов через другі двері, а баронеса сердито закричала:

— Марисю!.. Марисю!..

Вбігла та сама дівчина в білому чепчику, чорній сукні й білому фартусі. В цьому вбранні вона могла б здатися сестрою-жалібницею, аби в очах її не миготіло безліч бісиків.

— Як ти могла впустити сюди цих панів? — запитала її баронеса.

— Та ви ж, пані, самі казали просити…

— Дурепа! Забирайся геть!.. — засичала баронеса. Потім звернулася до нас: — Що вам потрібно, пане Вірський?

— Це пан Жецький, уповноважений власника будинку, — відповів управитель.

— A-а! Це добре… — промовила баронеса, повільно йдучи в. вітальню й не запрошуючи нас сідати.

Ось опис цієї дами: чорна сукня, жовте обличчя, синюваті губи, червоні від плачу очі і гладенько зачесане волосся. Вона схрестила на грудях руки, як Наполеон І, і, дивлячись на мене, заговорила:

— А-а-а! Значить, ви уповноважений, якщо не помиляюсь, пана Вокульського? Так? Ну, то скажіть же йому, що або я виберуся з цієї квартири, за яку плачу сімсот карбованців на рік, дуже регулярно, — правда ж, папо Вірський?..

Управитель уклонився.

— Або, — казала баронеса далі, — пан Вокульський викорінить у своєму домі бруд і розпусту.

— Розпусту? — перепитав я.

— Так, пане, — підтвердила баронеса, киваючи головою. — Отих прачок, які цілими днями виспівують унизу якихось гидких пісеньок, а вечорами регочуть у мене над головою у тих… студентів… Отих бандитів, які кидають на мене згори цигарки або поливають мене водою… Оту нарешті пані Ставську, про яку навіть не знаю, що сказати: чи вона вдова, чи розведена, і на які кошти живе… Ця пані одбиває чоловіків у доброчесних і страшенно нещасливих жінок…

Вона закліпала очима й заплакала.

— Який жах! — говорила вона, схлипуючи. — Бути прикутою до такого мерзенного дому через пам’ять до дитини, якої вже не вирвеш з серця. Адже вона бігала по цих кімнатах… І гралася там, у дворі… І виглядала в вікно, в яке тепер я, осиротіла мати, виглянути не можу… Вони хочуть вижити мене звідси… всім я заважаю… А я ж не можу відціля вибратись, бо на кожній дошці підлоги збереглися сліди її ніжок… в кожній стіні завмер її сміх або плач…

Вона впала на канапу й заридала.

— Ах! — плакала вона. — Люди жорстокіші за звірів.

Вони хочуть вигнати мене звідти, де моя дитина останній раз зітхнула. Її ліжечко і всі іграшки лежать на своїх місцях… Я сама витираю порох в її кімнаті, щоб не зрушити з місця ні єдиної речі… Кожну п’ядь підлоги я витерла своїми колінами, вицілувала сліди мого дитяти, а вони хочуть мене вигнати!.. То виженіть спочатку звідси мій біль, мою журбу, мій розпач…

Вона затулила обличчя руками й заридала розпачливим голосом. Я помітив, що ніс управителя червоніє, а в мене самого защипало під повіками.

Розпач баронеси так роззброїв мене, що я вже не посмів говорити про підвищення плати за квартиру. До того ж плач її так нервував мене, що коли б це було не на третьому поверсі, то я, мабуть, вискочив би в вікно.

Кінець кінцем, щоб якось заспокоїти цю невтішну жінку, я звернувся до неї якнайлагідніше:

— Прошу вас, пані, заспокойтеся… Чого ви від нас хочете? Чим ми можемо вам допомогти?

В голосі моєму було стільки співчуття, що ніс управителя почервонів ще більше. Зате одне око пані баронеси одразу висохло, проте вона ревно плакала другим, щоб показати, що не вважає свого наступу закінченим, а мене — переможеним.

— Хочу… хочу… — схлипувала вона, — хочу, щоб мене не виганяли з того місця, де померла моя дитина… і де все мені про неї нагадує. Не можу я… ну, не можу одірватися від її кімнати… не можу порушити її меблів та іграшок… Це підлість — таким способом використовувати чуже горе.

— Хто ж його використовує? — спитав я.

— Всі, починаючи з власника будинку, який бере з мене за квартиру сімсот карбованців…

— Ну, вибачте, пані баронесо! — вигукнув управитель. — Сім прекрасних кімнат, дві кухні, як зали, дві комірчини… Ви можете кому-небудь найняти три кімнати: у вас же два парадних входи…

— Нікому я нічого не найму, — рішуче заперечила баронеса, — бо я певна, що мій блудний чоловік з дня на день опам’ятається й повернеться.

— В такому разі треба платити сімсот карбованців.

— Якщо не більше, — шепнув я.

Пані баронеса глипнула на мене так, немов хотіла спопелити поглядом і втопити в сльозах. Ну й бабило!.. Аж мороз поза шкірою пройде, як згадаю.

— Але не в квартирній платі річ, — сказала вона.

— Оце розумні слова! — похвалив її Вірський, кланяючись.

— І не в претензіях власника… Але ж не можу я платити сімсот карбованців за квартиру в такому будинку…

— Які ж ви маєте претензії до будинку? — спитав я.

— Цей будинок — ганьба для чесних людей! — крикнула баронеса, вимахуючи руками. — Я не від себе, а в ім’я моральності прошу…

— Про що?

— Про те, щоб вигнали тих студентів, які живуть наді мною і не дають мені виглянути в вікно на двір та деморалізують усіх…

Баронеса раптом зірвалася з канапи.

— О! Ви чуєте? — сказала вона, показуючи на кімнату, що виходила вікнами в двір.

Звідти справді залунав голос ексцентричного студента, який гукав з четвертого поверху:

— Марисю!.. Марисю!.. Йди до нас!

— Марисю! — крикнула баронеса.

— Та я ж тут, пані… Чого вам треба? — відповіла трохи почервоніла служниця.

— Щоб ти не сміла ні на крок виходити з дому!.. От бачите, — казала далі баронеса, — отак цілі дні. А вечорами до них ходять прачки… Пане Жецький! — вигукнула вона, молитовно складаючи руки. — Виженіть цих нігілістів, бо це джерело розпусти й небезпеки для цілого дому. Вони в людських черепах тримають чай і цукор… Вони людськими кістками мішають вугілля в самоварі… Вони збираються принести сюди цілого небіжчика!..

Вона знову так заплакала, що я боявся, коли б з нею не сталося істерики.

— Ці панове не платять за кімнату, так що дуже можливо… — почав був я.

У баронеси миттю висохли очі.

— Ну, звичайно ж, — перебила вона мене, — ви мусите їх вигнати!.. Але, пане Жецький! — вже закричала баронеса. — Які б вони не були зіпсовані та злі, а та… та Ставська гірша за них!..

Я здивувався, побачивши, якою ненавистю запалали очі пані баронеси, коли вона вимовила прізвище Ставської.

— Пані Ставська живе тут? — мимоволі вирвалось у мене. — Ота красуня?..

— О!.. Нова жертва! — вигукнула баронеса, показуючи на мене, і з палаючими очима заговорила низьким грудним голосом: — Сивоволосий чоловіче, опам’ятайтеся, що ви робите! Адже чоловік цієї жінки обвинувачений в убивстві і втік за кордон. А на які кошти вона живе? За які гроші так одягається?..

— Працює бідолашна, як віл, — шепнув управителі:

— О… і цей тієї ж! — вигукнула баронеса. — Мій чоловік (я певна, що то він) присилає їй з села букети… Управитель закоханий в неї і бере плату за квартиру не наперед, а як мине місяць…

— Але ж, пані! — запротестував екс-дідич, а його обличчя почервоніло так, як і ніс.

— Навіть отой чесний розтелепа Марушевич, — казала далі баронеса, — навіть він цілими днями виглядає до неї в вікно…

Драматичний голос баронеси знову перейшов у ридання.

— 1 подумати тільки, — стогнала вона, — що в такої жінки є дочка… дочка, яку вона виховує для пекла. А я…

О, я вірю в справедливість… вірю в милосердність господню, але не розумію… ніяк не розумію волі божої, яка залишила їй дитину… отій… отій… Пане Жецький! — вигукнула вона з новою силою в голосі. — Можете залишити навіть тих нігілістів, але… виженіть її! Нехай квартира стоїть пусткою… я платитиму за неї, аби тільки у цієї жінки не було даху над головою.

Цей вигук мені вже зовсім не сподобався. Я дав знак управителеві, що ми виходимо, і, кланяючись, холодно сказав:

— Дозвольте, пані баронесо, вирішити це питання самому хазяїнові, панові Вокульському.

Баронеса розкинула руки, немов людина, якій влучила куля в груди.

— Ага! Значить, так?.. — прошепотіла вона. — Отже, й ви, і той… Вокульський, уже злигалися з нею?.. Ну, тоді я зачекаю на справедливий суд божий.

Більше вона нас не затримувала, і ми вийшли. На сходах я заточився, як п’яний.

— Що вам відомо про пані Ставську? — спитав я Вірського.

— Це найпорядніша жінка, — відповів він. — Молода, гарна і працює на всю сім’ю… Бо пенсії її матері ледве вистачає на плату за квартиру.

— У неї є мати?

— Є. Також хороша жінка.

— А скільки вона платить за квартиру?

— Триста карбованців, — відповів управитель. — Знаєте, з них брати плату, однаково, що обкрадати олтар.

— Ану, ходімо до них, — запропонував я.

— З великою приємністю! — погодився Вірський. — І не слухайте, що про них плете ота навіжена. Я навіть не знаю, за що вона ненавидить Ставську. Мабуть, за те, що та гарна і має доньку, як ангелятко.

— Де вона мешкає?

— В правому флігелі, на другому поверсі.

Я навіть не пам’ятаю, як ми зійшли вниз головними сходами, як перейшли через двір і вийшли на другий поверх флігеля, — так весь час стояли мені перед очима пані Ставська і Вокульський… Боже мій! Яка б з них були гарна пара!.. Але що з того, коли у неї є чоловік. Хоч це такі справи, в які я найменш хотів би втручатися, бо мені здається так, їм могло б здатися інакше, а доля розсудила б ще інакше…

Доля! Доля! Дивним способом вона зводить людей.

Якби я багато років тому не зайшов у підвал Гопфера, до Махальського, то не познайомився б з Вокульським. А знов-таки, якби я не умовив його піти в театр, то він не зустрівся б з панною Ленцькою. Отож я один раз уже наварив йому пива, то не робитиму цього вдруге. Нехай бог судить, як кому буде…

Коли, ми зупинились під дверима квартири пані Ставської, управитель лукаво усміхнувся і прошепотів:

— Заждіть-но… Спочатку довідаємось, чи є молода хазяйка вдома. Там є на що подивитись, пане мій!

— Знаю, знаю…

Управитель не подзвонив, а двічі постукав. Двері одразу відчинились, і на порозі стала низька й товста служниця з закачаними рукавами і з мильною піною на руках, яким міг би позаздрити атлет.

— О, це пан управитель!.. — вигукнула вона. — А я думала, що знов який-небудь…

— А що, до вас хтось добувався? — з обуренням запитав управитель.

— Ніхто не добувався, — селянською говіркою відказала служниця, — тільки один прислав сьогодні букета, то кажуть люди, ніби це отой Марушевич, що живе навпроти…

— Свиня! — пробурчав управитель.

— Мужчини всі такі. Нехай йому тільки щось припаде до вподоби, то зараз і лізе, як мошва в вогонь.

— А пані обидві вдома? — спитав Вірський.

Товста служниця підозріло подивилася на мене.

— А ви, пане, з цим паном?

— З цим паном. Це уповноважений хазяїна будинку.

— А він молодий чи старий? — випитувала вона, розглядаючи мене, як слідчий.

— Ти ж бачиш, що старий, — відповів управитель.

— Середнього віку… — пояснив я. (Вони, їй-богу, скоро називатимуть стариками п’ятнадцятилітніх юнаків!)

— Обидві пані вдома, — сказала служниця. — Тільки до молодої пані прийшла одна дівчинка вчитися. А стара пані в своїй кімнаті.

— Ну, що ж… — пробурмотів управитель. — А втім, скажи старій пані.

Ми увійшли в кухню, де стояла балія, повна мильної води й дитячої білизни. На шворці коло каміна також сушилися дитячі спіднички, сорочечки та панчішки. (Одразу видно, що в квартирі є дитина).

З-за відхилених дверей ми почули немолодий жіночий голос:

— З управителем? Якийсь пан?.. — питала невидима дама. — Може, то Людвічок, бо якраз снився мені сьогодні…

— Заходьте, панове, — сказала служниця, відчиняючи двері в вітальню.

Вітальня була маленька, перлового кольору, меблі ясно-сині, в кутку піаніно, на обох вікнах повно білих і рожевих квітів, на стінах — репродукції Товариства красних мистецтв, на столі лампа з склом в формі тюльпана. Після похмурої, як склеп, вітальні пані Кшешовської з меблями в темних чохлах ця кімната здавалася веселою і привітною, наче тут ждали якогось гостя. Але стільці, занадто симетрично розставлені навколо стола, свідчили про те, що гість ще ие з’явився.

Через хвилину з протилежних дверей вийшла літня дама в сірій сукні. Мене вразив білий колір її волосся, що обвивало худе, але ще не старе обличчя з правильними рисами.

В них проступало щось уже знайоме мені.

Тим часом управитель застебнув на два гудзики свого поплямованого сюртука й, уклонившись з елегантністю справжнього шляхтича, сказав:

— Дозвольте, пані, відрекомендувати: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна, а мій колега…

Ми глянули один одному в очі. Правду кажучи, мене трохи здивувало таке приятельство. Вірський помітив це і, сміючись, додав:

— Я кажу «колега» тому, що ми, бувши за кордоном, бачили однаково цікаві речі.

— Шановний пан був за кордоном? Ви ж подумайте! — озвалася стара дама.

— В 1849 році і трохи пізніше, — пояснив я.

— А ви не зустрічалися там з Людвіком Ставським?

— Але ж, пані добродійко! — вигукнув Вірський, сміючись і кланяючись. — Пан Жецький був за кордоном тридцять років тому, а ваш зять лише чотири роки як виїхав.

Дама махнула рукою, немов одігнала муху.

— Ай справді, — сказала вона. — Що це я плету… Але я все думаю про Людвічка… Прошу сідати, панове.

Ми сіли, причому екс-дідич знов уклонився поважній дамі, а вона йому.

Аж тепер я помітив, що сіра сукня цієї дами в багатьох місцях заштопана, і дивний сум огорнув мене: ці двоє людей — в поплямованому сюртуку і заштопаній сукні — поводились з князівськими манерами. По них уже пройшов плуг часу, який все згладжує і вирівнює.

— Ви, добродію, мабуть, не знаєте про наше горе, — звернулася шановна дама до мене. — Мій зять чотири роки тому потерпів в одній дуже неприємній справі, і зовсім безневинно. Тут у Варшаві була вбита якась страшна лихварка… О господи… нема про що й говорити. Хтось із друзів попередив його, що на нього падає підозра… Хоч він нічогісінько не завинив… пане…

— Жецький, — підказав екс-дідич.

— …зовсім нічого не завинив, пане Жецький. Ну, і він, нещасний… утік за кордон. Минулого року знайшовся справжній убивця, Людвіка оголосили невинним, але що ж з того, коли він уже два роки як не пише.

Вона нахилилася до мене і прошепотіла:

— Геленка, дочка моя, пане…

— Жецький, — підказав управитель.

— …дочка моя, пане Жецький, дуже витрачається на оголошення в закордонних газетах — і ніякісінької відповіді… Жінка вона молода, пане…

— Жецький, — нагадав Вірський.

— …жінка вона молода, пане Жецький, непогана…

— Прекрасна! — з запалом підтвердив управитель.

— Колись я була трохи схожа на неї, — говорила далі шановна дама, зітхнувши, і кивнула головою екс-дідичеві. — І от моя дочка, непогана й молода, має одну дитину, а їй, може, хотілося б мати й ще… Хоч присягаюсь вам, пане Вірський, сама я ніколи від неї про це не чула ні слова. Вона мучиться мовчки, але я догадуюсь, що мучиться. Мені також було колись тридцять років.

— Кому з нас не було тридцяти років! — тяжко зітхнув управитель.

Рипнули двері, і в вітальню вбігла маленька дівчинка з в’язальними спицями в руках.

— Бабусю! — сказала вона. — Я ніяк не можу скінчити кофти для моєї ляльки…

— Гелюню! — суворо зауважила бабуся. — Ти не привіталася.

Дівчинка зробила два реверанси, на які я відповів незграбно, а пан Вірський по-графськи, і говорила далі, показуючи спиці, з яких звисав чорний виплетений квадратик.

— Бабусю, настане зима, а моїй ляльці не буде в чому вийти надвір… Бабусю, дивіться, у мене знову злізла петля… (Прекрасна дитина! Господи милосердний… чому не Стах її батько? Може б, він так не шаленів…)

Перепрошуючи нас, бабуся взяла у внучки спиці й плетиво, а в цю мить в вітальню увійшла пані Ставська.

Можу з задоволенням сказати, що я тримався з належною гідністю, а бідолашний Вірський зовсім розгубився.

Він підхопився з стільця, мов студент, застебнув сюртук ще на один гудзик, навіть почервонів, — почав бурмотіти:

— Дозвольте, пані, відрекомендувати вам: пан Жецький, уповноважений нашого хазяїна…

— Дуже приємно, — відповіла пані Ставська й, опустивши очі, вклонилася мені. Але яскравий рум’янець і тінь страху на її обличчі свідчили, що я не був приємним гостем. «Зажди-но! — подумав я і уявив собі, що на моєму місці в цій кімнаті сидить Вокульський. — Зажди-но, зараз ти впевнишся, що нас нема чого боятися».

Тим часом пані Ставська, сівши на стільці, так збентежилась, що взялася поправляти на дочці сукню. Настрій у її матері також зіпсувався, а уповноважений зовсім одурів. «Заждіть-но!» — подумав я і, прибравши якнайсуворішого виразу, спитав:

— Ви, пані, давно живете в цьому домі?

— П’ять років… — відповіла пані Ставська, червоніючи ще більше. Її мати аж здригнулась у кріслі.

— Скільки ви платите, пані?

— Двадцять п’ять карбованців на місяць… — прошепотіла молода пані. Водночас вона зблідла, почала поправляти сукню і, напевне, мимоволі з таким благанням глянула на Вірського, що… якби я був Вокульським, то зараз же почав би просити її руки!

— Ми, — промовила вона ще тихіше, — ми винні вам за липень.

Я насупився, як люцифер, увібрав в груди все повітря, яке було в кімнаті, і сказав:

— Ви нічого нам не винні… до жовтня. Якраз Стах… тобто пан Вокульський, пише мені, що це справжній грабунок — брати триста карбованців за три кімнати на цій вулиці. Пан Вокульський не може допустити такого здирства і наказав мені попередити вас, що ця квартира з жовтня найматиметься за двісті карбованців. А якщо ви, пані, не захочете…

Управитель аж посунувся назад із стільцем. Бабуся склала долоні, а пані Ставська дивилася на мене великими очима. Ах, які у неї очі! І як вона вміє ними дивитись!

Присягаюсь, якби я був Вокульським, то посватався б, не сходячи з місця. Бо коли її чоловік не писав два роки, то навряд чи він живий. До того ж, нащо існують розлучення? І нащо у Стаха стільки грошей?..

Знову рипнули двері, й на порозі показалась дівчинка років дванадцяти в солом'яному капелюші і з кількома зошитами в руці. Це була кругловида й червонощока дівчинка, видно, невеликого розуму. Вона уклонилася нам, пані Ставській і її матері, поцілувала в обидві щоки малу Геленку і пішла, мабуть, додому. Потім повернулася з кухні, почервоніла, як півонія, і запитала пані Ставську:

— Коли мені можна прийти післязавтра?

— Післязавтра, серденько… приходь о четвертій, — відповіла пані Ставська, також збентежившись.

Коли дівчинка вийшла, мати Ставської незадоволено озвалася:

— І це називається урок, господи прости… Геля займається з нею не менш як по півтори години і за такий урок бере по сорок грошів.

— Мамо! — перебила матір пані Ставська, благально дивлячись на неї. (Якби я був Вокульським, то вже повертався б з нею з-під вінця. Яка ж бо це жінка!.. Які риси обличчя. За все життя не бачив нічого подібного!.. А ручки, а стан, а зріст, а рухи, а очі, очі!..)

Після недовгого збентеження молода пані знов заговорила:

— Ми дуже вдячні панові Вокульському за умови, на яких він залишає нам квартиру! Це, мабуть, єдиний випадок, коли хазяїн сам зменшує квартирну плату. Але не знаю… чи зручно нам користуватися його люб’язністю?..

— Це не люб’язність, шановна пані, це чесність благородної людини! — озвався управитель. Мені пан Вокульський також зменшив квартирну плату, і я погодився. Вулиця, прошу пані, третьорядна, рух невеликий…

— Але мешканців знайти не трудно, — зауважила пані Ставська.

— Ми вважаємо за краще мати діло з давніми мешканнями, яких уже знаємо як спокійних людей, що люблять порядок, відповів я.

— Маєте рацію, пане, — похвалила мене сивоволоса дама. — Порядок у квартирі — це найперша умова, якої ми додержуємо. Навіть коли Гелюня часом нарве папірців і кине на підлогу, Франуся одразу підмете їх…

— Я ж, бабусю, тільки вирізую конверти, бо пишу листи до татка, щоб уже повертався, — озвалась дівчинка.

По обличчю пані Ставської пробігла тінь ніби жалю й муки.

— І не маєте ніяких відомостей? — спитав управитель.

Молода пані звільна похитала головою; можливо, вона й зітхнула, але так тихо…

— Отака доля молодої й непоганої жінки! — вигукнула стара дама. — Ні панна, ні заміжня…

— Мамо…

— Ні вдова, ні розводка, словом, невідомо що й невідомо за що… Говори собі, Геленко, що хочеш, а я тобі кажу, що Людвіка нема живого…

— Мамо!.. Мамо!..

— А так, — схвильовано говорила мати далі. — Ми тут його всі дожидаємо щодня і щогодини, а воно все ні до чого. Він або вмер, або покинув тебе, так що ти не зобов’язана його ждати.

У обох жінок на очі набігли сльози: у матері — від гніву, а в дочки — хто ж його знає?.. Може, від жалю за зламаним життям.

Раптом в голові у мене зринула думка, яку (коли б ішло ся не про мене) я назвав би геніальною. А втім, річ не в назві. Досить того, що в моєму обличчі і всій поставі було щось таке, що, коли я закинув ногу на ногу й відкашлявся, всі втупили в мене очі, навіть мала Геленка.

— Наше знайомство, — сказав я, — дуже коротке, аби я насмілився…

— Це байдуже! — перебив мене пан Вірський. — Добрі послуги приймаються навіть від незнайомих.

— Наше знайомство, — повторив я, присадивши його поглядом, — справді недовге. Але, може, ви, пані, дозволите, не стільки мені, скільки панові Вокульському використати свої зв’язки для розшуку вашого чоловіка?

— А-а-а!.. — тихо вигукнула стара дама тоном, який навряд чи можна було вважати проявом радості.

— Мамо!.. — знову звернулась до неї Ставська.

— Геленю, — рішуче сказала бабуся, — йди до своєї ляльки і плети їй кофтинку. Петлю я вже підняла. Іди!

Дівчинка була трохи здивована, може, навіть трохи зацікавлена, проте поцілувала бабусю й матір в руку і вийшла з своїми спицями.

— Прошу пана, — казала далі бабуся, — коли вже говорити одверто, то мені йдеться не стільки про… тобто я не вірю, що Людвік живий. Коли чоловік два роки не пише…

— Мамо, облиш…

— Ні! — перебила її мати. — Якщо ти сама не відчуваєш свого становища, то я вже його зрозуміла давно. Не можна жити вічною надією або вічною загрозою.

— Дорога мамо, про моє щастя і про мій обов’язок тільки я одна маю право…

— Не говори мені про щастя, — вибухнула мати. — Воно скінчилось того дня, коли твій чоловік утік від суду, який довідався про якісь його темні справи з лихваркою. Що він був невинний, я готова присягнути. Але ні ти, ні я не розуміємо, чого він у неї бував?

— Мамо!.. — розпачливо вигукнула пані Ставська. — Що ти говориш перед чужими людьми!..

— Цебто я чужий? — докірливо спитав управитель, проте підвівся з стільця й уклонився.

— І ви не чужий, і цей пан теж, — сказала стара дама, — показуючи на мене, — Я бачу, що він чесна людина…

Тепер уклонився я.

— Отже я й кажу, — говорила далі бабуся, пильно дивлячись мені в очі, — ми живемо й нічого не знаємо про мого зятя, і ця непевність отруює нам спокій. Але я, правду кажучи, більше побоююсь його повернення…

Пані Ставська затулила хустинкою обличчя й вибігла и свою кімнату.

— Плач собі, плач… — насварюючись на неї пальцем, говорила роздратована бабуся. — Такі сльози хоч і болісні, а все-таки луччі за ті, які ти ллєш щодня…

— Слухайте, пане, — звернулась вона до мене. — Я прийму все, що мені бог пошле, але відчуваю, що, коли б той чоловік повернувся, він дорешти занапастив би щастя моєї дитини. Можу присягатися, — казала вона тихіше, — що вона його вже не любить, хоч сама того не усвідомлює, і все-таки, якби він її покликав, поїхала б до нього!..

Притамовані ридання не дали їй говорити далі… Ми л Вірським глянули один на одного й попрощалися з шановною дамою.

— Шановна пані, — сказав я їй на прощання, — не мине й року, як я принесу вам відомості про вашого зятя.

А може, — шепнув я з мимовільною усмішкою, — діло складеться так, що всі ми будемо задоволені… Всі… навіть ті, котрих тут зараз нема!..

Бабуся запитально подивилася на мене, але я нічого не відповів. Я ще раз попрощався з нею, і ми з управителем вийшли, вже не питаючи про пані Ставську.

— Заходьте до нас, пане, хоч і щовечора!.. — гукнула вона, коли ми вже були в кухні.

Звичайно, що буду заходити… Чи вдасться мені моя комбінація з Стахом? Бог його знає. Там, де в гру втручається серце, марно робити якісь розрахунки. Але спробую розв’язати жінці руки, а це вже чогось варте.

Вийшовши з квартири пані Ставської та її матері, ми з управителем пішли кожен додому, дуже задоволені один одним. Він хороший чоловічина. Але коли я повернувся додому та подумав про результати обходу мешканців, то аж за голову взявся.

Я ж мав намір упорядкувати фінансові справи будинку і от впорядкував їх так, що прибуток з нього зменшився принаймні на триста карбованців на рік. А може, воно й краще? Може, Стах швидше опам’ятається та продасть свою покупку, яка йому зовсім не потрібна.

Ір все нездужає. Політика в тому самому стані: цілковита непевність…