Льодовик

Мені приснився дощ

Звечора я заснув ще до футболу, а потім прокинувся і довго дивився футболи. Матчі йшли одразу по трьох каналах, прем'єр–ліга і місцеві. Клацав пультом то на один, то на інший. Довго не міг заснути. Хоча врешті–решт результату так і не дочекався, заснув, наші вигравали… Правда, ще встиг почути, коли коментатор порадів, що збірна Московії продула Польщі на відбіркових чемпіонату Європи. Бо, попри довбаний Льодовик, ніхто чемпіонату не відміняв. А у тих країнах, які ближче до крижаної пустелі, на головних стадіонах просто добудували розсувні дахи. Тепер у наших широтах уже ніхто й не уявляє стадіонів без розсувних дахів, ну і з підігрівом, звичайно.

Коли після всіх угод уже при їхній демократії, уже при нашій демократії через кордон накотилося «дорогих гостей» — кліматичних біженців, або «снігових людей», як ще дехто їх називає, хоч це й не до сміху, то зі стадіонами також була проблема. З усім була проблема, але зі стадіонами чомусь найбільша, бо ж хліба й видовищ…

Але згодом і московітам дозволили набудувати у своїх гофрованих зонах за рештки золотовалютного резерву стадіонів, таких же, як і в нас, із розсувними дахами і з підігрівом.

Усі народи, окрім хліба, потребують видовищ, і наші «дорогі гості» не виняток. Може, вони навіть більше від інших, після всього того, що їм довелося і з тим Льодовиком, і з тими своїми кремлівськими ідіотами пережити. А наші тоді все тверезо розсудили, мовляв, нехай через двадцять років або через двісті, але колись вони таки заберуться у свою дрімучу Мєщору, а стадіони ж залишаться!

Хоча через двісті років, хто вже це побачить? Та й на фіга аж стільки тих стадіонів!

— Ти пам'ятаєш, Коломбо, — якось почав біля Гляціала Петруня, — як за Єльцина росіяни виходили із Східної Європи? Що вони там лишили?.. Що не могли забрати, все понищили! Так вони і стадіони лишать! То вже така натура. — Останню фразу особливо зворушливо було чути саме від Петруні.

— Та на хрін нам їхні стадіони, нехай вшиваються разом із тими стадіонами. Нехай їх на верблюдах перевозять, нам то що!.. — заводжуся, сам не знаю від чого.

— Ну, ти, Коломбо, даєш! Де ж вони стільки верблюдів наберуть?

— А мене що гребе? Нехай за нафту поміняють…

— За нафту? Смішний, та тої нафти у них самих уже як кіт наплакав! — не вгаває Мамонт.

— Нічого, на верблюдів ще вистачить, — відповідаю я йому.

Це була одна з тих безглуздих суперечок ні про що, які можуть тривати біля Гляціала, без початку й кінця.

Просто Петруня не любить футболу. Нещасна людина, стільки задоволення у житті проходить повз! Але коли забагато футболу — також погано. Зранку гуде в голові і доводиться пити каву, а я кави не люблю, особливо зранку. Але того ранку все було інакше. Правда, спочатку мені приснився Оскар. Точніше — ніби він пропав і я довго шукав його.

Лідки не було, здається, вона сказала, що ненадовго вийде, можливо, навіть у сусідню кімнату. «Ти мусиш його знайти, бо без нього я більше не знайду до тебе дороги»… — вона так і сказала, і це мене вразило найбільше. Вона сказала: «Насправді, я без нього сліпа…». Втім, може, вона нікуди й не виходила, а просто мені так захотілося, щоб вона ненадовго вийшла, а потім вернулась. Але вона не верталась, пам'ятаю, я виглянув у вікно і побачив дві дірки у небі, два блакитні просвіти, а Оскара ніде не було. Здається, я його так і не знайшов. Це був важкий сон…

А потім я раптом почув шум дощу і подумав, що це вже другий сон і що Оскар насправді нікуди не пропадав. Усе було наче уві сні, і цей шум дощу також, а коли розплющав очі, то й справді побачив, як зі стріхи капає! Людині льодовикового періоду почути за вікном шум дощу — хіба може бути щось приємніше для вух? Усе, кінець сплячці! Цей льодовик — це була просто суцільна сплячка, але тепер баста! Дощ за вікном народив у моїй душі бурю емоцій.

Я навіть не одразу почув цвірчання домашнього телефону. Це була Іра. Вона попросила мене зустріти із вечірнього «люксу» Оленку з її другом. Раніше з проханням зустріти вона рідко телефонувала мені напряму, частіше про це просив мене Міха. Але мені приємно було чути дощ за вікном і її голос у слухавці одночасно. Так багато приємностей воднораз — нечувана розкіш для старого циніка.

— Добре, без проблем, — відповів я їй.

— Але для Міхи нехай це поки що буде таємницею.

— Ну, я не знаю… Ну, добре, — пообіцяв я.

— Оленка буде не сама, а з другом, — додала Іра, коли я вже думав, що кінець розмови.

— Ти вже це казала…

— Справді?

— Все–таки, а чому така таємничість?

— Та так, нічого особливого, просто… До речі, там і для тебе буде робота. Я думаю, ти погодишся.

— Ну добре, я погодився. А це що, якась змова?

— Ну, майже. Не випитуй, Коломбо, Оленка тобі все розповість… Ти щось чув про таку гру — «Квест» називається?

— Та так, у загальних рисах. — Я й справді щось чув, але вже надто у загальних, принаймні слово точно десь чув.

— Оленка тобі все розкаже, то, будь ласка, поїздь трохи з ними. Я також буду на зв'язку, з Одеси… А для Міхи нехай це поки що залишиться таємницею. Ну все, бувай! До зв'язку!..

Якщо прагнуть таємниці, могли б прилетіти літаком у Жуляни і взяти таксі, подумав я мимохіть, але одразу ж і відкинув цю думку. Начеб це не приємність для мене зустрічати Оленку, так само як й Іру. Про те, чому не літаком, я вже якось запитував у неї, і вона відповіла мені, що просто боїться літати. Оленці вже, мабуть, дев'ятнадцять, а може, й усі двадцять, хоч я пам'ятав її ще у памперсах. Вона вже на якомусь там курсі, здається, закінчує другий Одеського медіну, і хоча іноді й називає мене дядьком Миколою, та все ж частіше так, як і її мама, — Коломбо.

Наскільки я розумію, у малої проблеми з гальмами. Тобто вона взагалі без гальм. Навіть не знаю, чому мене це так сердить. Може, ота її зверхність до всіх і вся? Міха якось напідпитку скаржився, що мала з ним уже два місяці не розмовляє, хоч він що два тижні поповнює її картку на «штуку» баксів, а вона профутькує їх з якимись турками. Він їй лише про це сказав, то вона тепер його ігнорує.

— А ти припини картку поповнювати, одразу й заговорить, — підказав я, хоча й розумів, що поради давати всі ми мудрі.

— Добре, я подумаю, — пообіцяв Міха.