Льодовик

Північний вітер

Ніколи з таким азартом не тягне кохатися, принаймні Лідка це називає саме так, як тоді, коли раптом починається північний вітер і погода враз змінюється із майже весняної на безнадійно зимову. Дивно, але мені це додає адреналіну і ще чогось, що Лідка називає шаленством плоті, вона любить усе називати. Втім, найбільше мені додає сама Лідка. І я називаю це простіше — сексом льодовикового періоду.

Коли після відлиги несподівано повіє вітер з півночі (у січні часом навіть зниження до мінус восьми–десяти вважається відлигою), то можна сміливо запасатися кремовим рулетом, гранатами й чекати у гості Лідку з її біднягою Оскаром. Оскар — це такса, а відеречко із «стовідсотковим морозивом» «Рудь» вона зазвичай також приносить із собою. Це все її нестримні фантазії про те, що у льодовиковий період треба й у ліжку морозива.

Це її ноу–хау класти мені ложечку морозива на живіт, на самий пупець чи на яйка, а потім усе це вилизувати. Принаймні до неї зі мною цього ніхто не робив. Мені це не так щоб і дуже, але їй подобається. А ще — робити фреш із гранатів на моєму старенькому апараті — то також її улюблене заняття у перервах між вправами з морозивом, де вона із мене вичавлює все, що може. Якби ще й не кричала при цьому, бо перед Мамонтом незручно, звичайно, він потім вдає, що нічого не чув, хоча, я впевнений, ще й підслуховує.

Вона стає просто скаженою. Коли втомлюється мій прутень, вона бере мої пальці і сама складає їх у кулак… «Давай! Давай, крути!» — наказує вона. Я щоразу роблю це з острахом.

— Холодно! Холодно! — волає вона.

— Тш–ш–ш! Тихіше… Не обов'язково кричати, — шикаю я на неї, але вона кричить ще голосніше, просто:

— А–а–а–а–а! А–а–а–а!

— Не обов'язково кричати, чуєш! — сам я переходжу на крик.

Я щоразу боюся, що у Петруні здадуть нерви, він не стримається й ввалиться сюди.

— Холодно! — звивається Лідка і кричить ще голосніше.

Оскар смикається, б'ється тулубом об батарею.

— А ти казав, вони у тебе великі, — сичить вона.

Її обличчя наливається червоним, вона хрипить, крекче і просить: «Ще, ще!.. Давай! Вали мене!..». І я міняю кулак, лівим усе–таки краще. У мене вже німіє рука, ліва швидше, але вона просить не зупинятися. І прив'язаний до батареї Оскар при тому також починає скавуліти, дріботіти на місці, кидатися на батарею, наче у конвульсіях, і я шикаю на нього, і Лідка також шикає. Це я у неї перейняв оте шикання. Проте, якщо не надто часто, то з Лідкою навіть дуже в кайф, а часто таке важко витримати. Я б просто здурів, якби жив з нею.

Коли я їй про це кажу, вона дметься або вдає, що гнівається. Я не телефоную, і вона також. Та рано чи пізно я все одно набираю її «ді–джус», особливо, коли міняється вітер. Хоча про переміну вітру я дізнаюся вже потім і щоразу щиро дивуюся: дивна залежність. Бо ж колись сексуальну активність мені навіював Чорнобиль, коли там були якісь проблеми, у мене обов'язково пік активності. Але то ще задовго до Льодовика, а тепер я просто лежу собі і думаю, яка фігня мене ще чекає залежно від того вітру.

Хоча деколи Лідка з'являється і незалежно від вітру, бо й сама нестримна й непередбачувана, як вітер. Тільки не той, що з півночі, а навпаки — гарячий і вологий, як її дихання чи поцілунки, і м'який, як її груди — маленькі, ледь обвислі, м'які і неймовірно приємні на дотик і смак. Інколи мені здається, що у неї вселився гарячий вітер степів, десь з берегів Південного Бугу, тих, звичайно, ще дольодовикових.

А часом вона ще приносить якісь зеленкуваті пігулки у формі зірочок, одну на двох, для продовження ерекції. Я щоразу намагаюся відкусити меншу половинку, й пігулка щоразу кришиться у мене на зубах, а потім Лідка злизує крихти з моєї долоні. А потім, коли я роблю їй куні, то натираю кінчик носа об шорстку щетину лобка. Ніс потім ще кілька днів свербить, так і ходжу з натертим носом.

Якось я не стримався й сказав, що, мовляв, вона у тебе така велика, важко повірити, що ти ще не народжувала.

— А хто тобі сказав, що я не народжувала? Я лише казала, що у мене нема дітей… Дитина померла при народженні.

— Вибач, я не знав.

— Це було давно, ще у тому житті, до Льодовика.

— Вибач, — повторив я.

— Ти хочеш запитати, хто батько? Один покидьок, він потім мене під кулі підставив, — Лідка все це розповідала якось начеб завчено.

Я навіть подумав, що все це вигадка. Бо ж навіть раптом згадав, що вона письменниця, хоч і дитяча. Може, того й письменниця. Але хіба з такими речами жартують?

— Під кулі? — перепитав я, коли вона замовкла.

— Ну, не зовсім, але у мене біля виска тримали пістолет і питали, де той сучий син дівся? А я звідки могла знати, якщо він і мене кинув… Потім, кажуть, його таки вбили. Але я не побачила ні тіла, нічого. Він там когось підставив, дуже солідних людей, цілу фірму. І тут у Києві, і ще десь.

Лідка почала плакати, тихо, але довго, я ледь вгамував її. Після цього вона місяців зо два не з'являлася, і я думав, що вже й не приїде. Що вже й не побачу ні її, ні її Оскара. Але от, коли повіяв пронизливий північний вітер, знову зателефонувала… Цієї весни вона взагалі веде себе дещо спокійніше. Та й у ліжку їй тепер більше подобається, коли я знизу. Хоча і позу вершниці вона дещо удосконалила.

Вона розсуває мої коліна, влягається на мене і переставляє свої ноги між моїх. Вона переплітає їх так, що своїми ступнями притискає мої гомілки і може так безконечно довго вібрувати, лежачи на мені. І ще їй подобається, коли я у цей час погладжую її спину або підставляю долоні під її невеличкі гарбузики й ніжно мну соски… Але руки у такій позі невдовзі затерпають, і я знову гладжу їй спинку, та й сіднички також.

Часом мені здається, що вона начеб впадає у якийсь транс, приємне самозабуття. Хоча «приємне», мабуть, і не те слово. Але це вже потім, бо спершу завжди зверху я. У нас це вже майже як ритуал, коли ми починаємо, то спочатку зверху я, ну а потім уже вона. Я роблю для неї гранатовий фреш, рулет тим часом на столі і вже нарізаний. За фрешем ми зазвичай говоримо про погоду.

Лідка називає це преамбулою, хоч інколи вона робить лише один ковток. А потім враз настає момент, коли цей ледь помітний рух головою, і видих, і погляд на мій диван. Я цього тільки й чекаю, наближаю її до себе й починаю роздягати, вистачає лише доторкнутися до її гладенької спинки, до защібок її ліфа, і вона просто стягає його через голову, не ростібаючи.

Та я все одно роздягаюся швидше і ще в процесі роздягання торкаюся прутнем її сідниць. Потім лягаю на диван, вона примощується поруч і ще якийсь час пестить мене, а тоді я лягаю на неї. Я починаю пітніти, як коли, часом і зовсім не пітнію. Це, мабуть, також від погоди залежить, і тоді я найбільше боюся, що так само раптово, як ото часом зранку, з носа може піти кров. Уявляю, як би це її налякало. Бувало, Ліда затримувала мене на собі надовше, казала, що їй подобається відчувати на собі мою вагу.

У такий момент вона щось шепоче мені в саме вухо, мовляв, цікаво було б подивитися, як я це роблю з іншими. І чи не міг би я її запросити, коли приведу іншу. Вона б хотіла просто поспостерігати.

— Навряд чи тобі вдалося б просто поспостерігати…

— Невже? І ти готовий до цього?..

— Ти ж перша почала.

— Я не подумала, просто жарт, — видихає вона мені так само пристрасно, обдає жаром, мабуть, аби переконати, що це таки був не жарт.

— Про що ти думаєш? — ще часом уміє запитувати вона у такі моменти, коли ні про що думати просто не хочеться.

— Про морозиво, — видихаю у відповідь.

— Хочеш уже морозива? — вдає муркотливу кицю, хоч насправді хитра вовчиця.

— Ні, не хочу, — чесно відповідаю я.

— Морозиво на десерт, — розпливається у млосній посмішці.

— Як скажеш, — видихаю у відповідь.

Чомусь Ліду така відповідь влаштовує, хоч іншим жінкам не завжди подобалося, коли я так казав. Може, вони просто хотіли від мене забагато… «Як скажеш», — саме так я і відписую Лідці, коли вона часом надсилає мені ці свої божевільні повідомлення на кшталт: «Я не буду ділитись своїми фантазіями, бо тебе зупинять на канадському кордоні» або: «У моєму світі живуть лише поні, які харчуються веселкою, а какають метеликами», — які потім і сама не може пояснити.

Однак після першого разу вона завжди посилає мене по тарілочку для морозива, бо любить, аби перед вживанням воно трохи відтануло.

Я підозрюю, що вона пише не лише для дітей… Здається, я навіть можу пояснити чому. Вона підписує мені усі свої книжки. Вони виходять у неї тоненькі, у м'яких палітурках, але це не казки, а так — історійки для молодшого шкільного віку. У цих історіях неживі предмети, як–от: телефон, ручка чи й навіть кухонний ніж — враз оживають і починають діяти. У неї є окрема книжечка й про таксу Оскара, у суперобкладинці, видана у «Абабагаламазі».

Мені подобаються ці її історійки і, думаю, дітям також. Хоча якийсь уже надто нещасний виходить у її текстах той бідняга Оскар, і це при тому, що його там ніхто до батареї не прив'язує… Нещодавно Ліда підписала угоду з видавництвом одразу на три книжки і каже, що саме через це й не показувалася, але, мовляв, повіяв північний вітер! До речі, про північний вітер також обіцяла, що вставить у якусь історійку…

Але того ранку, коли вона зателефонувала, мій нюх мене підвів. Я лише думав вставати, а після її дзвінка, звичайно, одразу пішов до холодильника з'ясувати, чи є у мене гранати для фрешу? І все ж того недільного ранку все пішло трохи не так, можливо, знову через Оскара?..

Не скажу, щоб її Оскар так уже мені не подобався, але добре хоч, що не кіт! Бо кислотного духу котячих я взагалі не можу терпіти. А песик ще сяк–так. І коли зазвичай свій недільний ранок, як і будь–який інший ранок, я починаю з того, що відкриваю сторінку новин, подивитися, чи нема де нової війни на додачу до тих, що вже тривають, то після Лідиного дзвінка я вже мушу думати тільки про одне: буде вона з тим дурнуватим Оскаром чи без нього?

Правда, інколи я ще уявляю зелені пагони у нашій теплиці, хоча часом то навіть пасмо сухої трави… Міха кілька таких посохлих кущиків також зберігає, мовляв, у природному циклі має бути все. Хоча мене все ж більше тягне до зеленого. І зелені пагони хмелю та плюща, що вилися через бабусин паркан у нас на Святошині, де минуло моє дитинство, спогади про них — це просто кайф.

За літо хміль із плющем спліталися вгорі над хвірткою, утворюючи густі зелені хащі… І ще пригадую бабусю із сапкою на грядках. Уже як підріс, то і мене кликала на поміч, аби полоти картоплю. Тоді ми боролися з бур'янами, а тепер я про них мрію. Цікаво, а про що мріятимуть теперішні діти? Очевидно, про крижинки, сніжинки та іній?

Коли Лідка вперше прийшла із Оскаром, у нього на шерсті також був іній, а у неї на шапці і на віях. Той Оскар по–собачому терплячий, але все одно мені його шкода.

— Не лякайся, він не вкусить, він може лише облизати, — щоразу повторює вона, якщо не забуває.

Вона вважає, що цим мене заспокоює, але виходить навпаки. Почнемо з того, що мені взагалі дивно навіть подумки називати таксу «він», а тим більше терпіти її облизування. Одного разу ми замкнули Оскара на кухні, але він так дерся у двері, що це стало нестерпним, то я й придумав прив'язати його до батареї, під вазонами. Він у перші хвилини смикався, але згодом заспокоювався і просто не зводив з нас очей. Врешті–решт я просто начхав на нього.

І коли я того ранку знову побачив у неї на руках гостроносу мордочку Оскара, то подумав, що вона, мабуть, випробовує моє терпіння. Вона навіть сама прив'язала свого таксуна до батареї, я приніс їй фреш, собі чай. Я сподівався, що, як завжди, вона не дасть мені його допити.

— Я хочу побути з тобою весь день, можна? У тебе ж сьогодні вихідний, чи не так? — майже промуркотіла вона.

— Та ніби, — відповів я, демонструючи здивування.

Весь день — це, звичайно, занадто, а тим паче з Лідкою. Я запитально перевів погляд на Оскара, водночас прикинувши, що саме він може стати рятівною соломинкою від «усього дня». Але наступної миті Ліда здивувала мене ще більше.

— Коломбо, я хочу від тебе дитину, — сказала вона так само муркотливо, дивлячись мені в очі.

Її погляд випромінював спокій і впевненість.

— Ти проти?..

— Як це? — Я й справді не знав, що відповісти, не хотілося її одразу розчаровувати.

— Ти знаєш, що було зі мною…

— А чому саме я? — не дав їй договорити.

— Знаєш, за це можеш і ляпас отримати! Ти думаєш, у мене є ще хтось?

Насправді я ще не встиг цього подумати.

— Просто я хочу, щоб ти був батьком моєї дитини, — продовжувала Лідка. — Мова не про одруження. Нехай тебе це не лякає.

Я все ще не знав, що сказати. Точніше, відповідь була очевидною, але тепер уже я не хотів, щоб Ліда одразу пішла.

— У тебе є довбана звичка — кричати! Я просто не люблю цього… — почав я зовсім не з того.

— Вибач, я більше не буду, — шморгнула вона носиком, як маленька дівчинка. — Раніше, після першої невдалої спроби, я вважала, що маю інше призначення. Тобто що головне призначення жінки не для мене.

— А тепер? — Я вже просто тягнув час і відчував себе торбою лайна.

— А тепер я просто хочу дитину…

— Цілком нормальне, тобто справді нормальне бажання, але… — Я вирішив більше не зволікати. — Але… не хочу тебе ображати.

— Чому ти маєш мене ображати?

— Просто ти не за адресою, Лідусю. Від мене не може бути дітей, із тієї простої причини, що я безплідний.

— Це ти сам так вирішив?

— Я це знаю точно. Я ж був одружений, ти також це знаєш. От і виходить, що й у мене також інше призначення. — Я намагався шукати слова, аби трохи згладити враження, хоч Лідка, звичайно, була впевнена, що я брешу.

— Тоді для чого ти користуєшся презервативами? Принаймні зі мною? — Їй не відмовиш у логіці.

— Звичка, — чесно відповів я. — У миротворцях, щоб ти знала, нам їх навіть видавали безкоштовно.

— Не знаю, які тут до тебе жінки ще ходять, але я чиста…

Під вазонами, прив'язаний до батареї, завовтузився Оскар.

— Ну, Коломбо… — Вона присіла біля мене навпочіпки, поклала голову мені на коліно, а тоді різко підвелася. — Хочу морозива.

— Вже?

— Так, уже.

— Вибач, але… Може, не варто.

— Ти ж знаєш, як я його люблю, — не дала мені закінчити Лідка, і я зрозумів, що сьогодні мені морозива не уникнути.

А далі все як завжди. Чому б і ні? Може, це остання нагода відчути морозиво на яйках?.. Можливо, вона тепер уже більше і не прийде. Все одно народжувати у її роки — це вже ризик. Категоричні думки напередодні близькості завжди шкодять. Але я про це щоразу забуваю. І цього разу Лідці довелося пововтузитися біля мене ще довше, ніж звичайно. До морозива навіть не дійшло.

— У мене там ще є трохи ямайського рому, хочеш? — запропонував я їй після всього.

— А холодного супчику у тебе часом нема, того, що з холодильника? — бо про мою дурну звичку похлебтати перед сном супчику Лідка також знала.

— Супчику, звичайно… Хочеш, я підігрію. Перед вживанням я його таки трохи грію, — відповів я їй. — І Оскару капни, чи йому не можна?

— Йому не можна.

— Та капни, не жалій.

— Жартуєш? І взагалі, він на дієті…

— Він у тебе пречудовий. Щоб він здох!

— І що він тобі зробив поганого? Він просто розумник… А ти злюка. Чого ти такий злий, скажи?

— Я не злий, а жахливо ревнивий. — Ця моя недолуга спроба жарту викликала у Ліди просто вибух веселощів.

І близько ж я її допустив, подумав я ще того ранку. Шкода буде ось так через дурницю втрачати, нехай навіть і завагітніє від когось іншого. Якщо це навіть у неї вийде.